Історiя свiту
ДАВНІЙ КИТАЙ
Природнi умови i заняття населення
Давнi китайцi жили на Пiвнiчно-Китайськiй рiвнинi, що знаходиться на Крайньому Сходi Азiї. Із заходу на схiд рiвнину перетинає Хуанхе
(Жовта рiка), що несе з собою багато родючого мулу. Осiдаючи, вiн заповняє русло i примушує рiку змiнювати його. Хуанхе затоплювала поля, змиваючи поселення. Долина рiки
(Блакитна рiка), розташована на пiвдень вiд Хуанхе, була освоєна китайцями пiзнiше.
У серединi IIтисячолiття до н. є. область Хуанхе була заселена численними рибальськими i мисливськими племенами. Одному з них, племенi iнь, вдалося пiдкорити сусiдiв. Пiзнiше основним заняттям давнiх китайцiв, що жили в долинi Хуанхе, стало землеробство. Тваринництво, рибальство i мисливство були допомiжними заняттями. Серед ремесел були поширенi ливарна справа, гончарство, виготовлення шовкових тканин.
Найдавнiшi держави
У IIтисячолiттi до н. є. у китайцiв виникло рабство, головним джерелом якого були вiйни з сусiднiми племенами, особливо з кочовниками Пiвночi.
Однiєю з перших виникла держава Шань-Інь,
якою керував вiйськовий вождь — ван, що спирався на знать i численних чиновникiв, якi збирали з населення великi податi. На заходi вiд Шань-Інь утворилася держава Чжоу.
Землероби в цих державах жили общинами, але кожна сiм'я отримувала в користування земельний надiл. Знаряддя працi, насiння, худоба також були у приватнiй власностi окремої сiм'ї. Родова i племiнна знать захоплювала, користуючись своїм привiлейованим становищем, кращi землi. Вiльнi общинники через малоземелля потрапляли у боргову залежнiсть до своїх багатих сусiдiв — вели-к ких землевласникiв.
У серединi І ст. до н. є. в Китаї було кiлька самостiйних держав, мiж якими т
точилися тривалi i кровопролитнi вiйни. Серед цих держав видiлялось царство
Цiнь
на пiвнiчному заходi країни, що у IIIст. до н. є. стало наймогутнiшим серед iнших китайських держав.
У запеклiй боротьбi з iншими державами у IIIст. Цiнь приєднало їх землi i об'єднало весь Китай. Цiнський iмператор Цiнь Шихуандi
оголосив себе володарем усiєї країни.
Цiнь Шихуандi роздiлив усю країну на 36 областей, очолюваних спецiальними чиновниками, за якими стежили люди, що пiдпорядковувались iмператоровi. Прагнучи припинити мiжусобну боротьбу та роззброїти своїх ворогiв, Цiнь Шихуандi наказав вiдiбрати всю зброю в країнi i переселити 120 тисяч сiмей знатi у столицю, де за ними було встановлено нагляд. В усiй країнi вводилися єдинi мiри ваги, довжини, єдине письмо. Для захисту країни вiд набiгiв кочовикiв за наказом Цiнь Шихуандi почалося спорудження Великої Китайської стiни. На її будiвництвi працювали десятки тисяч людей, якi часто там гинули вiд непосильної працi. Ширина стiни була такою, що по нiй могло проїхати в ряд шiсть вершникiв. її довжина пiзнiше простяглася на 4 тисячi кiлометрiв. Рятуючись вiд примусових робiт на будiвництвi Великої Китайської стiни, царських палацiв, вiд непосильних податкiв селяни i ремiсники тiкали в гори i степи, пiднiмали повстання. Пiд час повстання наступник Цiнь Шихуандi був убитий, а його держава розпалася.
Держава Хань
Хань.
з ними, дiстав назву Великого шовкового шляху. По ньому в Китай приганяли табуни коней, гнали рабiв.
Нескiнченнi вiйни вимагали величезних витрат. Це призводило до зростання податкiв i повинностей.
Народнi рухи в Китаї
Тяжке становище у державi простих людей ставало причиною численних народних повстань. 18 р. н. є. вiдбулося повстання «червонобрових» (повсталi пофарбували свої брови в червоний колiр, щоб вiдрiзнятися вiд ворогiв). Воно охопило всю країну. Повсталi увiрвались у палац i вбили iмператора. Знадобилося десять рокiв, щоб придушити це повстання.
На справжню народну вiйну перетворилося повстання «жовтих пов'язок», що почалося 184 р. н. є. Повстання очолили брати Чжан. Старший з них — Чжан Цяо проповiдував вчення «Шлях до великого звiльнення», Вiн закликав своїх прибiчникiв знищити несправедливий лад, який образно називав «синє небо», i встановити новий, кращий лад пiд назвою «жовте небо» (звiдси жовтi пов'язки на головах повсталих). Це повстання тривало понад 20 рокiв i було придушене з великою жорстокiстю. Воно призвело до занепаду країни. Були зруйнованi мiста, села i зрошувальнi канали. 220 р. н. є. iмперiя Хань припинила своє iснування. Китай роздiлився на три держави.
Тянь-Шань, Бо-Шань
У глибоку давнину в Китаї виникло iєроглiфiчне письмо. Ієроглiфiв було кiлька тисяч. Створення письма надало можливостi записувати твори усної народної творчостi. Так було створено «Книгу пiсень».
На свiтогляд китайцiв вплинуло вчення фiлософа Конфуцiя, встановлених Небом, починаються мiжусобицi, чвари, безладдя.
Одночасно з Конфуцiєм у VI ст. до н. є. жив фiлософ Лао Цзи,
що створив нову релiгiю — даосизм,
(вiд китайського слова «дао» — «дорога»). Вiн вчив, що головне для людини — шукати правильний шлях у своєму життi, самовдосконалюватись.
Китайцi у давнину мали великi науковi знання. У IIст. до н. є. вони винайшли прилад, що фiксував землетрус. Китайськi математики робили розрахунки для будiвництва гребель та iнших зрошувальних споруд. Китайцям був вiдомий компас, що допомагав караванам шукати шлях серед пустель. Вони створили чимало трактатiв з сiльського господарства, медицини, iсторiї та iнших наук. Ними був винайдений папiр, який робили виварюванням ганчiрок та деревини, що перед тим подрiбнювалися. Папiр витiснив незручнi для записiв бамбуковi дошки та дорогий шовк, на якому писали ранiше.
АНТИЧНИЙ СВІТ ДАВНЯ ГРЕЦІЯ
Грецiя розташована на Балканському пiвостровi, в його пiвденнiй частинi. Це гiрська країна. Серед гiр багато родючих долин. Узимку в Грецiї йдуть дощi, iншi пори року теплi i сонячнi. Морськi затоки вiдокремлюють Пiвденну Грецiю (Пе-лопонес)
вiд Середньої Грецiї, гори роздiляють Середню i Пiвнiчну Грецiю, єдина дорога серед гiр — Фер манiльський прохiд.
В Егейському морi багато островiв, найбiльший з яких — Крiт.
У ПІ—IIтисячолiттях до н. є. на Крiтi виникла перша в Європi держава. Столицею цiєї держави був Кносс.
Тут знайдено залишки величезного царського палацу, зали якого розписанi фресками. Тут були майстернi, комори зi зброєю, коштовностями, продовольством.
Крiтяни успiшно займалися сiльським господарством. Вони досягли великої майстерностi у виготовленнi бронзової зброї та золотих прикрас, а також у будiвництвi суден i споруд. У них iснувало письмо. Але його знаки досi не розшифрованi. Крiтяни захопили багато островiв Егейського моря та областi в самiй Грецiї.
У серединi П тисячолiття до н. є. на невеличкому островi Фера пiвнiчнiше Крiту сталося грандiозне виверження вулкана. Землетрус завдав Крiту непоправної шкоди, знищивши багато будiвель, сади i поля. Спустошений Крiт був легко завойований
— грецькими племенами, що переправилися сюди з Пелопоннесу.
Мiкени
У Мiкенах успiшно розвивалося сiльське господарство. Ремiсники виготовляли бронзову зброю, глиняний посуд, одяг. В ахейських мiстах будувались кам'янi
укрiплення, палаци та iншi споруди. Ахейцi пристосували до своєї мови крiтське письмо, яке частково розшифроване.
Великi розкопки, проведенi в кiнцi XIXст. нiмецьким археологом Генрiхом Шлiманом
в Малiй Азiї, завершилися вiдкриттям давнього мiста Трої.
Вiн пiдтвердив давнi оповiдi про морський похiд грекiв на Трою, що вiдбувся близько 1200 р. до н. є.
