Вступ
Актуальнiсть цiєї теми не можна переоцiнити, вона полягає в тому, що проблема здобуття незалежностi – це вiчна проблема. Шлях до утворення незалежної i суверенної держави Україна був дуже тернистим. Ще в далекому минулому український народ прагнув нi вiд кого не залежати: боровся за свою свободу, незалежнiсть i визнання у свiтi.
за незалежнiсть i створення своєї держави, проти крiпацтва i неволi, проти насадження чужої вiри i мови. Ще пiзнiше, на початку XX столiття, українцi, шляхом революцiї проголосили Українську Народну Республiку, але тодi Росiя не давала повної автономiї Українi.
Отже, майже протягом всiєї iсторiї український народ прагнув до незалежностi, i ось вiн здобув цю довгожданну незалежнiсть. Ось чому ця тема так актуальна.
Мета цього реферату полягає в тому, щоб дослiдити той шлях, яким iшла Україна до здобуття незалежностi, етапи створення незалежної суверенної держави, посилити вiдчуття гордостi за свою державу, вiдродити патрiотизм в душах українцiв.
Завдання реферату:
− з’ясувати причини i наслiдки здобуття Україною незалежностi;
− проаналiзувати етапи створення незалежної держави Україна;
− вияснити зовнiшньополiтичнi погляди України пiсля становлення незалежностi;
Огляд лiтератури:
Для написання реферату автор використовує ряд статей, в яких розповыдаэться про становлення незалежностi України. Зокрема в статтi Левка Лук'яненка розповiдається про безпосереднi подiї 19–24 серпня 1991 року – так званий путч. В статтi Миколи Плав'юка розглядається спiввiдношення становища України перед i пiсля проголошення незалежностi України. В статтi з журналу «Історiя України» за серпень 2001 року, розповiдається про те, як вiдбувалося становлення незалежностi України, число виборцiв, якi проголосували на референдумi 1 грудня 1991 року за те, щоб Україна була незалежною та iншi факти з iсторiї України.
1. Кiнець перебудови,
передумови проголошення незалежностi України
1. 1 Декларацiя про державний суверенiтет України – основа послiдовного утворення її незалежностi
У зв'язку з обговоренням Декларацiї про суверенiтет України в парламентi виникла криза. Влiтку 1990 р. новообранi парламенти союзних республiк один за одним проголошували декларацiї про державний суверенiтет. У цiй ситуацiї М. Горбачов, обраний позачерговим з'їздом народних депутатiв СРСР у березнi того ж року Президентом СРСР, запропонував укласти новий союзний договiр, що передбачав збереження єдиної держави. Народна рада вимагала рiшуче декларувати намiр України стати незалежною.
На той час кiлька десяткiв депутатiв-комунiстiв вiдбули до Москви на XXVIII з'їзд КПРС, що поставило пiд загрозу наявнiсть потрiбної кiлькостi людей для прийняття постанов. На вимогу опозицiї 6 липня Верховна Рада вирiшила вiдкликати до Києва всiх народних депутатiв, де б вони не перебували, у тому числi й В. Івашка, який був головою редакцiйної комiсiї на з'їздi КПРС.
9 липня В. Івашко несподiвано подав у вiдставку, заявивши, що вiн не бачить у Верховнiй Радi «надiйної опори для здiйснення програми економiчного, соцiального i культурного вiдродження України». (Незабаром вiн був обраний заступником Генерального секретаря ЦК КПРС). Депутатська бiльшiсть залишилася без лiдера. Скориставшись цим, опозицiя перейшла у наступ, i Декларацiя про державний суверенiтет України була прийнята 16 липня в редакцiї, на яку ранiше важко було розраховувати. На позицiю українських парламентарiв вплинуло й те, що кiлькома днями ранiше аналогiчний документ прийняла Верховна Рада РРФСР.
Декларацiя проголосила «державний суверенiтет України як верховенство, самостiйнiсть, повноту i неподiльнiсть влади республiки в межах її територiї та незалежнiсть i рiвноправнiсть у зовнiшнiх зносинах», верховенство Конституцiї та законiв республiки на своїй територiї, виключне право народу України на володiння, користування i розпорядження нацiональним багатством України. Декларацiя складалася з преамбули i 10 пунктiв.
