Історія міжанродних відносин

Історiя мiжанродних вiдносин 1. Утворення Троїстого союзу. Утворенню Троїстого союзу передував ряд iнших подiй, зокрема, таких як виникнення нової сильної держави- Нiмеччини, яка пертендувала на домiнуючi позицiї серед iнших країн в мiжнародних вiдносинах того часу, а також виникнення Союзу трьох iмператорiв (розпочалось у 1872 i остаточно сформувалось в 1873 р.) як союзу росiйського, австрiйського та нiмецького iмператорiв, що в результатi було воєнно-полiтичною коалiцiєю. В результатi такого союзу був заключений ряд воєнних конвенцiй. Уся дiяльнiсть Нiмеччини була направлена на послаблення та iзоляцiю Францiї, але окрiм того, на запобiгання створенню антинiмецької коалiцiї Але прiоритетом у створеннi коалiцiї для Нiмеччини була в першу чергу Австро-Угорщина, що вилилось у пiдписання антиросiйського договору 1879 року, що в результатi було створенням першого воєнного блоку в Європi в умовах нової ростановки сил у свiтi. Договiр передбачав взаємну допомогу вiйськами, допомогу всiма можливими засобами в разi нападу Росiї на одну з договiрних сторiн, а пiд час нападу iншої д-ви — доброзичливий нейтралiтет сто­рiн. Отже, саме цей договiр став основою у подальшому формуваннi Троїстого союзу. Нiмеччина та Австрiя шукали союзникiв. Таким союзником стала Італiя у 1882 роцi, яка була зацiкавлена в послабленнi iталiйських позицiй в ПН. Африцi. В результатi з Італiєю було заключено секретний договiр про виступ Австрiї та Нiм на боцi Італiї в разi нападу Францiї, це ж саме стосувалось Італiї. Австрiя ж була резервом на випадок вступу у вiйну Росiю. Згодом було пiдписано ряд окремих австр. -iтал. та нiм. -iтал. Угод, атакож ряд договорiв якi втсановлювали чиннiсть попереднiх та встановлювали термiн дiї. Але Італiя хоча формально i залишалась членом Троїстого союзу, все ж внаслiдок брит-нiм. протирiч та митної вiйни з Францiю, зблизилась з нею i пiдписала угоду про нейтралiтет у випадку вiйни з Нiмеччиною. Т. С. розпався у 1915 роцi у зв’язку вступом Італiї до 1 свiтової на боцi Антанти. 2. Полiтика США та європейських держав щодо Японiї кiн 18- поч 19. У силу величезної географiчної далекостi далекосхiдного регiону вiд Європи великi континентальнi держави звернули на нього увага лише в другiй половинi XIX сторiччя. Якщо Великобританiя прагнула закрiпити там свiй статус провiдної колонiальної держави, то в Росiї й Францiї був один об'єднуючий мотив - на Далекому Сходi й Париж, i Петербург сподiвалися знайти компенсацiю за виявлену ними слабiсть у Європi (у ходi Кримської й франко-прусской воєн). договори європейських держав i США iз Країною Висхiдного Сонця (японо-американський 1854 р., японо-англiйський 1854 р. i росiйсько-японський 1855 р.) передбачали всього лише вiдкриття деяких японських портiв - Хакодате, Симода й Нагасакi - для торгiвлi з iноземцями; але данi угоди не передбачали анексiї й установлення контролю над Японiєю. Правда, вiдносно цiєї країни (так само, як i у вiдношеннi Китаю) неодноразово застосовувалася "дипломатiя канонерок": так, 5 вересня 1864 р. з'єднана ескадра з 17 англiйських, американських, французьких i голландських судiв бомбардувала порт Симоносеки, зруйнувала його форти й висадила десант в 2 тис. чiл. Японський уряд змушений було пiсля цього виплатити 3 млн. дол. контрибуцiї. Уряду Англiї, Францiї й США активно втручалися й у внутрiшнi справи Японiї. Завдання звiльнення Японiї вiд нерiвноправних договорiв було практично вирiшене до 1894 р., коли, нарештi, був пiдписаний англо-японський торговельний договiр, що передбачала вiдмова вiд однобiчних переваг захiдних держав у Японiї (начебто екстериторiальностi); i iз цього часу зовнiшня полiтика Токiо були пiдлеглi не завданню захисту реальних нацiональних iнтересiв, а завданню експансiї. начебто Циньской iмперiї; що Країна Висхiдного Сонця перетворюється в сильного суперника за вплив на Далекому Сходi. У свою чергу, i Далекий Схiд миттєво перетворювався з мiжнародної глушини в один з епiцентрiв свiтової полiтики. Британiя була на боцi Японiї (про що свiдчив, зокрема, i японо-англiйський договiр 1894 р., що, властиво, i вiдкрив можливiсть японської агресiї проти Китаю). У Лондонi розраховували використовувати зростаючу мiць Японiї проти Росiї. час не було: не була побудована не тiльки Транссибiрська магiстраль, але й Кругобайкальская залiзниця; через Байкал переправлятися доводилося взимку на санях, а влiтку дiяла поромна переправа), раптово виник сильний i небезпечний ворог. У ходi Особливої наради пiд головуванням великого князя Олексiя Олександровича 1 лютого 1895 р. було вирiшено пiдсилити Тихоокеанську ескадру й, крiм того, зав'язати стосунки з європейськими державами, переважно iз Францiєю, iз приводу угоди про колективний вплив на Японiю, у випадку, якщо дiї Японiї, насамперед у Кореї, будуть порушувати iстотнi росiйськi iнтереси. канцлера Каприви, i тому там усiляко обхаживали Росiю, прагнучи вбити клин мiж Росiєю й Францiєю й насолити Англiї. От чому 8 квiтня 1895 р. германський уряд виразив безумовну згоду пiдтримати росiйський демарш перед Токiо. А пiсля згоди Нiмеччини пiдтримати росiйськi вимоги Париж тим бiльше не мiг вiдмовити Росiї. Зрозумiло, обидвi держави мали свiй iнтерес у цьому конфлiктi: якщо нiмцi хотiли вiдволiкти увагу Петербурга вiд європейських, особливо балканських справ (i, крiм того, поучаствовать у роздiлi Китаю), те французи хотiли б взяти участь у спiльних росiйсько-французьких проектах експлуатацiї Китаю (i тим самим ще бiльше прив'язати Петербург до Парижа у фiнансовому вiдношеннi). Отже, 23 квiтня представники Росiї, Нiмеччинi й Францiї одночасно зажадали вiд японського уряду вiдмови вiд Ляодунського п-ова. Тим самим великi держави брали на себе роль захисникiв Китаю вiд зазiхань Японiї. До цього часу Росiя зосередила на Тихому океанi значнi вiйськово-морськi сили, якi могли серйозно загрожувати комунiкацiям мiж японськими вiйськами на континентi й островами. Зштовхнувшись iз настiльки значним демаршем, Японiя була змушена вiдмовитися вiд територiальних придбань на материку. По Симоносекскому мирному договорi (1895 р.) Китай був зобов'язаний виплатити Японiї 230 млн. лан (460 млн. руб.); визнавалася незалежнiсть Кореї. На рубежi сторiч все бiльшу роль у далекосхiдних справах грала ще одна неєвропейська велика держава - Сполученi Штати. Наприкiнцi XIX столiття змiнилася ситуацiя як у самих США, так i на мiжнароднiй аренi. З одного боку, Сполученi Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за захiдноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбiльшу економiку у свiтi. А по чисельностi населення США випереджали будь-яку iншу велику державу (крiм Росiї). При цьому набагато вирiс обсяг американських iнвестицiй за рубежем i обсяг американської зовнiшньої торгiвлi. З iншого боку, намiтилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що вiдiгравала роль ГЕГЕМОНА в системi "європейського концерту" пiсля 1815 р. Гегемонiї Великобританiї був кинутий виклик з боку Нiмеччини. У цих умовах США не могли бiльше проводити свiй iзоляцiонiстський курс. Сполученi Штати повиннi були повернутися до навколишнього свiту. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнiшньої полiтики, причому не тiльки у своїй пiвкулi. Фактична анексiя Фiлiппiн показувала, що США активiзували свою зовнiшню полiтику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку. Показником зрослого мiжнародного впливу Сполучених Штатiв стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ мiж Росiєю i Японiєю в 1905 р. Ситуацiя скалась таким чином, що Японiя стала активним гравцем на мiжнароднiй, аренi, що характеризувалось пiдвищенням експансiонiзму - вона цiкавилась Кореєю та Китаєм, а також Сибiром, тобто їхнiми ринками сировини для розвитку своєї промисловостi i швидко отримала перемогу над ним 1895 роцi i захопила Тайвань та Ляодунь. Тому всi подальшi дiї були пов’язанi саме з дiяльнiстю там. Це занепокоїло всi країни: Росiю, Нiмеччину. Францiю, Британiю, адже всi мали тут свої iнтереси i всi втручались у китайськi справи. Пiд тиском Ляодунь було повернуто Китаю але Росiя брала його в аренду. Що ж до США, то в 1899 роцi американський уряд вимагав рiвних для себе умов наряду з європейськими державами в Китаї, що називалось доктриною Хея. Всi європейськi країни її прийняли. Але в цей час в Китаї виникло боксерське повстання. Європейськi країни: ВБ, Францiя, Нiмеччина, Росiя а також Японiя домовились послати туди об’єднанi воєннi сили. В результатi Китай зоб. виплатити контрибуцiю. Пiд час самого повстання мiж ВБ та Нiмеччиною велися переговори щодо принципу «вiдкритих дверей» в Китаї, тобто про рiвнi позицiї сторiн в цiй країнi, але за допомогою переговорiв Нiмеччина хотiла втягнути Японiю та ВБ проти Росiї, оскiльки Росiя намагалась закрiпитись в Китаї шляхом заключення ряду договорiв з китайським урядом, зокрема щодо Манджурiї. Всi iншi країни намагались недопустити поширенню росiйського впливу в там, таким чином Росiя опинилась в iзоляцiї. Всi цi вищеназванi країни намагались «не вiдставати» вiд Японiї: Росiя хотiла мати незамерзаючi порти, а також будувала Сибiрську желiзну дорогу; Нiмеччина вела переговори з Японiєю але й пiдштовхувала Росiю до вступу з нею у вiйну, це робилось задля свободи дiй проти Францiї; Францiя була союзницею Росiї хоча няких активних дiй в її пiдтримку фактично не приймала; Японiя вела переговори i з Нiмеччиною iз Англiєю, щоб запобiгти пiдтримцi у випадку вiйни з Росiєю. В результатi було пiдписано брить-яп. угоду проти США, Нiмеччини та Росiї, де закрiплялись сфери впливу в Китаї та Кореї а також нейтралiлет у випадку вiйни проти Японiї. Всi цi подiї лежали в основi подальшого росiйсько-японського конфлiкту i визивали протирiччя мiж усiма країнами. Щодо приводу загострення рос-яп протирiч, то в ньому фiгурувала Манджурiя- Росiя вимагала вiд Японiї признати, що вона знаходиться поза її iнтересами Японiя вимагала визнання свого протекторату над Кореєю та на вирiвнювання її прав з Росiєю в Манджурiї. Всi вимоги ставились в ультимативнiй формi. Але в 1904 роцi, не дивлячись на виконання Росiєю вимог, Японiя розiйрвала дипломатичнi стосунки з Росiєю. Так розпочалась росiйсько-японська вiйна 1904-1905 рр. Росiя була менш сильною у воєнному планi нiж Японiя, особливо на морi, тому на перших порах Росiя програвала, що внесло свої корективи у полiтику всiх зацiкавлених країн. Зокрема ВБ та США не хотiли посилення Японiї, Францiя взагалi була проти всього цього, адже всi сили Росiї знаходились не в Європi, а на Далекому Сходi, Нiмеччина ж була цьому тiльки рада, прикриваючи росiйський тил. Всi країни вирiшили що з вiйною пора б уже закiнчувати. В цiй вiйнi США пiдтримували Японiю вiд якої та отримувала фiнансову допомогу, вiд Англiї також, розраховуючи при цьому виснаження Росiї та Японiї. . розпочались в мiстi Портсмут i закiнчились Портсмутським миром у вереснi 1905 року. На переговорах основнi протирiччя виникли щодо острова Сахалiн та виплатi значної контрибуцiї Росiєю. Японiя зобов'зувалась вивести свої вiйська з Манджурiї, Росiя поступалась Ляодуньом, порт-артуром та частиною Сахалiну. В результатi вiйни та миру позицiї Росiї та її мiжнародний авторитет на Далекому Сходi було пiдiрвано. 