Вступ
Прийнята в сучаснiй науцi перiодизацiя єгипетської iсторiї має коренi в далекiй давнинi. Її основа була запропонована в двотомнiй «Історiї Єгипту», написанiй грецькою мовою єгипетським жрецем Манефоном, що жив незабаром пiсля епохи Олександра Македонського. Сам твiр не дiйшов до нас, збереглися тiльки уривки, але загальний пiдхiд вiдновлюється i по них. Вiн розбив цю iсторiю на три великих перiоди — Древнє, Середнє i Нове царства, вважаючи кожне з них часом правлiння десяти династiй.
пiрамiд.
чистої мiдi, каменю i дерева. Пiсля винаходу мехiв у металургiї було покiнчено з важкою i небезпечною працею - роздуванням горну легенями через довгi трубки; з'являється бiльш зручний i продуктивний ткацький верстат; удосконалений плуг з ручкою, який остаточно витiсняє старий, вiдомий iз глибокої стародавностi. Використання водопiдйомних споруджень - шадуфiв, якi нагадують усiм вiдомi криничнi "журавлi", не могло не привести до рiзкого збiльшення продуктивностi працi в садiвництвi й городництвi, де до цього застосовувався тiльки малопродуктивний ручний полив. Інтенсивно розвивається нова для країни галузь ремiсничого виробництва - склоробство. Саме вiд епохи Нового царства дiйшли до нас рiзноманiтнi сосуди численнi дрiбнi вироби з непрозорого кольорового скла. Поява його свiдчить про успiхи прикладної хiмiї, що домоглася також особливо вiдчутних досягнень в областi мумiфiкацiї - недарма так добре збереглися мумiї бiльшостi фараонiв Нового царства, якi були у смутнi часи пiзньої єгипетської iсторiї захованi вiд грабiжникiв у затишнiй схованцi бiля фиванского некрополя i виявленi тiльки в самому кiнцi XIX ст. н. е.
Вся економiка епохи Нового царства найтiснiшим образом зв'язана з завойовницькою полiтикою фараонiв XVIII-XIX династiй, з пограбуванням захоплених територiй i країн: досить сказати, що не синайськi рудники тепер є основними постачальниками мiдi в Єгипет - вона у величезнiй кiлькостi ввозиться з Палестини i Сирiї, прибуває у виглядi дарункiв з Кiпру; золото, так марнотратно споживане єгипетським двором i храмами, служить основним видом данини скореної Ефiопiї, а також надходить у Єгипет i з завойованих країн Передньої Азiї; звiдти ж i, можливо, шляхом обмiну з Малої Азiї - iз країни хетiв - одержують єгиптяни срiбло. Будiвельний лiс як i ранiше рубають у горах Лiвану i частково в Нубiї. Шлють могутнiм царям Єгипту дарунки i незалежнi правителi Нижньої Месопотамiї. Мiцнiють зв'язки з далеким Пунтом, сполучення з яким було полегшено спорудженням каналу, що з'єднує схiдний рукав Нiлу з Червоним морем. Пунт для Єгипту - це як i ранiше мирра i ладан, золото i рiдкi породи дерев, екзотичнi рослини i тварини. У великiй кiлькостi поставлялися в Єгипет награбованi пiд час вiйни чи отриманi у видi постiйної данини зерно, худоба, багато продовольчих припасiв. Деякi культурнi рослини, що не зустрiчалися ранiше в Єгиптi, почали культивувати в ньому в епоху Нового царства.