Великi суперечки викликало питання про майбутню армiю України. Врештi-решт було прийнято формулювання: «Українська РСР має право на власнi збройнi сили». В Декларацiї записано, що «громадяни Української РСР проходять дiйсну вiйськову службу, як правило, на територiї республiки i не можуть використовуватись у вiйськових цiлях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР». Проголошувався намiр У РСР стати в майбутньому постiйно нейтральною державою i дотримуватися трьох неядерних принципiв: не приймати, не виробляти i не набувати ядерної зброї. Щодо громадянства У РСР прийнято було компромiсне формулювання: «Українська РСР має своє громадянство i гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР». Народнiй радi вдалося внести в Декларацiю кiлька поправок, зокрема, про самовизначення української нацiї як основу суверенiтету України, про призначення Генерального прокурора республiки українським парламентом, про визнання всього економiчного i науковотехнiчного потенцiалу, створеного на територiї України, власнiстю її народу.
За Декларацiю проголосувало 355 народних депутатiв, проти – 4. Здавалося, вiдкрився шлях до консолiдацiї рiзних сил у парламентi. Але наступнi подiї показали, що протистояння зберiгається. Зокрема, Верховна Рада вiдхилила пропозицiю надати Декларацiї силу конституцiйного закону, що знову загострило стосунки мiж бiльшiстю й опозицiєю.
фiзичних осiб у рамках законiв України;
введення нацiональної грошової одиницi, самостiйнiсть регулювання грошового обiгу;
нацiональну митницю, захищенiсть внутрiшнього ринку.
вiльних економiчних зон тощо.
Протистояння мiж «демократами» та «партократами» продовжилося пiд час виборiв нового Голови Верховної Ради. На цю посаду було висунуто 27 кандидатур. Серед них перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко та другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук вiд бiльшостi, І. Юхновський, Л. Лук'яненко, В. Яворiвський, Л. Скорих, С. Хмара вiд опозицiї. Тепер уже не тiльки опозицiя, а й депутатська бiльшiсть вирiшила скористатися парламентською трибуною для пропаганди своїх поглядiв. Напередоднi голосування бiльшiсть кандидатiв дружно зняла свої кандидатури. Залишилося п'ятеро претендентiв. Пiсля другого туру голосування перемiг Л. Кравчук, за якого було подано 239 голосiв.
1. 2 Спроба державного перевороту 19-21 серпня 1991 року
Вранцi 19 серпня 1991 року о шостiй годинi ранку майже в усiх мiстах по радiо люди дiзналися про те, що в Москвi створено Державний Комiтет iз надзвичайного стану. До складу комiтету (незаконного, бо його створення не було передбачено тодiшньою Конституцiєю Радянського Союзу) увiйшли вiце-президент СРСР Геннадiй Янаєв, прем’єр-мiнiстр СРСР Валентин Павлов, голова КДБ СРСР Володимир Крючков, мiнiстр оборони Дмитро Язов, мiнiстр внутрiшнiх справ Борис Пуго, заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов, президент Асоцiацiї державних пiдприємств та об’єднань промисловостi, транспорту та зв’язку Олександр Тiзяков, голова Селянської спiлки СРСР Василь Стародубцев. Цей комiтет був створений для того, щоб усунути вiд влади Президента СРСР М. Горбачова. Для надання своїм дiям видимостi легiтимностi путчисти заявили, що Президент СРСР Михайло Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функцiї було покладено на вiце-президента Янаєва. До Москви було введено вiйська, а Горбачова заблокували на дачi в Криму. Заборонялася дiяльнiсть опозицiйних КПРС громадських об'єднань i випуск демократичної преси, вiдновлювалася цензура. У «Постановi №1 ДКНС» було перераховано перелiк заходiв, якими буде порятовано країну:
котрi вже ухвалили Декларацiї про державний суверенiтет.
