В сиву давнину
Історiя Ружинщини сягає в глибину тисячолiть. Землi її починають залюднюватись вже в епоху палеолiту (30 - 10 тис. рокiв тому). Теплий клiмат, водяний басейн, лiсостеп з багатими ґрунтами та тваринним свiтом сприяли розселенню тут первiсних людей. На той час людство значно просунулося у суспiльному розвитку, iстотно удосконалювалися знаряддя працi. З'явилися наконечники списiв, гарпуни, крем'янi знаряддя, рiзцi для обробки дерева та кiсток, скребки, голки для пошиття одягу з шкiри убитих тварин. Основними заняттями людей того часу в цьому регiонi було полювання на диких звiрiв, рибальство, а також збиральництво.
Нiмими свiдками життя наших предкiв є знахiдки матерiальних решток людської культури, залишки великих кiсток тварин. Так знахiдки залишкiв мамонта, обрiзкiв з оленячих рогiв свiдчать про те, що у цих краях дiйсно жили мамонти, пiвнiчнi оленi. Залишки кiсток мамонта знайдено на полях с. Бистрика, а обрiзки з оленячих рогiв поблизу с. Топори, рештки бивня i кiсток мамонта знайдено також в сусiдньому Сквирському районi.
В перiод мезолiту (IX-VI тис. до н. е.) та неолiту (VI-ІV тис. до н. е.) розпочинається приручення тварин, значно поширюється рибальство. Люди почали широко користуватися таким знаряддям, як кам'яна сокира. В неолiтичну епоху, крiм того, виникає землеробство, з яким пов'язаний перiод до сталої осiлостi. Появляється глиняний посуд.
ножикiв, наконечникiв, зубiв для серпiв. Учнями Ружинської школи в 50-60 роках на територiї Ружина знайдено дерев'яний серп з кремiнними зубами, кам'яний молоток, кремiнний нiж, кремiнну сокиру. Зараз цi знаряддя знаходяться у колекцiї краєзнавця Б. О. Блюма. у нього знаходяться також речi, якi належать до епохи пiзнього палеолiту - це примiтивнi необробленi молотки, скребки тощо.
Багато решток у виглядi кам'яного знаряддя, глиняних виробiв було знайдено учнями мiсцевих шкiл сiл Прибережного, Бiлилiвки, Ягнятина, Вiльнопiлля, Зоряного, Трубiївки. Частково цi речi знаходяться у музеях Бiлилiвської, Ружинської середнiх шкiл, краєзнавчих куточках шкiл сiл Прибережного i Рогачева.
На територiї Ружинщини чiтко прослiджуються матерiальнi залишки життя людей перiоду неолiту - поселення днiпродонецької культури. Поселення неолiтичної епохи виявлено поблизу сiл Вчорайшого i Топорiв.
У 1891 роцi розкопано один з трьох курганiв в с. Бiлилiвцi. Тут виявлено трупоположення з черепом, посипаним охрою - як символ очищаючої сили вогню, полiрований кам'яний молот з двома обухами. Всi цi знахiдки датуються VI тис. до н. е.
Трипiлля Обухiвського району Київської областi археологом В. В. Хвойкою наприкiнцi XIX ст. Пiзнiше речi, якi вiдносились до цього перiоду, стали називати пам'ятками трипiльської культури. На територiї нашого краю поселення трипiльської культури вiдкрито в селах Бiлилiвцi, Ягнятинi, Карабчиєвi. В с. Карабчиєвi в 1956 роцi проводилась археологiчна розвiдка спiвробiтниками iнституту археологiї УРСР Шмаглiем i Макаревичем. Вони виявили залишки глинобитних жител наземного типу, на площi яких знайдено фрагменти посуду, фрагментованого рiзними штампами, антропоморфнi i зооморфнi статуетки (фiгурки людей та тварин, якi мали обрядово-магiчне призначення. Чiльне мiсцi антропоморфних глиняних виробах займало зображення богинi родючостi.
При виготовленнi таких фiгурок в глину домiшували борошно, зерно, мабуть, щоб збiльшити їх магiчну силу їх ховали в своїх житлах пiд пiдлогою, очевидно, як вияв продовження роду, збереження сiм'ї.
В цьому ж поселеннi вищезгаданими археологами були знайденi рiзнi знаряддя працi: зернотерки, сокири, ножi, скребки, проколки iз каменю, кременю i кiстки. В Бердичiвському музеї зберiгаються фотографiї решток жител трипiльської культури, якi були зробленi пiд час розкопок в с. Бiлилiвцi. На основi знайдених речей та матерiалiв добутих археологiчними експедицiями на територiї нашого району, можна скласти уявлення про побут, знаряддя, будiвлi, заняття людей. Археологiчнi матерiали трипiльських поселень свiдчать, що їх населення сiяло ячмiнь, пшеницю, просо, розводило корiв, овець, свиней. Землю трипiльцi обробляли роговими чи кам'яними мотиками, врожай збирали крем'яним серпами, зерно розмелювали на зернотерках. Вони опанували ткацько-прядильне ремесло, майстерно виготовляли орнаментований посуд тощо.
Застосування бронзи (сплав мiдi й олова) у ІІІ-ІІ тис. до н. е. iстотно вплинуло на загальний розвиток людства; вiдбувається перший великий суспiльний подiл працi - скотарство вiдокремлюється вiд землеробства. На територiї району поселення початку епохи бронзи виявлено в с. Карабчиєвi.
В IX-VII ст. д. о н. е. пiвденна частина Правобережного Лiсостепу (до якої територiально вiдноситься i наш край) була густо заселена племенами, якi дiстали в iсторичнiй науцi назву "племена чорнолiської культури". Їхнi поселення розмiщувались на невисоких придолинних дiлянках, зручних для землеробства. Житла - напiвземлянки досить великих розмiрiв, що свiдчить про iснування великої патрiархальної сiм'ї. Землю обробляли дерев'яними плугами, в яких запрягали волiв. В. Гончаров, проводячи археологiчну розвiдку по Роставицi в 1946 роцi, вiдкрив таке поселення бiля с. Дерганiвки. Знайденi фрагменти керамiки дозволяють вiднести плем'я до чорнолiської культури. В с. Рогачах знайдено двi кам'янi шлiфованi сокири з просвердленими отворами, якi датуються X-IX ст. д. о н. е.
