Історія Почаївської Лаври

Історiя Почаївської Лаври ІСТОРІЯ ПОЧАЇВСЬКОЇ ЛАВРИ План Роздiл 1. Історiя виникнення Почаївської Лаври. 1. 1. Зародження та початок iснування святинi. 1. 2. Перша фундаторка монастиря- Анна Гойська. 1. 3. Магнат Андрiй Ферлей – нищiвник культурних надбань Почаєва. Роздiл 2. Почаївський монастир у ХVІІ столiттi. 2. 1. Інiцiатор будiвництва Успiнського собору – Потоцький. 2. 2 Формування головних фундацiй монастиря. Роздiл 3. Святиня на порозi ХХІ столiття. 3. 1. ХХ – початок ХХІ столiття для Лаври. 3. 2. Амфiлохiй (Головатюк, 1894-1971) – новий свiтильник вiри i благочестя монастиря в ХХ-му столiттi. 3. 3. Храми Почаївської Лаври. Використана лiтература. Вступ Ой зiйшла зоря вечоровая, Над Почаєвом стала. Виступало турецьке вiйсько, Як та чорна хмара. Турки з татарами брами облягали Монастир звоювати. Мати Божая Почаївська Буде нас рятувати. Отець Желiзо з келiї вийшов Та слiзьми умлiває… Монастир загибає !…” Ой вийшла-вийшла Божая Мати, На хрест вона стала, Кулi вертала, туркiв убивала, А ми, люди, всi християни, До Бога всi ударяймо, - Матерi Божiй Почаївськiй М. Леонтович Ясної, погожої днини, коли прозорi долi мальовничого волинського ландшафту вiдкриваються оку аж до самого горизонту, з передньої тераси Успенського собору Почаївської Лаври можна досить виразно розгледiти силует костельної вежi колишнього домiнiканського монастиря в Пiдкаменi. У просторовому вимiрi лише чотирнадцять кiлометрiв роздiляють цi двi християнськi оселi, помiж якими сьогоднi пролягає адмiнiстративна межа двох захiдноукраїнських областей – Тернопiльської та Львiвської. помiж Сходом та Заходом. Тому в курсовiй роботi, яка базується на наявних лiтературних джерелах i на моїх власних розвiдках, головним було поєднати досить рiзноманiтний матерiал з однозначно верифiкованими iсторичними фактами, постiйно залишаючись на грунтi об’єктивностi й неупередженостi. З огляду на вищесказане, iсторiї Почаївської Лаври присвяченi роздiли у загальних працях та цiлi монографiї. Проте одним з найвизначнiших дослiджень з цього питання є “Фортеця православ’я на Волинi – Свята Почаївська Лавра” Митрополита Іларiона (Огiєнка І.І.) [11]. Вказана праця є неоцiненним джерелом з iсторiї святинi. видiлити книгу Печкова “Почаївська Свято-Успенська Лавра”, яка заслуговує на увагу своїми новими, цiкавими науковими теорiями та поглядами щодо iсторiї зародження та розвитку храму. Дослiдженню iсторiї Почаївської Лаври присвячена робота Дубилка “Почаївський монастир в iсторiї нашого народу” [4], яка є рiзносторонньою щодо висвiтлення життя Лаври в рiзнi перiоди часу. Пiд час дослiдження теми курсової роботи сформувався матерiал, який дав можливiсть висвiтлити проблему меценатства Почаївськiй Лаврi. Отож, з опрацьованої лiтератури можна сказати, що вона всебiчно i рiзносторонньо висвiтлює iсторiю Почаївської Лаври, але залишаються ще бiлi плями, якi потребують свого дослiдження. Об’єктом курсової роботи є : iсторiя Почаївської Лаври. Мета курсової – дослiдити роль монастиря i iсторичнiй долi українського народу. Завдання курсової роботи: роздiлiв, де аналiзується i розкривається тема роботи, а у висновку пiдсумовуються основнi положення мого дослiду. Хотiлося б висловити сподiвання, що курсова робота задовольнить i дасть змогу глибше осягнути непростi шляхи становлення й розвитку надбань вiтчизняної iсторiї культури та мистецтва. 1. 1. Зародження та початок iснування святинi. Історiя Почаївського монастиря охоплює майже вiсiм сторiч i не замикається в його мурах, а вiдзеркалює той стан, що був майже на всiх просторах України. Оригiнальних документiв про початки iснування монастиря на Почаївськiй горi немає. Все, що написане про першi сторiччя – це легенди. Але дослiдники гадають, що легенди постали не лише на самих розповiдях, але й мали удокументовану пiдставу, коли брати до уваги характер тих описувань, що сягають трьох чи чотирохсотлiтньої давнини. монастиря польським шляхтичем Андрiєм Ферлеєм 1623 року; пiд час великої пожежi 1626 року; пiд час нападiв i заколотiв у монастирi, що їх робив граф Станiслав Тарнавський з участю iнших шляхтичiв та єзуїтiв. Існує ще й iнше припущення : коли царський уряд приказав унiятським монархам забратися з монастиря, де вони перебували 110 рокiв, то можливо, що всi лiтописи були потайки забранi, або десь вони затратились; але й на такi припущення нема документiв. унiятським монархом в Почаєвi, позначений датою 13 липня 1732 року., цiкавий тим, що в ньому, так як i в першому рукописi, розповiдь починається теж вiд 1213-го року. Семен Антонович Жук, дослiдник монастирського архiву в Почаєвi, написав що “ В рукописнiй книзi позвiв з 1661 року, яка переховується в лаврському архiвi в т. ІІ на 144 i слiдуючих сторiнках згадується, що ще до того часу iснувала iнша книга пiд назвою “Пам’ятники Почаївського монастиря”. Ця книга початки ченцiв на Почаївськiй горi вiдносить до 1240 року. На превеликий жаль у лаврськiй бiблiотецi немає цього високовартiсного пам’ятника” [6. ст. 3]. монастирiв у Києвi, монархи, якi не згинули, втекли в лiсовi гущi i там залишились жити. Історики також дослiджували походження назви “Почаїв”. Існують двi версiї. Науковцi приєднуються до першої, що в Києвi був потiк, який звався Почайна. Там був монастир, якого татари зруйнували. Той потiк злився з Днiпром пiд час повенi 1712 року. Дослiдники вважають, що тi монархи, якi втекли з того монастиря аж на Волинь, своєму новому пристановищу дали назву Почаїв. Але iсторик – отець М. Трипольський робить iншi висновки. Вiн думає, що та назва складається з двох слiв – “Поча Дiва”, що мало б означати, що Пречиста Дiва почала творити чуда i каже, що в живiй, поточнiй мовi слово Дiва втратило звук першої приголосної лiтери “Д” i кiнцеву голосну лiтеру “а”; так з виразу двох слiв “Поча Дiва”, витворилось слово – назва Почаїв. Початок змiсту того акту такий : “Дипломат”. Во iм’я Отца, Сина i Святого Духа, Тройца Єдиносущная i Нероздiлимая. Се аз раб Владицi моєму Господу Богу i Спасу нашому Ісусу Христу троiчеський поклонник Михаiл Центер, Воєвода Божiю Милостiю, господар землi чуда Пресвятої Дiви Марiї – Поча Дiва… i супруга Єлена Михайла Центер, дали i потвердили сему монастирю… десять волокiв с лiсом i хутiр Колената, десять домов с млини на реке i чотири пасiки с пчели i с весь приход i да поставлять от се да на перед (себто вiд нинi й на майбутнє) молебнiци нашi клаугери (з грецького - ченцi). [1. ст. 5]. До теми назви “Почаїв” митрополит Іларiон написав : “Жоднi давнi iсторичнi джерела 13, 14 i 15 вiкiв нiколи й нiде не згадують анi Почаєва, анi монастиря”. Але в розповiдi про землевласникiв – Василя й Анну Гойських, митрополит Іларiон згадує, що до їх маєтностей “… входили села Орля, Совчичi, Комната i Старий Почаїв”. [11. ст. 27]. Про початок Почаївського монастиря митрополит Іларiон наводить уривки з рукописної книги, яка має дату 13 липня 1732 року. Книгу ту написав польською мовою невiдомий унiятський монарх у Почаєвi. На прикiнцi 12-го вiку жив бiля Почаївської гори побожний муж Туркул; у снi йому являлась Божа Мати. Десь року 1213-го прибув чернець з Афону на iм’я Мефодiй. Туркул розповiв Мефодiєвi про свої видiння Божої Матерi. Чернець Мефодiй вибрав на горi високу липу, очистив стовбура i намалював образ Божої Матерi так, як вона уявлялась у снi побожному Туркуловi. Чернець Мефодiй багато розповiдав про святу Гору Афон. “…вiн сильно пiдняв на дусi побожного туркула, який також пiшов на Схiд; мабуть бував у Києвi i в кiнцi подався на Афон…, там зустрiв ченця Мефодiя i намовив його вертатися на