Історiя Раннього i Древнього царства
Погляд на двi першi династiї як на особливий перiод в iсторiї держави викликаний нестiйкiстю полiтичною ситуацiєю в той час, ситуацiєю, що характеризується напруженою боротьбою за владу i становленням централiзованого державного апарату. Остаточне перетворення Єгипту в цiлiсну державу вiдбувається лише до кiнця другої династiї, тобто до початку Древнього царства. По Манефону, царем, що вперше об'єднав Єгипет пiд своєю владою, є правитель Верхнього Єгипту Менеє (Мiна). Це не зовсiм вiрно. Ймовiрно, Менеє був не першим верхньоєгипетським правителем, що прагнув до панування над Нижнiм Єгиптом i, що домiгся на цьому шляху визначених результатiв. Швидше за все, з його iм'ям зв'язаний лише початок лiтописної традицiї[1]
. Епоха Древнього царства також знаходиться в тiнi, на задньому планi iсторичного простору. Головним її свiдченням є знаменитi пiрамiди царiв IV династiї: Хеопса (Хуфу), Хефрена (Хаф-Ра) i Микерина (Менкау-Ра). Цi пiрамiди, як вiдомо, вважалися одним iз семи чудес свiту i постiйно викликали суперечки з приводу свого створення. Скажемо кiлька слiв про процес будiвництва. Добре вiдомi описи Геродота, у яких викладена несамовита iсторiя про 100 тисячi чоловiк, що працюють щодня без свят i вихiдних i та змiнюютьодин одного кожнi три мiсяцi. За Геродотом, будiвельники вирубували величезнi каменi з каменоломень у схiднiй пустелi, пiдтаскували їх до Нiлу, переправляли через нього i лише потiм доставляли до мiсця будiвництва. Однак намальована Геродотом картина, ймовiрно, не вiдповiдає дiйсностi. Основним матерiалом, використовуваним при будiвництвi, був мiсцевий вапняк, що добувається в пiднiжжi Лiвiйського плоскогiр'я, тобто поруч з мiсцем розташування пiрамiд, а здалеку, з iншого берега, привозився лише бiлий вапняк, матерiал високої якостi, використовуваний для облицювання внутрiшнiх i зовнiшнiх поверхонь. Безпосередньо на будiвництвi працювало вiдносно невелике число спецiально навчених загонiв, хоча до неквалiфiкованої працi залучалося, ймовiрно, досить багато народу. Але 100 тисяч — це, звичайно, явне перебiльшення. Правителi Древнього царства не тiльки будували пiрамiди, вони займалися й iншою належною їм по статусу дiяльнiстю — наприклад, робили вiйськовi походи i скоряли сусiднi держави. Так, засновник IV династiї Снефру успiшно воював з Лiвiєю й Ефiопiєю, царi V династiї боролися на Синаї з азiатськими племенами i теж небезуспiшно вторгалися в Лiвiю. Говорячи про V династiю, необхiдно також вiдзначити виникнення державного культу бога Сонця Ра (Ра був головним богом мiста Гелiополя, з якого походила V династiя). Цей культ мав найважливiшi наслiдки для полiтичного i культурного життя Древнього Єгипту. Зокрема, саме в часи V династiї в титулатуру фараонiв уводиться рядок про те, що цар є сином бога Ра. Вiдзначимо на закiнчення, що наприкiнцi VI династiї маятник, здається, вiдхиляється вiд свого традицiйного стану — номовый сепаратизм перемагає, влада фараона зберiгається лише «на паперi». Можна сказати, що наприкiнцi перiоду Древнього царства країна фактично розпадається на безлiч окремих номiв. Історiя Середнього царства Пiсля тривалого (бiльш нiж два столiття) перiоду «розброду i хитання», смут i постiйної невпорядкованостi, який призвiв до розвалу сформованої iригацiйної системи i просто до господарської розрухи, близько 2040 р. до н. е. цар, Фиванського нома Ментухотеп I, який посилився до того часу, знову пiдкорив собi весь Єгипет. Почався наступний перiод вiдносної стiйкостi i спокою — перiод Середнього царства. Подробицi полiтичної iсторiї Середнього царства майже так само недоступнi для нас, як i iсторiя Древнього. Свого розквiту Єгипет перiоду Середнього царства досягає при XII династiї. Воцарiння засновника династiї Аменехмета I знаменується переносом столицi з Фив, розташованих на пiвднi, на захiдний берег Нiлу, на границю Верхнього i Нижнього Єгипту (поблизу Фаюмского оазису). Перенесення столицi в центр країни було осмисленим полiтичним ходом, цiль якого полягала в можливостi контролю як над Верхнiм, так i над Нижнiм Єгиптом. Назва нової столицi — Іт-Тауї (що означає «Той, що заволодiвобома землями») — пiдкреслювало цю установку. Фараони XII династiї вели успiшнi вiйни на кордонах держави з племенами Лiвiї i Передньої Азiї, будували обороннi фортецi i робили завойовницькi походи (наприклад, у Нубiю й Ефiопiю).[2]
Однак зовнiшнiй спокiй ховав за собою усю внутрiшню невпорядкованiсть, яка зростала: життя двору було обплутано мережею багатоходових палацевих iнтриг, що перешкоджали стабiльному життю. В результатi при XIII династiї країна розпалася на двi частини, а потiм наступив бiльш нiж двосотлiтнiй перiод смут, внутрiшньодинастичних звад, яким не преминули скористатися зовнiшнi завойовники. Гiксоси нападають на Єгипет i пiдкоряють собi велику його частину. Столиця гiксоського Єгипту розташовується в м. Аварисi (схiдна частина Дельти). Корiнне населення поступово накопичує сили для опору загарбникам. На чолi визвольного руху стає фиванський ном. Спочатку Камеї, а потiм його брат Яхмес (Амасiс I) витискають гiксосiв i, поєднуючи Єгипет пiд своєю владою, покладають початок наступному перiоду розквiту єгипетської державностi, називаному Новим царством.