2. По-друге, призупинялася дiяльнiсть полiтичних партiй, громадських органiзацiй та масових рухiв, «що чинять перешкоди нормалiзацiї ситуацiї». Це був «привiт» народним фронтам та рухам, зокрема, й Народному Руху України.
Керiвництво Росiйської Федерацiї на чолi з Президентом РРФСР Борисом Єльциним, маючи пiдтримку росiян, перш за все, москвичiв, вчинило опiр путчистам. У зiткненнях iз введеними до Москви вiйськами загинуло 3 людини. Реакцiя на путч у рiзних республiках була неоднаковою. Лiдери Литви, Латвiї та Естонiї не визнали ДКНС не тiльки тому, що вiн не вiдповiдав радянському Основному Закону, а й тому, що бiльше не вважали себе частиною СРСР. У цi днi динамiчно розвивалися подiї на Українi. Ранком 19 серпня Кабiнет Мiнiстрiв УРСР прийняв ухвалу «Про створення тимчасової комiсiї для запобiгання надзвичайним ситуацiям», яку пiдписав перший вiце-прем'єр Костянтин Масик. За всiма ознаками, першi рiшення українського уряду були пропутчистськими. У всiх виступах державних посадовцiв України 19–20 серпня проходила турбота «про врожай». На цьому, зокрема, наголошував у виступi по республiканському телебаченню тодiшнiй голова Верховної Ради УРСР Леонiд Кравчук. Однозначно i негайно засудили московських заколотникiв полiтики та партiї з нацiонал-демократичного та нацiоналiстичного таборiв: НРУ, УРП, Союз українського студентства, «Меморiал», Товариство Лева, СНУМ. Учасникiв подiй пiдтримали донецькi шахтарi, якi також постановили не визнавати розпорядження ДКНС, оголосили про безстроковий полiтичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та КПУ. Пiдтримали путчистiв лише партiйнi функцiонери ЦК КПУ.
20 серпня ввечерi пiсля дводобового засiдання було ухвалено рiшення, за яким постанови ДКНС на територiї України не визнавалися. За цi двi доби стало зрозумiло, що ДКНС не спромiгся взяти пiд контроль силовi структури й оволодiти становищем. Тiльки 23 серпня, коли путч було остаточно повалено, полiтбюро ЦК компартiї України опублiкувало заяву, в якiй засуджувалася «авантюрна спроба антидержавного перевороту», але тодi ж в примiщеннi Львiвського облвиконкому КПУ були вилученi документи, якi засвiдчували, що партiйний апарат був обiзнаний з планами перевороту.
2. Народження незалежної суверенної держави – України
2. 1. Безпосереднi подiї 24 серпня i проголошення Акту про незалежнiсть України
24 серпня на позачерговiй сесiї Верховної Ради з доповiддю про полiтичну ситуацiю виступив Л. Кравчук. Спiльну доповiдь зробили народнi депутати О. Мороз – вiд бiльшостi, та І. Юхновський – вiд опозицiї.
У доповiдi й спiвдоповiдях висловлювалася єдина думка про необхiднiсть вжиття рiшучих заходiв щодо захисту суверенiтету України. Йшлося про структури суверенiтету та механiзм його практичної реалiзацiї. Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України та Нацiональну Гвардiю. Пропонувалось ухвалити закон про статус вiйськ, розташованих на територiї України, вирiшити питання про департизацiю правоохоронних органiв республiки, вжити заходiв щодо забезпечення економiчного суверенiтету. Зокрема, уряд мав органiзувати перехiд у власнiсть України пiдприємств i органiзацiй союзного пiдпорядкування.
У серпнi цi заходи означали утвердження незалежного статусу України. УРСР припиняла своє iснування, народжувалася самостiйна Україна. Щоб надати цiлковитої легiтимностi цим доленосним рiшенням, І. Юхновський вiд Іменi Народної ради запропонував проголосити акт, в якому мав бути зафiксований новий державний статус України, а потiм пiдтвердити цей акт на Всенародному референдумi. Одночасно Народна рада виступила з вимогою заборонити дiяльнiсть комунiстичної партiї України.