Тривала вiйна проти Трої вичерпала сили грецьких мiст. У кiнцi II тисячолiття до н. є. в Ахейську Грецiю вторглися з пiвночi новi грецькi племена —
Вони пограбували i зруйнували Мiкени та iншi ахейськi мiста i заселили Пелопоннес. Вторгнення дорiйцiв призвело до рiзкого занепаду господарства та культури в Грецiї.
У своїх сказаннях —
— греки намагалися пояснити походження всього, що оточувало людину: явища природи, стосунки мiж людьми.
Геракл,
що здiйснив нiбито 12 подвигiв. Вiн боровся з хижаками, що нападали на людей, бився з велетнями, виконував найважчi роботи, здiйснював подорожi в невiдомi країни i завжди виходив переможцем.
аргонавтiв
розповiдає про подорож грецьких героїв на чолi з Ясоном
до Колхiди
(Кавказ) за золотим руном на кораблi «Арго».
Мiфи про Дедала
та Ікара,
подвиги Тесея, Деметру i Персофону та iншi також були дуже популярнi у грекiв.
Особливо багато мiфiв було створено про похiд грекiв на Трою. За переказом, слiпий поет Гомер
створив на основi цих мiфiв поеми «Ілiада»
та «Одiссея».
Поеми були записанi у VI ст. до н. е., хоча створенi ранiше — у VIII ст. до н. є. У першiй з них розповiдається про подвиги грецьких героїв Ахiлла, Патрокла, Одiссея
та троянських Гектара, Парiса
Греки, як й iншi народи, вiрили в iснування богiв. Вони уявляли їх собi схожими на людей, але сильними i безсмертними, вважаючи, що вони живуть на горi Олiмп
(у Пiвнiчнiй Грецiї). Звiдти, на думку грекiв, вони правлять свiтом. Головними iз богiв вони вважали громовержця Зевса.
Морською стихiєю «вiдав» Посейдон.
Богом сонця, що їздив у золотiй колiсницi по небу, був Гелiос. Де- І метра
була богинею родючостi, а Аїд
— богом пiдземного царства.
Вважалось, що боги не тiльки керують природою, а й опiкуються господарськими заняттями. Так бог Дiонiс
нiбито навчив людей вирощувати виноград i робити вино.
був заступником ковалiв. Гермес
— полювання, Аполлон — Афродi-та,
а мудростi — Афiна.
На честь богiв греки будували храми, встановлювали статуї, проводили релiгiйнi свята i обряди.
Господарство та соцiальнi вiдносини в Грецiї в
XI
—
У цей перiод грекам вже було вiдоме залiзо, але воно коштувало дорого. Тому переважали мiднi i бронзовi знаряддя працi. Греки займалися ремеслами i торгiвлею, в тому числi i морською.
фратрп
(об'єднання кiль-
кох родiв) i роди. У родичiв були спiльнi пасовиська. На землi, що належала общинi, кожного родича старiйшини надiляли дiлянкою землi.
— спочатку вiйськовий вождь, а пiзнiше цар, що передавав свою владу у спадок. Басилеї змушенi були зважати на раду старiйшин та народнi збори, але останнi поступово втрачали своє значення.
В XI—IXст. до н. є. греки часто здiйснювали вiйськовi походи проти сусiдiв. У вiйнах греки захоплювали майно переможених, а полонених перетворювали на рабiв. Деякi рядовi общинники розорялися, втрачали свої дiлянки i працювали на землi басилеїв за частину врожаю.
Утворення грецьких мiст-держав
Подальший розвиток господарства у VIII—IVст. до н. є., дедалi ширше застосування знарядь працi, пiдвищення продуктивностi працi зумовлювало знищення первiснообщинного ладу. Зникла початкова рiвнiсть. Земля поступово зосереджувалась у руках представникiв знатних родiв — аристократiв,
якi захоплювали надiли простих землеробiв силомiць або за борги. На полi боржникiв ставився борговий камiнь, де записувався розмiр боргу i термiн його повернення. Якщо борг не повертали, то землеробiв позбавляли землi. Будучи не в змозi прогодуватися i сплатити борги, багато хто продавав у рабство своїх дiтей або сам ставав рабом. Були й раби-iноземцi, захопленi в полон пiд час вiйн.
У VIII—VIст. до н. є. в Грецiї виникли мiста-держави (полiси), що складалися з мiста, сiльських поселень та пасовищ i нив, розташованих поблизу. Жителi мiст i сiл вважалися громадянами однiєї держави i називалися за назвою мiста. В кожнiй державi жили повноправнi громадяни зi своїми сiм'ями, вiльнi чужоземцi та раби. В Грецiї було багато полiсiв. Найбiльшими з них були Афiни
i
Афiнська держава у
VIII
—
VI
ст. до н. є.
Афiни знаходилися в Аттицi
— пiвостровi, розташованому на пiвденному сходi Середньої Грецiї.
демос,
що складався з землеробiв, ремiсникiв i купцiв. Аристократи домоглися скасування Ц влади басилея, що спочатку правив в Афiнах, i оволодiли всiєю Аттикою. Обранi з-помiж аристократiв посадовi особи — архонти — подiлили мiж собою обов'язки х
басилея. Аристократи почали поневолювати мiсцевих землеробiв i за борги переїв творювати їх на рабiв. Владою аристократiв були невдоволенi представники демосу. ^ Мiж аристократами i демосом неодноразово вiдбувалися кривавi сутички. Пiд тиском демосу аристократи змушенi були пiти на поступки, що мали ви-§ гляд реформ, якi 594 р. до н. є. запровадив правитель Солон. на чотири класи: Ь 1) клас п'ятисотмiрникiв —
найбагатшi люди, прибуток яких дорiвнював
вартостi п'ятисот мiр зерна;
клас
або трьохсотмiрникiв;
клас зевгiтiв,
що отримували доходи не менше двохсот мiр зерна;
клас фетiв,
Кожен з цих класiв надiлявся вiдповiдними правами i обов'язками.
Реформи Солона викликали незадоволення аристократiв. Незадоволений був i демос: простi громадяни бажали повної рiвностi. Повстання проти Солона змусило його залишити Афiни. У 560 р. до н. є. владу в Афiнах захопив Пiсiст-рат, тираном селянам, ввiв для селян довгостроковий державний кредит, органiзував платнi громадськi роботи для бiднякiв, створив наймане вiйсько.
Пiсля смертi Пiсiстрата деякий час правили його сини, але їхнє правлiння багатьом не подобалось. 509 р. до н. є. було здiйснено переворот i владу захопив Клi-сфен
— супротивник синiв Пiсiстрата й аристократiв. Клiсфен змiцнив владу народних зборiв. Народнi збори обирали вiдкритим голосуванням 10 стратегiв
Спартанська держава
Дорiйськi племена, що вторглись у Грецiю наприкiнцi IIтисячолiття до н. є., осiли в областi
на пiвденному сходi Пелопоннесу. Завойовники почали називати себе спартанцями
Пiдкорене спартанцями мiсцеве населення називалося iлотами.
Ілоти жили сiм'ями в селах i мусили годувати спартанцiв.
Крiм зовсiм безправних iлотiв, у Спартi жили перiеки
(«сусiди») — також нащадки корiнного населення Пелопоннесу, якi були вiльнi i яким дозволялося займатися ремеслом, торгiвлею, землеробством. Проте жодних полiтичних прав, як iлоти, перiеки не мали. Вони сплачували данину своїм володарям-спартанцям. Лише спартiати мали всi права у державi. Вони не займалися нi господарством, нi торгiвлею. їх головним заняттям була вiйна.
Влада в Спартi належала Радi старiйшин — герусiї, куди входило 28 осiб, якi досягай 60-рiчного вiку. Вона складала закони i визначала полiтику держави. Закони затверджувались народними зборами, в яких брали участь усi чоловiки спартiати, якi досягли 30-рiчного вiку. На народних зборах обиралися 5 ефорiв
— вищих посадових осiб, що контролювали дiяльнiсть держави i членiв герусiї. Вiйськом командували два царi.
Складаючи меншiсть населення, спартiати прагнули зберегти згуртованiсть своїх лав. Інакше вони не змогли б втримати владу над пiдкореним населенням. Для цього передбачалися заходи, якi мали на метi будь-що уникнути розшарування мiж спартiатами. їм було заборонено нагромаджувати багатства. Землi Спарти були роздiленi на дiлянки, кiлькiсть яких дорiвнювала кiлькостi спартанцiв. Нiхто не мiг отримати дiлянку бiльшу, нiж iнший.