3. Польське повстання 1863 року та його мiжнародне значення. Польське повстання являло собою збройний виступ за вiдновлення незалежностi Польщi вiд Росiї. Падiння авторитету Росiї пiсля Росiйсько-кримської вiйни 1853-1856 зумовило надання деяких поступок Польщi. Це повстання вiдбувалось у позитивних для себе мiжнародних умовах. На вiдмiну вiд попереднього повстання 1830-31 воно пiдтримувалось європейськими країнами, зокрема Францiєю, i вiдбувалось воно на тлi протирiч з європейськими державами. Фактично воно було засобом тиску на Росiю з боку Францiї та Великої Британiї, де остання приямала участь через загострення протирiч на Середнiй Азiї. ВБ та Францiя висунули Росiї вимоги про надання Польщi полiт, свобод та скликання мiжнар. конференцiї з польського питання; вони були вiдхиленi Росiєю. Австрiя дотримувалась нейтралiтету, а Прусiя пiдписала з Росiєю воєнну конвенцiю про взаємодопомогу у придушеннi повстання. Тимчасовий уряд в Польщi вже встиг встановити дипломатичнi стосунки з Францiю, Великою Британiєю, Швецiєю, Італiєю та Туреччиною. Усi сили повстанцiв було знищено. До кiнця 17 ст. Московська держава iснувала фактично iзольовано вiд iнших європейських країн, що негативно позначалося на її економiчному, культурному i полiтичному розвитку. В XVIII в. Росiя вступила в якостi дикого й злиденного Московського Царства, у якого зовсiм не було морського флоту, i лише кiлька боєздатних полкiв. Нi про яку серйозну участь у великiй європейськiй полiтицi такої Росiї, що була набагато менш цивiлiзованої в той час, чим Туреччина, не могло, зрозумiло, бути й мови. В XVIII в. Росiї, нарештi-те, удалося вирiшити тi основнi зовнiшньополiтичнi завдання, якi країна не могло вирiшити iз часiв Івана Грозного, а саме: 3) об'єднати схiднослов'янськi народи, спадкоємцiв Київської Русi - росiян, українцiв i бiлорусiв - у єдинiй державi. Це обставина не могла не сприяти загальному економiчному й культурному пiдйому країни. зi Швецiєю. Був оформлений Пiвнiчний союз (антишведська коалiцiя)- Росiя, Польща, Данiя, Саксонiя, створення якого було зумовлено приходом нового короля до влади в Швецiї, пiсля чого монархи європейських країн виступили проти нового Карла 12. Швецiю пiдтримувала Британiя. Розпочалася Пiвнiчна вiйна 1700-21. На перших порах Данiя зазнала поразки, а в 1706 роцi капiтулювала i Польща. Карл 12 почав наступ на Росiю, але в 1709 роцi його армiю було розбито пiд Полтавою. Згодом Данiя вiдновила воєннi дiї. До антишведської коалiцiї приєдналась Прусiя. В результатi вiйни було пiдписано Амстердамський мир, який дещо послабив позицiї Швецiї та змусив пiти на поступки. 1718 року Росiя отримувала територiальнi здобутки, хоча i повертала зайняту Фiнляндiю. Британiя, Данiя та Швецiя пiдписали договiр проти Росiї. В результатi цiєї вiйни Росiя пiдняла свiй мiжнародний авторитет та стала Росiйською iмперiєю. Росiя захопила Естонiю, частину Латвiї, що дало їй вихiд до Балтiйського моря та сприяло налагодженню економiчних зв'язкiв iз Захiдною Європою. Хоча при виходi Росiї на мiжнародну арену невдачею була росiйсько-турецька вiйна 1711-13 рокiв пiсля якої Росiя вiддавала Туреччинi Азов. уже здiйснених i майбутнiх територ. змiн, зроблених Францiєю в Європi; визнання Росiєю новоствореного Вестфальського королiв­ства, яке отримало всi землi Пруссiї на лiвому березi р. Ельба; створення на землях, отриманих Пруссiєю при подiлах Речi Посполитої, Росiю у боротьбi проти Британiї , в якiй Росiя за його планами мала об’явити вiйну, а Олександр 1 хотiв довести до кiнця вiйну з Туреччиною. Конвенцiєї 1808 року договори в Тiльзитi пiдтверджувались. Росiйсько- французькi вiдносини почали погiршуватись пiсля вiйни Наполеона з Австрiєю, коли Галичину вiн вiддав Герцогству Варшавському, а не Росiї. Наполеон хотiв послабити Росiю через примушення до приєднання до континентальної блокади. Через введеня мита на французькi товари Росiєю Францiя сприйняла це як економiчну вiйну i почала пiдготоку до фактичної вiйни з Росiєю. Вiйна розпочалась 1812 року. Поступово Наполеон просувався вглиб Росiї але пiд Москвою потерпiв поразку. Пiсля битви французи ще зайняли Москву але так i не дочекавшись мирних пропозицiй росiян армiя була вимушена розпочати вiдступ на захiд, який завершився майже повною загибеллю його армiї. 6. Англо-бурська вiйна 1899-1902 та її мiжнароднi наслiдки . Хоча Англiя зайняла обидвi столицi бурiв, вони розпочали партизанську вiйну внаслiдок чого вiйна затягнулася i лише в 1902 роцi був пiдписаний мир. було паралiзувати можливiсть втручання з Європи, оскiльки в цiй вiйнi Англiя показала свою слабкiсть. 7. Мiжнароднi вiдносини в перiод вiйни американських колонiй за незалежнiсть. Боротьба за незалежнiсть в Америцi розпочалась у 1775 роцi. Тривалiсть- 8 рокiв, по 1783. 1776 року американцями була прийнята декларацiя про незалежнiсть. З початком воєнного конфлiкту європейськi держави не втручались у нього з двох причин: 1. вони покладали зусилля на невдачу Англiї в цiй вiйнi, що значно б її послабило, 2. вони собi не могли дозволити вiдкритого протистояння. Спочатку воєннi дiї складалися не на користь повстанцям, американська армiя була навiть близька до катастрофи. Тому американська дипломатiя взялась за задачу забезпечення мiжнародної пiдтримки з боку Європи через фiнансовi та диплдоматичнi засоби. Пiсля оголошення Декларацiї американцi послали свого представника до Францiї, вiд якої диплмоати хотiли отримати як мiнiмум фiнансову допомогу, а згодом i воєнну пiдтримку. Францiя ж була готова надавати допомогу, хоча i неофiцiйно. З Францiєю було пiдписано договори про торгiвлю та про союз, пiсля цього Францiя фактично вступала у вiйну. До союзу приєдналась Іспанiя. Францiя ж виступала гарнтом незалежностi США. Іспанiя пред`являла права на Флориду, Францiя на вест-iндськi колонiї, США на Американський континет та на Бермуди. В цей час в Європi була створена Лiга нейтральних країн, в яку входила бiльшiсть незалежних держав. Лiга проводила полiтику «озброєного нейтралiтету» у вiдповiдь нападу англiйцiв на торговi судна цих країн. В 1781 роцi був перелом в воєнних дiях. Французи та американцi отримали перемогу над англiйцями. Англiя була змушена вести переговори. Був пiдписаний Версальский договiр 1783 року. Англiя визнавала незалежнiсть США та виводила свої вiйська. До Францiї повертались о-ви Сенегал та Тобаго. Іспанiя отримувала Флориду. 8. Англо-американська боротьба за Панамський канал . Британський уряд шукав зближення з США i намагались всiляко уникнути спорiв з ними. Але тут Сша намагались забезпечити собi контроль над Панамським каналом. Ще декiлька десятирiв тому Англiя та США зобов. охороняти нейтралiтет цього каналу, який був проритий мiж Тихим та Атлантичним каналом. Але 1898 року був пiдписаний новий договiр: будувати майбутнiй канал мали США, а сам канал мав бути вiльним для торгових та воєнних суден усiх держав. Але фактично нейтралiтет та свобода плавання належали США. До того Панамський канал був частиною Колумбiї. Америка створила на тому мiсцi Панамську республiку, яка оголосила про незалежнiсть, а вiдтак США признали його та окупували. 9. Антифранцузькi коалiцiї. Францiї. Існу­вало 7 коалiцiй, кiлькiсть її держав-учасниць постiйно змiнювалась. 1-а коалiцiя 1792-97започаткована з пiдписанням Пiльницької декларацiї 1791 на б-бу з Францiєю. Росiя пiдтримала коалiцiю й дип. шляхами сприяла її змiцненню, але вiйська проти Францiї не надсилала й участi в бойових дiях не брала. Формальним її початком стало утворення австр. -прус. союзу 1792 проти Францiї та проголошення Францiєю вiйни Австрiї. На бере­зень 1793 до 1-ї А. к. входили Австрiя, Велика Британiя, Пруссiя, Росiя, Іспанiя, Голландiя, Неаполь, Сардинiя, Тоскана й деякi нiм. кня­зiвства . Основна проблема коалiцiї — суперечки мiж її членами щодо планiв розподiлу Францiї для задоволення власних територ. претензiй. Вiйськ, перемоги Францiї 1794 посилили внутр. протирiччя в коалiцiї та прискорили її розпад. мiж Фран­цiєю та Австрiєю й початком англ. -франц. пере­говорiв 1-а А. к. припинила своє iснування. 2-у коалiцiю Австрiя, Велика Британiя, Неаполiтанське ко­ролiвство, Росiя й Туреччина та Росiєю пiдписано 26. 09. 1801, за яким остання вийшла зi складу 2- А. к. i вона розпалась пiсля пiдписання Францiєю з Австрiєю та з Великою Британiєю. Незадоволення Лондона умовами останнього, торг, блокада з боку Францiї, а також побою­вання щодо можливостi десантування армiї Наполеона 1 на Британськi о-ви спонукали брит. уряд до активної дип. роботи щодо ство­рення 3-ї коалiцiї . Вона складалася з Австрiї, Великої Британiї, Неаполiтанського королiвства, Пруссiї, Росiї та Швецiї . 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц. -iспан. у Трафальгарськiй битвi. Австр. армiя була оточена та знищена пiд Ульмом,б пiд Аустерлiцом були розгромленi об'єднанi австр. -рос. вiйська. 