У другiй половинi дня Верховна Рада проголосила Акт незалежностi України.
«Виходячи зi смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку
з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, – зазначалося в цьому документi, – продовжуючи тисячолiтню традицiю державотворення в Українi, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та iншими мiжнародно-правовими документами, здiйснюючи Декларацiю про державний суверенiтет України, Верховна Рада Української Радянської Соцiалiстичної Республiки урочисто проголошує незалежнiсть України та створення самостiйної Української держави – України. Територiя України є неподiльною i недоторканною. Вiднинi на територiї України мають чиннiсть виключно Конституцiя i закони України».
Референдум на пiдтвердження Акта проголошення незалежностi України мав вiдбутися 1 грудня 1991 р. одночасно з виборами Президента України.
номенклатури в 1990 – першiй половинi 1991 р. – уже зрозумiла, що владу можна утримати, лише повернувшись обличчям до власного народу. Криза влади у Москвi поглиблювалась, i апаратники вiдверталися вiд загальносоюзного центру. «Коли вiдбулись першi вiльнi вибори в республiцi й партiйнi дiячi зазнали на них поразки, я зрозумiв, – пояснював Л. Кравчук заступниковi головного редактора газети «Московские новости» Л. Телень свою позицiю, – що система похитнулася». КПРС перестала бути потрiбною цим партапаратникам, тому що вони перейшли до радянських владних структур й не збиралися бiльше коритися партiйним комiтетам.
Прагнення центрального керiвництва КПРС за всяку цiну врятувати Радянський Союз остаточно пiдiрвали позицiї республiканських компартiйних органiзацiй у тих республiках, де з особливою силою розвивався нацiонально-визвольний рух. Путч, у якому взяли участь секретарi ЦК КПРС, перетворив цю партiю на «п'яту колону» в очах мiльйонiв громадян України. Залишатися в нiй для «суверен-комунiстiв» було небезпечно. І вони з легким серцем пiшли на заборону КПРС.
26 серпня 1991 р. президiя Верховної Ради ухвалила указ про тимчасове припинення дiяльностi компартiї України. 26 серпня вiдбувся останнiй пленум ЦК Компартiї України, на якому було прийнято рiшення «про повну самостiйнiсть Компартiї України». На перiод тимчасового припинення дiяльностi партiйних структур компартiї пленум доручив репрезентувати її iнтереси народним депутатам України Є. Мармазову, С. Дорогунцову, В. Петренку, В. Курашику, І. Бойку, В. Тризнi, С. Камiнчуку, Г. Харченку, В. Лiсовенку, К. Продану. У засобах масової iнформацiї цей пленум назвали напiвлегальним, або ж пiдпiльним, представники низки партiй звинуватили комунiстiв у порушеннi законiв України. І це дiйсно було так, якщо не брати до уваги такої деталi: Л. Кравчук сам запропонував секретаревi ЦК компартiї України В. Лiсовенку якнайшвидше провести пленум, повiдомивши, що до цього вiн утримається вiд пiдписання зазначеного указу, а зробить це по закiнченнi пленуму. Виходить, що жодних юридичних перепон для його проведення не було.
30 серпня президiя Верховної Ради України ухвалила указ про заборону дiяльностi компартiї України, внаслiдок чого значна група людей була виведена за межi полiтичної й соцiальної гри, а це призвело до змiни розстановки полiтичних сил у суспiльствi. Розслiдування, проведене правоохоронними органами, не встановило складу злочину в дiях КПУ та її керiвникiв усiх рангiв, про що свiдчить постанова про вiдмову в порушеннi кримiнальної справи щодо посадових осiб ЦК компартiї України, обкомiв, мiськкомiв та райкомiв партiї. Повторна перевiрка пiдтвердила цю постанову. Рiшення про заборону компартiї України було зустрiнуто неоднозначно, зокрема юристами. Наприклад, голова комiсiї Верховної Ради України з питань законодавства й законностi О. Коцюба внiс пропозицiю скасувати це, з його погляду, незаконне рiшення. Мiнiстр юстицiї України В. Бойко заявив, що заборона дiяльностi компартiї України суперечить правовим нормам i створює небезпечний прецедент, який «дозволить надалi забороняти в такий же спосiб дiяльнiсть iнших партiй або громадських об'єднань». Вiн позбувся посади, натомiсть тi, хто доводив зворотне, манiпулюючи при цьому законами, зробили блискавичнi кар'єри.
