Італiйськi вiйни XV–XVI ст.
1. Причини i початок Італiйських воєн
XV–XVI ст.
До початку XVI ст. Італiя продовжувала залишатися полiтично роздробленою країною. Тi внутрiшнi причини, у результатi яких у Європi складалися в перiод з XI по XV ст. великi централiзованi монархiї, дiяли в Італiї, як i в Нiмеччинi, у набагато меншому ступенi, нiж у багатьох iнших європейських країнах; раннiй розквiт iталiйських мiст головним чином обумовлювався їхньою активною участю в транзитнiй торгiвлi, внаслiдок чого, виступаючи як суперники в зовнiшнiй торгiвлi, вони мало були зацiкавленi в полiтичнiй єдностi країни.
олiгархiя, Флоренцiя, яка перебувала пiд владою Медичi, Папська область i Неаполiтанське королiвство. Мiлан, Венецiя й Флоренцiя виросли не тiльки за рахунок прилягаючих сiльських територiй, але й за рахунок сусiднiх бiльш дрiбних i слабких мiст. Досить енергiйну агресивну полiтику проводило папство, що не зупинялося при розширеннi своїх володiнь перед обманом, зрадництвом i злочином. У Пiвденнiй Італiї – Неаполiтанському королiвствi – правила iноземна Арагонська династiя, що вело до залежностi Пiвденної Італiї вiд Іспанiї.
Полiтична роздробленiсть Італiї, негаразди мiж iталiйськими державами полегшували здiйснення агресивних задумiв великих держав. Полiтична роздробленiсть робила Італiю легкою i звабливою здобиччю сусiднiх держав – Францiї й Іспанiї, – кожна з яких закiнчила своє об'єднання наприкiнцi XV ст. i перетворилася в сильну централiзовану монархiю. Італiйськi держави, якi постiйно ворогували мiж собою, самi дали привiд до iноземних вторгнень – так званим iталiйським вiйнам, якi спустошували територiю країни протягом 65 рокiв – з 1494 по 1559 р.
Французький король Карл VIII пiсля смертi неаполiтанського короля Фердинанда I (сiчень 1494 р.) заявив про свої домагання як спадкоємець Анжуйської династiї (бiчної лiнiї французького королiвського дому) на Неаполiтанське королiвство (захоплене в Анжуйського дому в серединi XV ст. Арагонською династiєю). Восени 1494 Карл VIII iз сильною армiєю (до складу якої входив значний загiн швейцарських найманцiв) перейшов Альпи й рушив до Неаполю, заручившись активною пiдтримкою мiланського герцога Людовика Моро (який конфлiктував з Арагонським домом Неаполя й сподiвався за допомогою французьких вiйськ усталити своє положення правителя Мiлану); Венецiя i папа Олександр VI зберiгали дружнiй стосовно Францiї нейтралiтет. Частина дрiбних государiв Італiї надала пiдтримку французькому королю.
Неаполь.
Грабежi французької армiї, введення нових поборiв обурили населення королiвства, Карл VIII виявився перед погрозою загального повстання. Змiнилися також i позицiї iталiйських держав, наляканих успiхами французiв. Для вигнання їх з Італiї в березнi 1495 р. була створена «Свята лiга» (або «Венецiанська лiга»), у яку ввiйшли Венецiя, Мiлан, римський папа; до лiги примкнули iмператор Максимiлiан I i iспанський король Фердинанд II Арагонський.
Карл VIII, боячись бути вiдрiзаним вiд Францiї, у травнi 1495 р. покинув Неаполь. Битва з армiєю «Святої лiги» вiдбулася 6 липня 1495 р. бiля Форново; французьким вiйськам вдалося прорватися й пiти на батькiвщину (жовтень 1495 р.).
Пiсля ряду поразок, якi нанесли iспанськi вiйська французьким гарнiзонам, що залишалися ще в Італiї, Францiя пiдписала капiтуляцiю й очистила територiю Неаполiтанського королiвства (грудень 1496 р.). Однак умиротворiння в Італiї не наступило; вторгнення французького короля пожвавило експансiонiстськi тенденцiї деяких iталiйських держав i в першу чергу – папства. Один за iншим спалахнули вогнища внутрiшнiх воєн в Італiї; найбiльшим конфлiктом виявилася вiйна мiж Пiзою i Флоренцiєю, що почалася ще в 1494 р.
