МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
«Історiя села БережкиДубровицького району Рiвненської областi»
Виконала:
студентка I курсу
заочного вiддiлення
групи ІЮ-12
Рiвне – 2006
ПЛАН
1. З iсторiї Дубровиччнини.
2. Історiя виникнення села Бережки.
3. Легенди виникнення села Бережки.
4. За часiв громадянської вiйни.
5. Побудова колгоспу.
6. Часи Великої Вiтчизняної Вiйни.
8. За часiв мирного життя.
9. Історiя школи.
10. Усна народна творчiсть.
Висновок
1.
З iсторiї Дубровиччнини
Багато хто з скептикiв може покепкувати: «Дубровiцо – велiка столiца», - i тепер кажуть на Полiссi. Чому? Судiть самi. Минулого року районний центр Дубровиця вiдзначила своє тисячолiття – i це офiцiйна дата. У тi часи мiстечко дiйсно було центром удiльного князiвства у складi Турово-Пiнської землi, котре вiдiгравало полiтичну роль у вiдстоюваннi незалежностi руської землi вiд рiзних нападникiв, а також багатьма ниточками – торговими, культурними i навiть родинними – пов’язувалося через головну транспортну артерiю Борисфен – Прип’ять – Горинь з iншими центрами європейської цивiлiзацiї, утверджуючи європейський вибiр наших пращурiв.
Інший факт перекинувся мiстечком вiд сивої давнини i ще раз iлюструє правдивiсть полiського прислiв’я, бо ж єдиний лауреат Нобелiвської премiї українець – народився саме в Дубровиця – це знаний фiзик Жорж Шарпак, який очолив кафедру Вищого училища фiзики та iндустрiальної хiмiї у Парижi i зробив великий внесок у створення нових моделей для реєстрацiї елементарних частинок.
Але не сповнює гордiстю той факт, що зараз новообраний Президент складає клятву на вiрнiсть народу України, покладаючи праву руку на Пересопницьке Євангелiє – уперше перекладене на нашу мову Святе письмо, що було здiйснено у серединi XVI ст.. пiклуванням княжни Анастасiї Юрiївни Гольшанської, уродженої Дубровицької.
датуються вiком, старшим за славнозвiсну Трипiльську культуру.
Вiдгомiн сивої давнини – i в назвах, якi збереглися тут та й повертають нас у дохристиянськi часи та й доперуновi часи: слово «Дубровиця» означає «священний дубовий лiс».
Про те, що в давнину росли тут дуби, свiдчить i той факт, що i до тепер на берегах рiчки Случ i поблизу Бережан, можна побачити велетенськi дубовi плоди. З розповiдей старожилiв можна довiдатись, що на берегах р. Случ росли прекраснi дубовi гаї, якi скрiплювали береги рiчки.
Розташоване на лiвому березi рiчки Случ, що за 4 км вiд залiзничної станцiї Дубровиця i за 7 км вiд районного центру.
Перша iсторична згадка про село вiдноситься до часiв розквiту феодалiзму на Русi. У письмових переказах, датованих 1580 р., село згадується пiд назвою Бережкiв. У І-й половинi XVI ст.. воно належало князям Острожецьким, було «имением княгини Марии Юрьевны», яка заповiдала це село своєму сину Андрiю Леонтальту.
У 1594 р. власником села стає Микола Семашко. Змiнювались власники: князi, пани, навiть держави, - до 1939 р.
Дослiдженню iсторикiв представленi вiднайденi найдавнiшi орнаменти полiських вишивок, а серед них вражаючi своєю одвiчнiстю елегантнiстю сорочки «бiлим по бiлому», у яких зашифрованi уявлення про гармонiю навколишнього свiту та мiсце людини в ньому.
3.