Заборона компартiї України, як i заява компартiйної групи депутатiв Верховної Ради про саморозпуск, не означала, що комунiсти зникли з полiтичного життя України. 26 жовтня 1991 р. кiлька колишнiх партiйних дiячiв i рядовi члени компартiї України органiзували у Києвi установчий з'їзд нової партiї. Вона залишалася на комунiстичнiй платформi, хоч була названа Соцiалiстичною партiєю України. Лiдером СПУ став О. Мороз.
14 травня 1993 р. президiя Верховної Ради України ухвалила постанову такого змiсту: «Розглянувши питання про Укази Президiї Верховної Ради України вiд 26 i 30 серпня 1991 р. «Про тимчасове припинення дiяльностi Компартiї України», «Про заборону дiяльностi Компартiї України», президiя постановила:
1. Громадяни України, якi були членами Компартiї України (КПРС), не можуть без рiшення суду визнаватись причетними до державного перевороту 19–21 серпня 1991 р. i зазнавати будь-яких обмежень через свою колишню належнiсть до КПРС.
Таким чином, постанова не знiмала заборони на дiяльнiсть компартiї України. Другий її пункт взагалi був зайвим: право громадян утворювати об'єднання гарантується законом.
компартiї України. Хоча у формулюваннi про вiдновлення дiяльностi компартiї зусиллями народного депутата України О. Коцюби було зауважено, що вiдновлюють свою дiяльнiсть члени компартiї України. А вже 19 червня комунiсти України провели свiй з'їзд у Донецьку й офiцiйно заявили, що дiяльнiсть КПУ вiдновлено. Лiдером комунiстiв з'їзд обрав колишнього другого секретаря Донецького обкому компартiї України П. Симоненка.
2. 2 Референдум i президентськi вибори 1 грудня 1991 року
Коли 24 серпня 1991 р. депутати Верховної Ради УРСР зiбралися на надзвичайну сесiю, представники вiд громадськостi внесли у примiщення парламенту величезний синьо-жовтий стяг як символ розриву з тоталiтарним московським центром. А через кiлька днiв, 4 вересня, було ухвалено постанову про пiдняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого нацiонального прапора. Цим започатковувалася вiдмова держави, що народжувалася, вiд радянської символiки.
Найбiльшою заслугою комунiстiв iз числа колишнiх радянських керiвникiв УРСР було встановлення контролю над розмiшеними в Українi силовими структурами та загальносоюзними установами й вiдомствами. Не вдалося лише встановити контроль над Чорноморським флотом. Внаслiдок цього флот на довгi роки став болючою проблемою в українсько-росiйських вiдносинах.
9 вересня 1991 р. була ухвалена постанова про запровадження з наступного року купонiв багаторазового використання. Цим започатковувався вихiд України з рубльової зони. 8 жовтня з'явився Закон України «Про громадянство України», 7 листопада – «Про державний кордон». Отже, ще до референдуму, який затверджував «Акт проголошення незалежностi» були пiдготовленi передумови для перетворення України iз союзної республiки на самостiйну державу.
Пiсля Акта проголошення державної незалежностi все суспiльно-полiтичне життя в республiцi було пiдпорядковано Всеукраїнському референдуму, на якому 1 грудня 1991 р. виборцям належало вiдповiсти на запитання, чи пiдтверджують вони Акт проголошення незалежностi України. Полiтикам, котрi стояли на позицiях повної незалежностi України, це було необхiдно для того, щоб переклеслити результати референдуму 17 березня.