2. Друга хвиля Італiйсько-французько-iспанських воєн
Не вiдмовилася вiд агресивних планiв i Францiя. Спадкоємець Карла VIII (помер в 1498 р.) Людовик почав в 1499 похiд в Італiю з метою завоювання Мiланського герцогства (династичнi претензiї на герцогство вiн пред'явив як онук Валентини Вiсконтi, рiд якої правив у Мiланi до 1447 р.). Попередньо французький король домовився про вiйськову допомогу з Венецiєю й Флоренцiєю й про нейтралiтет – з iмператором i папою (останнiй бачив у Францiї опору в боротьбi з iталiйськими державами).
Розбивши в рядi боїв в 1499–1500 рр. вiйська мiланцiв, Людовик XII захопив Мiланське герцогство й заволодiв всiєю Ломбардiєю. В 1500 р. у Гранадi був укладений секретний договiр мiж Францiєю й Іспанiєю про роздiл мiж ними Неаполiтанського королiвства.
В 1501–1502 рр. французькi й iспанськi вiйська завоювали Неаполiтанське королiвство; однак навеснi 1503 р. мiж Францiєю й Іспанiєю почався конфлiкт через спiрнi областi. У бої бiля р. Гарильяно (29 грудня 1503 р.) iспанськi вiйська розгромили французькi вiйська. Францiя змушена була вiдмовитися вiд домагань на Неаполiтанське королiвство, яке стало володiнням iспанської корони (договiр 1504 р. у Блуа). Так, у початковий перiод iталiйських воєн виявилися захопленими двi найбiльшi держави Італiї – Мiланське герцогство й Неаполiтанське королiвство.
Єдиною iталiйською державою, яка мала вигоду iз цих воєн, була Венецiя, яка одержала пiсля падiння Мiлану значнi територiї Ломбардiї, Неаполя, ряд апулiйських портiв. Претензiї Венецiї на гегемонiю в Італiї стали загрожувати iнтересам не тiльки Францiї й Іспанiї, але й iнших iталiйських держав. У груднi 1508 р. була утворена антивенецiанська Камбрейська лiга, у яку ввiйшли папа римський, «Священна Римська iмперiя», Францiя, Іспанiя; до неї приєдналися деякi iталiйськi держави (Флоренцiя, Феррара, Мантуя й iншi).
У квiтнi 1509 р. папа наклав на Венецiанську республiку iнтердикт. Навеснi 1509 р. Францiя початинає воєннi дiї проти Венецiї, у короткий строк захоплює її ломбардськi володiння, здобувши велику перемогу над венецiанцями 14 травня 1509 р. бiля Аньяделло. Вiйська iмператора в червнi 1509 р. зайняли Верону, Виченцу, Падую (яку венецiанцi незабаром зумiли вiдвоювати).
Венецiї, однак, вдалося зруйнувати коалiцiю: вона дiйшла згоди з Іспанiєю (вiдмовившись вiд усяких претензiй на Пiвдень Італiї) i з папою римським (повернувши захопленi нею ранiше мiста Романiї). Цiною величезних зусиль Венецiя повернула значну частину своїх володiнь, але сили її виявилися пiдiрваними; пiсля вiйни з Камбрейською лiгою венецiанська полiтика зводилася головним чином до вiдстоюванню цiлiсностi своєї територiї.
виступив на сторонi Францiї (Модена, Феррара), Флоренцiя зберiгала стiйкий нейтралiтет. Незважаючи на перемогу в бої бiля Равени (11 квiтня 1512 р.), французи, якi понесли величезнi втрати, змушенi були протягом 1512 р. звiльнити Ломбардiю (чому сприяли також антифранцузькi повстання в ломбардських мiстах i Генуї); у Мiланi була вiдновлена влада Сфорца, у Флоренцiї – Медичi.