Спарта мала сильне вiйсько, необхiдне для того, щоб тримати у покорi iлотiв, якi набагато переважали за чисельнiстю спартанцiв. Воїнiв для цього вiйська < готували з дитинства. Починаючи з 7 рокiв, хлопчикiв навчали вiйськової спра- § ви, привчали терпiти бiль, голод, спрагу, бути жорстокими. В бою спартанцi билися ш
(бойовим порядком) — шеренгою, що складалася з кiлькох рядiв важко о; озброєних (бронзовий панцир, шолом, довгий спис i залiзний меч) воїнiв. Спарта завоювала сусiднi областi i змусила мiста Пелопоннесу вступити з нею в союз. £
Грецька колонiзацiя
Гостра боротьба мiж демосом та аристократами у грецьких полiсах, перенасе- ш ленiсть країни i нестача землi, що була придатна для обробки, та необхiднiсть ш розширення торгiвлi стали причиною того, що багато грекiв змушенi були зали- еашати батькiвщину i засновувати свої поселення на берегах Середземного i Чорного морiв — колонiї.
Найбагатшi з колонiй, заснованi у VIII—VI ст., були розташованi на берегах Пiвденної Італiї та Сицилiї. Такi. грецькi колонiї, як Сиракузи
в Сицилiї та Та-рентп
у Пiвденнiй Італiї, не поступалися нiчим за розмiрами та багатством великим мiстам Грецiї. У Пiвнiчному Причорномор'ї з'явились грецькi колонiї Ольвiя
(гирло Пiвденного Бугу), Херсонес
(бiля Севастополя), Пантiкапей
(бiля Керчi) та iншi.
Колонiсти займалися ремеслом, землеробством, тваринництвом, тогiвлею з мiсцевими племенами. В обмiн на грецькi вироби колонiсти отримували рабiв та iншi товари, частину яких вiдправляли до Грецiї.
еллiнами,
а свою батькiвщину —
Еллiнiв об'єднували спiльнi мова, звичаї, давнi сказання, релiгiя, письмо (у IX—VIII ст. до н. є. на основi фiнiкiйського був розроблений грецький алфавiт, що складався зi знакiв, якi означали як приголоснi, так i голоснi звуки).
Грецько-перськi вiйни
Наприкiнцi VI ст. до н. є. Персiя пiдкорила грецькi мiста Малої Азiї i перський цар Дарiй І вирiшив завоювати всю Грецiю. Коли перське вiйсько висадилось у Грецiї, багато полiсiв без бою визнали владу над ними Дарiя І. Вiдмовились це зробити лише Афiни i Спарта.
490 р. до н. є. перське вiйсько вторглося в Аттику i розташувалося на рiвнинi бiля мiстечка Марафон
за 40 км вiд Афiн. Сюди ж прибуло менше за чисельнiстю афiнське вiйсько на чолi зi стратегом Мiльтiадом,
яке перегородило персам шлях на Афiни. Незважаючи на свою нечисленнiсть, греки несподiвано атакували ворога i змусили персiв тiкати до кораблiв та залишити Грецiю.
Зазнавши поразки при Марафонi, перси не втратили надiї завоювати Грецiю. 480 р. до н. є. в країну вторглось величезне перське вiйсько нового царя Ксеркса.
Греки добре пiдготувались до зустрiчi з ворогом. Афiняни побудували флот, укрiпили гаванi i спонукали iншi грецькi мiста об'єднатися в союз для боротьби з персами. Керiвництво вiйськовими силами узяла на себе Спарта.
Ксеркс iз величезною армiєю прямував на пiвдень уздовж грецького берега на кораблях. Один за одним його владу визнавали грецькi мiста. Невелика армiя спартанцiв та їх союзникiв, очолювана царем Леонiдом, свого вiйська, щоб зберегти сили для подальшої боротьби, а сам разом з трьома сотнями спартанцiв героїчно загинув, прикриваючи їх вiдхiд.
Пiсля битви при Фермопiлах перси захопили Афiни i зруйнували їх. Мирне населення мiста вдалося заздалегiдь переправити в Пелопоннес та на острiв Саламiн,
вiддалений вiд Аттики вузькою протокою, в якiй знаходився грецький «о флот. Бiля цього острова вiдбувся вирiшальний морський бiй. Невеликi грецькi к кораблi атакували персiв, ламаючи їхнi весла, пробиваючи борти ворожих кораблiв ^ гострими таранами, розташованими на рiвнi води. Великi i громiздкi кораблi персiв £ не змогли розвернутися в тiснiй протоцi. Вони сiдали на мiлину i розбивалися об скелi. Багато суден ворога було потоплено, решта вiдступила. Греки здобули перемогу.
5i Поразка перського флоту змусила Ксеркса спiшно залишити Грецiю з части-ш ною свого вiйська. Вiн боявся, що грецькi кораблi перегородять йому шлях до аа
Персiї. Наступного, 479 р. до н. є., об'єднанi сили грекiв завдали поразки персаму битвi бiля мiстечка Платеї. Об'єднанi грецькi сили на чолi з афiнянами завдали тяжких поразок перському флотовi i здiйснили низку смiливих нападiв на береги Малої Азiї. Персiя змушена була укласти мир та визнати незалежнiсть Мiлета й iнших грецьких мiст, розташованих на островах Егейського моря та в Малiй Азiї. Перському флоту було заборонено плавати по Егейському морю.
Зростання рабовласництва в Грецiї
Вiйни з персами сприяли зростанню рабовласництва в Грецiї за рахунок захоплення величезної кiлькостi полонених. Рабами в Грецiї були здебiльшого люди негрець-кого походження. Іншим джерелом рабства був морський розбiй.
У Грецiї iснували ринки рабiв. Вони були в Афiнах, на островi
у грецькiй колонiї Вiзантiй
та в iнших мiсцях.
Зростання кiлькостi рабiв у Грецiї знизило їх цiну. Тепер стати рабовласником мiг i селянин, i ремiсник. Раби виконували в селянських господарствах та майстернях найтяжчi та малоквалiфiкованi роботи. Вони також використовувались як наймити у домашньому господарствi.
Були також державнi раби. В Аттицi чимало державних рабiв працювало на срiбних копальнях. Вони також виконували писарську роботу i навiть охороняли порядок у громадських мiсцях.
Жорстокiсть господарiв щодо рабiв, непосильна праця спонукали рабiв боротися проти рабовласникiв. Тому частими були втечi рабiв, навiть масовi. 464 р. до н. є. в Спартi почалося велике повстання iлотiв, яке тривало 10 рокiв. Його вдалося придушити тiльки за допомогою афiнян, якi боялися, що повстання перекинеться i на афiнських рабiв. У IIIст. до н. є. вiдбулося повстання рабiв на островi Хiос, яке очолив раб Дримак.
Воно також було придушене.
У Vст. до н. є. рабовласництво в Грецiї досягло бiльшого розвитку у порiвняннi з попереднiми часами та країнами Давнього Сходу.
V
ст. до н. є.
Пiсля перемоги над персами наймогутнiшою державою у Грецiї стали Афiни. Вони не тiльки не розпустили, а й укрiпили створений ними пiд час вiйни морський союз. Афiнськi стратеги пiсля вiйни, посилаючись нiби на спiльну небезпеку, продовжували збирати внески, витрачаючи їх тiльки на потреби Афiнської держави. Афiни втручалися у внутрiшнi справи своїх союзникiв, вiдправляючи туди своїх представникiв для контролю за збиранням внескiв. З державами, що бажали вийти iз союзу, Афiни суворо розправлялись.
Афiняни захопили у свої руки торгiвлю, яку вели до того грецькi приморськi мiста Малої Азiї. Головним портом Егейського моря став Пiрей,
що знаходився за 7 км вiд Афiн. Сюди приходили кораблi з рiзноманiтними товарами з Єгипту, Сирiї, Італiї та iнших мiсць.
замовленнями, використовуючи кошти морського союзу. Вона залучала їх до будiвництва архiтектурних споруд, якi прикрашали Афiни i створили їм славу найпрекраснiшого мiста у тогочасному свiтi.
Пiд час вiйни з персами остаточно склався i укрiпився в Афiнах демократичний лад.
Верховна влада в Афiнах належала народним зборам. Вони збиралися три рази на мiсяць. На народних зборах вирiшувались питання вiйни i миру, ухвалювались новi закони i скасовувались старi. Брати участь в управлiннi державою i просто бути присутнiми на народних зборах могли тiльки афiнськi громадяни. Ними вважалися лише чоловiки вiком вiд 20 рокiв, що батьками мали вiльних жителiв Афiн.
Державнi посади у Vст. до н. є. були доступнi всiм громадянам i обiймалися за вибором народу або жеребкуванням. Вищими стали посади стратегiв, якi командували армiєю та флотом.
За участь в управлiннi державою почали видавати винагороду. Завдяки цьому й бiднi дiстали змогу обiймати державнi посади. Раби, переселенцi з iнших мiст та представники союзницьких держав залишалися безправними.