За пiдтвердження Акта проголошення незалежностi України голосували 90% громадян, що брали участь у референдумi. А брали участь 84% тих, хто мав таке право. Отже, за незалежнiсть України висловилися 76% усiх дiєздатних її громадян. Проте несерйозно було б уважати, що всi вони були переконаними її прихильниками. Нiхто не спромiгся ще заперечити висновкiв аналiтикiв, що ця цифра з'явилася внаслiдок унiкального збiгу обставин. Наляканий рiшучими заходами росiйського керiвництва щодо зменшення впливу КПРС, українська номенклатурна верхiвка спiшно пвдтримала iдею державної незалежностi й кинула на пропаганду її всi пiдконтрольнi засоби. Вперше дiстали простiр для фронтального пропагандистського наступу «демократи»
вiд характеристик i орiєнтацiй прихильникiв незалежностi. Полiтичне значення такого аналiзу актуалiзує нерiвномiрнiсть розподiлу голосiв, що були поданi «за» та «проти» незалежностi України в рiзних її регiонах. У чотирьох областях – Харкiвськiй, Луганськiй, Донецькiй та Одеськiй, – де проживає понад чверть населення України, Акт пiдтримали загалом менше двох третин вiд тих, хто має право голосу (62,5%), а в Криму – бiльше однiєї третини (35,5%).
Позитивним наслiдкам референдуму сприяла передвиборча президентська кампанiя, учасники якої одностайно виступали за незалежнiсть України, хоча побiчним результатом її став розкол у демократичному таборi щонайменше на три течiї (вiдповiдно на послiдовникiв Л. Лук'яненка, В. Чорновола та І. Юхновського).
Центральною виборчою комiсiєю було зареєстровано 7 осiб, котрi вибороли право стати кандидатами на президентську посаду. Кожного з них пiдтримали своїми пiдписами понад 100 тис. виборцiв.
Отже, в результатi бiльш нiж переконливої перемоги першим Президентом України став Л. Кравчук.
Але рiч утiм, що кандидати, як правило, свiдомо кажуть неправду. Малоймовiрно, що для Л. Кравчука президентство стало можливим завдяки його програмi з п'яти «Д»: Державнiсть, Демократiя, Добробут, Духовнiсть, Довiра.
Вiдомий литовський полiтик А. Бразаускас вважає, що «тут нiчого дивного немає. Люди голосують не за колишнього комунiста чи антикомунiста, а за нинiшню особистiсть, живу людину. Зважають, як вiн поводиться, як дiє, як вiдповiдає опонентовi… Чому вiн так упевнено перемiг на виборах? А тому, що народ України не побачив йому альтернативи. Альтернативи його досвiду,
знанням, виваженостi, полiтичнiй мудростi. Адже робота в ЦК – це велика школа. А коли ще полiтичний дiяч є патрiотом, вмiє аналiзувати, враховувати реалiї, робити правильнi висновки – успiх йому забезпечено. Сьогоднi люди вже не вiрять нi затяганим гаслам комунiстiв, нi iстеричним закликам нацiонал-радикалiв. Вони йдуть за тими, хто зрозумiв, що часи iдеологiї, полiтичної балаканини давно минули… i я, i Кравчук давно вже переступили через комунiстичнi догми. Ми – полiтики-реалiсти, полiтики-прагматики».
5 грудня 1991 р. на урочистому засiданнi Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України, висловив програмнi орiєнтири своєї полiтики в новiй якостi. «Президент, – наголосив вiн, – одержавши владу вiд народу, має служити йому i забезпечити його достаток, права i свободи кожної людини».
Вiдразу ж пiсля присяги Президент приголомшив народних депутатiв пропозицiєю обрати Голову Верховної Ради, а заодно запропонував, щоб ним став І. Плющ. Цей блискавичний натиск забезпечив бажаний для нього результат: практично без обговорення І. Плющ пiднявся на вищий щабель у парламентi, здобувши 261 голос «за».
2. 3 Самоствердження України, як незалежної держави. Утворення СНД
Проголошення України, як незалежної держави увiнчало всю попередню iсторiю українського народу. Розтягнутi на довгi роки визвольнi змагання за вiльне життя на власнiй землi нарештi переможно справдилися.
