Італiя, Францiя, Іспанiя та США у мiжвоєнний перiод
Реферат на тему
Італiя, Францiя, Іспанiя та США у мiжвоєнний перiод
ПЛАН
2. США в 1918-1939 рр.
3. ІТАЛІЯ в 1918-1939 рр.
4. ІСПАНІЯ в 1918-1939 рр.
5. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.
1. ФРАНЦІЯ в 1918-1939 рр.
нiмецькими i частково турецькими володiннями (Того, Камерун, Сирiя, Лiван тощо). Але вiйна завдала Францiї величезних втрат: 1,3 млн. чоловiк, з країни-кредитора вона перетворилася на боржника, рiвень промислового виробництва в 1921 р. становив 55% порiвняно з 1913 р.
Францiя разом з Англiєю, США, Японiєю була одним iз органiзаторiв iнтервенцiї проти Радянської Росiї. Перебування французьких вiйськ у Росiї протягом 1918—1919 рр. справило революцiонiзуючий вплив на солдатiв i морякiв, якi, повернувшись у Францiю, сприяли пiднесенню на батькiвщинi революцiйних настроїв.
i республiканського ладу, вiдбудова зруйнованого вiйною господарства, захист прав ветеранiв та iнвалiдiв вiйни тощо. Цi гасла вiдповiдали настроям бiльшостi населення країни, наляканого страйковим рухом.
Сподiвання Францiї на регулярнi репарацiйнi надходження з Нiмеччини не справджувалися, оскiльки через кризу в економiцi й суспiльствi Нiмеччина не могла та й не поспiшала їх сплачувати. У сiчнi 1923 р. французькi вiйська спiльно з бельгiйськими окупували Рурську область Нiмеччини. Францiя розраховувала не лише добитися виплати репарацiй, а й встановити свiй контроль над нiмецькою економiкою. Проте ця акцiя була осуджена свiтовою громадськiстю, тому вiйська були виведенi з Рура.
Протягом 1924—1926 рр. при владi перебував Лiвий блок на чолi з Е. Ерiо, до якого входили радикал-соцiалiсти i соцiалiсти. Вiн безуспiшно намагався реформувати фiнансову i податкову системи, офiцiйно визнав СРСР, придушував повстання у колонiях — Марокко i Сирiї.
1926 р. пiсля розпаду Лiвого блоку до влади прийшла коалiцiя правих партiй, що проголосила полiтику нацiональної єдностi. Уряд очолив Рай-мон Пуанкаре. За темпами пiднесення промислового виробництва Францiя випередила Англiю i Нiмеччину. Найбурхливiшими темпами розвивалися важка, сталеплавильна, автомобiльна галузi промисловостi. Проте це було перервано свiтовою економiчною кризою, яка у Францiї набрала затяжного характеру. Так, падiння виробництва, що розпочалося наприкiнцi 1930 р., тривало до середини 1935 р. Темпи стабiлiзацiї були настiльки повiльними, що рiвня 1929 р. не було досягнуто i в 1939 р. Рiзко скоротилася зовнiшня торгiвля.
активiзувалися екстремiстськi, фашистськi та профашистськi органiзацiї ("Вогнянi хрести", "Патрiотична лiга", "Французька дiя"). На вiдмiну вiд нiмецьких та iталiйських фашистiв французькi екстремiсти не користувалися пiдтримкою середнiх прошаркiв населення — власникiв дрiбних пiдприємств.
сил. По всiй країнi прокотилася хвиля демонстрацiй i мiтингiв.
1934 р. представники комунiстичної та соцiалiстичної партiй, до яких згодом приєдналися прогресивнi радикали та дiячi iнших течiй лiберального спрямування, домовилися про спiльнi дiї проти фашизму. Пiд час мунiципальних виборiв навеснi 1935 р. лiвi сили здобули значних успiхiв. Влiтку 1935 р. комунiсти, соцiалiсти, радикали, об'єднанi в Народний фронт, провели демонстрацiю. 1936 р. французька преса опублiкувала програму Народного фронту, що передбачала державний контроль за розвитком економiки з метою стабiлiзувати цiни та фiнанси країни, а також розширення соцiальної допомоги населенню за рахунок бюджету, гарантування демократичних свобод i заборону фашистських угруповань, активну мiжнародну дiяльнiсть для забезпечення миру у свiтi.