У листопадi 1512 р. в «Священну лiгу» вступив iмператор Максимiлiан I. Навеснi 1513 р. Венецiя, змiнивши орiєнтацiю, уклала в Блуа договiр iз Францiєю про завоювання й роздiл мiж ними Пiвнiчної Італiї. У травнi 1513 р. на територiї Італiї знову почалися воєннi дiї. Наприкiнцi 1513 р. Францiя пiдписала перемир'я з Іспанiєю, у серпнi 1514 р. у Лондонi – мир з Англiєю. Вступив в 1515 р. на французький престол Франциск I вiдновив Італiйськi вiйни.
й Бреше. У листопадi 1516 р. французький король пiдписав мир (який отримав назву вiчного миру) зi швейцарськими кантонами. За Нуайонським миром (серпень 1516 р.), пiдписаному французьким i iспанським королями, були визнанi права Францiї на Мiлан, Іспанiї – на Неаполь.
3. Нова «фаза» Італiйських воєн за правлiння Карла V
Пiсля обрання в 1519 р. iспанського короля Карла I iмператором «Священної Римської iмперiї» (Карл V) вiдкрилася нова фаза Італiйських воєн.
Імперiя Карла V, включивши бiльшу частину Європи, оточила Францiю кiльцем, загрожуючи її територiальної цiлiсностi. Єдиним проломом, що перервав комунiкацiї мiж пiвнiчним i пiвденним володiннями Карла V, були територiї в Пiвнiчнiй Італiї, якi перебували пiд владою Францiї. У цих умовах володiння Мiланом ставало для Францiї надзвичайно важливим, а Карлу V для об'єднання своїх володiнь треба було вигнати французiв з Пiвнiчної Італiї. В 1521 р. Карл V уклав таємний договiр з папою Левом Х про вiдновлення в Мiланi династiї Сфорца. У тому ж роцi в Італiї знову розгорнулися воєннi дiї. Французьке вiйсько, у яке входили й швейцарськi найманцi, потерпiло велику поразку вiд iмперських вiйськ у квiтнi 1522 р. поблизу Бикокке.
24 лютого 1525 р. французька армiя була розгромлена бiля Павiї. Французький король потрапив у полон i був перевезений у Мадрид. За Мадридським договором 1526 р. Франциск I уступав Карлу V Мiланське герцогство й герцогство Бургундiю, але, повернувшись у Францiю (заручниками залишилися його сини), вiн вiдрiкся вiд договору.
Для вигнання iмперських вiйськ у травнi 1526 р. за пiдтримкою Англiї була оформлена Коньякська лiга, у яку ввiйшли Францiя, папа Климент VII, Венецiя, Флоренцiя, герцог Мiлана. Дiї вiйськ лiги вiдрiзнялися крайньою нерiшучiстю. В 1527 р. iмперська армiя (одним з командуючих якої був зрадивший Францiї коннетабль Ш. Бурбон), грабуючи й спустошуючи все на своєму шляху, рушила через Мiлан до Риму, у травнi захопила його, пiддавши страшному розгрому; папа римський потрапив у полон. Францiя намагалася продовжувати вiйну. Влiтку 1527 р. французькi вiйська взяли Мiлан, Павiю; в 1528 р. завоювали значну частину Неаполiтанського королiвства. Однак закрiпити успiхи Францiї не вдалося.
договiр. Францiя, покинута iталiйськими союзниками, уклала з iмперiєю мир у Камбрi (серпень 1529 р.); Францiя зберiгала Бургундiю, але вiддавала Фландрiю й Артуа, вiдмовлялася вiд домагань на Італiю; Франциск I повинен був оженитися на сестрi Карла V, а iмператор за викуп повертав йому синiв. Неаполiтанське королiвство оголошувалося iспанським володiнням, iншi iталiйськi держави попадали в залежнiсть (у тiй або iншiй формi) вiд iмператора.
У лютому 1530 р. у Болоньї Карл V урочисто вiнчався iталiйською й iмператорською коронами.