Перiкл.
Вiн стiйко захищав iнтереси демосу i тому протягом 15 рокiв його обирали першим стратегом. За Перiкла Афiни перетворилися на одне з найкрасивiших та найбагатших мiст Грецiї. Вiн опiкував ремесло й торгiвлю.
Перiкл придiляв багато уваги змiцненню Афiнського морського союзу. Щоб тримати союзникiв у покорi, вiн органiзував поселення афiнських громадян на землях союзникiв. Перiкл наказав, щоб постiйно був напоготовi флот з 60 вiйськових кораблiв, за допомогою яких афiняни змушували своїх союзникiв сплачувати данину. Роки правлiння Перiкла були часом найбiльшого пiднесення могутностi Афiнської держави.
Спартанська держава була незадоволена пiднесенням Афiн. Суперництво мiж Афiнами i Спартою 431 р. до н. є. призвело до початку вiйни мiж ними. Ця вiйка тривала майже 30 рокiв i дiстала назву Пелопоннеської. В нiй брали участь майже всi полiси Грецiї: однi на боцi Афiн, iншi — на боцi Спарти. Воєннi дiї тривали з перемiнним успiхом i призвели до повного руйнування господарства обох сторiн. Вiйна завершилася поразкою Афiн, внаслiдок чого Афiнський морський союз був розпущений, афiнянам було заборонено тримати вiйськовий флот i вони змушенi були заплатити Спартi контрибуцiю.
Пелопоннеська вiйна призвела до занепаду всiх грецьких полiсiв, а також загострила суперництво мiж ними. Вiйни мiж полiсами тривали й у IVст. Та й усерединi багатьох мiст-держав було неспокiйно. Тут вiдбувалися гострi сутички мiж демосом i аристократами.
Давньогрецька культура
Пiднесення господарського життя у Грецiї сприяло розвитку грецької культури. Великих успiхiв досягла наука Давньої Грецiї. Грецьких мислителiв завжди : цiкавили походження свiту та його устрiй. Вони намагалися рацiонально пояснити явища природи. Однi вважали, що початком усього була вода, iншi — повiт- ' ря, третi — вогонь. Велике значення мало вчення Демокрита, який висунув гiпо- ! тезу про те, що все, що iснує, складається з атомiв. Вчений Гераклiт вважав, що ! все в свiтi перебуває у безперервному русi i розвитку. Великий внесок у математичну i науку зробив Пiфагор, Гiппократа
сприяли розвитку медицини.
Давня Грецiя вважається батькiвщиною фiлософiї. Найвидатнiшими фiлософами в Афiнах були Сократ, Платон
i Арiстотель.
Цi та iншi фiлософи намагалися пояснити багато важливих проблем, що стосувалися як природи, так i людини.
Працi iсторикiв Геродота
i
На високому рiвнi, особливо в Афiнах, знаходилася освiта. Майже всi дiти вiльних грекiв вiдвiдували школу. Дiти селян i ремiсникiв навчалися тiльки письма та читання, оскiльки з юних рокiв мали допомагати батькам. Дiти знатних батькiв навчалися у гiмназiях до 18 рокiв. У гiмназiях, окрiм наук, навчали танцiв, спiву, грi на лiрi. Багато уваги придiлялося фiзичному вихованню, бiгу, боротьбi, стрибкам, киданню списа та диска.
Пiзнiше це переросло у театральне дiйство. Були побудованi театральнi споруди, що являли собою яруси лавок, розташованi пiвколом з майданчиком для вистав посереднi. Тут розiгрувалися п'єси (трагедiї i комедiї) як на мiфологiчнi сюжети, так i на побутовi. Видатними драматургами були автори трагедiй Есхiл, Софокл, комедiограф Аристофан.
Найперше виникли дорiйськi колони. Простi i суворi, вони були вкритi жолобками, а верхня частина (капiтель)
являла собою масивну плиту. Іонiйськi колони виникли пiзнiше. Вони стрункiшi i тоншi за дорiйськi. їхня капiтель мала вигляд двох завиткiв. Найпiзнiше виникли коринфськi колони з капiтеллю у виглядi кошика з листям. Часто робились колони у виглядi чоловiчих
i жiночих (карiатиди)
головною частиною якого був храм богинi Афiни
Грецькi громадськi будiвлi обов'язково прикрашалися рядами колон, мали прямокутну форму та двосхилий дах. Фронтони цих будiвель прикрашали мармуровими барельєфами, що в основному зображували мiфологiчнi сцени. Давня Грецiя уславилася своєю скульптурою. Грецькi скульптори майстерно передавали красу людського тiла, динамiку рухiв людини. Такими, наприклад, є статуя списоносця роботи скульптора
скульптора Мiрона
та iншi. Статуї зображували богiв, мiфологiчних героїв i реальних людей. Статуї робили з мармуру, дерева, бронзи. Часто на дерев'яну основу наклеювали пластини iз слонової кiстки, а елементи одягу золотили. Такими є статуя бога Зевса в Олiмпiї
(на Пелопоннесi) i зображення богинi Афiни всерединi храму Парфенон роботи великого грецького скульптора
фiгур зберiгали червоний фон глини. Такi вази дiстали назву червонофiгурних. Художники малювали на вазах сцени з сучасного їм життя, мiфiв, сцени з театральних комедiй i трагедiй. Існували картини у виглядi фресок та на дошках, але всi цi витвори мистецтва не збереглися до теперiшнього часу.
Олiмпiади
проводились з 776 р. до н. є. раз на чотири роки. На час проведення Олiмпiйських iгор у Грецiї припинялися всi вiйни. Основними видами спорту були: бiг, бiг у повнiй екiпiровцi воїна, стрибки у довжину, кидання списа i диска, кулачний бiй, боротьба, пан-кратiон
(боротьба з елементами кулачного бою), перегони колiсниць. Переможцi Олiмпiйських iгор користувалися великою пошаною. їх нагороджували вiнком з оливкового дерева, на честь чемпiонiв споруджували їхнi статуї.
Учасниками Олiмпiйських iгор могли бути лише вiльнi чоловiки — повноправнi громадяни полiсiв. Жiнкам пiд страхом смертi доступ до Олiмпiад був заборонений.
ЕЛЛІНІЗМ
Пiдкорення Грецiї Македонiєю
У той час, як грецькi держави занепадали, на пiвночi Балканського пiвострова посилювалося Македонське царство. Найбiльшої могутностi Македонiя
досягла за царя Фiлiппа
II
.
Вiн створив сильне вiйсько за грецьким зразком, головною силою якого була пiша фаланга — зiмкнута шеренга воїнiв у 16 рядiв, удар якої на рiвнiй мiсцевостi неможливо було спинити.
Фiлiпп IIвирiшив скористатися розбратом мiж греками i захопити грецькi держави. Багато грецьких рабовласникiв пiдтримували македонцiв у надiї, що вони захистять їхнє життя i майно. Вони розраховували також, що, пiдкоривши Грецiю, Фiлiпп II пiде вiйною на Персiю i тодi вони будуть позбавленi загрози з боку бiднякiв, яких македонський цар вiзьме в своє вiйсько. У Грецiї утворилася група прибiчникiв Македонiї з-помiж аристократiв.
Бiльша частина вiльного населення не бажала пiдкоритися македонцям. Противникiв Македонiї очолив знаменитий афiнський оратор Демосфен, який закликав усiх грекiв до боротьби проти македонського царя, до захисту демократiї i свободиГрецiї.
Проти Македонiї пiднялося багато мiст Середньої Грецiї на чолi з Афiнами. 338 р. до н. є. бiля мiста Херонеї
грецькi союзники були розбитi македонцями. Пiсля цiєї перемоги Фiлiпп IIпроголосив себе командувачем усiх збройних сил грецьких держав. Таким чином, Грецiя втратила свою незалежнiсть.
Завоювання Александра Македонського
Александр зiбрав добре озброєне вiйсько i висадився з ним в Малiй Азiї, що. належала персам. Тут у битвi на рiчцi
вiн розбив вiйсько перського сатрапа i звiльнив вiд персiв грецькi малоазiйськi мiста. Пiсля цього греко-македонське вiйсько розгромило перське вiйсько на чолi з царем Дарiем
III македонського царя богом. Продовжуючи завоювання Персiї, Александр 332 р. до н. є. дав вирiшальний бiй Дарiю IIIпри Гав-гамелах
(на березi Тигру). У жорстокiй битвi перське вiйсько було розгромлене. Дарiй Ш утiк i незабаром був убитий своїми придворними. Перська держава розпалась. ; Захопивши давнiй Вавилон, Александр зробив його столицею своєї держави. 329 р. до н. є. греко-македонське вiйсько вирушило на Середню Азiю. Зломивши опiр мiсцевого населення, упродовж наступних трьох рокiв Александру вдалося пiдкорити цю країну. Далi вiдбувся похiд в Індiю. Бiля рiки Інд македонцi стали до бою з вiйськом iндiйського царя Пора,
в якому були бойовi слони. Македонське вiйеько зазнало великих втрат, але вийшло переможцем.