На парламентських виборах 1936 р. партiї Народного фронту перемогли правi партiї. Новий уряд сформував лiдер соцiалiстiв Леон Блюм. Нацiональнi збори прийняли понад 130 законiв реалiзацiї програми Народного фронту, проте для її здiйснення необхiдно було чимало коштiв, у той час коли надходження в бюджет скорочувалися. Уряд був змушений робити великi позички. Економiка країни поступово дестабiлiзувалася. Уряд Блюма вимагав надати йому надзвича-йнi повноваження, але сенат вiдмовив.
У зовнiшнiй полiтицi Францiї домiнувало прагнення утвердити вплив у пiслявоєннiй Європi та забезпечити виконання Версальського договору. Францiя намагалася обмежити реваншистськi прагнення Нiмеччини шляхом створення системи колективної безпеки в Європi. Важливим кроком у цьому напрямi було пiдписання в Парижi в 1928 р. Паризького договору про заборону вiйни як засобу нацiональної полiтики, що осуджував вiйну i пропонував для врегулювання суперечок лише мирнi переговори. Пакт передбачав колективнi дiї з боку його учасникiв проти будь-якої країни, що стане на шлях агресiї. Французька дипломатiя на початку 30-х рр. зробила спробу зблизитися з Нiмеччиною, прагнучи зберегти статус-кво в Європi та обмежити нiмецькi вiйськовi витрати, але Нiмеччина вiдмовилася вiд угоди. 1932 р. мiж Францiєю та СРСР було пiдписано договiр про ненапад один на одного.
Французький уряд безуспiшно протестував проти англо-нiмецької морської угоди (1935 р.), за якою Нiмеччина отримала право на будiвництво флоту. Але Францiя, як i Англiя, нiчого не зробили, щоб змусити нiмецькi вiйська залишити Рейнську демiлiтаризовану зону. Францiя визнала аншлюс Австрiї.
i Англiя, проголосивши полiтику нейтралiтету, фактично сприяли агресивнiй полiтицi Нiмеччини та Італiї, їх втручанню в громадянську вiйну в Іспанiї. Францiя була учасником Мюнхенської угоди 1938 р. Францiя та Англiя, стурбованi непередбаченим ними розвитком подiй, звернулися до СРСР з пропозицiєю про надання гарантiй допомоги європейським державам у разi агресiї з боку Нiмеччини. СРСР у вiдповiдь запропонував укласти пакт про взаємодопомогу мiж Англiєю, Францiєю та Радянським Союзом з одночасним наданням гарантiй усiм прикордонним з СРСР державам. Однак домовленостi не було досягнуто через взаємну недовiру i небажання сторiн йти на компромiси. У сорокових роках Нiмеччина вже була готова до реваншу.
2. США в 1918-1939 рр.
вiд воєнних поставок. Нацiональне багатство США в роки вiйни зросло бiльш як у 2,5 рази. З боржника європейських країн США стали їх кредитором. Борг європейських держав США на початок 20-х рокiв становив 11 млрд доларiв. Америка вступила в епоху процвiтання (просперитi).
Подолавши проблеми повоєнної структурної перебудови i скоротивши видатки на оборонну промисловiсть, США стали на шлях створення економiки широкого споживання. Порiвняно з довоєнним рiвнем на кiнець 20-х рокiв промислове виробництво збiльшилось на 70%. США виробляли на 10% бiльше свiтової продукцiї, нiж Англiя, Францiя, Нiмеччина, Італiя та Японiя. Особливе мiсце у промисловому пiднесеннi США вiдiгравала автомобiльна промисловiсть.
гостроти фiнансова криза набула навеснi 1933 р.: мiльйони дрiбних вкладникiв втратили свої заощадження i перетворилися на жебракiв.
На президентських виборах 1932 р. перемогу здобув представник Демократичної партiї Франклiн Рузвельт, який для виходу з кризи проголосив "новий курс", теоретичними пiдвалинами якого було вчення англiйського економiста Кейнса, згiдно з яким для забезпечення нормального функцiонування виробництва необхiднi державне регулювання економiкою та соцiальнi реформи.