У роки, коли Італiя була ареною боротьби мiж iноземними загарбниками, у країнi одержали дуже широке поширення опозицiйнi й революцiйнi виступи народних мас проти ненависного їм тиранiчного режиму й проти хижих феодалiв Іспанiї й Францiї й банд найманцiв, якi вторглися в Італiю i довершували своїми систематичними грабежами руйнування країни. У русi брали участь i тi збереженi елементи буржуазiї, якi були вiдтиснутi вiд влади й втрачали в обстановцi прогресуючого економiчного занепаду можливостi займатися промисловою й торговельною дiяльнiстю.
Серед народних мас Пiвнiчної й Центральної Італiї були широко поширенi єретичнi (вальденство, анабаптизм) i реформацiйнi вчення, iдеї яких ставали гаслами опозицiйних рухiв i повстань. Опозицiйно настроєна частина заможних городян намагалася, використовуючи невдоволення народних мас, вiдновити республiканськi установи й старi комунальнi свободи.
руках в обстановцi напруженої боротьби повсталi обрали в 1507 р. дожем фарбаря шовку Паоло да Новi. На допомогу генуезцям прийшли селяни. Людовик XII сам очолив похiд проти Генуї. Мiсто було обложено французькою армiєю й флотом, а також вiйськами вигнаних представникiв знатi. Пiсля нерiвної боротьби 28 квiтня 1507 р. Генуя здалася. Влада французiв у Генуї була вiдновлена, на мiсто накладена контрибуцiя.
В 1512 р. проти французiв пiднялися Брешиа й Бергамо. Повстання були подавленi з винятковою жорстокiстю. В 1516 р. народнi маси Палермо виступили зi зброєю в руках проти iспанського вiце-короля й зруйнували палаци знатi, а в 1517 р. спалахнуло iз ще бiльшою силою повстання, яке охопило значну частину Сицилiї. Прибулi з Неаполя вiйська розправилися з повсталими.
Звiстка про розгарбування Риму в 1527 р. послужила поштовхом до нового повстання, яке спалахнуло 16 травня у Флоренцiї, спрямованому проти Медичi, якi були оголошенi зрадниками, i проти чужоземних завойовникiв. Республiка була вiдновлена. У мiстi кипiла запекла боротьба мiж рiзними соцiальним угрупованнями, якi прагнули захопити владу у свої руки. Боротьба закiнчилася перемогою радикально настроєних дрiбних ремiсникiв i торговцiв, до них примкнули низи мiського населення й спочатку частина буржуазiї. На початку 1529 р гонфалоньєром республiки був вибраний Франческо Кардуччi. Повсталi вiдмовилися вступати в будь-якi переговори з папою Климентом VII (Джулиано Медичi), який прагнув вiдновити тиранiю. Климент VII сам направив проти Флоренцiї тiльки iспано-iмперськi вiйська, якi щойно розграбували Рим, приєднавши до них свiй власний загiн. Проти 40 тис. iспанських i папських солдатiв peспублiка могла виставити всього лише 13 тис. професiйних воїнiв. Оборону Флоренцiї очолили прихильники республiканського ладу, непримиреннi вороги тиранiї Медичi й папства – Франческо Кардуччi й Франческо Ферруччi. На Ферруччi, що завдяки своїй мужностi й видатному вiйськовому таланту придбав величезний вплив на флорентiйцiв, був покладений обов'язок боротися з ворогом поза стiнами обложеного мiста, звiльняти захоплену ворогом флорентiйську територiю й постачати Флоренцiю продовольством.
який завiдував будiвництвом фортифiкацiйних споруджень. Уряд дiстав кошти на утримання вiйськ, продавши конфiсковане ним майно зрадникiв i папську тiару, що перебувала у Флоренцiї; у багатiїв i духiвництва були зробленi примусовi позики.