Час правлiння трьох останнiх династiй (XVIII, XIX, XX) вiдповiдає найбiльшому розквiту єгипетської держави i на вiдмiну вiд попереднiх епох набагато краще документована. Два перших царi XIII династiї (Яхмес i Аменхотеп I), провiвши кiлька завойовницьких експедицiй, вiдновлюють кордони Єгипту часiв Середнього царства. Подальше розширення територiї вiдбувається за правлiння Тутмоса I, що здiйснює успiшнi вiйськовi походи в Сирiю i Палестину i добирається навiть до верховiй Євфрату. Однак пiсля смертi цього фараона завойовницький пафос єгипетських правителiв слабшає й у вiйськових походах настає тимчасова пауза. Династийная iсторiя наступних 20—30 рокiв являє собою прекрасний сюжет для iсторичного роману, що захоплює. Черговий фараон — Тутмос II — правив дуже недовго i вiд своєї дружини — царицi Хатшепсут мав лише дочку. Тому спадкоємцем став його син Тутмос III вiд наложницi на iменi Ісида. Однак Хатшепсут, скориставшись малолiтством нового царя, поступово прибрала до рук усю реальну владу, а через якийсь час i вiдкрито проголосила себе фараоном. При цьому Тутмос III номiнально теж залишався фараоном, i мiг брати участь у священних святах у вiдповiдностi зi своїм титулом. Однак це не робило його залежнiсть вiд царицi менш принизливої. Зрозумiло, подiбна екстраординарна ситуацiя повинна була зажадати вiд Хатшепсут i есктраординарних зусиль, тобто надзвичайної полiтичної хитростi i найвищого професiоналiзму в полiтичних iграх — адже Тутмос III не був слабовольним правителем, на которого можна було не звертати уваги, i, крiм того, його право на владу освячувала тисячолiтня традицiя. Для того щоб знайти твердий ґрунт пiд ногами, Хатшепсут наблизила до себе декiлькох фаворитiв (найближчий з них — її керуючий Сененмут), крiм того, вона постiйно обдаровувала знаками уваги вельмож попереднiх царювань i домоглася пiдтримки жрецтва. Замiсть вiйськових походiв цариця будувала храми i жертвувала численнi багатства богу Амону, до храму якого належали вельможi, що складали її найближче оточення. Але вона пiдтримувала i жрецiв, якi служили iншим богам. Пiсля смертi Хатшепсут на двадцятому (чи двадцять першому) роцi «царювання» Тутмоса III ситуацiя в державi рiзко мiняється. Тутмос зводить спiзнiлу рахiвницю зi своєю мачухою, жорстоко розправляючись з її оточенням i прагнучи винищити всяку пам'ять про неї (знищуючи її статуї, стираючи її iмена зi стiн храмiв). Наступнi 20 рокiв вже одноособового царювання Тутмоса супроводжуються численними загарбницькими вiйнами проти Сирiї i могутньої держави Митанiї, що також вважали Сирiю сферою своїх iнтересiв. Пiдсумком цих воєн було завоювання Сирiї i Палестини. Провiвши на тронi 54 роки, Тутмос III залишив пiсля себе державу, яку можна було вже iменувати «свiтовою». Його спадкоємцям бiльше не вдається розширити територiю держави i вони намагаються лише втримати її в колишнiх межах, займаючись придушенням заколотiв у завойованих областях. Поряд з цим у Єгиптi вiдбувається величезне кам'яне будiвництво. Особливо захоплювався цим Аменхотеп III. За його царювання зводиться розкiшний храм Амона-Ра у Фивах, будується величезний царський палац i заупокiйний храм царя, а також двi колосальнi статуї фараона, «колоси Мнемона». [3]