Стрижнем внутрiшньої полiтики уряду було вiдновлення промисловостi. З цiєю метою було прийнято закон, вiдповiдно до якого пiдприємцi мають укладати мiж собою угоди чесної конкуренцiї, що регулюватимуть рiвень виробництва, цiн, заробiтної плати, ринкiв збуту. Було ухвалено закон про допомогу фермерам, за яким держава укладала з фермером контракт про скорочення посiвних площ, поголiв'я худоби, а також закон про вiдносини мiж пiдприємцями i робiтниками (закон Вагнера), згiдно з яким заборонялися втручання пiдприємцiв у справи профспiлок, переслiдування робiтникiв. Того ж року вперше в iсторiї США ухвалено федеральний закон про соцiальне страхування, за яким встановлювалася система пенсiй за вiком i виплат з безробiття.
Активне державне регулювання сприяло поступовому послабленню кризових явищ в економiцi. Однак восени 1937 р. у США розпочалася нова економiчна криза, у подоланнi якої адмiнiстрацiя Рузвельта (який на виборах у 1936 р. знову домiгся перемоги) здiйснила низку нових реформ: зменшення податкового тягаря, встановлення мiнiмальної заробiтної плати, регулювання сiльського господарства. Але з 1939 р. Рузвельт вiдмовився вiд подальших реформ. На початок Другої свiтової вiйни адмiнiстрацiя Рузвельта намагалася закрiпити результати "нового курсу". Загалом економiка США 30-х рр. перебувала в станi застою, адмiнiстрацiя Рузвельта не змогла цiлком контролювати ринкову економiку.
У зовнiшнiй полiтицi Рузвельт вважав, що Америка повинна вiдiгравати активну роль у свiтовiй полiтицi. Але загалом у країнi переважали "iзоляцiонiстськi" настрої, тобто бажання дистанцiюватися вiд перебiгу подiй у неспокiйному свiтi. 1933 р. США встановили дипломатичнi вiдносини з СРСР. Своєрiдним закрiпленням iзоляцiонiстського курсу став закон 1935 р. про нейтралiтет, згiдно з яким у разi воєнного конфлiкту президент повинен був застосувати ембарго (заборону) на експорт зброї воюючим країнам. Закон не розрiзняв агресора i жертву i був за своїми наслiдками подiбним полiтицi "умиротворення", що її проводили Англiя i Францiя. Однак з посиленням агресiї Нiмеччини та Італiї в Європi, Японiї на Далекому Сходi позицiя Рузвельта стала iншою. 1937 р. вiн закликав до створення системи "карантина" навколо агресорiв, але не виявив особливої наполегливостi в її органiзацiї. Лише початок вiйни змусив адмiнiстрацiю Рузвельта змiнити закон про нейтралiтет з тим, щоб мати можливiсть здiйснювати вiйськове постачання Англiї та Францiї.
Напередоднi Другої свiтової вiйни у США були закладенi пiдвалини державного регулювання економiки, здiйсненi важливi соцiальнi реформи, що свiдчило про важливий крок у створеннi "держави благополуччя".
Пiсля завершення свiтової вiйни країна вступила в тривалий кризовий перiод. Вiдносно слабка iталiйська економiка лише за рахунок перенапруження витримала фiнансовi затрати, пов'язанi з вiйною. Державний борг Італiї за 1915—1919 рр. збiльшився з 15 млрд лiр до 50 млрд. До проблем 400-тисячної армiї безробiтних долучилася проблема працевлаштування демобiлiзованих солдатiв та офiцерiв.
дня, розширення профспiлкових прав.
Активну роль у робiтничому русi вiдiгравала Соцiалiстична партiя, одним iз провiдних дiячiв якої був Бенiто Муссолiнi, головний редактор партiйної газети "Авантi". В 1914 р. мiж ним i керiвництвом партiї виник конфлiкт, що закiнчився його виключенням з партiї. На початку 1915 р. вiн об'єднав навколо себе найрадикальнiшi сили соцiалiстiв i нацiоналiстiв, якi в 1919 р. створили фашистську партiю. (У перекладi з iталiйської мови слово "фашiо" означає пучок; звiдси виник термiн фашизм.) Програма партiї передбачала встановлення республiки, запровадження Законодавчих зборiв, передачу землi селянам, боротьбу проти буржуазiї, пiдвищення зарплати, створення народної мiлiцiї, лiквiдацiю банкiв i бiрж.