Буржуазiя, налякана радикальною полiтикою уряду, почала вiдходити вiд руху. У серпнi 1530 р. Ферруччi був убитий, а його загiн розгромлений iмперськими вiйськами. 12 серпня, незважаючи на героїзм народних мас, що захищали мiсто, виснажена голодом Флоренцiя впала. У нiй остаточно затвердилися за допомогою Іспанiї Медичi, якi поширили своє панування майже на всю Тоскану i одержали титул герцогiв.
В 1532 р. у стародавньому центрi шовкової промисловостi – Лукке вибухнуло велике повстання плебейських мас мiста – так зване повстання страччонi (straccioni-мотальники шовку). У цей перiод у Лукке у зв'язку з рiзким скороченням виробництва шовку значно погiршилося положення ткачiв, i вони почали боротьбу зi скупниками шовкових тканин. Конфлiкт швидко перерiс у збройний виступ народних мас, якi на якийсь час фактично опанували мiстом. Коли минув перiод розгубленостi патрицiату, його представники зiбрали вiйсько й 9–10 квiтня 1532 р. здобули перемогу над народним ополченням, яке органiзовували повсталi. Пiшли жорстокi репресiї, багато учасникiв повстання були страченi. При владi в республiцi мiцно затвердився патрицiат.
Широка змова з метою звiльнення тосканських мiст – Флоренцiї, Пiзи, Сiєни, Ареццо з-пiд влади Медичi й вiдновлення в них незалежних республiк була органiзована в 1546 р. у Лукке. На чолi змови встав Франческо Бурла-Маккi, один з начальникiв мiського ополчення. Вiн плекав план об'єднання тосканських мiст у федерацiю, звiльнення мiст Папської областi, якi повиннi були приєднатися до цього союзу, i обмеження свiтської влади папи. Бурламаккi зв'язував, таким чином, зi своїм планом iдею об'єднання Пiвнiчної й Середньої Італiї, де вiн хотiв встановити цивiльну й релiгiйну свободу. Змова була видана герцоговi Козимо Медичi, який звернувся до iмператора Карла V. Бурламаккi був схоплений i страчений.
5. Завершальний перiод Італiйських воєн
III мiж Францiєю й iмперiєю було укладено в Нiццi перемир'я на 10 рокiв. Вбивство на територiї Мiланського герцогства двох французьких посланникiв, якi направлялися до султана, виявилося приводом до наступної вiйни (1542–1544 рр.).
французькi вiйська здобули блискучу перемогу над iмперськими поблизу Черезоле. У цей же час iмперськi й англiйськi вiйська вторглись на територiю Францiї.
Мир у Крепi (вересень 1544 р.), пiдписаний iмператором i французьким королем, повторював Камбрейський договiр 1529 р. вiдносно територiальних домагань обох государiв; крiм того, обидвi сторони зобов'язувалися звiльнити територiї, захопленi ними з 1536 р., i домовлялися про спiльнi дiї проти «невiрних» (туркiв). В 1546 р. в Ардре був укладений мир мiж Францiєю й Англiєю.
Однак французькi королi не вiдмовилися вiд своїх експансiонiстських планiв. Вiдновили вiйни в Італiї мiж Францiєю й iмперiєю. В 1547 р. був вбитий герцог Парми (син папи Павла III), i герцогство було зайнято iмперськими вiйськами. Римський папа, який прагнув затвердити на герцогському престолi свого племiнника з роду Фарнезе, викликав на допомогу французького короля. Це виявилося приводом для воєнних дiй, що розгорнулися в 1551 р. мiж французькими й iмперськими вiйськами пiд стiнами Парми й Мирандоли.
