Історія розвитку, завдання та розділи Антропології

Історiя розвитку, завдання та роздiли Антропологiї План Вступ 1. Завдання та роздiли Антропологiї 2. Історiя розвитку Антропологiчної науки Висновок Використана лiтература Вступ Термiн “Антропологiя” має грецьке походження й означає дослiвно “наука про людину” (антропос — людина; логос — наука). Його вперше застосував Арiстотель, що вживав це слово переважно при вивченнi духовної природи людини. Стосовно фiзичної будови людини термiн “антропологiя” вперше зустрiчається в назвi книги Магнуса Хундта, що вийшла в Лейпцизi в 1501 р.: “Антропологiя про достоїнство, природу i властивостi людини i її елементiв, частини людського тiла”. Це твiр чисто анатомiчний. У 1533 р. з'явилася книга iталiйця Галеаццо Капела “Антропологiя чи мiркування про людську природу”, що мiстить данi про iндивiдуальнi варiацiї людини. У 1594 р. вийшов твiр Касмана “Антропологiчна психологiя, чи навчання про людську душу” i слiдом за ним друга частина — “Про будову людського тiла в методичному описi”. змiст має, наприклад, “антропологiя” в одному англiйському творi, опублiкованому анонiмно в 1655 р. пiд заголовком “Вiдвернена антропологiя чи iдея про людську природу, вiдбита в коротких фiлософських i анатомiчних висновках”. Французькi енциклопедисти додавали термiну “антропологiя” дуже широке значення, розумiючи пiд ним усю сукупнiсть знань про людину. Нiмецькi фiлософи XVIII — початку XIX ст., зокрема Кант, включали в антропологiю головним чином питання психологiї. Протягом XIX ст. i дотепер в Англiї, Америцi i Францiї пiд антропологiєю розумiють науку, по-перше, про фiзичну органiзацiю людини i, по-друге, про культуру i побут рiзних народiв i племен у минулому i сьогоденнi. 1. Завдання та роздiли Антропологiї Задача антропологiї — особливе мiсце. Маючи предметом свого дослiдження людину, вона не може не вийти за межi природно-iсторичних питань; вивчаючи людину, вона вступає в ту область знань, де дiють фактори соцiально-iсторичнi. З цього прикордонного положення антропологiї в рядi наук випливає i її вiдношення до сумiжних галузей знання. Антропологiя нерозривно пов'язана з iншими бiологiчними науками i разом з тим самим тiсним чином стикається з науками суспiльними. Антропологiя в цьому змiстi як би увiнчує собою природознавство. Засновник антропологiчної науки в Росiї А. П. Богданов у мовi на урочистих зборах Московського унiверситету в сiчнi 1876 р. вказав, що природознавство без антропологiї залишається незавершеним i тiльки "з антропологiєю природознавство не є якимсь особливим островом, вiддiленим бездною вiд iнших наук". Антропологiя включає три основних роздiли: морфологiю, антропогенез i расознавство чи етнiчну антропологiю. Роздiл морфологiї розв'язує питання, пов'язанi: а) з iндивiдуальною мiнливiстю фiзичного типу, б) з його вiковими змiнами вiд раннiх стадiй зародкового розвитку до старостi включно, в) з явищами статевого диморфiзму, г) з аналiзом тих особливостей фiзичної органiзацiї людини, що виникають пiд впливом рiзних умов життя i працi. Роздiл антропогенезу зосереджує свою увагу на тих змiнах, що перетерплює природа найближчого предка людини, а потiм i самої людини протягом четвертинного перiоду. Це морфологiя людини i його попередника, розглянута в часi, що вимiрювається геологiчним масштабом. . земної кулi, населеної людиною. Роздiл морфологiї складається з: 1) мерологiї (вiд грецького “мерос” — частина), що вивчає варiацiї окремих органiв людини й окремих тканин, а також їхнiй взаємний зв'язок, i 2) соматологiї (вiд грецького “сома” — тiло), що вивчає будову людського тiла в цiлому, тобто закономiрностi варiацiй росту, маси, окружностi грудей, пропорцiй i т. д. Важливим пiдроздiлом соматологiї є та галузь антропологiї, що ставить своєю задачею встановлення стандартiв чи норм розмiрiв людського тiла, тобто найбiльш часто зустрiчаються комбiнацiї розмiрiв, i розробляє методи розрахунку, що дозволяють установити, як часто зустрiчаються тi чи iншi вiдхилення вiд цих комбiнацiй. Антропологiя