«Сонцепоклонний переворот» Аменхотепа IV Аменхотепа III наслiдував його син, що взяв таке ж iм'я. Аменхотеп IV ввiйшов в iсторiю як автор «сонцепоклоного перевороту», тобто як людина, що вiдмовилася вiд шанування традицiйних богiв i започаткувала замiсть цього культ єдиного божества, бога Атона, що є безпосереднiм утiленням Сонця i не має нiякої сакральної передiсторiї. Нам складно зараз сказати, якi причини (релiгiйний фанатизм чи полiтичнi установки, а може бути, i те, i iнше разом) лежали в основi такого безпрецедентного для єгипетської культури кроку — джерела дають занадто мало iнформацiї для цього. Зупинимося лише на основних моментах формування нового культу. Наприкiнцi 4-го року правлiння нового царя Сонце, що одержав титул «Ра-Хор-Небосхильний що радiє на небокраї в iменi своєму як Шу, що є Атон», було проголошено царюючим фараоном з вiдповiдною титулатурою i знаками iменi. При цьому змiнилося i його зображення: Ра стали представляти не так, як ранiше — людиною з головою сокола, оточена сонячним колом, а у видi кола з царською змiєю зпереду i безлiччю спрямованих униз променiв, що закiнчуються кистями людських рук. Потiм пiддалися трансформацiї i канонiчний вигляд царя, якого ранiше прийнято було представляти в iдеалiзованому видi, ховаючи його фiзичнi особливостi. Прагнення до реалiстичного зображення Сонця як фараона спричинило за собою реалiстичну установку й у цьому випадку — фараон став зображуватися максимально точно, з пунктуальним вiдтворенням усiх його тiлесних вад. Це привело до виникнення нового («амарнського») стилю в мистецтвi, що характеризується вiдмовленням вiд iдеалiзацiї, прагненням до портретної подiбностi. На стiнах храму Сонця з'являються побутовi замальовки, не пiдлеглi нiякiй осмисленiй логiцi, якi випадковий характер. На 6-му роцi свого правлiння фараон змiнює iм'я з Аменхотепа на Ехнатона, (Аменхетеп значить "Амон задоволений"),а Ехнатон ("Корисний для Атона").[4]
Новi особистi iмена одержують члени його родини, його сановники, якщо до складу їхнiх iмен входило iм'я Амона чи деяких iнших старих єгипетських богiв. Тепер iмена божеств, противних Атону, безжалiсно знищуються на всiх пам'ятниках. Ехнатон будує нову столицю — Ахетатон (Ах-Йати), що переводиться як «Небокрай Сонця». Потiм культ Атона починає насаджуватися й в iнших мiстах, що викликає внутрiшнiй протест у чиновникiв, насамперед провiнцiйних. Проте при життi Ехнатон не зустрiв явного опору. Бiльш того, вiн домiгся знакiв шанування, набагато переважаючих традицiйнi. У нього було своє жрецтво у Фiвах i Ахетатонi, а чиновники зустрiчали царя в незвичних для них i принижуючих їх позах, зiгнувши спини i задерши голови нагору. Поводження Эхнатона наочно показує, що полiтичнi i релiгiйнi мотиви були сплетенi в його свiдомостi воєдино. Протиставивши введений їм культ традицiйному культу Амона, фараон тим самим вiдокремився вiд фiванського жрецтва i реалiзував у найбiльш «чистому» видi iдею, що «визрiвала» протягом усiєї полiтичної i культурної iсторiї Єгипту — представлення про фараона як про головну сакральну фiгуру єгипетської культури. Реформи Эхнатона занадто рiзко поривали з багатовiковою традицiєю, тому вони не могли бути довговiчними. Незабаром пiсля його смертi столиця Єгипту повертається у Фiви, а його iдеї i навiть пам'ять про нього нещадно викорiнюються. Внутрiшня невпорядкованiсть знову приводить до тимчасового ослаблення держави. Наступний сплеск полiтичної активностi Єгипту зв'язаний з XIX династiєю. Сетi I i його син Рамзес II вiдвойовують у кровопролитнiй боротьбi з хетами велику частину предньоазиатських володiнь Єгипту, але держава бiльше вже не виростає до розмiрiв, досягнутих при Тутмосi III.