Легенда
про виникнення села Бережки
На березi чарiвної рiчки розкинулось село. Село, як село, та особливим було воно. Мiсцевiсть, на якiй проживали люди, славилась вродою i силою жiнки. Щасливий був той обранець, якому судилося з'єднати свою долю з мiсцевою красунею. Скрiзь давала лад жiнка. Подорожнi зупинялися тут перепочити, а дехто зупинявся, щоб подивитися на саму мiсцевiсть та на дiвчат. Дивувалися вони моторностi української дiвчини. Був серед проїжджаючих i багач Омелько, якому чогось як забажається, то враз так i повинно бути. Прогулюючись одного разу по березi, зустрiв вiн чарiвну дiвчину. Глянув - остовпiв. Очi - як числi рiчковi води, волосся - як могутнi хвилi очеретiв вздовж берега, а усмiшка так i прикувала немов мiцними ланцюгами. Схопив Омелько дiвчину за руку i забажав тут же забрати її з собою. Але не врахував, що сiльськi дiвчата не терплять сваволi i примусу. Вирвалась гордячка - i тiльки блискавка майнула в блакитних очах. Подався сердитий зайда до iншого берега, але не захотiв вiдступатись. На другий день наказав своїм слугам привести на берег негайно дiвчину. Що вiдбувалося мiж нею i Омельком, ми не знаємо. Чужак покинув село надвечiр, а дiвчина... Бачили люди, як до схiд сонця стояла русокоса красуня на крутому березi i тихо щось шепотiла вранiшнiм зорям. А потiм зникла, зникла назавжди. На мiсцi сповiдi дiвчини зазеленiв прутик, який згодом вирiс у струнку березу. Селяни ж не могли залишитися байдужими. Вшановуючи пам'ять красунi, вони назвали село Бережки, оскiльки дiвчина загинула на одному iз крутих берегiв, а її саму бережчанкою. Цю назву село носить i досi.
Записано Костючок II. ученицею 11-го кл. вiд
в с. Бережки Дубровицького району Рiвненської областi.
Легенда
про походження назви села (друга)
За нашим селом в сторону села Любиковичi стоїть колгоспна ферма. На мiсцi цiєї ферми, за переказами моєї прабабусi, стояв колись панський маєток. Там жив пан на прiзвище Березовський. Вiд прiзвища цього пана пiшла назва села Березка. А потiм з часом, "з" помiнялася на ""ж" i стала назва Бережки.
Легенда
про походження назви сала (третя)
Виходимо з села у бiк Узлiсся (село) i здалеку подивимось на нього. Старе русло рiчки Случ огинало село так, що здавалося воно стоїть на трьох бережках. Звiдси пiшла назва Бережки.
Записано Рудичиком О., учнем 7-Б кп.,
вiд Костючок Марiї Петрiвни 1930 р. н., пенсiонерки,
Легенда
про походження назви села (перша)
Існує легенда про походження назви села Бережки. Виникло село дуже давно на лiвому березi Случi, що є притокою рiчки Горинь. Маленька групка людей приїхала ловити рибу, облюбувала мiсце на крутому схилi i тут же на березi поселилася жити. Трохи пiзнiше до них почали приєднуватись все новi i новi люди. Селились на самому березi, щоб рiчка була близенько i непотрiбно було далеко десь iти, щоб випрати одяг, напувати худобу або ж набрати води.
Приваблювали також широкi заливнi луги, де дуже зручно випасати худобу. З'явились чепурнi хатки, мiсця всiм було вдосталь, i навiть тi рибалки, що тимчасово приїхали сюди, не хотiли полишати мiсце.
Записано Кривець Оксаною, ученицею 10 - го кл.
вiд Коваль Тетяни Ардрiївни, 1942р. н., пенсiонерки
в с. Бережки Дубровицького району Рiвненської областi.
4. За часiв громадянської вiйни
Ленiнський декрет про землю дав селянам конкретний план боротьби з гнобителями. Пiсля Жовтневого штурму уперше за багато вiкiв по-справжньому радiсно стрепенулося серце землi – селянина, який безнадiйно брiв убогого нивою життя, марно витрачав свої лiта i свої сили на чужому полi.
І коли в 1948 роцi почалося Домбровицьке збройне повстання, у Бережанах утворили комiтет бiдноти, головою якого був бiдняк Олексiйовець Григорiй Минович. Помiщицька, церковна земля були конфiскованi i роздiленi мiж бiднотою.