Сильний опiр iндiйського населення, незвичний клiмат, утома вiд численних бойових сутичок стали причиною заворушень у вiйську Александра. Його воїни вимагали повернення. 325 р. до н. є. Александр змушений був припинити похiд i повернутися до Вавилона.
Розпад держави Александра Македонського
Як результат греко-македонських завоювань утворилася величезна держава, що простяглася вiд Балканського пiвострова до рiки Інд. За прикладом перськихцарiв Александр оточив себе величезною розкiшшю, вимагав, щоб його вважали Оогом i кланялись йому в ноги.
На сходi з'явилися новi мiста, куди переселялося грецьке населення. Іреки побачили життя i познайомились з культурою iнших народiв. 323 р. до н. в. Аиександр Македонський раптово помер. Оскiльки його держава складалася з Розрiзнених земель майже не зв'язаних мiж собою нi господарством, нi культурою вона швидко ооТпал'ася Щй процес прискорила мiжусобна боротьба за владу мiж полковод-Гями греко-їакедського вiйська (дiадохами). Внаслiдок цiєї боротьбидержава Александра Македонського була подiлена на кiлька царств. Головними з них були Македонське, Єгипетське i Сирiйське.
Господарство i
к
ультура Схiдного Середземномор'я у
У державах, що утворилися пiсля розпаду держави Александра Македонського, царями стали македонськi полководцi та їхнi нащадки, опорою яких були переселенцi Грецiї i Македонiї. Цi держави дiстали назву еллiнiстичних, оскiльки їх розвиток вибувався пiд впливом грецької культури. З-помiж грекiв i македонцiв царi позначали стратегiв, начальникiв областей, судцiв i чиновникiв. Мiсцевi селяни сплачували i великi податки продуктами своєї працi i обробляли землi царя, вельмож i нiв Ремiсне виробництво i торгiвля також знаходилися в руках грекiв i македонцiв. Одночасно в еллiнiстичних країнах зростали старi мiста i швидко з'являлись новi Одним iз найбiльших нових мiст була
- столиця Єгипту, де правила династiя Птолемеїв.
Сюди Нiлом везли хлiб з Єгипту, золото i слонову кiстку з Нубiї Уздовж каналу, проритому мiж Нiлом i Червоним морем iшов шлях до Індiї. Перед Александрiєю на островi Фарос
височiв величезний, 140-метровии маяк, вогонь якого було видно за кiлька десяткiв кiлометрiв. В Александрiї були прямi вулицi театрТозкiшнi палаци царiв i знатi, i знаменитий
тобто святилище муз (покровителiв наук i мистецтв), де iснували обсерваторiя небесними свiтилами i величезна бiблiотека, що складалася з 700 тисяч рукописiв. В еллiнiстичних державах з'явився новий матерiал для письма (назва вiд мiста
де був центр його виробництва), що являв собою спе-пiально оброблену шкiру телят i ягнят. Вiн був дуже мiцний, але дорогий
В Александрiї працювали грецький геометр Евклiд, видатний вчений Архiмед Астрономи i географи обчислили довжину екватора земної кулi, уточнили тривалiсть року не тiльки до годин, а и до хвилин. Великими витворами еллiнiстичного мистецтва стали гробниця царя Мавзола (мавзолей)
в Галiкарнасi, статуя бога Гелiоса на островi Родос (колос Родоський),
Завоювання Римом Італiї та органiзацiя римського вiйська
Протягом кiлькох столiть Рим вiв запеклi вiйни з iтальськими племенами. В серединi IVст. до н. є. пiсля тривалої вiйни з племенем
римляни завоювали багату область Кампанiю.
Пiсля цього вони завоювали пiвдень Італiї, де розташовувались грецькi мiста-держави. Складною була боротьба на пiвночi Італiї проти галлiв. Вони навiть у IVст. до н. є. змогли захопити бiльшу частину Риму, i оточили Капiтолiй, де сховалися жителi мiста. Щоб вiдкупитися вiд галлiв, римляни сплатили їм 300 кг золота. Пiзнiше галли були переможенi.
Перемогли римляни завдяки добрiй органiзацiї вiйська. Воно складалося з громадян вiд 17 до 46 рокiв i подiлялося на легiони
Вiн був дуже рухомий i мiг битися у будь-яких умовах. У римськiй армiї була сувора дисциплiна.
У. переможених римляни вiдбирали до 2/3 орної землi та пасовищ. На iнших землях Рим засновував колонiї для своїх малоземельних селян. Завойованi мiста i племена Італiї тримали в покорi не тiльки сильним вiйськом, але й за допомогою римської дипломатiї. Однi мiста були змушенi сплачувати податки, iншi були вiд них звiльненi, але поставляли воїнiв, у третiх була вiдiбрана земля, четвертi користувалися тими ж правами, що й римляни. В управлiннi Італiєю Рим дотримувався правила: «Подiляй i володарюй».
Пунiчнi вiйни
Пiсля пiдкорення Італiї Рим прагнув пiдкорити родючу Сицилiю. Це призвело до вiйни з Карфагеном, який володiв значною частиною середземноморського узбережжя Африки, частиною Сицилiї, островами Сардинiєю
i Корсикою,
пiвденно-схiдним узбережжям Іспанiї.
Почалися тривалi вiйни мiж Римом i Карфагеном, що дiстали назву Пунiчних вiйн
(римляни називали карфагенян пунами).
Однак Карфаген мав ще багато сил i готувався до нової вiйни. Карфагенський полководець Гамiлькар Барка
Ганнiбал весною 218 р. до н. є. повiв вiйсько з Іспанiї до Італiї через Альпи. Спустившись з гiр у долину рiки По, Ганнiбал приєднав до свого вiйська мiсцевi племена, нещодавно пiдкоренi Римом.
Вирiшальна битва вiдбулася 216 р. до н. є. при Каннах. зiбрали велику армiю, але уникали великих битв, чинячи напади на карфагенян та перешкоджаючи поповненню вiйська Ганнiбала. Тому сили карфагенян танули.
У боротьбi проти карфагенян вiдзначився молодий полководець Сципiон. В Іспанiї вiд завдав карфагенському вiйську декiлька поразок. Пiсля цього Сципiон вирушив до Африки. Карфагенський уряд, наляканий появою римлян, вимагав негайного повернення Ганнiбала з Італiї. В битвi поблизу мiста Зама Ганнiбал зазнав поразки. 201 р. до н. є. був укладений мир на дуже тяжких для Карфагена умовах. Карфаген мусив вiдмовитися вiд всiх своїх неафриканських володiнь, передавав римлянам флот та бойових слонiв, мав сплатити величезну контрибуцiю. Римляни стали повними господарями у Захiдному Середземномор'ї.
Вiйни Риму у ІІ-І ст. до н. є. та управлiння приєднаними землями
Єгипет. Рим, користуючись їх суперництвом, а розгромив кожного зi своїх противникiв поодинцi. Римляни вели три вiйни з • Македонiєю i в серединi IIст. до н. є. пiдкорили Македонське царство. Була завойована i Грецiя. Розгромивши Сирiю, римляни захопили Захiдне узбережжя Малої І Азiї. У першiй половинi І ст. до н. є. Рим вiв тривалi вiйни з Понтiйським \ царством,
що було розташоване на пiвденно-схiдному узбережжi Чорного моря. > Врештi-решт вони завдали поразки понтiйському царю Мiтрiдату
VI
Євпатору, ] захопили i зруйнували ] Карфаген. Завойованi поза межами Італiї областi називалися провiнцiями. Провiнцiї вважалися «здобиччю» римського народу. Як правило, провiнцiя управлялася намiс- i ником, який призначався на один рiк з-помiж сенаторiв. Населення провiнцiй обкла- І далося непосильними податками. Панування Риму розоряло народи Середземномор'я.
До IIст. в Римi склалося розвинуте рабовласницьке суспiльство. Великi вiйни сприяли поповненню невiльницьких ринкiв сотнями тисяч рабiв. Рабами ставали також жителi провiнцiй за--несплату податкiв, народженi в рабствi, а також особи, захопленi пiратами в полон.