3-я А. к. припи­нила iснування з пiдписанням Пресбурзького миру 1805. До 1806-07увiйшли Пруссiя, Росiя, Ганновер, Саксонiя, Брауншвейг i Саксен-Вей-мар. Велика Британiя , за iнiцiативи якої була створена коалiцiя, та Швецiя входили до неї, але не брали участi в бойових дiях. Прус, вiйська були розбитi в битвах при Єнi та Ауерштедi Пiсля входу Наполеона І в Берлiн нiм. союзники Пруссiї увiйшли до Рейнського союзу, який пiдтримував Францiю. Рос. армiя зазнала поразки пiд Фрiдландом Офiцiйно завершенням iснування 4-ї А. к. стало пiдписання Тiльштського миру 1807. Вiйськ, кампанiї 3-ї й 4-ї коалiцiй були вкрай невдалими для її учасникiв. Унаслiдок перемог Наполеона І суттєво змiнилося становище в Європi, фактичним правителем якої вiн став. З усiх континентальних європ. д-ав Наполеон І не мав контролю лише над Росiєю. Франц І мусив вiдмовитись вiд титулу iмператора Свя­щенної Римської iмп. i почати iменувати себе iмператором Австрiйським. Пруссiя втратила половину своїх територiй i населення. Британiя почала сепаратнi переговори з Францiєю. Для Росiї наслiдки поразок не були катастрофiч­ними, але її економiка потерпала вiд нав'язаної Тiльзитським миром березень — жовтень 1809склада­лася з Австрiї та Великої Британiї. Із початком антифранц. повстання в Іспанiї 1808 Австрiя вирiшила використати ситуацiю, щоб повер­нути втраченi територiї. Але австр. вiйська в битвi при Ваграмi 6. 06. 1809 були знову розбитi, i за умовами Шенбрунського миру 1809 вона втра­тила велику частину своїх територiй. Пiсля зни­щення Великої армiї Наполеона І пiд час рос-фран. вiйни 1812 виникли умови для створення нової коалiцiї європ. д-ав. 6-а коалiцiя 1813-14створювалась у лютому — серпнi 1813. До її складу увiйшли Австрiя, Велика Британiя, Пруссiя, Росiя, Голландiя, Іспанiя, Португалiя, Швецiя та Мекленбург. їхньою iнiцiативою в червнi 1813 i в лютому 1814 Францiї пропонували укласти мир, але цi пропозицiї були вiдхиленi. Союзнi вiйська зайняли Париж. Наполеон І зрiкся престолу й був засланий на о. Ельба. Існування 6-ї А. к. припинилось iз повним розгромом Францiї, поваленням влади Наполеона Бона-парта й пiдписанням Паризького мирного дого­вору 1814. У 1815 країни-учасницi Вiденського конгресу 1814-15 7-му коалiцiю для вiйни проти Наполеона І, який висадився на пiвд. березi Францiї, швидко дiйшов до Парижа й вiдновив свою владу. Вiйська коалiцiї завда­ли остаточного удару в битвi при Ватерлоо 18. 06. 1815. Пiсля перемоги коалiцiя пiдписала Паризький мирний договiр 1815 iз Францiєю припинаила iснування. 10. Внутрiшнi та зовнiшнi причини Французької революцiї 1789. дворянства. А саме, невдоволення викликала система громадської нерiностi мiж третiм станом та духовнством i дворянством з iншиї сторони. Щодо торгiвлi, то абсолютизм був так би мовити гальмом у її розвитку, адже влада чинила опiр будь-яким ревормам та послабленню феодальної залежностi селянства та пiдтримувала монопольськi привiлеї. Всi цi суперчностi поглиблювалися торгiвельними та фiнансовими кризами серединi країни. Була й iнша причина революцiї - а саме, збереження (i навiть загострення в нових умовах) англо-французьких протирiч. У Лондонi не без пiдстави думали, що революцiйний Париж куди бiльш активно й рiшуче буде вiдстоювати iнтереси французьких промисловцiв i торговцiв. Революцiя у Францiї викликала занепокоєння у колах європейських монархiй. 11. Лондонська конвенцiя 1841 року. Режим чорноморських проток. Багатостороння мiжнар. угода, пiдписана представниками Австрiї, Ве­ликої Британiї, Пруссiї, Росiї, Туреччини та Францiї . Вперше у дип. практицi була спе­цiально присвячена регламентацiї режиму чорноморських проток. Пiдтверджувала т. зв. «давнє правило Османської iмперiї», згiдно з яким у мирний час протоки залишались закритими для вiйськ, кораблiв усiх д-ав, i зобов'язувала Туреччину не допускати в мир­ний час у протоки жоден iнозем. вiйськ, корабель. Вiдповiдно до цього договору, султан, на першу вимогу пануючи, повинен був закрити Босфор i Дарданелли для iноземних судiв. Тим самим захiднi держави (Англiя й Францiя) втрачали єдиного стратегiчного напрямку, з якого вони й могли завдати удару по Росiйськiй Імперiї (пiвдень) а центральнi держави, Австрiя й Пруссiя, були не небезпечнi для Росiї. Режим проток у вiйськ, час не ви­значався. За султаном закрiплювалось право надавати дозвiл на проходження протоками легких вiйськ, кораблiв, що знаходились у роз­порядженнi iнозем. дип. мiсiй дружнiх д-ав. Пiдписання конвенцiї лiквiдувало переваги Росiї у встановленнi режиму проток двосто­роннiми рос. -тур. домовленостями. Режим чорноморських проток, встанов­лений конвенцiєю, в цiлому зберiгся до Першої Свiтової вiйни. 12. Проект Шувалова 1887 та договiр перестрахування. Договiр «перестрахування» 1887 - пiд­писаний О6. 1887 в Берлiнi таємний дого­вiр мiж Росiєю та Нiмеччиною. У 1887 закiн­чився термiн дiї Союзу трьох iмператорiв, О. Бiсмарк запропонував укласти двосторонню нiм. -рос. угоду, яка пiзнiше отримала офiц. назву «Договiр "перестрахування"». Вiдповiдно до цiєї угоди, Росiя брала на себе зобов'язання залишатися нейтральної, якщо тiльки Нiмеччина не нападе на Францiю, а Нiмеччина - зберiгати нейтралiтет за умови, що Росiя не нападе на Австро-Угорщину «Застраху­вавшись» проти Росiї та Францiї за допомогою австрiйсько-нiмецького союзу 1879 i Троїстого союзуза участi Австро-Угорщини та Італiї, Нiмеччина «перестраховувалася» шляхом укла­дення дог-ру з Росiєю, щоб перешкодити її зближенню з Францiєю та усунути небезпеку вiйни на два фронти. Договiр передбачав, що кожна з двох сторiн зберiгатиме сприятливий нейтралiтету випадку вiйни однiєї з них iз будь-якою третьою д-вою. Однак це поло­ження не стосувалось випадкiв нападу Нi­меччини на Францiю чи Росiї на Австро-Угорщину. Нiмеччина визнавала «iсторично придбанi» права Росiї на Балканському пiво-вi; сторони зобов'язались протидiяти будь-якiй спробi порушити там а також пiд­тверджували обов'язковiсть принципу закритостi проток Босфор i Дарданелли для вiйськ, кораблiв усiх країн. метi втягнення Росiї в авантюри на Бл. Сходi та в зонi чорноморських проток, що могло спровокувати її зiткнення з Британiєю. Нiмеч­чина також зобов'язалася не давати своєї згоди на вiдновлення на болг. престолi принца Батенберзького. Договiр був укладений на 3 роки, i термiн його дiї закiнчився в червнi 1890, коли Бiсмарк уже пiшов у вiдставку. Новий уряд Капрiвi вiдмовився вiд його подовження, вва­жаючи, що вiн заважатиме зближенню Нiмеч­чини з Британiєю i змiцненню союзу з Австро-Угорщиною. Вестфальська система мiжнародних вiдносин утворилась пiсля пiдписання Вестфальского миру.(24 жовтня 1648р) i сформуваласься як євроцентричний свiт, де провiднi європ. мiжнароднi акторирозгор­нули б-бу за подiл свiту, поклавши кiнець гло­бальнiй iзольованостi цивiлiзацiй та культур. В. с. м. в. стала першим досвiдом систематизацiї мiждерж. вiдносин. Деякi засади В. с. м. в. залишились й у Вiденськiй системi мiжнародних вiдносин. (Вiденська система мiжнародних вiд­носин— система мiжнародних вiдносин, вста­новлена пiсля завершення наполеонiвських воєн на Вiденському конгресi 1814-15, заключний акт якого закрiпив результати перерозподiлу Європи й колонiй мiж країнами-переможницями. Вiден­ський конгрес уперше розробив систему дог-рiв, що регулювали мiжнар. вiдносини й оформили кордони в масштабах всiєї Європи. Ця система базувалась на спiльнiй згодi найбiльш могутнiх європейських монархiй вiдносно територiального i полiтичного статус-кво в Європi i виключала можливiсть появи одного безсумнiвного лiдера. Вона передбачала можливiсть колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революцiї, а також можливiсть дипломатичних консультацiй з територiальних та iнших проблем.) В основу В. с. покладено iмперсь­кий принцип контролю геогр. простору в межах колонiальних iмперiй. У перiод iснування В. с. остаточно сформувались Британська Нi­мецька,Французька iмперiї. 1877 тур. султан узяв собi титул «Імператор осма-нiв». Росiя стала iмперiєю ранiше, ще 1721. В. с. встановила новий ба­ланс сил Австрiї, Великої Бри­танiї, Пруссiї, Росiї та Францiї. Розпочалась епоха «європейського концерту» — балансу сил мiж європ. д-вами, основою якого було спiвробiт­ництво мiж великими державами. Одним iз головних засобiв пiдтримки рiвноваги були рiзноманiтнi види коалiцiй, нею став Священний союз. Вiдповiдальнiсть за мир покладалась на великi держави, вона реалiзувалась через проведення великої кiлькостi мiжнародних конференцiй для врегулювання проблем, що загрожували миру. Особливостi В. с. полягали не тiльки у спiльнiй зацiкавленостi збереження (У 1850-х В. с. зазнала iстотних змiн адже через уло порушено принципи балансу сил, проти Росiї фактично виступила вся Європа. Пiсля поразки Росiї розпався закiнчилась епоха домiнування Росiї в Європi. Росiя вiдiйшла на другий план, продемонстрував­ши свою техн. i соц. вiдсталiсть. У XIX ст. зростав мiжнар. авторитет Пруссiї як потужної у вiйськ. -екон. планi д-ви. її перемога у франко-прусськiй вiйнi 1870-71 i проголошення Нiмецької iмп. стали ще однiєю кризою В. с, а проблема Ельзасу i Лотарингiї — каменем спотикання на європ. континентi, що мало негативнi наслiдки для збереження системи балансу сил. Виникнен­ня в Європi двох нових потужнихмiжнародних акторiв, Нiмеччини та Італiїспо­нукало великi д-ви до нарощування своєї вiйськ., екон. i полiт, могутностi, активiзацiї колонiальної експансiї, внаслiдок чого загострились мiждерж. суперечностi у В. с. Нiмеччина, яка перетворилась на провiдну континентальну д-ву, була найбiль­шою мiрою зацiкавлена в переглядi статус-кво. За її iнiцiативою був створений Антанта. Із утворенням двох протиборчих союзiв була остаточно порушена система балансу сил в Європi, супротивники поставили перед собою завдання передiлу сфер впливу на свою користь. В. с. фактично перестала Існувати.) У Францiї багато феодальних порядкiв були знищенi в ходi революцiї 1789-1794гг. Сталий режим липневої монархiї ( 1830-1848) вiдповiдав iнтересам лише фiнансової буржуазiї, викликав ненависть широких мас селянства й робiтникiв, невдоволення промислової, торговельної буржуазiї. Загальне невдоволення полiтикою