вiйни, вiдбивав атаки iноземної iнтервенцiї. Захiдна Україна залишалась пiд владою польських панiв (згiдно Ризького миру, який був укладений у 1922 р. мiж Росiєю i Польщею).
Бажана i довгождана воля прийшла до помiщикiв у вереснi 1939 року.
5. Побудова колгоспу
Прихiд Червоної Армiї у вереснi 1939 року принiс довгождану волю на Полiсся i в наше село. 2431 гектар помiщицької, 64 гектари церковних земель були переданi селянам, якi своєю вiльною працею почали будувати нове життя. В селi органiзувався колгосп. Першим його головою був Свиридон Пилип Тимофiйович.
За його ж iнiцiативою колгосп було названо iменi полководця Тимошенка.
колгоспникiв. За свiдченням багатьох старожилiв, на той час в селi було 14 сiмей. Як не дивно, але бiльшiсть сiмей на чолi з жiнкою. Всi вони були вдови i голови сiмейств.
Важко було тодi в колгоспi не тiльки тому, що не було досвiду в побудовi нового життя i не було матерiальної основи колгоспу. Першi колгоспники зустрiлися з опором односельчан. Зi слiв Жакун Вiри Омелянiвни або баби Сарнянки: «Ідуть колгоспницi на роботу, а в слiд їм iз-за тинiв чути смiх, докори, вигуки. «Семiт Платанiя на ряднi, да щитає трудоднi».
І все таки ця маленька громада трималася гурту. Корови перших колгоспникiв паслися окремо в чередi. Їх пас Покидько Северiян. Та жiнки не зважали на це. Пiсня була їм помiчником в роботi.
органiзацiї була вчителька Галя, родом iз Полтавщини. Чомусь нiхто не запам’ятав її прiзвища. А вона i її подруга Надя родом iз Кiровоградщини були першими вчителями в радянськiй Бережкiвськiй школi. З ними Марiя Степанiвна Велiнець i її брат Микола та Маруся. Брат Микола Степанович Велiнець i живим свiдком того часу лишилась тiльки Марiя Степанiвна Велiнець.
6. Часи Великої Вiтчизняної Вiйни.
22 червня 1941 року розпочалася вiйна, бережани, як i весь народ стали на захист своєї Вiтчизни. 312 мешканцiв села воювали з фашистами на фронтах, частина з них пiшла працювати на незайману ворогом територiях Уралу та Сибiру. 307 нагороджено бойовими орденами та медалями, 98 не повернулись до рiдних домiвок. Історiя села знає й пiдлi справи при хвостнiх нiмецьких поневолювачiв українських буржуазних нацiоналiстiв, якi чинили розправу над беззбройними селянами. Це на їх чорнiй совiстi сльози вдiв i сирiтство дiтей. Вони по варварському спалили школу, допомагали фашистам вивозити селян у Нiмеччину та чинити над ними розправу. Та недовго панували на нашiй землi нiмецькi загарбники i їх прислужники – українськi буржуазнi нацiоналiсти.
10 сiчня 1944 року передовi частини Червоної Армiї разом iз 397-мою Сарненською стрiлецькою дивiзiєю визволили село Бережки. Жителi села радо зустрiли своїх визволителiв, багато їх влилося в ряди дiючої Армiї, щоб прискорити повну перемогу над фашистами, а решта приступила до мирної працi.
Не менш важливий подвиг зробили тi, що наблизили час перемоги своєю працею та вiрою. Якi трудом iз попелища вiдновили господарство країни.
У 1947 роцi поновлює роботу комсомольська органiзацiя села, секретарем якої обраний бережчанин Костючок Григорiй Петрович. У 1948 роцi продовжується робота по органiзацiї колгоспу. А завершилась колективiзацiя у селi в 1951 роцi. У листопадi 1952 року вiдбулося об’єднання двох господарств – «Першого травня» села Узлiсся та Бережкiвського iменi Тимошенка, яким керував Ткач Тимон.