розбив табiр на вiдстанi одного переходу вiд Кадеша, бiля стiн якого знаходилася армiя хетiв i союзних сiрiйських i малоазiйських царькiв.
всiєї армiї, тiльки з передовим загоном рушив до Кадешу i вступив у битву з хетами, у якiй ледве не загинув разом iз усiм передовим загоном. Щаслива випадковiсть - несподiвана поява на полi битви ще одного загону єгиптян, новобранцiв, посланих ранiше царем уздовж морського узбережжя для наступного возз'єднання з основними силами, - врятувала положення. Контратаки хетських колiсниць не мали успiху - вони лише заважали один одному, зчiплюючи колiсьми у вузькому проходi, пiхоту ж Муваталi чомусь тримав у резервi. Єгиптяни протрималися до вечора, коли до Кадешу пiдiйшов нарештi другий загiн їхнiх основних сил. Супротивники цього разу так i не змогли здолати один одного.
Лише пiсля п'ятнадцятирiчної важкої боротьби Рамзесу II вдалося витиснути хетiв з Пiвденної Сирiї, захопити Кадеш i багато iнших мiст, якi до цього часу єгиптяни добре навчилися брати штурмом.[5]
Пiвнiчна ж частина колишнiх володiнь Тутмосиса III залишилася за хетами. На 21-му роцi царювання Рамзеса II (бiля 1296 чи 1270 р. до н. е.) мiж ним i хетським царем Хаттусилi III був укладений мирний договiр, скрiплений пiзнiше одруженням єгипетського царя на дочцi царя хетiв.
вибирає мiсцем свого постiйного перебування Нижнiй Єгипет; на сходi Дельти їм зводиться розкiшна царська резиденцiя, мiсто, що носило iм'я Пер-Рамзес ("Будинок Рамзесу"). Вiдома широка будiвельна дiяльнiсть царя у Фiвах, Абидосi, Нубiї, де за його наказом був вирубаний у стрiмкiй скелi величезний печерний храм з гiгантськими статуями самого фараона, вилiпленими в тiй же скелi по обидва боки вiд входу в скельне святилище. І зараз знаменитий Абу-Симбельський храм, розпиляний на частинi i вiдновлений потiм над водами великого асуанського водоймища, вражає своєю величчю.
навала "народiв моря", що збiглося з великим вторгненням у Захiдну Дельту лiвiйських племен. Ця перша хвиля "народiв моря", до складу яких, ймовiрно, входили племена захiдної частини Малої Азiї й островiв Схiдного Середземномор'я, була вiдбита єгипетськими вiйськами, очолюваними Мернептахом. Пiсля його смертi в Єгиптi вiдбулися якiсь серйознi внутрiшнi потрясiння, що привело до змiни династiї.
Останнi пiвтора столiття Нового царства - час правлiння XX династiї, що прийшла до влади в країнi пiсля бурхливих подiй, про якi згадується в оповiдальнiй частинi одного з найважливiших адмiнiстративно-господарських джерел древнього Єгипту - величезного, 45-метрового папiрусу Харрис, складеного при Рамзесi III (у XIст. до н. е.). Очевидно, вiдновилася боротьба суспiльних сил, що протистояли один одному ще при Аменхетепi IV. Компромiс мiж ними, досягнутий пiсля вiдкритого зiткнення при царi-реформаторi, мабуть, виявився немiцним. Прихована боротьба й у нових умовах продовжувалася, поступово пiдточуючи мiць i єднiсть країни. Безсумнiвно також, що пiсля смертi Рамзеса II i навали "народiв моря", перемога над якою далася нелегко, помiтно ослабнула влада центральної адмiнiстрацiї.
Можливо, у столицi вiдбувалася боротьба за владу. І от, кинутий на сваволю долi, Єгипет i його люди, як говориться в папiрусi, виявилися у владi "великих" i "володарiв мiст", що призвело до мiжусобиць i руйнування країни; почалися вбивства, жертвами яких стали як "великi", так i простолюдини. Незабаром на сценi з'явився сирiєць Ірсу, якому, ймовiрно, удалося навiть захопити тимчасово владу в країнi. На якi сили спирався сирiєць Ірсу, хто були його прихильники, який був масштаб його дiй, сказати важко. Не виключена, однак, можливiсть того, що в тяжких умовах внутрiшньої боротьби i неминучої господарської розрухи вiдбувся широкий виступ низiв єгипетського суспiльства, у якому взяли участь i iноземцi. У цiй критичнiй обстановцi Сетхнехту вдалося нарештi придушити заколот, вiдновити авторитет центральної влади.
