Суттєвою особливiстю феодальних вiдносин у схiднослов'янських народiв була вiдсутнiсть рабовласницького ладу, що зумовлювала тривале iснування данинної форми експлуатацiї. Із захопленням знано общинних земель почали формуватися феодальнi маєтки. Тому данину поступово замiнила вiдробiткова форма експлуатацiї селян.
Селянство в Київський Русi було найбiльшою верствою населення. Лiтописцi називали селян смердами. У вужчому значеннi смердами називали осiб, феодальна залежнiсть яких обмежувалася даниною або вiдробiтками, а юридичне вони були особисто незалежними. Проте зi збiльшенням кiлькостi та розмiрiв феодальних маєткiв чисельнiсть смердiв зменшувалася, оскiльки вони переходили до категорiї економiчно залежних селян, яких вiдповiдно до методiв поневолення називали: закупами, рядовичами, челяддю та холопами. Вони позбавлялися не тiльки вiдносної особистої незалежностi, а й "землi та майна.
В iсторичнiй та художнiй лiтературi iснують рiзнi, часто навiть протилежнi пояснення такого явища, як феодальна роздробленiсть Київської держави, тобто останнiй перiод її iснування. Вiдцентровi сили i тенденцiї поглиблювались, i вже у XII ст. на теренах Русi з'явилися окремi самостiйнi кнзiвства i землi, а незабаром їх утворилося пiвтора десятка.
роздiл 4
титул, знову об’єдналися, пiднявши свiй авторитет на мiжнароднiй аренi. Сини Юрiя І Андрiй i Лев ІІ (1315-1323) продовжували полiтику батька. Але у боротьбi з татарами брати загинули. Спроба наступного князя Юрiя ІІ Болеслава втримати державу вiд розпаду продовжувалась до 1340 року. Смерть цього останнього князя-короля вiдкрила дорогу до занепаду Галицько-Волинського князiвства. Його територiєю заволодiли Литва, Польща, Молдавiя.
роздiл 5
Приваблюючий приклад привiлейованого польського шляхтича справляв величезний асимiляторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищiсть посилювала потяг до всього польського. Впевнившись у своїй перемозi над протестантами, єзуїти зосередилися на схизматах, як вони називали православних. З решти українських православних магнатiв тiльки лiченi роди лишалися вiдданими старiй вiрi. До таких, зокрема, належали тi, що отримали титул до 1569 р., коли українцi ще становили могутню полiтичну й культурну силу Великого князiвства Литовського. Давнi традицiї продовжували побутувати в окремих осередках бiдної шляхти в iзольованих i вiддалених вiд центрiв польської культури землях. Проте полiтичне, соцiальне й економiчно вони були надто слабкими, щоб зупинити процес полонiзацiї. Важко перебiльшити тi серйознi наслiдки, що їх мала для українцiв утрата власної елiти. В суспiльствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою iєрархiчною будовою, народ без знатi все одно, що тiло без голови.
роздiл 6
в Українi вiдбулося п'ять великих селянсько-козацьких повстань, але всi вони закiнчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати стихiйнiсть, неорганiзованiсть повстань, суперечностi мiж реєстровими i нереєстровими козаками, вiдсутнiсть єдиного командування, погане озброєння, локальнiсть виступiв, мiсницькi iнтереси. Та незважаючи на це у процесi народно-визвольної боротьби проти соцiального та нацiонального гноблення в Українi вдосконалилися вiйськова майстернiсть населення, тактика боротьби, збiльшився вiйськовий досвiд, змiцнилися зв'язки козакiв iз селянами. Десятирiчний "золотий спокiй" тiльки до певного часу вiдсунув конфлiкт, що давно вже визрiв. Пiсля цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща скоротила реєстр до 6 тис. i позбавила навiть реєстрових козакiв права на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а замiсть нього вводилася посада польського старости, яку затверджував король. Козацькi полковники i осавули мали тепер обиратися з шляхти. Обмежувалася й територiя козакiв. А тих, хто втiкав iз Сiчi без дозволу, страчували. Тисячi козакiв, яких не внесли до реєстру, оголошувались крiпаками. Проте всi цi заходи не тiльки не втихомирили козакiв, а навпаки, спричинили нове повстання.