У жовтнi 1957 року перейменовано у колгосп «Прогрес». Цю ж назву носить сiльськогосподарське приватне пiдприємство на базi колгоспу.
7. Першi керiвники колгоспiв
Пiмена Андрiйовича. Вiн був бережчанином з бiдняцької родини, малограмотний, але по всьому видно, був господарем своєї сiм’ї. Жив вiн у старий хатинцi, де зараз стоїть на цьому мiстi будинок колишньої доярки колгоспи Хомич Анастасiї Тихонiвни. В 1953 роцi Пiмен Андрiйович виїхав до мiста Ростова.
реманент, тяглову силу, худобу Бережани вiддавали в колгосп. Звичайно, не обiйшлося i без опору, але наших дiдiв, батькiв можна зрозумiти. Те, що наживається кровними мозолями, роками – завжди дорого вiддавати, а iншими словами – це була ланка соцiального вiдношення.
Вiдмiчаючи цей перiод життя села, можна охарактеризувати життя колишньої ланкової, депутата, сiльської ради Коваль Меланiю Степанiвну. В неї на руках тодi залишилось п’ятеро дiтей: три сини та три дочки. Щоб прогодувати їх, потрiбно було працювати за себе i за того, зто загинув на фронтi. Мабуть, судячи по собi, всю енергiю i силу Меланiя Степанiвна вiддавала сиротам та вдовам. Жiнка згадує, що тодi було дуже важко iз взуттям i купити в селi його не було де. Доводилося брати кошти i дозвiл на виїзд в Сарни. Щоб допомогти жiнцi виховати дiтей, Держава запропонувала Меланiї Степанiвнi вiддати Гаврила та Андрiя до iнтернату. Та материнське серце не хотiло вiдривати своїх дiтей вiд себе: нехай у скрутi жити, але разом.
8. За часiв мирного життя
Немає вже в життi тих, хто починав першу борозну нового життя, та пам'ять людська береже iмена ратоборцiв та хлiборобiв землi. Спить поле. Ген аж до обрiю виблискує воно смарагдовою долиною, а по веснi прокидається вiд гуркоту потужних моторiв. Багато в нас iменних полiв i серед них поле iменi першого голови колгоспу Сергiя Тимофiйовича Дубини. Іменне поле. Хай дзвенить воно золотим льоном, виграє райдугою квiтiв, дарує людям добро i береже пам'ять про своїх синiв i дочок, з яких нам, нашим дiтям треба брати приклад.
збiльшилась на 4,6 ц. Льоноволокна на 2,4, картоплi – на 43 ц з гектара. В цьому значною мiрою сприяла краща технiчна озброєнiсть колгоспу, який мав 30 тракторiв рiзних марок, 12 комбайнiв, 18 автомашин. З 1957 року колгосп користується електроенергiєю. Рiвень механiзацiї основних виробничих процесiв у рiльництвi досить високий, наблизився до 100%. На всi ферми великої рогатої худоби постачалася вода. Механiзовано подавалися корми i прибиралися примiщення. 500 корiв переведено на механiчне доїння. Пiдвищення рiвня механiзацiї колгоспного виробництва, широке впровадження досягнень сiльськогосподарської науки i передового досвiду забезпечили зростання продуктивностi працi. За 8-му п’ятирiчку виробництво валової продукцiї на людино-день зросло в рослинництвi бiльш як в пiвтора, а в тваринництвi – в 1,3 рази. Колгосп систематично виконував господарськi плани та одержував перехiднi Червонi прапори опкому КП України та облвиконкому. Неабияка заслуга в цьому голови колгоспу Л. С. Дячука. В колгоспi налiчувалося 35 членiв КПРС та 87 комсомольцiв. За перiод 8-ї та 9-ї п’ятирiчок в селi було побудовано магазин та медпункт, розпочалося будiвництво будинкiв для молодих спецiалiстiв, якi працювали в рiзних установах села.
В 1973 роцi колгосп «Прогрес» за успiхи в змаганнi серед працiвникiв землеробства був нагороджений Червоним прапором Мiнiстерства сiльського господарства.
