Історiя України
Предметом
кожної науки є певна система об'єктивних законiв i закономiрностей. Предмет даної науки становить дослiдження i висвiтлення закономiрностей виникнення України та її розвитку в рiзнi Історичнi епохи — вiд найдавнiших часiв до наших днiв.
Основу основ iсторичної науки складають суспiльнi факти. Вивчення iсторiї України означає не просте запам'ятування окремих фактiв, а теоретичне їх осмислення, розумiння внутрiшньої логiки iсторичних подiй, закономiрностей розвитку iсторичного процесу.
Історiя України вивчає об'єктивнi закономiрностi суспiльного життя в конкретних умовах мiсця (простору) i часу. Вона осягає й охоплює об'єктивнi закономiрностi розвитку матерiальної культури, її взаємодiю з соцiальними вiдносинами та духовною культурою, а значить, пов'язана з економiчними науками, соцiальною фiлософiєю, соцiологiєю, полiтологiєю, культурологiєю тощо.
У цiлому iсторiя України пов'язана з iсторiєю свiту — з розвитком свiтової цивiлiзацiї — i, отже, має геополiтичний вимiр.
Завдання вивчення iсторiї України.
Зважаючи на соцiальнi функцiї iсторичної науки, основнi завдання вивчення даного предмета полягають в наступному.
— вивчення iсторiї України як процесу, як iсторичного шляху, виявлення передумов, сутi та наслiдкiв iсторичного поступу, тобто пiзнання iсторичної вертикалi.
Практично-полiтичне завдання
— це, насамперед, з'ясування зв'язку мiж iсторiєю та сучаснiстю на засадах аналiзу i синтезу, поєднання минулого, сучасного i майбутнього як послiдовних ступенiв єдиного Історичного процесу.1
-.
Вивчення Історiї України — це засвоєння загальнолюдських цiнностей. Спроби тлумачення iсторичного ходу людства iз суто класових (або прiоритетно-класових) позицiй суперечать об'єктивнiй оцiнцi Історичних подiй.
Як же утворилась Київська Русь
? До сих пiр єдиної думки щодо походження Київської Русi у iсторикiв немає. Ще в серединi XVIII ст. нiмецькi iсторики, якi працювали в Петербурзькiй Академiї Наук; Г. Мiллер, Г. Байєр, А. Л. Шльоцер, розвинули
Вони, посилаючись на лiтописну легенду, стверджували, що вирiшальну роль у створеннi Київської Русi вiдiграла германо-скандинавська народнiсть, вiдома на Заходi як вiкiнги ("люди заток"), або нормани ("пiвнiчнi люди"), а на Сходi — як варяги. Одразу проти цiєї теорiї рiшуче виступив М. Ломоносов, який доводив, що першочергова роль у створеннi держави належить слов'янам. Твердження М. Ломоносова дiстали назву антинорманської концепцiї
(або теорiї природньоiсторичного (автохтонного) походження Київської. Русi). З варягами чи без варягiв схiднi слов'яни були в змозi утворити свою державу, бо для цього у них iснували всi необхiднi внутрiшнi соцiально-економiчнi передумови; процес державотворення розпочався у них ще до приходу варягiв; варяги, просуваючись у схiднослов'янськi землi, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою i здобуванням. Вони прагнули пiдпорядкувати днiпровський торговельний шлях (так званий "шлях iз варяг у греки"), обкласти даниною мiсцеве населення. Б радянськiй iсторiографiї норманська теорiя трактувалася як полiтично шкiдлива І хибна, адже вона заперечує здатнiсть слов'янських народiв створювати й змiцнювати свою суверенну державу.
Так почалися суперечки щодо походження Київської Русi. Антинорманської теорiї дотримувались i такi провiднi вченi, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалiй та iн.
Ми не подiляємо i тверджень декого з науковцiв, що поляни — це не хто iнший, як хазари, так як насправдi мова йде про зовсiм рiзнi етнографiчнi гiлки. Хазари завоювали поднiпровськi, потiм поднiпровськi територiї, наклавши на мiсцевi племена данину, — тобто встановили своє панування. В IX- Xст. Київська Русь визволилася вiд цiєї залежностi.
Таким чином, державу Київська Русь
заснували слов'яни, i сталося це внаслiдок складного й тривалого процесу соцiально-економiчного та культурного розвитку слов'янських племен, а каталiзатором цього процесу стали скандинавськi племена, якi або завоювали слов'ян i полiтично органiзували їх, або створювали для них загрозу, що змушувало наших далеких предкiв краще органiзовуватися самим.
У 882 р. новгородський князь Олег з дружиною i з сином Рюрика Ігорем спустився Днiпром, взяв Смоленськ, Любеч, хитрiстю захопив Київ, пiдступно вбивши Аскольда i Дiра. З цього часу замiсть династiї Києвичiв встановилася династiя Рюриковичiв. Вiдбулося об'єднання Пiвнiчної та Пiвденної Русi, що стало основою виникнення загальнсруської держави; Київ було проголошено "матiр'ю градам руським". Давньоруська держава в цей час. являла собою своєрiдну полiтичну асоцiацiю свiтлих i великих князiв, якi перебували пiд рукою "великого київського князя". Вона не мала централiзованого управлiння, бюрократичної системи. Зв'язок мiж володарями i пiдвладними iснував у формi збору данини. За князювання Олега (882 - 912 рр.) Київська Русь змiцнiла i значно розширилась. Були пiдкоренi древляни, сiверяни, радимичi i iншi племена. Проте створене державне об'єднання не стало мiцним i органiзацiйно оформленим. Цьому сприяла така вагома причина (вона змушувала племена консолiдуватися), як боротьба з кочовими племенами та Вiзантiєю.
У своїй зовнiшньополiтичнiй дiяльностi погляди Олега були звернутi на Константинополь. Вiн двiчi (у 907 та 911 рр.) ходив на Вiзантiю, з якою уклав вигiднi договори. Наступник Олега князь Ігор (912 - 945 рр.) почав своє князювання з боротьби проти автономiстських настроїв древлян i уличiв, якi вiдмовилися коритися київському князю i сплачувати данину. Широкомасштабнi воєннi походи були здiйсненi Ігорем проти Вiзантiї у 941 i 943 рр. У 944 р. був укладений союз з Вiзантiйською iмперiєю, але вiн для Русi був менш вигiдним, нiж договiр 911 р. За цiєю угодою Ігор змушений був вiдмовитись вiд володiнь на Чорному морi, у гирлi Днiпра, та ще й захищати Вiзантiю вiд кочовикiв. Вiйськовi походи поглинали значну кiлькiсть ресурсiв i вимагали вiд держави постiйного напруження сил, що пiдштовхувало князя збiльшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини призвело в 945 р. до повстання древлян, пiд час якого було Ігоря вбито. Вдова Ігоря, Ольга, жорстоко помстилась древлянам за вбивство свого чоловiка. Була спалена столиця древлян — Іскоро-стень. Але в той же час княгиня Ольга зрозумiла, що так далi правити не можна. І вона проводить першу реформу, суть якої полягала в наступному: були чiтко визначенi землi, з яких за певний промiжок часу збиралась означена кiлькiсть данини. У зовнiшнiй полiтицi Ольга, як i ЇЇ попередники, вiдвiдала найпотужнiшого свого сусiда — Константинополь — i пiдписала мир з Вiзантiєю. І там же вона прийняла християнство. Таким чином, вона не тiльки не допустила розвалу Київської Русi, а, навпаки, зумiла посилити її вплив у Європi.
У 964 р. до влади приходить син Ігоря i Ольги — Святослав (964 ~ 972 рр.). Становище Русi значно змiцнiло за його князювання. Святослав вважав своїм головним завданням змiцнення вiйськової могутностi держави, мало переймався проблемами внутрiшнього життя країни. Це був князь-воїн, вiн бiльшiсть свого життя провiв у вiйськових походах.
Кордони Київської Русi розширилися до Волги i Руського (Чорного) моря, Кавказу. Але цi кордони були слабко захищенi вiд нападiв кочових орд Середньої Азiї. Перед Руссю постали новi проблеми — проблеми захисту її схiдних кордонiв. Та князь i сам побачив необхiднiсть змiцнення власної влади на територiї країни. З цiєю метою вiн перед тим, як вирушити у другий похiд до Болгарiї, проводить адмiнiстративну реформу. Старшого сина Ярополка залишив намiсником у Києвi; молодшого Олега — у древлян, а Володимира послав правити вiд свого iменi до Новгорода. Цiєю реформою Святослав змiцнив владу київського князя у землях племiнних княжiнь.
Другий похiд Святослава до Болгарiї склався не досить вдало, йому довелося воював не тiльки з болгарами, а й з вiзантiйським iмператором. У 971 р. знесиленi сторони почали переговори, якi закiнчились мирним договором.
за владу. Олег i Володимир не визнавали свого старшого брата верховним князем. В той же час Ярополк вирiшив приборкати своїх братiв i стати єдиновладним володарем Київської Русi. Переможцем у цiй боротьбi став Володимир.
Зiйшовши на престол у 980 р., Володимир започаткував нову добу в Історiї Київської Русi. За його правлiння процес становлення Київської Русi в основному завершився i почалось ЇЇ пiднесення. Перш за все Володимир послiдовно поставив пiд державну владу великi союзи схiднослов'янських племен, що залишалися ще незалежними: хорватiв, дулiбiв, радимичiв, в'ятичiв.
До того ж Володимир був видатним реформатором i будiвничим держави. Близько 988 р. вiн провiв адмiнiстративну реформу. У нього було 12 синiв, i ними вiн замiнив племiнних вождiв в рiзних мiстах держави. Було назавжди зламано сепаратизм племiнної верхiвки, i з того часу Київська Русь стає об'єднаною державою. На змiну родоплемiнному подiлу давньоруського суспiльства прийшов подiл територiальний: державу було подiлено на землi-удiли довкола великих мiст. Це одна iз ознак державностi.
Найголовнiше досягнення Володимира — запровадження християнства як державної релiгiї. Нова iдеологiя допомагала змiцненню держави, законодавства, адмiнiстративної системи. Нова релiгiя прилучила русичiв до свiтової культури, сприяла розвитку мистецтва, лiтератури, архiтектури, науки. Могутня Вiзантiйська iмперiя поступово втрачала свiй вплив на Київську Русь.
Смерть Володимира Великого (1015 р.) призвела до нової жорстокої боротьби мiж його синами за владу, І в 1019 р, єдиним правителем Русi стає Ярослав (1019 - 1054 рр.). Його князювання прийнято вважати перiодом найвищого економiчного пiднесення, полiтичної мiцностi i культурного злоту. Як i його батько, Ярослав розширював кордони своєї держави, у 1036 р. вiн остаточно розгромив печенiгiв. Значну увагу Ярослав придiляв безпецi кордонiв держави. На багато сотень верст тягнулися зведенi при ньому "змiйовi вали" з укрiпленнями — фортецями.
За князювання Ярослава активiзувалася внутрiшня розбудова держави. З його iм'ям пов'язане створення першого писаного зведення законiв Київської Русi — "Руської Правди", що регламентувала внутрiдержавнi феодальнi вiдносини. Завдяки пiдтримцi князя у Києвi було побудовано багато церков. { вперше Ярослав призначив митрополитом русина Іларiона, таким чином вивiвши церковну iєрархiю iз пiдкорення Вiзантiї.
За часiв Ярослава Мудрого швидко розбудовувалися старi i будувалися новi мiста. Мiста були центрами ремесла i торгiвлi; осередками культурного й полiтичного життя, мiсцем зосередження органiв державної влади та церковного управлiння. Київ, розмiстившись посерединi днiпропетровського водного шляху "iз варяг у греки", став свiтовим ринком торгiвлi.
З iм'ям Ярослава пов'язаний i розквiт давньоруської культури, освiти та. науки. У князя була одна з найбiльших у той час у свiтi i перша в державi бiблiотека. На територiї Київської Русi було чимало шкiл, якi, як правило, виникали при монастирях. Центром таких знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р. -'
Таким чином, Київська Русь, котра виникла в серединi IXст., пройшла складнi етапи свого становлення: переживала своє пiднесення в X- XIст.; змiцнила своє мiжнародне становище, вписалася в європейський геополi-тичний простiр; збагатила давньоруську i свiтову культуру.
Останнiй —
— характеризується постiйними чварами, зростаючою загрозою кочовикiв i економiчним застоєм — це князювання Володимира Мономаха (1113 -1125 рр.) І його сина Мстислава (1125 - 1132 рр.). Остаточного удару Київськiй Русi завдали орди монголо-татар, якi в 1240 р. зруйнували Київ. Спадкоємицею традицiй Київської Русi стало Галицько-Волинське князiвство.,
князiвства: Чернiгiвське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Київське та Іншi. Феодальна роздробленiсть була викликана рядом причин:
1) великою територiєю" Держави при вiдсутностi тiсних економiчних зв'язкiв за умов панування натурального господарства i неоднорiдностi населення;
2) зростанням великого феодального землеволодiння;
4) розвитком i пiднесенням удiльних князiвств І земель, що сприяло зростанню мiсцевого сепаратизму І загостренню мiжкнязiвських взаємин;
5) змiною торговельної кон'юнктури. Захiдна Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська держава залишилася поза свiтовими торговельними шляхами;
6) посиленням експансiї степових кочових племен (печенiгiв, половцiв та iн.)-
Роздробленiсть, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскiльки вона була закономiрним наслiдком еволюцiї феодальних вiдносин (мається на увазi розвиток феодального землеволодiння — вотчин, посилення влади удiльних князiв i бояр).
Роздробленiсть квалiфiкують також як полiтичну, бо вона призвела до змiн у державному устрої Русi, а саме — до децентралiзацiї системи управлiння. Київський князь втратив контроль над удiльними князiвствами, влада в яких зосередилася в руках мiсцевих князiв.
суспiльства, соцiально-економiчний розвиток окремих регiонiв. Боярство цих регiонiв i мiсцевi князi, спираючись на них, дбали про власнi, а не державнi iнтереси. Київська Русь, однак, усерединi XIIстолiття зовсiм ще не розпалась. Змiнилася лише форма державного устрою: на змiну вiдносно єдинiй централiзованiй монархiї прийшла монархiя федеративна. Змiна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє iснування, так як:
по-друге, зберiгалися такi елементи загальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної органiзацiї, спiльна боротьба князiвств iз зовнiшнiм ворогом;
посилилися князiвськi мiжусобицi, тиск на Русь сусiднiх держав, в той же час формується велике землеволодiння, намiтився прогрес у сiльському господарствi, пiдносяться мiста, зростає чисельнiсть населення. Починаючи з XIII столiття в результатi поглиблення соцiально-економiчних, культурних процесiв, торговельних та iнших зв'язкiв iде формування на основi земель i князiвств територiй росiйської, української та бiлоруської народностей. Етнiчним осердям українського етносу стала Київська земля. В 1187 р. вiдносно надднiпрянських земель з'являється назва "Україна.
iз провiдних ролей у полiтичному життi Русi. Незабаром (до самої своєї смертi в 1205 р.) Роман встановив владу над Київською землею. В його руках опинилася величезна давньоруська територiя — практично вся сучасна територiя України. Роман склав проект дотримання "доброго порядку" на Русi, тобто припинення мiжкнязiвських чвар i органiзацiї центральної влади у федеративнiй давньоруськiй державi. Роман, прагнучи уникнути подальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синовi, а не дiлити землi мiж усiма синами, як чинилось ранiше. Та князi вiдмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити цей проект Романа. Вони заявляли, що такого "одвiчно не було", а значить, i не повинно бути.
Переможнi походи Романа на Литву, Польщу, Угорщину i половцiв створили йому i князiвству високий мiжнародний авторитет. У 1202 р. папа Римський Інокентiй IIIзапропонував Роману королiвську корону. Великий князь у своїй об'єднанiй державi насамперед подбав про змiцнення княжої влади, здолавши опозицiю бояр. Багатьох бояр вiн вiдправив у заслання або стратив. Щоб захистити українськi землi, вiн розгромив половцiв, здiйснив походи на пiвнiч у польськi та литовськi землi, пiдтримував тiснi зв'язки з Угорщиною, Константинополем. У 1205 р., iдучи польськими землями, Роман потрапив у засаду й загинув.
Пiсля своєї передчасної смертi Роман залишив по собi славу великого полководця та полiтика i двох малолiтнiх синiв: чотирирiчного Данила i дворiчного Василька. Вiд їхнього iменi в князiвствi почала правити вдова Романа Анна — розумна, мужня i владна жiнка. її пiдтримували волинськi бояри, переведенi Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель пiд владою князя виступали середнє боярство, мiщани та селяни. Усi вони потерпали вiд утискiв великих бояр, якi зосередили в своїх руках земельнi володiння. Верхiвка галицьких бояр виступила проти об'єднання Галицької i Волинської земель в
В 1238 єднiсть Г-В держава була вiдновлена. На перiод князювання Данила-Галицького припадає час її розвитку.
Таким чином, пiсля 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє iснування, а українськi землi були подiленi мiж сусiднiми державами. Галицько-Волинське князiвство, будучи ослабленим боротьбою з татарами, постiйними сутичками мiж боярами та князями, стало об'єктом агресiї з боку сусiднiх держав i не змогло вiдстояти незалежностi. Однак це не зменшує iсторичного значення Галицько-Волинського князiвства. Це друга велика держава в українських землях пiсля Київської Русi, що продовжила ЇЇ культурнi традицiї. Був забезпечений високий рiвень еконо мiнного та духовно-культурного розвитку українських земель. Своєю орiєнтацiєю на Захiд Галицько-Волинське князiвство вiдкрило доступ в українськi землi захiдноєвропейським культурним впливам.
"вся Русь просто повинна належати литовцям" І значно розширив наступ на українськi землi. Менш нiж за 150 рокiв Литовське князiвство стало найбiльшим у Європi.
на те, щоб українцi займали найвищi адмiнiстративнi посади, а елiта литовцiв швидко потрапляла пiд культурний вплив своїх слов'янських пiдданих. Литовськi князi дiяли в Українi за принципом: "Старого ми не змiнюємо, а нового не впроваджуємо". За якiсь одне чи два поколiння литовцi за виглядом, мовою та поведiнкою вже нагадували своїх попередникiв Рюриковичiв та розглядали свою мiсiю як "збирання земель Русi" й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — мiцнiючий суперник литовцiв у боротьбi за київську спадщину. Саме тому Грушевський М. С. доводив, що Велике Литовське князiвство зберегло традицiї Київської Русi бiльшою мiрою, нiж Московiя.
Безумовно, завоювання литовцiв є Українi були вражаючими, але бiльш тривалий І всеохоплюючий вплив на долю українцiв справила експансiя Польщi, початок якої започаткував Казимир Великий (1320 - 1370 рр.). Його активно пiдтримували три сили: магнати, католицька церква та багатi мiщани Кракова.
У квiтнi 1340 р. Казимир вступив у Галичину. Звернiть увагу — зробив вiн це пiд приводом захисту католикiв краю, хоч католиками були переважно не поляки, а нiмцi. Насправдi ж, вiн заздалегiдь планував цей крок, уклавши угоду з Людовiком угорським, згiдно з якою обидва королi при завоюваннi України мали дiяти спiльно.
Бiльше двох десятилiть поляки в союзi з угорцями воювали з литовцями, пiдтримуваними бiльшiстю українцiв, за Галичину й Волинь.
Польща проголосила себе "щитом християнства" І зображала свою експансiю на схiд як хрестовий похiд проти язичникiв-литовцiв i схизматикiв — православних українцiв. Ставлення до некатоликiв як до людей морально та культурно неповноцiнних вело до тяжких майбутнiх польсько-українських взаємин.
Завоювання збiльшили землi Польщi майже на 50%. Спочатку на землях України поляки вели обережну полiтику, але Папа Римський i католицька церква з готовнiстю благословили короля на бiльш широку експансiю. Спочатку в 1375 р. у Львовi було засновано католицьке архi-єпископство, а потiм на землях України стали виникати, як гриби пiсля дощу, монастирi францисканського та домiнiканського орденiв. Вони обслуговували католицьке населення, яке швидкими темпами зростало (сюди переселялись польськi, нiмецькi, чеськi та угорськi шляхтичi). Українськi феодали, прийнявши нову католицьку вiру, отримали рiвний статус з польською шляхтою.
Таким чином, український народ все бiльше пiдпорядковувався чужiй нацiї — нацiї з iншою релiгiєю та культурою. Такий симбiоз мав деякi позитивнi наслiдки, але закономiрно, що з нього згодом вирiс гострий релiгiйний, соцiальний та етнiчний конфлiкт, який тривав близько 600 рокiв.
1385 великий князь литовський Ягайо уклав iз Польщею Кревську Унiю (тевтонський орден). Ця означала приєднання литовських, бiлоруських i укр.. земель до Польщi i окатоличення литовцiв.
1413 Вiтовт уклав з Польщею Городецькi унiю. Ця унiя передбачала обмеження участi православних у державному управлiннi i надання литовським феодалам, католикам таких широких прав, якi мали польськi феодали.
Люблiнська унiя 1569 р. була для українцiв драматичною подiєю. Незважаючи на все, Велике князiвство Литовське протягом двох столiть створювало для них сприятливi умови iснування. Українськi феодали хоч i пiдпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив як у суспiльному, економiчному, релiгiйному, так i в культурному життi України. А з переходом українських земель вiд Литви до Польщi було поставлено пiд удар саме iснування українцiв як окремої етнiчної спiльностi.
Литва була не спроможна дати вiдсiч татарам на пiвднi, зi сходу литвi загрожувало Московське царство. Литовцi звернулися про допомогу до полякiв. У 1569 мiж Польщею i Литвою було укладено люблiнську унiю. За умовами цiєї унiї Польща i литва об’єднувалися в одну державу Рiч-Посполиту.
Люблiнська унiя 1569 р. була для українцiв драматичною подiєю. Незважаючи на все, Велике князiвство Литовське протягом двох столiть створювало для них сприятливi умови iснування. Українськi феодали хоч i пiдпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив як у суспiльному, економiчному, релiгiйному, так i в культурному життi України. А з переходом українських земель вiд Литви до Польщi було поставлено пiд удар саме iснування українцiв як окремої етнiчної спiльностi.
Українцi, постiйно перебуваючи пiд владою чужоземних держав, зазнавали асимiляцiйного тиску з боку панiвної культури. Безпосереднє сусiдство з католиками-поляками призвело до гострої релiгiйної та культурної боротьби українцiв i полякiв.
Православна церква за вiдсутностi власної держави була для українцiв єдиним iнститутом вираження їхньої самобутностi. Однак православна церква i сама попала в скрутне становище занепаду. Якщо за часiв Київської Русi та Галицько-Волинського князiвства держава була для неї надiйною опорою, то тепер Рiч Посполита вiдносилась до неї як до нерiдної дитини, так що важливi церковнi питання стали вирiшуватися мирськими правителями. Свiтська влада призначала єпископiв, що пiдривало авторитет митрополита, розхитувало органiзацiйну дисциплiну церкви. Серед церковних служителiв поширилась корупцiя, школи були занедбанi, Таким чином, втративши внутрiшнi та зовнiшнi стимули, православна культура скотилась в обрядовiсть, обмеженiсть та занепад.
пiдписали митрополит, п'ять єпископiв i три архiмандрити. Унiатський собор визнав владу папи римського й догмати католицької церкви, зберiг православнi обряди й церковнослов'янську мову в богослужiннi. Унiати дiставали великi привiлеї — церковники звiльнялися вiд податкiв, шляхтичам вiдкривався доступ до державних посад, мiщани зрiвнювалися в професiйних правах з католиками.
Православна релiгiя була поставлена в складнi умови. Православнi iєрархи замiнювалися унiатськими, у монастирiв вiдбиралися маєтностi, а самi вони перетворювалися на унiатськi. Православнi купцi, ремiсники та шляхтичi обмежувалися в правах.
Таким чином, Берестейська унiя не об'єднала християнськi церкви, а ще бiльше їх розпорошила, бо замiсть двох тепер iснувало три церкви: католицька, православна та унiатська, або греко-католицька, як ЇЇ згодом стали називати.
для подальшої iсторiї Польщi; внаслiдок конфронтацiї українцi розкололися на деi конфесiї, що спричинило до рiзких вiдмiнностей мiж захiдними та схiдними українцями.
Але
цей перiод принiс українцям i культурне пiднесення, чiткiше усвiдомлення своєї самобутностi.
Закiнчуючи вивчення проблем даної теми, слiд пiдкреслити, що український народ пiд владою Польщi та Литви (XIV- XVIст.) знаходив у собi сили для боротьби за самобутню свою культуру, православну вiру i в кiнцевому результатi — за незалежнiсть своєї країни вiд загарбникiв.
Проблема козацтва — одна з центральних в iсторiї України доби феодалiзму, тому вона завжди привертала увагу дослiдникiв.
Радянськi iсторики, вiдзначаючи велику роль козацтва в iсторiї українського народу, пiдкреслювали, що воно виникло внаслiдок розвитку антифеодальної боротьби селянства i мiщанства в Українi як форма протесту проти соцiального та нацiонально-релiгiйного гноблення.
його необхiднiсть.
Якi ж причини виникнення козацтва в Українi? Основна причина появи козацтва корiнилася в тих соцiально-полiтичних умовах, якi склалися в українських землях у другiй половинi XV- XVIст.
У XIVст. Україна попала пiд владу Польщi i Литви (з 1569 р. — Речi Посполитої), що призвело до лiквiдацiї залишкiв автономностi українських земель. У таких умовах посилювалася експансiя католицизму, розширювалось шляхетське землеволодiння, становище покрiпачуваного селянства погiршувалося з кожним роком. Були й iншi причини виникнення козацтва: iснування в пiвденних степах кочiвникiв-татар, що створювало загрозу для мирного життя слов'янського населення; можливiсть переселення в степи.
тобто вiльними людьми. Починаючи з другої половини XVIст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потiк збiглих селян з Галичини, Волинi, Полiсся, Захiдного Подiлля. Утiкали наймужнiшi й найвiдважнiшi—;
тi, кому доля була дорожча за життя, хто не тiльки був ладен дати збройну вiдсiч панам, а й смiливо виходив у степ назустрiч татарам.
У верхiв'ях Пiвденного Бугу, в середнiй течiї Днiпра, в районi Канева — Черкас, а також на лiвому березi Днiпра — на Сулi, Пслi — виникало чимало козацьких слобод i хуторiв. Знаходячись пiд постiйною загрозою татар i туркiв (через степи проходили татарськi шляхи — Чорний, Кучманський, Муравський та iн.), козаки займалися "уходництвом" — рибальством, мисливством, бджiльництвом, землеробством та рiзними ремеслами.
Серед козацтва не було рiвностi, основна її маса ("голота", "сiрома") батракувала у бiльш заможних козакiв ("дукiв"), якi володiли великими земельними площами, отарами овець, коней. Влада поступово зосереджувалася в руках заможного козацтва. Освоєння козаками нових земель привернуло увагу українських, литовських І польських магнатiв. У першiй половинi XV! ст. на володiння "окраїнними землями" за службу великому князю Литви одержали грамоти князi-магнати: Острозькi, Потоцькi, Вишневецькi, Лянцкоронськi, Ружинськi та iн. Вони використовували козакiв як робочу силу в своїх замках-дворах, а також пiд час походiв проти туркiв i татар.
Рятуючись вiд панiв-магнатiв, багато козакiв iшло далi по Днiпру на пiвдень, за пороги Днiпра. Долаючи пороги, якi перекривали рiку скелями до 7 м. заввишки i тяглися вiд сучасного Днiпропетровська до Запорiжжя, козаки осiдали на островах Велика i Мала Хортиця, Томакiвка, Базавлук та iн. Тут, за порогами, не було панського гнiту, i козаки мали можливiсть вiльно займатися рiзними промислами, господарством. Для вiдбиття нападу шляхти, туркiв i татар козаки об'єднувалися в невеликi групи, ватаги, споруджували укрiплення — сiчi, зробленi з рублених, або сiчених дерев'яних колод.
За мiсцем свого проживання, на низинах Днiпра, за порогами, вiльне козацтво називалось низовим, або запорозьким вiйськом. мiських, або українських козакiв.
До реєстрових належали козаки, якi знаходились на службi у польського короля.
Вони вносились в реєстр, тобто список. Звiдси i назва — реєстровi козаки.
Проте, незважаючи на неоднорiднiсть, козацтво вже мало свою соцiальну нiшу, власне мiсце у становiй iєрархiї Речi Посполитої.
Отже, протягом XV- XVIст. у суспiльствi формується нова соцiальна верства — козацтво, яка виникла як опозицiя, як виклик iснуючiй системi, як нова елiта, що небезпiдставно претендувала на роль полiтичного лiдера i на владу.
Ґрунтом для формування козацтва стали iснування великого масиву вiльних земель, накопичений у попереднiй перiод досвiд їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження i самореалiзацiї. Каталiзаторами цього процесу були широкомасштабна колонiзацiя нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соцiально-економiчних протирiч та релiгiйного i нацiонального гнiту; зростання зовнiшньої загрози з боку туркiв i татар.
Вибiр мiсця для створення вiйськово-полiтичного центру козацтва обумовлювався як природними умовами, необхiднiстю його успiшної оборони, так i прив'язкою до Днiпра — головної артерiї морських походiв проти Туреччини й Кримського ханства.
Перша писемна згадка про Запорозьку Сiч з'являється в 1551 р. у польського iсторика Мартина Бєльського (1495 - 1575 рр.). У своїй "Всесвiтнiй хронiцi" вiн повiдомляв, що в першiй половинi XVIст. на Хортицi збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом i для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогiв {Козацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та Ін.) перетинали Днiпро вiд берега до берега i тяглися вздовж течiї майже на 100 км. Пiсля цього рiка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островiв {понад 250).