На виборах до парламенту 1921 р. фашисти здобули 35 депутатських мандатiв. Депутати-фашисти своєю поведiнкою у парламентi фактично блокували його роботу, демонструючи народу i королю, що парламентська демократiя вичерпала себе i щоб навести порядок у країнi, потрiбна сильна влада — диктатура. Готуючись до захоплення влади, фашисти створювали бойовi групи (за словами Муссолiнi, 400 тис. наприкiнцi 1921 р.). Муссолiнi активно готувався здiйснити похiд своїх прихильникiв на Рим, щоб взяти владу силою. Фашистський з'їзд у Неаполi поставив перед урядом ультимативну вимогу передати їм частину мiнiстерських посад. Король Вiктор-Еммануїл III пiд приводом того, що вiн не може допустити кровопролиття, яке неминуче спричинить громадянську вiйну, не наважився застосувати проти фашистiв силу. Останнi захопили важливi державнi об'єкти в Мiланi та iнших мiстах. Восени 1922 р. король призначив Муссолiнi прем'єр-мiнiстром Італiї.
Прийшовши до влади, фашисти змушенi були певний час зберiгати демократичнi iнститути. Уряд був коалiцiйним. Деякi важливi мiнiстерськi портфелi Муссолiнi вiддав буржуазним партiям. Але згодом вiн вже не збирався дiлити владу нi з ким. У країнi було створено культ особи Муссолiнi. Поступово обмежуючи повноваження короля, Муссолiнi, який присвоїв титул дуче (вождя), правив Італiєю майже. одноосiбне. Усi полiтичнi партiї були забороненi, державну полiцiю замiнено фашистською мiлiцiєю, на таємну полiцiю покладено органiзацiю тотального шпигунства, провокацiй i терору. Фашисти цiлком монополiзували владу.
Фашисти провели широку денацiоналiзацiю, стабiлiзували курс лiри та прийняли закони про врегулювання вiдносин мiж пiдприємцями i робiтниками.
У 1928—1929 рр. Муссолiнi сформував перший однопартiйний фашистський уряд. Вiн провiв грошову реформу, чому сприяли значнi кредити США. 1929 р. рiвень промислового виробництва в країнi на 40% перевищував довоєнний, зростало виробництво сталi, електроенергiї, продукцiї текстильної, харчової та iнших галузей.
Оскiльки iталiйська економiка була тiсно пов'язана з американськими iнвестицiями, то i криза в нiй розпочалася майже одночасно зi США. Найбiльше постраждали текстильна, видобувна, автомобiльна, суднобудiвна галузi, скоротилося сiльськогосподарське виробництво, збанкрутувало понад 55 тис. дрiбних i середнiх фiрм.
В умовах кризи процес фашизацiї країни значно прискорився. Цьому сприяла так звана корпоративна система — об'єднання пiдприємницьких органiзацiй i фашистських профспiлок пiд егiдою держави в окремих галузях господарства, що забезпечувало "класовий мир". На середину 30-х рокiв практично усi iталiйцi стали членами корпорацiй.
Корпоративна система перетворилася в один iз важелiв фашистського державного регулювання економiки i полiтичного життя Італiї. Корпорацiї схвалили заборону страйкiв i 40-годинний робочий тиждень, контролювали укладення колективних трудових договорiв, розглядали конфлiктнi ситуацiї, надавали допомогу фашистським профспiлкам.
Проте корпорацiї цiлком не виконали покладенi на них завдання, так само як i проголошенi Муссолiнi численнi "битви": за урожай, за народжуванiсть, за мелiорацiю тощо. Уряд Муссолiнi посилив державне втручання в розвиток стратегiчно важливих галузей промисловостi та їх сировинної бази, що було пов'язано з агресивною полiтикою на мiжнароднiй аренi та пiдготовкою до вiйни.