уряду Луи-Фiлiпа збiльшувалося неврожайними роками 40-х рр., кризою надвиробництва 1847 р. Все це викликало нову революцiю у Францiї, що одержала назву Лютневої (1848). Не знаходячи можливостi дозволити криза в країнi, припинити барикаднi бої на вулицях Парижа, Луи-Пилип змушений був вiдректися вiд престолу. Францiя була проголошена Республiкою, створене тимчасовий уряд, уведене загальне виборче право для чоловiкiв, скорочений робочий день для робiтникiв до 10-11 годин, збiльшенi податки на земельних власникiв. Однак тимчасовий уряд виявився не в змозi виконати iншi вимоги робiтникiв i мiської бiдноти. Дiї тимчасового уряду й вибраних Нацiональних зборiв, по сутi були кроком назад, привели в червнi 1848 р. до широкого антиурядового повстання робiтникiв Парижа, що було жорстоко подавлене вiйськами. Влада була передана президентовi Луи Наполеоновi, що 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати й кинути у в'язницi небезпечних для нього полiтичних дiячiв, а вiйськам зайняти урядовi заклади. Це був державний переворот. Францiї. У країнi встановилася Друга iмперiя ( 1852-1870). У першiй антифранцузькiй коалiцiї брала участь вся Європа (Росiї там поки немає). Коалiцiї не дiставало органiзацiї, вона швидко руйнувалася. ДО 95 фактично, коалiцiя перестала iснувати. Австрiя боролася до 97 року. Головна увага в мiжнародних вiдносинах того часу придiлялась Францiї, зокрема революцiї,яка була сприйнята європейськими монархiями вороже. Всi країни готувались до вiйни з нею. Британiя намагалась падтягти Росiю на свою сторону, а також пiдсилювати свiй вплив на Прусiю та Голандiю. В той час революцiя поглинула Бельгiю, тому для Британiї було прiоритетом створення союзу проти Францiї щоб запобiгти поширенню революцiї. Пiд загрозою опинилась Австрiя. Склалися передумови до створення коалiцiї проти Францiї. Тому Австрiя намагалась зблизится з нею, сподiваюсь загострити ситуацiю проти Росiї. Були спроби залучити Англiю. Але Бiсмарк намагався мати вiдносини не тiльки з Австрiєю, а й з Росiєю, адже так вiн хотiв недопустити подальшого франко-росiйського зближення. Росiї, стала б порушенням балансу сил в Європi. Мiж Росiєю та Нiмеччиною виникла конвенцiя про взаємодопомогу, яка носила оборонний характер. Мiж Австрiєю та Росiєю було заключено Шенбрунський договiр 1873 року, яка була фактичною домовленiстю про нейтралiтет у випадку вiйни з будь-якою третьою державою. Гарантiї нейтралiтету поширювалися i на випа­док вiйни однiєї з трьох д-ав iз Туреччиною, але за умови попереднього узгодження про цiлi та результати цiєї вiйни. В однiй iз статей дог-ру Нiмеччина i Австро-Угорщина брали зобов'я­зання сприяти Росiї в тому, щоб домогтися вiд тур. уряду твердого дотримання принципу за­криття протокiв Босфор i Дарданелли у випадку вiйни, що означало недопущення брит. флоту в Чорне море. До нього приєдналась Нiмеччина, все це послужило створенню Союзу трьох iмператорiв. (Загострення вiдносин мiж Австро-Угорщиною, Росiєю i Нiмеччиною в 1885-86 через подiї на Балканах фактично при­звело до розпаду С. т. i. У 1887, коли закiнчився термiн дiї дог-ру, Нiмеччина i Росiя уклали дого­вiр «Перестрахування» 1887.) 16. Загострення боротьби великих держав за вплив на Балканах в кiнцi 19 столiття. На Балканах ситуацiя була вибухонебезпечною, точнiше Балкани являлись «пороховою бочкою» на якiй знаходислась Європа. Цьому передувала iтало-турецька вiйна в 1911 роцi, яка довела слабкiсть Туреччини. Склались умови для формування Балканського блоку (антитурецького), створення якого «деригували» великi держави. Тут вони намагались подiлити сфери впливу, тобто шукали союзникiв. Спочатку сформувався болгарсько-сербський союз 1912 року проти Туреччини, а вже потiм до нього приєднались iншi учасницi: Грецiя та Чорногорiя. Метою союзу балканських д-ав було звiльнення з-пiд османського гноблення тих балканських територiй, якi ще перебували пiд пануванням Туреччини. Але тут були ще й власнi зовнiшньо-економiчнi цiлi, зокрема Болгарiя та Сербiя намагалсь дiстати вихiд до моря а також «увiрвати» собi частину Македонiїї, Грецiя також хотiла частину Македонiї та о. Крит. Сербiя з Грецiєю прагнули здiйснити подiл Албанiї щоб здобути вихiд до Адрiатичного моря. Стратегiчною ж метою Сербiї було створення єдиної держави на чолi з собою. Росiя намагалсь стримувати початок вiйни, адже вона боялась за морськi протоки, куди iншi держави могли б ввести свої сили, так само як i Австрiя, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах. Нiмеччина пiдтримувала Австрiю i обiцяла їй допомогу. Сербiя була зацiкавлена у вiйнi з Австрiєю. Англiя намагалась бути арбiтром в Європi. iнаслiдком стало захоплення усiєї європейської територiї Османiв. Туреччина зазнала в листопадi поразки i звернулася за допомогою до iнших країн. В груднi було укладено перемир’я. Але непоступливiсть Туреччини щодо кордонiв та щодо вiдмови вiд островiв в Егейському морi i викликала поновлення бойових дiй. Переговори продовжилися в травнi 19113 було пiдписано остаточний Лондонський мир. За ним усi європ. володiння Тур. опинялися пiд владою Балканських країн. На перегово­рах у Лондонi країни Антанти пiдтримували балканськi союзнi д-ви, Австро-Угорщина i Нi­меччина, сприяючи Туреччинi, намагалися урi­зати здобутки країн Балканського союзу, особ­ливо Сербiї. 1-а Б. в. мала велике мiжнар. значення. Пере­мога балканських д-ав означала падiння тур. панування майже на всiй територiї Балкан­ського пiво-ва i послаблення Туреччини та по­зицiй австр. -нiм. угруповання. 2 Балканська вiйна велася мiж Болга­рiєю з одного боку й Сербiєю, Грецiєю, Руму­нiєю, Туреччиною та Чорногорiєю — з iншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербiю, рiзко загострились також протирiччя мiж союз­ними балканськими д-вами. Сербiя та Грецiя, невдоволенi розподiлом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок територiї Маке­донiї, яка мала вiдiйти Болгарiї за умовами мир­ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарiї. До нього фактично приєдналася Румунiя, яка була незадоволена територ. компенсацiєю за її нейтралiтет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, пiдтримувана Нiмеччиною, намагаючись оста­точно зруйнувати Балканський союз, спрово­кувала 2-у Б. в. болг. вiйська розпо­чали воєннi дiї проти сербiв i грекiв. У вiйну проти Болгарiї вступила Румунiя. Туреч­чина 16. 07. 1913 також напала на Болгарiю та вiдiбрала в неї Адрiанополь. Наприкiнцi липня розгромлена Болгарiя стала просити миру. 30. 07. 1913 в Бухарестi розпочала роботу мирна конференцiя (Бухарестський мир 1913). розстановку сил у цьому регiонi, вона сприяла зближенню Румунiї, Грецiї та Сербiї з Антантою i переходу Болгарiї на бiк австр. -нiм. блоку. Пломб'єрська угода 1858 - пiдписаний 21. 07. 1858 у Пломб'єрi (Францiя) таємний договiр мiж Францiєю та Сардинським королiвством (П'ємонтом) про союз для ведення вiйни проти Австрiї. За ним Францiя обiцяла Сардинiї вiйськ, допомогу для звiльнення Ломбардiї та Венецiї з-пiд австр. панування та створення верхньоiтал. д-ви на чолi йз Савойською династiєю. У свою чергу Сардинiя зобов'язувалася передати Францiї Савойю та Нiццу Алi невдовзi пiсля початку вiйни (квiтень 1859) Францiя уклала сепаратне Вiллафранкське перемир'я з Вiднем (11. 07. 1859), за яким Венецiя завтрачала пiд владою Австрiї. 18. Тiльзитськi мирнi угоди. Тiльзитськi мирнi договори 1807— пiд­писанi в Тiльзитi (Схiд. Пруссiя) мирнi угоди мiж Францiєю з одного боку та Росiєю i Прус­сiєю — з iншого; завершили iснування четвертої антифранцузької коалiцiї. Дог-ри були пiдписанi пiсля поразки рос. та прус, вiйськ при Фрiдландi, основнi їхнi положення були обговоренi при особистiй зустрiчi Напо-леона І й Олександра І. Рос. -франц . мирний договiр передбачав: поширення на територiю Росiй­ської iмп. дiї наполеонiвського декрету про Кон­тинентальну блокадуВеликої Британiї; визнання Петербургом уже здiйснених i майбутнiх територ. змiн, зроблених Францiєю в Європi; визнання Росiєю новоствореного Вестфальського королiв­ства, яке отримало всi землi Пруссiї на лiвому березi р. Ельба; створення на землях, отриманих Пруссiєю при подiлахРечi Посполитої, Герцогства Варшавського (Росiя отримала Бiлостоцький округ). Росiя ставала посередником на переговорах мiж Францiєю та Великою Британiєю, а Францiя — мiж Росiєю i Туреччиною. За прус. -франц. Пiдписавши Т. м. д., Наполеон І домiгся укладення союзу з Росiєю та розриву її вiдно­син iз Великою Британiєю, але йому не вдалось умовити Росiю здiйснити великi територ. на­дбання за рахунок Пруссiї й остаточно розiр­вати стосунки мiж двома д-вами. Саме через позицiю Росiї територ. втрати Пруссiї були по­рiвняно незначними. Положення дог-ру про сприяння Росiї у вiйнi з Туреччиною Францiєю не виконувались. Дог-ри припинили свою дiю з початком Росiйської кампанiї Наполеона в 1812. На чолi армiї в 1796 р. стає Наполеон Бонапарт. Причина його призначення: розгром роялiстiв на вулицях Парижа. 