1648 року втратила один з найприбутковiших районiв Схiдної Європи, i тому зрозумiле її бажання повернути Україну в свiй склад будь – якою цiною. Інколи йдучи на такi поступки, про якi до Хмельниччини й мови йти не могло (наприклад, Гадяцька угода та iнш.). Для Польщi Україна була ще захисною буферною зоною мiж татарами та турками. Для Туреччини Україна - це постачальник основного джерела доходiв турецької казни - работорговлi. Але найбiльшi iнтереси тут мала Росiйська iмперiя. На той час Україна знаходилась на вищому щаблi культурного та економiчного зростання нiж Росiя. Для Москви козацька держава була таким собi взiрцем i союз з якою був дуже важливий як з вiйськово – полiтичних, так i з культурних питань. Таке собi "вiкно" в пiвденно – захiдну Європу. І для пiдкорення багатостраждальної України цi "сусiди" використовували любi матерiали та методи. Занадто вже "смачним" був цей шмат землi в центрi Схiдної Європи.
Гайдáмаки — народнi повстанцi на Правобережнiй Українi, що залишалася до кiнця 18 столiття пiд владою Речi Посполитої.
Інтелiгенцiя — суспiльний прошарок, в широкому розумiннi - люди розумової працi, що занятi у рiзних галузях культури, освiти, науки, охорони здоров'я, виробництва i мають для цього вiдповiну освiту.
вiйни.
Малоросiя — назва, що з’явилася на початку XIV ст. у Вiзантiї для визначення захiдноукраїнських земель (Галицько-Волинська держава) з церковно-адмiнiстративного погляду. Галицька митрополiя, створена 1303 року, охоплювала шiсть єпархiй: галицьку, перемиську, володимирську, холмську, луцьку i турiвську, якi у вiзантiйських джерелах отримали назву Мала Русь на противагу Великiй Русi ,пiд якою з 1354 р. розумiлася територiя єпархiй пiд владою київського митрополита з центрами в Володимирi та Києвi.
Намiсництво - найвища адмiнiстративно-територiальна одиниця мiсцевого управлiння. Запроваджена в 1775 роцi, «Установленням про губернiї».
.
Сенат - у Польщi витворився протягом часу з королiвської ради i оформився у першiй половинi 16 ст. як частина (поряд палати послiв) сейму.
Цензу́ра — контроль держави над прилюдними виявами думки i творчостi. Як правило, проявляється у придушеннi вияву певних iдей, торкання певних тем або вживання певних слiв. Як привiд до цензури часто називається намагання нiбито стабiлiзувати суспiльство, над яким уряд має контроль.
Роздiл 9
́ Олекса́ндрович Валу́єв
Миха́йло Сергíйович Груше́вський академiк, автор понад 2000 наукових праць.
Володи́мир (Зеєв) Євге́нович Жаботи́нський
( 17 жовтня 1880, Одеса — 4 серпня 1940, Нью-Йорк) — український єврейський письменник i публiцист, один з лiдерiв сiонiстського руху; спiвзасновник держави Ізраїль та його збройних сил (Гаґана). Жаботинський активно брав участь в створеннi Союзу для досягнення повноправностi єврейського народу в Росiї (1905) i розробцi Гельсингфорсської програми (1906).
Петро́ Ла́врович Лавро́в
(* 2 червня (14 червня за новим стилем) 1823, Мелехово, нинi Псковського району Псковської областi Росiї — † 25 сiчня (6 лютого за новим стилем) 1900, Париж) — теоретик росiйського революцiйного народництва, фiлософ, публiцист, соцiолог.
Мартов Юлiй Осиповiч (наст. фам. — Цедербаум; 1873—1923) — учасник соцiал-демократичного руху з 1892 г.; з 1895 р. — член Петербурзького «Союзу боротьби за звiльнення робочого класу». З 1901 р. член редакцiї «Іскри». З 1903 р. один з лiдерiв меншовикiв.
Мико́ла Іва́нович Мiхно́вський
(*1873, Турiвка, Полтавська губернiя; †3 травня 1924) — видатний український полiтичний та громадський дiяч, правник, публiцист, основоположник, iдеолог i лiдер самостiйницької течiї українського руху кiнця ХІХ — початку ХХ ст., автор славнозвiсної брошури «Самостiйна Україна», один з органiзаторiв українського вiйська, борець за незалежнiсть. Спiвзасновник першої полiтичної партiї у Надднiпрянськiй Українi — Революцiйної Української Партiї (РУП). Лiдер Української Народної Партiї, спiворганiзатор Української Демократично-Хлiборобської Партiї, член Братства самостiйникiв. Ідеолог державної самостiйностi України.