У 1552 - 1556 рр. український князь Дмитро Вишневецький (Байда) зiбрав розрiзненi козацькi ватаги й збудував на вiддаленому стратегiчно розташованому за днiпровськими порогами островi Мала Хортиця (площею близько 500 га) фортецю, що мала стати заслоном вiд татар. На валах укрiплення встановили гармати. До фортецi вiв лише один прохiд з баштами по боках i звiдним мостом. Попiд вагами розташувалися куренi— дерев'янi, критi очеретом або кiнськими шкурами будiвлi. Посерединi фортецi був майдан, де вiдбувалися козацькi ради. Укрiплення на Хортицi Вишневський збудував усупереч волi польського короля Сигiзмунда ІІ Августа, який не бажав псувати вiдносини з Кримським ханством. Так Д. Вишневецький заснував Запорозьку Сiч. Це вже було вiйськово-полiтичне об'єднання з єдиним центром, добре навченим i озброєним вiйськом. Настав новий етап в iсторiї козацтва, один iз перiодiв розвитку своєрiдної української державностi.
Д. Вишневецький здiйснив ряд успiшних походiв на Кримське ханство i турецькi фортецi. Однак влiтку 1557 р. козаки пiд натиском туркiв i татар змушенi були залишити Хортицю. Д. Вишневецький з загоном козакiв перейшов на службу до росiйського царя. Але пiсля того, як І. Грозний не надав йому допомоги пiд час походу на Кафу, Д. Вишневецький повернувся в Україну. В 1563 р. пiд час невдалого походу в Молдавiю Д. Вишневецький потрапив у полон до туркiв i був страчений у Стамбулi. Пам'ять про подвиги Байди зберегли численнi українськi народнi пiснi, багато з яких спiвають i нинi.
Пiсля смертi Д. Вишневецького Запорозька Сiч продовжувала iснувати. Кожний християнин чоловiчої статi незалежно вiд свого соцiального стану мiг прийти на Сiч i приєднатися до козацького братства. При бажаннi вiн мiг покинути Сiч. Пiд страхом смертної кари на Сiч заборонялося приводити жiнку. В Сiчi постiйно знаходилось вiд 15 до 20 тис. козакiв. Переважна ж бiльшiсть проживала за її межами, на зимївках. Одруженi козаки жили окремо i займалися сiльським господарством.
Сiчовики сформували нову українську (козацьку) державнiсть.
Головними ознаками держави є iснування особливої системи органiв та установ, що виконують функцiї державної влади; право, що закрiплює певну систему норм, санкцiонованих державою; певна територiя, на яку поширюється юрисдикцiя даної держави. Для Запорозької Сiчi були притаманнi усi цi ознаки. Специфiчнi Історичнi умови та обставини самого життя запорожцiв помiтно вплинули на процес самоорганiзацiї козацтва, зумовивши неповторний, оригiнальний iмiдж козацької державностi. Вищим законодавчим, адмiнiстративним i судовим органом Сiчi була сiчова рада, iї рiшення були обов'язковими для виконання. Як правило, рада розглядала найважливiшi питання внутрiшньої та зовнiшньої полiтики, проводила подiл земель та угiдь, судила злочинцiв, що вчиняли найтяжчi злочини та iн. Важливою функцiєю ради було обрання уряду Сiчi — вiйськової старшини, а також органiв мiсцевої влади — паланкової або полкової старшини. У рiзнi часи чисельнiсть козацької старшини була не однаковою й iнколи становила понад 150 чоловiк. До цiєї групи козацтва входили: вiйськова старшина — кошовий отаман, вiйськовий суддя, вiйськовий осавул, вiйськовий писар та курiннi отамани; вiйськовi служителi: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та Ін.; похiднi та паланковi начальники — полковник, писар, осавул та iн. Старшина зосереджувала в своїх руках адмiнiстративну владу та судочинство, керувала вiйськом, розпоряджалася фiнансами, представляла Сiч на мiжнароднiй аренi.
Кошового отамана обирали на один рiк простою бiльшiстю голосiв вiдкритим голосуванням (часто шляхом кидання шапок у купи: за кого бiльша купа, той i перемiг). Лише Іван Сiрко кошовим був протягом 15 рокiв, а Петро Калнишевський — 10 рокiв.
На перiод походу чи вiйни кошовий призначав собi заступника з числа полковникiв— наказного гетьмана. Кошовий отаман одночасно був головою вiйська i держави.
Генеральна старшина, якщо говорити сучасною термiнологiєю, виконувала роль кабiнету мiнiстрiв. До неї входили обознi, осавули, хорунжий, бунчужний, писар, суддi i пiдскарбiй — усi з титулом "генеральний".
пiдроздiлами, в мирний час служили ад'ютантами. Хорунжий i бунчужний ■— церемонiймейстери — вiдповiдали за вiйськовi корогви (прапори) i символи гетьманської влади. Писар — начальник канцелярiї —
Кiш подiлявся на куренi, очолюванi курiнними отаманами. Куренi складалися з сотень. Великi землi Запорозької Сiчi (за межами Хортицi) подiлялися на округи — "паланки". На кiнець iснування Сiчi налiчувалось 10 паланок, їх очолювали полковники. Козаки паланок мали сiм'ї. Вони були прописанi до певних куренiв, що були на островi Хортиця.
На той час налiчувалось 38 куренiв. Назви їх походили вiд iменi отаманiв, що їх заснували, або вiд назви мiсцевостi, звiдки прийшли першi козаки.
Вiйсько Запорозьке мало свою печатку — герб iз зображенням козака з рушницею на плечi, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Сiчова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору.
Основну частину Вiйська Запорозького становила пiхота, кiннота ж була нечисленною. Вiйсько мало гармати. Рядовий козак був озброєний рушницею або мушкетом (важка рушниця на сошках), пiстолем, шаблею, ножем, списом. Сiч мала свiй флот з великих човнiв — "чайок". Довжина їх— 20 м, ширина — 4 м. Швидкiсть до 15 км на годину. Чайки були оснащенi трьома щоглами з вiтрилами i веслами. На борту знаходилось 4-6 гармат. Бойовий екiпаж складався з 50 - 70 козакiв, озброєних рушницями та мушкетами.
"землями Вiйська Запорозького". Розташовуючись на територiї Днiпропетровської, Запорiзької, частково Херсонської, Кiровоградської, Донецької, Луганської та Харкiвськiй областей, Запорозька Сiч у XVIII ст. за розмiрами площi була близькою острiвнiй Англiї.
За несприятливих умов козаки кiлька разiв переносили Сiч в iншi мiсця. Були випадки, коли татари руйнували Сiч. Так, наприкiнцi 1560-х рокiв козаки перенесли Сiч на острiв Томакiвка, розташований за 60 км на пiвдень вiд Хортицi. На перiод iснування Томакiвської Сiчi (60-тi - початок 90-х рокiв XVI ст.) припадають походи запорiжцiв на турецькi й татарськi фортецi Причорномор'я. Спускаючись на своїх славетних човнах-чайках по Днiпру, козаки виходили в Чорне море й трощили, турецькi галери.
Особливого розголосу набув похiд запорозького кошового Івана Пiдкови в 1557 р, на Молдавiю. Вiн розгромив вiйська турецького ставленика Петра Мiрчi, здобув Ясси i став господарем Молдавiї. Наступного року, зазнавши поразки вiд туркiв, Пiдкова вiдступив в Галичину, де був заарештований i страчений у Львовi. В цi ж роки запорожцi ходили в Крим, у 1589 р. вони здiйснили великий похiд на Очакiв, Аккерман. Томасiвська Сiч стяпп Ь;i:юю першого великого козацько-селянського повстання проти Речi Посполитої наприкiнцi XVIст. пiд проводом К. Косинського.
З середини XVIIст. лiдером Запорозької Сiчi стає І. Д. Сiрко, який народився в Мерефi (в ЗО ш вiд Харкова). Будучи полковником, кошовим шаманом Запорозької Сiчi, вiн протягом 26 рокiв, з 1654 по 1680 рр.. не сходив з iсторичної арени. Ведучи боротьбу з татарами, турками, молдаванами, поляками, росiянами, Сiрко за весь час свого життя брав участь в 55-ти битвах i кожного разу, за винятком одного випадку, перемагав. Татари називали Сiрка Урус-шайтаном, руським чортом. А татарки-матерi лякали його iм'ям своїх дiтей.
Про високе вiйськове мистецтво, мужнiсть, хоробрiсть козакiв є багато спогадiв iноземцiв, якi в рiзнi часи побували на Українi i Запорозькiй Сiчi. Так, французький Інженер Боплан в "Описi України" зазначає; "козаки кмiтливi, добре загартованi, невтомнi в битвах, вiдважнi, смiливi, власним життям не дорожать". А турецький Історик XVII ст. Найма так характеризував запорозьких козакiв: "Можна стверджувати напевно, що немає в свiтi людей, якi б менше дбали про своє життя i менше боялися смертi, нiж цi... Знавцi вiйськової справи твердять, що цi сiромахи, завдяки свiй хоробростi та вправностi, в морських боях не мають собi рiвних в усьому свiтi". Д. І. Яворницький в "Історiї запорозьких козакiв" наголошує: "З тих пiр, як низовi козаки взяли на себе роль захисникiв вiри й вiтчизни, вони зробились в очах своїх одноплемiнникiв рицарями церкви, правди та честi, стали безсмертними в очах багатьох поколiнь i з цим iм'ям ввiйшли на сторiнки слов'янської чи взагалi свiтової Історiї".
За ходом Історичних подiй i за завданнями, якi ставили перед собою запорожцi, вся iсторiя запорозьких козакiв, на думку Яворницького, може бути роздiлена на такi шiсть перiодiв: перiод утворення запорозького козацтва (1471 - 1583 рр.); перiод боротьби проти Польщi за релiгiйно-нацiональну незалежнiсть пiвденної Русi (1583 - 1657 рр.); перiод участi у боротьбi за релiгiйно-нацiональну незалежнiсть Правобережної України проти Польщi, Криму i Турцiї (1657- 1686 рр.); перiод боротьби проти Криму, Турцiї i Росiї за власне iснування {1686 i
- 1709 рр.); перiод iснування запорожцiв за межами Росiї i спроби їх повернутися в рiднi мiсця (1709 - 1734 рр.); перiод боротьби з росiйським урядом за самостiйне iснування i падiння Запорожжя (1734 - 1775 рр.).
М. Костомаров назвав Сiч "Християнською козацькою республiкою", i це визначення стало класичним з огляду на кiлька причин. Вiйську Запорозькому низовому були притаманнi певнi риси демократичної республiки. Тут не iснувало нi феодальної власностi на землю, нi крiпацтва; панувала формальна рiвнiсть мiж усiма козаками (права користування землею та iншими угiддями, брати участь у радах та iн.). У Сiчi пануючою була виборна система органiв управлiння, контроль за дiяльнiстю яких здiйснювала козацька рада.
Про прихильне ставлення козакiв до релiгiї свiдчить iснування в межах вольностей Вiйська Запорозького низового понад 60 церков. Козаки постiйно вiдвiдували богослужiння та рiзнi молебни. Отже, можна констатувати, що мiж православ'ям i козацтвом iснував глибинний зв'язок, козацький устрiй мав демократичний характер i тому Запорозьку Сiч цiлком обґрунтовано можна назвати "християнською козацькою республiкою".
взяти на державну службу частину мiських заможних козакiв, якi б захищали кордони Речi Посполитої й допомагали приборкувати дiї бiдних козакiв.
"цю своєвольну голоту", охоче збiльшував число реєстрових козакiв, пропонуючи їм права, привiлеї та оплату, коли потрiбна була їх допомога у вiйнах проти Московської держави чи Оттоманської Турцiї. Але з вiдновленням миру урядовцi часто-густо зрiкалися своїх обiцянок i знову виступали проти козакiв. Загострення цих суперечностей неминуче призводило до соцiального вибуху.
Наприкiнцi XVI- на початку XVIIст. українськими землями прокотилося двi хвилi активного протесту народних мас проти iснуючих порядкiв: перша (1591 - 1596 рр.) була порiвняно короткою у часi, друга (1625 - 1638 рр.) — тривалiшою. Головною рушiйною силою народних виступiв було козацтво.
Основними причинами першої хвилi народного гнiву були посилення крiпосницького та нацiонального гнiту ("артикули" польського короля Генрiха Валуа та третiй Литовський статут фiксували остаточне оформлення крiпосного права); енергiйна експансiя шляхти на вiдносно вiльнi українськi землi, колонiзованi "угодниками" та запорожцями; зiткнення iнтересiв шляхетської та козацької верств; намагання офiцiйної влади Речi Посполитої взяти пiд контроль козацтво.
Одним iз перших великих козацько-селянських повстань пiд керiвництвом українського шляхтича i гетьмана реєстрових козакiв Криштофа Косинського вибухнуло в 1591 р. Козаки, селяни на Волинi, Брацлавщинi та Київщинi почали мститися панам за власнi кривди. Перелякана шляхта зiбрала вiйсько, яке розгромило повстанцiв на рiчцi П'ятцi.
Не встигло вщухнути останнє вiдлуння одного, як вибухнуло iнше повстання. Очолив його Северин Наливайко — син галицького шевця. У 1595 р. пiсля вдалого походу на туркiв у Молдавiї Наливайко на чолi 2,5 тис. вiйська повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлiкт з мiсцевою знаттю.
Наливайка пройшли через всю Галичину, Волинь та Бiлорусь, закликаючи селян до боротьби.
Весною 1596 р. повстанцi пiд натиском полякiв змушенi були вiдiйти на Схiд, сподiваючись знайти захист у МосковІЇ. З поширенням голоду й хвороб та зростанням втрат серед повстанцiв виник розкiл.
дiяльностi, постiйно вiдчувала потребу у вiйськовiй силi козакiв.
З 1596 до 1625 рр. домiнувала помiркована течiя, найяскравiшими постатями якої були гетьмани Самiйло Кiшка (1600 - 1602 рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616 - 1622 рр.). Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успiхiв: пiдняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напiвпартизанських формувань на боєздатне регулярне вiйсько; довести чисельнiсть козацького вiйська до 40 тис; трансформувати козацтво з чисто воєнного в активний воонно-полiтичний чинник суспiльного життя, здатний вирiшувати державнi проблеми; шляхом вступу у 1620 р. всього Вiйська Запорозького до Київського братства утворити своєрiдний союз козацтва, духовенства та мiщанства.
Друга хвиля повстань в Українi (1625 - 1638 рр.), яку очолювали народнi ватажки М. Жмайло, Т. Федорович (Трясило), i. Сулима, П. Бут, Д. Гуня, Я. Остряниця та iншi, також закiнчилася невдачею.
Отже, двi хвилi козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкiнцi XVI- на початку XVIIст., закiнчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихiйнiсть, неорганiзованiсть, недосконале озброєння повстанцiв, локальний характер дiй, малочисельнiсть лав повсталих, тертя мiж козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженiсть дiй реєстрового та нереєстрового козацтва, нечiткiсть програмних установок, гнучка полiтика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанцiв тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянськi повстання вiдiграли значну роль в iсторiї українського народу, оскiльки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гнiту, пiдвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвiду боротьби, служили прикладом для майбутнiх поколiнь борцiв за визволення Народу, прискорювали формування нацiональної самосвiдомостi.
Насамкiнець необхiдно пiдкреслити, що козацтво стало провiдною суспiльною силою в боротьбi за нацiональне визволення.
Дiяльнiсть козакiв впливала на всi сфери життя українського народу: вони боронили українськi землi, освоювали пiвденнi степи, пiдтримували українську культуру i православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення України з-пiд влади Речi Посполитої. Козаки створили Запорозьку Сiч, яка стала важливим станом у формуваннi української державностi i витоком української держави.
причин:
1. намагання офiцiйної влади Речi Посполитої взяти пiд контроль козацтво. Утиски як реєстрових так i нереєстрових козакiв.
2. посилення експлуатацiї укр.. селян. Зростання панщини, натуральних i грошових податкiв.
3. посилення визиску (експлуатацiї) укр.. мiщан. Збiльшення повинностей i податкiв.
4. утиски православного духовенства.
5. релiгiйна дискримiнацiя. Насадження католицизму i унiацтва.
головних завдань
:
2. створення укр.. держави.
3. лiквiдувати велику i середню феодальну власнiсть на землю, крiпосне право i утворити фермерського типу козацьку земельну власнiсть.
Рушiйними силами української революцiї стали козацтво i селянство. Пiд впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєдналася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, заможне мiщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усi верстви, якi брали в ньому участь, прагнули звiльнитися з-пiд влади Польщi, але їхнi соцiально-економiчнi та полiтичнi мотиви були неоднаковими. Селянство, низи козацтва i мiщанство прагнули знищити крiпосницькi порядки, а українське шляхетство та реєстрова старшина обмежувались завданнями1
нацiонального визволення. їх пiдтримували верхи мiщанства й духовенства. Отже, рушiйними силами нацiонально-визвольної вiйни були козаки, селяни, мiщани, нижче православне духовенство, дрiбна українська шляхта.
Характер вiйни — нацiональний, визвольний, справедливий.
Очолив цей рух Богдан Хмельницький (1595
- 1657) — видатний український полiтичний i державний дiяч, полководець. кривди. Дрiбний польський шляхтич, пiдстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись пiдтримкою старости Олександра Конєцпольського, iз загоном своїх слуг напав на хутiр Суботiв, зруйнував його, пограбував майно Хмельницького, побив малолiтнього сина, захопив дружину. Скарги Хмельницького королевi залишилися без наслiдкiв. Король начебто сказав Хмельницькому, що вiн, як вояк, носить шаблю i цiєю шаблею може сам себе боронити. Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще бiльше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тiльки простим людям, а й козацькiй старшинi згоди досягти неможливо.
р. вiн утiк на днiпровський Низ. Оволодiвши островом ТомакІвкого, Хмельницький i його прихильники стали скликати всiх незадоволених І готувати сили для збройної боротьби проти польсько-шляхетського режиму.
Щоб урiвняти сили з могутнiм польським вiйськом i забезпечити власний тил Хмельницький уклав союз з кримським Ханом.
У перших битвах пiд Жовтневими водами i Корсунем у травнi 1648 роцi козацьке вiйсько повнiсть знищило наявнi в Українi польськi збройнi сили. Пiсля цього Хмельницький розiслав у рiзнi райони Укр. Козацькi загони. У визволених мiсцевостях вiдбулося iнтенсивне руйнування польських державних iнституцiй i ставлення українських. Одночасно розгорнувся селянсько-повстанський рух. І пiд час цих повстань було винищено: євреїв, польської шляхти.
Польський король направив нову армiю в Укр. але Хмельницький у вереснi 1648 роцi розгромив її у битвi пiд Пилявцями. пiсля цього укр.. вiйсько здiйснило похiд спочатку до Львова, а потi до Замостя на територiю Польщi.
Важкi втрати, нестача зброї, спалах епiдемiї, чуми змусили хмельницького укласти перемиря i повернутися в укр..
В iсторiї iснує думка, що в той час Х. не мав намiру створити незалежну укр.. державу.
Навiть пiсля перемог Х стосунки мiж укр.. i полякуми залишилися не з’ясованими.
У серпнi 1649 р. вiдбулася Збориська битва. Поляки знову були розгромленi, їм вдалося привернути на свiй бiк кримського хана Іслама Герея 3. Це змусило Х. почити переговори, якi завершилися зборiвським договiром 1649 р. Згiдно з ним встановлювався 40- тисячний козацький реєстр, оголошувалася амнiстiя усiм повстанцям у Київському, Чернiгiвському i Братиславському воєводствах влада переходила до гетьманської адмiнiстрацiї. Разом iз тим польськiй шляхтi поверталися всi її маєтки. Бiльшiсть селян мала знову стати крiпаками. Зборiвський договiр не задовольняв нi українцiв нi полякiв.
У 1651 поляки вiдновили вiйну з Укр.. У червнi 1651 р. пiд Берестечком вiдбулася чергова велика битва. Кримський хан не бажаючи цiлковитого розгрому польського вiйська i посилення Укр.. покинув поле бою i силою затримав при собi Х. Козацьке вiйсько зазнало тяжких поразок i вiдступило.
У вереснi 1651 Х змушений був укласти Бiлоцеркiвський договiр. За яким козацький реєстр скорочувався в двiчi, а пiдпорядкована гетьману територiя обмежовувалася Київським воєводством. Польськi хани почали повертати свої маєтки, а польська адмiнiстрацiя жорстко розправлялася з непокiрними укр.. селянами.
У цей час тисячi укр.. козакiв i селян переселялися за польсько-росiйський кордон на землi, якi лежали на схiд вiд Полтави. Через постiйнi набiги татар йцi землi були мало заселенi. Росiйський уряд не тiльки дозволяв укр.. селитися тут, а надавав їм привiлеї слободи. Цi землi стали називатися слобiдською Укр..
На веснi 1652 Х 30-не польське вiйсько пiд Батагом (гора), але йому було ясно, що без сильного надiйного союзника перемогти Польщу не вдасться. Таким союзником як вiн вважав мiг стати росiйський цар. З проханням допомогти в анти польськiй боротьбi гетьман кiлька разiв звертався до Москви починаючи з 1648.
Наприкiнцi 1653 цар Олексiй Михайлович сподiваючись розширити сферу свого впливу використати Укр.. як буфер проти Туреччини,залучити укр.. козакiв до вiдвоювання у Речi-Посполитої втрачених Росiєю територiй погодився допомогти Х.
царя. Історики по рiзному визначають суть Переяславського договору ( 1 васальна залежнiсть Укр.. вiд Росiї 2 Персональна унiя. Тобто незалежнi держави якi мають власнi уряди визнають владу Ольго монарха. 3 Автономiя Укр. У складi Росiї. 4 Возєднання укр. І росiйського народу. 5 Вiйськовий союз мiж україною та Росiєю.
Воєннi дiї мiж Росiєю i укр.. та Польщею вiдбувалися з перемiнним успiхом.
Влiтку 1655 Рiч-Посполита втягнулася у вiйну зi Швецiєю. Х почав домовлятися зi швецьким урядом про спiльнi дiї на територiї Польщi, але в 1655 Швецiя напала i на Росiю.
Хмельницький опинився у складному становищi, бо мав домовленостi як iз росiйським царем так iз швецьким королем.
Укр.. вiйсько здiйснило похiд в Польщу але вiн закiнчився провалом. Пiдкошений невдачею, тяжкою хворобою Х у вереснi 1657 помер 1648р., по-новому пiдходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. вiн вперше в iсторiї української суспiльно-полiтичної думки чiтко формулює нацiональну державну iдею: створення незалежної соборної держави в етнографiчних межах України.
владою короля. Систему козацького управлiння, що була юридично визнана Польщею у серпнi 1649 р., було названо Гетьманатом. Зборiвька угода не вiдповiдала грандiозним задумам Хмельницького, однак вiн вирiшив використати здобутi права для державного будiвництва на вiдвойованих землях.
Територiя трьох воєводств, на котру поширювалася влада гетьмана, тобто Київське, Брацлавське та Чернiгiвське воєводства, називалася Гетьманщиною. Столицею Гетьманщини вважався Чигирин, пiзнiше — Глухiв i Батурин. Гетьманат, або держава Вiйська Запорозького, мав свiй символ — герб (зображення козака з рушницею на плечi, з шаблею i списом, який стримiв у землi поряд з козаком) i печатку Вiйська Запорозького.
Єдиного кольору прапора для України в тi часи не Існувало. Сiчова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з одного боку на нiй зображався у бiлому кольорi Архангел Михайло, з iншого — бiлий хрест, оточений небесними свiтилами. Прапори полкiв були рiзних кольорiв, переважали малиновi, червонi, блакитнi, жовтi.
Незважаючи на складнi внутрiшнi та зовнiшнi полiтичнi умови, Б. Хмельницькому вдалося сформувати — 150-тисячне вiйсько. Хоча вищим органом козацької державностi, як i ранiше, вважалася загальнокозацька рада, гетьман намагався скликати її якомога рiдше, а рада генеральних старшин фактично мала дорадчий статус. Псевдореспублiканськi методи не влаштовували Б. Хмельницького, i вiн вперто запроваджував принцип максимальної централiзацiї управлiння, а в перспективi — систему спадкоємного гетьманства, зосередивши в своїх руках до 1650 р. всю повноту вiйськової, адмiнiстративної, фiнансової i судової влади. На цей час були також визначенi основнi джерела фiнансових надходжень: прибутки вiд промислiв, торгiвлi, земельного фонду, що знаходився у пiдпорядкуваннi скарбу Вiйська Запорозького, податки, оренда, рiзнi збори (тiльки вiд митних казна одержувала до 100 тисяч злотих), конфiскована контрабанда.
мiстах фактично iснувало двовладдя: поряд з городовими отаманами функцiонували магiстрати й ратушi. Намiри поширити козацький устрiй на мiста реалiзувати не вдалося через опiр мiщанства, яке боролося проти старшинських амбiцiй з такою ж упертiстю, як ранiше опиралося домаганням магнатiв. Була лiквiдована польська система судочинства, яке почало орiєнтуватись на статтi Литовських статутiв i давнi звичаєвi закони козацтва, що призвело до правової плутанини та зловживань.
влади, невизначенiсть територiї та кордонiв, паралельне iснування двох влад — козацької та королiвської, що було зумовлено визнанням гетьманом сюзеренiтету (верховного права) короля Польщi. В Гетьманщинi великих масштабiв набули люмпенiзацiя суспiльства, анархо-охлократичнi рухи соцiальних низiв (анархiя
(лат. апагспiа — безвладдя) — суспiльно-полiтична Ідея, в основу якої покладено заперечення державного управлiння суспiльством; охлократiя
— домiнування в полiтичному життi суспiльства впливу натовпу).
До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. i було урочисто прийняте старшинами. Богдан Хмельницький прибув до Переяслава 6 сiчня 1654 р., а 7 сiчня вiдвiдав Бутурлiна.
Про дiяльнiсть посольства В. Бутурлiна, Переяславську Раду й оформлення вiдносин мiж Україною i Росiєю українських документiв в оригiналах фактично немає. Дiзнаємося про цi подiї передусiм з Статейного списку — тобто письмового звiту — посольства В. Бутурлiна, в якому, звичайно, подiї зображуються у вигiдному для Росiї свiтлi.
У документi говориться, що вранцi 8 сiчня у гетьмана вiдбулася таємна рада, на якiй обговорювалися умови ("статтi") переходу України пiд владу росiйського царя.
Того ж дня ударами в литаври скликався народ на загальну раду. Коли народ зiбрався в коло, вийшли старшини й гетьман. Ставши посерединi Богдан Хмельницький звернувся до народу з промовою. Коротко розповiвши про шестирiчну вiйну з Польщею, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обрав собi "... государя из четьiрех, кого вьi хощете": турецького султана, кримського хана, польського короля або росiйського царя. Далi Хмельницький охарактеризував кожного з них. "Народ возо-пил: волим под царя восточного, православного..." Пiсля цього переяславський полковник Павло Тетеря ходив по колу i запитував, чи всi так бажають.
Пiсля закiнчення Ради Хмельницький i старшини поїхали до "заїзжого" двору, де мали зустрiтися з Бутурлiним. По закiнченнi зустрiчi всi поїхали до Успенської церкви. Хмельницький хотiв, щоб росiйськi посли присягнули вiд iменi царя, що "ему, государю, их, гетьмана Богдана Хмельниц-кого и все Войско Запорожское, польскому королю не вьiдавать, и за них стоять, и вольностей не нарушать, и хто бьiл шляхтич, или казак и мещанин, и хто в каком чину наперед сево и какие местности у себя имел, и тому б всему бьiть попрежнему". Бутурлiн став доводити, що вiн вiд iменi царя присягу складати не буде, а гетьман i все Вiйсько Запорiзьке без всякого сумнiву мусять присягнути царевi.
На початку березня 1654 р. посольство прибуло до Москви. 13 березня посли урочисто були прийнятi царем, а потiм почалися переговори. Внаслiдок цих переговорiв з'явилися документи, якi визначили становище України i характер взаємовiдносин її з Росiєю в першi часи пiсля Переяславської Ради.
У сiчнi 1654 роцi У Переяславi вiдбулася рада гетьмана з козацькими старшинами i простолюдом i переговори з росiйським посольством. У наслiдок чого було досягнення угоди про перехiд укр. Пiд зверхнiсть царя. Історики по рiзному визначають суть Переяславського договору ( 1 васальна залежнiсть Укр.. вiд Росiї 2 Персональна унiя. Тобто незалежнi держави якi мають власнi уряди визнають владу Ольго монарха. 3 Автономiя Укр. У складi Росiї. 4 Возєднання укр. І росiйського народу. 5 Вiйськовий союз мiж україною та Росiєю.
Статтi з 11 пунктiв з указами царя i жалуванi грамоти можна вважати повним текстом договору мiж Українською державою i Росiєю 1654 року.
У договорi, по-перше,
розв'язувались вiйськовi питання оборони України вiд посягань iнших держав, зокрема Польщi, Туреччини та Кримського ханства. Цар зобов'язувався навеснi 1654 р. почати вiйну проти Польщi.
По-друге,
Україна переходила пiд владу росiйського царя як незалежна самостiйна держава, зi збереженням системи суспiльного ладу й адмiнiстративного устрою, який склався у ходi визвольної вiйни. В Українi залишався обраний Вiйськом Запорозьким гетьман, а також подiл на полки І полковий адмiнiстративний устрiй. Реєстр козацький установлювався в 60 тис. чол., усi козаки мали жити "по прежним правам", а царськi бояри i воєводи в тi вiйськовi суди втручатися не повиннi. У мiстах України залишалися урядники {вiйти, бурмистри, лавники, райцi) з мiсцевого населення, вони ж мали збирати податки з населення i передавати в "государеву казну" царським чиновникам. Зберiгалося право гетьмана вступати у зносини з iноземними державами, за винятком польського короля й турецького султана.
По-третє, козакам встановлена платня (з мiсцевих доходiв). Про селянство йдеться лише в 17 пунктi "Березневих статей", за яким селяни мусили виконувати свої звичайнi повинностi, а, що це означало, роз'яснень не було.
Хоча документи, якi оформляли союз України з Росiєю за формою мали з боку Хмельницького й старшини характер "челобiтної", а вiд царя — "жалування", "милостi", за змiстом вони є договором двох самостiйних держав.