в Захiдну Дельту лiвiйських племен i другою навалою "народiв моря", що було вiдбито в рядi кровопролитних морських i сухопутних битв. Воював Рамзес III i в Переднiй Азiї, знову прагнучи усталити позицiї Єгипту за Синайським пiвостровом. До складу його вiйська в незмiрно бiльшому масштабi, чим ранiш, входили iноземнi частини - шердани, лiвiйцi, филистимляни; справа в тому, що, уступаючи тиску жрецтва, пiдтримка якого у важке для країни час була необхiдною, цар звiльнив храми вiд рекрутської повинностi їхнiх працiвникiв (заклику в армiю кожного десятих).
країни, до збiднiння державної скарбницi, один раз спустiлої настiльки, що не було можливостi в термiн видати постачання ремiсникам i службовцям царського некрополя, так що вони застрайкували. Не припиняється гризня рiзних придворних клiк, жертвою якої став i сам Рамзес III.[6]
VI Єгипет цiлком позбавляється своїх iноземних володiнь, за винятком Ефiопiї. Незабаром пiсля реформ Аменхетепа IV намiтилося полiтичне й економiчне розмежування Нижнього i Верхнього Єгипту, де фiванське жрецтво поступово бере у свої руки всю повноту влади. Спроби Рамзеса IX якось урiзати права верховного жреца Амона не увiнчалися успiхом. Нарештi, за Рамсеса XI верховний жрець Амона Херихор концентрує у своїх руках усi вищi посади держави - вiн i верховний сановник (чатi), i глава єгипетського вiйська. Пiсля смертi останнього царя XX династiї влада на пiвднi країни переходить до Херихору, однак Нижнiй Єгипет не визнав верховної влади фiванського правителя. У Дельтi виникла власна династiя зi столицею в м. Танис. З цього часу (середина XI ст. до н. е.) єдина єгипетська держава Нового царства припиняє своє iснування.
Єгипет нарештi вступає в залiзний вiк. До нас дiйшли знаряддя працi (рiзцi, пилки, свердла), виготовленi з залiза , залiзна зброя (кинджали). У народiв, з якими доля звела єгиптян у ту епоху, залiзний вiк установився ранiше: i в ефiопiв, що утвердили своє панування у Верхньому Єгиптi в VIII ст. до н. е., i в ассирийцев, якi вторглися в країну в VII ст., i в грецьких i малоазiйських поселенцiв (воїнiв-найманцiв i купцiв), що поселилися до VI ст. до н. е. у Дельтi. Тепер змiни, часом дуже iстотнi, вiдбуваються у всiх галузях єгипетського господарства - у ремеслi, землеробствi, скотарствi. Приблизно з VII ст. до н. е. спостерiгається небувалий ранiше рiст товарно-грошових вiдносин, причому об'єктом купiвлi-продажу все частiше стає земля. Це свiдчить, очевидно, про розвиток приватного землеволодiння. Можливо, джерела такої форми земельної власностi варто шукати ще в початковий перiод Нового царства, коли першi царi XVIII династiї щедро дарували воїнам землi (навряд чи мова йшла тiльки про службовi надiли).
Можливо, що саме в зв'язку з появою значної категорiї приватних власникiв землi - людей, не настiльки тiсно зв'язаних з визначеними службовими обов'язками i вiдповiдним службовим (державним) забезпеченням, у джерелах тiєї епохи нарештi стає досить ясним, що особи, позначенi термiном "немху", протиставляються баку - рабам у повному розумiннi слова - у якостi вiльних.
Розширення товарно-грошових вiдносин, продаж i скупка землi, лихварство сприяли руйнуванню багатьох дрiбних власникiв - немху. Вперше на рабському ринку ми бачимо раба-боржника. З'являються у великiй кiлькостi документи про самопродаж у рабство ("на вiчнi часи разом з дiтьми"), iснує практика поневолювання боржника на термiн до п'яти рокiв, своєрiдною формою рабської залежностi стає самопродаж у "сини". Усi цi явища - як i в Переднiй Азiї, характернi супутники розвитку приватного рабовласництва - спостерiгаються в Єгиптi набагато сторiч пiзнiше, оскiльки "другий шлях розвитку", по якому йшло єгипетське суспiльство, сприяв тривалому збереженню державного сектора в його архаїчних формах.