для життя урочища i селитися на пiдвищеннях, обносити поселення валами.
В цей же перiод розпочинається перехiд вiд епохи бронзи до раннього залiзного вiку. Поява виробiв з нового металу, зумовила прискорення економiчного прогресу суспiльства. Почалася, за словами Ф. Енгельса, доба залiзного плуга, сокири й меча. У зв'язку з цим вiдбувся другий великий суспiльний подiл працi - вiдокремлення ремесла вiд землеробства i скотарства. Це час виникнення ранньослов'янського суспiльства i ранньої форми державностi.
На протязi другої половини І тис. до н. е. племена Середнього Поднiпров'я пережили сильний культурний вплив степових скiфiв. На поселеннях i в курганах Поросся знайдено велику кiлькiсть речей античного iмпорту, що надходили з пiвнiчночорноморських центрiв (Ольвiї, Тiри).
Скiфи-орачi на Пороссi i в межах сучасної Ружинщини обробляли землю плугом, вирощували ячмiнь, просо, а згодом - овес i жито та iншi продукти рослинництва.
На замiну поховальному обряду з переважанням урнових трупоспалень в безкурганних могильниках (культура "полiв поховань") приходить новий обряд - трупопокладення за скiфським звичаєм. В 1885 роцi археолог Бальохiн вiдкрив поселення скiфського часу в Малiй Чернявцi. Було розкопано два кургани. В одному знайшов скелет в сидячому станi, а навколо - 12 iнших скелетiв без голiв. В другому - поховальний горщик у висiченiй камерi.
Аналогiчне поселення скiфської доби вiдкрито на захiднiй околицi Ягнятина, на пiвденних схилах Цапиного хутора. За типом керамiки В. Гончаров вiдносить поселення до пiзньоскiфського часу.
З III ст. д. о н. е. могутнiсть скiфiв падає. Вiдновлюється життя в неукрiплених поселеннях. Дослiджувану територiю населяють землеробськi племена зарубинецької культури (III ст. д. о н. е. - II ст. н. е). В II ст. д. о н. е. в басейн Росi проникає частина сарматiв, якi асимiлюються з мiсцевим населенням. В II-V ст. на територiї нашого краю виявлено поселення племен черняхiвської культури. Археологами Е. Махно, В. Гончаровим знайдено багато поселень цiєї культури, а саме: поблизу сiл Чорнорудки, Бистрика, Голубiвки - два, Дерганiвки, Плоски, Прибережного - три, Ружина, Трубiївки - два, Ягнятка - два, Зоряного - два, Зарудинець - один. Представникiв зарубинецької та черняхiвської культури дослiдники вважають праслав'янами, а пiвденну територiю Лiсостепу мiж Днiпром i Днiстром - прабатькiвщиною слов'ян. Однак, єдиної думки щодо походження слов'ян та їх культури в науцi поки що немає. Висловлюються рiзнi думки щодо етнiчного походження черняхiвської культури. Хоч вона мала полiетнiчний характер, все ж на територiї лiсостепової частини Правобережної України, а, отже i нашого краю, як вважають дослiдники нашого часу, склалося основне слов'янське її ядро. Щоб уявити собi життя в черняхiвському поселеннi, звернутись слiд до матерiалiв археологiчних робiт, якi проводила спiвробiтник iнституту археологiї АН УРСР Е. В. Махно в Ягнятинi вiдкрила два поселення ченяхiвської культури. Довжина одного iз поселень складає 600-700 м, ширина - до 150 метрiв. На територiї поселення виявлено залишки десяти споруд, якi розташованi вздовж схилу трьома нерiвними рядами. Вiдстань мiж рядами становить 20-40 метрiв. Встановлено, що з 10 споруд вiд пожежi знищено 6. Усi виявленi споруди - наземного типу. Будувалися вони на дерев’яному каркасi з порiвняно нетовстих стовпiв (дiаметром 15-20 см), обплетених лозою та обмазаних з двох бокiв глиною. Товщина стiн 20-30 сантиметрiв. Печами служили викладенi з каменю вогнища майже квадратної форми. В iнших спорудах виявлено печi виробничого призначення - гончарськi. На поселеннi зроблено багато знахiдок. Це цiлий i фрагментований керамiчний посуд, зернотертки, точильця з пiсковику, залiзнi й бронзовi речi, а також багато кiсток свiйських тварин. Найбiльше кiсток бика, вiвцi, кози, свиней й коня.
В одному з жител знайдено зброю (меч та бойовий нiж). Посуд - майже весь зроблений на гончарному крузi. Вiн має ознаки, характернi для керамiчних виробiв Київської Русi. Весь посуд, знайдений на Ягнятинському поселеннi, виготовлений стрiчковим способом (тобто на повiльному гончарному крузi) так само, як посуд часiв Київської Русi.
Знахiдки на поселеннi дають пiдставу говорити про високий розвиток залiзоробної справи, наявнiсть спецiалiстiв майстрiв, що виробляли зброю, знаряддя виробництва, прикраси, й добувати залiзо. Залiзоробне виробництво i гончарство в цей перiод повнiстю вiдокремлюється в самостiйну виробничу галузь.
Про культуру виробництва посуду епохи черняхiвської культури свiдчить також знайдений в Ружинi по вулицi О. Бурди посуд в одному iз поховань. Випуклий глечик з двома ручками та гарно оздоблена пiала збереглися дуже добре. Зараз вони знаходяться в шкiльному краєзнавчому музеї с. Бiлилiвки.
Велике переселення народiв (III-VII ст) охопило i слов’ян. Саме в цей перiод формуються групи схiдних, захiдних та пiвденних слов'ян. Схiдна частина слов'ян називається у письмових джерелах цього перiоду антами. У V-VI ст. почала формуватися слов'янська ранньосередньовiчна культура, Тiсний зв'язок якої з черняхiвською пiдтверджують археологiчнi дослiдження.