тим самим дає можливiсть органiзувати на цiлком науковiй основi масове виробництво предметiв iндивiдуального використання (взуття, одяг, головнi убори, рукавички, меблi i т. д.), що особливо важливо в умовах планової органiзацiї народного господарства. Велике значення має морфологiя для встановлення норм фiзичного розвитку в рiзних вiках, а також варiацiй статури i їхнього зв'язку з фiзiологiчними особливостями органiзму. Найбiльш важливими допомiжними дисциплiнами для роздiлу морфологiї є нормальна анатомiя, ембрiологiя i гiстологiя людини. У роздiлi антропогенезу розглядаються питання про мiсце людини в системi тваринного свiту, вiдношеннi його як зоологiчного виду до iнших приматiв, вiдновлення шляху, по якому йшов розвиток вищих приматiв, дослiдження ролi працi в походженнi людини, видiлення стадiй у процесi людської еволюцiї, вивчення умов i причин становлення людини сучасного типу. для цього роздiлу є: з наук природно-iсторичних — геологiя четвертинного i третинного перiодiв, фiзiологiя вищої нервової дiяльностi; з наук соцiально-iсторичних — археологiя палеолiту; з наук фiлософських — психологiя. наступних епох, етнографiю, мовознавство й iсторiю. Антропологiя в цiлому, а особливо роздiли, присвяченi проблемi походження людини i його рас, iз самого зародження знання про природу людини були ареною жорстокої iдеологiчної боротьби мiж матерiалiстичною наукою, з одного боку, i iдеалiстичним i метафiзичним свiтоглядом — з iншої. В основi антропологiчної методики лежить антропометрiя, чи вимiр розмiрiв людського тiла. Необхiднiсть кiлькiсної характеристики випливає з того, що всi розмiри виявляють безупинну мiнливiсть, причому, як правило, межi коливань розмiрiв однiєї якої-небудь групи людей заходять за межi коливань iншої. Це явище, називається “трансгресивною мiнливiстю”, мабуть, приводить до необхiдностi числових визначень. 2. Історiя розвитку Антропологiчної науки Як самостiйна область науки антропологiя виникла пiзно — наприкiнцi XVIII — на початку XIX столiття. Однак найбiльш раннi спроби зрозумiти мiсце людини в природi, його подiбнiсть з iншими органiзмами, його своєрiднiсть, варiацiї людського типу по рiзних країнах, вiковi змiни, пояснити його походження є, очевидно, настiльки ж древнiми, як саме наукове знання взагалi. Основнi етапи формування антропологiчних знань збiгаються з поворотними перiодами iсторiї людського суспiльства. Переходи вiд однiєї соцiально-економiчної формацiї до iншої, що супроводжувалися бурхливою переоцiнкою цiнностей, боротьбою мiж старим i новим свiтоглядом, пiдйомом чи катастрофою тисяч iндивiдуальних доль не могли не вести до глибокого роздуму про сутнiсть людської природи. Люди хотiли знати про “призначення” людини, про сили, що привели людину у свiт i якi, озброївши її розумом, пiдняли над усiма живими iстотами й у той же час зробили жертвою незлiчимих нещасть i соцiальної несправедливостi. Зачатки наукових знань про людину виникли в надрах античної фiлософiї. В у творах фiлософа мiлетської школи Анаксимандра (610—546 р. до н. е.), що намагався пiзнати походження i розвиток буття — безмежного, чи “апейрон”, викладаються iдеї про виникнення людини шляхом ряду перетворень його її — тварин. Зачатки еволюцiйного погляду на людину можна знайти в Демокрита (близько 470-380 р. до н. е.) i в Эмпедокла (490-430 р. до н. е.). Античнi фiлософи прагнули визначити головнi джерела вiдмiнностей людини вiд тварин. Анаксагор (500-428 р. до н. е.), Сократ (469—399 р. до н. е.) висловлювали думку, що людина зобов'язана своїм високим положенням у свiтi наявностi в неї руки. Думки про величезну роль слова (мови) для людини розвивав знаменитий афiнський учитель красномовства Исократ (436-338 р. до н. е.). Однак фiлософiя була не єдиним джерелом, що породжувало антропологiчнi узагальнення. Зоологiчнi спостереження над домашнiми i дикими тваринами також вели до мiркування про мiсце людини в органiчному свiтi. Анатомування тварин i вивчення захворювань людини сприяли росту знань про явища мiнливостi окремих органiв