Іва́н Па́влович Пулю́й
(
,
Олекса́ндр Фiларе́тович Скоро́пис-Йолтухо́вський України, за часiв УНР - губернський комiсар, а за Української Держави - губернський староста Холмщини та Пiдляшшя. В емiграцiї - один iз засновникiв, iдеологiв та провiдних дiячiв гетьманського руху, спiвзасновник та член кураторiї Українського наукового iнституту в Берлiнi. Приклав чимало зусиль для становлення, розвитку та поглиблення українсько-нiмецьких вiдносин.
Сумцов Микола Федорович
(18 квiтня 1854 — 12 вересня 1922) — видатний український фольклорист, етнограф i лiтературознавець та громадський дiяч. Вiдомий i як популяризатор, зокрема iсторiї української культури: «Хрестоматiя з укр. лiтератури» (1922).
Євге́н Харла́мпiйович Чикале́нко
(*9 грудня 1861, Перешори — †20 червня 1929), визначний громадський дiяч, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публiцист. втор «Спогадiв» (І-II, Львiв, 1925—1926) та «Щоденника 1917—1919» (Львiв, 1931), якi дають багатий матерiал до iсторiї українського руху 19 i поч. 20 ст.
Ілля́ Лю́двигович Шраг
(1847—1919) — український громадський i полiтичний дiяч, чернiгiвський адвокат. Депутат першої Державної думи, культурний дiяч, вiдомий пiдтримкою багатьох лiтераторiв того часу. Був одним iз засновникiв чернiгiвського товариства «Просвiта».
роздiл 10
територiї свої представництва. Мотивацiя цього занадто проста i навiть банальна: гетьман – монарх, а влада його не бiльшовицька. Переваги очевиднi! Пiсля всього, що передувало цьому, це дiйсно колосальний здобуток, який, безперечно, пiдвищував авторитет Скоропадського.
Пiдписання українсько-росiйської угоди про перемир’я i зараз у багатьох викликає суперечливi погляди i думки. Але ж на той час так було лiпше, бо краще мир, анiж вiйна.
Для захисту незалежностi країни, всерединi якої перебувало 400 тисяч нiмецьких солдат, потрiбна була боєздатна армiя. З планiв вiйськової реформи Гетьманату було здiйснено немало: основою майбутньої армiї стала Сердюцька дивiзiя, створено 8 корпусiв (кавалеристи, сiро- та синьожупанники), формування Днiпровської дивiзiї i початок створення Чорноморської флотилiї. Це був значний крок вперед у вiйськовому розвитку країни. Та iдеальним нiчого не буває. Не винятком є i полiтика цього державного дiяча, яка у у окремих її моментах була досить суперечливою. Величезним недолiком було те, що очiльник Української Держави вiв вузько класову дiяльнiсть, покладючись суто на багатих, i нехтуючи думкою та iнтересами селян i робiтникiв, яким це надзвичайно не подобалося, бо пiд час правлiння УЦР вони встигли вiдчути певних демократичних свобод. Через це основна категорiя населення буле невдоволена соцiальною полiтикою Скоропадського. Невдоволення народу пiдсилювало й перебування на Українi нiмцiв, якi поводили себе досить нахабно.