Скинувши гунське панування, наприкiнцi V ст. пiвденно-схiдний союз слов'янських племен потiснив тюркiв, сарматiв, алан, на пiвденний схiд, а балтiв на пiвнiч, захопив Середнє Поднiпров'я. Тут в цей перiод засновується м. Київ.
i археологiчних матерiалiв дослiдники прийшли до висновку, що територiя полян включала землi мiж Десною i Россю.
На територiї Ружинщини ранньослов'янськi поселення, що вiдносяться до VI-VIII ст., а також давньоруськi городища i поселення пiзнього перiоду (IX-XII ст), виявленi на околицях сiл Вчорайшого, Ягнятина, Карабчиєва, Бiлилiвки, Роставицi.
В 1947 роцi було розкопано великий курганний могильник, який майже примикає до Ягнятинськрго поселення черняхiвської культури. В курганi, який датується V-VII ст., знайдено поховання слов'янського перiоду. Інвентар кургану бiдний: знайдено бiля кiстяка бронзове кiльце (дiаметром 1,5 см) та уламки гончарного i бронзового посуду, залiзнi цвяхи.
В VIII-IX ст. в Середньому Поднiпров'ї складається державне об'єднання - Руська земля, в яке увiйшли поляни, древляни, сiверяни, уличi.
Основну роль в створеннi мiжплемiнного об'єдааиря, яке стало називатися "Русью", належало полянам. Характерно, що саме на землях полян збереглося найбiльше гiдронiмiв пов'язаних з iменем "Русь" - Рось, Росава, Роставиця.
регiону.
В X ст. на кордонах Поросся з'являються жорстокi кочовi племена - печенiги. Район Поросся пустiє. В руїнах лежали поселення наших предкiв.
Лише пiсля перемоги Ярослава Мудрого у 1017 i 1037 роках над печенiгами Русь знову змiцнює свої позицiї у Пороссi Київський князь укрiплює пiвденне порубiжжя будiвництвом оборонних лiнiй, переселенням з внутрiшнiх районiв Русi "кращих мужiв". У 1031 роцi Ярослав поселяє вздовж Росi полонених полякiв, в 1032 роцi будує систему пороських сторожових фортець. "В лiто 1032 Ярослав почав ставити мiста на рiчцi Росi".
Для вiдбиття нападу кочових племен вiд Уманi до Бiлої Церкви, а звiдти до Сквири, Ягнятина, Ружина, Вчорайшого, Попiльнi були побудованi землянi вали, якi увiйшли в iсторiю як "змiєвi вали", це так звана Ягнятинська вiтка Пороського валу, що становить приблизно 75 кiлометрiв.
У книзi А. Л. Похiлевича вiдмiчається, що землянi вали i насипи, якi оточують мiстечко Ружин, побудованi у вiддалену епоху, тому що у письмових актах останнiх двох столiть вони не лише згадуються як iснуючi, але названi найстарiшими.
Вони у давньоруськi часи мали вигляд дерев'яно-землянх стiн висотою до 3,5 i шириною 6-7 м, а з напiльної сторони перед ними викопувалися рови шириною 5-6 м i глибиною 1,5-2 метри. На той час вали були непрохiднi для кочових племен, якi гнали перед собою табуни коней, овець, худоби
пiвнiчно-захiдного Поросся в роки правлiння Ярослава Мудрого. Мiста регiону являли собою переважно воєнiзованi поселення.
Населення встигало зайняти оборону, повiдомити про напад Київського князя. На пiдвищених мiсцях насипалися кургани-могили, на яких стояли сторожовi вишки. На територiї району такi вишки були у напрямку на Крилiвку i Вчорайше, на Карачуновiй горi в напрямку Бистрика.
Скоргородок - один iз попередникiв Щербова (Ружина)
В дослiджуваному регiонi давньоруськi лiтописцi згадують два мiстечка -Ростовець i Неятин (сучаснi Бiлилiвка i Ягнятин). "Лiто 1071, Воювали половцi недалеко вiд Києва бiля Ростовця i Неятина говориться в "Повiстi временних лiт".
Про Скоргородок, як такий, згадки нi в одному iз лiтописiв немає. Однак данi археологiчних експедицiй показують, що тут було два давньоруських городища. Одне знаходилося в центрi мiстечка, на лiвому березi Роставицi (сучасний ринок), яке було зруйноване нiмецько-фашистськими загарбниками" в 1941-1943 роках.
Друге городище, значно менше, розташоване на правому березi р. Роставицi напроти першого (в районi нинiшньої Карачунової гори), але воно сильно зруйноване плануванням земельної площi. Можливо, це i було буферне берендичiвське поселення. Такi невеличкi городища, як твердить археолог І. Фундуклей супроводжували слов'янськi поселення як аванпости i населяли його берендичi. На територiї Ружина постiйно знаходять археологiчнi матерiали, якi вiдносяться до X-XII ст. В Ружинi знайдено енколпiон (XIII ст), який зберiгається в Житомирському iсторичному музеї, череп'яний горщик з покришкою без отвору (XII ст) та iншi речi.
Таким чином, логiчно можна припустити i археологiчно довести, що Скоргородок як такий iснував, а походження назви його, очевидно, виникає вiд мiстечка, яке нашвидкуруч збудовується.
В 1177 роцi, за свiдченням лiтописцiв, половцi знову прийшли на Руську землю i забрали шiсть мiст, в яких проживали берендичi, i пiдiйшли до Ростовця (Бiлилiвки). Тут їх наздогнали руськi князi iз своїми воїнами. Та битва для них була невдалою. "Половцi, повернувшись, перемогли полки руськi i багато бояр захопили, а князi вбiгли в Ростовець".
Можливо, серед вищезгаданих шести мiст, якi були зруйнованi половцями, був i Скоргородок.
В цей час, як засвiдчують лiтописцi, у верхiв'ях рiчки Росi поряд з росами жили берендичi, чорнi клобуки, тюрки та iншi племена.