Про те, що Україна переходила до Росiї як самостiйна держава свiдчать: наявнiсть власної територiї, своєрiдного державного
устрою; повна влада гетьмана, зокрема його право мати стосунки з iноземними державами й роздавати вiльнi землi за своїм розсудом, вести зносини з Росiєю, як І iншi держави, через Посольський приказ; нарештi, добровiльнiсть приєднання України до Росiї. Про договiрний характер акта 1654 р. свiдчать численнi пiзнiшi офiцiйнi документи як росiйськi, так i українськi. Акт 1654 р. неодноразово називається "трактатом", "договором", "договiрними статтями" в документах 1659 р., 1663 р., 1687 р., 1722 р. та Ін. Але, укладаючи договiр, обидвi сторони — i Хмельницький, i царський уряд — переслiдували рiзнi цiлi. Хмельницький мав на метi дiстати вiйськову допомогу вiд Москви в боротьбi з Польщею, вiдвоювати iншi українськi землi, добитися повної незалежностi, забезпечити самостiйнiсть української держави, а за це цар одержуватиме щорiчну грошову данину (трибут). Цар i росiйський уряд, у свою чергу, мали далекосяжну мету: з часом повнiстю лiквiдувати українську державу І перетворити Україну на звичайну провiнцiю Росiї, тобто домогтися її повної iнкорпорацiї.
Численнi напади польських вiйськ, туркiв, кримських татар, намагання царського уряду обмежити права української держави, гострi соцiальнi суперечностi, народнi повстання, боротьба старшинських угруповань — все це вело до руйнування мiст i сiл України, пiдриву її економiки, запустiння цiлих районiв України. В iсторiографiї цей перiод дiстав назву Руїна.
Росiя, як i обiцяла, почала вiйну проти Польщi в 1654 р. Вiйна закiнчилась у 1656 р. Вiленським перемир'ям. Б. Хмельницький розраховував разом з Росiєю вiдвоювати усi українськi землi, але цього не сталося. Як наслiдок— почалися суперечностi мiж Б. Хмельницьким i Росiєю. Хмельницький уклав угоду з Швецiєю i продовжував вiйну з Польщею. Росiя в цей час воювала з Швецiєю.
Посаду гетьмана впродовж мiсяця формально обiймав 16-рiчний син Хмельницького — Юрiй. Старшина майже аiдверто iгнорувала його повноваження: У результатi І. Виговський спершу став виконуючим обов'язки гетьмана, а наприкiнцi жовтня 1657 р. у Корсунi його обирають гетьманом. Так було зiрвано план Б. Хмельницького щодо спадкового гетьманства.
Виговський мав намiр будувати типову для середньовiччя аристократичну республiку, що посилювало охлократичнi тенденцiї в масах, послаблювало центральну владу, стимулювало безчинства старшини. В економiчнiй полiтицi замiсть польської шляхти панувала українська. Швидко рiд Виговських став найбагатшим в Українi.
Через те, що І. Виговський спирався виключно на старшину, його iгнорування гострих суперечностей мiж старшиною й козацькими низами створило вибухонебезпечну ситуацiю. Навеснi 1658 р. проти гетьмана виступили полковники М. Пушкар, С. Довгаль, кошовi отамани Я. Бара-баш, І. Золотаренко, нiжинський протопоп М. Филимонов. У братовбивчiй боротьбi загинуло щонайменше 50 тис. осiб. Виговський налаштував проти себе рiзнi верстви населення i бiльшiсть старшин. Маючи в розпорядженнi 40 - 50-тисячну армiю, гетьман не наважувався розпочати рiшучих дiй проти повстанцiв, а вдався до пошукiв допомоги за межами України, вперше використав татарськi загони для боротьби з народом, погодився на прибуття росiйських воєвод до найголовнiших мiст І передачу їм адмiнiстративної влади.
та польським урядом Гадяцький договiр, за яким Руське князiвство у складi Брацлавського, Київського й Чернiгiвського воєводств поверталось на правах автономiї до складу Речi Посполитої. За польським зразком утворювалися органи влади, вiдновлювався адмiнiстративно-територiальний подiл. Руське князiвство позбавлялося прав суб'єкта мiжнародних вiдносин. У соцiально-економiчному аспектi передбачалося вiдновлення тих форм феодального землеволодiння, експлуатацiї селян i мiщан, що Існували до визвольної вiйни, вiдновлення маєткiв вигнаних панiв. До часу ратифiкацiї договору (травень 1659 р.) польський уряд домiгся вiд І. Виговського згоди на обмеження автономних прав України. Так, чисельнiсть реєстрових козакiв зменшувалась до ЗО тис. осiб, унiя залишалася, православнi могли обiймати посади урядникiв лише у Київському воєводствi, а в Брацлавському й Чернiгiвському — поперемiнно. Отже, договiр, по-перше, узаконював подiл українських земель на двi частини й унеможливлював їх возз'єднання в межах нацiональної держави; по-друге, докорiнно змiнював полiтичний устрiй козацької України й зводив нанiвець її державну автономiю. Уряд Руського князiвства втрачав самостiйнiсть у внутрiшнiй полiтицi й позбавлявся права на зовнiшнi зносини. Положення договору зводили нанiвець державний суверенiтет козацької України, якого вона змогла добитися у 1654 р., уклавши договiр з Росiєю.
"Чорна рада" пiд Фастовом 27 вересня 1659 р. обрала гетьманом Юрiя Хмельницького, але вiдсутнiсть у нього твердої полiтичної волi, неврiвноваженiсть характеру зробили його знаряддям у руках старшинських угруповань.
За умовами Переяславського договору з Москвою (жовтень 1659 р.) гетьман не мав права без дозволу росiйського царя виступати з полками в похiд, призначати полковникiв та iнших посадових осiб, українська церква зобов'язувалась перейти пiд владу московського патрiархату. Крiм того, гетьман втрачав право на дипломатичну дiяльнiсть, росiйськi гарнiзони й воєводи розмiщувалися в шести мiстах Гетьманщини. Прийнятий пiд тиском Москви договiр розчарував навiть прихильну до Росiї козацьку елiту.]
за яким Гетьманщина входила до її складу на правах автономiї. З таким рiшенням категорично не погодилися лiвобережнi полковники, тому протягом 1661 - 1663 рр. громадянська вiйна розгорiлася з новою силою.
Пiсля загибелi пiд Ржашевом та Каневом майже 8 тисяч козакiв Ю. Хмельницький у сiчнi 1663 р. вiдрiкся вiд булави.
У сiчнi1663 правобережне козацтво обрало гетьмана Івана Брюховецького( Московськi статтi-1665, Андрусiвське перемиря -1667(яке уклала Польща i Росiя а вiн орiєнтувався на Польщу.),а правобережжя Тетерю пiсля нього Петро Дорошенко.
iдеї; переважання рєгiонально-кланових iнтересiв у верхiвки; перманентна полiтична боротьба мiж старшинськими угрупованнями, пiд час якої вони створювали блоки з iноземними державами, часто нехтуючи iнтересами власного народу; iгнорування бiльшiстю елiти iдеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республiкансько-олiгархiчної форми правлiння, що призводило до суперництва за гетьманську булаву i вело до численних зловживань старшини на мiсцях; принциповi помилки в проведеннi соцiально-економiчних перетворень, що зумовлювало розкол в українському суспiльствi та створення ворогуючих соцiумiв.
На територiї Слобiдської України розвивалися феодально-крiпосницькi вiдносини. Козацька старшина, монастирi, заможнi козаки й мiщани зосереджували в своїх руках дедалi бiльше земельних володiнь та iнших багатств i ставили в залежнiсть вiд себе населення: пiдданих селян ("пашенних мужикiв"), козакiв-пiдпомiчникiв, мiську бiдноту, пiдсусiдкiв i "робiтних людей". Селяни, що жили на землях феодалiв i були їх пiдданими, мусили вiдбувати на них "послушенство", тобто виконувати рiзнi роботи — обробляти їхнi поля, косити сiно, возити дрова тощо — не менше 1 - 2 днiв на тиждень, i платити чинш. Не в однаковому становищi залишалися й козаки. Були повноправнi, виборнi козаки — компанiйцi, якi вiдбували вiйськову службу. І козаки-пiдпомiчники, якi часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах i обслуговували старшину та виборних козакiв або давали їм провiант, грошi i т. п.
Посилювався i гнiт росiйських властей. Майже в усi значнi мiста призначались царськi воєводи, якi утискували мiсцеве населення, встановлювали повинностi й оброки i обмежували права козакiв.
Широкi народнi маси Слобожанщини протестували проти гнiту феодалiв-старшин i царських воєвод. Вони нерiдко брали участь у повстаннях (наприклад, селянська вiйна на чолi з Степаном Разiним в 1667 -1671 рр., повстання пiд проводом К. Булавiна в 1707 - 1708 рр., селянська вiйна пiд проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути виплати податкiв i виконання повинностей на власникiв та покрiпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всiляко перешкоджала самовiльному вступу селян до козацтва. У цьому їй допомагав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записанi в козацькi списки, iншi мали залишатись залежними. Зубожiлi селяни, щоб позбутися загальних податкiв i повинностей, переходили в пiдсусiдки до старшини та заможних козакiв. Це зменшувало доходи вiд податкiв.
У другiй половинi XVIIIст, на Слобожанщинi панщина становила 4-5 днiв на тиждень. До панщини додавалися рiзнi додатковi повинностi на пана й старшинську адмiнiстрацiю, на вiйськовi потреби
Як вiдомо, у 1764 р. Катерина IIвикликала Розумовського до Петербурга i пiд загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звiльнення його з посади гетьмана. Гетьманство лiквiдували. У 1765 р. росiйський уряд лiквiдував i слобiдськi козацькi полки й замiсть них створив регулярнi гусарськi полки. Козаки й пiдпомiчники офiцiйно стали називатися вiйськовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобiдської України з'явилась Слобiдсько-Українська губернiя на чолi з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харкiвське, а в 1783 р. — Катеринославське намiсництва. Лiвобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була подiлена на три намiсництва — Київське, Чернiгiвське та Новгород-Сiверське. Скрiзь була заведена єдина для всiєї Росiйської iмперiї система адмiнiстрацiї.
Царський уряд прагнув запровадити в Українi загальноросiйськi порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спецiальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всi селянськi двори, у 1776 р. на Слобожанщинi, а в 1783 р. на Лiвобережжi — подушний податок, яким обкладалися
вiд одного помiщика до iншого. В указi говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму мiсцi i при своєму званнi, де вiн записаний нинiшньою останньою ревiзiєю". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настiйнi вимоги старшин, поширила чиннiсть "Жалуваної грамоти дворянству" в Українi й цим юридично зрiвняла українську стар-шину в правах з росiйським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на росiйськi чини.
Таким чином, на кiнець XVIII ст. царизм лiквiдував автономний устрiй в Українi, знищивши залишки української державностi. Українська козацька старшина була юридично зрiвняна з росiйськими дворянами i злилася з ними в одному пануючому станi, а основна маса селян була i фактично, i юридично закрiпачена.
1. Причини й особливостi нацiонально-визвольної боротьби
Пiсля короткочасного, у роки Визвольної вiйни середини XVIIIст, звiльнення вiд польсько-шляхетського поневолення майже 50% українцiв знову потрапили пiд владу Речi Посполитої. Величезну бiльшiсть їх складали селяни-крiпаки, котрi зазнавали жорстоких соцiально-економiчних i релiгiйних утискiв. Це перетворювало їх на бунтарiв, готових до участi
у новому антипольському повстаннi.
Лише Запорозька Сiч, землi якої межували з польськими володiннями, надавала бунтiвному селянству певну допомогу
спорядженням, людським поповненням, а головне - досвiдченими керiвниками.
2. Розгортання гайдамацького руху. Опришки
Гайдамацький рух, то затухаючи, то знову спалахуючи, не припинявся десятирiччями ще у першiй половинi XVIIIст. Найвищого ж пiднесення вiн досяг у 1768 р. пiд назвою Колiївщини. Саме у 60-х роках для багатьох селян Правобережжя, особливо у Середньому Поднiпров'ї, закiнчився час, коли задля господарського освоєння спустошеного ще в добу Руїни краю вони були звiльненi вiд панщини. Крiпацтво вiдновлювалось у повному обсязi. До матерiальних нестаткiв додалися й нацiонально-релiгiйнi утиски. На початку 1768 р. частина полякiв Правобережжя проголосила у м. Бар створення конфедерацiї, яка рiшуче виступила проти наростаючого пiдпорядкування Речi Посполитої Росiї. Разом з тим конфедерати розгорнули боротьбу проти будь-яких поступок православним українцям. Вони вчинили погроми в селах i мiстечках, нещадно розправлялися з тими селянами, котрi поверталися у православ'я, виганяли i карали православних священикiв, руйнували i палили православнi церкви.
Для боротьби з конфедератами Катерина IIввела на Правобережжя вiйська. Це було зроблено з метою пiдтримати залежного вiд Росiї польського короля, але селянство розцiнило появу росiян по-своєму. Ширилися чутки, що прийшли вони, щоб допомогти скинути владу всiєї польської шляхти. У травнi 1768 р. вибухнуло масове повстання. Очолив його запорожець з Лiвобережжя Максим Залiзняк, який проголосив себе полковником. За декiлька днiв була визволена вся пiвденна Київщина.
Мiсто за мiстом падали перед повстанцями. Найбiльшого успiху гайдамаки досягли пiд Уманню - твердинею польської влади в Середньому Поднiпров'ї. Долю фортецi вирiшив Іван Гонта - сотник козацької охорони магната С. Потоцького, власника мiста. Разом зi своїм загоном вiн узяв бiк повстанцiв.
Наприкiнцi червня в руках гайдамакiв були Київське, Брацлавське, а також частина Подiльського i Волинського воєводств. Перелякана шляхта вважала, що почався новий 1648 р. i тiкала вглиб Польщi.
Основною метою Колiївщини була лiквiдацiя панiвної верстви суспiльства, великої земельної власностi й засилля католицизму. Це пов'язувалося зi звiльненням Правобережжя вiд польсько-шляхетського володарювання. Однак планам повсталих не судилося збутися. Величезний розмах повстання, його соцiальна спрямованiсть змусили росiйський уряд втрутитися в подiї. Катерина IIпобоювалась i поширення повстання на Лiвобережжя. Командування розмiщених на правому березi Днiпра росiйських вiйськ отримало наказ допомогти полякам.
Залiзняка, Ґонту та iнших ватажкiв повстанцiв росiйський генерал М. Кречетнiков запросив на банкет. Вважаючи росiян союзниками, тi прийняли запрошення й були пiдступно схопленi. У наступнi днi росiйськi вiйська розгромили гайдамакiв, що залишилися без керiвникiв.
Польська шляхта влаштувала криваву розправу над учасниками Колiївщини. У мiстечку Кодня на Волинi спецiальний суд засудив до страти тисячi людей: їх вiшали, четвертували й садовили на палi. Мученицьку смерть прийняв Гонта, якого росiяни разом з 800 його козаками видали полякам. Залiзняка як росiйського пiдданого засудили до заслання в Сибiр. Цiєї ж кари зазнали його сподвижники.
Таким був сумний кiнець останнього великого повстання українських селян. На масштабну збройну боротьбу за нацiональне й соцiальне визволення Україна пiднялася лише через 150 рокiв потому.
У другiй половинi XVIIIст. в зв'язку з промисловим переворотом в Англiї i розвитком капiталiзму в Захiднiй Європi, iз збiльшенням числа промислових пiдприємств всерединi країни i кiлькостi мiського населення — як на внутрiшньому, так i на зовнiшньому ринках зростав попит на хлiб, на iншi сiльськогосподарськi продукти. Це створило сприятливi умови для збуту продукцiї помiщицьких маєткiв i збiльшення їх прибутковостi. Унаслiдок цього з кожним роком розширювалось феодальне землеволодiння, зменшувалась кiлькiсть вiльних вiйськових i рангових маєтностей, громадських земель та угiдь, збiльшувалося число залежних i фактично закрi-пачених селянських дворiв. Одночасно зростали повинностi селян.
У другiй половинi XVIIIст, на Слобожанщинi панщина становила 4-5 днiв на тиждень. До панщини додавалися рiзнi додатковi повинностi на пана й старшинську адмiнiстрацiю, на вiйськовi потреби (ремонт шляхiв, гребель, мостiв/фортець тощо), а також грошовi i натуральнi збори збiжжям, медом', птицею i т. п. Скорочувалась кiлькiсть вiльних козакiв. Не маючи можливостi вiдбувати на свiй кошт вiйськову службу, козаки ставали в залежнiсть вiд старшин i змушенi були виконувати на них рiзнi роботи (пiд час жнив, на перевезеннi вантажiв та iн.).
Українськi старшини-помiщиш протягом першої половини XVIIIст. фактично закрiпачили велику кiлькiсть селян, ставши полiтично й економiчно пануючим класом. Вони намагалися юридично оформити крiпосне право в Українi, а також зрiвнятися в правах з росiйськими дворянами. Це стало можливим пiсля приходу до. влади Катерини IIта лiквiдацiї української автономiї. . .
У 1762 р. росiйською царицею стала Катерина І!. Головною метою її правлiння було: унiфiкувати систему управлiння по всiй країнi; скасувати особливостi, що були в Українi, Лiфляндiї та Фiнляндiї; перетворити цi територiї на звичайнi провiнцiї Росiйської Імперiї. Плани iмператрицi чiтко висловленi у ЇЇ таємнiй iнструкцiї генерал-прокуроровi Сенату князевi В'яземському. "Малоросiя, Лiфляндiя i Фiнляндiя, — писала Катерина II, — є провiнцiї, якi правляться дарованими їм привiлеями; порушити їх вiдразу було б дуже незручно, але не можна ж i вважати цi провiнцiї за чужi й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця, Цi провiнцiї так само, як i Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусiли й перестали дивитись, як вовки в лiсi".
Як вiдомо, у 1764 р. Катерина IIвикликала Розумовського до Петербурга i пiд загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звiльнення його з посади гетьмана. Гетьманство лiквiдували. У 1765 р. росiйський уряд лiквiдував i слобiдськi козацькi полки й замiсть них створив регулярнi гусарськi полки. Козаки й пiдпомiчники офiцiйно стали називатися вiйськовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобiдської України з'явилась Слобiдсько-Українська губернiя на чолi з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харкiвське, а в 1783 р. — Катеринославське намiсництва. Лiвобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була подiлена на три намiсництва — Київське, Чернiгiвське та Новгород-Сiверське. Скрiзь була заведена єдина для всiєї Росiйської iмперiї система адмiнiстрацiї.
Царський уряд прагнув запровадити в Українi загальноросiйськi порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спецiальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всi селянськi двори, у 1776 р. на Слобожанщинi, а в 1783 р. на Лiвобережжi — подушний податок, яким обкладалися
селянськi родини вiдповiдно до кiлькостi в них осiб чоловiчої статi. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено крiпосне право на Лiвобережжi i Слобожанщинi. Селянам було заборонено переходити вiд одного помiщика до iншого. В указi говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму мiсцi i при своєму званнi, де вiн записаний нинiшньою останньою ревiзiєю". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настiйнi вимоги старшин, поширила чиннiсть "Жалуваної грамоти дворянству" в Українi й цим юридично зрiвняла українську стар-шину в правах з росiйським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на росiйськi чини.
Таким чином, на кiнець XVIII ст. царизм лiквiдував автономний устрiй в Українi, знищивши залишки української державностi. Українська козацька старшина була юридично зрiвняна з росiйськими дворянами i злилася з ними в одному пануючому станi, а основна маса селян була i фактично, i юридично закрiпачена.
суспiльства, прагнення бiльшостi народних мас до полiтичної реалiзацiї своєї самобутностi. Проте за тогочасних складних геополiтичних обставин, внутрiполiтичних процесiв ця боротьба мала драматичнi наслiдки.
Пiсля укладення Переяславського договору мiж Україною i Росiєю росiйська влада неухильно стала втручатися у внутрiшнє життя українського суспiльства, маючи на метi не тiльки обмежити гетьманську владу, а й остаточно скасувати автономiю України, перетворивши її на iмперську провiнцiю. Соцiальний антагонiзм в українському суспiльствi, слабкiсть, непослiдовнiсть українських полiтичних сил, занепад громадської моралi уможливили реалiзацiю намiрiв царизму.
Особливостi нацiонально-визвольної боротьби: вперше державотворча iдея опанувала соцiальними низами, якi стали провiдною силою в боротьбi за українську державнiсть; Запорозька Сiч як полiтичне утворення була зародком української нацiональної держави, продовженням нацїонально-державницької традицiї українського народу; республiканська форма правлiння передбачала участь широких мас у вирiшеннi життєво важливих питань; окреслився примiтивний розподiл влади на законодавчу, виконавчу та судову, хоч законодавчо упорядкованим вiн не був; iснування української державотворчої традицiї, однiєю з домiнантних рис якої було самоврядування, що стало могутнiм iмпульсом для розвитку полiтичної самосвiдомостi українського народу; народнi маси набули досвiду боротьби проти нацiонально-релiгiйного гноблення, соцiальної нерiвноправностi й економiчного гнiту.
"Свiдомiсть нацiональної окремiшностІ, цiнування волi та' iндивiдуального розвитку, пошана до громадського авторитету, лицарськiсть, глибока культурнiсть, — писав видатний український iсторик І. Крип'якевич, — це були надбання, з яким українське громадянство ввiйшло в XIX столiття". І коли наприкiнцi XVIII от. багатьом здавалось, що українське нацiональне життя замерло назавжди, саме на основi нацiонально-державних традицiй попереднiх часiв почалося нове вiдродження нацiональної самосвiдомостi українського народу.
На схiд вiд Лiвобережної України лежала територiя Слобiдської України. До її складу входили сучаснi Харкiвська, схiдна частина Сумської, пiвнiчна частина Донецької i Луганської областей України, частина Бєлгородської, Курської та Воронезької областей Росiйської Федерацiї.
Слобiдська Україна ще наприкiнцi XVIст. була майже безлюдною й зазнавала частих нападiв кримських татар. У першiй половинi i особливо з середини XVII ст. ця територiя стала швидко заселятися головним чином за рахунок переселенцiв з Правобережної й Лiвобережної України — українських селян, мiщан, козакiв, якi втiкали сюди вiд гнiту польських магнатiв та шляхтичiв. Крiм того, сюди втiкали вiд гнiту панiв i росiйськi селяни. Поселялися тут i росiйськi служилi люди, якi будували укрiплення й несли сторожову службу, оберiгаючи населення вiд нападiв кримських татар. Уже в серединi XVII ст. переселенцi заснували ряд мiст — Острогозьк, Лебедин, Охтирку, Суми, Харкiв i багато мiстечок, сiл, хуторiв i слобiд (вiд останнього слова пiшла i назва Слобiдська Україна). Населення швидко зростало, i вже наприкiнцi XVII- на початку XVIIIст. на Слобожанщинi налiчувалося близько 250 тис. українських i росiйських поселенцiв.
Утiкачi з України переносили на Слобожанщину козацький устрiй, який нагадував лад Лiвобережжя. Тут, як i на Лiвобережжi, iснували козацькi полки, що були вiйськовими й адмiнiстративно-територiальними одиницями. У другiй половинi XVII ст. тут було п'ять полкiв: Харкiвський, Охтирський, Сумський, Острогозький (Рибiнський), Ізюмський. Усiма справами в полку вiдали полковник i полкова старшина — обозний, суддя, хорунжий i писар. Слобiдськi полки в адмiнiстративних i вiйськових питаннях були пiдпорядкованi бєлгородському воєводi, а через нього — спочатку Розрядному приказу в Москвi, а з 1688 р. — Посольському приказу.
Головними заняттями слобожан були хлiборобство i скотарство. Розвивалися також ремесла й промисли: винокурiння, пивоварiння, млинарство, в мiсцевостях, багатих на лiс, — виробництво смоли й дьогтю.
Видобували також сiль, особливо в районi Тора (бiля нинiшнього Слов'янська) й Бахмута.
багатств i ставили в залежнiсть вiд себе населення: пiдданих селян ("пашенних мужикiв"), козакiв-пiдпомiчникiв, мiську бiдноту, пiдсусiдкiв i "робiтних людей". Селяни, що жили на землях феодалiв i були їх пiдданими, мусили вiдбувати на них "послушенство", тобто виконувати рiзнi роботи — обробляти їхнi поля, косити сiно, возити дрова тощо — не менше 1 - 2 днiв на тиждень, i платити чинш. Не в однаковому становищi залишалися й козаки. Були повноправнi, виборнi козаки — компанiйцi, якi вiдбували вiйськову службу. І козаки-пiдпомiчники, якi часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах i обслуговували старшину та виборних козакiв або давали їм провiант, грошi i т. п.
Посилювався i гнiт росiйських властей. Майже в усi значнi мiста призначались царськi воєводи, якi утискували мiсцеве населення, встановлювали повинностi й оброки i обмежували права козакiв.
Широкi народнi маси Слобожанщини протестували проти гнiту феодалiв-старшин i царських воєвод. Вони нерiдко брали участь у повстаннях (наприклад, селянська вiйна на чолi з Степаном Разiним в 1667 -1671 рр., повстання пiд проводом К. Булавiна в 1707 - 1708 рр., селянська вiйна пiд проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути виплати податкiв i виконання повинностей на власникiв та покрiпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всiляко перешкоджала самовiльному вступу селян до козацтва. У цьому їй допомагав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записанi в козацькi списки, iншi мали залишатись залежними. Зубожiлi селяни, щоб позбутися загальних податкiв i повинностей, переходили в пiдсусiдки до старшини та заможних козакiв. Це зменшувало доходи вiд податкiв.
У другiй половинi XVIIIст, на Слобожанщинi панщина становила 4-5 днiв на тиждень. До панщини додавалися рiзнi додатковi повинностi на пана й старшинську адмiнiстрацiю, на вiйськовi потреби
Як вiдомо, у 1764 р. Катерина IIвикликала Розумовського до Петербурга i пiд загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звiльнення його з посади гетьмана. Гетьманство лiквiдували. У 1765 р. росiйський уряд лiквiдував i слобiдськi козацькi полки й замiсть них створив регулярнi гусарськi полки. Козаки й пiдпомiчники офiцiйно стали називатися вiйськовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобiдської України з'явилась Слобiдсько-Українська губернiя на чолi з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харкiвське, а в 1783 р. — Катеринославське намiсництва. Лiвобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була подiлена на три намiсництва — Київське, Чернiгiвське та Новгород-Сiверське. Скрiзь була заведена єдина для всiєї Росiйської iмперiї система адмiнiстрацiї.
Царський уряд прагнув запровадити в Українi загальноросiйськi порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спецiальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всi селянськi двори, у 1776 р. на Слобожанщинi, а в 1783 р. на Лiвобережжi — подушний податок, яким обкладалися
селянськi родини вiдповiдно до кiлькостi в них осiб чоловiчої статi. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено крiпосне право на Лiвобережжi i Слобожанщинi. Селянам було заборонено переходити вiд одного помiщика до iншого. В указi говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму мiсцi i при своєму званнi, де вiн записаний нинiшньою останньою ревiзiєю". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настiйнi вимоги старшин, поширила чиннiсть "Жалуваної грамоти дворянству" в Українi й цим юридично зрiвняла українську стар-шину в правах з росiйським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на росiйськi чини.
Таким чином, на кiнець XVIII ст. царизм лiквiдував автономний устрiй в Українi, знищивши залишки української державностi. Українська козацька старшина була юридично зрiвняна з росiйськими дворянами i злилася з ними в одному пануючому станi, а основна маса селян була i фактично, i юридично закрiпачена.
Як вiдомо з попередньої теми, пiсля трьох подiлiв Речi Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) на початку Х!Х ст. переважна частина українських земель (Лiвобережна, Слобiдська, Правобережна та Пiвденна Україна) належали Росiйськiй iмперiї, а Пiвнiчна Буковина, Закарпаття та Галичина — iмперiї Австрiйськiй.
У цей час в обох iмперiях вiдбуваються однаковi процеси: домiнування в аграрнiй сферi помiщицького землеволодiння та прогресуючий його занепад; посилення експлуатацiї селянства, його майнова диференцiацiя; криза натурального господарства та його перехiд на капiталiстичнi рейки.
Сiльське господарство було базовим сектором економiки, а стан аграрних вiдносин значною мiрою визначив динамiку всього суспiльного розвитку. І це не випадково, оскiльки саме в аграрнiй сферi знаходилось ядро феодально-крiпосницької системи: основний засiб виробництва — земля, що перебувала в руках помiщикiв, i основна виробнича сила — залежне вiд феодала чи держави селянство.
Якi ж основнi тенденцiї розвитку сiльського господарства у цей час? У першiй половинi XIXст. в аграрнiй сферi домiнувало помiщицьке землеволодiння. В українських землях, що належали Росiї, воно становило близько 75% землi, а в тих, якi були в складi Австрiйської iмперiї, близько 90%. Помiщикам належало майже 60% загальної чисельностi селян.
Отже, переважало крiпосницьке господарство дворян-помiщикiв. Окрiм селян-крiпакiв, другу велику групу селян становили державнi селяни, серед яких було дуже багато козакiв. Вони були особисто вiльними, користувалися державною землею, за що сплачували ренту.
У всiх сферах економiчного життя, незважаючи на збереження крiпосництва, набирав сили процес товарно-грошових вiдносин, суспiльний подiл працi, що поглиблювався. Сiльське господарство поступово набувало рис пiдприємницького характеру: зростала його товарнiсть, поглиблювалася галузева спецiалiзацiя, розвивалися товарне рiльництво І тваринництво.
Помiщики, зокрема, прагнули збiльшити виробництво хлiба на продаж, а це вiдбувалося за рахунок скорочення надiльної землi, а вiдтак — руйнування селянських господарств. Внаслiдок цього кiлькiсть землi на душу населення в Полтавськiй губернiї становила 2,5, Київськiй — 1,9, Подiльськiй — 1,2, Херсонськiй — 3,2 десятини. А для сплати податкiв i ведення господарства необхiдно було мати принаймнi п'ять десятин землi на ревiзьку душу.