Союзу. Попри наполягання М. Горбачова, 25 листопада1991 р. попереднього пiдписання Союзного договору не вiдбулося. Лiдери республiк вiдмовилися це зробити, погодившись лише вiдправити документ до парламентiв для обговорення, Української делегацiї при цьому не було, республiка готувалася до референдуму. Пiсля нього Л. Кравчук отримав пiдстави, щоб заявити: Україна не пiде в Союз, позаяк грудневий референдум перекреслює березневий. У розмовi з кореспондентом «Аргументов и фактов» вiн висловився так: «До Бiловезької пущi я привiз мандат, за яким 92% мешканцiв республiки проголосували за незалежну суверенну Україну i я дiяв вiдповiдно до волi свого народу».
держава – Україна», який побачив свiт у Києвi 1992 р. На вiдмiну вiд французького журналу, iнтерв'ю публiкувалося в Українi з купюрами. У статтi О. Карпичева «Грудневий поворот», надрукованiй московською «Правдою» 25 сiчня 1992 р. наводиться вiдповiдь Президента України на запитання: «Коли було прийнято рiшення про необхiднiсть їсторичної зустрiчi 7–8 грудня, яка поклала кiнець iснуванню СРСР?» Вона була такою: «Приблизно 15 листопада. Мiнськ запропонувала Україна. Це найменша з трьох столиць i мiсто, в якому таємниця нашої зустрiчi мала найбiльше шансiв бути збереженою».
Суть вiдповiдi пояснює причини купюр в українському варiантi публiкацiї. Президенти Росiї та України й Голова Верховної Ради Бiлорусiї ще боялися загальносоюзного центру, хоч той уже агонiзував. У їхнiх дiях явно простежується елемент змови. Цей факт не вписувався в ту iсторiю, про яку пишуть у ювiлейних виданнях, але вiн досить промовистий. Радянський Союз розпадався за силовим сценарiєм, так само, як вiн утворювався,
проводив Б.Єльцин. Керувався вiн, звiсно, абсолютно егоїстичними мотивами, борючись за утвердження особистої влади.
Справедливiсть вимагає зазначити. що Б.Єльцин i Л. Кравчук турбувалися про змiцнення влади, яка дiсталася їм абсолютно легiтимно, в результатi всенародного волевиявлення. Агонiзуючи, iмперська Росiя наприкiнцi XX ст. зробила крок у напрямку демократичних перетворень захiдного зразка. Мабуть, у цьому полягав головний нацiональний iнтерес для її народу. На жаль, навiть тепер серед населення сусiдньої країни чимало таких, хто подiляє погляди радикальних полiтикiв типу Баркашова та Жириновського.
Тут слiд згадати, що напередоднi органiзованого М. Горбачовим референдуму на пiдтримку Союзу 17 березня 1991 р. керiвники Росiї, України, Бiлорусiї та Казахстану вiдправили своїх представникiв на зустрiч (до речi – також у Мiнську), щоб розглянути та обговорити пропозицiї щодо створення об'єднання, яке виключало б iснування загальносоюзного центру. Зустрiч вiдбулася в лютому 1991 р. Уже пiсля цього референдуму розгорнулися конкретнi дiї в цьому напрямку. Інiцiатором виступав Г. Бурбулiс, довiрена особа Б.Єльцина. «1991 року, в квiтнi, – згадував вiн, – ми приступили до вироблення чотиристороннього договору в межах старого Союзу: Росiя, Україна, Бiлорусiя, Казахстан. Горбачов уживав усiх заходiв, щоб вiн не вiдбувся. Груднева угода у Бiловезькiй пущi була певною мiрою повторенням цiєї спроби».