Берендичi, iнодi берендiї (кочовi i напiвкочовi тюркськi племена), в лiтописi часто ототожнюються з чорними клобуками. Як гадають науковцi, можливо, що це була вiдусоблена орда половцiв, яка розселилась в основному в басейнi Росi. У Ростовцi проживали берендичi.
З розповiдей лiтописцiв можна зробити висновок, що берендичi у цей час були органiзованою силою. І хоч пiдкорялися вони Київському великокняжному столу, у рiзнi часи за пiдтримкою до них звертаються окремi князi, а деякi воюють проти них.
Як бачимо, за часiв Київської Русi територiя сучасного району (а саме, мiстечка Ростовець, Неятин, iншi) постiйно перебувають у полi зору князiв, вiйськовi сутички тут вiдбувалися регулярно.
Тут була створена поросська оборонна лiнiя, яка фактично являла собою продовження днiпровської. На Росi вiд її витокiв до гирла знаходилось 13 древньоруських городищ, якi розмiщувались впродовж лiвого берега рiчки. Серед них i були Ростовець, Неятин, Скоргородок. Вiйни з половцями тривали майже до татаро-монгольського нашестя. В 1234 родi вони розорили Поросся i околицi Києва.
Русь i половцi продовжували вести важку взаємну боротьбу, а тим часом над ними нависла нова хвиля кочiвникiв, бiльш могутнiша, нiж всi попереднi. Це були кочовi монголо-татарськi племена.
Передовi загони хана Батия просувалися вздовж берегiв Роставицi на захiд. Ними були зруйнованi Василькiв, Юр'єв (Бiла Церква), Неятин (Ягнятин), Роставець (Бiлилiвка), Скоргородок (Ружин) та iншi мiста Київської, Волинської, Галицької земель.
Всюди археологи знаходять великi шари попелищ, особливо пiд фортечними стiнами. На вуглищах в будинках i площах знайдено сотнi людських скелетiв.
Для утримання загарбаної територiї завойовники будують укрiпленi хутори з гарнiзонами. Історiя зберегла їх назви: Татарський хутiр (Бистрик), Чорний лiс (Карабчиїв), Карачунова гора (Ружин).
Іго монголо-татарських ханiв тривало понад 100 рокiв. Панування феодалiв Золотої Орди надовго затримало економiчний i культурний розвиток Пiвденної Русi. Майже столiття потрiбно було, щоб населення Поросся почало повертатися до рiдних мiсць, будувати новi поселення. На мiсцi зруйнованого Роставця виникає мiстечко Бiлилiв, Скоргородка - Щербiв.
Походження назви мiстечка Щербiв має двi версiї. Перша - це вiд назви воєводи, чи отамана, який мав прiзвище ІЦерба. До речi, таке прiзвище в районi зберiгається до цього часу. Друга - вiд старої назви вiдвару, або юшки з риби, яка у давнину називалася щерба. Ця версiя теж має пiд собою основу, оскiльки щерба iз свiжою рибою була тодi повсякденною їжею.
Оволодiвши Київщиною, литовськi феодали почали захоплювати українськi мiста i села.
Так, наближений до київського князя Володимира Ольгердовича Юрiй Іванович Половець одержує у свої володiння Сквиру, Ягнятин.
В XV столiттi Туреччина i Кримське ханство посилюють вiйськовий тиск на Велике Князiвство Литовське.
Стривоженi загрозою, що нависла над ними, українськi феодали переходили на службу до київських князiв Олександра Володимировича та Семена Олександровича (1455-1470). Внаслiдок цього влада останнiх поширилася на пiвнiчно-схiдну окраїну Волинi (Звяголь i частину Мозирщини, а також на схiдне Подiлля (Брацлавщину).
В цей перiод продовжується роздавання земель боярам. Вiйськовослужбове землеволодiння в тi часи було досить розвинуте. Крiм роздавання земель боярам-землянам, в iнтересах колонiзацiї i воєнної оборони розвивається закладення громад вiйськовослужбових, селянських на землях, якi зоставалися у безпосередньому розпорядженнi князя.
Український iсторик М. Грушевський зазначає: "Звiсний нам опис Київщини, описаний по смертi Семена Олельковича, i перед татарськими погромами, кидає цiкаве свiтло i на органiзацiю сеї селянської вiйськово-службової колонiзацiї ї на тутешнє господарство... Значна частина iмен сих осад зникла, i їхнє мiсце не можна означити".
Далi М. Грушевський наводить, документ, яким вiн користувався. "Фрагмент розпочинається селом Терпсеєвим "на Рси" (пiзнiше не звiсне). Далi маємо с. Антонiв нелодалiк вiд Росi (над Березянкою), кiлька сiл над Роставицею: Щербiв (тепер Ружин), Вчорайше, може Радостiв. Потiм Почуйкове на Кам'янцi, Сокольча на Унавi, Ходоркiв i Скочищiв на Ірпенi, Водотиїн у верхiв'ї Здвижу... Осади сi й iншi з ними названi, яких мiсця не можемо ближче означити (таких є сiм) - зазначає iсторик - всi мають згадку про практику Вiтовтових часiв. Се показує, що маємо тут дiло з осадами старими, не молодшими, а може й старшими вiд часiв Вiтовта (часи правлiння короля Вiтовта 1392-1430). М. Грушевський далi описує життя цих осадiв, чим займалися люди, якi там проживали. "Саму вїйськовослужбову органiзацiю їх можемо вважати з певною вiрогiднiстю дiйсно справою Вiтовта та його намiсникiв, слабкiсть привiлейованої вiйськовослужбової верстви зовсiм природно могла спонукати його до органiзацiї кадрiв вiйськовослужбового селянства, з елементiв заможнiших, економiчно сильнiших. Вони мають технiчну назву "слуг". Їхнiй головний обов'язок - вiйськова служба.
"вроцi", медовiй або куничнiй данинi, а також "свобiдних", якi ще не висидiли волi, не запомоглись, через те не несуть нiяких повинностей. Загалом цi 18 сiл, описаних у нашому фрагментi, посилали на вiйну близько 150 кiнних Воякiв".