Залишаючись власниками великих надiлiв, помiщики були основними постачальниками сiльськогосподарської продукцiї. Так, помiщицькi господарства європейської частини Росiї в серединi XIXст. збували на ринку майже 60% хлiба, а 40% продавали господарства селян.
Розширювалися площi пiд вирощування технiчних культур. Площа цукрових плантацiй 1860 р, досягла на Правобережжi 33 тис, а Лiвобережжi — 10,7 тис. десятин. Вирощувалися й iншi технiчнi культури. Наприклад, у Полтавськiй та Чернiгiвськiй губернiях — коноплi й тютюн, а в Катеринославськiй та Херсонськiй — льон. У помiщицьких господарствах нагромаджувалася товарна продукцiя внаслiдок посилення феодальної експлуатацiї, основною формою якої була панщина,
Одним iз найважливiших показникiв розпаду феодально-крiпосницької системи i формування капiталiстичних вiдносин у першiй половинi XIXст. був розвиток промисловостi.
У 1825 р. налiчувалося до 650 промислових пiдприємств (без винокурень), а 1860 р. їх було вже майже 2 330. У першiй чвертi XIX ст. домiнували помiщицькi та державнi мануфактури, заснованi на пiдневiльнiй працi крiпакiв i примiтивнiй технiцi. Великими крiпосними суконними мануфактурами на той час були, зокрема, Хабенська князя Радзивiлла (Київська губернiя), на якiй працювало 450 робiтникiв, Ряшкiвська князя Юсупова (Полтавська губернiя) — майже 900 робiтникiв, графинi Розумовської (Карлiвка Полтавської губернiї) — до 600 робiтникiв. Були й казеннi заклади — Луганський ливарний завод, Шосткiнський пороховий завод, Київський арсенал, Києво-Межигiрська порцелянова фабрика (створена на основi Києво-Межигiрського монастиря, закритого за наказом Г. Потьомкiна) та iн.
До 1859 р. в Українi з'явилося до двох десяткiв механiчних заводiв; дiяло 11 чавуноливарних i 32 залiзоробнi заводи. Зрiс видобуток вугiлля, який у Донбасi до 1860 р. становив понад 6 млн. пудiв.
Зростання на ринках збуту сiльськогосподарської та промислової продукцiї сприяло пожвавленню торгiвлi в Українi. Збут i купiвля товарiв здiйснювалися через широку мережу ярмаркiв, яких наприкiнцi 50-х рокiв в Українi налiчувалося 12 тис. (iз них 1 786 великих i середнiх). Найвiдомi-шими з них були: Введенський (Суми), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Георгiївський (Єлизаветград), три Харкiвськi ярмарки та iн.
Формування торговельно-промислового прошарку буржуазiї вiдбувалося в основному за рахунок купцiв, чисельнiсть яких протягом 1816 -1859 рр. зросла з 18,2 тис. до 104 тис. Бiльшiсть становили росiяни. Серед українцiв вирiзнялися брати Яхненко, Симиренко (зять одного з Яхненкiв), Терещенко, Харитоненко, Федоренки.
У серединi XIXст. купцям-капiталiстам належало вже понад 90% заводiв. Проте за темпами економiчного розвитку Україна поступалася Росiї. Основна причина — копонiальна полiтика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту для росiйської промисловостi та гальмував вiльний розвиток її продуктивних сил системою митних тарифiв i несприятливою фiнансовою полiтикою.
неповними даними, протягом 1797 - 1825 рр. в Українi вiдбулися 103, а протягом 1800 - 1860 рр. — майже 2400 виступiв селян.
2. Утворення І склад Кирило-Мефодiївського братства
Кирило-Мефодiївське товариство (братство) виникло у Києвi на початку сiчня 1846 р. i iснувало до кiнця березня 1847 р. З появою Кирило-Мефодiївського братства на арену полiтичної боротьби вийшла українська рiзночинна iнтелiгенцiя. У братство увiйшло 12 осiб. Воно дiяло нелегально.
Учасники Кирило-Мефодiївського товариства зазнали сильного впливу поезiї Тараса Шевченка, який рiшуче виступав за визволення слов'янських народiв вiд деспотизму, скасування крiпацтва, вiдродження вiльної України. Шевченкiв заклик до одночасного нацiонального та соцiального визволення i лiг в основу програмних документiв кирило-мефодiївцiв.
двi засади iсторичного розвитку: демократичну, козацьку в Українi i самодержавну, притаманну Росiї. Костомаров висував iдею єдностi пригноблених слов'янських народiв, що тiльки i могла їх врятувати вiд нацiонального i соцiального гноблення. Ця iдея i лягла в основу дiяльностi кирило-мефодiївцiв.
Програмнi положення Кирило-Мефодiївського братства викладенiу «Книзi буття українського народу» i «Статутi слов'янського братства Св. Кирила i Мефодiя», основним автором яких був Микола Костомаров.
4. Вплив дiяльностi кирило-мефодiївцiв
на розвиток українського нацiонального руху
Певний час кирило-мефодiївцям вдавалося дiяти таємно вiд властей. Вони збиралися на квартирах членiв товариства, де вели дискусiї, обговорювали подальшi плани. Свої iдеї вони поширювали в приватних бесiдах з людьми, яким довiряли. Серед них найбiльше було студентської i вiйськової молодi, iнтелiгенцiї й дрiбного чиновництва. У березнi-квiтнi 1847 року Кирило-Мефодiївське братство було розгромлене жандармами, а його керiвники арештованi.
Дiяльнiсть кирило-мефодiївцiв справила величезний вплив на подальший розвиток українського нацiонального руху. Наступне поколiння українських патрiотiв взяло на озброєння всi головнi iдеї кирило-мефодiївцiв: необхiднiсть вiдродження Української держави з демократичним (республiканським) устроєм, рiвноправнiстю всiх громадян; встановлення в Українi справедливого соцiально-економiчного ладу; нацiонально-культурне вiдродження українського народу.
2, Виникнення громад та їхня культурно-освiтня дiяльнiсть
Органiзацiйною формою українського нацiонально-визвольного руху у 60-90-тi рр. XIXст. були напiвлегальнi непартiйнi об'єднання, якi одержали назву громад.
Центром громадiвського руху безпосередньо в Українi став Київ, Навеснi 1860 р. студенти i викладачi Київського унiверситету та представники мiсцевої iнтелiгенцiї створили Українську громаду, яка ставила собi за мету повнiстю вiддатися працi на благо рiдного народу. Очолив громадiвцiв Володимир Антонович. Невдовзi кiлькiсть членiв громади сягнула 200 осiб.
На таємнiй сходцi група громадiвцiв затвердила програмнi положення. Серед них такi: український народ є окремою нацiєю, кожен свiдомий українець повинен вiддавати всi свої сили для розвитку самосвiдомостi народу, до всiх братiв-слов'ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбi з гнобителями.
Услiд за київською громади органiзувалися в Чернiговi, Вiнницi, Катеринославi, Одесi, Полтавi, Харковi, а також у Москвi та Катеринодарi на Кубанi. Одним iз головних напрямiв їхньої дiяльностi була органiзацiя недiльних шкiл ,для дорослого населення. Окрiм недiльних, члени громад вiдкривали й щоденнi школи, працювали у них вчителями, органiзовували публiчнi лекцiї та бiблiотеки, виступали iнiцiаторами створення гiмназiй, шкiл для пiдготовки народних вчителiв тощо. Громадiвцi поширювали серед населення твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка та iнших письменникiв, органiзовували пiдготовку i видання популярних книжечок. Чернiгiвська громада, крiм традицiйної дiяльностi, започаткувала видання щотижневика «Чернiгiвський листок». Його лiтературна частина виходила українською мовою. Видавцем i редактором газети був вiдомий байкар Леонiд Глiбов (1827-1893). Валуєвський циркуляр, Ємський Акт
1. Пiдготовка селянської реформи
1861р.
Олександр II(1855-1881). У мiстах i селах України цi документи обнародувалися з 9 березня. Крiм «Загального положення», яке визначало головнi принципи селянської реформи для всiєї iмперiї, були розробленi мiсцевi «Положення» для окремих районiв, у тому числi три для України. «Положення» торкалося двох найголовнiших питань: особистої залежностi селян вiд помiщика та поземельних вiдносин.
2. Особисте звiльнення селян
Селяни здобули ряд громадянських прав - особистих i майнових. Помiщики втратили будь-якi права на них. Селяни вiдтодi отримали можливiсть укладати договори як з приватними особами, так i з державними установами, займатися торгiвлею i промисловiстю, володiти рухомою i нерухомою власнiстю, самостiйно виступати в судi у рiзних справах: цивiльних i кримiнальних.
Але, ставши вiльними, селяни залишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), вiдбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вiльнi вiд фiзичних покарань. Вiд усього цього були звiльне нi дворянство, купецтво, духовенство. Протягом дев'яти рокiв пiсля оголошення реформи селяни не мали права вiдмовитися вiд надiлу, а значить залишити село. Але й пiсля цього, щоб бути повнiстю вiльним, включаючи i право вибору мiсця проживання та професiї, треба було вийти з сiльської общини. Вихiд же з неї був утруднений рiзними обмеженнями.
Незважаючи на очевиднi переваги особистої свободи, немало селян не могли їх одразу збагнути. Традицiї рабського життя настiльки глибоко в'їлися в людськi душi, що у деяких селян оголошення Манiфесту 19 лютого 1861 р. супроводжувалося сценами розпачу i вигуками: «На кого нас залишаєш, барин!» Цих
селян лякала свобода, яка не лише вiдкрила перед ними новi можливостi, а й вимагала iнiцiативи i вiдповiдальностi за кожен свiй крок.
3. Селянськi надiли
При скасуваннi крiпосного права помiщики були зобов'язанi вiдвести селянину надiл, вiд якого останнiй не мав права вiдмовитися. Розмiр надiлу визначався «добровiльною» угодою мiж помiщиком i селянами, але в межах норм, визначених законом для конкретної мiсцевостi. На Українi, де помiщики хотiли залишити собi якнайбiльше землi, норми надiлiв були малi. При цьому помiщик сам визначав, де дати, надiл, що, по сутi, прирiкало селян на отримання гiршої землi. В селянський надiл, як правило, не включалися лiси.
Якщо селянин до реформи користувався бiльшою кiлькiстю землi, нiж тепер мав право отримати у власнiсть, то рiзницю у нього забирали (вiдрiзали). Цi землi так i називали - вiдрiзки. В Лiвобережнiй i Степовiй Українi вiдрiзали майже третину загальної площi селянського землекористування. Але водночас тi, хто не мав ранiше землi, тепер за рахунок вiдрiзкiв її одержували i могли вести власне господарство.
Наслiдки реформи
Реформа безпосередньо стосувалася бiльшостi, мешканцiв України. Адже з 13,5 мiльйона її населення селяни становили 10,5 мiльйона. Але й решта швидко вiдчула на собi її результати. До 1917 р. реформу 1861 р. називали Великою. Здiйснене «згори» скасування крiпосного права, хоч i врахувало перш за все лише iнтереси помiщикiв, але все ж таки стало гiгантським кроком вперед. Росiя стрiмко переходила вiд середньовiччя до нового часу, стала на шлях, яким вже впевнено йшла решта Європи, Лiквiдацiя середньовiчних суспiльних вiдносин створила умови для швидкого економiчного прогресу, який не примусив себе довго чекати.
полiтичної надбудови: не проголосив Конституцiї i не дозволив скликання парламенту. Саме тому модернiзацiя в Росiї не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехiд суспiльства до бiльш прогресивного, порiвняно з феодалiзмом, капiталiстичного способу виробництва.
Якщо 1869 р. налiчувалося 3712 фабрик i заводiв, то на початок XX ст. — 5301. безпосереднiй вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залiзничний. Протягом 1866 - 1879 рр. в Українi прокладено понад 4,5 тис. верст залiзничних колiй. На кiнець XIXст. довжина залiзниць в Українi становила 1/5 всiєї залiзничної мережi Росiї. Новi залiзницi прокладали, виходячи з iнтересiв колонiзаторської полiтики царизму. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.
Певний вплив на розвиток промисловостi мав iноземний капiтал, прилив якого помiтно посилився з 80-х рокiв XIXст.
Текстильна промисловiсть в Українi не змогла розвинутися через конкуренцiю продукцiї росiйських фабрик, що користувалися протекцiєю царського уряду.
У пореформений перiод швидко збiльшувалося iндустрiальне населення, зростали мiста, були створенi новi промисловi центри. На 1897 р. мiське населення України становило близько 13% кiлькостi населення.
Індустрiалiзацiя та урбанiзацiя мало торкнутися українцiв, якi становили в 1897 р. 73% загальної кiлькостi населення i тiльки 30% мiського.
Лише трохи бiльше 5% українцiв жило в мiстах, тодi як вiдповiднийпоказник для росiян, якi жили в Українi, становив 38%, для євреїв — 45%.
Мало українцiв було i серед iнтелiгенцiї: 16% — юристiв, 25 — учин-мiм, менше 10% — письменникiв i митцiв.
Скасування крiпосного права вiдкрило перед Росiйського iмперiєю перспективу утвердження ринкового господарства. Разом з Росiєю на шлях ринкових перетворень стали найбiльш розвинутi нацiональнi райони iмперiї, у тому числi й Україна.
для iндустрiальних нацiй Заходу. Але ринкова економiка з вiльною конкуренцiєю, змаганням товаровиробникiв вимагала також ґрунтовних змiн в адмiнiстративно-полiтичному управлiннi. В Європi вони супроводжувалися утвердженням в суспiльствi принципiв лiберальної демократiї, парламентаризму, широкого мiсцевого самоуправлiння. Монархiчна форма правлiння в результатi революцiй замiнювалася республiканською. У тих європейських країнах, де залишався монархiчний устрiй, влада монарха iстотно обмежувалася виборними органами парламентського типу.
Отже, наприкiнцi XIX ст. капiталiстичний спосiб виробництва став панiвним, що зумовило значнi економiчнi та соцiальнi змiни: формувалися два нових класи — буржуазiя i пролетарiат, зростали великi мiста
фабрики i заводи, що застосовували машинну технiку. Україна пероiно рилася на вугiльно-металургiйну базу iмперiї. Усе це позначилося мi процесi нацiонального i духовного вiдродження українського народу.
Історiя нацiональних полiтичних партiй на Надднiпрянщинi веде вiдлiк вiд започаткованої у 1900 р. на основi студентської громади Харкова Революцiйної української партiї (РУП).
Хоча точно визначеної програми дiй РУП не мала, її члени, а це переважно молодь, вважали, що майбутнє України слiд шукати в селi, яке зберегло свiй нацiональний характер i через це надавало значнi революцiйнi можливостi для боротьби з владою. І члени РУП, за прикладом революцiонерiв попереднiх рокiв, пiшли в село й понесли з собою брошури, газети i вiдозви.
Це мало величезне значення для розвитку українського революцiйного руху. Такий характер дiяльностi першої української партiї на Надднiпрянщинi вiдрiзняв її вiд усiх попереднiх полiтичних груп, якi переважно займались культурницькою роботою в замкнутих колах iнтелiгенцiї та студентства. РУП за першi три роки iснування розгорнула мережу мiсцевих органiзацiй, утворила Центральний комiтет у Києвi та Зарубiжний комiтет у Львовi. Партiя виступала за повалення самодержавства. Мiж 1900 i 1904 рр. РУП випускала 4 газети i видала 38 брошур загальним накладом 190 тис. примiрникiв. Видання РУП, якi поширювались в селi i пропагували лiквiдацiю помiщицького землеволодiння, безоплатну передачу землi селянам, вiдповiдали настроям населення i сприяли розгортанню масового антиурядового антипомiщицького селянського руху 1902-1903 рр. на Полтавщинi та Харкiвщинi. Газета росiйських соцiал-демократiв «Іскра» писала в 1903 р.: «Як снiгом було засiяно їхнiми листками Україну. З вiкон вагонiв, пiшки, на велосипедах, проїжджаючи сотнi верств на селянському возi, вивозили й розкидали насiння протесту українськi революцiонери. Щось нове, надзвичайне освiтило давно приспану, вiдтяту вiд полiтичного життя країну. Селянин з великим зацiкавленням взявся за кинуту йому лiтературу, його власною мовою писану».
2. РУП i утворення нових українських полiтичних партiй
Української демократичної партiї (УДП).
Програма новозаснованої партiї будувалася за зразком галицької УНДП. Незабаром вiд українських демократiв вiдкололася група радикалiв, яка утворила Українську радикальну партiю (УРП).
Через рiк цi двi партiї знову злилися в Українську демократично-радикальну партiю (УДРП).
Таким чином, РУП як перша українська партiя, проробила велику роботу по полiтизацiї українського руху. Але короткому перiоду її швидкого пiднесення поклав край арешт 1903 р. ЦК i багатьох найактивнiших рупiвцiв. Послаблену органiзацiю ще бiльше знесилили внутрiшньопартiйнi суперечки. Як i бiльшiсть українських партiй того часу, РУП трималася на «двох китах» - поєднаннi нацiональних вимог з соцiальними. Майбутня Україна, самостiйна або автономна, бачилася такою, що розбудовуватиметься на соцiалiстичних засадах. Суспiльна власнiсть на засоби виробництва мала привести до економiчного процвiтання.
Отже, в Українi переважали нацiональнi партiї соцiалiстичного спрямування. Певний виняток становили демократична i радикальна партiї. Цi партiї, їх засновники та лiдери - вiдомi громадськi й культурнi дiячi ЄвгенЧикаленко (1861-1929), Борис Грiнченко, Сергiй Єфремов (1876-1937) та iншi - в нацiональному життi вiдстоювали полiтичну автономiю України.
Отже до соцiально-економiчних перетворень, то, пiдтримуючи, як i соцiалiсти, iдею загальнонародної власностi, вони при цьому вважали, що вилучення у приватних осiб власностi все ж повинне супроводжуватися компенсацiєю тим, кому вона ранiше належала. Демократи i радикали вiддавали перевагу забезпеченню змiн через проведення державою реформ, а не шляхом руйнiвної боротьби мiж класами.
Становище ускладнилось на початку XXст. в зв'язку з економiчною кризою та поразкою Росiї у вiйнi з Японiєю 1904 - 1905 рр. Небажання та неспроможнiсть самодержавства продовжити курс на подальшi реформи, якi б зняли соцiальну напругу в суспiльствi, призвели до загострення iснуючих протирiч в життi країни i стали причинами початку розгортання першої Росiйської революцiї.
Приводом до початку революцiї став розстрiл демонстрацiї 9 сiчня 1905 р. — подiї "кривавої недiлi". У вiдповiдь на такi дiї уряду по всiй iмперiї протягом сiчня - лютого 1905 р. прокотилась хвиля страйкiв, у тому числi i в Українi, де страйкували робiтники Києва, Катеринослава, Горлiвки, Юзiвки, Єнакiєвого, Марiуполя, Житомира, Бердичева. В травнi 1905 р. пройшли першi полiтичнi страйки та демонстрацiї у Харковi, Катеринославi, Миколаєвi, якi закiнчилися сутичкою з полiцiєю та вiйськами. У жовтнi страйк охопив всю iмперiю i став загальним всеросiйським полiтичним виступом, в Українi вiн охопив понад 120 тис. чоловiк.
Наростання революцiї примусило царизм пiти на поступки: 17 жовтня 1905 р. росiйський цар Микола IIпiдписав Манiфест про громадянськi свободи, в якому оголошувалось про скликання Думи з законодавчими повноваженнями.
Манiфест проголошував недоторканiсть особи, свободу слова i друку, свободу совiстi та iншi полiтичнi права, свободи. Манiфест створював передумови для переходу Росiї вiд самодержавної форми державного устрою до конституцiйної монархiї. Манiфест розколов опозицiйнi сили.
"Потьомкiн" (14 - 15 червня 1905 р.).
Восени 1905 р. прокотилась хвиля селянських повстань, серед найбiльших був виступ селян с. Великi Сорочинцi на Полтавщинi, криваву розправу з яким змалював В. Короленко в творi "Сорочинська трагедiя".
У листопадi вiдбулися виступи солдатiв саперної бригади Київського гарнiзону, повстання морякiв Чорноморського флоту в Севастополi на чолi з лейтенантом П. ШмІдтом.
Київське повстання саперiв очолював пiдпоручик Б. Жаданiвський. Основним районом збройної боротьби в груднi 1905 р. став Донбас, де збройна боротьба набула найбiльшої гостроти, а розправи урядових вiйськ були найбiльш кривавими.
В умовах революцiї в росiйському громадському життi виникають органи народного самоврядування — Ради робiтничих депутатiв. В Українi вони були створенi в 8-ми мiстах: Катеринославi, Києвi, Одесi, Миколаєвi, Марiуполi, Єнакiєвiм, Юзiвцi, Кременчуцi.
Розгортання революцiї 1905 - 1907 рр. сприяло розгортанню та пiднесенню нацiонального руху. В 1905 р. активiзується дiяльнiсть РУП, яка з 1905 р. була перейменована в Українську соцiал-демократичну робiтничу партiю, лiдерами її стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.
Українськi полiтичнi партiї взяли участь у виборах до 1-ої Державної Думи (102 депутати, що об'єднались в Українську парламентарну громаду, друкованим органом якої був "Український вiсник", головою її був адвокат з Чернiгова І. Шраг) та до 2-ої Державної Думи (47 депутатiв, якi об'єднались в Українську громаду i видавали часопис "Рiдна справа — вiстi з Думи").
У роки першої росiйської революцiї з'явилась легальна українська преса: газета "Хлiбороб", .
Проявом нацiонального руху було виникнення культурно-освiтнiх органiзацiй "Просвiта". Вони були створенi в Києвi, Катеринославi, Одесi.
Вибори до першої Державної думи українськi соцiал-демократи, солiдаризуючись з росiйськими, бойкотували. Українськi демократи i радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а по списках росiйських кадетiв. Всього у першу Думу, яка почала працювати у травнi 1906 р., вiд України ввiйшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники мiської iнтелiгенцiї. 45 депутатiв-українцiв створили свою власну парламентську громаду. Головою її був адвокат i громадський дiяч з Чернiгова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цiєї парламентської групи були покладенi три найбiльш гострi для українського суспiльства проблеми: земельна, освiтня i питання автономiї. Громада почала видавати свiй власний журнал «Украинский вестник», що мав служити трибуною для всiєї Росiї й тому друкувався росiйською мовою. Українська парламентська громада була найчисленнiшою серед неросiйських груп в Думi. Вона вiдiгравала провiдну роль у Союзi автономiстiв, який об'єднував парламентськi групи неросiйських народiв. Так само, як i українцi, вони стояли за перетворення Росiйської iмперiї у федеративну державу. Українськi депутати пiдготували окрему декларацiю у справi української автономiї. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу i видав наказ про вибори нової.
У сiчнi 1907 р. вiдбулися вибори до IIДуми. Цього разу у виборчiй кампанiї брали участь всi полiтичнi партiї України. Понад половину усiх депутатiв з України становили селяни. Знову почало дiяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членiв, якi домагалися автономiї України, мiсцевого самоуправлiння, української мови в школi, судi й у церквi. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, лiтератури й iсторiї в унiверситетах i в учительських семiнарiях. У IIДумi українськi депутати ще гострiше ставили питання автономiї. друкувалися промови членiв Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальиiшою, нiж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 днi. У червнi 1907 р. її було розпущено.
Перiод пiсляреволюцiйного розвитку Росiйської iмперiї пов'язаний з iм'ям Петра Столипiна (справжнє прiзвище — Столипа), що походив з старинного дворянського роду, до якого (мiж iншим) належав i М. Лєрмонтов.
П. Столипiн провiв аграрну реформу, за якою селянин мав право виходу з общини; йому общиною надавалася у приватну власнiсть земля, цi землi дозволялось видiляти в окремiй вiдруб або окреме iндивiдуальне господарство — хутiр.
з європейської частини iмперiї на Далекий Схiд, у Сибiр, Казахстан, Середню Азiю.
В Українi процес виходу з общини iшов досить швидкими темпами порiвняно з iншими регiонами Росiї. В результатi реформи з земельної громади вийшло 25% дворiв, зокрема в степовiй зонi — 42%, на Лiвобережжi — 11%, на Правобережжi —46%. Разом з тим на Правобережжi та Полтавщинi майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власнiсть; особисте приватне землеволодiння почало переважати в Чернiгiвськiй, Таврiйськiй, Херсонськiй, Катеринославськiй, Харкiвськiй губернiях i охопило до 50% всiх селянських дворiв. Протягом 1906 - 1913 рр. на схiд Росiї мiгрувало 1,2 млн. чол., лише 25% iз них повернулося назад.
Результатами аграрної реформи були зростання концентрацiї земельної власностi в руках заможного селянства, широке використання машин i добрив, зростання у 1912 р. врожайностi селянських господарств на 20%.
Програма реформ П. Столипiна передбачала пiднесення агрокультури сiльськогосподарського виробництва, реорганiзацiю мiсцевого самоврядування, запровадження загальної початкової освiти та iншi заходи. Задумане реформатор вважав здiйснити не менш нiж за 20 рокiв. Але з самого початку полiтика реформ наштовхнулась на опiр як реакцiйних, так i лiворадикальних полiтичних партiй та угрупувань. У 1911 р. П. Столипiн загинув у результатi терористичного акту, вчиненого терористом-есером Д. Богровим. Поховано П. Столипiна в Києво-Печерськiй лаврi.
Щодо революцiйного руху Столипiн повiв рiшучу полiтику репресiй та терору, особливо проти нацiональних рухiв, в тому числi й проти українства. Було заборонено викладання українською мовою, святкування роковин пам'ятi Тараса Шевченка; збiр коштiв на спорудження пам'ятника на могилi поета в Каневi; закривалися "Просвiти", українськi газети, клуби, товариства. Водночас посилилась дiяльнiсть правоекстремiстських чорносотенних органiзацiй, члени яких переслiдували дiячiв нацiонального руху, чинили акти розправи. Жорстокими репресiями царизм переслiдував учасникiв революцiйного руху. Серед судових процесiв того перiоду найжорстокiшим був процес над учасниками донецького збройного повстання, iз 131 пiдсудного винними було визнано 92 чол., iз них 8 засуджено до смертної кари, а решту — до рiзних строкiв каторги. Поразка революцiї призвела до кризи в нацiональному русi та його занепаду. Розпадається Українська радикально-демократична партiя, припинила своє iснування "Спiлка". Частина членiв УСДРП взяла участь у створеннi мiжпартiйного полiтичного об'єднання — Товариства українських поступовцiв, яке найближчими своїми завданнями вважало українiзацiю освiти, церкви, вiдстоювання прав українства через трибуну Державної Думи.
Галицької битви
(1914 р.) бої мiж росiйською i австро-нiмецькою армiями на українських землях розгорiлися на Карпатських перевалах. Незважаючи на наполегливiсть росiян, подолати цi перевали їм так i не вдалося. Проте наступним успiхом росiян стала 22 березня 1915 р.
У результатi росiяни взяли в полон 120 тис. австрiйцiв i захопили 400 гармат. На завойованiй територiї Схiдної Галичини i пiвнiчної Буковини росiйська влада встановила режим, який, за словами голови росiйської адмiнiстрацiї Галичини генерал-губернатора графа О. Ьобринського, мав запровадити «русские начала» в життi населення краю, Так, у Галичинi запроваджувалися росiйська мова i росiйське законодавство. Закривалися українськi школи, iншi навчальнi заклади та культурнi органiзацiї. Почалось повернення греко-католикiв у православ'я. Майже всiх представникiв української елiти, що залишилась у краї, а також верхiвку греко-католицької церкви на чолi з митрополитом А. Шептицьким було вивезено вглиб Росiї. Вiдбулись єврейськi погроми.
Росiйська окупацiя тривала до весни—лiта 1915 р. Тим часом австро-нiмецьке командування розробило стратегiчний план на 1915 р., згiдно з яким передбачалося спрямувати проти Росiї головний удар i вивести її з вiйни. Зiбравши достатню кiлькiсть вiйськ, австро-нiмецьке командування перейшло в наступ. У районi мiста Горлиця було прорвано росiйський фронт. Уже в лютому австрiйськi частини вступили до Чернiвцiв, 22 червня — до Львова, а до кiнця червня захопили всю Галичину i Буковину, за винятком вузької смуги на схiд вiд Тернополя. Крiм Галичини, австро-нiмецькi вiйська пiд час наступу 1915 р. окупували захiдну Волинь, Холмщину, Берестейщину з мiстами Луцьк i Дубно. Росiяни зазнали поразки через погане матерiальне постачання вiйськ i прорахунки командування.
Вiдступ росiйської армiї супроводжувався новим погромом українства, депортацiєю населення. Поряд iз цим до вiдступаючих росiйських частин додалися бiженцi, якi боялися репресiй з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росiї було перемiщено понад 100 тис. українцiв. Депутат росiйської Державної думи П. Мiлюков назвав росiйську полiтику в Галичинi «європейським скандалом».
пiд назвою Брусиловський прорив
(вiд прiзвища генерала Олексiя Брусилова, призначеного у березнi 1916 р. командуючим цим фронтом).
по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволодiли Чернiвцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Унаслiдок Брусиловського прориву австро-угорськi вiйська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих i поранених, понад 400 тис. полонених. Росiяни втратили близько 500 тис. осiб.
Пiсля завершення цього наступу лiнiя фронту залишалася майже незмiнною протягом року. Тим часом у березнi 1917 р.
в Росiї вiдбулась революцiя. Новий росiйський уряд, прагнучи змiцнити своє внутрiшнє становище, улiтку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, новими жертвами i територiальними втратами. Контрудар австро-нiмецьких вiйськ примусив росiян вiдступити навiть далi, нiж у 1915 р. Ця лiнiя фронту проiснувала аж до укладення Берестейського миру.
Висновок. У цей перiод українськi землi продовжували залишатися ареною бойових дiй мiж вiйськами Росiї i Австро-нiмецького блоку. У результатi захiдно-українськi землi були розоренi тривалими бойовими дiями i окупацiйною полiтикою, яку проводили щодо цих земель Австро-У'горська i Росiйська iмперп.