Перехiдним Червоним прапором ЦК КПРС, яким колгосп нагороджений iз занесенням на всесоюзну дошку пошани на ВДНГ СРСР за досягнення високих результатiв у Всесоюзному соцiалiстичному змаганнi, виконання Державного плану економiчного й соцiалiстичного розвитку на 1984 рiк.
Бережкiвськi колгоспники в цьому роцi попрацювали результативно. Бiльше, нiж планувалося одержано з гектара зернових, картоплi, льону, в стогектарному обчисленнi молока i м’яса. Успiшно виконало державнi замовлення на 4 роки п’ятирiчки по всiх видах продукцiї ферм та паїв. Чистий прибуток господарства перевищив 200 тисяч карбованцiв.
Але значне пiд силу сильним. Бережкiвськi колгоспники сильнi вмiнням i прагненням по-справжньому працювати. Десятки їх удостоєнi високих трудових нагород Батькiвщини, а голова правлiння господарства А. С. Дячук, доярка Л. С. Костючок i головний агроном Т. Т. Красько – кавалери ордена Ленiна. Можна вiдзначити працю доярки А. Т. Хомич, М. А. Вемнець, О. З. Антончик, доглядальниць худоби М. П. Полiщук, Ф.Є. Коваль, льонарськi ланки С. М. Яковець, С. Ф. Разкевич, Д. Д. Антонюк, М. В. Полiщук, механiзатори М. В. Омелечкiн, А. М. Сайчишин, П. М. Покидько.
На той рiк зарплата одного дня в середньому по колгоспу становила 4 карбованцi.
Життя не стоїть на мiсцi. З економiчним розвитком колгоспу зросли фонди суспiльного споживання, вiдтак ширше ведеться паралельно з господарськими соцiально-культурне будiвництво.
для благоустрою Бережок.
9. Історiя школи
Особливе мiсце в життi села займає школа. Вона теж має своє глибоке корiння.
в сiльськiй хатi.
П'ять вчителiв на чолi з директором Станiславом Островським навчали дiтей польською мовою. Сiм'я директора проживала в примiщеннi школи.
господарству.
У цьому ж роцi, в село приїхали 2 молодi вчительки - Макаренко Надiя Захарiвна iз Сумщини та Примаченко Галина Федорiвна з Полтавщини. Навчання було 4-рiчне, велося росiйською мовою. Всiх вчителiв у школi було п'ятеро. Коли почалася вiйна, залишились тiльки цi 2 вчительки. Взимку 1941р. школу було спалено i навчання в перiод вiйни не проводилось. Макаренко Надiя пiшла в партизани, де i загинула. Приймаченко Галина вже пiсля вiйни виїхала з села.
хати, яка була збудована у 1918 роцi.
З 1950 по 1959 р. навчання семирiчне, до 1987 р. - восьмирiчне. У 1967 р. збудовано нове примiщення школи (на фото). У 1987 р. Бережкiвську восьмирiчну школу реорганiзовано у середню.
В 1974 р. школа розмiщувалась в трьох будиночках (центральна садиба, будинок, де зараз бiблiотека, i третiй -дерев'яний, довгий будинок, тепер знесений). Криницi, хлiвiв на паливо, їдальнi не було. В дерев'яному будинку (знесеному) мiстились двi майстернi (по дереву i металу), пiонерська та архiвна кiмнати. В iнших примiщеннях розмiщались класнi кiмнати. Школярi харчувались в сiльськiй їдальнi. Директором школи був Терзман Іван Дмитрович. У 1980 р. вiн вийшов на пенсiю i передав школу Соловей Іринi Сергiївнi. Слiд сказати, що останнi роки перед пенсiєю, Іван Дмитрович запустив керiвництво школою. Кругом все валилося, руйнувалось. Тодi ж виникла гостра необхiднiсть i вимога у своїй їдальнi.
Тому за 7 рокiв керiвництва школою Ірини Сергiївни, в основному кожний рiк займалися будiвництвом. Спочатку добудували хлiв на паливо, потiм спальню i класну кiмнату для «нюльовикiв» шестилiток, i нарештi їдальню та криницю.