Використання працi рабiв у Римi набуло бiльшого поширення, нiж у Грецiї. Багато рабiв працювали у латифундiях
— володiннях великих землевласникiв. Раби добували руду, будували шляхи, храми, водогони. їх використовували як хатню прислугу, вони навчали дiтей, були акторами в театрах, лiкарями, секретарями тощо. Раб вважався «рiччю, що розмовляє». Найбiльш сильнi i спритнi раби потрапляли в гладiаторськi школи, де їх вчили «красиво битися i помирати» на потiху римському натовпу. На аренах циркiв вiдбувалися поєдинки, бої гладiаторських загонiв,
билися з дикими звiрами.
Тяжке становище змушувало рабiв пiднiматися на боротьбу за свою свободу. Найбiльшим стало повстання, очолене Спартаком.
Воно спалахнуло у гладiаторськiй школi мiста
74 р. до н. є. З групою прихильникiв Спартак втiк iз школи-тюрми i сховався на Везувiї. До Спартака почали приєднуватися раби з навколишнiх маєткiв. Римське вiйсько блокувало табiр повсталих, але тi по плетених схiдцях спустилися з Везувiю, де не було римлян, i знищили римський табiр. Пiсля цього армiя Спартака почала зростати. Вiн здобув кiлька перемог над римлянами. Тривалий час у римлян не вистачало сил для розгрому Спартака. З часом проти повстанцiв виступило вiйсько, очолене римським полководцем Крассом. повстання було придушене.
Боротьба селян за землю
Розвиток рабства позначився на становищi вiльних селян в Італiї. Рабська праця була бiльш дешевою, нiж селянська. Тому селяни розорялись, отже зменшилася кiлькiсть людей, що набиралася до вiйська. Римська армiя дедалi частiше зазнавала поразки. Деякi найбiльш далекогляднi римляни пропонували реформи.
З кiнця IIст. до н. є. до середини І ст. н. є. Римська держава переживала перiод занепаду. За умов, коли вона розрослася майже на все середземноморське узбережжя, народнi збори, як i ранiше, виражали волю тiльки жителiв Риму та його околиць, тодi як римськi громадяни часто знаходилися за межами Італiї. До того ж далеко не завжди виборнi посади обiймали люди, якi були вартi того. Щоб здобути посаду, багатi аристократи часто застосовували пiдкуп римської бiдноти, роздаючи хлiб, грошi, влаштовуючи гладiаторськi видовища тощо. Все це супроводжувалось боротьбою мiж аристократичними угрупованнями, якi часто переростали у кривавi сутички, заколоти, цiлу серiю громадянських вiйн.
Це змiцнило роль полководцiв у полiтичному життi Римської держави, оскiльки вони спиралися на силу залежного вiд них вiйська. Спираючись на пiдтримку армiї, полководцi домагалися вищих державних посад. За допомогою армiї вони жорстоко придушували опiр своїх супротивникiв.
Диктатура Сулли
знатi. Супротивники Сулли, очолюванi Гаєм Марiєм, органiзували заколот, вiдмiнивши його постанови. У Римськiй республiцi почалася громадянська вiйна мiж прихильниками та супротивниками Сулли
i марiанцями).
У 82 р. до н. є. пiд Римом Сулла розбив армiю своїх супротивникiв i сенат проголосив його диктатором.
Ставши диктатором, Сулла оголосив своїх ворогiв поза законом, що означало дозвiл на їх вбивство всiм, хто того забажає, i навiть оприлюднив списки цих людей (проскрипцiї).
За роки його диктатури (82—79 рр. до н. є.) загинуло 40 сенаторiв i 1500 вершникiв (представникiв багатих землевласникiв) та багато iнших людей. Майно, землю i рабiв страчених вiн роздавав своїм прихильникам.
Сулла виступав за змiцнення влади аристократiв у сенатi. Вiн обмежував вплив народних трибунiв.
У 79 р. до н. є. Сулла заявив про свiй вiдхiд вiд полiтичної дiяльностi. Панування Сулли завдало нищiвного удару по республiканському ладу в Давньому Римi. Пiсля його смертi 78 р. до н. є. продовжилася боротьба за вiдновлення республiки, але вплив полководцiв на полiтичнi подiї однаково залишався величезним.
Перший трiумвiрат
У 60-тi рр. до н. є. в Римi найбiльший авторитет мали три полководцi та полiтичнi дiячi: Гней Помпей, Юлiй Цезар
та Марк Красс.
Будучи не в змозi захопити одноосiбну владу, Цезар, Красс i Помпей у 60 р. до н. є. уклали мiж собою таємний троїстий союз — трiумвiрат.
Наступного, 59 р. до н. є. Цезар був обраний консулом i вжив низку заходiв, вигiдних учасникам трiумвiрату — трiумвiрам. Солдати (ветерани), що залишили службу у Помпея, отримали земельнi надiли, якi вiдмовився їм надати сенат. Помпею i Крассу вручили для управлiння багатi провiнцiї.
Вiйни Цезаря i Красса
Цезар почав з ними вiйну, що тривала вiсiм рокiв. Вiн умiло використав ворожнечу мiж гальськими племенами. Цезар ставав на бiк одних племен проти iнших, поодинцi громив своїх^ противникiв i поступово захопив усю Галлiю.
Пiд час Галльської вiйни вiн зiткнувся i з племенами германцiв,
що жили за Рейном.
Перейшовши через Рейн, його вiйсько завдало германцям поразки. Але розумiючи, що захоплення величезної i дикої країни германцiв дорого коштуватиме Риму, Цезар вiдступив у Галлiю. Вiн також здiйснив у 55—54 рр. до н. є. переможний похiд у
де примусив мiсцевих жителiв платити Риму данину.
Вiйни з галлами, германцями та британцями дали Риму величезну здобич у виглядi худоби, рабiв, золота i срiбла. За допомогою цiєї здобичi Цезар змiцнив свiй авторитет серед римської знатi, що була охочою до багатства та розкошi. Вiн удвiчi збiльшив плату своїм солдатам, щоб вони були вiдданими. У Галлiї Цезар створив сильне вiйсько iз римлян, перемежених галлами i германцями.
i виснажливий похiд через пустелю. Коли ж у 53 р. до н. є. римляни досягли мiста Карри,
парфяни зненацька атакували їх. Римське вiйсько було розгромлене, а Красс загинув.
Із загибеллю Красса трiумвiрат розпався. Мiж двома iншими його учасниками почалася тривала боротьба.
Боротьба мiж Цезарем i Понпеем
Заручившись пiдтримкою сенату, Помпей вимагав вiдкликання Цезаря в Рим i розпуску його вiйська.
Але Цезар не пiдкорився i лише з одним легiоном перейшов Рубiкон i рушив на Рим, який зайняв без бою, оскiльки наляканi його рiшучiстю Помпей i консули втекли на Балканський пiвострiв. Головнi сили Помпея — 7 легiонiв — знаходилися в Іспанiї. Щоб забезпечити свiй тил, Цезар, вирушивши в Іспанiю, розбив там вiйсько Помпея.
Пiсля цього, проголосивши себе консулом, Цезар переправився в Грецiю, де у битвi при Фарсалi
в 48 р. до н. є. розбив нашвидкуруч зiбрану армiю Помпея., Помпей утiк до Єгипту, де був убитий за наказом єгипетських правителiв, якi i боялися сваритися з Римом.
Переслiдуючи Помпея, Цезар прибув до Єгипту. Зустрiнутi з почестями римляни почали втручатися у внутрiшнi справи цiєї країни i почували себе тут повними господарями, чинячи утиски мiсцевому населенню. Це спричинило повстання єгиптян в Александрiї. П'ять мiсяцiв Цезар був в облозi спочатку в царському палацi, а потiм на островi Фарос, де знаходився знаменитий маяк. Цезаря врятували вiйська, що прибули з Азiї. Александрiю захопили римляни. На єгипетський престол Цезар посадив свою ставленицю i коханку царицю Клеопатру.
Тривожнi звiстки з Малої Азiї змусили Цезаря покинути Єгипет. Один iз синiв Мiтрiдата, Фарнак, пiднявся на боротьбу i захопив частину римської територiї. Цезар розбив його за три днi.
Із Малої Азiї Цезар вирушив у Рим, а звiдти — в Африку та Іспанiю, де воював з прибiчниками Помпея, на перемогу яких знадобилося три роки
На захист селян, що розорялися, виступили брати Гракхи.
133 р. до н. є. старший iз братiв -—
був обраний народним трибуном. Вiн запропонував закон, який би забороняв користуватися дiлянкою понад 500 югерiв (югер — 1/4 гектара) землi «общинного поля». Надлишок такої землi пропонувалося вiдiбрати у великих землевласникiв i передати невеликими дiлянками безземельним громадянам. Таким чином, Тiберiй Гракх розраховував вiдродити селянське господарство i цим змiцнити римську армiю та оздоровити римське суспiльство. Ця пропозицiя зустрiла опiр з боку сенату, що складався з великих землевласникiв. Народ пiдтримав Тiберiя, i його пропозицiя стала законом. Почався передiл «общинного поля», однак завершити реформу не вдалося. Сенатори звинуватили Тiберiя в тому, що вiн бажає лiквiдувати республiку i вiдновити царську владу. Спровокувавши пiд час проведення народних зборiв бiйку, вони вбили народного трибуна.
