Історія одного храму

Історiя одного храму План 1. Огляд лiтератури. 2. Мета. II. Основна частина. 2. Сисой Шалматов – таємниця генiя. 4. Сучаснiсть храму. 1. Висновки. IV. Додатки XIX ст.. за тими легендами стоять iсторичнi факти. Спробуємо проаналiзувати двi такi легенди, що до iсторiї моїх Чопович. За однiєю з версiй, яка базується, в основному, на лiнгвiстичних дослiдженнях назва Чоповичi походить вiд слова чопик. Чопик – це кiлочок, яким закривали дерев’яну дiжку. Чоповичi знаходяться мiж Коростенем i Києвом, а отже мiж древлянами i полянами, якi постiйно ворогували мiж собою. Отож деякi науковцi кажуть про те, що на мiсцi нинiшнiх Чопович була вiйськова залога древлян, яка прикривала пiдхiд до їхньої столицi – Іскоростеня. Звертає на себе увагу також той факт, що слово Чоп в перекладi з тюркської мови означає «воїн на рiчцi». А Чоповичi знаходяться, як би на островi мiж 3 рiчок: Перегорщ, Чопiвка та Славута. Таке географiчне положення з вiйськової точки зору надзвичайно вигiдне, а отже i версiя про те, що Чоповичi iснували уже за часiв Київської Русi має право на життя. короля i великого князя литовського Сигiзмунда I Старого (1. 1. 1467-1. 4. 1548р.), який за якiсь невiдомi для нас воєннi заслуги надав одному iз козакiв наймення Ігнатiй Чоп близько 15 тис. десятин землi. З архiвних документiв вiдомо, що чоповчани управлялися декiлькома старшинами, якi обиралися. Старшинам доручалося збереження i видача громадських складок, а також збереження грамот, що стверджували предкiв в їх перевагах. Крiм грамот Сiгiзмунда І, вони мали грамоти бiльш давнi, що пожалуванi були чоповчанам Руськими князями ще в часи удiльного перiоду Київської Русi (роки 1054-1236). З 1569р., коли руськi областi були приєднанi до польської корони, чопiвчани були зачисленi до польської шляхти. У перiод визвольної вiйни пiд проводом Хмельницького був зруйнований Овруцький замок, у якому зберiгалися, в числi iнших документiв, документи Чоповських. Документи загинули. Цих хотiв скористатись Овруцький староста Францiск Потоцький, з тим, щоб позбавити чоповських шляхетських прав. Та це, очевидно не вдалось. Сигiзмунд II Август пiдтвердив своєю грамотою дворянськi привiлеї Чопiвчан, грамота датована 22-м червня 1570р. горiла, та прихожани своїм коштом вiдбудовували її знову. На протязi ХVІ- ХVІІІ церкву було спалено тричi. Наприкiнцi XVIII ст. а точнiше у 1778р. в Чоповичах будується 4-та за вiком церква побудована в iм’я Святої Трiйцi. Храм був дерев’яний, як i попереднiй. Церква належала до греко-католицької гiлки християнства. Іконостас, Царськi Ворота, Статуї Спасителя, Пресвятої Дiви, Ангелiв, Апостолiв та iнших святих були створенi першим українським скульптором Сисоєм Шалматовим. Остаточно будiвництво церкви було закiнчене у 1854р.. Починаючи, очевидно, з початку ХVІІ столiття жителi Чопович були греко католиками. У 1839р. за часiв настоятеля протоiєрея Стефана Буткевича церква стає православною. Сисой Шалматов – таємниця генiя. Тверського народного училища в 1749 роцi переїздить до Курська, де вiдкриває власну майстерню. В 1752 роцi з, невiдомих причин, Сисой Шалматов емiгрує до України i оселяється в мiстечку Охтирка на Сумщинi, де у нього також з’являється власна майстерня i учнi. З помiчникомвиконав iконостаси для Троїцького собору в Курську (пiсля 1754),Знаменської, Богоявленської, Петропавлiвської церков Знаменського монастиря (1754-64), соборнi церкви в Охтирцi (1755-60), Спасо-Преображенської церкви Лубенського Мгарськоґо монастиря (1763), собору в Лохвицi (1767). У 1768-73 Ш. на замовлення кошового отамана П. Калнишевського створив величний рiзьблений iконостас i статуї для Покровської церкви у Ромнах. Ось як оцiнює роботу в Покровськiй церквi один iз провiдних спецiалiстiв у галузi народного й професiйного українського зодчества Тит Геврик iз США: «Одним з найкращих зразкiв iконостасiв був у церквi св. Покрови в Ромнах (скульптор С. Шалматов, 