Перша свiтова вiйна призвела до Перемога Лютневої революцiї 27 лютого 1917 р.
привела до падiння самодержавства (Микола IIзрiкся престолу). Тимчасовий уряд
В Українi замiсть старих органiв влади виникають
У мiстах i селах утворюються Ради робiтничих i солдатських
та
Нацiональнi полiтичнi сили були роздробленi, i для їхньої консолiдацiї необхiдно було створити український керiвний центр. Так в Українi виникла i згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР).
УЦР, створена 3—4 березня 1917 р.
очолив нацiонально-демократичну революцiю в Українi.
Посаду голови УЦР обiйняв М, Грушевський.
Основнi напрямки полiтичної програми УЦР:
— боротьба за нацiонально-територiальну автономiю у складi 9 українських губернiй та етнiчних земель;
— пiдготовка до виборiв в Установчi збори з метою розв'язання питання про автономiю України в складi Росiйської республiки;
— захист прав нацiональних меншин.
Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутнiй статус України. «Самостiйники»
на чолi з М. Мiхновським виступали за негайне проголошення незалежностi. Автономiсти (М. Грушевський, В. Винничєнко) бачили Україну автономною республiкою у федеративному союзi з Росiєю.
Пiднесення нацiональної самосвiдомостi українського народу зумовило iсторичний крок, зроблений Українською Центральною Радою. / Унiверсал
«До українського народу, в Українi й поза Україною сущого».
Основнi положення І Унiверсалу
— право законодавчої iнiцiативи;
— вiдмова передавати певну частину податку до центральної росiйської скарбницi, уведення українського податку;
— заклик до згоди i порозумiння мiж представниками усiх нацiональностей, що мешкали в Українi.
Прийняття І Унiверсалу сприяло консолiдацiї (єднанню) українського суспiльства.
Пiсля проголошення І Унiверсалу 15 червня 1917 р. український уряд
— Генеральний Секретарiат.
— утрата Галичини — чинники, що зумовили полiтичну кризу. Тимчасовий уряд, побоюючись подальшого загострення ситуацiї, пiшов на переговори з УЦР.
II
Унiверсал
Центральної Рада Бездiяльнiсть Тимчасового Уряду в соцiально-економiчнiй сферi та кого курс на вiйну до переможного кiнця дедалi бiльше погiршували становище в країнi. У такiй ситуацiї уряд змушений був зробити спробу врегулювати напружене становище в Українi, яке виникло пiсля проголошення Центральною Радою І Унiверсалу. Наприкiнцi червня в Київ прибула урядова делегацiя у складi трьох мiнiстрiв — О. Корейського, М. Терещєнка та І. Церетелi. Пiсля дводенних переговорiв було вироблено основнi засади компромiсу, якого однаковою мiрою потребували обидвi сторони. Потiм вiдбулася зустрiч росiйських мiнiстрiв з президiєю Центральної Ради i генеральними секретарями, на якiй затвердили текст угоди та порядок її реалiзацiї. Найголовнiшим для українцiв було те, що Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати Центральну Рада державним органом.
Пiсля цього Центральнiї Рада затвердила текст // Унiверсалу
i
опублiкувала його українською, росiйською, єврейською i польською мовами,
У ІІ Унiверсалi, датованому 3 (16) липня 1917 р., зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками iнших народiв, якi живуть в Українi, пiсля чого стане єдиним найвищим органом революцiйної демократiї України. Поповнена Центральна Рада видiлить iз свого складу вiдповiдальний перед нею орган — Генеральний секретарiат, що буде представлений Тимчасовому урядовi на затвердження як носiй найвищої крайової влади цього уряду в Українi. У згодi з нацiональними меншинами Центральна Рада пiдготовлятимезакон про автономний устрiй України " для винесення його на затвердження Установчими Зборами. До затвердженняцього закону-Центральна Рада зобов'язується самочинно не проголошувати автономiї України. При кабiнетi вiйськового мiнiстра, генеральному штабi i верховному головнокомандуючому Центральна Рада матиме своїх представникiв, якi займуться комплектуванням окремих вiйськових частин виключно українцями, наскiлькитаке комплектування не порушить боєздатностi армiї. Остаточне слово у даному випадку матиме вiйськовий мiнiстр.
Змiст Унiверсалу свiдчить, що Центральна Рада зробила iстотнi поступки урядовi, який прагнув обмежити нацiонально-визвольний рух певнимирамками. Для українцiв цiннiсть укладеної угоди iстотно знижувалася тим, що не окреслювалася територiя, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради та її Генерального секретарiату.
25 жовтня 1917 р
.
в Петроградi партiя бiльшовикiв скинула Тимчасовий уряд Олександра Корейського i захопила владу. У Києвi заклики бiльшовикiв захопити владу не мали успiху. За допомогою вiйськових частин УЦР встановила контроль над мiстом, ужила заходiв для запобiгання анархiї та громадянської вiйни. Необхiдно було затвердити державнi права українського народу. На засiданнi Малої Ради М. Грушевський закликав не чекати перетворення Росiї на федеративну республiку, а проголосити створення Української нацiональної держави. 7 листопада 1917
ІІІ Унiверсал передбачав широку програму дiй, а саме:
— лiквiдацiя приватної власностi на землю — вона передавалася трудовому народовi без викупу;
— забезпечення демократичних свобод: слова, друку, вiросповiдання, зiбрань, союзiв, страйкiв, недоторканностi особи i помешкання;
— встановлення 8-годиннрго робочого дня;
— скасування смертної кари i здiйснення у майбутньому судової реформи;
— надання нацiонально-персональної автономiї нацiональним меншинам;
Історичне значення Ш Унiверсалу: український народ проголосив про вiдновлення власної державностi у формi УНР. Окресленi ним соцiально-економiчнi перетворення не були реалiзованi: здiйснення аграрної реформи вiдкладалося до скликання Установчих Зборiв.
Не було встановлено державний контроль над промисловiстю: робiтники не розумiли його сутi, а пiдприємцi зустрiли вороже. Не вдалося стабiлiзувати фiнанси. Вирiшення питання про мир також вiдкладалося. Невдалою була зовнiшня полiтика УЦР, тому що ЦР не змогла залучитися пiдтримкою країн Антанти.
Висновок. Прийняття ПІ Унiверсалу було значною подiєю в нацiонально-визвольнiй революцiї українського народу 1917—1921 рр. Проголошення УНР стало головним пiдсумком державної розбудови в Українi в 1917 р. УЦР, декларувавши створення УНР, на жаль, не проголосила її повної незалежностi. Сприятливий полiтичний момент для державотворення було втрачено.
Проголошення УНР не вiдповiдало цiлям бiльшовикiв — створення пролетарської держави: для них Україна була цiнним джерелом матерiально-технiчних i людських ресурсiв. У цих умовах 4 грудня 1917 р. Українська ЦР одержала урядову радiотелеграмiу з Петрограда, пiдписану В. Ленiним i Л. Троцьким.
Цей документ називався
Вiдповiдно до нього УНР визнавалася, а влада Центральної Ради — нi. УЦР повинна була визнати радянську владу i виконати такi ультимативнi вимоги:
1) вiдмовитися вiд створення Українського фронту;
2) не пропускати вiйськовi частини з фронту на Дон (до генерала Каледiна) та Урал;
3) допомагати вiйськам бiльшовикiв на Пiвденному фронтi в боротьбi з генералом О. Каледiним;
4) призупинити роззброювання радянських полкiв i червоногвардiйцiв в Українi.
пiсля чого вiйна мiж бiльшовицькою Росiєю та УНР стала неминучою. Проти УНР було кинуто 30-тисячне угруповання Червоної армiї на чолi з В. Антоновим-Овсiєнком, М. Муравйовим, І. Єгоровим. Дуже швидко було захоплено Харкiв, Полтаву, Чернiгiв. Протягом сiчня 1918 р. бiльшовики зайняли Лiвобережну Україну. Кривавий бiй розгорiвся 16 сiчня 1918 р.
пiд
у якому загинуло кiлькасот студентiв i гiмназистiв, якi чинили опiр бiльшовицькому наступу.
За умов погiршення вiйськово-полiтичної ситуацiї в Українi на засiданнях Малої Ради УЦР неодноразово висувалися вимоги проголосити незалежнiсть України.
УЦР прийняла IV
Унiверсал.
закон про лiквiдацiю права власностi па землю
(19 сiчня 1918 р.) i закон про нацiонально-персопальну автономiю.
IVУнiверсал вiдiграв важливу роль в iсторiї української державностi. Україна проголошувалася незалежною суверенною державою. Із проголо-шенням незалежностi вона отримала змогу вести самостiйну мiжнародну полiтику i укласти Берестейський мирний договiр з країнами Четверного союзу.
Висновок. Вiйна радянської Росiї з УНР негативно вплинула на перебiг нацiонально-визвольної революцiї, а УЦР не змогла згуртувати українськi сили для вiдсiчi бiльшовицькому вторгненню. Прийняття
IV
Унiверсалу ЦР стало визначною подiєю у розвитку української державностi. Україна
Закрите засiдання Малої Ради, на якому було затверджено IV
Унiверсал,
почалося 9 (22) сiчня 1918 р. Текст цього Історичного документа було опрацьовано на основi проектiв М. Грушевського, В. Винниченка i М. Шатювала. В нiч на 12 сiчня на вiдкритому засiданнi в будинку Педагогiчного музею Грушевський оголосив останнiй унiверсальний закон Центральної Ради. У ньому говорилося:
«Однинi Українська Народна Республiка стає самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою українського народу. Зо всiма сусiднiми державами, як-то: Росiєю, Польщею, Австрiєю, Румунiєю, Туреччиною та iншими ми хочемо жити в згодi й приязнi, але нi одна з них не може втручатися в життя самостiйної Української Республiки. Власть у нiй буде належати тiльки народовi України, iменем якого, поки зберуться Українськi Установчi Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робiтникiв i солдатiв, та наш виконавчий орган, який однинi матиме назву Ради народних мiнiстрiв».
Одночасно з IVУнiверсалом Мала Рада ухвалила
У ньому проголошувалося, що кожна з нацiй, якi населяли Україну, має право на самостiйне влаштування свого нацiонального життя незалежно вiд мiсця перебування. Люди, однiєї нацiональностi за бажанням могли об'єднуватися в спiлки, якi мали право законодавчої iнiцiативи i користувалися субсидiями з бюджету на нацiонально-культурнi потреби.
Незабаром В. Винниченко пiд тиском мiжпартiйних незгод подав у вiдставку. Раду народних мiнiстрiв сформував В. Голубович. Новий прем'єр-мiнiстр вважав першорядним завданням розбудувати мiсцевий апарат влади, якогофактично не iснувало. Але вiн протримався у Києвi не бiльше десятка днiв. До мiста пiдступали радянськi вiйська.
На жаль цей важливий юридичний акт було проголошено надто пiзно, коли кульмiнацiйний ний момент українського нацiонального руху вже був пройдений. В серединi сiчня радянську владу було встановлено в Миколаєвi. Одесi, Херс таi
Проти Центральної Ради повстали робiтники столичного заводу "Арсенал". Повстання було придушене, але втримати Київ не вдалося. 26 сiчня 1918 р: радянськi вiйська увiйшли до столицi УНР. Українськiй уряд перебазувався до Житомира, а потiм до Сарн.
Втративши пiдтримку значної кiлькостi українського населення, наштовхуючись на пасивнiсть та апатiю абсолютної бiльшостi населення, Центральна Рада постала перед проблемою: на якi сили спиратися. У боротьбi мiж рiзними фракцiями перемогли прихильники опори на зовнiшнi сили. Пiд впливом подiй на фронтi УЦР змушена була спочатку взяти участь у Брестських мирних переговорах з країнами Четверного союзу, а потiм 9 лютого 1918 р. пiдписати з ними угоду про мир.
27 сiчня (9 лютого) 1918 р. договiр мiж УНР i чотирма державами нiмецького блоку було пiдписано.
Це був перший мирний договiр у свiтовiй вiйнi,
що тривала. За першу половину 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Нiмеччинi та Австро-Угорщинi 60 млн. пудiв хлiба, 2750 тис. пудiв м'яса (живою вагою), 400 млн.
штук яєць, iншу сiльськогосподарську продукцiю i промисловусировину. Делегацiя УНР уже дiстала повiдомлення про здобуття Києва радянськими вiйськами, але приховала його вiд союзникiв, щоб не перешкодити пiдписанню договору.
Протягом весни 1918 р. зусилля УЦР та Ради народних мiнiстрiв були спрямованi на опанування ситуацiї, що склалася в Українi, налагодження адмiнiстративного державного апарату та поновлення демократичного курсу внутрiшньої полiтики.
На заключному етапi своєї дiяльностi Центральна Рада прийняла низку важливих актiв — земельний закон, закони про 8-годинний робочий день, про армiю, герб i прапор, про громадянство та грошi, а 29 квiтня 1918 р. — Конституцiю України, побудовану на демократичних принципах.
Та бiльшiсть з цих важливих документiв залишилася нереалiзованою. Розумiючи, що Центральна Рада не може гарантувати централiзованої влади, стабiльних поставок продовольства, нiмецьке командування в серединi квiтня 1918 р. схилилось до пiдтримки генерала П. Скоропадського, який репрезентував правi сили. В нiч на ЗО квiтня 1918 р. прибiчники гетьмана П. Скоропадського при пiдтримцi нiмцiв захопили владу, i з'явилось нове державне утворення — гетьманат "Українська держава".
Загострення суспiльно-полiтичної ситуацiї в УНР навеснi 1918 р., присутнiсть бiльшовицьких вiйськ i вторгнення окупацiйних нiмецько-австрiйських вiйськ призвели до кризи влади та падiння УЦР.
вiдбувся державний переворот.
До влади пришов Павло Скоропадський.
Вся законодавча й виконавча влада належала гетьмановi. Його повноваження були розписанi у «Законi про тимчасовий державний устрiй України», виданий 29 квiтня 1918 р. Гетьман призначав Голову Ради мiнiстрiв, затверджував i скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою в зовнiшньополiтичних справах, був верховним воєначальником, мав право оголошувати воєнний чи особовий стан.
П. Скоропадський спирався на консервативнi полiтичнi кола (Українська демократична хлiборобська партiя), великих землевласникiв (Союз земельних власникiв), вiйськових (Українська Народна Громада) й окупацiйнi австро-нiмецькi вiйська.
У Києвi було поширено «Грамоту до всього українського народу», у якiй розкривалися iдеологiчнi засади тих, хто прийшов до владиЦентральна Рада i всi земельнi комiтети розпускалися. Україна перейменовувалася в Українську Державу, її державно-полiтичний устрiй мав вирiшити український Сейм.
Пiсля лiквiдацiї, в Українi радянської влади вiдновлювалася приватна власнiсть на землю.
Великi землевласники почали спiшно вiдновлювати свою власнiсть на землю i майно. Досить часто влада примушувала селян разом iз землею та реманентом вiдшкодувати втрати, яких зазнали помiщики пiд час революцiї. У липнi 1918 р. уряд П. Скоропадського опублiкував «Проект загальних основ земельної реформи». Передбачалося надiлення селян державними, удiльними, а також викупленими у великих власникiв приватними землями. Земельна реформа носила консервативний характер i була негативно сприйнята великими землевласниками.
У промисловостi були вiдновленi права власникiв пiдприємств.
виявилася невдалою. Власники пiдприємств одержали право збiльшувати робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умови трудових договорiв, проводити локаути
(звiльнення працiвникiв без попередження i новий набiр працiвникiв за меншу зарплатню). Обмежувалися функцiї профспiлок, заборонялися страйки.
Гетьманському урядовi на деякий час удалося вiдновити свободу торгiвлi й пiдприємницької iнiцiативи.
Було налагоджено широкий збут товарiв за кордон. Поступово було вiдновлено роботу залiзниць.
У фiнансовiй сферi
було налагоджено грошовий обiг, введено нову валюту — гривню, вiдкрито кiлька українських банкiв, засновано новi акцiонернi компанiї тощо.
вiйськової реформи полк Сiчових стрiльцiв та iншi з'єднання.
Окремим Унiверсалом вiд 16 жовтня 1918 р. П. Скоропадський зробив спробу вiдновити :козацтво як окремий стан населення. Однак козацькi полки не було сформовано.
Православна вiра проголошувалася державною.
Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, iсторiї та географiї України. За часiв гетьманату було створено понад 150 українських гiмназiй, близько 50 нових українських шкiл; у Києвi та Кам'янцi-Подiльському вiдкрилися державнi унiверситети. В унiверситетах Києва, Харкова, Одеси було вiдкрито кафiедри української мови, лiтератури, культури, iсторiї та права; засновано широку мережу загальнокультурних закладiв i установ: Українська Академiя
кедам на чолi з В. Вернадськиж, Українська нацiональна бiблiотека, Державшiй український архiв. Нацiональна галерея мистецтв. Український театр драми та опери, Український iсторичний музей тощо.
Зовнiшня полiтика
була спрямована на пiдтримку дипломатичних вiдносин iз Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарiєю, Туреччиною, Польщею. Урядовi вдалося налагодити добрi вiдносини з урядами держав, якi постали на територiї колишньої Росiйської iмперiї: Фiнляндiї, Литви, Грузiї, Кубанi, Дону, Криму. Однак вирiшити бессарабське i кримське питання уряду П. Скоропадського не вдалося, Пiдляшшя та Холмщина продовжували залишатися у складi Польщi.
— утворення федерацiї з небiльшовицькою Росiєю,
що остаточно скомпрометувало його уряд. 14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський зрiкся влади.
на таємному засiданнi Українського нацiонального союзу розглядалося питання про повстання проти П. Скоропадського. Для керiвництва антигетьманським повстанням Український Нацiональний союз (блок партiй) в нiч з Директорiю УПР,
яка стала надзвичайним органом влади в Українi.
До складу Директорiї увiйшли О. Андрiєвський, В. Винниченко, А. Макарєнко, С. Петлюра, Ф. Швець.
За таких умов Директорiя УНР повела боротьбу з гетьманом П. Скоропадським i набула диктаторських функцiй У внутрiшнiй полiтицi Директорiя проголосила;
— вiдновлення законiв УНР;
— проведення аграрної реформи, лiквiдацiю приватної власностi на землю;
— запровадження державного контролю над виробництвом i розподiлом продукцiї;
— поновлення 8-годинного робочого дня, право на дiяльнiсть профспiлок i проведення страйкiв;
— поновлення чинностi закону УНР про нацiонально-персональну автономiю;
Трудового Конгресу
— вищого тимчасового законодавчого органу влади в УНР. Конгрес був скликаний з метою органiзацiї влади в Українi та визначення форми управлiння майбутньої держави. Однак забезпечити прийняття життєво важливих рiшень не вдалося, i Конгрес припинив свою роботу.
У зовнiшнiй полiтицi
Директорiя орiєнтувалася на країни Антанти (Велика Британiя, Францiя). Але Антанта вiдмовилася визнати Директорiю й розпочала вiйськову iнтервенцiю на пiвднi України. Представники Антанти вимагали реорганiзувати Директорiю, вивести з її складу С. Петлюру, а натомiсть обiцяли надати допомогу в боротьбi з бiльшовиками.
У 1919—1920 рр.
УНР опинилася в
Характерними ознаками цього перiоду стали неспроможнiсть уряду вийти з кризової ситуацiї, наростання хаосу i безладдя. Вiдсутнiсть боєздатної армiї завадила Директорiї надовго утриматися при владi та утвердити незалежну УНР. Солдати, якi були вихiдцями з селян, пiсля повалення гетьманського режиму або розiйшлися по домiвках, або, легко пiддаючись агiтацiї бiльшовикiв, переходили на їхнiй бiк. В армiї набула поширення отаманщина. Отамани вiдмовлялися виконувати накази й дiяли свавiльно.
Голова уряду В. Чехiвський
виступав за введення радянської системи влади,
але без бiльшовицьких диктаторських методiв. Його полiтичнi супротивники (В. Винниченко)
вiдстоювали парламентську систему.
Пошук компромiсiв вiв до з'ясування стосункiв мiж партiями й окремими полiтичними дiячами (В. Винниченко
i С. Петлюра).
Боротьба за владу мiж рiзними полiтичними партiями (УСД, українськi есери, «боротьбисти») не могло не послабити авторитет Директорiї серед населення, особливо серед селян.
Зволiкання з проведенням аграрної реформи,
яка до того ж мала популiстський характер, призвела
на чолi з отаманами Зеленим, О. Григор'євим, Н. Махном.
Пiвденної України.
Пiсля провалу переговорiв мiж делегацiями Директорiї i Раднаркому радянської Росiї бiльшовицькi вiйська почали другий наступ на УНР І
країни Антанти не пiдтримували iдею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.
Висновок. Опинившись на перехрестi полiтичних перспектив, лiдери Директорiї не змогли їх реалiзувати i запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорiя не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнiшньополiтична обстановка також вiдiграла свою роль у поразцi Директорiї.
була пов'язана з революцiйними подiями в Росiї, поразкою австро-угорських вiйськ на Галичинi й Подiллi, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщинi. У жовтнi 1918 р.
у Львовi представники захiдноукраїнських полiтичних партiй створили Нацiональну Раду (УНР).
її очолив
УНР стала керiвним органом захiдноукраїнського нацiонального руху. 19 жовтня 1918
(ЗУНР).
1
листопада 1918 р. у Львовi почалося повстання,
що охопило Станiслав, Коломию, Броди, Дрогобич i багато iнших мiст. Нацiональна Рада закликала галичан брати владу на мiсцях до своїх рук i готуватися доскликання Установчих Зборiв.
Революцiя переросла у вiйну за незалежнiсть i захист вiд домагань полякiв, що проголосили створення Речi Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала тимчасовий уряд
— Генеральний Секретарiат Костелi Левицьким.
Уряд складався з Секретарiатiв iз вiйськових, внутрiшнiх, земельних, закордонних справ, з публiчних справ i вiросповiдань. Президентом став Євген Петрушевич.
13 листопада УНР затвердила «Тимчасовий основний закон»,
вiдповiдно до якого:
— новоутворена держава одержала назву Захiдноукраїнська Народна Республiка (ЗУНР);
— були визначенi кордони держави;
— закрiплювалася державна незалежнiсть;
Української Народної Ради,
Уряд i президент прагнули вивести країну з глибокої економiчної кризи, для чого було вжито таких заходiв:
— спiвпраця з кооперативними та фiнансовими органiзацiями;
— початок вiдновлення роботи залiзничного транспорту;
— уведення в обiг валюти — гривнi й карбованця;
— 14 квiтня 1919 р.
iз прийняттям
Проте уряд не зумiв узяти пiд контроль нафтовидобуток (бiльшiсть розробок належала iноземцям), зупинити iнфляцiю i у повному обсязi реалiзувати трудове законодавство. Найбiльш вдалою була полiтика в галузi освiти, спрямована на вiдокремлення школи вiд церкви, а також стосовно полiтичних партiй.
Проголошення незалежностi ЗУНР привело до пожвавлення зовнiшнiх зв'язкiв уряду з країнами Європи та Америки. Зусиллями уряду ЗУНР та українських емiгрантiв в Австрiї, Нiмеччинi, Угорщинi вдалося вiдкрити в цих країнах представництва на рiвнi посольств, а з урядами Італiї, Канади, США та Чехо-Словаччини встановити дипломатичнi вiдносини. Однак країни-переможцi в Першiй свiтовiй вiйнi не визнавали ЗУНР.
держави, а тому в лютому 1919 р. надiслала до ЗУНР мiсiю на чолi з генералом Берте-лемi (для припинення вiйни з Польщею). Делегацiя запропонувала урядовi ЗУНР встановити демаркацiйну лiнiю, за якою Львiв та Дрогобицький район повиннi були залишатися пiд владою Польщi. Уряд ЗУНР категорично вiдмовився прийняти таку пропозицiю.
У таких умовах в липнi 1919 р. почалося загарбання територiї Закарпаття чеськими та румунськими вiйськами. Остаточно Закарпатська Україна перейшла пiд владу Чехо-Словаччини в вереснi 1919 р. вiдповiдно до умов Сен-Жерменського договору Угорщини з країнами Антанти, а у 1923 р. Рада послiв Антанти визнала владу Польщi у Схiднiй Галичинi.
22 сiчня 1919 р.
на Софiйськiй площi в Києвi вiдбулися урочистi збори, на яких було проголошено Акт Злуки (об'єднання) українських земель. (В. Винниченко, С. Петлюра, А. Андрiєвський, Ф. Швець, А. Макарєнко
та iн.; всього 60 осiб), галицькi делегати на чолi з
десятки тисяч киян, вiйсько, представники iнших держав.
всiх українських земель залишилося тiльки декларацiєю. Воно мало полiтико-iдеологiчний, а не державно-правовий характер: не були виробленi правовi умови для його виконання, воно не було ратифiковане законними органами обох держав.
Пiзнiше передбачалося затвердження Акту Злуки всеукраїнськими установчими зборами.
Ідея соборностi стала реальнiстю на дуже короткий перiод. Соборнiсть 1919 р. виникла в найбiльш важкi й трагiчнi для України днi. Тому українськi полiтики i громадськi дiячi того часу заслуговують на визнання, бо вони прагнули знайти шляхи збереження української державностi.
Додаткова iнформацiя
До поняття соборностi
входило уявлення про територiальну цiлiснiсть, неподiльнiсть, незалежнiсть i демократичнiсть України. Ідея соборностi веде свою iсторiю вiд фiлософiї Вiзантiї, а також вiд полiтики єднання давньоруських земель навколо Київського князiвського престолу.
У «Словi о полку Ігоревiм» є заклик до єднання русичiв. Ідея соборностi знайшла своє вiдображення в релiгiйнiй думцi (працi Й. Борецького i П. Могили). Ідею соборностi втiлювали українськi гетьмани Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Дорошенко, П. Орлик.
У XIX— на початку XXст. iдея соборностi українських земель знайшла вiдображення в документах Кирило-Мефодiївського братства, суспiльно-полiтичних поглядах М. Драгоманова І В. Антоновича. Про самостiйнiсть i сувереннiсть Соборної України йшлося в прогресивному документi Української народної партiї на чолi з М. Мiхновським.
й залишилися нереалiзованими. День Соборностi України 22 сiчня 1919 р. увiйшов в iсторiю нашої держави як нацiональне свято. Соборнiсть земель України була досягнута дуже дорогою цiною, однак це, за словами І. Крип'я-кевича, був «сонячний момент» нашої iсторiї
До поразки визвольних змагань українського народу в 1917 -1920 рр. призвели такi причини: низька нацiональна та полiтична свiдомiсть народних мас через багатовiковий нацiональний та соцiальний гнiт; соцiальна база революцiї виявилась занадто вузькою через недостатню структуризацiю суспiльства, особливо слабкими були позицiї української революцiї у мiстах, де переважало неукраїнське населення; не сприяла перемозi вiдсутнiсть чiтких настанов у державному будiвництвi серед полiтичної елiти (нi Українська Центральна Рада, нi Директорiя, нi Держава П. Скоропадського не змогли вирiшити життєво-важливих соцiально-економiчних питань, розв'язати їх в єдностi з завданнями нацiональної полiтики); українськi лiдери не мали досвiду державного будiвництва; невмiння або небажання досягти загальнонацiонального примирення в iм'я державної незалежностi, жорстокi внутрiшнi мiжусобицi мiж самими українцями рiзної полiтичної спрямованостi; величезну негативну роль в українському державному вiдродженнi вiдiграли могутнi антиукраїнськi сили, що дiяли в цей перiод в Українi (бiльшовики, бiлогвардiйцi тощо); поразка революцiї була також обумовлена несприятливою мiжнародною обстановкою.
Головнi причини поразки вiйськ УЦР у вiйнi з радянською Росiєю:
— значна частина населення зайняла нейтральну позицiю стосовно подiй, що вiдбувалися;
— вiра українських солдатiв в обiцянку бiльшовицького уряду роздати землю i покласти край вiйнi;
— полiтична i психологiчна непiдготовленiсть керiвництва УЦР до вiйни (українськi соцiалiсти в ЦР вважали, що вiйна мiж соцiалiстичними урядами неможлива в принципi);
— нездатнiсть керiвникiв нацiонально-визвольного руху повести за собою широкi народнi маси.
Уроки Української нацiонально-демократичної революцiї показали, що для побудови соборної незалежної держави необхiднi такi умови:
1) компромiс мiж лiдерами провiдних полiтичних сил i партiй;
2} етнiчна Інтеграцiя земель та консолiдацiя духовного i культурного життя, нiвелювання регiональних бар'єрiв;
3) єднання мiж етнiчними спiльнотами, толерантне спiвжиття всiх нацiй, якi мешкають в Українi; 4) Інтеграцiя України у свiтове спiвтовариство, виважена державна полiтика в мiжнароднiй сферi, баланс мiж динамiчними геополiтичними реалiями i прiоритетами нацiональних iнтересiв;
Однак, не досягши своєї мети, українська революцiя започаткувала процес формування полiтичної нацiї, вiдродила традицiю державностi. Ідеали нацiональної революцiї надихали демократичний рух в умовах українiзацiї, довоєнного й повоєнного перiодiв i знайшли своє втiлення у розбудовi української незалежної держави на межi XX -XXI сторiч.
— полiтика, заснована на ринкових вiдносинах, рiзних формах власностi й економiчних методах керування народним господарством.
Рiшення про її проведення було прийняте на X
з'їздi РКП(б)
(березень 1921 р.). Неп розглядали як перехiдну форму вiд капiталiзму до соцiалiзму.
Необхiднiсть замiни полiтики воєнного комунiзму новою економiчною полiтикою була обумовлена станом у країнi, що виявився:
— у економiчнiй кризi (повна руїна, паралiч економiки, iнфляцiя);
— внутрiшньополiтичнiй кризi (селянськi заворушення, повстання кронштадтських матросiв навеснi 1921 р.);
Неп базувався на концепцiї переходу до соцiалiзму через державний капiталiзм. Основнi принципи непу:
— державна монополiя у торгiвлi;
— державна власнiсть на великi та оренднi пiдприємства;
— госпрозрахунок у промисловостi;
Неп принiс такi змiни у сiльське господарство:
— селяни здобули можливiсть продавати лишки своєї продукцiї через кооперативнi органiзацiї чи на ринках;
— було лiквiдовано кругову поруку — кожний селянин платив самостiйно. Хоча реалiзацiя цих змiн вiдбувалася досить суперечливо, було покладено початок позитивним зрушенням.