1796-1797 гг. - Італiйська кампанiя, що закiнчилася пiдписанням Кэннофарнийского миру, по якому до Францiї вiдходить Бельгiя й Пiвнiчна Італiя. Вся Італiя, Швейцарiя й Голландiя Потiм Наполеон пропонує експансiю в Єгипет острiв Мальту . Дiї Наполеона об’єднують проти нього Австрiю, Англiю, Росiю й Туреччину. Наполеон захоплює Єгипет, знищує турецьку армiю в битвi пiд Олександрiєю, потiм армiю мамелюкiв у битвi пiд Каїрi. Єгипет захоплений, Наполеон блискуче органiзує керування Єгиптом, але у своєму подальшому русi убiк Індiї вiн застряє в стiн мiцностi Сен Жан Дакр, де зазнає поразки й вертається в Єгипет. А в цей час весь французький флот був знищений Нельсоном. Армiя виявилася вiдрiзана вiд Францiї. Наполеон одержує листа, що Суворов лiквiдував всi його завоювання в Італiї, а директорiя розтратила всi засоби, привезенi їм з Італiї. Наполеон залишає свої вiйська напризволяще й вертається у Францiю, робить державний переворот i встановлює режим диктатури. Наполеон в усiх напрямках зумiв домогтися швидкої й стрiмкої стабiлiзацiї у всiй країнi. Основними iдеями Наполеона була iдея природного союзу Росiї й Францiї. Вiн пропонує Павлу 1 союз i повертає всiх росiйських полонених. Павло оцiнює цей жест i приймає його пропозицiю. Пiсля цього Наполеон робить свiй другий iталiйський похiд. В 1800 р. розбиває австрiйцiв при Лоренго. Пiсля цього був укладений мир, що пiдтверджує умови першого миру. Пiсля смертi Павла Олександр припиняє вiйну з Англiєю, але зберiгає союз iз Наполеоном. Основна помилка Наполеона полягає в тому, що вiн не мiг зупинитися. Можливо, вiн це усвiдомлював, але говорив при цьому: "Я солдат, я повинен робити перемогу". Поступово революцiйна армiя починає перетворюватися в армiю завойовникiв i грабiжникiв. Консолiдуючи свою владу у Францiї, Наполеон зiштовхується як з лiвим, так i iз правим крилом. Вiдбувається цiлий ряд змов, замахiв. Наполеон свариться з Олександром пiсля страти герцога Энгиенского й вiдновлює проти себе практично всю Європу. плани десанту й пiти на Австрiю. У листопадi 1805 р. вiн здобуває перемогу при Аустерлице, нанеся нищiвна поразка росiйським i австрiйським армiям. Наполеон, використовуючи мобiльнi можливостi своєї армiї, заважає зблизитися Росiї й Пруссiї й бере над прусаками перемогу, пiсля чого Росiя й Францiя виявляються один на один. Двi битви виявляються внiчию, але потiм Наполеон перемагає i йому вдається вивести Росiю з вiйни й укласти з нею союз. Єдиний пункт, що виявляється невигiдний для Росiї - це пункт приєднання до континентальної блокади проти Англiї, що пiсля перемоги при Трафальгарде стає просто невразлива. 1808 р. - вторгнення Наполеона в Іспанiю. Іспанiя стає першою країною, де йому не вдається встановити своє панування. Незважаючи на видиму перемогу, країна не скорена. Столиця взята, армiя розгромлена, усi права на престол отриманi, але починається партизанська вiйна. Іспанiю повнiстю Наполеоновi так завоювати й не вдалося. 1808-1809 гг. - нова вiйна з Австрiєю, що була знову переможена. У неї вiднiмається Галичина. Наполеон намагається порiднитися з одним iз царюючих будинкiв Європи й пропонує Олександровi свою руку його сестрi, але той вiдмовляється. Тодi Наполеон робить пропозицiю у Вiдень i жениться на Марiї Луїзi. Росiя починає порушувати континентальну блокаду, торгуючи з Англiєю через нейтральнi держави. А в 1811 р. Росiя вiдкрито виходить iз блокади й починається пiдготовка до сутички титанiв. Наполеоновi вдалося укласти союз iз Австрiєю й Пруссiєю, так що Росiї довелося прийняти вiйну на своїй територiї. Кутузов, зумiвши розгромити Туреччину, уклав з нею мир i позбавив Наполеона одного союзника. Росiйської дипломатiї вдалося у Францiї вiдняти ще одного союзника - Швецiю, вiдiбравши в неї Фiнляндiю й уклавши з нею угода, по якому їй була обiцяна Норвегiя. Шведи не тiльки зберегли нейтралiтет, але й приєдналися до антифранцузької коалiцiї. i у Францiї. Велика армiя гине й iз цього моменту Наполеон остаточно втрачає iнiцiативу. В 1813 р. вiн бере ряд блискучих перемог, йому пропонується ряд вигiдних умов, але вiн їх не може прийняти, не може зупинитися. Австрiя його вiддає й вiн почав терпiти великi поразки. В 1814 р. вiйна переходить на територiї Францiї. Талейран його вiддає й радить союзникам iти на Париж. Париж був узятий, пiсля чого так i не розбитий Наполеон вiдрiкається вiд престолу, але за ним залишається iмператорський титул i острiв Ельба переходить у його спадкове володiння. У Парижу знову з'являються Бурбоны, хоча Олександр зволiв би республiку. З ними полягає мир, а Францiя вертається в границi 1792 р. Виникла погроза нової вiйни за передiл границi. Намiтилися найгострiшi протирiччя в станi союзникiв, погроза вiйни мiж Австрiєю, Англiєю й Пруссiєю, Росiєю. Цьому перешкодили 100 днiв Наполеона, що знову прийшов до влади й почав здобувати перемогу за перемогою, але в битвi пiд Ватерлоо вiн зазнає рiшучої поразки. Вiн уперше втрачає контроль над армiєю. Його вiддають i вiн удруге вiдрiкається вiд престолу. І англiйцi його вiдправляють на острiв Святої Олени, де в 1821 р. при досить нез'ясованих обставинах вiн умирає. 20. Основнi напрямки зовнiшньої полiтики Росiї перед першою свiтовою вiйною. Зовнiшня полiтика Росiї при Олександрi II була спрямована насамперед на рiшення схiдного питання. Поразка в Кримськiй вiйнi пiдiрвало мiжнародний авторитет Росiї, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралiзацiя Чорного моря робила беззахисними пiвденнi морськi границi країни, перешкоджала розвитку Пiвдня й гальмувала розширення зовнiшньої торгiвлi. Перед першою свiтовою вiйною в Росiї рiзко загострились вiдносини з Нiмеччиною. Окрiм того ситуацiю загострювали балканськi вiйни, якi також посилювали протирiччя мiж самими балканськими країнами та їхнiми протекторами. Росiя намагалась вирвати Туреччину з-пiд нiмецького впливу,окрiм того шла запекла боротьба за прихильнiсть балканських країн серед яких росiя пiдтримувала Сербiю та намагалась завоювати пiдтримку Румунiї, оскiльки бачила в нiй оппору проти Австрiї, Австрiя ж чекала на вiйну з Сербiєю. Перед Росiєю виникла загроза австро-росiйської вiйни, хоча без згоди Нiмеччини Австрiя її не могла почати. Окрiм того, ще до Балканських вiйн Росiя брала участь у створеннi Союзу трьох iмператорiв та в створеннi Антанти. 21. Лондонська конференцiя 1871 р. та вiдмiна нейтралiзацiї Чорного моря. Багатосто­роння угода, пiдписана представ­никами ; переглядала режим Чорного моря, встанов­лений Паризьким мирним договором 1856. О. Горчаков розiслав рос. дип. представникам в Австро-Угорщинi, Великiй Британiї, Італiї та Туреччинi циркуляр, в якому повiдомляв д-ви, якi пiд­писали Паризький мирний договiр, про те, що Росiя надалi не вважає себе зв'язаною його по­ложеннями, якi обмежували її права та суве­ренiтет на Чорному морi. Петербург вмоти­вовував свої дiї численними порушеннями вiдп. положень мирного дог-ру iншими дер-жавами-учасницями, в той час як сама Росiя чiтко їх дотримувалася. Австро-Угорщина, Велика Британiя i Францiя висловили протест проти дiй Росiї, брит. уряд запропонував винести питання на розгляд мiжнар. конфе­ренцiї. Лондонська конференцiя для розгляду вимог Росiї вiдкрилася 1871 i заверши­лась скасуванням «нейт­ралiзацiї» Чорного моря, дозволивши Росiї та Туреччинi тримати на Чорному морi необ­межену кiлькiсть вiйськ, кораблiв; сувереннi права Росiї на Чорному морi були вiдновленi. По вiдношенню до Чорноморських проток зберiгався встановлений i Паризьким мирним договором принцип закритостi для вiйськ, кораблiв нечорноморських д-ав. Лондонська конвенцiя 1871 дозволяла Туреччинi вiдкривати протоки у мирний час для вiйськ, кораблiв дружнiх i союзних їй країн, у випадку, якщо вона буде вважати це за необхiдне для забезпечення ви­конання Паризького мирного дог-ру. Конвен­цiя визначала режим чорноморських проток до 22. Проблема чорноморських протока в к. XVIII - першiй половинi ХІХ ст. Чорноморськi протоки, загальна назва проток Босфор, Дарданелли й розташованого мiж ними Мармурового моря. Ч. п. - єдиний шлях повiдомлення мiж Чорним i Середземним морями. У системi мiжнародних морських шляхiв займають особливе положення. Поки Вiзантiя, а пiсля завоювання в 1453 Константинополя турками - Османська iмперiя панували над всiм Чорноморським узбережжям i Чорне море через це було фактично їхнiм внутрiшнiм морем, використання Ч. п. було внутрiшньою справою цих держав. До кiнця 17 в. обстановка iстотно змiнилася. Петро I приступився до будiвництва Азовського флоту й в 1696 взяв Азов, Росiя вийшла на узбережжя Азовського й Чорного морiв. Тепер питання про вхiд у Чорне море й виходi з нього придбав мiжнародний характер, склавши згодом важливу частину т. зв. схiдного питання. Довгий час зусилля росiйської дипломатiї, стремившейся вiдкрити Чорне м. i Ч. п. для росiйського флоту, не приносили успiху. Набагато бiльше складною справою було для росiйської дипломатiї врегулювання питання про прохiд вiйськових кораблiв. Інтереси безпеки чорноморських країн вимагали встановлення в Ч. п. такого режиму, що, забезпечуючи їхнiм вiйськовим флотам надiйний зв'язок з вiдкритими морями, у той же час вiдгородив би цi країни вiд погрози агресiї з боку нечорноморських держав. Цей принцип був чiтко сформульований в 1802 канцлером А. Р. Воронцовым у вiдповiдь на претензiї Францiї, що домагалася для свого вiйськового флоту права проходу через Ч. п. Аналогiчної з Росiєю позицiї дотримувалася в той час i Туреччина. Не пропускаючи в Чорне море вiйськовi кораблi нечорноморських країн, вона по росiйсько-турецьких союзних договорах 1799 i 1805 надала росiянином вiйськовим кораблям право проходу в Середземне море. Вiденська система мiжнародних вiд­носин— система мiжнародних вiдносин, вста­новлена пiсля завершення наполеонiвських воєн на Вiденському конгресi 1814-15, заключний акт якого закрiпив результати перерозподiлу Європи й колонiй мiж країнами-переможницями. Вiден­ський конгрес уперше розробив систему дог-рiв, що регулювали мiжнар. вiдносини й оформили кордони в масштабах всiєї Європи. Ця система базувалась на спiльнiй згодi найбiльш могутнiх європейських монархiй вiдносно територiального i полiтичного статус-кво в Європi i виключала можливiсть появи одного безсумнiвного лiдера. Вона передбачала можливiсть колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революцiї, а також можливiсть дипломатичних консультацiй з територiальних та iнших проблем Але на лiдерство претендувала Нiмеччина, яка пiд керiвництвом "залiзного канцлера" Отто фон Бiсмарка перетворилася на величезну континентальну державу i стала вiдiгравати провiдну роль у свiтовiй полiтицi. За iнiцiативою Нiмеччини був створений Троїстий Союз. Спочатку у 1879 р. було укладено союз Нiмеччини й Австро-Угорщини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італiєю. Інший могутнiй вiйськовий блок – Антанта – був створений Францiєю, Великою Британiєю i Росiєю. Францiя вбачала утворення Троїстого Союзу за пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралiзувати. У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росiєю, а у 1893 р. – таємну вiйськову конвенцiю, якi остаточно завершили формування франко-росiйського союзу. Пiдсумовуючи, варто зазначчити: на