1768-1773). Вiн був виконаний винятково розкiшно в стилi рококо, типовому для українсько­го рiзьблення по дереву, середини XVIII ст. Іконостас з чотирьох рядiв був настiльки високий, що деталi його верхiвки, увiн­чаної скульптурною композицiєю Отця небесного серед хмар i путiв, ледве можна було розглядiти з землi. В третьому рядi цього iконостасу були дерев'янi статуї на консолях св. Захарiї, св. Аарона, св. Іоанна Хрестителя i св. Євангелiста. В першому (намiсному) рядi були чоти­ри статуї з липового дерева, розмiром на три чвертi повного зросту; Там були св. Миколай, Дiва Марiя, Ісус Христос i Покрова Пресвятої Богородицi. На половинках царських ворiт було вирiзьблено сцену Благовiщення, а над нею — голуба, символ святого Духа. Цю компо­зицiю завершувало зображення мiста з лiвобережною дерев'яною церк­вою та Розп'яття, увiнчане короною. Над бiчними дверима iконостасу також були вмiщенi корони». Про унiкальнiсть цього витвору можна судити хоча б з того, що ви­датний майстер С. Шалматов працював над ним майже п'ять рокiв, тодi як у середньому робота над великим бароковим iконостасом за­бирала вiд двох до трьох рокiв. Ще одне мiсце де плiдно працював Шалматов - Собор Рiздва Богородицi (1752-63) на Чернiгiвщинi. Собор з дзвiницею було побудовано коштом Наталiї Розумiхи - матерi Олексiя та Кирила Розумовських - на знак подяки Боговi за щасливу долю її синiв Архiтектори І. Григорович-Барський, А. Квасов; iкони писав Г. Стеценко, рiзьбу виконав С. Шалматов. У цьому соборi дивом зберiгся дерев'яний iконостас, виконаний за проектом славетного петербурзького придворного архiтектора В. Растреллi. окремих скульптур ,що прикрашали Церкву святої Трiйцi в Чоповичах до нашого часу збереглись лише двi – дерев’яна скульптура євангелiста Луки та царськi врата, якi зараз знаходяться в Державному музеї українського образотворчого мистецтва. Працював Сисой Зотович Шалматов в Чоповичах в 1774 – 1775 роках. Про цей перiод його життя фактично нiчого невiдомо. Як вже згадувалось вище невiдомо також якi дороги привели його до полiського краю. Можливо це було пов’язано iз полiтичним становищем в Росiї, зокрема. iз ставленням Катерини ІІ другої до скульптурних творiв в храмах. Румянцев. Може прагнення творчої свободи i приводить митця в полiський край. Є i iнша версiя: Шалматова привело в Чоповичi кохання, саме тут, за твердженнями деяких дослiдникiв жила його кохана жiнка. Як би там не було, але саме на цiй землi з’явились унiкальнi твори української дерев’яної скульптури. Ми вже вище згадували, що Чоповицький храм неодноразово горiв. Було це пов’язано з рiзними причинами: iз набiгами ворогiв в 16 – 17ст. та з iншими невiдомими нам обставинами. Наприкiнцi 19 ст. чопiвчани знову залишились без церкви. Рiшення про будiвництво нової церкви було прийнято в 1894 роцi, в тому ж роцi петербурзьким єпархiальним академiком Нiколаєвим було розроблено проект нового храму. (Копiї проекту поданi в додатках 1 - 3). Храм планувалося побудувати дерев’яним з двома куполами, на одному з яких була розмiщена дзвiниця. Нам, на жаль, не вдалось встановити точну дату побудови церкви. Це, очевидно, сталось не пiзнiше 1900 року. Храм був збудований на кошти, пожертвуванi мирянами на будiвництво, а також за рахунок церковної казни. В першi два десятилiття 20-го столiття життя храму проходило спокiйно i розмiрено, це була досить багата церква. Населення Чопович на той час становило близько семи тисяч чоловiк, абсолютна бiльшiсть з яких були православнi. Окрiм православ’я певна частина жителiв Чопович – євреї, сповiдувала iудаїзм. В цей же час на Чоповицький землях, неподалiк вiд мiстечка, будується ще одна релiгiйна споруда – монастир Казанської Божої матерi Проте з приходом до влади бiльшовикiв релiгiйне життя мiстечка рiзко змiнилось, адже нова влада сповiдувала зовсiм iншi, далеко не християнськi цiнностi. Полiтика войовничого атеїзму була спрямована на знищення як релiгiї взагалi, так