людського тiла пiд впливом їхнiх функцiй. Варто вказати, що анатомiчнi знання накопичувалися ще задовго до того, як вони одержали вiдображення в працях грецьких учених. Широко вiдомо високе мистецтво бальзамування трупiв у Древньому Єгиптi. Воно, безсумнiвно, вимагало знань в областi будови людського тiла. Реалiстичною, вражаючою своєю портретнiстю, скульптура Древнього Єгипту також безсумнiвно припускає достатнє знайомство з анатомiєю. Те ж варто сказати i про скульптуру древнього Криту. Спостереження мандрiвникiв знайомили античних людей iз племiнними, расовими вiдмiнностями людей. Таким чином, накопичувалися знання, що надали ходу розвитку науки допомагали висвiтлювати питання про походження людини (фiлософiя, зоологiя), про морфологiчнi варiацiї в людини (медицина), про людськi раси (географiя). на органiзм людинии; йому ж належить навчання про темперамент, побудований на уявi про чотири “соки” людського тiла: кров, жовту жовч, чорну жовч i слиз. Перевага кровi, по Гiппократовi, характерно для сангвiнiка, жовтої жовчi — для холерика, чорної жовчi — для меланхолiка, слизу — для флегматика. Велике значення для розширення географiчного кругозору в античному свiтi мали подорожi Геродота (484-406 р. до н. е.). До наших днiв його твору — одне з найважливiших джерел для вивчення побуту i вдачi древнiх народiв, а до деякої мiри i їхнього фiзичного типу. Так, описуючи колхiв (предкiв грузинiв, жителiв Колхiди), Геродот казував, що вони темношкiрi i кучерявенькi. Описуючи жителiв пiвнiчного Причорномор'я, Геродот повiдомляв, що велике i численне плем'я, що жило мiж верхнiм Доном i середнiм плином Волги, — будини — “усi блакитноокi i рудоволосi”. Свiдчення такого роду дуже коштовне, тому що вони доповнюють данi палеоантропологiї i дозволяють скласти уявлення про поширення деяких антропологiчних типiв до епохи “переселення народiв”. Вивчення людини досягає в античний час своєї вершини в Арiстотеля (384-322 р. до н. е.). У своїх працях “Істерiя тварин”, “Про частини тварин”, “Про виникнення тварин”, “Про душi” Аристотель закладає основи вивчення тварин. Вiн розробляє класифiкацiю, розглядає функцiональну роль частин тiла, а також механiзмiв їхнього виникнення, аналiзує кореляцiї (зв'язку) частин. Вiн широко використовує порiвняльний метод вивчення i вводить у бiологiю принцип аналогiї. Аристотелю належить iдея “сходiв iстот” ряду чи поступового пiдвищення органiзацiї. Варто мати на увазi, що хоча погляди Арiстотеля були далекi вiд iдей еволюцiї, однак його принцип ступенеподiбного розташування iстот зiграв у XVIII ст. велику роль у розвитку еволюцiйного навчання. Арiстотелю належить величезна заслуга в розробцi проблеми мiсця людини в органiчному свiтi. У його творах можна знайти безлiч глибоких думок про морфологiчнi особливостi людини, що вiдрiзняють його вiд тварин. Однак Аристотель розiйшовся з Анаксагором i Сократом в оцiнцi ролi руки людини. У цьому мiркуваннi очевидна телеологiчна сутнiсть свiтогляду Аристотеля, що пояснювало наявнiсть рук у людини, виходячи з тiєї мети, який служать руки в iстоти, надiленої розумом. З учених древнього Рима найбiльше значення в iсторiї антропологiчних знань має Лукрецiй Кар (99-55 чи 95-51 р. до н. е.), Інший найбiльший римський учений — Клавдiй Гален (131-200 р. н. е) — завоював собi славу i незаперечний авторитет протягом майже чотирнадцяти сторiч як медик i анатом. Гален зробив численнi розкриття трупiв тварин, головним чином собак i нижчих мавп. Епоха середнiх столiть у Європi — перiод застою у всiх областях знань. — У цей час традицiї античних авторiв знаходять своє продовження в Переднiй i Середнiй Азiї, де жили i дiяли такi гiганти наукової думки, як Ібн-Сина i Бiрунi. Вiд цього часу в анатомiчнiй сучаснiй номенклатурi збереглася чимала кiлькiсть арабських термiнiв. писав Энгельс, — пережитий тодi людством, — епоха, що мала потребу в титанах i яка породила титанiв по силi думки, пристрастi i характеру, по багатосторонностi i вченостi”. Щоб скласти собi представлення про те, з яким захватом писали