Фашистський уряд вважав, що Італiя була обдiленою результатами Першої свiтової вiйни, i не приховував своїх загарбницьких планiв. 1935 р. iталiйськi вiйська з територiї Сомалi напали на Ефiопiю. Лiга Нацiй оголосила Італiю агресором. Але США i Англiя проголосили нейтралiтет i заборонили експорт зброї в обидвi країни. Весною 1936 р. загарбання Ефiопiї було завершене. Італiя разом з Нiмеччиною надала вiйськову допомогу Франко в боротьбi проти iспанських республiканцiв, направивши в Іспанiю свої вiйська. Спiльна iнтервенцiя Нiмеччини i Італiї в Іспанiї прискорила формування вiйськового блоку мiж ними. 1936 р. в Берлiнi була пiдписана угода мiж Нiмеччиною й Італiєю про розподiл сфер впливу на Балканах, подальшу тактику боротьби проти Іспанської республiки, визнання прав Італiї на Ефiопiю. Так було створено "вiсь" Берлiн — Рим. 1937 р. Італiя приєдналася до нiмецько-японського "Антикомiнтернiв-ського пакту".
Пiдтримавши Нiмеччину в здiйсненнi аншлюсу Австрiї, а також у розчленуваннi та загарбаннi Чехословаччини, Італiя продемонструвала готовнiсть взяти участь у вiйнi на боцi Нiмеччини.
Фашизм в Італiї набув характеру тоталiтарної диктатури: придушення опозицiї, насильницький корпоративизм, культ шовiнiзму, насилля i вiйни. Фашистськi профспiлки залишились єдиними в Італiї профспiлковими органiзацiями. Готуючись до свiтової вiйни, iталiйський фашизм накинувся з посиленими репресiями на своїх полiтичних ворогiв. У 1937—1939 роках вiдбулися численнi судовi процеси над антифашистами.
Пiсля закiнчення вiйни у країнi настав спад економiчного життя, скоротився експорт, зростала соцiальна нестабiльнiсть.
У першi повоєннi роки полiтичний устрiй країни залишався незмiнним, законодавча влада належала королю i двопалатному парламенту (кортесам); виконавча — королю та радi мiнiстрiв. У полiтичному життi провiдну роль вiдiгравали Лiберальна, Консервативна, а також Соцiалiстична робiтнича партiї. У 1921 р. утворилася Комунiстична партiя.
Соцiальнi суперечностi, активiзацiя робiтничого руху пiд впливом комунiстiв, автономний рух нацiоналiстiв Каталонiї та Країни Баскiв породили в правлячих колах переконанiсть, у необхiдностi встановити сильну владу. Роль диктатора вiдiграв командувач вiйськовим округом в Каталонiї генерал Примо де Рiвера. У серпнi 1923 р. вiн здiйснив переворот, встановивши в Іспанiї вiйськово-монархiчну диктатуру. Кортеси було розпущено, заборонено дiяльнiсть полiтичних партiй, обмежено конституцiйнi права i свободи, заарештовано радикальних та профспiлкових дiячiв.
До реконструкцiї iспанської промисловостi було залучено iноземнi iнвестицiї, нацiоналiзовано провiднi промисловi галузi, створено потужнi нафтовi, вугiльнi та тютюновi монополiї . За прикладом Б. Муссолiнi в Іспанiї було продекларовано створення корпорацiй.
й iспанську елiту. Проти диктатури виступили всi провiднi полiтичнi сили країни i навiть вiйськовi. Пiсля придушення двох спроб державного перевороту (1926 i 1929 рр.) у 1930 р. Примо де Рiвера подав у вiдставку.
Республiканцi вимагали, щоб король, який скомпрометував себе спiвпрацею з Примо де Рiверою, зрiкся престолу. На мунiципальних виборах 1931 р. республiканцi здобули переконливу перемогу. Звiстка про це вивела на вулицi тисячi демонстрантiв. Мунiципалiтети ряду мiст проголосили республiку, у Барселонi було проголошено Каталонську республiку. У квiтнi 1931 р. Революцiйний комiтет проголосив про повалення монархiї. Король зрiкся престолу. Іспанiю було проголошено республiкою. У червнi вiдбулися вибори до Законодавчих зборiв, пiсля чого було сформовано коалiцiйний уряд. Прийнята конституцiя гарантувала широкi громадянськi права й свободи. Аграрна реформа проголошувала конфiскацiю помiщицьких земель за викуп i зменшувала орендну плату. Нацiональне питання було вирiшене частково: Каталонiя отримала обмежену автономiю, а Галiсiї та Країнi Баскiв в автономiї було вiдмовлено.