І це все будiвництво вiдбувалось на чистому ентузiазмi, грошей видiляли копiйки. А скiльки сил, нервiв i здоров'я пiшло на це будiвництво, а потiм i на придбання обладнання для класiв, для спальнi, для їдальнi. Прийшлось через стан здоров'я перейти на спокiйну роботу, керiвництво школою передала новому директоровi. Вiн рiк попрацював i не витримав, покинув, передавши школу Разкевичу Михайлу Мефодiйовичу. Разкевич М. М. два роки покерував i виїхав на Радивилiвщину. Пiсля Разкевича М. М. керував школою Углiк Р. В.
На 2005 – 2006 н. р. навчання в школi 11-рiчне. В якiй навчаються 272 учнi. Навчання в школi проводять 26 вчителiв, серед них 22 з вищою освiтою, 4 з середньою спецiальною. На жаль, навчання проводиться в 2 змiни, оскiльки не вистачає класних кiмнат.
10. Усна народна творчiсть.
Легенда
про русалок
Послухайте ще одну iсторiю про русалок, що трапилась iз жителями нашого села.
Колись, давним-давно, наш луг був переповнений рiзними болотами i озерами, що зачаровували своєю красою. Тому не дивно, що на вихiднi i свята часто сю де приходила молодь. Якось хлопцi i дiвчата зiбрались i пiшли до озера на прогулянку. По дорозi хтось завiв розмову про таємничих водяних iстот. Пригадали багато iсторiй про те, як русалки залоскотали багатьох молодих хлопцiв та дiвчат. Може це i вигадки, але дiйсно в цих мiсцях люди зникають безслiдно. Та один юнак не вiрив в цi iсторiї, i щоб довести свою правоту i вiдвагу, вiн зi смiхом пiрнув у озеро. Та виринути йому вжене судилось. Перелякана юрба ще довго ходила понад берегом, гукала, але хлопця не було. Звичайно, його смерть можна пояснити i тим, що вiн у водi за щось зачепився. Але старi люди пояснюють це тим, що русалки не пробачають, коли над ними хтось насмiхається. І в їхнi тенета потрапляють саме тi, хто не хоче вiрити в їх iснування.
Записано Правником С, учнем 11-го класу
вiд Правник Н. Л., 1960 р. н., сiльського голови у
с. Бережки, Дубровищького району Рiвненської областi
Легенда
про виникнення назви урочища "Бiлi гори"
Наше село з данiх-давен видiлялось надзвичайною красою та мальовничiстю. Найбiльш надають йому краси дерева, розкiшнi сосни, бiлокорi берiзки, що позволяли свої довгi вiти над вулицями, а також бiлi гори в самому кiнцi села. Вони утворились там уже давно. Ось що старi люди розказують про їх виникнення.
Колись дуже давно на цьому самому мiсцi було велике поле, на якому бережчани насаджували рiзнi культури. Один селянин орав своє поле у недiлю, бо був бiдним i хотiв якось своєю працею виростити дiтей та вилiкувати хвору дружину. Пiд час роботи чоловiк помiтив, що до нього наближаються три незнайомцi у довгих сорочках з бiлими бородами. То були три пастирi. Вони пiдiйшли до чоловiка i спитали чому вiн працює у недiлю. Хазяїн розповiв про свою бiднiсть, а у вiдповiдь три незнайомцi сказали йти додому, а вони все зроблять за нього. Повернувшись додому, чоловiк побачив, що добра у нього стало бiльше i пiсля того вiн почав жити як i усi люди, його дружина вилiкувалась. Але йому все ж було мало грошей, щоб дiтей вивести в люди i щоб вони самi могли б заробити собi на життя. Вiн у ту ж саму недiлю наступного року знову пiшов у поле. Все сталось так, як i тодi. Згодом чоловiк став ще багатшим. Та як кажуть - "Чим бiльше маєш, тим бiльше хочеться". Третього року вiн знову працював у свято у полi. Пастирi знову ж навiдались до нього, але уже були дуже сердитi. За те, що чоловiк такий грiшник, за його жадiбнiсть, пастирi своєю чародiйною силою вкопали його, а також коня з возом у землю. Пiсля того утворились на тому мiсцi Бiлi гори.