Почаївську Гору. Бiля них згуртувалися i iншi ченцi зi Сходу. І року 1220-го невеликий монастир – скит був закiнчений, а бiля нього були побудованi й окремi оселi – келiї для монархiв – пустельникiв. Того ж 1220-го року Священноiєрей Мефодiй освятив нову Церкву на честь Святого Преображення. Настоятелем став о. Мефодiй ”. Святих чудес у Почаївському монастирi було багато, але це зокрема, довга тема для теологiв. Але iснує легенда про чудесне з’явлення Матерi божої на Почаївськiй горi в 1261 роцi. Про це чудо так говорить Галятовський : ”Іоан Босий з села Почаєва видiл на скалi стоячую Пречистую Богородицю. Перед нею стоял чернець, котрий в скалi мешкал i повiдал тому Іоану Босому i хлоп’ятам з села Почаєва пасучи овци на горi близько скали, ж Пречистая Богородица стояла на тiй скалi, которой там стопа єсть вирита i завше ся в той стопi чиста вода знайдуєт, которою розмаiтiї хвороби улечаются. – На той скалi церков знаменитая, мурованая i при церквi монастир знаменитий, муром в коло обведений в землi на Волинi знайдується, i монастир от села Почаєва називається Почаївський ”. щоб вiн не побирав податкiв i не втручався в справи почаївських землевласникiв – Вачиля i Анни Гойських, i щоб пiд час свята Успiння Пресвятої Богородицi в Почаєвi не брав податкiв вiд людей, якi привозили на продаж харчовi продукти. Короткий уривок з цiєї грамоти має такий змiст: “Ми з ласки нашої то єму одпустили, i ти би що до твого не висилал i ярмарочних доходов брати i людей судити не велiл, i нi вошто не вступовал i дал в том покой конечно”[8. ст. 29]. Отже, iсторiя виникнення Почаївської Лаври складна i охоплює майже вiсiм сторiч. Все, що написане про першi сторiччя – це легенди. Але дослiдники гадають, що легенди поставленi не лише на розповiдях, а й мали документовану пiдставу. 1. 2. Перша фундаторка Почаївського монастиря – Анна Гойська. Матерi. Та iкона була у каплицi Гойських понад 30 рокiв i прославилася чудеснiстю. Пiсля прозрiння, вiд народження слiпого, брата Анни – Пилипа Козинського, Анна Гойська, будучи глибоко вражена тим чудом, уважала, що таку велику святиню вона недостойна довше затримувати у своєму маєтковi i подарувала iкону Почаївському монастиревi 1597 року. З того часу та iкона в народi популярно зветься Чудотворний Образ Почаївської Божої Матерi. Того ж 1597 року 14 листопада Анна Гойська подарувала монастиревi велику частину своїх земельних маєтностей i написала грамоту – акт дарування. Успiння пресвятої Богородицi, то щоб при тiй церквi було постiйне Боже Благослов’я, я постановила побудувати й заснувати при нiй монастиря, щоб жили в ньому 8 ченцiв, люди добрi, побожного життя, i не iншого Усповiдання, як Грецького, Схiдної Церкви, i два дяки. На утримання їх у тому монастирi я надаю тiй Святiй Церквi i будучи при нiй монастиревi, i надала на вiчнi часи так, що це надання не можуть нiколи порушити анi я, анi потомки мої, якi пiсля мене будуть володiти тим маєтком Почаєвом, шiсть чоловiк селян у тому моєму маєтковi Почаєвi поселених на Горi проти мого Почаївського двора. А до того даю орного i неорного поля з дiбровою десять волокiв на три руки, у кожнiй руцi по десять волокiв на три руки, у кожнiй руцi по десять рiзiв (дiлянок). А крiм того лiс, що бiля тiєї церкви, з полем i сiнокосами, що все зазначено знаками i написами… Усiх написiв бiля монастиря, лiсу, поля й сiнокосу 32. Для удержання тiєї Церкви, монастиря й ченцiв щорiчно давати по 30 кiп литовських грошей, зо всiх моїх маєткiв…, давати щорiчну десятину зо всього збiжжя, яке належить Почаївському двору. А Ігумен мусить бути чоловiк Християнської Вiри Схiдної Церкви, Святих Правил нашого Грецького Ісповiдання… Судити незгоду в монастирi має Владика не iншого Ісповiдання, а тiльки Грецького, Схiдної Церкви. А на кожного,хто порушить у чому цю мою волю на користь монастиря, нехай буде на ньому анатема i всяке неблагословення з прокляттям” [14. ст. 20]. Із заповiту Анни Гойської та iз книжок Іоаникiя Галятовського: “Новоє небо з новими звiздами” i “Гора Почаївська” вiдомо про те, що перед 15 сторiччям на Почаївськiй Горi, крiм Дерев’яних була також мурована церква Успiння Пресвятої Богородицi, але хто i коли будував тi церкви – невiдомо. Фундацiя Анни Гойської сталася один рiк пiсля проголошення Берестейської унiї 1596 року. З iсторiї України вiдомо, що пiсля проголошення тiєї унiї, на Правобережнiй Українi, вiд Сяну до Днiпра, i на землях Бiлорусiї почалась ворожнеча i боротьба; спочатку мiж духовенством i мiською елiтою, а пiзнiше та боротьба перенеслася на народнi маси. Найперше поляки навертали на унiю мiську православну елiту; обдарували її рiзними шляхетськими титулами, урядовими становищами i земельними надiлами. Вслiд за тим – навертали на унiю українських православних землевласних аристократiв, бо пiсля навернення феодалiв – легко було навертати селянське простолюддя, яке, у крiпацькому положеннi, було тотально узалежнене вiд своїх панiв-помiщикiв. Крiм того, спротив серед народних мас з року в рiк дуже поширювався. Пiсля того, коли Чудотворний образ Божої Матерi був принесений на Почаївську гору в церкву Успiння Пресвятої Богородицi; коли монастиревi було подаровано землю i на горi почали будувати монаший гуртожиток,- слава Почаївського монастиря розносилась по всiй Українi. У монастирях збiльшувалась кiлькiсть монархiв, щороку прибувало бiльше людей-богомольцiв; життя монархiв у монастирi набирало органiзованого характеру. У процесi розвитку боротьби з унiятством, Почаївський монастир з року на рiк ставав православною твердинею на Волинi, а тому мусив мати вiдповiдних керманичiв-адмiнiстраторiв. Таким керманичем i першим iгуменом Почаївського монастиря став отець Іов Залiзо. Отець Іов був родом своїм походив з Коломийщини. На десятому роцi свого життя вступив до Угорницького монастиря на Галичинi. Маючи 12 рокiв, прийняв чернечий постриг. На 30-му роцi життя був посвячений в чин iєромонаха; вiн був прикладом аскетичного чернечого життя й моральної завершеностi; чутка про отця Іова дiйшла до Волинської Землi. Основоположник Чеснохресного монастиря в Дубнi князь Костянтин Острозький, просив iгумена Угорницького монастиря дозволити отцю Іову поселитися в Дубенському монастирi. До Дубна отець Іов прибув 1582 року. Там його монахи обрали iгуменом i вiн тим монастирем правив 20 рокiв. У боротьбi проти напастей польських єзуїтiв – отець Іов здобув собi славу ц велику повагу мiж монархами й серед навколишнього населення. У боротьбi отець Іов послуговувався розумною тактикою й органiзацiйним хистом в оборонi монастиря i православних церков Дубенської округи. Учень i життєписець отця Іова – монах Досифей написав так: “Вiддана праця отця Іова помножила його славу, але й збiльшила йому число ворогiв…, отець Залiзо, тiкаючи вiд людської слави й бажаючи мати лише славу вiд єдиного тайновидця Бога, потайки залишив монастир i подався на Гору Почаївську-здавна свiтлостю чудес многих осiяну” [8. ст. 20]. Отець Іов прибув до Почаєва 1602 року. Запис монаха Досифея, про таємне залишення Чеснохресного монастиря в Дубнi, митрополит Іларiон оспорює, думаючи, що отець Іов зробив це на прохання Анни Гойської i за згодою князя Костянтина Острозького. Іншi iсторики той таємний вiдхiд бачать i тлумачать як тогочасну необхiднiсть тому, що отець Іов був широковiдомим оборонцем православ’я i, що єзуїти за ним стежили та й по дорозi могли б його вбити. У Почаївському монастирi отець Іов не змiг жити схимним життям – постом i молитвами у яскинi. Його там обрали iгуменом i вiн мусив керувати всiма справами монастиря i захищати його вiд польських магнатiв i єзуїтiв. Князь Костянтин Острозький помер 1608 року. Його син Януш, вихований єзуїтами, став фанатичним католицьким поклонником римського центру. Пiд його охороною єзуїти збiльшили наступи й насильство i невдовзi забрали Чеснохресний монастир у Дубнi. отця Іова Залiза, все ще був твердинею українського православ’я, слава якого лунала по всiй Українi. Отже – Анна Гойська, яка була першою фундаторкою Почаївського монастиря зробила багато для того, щоб слава його постiйно розросталася. Для цього вона вiддала багато земель пiд будiвництво храмiв i робила великi пожертви монахам. 