Проте уряду складно було балансувати мiж партiями правого та лiвого спрямування. Особливо велику активнiсть виявляли комунiсти та створена в 1933 р. фашистська фаланга. Цi сили сподiвалися за умов безладу в країнi прийти до влади. До того ж за їхньою спиною стояли iноземнi держави, що сподiвалися втягнути до сфери свого впливу — вiдповiдно СРСР та Нiмеччина й Італiя.
наступнi вибори. Для об'єднання сил напередоднi виборiв лiвi партiї уклали пакт про утворення Народного фронту. На виборах 1936 р. бiльшiсть мiсць у кортесах здобули партiї Народного фронту (республiканцi, соцiалiсти, комунiсти). Уряд очолив Асанья. Вiн зiткнувся з проблемою несанкцiонованих дiй робiтничих органiзацiй: робiтники самовiльно захоплювали пiдприємства, запроваджували "робiтничий контроль", створювали непiд-звiтнi уряду воєнiзованi загони. Уряд продовжував проведення аграрної реформи, розподiливши до середини 1937 р. понад 700 тис. га землi.
Прийшовши до влади пiд гаслом свободи й демократiї, звiльнивши з в'язниць ЗО тис. полiтв'язнiв, республiканцi разом з тим кинули до в'язниць 6 тис. своїх полiтичних опонентiв. Побоюючись експропрiацiї, iспанськi пiдприємцi i банкiри почали переводити свої капiтали за кордон. Зростали цiни на продукти i товари першої необхiдностi, злочиннiсть.
У липнi 1936 р. урядовою полiцiєю було вбито депутата-монархiста, що стало приводом до вiйськового перевороту. 17 липня 1936 р. у Марокко група вищих iспанських вiйськових органiзувала заколот проти уряду Народного фронту. Радiостанцiя м. Сеута передала умовний сигнал: "Над усiєю Іспанiєю безхмарне небо", що був наказом до виступу заколотникiв у всiй країнi. Заколотникiв пiдтримали чимало вiйськовослужбовцiв i церква. В Іспанiї розпочалася громадянська вiйна.
Ця вiйна спричинила гостру мiжнародну кризу. СРСР пiдтримував республiканцiв, а Нiмеччина та Італiя — нацiоналiстiв. Захiднi демократи вважали за краще зберегти в Іспанiї законний уряд, остерiгаючись появи на полiтичнiй картi Європи ще одного тоталiтарного режиму. Таким чином, Іспанiя стала об'єктом суперечок Комiнтерну й захiдних демократiй, з одного боку, та мiж тоталiтарними режимами — з iншого.
На пропозицiю британського уряду 27 країн проголосили полiтику невтручання щодо подiй в Іспанiї. Нiмеччина та Італiя не мали намiру стояти осторонь. Комiнтерн став на шлях формування iнтернацiональних бригад добровольцiв для допомоги республiканцям. Загалом в Іспанiї воювали понад 42 тис. добровольцiв-iнтернацiоналiстiв. СРСР поставляв лiтаки, танки, гармати. На боцi заколотникiв на чолi з генералом Франко воювали понад 300 тис. iноземних вiйськ. Вiйськову технiку їм постачали Нiмеччина й Італiя.
Спочатку франкiсти зазнали кiлька вiдчутних поразок, але з часом перехопили iнiцiативу. Незважаючи на стiйкiсть, виявлену при оборонi Мадрида, у битвi пiд Гвадалахарою та при захопленнi Теруеля становище республiканцiв значно погiршилося.
нацiоналiсти наступали чотирма колонами, а п'ята, яку становили супротивники республiки, перебувала в самому мiстi. З того часу вислiв "п'ята колона" став синонiмом зради. 1939 р. Мадрид здався. Франко проголосив про закiнчення вiйни. В Іспанiї на довгi роки встановилася авторитарна диктатура.
1. Бадак Александ Николаевич, Войнич Игорь Евгеньевич, Волчек Наталья Михайловна, Воротникова О. А., Глобус А. Всемирная история: В 24 т. / И. А. Алябьева (ред.) — Минск : Литература
3. Архипов Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН; Институт аналитического приборостроения. — С. Пб. : Наука, 1999. — 189с.
4. Белоножко Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович, Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред. общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. : Генеза, 2002.
| 