роздiл 12
З травня 1918 р. у рiзних районах спалахують воєннi дiї, що влiтку переростають у великомасштабну громадянську вiйну. Громадянська вiйна мала великi полiтичнi, економiчнi, соцiальнi наслiдки. Мали мiсце наступнi соцiально-демократичнi негативнi подiї: за роки громадянської вiйни рiзко зменшилось число мiських жителiв ( якi становили 1913 роцi лише 18% населення). Бiльшiсть iз 2 млн. Росiйських емiгрантiв були мiщанами. В основному це були люди iз заможних класiв старої Росiї, а також представники професiй та iнтелiгенцiя-самий „європеїзований” прошарок суспiльства. В 1917-1921рр. великi мiста не тiльки опустiли, але i зменшились за своєю соцiальною структурою. Лише одна соцiальна категорiя дiйсно збiльшилась: стало бiльше державних службовцiв, оскiльки основним роботодавцем була держава. До цiєї категорiї приєдналася „робоча iнтелiгенцiя”, багато дрiбних чиновникiв iз дореволюцiйних установ, а також представникiв колишнiх правлячих класiв, яким вдалось завдяки своїй освiтi знайти роботу i хоча б тимчасове пристанище. Для бiльшовицького режиму ця категорiя службовцiв була не надiйною iз-за її „непролетарського походження”. Як наслiдок воно стане для цих людей причиною великих неприємностей. Нi блискучi перемоги в громадянськiй вiйнi, нi героїзм її учасникiв не врятували Радянську Росiю вiд загальної i найглибшої кризи, пiк якого приходиться на кiнець 1920— початок 1921 р. Радянська iсторiографiя виникнення такої кризи заперечувала. Вiрнiше, говорилося про важке положення Радянської республiки на результатi громадянської вiйни, про розвал економiки, розрусi i голодi. Але одна справа — важке положення, iнше — криза, що охопила всi сфери життя нового суспiльства.
роздiл 13
ставило питання про розвинуту iнфраструктуру (дороги, мости та iн.), стан якої значною мiрою не вiдповiдав потребам. Заплановану модернiзацiю необхiдно було проводити швидкими темпами, щоб, по-перше, остаточно не вiдстати вiд капiталiстичного свiту, по-друге, для змiцнення обороноздатностi, оскiльки в серединi 20-х рокiв зовнiшня загроза, на думку сталiнського керiвництва, лишалася ще досить реальною.
На промислових пiдприємствах у цей час хронiчно не вистачало квалiфiкованих кадрiв. Серйозною проблемою був i дефiцит обладнання, адже на бiльшостi заводiв i фабрик воно було застарiлим, крiм того, значну частину необхiдних для модернiзацiї машин i устаткування своя промисловiсть взагалi не виробляла. Проте, очевидно, основною перешкодою для успiшного здiйснення курсу на iндустрiалiзацiю була нестача коштiв. Саме тому питання про джерела фiнансування намiчених економiчних планiв було одним iз центральних у державному i внутрiпартiйному життi. Г. Зiнов'єв, Л. Каменєв i Л. Троцький обстоювали курс на iнтенсивнiше перекачування коштiв iз села в мiсто за рахунок пiдвищення податкiв i цiн на промтовари. Ця iдея «надiндустрiалiзацiї» пiддавалася гострiй критицi з боку голови ВУЦВК Г. Петровського i голови РНК УСРР В. Чубаря та iнших i на XV з'їздi ВКП(б) була засуджена (грудень 1927 р.). Цей же з'їзд затвердив директиви першого п'ятирiчного плану (1928/1929—1932/1933 господарськi роки).
роздiл 15
Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко
(*29 серпня (10 вересня) 1894, хутiр В'юнище, тепер у межах смт Сосниця Чернiгiвської областi — †25 листопада 1956, Передєлкiно, Московська область) — український письменник, кiнорежисер, кiнодраматург, художник, класик свiтового кiнематографу.
О. Довженко опоетизовував свiт i намагався життям своїм не порушувати природну красу i гармонiю, а примножувати її де б то не було i яким би то не було чином. Мабуть, нiхто краще й проникливiше не сказав про той оберiг чистої духовної й емоцiйної пам’ятi, про звичайну сiльську хату, яку нiби «нiхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, мiж грушею i погребом», про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидiв, про людей, якi були наче органiчним доповненням казкової природи. Безбарвна людина ота, яку посаду не посiдала б вона, i труд її, не зiгрiтий теплим промiнням часу, безбарвний». О. Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розумiє її, — не може стати справжнiм митцем. Ота благоговiйнiсть i, головне, сприйняття людини в органiчному єднаннi з нею, як одного цiлого, безсумнiвно, знайшли своє талановите вiдображення в усiх художнiх творах митця — вiд оповiдань до фiльмiв. «Жили ми в повнiй гармонiї з силами природи, зимою мерзли, лiтом смажилися на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою, i хто цього не знає, не знає тiєї радостi i повноти життя».