в рiк видозмiнювалося, на їх плечi почав лягати гнiт великих феодалiв. Самi ж вони зазнавали постiйних нападiв iз боку кримських татар.
У 1399 роцi Ружинщину було дощенту спалено кримським ханом Тiмур-Кутлуком, а в 1416 її землi спустошує правитель Золотої Орди Едигей.
У 1482 роцi кримський хан Менглi-Прей напав на Київ i київськi землi. Щербов пiд час цього нападу був зруйнований так, що в документах згадується як "пустиня Щербов".
людьми працювали на панськiй землi. Тi жителi, якi мали хату з комином, платили чушне.
Крiм того, отаман вимагав грошового та натурального податкiв. Усi вони повиннi були брати участь в толоках, робити виїзди кiньми в лiс, ремонтувати дорогу.
Щербiв на той час був невеликим мiстом-замком, вiн нараховував десь 52-56 хат, в яких жили отаман з ратними людьми, ремiсники.
В останнiй чвертi XV ст. прискорився процес державного об’єднання Польщi i Литви. Намагаючись створити на Українi надiйну опору для свого панування, великi князi литовськi дають мiсцевим феодалам, своїм наближеним земельнi з державного фонду.
Три столiття до 1917 року.
В 1569 роцi Ружинщина (Поросся) була приєднана до Польського королiвства.
На територiї Поросся посилюється феодальний лад, поглиблюється експлуатацiя трудового народу. Продовжується напад на наш край кримських татар та турок. Пограбування людей вiдбувалося через кожних 10-15 рокiв. В XVI ст. населення Поросся чотирнадцять разiв вiдбивало навалу чужинцiв.
землi Поросся, а його брат Кирило Ружинський одержує мiстечко Щербiв над Роставицею, перейменувавши його в 1591 роцi в Ружин. Роман Ружинський з дружиною Софiєю одержує Карабчиїв, а Адам Ружинський - в нагороду мiстечко Паволоч. Князi Ружинськi нещадно визискували населення. На початку XVII ст. селяни працювали на хазяїна 4-5 днiв на тиждень.
В iсторичних архiвах сказано, що в маєтностi Ружина при 12 грошах чинш i рiзних дрiбних натурiях роблять чотири днi на тиждень ("а рано вставати"), а при "тiннiй роботi" - п'ять днiв, п'ять толок i пiдвода. Крiм того, отаман вимагав грошового та натурального податку.
Жорстока експлуатацiя, нацiональний гнiт змушували населення Поросся i Волинi пiднiматися на боротьбу.
В 1591-93 роках пiд проводом К. Косинського, а в 1637 роцi пiд керiвництвом Шавлюка i К. Скидана на територiї Правобережної України спалахнули селянсько-козацькi повстання, в яких активну участь беруть i жителi мiстечка Ружина та його околиць.
В 1642 роцi Ружин, сотенне мiстечко Паволоцького полку, мав сорок два двори i знаходився в руках запорiзьких козакiв, i людям жилося краще. Очевидець пише, що приїхавши в Ружин, зустрiли повно хлiба i пасiк, саме м. Ружин повне збiжжя та iншої поживи, пива i меду.
В серединi XVII ст. у Паволочi та Ружинi (в районi Карачунової гори) стояли вiйська Богдана Хмельницького. В цей час у Ружинi було 42 будинки.
Мiстечко Ружин в 1663 роцi зруйновується польськими магнатами за виступ проти польської шляхти. Лiтописець описує, що мiсто Ружин та села Вiйтовцi, Баламутiвка, Слободка та iншi пустi i немає нi одної людини, нi лачуги (хата).
Новим проявом народного гнiту проти польської шляхти була участь жителiв Ружина у повстаннi пiд проводом фастiвського козацького полковника Семена Палiя.
Мiж самими панами Ружинщини не було злагоди. Князь Корецький i його дружина Ганна поскаржилися на князя Романа Ружинського i його дружину Софiю за те, що вони, об'єднавшись з iншими панами, зiбравши шеститисячне, вiйсько, напали i пограбували маєток Корецьких. Вони убили багатьох жителiв, взявши маєток штурмом в 1609 роцi.
Пiсля великих повстань проти польської шляхти в 1711 роцi польськi магнати Потоцькi, Калiновськi, Ружинськi, повернувшись на Поросся, сконцентрували в своїх руках величезнi земельнi надiли. Шукаючи кращої долi, значна частина селян i козакiв Правобережної України переселилися на Дунай та Дон.
Нацiонально-визвольна боротьба не припинялася i в XVIII ст. Жителi мiстечка Ружин i його околиць беруть активну участь у гайдамацькому русi в 1734 та 1750 роках, Колiївщинi в 1768 роцi.
Приєднання Правобережної України до Росiї в 1793 роцi давало можливостi для економiчного, полiтичного i культурного розвитку. Припинилися набiги на наш край кримських татар та турок.
У 1796 роцi на Правобережнiй Українi було утворено три губернiї. Ружин вiдносився до Київської. Хазяї землi багатiли, а становище трудового народу залишалося тяжким.
Основнi масиви землi, лiсiв, вод, природнi багатства знаходилися в руках великих феодалiв-князiв Острозьких, Бранiцьких, Потоцьких, Калiновських, Корецьких та Ружинських. Князю Любомирському належало 20 мiст, i мiстечок, 738 сiл, в тому числi i Ружин.
Жителiв на той час в мiстечку Ружинi нараховувалося 750 чоловiк.
В 1727 роцi в Ружинi була побудована перша дерев'яна православна церква, служителi якої збирали податки iз ста дворiв у Ружинi та з шiстдесяти дворiв на Баламутiвцi. Церквi належала земля i хутiр з лiсом пiд селом Крилiвкою. Усього церква на той час мала сто вiсiм десятин землi.
Бiля церкви, в склепах, хоронили покiйникiв. Масове громадське кладовище було вiдкрите в кiнцi XVII-на початку XVIII столiття на пагорбi через поперечну вулицю Бурди.
Пiсля придушення селянсько-козацьких повстань на Українi польськi магнати посилили експлуатацiю народу. Хоч кiлькiсть населення поступово зростала, але чисельнiсть слобожан та вiльних людей зменшувалась.