1. 2. Магнат Андрiй Ферлей – нищiвник культурних надбань Почаєва. Пiсля смертi першої фундаторки Почаївського монастиря – Анни Гойської, по родиннiй лiнiї всi маєтностi Гойських дiсталися магнатовi Андрiєвi Ферлеєвi. Вiн i його жiнка були протестантами. Ферлей почав нападати на монастир : намагався вiдiбрати всi земельнi дарування Анни Гойської, включно з монастирськими будинками, у яких жили монахи; грабував майно i тероризував монархiв; пiд час прощ у великi свята посилав своїх фундаторiв – жидiв продавати горiлку в монастирi пiд церквами, щоб п’яницi робили бешкети; посилав своїх гайдукiв грабувати i руйнувати монашi примiщення. У монастирi не було води. Монахи довозили воду з джерела коло села Старий Почаїв. Ферлей наказував своїм гайдукам зупиняти монахiв на дорозi i розбивати бочки з водою. Тодi отець Іов з монахами почав копати криницю на самому верху гори. Дослiдник архiву монастиря – Семен А. Жук написав, що ”… найбiльше копав сам отець Іов ”. Прокопали глибше тридцяти метрiв i докопались до чистої води. Та криниця й тепер є на подвiр’ї Братського корпусу, коло вiвтарної стiни Успiнського собору. “Почувши про це, Ферлей ще бiльше розлютився i напав на монастир з ватагою своїх озброєних людей, пограбував його, а щоб найбiльше помститись -–забрав з собою до Козина чудотворний образ Божої Матерi й переховував його в замковi”[6. ст. 28]. “Одного разу у Козинському замковi у Ферлеїв був бал. Щоб потiшити своїх гостей, Ферлеєва зараз таки вбралася в церковнi ризи, взяла в руку Святу Чашу, i так вийшла до гостей… І голосно зневажала Православну вiру та православнi звичаї !… І сталося чудо : панi Ферлеєва сильно занедужала, - “напав на неї злий дух, i володiв нею довгий час”, пише сучасник, автор життя преподобного Іова монах Досифей. Недуга збiльшувалася, Ферлеєва втрачала розум” [3. ст. 54]. царя Михайла Федоровича за допомогою. Митрополит Іларiон твердить, що : “… в Москвi на допомогу видавали великi кошти, i тим прокладали широку дорогу до себе. Всi монастирi йшли цiєю дорогою бо в себе, пiд польською окупацiєю, мали тiльки утиски та насильне заганяння в унiю”. [8. ст. 43]. унiї. Почаївський монастир став фортецею православ’я на Волинi, i на А. Ферлея зi всiх сторiн пiшли натиски передати цю фортецю в руки унiятiв, а поки що – не давати їй працювати”. [5. ст. 64]. Не змiгши зруйнувати монастиря нападами i грабуваннями, А. Ферлей, як спадкоємець маєтностей Анни Гойської, хотiв судом забрати монастир. Ігумен Іов Залiзо брав участь на всiх судових розправах i виступав як уповноважений оборонець прав Почаївського монастиря. Чудотворну Ікону Божої Матерi вiдсудив щойно 1644 року. Всi iншi судовi позивання отець Іов виграв 1647 року. Історики звертають увагу, що польськi суддi, якi вiдкладали справи на 25 рокiв все ж таки вирiшили їх на користь монастиря лише тому, що вiдчували козацьке повстання, яке пiд проводом гетьмана Богдана Хмельницького почалося наступного 1648 року. Вiдновлення української православної iєрархiї в Києвi 1620 року мало великий позитивний вплив на українських аристократiв – землевласникiв православного вiровизнання. Пiсля великої пожежi, на прохання отця Іова допомогу монастиревi давали: Жабокрицькi, Долинськi, Куликiвськi, Малинськi, Пузини, Сташкевичi, Ушкiвськi, Ясногiрськi, князi Адам i Михайло Вишнивецькi, Черневецькi, Малинська, Марiя Збаразька та iншi. Але найбiльшими в тому числi були Федiр i Єва Домашевськi з Бережець. Вони збудували Троїцький Собор на самому верху гори. Той собор був закiнчений 1649 року. В архiвах Волинської духовної семiнарiї зберiгався заповiт, написаний 20 травня 1649 року, в якому були детально записанi всi дарування Домашевських на утримання Почаївського Монастиря. Семен Жук наводить опис тогочасного монастиря: “ Виглядав вiн бiльш-менш та: у центрi на горi вирiзнялася своїм розмiром велика Троїцька церква у вiзантiйському стилi; у пiднiжжi гори вiд сходу – нижче теперiшнiх святих ворiт i праворуч – стара невелика мурована церква Успiння. Крiм цих двох головних церков, як свiдчать про це деякi iсторики у честь: Св. Спаса, Благовiщення, Воскресiння, Св. Федора, Побiди Божої Матерi й Миколаївська, що примостилась в рiзних напрямах вiд головної Троїцької церкви. У пiвнiчно-захiднiй частинi монастиря були розташованi братський дiм та рiзнi господарськi будинки ”.[6. ст. 31]. Найбiльшою святою релiквiєю Почаївського монастиря є Чудотворний Образ Божої Матерi. Такою ж великою святiстю – мощi отця Іова, що у монастирi в Печернiй церквi у скалi лежить понинi. Отже, магнат Андрiй Ферлей будучи протестантом безжально нищив монастирську культуру та надбання храму, але незважаючи на всi негаразди Почаївська Лавра з iгуменом Іовом Залiзом зумiли вiдборонити свою свободу та релiгiйнi переконання. XV 2. 1. Потоцький – iнiцiатор будiвництва Успiнського собору. Важливу роль у розбудовi Почаївського василiанського монастиря вiдiграв вiдомий польський магнат Микола Потоцький, з iм’ям якого пов’язано спорудження головного монастирського храму-соборної церкви Успiння Пресвятої Богородицi. Легенда пов’язує появу Потоцького в iсторiї Почаївської обителi за досить незвичайної обставини. Проїзджав вiн якось повз монастир i раптом через необачнiсть вiзника карета втратила керування й перекинулася. Скочивши на ноги, розлючений пан вихопив пiстоля з очевидним намiром пристрелити винуватця. Бiдолашний подумки вже розпрощався з життям, але все-таки встиг повернутися до монастиря i, перехрестившись з останньою надiєю попросив порятунку у Пресвятої Дiви Марiї. Через якусь мить Потоцький натисув на гачок i – осiчка. Вдруге натиснув – знову осiчка. У третiй спробi – так само. Вражений таким перебiгом, Потоцький змилостивився над наляканим до смертi чоловiком i наказав повернути коней до монастирського подвiр’я. Вперше побачивши iкону Божої Матерi i вiдчувши її невидиму Божествену силу, глибоко зворушений Потоцький вирiшив решту свого життя присвятити цiй чернечiй обителi. спасiння для своєї грiшної душi в богоугодних справах. йому величезний родинний спадок. Вiн мав можливiсть пiти батькiвським шляхом i досягти поважного становища на найбагатших щаблях тогочасної владної iєрархiї. Та кар’єра його мало цiкавила, зате дуже зваблювали гулянки, пригоди, амурнi розваги. І ось у 1758р., роздарувавши частину своїх маєтностей родичам, Потоцький приймає нечуване рiшення: перейти з батькiвської римо-католицької вiри на “схiдний”, або “руський” обряд. З цього часу вiн стає греко-католиком i неодноразово жертвує величезнi суми на цивiльне та церковне будiвництво. Серед найвiдомiших його споруд – ратуша, костел та двi церкви в Бучачi, два храми в Городешцi, каплиця при домiнiканському костелi у Львовi i, нарештi; наймасштабнiше його дiтище – новий Успенський собор Почаївського монастиря. Спокутування своїх молоднечих грiхiв врештi-решт привело Потоцького до думки зробити ще один богоугодний крок-прийняти постриг у Почаївському монастирi. Для цього вiн порушує перед