початку ХХ ст. в Європi iснували два блоки держав – Нiмеччина з Австро-Угорщиною й Італiєю з одного боку, та Росiя з Францiєю – з iншого. (вiдфр. Entente – угода), секретнi статтi якого передбачали розподiл колонiальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретнi домовленостi Великої Британiї та Францiї визначили умови їхньої вiйськової спiвпрацi. Залишалося доповнити британсько-французький та росiйсько-французький союзи угодою Великої Британiї з Росiєю, передусiм на Близькому Сходi й у Азiї. З огляду на британсько-германський антагонiзм на Близькому Сходi (будiвництво Нiмеччиною залiзницi вiд Берлiну через Багдад до Кувейту), Велика Британiя в результатi переговорiв 31 серпня 1907 р. пiдписала британсько-росiйську конвенцiю про розподiл сфер впливу в Іранi, Афганiстанi, Тибетi. Британсько-росiйська угода 1907 р. закiнчила утворення Антанти у складi Францiї, Росiї та Великої Британiї. Отже, метою блокiв був передiл сфер впливу i недопущення цього передiлу на користь молодих агресивних європейських держав. Всi цi подiї завдали нищiвного удару сфер впливу на свою користь, а Вiденська система, фактично, припинила своє iснування. Таким чином, утворившись пiсля системних наполеонiвських вiйн, Вiденська система проiснувала майже сто рокiв й розпалася з Першою свiтовою вiйною. Європейська полiтична арена, що її охоплювала ця система, являла собою концерт гомогенних iмперiй – монархiй, що тримався на принципi балансу сиеми мiжнародних вiдносин i наблизили свiт до Першої свiтової вiйни. 24. Англо-росiйська угода 1907 року. Пiсля росiйсько-японської вiйни Англiя намагалась зблизитись з Росiєю. Пiсля зближення з Францiєю та пiдписання з нею угоди потрiбна була угода з Росiєю. Росiї ж потрiбно було недопустити нових ускалднень в Японiї, отож новий мiнiстр закордонних справ Ізвольський намагався попередити їх через зближення з Англiєю. Англiя хотiла використати Росiю у боротьбi проти Нiмеччини. Англiя взялась за врегулювання росiйсько-японських вiдносин: Японiя визнавала пiвнiчну Манджурiю за Росiєю, а Росiя пiвденну за Чпонiєю. В серпнi 1907 було пiдписано англо-росiйську угоду мiж Ізвольським та Нiкольсоном. Воно стосувалось Афранiстану, Тибету, Персiї, остання роздiлялась на зони: англiйську, росiйську та нейтральну. Афранiстан росiйська сторона визнавала поза зоною свого впливу. Разо Англiя та Росiя домовились про невтручання у внутрiшнi справи Тибету. Ця угода створила «троїсту» Антанту, тобто завершила її формування. 25. Проблема чорноморських проток в мiжнародних вiдносинах другої половини 19 столiття. Аж до 1-й свiтової вiйни росiйська дипломатiя марне намагалася змiнити невигiдний для Росiї режим Ч. п. Бували випадки, наприклад в 1891 i 1894, коли турецький султан видавав фiрмани на прохiд росiян вiйськових кораблiв через Босфор i Дарданелли (без озброєння й без збройної охорони), але нечорноморськi держави утрудняли одержання таких дозволiв, а в перiод росiйсько-японської вiйни 1904-05 Великобританiя влаштувала вiйськово-морську демонстрацiю поблизу Дарданелл, щоб перешкодити пропуску росiян вiйськових судiв з Чорного моря в Середземне й появi їх на Д. Сходi. Мiжнародний нагляд над Ч. п. був невигiдний i для Туреччини, тому що порушував її суверенiтет, сприяв перетворенню Туреччини в напiвколонiю iмперiалiстичних держав, створював небезпечне для неї загострення вiдносин з Росiєю. Наприкiнцi 19 - початку 20 вв. найбiльшим економiчним i полiтичним впливом у Туреччинi користувалися Великобританiя й Францiя. Але в роки, безпосередньо попереднi 1-й свiтовiй вiйнi, значно змiцнилися й позицiї Нiмеччини. Пiсля вступу Туреччини в 1-ю свiтову вiйну на сторонi Нiмеччини була пiдписана секретна англо-франко-росiйська угода 1915, що передбачала включення Константинополя (Стамбула) i Ч. п. до складу Росiйської iмперiї. Ця угода була покликана зберегти зацiкавленiсть правлячих кiл Росiї в доведеннi вiйни з Нiмеччиною до переможного кiнця. 26. Династичнi вiйни початку 18 столiття. 4 вiйни, якi невдало провела Францiя, згодом дуже вплинули на її авторитет у свiтi, були базою для її послаблення. 1. Вiйна за Іспанську спадщину (1701-14 ) учасники: Францiя, Іспанiя проти Австрiї (Габ.), ВБ. Вiйна була розпочата в iнтересах фр. абсолютизму тому вважалась правомiрною. Хоча її криза полягала в тому, що вона цiкаивла лише вiддалений круг дворян i не вiдстоювала нацiональнi iнтереси та iнтереси економiки та буржуазiї. У ре­зультатi В. за i. с. Велика Британiя стала провiд­ною колонiальною д-вою та значно змiцнила своє мор. лiдерство. На iспан. тронi утвердився Фiлiпп V, пiдвищився мiжнар. 2. Польска спадщина )- вiйна Росiї й Австрiї за пiдтримки Пруссiї проти Францiї, Іспанiї, Сардинiї та Баварiї через обрання нового короля Польщi пiсля смертi Августа II. Інтереси Росiї, Австрiї та Францiї зiткнулись через бажання кожної пiдпорядкувати собi Польщу. В результатi виграла рос. -австр. коалiцiї. До Польщi вiдiйшли Лотарингiя та Бар, до А. приєдналася Сардинiя але А. вiдмовилась вiд Королiвства обох Сици-лiй, а Сардинiя отримала частину Мiланського герцогства. Росiя не зробила територ. надбань, але в результатi В. за п. с. ще бiльше посилились її позицiї в Європi. 3. Австрiйська спадщина . . учасники: Ав,Фр - ВБ, Прусiя , змiнився баланс сил в Є, 150-нi вороги Габсбургiв- Бурбони стали їхнми союзниками. Вперше на аренi з`являється Прусiя. Результат: пiдписання Аахенського мирного договору 1748 и, Габс. зберегли бiльшу частину своїх володiнь сiлезiя вiдходила до Прусiї, яка стала великою Є держ. 4. . (1756-63) Фр втартила Фламенiю, територiї та колонiї, статус гегемона, економiку, що знаменувало повну гегемонiю ВБ на морi. 27. Емська депеша 1870 року. Отто фон Бiсмарк. Емська депеша надiслана канцлеровi Бiсмарку телеграма вiд прус. короля Вiльгельма І, Гогенцоллерн, що викликало три­вогу у французiв, якi побоювались зростання прус. впливу на Пiренейському пiво-вi. Хоча через кiлька днiв Леопольд вiдмовився вiд претензiй на трон, Бенедеттi за дорученням франц. iмператора курортному мiстi Емс (Нiмеччина) зустрiвся з Вiльгель-мом І i попросив дати запевнення, що король нiколи не затвердить кандидатуру принца. Вiльгельм І вiдмовився дати такi гарантiї та вi­дiслав канцлеровi в Берлiн телеграму, яка мала бути вiдправлена в Париж iз повiдомленням, що криза подолана. Бiсмарк, намiром якого було спровокувати вiйну з Францiєю, так скоригував її, що перетворив вiдмову в образу. Цей викривлений змiст Е. д. канцлер передав у пресу й усiм прус, мiсiям за кордоном. Наступного дня вiн став вiдомим у Парижi, що викликало надзвичайне обурення. 19. 07. 1870 Наполеон III оголосив вiйну Пруссiї- Франко-прусська вiйна 1870-71, яка закiнчи­лася поразкою Францiї. У 1870 iспанський уряд запросив на вакантний престол Іспанiї принца Леопольда Гогенцоллерна, офiцера прусської армiї i родича короля Вiльгельма I. Леопольд вiдхилив запрошення iспанського уряду. Бiсмарк, що розраховував використовувати дипломатичний конфлiкт для розв'язування вiйни, в ходi якої вiн зумiв би об'єднати нiмецькi держави пiд пануванням Пруссiї, був розчарований таким мирним результатом справи. Наполеон III з свого боку вважав вiйну з Пруссiєю необхiдною для змiцнення своєї династiї. Обидвi сторони продовжували провокувати один одного. Французький уряд пiсля отримання задовiльної вiдповiдi вiд Леопольда пред'явив новi вимоги Пруссiї; у висловах мiнiстрiв i паризькому друцi мiстилися вiдкритi погрози за адресою Пруссiї. Французький посол Бенедеттi за дорученням свого уряду передав Вiльгельму I, що знаходився в Емсе, вимога, щоб прусський король зобов'язався "на всi майбутнi часи" не давати своєї згоди на кандидатуру Леопольда Гогенцоллерна. Вiльгельм I вiдмовився дати такi гарантiї, але заявив пословi, що прусський уряд "продовжує залишатися осторонь". Виклад бесiди Бенедеттi з королем був 13. VII повiдомлено з Емса по телеграфу Бiсмарку до Берлiна. Отримавши вiд начальника прусського генерального штабу Мольтке завiрення в готовностi армiї до вiйни, Бiсмарк вирiшив використовувати передану з Емса депешу для провокацiї Францiї. Вiн змiнив текст повiдомлення, скоротивши його i додавши йому рiзкiший, образливiший для Францiї тон. У новому текстi "Е. д.", фальсифiкованому Бiсмарком, кiнець був складений так: "Його величнiсть король вiдмовився потiм ще раз прийняти французького посла i наказав черговому ад'ютантовi передати йому, що його величнiсть не має нiчого бiльш повiдомити". Цей образливий для Францiї текст був переданий Бiсмарком в друк i всiм прусським мiсiям за кордоном i наступного дня став вiдомий в Парижi. Як i чекав Бiсмарк, Наполеон III негайно оголосив Пруссiї вiйну, що закiнчилася розгромом Францiї. 28. Союз трьох iмператорiв 1873 та 1881 рр В 1873 р. утворюється союз трьох iмператорiв мiж Росiєю, Нiмеччиною й Угорщиною. Цей союз виявляє собою реалiзацiю iдеологiчних принципiв, iдеологiчна близькiсть. Для Нiмеччини важливо домогтися зближення з Росiєю для iзоляцiї Францiї, Австрiя перетворюється в природного важливого союзника Нiмеччини. Бiсмарк це передбачав ще в 1866 р., коли вiн не дозволяє добити Австрiю. В Австрiї виникає необхiднiсть у пiдтримцi Нiмеччини в полiтиках на Балканах. У Туреччини виникає можливiсть союзу з Нiмеччиною проти Росiї. У Россi - пiдйом економiчних iнтересiв. Нiмеччини. Бiсмарк створює фонд, за допомогою якого купуються журналiсти, впроваджуються агенти, розвертається антифранцузька кампанiя, дiють провокатори. Росiя не погоджується пiдтримати Нiмеччину. Бiсмарку не вдалося добити Францiю. Вiн зрозумiв, що на Росiю розраховувати не можна, необхiдне зближення з Австро-Угорщиною, проводиться полiтика вiдволiкання Росiї вiд Європи. можливiсть вийти з дипломатичної iзоляцiї Боротьба за незалежнiсть в Америцi розпочалась у 1775 роцi. Тривалiсть- 8 рокiв, по 1783. 