люди цiєї епохи про людське тiло, досить прочитати наступнi рядки чудового скульптора i ювелiра Бенвенуто Челiнi: “Ти змусиш свого учня змальовувати цi чудовi стегновi кiстки... Коли ти намалюєш i добре закрiпиш цi кiсти у твоїй пам'ятi, то почнеш малювати ту, котра мiститься мiж двох стегон; вона прекрасна i називається sacrum... Потiм ти будеш вивчати спинний хребет, що називають хребетним стовпом. Вiн спирається на хрестець i складений iз двадцяти чотирьох кiсток, називаних хребцями... Тобi буде приємно малювати цi кiстки, тому що вони чудовi”. Епоха Вiдродження ознаменувалася великими успiхами в областi анатомiї людини. Чудово, що Леонардо да Вiнчi пропонував вивчати якнайбiльше варiантiв будови i вибирати як норму середнiй. Вiн же помiстив малюнок руки людини поруч з малюнком руки мавпи. На першому мiсцi серед анатомiв варто назвати реформатора анатомiї Везалiя (1514-1564), найважливiша праця якого “Фабрика людського тiла” була заснована на ретельному вивченнi тiла людини. Великий внесок в анатомiю внесли Фалопiй, Євстахiй, Фабрицiй. Серед зоологiчних робiт велике значення мали працi Клузiя, що описали рiзних екзотичних тварин, Геснера, автора п'ятитомної енциклопедiї тварин i безлiчi iнших робiт, Белона, що вивчав птахiв i дав повчальне зображення кiстяка птаха поруч з кiстяком людини в однакових позах i з однаковими лiтерними позначеннями гомологiчних частин. Особливого згадування заслуговує Улiс Альдровандi (1522-1605), що зробив спробу побудувати класифiкацiю тварин по ступенi їхнього спорiднення. Альдровандi також належить заслуга правильної оцiнки значення кам'яних стрiл, що знаходяться в землi; вiн вважав їхнiми виробами древнiх людей. Варто нагадати, що в середнi столiття в кам'яних стрiлах бачили метальнi знаряддя вiдьом. Правильне тлумачення кам'яних сокир як виробiв людських рук давав також натуралiст кiнця XVI ст. Меркатi. Величезне значення для розвитку знань про раси мали великi географiчнi вiдкриття XV i XVI столiть. Їм передували подорожi венiцiанця Марко Поло (1254-1323), що познайомило європейцiв з високою культурою китайського народу i першi зведення, що повiдомило, про населення багатьох азiатських країн. Одним з важливих для антропологiї наукових результатiв далеких подорожей було перше безпосереднє ознайомлення європейцiв з мавпами. Так, супутник Магелана Пiгафета (1598) писав, що на африканських берегах “водиться безлiч мавп, що наслiдуючи людським рухам роблять велику приємнiсть знатним особам”. Знання про африканських антропоморфних мавп у XVII ст. накопичувалися завдяки мандрiвникам (наприклад, англiєць Пуркас — 1625) i анатомам (голландець Тульпiус—1641, англiєць Тайсон — 1699). Можливо, що описаний Пуркасом “понго” — це горила, а “энджеко” — шимпанзе. Об'єктами дослiджень Тульпiуса i Тайсона були шимпанзе. Названi дослiдження послужили важливим матерiалом для обґрунтування надалi iдеї близькостi предкiв людини до тварин. Ця iдея одержала свiй розвиток у боротьбi матерiалiзму проти iдеалiзму у французьких фiлософiв-матерiалiстiв XVIII ст. (Дiдро, Гельвецiї, Ламетри, Гольбах). Одночасно з висловленнями смiливих здогадiв про походження людини вiд тварин у XVIII ст. будувалися класифiкацiйнi схеми. Найбiльший натуралiст Карл Лiней (1707-1778) видiлив загiн приматiв, у який вiн помiстив разом з кажаном, лемуром i мавпою також i людину. Йому ж належить i видiлення виду Homo sapiens i його подiл на чотири раси. Серед численних подорожей найбiльш велике значення мали три плавання англiйського мореплавця Джемса Кука, зробленi ним з 1768 по 1779 р. у Тихому океанi. У результатi цих плавань було спростовано чисто умоглядне переконання, що панувало тодi в науцi, в iснуваннi величезного континенту “Невiдомої Пiвденної землi” (у пiвденнiй частинi Тихого океану). Крiм того, було вiдкрите схiдне узбережжя Австралiї, були вперше нанесенi на карту такi великi острови, як Нова Зеландiя, Нова Каледонiя i безлiч iнших великого i малого розмiрiв. Були зiбранi зведення про природу острiвного свiту Тихого океану, про зовнiшнiй вигляд i культуру його населення. Найважливiшим перiодом у розвитку антропологiї й у її формуваннi як особливої науки була середина минулого сторiччя. 