престолом клопотання про розлучення з дружиною Марiанною з Домбровських пiсля п’ятнадцятирiчного бездiтного шлюбу. У 1714р. дозвiл на це Папи Климента ХІV було отримано. Але подальший перебiг подiй завадив Потоцькому стати ченцем, хоча вiн неодноразово, iнодi впродовж тривалого часу, проживав у монастирi в окремому, спецiально побудованому “дворi”, а останнi роки свого життя провiв тут майже безвиїздно. Сучасники Потоцького залишили цiкавi характеристики його незвичайної зовнiшностi. Наприклад, Юлiан Нелицевич у своїх мемуарах згадує про його “справдi величезний зрiст, обличчя рум’яне, але прив’яле, довгий сивий вус, оселедець на головi, закручений за вухо” [14. ст. 366]. Не може не викликати здивування незрозумiла звичка носити оселедець, що аж нiяк не в’язалося з традицiями тогочасної польської шляхти. Ця прикметна риса в його зовнiшностi разом з демонстративним уживанням “хлопської” мови та визнання тiєї ж “хлопської” вiри пiдштовхують до думки про, можливо, свiдоме дистанцiювання Потоцького, навiть у зовнiшньому виглядi, вiд типової поведiнки до манер польської аристократiї. Імовiрно вiдповiддю на запитання про причини такої дивної нетиповостi може бути ностальгiчним потяг до витокiв свого православного українського родоводу, оскiльки першi Потоцькi походи, власне, з теренiв пiвденно-схiдної Галичини i трималися грецької вiри. Прикметним є й те, що з тих самих теренiв походив i Іов Залiзо, святi мощi якого не мiг не бачити в Почаєвi Микола Потоцький. Бiльше того, в одному зi своїх листiв до монастирського керiвництва вiд 2 листопада 1776р. Потоцький навiть формулює свою окрему вимогу про порушення перед Папою клопотання стосовно канонiзацiї iгумена Іова. Такий запит справдi був направлений до Риму, але прохання залишалося без наслiдкiв. [15. ст. 96-97]. З iм’ям Миколи Потоцького пов’язана ще одна важлива сторiнка в iсторiї Почаївського монастиря. Вона назавжди закарбувалася не лише в бiографiї монастиря, але, як бачимо далi, ще й суттєво вплинула на просторовий розвиток будiвель. Сам Потоцький став iнiцiатором в 1764р. коронування iкони Божої Матерi Почаївської. Вперше обряд коронування, як вiдомо, вiдбувся ще в 732р. з iнiцiативи Папи Григорiя ІІІ як один iз заходiв офiцiйної церкви з тодiшнiми iконоборчими настроями. Однак лише за часiв контрреформацiї коронування вiдбулося у Ватиканi в 1631р. вже вiдповiдно до спецiально розроблених настанов. У цих настановах пiдкреслювалося, щоб пропонованi до коронування образи були “старожитними”, причетними до важливих iсторичних подiй i, зрозумiло, добре знаними та шанованими не лише в межах мiсцевостi, але й серед народiв. У Польщi перший обряд коронування стався в 1717р. у монастирi паумiнiв на Яснiй Горi в Ченстоховiї, а протягом ХVІІІст. Пройшов у декiлькох українських мiстах – Сокалi, Пiдкаменi, Луцьку, Львовi, Бердичевi. Релiгiйна та загальносуспiльна значущiсть коронування завжди була такою великою й неординарною, що йому, як правило, передували тривалi роки клопотань перед Папською адмiнiстрацiєю, пошуки меценатiв та досить копiткi пiдготовчi роботи для забезпечення самого ритуалу i пов’язаних з ним урочистостей. Бiльше того, отримання Папського дозволу на коронування дуже часто пов’язувалося з необхiднiстю будiвництва нового храму для коронованої iкони. Так було i в Почаєвi, де закладання нарiжного каменя Успенського собору невипадково збiглося в часi з надходженням з Риму дозволу на коронування iкони Богоматерi Почаївської. Усi необхiднi кошти пожертвував знову ж таки Микола Потоцький. Колони були виготовленнi в Римi зi щирого золота вiдповiдно до розмiрiв зображення. гостей з усiх кiнцiв тогочасної Польщi та з-поза її меж. Як свiдчать деякi iсторичнi описи, разом з простим людом у коронацiйних церемонiях брали участь понад сто тисяч вiруючих [1. ст. 105]. Ще бiльщої привабливостi обряду додала обставина, що Папа Климент ХІV спецiальною буллою дозволив монастиревi робити в цей восьмиденний термiн пiдпусти грiхiв усiм прибулим до Почаєва. У 1772р. Микола Потоцький помер i був похований згiдно з заповiтом без особливих пишнот у мурованому склепi ще недобудованого Успенського собору. Разом зi смертю Потоцького монастир втратив не лише щедре джерело фiнансування будiвництва, але й вiдчутну пiдтримку магната у стосунках iз зовнiшнiм свiтом. Масштабнi задуми могутнього фундатора зрештою були втiленi у величних монастирських спорудах якi й стали найкращим йому пам’ятником. 2. 2. Формування головних фундацiй монастиря. З документальних першоджерел випливає незаперечний факт: ще задовго до монастирських фундацiй Анни Гойської на територiї сучасної Лаври iснувала невеличка церква в iм’я Успiння Присвятої Богородицi. Храм Успiння, як зазначалось у вже згадуванiй грамотi польського короля Сигiзмунда ІІ вiд 1557р., був мурований. І хоча вiн не вирiзнявся своїми розмiрами, та використання для його будiвництва бiльш довговiчних i дорогих конструктивних матерiалiв замiсть поширених тодi дерев’яних зрубних конструкцiй свiдчить на користь неординарностi споруди. Успенська церква розташовувалась на пiвденному схилi Почаївської гори, приблизно на середнiй її позицiї. З цього боку гора плавно переходила в рiвнинну мiсцевiсть, тому навiть такий невеликий храм ще здалеку добре проглядався з пiвденних дорiг, що вели вiд Вишнiвця, Заложцiв та Пiдкаменя. Це була хоч i скромна, але досить помiтна рукотворна прикраса мальовничих вiдрогiв Крем’янецької височини. Зрозумiло, що вiдразу пiсля фундацiї монастиря постало питання нового будiвництва. Про його особливостi немає вiдомостей, окрiм припущень, що Гойська вибудувала для ченцiв “малий дерев’яний монастир” [11. ст. 123]. Враховуючи виняткову живучiсть у часi юридично оформлених кордонiв, можна додати, що ареал монастирської територiї склався i залишався практично незмiнним протягом усього ХVІІст., якщо не брати до уваги “пригородка”, про який йтиметься нижче. Оскiльки бiльшiсть будiвель була зведена з дерева, то над Почаївським монастирем постiйно висiла небезпека пожеж. І одна з найбiльших трапилася- таки 1626р. Як писав iгумен Іов, вiд вогню тодi загинули “краса церковна, священнi шати, Євангелiє, хрести й iншi церковнi окраси”. [5. ст. 42]. За поширеною в той час звичкою, iгумену нiчого не залишалося, як звернутися за допомогою до московського царя Михайла Федоровича, який щедро допомагав багатьом православним церквам i монастирям на українських теренах тогочасної Речi Посполитої. Очевидно, допомога була отримана i монастир досить швидко вiдбудувався, а головною монастирською церквою, як i ранiше, залишався давнiй храм Успiння Пресвятої Богородицi. Найдавнiша Успенська церква i практично всi монастирськi споруди ХVІІст. Були втраченi у наступному столiттi. Тому сьогоднi можемо лише в загальних рисах охарактеризувати їх архiтектурне обличчя, спираючись передусiм на наявнi iконографiчнi перешоджерела. Головним з них, безумовно, є високовартiсний твiр вiдомого українського гравера доби бароко Никодима Зубрицького – мiдьорит “Облога Почаївського монастиря 1675р.”