посланого (ймовiрно, за Рамзеса XII) у Фiнiкiю за кедром для ремонту священної барки бога Амона i численнi приниження його з боку мiсцевих князькiв. Так, царьок Бiбла прагнув пiдкреслити свою повну незалежнiсть вiд Єгипту, перед яким недавно трiпотiв.
У повiстi про Унуамоне згадуються iмена жреца Херихора i Несубанебджеда, могутнього властителя Танiса. Перший з них незабаром став фактичним правителем Верхнього Єгипту, другий з'явився засновником нової, XXI династiї, царi якої приблизно сто рокiв правили Дельтою, пiдтримуючи дружнi вiдносини з правителями i верховними жрецами Амона-Ра у Фiвах.
як воїни-найманцi. Згодом лiвiйцi селилися в Дельтi цiлими племенами. Шешонк, один з вождiв-воєначальникiв при останньому царi XXI династiї, проголосив себе царем у серединi Х ст. до н. е.; почалася XXII лiвiйська династiя. Шешонк змiцнив свою владу в Дельтi й оголосив свого сина верховним жрецьом Амона-Ра у Фiвах: країна була знову об'єднана. Незабаром вiйська Шешонка вторглись у Палестину, у 930 р. до н. е. ними був узятий i розграбований Ієрусалiм. Але успiхи лiвiйської династiї виявилися примарними, її влада - немiцної. Серед лiвiйської верхiвки розгорiлася внутрiшня боротьба. Дельта розпалася на ряд незалежних областей, очолюваних лiвiйськими князьками, хоча номiнально продовжували iснувати i лiвiйськi царi, що зробили своєю столицею м. Бубастис у схiднiй частинi Дельти (XXII- XXIII династiї). Пiвнiч Верхнього Єгипту контролювалася могутнiм номархом Гераклеополя, на пiвднi влада знаходилася в жрецтва Амона-Ра. Країна переживала час господарського застою, упадка iригацiйної системи, порушення торгового обмiну. Об'єднання країни знову стає необхiдною умовою господарського пiдйому. Інiцiатором боротьби за нове об'єднання виступає фиванское жрецтво, що змогло в цiй боротьбi обпертися на вiйськову мiць уже вiдокремилася вiд Єгипту Нiльської Ефiопiї (Куша), що бажала установити своє панування в Єгиптi.
У серединi VIII ст. ефiопський цар Пианхi вступив у Фiви i за пiдтримкою жрецтва Амона, якому за древньою традицiєю поклонялися й в Ефiопiї, почав похiд на пiвнiч. Нижнiй Єгипет чинив ефiопам завзятий опiр. Вiйська правителя Саиса Тефнахта за пiдтримкою жителiв i жрецiв Мемфiса зустрiли ефiопiв у Середньому Єгиптi, однак були розбитi в рядi боїв. Пiсля падiння Мемфiса Пианхi вступив у Дельту i взяв у полон останнього царя XXIII лiвiйської династiї - Осоркона III. Тефнахт був змушений визнати владу Пианхи над Нижнiм Єгиптом.
i особливо Дельта, фактично розпадалася на дрiбнi лiвiйськi i єгипетськi князiвства, i в 674-665 р. до н. е. Єгипет не змiг протистояти ассiрiйському завоюванню.
Єгипет – стародавня рабовласницька держава, що за короткий час досягла такого рiвня розвитку, якого не мала жодна держава того часу. Єгипет розташувався на пн. Сходi Африки. Виникла ця держава в перiод палеолiту. Наявнiсть родючих ґрунтiв, будiвельних матерiалiв сприяла розвитковi землеробства, будiвництва а також ремесел та торгiвлi, що допомагало збагачувати державу та розвивати науки.
Єгипет перетворився на могутню рабовласницьку державу з необмеженою владою фараона. Але таке становище в країнi було не довго. Соцiально полiтична боротьба та чисельнi повстання рабiв й бiдноти спричиняли до нових i нових розколiв держави на кiлька царств. Єгипет став вразливим, що дало змогу племенам гiксосiв робити набiги на країну. Панування гiксосiв припало на другий перехiдний перiод – XIII –XVII династiї, 1786-1575 до н. е. Гiксоси заволодiли в основному пiвнiчними областями. У Фiвах продовжували правити мiсцевi царi, якi змушенi були визнати зверхнiсть гiксосiв i сплачувати їм данину.