60-i i 70-i роки XIX ст. характеризуються ростом iнтересу до питань систематики людських рас, їхнього походження i розселення. У Парижi, з iнiцiативи Поля Брока, у 1859 р. ґрунтується Антропологiчне наукове суспiльство, при якому були органiзованi музей i Антропологiчна школа. У 1863 р. ґрунтується Антропологiчне суспiльство в Лондонi, у 1864 р. — антропологiчний вiддiл Суспiльства аматорiв природознавства в Москвi. Пiзнiше аналогiчнi органiзацiї виникають у Нiмеччинi, Італiї й iнших країнах. роздiлу свiту мiж найбiльшими капiталiстичними державами i загострення протирiч мiж невеликою жменею пануючих нацiй i поневолених народiв колонiальних i залежних країн. Колонiальна експансiя європейських держав, рiзкi нацiональнi протирiччя в самiй Європi в зв'язку з об'єднанням Нiмеччини i її перемогою у франко-пруськiй вiйнi, загострення нацiонального питання в царськiй Росiї, вiйна Пiвнiчних i Пiвденних штатiв Америки i пов'язане з ними негретянське питання — усi цi обставини надзвичайно пiдсилюють iнтерес рiзних груп суспiльства до проблеми расових особливостей у людини. У цей перiод прогресивнi суспiльнi сили вступають у запеклу боротьбу з апологетами реакцiї, що вiдстоюють теорiю нерiвностi рас. Расизм знаходить собi особливо благодатний ґрунт у середовищi американських i англiйських полiгенiстiв, що намагаються обґрунтувати законнiсть торгiвлi неграми, аргументами на користь “теорiї” близькостi темношкiрих рас до тварин. Найбiльш принципову i послiдовну критику цi рабовласницькi погляди зустрiли з боку росiйських революцiйних демократiв, головним чином Н. Г. Чернишевського. Фактичне їхнє спростування було дано дослiдженнями Н. Н. Миклухо-Маклая на Новiй Гвiнеї. Висновок Найбiльшою подiєю в iсторiї антропологiї була поява праць Чарлза Дарвiна “Походження людини” (1871) i “Про вираження емоцiй у людини i тварин” (1872). Вони були пiдготовленi насамперед iдеями еволюцiонiстiв XVIII ст., працею Ламарка “Фiлософiя зоологiї” (1809), працею самого Дарвiна “Походження видiв” (1859), поруч робiт його прихильникiв — Гексиля, Геккеля й iн., а також успiхами археологiї палеолiту (Бушу де Перт), четвертинної геологiї (Ляйелль) i iнших галузей знання. Роботи Дарвiна завдали нищiвного удару телеологiчним поглядам на людину, i в цьому — найважливiша сторона прогресивного значення його праць для антропологiї. Питання походження й еволюцiї людини розроблялися в часи Дарвiна головним чином зоологами. Антропологiя 60-70-х рокiв зосереджувала свою увагу на вивченнi рас. У цi ж роки посилено розробляються питання методики антропометрiї (Брока, Бер, Велькер, Богданов), а пiзнiше — прийоми варiацiйно-статистичного дослiдження, що дозволяють шляхом облiку статистичної вiрогiдностi результатiв встановлювати чи вiдкидати розходження мiж середнiми арифметичними групами, що зiставляються. боку, i навчанням про виникнення i розвиток людини — з iншого. Ідеологи реакцiї перенесли закономiрностi природного добору в людське суспiльство. Так виникли тенденцiйнi, глибоко помилковi напрямки — “антропосоцiологiї”, “соцiальний дарвiнiзм”, “расистська євгенiка” i iншi лжетеорiї, покликанi виправдати експлуатацiю i винищування колонiальних народiв. Усiм цим побудовам протистоїть справжня наука i, насамперед, величезна маса фактичного матерiалу, зiбрана вченими багатьох країн свiту. З дослiджень в областi антропогенезу особливо широку популярнiсть набули роботи Абеля, Болька, Буля, Вейденрейха, Грегорi, Дюбуа, Кизса, Ле Гро, Кларка, Лiки, Лота, Матейки, Монтегю, Серджи, Швальбе, А. Шульца; в областi расознавства — Бiасути, Боаса, Деникера, Джиуфрiди, Руджери, Заллера, Куна, Г. Шапiро; в обох областях — Валлуа, Грдлiчки, Столигво i багатьох iнших. Використана лiтература: 1. Вовк Х. Основи антропологiї. // Київ, 1995. 2. Вовк Х. Антропологiя. // Київ, 1994. 4. Дяченко В. П. Антропологiчний склад українського народу // Львiв, 1994.