роздiл 16
самостiйнiстю; самоокупнiсть та рентабельнiсть; матерiальна зацiкавленiсть пiдприємств i обєднань та їхнiх працiвникiв у результатах працi i матерiальна вiдповiдальнiсть за цi результати.
Екстенсивний розвиток економiки — шлях розвитку, пов'язаний iз простим кiлькiсним збiльшенням випуску продукцiї за рахунок зростання затрат живої працi, сировини i матерiалiв.
Корупцiя— протиправна дiяльнiсть, яка полягає у використаннi службовими особами їх прав i посадових можливостей для особистого збагачення; пiдкупнiсть i продажнiсть громадських i полiтичних дiячiв.
НАФТОДОЛАРИ - Державнi доходи країн-експортерiв нафти вiд експорту енергоресурсiв; пiдприємницький прибуток державних нафтових компанiй.
Планова економiка - Економiчна система, за якої головнi економiчнi питання розв'язують на пiдставi рiшень центральних органiв.
Продовольча проблема - Проблема нестачи недоїдання i голоду.
Русифiка́цiя або росифiка́цiя, зросíйщення — сукупнiсть дiй та умов, спрямованих на змiцнення росiйської нацiонально-полiтичної переваги в Українi й iнших країнах Схiдної Європи, за допомогою переходу чи переведення осiб неросiйської нацiональностi на росiйську мову i росiйську культуру та їх подальшої асимiляцiї. Русифiкацiя зумовлена державною полiтикою росiйських режимiв — спочатку царського, а згодом радянського, та обставинами, що в них перебували внаслiдок своєї приналежностi до Росiйської Імперiї чи Радянського Союзу неросiйськi народи.
Хiмiхацiя - Широке впровадження досягнень хiмiї в рiзних галузях народного господарства.
став перехiд вiд монопартiйностi до багатопартiйностi. Характерними рисами цього процесу є те, що вiн вiдбувається на фонi негативного ставлення переважної бiльшостi населення до партiй взагалi, а також виникнення великої кiлькостi партiй протягом 2—3 рокiв незалежно вiд чисельностi населення (на 50 млн. осiб бiльш як 100 партiй). Тому в бiльшостi партiй, сформованих поспiшно полiтичними групами "нагорi", немає соцiальної бази, старого електорату, вони слабкi iдейно й органiзацiйно, у своїй дiяльностi не вiдбивають iнтересiв громадян України. Такi партiї не мають високого авторитету серед населення. Так, на початок 2001 р. членами полiтичних партiй було лише 2—3 % дорослого населення України. Зi 109 полiтичних партiй, легалiзованих Мiнiстерством юстицiї за станом на 1 сiчня 2001 p., лише 12 мають мiсцевi осередки в усiх регiонах України, а 18 не органiзували жодного регiонального представництва.
Свого часу поняття культури забалакувалось радянськими iдеологами, залишаючись, по сутi, цiлком стороннiм людям, практицi повсякдення. Марксистська iдеологiчна парадигма привчила розумiти культуру як царину i особливу творчу справу владної та iнтелектуально-мистецької елiт, як вiдокремлену вiд буденностi духовну галузь "високих" зразкiв "належного. життя". Це стосується й пiднаглядного культивування зразкiв української ет-нонацiональної культури (поезiї, лiтератури, мистецтва, музики, а також мови) i, звичайно, нацiонально-художньої та гуманiтарної елiти. Сьогоднi питання культури зачiпає майже кожного на рiвнi звичайного людського самоствердження, на рiвнi життєвого свiту — українця iз центральних районiв України, росiйськомовного жителя Сходу, якi вiдчувають свою вiдмiннiсть вiд українця iз захiдних земель України, можливо, найбiльш впевненого у своїй автентичностi, у правi бути нацiональним культуртрегером. Нацiональна культура та етнокультурнi вiдмiнностi набули у першi роки незалежностi набагато бiльшого суспiльно-полiтичного значення, нiж економiчнi питання. Гасло розбудови нацiональної культури у посткомунiстичний час вигукується разом iз гаслами демократизацiї суспiльства, його лiбералiзацiї, впровадження ринкової економiчної структури. Це не випадково. Справдi, сенс культури та змiст демократичної органiзацiї суспiльства мають багато спiльного^ але разом з тим й iстотно рiзняться мiж собою.
|