. На сьогоднi ця гравюра залишається по сутi єдиним автентичним вiдтворенням архiтектурного обличчя Почаївського монастиря довасилiанської доби. Вона дає змогу досить повно уявити просторову локацiю та композицiю практично всього архiтектурного комплексу i водночас зробити певнi аналiтичнi висновки стосовно кожної споруди. Особлива цiннiсть гравюри змушує детальнiше зупинитись i на особистостi автора, i на обставинах появи цього твору. Никодим Зубрицький, безумовно, був непересiчним майстром в iсторiї української барокової графiки. Початок його творчої бiографiї пов’язаний з Крехiвським монастирем та Львовом (1691-1702рр.). Згодом вiн нетривалий час працював у Почаєвi (1704р.) та Києвi (1705р.), а майже весь останок рокiв провiв у Чернiговi, де й помер у 1724р. Короткотривале перебування Н. Зубрицького в Почаєвi пов’язане з iгуменом Йосипом Саєвичом, одним з останнiх (можливо, останнiм) православних настоятелiв монастиря. Завдяки своїм дружнiм стосункам iз впливовими iєрархами Києва та Москви, Й. Саєвич досить рiшуче протистояв перманентним спробам перевести монастир на унiю i в 1700р. навiть сподобився дiстати вiд короля Августа ІІ спецiальну грамоту на захист православного статусу монастиря. Саєвич був iнiцiатором та замовником гравюри, яка мала б уперше наочно показати сцену чудесного спасiння православного Почаївського монастиря пiд час турецько-татарської облоги 1675р. Коли Н. Зубрицький розпочав роботу над гравюрою, з моменту подiї минуло майже 30 рокiв – час цiлком поважний, щоб, з одного боку, вже трохи призабулися реальнi обставини цiєї баталiї, а з другого, щоб вималювалася й усталилася певна сценографiя мiфiлогiзованого бачення поразки бусурманського вiйська крiзь призму вирiшального втручання небесних сил. У мистецтвознавчiй iсторiографiї можна зустрiти посилання на свiдчення А. Ровинського про те, що ця подiя нiбито була вiдразу зафiксована iконописцем Анатолiєм, тодiшнiм вiкарiєм Волинської єпархiї, а Н. Зубрицькому залишилося лише перевести згодом наявний малюнок у гравiйоване зображення. [2. ст. 281-282]. Одначе ця версiя є наслiдком прикрої фактологiчної помилки i спростована у працях лаврського iсторiографа А. Хойнацького. [18. ст. 61]. На користь повноправного авторства Н. Зубрицького свiдчить i напис у лiвому кутi гравюри “inMonasterioPoczayowiensiinvenitetsculptNicodemyZubrzuckiA. 1704”, тобто “в монастирi Почаївському витворив та виритував Никодим Зубрицький року 1704”. Саме “витворив”, а потiм “виритував”, тобто спочатку опрацював загальну композицiю та деталi зображення, а вже пiсля цього перевiв малюнок на мiдну дошку для подальшого друку. Отже, можна одночасно стверджувати, що саме Н. Зубрицькому належить створення просторової сценографiї чудесного спасiння Почаївського монастиря i прiоритет мистецького унаочнення цiєї дивовижної сторiнки його церковного життєпису. для сприйняття пiвденного боку. І хоча в напису на гравюрi зазначено, що "дiялося року 1675", але не викає жодного сумнiву, що зовнiшнiй вигляд монастиря вiдтворено станом на час виконання гравюри, тобто на 1704р. Характеризуючи найдавнiший монастирський храм Успiння Богородицi, можна скористатися його зображенням на гравюрi Н. Зубрицького, зробивши певнi зауваження. Захiдний фрагмент – невисокий притвор трисхилим дахом i у виглядi високого ґанку зi сходами, орiєнтувався на захiд, а головна вiсь храму, вiдповiдно до традицiї, проходила з заходу на схiд, де завершувалася вiвтарною апсидою. Лише захiдний притвор (бабинець) виконаний в одному рiвнi, а сама нава i вiвтар, окрiм поземного рiвня, мають ще два поверхи. Другий ярус позначено як церкву Воскресiння Господнього, а на центральному куполi третього ярусу стоїть позначка церкви св. Федора Мученика. Ця церква, за припущенням І. Огiєнка, була поставлена на честь одного з монастирських ктиторiв Федора Домашевського. [11. ст. 256]. На основi гравюри Н. Зубрицького можна дiйти висновку, що давня мурована Успенська церква протягом ХVІІ ст. у процесi розбудови монастиря неодноразово трансформувалася шляхом перебудов та надбудов i на початок ХVІІ ст. вiд неї в первiсному виглядi лишилися бабинець, бiчнi стiни головної нави та вiвтарної частини. Надбудованi другий i третiй яруси отримали власнi престоли – вiдповiдно Воскресiння Господнього та Федора Мученика. Таке просторове поєднання декiлькох церков у рiзних рiвнях, але в межах однiєї храмової споруди не є чимось винятковим i спорадично трапляється як у давньому, так i в сучасному церковному будiвництвi. У даному разi таке рiшення, ймовiрно, було зумовлене головне особливостями рельєфу, крутий пiдйом якого в пiвнiчному напрямку давав можливiсть органiзувати вхiд до церкви Воскресiння Господнього безпосередньо з монастирської територiї. Зрозумiло, що в процесi надбудов треба було обов’язково врiвноважити у пiвденному напрямку можливi бiчнi зусилля з пiвночi. І такi конструктивнi заходи (цiлком очевидно, бiльш пiзнього походження) зображено на гравюрi у виглядi трьох потужних контрфорсiв. Окремою позицiєю в напису до гравюри позначено “печеру, в якiй вiвтар св. Миколая”. Вона розташована дещо на схiд вiд Успенської церкви i приблизно в одному з нею поземному рiвнi. Ця печера мала окремий вхiд, розмiщений просто неба. Її можна вважати однiєю з тих, де з давнiх-давен мешкали монахи-пустельники. Важко з упевненiстю iдентифiкувати цю печеру з тiєю, в якiй мешкав Іов Залiзо, але не можна, напевне, й вiдкидати таку можливiсть. з надбудовами) i розташовувався поблизу неї з пiвнiчного боку, але помiтно вище по рельєфу. Новий храм мав спорiднену тридiльну об’ємно-просторову композицiю i так само був зорiєнтований вiвтарем на схiд. Дещо незрозумiлим на перший погляд здається розмiщення Троїцької церкви майже впритул до старої Успенської, хоча з пiвнiчного боку на верхньому плато Почаївської гори розташовувалося досить просторе монастирське подвiр’я. З очевидних, суто композицiйних мiркувань просторового розкриття нова споруда мала б зайняти найвищу точку i стати бiльш виразною домiнантою серед прилеглої забудови. Таке неочевидне рiшення при виборi мiсця розташування нового Троїцького храму пояснюється бажанням ввести до внутрiшнього простору церкви одну з монастирських святинь, а саме вiдбиток на скелi Божої Матерi, який до цього був вiдкритим. Нижня частина Троїцької церкви на гравюрi майже повнiстю перекривається силуетом сусiдньої старої церкви. Однак наявнiсть виразного горизонтального гурту на захiдному та центральному об’ємах дає змогу висловити припущення, що новий храм теж не був одноярусним або мав, принаймнi з пiвденного боку, досить високий цоколь, у рiвнi якого розташовувався головний захiдний вхiд до храму. На гравюрi почасти видно довгий ланцюг ченцiв, якi йдуть молитися до церкви i входять до неї саме в нижнiй частинi захiдного притвору. На зображеннi чiтко проглядається також тридiльний безстовпний характер просторової побудови Троїцької церкви з рiвновисокими притвором, навою та вiвтарем, сполученими в один видовжений “корабель”. Притвор та нава мали, очевидно, прямокутний план, тодi як на вiвтарному об’ємi можна помiтити виразне скруглення стiни, що свiдчить про пiвциркулярний план головної апсиди. Висотне завершення Троїцької церкви теж досить типове. Кожен з трьох об’ємiв храму мав куполоподiбнi банi, причому захiдна та схiдна посадженi безпосередньо на позначцi головного карнизу зовнiшнiх стiн. Центральний купол був пiднятий на невисокому восьмигранному барабанi за схемою “восьмерик на четверику”. Кожна з бань мала виразнi завершення у виглядi невеличких лiхтарiв з хрестами. Що є нетиповим в архiтектурнiй зовнiшностi цiєї церкви i вiдразу привертає до себе увагу, то це незвична акцентацiя зовнiшнiх рогiв даху майже такими лiхтариками, як i на трьох головних банях. Такий композицiйний прийом, внаслiдок якого кiлькiсть макiвок на храмi досягла дев’яти, значно збагатив образну iндивiдуальнiсть та силуетну виразнiсть Троїцької церкви як головного монастирського храму. Загальна кiлькiсть таких висотних акцентiв на всiх тогочасних спорудах монастиря досягла двадцяти восьми. Навiть сьогоднi Почаївська лавра має