i культових споруд зокрема. Храм кiлька разiв намагались знищити. До певного часу цi спроби були невдалими. Проте Весною 1927 року на свято Великодня, коли прихожани пiсля освячення паски розiйшлись по домiвках, троє мiсцевих комсомольцiв зумiли пробратись на дзвiницю. І згодом один з них юнак на прiзвище Баранiвський запалив дзвiниця вище дзвонiв. Церква згорiла до тла. Навiть церковнi дзвони розплавились, лише дещо iз церковної утварi сторожам вдалось винести i врятувати. Вцiлiли лише сторожка та церковна огорожа, оскiльки була металева. Вже наступного дня було вирiшено збудувати нову, але вже цегляну церкву. Незабаром був побудований барак, в якому проходила служба. Цей барак проiснував рокiв три, а потiм за наказом властей був зруйнований. Необхiдно сказати, що найбiльш урочистi обряди, такi як вiнчання, хрещення проводились у монастирському соборi доти, доки той також не був спалений. Що ж до долi палiїв, то вона була незавидною – менш як за рiк вони померли. Планам по будiвництву нової церкви в 20-30 роки збутись не судилося. Радянська влада будiвництво заборонила, а на мiсцi церкви був влаштований танцювальний майданчик. До 1942 року мiстечко залишалось без церкви. Нам вдалось дiзнатись iмена священникiв, якi служили до 1927 року. Про їхнє життя нiчого невiдомо. Тiльки iмена… Наумович, Гаврило Ушинський, Йосип Кмит, Євген Безвенглинський, Костянтин Попiвський, Ларiон Шубович. Як не дивно, але з приходом нiмецьких загарбникiв релiгiйне життя Чопович пожвавилось. На початку 1942 року була тимчасово вiдкрита церква в мiсцевому будинку культури, на цьому мiсцi вiн знаходиться i зараз. Про вiдкриття церкви найбiльш пiклувались мiсцевi жителi Кириченко Михайло, Кононученко Йосип i священик Ігор Губардiєвський. Через деякий час клопотання про побудову церкви було задоволене. Нового плану виконати не вдалось, тож вирiшили будувати храм таким, яким вiн був. В будiвництвi брали участь парафiяни Чопович та навколишнiх сiл: Барвiнок, Путищ, Крушникiв, Рудницького, Шевченкового, Тростяницi, Стримiвщини та iн. Як пише учасник тих подiй на протязi 1942 – 1943 рр. з божою допомогою, грошима, провiзiєю, працею iстинно вiруючих мирян храм Святої Трiйцi був вiдбудований в тому виглядi, в якому ми бачимо його i сьогоднi. Іконостас, iкони на стiнах церкви – все це пожертви мiсцевих жителiв. Що стосується окупацiйної влади, то вона, за спогадами очевидцiв, перепон будiвництву не чинила. Хтось iз нiмецьких офiцерiв навiть пiдтримував це будiвництво. Пiд час вiйськових дiй в листопадi – груднi 1943 року храм уцiлiв, незважаючи на те, що в цей перiод на територiї Чопович велись жорстокi бої мiж радянськими i нiмецькими вiйськами. Пiсля закiнчення Другої Свiтової вiйни вiдношення властей до православної церкви змiнилось дещо на краще. Як наслiдок до Чоповицької церкви були завезенi iкони зi святої гори Афон. Це чотири святинi Чоповицького храму: Ікона Пресвятої Богородицi „Нечаянная радость”, Ікона Пресвятої Богородицi „Достойна єсть,” Ікона Пресвятої Богородицi „Скоропослушниця” та iкона Пантелеймона Цiлителя. Починаючи з 1949 року на протязi 35 рокiв, до самої своєї смертi, духовним пастиром чоповчан був священик Петро Медина. До цих пiр жителi приходу, якi особисто знали отця, вiдзиваються про нього з великою повагою. Пiсля смертi о. Петра настоятелем Чоповицької Свято Троїцької церкви стає уродженець Чопiвщини Фещенко Микола. Майбутнiй священик народився 22 березня 1928 року поблизу Чопович на хуторi Лип’яки, який невдовзi було знесено. Сiм’я Фещенкiв була репресована пiд час колективiзацiї – батька було вiдiслано з рiдних мiсць до Марiуполя де вiн невдовзi помер. матiр з двома дiтьми вигнали з рiдної хати i вона мусила виїхати до Росiї, де працювала на залiзницi. В 1946 роцi сiм’я повернулась на Батькiвщину. В 1969 роцi був висвячений в священики, а в груднi 1974 року стає настоятелем Чоповицького Свято Троїцького храму в якому служив до смертi.