1776 року американцями була прийнята декларацiя про незалежнiсть. вiдкритого протистояння. через фiнансовi та диплдоматичнi засоби. Пiсля оголошення Декларацiї американцi послали свого представника до Францiї, вiд якої диплмоати хотiли отримати як мiнiмум фiнансову допомогу, а згодом i воєнну пiдтримку. Францiя ж була готова надавати допомогу, хоча i неофiцiйно. З Францiєю було пiдписано договори про торгiвлю та про союз, пiсля цього Францiя фактично вступала у вiйну. До союзу приєдналась Іспанiя. Францiя ж виступала гарнтом незалежностi США. Іспанiя пред`являла права на Флориду, Францiя на вест-iндськi колонiї, США на Американський континет та на Бермуди. Лiга нейтральних країн у 1780 роцi, в яку входила бiльшiсть незалежних держав. Вона була створена з iнiцiативи Росiї (Катерина 2), яка хотiла провести морську демонстрацiю на Англiю (Георг 3). Лiга була створена для того щоб силою вiдповiсти на напади англiйських суден на торговi судна iнших країн, оскiльки Англiя таким чином порушувала торгiвлю: вона захоплювала торговi судна iнших країн для того щоб присiкти торгiвлю з воюючими проти неї країнами. До того Англiя вже була у станi вiйни з Францiєю та Іспанiєю. Тпере до лiги приєдналися Голандiя, Швецiя, Данiя, а також Прусiя та Австрiя, Португалiя, Королiвство Обох Сицилiй. Отже, Лiга проводила полiтику «озброєного нейтралiтету» у вiдповiдь нападу англiйцiв на торговi судна цих країн. В 1781 роцi був перелом в воєнних дiях, США почали перемагати. Французи та американцi отримали перемогу над англiйцями. Англiя була змушена вести переговори. Був пiдписаний Версальский договiр 1783 року. Англiя визнавала незалежнiсть США та виводила свої вiйська. До Францiї повертались о-ви Сенегал та Тобаго. Іспанiя отримувала Флориду. В результатi свiт отримав нового гравця на мiжнароднiй аренi. Англiя ж була послаблена. Микола переконаний у надзвичайно сприятливому для нього дипломатичному розкладi на європейському континентi. Австрiя тiльки що була врятована росiйськими вiйськами, але об'єктивно вони були конкурентами. Те ж саме й у вiдношеннi Пруссiї. Її король тесть його дружини. Францiя тiльки що пережила революцiю. Йому здається, що в нього дуже гарнi вiдносини з Англiєю. зробивши два рази допомога турецькому султановi, якому загрожував повсталий проти нього могутнiй васал єгипетський паша Мухамед-Алi. За свою допомогу Росiя була вознаграждена висновком вигiдних для неї трактатiв з Туреччиною. Стривоженi цим, Англiя й Францiя вжили всi старання, щоб послабити росiйський вплив у Туреччинi. Особливо про це намагався Наполеон 3, що бажав шляхом ослаблення росiйського впливу пiдсилити французьке й повернути Францiї її головне значення в Європi. На його настiйну вимогу турецький уряд вiдняло в палестинських грекiв, покровительствуемых єдиновiрної їм Росiєю, ключi вiд Труни Господня й завiдування iншими святинями Палестини й передало їх католицькому духiвництву, що перебувався пiд заступництвом Францiї. Греки звернулися зi скаргою до росiйського iмператора й просили його заступництва. Миколу зажадав вiдновлення стародавнiх прав православних грекiв, на що султан вiдповiв вiдмовою. Почалася . Восени 1853 р. росiйська ескадра пiд командуванням Ушакова в Синопской бухтi блокує турецький флот i повнiстю його знищує. Але у вiйнi в якiй як союзникiв Туреччини взяли участь спочатку Англiя й Францiя, а трохи пiзнiше й Сардинiя. Микола звертається за пiдтримкою до Австрiї й Пруссiї. Австрiя пред'являє Росiї ультиматум i займає антиросiйську позицiю. Пруссiя займає позицiю недружнього нейтралiтету. Росiя виявляється одна проти всiєї Європи. залишена захисниками й зайнята союзниками. Однак за цю втрату Росiя була вознаграждена узяттям сильної турецької мiцностi Карс. Але вiйна однаково була програна. Переговори про свiт почалися вестися з початку 1855 р., але лише в 1856 р. був укладений Паризький мирний договiр. Росiї довелося погодитися на нейтралiзацiю Чорного моря й анниксанийские вимоги, якi запропонувала саме Австрiя. І Росiя й Туреччина зiзнаються переможеними сторонами, їхнi територiї розмежовуються. Росiї вертається Севастополь i Крим, Туреччини - Кавказ, уводиться принцип нейтралiзацiї Чорного моря для обох сторiн. Вони втрачають право тримати флот на Чорному морi. Повна нейтралiзацiя проток. Дельта Дунаю переходить до Молдови, турецькому васаловi. Росiї переходить Пiвденна Бисарабия, а християнськi подданые султана переходять пiд протекторат всiх великих європейських держав. Вiдбулася корiнна змiна в системi мiжнародних вiдносин. Рiзке падiння престижу Росiї. Вона виявляється у вкрай уразливому положеннi. Рiзко падає значення iдеологiчного фактору з погляду гомогенности гетерогенностi. В основу вiдносин ставиться нацiональний iнтерес. Росiя вiдмовляється вiд статусу європейського жандарма. Вiдбулося повернення сили на позицiї вирiшального фактору, що впливає на полiтику. (1853-1856), вiйна Росiї з коалiцiєю Османської iмперiї, Великобританiї, Францiї Сардинiї за панування на Близькому Сходi. Вiйна була викликана контроль над Балканським п-вом i стратегiчно важливими протоками Босфор i Дарданелли. Цi плани загрожували iнтересам провiдних європейських держав - Великобританiї й Францiї, що постiйно розширювали сферу свого впливу в Схiдне Середземномор'я, i Австрiї, стремившейся встановити свою гегемонiю на Балканах. Приводом для вiйни став конфлiкт Росiї й Францiї, зв'язаний iз суперечкою православної й католицької церков за право опiки над святими мiсцями в Єрусалимi й Вiфлеємi, що перебували в турецьких володiннях. Рiст французького впливу при султанському дворi викликав занепокоєння в Петербурзi. Британiї було запропоновано подiлити Османську iмперiю, однак британський уряд вiддав перевагу союзу iз Францiєю. стало ослаблення морської могутностi Росiї i її впливiв у Європi й на Близькому Сходi. Позицiї Великобританiї й Францiї в Схiдне Середземномор'я значно змiцнилися; Францiя перетворилася в провiдну державу європейського континенту. У той же час Австрiя, хоча їй i вдалося витиснути Росiю з Балкан, втратила в її особi свого головного союзника в неминучому прийдешнiм зiткненнi iз франко-сардинским блоком; тим самим був вiдкритий шлях до об'єднання Італiї пiд владою Савойской династiї. Що стосується Османської iмперiї, те її залежнiсть вiд захiдних держав ще бiльше зросла. зборiв викликали народне повстання. Штурм 14 липня 1789 р. Бастилiї з'явився початком революцiї. У революцiйнiй боротьбi, незважаючи на розходження класових iнтересiв об'єдналися буржуазiя, селянство й мiське плебейство. Керiвником виступала буржуазiя. Комуною, на другому етапi революцiї (10 серпня 1792 р. - 2 червня 1793 р.) полiтичне керiвництво перейшло до жирондистiв, що составили в Конвентi бiльшiсть. 22 вересня 1792 р. Конвент установив у Францiї республiку. Жирондистам протистояли якобiнцi на чолi з Робеспьером, стремившиеся до поглиблення революцiї. Спроби жирондистiв загальмувати подальший розвиток революцiї викликали народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., приведшего до встановлення якобiнської диктатури - третього етапу революцiї (2 червня 1793 - 28 червня 1794 р.) Революцiйний уряд якобiнцiв, мобiлiзувавши народ, забезпечило перемогу над вторгшимися у Францiю вiйськами європейських монархiчних держав Пруссiї й Австрiї, придушило контрреволюцiйнi мятежы усерединi країни. "плебейськими методами" якобiнської диктатури, стала переходити на позицiї контрреволюцiї, захоплюючи за собою значнi маси селян. У липнi 1794 р. термидорианский переворот скинув революцiйний уряд. Бiлий терор зайняв мiсце червоного. . Французи створюють армiю, об'єднану нацiональною iдеєю, нацiональним духом, що виявляється на порядок боеспособнее iнших європейських армiй. 1792 р. - початок революцiйних воєн i першi перемоги. В 1793 р. установлюється нова революцiйна армiя, у якiй злилися волонтери й рекрути. Росiйсько-китайськi дипломатичнi вiдносини на початку XIX в. Мiсiя Головкина. на престол Головкин повинен був прибути в Пекiн i домагатися доступу росiйських торговельних судiв у Кантон, вiдкриття торгiвлi по сухопутнiй границi з Пiвнiчно-захiдним Китаєм, права судноплавства по Амуру, необхiдного для постачання росiйських володiнь на Камчатцi й Алясцi провiантом i зброєю, допуску росiйського посланника в Пекiн i т, буд. В 1805 р. Головкин прибув в Ургу, але не мiг проїхати далi, тому що заздалегiдь вiдмовився ставати на колiна я простиратися ниц перед богдиханом, а ургинские начальники амбань i ван вiдхилили вимоги Головкина щодо церемонiї його прийому як представника росiйського государя. Пiсля довгих сперечань щодо етикету й чисельностi своєї збройної охорони Головкин змушений був повернутися назад. Китайськi купцi, що мiстили торговельнi угоди в Кяхтi, заважали вiдкриттю торгiвлi на iнших дiлянках границi. Сенат послав у Пекiн протест проти дiй цинского уряду вiдносно мiсiї Головкина. Вiд'їзд Головкина стурбував цинский двiр. В 1810 р. китайськi посланцi прибутку для побачення з iркутським губернатором Трескиным у Маймачене, бiля Кяхти, щоб загладити случившееся, п говорили про бажання Китаю пiдтримувати з Росiєю дружнi вiдносини п прийняти нове росiйське посольство. Розвитку зносин з Китаєм сприяла росiйська духовна мiсiя в Пекiнi. З 1818 р. вона пiдсилила свою дiяльнiсть по доставлянню в Петербург вiдомостей про Китай. В 1833 р. мiсiї було запропоновано не захоплюватися зверненням до православ'я китайцiв, щоб не ускладнювати вiдносини Росiї з Китаєм. Загальний напрямок полiтики Росiї у вiдношеннi Китаю в 40-х роках XIXв. До кiнця 50-х рокiв XIX в. Росiя зовсiм не вела морської торгiвлi з Китаєм. Обороти ж росiйсько-китайської торгiвлi через Кяхту з кiнця 40-х рокiв стали зменшуватися пiд впливом розвитку морської торгiвлi захiдних держав з Китаєм пiсля першої опiумної вiйни. На вiдмiну вiд Англiї й США, що заохочували контрабандний ввiз у Китай опiуму, з Росiї опiум у Китай майже не надходив, i торгiвля їм з Китаєм була заборонена росiянином пiдданим ще в 1841 р., про що тодi ж був сповiщено китайський уряд. Величезнi вiдстанi, малонаселенiсть i труднощi пересування через Сибiр у першiй половинi XIX в. як i ранiше робили царську Росiю на Далекому Сходi незмiрно бiльше слабкої, чим на материку Європи, де вона до Кримської вiйни вважалася найсильнiшою вiйськовою державою. Схiдна Сибiр залишалася малозаселеною й вiддаленою