В 1553 р. за допомогою турецького флоту Францiя вiдняла Корсику в Генуї (яка перебувала в залежностi вiд iспанських Габсбургiв). В 1552 р. при вiйськовiй пiдтримцi Францiї Сиєна домоглася незалежностi, вигнавши зi своєї територiї iспанцiв. В 1554 р. Сиєну, обложену iспано-флорентiйськими вiйськами, захищав французький гарнiзон Б. Монлюка, але у квiтнi 1555 р. змушений був її здати. У березнi 1555 р. французькi вiйська окупували Касале в П'ємонтi. У лютому 1556 р. в абатствi Восель мiж французьким королем i iмператором було укладене перемир'я (по якому П'ємонт i Корсика залишалися у Францiї). Але в тому ж роцi папа Павло IV, що перебував у ворожих вiдносинах з Карлом V, одержав вiд французького короля обiцянку ввести в Італiю вiйська для вигнання iспанцiв. В 1557 р. французька армiя, очолена герцогом Ф. Гiзом, рушила до Неаполя. Іспанський король Филип II (на користь якого Карл V вiдмовився вiд Іспанiї, Нiдерландiв, iталiйських володiнь), на противагу французькiй iнтервенцiї в Італiю, направив з Пiвденних Нiдерландiв на територiю Францiї iспанську армiю на чолi з герцогом Савойським (володiння якого були окупованi французами); пiд погрозою виявився Париж. Розгром французьких вiйськ у Сен-Кантена (серпень 1557 р.) змусив перервати французький похiд в Італiю.
Пiсля цього iспанцi пiд командуванням намiсника Нiдерландiв герцога Филиберта Савойського вторглись у Францiю. Вони прагнули не допустити з'єднання двох французьких армiй, однiєю з яких командував герцог Лотарингiї де Гiз, а iншою – маршал де Терма. 13 липня 1558 року поблизу укрiплення Гравелин, розташованого в мiсцi впадання рiки Аа в Пiвнiчне море, вiдбувся бiй мiж армiєю де Терма, що нараховувала 8,5 тисячi чоловiк, i 10-тисячним загоном Егмонта. В обох армiях боролися нiмецькi ландскнехти. Де Терма розташовував також французькою, а Егмонт – фламандською й iспанською пехотами. Позицiя де Терма, що прагнув пiти з награбованим у Фландрiї видобутком у мiцнiсть Кале, була невдалою, оскiльки шлях до вiдступу йому перекривала рiка Аа. Іспанськi вiйська в Гравелина перепиняли йому шлях до Кале.
убитими, була розсiяна. Маршал де Терма потрапив у полон.
Пiсля цiєї поразки i завдяки повному фiнансовому виснаженню Францiї й Іспанiї змусило їх пiти на укладення Като-Камбрезiйського мира 1559 р., який знаменував собою кiнець французької експансiї в Італiї. Релiгiйнi вiйни, що почалися у Францiї, змусили французьких королiв надовго вiдмовитися вiд спроб завоювати Італiю, Вони вiдновилися тiльки в серединi XVII столiття
Італiйськi вiйни зiграли вiдому роль у розвитку вiйськового мистецтва: вперше знайшла широке застосування ручна вогнепальна зброя, артилерiя.
6. Полiтична карта Італiї пiсля миру в Като-Камбрезi
всю Ломбардiю), Неаполiтанське королiвство (яке з 1504 р. було об'єднане iз Сицилiєю й називалося також Королiвством обох Сицилiї) i Сардинiя. Таким чином, бiльша частина Італiї перетворилася у володiння Іспанiї, остаточно закрiпленi за останньою за умовами цього перемир’я. Деякi дрiбнi iталiйськi держави, що пiдтримували пiд час воєн Іспанiю, одержали територiальнi збiльшення за рахунок сусiдiв: герцогу Савойському була повернута бiльша частина П'ємонту, герцог Мантуї одержав маркграфство Монферрат.
знаходилися у васальнiй залежностi вiд Іспанiї. Італiйськi вiйни поглибили занепад економiки країни, оскiльки вони супроводжувалися масовим руйнуванням продуктивних сил. Вони поклали початок її поневоленню iноземними завойовниками.
Список використаної лiтератури
1. Всемирная история. Энциклопедия. // Том 4. – М.: Издательство социально-экономической литературы,1958;
2. Документы по истории внешней политики Франции. 1547–1548. –М. –Л., 1963;
3. Егер О. Всемирная история в 4-х томах. – Т. 2. Средние века. – М.: ООО «Изд-во АСТ», 2000. – 696 с.;
4. История Европы. – Т. 2. Средневековая Европа. – М.: Наука, 1992. – 808 с.;
| 