Неп у промисловостi виявлявся у такому:
— проведення децентралiзацiї керiвництва промисловiстю;
— скасування загальної трудової повинностi, формування ринку робочої сили;
— залучення iноземного капiталу у формi концесiй.
Неп у галузi торгiвлi й фiнансiв запроваджував:
—
вiдмову вiд прямого продуктообмiну й повернення до приватної торгiвлi;
— появу багатьох видiв торгiвлi — приватної, кооперативної, державної; вiдкриття у великих мiстах торговельних бiрж;
— випуск (з 1922 р.) конвертованого червiнця, що дорiвнював 10 золотим карбованцям i був забезпечений золотом на 25 % ;
В Українi неп почав реалiзовуватися пiзнiше — з 1922 р.
Його запровадження було пов'язане з певними труднощами. Так,
створенi в Українi, якi об'єднали бiднi верстви сiльського населення, серйозно виступали проти запровадження непу. Однак загалом неп вiдiграв важливу роль у розвитку сiльського господарства, а денацiоналiзацiя пiдприємств промисловостi України дозволила швидко вiдновити промисловiсть та наситити ринок товарами.
Однак неп не мiг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економiцi панували ринковi вiдносини, у полiтицi — адмiнiстративно-командна система, що прагнула пiдкорити економiку своїм полiтичним цiлям. Реформи в економiцi не були доповненi реформами в полiтичнiй сферi, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталiнське керiвництво вiдмовилося вiд непу.
Досягнення й складностi українiзацiї. Нацiонально-визвольний
рух українського народу пiсля повалення царизму був спрямований на побудову своєї суверенної держави. Спроби її утворення супров
оджувалмся впертою боротьбою представникiв рiзних соцiальних верств, партiй ї суспiльно-полiтичних угруповань. У кiнцевому пiдсумку з допомогою збройних формувань Москви перемогу здобули тi
сили, якi й утворили
полiтика коренiзацiї,
започаткована в 1923 р. Це означало посилення уваги до пiдготовки, виховання
i висування кадрiв корiнної нацiональностi насамперед у партiйний апарат i державнi органи, запровадження органiзацiю
культосвiтнiх закладiв, видання книг, газет та журналiв мовами корiнних нацiональностей. українiзацiї
та створення полiтичних i економiчних умов для культурного розвитку нацiональних меншин.
У результатi полiтики українiзацiї в республiцi, 80% населення якої становили українцi, на кiнець 1927 р. дiяло 4/5 шкiл, бiльше половини технiкумiв i понад чверть iнститутiв з українською мовою навчання. Українською мовою видавалося бiльше половини книжок І газет, ставилися вистави в чвертi театрiв, випускалися всi
або майже всi кiнофiльми, повнiстю здiйснювалося радiомовлення. Та ще досить значною залишалася питома вага службовцiв, насамперед республiканських i особливо союзних вiдомств, якi не володiли українською мовою. Чимало таких було й, серед робiтникiв.
ж
на українську мову було переведено двi третини дiловодства. Українська нова перетворювалася на основний засiб спiлкування. Українiзацiя поширювалася також на тi регiони країни, де
проживало багато українцiв (Кубань, окремi
територiї Казахстану й Далекого Сходу). Тут також вiдкривалися школи з українського мовою навчання, видавалися українськi газети, працювало українське радiомовлення. Усе це сприяло зростанню нацiональної самосвiдомостi українського народу.
З тактичних мiркувань офiцiйнi властi дозволили здiйснювати й українiзацiю церкви, що привело до оформлення в 1921 р. Української автокефальної (самостiйної, незалежної) православної церкви (УАПЦ).
Створювалися можливостi для всебiчного розвитку нацiональних меншин, що проживали в Українi. У результатi нацiонально-територiального районування в республiцi було видiлено 13 нацiональних районiв, утворено 954 сiльськi та 100 мiстечкових Рад нацiональних меншин, працювали сотнi шкiл з нiмецькою, єврейською, татарською, болгарською, польською та iншими мовами навчання. Цими нацiональними мовами дiяли театри, бiблiотеки, сiльбуди, хати-читальнІ, десятки клубiв.
тощо. Однак пiд впливом деформацiй, що їх зазнавала нацiональна полiтика з боку Сталiна та його найближчого оточення, керiвництво республiки не змогло перешкодити протидiї українiзацiї, яка проявлялася в традицiйних звинуваченнях у нацiоналiзмi та сепаратизмi, штучних пошуках нацiонал-ухильникiв як у своєму середовищi, так i серед партiйного i державного апарату, представникiв iнтелiгенцiї.
У 1922 р. розгорнулась дискусiя щодо тiснiшого об'єднання республiк. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах нацiональностей Й. В. Сталiн висунув проект "Про взаємовiдносини РСФРР з незалежними республiками", який передбачав їх включення до Росiйської Федерацiї на правах автономних.
Автономiя (грец. аиiопоiпiа Аиїоз "сам" + погтюз "закон" — самоврядування, незалежнiсть) — самостiйне здiйснення державної влади, або широке внутрiшнє самоврядування, яке надається окремiй нацiональностi, що компактно проживає в межах держави.
Цей проект викликав опiр у республiках. Ленiн в цей час хворiв, фактично знаходився в iзоляцiї i участi в дискусiї не брав. І все-таки у вереснi 1922 р. вiн ознайомився з цим проектом i 26 вересня надiслав членовi Полiтбюро ЦК РКП{Б) Л. Б. Каменеву листа, в якому обґрунтовувалася нова форма державного об'єднання, за якою Росiйська i Закавказька федерацiї разом з Україною та Бiлорусiєю ПОВИННІ УТВОРИТИ НОВИЙ СОЮЗ — федерацiю.
Федерацiя— форма державного устрою, за яким декiлька державних утворень об'єднуються І створюють одну союзну державу. Повноваження мiж федерацiєю i республiками, що в неї входять, розмежовуються єдиною конституцiєю.
Для республiк ленiнськi пропозицiї були бiльш прийнятнiшими, нiж план Сталiна. У груднi 1922 р. VIIВсеукраїнський з'їзд Рад схвалив iдею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацiю про утворення Союзу та Союзний договiр. Було обрано склад ЦВК СРСР, в тому числi чотирьох голiв ЦВК, вiд України — Г. Петровського.
влади. До компетенцiї союзного уряду входили зовнiшня торгiвля, вiйськово-морськi та iноземнi справи, залiзничний транспорт i поштово-телеграфний зв'язок, утворювались вiдповiднi загальносоюзнi наркомати. Питання фiнансiв, продовольства, працi, робiтничо-селянської iнспекцiї увiйшли до компетенцiї союзного i республiканського урядiв, для чого утворювались союзно-республiканськi наркомати. До сфери дiяльностi республiканських урядiв були вiднесенi внутрiшнi справи, освiта, юстицiя, землеробство та соцiальне забезпечення.
Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу, вiдбулося на IIз'їздi Рад СРСР в сiчнi 1924 р. З'їзд прийняв Конституцiю, яка мала протирiччя. Вона закрiпила право кожної союзної республiки на вiльний вихiд iз Союзу, встановила, що територiї не можуть бути змiненi без їхньої згоди, але це було фiкцiєю, бо ВКП(б) на це згоду нiколи б не дала. І незабаром союзнi республiки фактично втратили свою незалежнiсть i поступово перетворились у звичайнi адмiнiстративнi одиницi унiтарної держави.
Набагато десятирiч доля українського народу була поставлена в залежнiсть вiд полiтики Центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними вiдомствами.
Утворення СРСР було певним компромiсом мiж Москвою та нацiональними рухами на окраїнах колишньої iмперiї. Але дiяльнiсть бiльшовикiв у нацiональному будiвництвi мала тактичний характер. СРСР був псевдофедерацiєю i до останнiх днiв свого iснування залишався унiтарною централiзованою iмперською державою.
та iнших народiв Союзу. Бiльшiсть українських iсторикiв за кордоном, зараз також i в Українi, вважають цей акт трагедiєю українського народу. В той же час деякi намагаються уникнути крайнiх суджень. Так, Орест Субтельний, вiдзначаючи негативнi наслiдки об'єднання, пiдкреслює: "Неправильно було б казати, що радянський федералiстський устрiй залишив українцiв та iншi неросiйськi народи з порожнiми руками... Українська Радянська Соцiалiстична Республiка стала чiтко окресленим нацiональним i територiальним цiлим iз власним адмiнiстративним центром i апаратом. Таким чином, українцi нарештi отримали територiально-адмiнiстративнi рамки, що вiдображали їхню нацiональну самобутнiсть, тобто те, чого,вони не мали з часiв козацької Гетьманщини XVII! ст.".
У 1920-тi рр. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво вiдставав вiд передових країн Європи. У груднi 1925 р. па
XIV
з'їздi ВКП(б) було взято курс на проведення iндустрiалiзацiї.
Індустрiалiзацiя
— система заходiв, спрямованих на створення великого машинного виробництва i прискорений розвиток промисловостi з метою технiчного переозброєння i змiцнення обороноздатностi країни.
Причини проведення iндустрiалiзацiї:
—
необхiднiсть технiчного переозброєння економiки;
— створення вiйськово-промислового комплексу;
-— створення матерiально-технiчної бази для економiчної самостiйностi країни за умов ворожого оточення й можливої економiчної iзоляцiї;
— необхiднiсть технiчної пiдготовки до кооперування села (випуск тракторiв, машин тощо);
— необхiднiсть змiни соцiально-класової структури населення в бiк збiльшення чисельностi робiтничого класу.
Проведення iндустрiалiзацiї в Українi мало ряд особливостей:
вона почалася не з легкої, а з важкої промисловостi; мала рiзко завищенi темпи; розвиток отримали сировиннi галузi; на територiї Правобережної України процеси iндустрiалiзацiї не набули поширення.
Основнi джерела iндустрiалiзацiї:
— iнвестування у важку промисловiсть за рахунок легкої та харчової;
— примусовi державнi позики;
— продаж за кордон нафти, газу, деревини та хутра за низькими цiнами;
— продаж за кордон творiв мистецтва;
— використання безкоштовної працi у вихiднiднi (суботникя, недiльники); —. широке використання працi в'язнiв;
— режим економiї.
Варто особливо пiдкреслити
яке важко пояснити нашим сучасникам,—
— незвичайну за масштабами духовну енергiю народу,
що наочно виявилася в соцiалiстичному змаганнi, масовiй ударнiй працi та стаханiвському русi. Додаткова iнформацiя
У 1935 р. всю країну облетiло повiдомлення: «У нiч на 31 серпня забiйник донбаської шахти «Центральна—Ірмiно» Олексiй Стаханов установив рекорд: видобув за змiну 102 тонни вугiлля за норми 7 тонн».
Щоб припинити здивованi питання: «Як йому це вдалося?» — партком шахти винiс грiзне рiшення: «... вказати й попередити всiх тих, хто спробує зводити наклеп на товариша Стаханова i його рекорд... вони будуть розцiненi як найлютiшi вороги, що виступають проти потреб людей шахти, нашої країни...»
Пiсля цього в усiх галузях промисловостi почали з'являтися «стаханiвцi». Завдяки розвитковi стаханiвського руху стало можливим постiйне пiдвищення трудових норм у промисловостi.
Індустрiалiзацiя здiйснювалася вiдповiдно до п'ятирiчних планiв розвитку народного господарства.
У роки першої п'ятирiчки (1928
—1932 рр.) iншi.
— країна (i Україна також) з аграрної перетворилась на iндустрiально-аграрну;
— вiдбулися структурнi змiни в промисловостi: перевага була вiддана не легкiй, а важкiй промисловостi;
— було лiквiдовано безробiття, але знизився життєвий рiвень населення (iнфляцiя, карткова система, нестача товарiв широкого вжитку);
— монополiзм державної власностi, вiдсутнiсть конкуренцiї та матерiальної зацiкавленостi призвели до сповiльнення темпiв розвитку економiки;
— створено нову модель керiвництва економiкою — адмiнiстративно-командну.
рейкопрокатних станiв, екскаваторiв, турбiн, паровозiв та iнших видiв промислової продукцiї. Було забезпечено технiко-економiчну незалежнiсть СРСР вiд країн
На
XV
Хлiбна криза 1927
—1928 рр. i брак валюти, господарства (колгоспи). Бiльшовики вже мали досвiд органiзацiї колгоспiв (радгоспи и комуни у 1918 р.). За умов становлення тоталiтарної держави колгоспами було легше керувати, нiж мiльйонами розрiзнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрiбнотоварний селянський устрiй у селi постiйно породжував капiталiзм шляхом зубожiння одних i збагачення iнших, тому керiвництво країни спробувало вивести село до соцiалiзму.
Нацiоналiзацiя землi а 1917 р.
Щоб уникнути опору села, були проголошенi гуманнi принципи кооперування селян: добровiльнiсть, поступовiсть, рiзноманiтнiсть форм кооперацiї, урахування мiсцевих умов, фiнансова допомога селу тощо.
1929 рiк
Й. Сталiн назвав «роком великого перелому»
— «рiшучого наступу соцiалiзму на капiталiстичнi елементи мiста й села». У країнi розпочалася суцiльна колективiзацiя
— процес об'єднання дрiбних одноосiбних селянських господарств у великi соцiалiстичнi господарства (колгоспи, радгоспи).
його лiквiдацiї як класу.
Колективiзацiя в Українi мала бути здiйснена за два роки. До кiнця першої п'ятирiчки було «колективiзовано» 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирiчки (1933—1937 рр.) у колгоспи було об'єднано 90 % селянських господарств.
У процесi колективiзацiї постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всiх членiв родини, ощадливiсть, хазяйновитiсть. Вони були наймiцнiше прив'язанi до землi й не бажали її позбутися. Саме до цiєї категорiї селянства застосували полiтику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землi, заборонено використання найманої працi, купiвля машин та iнвентарю; почалося вибiркове «розкуркулювання». Унаслiдок цього кiлькiсть заможних селянських господарств зменшилася. На початку 1930-х рр. влада розпочала терор проти селян. Лiквiдацiя заможних господарств супроводжувалася конфiскацiєю майна й висилкою на Пiвнiч i до Сибiру селян, якi не бажали вступати до колгоспiв. Усього в Українi за цi роки вiдбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн осiб з них було виселено до Сибiру й названо «спецпереселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи i встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для iндустрiалiзацiї.
Одним iз найстрашнiших наслiдкiв колективiзацiї в Українi став голодомор 1932—1933 рр.
Основнi причини голоду в Українi: виконання плану хлiбозаготiвлi було досягнене шляхом вилучення значної частини посiвного фонду; на продовження хлiбозаготiвельної кампанiї було конфiсковане зерно у колгоспiв. Погiршили становище селян запровадження паспортного режиму в мiстах i так званий закон про «п'ять колоскiв», що передбачав за крадiжку колгоспної чи соцiалiстичної власностi розстрiл або позбавлення волi термiном не менше 10 рокiв iз конфiскацiєю майна.
Селяни, позбавленi продуктiв харчування, були приреченi на загибель. Голодомор 1932—1933 рр. викликав величезну смертнiсть населення, особливо дiтей i старих. Селяни змушенi були їсти собак, котiв, щурiв, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися випадки канiбалiзму. За рiзними пiдрахунками пiд час голодомору загинуло вiд 3,5 до 8—9 млн осiб. Таким був наслiдок колективiзацiї в Українi. У 2003 р. у зв'язку iз 70-рiччям голодомору в Українi були проведенi поминальнi заходи.
селi. Насильницьке насадження колгоспiв, полiтика розселянювання та
хлiбозаготiвлi призвели до нацiональної трагедiї
— голодомору 1932
—
1933 рр., який забрав життя мiльйонiв людей.
внутрiшньопартiйна демократiя, зростали репресивнi функцiї адмiнiстративних органiв. На цьому фонi i майже без будь-якого протесту з боку маси партiйцiв вiдбувалось зосередження влади в руках однiєї людини — Сталiна, поступово виник культ його особи. Соцiально-полiтичний рiвень багатьох комунiстiв не дозволяв їм зрозумiти негативнi процеси й рiшуче їх зупинити. Друга частина комунiстiв вважала правомiрним використання командних методiв управлiння i в умовах мирного часу.
Про змiцнення тоталiтаризму в Українi 20 - 30-х рокiв свiдчать такi тенденцiї та процеси:
1. Утвердження комунiстичної форми тоталiтарної iдеологiї.
2. Монополiзацiя влади бiльшовицькою партiєю, усунення з полiтичної арени iнших полiтичних партiй. В Конституцiю СРСР 1936 р. було включено положення про керiвну i спрямовуючу роль комунiстичної партiї в полiтичнiй системi.
5. Встановлення монопольного контролю збоку партiйно-державного апарату над економiчною сферою, централiзацiя керiвництва економiкою.
"надзвичайна система" суспiльної органiзацiї, що базувалася на монополiї партiйно-державного апарату на владу. Збереження i змiцнення системи монополiй породжували насилля.
Україною прокотилося три хвилi масових репресiй; перша {1929 -1931 рр.) — розкуркулення, депортацiї; друга (1932 - 1934 рр.) — штучне посилення голодомору конфiскацiєю продовольства, постишевський терор, репресивний спалах пiсля смертi С. Кiрова; третя (1936 - 1938 рр.) — доба "Великого терору".
Дозуючи тиск i вiдвертий терор, репресивний апарат, який був невiд'ємною частиною тоталiтарного режиму, мав виконати три головнi завдання: лiквiдувати органiзовану опозицiю та iндивiдуальне iнакомислення у партiї та країнi; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати пiд жорстким контролем хiд суспiльних процесiв.
Невинними жертвами репресiй ставали насамперед найяскравiшi постатi українського нацiонального вiдродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академiї наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осiб, iз них 19 академiкiв. Жахливого удару було завдано українськiй лiтературi: 39 письменникiв було знищено, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емiгрували.
Небаченi репресiї, що набули у 20 - 30-х роках рiзних форм (розкуркулення, депортацiї, голодомору, викриття "шкiдницьких органiзацiй" та iн.), були важливою умовою функцiонування тоталiтарного режиму, оскiльки вони в полiтичнiй сферi придушували опозицiйнi сили, нейтралiзували потенцiйних противникiв системи, блокували розвиток громадянського суспiльства, давали змогу майже повнiстю контролювати розвиток суспiльних процесiв; в економiчнiй сферi — сприяли пiдтриманню основного стимулу до працi — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою, у соцiальнiй сферi — розколювали суспiльство, протиставляли його верстви одна однiй, створювали атмосферу взаємної пiдозри та недовiри, шляхом безперервних пошукiв ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функцiональних якостей системи — дисциплiни та єдностi.
Реалiзацiя договорiв мiж СРСР та Нiмеччиною. Вступ Червоної армiї на територiю Захiдної України, Бессарабiї i Буковини, з одного боку, вiдповiдав прагненню значної частини населення цих земель до возз'єднання з радянською Україною. З другого — був тiсно пов'язаний iз змiстом радянсько-нiмецького пакту про ненапад вiд 23 серпня 1939 р., пiдписаного Молотовим i Рiббентропом. За таємним протоколом, оформленим додатково до пакту, передбачалоея розмежування сфер iнтересiв обох держав, за яким Захiдна Україна, поряд з iншими територiями, мала ввiйти до складу СРСР.
таємнi угоди поза спинами iнших країн, особливо увирiшеннi питань, що стосувалися їхмiх iнтересiв. У даному випадку мова йшла про iнтереси суверенної Польщi.
Радянське-нiмецькнй договiр мав негативнi наслiдки для СРСР. Одну з його цiлей — вiдвернення загрози вiйни, що насувалася,— в кiнцевому результатi так i не було досягнуто. Фашистська ж Нiмеччина вiд цього договору виграла для себе багато. Змiцшвши свої позицiї на Сходi, вона окупувала практично всю
Захiдну Європу, одержала у своє розпорядження значнi людськi i матерiальнi ресурси, в тому «гаслi й за рахунок регулярних поставок їй военiостратегiчних матерiалiв i сировини iз СРСР, здебiльшого з України. Усе це призвела до серйозної змiни спiввiдношення сил в Європi на користь Гiтлера.
Однi дослiдники вiдзначають суперечливi наслiдки договору i вважають, що вiн вiдображав недалекогляднiсть керiвництва СРСР у питаннях захисту нацiональних iнтересiв країн. Другi — схвалюютьйого, третi — не , виключають того, що без цього договору. Гiтлер мiг би й не ризикнути напасти на Польщу, бо це пiдняло б.
проти нього, при вiдповiднiй домовленостi, i Англiю, i Францiю, i Радянський Союз. Та договiр було укладено. А 1 вересня, 1939 р. гiтлерiвськi вiйська напали на Польщу. :
Зв'язанi з нею договiрними зобов'язаннями Англiя i Фракцiя оголосили вiйну Нiмеччинi. Це був. початок другої свiтової вiйки
таємний протокол.
Також у вереснi цього року було пiдписано радянсько-нiмецький «Договiр про дружбу та державний кордон». . Цi документи визначали розподiл сфер впливу СРСР i Нiмеччини в Європi. Так, до Радянського Союзу вiдходила польська частина захiдноукраїнських земель. 17 вересня 1939 р. Червона армiя
перейшла радянсько-польський кордон i вступила на територiю Захiдної України.
Фактично це був вступ Радянського Союзу в Другу свiтову вiйну. На Волинi та в Галичинi вели наступ вiйська Українського фронту (С. Тимошенко). 22 вересня до Львова ввiйшли радянськi вiйська, а згодом усi зазначенi в таємному протоколi землi контролювалися Червоною армiєю.
Додаткова iнформацiя
Наступного дня «Правда надрукувала радянсько-нiмецьку заяву про те, що вiйська двох країн «вiдновлюють у Польщi порядок i спокiй, порушенi розпадом польської держави ».
22 вересня 1939 р. у Брестi вiдбувся спiльний радянсько-нiмецький вiйськовий парад, який приймали комбриг С. Кривошєїн i генерал X. Ґудерiан.
Процедура приєднання захiдноукраїнських земель була ретельно вiдпрацьована. На пiдставi звернення Народних зборiв, що вiдбулися у Львовi в жовтнi 1939 р., п'ята позачергова сесiя Верховної Ради СРСР
прийняла Закон про включення Захiдної України до складу СРСР i возз'єднання її з Українською РСР.
Було утворено шiсть областей серпнi 1940 р. Пiвнiчної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повiтiв Бессарабiї.
На захiдноукраїнських землях сталiнське керiвництво проводило полiтику радянiзацiї. Радянiзацiя
— це соцiально-полiтичнi, економiчнi перетворення в Захiднiй Українi, що ґрунтувалися на моделi побудови соцiалiстичного суспiльства в СРСР у 1930-тi рр. (iндустрiалiзацiя, колективiзацiя, культурнi перетворення). Замiсть старої системи управлiння впроваджувалась нова, радянська. На керiвнi посади було призначено працiвникiв партiйного i державного апарату з УРСР.
Радянiзацiя
передбачала такi заходи.
— У державнiй розбудовi:
проведення виборiв до Рад; створення робiтничих загонiв, селянської мiлiцiї; утворення селянських комiтетiв; лiквiдацiя попереднього адмiнiстративного апарату.
— У промисловостi й фiнансах:
нацiоналiзацiя великих промислових пiдприємств І всiх банкiв; створення робiтничих комiтетiв; установлення контролю над виробництвом i розподiлом продукцiї; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення i реконструкцiя пiдприємств,
— У сiльському господарствi:
— У соцiальнiй сферi:
змiцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкiл i навчальних закладiв; створення системи соцiального забезпечення.
Радяпiзацiя супроводжувалася українiзацiєю,
що вiдповiдало iнтересам населення.
партiї, зазнавали арештiв i депортацiї полiтичнi лiдери, припинялася дiяльнiсть «Просвiт». Реформи супроводжувалися репресiями: було арештовано i вислано близько 10 % населення (службовцi держапарату, мiсцевi комунiсти, служителi церкви, пiдприємцi, заможнi селяни, значна частина iнтелiгенцiї).
Висновок. Входження Захiдної України до складу УРСР було важливою подiєю: вперше українцi об'єдналися в одну державу. Попри це вiдбулися й негативнi змiни: репресiї, терор, адмiнiстративно-командний стиль керування, якi були складовими процесу радянiзацїї.
Початок вiйни
. На свiтанку 22 червня 1941
р.
шквал артилерiйського вогню, град бомб обрушилися на прикордоннi застави й вiйськовi об'єкти, на фабрики ,i заводи, на мирнi мiста i села Радянського Союзу. Шляхом агресiї, не оголосивши вiйни, нацистська Нiмеччина приступила до здiйснення давно виношуваних планiв поневолення i часткового винищення населення СРСР, захоплення i колонiзацiї його територiї. За детально розробленим гiтлерiвськими стратегами планом «Барбаросса» Нiмеччина та її європейськi союзники для нападу на СРСР видiлили 190 дивiзiй, що налiчували 5,5
млн. чоловiк. Вiйська вторгнення складалися з трьох груп армiй: «Пiвнiч», «Центр» та «Пiвдень».
Зосередженi в захiдних округах радянськi вiйська налiчували 170 дивiзiй i 2 бригади (2,9 млн. чоловiк). Вони мали на озброєннi велику кiлькiсть бойової технiки, але переважно застарiлих конструкцiй. Багато танкiв i лiтакiв виявилися несправними.
Нiмецьке командування сподiвалося швидко просунутися до найважливiших полiтичних та економiчних центрiв СРСР. Групу армiй «Пiвдень» було нацiлено на територiю України. У смузi Київського Особливого вiйськового округу радянськi вiйська переважали противника у живiй силi в 1,2 раза, за танками — у 5, за лiтаками — в 2,5 раза. Але внаслiдок непiдготовленостi до вiйни i неквалiфiкованостi керiвництва вони не змогли вiдбити нападу.
Також до основних причин поразок Червоної Армiї на початку вiйни входять: раптовiсть фашистського нападу; матерiальна непiдготовленiсть до вiйни, незавершенiсть процесу переозброєння СРСР; вiдсутнiсть надiйних союзникiв, мiжнародна iзоляцiя Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армiї на кордонах, масовi репресiї наприкiнцi 30-х рокiв проти армiйського командного складу; некомпетентнiсть воєнно-стратегiчного керiвництва тощо.
Оскiльки український напрямок для Гiтлера був одним iз головних, 18 серпня 1941 р. вiн припиняє наступ на Москву й переорiєнтовує вiстря головних ударiв на Ленiнград i Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — "безпосереднє стратегiчне завдання".
вiйни (напередоднi вiйни частка УРСР в Радянському Союзi становила з видобутку вугiлля 50,5%, залiзної руди — 67,6%. виплавлення чавуну — 64,7%, сталi — 48,9%); щодо воєнних факторiв, то окупацiя України створювала вигiдний плацдарм не тiльки для бойових дiй на цьому напрямку.
Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталiн, не зважаючи на реальнi обставини, не дозволив вiйськам своєчасно вiдiйти. Мiж тим ситуацiя дедалi бiльше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедiю. Лiквiдувавши лiд Уманню двi оточенi радянськi армiї, нiмецькi броньованi "клiщi" замкнулися в кiльце пiд Полтавою. Внаслiдок цього в оточення потрапило майже 660 тис. осiб, iз них 60 тис. командирiв. З оточення змогли вийти лише окремi загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистренко та група генералiв при спробi вирватися iз ворожого кiльця загинули.
Героїчна оборона Києва вiдволiкала до 70 дивiзiй противника. Вона не дала можливостi вороговi влiтку 1941 р. захопити Лiвобережну Україну та Донбас. Було виграно час для евакуацiї на Схiд сотень тисяч людей, устаткування промислових пiдприємств, матерiальних i культурних цiнностей.
Велике стратегiчне й полiтичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 днi. Сковуючи 18 дивiзiй противника, вона дала змогу вiдiйти Пiвденному фронту за Днiпро й органiзувати оборону. Проте наприкiнцi вересня Червона Армiя змушена була залишити Одесу i вести обороннi бої на Кримському пiвостровi.
Розгром у груднi 1941 р. пiд Москвою 38 нiмецьких дивiзiй зiрвав плани "Блiцкрiгу", створивши умови для контрнаступу радянських вiйськ. У березнi наступного року Генеральний штаб запропонував план операцiї на весну i початок лiта 1942 р. Головна iдея цього документа — активна стратегiчна оборона, накопичення резервiв, а потiм — рiшучий наступ. Сталiн же настояв на серiї наступальних операцiй на окремих напрямках: операцiї в Криму, пiд Харковом, пiд Ленiнградом i ще на декiлькох напрямках. У результатi цього сили, котрих i так було обмаль, подрiбнювалися.
Труднощi ускладнювалися тим, що пiсля трьох невдалих спроб (у лютому — квiтнi 1942 р.) прорвати оборону нiмцiв, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло в наступ ударне угрупування гiтлерiвцiв. Внаслiдок невмiлої органiзацiї оборони командувачем Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєннi справи представника Ставки ВГК Л. Мехлiса битва закiнчилася цiлковитою катастрофою для радянських вiйськ i втратою Керченського пiвострова. Це значно ускладнило становище захисникiв Севастополя. За час понад восьмимiсячної оборони ворог втратив майже 300 тис. воякiв, що бiльше, нiж втрати вермахту у всiй Європi, Пiвнiчнiй Африцi та Атлантицi вiд 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 року. 4 липня 1942 р. мiсто було захоплене фашистами.
Катастрофiчною поразкою завершився i початий 12 травня 1942 р. наступ на харкiвському напрямку. Невдала органiзацiя, недостатнє матерiальне забезпечення, тактичнi помилки призвели до трагедiї (у полон потрапило 240 тис. червоноармiйцiв).