Фiванськi фараони XVII династiї - Секененра i Камос почали боротьбу проти поневолювачiв. А засновник XVIII династiї – Яхмос I завершив визволення країни i об‘єднав її знову в централiзовану державу (нове царство XVIII – XX династiї близько 1575-1087 до н. е.). Єгипет продовжив свiй розвиток. Єгиптяни почали застосовувати бронзу, залiзо та iншi метали у виробництвi, в вiйськовiй справi, удосконалювались знаряддя працi (плуг, вертикальний ткацький верстат замiсть менш продуктивного горизонтального). В армiї було створено колiсничнi вiйська. Фараони Тутмос І, Тутмос ІІІ, Аменхотеп ІІ приєднали до Єгипту Сiрiю й Палестину, пiсля чого Єгипет став наймогутнiшою державою стародавнього Сходу, кордони якого сягали 4-го порога Нiлу на пiвднi та середина течiї Євфрату на пiвночi. Не злiченна данина людьми, золотом, срiблом та iншими цiнностями надходила вiд народiв Палестини, Сiрiї i Нубiї. Фараон Аменхотеп IV запровадив замiсть культу верховного бога Амона, якого мали вшановувати не лише єгиптяни а й пiдкоренi народи. Але жерцi i знать всеж таки домоглися вiдновлення старої релiгiї. Це вiдбувалося за часiв правлiння Тутанхамона й Хоремхеба. Фараони Сетi І та Рамзес ІІ частково вiдновили могутнiсть Єгипту, що занепадав за Аменхотепа IV та його наступникiв, але боротьба за Сiрiю проти Хеттської держави закiнчилася пiдписанням мирного договору, за яким Єгипет поступився безроздiльним пануванням у Переднiй Азiї.
Єгипет знову поринув в безкiнченну боротьбу. Країна розорювалась. Загострення соцiальних суперечностей призвело до економiчного, полiтичного та вiйськового ослаблення Єгипту. В 1087 роцi до н. е. владу фактично захопив Херiхор – верховний жрець бога Амона.
В третiй перехiдний перiод (XXI – XXV династiї, близько 1087 – 664 до н. е.) В серединi 10 ст. до н. е. Єгипет завоювали Лiвiйцi. Потiм у другiй половинi 8 столiття до н. е. Єгипет був завойований Ассiрiєю. Нове об‘єднання країни вiдбулося в 664 роцi до н. е. За правлiння XXVI Саїської династiї (заснований правтелем Саїсу Псаметiхом І). В 525 до х. е. Єгипет пiдкорили Перси i включили до складу Перської iмперiї. Близько 404 року до н. е. Єгипет тимчасово став незалежним, але в 343 роцi його знову завоювали Перси. В 332 роцi до н. е. Єгипет завоював великий полководець Олександр Македонський. Країна стала частиною еллiнiстичного свiту. Але пiсля смертi Олександра Македонського (323 до н. е.) в Єгиптi правила династiя Птолемеїв. У 30 роках до н. е. Країну завоював стародавнiй Рим, який перетворив її на свою провiнцiю. Пiсля подiлу Римської iмперiї 395 р. н. е. Єгипет став провiнцiєю Схiдно римскої iмперiї – Вiзантiї. В 619 роцi територiю Єгипту захопила Персiя, а в 639 – 652 Араби. Ось так i закiнчується iсторiя древньої цивiлiзацiї, яка буде жити ще довго, в своїх творах мистецтва в своїй гордовитостi та винахiдливостi.
3. Глебкин В. В. Свiт у дзеркалi культури. Ч. 1. Історiя древнього свiту. - М.: Добросвет, 2000. - 256с.
6. Энциклопедия для детей. Страны и народы. Москва 1994г.
[1]
Глебкин В. В. Свiт у дзеркалi культури. Ч. 1. Історiя древнього свiту. - М.: Добросвет, 2000. - 256с.
[4]
Энциклопедия для детей. Страны и народы. Москва 1994г
[5]
И. А. Стучевский. Рамсес II и Херихор. Из истории Древнего Египта эпохи Рамсесов. Москва 1984г.
[6]
Там же
|