Однак боротьба за землю не припинялася. 123 р. до н. є. народним трибуном був обраний молодший брат Тiберiя — Гай Гракх. Гракх i 3 тисячi,його прибiчникiв загинули.
руках великих землевласникiв.
Диктатура Цезаря в Римi
45 р. до н. є., зламавши опiр супротивникiв, Цезар повернувся в Рим. У його руках була зосереджена вiйськова, цивiльна i релiгiйна влада. Цезар став довiчним диктатором, консулом, народним трибуном, верховним жрецем i головнокомандувачем (iмператором).
збори i магiстрати, що склада- >
лися iз заможних осiб.
Цiлi Цезаря розходилися з iнтересами римської знатi, що звикла через сенат ] управляти державою i мати з цього великi доходи. Цезар реорганiзував сенат. Кiлькiсть! сенаторiв вiн довiв до 900, причому всi небажанi сенатори були замiненi його прибiчниками з-помiж вiйськової знатi, багатих рабовласникiв з iталiйських мiст.
Незадоволена частина римських аристократiв органiзувала змову проти диктатора, яку очолив давнiй друг Цезаря —
15 березня 44 р. до н. є. Цезар > був заколотий пiд час засiдання сенату.
Спроба Цезаря встановити в Римi постiйну одноосiбну владу закiнчилася невдало. •]
Боротьба за владу пiсля смертi Цезаря
Марк Антонiй
— найближчий по- i мiчник Цезаря. Але в Антонiя був суперник — племiнник Цезаря Октавiан,
який заручився пiдтримкою сенату, що вважав його захисником республiки.
У Октавiана була значна армiя, що складалася головним чином з ветеранiв: Цезаря. Об'єднавши свої сили з вiйськом сенату, Октавiан завдав поразки Антонiю, але незабаром уклав з ним союз, оскiльки не наважувався наодинцi вести І боротьбу з республiканцями. До союзу залучили i командира римської кiнноти] Лепiда. Так 43 р. до н. є. виник другий трiумвiрат (Октавiан, Антонiй, Лепiд). Сенат передав трiумвiрам всю повноту влади. Вони одразу ж почали набирати вiйсько для боротьби з республiканцями.
Вирiшальна битва мiж вiйськами трiумвiрiв i республiканцiв вiдбулася 42 р. бiля мiста Фiлiпки в Македонiї. Республiканцi зазнали поразки. Брут покiнчивзк життя самогубством, кинувшись на меч.
Але з перемогою над республiканцями громадянськi вiйни не припинились, оскiльки трiумвiрат розпався, i Октавiан спочатку усунув Лепiда, а пiсля розпочав боротьбу проти Антонiя. Антонiй укрiпився на сходi Римської держави. Вiн одружився , iз царицею Єгипту Клеопатрою. Октавiан оголосив Антонiю вiйну. 31 р. до н. є,
у вирiшальнiй морськiй битвi бiля мису Акцiй (на захiдному узбережжi Балканського пiвострова) флот Антонiя i Клеопатри був розбитий. Антонiй, а потiм ІІКлеопатра покiнчили життя самогубством, а Єгипет став римською провiнцiєю; Володарем Римської держави залишився Октавiан.
Правлiння Октавiана Августа
Встановивши свою владу у Римськiй державi, Октавiан 27 р. до н. є. отоло сив вiдновлення республiки. Сенатори присвоїли Октавiану почесне прiзвисько Авгус
ш (священний). Вiдновлення республiки було лише полiтичним ходом Августа, яки! еа назва встановленого Авгу-стом полiтичного ладу — принципат.
Народнi збори за Августа втратили своє значення. Сенат слухнянно виконував полю iмператора, опорою якого була армiя. Імператор правив довiчно, передаючи i)ладу у спадок.
Для розправи з супротивниками його полiтики Август створив особливе вiйсько — преторiанську гвардiю,.
її загони готовi були придушити будь-який замах на iмператорську владу.
Август придiляв багато уваги органiзацiї армiї. Вiн створив 25 легiонiв, розташував їх уздовж кордонiв iмперiї, що пролягали по Рейну та Дунаю. Не починаючи тривалих вiйн, iмператор обмежувався лише малими на кордонах. Спроби римлян перейти Рейн i пiдкорити германцiв скiнчилися поразкою у
9 р. н. є.
Разом iз встановленням iмперiї змiцнилося рабовласництво. Були ухваленi закони, згiдно з якими за вбивство господаря стратi пiдлягали всi раби, що були у будинку пiд час вбивства.
Римська iмперiя у І-ІІ ст. н. є.
У І—IIст. н. є. Римська iмперiя була на вершинi могутностi, рабовласницький лад досяг найбiльшого розквiту. Рим перетворився на найбiльше мiсто Середземномор'я. В ньому проживало тодi понад мiльйон жителiв.
Пiсля смертi Августа влада перейшла до його пасинка Тiберiя.
Сенат затвердив його спадкоємцем Октавiана, але все життя Тiберiю довелося боротися iз заколотниками, серед яких були й члени його родини. Пiсля смертi Тiберiя 37 р. iмператором став молодший син племiнника Тiберiя
але вiн був убитий 41 р. Наступним iмператором став молодший брат племiнника Тiберiя— Клавдiй.
Вiн був отруєний дружиною — учасницею змови. Його наслiдував її син Нерон,
який вiдзначався розбещенiстю. Коли внаслiдок його жорстокого правлiння в Римi спалахнуло повстання, вiн наклав на себе руки. Зi смертю Нерона влада перейшла до династiї
(66—96). Засновником династiї Флавiїв був
командувач римською армiєю в Іудеї. Останнiй представник цiєї династiї Домiнiцiан
був убитий змовниками у власному палацi. Пiсля цього. стала правити дiнастiя
Найбiльших розмiрiв Римська iмперiя досягла в роки правлiння iмператора Траяна
(98—116), який бiльшу частину свого життя провiв у вiйськових походах. Його иiйсько переправилося через Дунай i пiдкорило племена дакiв. Легiони Траяна у нiйнi з, парфянським царством завдали йому низки поразок i оволодiли Месопотамiєю. Походи Траяна були останнiми завойовницькими вiйнами Риму. Імперiї потрiбно iїуло багато вiйська для придушення повстань та захисту власних кордонiв. Тому в серединi IIст. Римська iмперiя була змушена перейти вiд завоювань до оборони своїх пеличезних володiнь.
Римляни почали захоплюватися деякими схiдними богами. Надзвичайно популярним став культ єгипетської богинi Ізiди,
що зображувалася матiр'ю з дитиною на руках. Античнi фiлософи пропагували iдеї простого i невибагливого життя та милосердя. Все це було передумовами виникнення нової релiгiї —
Воно виникло в Палестинi, яка 63 р. до н. є. стала римською провiнцiєю Іудея i населення якої, як й iншi народи, прагнуло звiльнитися вiд римського гнiту. Євреї вiрили, що тiльки бог Ягве звiльнить їх з-пiд римської влади.
На початку І ст. н. є. в Палестинi було багато мандрiвних проповiдникiв, якi сповiщали про скоре пришестя Месiї
(бога-визволителя). Офiцiйнi єрусалимськi священики переслiдували i суворо карали таких проповiдникiв.
За цих умов виникла вiра в Ісуса Христа,
iз вчення якого постала нова ; релiгiя. Можливо, що сам Ісус був одним з таких проповiдникiв Євангелiя
(в перекладi з грецької — «добра звiстка»), де описується бiографiя Христа, розповiдається про його служiння людям, чудеса, якi вiн творив, мученицьку смерть на хрестi i:
воскресiння з мертвих. Тут висловлюється переконання, що Ісус Христос — син Бога, що вiн невдовзi зiйде на землю i тодi буде «страшний суд», пiсля якого праведники потраплять у рай, а грiшники — у пекло. Євангелiї увiйшли до Но-вого Завiту
— другої частини Бiблiї.
Новi принципи знайшли вiдгук серед тих, хто страждав i був пригноблений, насамперед серед рабiв, якi вiрили, що в Царствi Небесному Бог воздасть справедливо i добрим, i злим. З Палестини християнство поширилося на iншi областi Римської iмперiї. Християни проповiдували замiсть помсти — любов до ближнього, милосердя та всепрощення; замiсть ворожнечi рабiв i панiв — надiю на спасiння i вiчне блаженство.