меншу кiлькiсть важливих засобiв пiдсилення та пiдкреслення просторової композицiї. У другiй половинi ХVІІст. Троїцька церква збагатилася двома бiчними придiлами зi своїми власними престолами. Проте стосовно їх просторового положення та найменування рiзнi джерела подають суперечливi вiдомостi. На гравюрi Н. Зубрицького на полiзахiдної банi Троїцької церкви та бiля схiдної апсиди позначенi вiдповiдно проепстоли Преображення Господнього та Благовiщення Дiвi Марiї. У своїй гравюрi Й. Гочемський подає iншу експлiкацiю: на схiднiй банi Троїцької церкви так само позначено престол Преображення, але на Захiдному стоїть iнша позначка – церква Воскресiння Господнього, яка у Н. Зубрицького була на рiвнi другого ярусу старої церкви. чи iншого боку прилягали до Троїцького храму. [1. ст. 22]. У монографiї І. Огiєнка взагалi не йдеться про просторову диспозицiю, а лише стверджується, що бiля Троїцької церкви розмiщувалися два придiли – Успенський та Благовiщення [13. ст. 268]. Як бачимо, iнформацiя дуже суперечлива, але, на наш погляд, найближчою до фактичного стану слiд вважати гравюру Н. Зубрицького, як джерело найбiльш раннього походження. Пiсля 1675р. побудовано ще одну споруду – невеличку церковку в iм’я Перемоги Божої Матерi. Розташувалася вона з протилежного, пiвнiчного боку монастиря, але не як окрема будiвля, а мiж двома корпусами чернечих келiй. Судячи з гравюри Н. Зубрицького, це був невеликий дерев’яний однобаневий храм, бiльше схожий на капличку зi свiтловим барабаном. престоли – в iм’я Воскресiння Господнього та св. великомученика Федора. Останнiй, очевидно, був улаштований з iнiцiативи Федора Домашевського ще до фундацiї нового храму. Незаперечною домiнантою всього архiтектурного ансамблю стала Троїцька церква (1649р.). Два додатковi престоли вона отримала пiзнiше – в другiй половинi ХVІІІст. Роки першого десятилiття ХХ – го столiття були благополучними для Лаври : святковi богослужiння, тисячi паломникiв-богомольцiв, вiзити iєрархiв iнших церков, частi мiсiонерськi з’їзди, велика просвiтительська робота, побудова Троїцького собору, вiдновлення Свято-Духовного монастиря-скита, чудеснi зцiлення хворих, бiснуватих. Все це свiдчило про iстинне Православ’я. Але всi цi благодатнi i мирнi днi для Лаври, i для всiєї Волинi скiнчилися коли почалась Перша Свiтова вiйна. На Волинськiй кафедрi – архiєпископ Євлогiй (Георгiйєвський). Вiн получив телеграму вiд прокурора Священного Синоду “Бережiть Святинi”. Волинська єпархiя була прифронтовою i владика Євлогiй як священноархимандрит Лаври взявся за евакуацiю монастирських цiнностей. Дякуючи намiснику монастиря архiмандриту Паiсiю, з святинi було вивезено все: вiд дзвонiв до рахiва i свiчкового заводу. В монастирi залишилось всього вiсiмнадцять чоловiк, i то не надовго: двох старцiв вигнали на вулицю, - їх приютили мiсцевi жителi, iнших вiдправили в Угорщину, в лагер полонених. Там вони пробули 2 роки. Вслiд Брусиливського наступу в Галiцiї в Почаїв приходять росiйськi вiйська. В лаврi призупиняються богослужiння. Архiєпископ Євлогiй, зробивши молебень, не покидає святиню все лiто 1916 року. Повертаються з полону монахи. Рiк 1918. Повертаються з Житомира Лаврськi Святинi. Привезенi дзвони, - їх пiдняли i встановили на дзвiницi. “Ставши на колiна зi слiзьми на очах християни подякували Богу i Пречистiй Дiвi за виявлену милiсть”. [ ст. 13]. Рiк 1925. Волинь тодi належала Польщi, а з нею i Лавра знаходилась пiд юрисдикцiєю митрополита Варшавського i всiєї Польщi. І так до 1939 року. В червнi 1925 року було отримано розпорядження про перехiд на новий стиль. Монахи i духовенство звернулись до православного народу краю не приймати цього нововведення, бо через нього може порушитися принцип православного життя, його соборнiсть, порушення канонiв i як наслiдок – розкол в Церквi. З кожним днем тиск польського правлiння на церковне життя православних посилювався. Існуванню Лаври як православної святинi загрожувала тодi “ревiндикцiя” – передача храмiв католицькiй церквi. На захист виступив весь православний народ i вiдстояв свою вiру. Але радiсть церковного свiту знову “потемнiшала”. Нова влада по-своєму вiднеслась до вiкової святинi: типографiя з iконописною майстернею, монастирський млин, свiчковий завод – все було вiдiбрано у власникiв монастиря разом з полями, лiсами, садами. І все ж таки монастир iснував. Рiк 1958. В перiод 60-х рокiв, коли монахiв виганяли з келiй, знущаючись поливали водою з пожежних машин, вiдбирали прописку, садили у в’язницi, силою ложили в психiатричнi лiкарнi. І це терпiла святиня… Рiк 1990. Почаївська Лавра святково вiдмiчає свiй 750-лiтнiй ювiлей. Все бачила святиня на своєму життєвому шляху: пiдйоми i падiння, занепад i розквiт. Знову загорiлася лампада монахiвської молитви в Свято-Духовному скитi, який був закритий пiд час останнiх гонiнь. При Лаврi вiдкрита недiльна школа Закона Божого, а трошки пiзнiше i Духовна семiнарiя. В серпнi 1997 року святиня святкувала 400 – лiтнiй ювiлей перенесення чудотворної iкони Богородицi з замку Анни Гойської на Святу гору. Рiк 2001. Почаївська лавра вступила в ІІІ – те тисячолiття. Дивує кожного богомольця i паломника сьогоднiшнiй об’єм будiвничих i ремонтних робiт в Лаврi i пiдвiдомчiй їй семiнарiї. Тут новi часовi: в пам’ять 400-лiття перенесення Почаївської чудотворної iкони Божої Матерi в честь 2000-лiття Рiздва Христового; лiтня церква; нова книжно-iконна лавка; готель для паломникiв. “Кожний, хто приходить сюди, бачить все на свої очi, вiдчуває повноцiнне життя, заступництво Богородицi, благословення великих Почаївських угодникiв i чудотворцiв, преподобних Іова та Амфiлохiя”. [10. ст. 64]. Почаївський Лаврi велике свято – колонiзацiя. Рiк 2003. Засоби масової iнформацiї розповсюджують неправду про наслiдникiв Лаври. Монастирськi будiвлi повнiстю не поверненi, монахи живуть на правах оренди. Так званi “патрiоти” всiма силами не дають духовному з’єднанню з Канонiчною Православною Церквою. [3. ст. 156]. Але в цiй iдеологiчнiй боротьбi все ж таки монастир залишається тим, чим вiн був вiд початку його iснування. Рiк 2004. День i нiч. Свята лавра в молитвах. Тисячi паломникiв їдуть туди звiдусiль. Богом вибрана, охороняюча i прославлена ним святиня сiяє дивною красою. Почаївська Лавра служить джерелом свiтла i духовної радостi паломникiв. На початку ХХ ст. серед двадцяти шести монастирiв Васиманського чину, що входили до складу греко-католицької єпархiї на теренах тогочасної Росiйської iмперiї, Почаївський монастир був одним з найбiльших i найбагатших. Одних лише власних пiдданих мав 234 душi; не рахуючи численних прихожан. Монастирський капiтал пiд процентами перевищував 144 тис. руб. [8. ст. 209]. Значний прибуток приносили щорiчно й тисячi паломникiв з усiх усюд – представникiв не лише греко-католицької, але й римо-католицької та православної Церков. Пiсля входження Волинi до складу Росiї царська адмiнiстрацiя зi зрозумiлих полiтичних мiркувань без особливої симпатiї ставилася до дiяльностi василiан на українських та бiлоруських теренах. Стало очевидним, що справа йде до повної лiквiдацiї унiатства в Росiї. подання про присвоєння Почаївському монастиревi звання Свято-Успенської лаври, в якому зазначалося: “займати їй в порядку православних обителей пiсля трьох iснуючих Лавр четверте мiсце”. [1. ст. 178-179]. У другiй половинi ХІХ ст. в Лаврi вiдновила свою дiяльнiсть друкарня, в якiй видавалися переважно богослужбовi та церковнi книги. Протягом 1867-1915рр. виходили друком “Волинськi Єпархiальнi Вiдомостi”, на сторiнках яких у неофiцiйнiй частини регулярно друкувалися й