Поразки радянських вiйськ в Українi та Криму рiзко змiнили ситуацiю на користь нiмцiв. Оволодiвши стратегiчною Інiцiативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., пiсля захоплення гiтлерiвцями м. Свердловська Ворошиловградської областi, вся територiя Української РСР була окупована.
Незважаючи на те, що Червона Армiя чинила героїчний опiр, сковуючи значнi сили противника, все ж поразки пiд Києвом, Харковом, у Криму та в iнших бойових операцiях призвели до загибелi та полону сотень тисяч солдатiв та офiцерiв; окупацiї України; рiзкого звуження вiйськово-промислового потенцiалу СРСР; завоювання фашистами вигiдного стратегiчного плацдарму для подальшої експансiї; переходу стратегiчної iнiцiативи до рук Гiтлера.
Кайдани «нового порядку».
Страхiтлива картина вiдкривалася перед очима воїнiв-визволителiв, якi першими ступили на багатостраждальну українську землю. Те, що чинили тут окупанти, ледь пiддається описовi. За планом. «Ост», розрахованим на ЗО рокiв, слов'янськi народи, що населяли європейську частину СРСР, передбачалося пiддати масовому винищенню й вiдселеною на iншi територiї їхню землю кали колонiзувати 8—9 мли. нiмцiв. ї цю каннiбальську програму окупанти активно здiйснювали вже в ходi вiйни. Адже український народ, як писав начальник полiцiї безпеки i СД Києва у вереснi 1942 р., «саме своєю бiологiчною плодовитiстю становитиме постiйну небезпеку для Нiмеччини».
У планах нацистiв особливе мiсце вiдводилось Українi, народ якої в минулому вже не раз нiмецькi колонiзатори намагалися пiдкорити, прибравши до своїх рук багатющi лани й надра цього краю. «Україна стане мiсцем втiлення творчого духу германцiв»,— заявляв Ерiх Кох, призначений Гiтлером намiсником в Українi.
Жорстокiсть, зневага до українцiв як до людей нижчого гатунку були головнми рисами системи нiмецького управлiння. «Не будьте м'якими i сентиментальними»,— ця вимога мiстилася в усiх iнструкцiях окупацiйного апарату. Вiйськовим чинам, навiть нижчим, надавалося право розстрiлу мiсцевих жителiв без суду i слiдства. Протягом усього перiоду в мiстах i селах дiяла комендантська година. За її порушення людей розстрiлювали на мiсцi. У спецiальнiй директивi окупацiйних властей «Про проведення умиротвореная в Українi у 1942 р.» говорилося: «У випадку винекнення сумнiвiв щодо правильностi вибору заходiв, якi необхiдно вжити, треба виходити з того, що найжорстокiшi заходи якраз є найбiльш правильними.
до рейхскомiсарiату «Україна». Львiвську,
поштою, аптеками. На кожному кроцi можна було бачити оголошення: «Тiльки для нiмцiа», «Українцям вхiд заборонено». Незмiрних фiзичних страждань i душевних мук завдала українському народовi примусова праця на нiмецьких поневолювачiв, особливо масовi насильственнi вивезення молодi на каторжнi роботи до Нiмеччини. Протягом 1942—1944 рр. у нiмецьке рабство було забрано 2,4 мли. українських юнакiв та дiвчат. На спецiальних ринках їх як худобу продавали.
ця органiзацiя остаточно розкололася. Утворилося два її крила: помiрковане, на чолi з А. Мельнихом, i радикальне, кероване С. Бадщерою. У той час,- як медшикщцi «дгфвто шваш на службу в окупацiйнi органи, бандерiвцi сформували власнi збройнi сили — Українську повстанську армiю (УПА), пiдпiльнi лоївки.
У 1944 р. вiдкрилася нова сторiнка в iсторiї боротьби нацiональних сил, зорiєнтованих на здобуття незалежностi України. Сформована у 1942— 1944 рр. Українська повстанська армiя
продовжила боротьбу за визволення України, але вже проти сталiнського режиму. УПА контролювала величезнi райони в передгiр'ях Карпат i на Волинi. Коли радянськi вiйська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанцiв були кинутi з'єднання НКВС (МВС-МДБ) i прикордонних вiйськ. Це була жорстока й кровопролитна боротьба. Зламати цю силу можна було лише за допомогою масових репресiй. Сталiнський режим без вагань пiшов на це. Усiх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або вiдправляли до Сибiру. Протягом 1944—1945 рр. вiйська та радянськi каральнi органи здiйснили близько 40 тис. операцiй, пiд час яких було вбито 103 тис. i затримано 125 тис. повстанцiв. У свою чергу повстанцi здiйснили 6 тис. операцiй, 14,5 тис. диверсiй i терористичних актiв, вiд яких загинуло майже ЗО тис. осiб. Незважаючи на такi втрати повстанський рух на захiдноукраїнських землях тривав до початку 1950-х рр.
Початок визволенню України було покладено взимку 1942 - 1943 рр. Першi населенi пункти Донбасу були визволенi вже у груднi 1942 р. воїнами Першої гвардiйської армiї пiд командуванням генерала В. Кузнєцова. Першим iз обласних центрiв був звiльнений Ворошиловград (тепер Луганськ) — 14 лютого 1943 р., а невдовзi — значна частина територiї Донецької i Харкiвської областей.
Намагаючись взяти реванш за поразку пiд Сталiнградом, вермахт у липнi 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курському напрямi. Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 р.) була однiєю з вирiшальних у Великiй Вiтчизнянiй i загалом у Другiй свiтовiй вiйнi. У ходi оборони, а потiм i контрнаступу радянськi вiйська розгромили близько ЗО дивiзiй, зокрема сiм танкових i моторизованих. І хоча втрати Червоної Армiї значно перевищували втрати гiтлерiвцiв, перемога пiд Курськом закрiпила корiнний перелом у вiйнi. Пiсля неї вермахт уже неспроможний був успiшно наступати.
У результатi контрнаступу пiд Курськом, який перейшов у загальний наступ, радянськi вiйська вигнали ворога з Лiвобережної України. Червона Армiя 22 вересня завершила очищення вiд гiтлерiвцiв Донбасу. У другiй половинi вересня того ж року радянськi вiйська широким фронтом форсували Днiпро. 6 листопада вiйська першого Українського фронту пiд командуванням М. Ватутiна визволили Київ. За форсування Днiпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2 438 бiйцям i командирам, серед яких було 483 українця.
У листопадi 1943 р. Червона Армiя визволила Житомир. Проте наприкiнцi листопада несподiвано для радянських вiйськ їх контратакували в районi Бердичiв — Фастiв нiмецькi танковi частини. Удар, метою якого було нове захоплення Києва, а отже, i стратегiчної iнiцiативи на фронтi, був такий сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень i Радомишль. Радянськi вiйська зазнали великих втрат. Однак, вiдбивши контрнаступ, вони просунулися далi на захiд.
Отже, 1943 р. став для українського народу передднем остаточного визволення вiд загарбникiв.
Наприкiнцi грудня 1943 р. на 1400-кiлометровiй смузi вiд Полiсся до Чорного моря розпочався загальний наступ радянських вiйськ, в якому взяли участь Перший Бiлоруський та Перший, Другий, Третiй i Четвертий Українськi фронти. На кiнець сiчня 1944 р. вiйська Першого та Другого Українських фронтiв просунулися далеко на захiд i оточили 10 дивiзiй ворога в районi Корсуня-Шевченкiвського. Червона Армiя почала розгром цього угрупування, коли нiмецьке командування вiдхилило ультиматум про капiтуляцiю. 17 лютого 1944 р. воно перестало iснувати. Фашисти втратили 55 тис. солдатiв та офiцерiв, а понад 18 тис. опинилися в полонi. Командуючий нiмецьким угрупуванням загинув у бою.
Перемога пiд Корсунем-Шевченкiвським, яку народ назвав "Сталiнградом на Днiпрi", вiдкрила шлях Червонiй Армiї на Правобережжя. У березнi 1944 р. були визволенi Проскурiв, Чернiвцi, Тернопiль, Вiнниця. На пiвднi у березнi були звiльненi Херсон, Миколаїв, а 10 квiтня штурмом здобуто Одесу. 9 травня фашистiв було вибито зi Севастополя.
"Пiвнiчна Україна". Розвиваючи його, радянськi вiйська оточили й розгромили в районi Брод 8 дивiзiй. Львiв був визволений 27 липня.
На кiнець серпня 1944 р. загарбникiв було вигнано майже з усiєї Захiдної України. Із заволодiнням 8 жовтня 1944 р. населеним пунктом Лавочне Львiвської областi Україна стала вiльною. Днем визволення України вiд фашистських загарбникiв вважається 28 жовтня, коли Червона Армiя звiльнила Закарпатську Україну.
Друга свiтова вiйна та перемога радянського народу у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi внесли кардинальнi змiни в мiжнародну обстановку, в мiжнароднi вiдносини. В них активно виявилася полiтична роль країн — учасниць антигiтлерiвської коалiцiї; на iсторичну арену вийшли країни соцiалiзму. Загострення водночас суперечностей мiж двома свiтовими системами призвело до "холодної вiйни". Ширився рух прихильникiв миру, формувалися мiжнароднi органiзацiї.
Важливу роль в боротьбi за мир i вiдвернення загрози свiтової вiйни вiдiграла Органiзацiя Об'єднаних Нацiй, яка була проголошена у квiтнi i створена в жовтнi 1945 року. Однiєю з країн — спiвзасновниць ООН — була Українська Радянська Соцiалiстична Республiка. В мiжнароднiй дiяльностi вона сприяла мирному врегулюванню спiрних проблем територiального, полiтичного, економiчного характеру. її зусилля були зосередженi на проблемах правового забезпечення свiтової полiтики. Однак в укладаннi мiжнародних договорiв та обмiнi дипломатичними представництвами УРСР виступила з класових позицiй та суто загальнодержавних iнтересiв. Власне, жагучi проблеми — про вiдповiдальнiсть гiтлеризму за нацистську полiтику; врегулювання нацiонально-визвольної боротьби
в Захiднiй Українi; громадянський статус українцiв в iнших країнах — вона навiть не поставила на обговорення.
УРСР, по сутi, була об'єктом, а не суб'єктом мiжнародного права, її мiжнароднi зв'язки засновувалися й розвивалися не стiльки за принципом ефективностi, скiльки за партiйно-класовим принципом. Враховувалася, насамперед, полiтика, а не економiчна кон'юнктура.
з УРСР. У сiчнi 1946 р. на територiї Закарпаття було запроваджено законодавство УРСР.
територiєю УРСР. Однак драматичний розвиток подальших подiй позначався депортацiєю українського населення в зв'язку з польсько-радянською операцiєю "Вiсла" (1947 р.). У 1990 р. сенат Польщi засудив цю операцiю як злочинну акцiю проти українського народу.
Полiтичний режим, що утвердився в захiдних областях України, носив тоталiтарний характер. Пiсля придушення органiзованого нацiонально-визвольного руху влада перейшла до форсування темпiв унiфiкацiї суспiльно-полiтичного, економiчного та духовного життя населення захiдноукраїнського регiону вiдповiдно до загальносоюзних зразкiв.
Важливим iнструментом прискореної "радянiзацiї" краю виступала кадрова полiтика. Лише до початку 1945 р. в регiон були направленi понад ЗО тис. керiвних працiвникiв. Мiсцевi кадри обiймали переважно другоряднi посади. Так, у 1946 р. iз 15 120 номенклатурних посад в обкомах партiї захiдного регiону мiсцевi кадри обiймали лише 1939 посад (12,1%).
Проводилися репресiї проти учасникiв українського нацiонально-визвольного руху та членiв їх родин. Впродовж 1944 - 1952 рр. на спецпоселення у вiддаленi райони Радянського Союзу було вивезено бiльше 200 тис. осiб. І все ж таки, попри всi нищiвнi наслiдки, втрати i трагiчнi обставини воєнного часу, Україна вперше в своїй iсторiї стала соборною, зiбравши в одне державне цiле (у складi УРСР) всi українськi землi. Здiйснилася давня волелюбна мрiя українського народу. Тепер значно розширилися кордони республiки, зросла її економiчна, соцiально-полiтична вага. Збагачувався людський, природний, науково-культурний потенцiал нашого народу, зберiгалися й збагачувалися його iсторичнi традицiї. Сповна ж в умовах толiтаризму це iсторичне возз'єднання не могло реалiзувати закладених у ньому глибинних можливостей культурного прогресу, етнонацiонального розвитку України.
Початок вiдбудови народного господарства
. Досить складним завданням, що постало перед українським народом з визволенням окупованих територiй, була вiдбудова народного госнодарства, осередкiв культури, освiти, науки. Вiдбудовнi роботи починалися зразу ж пiсля звiльнення того чи iншого населеного пункту. Причому з огляду на вiйну, що тривала, першочерговою метою була термiнова вiдбудова об'єктiв оборонного значення..
Союзний уряд не мав змоги видiлити Українi достатнi кошти, обладнання, автомашини тощо. Гостро бракувало квалiфiкованих робiтникiв. У людей, перед якими стояло завдання вiдбудови, основна надiя була, по сутi, на самих себе, на власну кмiтливiсть, працелюбнiсть. До того ж реевакуацiї вивезених на схiд пiдприємств практично не вiдбувалося: повертати обладнання було визнано економiчно нерацiональним, Робiтники та iнженерно-технiчнi працiвники, очищаючи примiщення пiдприємств вiд гiр смiття, битої цегли, понiвечених конструкцiй, розшукували й ремонтували старе обладнання. Багато робiтникiв опановували спецiальностi будiвельникiв, приносили з дому або виготовляли самi iнструменти, яких не вистачало.
Працюючи вдень i. вночi, долаючи втому, терплячи незлiченнi побутовi нестатки, трудiвники вершили справдi героїчнi справи вiдбудовуючи Приднiпровський металургiйний район, Криворiзький рудами басейн, машинобудування Києва, Харкова, Одеси, Полтава. На кiнець вiйни в Українi вiдновила роботу третина пiдприємств, що працювали до вiйни. Вони давали чверть довоєнної продукцiї.
Труднощi вiдбудови села також посилювалися браком робочої сили. Адже порiдiле сiльське, населення було об'єктом нескiнченних трудових мобiлiзацiй на вiдбудову промисловостi Донбасу, Кривбасу, Києва тощо. Хоч у 1945 р. формально
вiдбудованими. майже всi артiлi i МТС, сiльськогосподарських машин у них була лише половина довоєнної кiлькостi. Селяни зумiли засiяти 3/4 довоєнних посiвних площ, частково вiдновити тваринництво. У 1943— І945 рр. вони заготували i згiдно з планом хлiбозаготiвель здали державi 825 мли. пудiв хлiба. Та властям цього здалося Замало. Була розгорнуто кампанiю по здачi хлiба у фонд оборони. Звичними вже здирницькими методами з села було одержано ще майже таку саму кiлькiсть зерна. Вилучали навiть посiвне насiння.
Пуск пiдприємств супроводжувався нарощуванням виробничих потужностей i боротьбою колективiв за збiльшення виробництва продукцiї. Незмiрно важкi днi переживало робiтництво України. Переважна маса жила у пiдвалах зруйнованих будинкiв, землянках тощо. Низькокалорiйним було харчування в їдальнях на пiдприємствах, а продовольчi харчi рiдко можна було отоварити продуктами. Гостро бракувало одягу, зокрема спецодягу.
У перiод вiйни дедалi ширше застосовувалася праця жiнок на важких, у Української повстанської армiї намагалися чинити опiр Червонiй армiї. Водночас пiдпiльнi боївки ОУН.
У суспiльно-полiтичному життi УРСР, як i в цiлому по країнi, пiсля смертi Сталiна виявилися двi лiнiї: неосталiнська (берiївська), спрямована на посилення тоталiтаризму, i реформаторська — М. С. Хрущова та його прихильникiв. Розвiнчавши культ особи Сталiна, XXз'їзд КПРС iнiцiював реформи. Це був рiшучий, але разом з тим суперечливий та обмежений акт. Його обмеженiсть полягала в протиставленнi Сталiна як особистостi — сталiнiзму як полiтичному режиму; у вiрi в неможливiсть не демократизму соцiалiстичного ладу; в переконаностi в його iсторичному поступi.
Заслуга М. Хрущова полягала в тiм, що вiн зважився публiчно викрити культ особи, розкрити правду про сталiнськi злочини, виступивши з доповiддю на XXз'їздi КПРС у 1956 роцi. На цьому з'їздi було взято курс на оновлення соцiалiзму. М. Хрущов намагався демократизувати суспiльство, реформувати економiку, прагнув розв'язувати соцiальнi проблеми. Проте вiн застосовував тi ж прийоми, якi намагався зруйнувати, був непослiдовний у проведеннi реформ, вiрив у власну безпомилковiсть. Тому започаткованi Хрущовим змiни мали поверховий характер i короткочасний ефект. Помилки Хрущова посилили позицiї тих, хто виступав проти рiшень XXз'їзду КПРС, призвели до усунення М. Хрущова вiд влади в жовтнi 1954 р.
"вiдлиги". Характернi ознаки цього перiоду:
реабiлiтацiя невинно репресованих людей — в'язнiв ГУЛагу;
заходи щодо децентралiзацiї економiчного управлiння, скорочення державного апарату, розвитку громадських засад в суспiльствi;
створення союзно-республiканських чи республiканських мiнiстерств (вугiльної, металургiйної промисловостi; паперової та деревообробної промисловостей; вищої та середньої спецiальної освiти, юстицiї тощо);
змiни в державному плануваннi та фiнансуваннi, зокрема сiльського господарства;
постановка завдань, визначення заходiв соцiальної полiтики;
проведення освiтньої реформи, часткове розширення статусу унiверситетiв;
постановка питань мовної полiтики, змiн в мистецтвi, театрi, науцi, книговидавництвi, постановка часописiв, реабiлiтацiя дiячiв культури; у вiдповiдних постановах ЦК КПРС i ЦК Компартiї України (1958 р.) була дана бiльш об'єктивна оцiнка творчої спадщини композиторiв;
змiни в морально-психологiчнiй атмосферi суспiльства.
Однак виявилася i iнша тенденцiя: одержавлення економiки; адмiнiстративно-команднi методи господарювання; знеосiблення, зрiвняння в оплатi працi; полiтизацiя й iдеологiзацiя суспiльного життя. В цiлому всi заходи в перiод "вiдлиги" здiйснювалися в руслi непорушної командно-адмiнiстративної системи, а отже, в iснуваннi бюрократiї І демократiї. Так, особливiстю роботи Верховної Ради УРСР було, з одного боку, розширення ЇЇ компетенцiї, вдосконалення органiзацiйно-масової роботи, розв'язання соцiально-економiчних та суспiльно-полiтичних питань, а з другого — сувора централiзацiя її функцiй, одноманiтнiсть роботи Рад, їх виконавчих комiтетiв, розв'язання важливих питань не на депутатських сесiях, а адмiнiстративним шляхом. На початку 60-х рокiв Ради брали участь в полiтичнiй реформi щодо подiлу мiсцевих радянських органiв на мiськi та сiльськi, що не виправдалося суспiльного практикий В умовах "вiдлиги" профспiлкам було надано право участi в пiдготовцi проектiв виробничих планiв, здiйснення контролю за дотриманням трудового законодавства, вирiшеннi питань органiзацiї працi, заробiтної плати, житлового будiвництва. Важливою функцiєю профспiлок стало безпосереднє керiвництво розвитком технiчної творчостi виробничих колективiв. Розширювалася участь профспiлок у здiйсненнi державної соцiальної полiтики. І все ж замiсть конкретної органiзаторської роботи в масах профспiлковi комiтети захоплювалися засiданнями i нарадами, створенням чисельних, часом дублюючих одна одну комiсiй І рад, а головне — виявляли поступливiсть господарським керiвникам в соцiальному захистi трудящих.
РУССКАЯ ДИССИДЕНТКА, ОДНА ИЗ ОСНОВАТЕЛЬНИЦ ХЕЛЬСИНАСКОЙ ГРУППЬІ, ЛЮДМИЛА АЛЕКСЕЕВА О РУСИФИКАЦИИ УКРАИНЬІ
... Витiснення української мови вiдбувається не стихiйно, а вживанням цiлого комплексу державних заходiв, якi скеровують демографiчнi процеси в бажаний для влади бiк.
на Україну. Внаслiдок цього з 1959 по 1970 роки чисельнiсть українського населення на Українi збiльшилася лише на 10 проц., а росiйського — на ЗО проц.
Звичайно, це трапилось не внаслiдок природнього занепаду українського населення та приросту росiйського, а в результатi переселень, якi регулюються державою. В 1970роцi росiйське населення України мало бiльше 9 мiльйонiв чоловiк проти 35 мiльйонiв українцiв. А в 1979 роцi в Українi жило вже 10,4 мiльйонiв росiян.
... Впровадження росiйської мови починається з дошкiльних дитячих установ. На Українi переважають росiйськомовнi дитячi ясла та дитячi садки. Але й тi, що вважаються українськими, сильно зросiйщенi, бо пiд час пiдбору кадрiв вихователiв перевага вiддається росiянам i зросiйщеним українцям.
Бiльшу частину вищих навчальних закладiв на Українi зросiйщено... В ]970роцi з пiвтора мiльйона спецiалiстiв з вищою освiтою, що працювали на Українi, 600 тисяч були росiянами, тобто бiльше, нiж третина.
росiйської та української мов.
Я називаю цей процес росiйщенням, а не совєтизацiєю, як це роблять деякi росiяни, бо яким би неприємним цей факт для нас не був, росiйська мова є знаряддям знищення багатої та своєрiдної української культури. І кожен росiянин, що заплющує на це очi чи перекладає вiдповiдальнiсть за це зi свого сумлiння на когось iншого, об'єктивно полегшує цей процес. На мiй погляд, росiянам недостатньо не приймати участь у цiй ганебнiй акцiї. Ми повиннi разом з українцями активно втрутитися в неї, рятуючи вiд нашого правлячого класу їх культуру, їх нацiональну гiднiсть, ясно та беззастережно пiдтримувати їх безумовне право на незалежнiсть.
Украинский Хельсинский Союз
Массовые репрессии 1972 г. в Украине на некоторое время парализовали активность диссидентов. Однако уже в 1974 г. вышли 7 и 8 выпуски «Українського вiсника», в возобновлении издания которого значительную работу провел С. Хмара. За границей правозащитники выпустили ряд книг, которые не могли быть опубликованы в СССР.
В 1975 г. правительства 35 государств Европы и Северной Америки, в том числе и правительство СССР, подписали Хельсинкские соглашения, призванные закрепить новые отношения в Европе, обеспечить соблюдение высоких принципов демократии, прав человека. Понимая, что в условиях Украины
это невозможно, в ноябре 1976 г. группа правозащитников объединилась в Украинскую группу содействия выполнению Хельсинкских соглашений в Украине, или Украинский Хельсинкский Союз (УГС — Украшська Гельсшська Сшл-ка). Союз стал самой большой правозащитной организацией в республике. Ее руководителем стал писатель Н. Руденко, а среди 36 членов были такие известные диссиденты, как генерал, Григоренко, Л. Лукь-яненко, И. Кандыба, Н. Свит-лычная, В. Чорновил, В. Стус, С. Караванский, О. Мешко, О. Берднык и др.
Как отмечает историк О. Субтельный, эту группу отличали от предыдущих две важнейшие черты. Первая заключалась в том, что УГС была открытой общественной организацией, которая, хотя и не была признана официальными властями, однако считала, что имеет законное право на легальное существование. Второй ее отличительной чертой были контакты с аналогичными группами по всему СССР.
В декларации Украинского Хельсинкского Союза указывалось, что организация ставит своей целью решение четырех главных задач:
1. Способствовать ознакомлению широких кругов украинской общественности с Декларацией Прав Человека.
2. Исходя из убеждений, что мир между народами нельзя обеспечить без свободных контактов между людьми, а также без свободного обмена информацией и идеями, активно способствовать выполнению статей Заключительного Акта по вопросам безопасности и сотрудничества в Европе.
делегацией.
4. С целью свободного обмена информацией и идеями добиваться аккредитации в Украине представителей зарубежной печати.
В Декларации провозглашалось, что в своей деятельности Союз руководствуется не политическими, а только гуманитарно-правовыми мотивами, а свою основную цель видит в ознакомлении мирового сообщества с нарушениями прав человека в Украине.
Несмотря на вполне законный характер деятельности Со-юза, ее поддержку западными демократиями, акции группы проходили в обстановке постоянного давления властных структур. Особое озлобление вызвали у КГБ распространяе-мые на Западе меморандумы о незаконных арестах, списки политических узников, информация об их положении в тюрьмах, лагерях и ссылках и т. п.
16 липня 199рр. була прийнята Декларацiя про державний суверенiтет України.
Вона стала першим документом, який у 1990-тi рр. вiдкрив Українi шлях до незалежностi. Суверенiтет передбачав верховенство, самостiйнiсть, повноту i неподiльнiсть влади на територiї України, незалежнiсть держави в зовнiшнiх вiдносинах.
У 1991 р. як у РСР, так i в Українi загострилася суспiльно-плiтична ситуацiя внаслiдок боротьби навколо пiдписання нового союзного договору. Цей документ передбачав створення «реальної федерацiї рiвноправних республiк» i виносився на обговорення на референдумi.
В Українi ця iдея була зустрiта неоднозначно. Окремi статтi союзного договору суперечили Декларацiї про державний суверенiтет України: обмеження прав республiки; збiльшення повноважень союзних органiв влади у фiнансовiй сферi та мiжнародних вiдносинах; верховенство союзних законодавчих актiв над республiканськими. В Українi на референдумi було запропоновано додаткове питання: «Чи згоднi Ви з тим, що Україна повинна бути в складi Союзу радянських суверенних держав на принципах Декларацiї про державний суверенiтет України?». Результати референдуму показали, що народ України прагне до вiдновлення положення України в складi СРСР.
19
—
Президент СРСР М. Горбачов був iзольований на дачi «Форос» у Криму i вiдсторонений вiд влади. Влада перейшла до створеiного Державного Комiтету з надзвичайного стану (ДКНС, рос.
консервативних полiтичних сил знищити демократичнi перетворення, повернути раїну в перiод «застою», зупинити рух народiв СРСР до незалежностi.
Офiцiйний Київ зайняв вичiкувальну позицiю. На Голову Верховної Ради УРСР Л. Кравчука здiйснювався тиск iз боку ДКНС. Однаїк Л. Кравчук заявив, що в Українi немає пiдстав для введення надзвичайного стану, а всi змiни повиннi вiдбуватися законним шляхом.
1991 р. органiзатори ДКНС (ГКЧП) визнали свою поразку, а 22 серпня Президiя Верховної Ради УРСР на вимогу опозицiї скликала позачергову сесiю Верховної Ради, де на обговорення було винесено питання про проголошення незалежностi України. 24 серпня 1991 р. загальним голосуванням було прийнято Акт проголошення незалежностi України,
що визначав: «Територiя України є неподiльною i недоторканною. Вiдтепер на територiї України дiючими є винятково Конституцiя i закони України».
вiдбулися вибори Президента України. Ним став Л. Кравчук.
Прийняття Акта проголошення незалежностi України справило значний вплив на подальший розвиток держави. Україна стала суверенною державою мирним шляхом.
Висновок. Україна пройшла складний i суперечливий шлях до незалежностi. На картi свiту, з'явилася нова незалежна демократична держава
— Україна.
Україна має давнi конституцiйнi традицiї. Ще за часiв Київської Русi й Галицько-Волинськогс князiвства дiяла «Руська Правда».
Пiд час перебування українських земель у складi Литви i Польщi дiяли «Литовськi Статути»
а з
1654 р.
— Березневi статтi, Переяславськi статтi, Московськi статтi, Глухiвськi статтi, Коламацькi статтi, «Рiшительнi пункти».
Пам'яткою полiтичної та юридичної думки XVIII ст. стала Конституцiя Пилипа Орлика «Пакти i Конституцiя законiв i вiльностей Вiйська Запорозького», датована 5 квiтня 1710 р.
У роки Нацiонально-демократичної революцiї 1917—1921 рр. була прийнята, але не набрала чинностi Конституцiя УНР. Конституцiйне право поповнилося чотирма Унiверсалами Української Центральної Ради.
Наприкiнцi 1980-х рр. пiд час здiйснення полiтики перебудови стало зрозумiлим, що Конституцiя УРСР 1978 р. не вiдповiдає принципам демократичного розвитку суспiльства.
У жовтнi 1990 р. Верховна Рада створила Конституцiйну комiсiю з пiдготовки проекту Конституцiї.
24 серпня 1991 р.
Верховна Рада УРСР прийняла 1 грудня 1991 року.
Із проголошенням незалежностi в Українi розгортається конституцiйний процес — розробка й обговорення рiзних варiантiв нової Конституцiї, її роздiлiв i статей. Конституцiйний процес умовно можна подiлити на кiлька перiодiв. Упровдож першого перiоду (1990
— депутати. Результатом роботи комiсiї стало створення двох варiантiв проекту Конституцiї, якi були винесенi на всенародне обговорення. Однак жоден iз них прийнятий не був.
у листопадi 1994 р.,
пiсля позачергових виборiв Президента України i формування нового складу Верховної Ради. Конституцiйну комiсiю очолили Президент України Л. Кучма i Голова Верховної Ради О. Мороз. Новi проекти створювалися представниками рiзних полiтичних партiй. Найгострiшими проблемами були механiзм прийняття Конституцiї, форма правлiння в Українi, питання власностi, виборчої системи, державної мови i символiки.
У груднi 1994 р. Президент запронував на обговорення Верховної Ради законопроект про державну владу та органи мiсцевого самоврядування, але цей документ не було прийнято. Протистояння мiж Президентом, котрий прагнув створити сильну законодавчу владу в країнi, та Верховною Радою, що намагалася зберегти свої повноваження, закiнчилося пiдписанням 5 червня 1995 р. Конституцiйного договору,
який збiльшив повноваження Президента. За умовами договору Президент визнавався головою держави та головою виконавчої влади, вiн особисто визначав склад, Кабiнету Мiнiстрiв. Положення, що були закладенi в основу Констутицiйного договору, створили правову базу для дiяльностi органiв виконавчої влади та президентської адмiнiстрацiї.