та Корнiець були битi рiзками по голому тiлу за те, що не вийшли на панщину.
У помiщицькому маєтку Челiщевих (територiя нинiшнього правлiння колгоспу iм. Ленiна) за невихiд на роботу встановлювалася кара вiд шести до тридцяти ударiв.
Гордiй Черниченко був битий рiзками за те, що не з'явився на панщину, хоч цього дня хоронив дитину. Антон Крохмалюк - за те, що брав участь у скарзi на посесора Бовсунiвського паном Челiщевим був вiдданий в солдати.
Польський магнат граф Калiновський для окатоличення мiсцевого населення побудував у 1817 роцi в Ружинi костьол Вiн гарної архiтектури i вважався приходським. Примiщення збереглося до нашого часу, i не так давно костьол передали громадськiй релiгiйнiй общинi.
євреїв.
З давнiх-давен, з глибоких сивих вiкiв обожнювалася криниця. І на сьогоднi живуть у народнiй пам'ятi перекази i легенди про властивостi окремих джерел, вода з яких зцiлювала людей. Обожнювання води перейшло в народнi обряди, а освячення води в церквi, криницi на ставу. Самобутня краса українських криниць привертала увагу багатьох дослiдникiв. З них нiби випромiнюється джерело здоров'я, духовностi нашого народу. Криницi в минулому копали до лiтнього народного свята Івана Купала. В них дiвчата обмивали вiнки, хлопцi пригощали дiвчат водою.
У великiй пошанi були громадськi криницi, їх копали гуртом на видному мiсцi. У свята тут збиралася молодь, влаштовуючи танки. Бiля криниць хлопцi напували коней, вiдбуваючи в армiю. Багато криниць мають назви полководцiв та ватажкiв нацiонально-визвольної боротьби. Є такi i в нашому краю, в нашому районi. До них приходили люди в днi удач, або просто на схилi лiт запричаститися джерельною водою.
"Сказание населённых местах Киевской губернии".
Ця криниця знаходиться по виїздi на поле по сучаснiй вулицi Партизанськiй. Багато богомольцiв з околиць приходили сюди протягом року напитися води. Бiля криницi стояла каплиця, в якiй зберiгалася з дуже давнiх часiв iкона образу Божої Матерi. Коли в 1821 роцi була побудована громадою Ружина при допомозi помiщицi Челiщевої православна церква, то цей образ був перенесений До церкви.
Свого часу каплиця була зруйнована, а криниця занедбана. Пора криницю впорядкувати, щоб люди могли налитися цiлющої води з iсторичної криницi.
Нова кам'яна церква мала кольоровi вiтражi, долiвка була вистелена кольоровим кафелем, а дзвони привезли з Берлiна.
На жаль, церква як iсторичний пам'ятник культури нашого народу була знищена на початку 30-х рокiв XX столiття.
Щоб уберегтися вiд народного гнiву, несподiвано з'являтися перед народом, помiщиця Челiщева i граф Калiновський (будували пiдземний хiд, з'єднавши панський будинок, костьол i православну церкву. Пiдземний перехiд, споруджений у рiст людини був обкладений цеглою, мав у стiнах виступи для освiтлення та зберiгання продуктiв. Викопано було декiлька криниць. (Залишки пiдземного ходу збереглися до наших днiв)
роки, з 1844 по 1848, на фабрицi було виготовлено 72 тис. аршин сукна. Вiд його продажу господар мав 57 тис. крб. прибутку.
Крiм суконної фабрики працювали ґуральня, цегельний, черепичний, пивний заводи.
Помiщиця Челiщева вiдкрила першу лiкарню на шiсть лiжок. За рiк в нiй одержали медичну допомогу сто двадцять один чоловiк, а в 1846 роцi на медичне обслуговування було витрачено 91 крб. Лiкування було платне. Основна маса населення мiстечка лiкувалася травами.
Помiщик Челiщев вiв безтурботне, гультяйське життя в Санкт-Петербурзi. Вiн заборгувався, i Ружин та його околицi в 1856 роцi були проданi на торзi з молотка помiщику Злотницькому.
Життя селян погiршувалося. Збiльшувалась кiлькiсть безземельних хлiборобiв. Найродючiшi землi скуповував помiщик Злотницький. За ним рахувалось 2743 десятин, церква мала - 148 десятин. А в селян було всього 6931 десятина. Не змiнилося їх злиденне життя i пiсля реформи 1861 року. Помiщик Золотницький постiйно скуповував i скуповував землi i на кiнець XIX столiття мав уже 12 тис. десятин землi родючої, 217 десятин малородючої та 1071 десятину ставкiв i лiсу.
Найбiльшим пiдприємством в цей час був винокурний завод "Злотницьких", валова продукцiя якого складала 264 тис. крб. срiблом.
25 процентiв власної землi Злотницький використовував пiд посiви цукрових бурякiв, якi збував цукропромисловцям. В Ружин почав прориватися iноземний капiтал. Так, у 1862 роцi тут працював шкiряний завод, який належав пруському пiдданому Августу Готфрiту Вольфу.
Згодом такий же завод мав помiщик Злотницький. Йому ж на рiчцi Роставицi належав вальцовий млин, який за рiк переробляв п'ятнадцять тисяч пудiв пшеницi. На початку 60-х рокiв XIX. столiття в Ружинi почав працювати паровий млин.
В той час добре використовувалась водяна сила рiчки Роставицi. Крiм вальцового млина, дiяв мукомольний, який переробляв пiвтори тисячi пудiв пшеницi в рiк, та водяна крупорушка, яка переробляла за рiк чотири тисячi пудiв ячменю, проса, гречки. Ячмiнь також йшов для виробництва пива.
З розвитком товарного виробництва i торгiвлi наприкiнцi XIX столiття в Ружинi через кожнi три недiлi (в четвер) вiдбувався великий базар. На базар приїздили пiдводи з Брусилова, Ходоркова, Вчорайшого, Сквири, Погребищ, Бiлилiвки, Зiлопiлля, Козятина та Бердичева. Базар простягався вiд Баламутiвської церкви через мiстечко до виїзду на мiстечко Вчорайше.