дослiдницькi працi з iсторiї та краєзнавства Волинi. Окрiм того, у Лаврi було створено iконописну майстерню та давньосховище, або музей старовини. До Лаври належало декiлька скитiв, серед яких найбiльш вiдомими були “Козацькi Могили” та “Рудня Почаївська”. Перша свiтова вiйна змусила лаврських ченцiв евакуювати майже все те рухоме майно, що мало якусь цiннiсть. На Схiд було вивезено значну частину бiблiотеки, архiв, церковнi речi, дзвони, обладнання свiчкового заводу. Пiсля Ризького договору 1920р. захiдна частина Волинi разом з Почаєвом увiйшла до складу Польщi. За крок вiд небуття опинилося Лавра в 1960р., коли туди навiдався тогочасний комунiстичний лiдер СРСР Микита Хрущов. Заклавши руки за спину, вiн оглянув лаврськi храми i дiйшов висновку про необхiднiсть взагалi закрити монастир через його “шкiдливiсть”. Лише завдяки протестам свiтової громадськостi цей задум задум не був втiлений у життя. Одначе без наслiдкiв цi вiдвiдини теж залишилися. Пiд секуляризацiю потрапили монастирськi поля, присадибнi дiлянки та великий сад : у келiях тодi залишилось тiльки чотири ченцi. Пiсля розпаду СРСР з притаманним його владнiй системi войовничим атеїзмом Почаївська Лавра вивiльнилася з-пiд настирливої опiки держави. Вiдiйшли в минуле утиски та недоброзичливiсть свiтської влади. Зараз Почаївська Лавра пiдiйшла до початку нового тисячолiття у свiй красi та неповторнiй величi. Проте невблаганний плин часу дається все-таки взнаки. У стадiї реставрацiї перебуває один з важливих елементiв монастиря-архiєрейський будинок, який вдало доповнює пiвденну панораму монастиря, також тривають ремонтно-реставрацiйнi роботи в будiвлi колишнього службового корпусу. 3. 2. Амфiлохiй (Головатюк, 1894-1971) – новий свiтильник вiри i благочестя монастиря в ХХ – столiттi. Родився преподобний на Волинi, в селi Мала Іловиця, в благополучнiй багатодiтнiй сiм’ї i при святомухрещеннi йому дали iм’я Іакiв. Дитинство i юнiсть пройшли в рiдному селi. Хлопцем вiн був призваний в царську армiю. Пройшовши через багато випробувань, вiн в 1925р. вибрав тернистий шлях спасiння в монашествi i поступив в Почаївську Лавру. А. Гудима в своїй книзi “Почаївський монастир в iсторичнiй долi українства” писав : “ В працелюбствi i послушаннi Іакiв виконував новоначальнi завдання i був достойним монашеського постригу з iменем Йосиф. В той же час вiн починає лiкувати хворих i стає особливо популярним як костоправ”. [3. ст. 76]. Пiд час гонiння на церкву влада планувала перетворити Лавру в музей атеїзму. За всiма вiруючими, монахами i паломниками був встановлений суворий контроль, а потiм примiнялися репресiї, тюрми… Але нiщо не зломило стiйкостi монахiв, якi переносили всю мужнiсть i спокiйно, готовi, якщо потрiбно вiддати життя за вiру. В храмах монастиря цiлодобово свiтилися лампади i говорилися молитви. Гудима пише : “Отець Йосиф часто ночi проводив в храмi, де до ранку служив акафiсти. В свiй час своєю мужнiстю i смiливiстю вiн вiдстояв Троїцький собор. Але скоро за це отця Йосифа арештували i помiстили в психiатричну лiкарню. Всi хто знав старця не переставали домовлятися щоб його звiльнили, чого i добилися, але в Лавру влада заборонила повертатися…” [ст. 76]. Отець Йосиф поселився в рiдних. Пiсля того як одного разу по намовлянню влади вiн був збитий до пiвсмертi; боячись за життя старця, його постригли в схилу з iм’ям Амфiлохiй. З милiстю божою вiн ще багато рокiв служив людям, получивши вiд Господа дар зцiлення, який приховував, щоб уникнути слави. Десятки, якщо не сотнi тисячi людей, зцiлив преподобний. Все життя святого було присвячене служiнню Богу. Пiсля його смертi в 1971р., в мiстi поховання старця стали творитися чудеса i зцiлення, якi не зупиняються i по цей день. Перед святом Великодня 2002 року рiшення Священного Синоду Української Православної Церкви 12 травня схиiгумен Амфiлохiй зарахований до числа святих. Пiд час канонiзацiї на небi було видно Зношення Святого Хреста. Отже в ХХ-му столiттi в Православнiй Лаврi був отець Амфiлохiй, який не тiльки при життi, а й пiсля смертi допомагає людям, зцiлюючи їх вiд рiзних хвороб i напастей. Собор Успiння Божої Матерi. колон, якi вражають живописом i багатством навколишнього. Семен Антонович Жук в своїй працi писав : “Дивлячись на красу храму так i хочеться прикликати кожного Євангельськими словами “прийдiть i побачте”, побачите чи не єдиний в нашiй країнi собор, що так гармонiчно розписаний iконами i украшений зображенням. Це i зцiлення слiпого брата, помiщицi Гойського Пилипа, i перенесення Чудотворної iкони з замку Гойської на гору в Почаївську, i спасiння хлопця, який впав у криницю, i воскресiння мертвого маля, i вселення бiса в жiнку Ферлея i граф Потоцький з кучером… У все те, що ми бачимо тут, зрiзнилося з Волинню i Святою горою. Тут зображено також грiшниця, яка кається, воскресiння сина вдови Наiнської, Христос в долi Марфи i Марiї… З верху в голубiй стрiчцi, яка охоплює собор, злiва на право золотими буквами – Православний Символ вiри. І як звершення на вiвтарнiй стiнi зображення Божої Матерi в вогняному стовпi.” [6ст. 85]. скульптор М. Палiєвський. Іконостас виготовлений за проектом академiка Несторова. В ньому 32 iкони, написаних академiками Лавровим, Горбуновим i Васильєвим. Собор побудований (1771-1781рр.) на мiсцi старого Почаївського храму, за проектом архiтектора Готфрiда Гофмана у стилi пiзнього барокко. Собор оберiгає в собi двi святинi Лаври – стопу Божої Матерi i її чудотворну iкону. Церква Великомученицi Варвари. Храм був побудований i освячений в iм’я великомученицi Варвари в 1887р. як трапезна церква, яка i по цей день служить простою їдальнею для монахiв. Вона нероздiльно пов’язана з Братським корпусом. Царськi Ворота виготовленi умiльцями монастиря, iкони написанi в Лаврськiй майстернi. З iконостасом поєднується i весь розпис храму. На стiнах зображенi сторiнки Старого i Нового Завiту. Над вхiдними дверима зображений спаситель, який нагадував п’ятьма хлiбами i двома рибинами п’ять тисяч чоловiк. Видавництво Почаївської Лаври описує її так: “Спустившись по сходах i пройшовши довгий коридор-галерею, на стiнах якого зображенi всi святi Великої Русi, входимо в Храм Преподобного Іова. Вiн збудований в 1744р. З правої сторони церкви – вiкна, а злiвої вхiд в кам’яну печеру, де лежать нетлiннi мощi Іова i Амфiолохiя. При входi в печеру є стародавня iкона преподобного Іова. Там знаходиться мала печера де молився святий Іов. На стiнах зображенi найважливiшi подiї земного життя i посмертної слави преподобного Іова: його смерть, явлення митрополиту Київському Дiонiсiю i обретiння мощiв. Славить церкву вирiзаний з темного дерева iконостас.”