Унаслiдок суперечностей мiж Президентом i Верховною Радою Л. Кучма 26 червня 1996 р. видав Указ про проведення у вереснi 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституцiї України. У пошуках компромiсу було створено Узгоджувальну комiсiю на чолi з М. Сиротою. Суперечку викликали питання, що стосувалися спiввiдношення повноважень законодавчої та виконавчої влад, статусу росiйської мови, державної символiки та iн. На думку багатьох полiтикiв, Конституцiйний процес зайшов у глухий кут.
У нiч на
бiльшiстю голосiв депутати Верховної Ради прийняли Конституцiю України.
її текст пiдписали Президент України i Голова Верховної Ради.
Конституцiя включає 161 статтю i 14 роздiлiв (15-й роздiл мiстить «Перехiднi положення»)..
Конституцiя України має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правлiння, державний устрiй, полiтичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави.
Найвищою соцiальною цiннiстю за Конституцiєю є людина; Конституцiя визначає права, свободи й обов'язки громадян України. На сучасному етапi депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесення змiн до Конституцiї України.
Висновок. Прийняття нової Конституцiї стало важливим етапом у формуваннi української державностi. Конституцiя закрiпила демократичнi
шляхом пiдтримки мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з усiма країнами. День 28 червня був оголошений нацiональним святом України
—
З проголошенням незалежностi України та розпадом СРСР, почався новий етап у розвитку економiки нашої держави. Одним iз найважливiших завдань, що постали перед першим Президентом України Л. Кравчуком (обраним 1 грудня 1991 р.), Верховною Радою та урядом стало завдання забезпечити українському народовi нормальнi умови життя, пiдняти рiвень його добробуту.
Основнi пiдсумки економiчних перетворень за 1994 - 1999 рр,: 1) подолано падiння ВВП, в 1999 р. було отримано прирiст ВВП у порiвняннi з попереднiм роком на 2,8%; 2) обсяг промислового виробництва зрiс на 4,3%; 3) на 7,5% зросли обсяги житлового будiвництва; 4) намiтилася позитивна тенденцiя скорочення дефiциту Державного бюджету України; 5) суттєво знизився рiвень iнфляцiї, полiпшенi умови зовнiшньоекономiчної дiяльностi (з 1996 р. Україна забезпечила в зовнiшньоторговельному оборотi позитивне сальдо); 6) практично у всiх галузях промисловостi сформувалися "точки зростання" — пiдприємства, що виробляють потрiбну ринковi конкурентноспроможну продукцiю; 7) сформовано основнi атрибути нацiональної економiки: грошову, фiнансову, платiжну, податкову, митну, банкiвську та iншi системи, що в своїй сукупностi визначають економiчну iнфраструктуру нашої держави; 8) сформовано базовi засади багатоукладної економiки, розширенi корпоративнi та приватнi сектори економiки (понад 70% загального обсягу промислової продукцiї виробляється на недержавних пiдприємствах); 9) реалiзувалися завдання земельної реформи (бiльше 6 млн. громадян отримали земельнi паї, обсяг яких становить бiльше половини земельних угiдь країни); 10) утверджено ринковий механiзм цiноутворення, здiйснено непростий перехiд до свiтових цiн, запроваджено лiберальний режим зовнiшньої торгiвлi, що забезпечило товарну насиченiсть українського ринку; 11) утвердилися основи ринкової iнфраструктури (на кiнець 1999 р. в Українi було зареєстровано 203 комерцiйнi банки, 1330 iнвестицiйних компанiй та фондiв, 262 страховi компанiї, 340 бiрж, 390 кредитних спiлок), вiдбулося становлення фондового, товарного, грошового та валютного ринкiв.
Водночас, попри певнi позитивнi тенденцiї, соцiально-економiчна ситуацiя була складною i неоднозначною. Причинами такої ситуацiї були: 1) бартеризацiя економiки (на кiнець 1997 р. близько 40% промислової продукцiї реалiзовувалося по бартеру, в нафтохiмiчний промисловостi бартер став практично єдиним засобом розрахункiв); 2) негативний iнвестицiйний клiмат (це пов'язано з нестабiльною полiтичною ситуацiєю, частою змiною i заплутанiстю податкового законодавства, корумпова-нiстю чиновництва); 3) величезний зовнiшнiй борг; 4) малоефективна податкова система та завищене оподаткування, що сприяє швидкому розвитку "тiньового" сектора економiки; 5) "тiньова" економiка є неоподаткованою структурою i становить загрозу для економiчної безпеки держави (вона має два типи: перший — громадяни дiють цивiлiзованими методами, але приховують свiй прибуток вiд оподаткування (забезпечує доходи для 75% населення України), другий — кримiнальний сектор, характеризується навмисним ухиленням вiд дiй державних регуляторiв, перерозподiлом офiцiйно чи неофiцiйно виробленого товару, незаконним використанням державних ресурсiв, розкраданням, шахрайством, рекетом, наркобiзнесом та iншими видами кримiнальної дiяльностi), В "тiньовому" секторi обертається 10 - 12 млрд. доларiв США i 6 млрд. грн., тодi як в легальному обiгу знаходиться бiля 10 млрд грн., цьому сектору належить не менше 60% ВВП. Мафiознi структури, змiцнившись, ставлять зараз перед собою не лише економiчнi, а й полiтичнi цiлi. Україна опускається до рiвня найкорумпованiших держав свiту.
У листопадi 1999 р. Президент Л. Кучма був переобраний на другий строк. Стратегiя перетворень в Українi на наступнi п'ять рокiв знайшла своє вiдображення у Посланнi Президента України до Верховної Ради в лютому 2000 р. — "Україна: поступ у XXIстолiття. Стратегiя економiчного та соцiального розвитку на 2000 - 2004 роки". Запропонована стратегiя соцiально-економiчного розвитку обґрунтовує складнi та вiдповiдальнi завдання, її стрижнева позицiя — визначення шляхiв виведення української економiки на траєкторiю сталого розвитку, тiсного поєднання полiтики структурних змiн та економiчного зростання з активною i сильною соцiальною полiтикою держави.
Основнi прiоритети стратегiї економiчного та соцiального розвитку України на 2000 - 2004 рр.: 1) утвердження механiзмiв, якi мають забезпечити надiйнi гарантiї не лише остаточної стабiлiзацiї економiки, а й утворення необхiдних передумов її прискореного зростання, досягнення щорiчних темпiв зростання ВВП на рiвнi 6 - 7%, легалiзацiя української економiки, виведення її за межi "тiньових" вiдносин; 2) забезпечення зростання iнтелектуального потенцiалу нацiї, застосування науково-технологiчних iнновацiй; 3) здiйснення активної аграрної полiтики, спрямованої на швидке подолання кризових процесiв, забезпечення необхiдної адаптацiї пiдприємств АПК до умов ринкової кон'юнктури, змiцнення їх фiнансового стану, утвердження в перспективi України як держави з високоефективним експортоспроможним сiльським господарством; 4) здiйснення полiтики доходiв та реформування системи оплати працi, подолання iснуючого нинi штучного заниження вартостi робочої сили й неприпустимо низького рiвня соцiальних витрат, вдосконалення соцiально-трудових вiдносин на всiх рiвнях управлiння, розвиток соцiального партнерства, змiцнення спiвробiтництва та взаємодiї органiв виконавчої влади, роботодавцiв i профспiлок.
Основним стратегiчним завданням України Президент визначив реалiзацiю полiтики економiчного зростання. Видiляється два етапи зазначеної полiтики: перший етап (2000 - 2001 рр.): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1 - 2%, у 2001 р. — на 4%; у кiнцевому пiдсумку ставиться завдання здiйснити впродовж двох рокiв такий обсяг перетворень, якi забезпечили б формування в країнi ефективної критичної маси ринкових вiдносин, подальший розвиток економiки на самодостатнiй ринковiй основi; другий етап (2002 — 2004 рр.): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у середньому за рiк на 6,5%, подальше прискорення темпiв економiчного зростання здiйснюватиметься на власнiй вiдтворюванiй (iнвестицiйнiй) базi та переважно на достатнiй ринковiй основi.
Отже, на початку 90-х рокiв українська економiка опинилася в ситуацiї глибокої економiчної кризи. Позитивнi зрушення в нiй почалися лише в другiй половинi 90-х рокiв, краще пiшли справи на початку ХХi столiття. На даний момент можна стверджувати, що в Українi досягли таких результатiв: зростання валового внутрiшнього продукту, збiльшення обсягiв промислового виробництва, зафiксовано зростання виробництва в сiльському господарствi, зростає реальний наявний грошовий дохiд населення, повнiстю погашено заборгованiсть з виплати пенсiй та соцiальної допомоги, значно скорочено багаторiчну заборгованiсть перед населенням iз заробiтної плати.
Конституцiя України складається з преамбули, п'ятнадцяти роздiлiв, у яких визначенi теоретичнi положення Основного Закону нашої держави; права, свободи та обов'язки людини i громадянина; описано процедуру виборiв, референдуму; окреслено повноваження Верховної Ради, Президента,. Кабiнету Мiнiстрiв, iнших органiв виконавчої влади, прокуратури, правосуддя, Конституцiйного Суду України, мiсцевого самоврядування, визначено територiальний устрiй України, зокрема й Автономної Республiки Крим; указано, за яких обставин i хто має право вносити змiни до Конституцiї України i визначено перехiднi положення, якi регулюють строки та порядок переходу вiд дiючої системи державних органiв до тiєї системи, що передбачено Конституцiєю 1996 р.
У березнi 1998 р. в Українi вiдбулися черговi вибори до Верховної Ради. Згiдно з новою Конституцiєю України, народних депутатiв обирали на основi загального, рiвного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змiшаною (мажоритарно-пропорцiйною) системою. Згiдно з Законом "Про вибори народних депутатiв України" мало обиратися 450 депутатiв, iз них 225 в одномандатних виборчих округах на основi вiдносної бiльшостi, а 225 — за списками полiтичних партiй, виборчих блокiв партiй у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузi на основi пропорцiйного представництва.
За депутатськi мiсця змагались ЗО полiтичних партiй i виборчих блокiв. Але тiльки 8 iз них подолали чотирьохвiдсотковий рубiж голосiв, що дало їм право на участь у розподiлi депутатських мандатiв. Серед них — Компартiя України — 84 мандата; Народний Рух — 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ — 29; Партiя зелених-— 19; НДП—17; "Громада" — 16; ПСПУ — 14; СДПУ(о) — 14. Решта мiсць вiдiйшла депутатам, обраним в одноманiтних виборчих округах.
.
Восени 1999 р. закiнчився п'ятирiчний термiн перебування на посадi Президента Л. Кучми i, згiдно з Конституцiєю, були призначенi черговi президентськi вибори. За часи його президентства була прийнята Конституцiя України, збережений громадянський мир у країнi; Україна утвердилася в свiтi як повноправна учасниця мiжнародного спiвтовариства: зупинена гiперiнфляцiя i введена власна нацiональна валюта — гривня; призупинено падiння виробництва; загальмована економiчна криза. Але в країнi залишалася напруженою соцiально-економiчна ситуацiя, зростало безробiття, знижувався матерiальний рiвень життя трудящих, гальмувалися необхiднi реформи.
За цих умов у певних колах громадян, особливо старшого вiку, пенсiонерiв, посилилася ностальгiя за радянським минулим, чим i намагалися скористатися на президентських виборах представники лiвих сил — П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вiтренко та iншi.
На посаду Президента претендувало 13 кандидатiв.
i реформ, ще раз пiдтвердив своє бажання жити в незалежнiй державi.
Пiсля виборiв Президента полiтична боротьба в Українi мiж лiвими та правими не припинилася. Центр цiєї боротьби перемiстився у Верховну Раду. На початку 2000 р. її робота була фактично паралiзована боротьбою двох сил: лiвою i правоцентристською. 13 сiчня 2000 р. лiвi вiдхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тодi 11 депутатських фракцiй i груп правоцентристського спрямування i позафракцiйних депутатiв заявили про утворення у Верховнiй Радi парламентської бiльшостi для спiвпрацi з iншими гiлками влади. Бiльшiсть мала на метi зняти гостроту полiтичних проблем, що породжувалася полiтичними амбiцiями i непрофесiоналiзмом лiвої частини керiвництва Верховної Ради, передусiм голови О. Ткаченка та його першого заступника А. Мартинкжа.
1 лютого 2000 р. Головою Верховної Ради обрали Плюща, а його першим заступником В. Медведчука i заступником С. Ґавриша.
16 квiтня 2000 р. вiдбувся Всеукраїнський референдум за всена родною Інiцiативою
З листопада 2000 р. за iнiцiативою голови фракцiї соцiалiстичної та селянської партiй "Лiвий центр" О. Мороза у Верховнiй Радi розгорнувся так званий "касетний скандал", котрий вiдволiк усю увагу народних депутатiв. Мова йшла про зникнення журналiста Г. Гонгадзе, який розмiщував критичнi статтi щодо Президента Я. Кучми та його оточення в iнтернетгазетi "Українська правда". Ситуацiя в парламентi знову загострилася, лiвi опозицiйнi сили зробили спробу розколоти парламентську бiльшiсть, дискредитувати Президента та виконавчу гiлку влади, викликати полiтичну кризу в країнi. В березнi 2001 р. у Києвi сталися масовi сутички представникiв опозицiї i правоохоронних органiв. Масовi вуличнi сутички вперше в iсторiї незалежної України набули загрозливих масштабiв. Вони засвiдчили, що деякi полiтичнi сили прагнуть полiтичного реваншу будь-якими методами. Але такими засобами проблеми не вирiшуються. Соцiальнi та полiтичнi протирiччя потрiбно вирiшувати цивiлiзованим шляхом.
Одним iз провiдних напрямкiв зовнiшньої полiтики України є участь у загальноєвропейському процесi i, зокрема;в процесi європейської iнтеграцiї
.
З 1992 р
.
Україна стала учасником
(НБСЄ) i пiдписала ключовий документ НБСЄ — Гельсiнський Заключний акт.
Це стало свiдченням визнання рiвноправностi України уствореннi демократичних мiждержавних стосункiв i безпеки в Європi. На початку грудня 1994 р. Меморандум про гаранти безпеки України. сiчня 1995 р. НБСЄ стала постiйно-дiючою органiзацiєю — ОБСЄ, важливим елементом загальноєвропейського дому.
9
Ради Європи вимог.
Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певнi зобов'язання, що стосуються насамперед приведення її правової та полiтичної систем у вiдповiднiсть до вимог цiєї органiзацiї. Так, згiдно з рекомендацiями РЄ, в Українi було скасовано смертну кару. Незважаючи на опiр деяких сил у державi, виконання рекомендацiй РЄ вiдповiдає нацiональним iнтересам України, наближає її до стандартiв демократичного суспiльства. Для контролю за виконанням взятих Україною зобов'язань запроваджено постiйно дiючий монiторинг стану справ щодо прав людини. За перiод з 1995 до 2004 р. Україна неодноразово опинялась у ситуацiї, коли їй загрожувало виключення з РЄ за невиконання зобов'язань. Така ситуацiя не найкращим чином впливала на iмiдж
України та на її вiдносини з європейськими державами. Це також негативно вiдбивалося на євроiнтеграцiйних прагненнях України.
Важливе значення для європейської iнтеграцiї України має спiвробiтництво з Європейським Союзом
(ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до спiвробiтництва з європейськими фiнансовими органiзацiями, ставши, зокрема, членом Європейського банку реконструкцiї i розвитку, створеного для допомоги країнам Схiдної Європи у подоланнi комунiстичного минулого. Українське керiвництво проголосило стратегiчною метою вступ до ЄС. У 1994 р. була пiдписана, а в 1998 р. набула чинностi Угода про партнерство i спiвробiтництво мiж Україною i ЄС.
У документi проголошувалися
такi
розвиток полiтичного дiалогу; сприяння розвитку торгiвлi й iнвестицiй; створення умов для взаємовигiдного спiвробiтництва в усiх галузях; пiдтримання зусиль України щодо змiцнення демократiї та розвитку її економiчного потенцiалу, завершення переходу до ринкової економiки. Загальну стратегiю ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.
У липнi 2002 р.
вiдбувся
— ЄС».
що обговорювалися, були надання Українi статусу країни з ринковою економiкою i асоцiйоване членство країни в ЄС.
За пiдсумками роботи самiту було прийнято рiшення, що Україна не вiдповiдає вимогам ЄС i не потрапляє до хвилi її розширення у 2004 i 2007 рр. У 2003 р. Українi було надано статус «країни — сусiда ЄС». Щоб зменшити негативнi наслiдки вiд вступу в ЄС сусiдiв України, з ними було укладено угоди про спрощення вiзового режиму.
У 2005 р.
почався новий етап у спiвробiтництвi з ЄС. Нове українське керiвництво на чолi з Президентом В. Ющенком спрямувало всi зусилля на досягнення стратегiчної мети
— вступ до ЄС. Основними кроками на цьому шляху є такi: подання заявки на вступ до ЄС; надання Українi статусу країни з ринковою економiкою; вступ до Свiтової органiзацiї торгiвлi (СОТ); початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоцiйованого членства в органiзацiї; вступ до органiзацiї.
1994 р.
вона стала учасником програми НАТО «Партнерство заради миру».
Україна бере на себе зобов'язання забезпечити свободу слова, розвиток громадянського суспiльства, захист прав i свобод громадян, розв’язання економiчних i соцiальних проблем, щоб наблизитись до європейських цiнностей i стандартiв.
Стратегiчне партнерство з Росiєю
.
Розбудова вiдносин стратегiчного партнерства з Росiєю, поряд з реалiзацiєю курсу на iнтеграцiю до ЄС, посiдає одне з ключових мiсць в структурi зовнiшньополiтичних прiоритетiв України.
Протягом бiльш як десятирiчної iсторiї iснування двох незалежних держав Українi i Росiї вдалося досягти суттєвого прогресу в двостороннiх вiдносинах. Сторони завжди демонстрували здатнiсть знаходити компромiс, хоча, слiд визнати, за цей перiод було немало складних моментiв, урегулювання яких вимагало значних взаємних зусиль (питання подiлу Чорноморського флоту та його статусу, кримське питання, питання острова Тузла в Керчинськiй протоцi). Одним iз найважливiших аспектiв двостороннiх вiдносин стало юридичне визнання територiальної цiлiсностi одна одної i непорушностi iснуючих кордонiв.
На сучасному етапi головне мiсце пiд час переговорiв вiдводиться питанням активiзацiї торговельно-економiчного спiвробiтництва та створенню єдиного економiчного простору.
У Росiї 2002 рiк був об'явлений як "Рiк України в Росiї". 28 сiчня 2003 року було урочисто вiдкрито "Рiк Росiї в Українi".
обеспечения, около 250 самолетов. Количественный состав флота в 1993 г. составлял свыше 60 тыс. человек. Его боевая мощь превышает потенциал всех других флотов, размещенных в Черном море. А это позволяет ему, в случае возникновения конфликта, блокировать все внешние коммуникации любого черноморского государства, в том числе и Украины.
В отношении России к Черноморскому флоту не было ничего для нее исключительного. Объявив себя полным и единственным собственником всех флотов бывшего СССР, созданных совместными усилиями всех республик, - Тихоокеанского, Северного, Балтийского — она потой же «логике» стремилась сохранить за собой и Черноморский флот со всей системой его базирования в Крыму. Таким образом Россия защищала свои геополитические интересы в балканском и средиземноморском регионах.
Цель Украины в этой ситуации состояла в том, чтобы, во-первых, иметь в Черном море собственные военно-морские силы, способные обеспечить безопасность морских коммуникаций и южных границ республики, а во-вторых — нейтрализовать действия крымских сепаратистов, ведущие к нарушению территориальной целостности государства.
В условиях острых противоречий достичь конкретных действенных соглашений между Украиной и Россией относительно будущего Черноморского флота удалось только в 1995 г. Ялтинское, Дагомысское, Массандровское соглашения больше свидетельствовали о намерениях, а не о конкретных путях решения этой узловой проблемы украинско-российских отношений. Но в 1995г. эту проблему удалось наконец решить..
Україна як одна з держав — засновниць Спiвдружностi Незалежних Держав
— розвиває спiвробiтництво з iншими державами СНД, базуючись на засадних документах — Основних напрямках зовнiшньої полiтики України, Концепцiї нацiональної безпеки України, Угоди про створення СНД вiд 8 грудня 1991 р. iз Застереженнями Верховної Ради до неї.
Узбекистан, Таджикистан, Туркменiстан, Азербайджан (Грузiя приєдналася пiзнiше). Естонiя, Литва та Латвiя, як зазначалося вище, вiдмовилися вiд участi в СНД. Головнi принципи: СНД не є державою, члени Спiвдружностi є цiлком незалежними державами. '
За 12 рокiв iснування СНД пройшла певну еволюцiю, зазнала певних структурних змiн. Україна не пiдтримує спроб перетворити Спiвдружнiсть у наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного типу, заперечує надання СНД статусу суб'єкта мiжнародного права. Україна у ставленнi до СНД виходить, передусiм, з реалiй економiчної доцiльностi iснування Спiвдружностi, розвитку тiсних i взаємовигiдних торговельно-економiчних вiдносин мiж державами-учасниками.
У вiйськово-полiтичнiй сферi Україна не є стороною Договору про колективну безпеку держав — учасниць СНД — вiд 15 травня 1992 р., дотримуючись таким чином визначеного Декларацiєю про державний суверенiтет позаблокового статусу.
За час iснування СНД пiдписано понад 1000 багатостороннiх документiв, але не всi вони дiють ефективно. Набагато ефективнiше розвиваються двостороннi взаємовiдносини в рамках СНД у рiзних галузях.
Суперечливим є становище України у Спiвдружностi незалежних держав. З одного боку, iснує об'єктивна необхiднiсть економiчної iнтеграцiї держав, якi в минулому були тiсно пов'язанi мiж собою як радянськi республiки. З iншого боку, є небезпека перетворення СНД у наддержавне утворення з домiнуванням у ньому Росiї, з чим не може погодитися Україна. Тому вона не приєдналася до низки укладених в межах СНД угод, виступає проти надання їй статусу суб'єкта мiжнародного права. Загалом ступiнь iнтеграцiї держав-членiв СНД залишається низьким. За визнанням самих керiвникiв цих держав. СНД скорiше нагадує клуб за iнтересами, нiж мiждержавне об'єднання.
Зовнiшня полiтика незалежної України, залишаючись незмiнною у її принципових аспектах, водночас є динамiчною, змiнюється залежно вiд змiн мiжнародної обстановки. Успiхи цiєї полiтики, роль України в системi мiжнародних вiдносин значною мiрою залежатимуть вiд ефективностi внутрiшнiх економiчних, соцiальних i полiтичних перетворень, бо не може внутрiшньо слабка держава бути впливовою на мiжнароднiй аренi.
З 1992 р
.
Україна стала учасником Гельсiнський Заключний акт.
Це стало свiдченням визнання рiвноправностi України утвореннi демократичних мiждержавних стосункiв i безпеки в Європi. На початку грудня 1994 р.
на зустрiчi глав держав i урядiв НБСЄ в Будапештi лiдери чотирьох країн — України, США, Великої Британiї та Росiї — пiдписали
У ньому три ядернi держави пiдтвердили свої зобов'язання поважати-незалежнiсть, суверенiтет i територiальну цiлiснiсть нашої держави, утримуватися вiд загрози чи використання сили щодо України. З 1 сiчня 1995 р.
НБСЄ стала постiйнодiючою органiзацiєю — ОБСЄ, важливим елементом загальноєвропейського дому.
У травнi 1995 р
. Україна виступила за безстрокове продовження дiї договору про нерозповсюдження ядерної зброї, чим знову пiдтвердила свiй послiдовний курс у сферi ядерної полiтики. До початку червня 1996 р. остання з 1600 ядерних боєголовок залишила територiю України. Таким чином, перше стратегiчне завдання зовнiшньої полiтики України було повнiстю реалiзовано.
Вiдмова України вiд ядерної зброї позитивно вплинула на вiдносини Києва як з провiдними державами свiту, так i з мiжнародними органiзацiями. Україна бере активну участь у розв'язаннi проблем ядерного роззброєння. В 1998 р. нашу країну було залучено до консультацiй у рамках Спецiальної групи (до групи входять представники провiдних країн свiту в галузi ядерного роззброєння), створеної з метою пошуку шляхiв зменшення напруженостi у свiтi пiсля проведених Індiєю i Пакистаном ядерних випробувань.
9
Україна — першою з країн СНД — офiцiйно вступила до Ради Європи
(РЄ). Це надало їй можливiсть брати участь у виробленнi спiльної полiтики європейських держав щодо прав людини, трансформувати нацiональнi державнi та суспiльнi iнститути вiдповiдно до загальноєвропейських вимог.
Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певнi зобов'язання, що стосуються насамперед приведення її правової та полiтичної систем у вiдповiднiсть до вимог цiєї органiзацiї. Так, згiдно з рекомендацiями РЄ, в Українi було скасовано смертну кару. Незважаючи на опiр деяких сил у державi, виконання рекомендацiй РЄ вiдповiдає нацiональним iнтересам України, наближає її до стандартiв демократичного суспiльства. Для контролю за виконанням взятих Україною зобов'язань запроваджено постiйно дiючий монiторинг стану справ щодо прав людини. За перiод з 1995 до 2004 р. Україна неодноразово опинялась у ситуацiї, коли їй загрожувало виключення з РЄ за невиконання зобов'язань. Така ситуацiя не найкращим чином впливала на iмiдж України та на її вiдносини з європейськими державами. Це також негативно вiдбивалося на євроiнтеграцiйних прагненнях України.
Перспективи спiвробiтництва України з РС:
■
подальша участь у реалiзацiї програм спiвробiтництва РЄ з державами Центральної та Схiдної Європи. Широке використання потенцiалу РЄ має сприяти процесу реформування правової системи України;
• продовження роботи органiв державної влади України, спрямованої на вивчення доцiльностi участi України в мiжнародно-правових договорах РЄ, не передбачених Висновком ПА РЄИ 190(1995);
■ залучення українських фахiвцiв та науковцiв у якостi експертiв РС до розробки та реалiзацiї заходiв, здiйснюваних у рамках програм спiвробiтництва РЄ;
■ значна активiзацiя участi представникiв України у робочих органах Комiтету мiнiстрiв РЄ, дiяльнiсть яких пов'язана з розробкою нових мiжнародно-правових документiв та спiльних програм спiвробiтництва, механiзмiв їх iмплементацiї, системи монiторингу за виконанням державами положень конвенцiй РС, виробленням рекомендацiй країнам-членам РС з рiзного кола питань тощо. Участь представникiв України в робочих органах Комiтету мiнiстрiв РС розглядається як суттєвий елемент належного забезпечення iнтересiв нашої держави у цiй органiзацiї.
1945 р. за iнiцiативою провiдних держав антигiтлерiвської коалiцiї (СРСР, СІІІА, Китаю, Великобританiї i Францiї) як унiверсальна мiжнародна органiзацiя безпеки, наступниця Лiги Нацiй, вона має такi основнi цiлi: пiдтримання мiжнародного миру й безпеки: вжиття ефективних колективних заходiв для запобiгання та усунення загрози миру i придушення актiв агресiї або iнших порушень миру; розв'язання мирними засобами мiжнародних спорiв; розвиток дружнiх вiдносин мiж народами: здiйснення мiжнародного спiвробiтництва у розв'язаннi мiжнародних проблем економiчного, соцiального, культурного й гуманiтарного характеру, заохочення i розвиток поваги до прав людини.
1. Центральним напрямком зовнiшньополiтичної дiяльностi України є плiдна робота в Органiзацiї Об'єднаних Нацiй, в її спецiалiзованих органах, установах, структурах, та мiжнародних органiзацiях. Україна приймає участь у роботi практично всiх органiв та установ ООН. Наприклад, Україна є членом Дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ) та вносить свiй вклад у вирiшення проблем розвитку дiтей у сучасному свiтi.
Україна входить в Економiчну та Соцiальну: Раду ООН (ЕКОСОС), що створена у 1946 роцi та здiйснює мiжнароднi економiчнi та соцiальнi вiдносини.
атомних електростанцiй.
2. Наступний напрямок зовнiшньої полiтики України - це зовнiшньополiтична дипломатична дiяльнiсть. Дипломатичнi вiдносини Україна встановлює на засадах рiвноправностi, суверенної рiвностi, невтручання у внутрiшнi справи одне одного, визнання територiальної цiлiсностi та нерухомостi iснуючих кордонiв.
Дипломатичнi вiдносини з Україною встановили 100 країн з 226. Одразу пiсля проголошення незалежностi Україна означила 23 держави, будiвництво вiдносин з якими стало , 150 тис. чол., Чехiї Та Словенiї - 110 тис. чол., Аргентинi - 150 тис, чол., Францiї - 80 тис. чол., Австралiї - 40 тис. чол. та iн.) а також країни, на котрих "зав'язанi" економiчнi iнтереси республiки (Іран, Кувейт„Ватикан та Ізраїль).
3. Важливим напрямком зовнiшньої полiтики сучасної України є встановлення, пiдтримка та всiлякiй розвиток економiчних, культурних, науково-технiчних вiдносин з усiма країнами свiтової спiльноти, за виключенням країн, котрим за рiшенням Ради Безпеки ООН об'явлена економiчна блокада.
Мiжнароднi економiчнi вiдносини iз закордоном налагоджуються Мiнiстерством економiчних зв'язкiв України. Л Мiнiстерство iноземних справ працює над створенням сприятливої полiтико-дипломатичної атмосфери для економiчних, культурних та iнших вiдносин.
4. Четвертий напрямок зовнiшньої полiтики України - це участь у вирiшеннi глобальних проблем сучасного свiту. Глобальнi проблеми сучасностi - це сукупнiсть найгострiших свiтових проблем, вирiшення яких потребує об'єднання зусиль всiх народiв та держав. Головна їх особливiсть полягає в тому, що кожна з них має загальний характер, що зумовлено цiлiснiстю сучасного свiту.
| 