На базарi все прирiвнювалося до вартостi коня. Грошi були дуже дорогi. Переважна кiлькiсть селян ходила в домотканiй одежi. Сiльськогосподарська продукцiя порiвняно була дуже дешевою, а товари промисловi - надзвичайно дорогi.
Розвиток промисловостi та торгiвлi сприяв збiльшенню кiлькостi населення мiстечка Ружина. Так, якщо в 1866 роцi разом з Баламутiвкою було 1524 жителi, то в 1890 роцi вже бiльше п'яти тисяч, i Ружин стає волосним центром Сквирського повiту.
За кошти населення Ружина земство вiдкриває двокласне училище, в якому навчалися сорок сiм учнiв. В 1890 роцi почала працювати i двокласна мiнiстерська народна школа, де здобували грамоту вже двiстi сiм дiтей. В цей же час споруджується примiщений лiкарнi на десять лiжок (збереглося до нашого часу). Тепер в ньому аптека. Була приймальна палата. Дiяла державна i земська пошта. Окремо працювала лiкарня для євреїв.
Дiти вчилися i в приватних осiб-вчителiв, в основному багатих євреїв.
Чотирьохсотлiтнiй Ружин уславило чимало видатних першопрохiдцiв в галузi науки, культури, зробивши великий вклад в iсторiю. Ось хоча б таке. Журнал "Польща", що видається росiйською мовою у варшавському видавництвi, друкує картку-енциклопедiю, де йдеться про вiдомих полякiв. І серед знаменитостей, якi залишили яскравий слiд у суспiльно-полiтичному життi, знаходимо iм'я Ернеста Малiновського, який народився в 1808 роцi в Ружинi (том 3, стор. 10).
В статтi розповiдається про iнженера-залiзничника, професора унiверситету в Лiмi. Вiн був учасником повстання 1830-1831 рокiв та учасником повстання 1848 року. З 1852 року Ернест Малiновський пов'язує своє життя з Республiкою Перу. Вiн займається фортифiкацiйними спорудами морського узбережжя, зокрема порту Кальял. Е. Малiновський - автор i керiвник будов й залiзничної колiї, що пролягла через гористу мiсцевiсть Анд на висотi 4769 метрiв над рiвнем моря - найвищої в свiтi залiзничної лiнiї з 362 тунелями. Жителi Перу визнали нашого земляка Е. Малiновського своїм народним героєм, спорудивши йому пам'ятник на однiй з площ столицi республiки - Лiмi.
В 1900 роцi в Ружинi було 284 дворiв. В ньому мешкало 5425 особи, з них 3191 чоловiк. Основне заняття населення - хлiборобство. Мiстечко належало помiщику А. А. Злотницькому. Господарство в маєтку помiщика велося по 8-пiльнiй сiвозмiнi, а селяни вели своє господарство по трьохпiльнiй. В мiстечку були: одна православна церква, римсько-католицький костьол, човня, єврейська синагога, шiсть єврейських молитовних домiв, двокласна мiнiстерська народна школа, цегельний та шкiряний заводи, водяний млин, слюсарна майстерня, вiсiм кузень, аптека, шiсть постоялих дворiв.
Пiд впливом революцiйних подiй в 1905-1907 роках, якi вiдбувалися в країнi, робiтники та селяни Ружина i навколишнiх сiл пiднiмалися на боротьбу проти помiщикiв та самодержавства. Вони самоправно рубали державнi та помiщицькi лiси, випасали худобу на помiщицьких пасовищах, захоплювали пасовиська i водопої, а з часом почали пiдходити i до бiльш рiшучих дiй - до страйкiв, пiдпалiв майна, розгрому помiщицьких маєткiв.
Подiї буремного 1905 року в центрi царської Росiї викликали вiдповiдний вiдгук i в серцях наших землякiв. Ось, наприклад, що вiдбувалось в 1906 роцi за 18 кiлометрiв вiд Ружина, в селi Вчорайшому.
Саме коли настав час обробiтку цукрових бурякiв на полях Терещенка, бiля контори його економiї виник конфлiкт: мiсцевi заробiтчани висловили вимогу, аби економ пiдвищив їм оплату працi. Той вiдмовився й послав на пiдводах штатних лiтнякiв (працювали цi люди вiд Миколи до Покрови) за заробiтчанами в села Ярославку та Крилiвку. І коли запрошенi на другий день прийшли сапати панськi буряки, то на полi з'явилося багато вчорайшенських хлопцiв, якi вигнали прибулих з роботи i попередили, щоб не приходили до тих пiр, поки економ не пiдвищить денний заробiток.
Через кiлька днiв, на прохання економа, iз Сквири до Вчорайшого прибув загiн Черкесiв iз 56 чоловiк, озброєний гвинтiвками, шаблями, з нагаями та кинджалами за поясами. Знайшлися в пана i "свої люди", якi допомагали виявити органiзаторiв страйку, що не встигли втекти iз села. Спiйманих Петра Стадника, Карпа Дзюбка, Панаса Ященка, Лукаша Бондарчука, Петра Приступнюка черкеси повезли на Паволоч, а потiм на Сквиру.
Усе-таки економ мусив надбавити поденну оплату за обробiток бурякiв, а хлопцi, якi повтiкали, скоро повернулися. Арештованих випустили тiльки пiд осiнь - блiдих та немiчних.
З тих хлопцiв, якi виступали на панськiй буряковiй плантацiї за iнтереси заробiтчан, дожив до Жовтневої революцiї Карпо Дзюбко. Вiн був здоровим, мiцним хлопцем i служив матросом у царському флотi, а в 1919 роцi - голова ревкому у Вчорайшому.