вiд Коєти Ганни Федорiвни, 1940р. н. , пенсiонерки,
в с. Бережки Дубровицького району Рiвненської областi.
Мої Бережки (пiсня)
Тихенько над рiчкою Случчю
Стоїть у задумi село,
Обкутане вiтами сосон,
Бережками зветься воно.
приспiв
Бережки, мої ви Бережки,
Полiське село в берегах,
Де тягнуться топтанi стежки
По цих пiща
них дорогах.
Колись ще здавна, пам’ятаєм
Було це спiвуче село,
Тяглися полями жита,
Не чути тих радiсних спiвiв,
Невже в нас душа вже не та?
Село моє близьке i рiдне,
Де кожен iз нас тут зростав,
Корiння пускає, i рiд наш
У цьому селi виростав.
Як мати ота Берегиня,
Тут нашого роду корiння,
Хороших людей ти зростило,
Багато по свiтi їх є,
Та кожен в душi пам'ятає
Село таке рiдне своє.
приспiв
Красько Ганна Семенiвна – художнiй керiвник Будинку культури
Висновок
В селi проживає на даний час 1800 жителiв, близько 700 дворiв. Станом на 2006 рiк колгосп «Прогрес» став СВК «Прогрес», в якому землi колгоспу перейшли в приватне користування жителiв села. 8 «пайовикiв» забрали свої угiддя i обробляють самостiйно.
935 жителiв вiддали в СВК та отримують вiдсотки вiд вирощеного урожаю зерном, сiном чи соломою, що є вагомою пiдмогою у господарствi Бережан. На даний час у СВК знаходиться двi вантажнi машини, два напiврозiбранi комбайни, пара коней та 56 корiв.
Нещодавно село стало курсувати маршрутне таксi Дубровиця-Рiвне, за допомогою якого жителi села можуть швидко дiстатися обласного центру та сусiднiх районiв. Через кожну годину до районного центру курсує автобус. В селi є 2 державнi та 5 приватних магазинiв, провести своє дозвiлля Бережани можуть в кафе-барi «Бережанка».
При Будинку культури створено пiд керiвництвом художнього керiвника Будинку культури Красько Ганни Семенiвни народний ансамбль «Родинонька». Це ансамбль своїми виступами зiгрiвав серця не одного вiдвiдувача їхнiх концертiв. Вони гастролюють i по селах району, були переможцями конкурсiв в областi, а також шановними гостями в етнографiчному музеї м. Києва, де були вiдзначенi дипломами та цiнними призами. Артистичним спiвом та мелодiйними мотивами звеселяють гостей на весiллях народнi музики з естрадного ансамблю.
В центрi села на пагорбi прекрасна архiтектурна споруда – церква Рiздва Пресвятої Богородицi, яка була побудована в 1817 роцi. Не зважають на те, що вона пережила ІІ Свiтовi вiйни, але зберегла свiй зовнiшнiй та внутрiшнiй вигляд, хоча вона дерев’яна. Завдяки жителям села, якi пiдтримують пожертвами, в нiй досить затишно i завжди людно. Багато людей поспiшають на службу, яку проводить отець Василь.
Село славиться не тiльки працьовитими та добрими людьми, але й майстрами. Довгими зимовими вечорами ще нашi бабусi вишивали рушники, наволочки та багато iнших речей побуту, так i зараз, їхнi нащадки не байдужi до вишивання, що можна було спостерiгати на виставцi робiт умiлих рук, яка щорiчно проводиться на День села.
Не лише в жiнок, але й в чоловiкiв є улюблене заняття – робити з дерева неможливе. Село славиться своїми рiзьбярами, токарями, столярами. Не одну сiльську садибу прикрасили роботи Костючка О. О., Коваля М.І., Бiлоконя І.І., Разневича Р. Т.
Використана лiтература:
1. Архiвнi данi.
4. Журнал «Радянська жiнка»
| 