[ ст. 23]. Церква преподобних Антонiя i Феодосiя. Храм преподобних Антонiя i Феодiсiя Києво-Печерських розмiщений нижче Печерної церкви. Вiн невеликий з iконостасом. Прикрашає церкву велика iкона Благословляючого Спасителя з Євангелiстом. Богослужiння в храмi проводяться тiльки в день великого свята. Церква побудована i освячена (1858р.) в пам’ять Києво-Печерських святих. Церква в iм’я Святої Тройцi була збудована в схiдному крилi братського корпусу в 1862 роцi, там, де ранiше була Лаврська типографiя. Сьогоднi церква ця iменується в честь Похвали Пресв’ятої Богородицi. В кiотi-iкона Спасителя, який молиться в Гефсиманському саду. Похвальна церква розписана живописом в 1874р. Лаврськими iконописцями. Поблизу iконостаса зображенi обличчя святих угодникiв Волинських. В вiвтарнiй частинi на стiнах – Євангельське зображення митця нiг i причастя апостолiв на Тайнiй Вечерi з Ісусом Христом. Зверху вся церква описана золотими буквами молитви “Отче наш”. В 1875р. при пiдтримцi протоiєрея Андрiя Хойнадського в невеликiй верхнiй галереї пiвнiчної сторони храму був побудований придiл в пам’ять чудесного заступництва Божої Матерi пiд час турецького нападу. Вiн освячений в день двохсотлiття цiєї подiї. Про цей собор очевидцi розповiдають : “Це – данина храму, який був побудований Федором i Євою Домашевськими i який був знесений в час побудови Успенського собору”. [ ] В сьогоднiшньому соборi, з його величним куполом, хорами i переходами, якi побудованi за проектом архiтектора А. Щусева. Храм був заложений ще в 1899р., але тiльки в 1906р. вiдновились будiвничi роботи. І вже через 5 рокiв на рiвному i просторому мiсцi вирiс могутнiй собор. Ще бiля Святих ворiт вiн постає перед нами всiма своїми якостями. В мозаїчнiй iконi Спаса Нерукотворного бiля якого в поклонi схилилися князi росiйськi. Захiдний вхiд в храм прикрашений зображенням з мозаїки iкони Почаївської Божої матерi. Довкола iкони в славi ангели, а з низу благосвiдомо стоять святi Божi угодники Волинської землi. З схiдної частини зображена новозавiтна Троїця з Гамофою в центрi. Стiни собору, важкi, моновилитi, мають мiнiмум прикрас – лише узорний орнамент, викладений на висотi. бiблейськi сюжети. На захiднiй стiнi храму – зображення Страшного суду, з правої сторони вiд Правосудного Господа – рай, а злiва – пекло. Виходячи з церкви, кожен богомолець пiдсвiдомо пiднiмає очi на цi зображення, якi наводять на глибокi роздуми”. [3. ст. 289]. Іконостас зроблений за проектомархiтектора А. Щусева. Вiн був подарований разом з панiкадилом iмператором Миколою ІІ-м. Величнi розмiри, розпис i напiвтемрява в храмi за рахунок вузьких вiкон – зв’язуюча нитка з давнiм Троїцьким собором, збудованим Домашевськими i освяченим преподобним Іовом. Отже, всi храми, якi знаходяться в Почаївськiй Лаврi є напрочуд гарними i неповторними. Вони випромiнюють ласку Божу i красу яку Бог дарує людям. Отже, через брак писемних першоджерел точна дата заснування чернечої обителi залишається, на жаль, не з’ясованою. Натомiсть є багато припущень, якi ґрунтуються переважно на народних переказах i легендах. Згiдно з найбiльш розповсюдженою версiєю, поява першого ченця в Почаєвi пов’язана з трагiчними для давньої Русi-України подiями 1240р. коли потужна навала тараро-монгольських завойовникiв змусила мешканцiв надднiпрянських мiст рятуватися втечею. Серед прадавнiх густих лiсiв, використовуючи чи то природнi, чи то рукотворнi сухi печери, колишнi ченцi Києво-Печерського монастиря саме тут обрали для себе тимчасове пристанище, якому згодом судилося перетворитись на пустельножитний монастир, тобто таким, у якому кожен монах провадив своє окремiшнє життя. справа у майбутньому, зможуть пролити бiльше свiтла на найранiшi роки iснування монастиря. Почесна роль фундаторки монастиря належить Аннi Гойськiй. Про свiй намiр вона внесла 14 листопада 1597 року вiдповiдний запис у Крем’янецькi земськi книги. Разом з матерiальними пожертвами Анна Гойська передала монастиревi i належну їй iкону Божої Матерi, яка з часом набула статусу найшановнiших християнських святинь України. Пiсля смертi Гойської магнат Андрiй Ферлей намагався вiдiбрати все майно Лаври. Вiн викрав з монастиря чудотворну iкону i забрав її до Козина (Радивилiвський район Рiвненської областi). Проте iгумен Іов Залiзо вiдсудив всi землi та iкону. Важливу роль у розбудовi Почаївської Лаври вiдiграв вiдомий польський магнат Микола Потоцький, з iм’ям якого пов’язано спорудження головного монастирського храму-соборної церкви Успiння Пресвятої Богородицi. На кiнець ХVІІ-ХVІІІ ст. Почаївський монастир мав три основнi церковнi споруди. Це Успенська церква, Троїцька церква та церква в iм’я Перемоги Божої Матерi. В ХХ-му столiттi в монастирi з’явився Амфiлохiй (Головатюк), який отримав вiд Бога дар зцiлення. Пiсля його смертi пройшло вже бiльше сорока рокiв, але коли його труну вiдкрили, то тiло збереглося таким як i було. Вiн зачислений до числа святих. Зараз земля його могили має цiлющi властивостi i творить дива. бiльше перейматися судовим процесам на захист монастирського майна та нерухомостi вiд позовiв католицького проводу, обмежуючись поточними ремонтами та поновленням. Не кращим був стан речей i за радянських часiв. Хоча Лавра i увiйшла до перелiку найвизначнiших iсторико-релiгiйних пам’яток України, якi перебували пiд охороною держави, кошти на реставрацiйнi роботи видiлялися лише для мiнiмального пiдтримання iснуючих споруд. Однак як будь-який живий органiзм так i дiюча християнська обитель не зупинилася на певнiй стадiї природної еволюцiї . У 90-тi роки ХХст. Лавра вiдчула новi позитивнi iмпульси. З’явилися пiдстави для нового будiвництва у зв’язку з визначними датами, що їх святкувала християнська Церква на зламi ХХ та ХХІст. У 1997р. на честь 400-рiччя перенесення до монастиря iкони Почаївської Божої Матерi – з’явилася капличка поблизу надбрамного корпусу. Три позолоченi макiвки, виставленi на даху в один ряд, нагадують традицiйний тип українських трибаневих церков. Найновiшою лаврською спорудою стала каплиця на честь 2000-лiтнього ювiлею Рiздва Христового. За народним повiр’ям, Почаївська Лавра непiдвладна руйнiвнiй силi часу, а тому iснуватиме аж до моменту Страшного суду та Другого пришестя Спасителя. З давнiх-давен i до сьогоднi цей монастир є одним з найшанованiших мiсць для щорiчних прощ-масового паломництва вiруючих до лаврських святинь. На теренах України вiн поступається лише Києво-Печерськiй Лаврi. Список використаної лiтератури 1. Амвросий [Лотоцький]. Сказание историческое о Почаевской Успенской Лавре бывшего наместника Лавры архимандрита Амвросия. -Почаев,1886. -313с. 2. Бiлецький П. Украинская портретная живопись ХVІІ-ХVІІІ вв. –Л.: Искуство,1981. -258с. 3. Гудима А. “Почаївський монастир в iсторичнiй долi українства”. -Тернопiль,1995р. -286с. 4. Дубилко І. “Почаївський монастир в iсторiї нашого народу”, Інститут Дослiдiв Волинi, Вiннiпег, 1986р. -114с. 6. Жук С.: Короткий iсторичний нарис Почаївської Успiнської Лаври, вид. Церква i Нарiд, Крем’янець,1978р. ст. 60. 7. Краткое обозрение истории и исторических достопримечательностей средней части Волыни. -СПб., 1890. -43с. 8. Крыжановский Е. Заметка на заметку о Почаевской Лавре // Киевская старина. - 1882. -Т. 4. -с. 376. 9. Історiя українського мистецтва. -Т. 3: Мистецтво другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. -К: УРЕ, 1986 – 440с. 10. Логвин Г. З глибин. Гравюри українських стародрукiв ХVІ-ХVІІІ ст. -К.: Днiпро, 1990. -408с. 11. Митрополит Іларiон [Огiєнко І.І.]. Фортеця православiя на Волинi- Свята Почаївська Лавра. - Вiннiпег, 1961. -398с. 12. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. -К.: Будiвельник, 1986. -Т. 4. – 375с. 13. Почаїв // Енциклопедiя українознавства. -Т. 6. – Львiв: Вид. Наук. Т-ва iм. Т. Г. Шевченка, 1996. -с. 2287-2289. 14. Ричков П. А, Луц В. Д. Почаївська Свято-Успенська Лавра. - К.: “Технiка”, 2000. 15. Рафальський Л. Подорож по Крем’янецькому уїздi Волинської губернiї в 1865 роцi. - Почаїв,1876. -108с. 16. Свято-Успенськая Почаевская Лавра: Фотоальбом. -Б. М., 1995. -230с. 17. Теодорович Н. И. Инвентарь Почаевского монастыря //Волынские епархиальные ведомости. -1905. №3-5,9. 18. Хайнацкий А. Ф. Повесть историческая о святой чудотворной иконе Божей Матери Почаевской. - Почаев, 1910-61с. 19. Хайнацкий А. Ф. Православие на западе России в своих ближайших представлениях, или Патерик Волыно-Почаевский. -Житомир, 1997 – 496с. 20. Янко М. Т. Топонiмiчний словник-довiдник Української РСР. -К.: Рад. Школа, 1973. -180с.