був М. Горбачов, адже саме вiн ще у 89-му роцi дав певний поштовх – потрiбна федерацiя з новим змiстом. А що таке «новий змiст»? При цьому поняття «конфедерацiя» було ледь не лайливим i обговоренню не пiдлягало». О 10-й годинi ранку 8 грудня президенти та прем'єр-мiнiстри трьох країн сiли за стiл переговорiв i самi склали остаточний текст Угоди про створення Спiвдружностi Незалежних Держав. Сторони заявили, що Радянського Союзу, як держави, бiльше не iснує, внаслiдок чого дiяльнiсть його органiв на територiї трьох держав припиняється. Сфери спiльної дiяльностi в рамках СНД мали реалiзуватися на рiвноправнiй основi через вiдповiднi координуючi iнститути. До сфер спiльної дiяльностi були вiднесенi такi:
- спiвробiтництво у формуваннi й розвитку спiльного економiчного простору, загальноєвропейського та євразiйського ринкiв, у галузi митної полiтики;
- спiвробiтництво у розвитку систем транспорту та зв'язку;
якi випливали для них iз договорiв i угод колишнього СРСР. Угода про утворення СНД оголошувалася вiдкритою для приєднання всiх держав – членiв колишнього СРСР, а також iнших держав, якi подiляли цiлi та принципи цiєї Угоди.
Пiсля того як Угода була пiдписана, Б.Єльцин зателефонував до Вашингтона президентовi США Дж. Бушу, а С. Шушкевич – М. Горбачову. Обох попередили, що Радянського Союзу бiльше не iснує.
ухвалили Декларацiю, яка не лише пiдтверджувала головнi цiлi та принципи СНД, а й внесла низку iстотних уточнень. По сутi, на зустрiчi 21 грудня 1991 р. в казахстанськiй столицi вiдбулося повторне утвердження Спiвдружностi в розширеному складi.
Час, що минув вiдтодi, показав: регулярнi зустрiчi лiдерiв пострадянських республiк поперемiнно в рiзних столицях не забезпечили стiйкої життєздатностi СНД.
Рано чи пiзно буде пiдраховано й подано суспiльству вiрогiдний баланс досягнень та втрат, пов'язаних iз державною незалежнiстю, точнiше – з тими варiантами, за якими вона утверджувалася. Проте очевидним є те, що за роки, якi минули пiсля розпаду Радянського Союзу, ситуацiя в Українi погiршувалася швидше, нiж у Росiї.
Висновки
Я з’ясувала, що головною причиною здобуття Україною незалежностi було прагнення до повноцiнного життя на своїй землi, у своїй країнi, а наслiдками цього стало погiршення економiчного стану, збiльшення проблем країни, а в наш час Україна переживає економiчну кризу.
Незалежнiсть України встановлювалась не за один день. Незалежнiсть створювалася протягом столiть. Та я в своїй роботi описала це поетапно: спочатку прийняття декларацiї про державний суверенiтет, потiм державний переворот, тодi поступово Україна наблизилася до проголошення незалежностi.
Ставши незалежною державою, Україна опинилася перед необхiднiстю визначити свої геополiтичнi прiоритети. Перед нею постала альтернатива: або залишитися безпосереднiм впливом Росiї, або ж заявити про свою захiдну орiєнтацiю. Перший варiант означав, що Україна приречена, як i ранiше, лишатися об’єктом геополiтики, другий вiдкривав можливiсть входження до свiтового спiвтовариства в якостi суб’єкта геополiтики. Як показує практика прiоритетним став другий варiант.
Список використаної лiтератури та джерел
1. Плав’юк М. Перед i пiсля проголошення незалежностi України // Пам’ять столiть. – 2002. – №3. – С. 3–17.
2. Лук’яненко Л. Акт про незалежнiсть України: подiї 19 – 24 серпня 1991 року // Кур’єр Кривбасу. – 1998. – №1. – С. 3–11.
3. Литвин В. Проголошення незалежностi України/ Декларацiя про державний суверенiтет України. Союзний договiр. Путч 19 – 21 серпня 1991 року. Акт проголошення незалежностi України. Референдум 1 грудня 1991 року. Утворення СНД // Історiя України. – 2001. – №31–32. – С. 2–6.
4. Кульчицький С. Утвердження незалежної України: перше десятилiття(1) // Український iсторичний журнал. – К., «Наукова думка», – 2001. – №2. – С. 3–22.
| 