В Ружинi селяни спалили помiщицьку садибу. Один з учасникiв виступу маляр Кирило Андрiйович Добровольський пiсля цього перейшов працювати в м. Київ на Пiвденно-Росiйський завод (тепер завод "Ленiнська кузня"), де разом з робiтниками та солдатами брав участь у збройному повстаннi. 18 листопада 1905 року в Києвi повстала саперна бригада на чолi з поручиком Б. Жадановським. До повсталих приєдналися робiтники Пiвденно-Росiйського заводу, яких зустрiли урядовi вiйська. 30 чоловiк було вбито i до 100 чоловiк поранено. В тому числi загинув Кирило Андрiйович Добровольський.
З року в рiк 18 листопада до обелiска приходять з квiтами три поколiння робiтникiв заводу "Ленiнська кузня".
В траурному мовчаннi вони вшановують пам'ять тих, хто загинув в боротьбi з царизмом.
"За морським боєм у Севастополi йдуть без усякої перерви
сухопутнi бої у Воронежi i Києвi. Збройне повстання в цьому
останньому мiстi робить, як видно, ще крок вперед, крок до
".
Житель с. Рогачi Петро Диминiйович Маковенко служив на броненосцi "Потьомкiн". За участь у повстаннi на кораблi був засуджений царським урядом. На повсталому легендарному броненосцi служили також Іван Іваницький з Вчорайшого, Гнат Іванович Собчук iз Вербiвки. Останнiй залишив броненосець коли його команда висадилась на територiї Румунiї. Вiн через Бессарабiю дiстався додому, звiдкiля пiд чужим iменем добрався до тодiшнього Петербурга, а звiдти до США. Там вiн познайомився з редактором газети "Русское слово" Іваном Окунцiвим i в 1917 роцi в складi групи емiгрантiв iз 225 чоловiк повернувся з Нью-Йорку до Росiї.
Була в Ружинi i органiзацiя РСДРП, до якої входили робiтники Топорiвської цукроварнi та Немиринецького спиртозаводу. В органiзацiї нараховувалось 48 чоловiк. Групою керував аптекар (прiзвище невiдоме), а газети та листiвки з Києва доставляла дочка мiстечкового мешканця Волинського.
В 1910 роцi усi 48 чоловiк були заарештованi. Судив їх вiйськовий трибунал, але за вiдсутнiстю доказiв - справа була передана до суду присяжних повiрених.
Весною 1905 року в багатьох селах Сквирського повiту в тому числi i в Ружинi та Верхiвнi, вiдбулися Першотравневi страйки. Страйкарi вимагали збiльшення заробiтної плати, зменшення податкiв, а також свободи слова.
харчами та морально.
Незважаючи на репресiї, боротьба селян тривала. Поступово в економiях i на бурякових плантацiях Терещенка селянам вводився 9-годинний, а подекуди i 8-годинний робочий день. Поденну плату помiщики та плантатори змушенi були пiдвищити з 20 до 50-70 копiйок для жiнок i до 1 карбованцi для косарiв. Кiлькiсть селянських виступiв у Сквирському повiтi становила п'яту частину всiх заворушень, якi мали мiсцi в 12 повiтах Київської губернiї. У маєтках капiталiста Терещенка страйки продовжувались i в 1907 роцi.
Все зростаючий революцiйний рух примусив помiщикiв пiти на деякi поступки трудящим. Було збiльшено заробiтну плату робiтникам та пiдлiткам, якi працювали на заводах. Але це не змiнило економiчне становище трудящих мас. Особливо важким воно було пiд час першої свiтової вiйни. Непомiрно зросли податки. У бiльшостi селянських господарств були забранi конi. На фронт пiшла бiльша частина чоловiкiв. Життя багатьох селянських сiмей стало нестерпним. З початком першої свiтової вiйни чиновний апарат Ружинщини, помiщик, купцi, духовенство кинулися до власного збагачення i використовували все для наживи.
Почали виконуватися вiйськовi замовлення. Млини працювали цiлодобово. Укладалися вигiднi договори про здачу м'яса. Пiдскочили на нього цiни. З державної каси зникло золото. Зросло хабарництво, спекуляцiя.
закупка худоби для дiючої армiї. М'ясопродукти стали дуже дорогi.
Вiдсутнiсть чоловiкiв, якi пiшли на фронт, негативно позначалося на господарюваннi: стала погано оброблятися земля, небувало знизилася врожайнiсть. У Ружинi почали збирати пожертвування на вiйну, солдатським вдовам та дiтям-сиротам. Але ця допомога була мiзерною. Селянськi господарства занепадали, розвалювалися i в цей важкий час до Ружина докотилася звiстка про повалення царизму. Вона прийшла на початку березня 1917 року i була зустрiнута з радiстю багатьма верствами населення.
З приводу цiєї подiї в Ружинi вiдбувся мiтинг. Журнал "Лiтопис революцiї" так описував це: “... Коли пролунала звiстка, що скинули царя, винуватця вiйни, всi легко зiтхнули, села ожили. В кожного в очах свiтилася надiя на краще, що врештi прийшло. Будуть землi, випаси i воля."
Темне селянство не уявляло собi, що можна царя скинути. Вони думали, що вiн царем народився, то й буде ним вiчно.
Але багато людей, коли почули, що царя немає й буде воля, взяли червоного краму, поприв'язували до крючкiв, понаписували на полотнищах "Воля i рiвнiсть" й рушили з пiснями до мiстечка Ружин.
Коли зiйшлися, то влаштували гуртовий спiв, схиливши прапори. Потiм багато селян виходили на трибуну й закликали до закiнчення вiйни, яка взяла багато молодi, що гине не зна за що".
Проте сподiвання виявилися марними. Буржуазний Тимчасовий уряд продовжував вести кровопролитну вiйну. Земля, запаси, лiси, як i ранiше, залишалися в руках помiщикiв. Вiра людей в новий уряд похитнулася. Робiтники i селяни готувалися до нових виступiв за свої права.
В Сквирському повiтi вже в березнi-квiтнi 1917 року стали виникати Ради селянських депутатiв, якi розгортали боротьбу за землю. Спроба прибулих у Сквирський повiт каральних загонiв - донських козакiв - придушити селянський рух закiнчилася нiчим. В селах повiту селяни примушували помiщикiв вiддавати частину хлiба безземельним i бiднотi.
| 