Є
_ К
ара за те, що римляни забули своїх богiв i перестали їм служити. Римськi iмператори почали будувати новi храми i вимагали вiд пiдданих ретельного вико-; нання релiгiйних обрядiв. Тому почалося переслiдування християн, як людей чужої вiри. їх мучили, кидали на поталу диким звiрам, розпинали на хрестах.
Вiруючi християни створили свою органiзацiю —
Це слово означає i «громада». На чолi християнської громади стояв єпископ.
Керiвник великої громади i називався патрiархом.
Першi християни через переслiдування не могли вiдкри-1 то проводити богослужiння i тому збиралися для вiдправлення культу в римських ' пiдземеллях.
Римська iмперiя в
II
ст.
У цей перiод рабство почало затримувати розвиток господарства Римської iмперiї. Раби погано працювали, їм не можна було довiрити складнi знаряддя працi, що! були винайденi в цей час: плуг з вiдвалом, жниварка, садовi ножi, водянi млини ]
та iн. Праця рабiв ставала невигiдною для рабовласникiв. їхнi господарства занепадали. Тому рабовласники давали рабам дiлянки землi, дозволяли будувати житло, заводити сiм'ю. За це раби сплачували господаревi частину врожаю або визнане-! ну плату. Таких рабiв називали «рабами, з хатинами».
Вiльнi бiдняки наймалися до рабовласникiв, орендуючи в них землю для ведення сiльського господ дарства. їх називали колонами.
Колони за борги не могли пiти вiд господаря;! i опинялися в повнiй залежностi вiд нього
варварiв
iз пiвночi. Це були германськi племена — готи, алемани, франки, херуски,
якi були вiдсталими у порiвняннi з римлянами. Римська армiя ледве стримувала їхнiй натиск.
У цей перiод iмперiя переживала i внутрiшнi негаразди. В Галлiї почалося! повстання багаудiв
(борцiв), учасниками якого були селяни i пастухи, яке римлянам,! ледве вдалося придушити. Селянськi заворушення спалахнули i в Єгиптi. У Пiвнiчнiй;! Африцi дiяла справжня армiя рабiв i колонiв, що боролося проти рабовласникiв.
Імператори вважали: щоб врятувати римську iмперiю вiд розпаду, треба ввест в Італiї i римських провiнцiях воєннi порядки, i суворi закони.
Наприкiнцi IIст. римським iмператором став полководець Септимiй Север,
родом з Африки. При ньому сенат, чиновництво i командування армiєю поповнилося вихiдцями зi схiдних провiнцiй. А до армiї почали брати колишнiх вiйськовополонених варварiв. Кожний воїн мiг просунутися по службi й дослужитися до командувача.
Септимiя Севера iмператором проголосила армiя. В серединi IIIст. вiйська у схiдних провiнцiях почали висувати своїх iмператорiв. Сенат, боячись посилення влади таких «солдатських iмператорiв»,
почав призначати iмператорiв сам. i Мiж сенатськими та солдатськими iмператорами точилася гостра боротьба. Незгоди І були i мiж самими солдатськими iмператорами. Імператори змiнювались через 2— ' З роки, а iнодi i через 1—2 мiсяцi. Як правило, їх вбивали заколотники або бунтiвнi легiонери. Інодi в iмперiї одночасно було кiлька iмператорiв, що воювали один проти одного. Наслiдком такого становища стало те, що в серединi III ст. вiд Риму вiддiлилися Галлiя, Іспанiя, Єгипет, майже всi провiнцiї в Азiї та на нижньому Дунаї.
На певний час призупинити розвал Римської iмперiї вдалося iмператору Дiо-клетiану Така форма правлiння дiстала назву домiнат
(з латинської «домiнує» — пан).
тетрархiв.
Армiя була подiлена на двi частини. Одна знаходилася у центрi i застосувалась для придушення внутрiшнiх заворушень. Друга розташовувалась на кордонах i мала захищати iмперiю вiд зовнiшнiх ворогiв. Імператор змiг придушити всi повстання, вигнати варварiв, збудував на кордонах обороннi споруди.
Римська iмперiя у
IV
ст.
306 р. одним iз тетрархiв став грек за походженням Костянтин.
324 р., перемiгши у мiжусобнiй боротьбi своїх суперникiв, вiн зосередив у своїх руках усю владу в iмперiї, покiнчивши з тетрархiєю.
313 р. Костянтин дозволив християнам вiдкрито вiдправляти свiй культ, а сам прийняв християнство, оскiльки його вчення вказувало, що будь-яка влада вiд Бога. Костянтин сам втручався у церковнi справи, усував неугодних йому єпископiв. Одночасно вiн дарував церквi землi, грошi i коштовностi. Отже, церква стала опорою державної влади.
яка була перейменована у Константинополь.
У другiй половинi IVст. посилився натиск варварiв на кордони iмперiї, по-и'язаний з початком «великого переселення народiв». Воно було спричинено тим, iцо на Європу сунули войовничi кочовики-гуни, народ азiатського походження. Вiд гунiв дуже страждали германськi племена готiв, якi тодi жили мiж Дунаєм та Доном. Щоб врятуватися вiд гунiв, готи дiстали дозвiл у римського iмператора переселитись на Балканський пiвострiв. Але римськi чиновники на мiсцях грабували i принижували готiв. Доведенi до повного вiдчаю, готи повстали проти Риму. 378 р., при спробi придушити повстання, римське вiйсько, очолюване iмператором Вацентом,
було розбите. Сам Валент загинув у цiй битвi, яка вiдбулася пiд Адрiано- Е полем. Новий iмператор, Феодосiй І,
припинив воєннi дiї. Готам були наданi землi п на пiвнiчному заходi Балканського пiвострова. Поселення варварiв у центрi iмпе рiї було дуже небезпечним.
Нiякi заходи iмператорiв не могли зупинити розпаду Римської iмперiї. 395 р. iмперiю було подiлено на двi частини — Захiдну i Схiдну. Схiдна частина дiстала назву Вiзантiя. До її складу входили Грецiя, Мала Азiя, Єгипет, Сирiя, Палестина. Столицею. Вiзантiїї став Костянтинополь. Захiдна частина включала Італiю, Галлiю, Іспанiю, Пiвнiчну Африку. Головним її мiстом стала Равена.
Сам Рим вже не вiдiгравав жодної ролi в полiтичному життi. Вiн став центром християнської релiгiї i мiсцем перебуванням римського єпископа —
Мiж правителями Заходу i Сходу не було згоди, вони постiйно ворогували мiж собою.
Загибель Захiдної Римської iмперiї
Римська iмперiя була багатонацiональною державою. Наполовину iноземною стала римська армiя. Навiть серед полководцiв було багато варварiв. Вони були й серед солдатських iмператорiв. Наприкiнцi iснування iмперiї варвари перебували майже на всiх керiвних посадах. Вони не були патрiотами Риму.
Пiдкоренi народи продовжували вести боротьбу за свою свободу. 407 р. римська армiя змушена була залишити провiнцiю Британiю. Пiзнiше були залишенi Галлiя та Іспанiя. Варвари, що проривалися через кордони iмперiї, утворювали на її землях самостiйнi держави. Так германське плем'я
пройшовши через римськi провiнцiї Галлiю та Іспанiю, переправилося на збудованому флотi в Африку. Там, на мiсцi колишнього Карфагену, 429 р. вони заснували своє королiвство.
Готи на чолi з вождем Аларiхом,
скориставшись слабкiстю iмперiї, вторгли-ся в Італiю i 410 р. захопили Рим, а потiм розгромили мiсто.
Серйозною загрозою для Римської iмперiї у серединi Vст. стали племена гунiв на чолi з вождем Аттiлою,
що рушили зi сходу. Але римляни, об'єднавшись iз германськими племенами i створивши боєздатне вiйсько, очолене римським полководцем Аецiєм, Каталунських полях
в Галлiї. Пiсля цього держава гунiв розпалася.
Перемога над гунами не врятувала iмперiю. 455 р. плем'я вандалiв з моря напало на Рим i захопило мiсто. Вандали зруйнували багато пам'яток мистецтва i чудових архiтектурних споруд. (З тих часiв жорстоке руйнування пам'яток культури дiстало назву «вандалiзм».)
Одоакр Ромула Августула.
Так припинила iснування Захiдна Римська iмперiя.
До початку VI ст. германськi племена розселилися на всiй її територiї, створивши ' варварськi королiвства: вандали — в Пiвнiчнiй Африцi, вестготи (захiднi готи) — ,ї в Іспанiї, остготи (схiднi готи) — в Італiї, франки
— в Галлiї,
i сакси — 5 в Британiї.
| 