колонiєю, значною мiрою служившей мiсцем каторги й посилання. На Тихому океанi вiйськовий флот царської Росiї був набагато слабкiше не тiльки англiйського, але й флотiв Францiї й США. Сухопутнi вiйська на далекосхiдних окраїнах Росiї залишалися дуже нечисленними. Царський уряд, зайнятий придушенням революцiйного руху в Європi й своїй полiтицi на Близькому Сходi, було зацiкавлено в тiм, щоб можливо довше зберегти на сходi Азiї те положення, що iснувало там до опiумних воєн. Незалежний Китай за умови, що вiн залишиться слабкою країною, був для царської Росiї бiльше зручним сусiдом, чим Китай, що зробився знаряддям Англiї. На противагу державам, вiддiленим вiд Китаю величезними водними просторами, Росiя була сусiдом Китаю й мала загальну з ним саму довгу у свiтi й слабко сухопутну границю, що обороняється, довжиною в кiлька тисяч верст. У силу цього Росiя найбiльше була зацiкавлена в тiм, щоб у Китаї, i особливо в найближчi до Росiї володiннях Китайської iмперiї, а також у не розмежованих областях Приамур'я й Примор'я не встановився вплив яких-небудь ворожих Росiї держав. Вiдкриття китайських портiв i розвиток морської зовнiшньої торгiвлi Китаю загрожувало пiдiрвати росiйсько-китайську сухопутну торгiвлю, пiдсилюючи в той же час вплив у Китаї супротивникiв Росiї - Англiї й Францiї, Царська Росiя внаслiдок вiддаленостi, слабостi свого торговельного флоту й вiдсталостi своєї промисловостi не могла вивозити в морськi порти Китаю свої товари з таким же успiхом, як Англiя й Францiя, п не могла скористатися для цього нерiвноправними договорами з Китаєм тiєю самою мiрою, як буржуазiя Захiдної Європи п США, Росiяни тканини не могли конкурувати iз захiдноєвропейськими в морських портах Китаю. У силу всiх цих причин царський уряд, незважаючи на загарбницький характер полiтики царату, не проявляло iнiцiативи в нав'язуваннi Китаєвi нерiвноправних договорiв про вiдкриття портiв для iноземної морської торгiвлi й навiть iнодi не квапилося забезпечити собi у вiдкритих портах Китаю права найбiльше благоприятствуемой нацiї. Зате до середини XIX в. пiдсилився iнтерес росiйської буржуазiї до вивозу росiйських товарiв у пiвнiчно-захiднi окраїни Китаю, особливо в Джунгарию, де в силу географiчних умов захiдна конкуренцiя не була небезпечною. У Росiю iз цих районiв привозився плитковий чай i грубi тканини (даба). Мiнiстерство закордонних справ i мiнiстерство фiнансiв розробляли заходу щодо розвитку цiєї торгiвлi. У Кульджу й Чугучак пiд iм'ям купця Хорошева в 1845 р. їздив росiйський чиновник Любимов. В 1851 р. у Кульджу для переговорiв про умови торгiвлi прибув полковник Е. Ковалевский. Улiтку 1851 р. Ковалевский i генерал-губернатор Илийского краю И Шань зi своїм помiчником Буянтаем пiдписали Кульджинский торговельний договiр. За цим договором Росiя одержала право на пристрiй у Кульдже й Чугучаке торговельних факторiй i призначала туди консулiв. Договiр пiдтверджував колишнiй принцип взаємної видачi пiдданих обох сторiн владi своєї держави для суду й покарання, але тiльки у випадку здiйснення ними важливих карних злочинiв. У випадку ж дрiбних конфлiктiв мiж китайськими й росiянами пiдданими дозвiл їх на мiсцi покладало на росiйського консула й китайських чиновникiв. Ця умова вносила в Кульджинский договiр елемент нерiвноправностi. 33. Франко-пруська вiйна 1870-71 рр. та її наслiдки Франко-пруська вiйна 1870-1871 - вiйськовий конфлiкт мiж iмперiєю Наполеона III i європейської гегемонiї, що домагалася, Пруссiєю. Вiйна, спровокована прусским канцлером Бiсмарком i формально почата Наполеоном III, закiнчилася поразкою й крахом Французької iмперiї, у результатi чого Пруссiя зумiла перетворити Пiвнiчно-Германський союз у єдину Германську iмперiю. до вiйни стали претензiї на iспанський престол, якi висунув родич Вiльгельма Прусского Леопольд Гогенцоллерн. Претензiї цi таємно пiдтримував Отто Тло Бiсмарк. У Парижу були обуренi домаганнями Леопольда. Наполеон III змусив Гогенцоллерна вiдмовитися вiд iспанського престолу, а пiсля цього посол Наполеона зажадав, щоб ця вiдмова схвалив i сам Вiльгельм. Цi вимоги, пред'явленi в Эмсе, порушували правила дипломатичного етикету. Вiльгельм вiдповiв вiдмовою й послав Бiсмарку телеграму з розповiддю про свою зустрiч iз французьким посланником. У телеграмi повiдомлялося: «Французький посол звернувся до його величностi в Эмсе iз проханням дозволити йому телеграфувати в Париж, що його величнiсть зобов'язується раз i на завжди не давати своєї згоди, якщо Гогенцоллерны знову виставлять свою кандидатуру. Тодi його величнiсть вiдмовилася прийняти французького посла й велiв передати, що бiльше не має нiчого повiдомити його». “Эмскую депешу” Бiсмарк сприйняв як сигнал до негайних дiй. Вiн негайно дав вказiвки опублiкувати її в газетах, пiдправивши таким чином, що вона тепер виглядала образливо для Францiї. 13 липня почалася мобiлiзацiя у Францiї, 16 липня - у Нiмеччинi. 19 липня 1870 Наполеон III оголосив Пруссiї вiйну. Приводом до вiйни послужило неприємне для Францiї запрошення принца Леопольда, родича прусской династiї, на iспанський трон, що залишався вакантним внаслiдок iспанської революцiї, що свергнули королеву Ізабеллу. І Францiя перша оголосила вiйну, однак Пруссiя виявилася краще до неї пiдготовлена. Пруссiя веде переможну вiйну. Французька армiя капiтулювала пiд Седаном, у складi якої перебував сам Наполеон. У Парижу вiдбувся переворот. Вiн низложен. В урядi ключовi пости займають республiканцi. Францiя приречена. Нiмцi оточують Париж. Дух Францiї зломлений. Одна армiя виявилася розгромлена, iнша витиснута у Швейцарiю, вiйна програна. У жовтнi Горчаков завершує головну справу свого життя: вiдмовляється дотримувати умов паризького мирного договору. У першу чергу мова йде про нейтралiзацiю Чорного моря. У березнi 1872 р. все це формально фiксується. А в сiчнi 1871 р. у Версалi пiдписується договiр про утворення Германської iмперiї. 22 германськi держави поглинаються Пруссiєю. Вiльгельм стає iмператором Германської iмперiї. 18 сiчня Францiя капiтулює й пiдписується Франкфуртский мир. До складу Нiмеччини входить Ельзас i Лоторингия, на Францiю покладена контрибуцiя в 5 млрд. золотом до виплати якої, Францiя є пiд германською окупацiєю. Германська iмперiя стає новою великою державою й мiжнародними вiдносинами починають розвиватися по зовсiм новому принципi 34. Континентальна блокада та її значення. Берлiнськi декрети Наполеона Наполеона. Декрет про Континентальна блокада забороняв вести торговельнi, поштовi й iн. зносин iз Британськими островами; Континентальна блокада поширювалася на всi пiдвладнi залежнi вiд її або союзнi їй країни. країн, що мали традицiйнi економiчнi зв'язки з Великобританiєю. Головне завдання Континентальна блокада, поставлене Наполеоном, - розтрощення Великобританiї - виявилася невиконаною. Великобританiя вiдповiла на Континентальну блокаду контрблокадою, широким розгортанням морської торговельної вiйни й контрабандної торгiвлi, з якої органiзована французькою владою i їхнiми союзниками митна охорона була не в змозi впоратися. По Тильзитскому мирi 1807 до Континентальна блокада була змушена приєднатися Росiя. Тяжкi для Росiї умови Континентальної блокади сприяли загостренню франко-росiйських вiдносин i з'явилися однiєї з найважливiших причин початку вiйни Наполеона проти Росiї в 1812. 35. Вiдставка О. Бiсмарка та „новий курс” нiмецької зовнiшньої полiтики у широких колах суспiльства. З "новим" курсом полiтики, пiсля вiдставки Бiсмарка, напрямок полiтики мiнялося iз частими призначеннями нових канцлерiв (Каприви, Гогенлоэ, Бюлов), причому змiни, що звичайно викликалися невiдомими суспiльству причинами й мотивами й що пояснювалися, очевидно, лише особистим настроєм iмператора, дали привiд назвати курс його полiтики курсом "зиґзаґ" (Zickzackkurs). На початку 1890-х рр. В. був якщо не фритредером, то прихильником торговельних трактатiв з iноземними державами, супротивником крайнiх домагань аграрiїв; виразником його полiтики був Каприви. На початку XX в. В. є, навпроти, аграрним протекцiонiстом, i виразником його полiтики є Бюлов. Інiцiатива всiх цих змiн належить не рейхстагу, не канцлеровi й не мiнiстрам, а особисто iмператоровi, що iз самої вiдставки Бiсмарка є, по поширеному визначенню, своїм власним канцлером. Захоплення дiяльнiстю на користь робiтникiв, що виразилося у В. у скликаннi робочої конференцiї, швидко змiнилося сильним почуттям неприхильностi до них. Пiд впливом цього почуття В. двiчi - у Билефельде в 1897 р. i в Ойнгаузене в 1898 р. - обiцяв фабрикантам закон для захисту бажаючих працювати. Законопроект, що карає гамiвним будинком за пiдбурювання до страйку (Zuchthausvorlage), був дiйсно вироблений по починi самого В. i внесений у рейхстаг, але забракований цiєю останньою, значним бiльшiстю голосiв (1899), i В. спокiйно примирився iз цим. Взагалi не раз вiн брався до роботи, урочисто обiцяв що-небудь, але, будучи не в силах провести свiй намiр, швидко остигав i, анiтрошки не бентежачись невдачею, знову затiвав що-небудь настiльки ж нездiйсненне; проект з'єднання мережею каналiв Рейну з Ельбою, що вiн вважав за необхiдне й по промисловим, i по стратегiчних мiркуваннях, був вiдкинутий консервативною бiльшiстю прусского ландтагiв, i В. не тiльки примирився iз цим, але пiшов на всiлякi поступки саме консерваторам. Одна iдея, або скорiше одне почуття незмiнно проходить через все його царювання: iдея посилення германської армiї й ще бiльше флоту, ценою яких би те не було жертв, почуття преклонiння перед вiйськовою силою й перед "окутим у броню кулаком" (його вираження). У всьому iншому В. мiнявся з разючою швидкiстю. Пославши в 1896 р. поздоровно-спiвчутливу телеграму президентовi Пiвденно-Африканський республiки Крюгеру iз приводу вiдбиття англiйського набiгу (Джемсона), вiн через 3 роки виражав симпатiї англiйцям, що почали вiйну з бурами. Бiльш нiж хто-небудь вiн говорив про жовту небезпеку, ледве не проповiдуючи хрестового походу проти Японiї; на початку Росiйсько-Японської вiйни його симпатiї були настiльки виразно на сторонi Росiї, i це настiльки позначалося в його полiтику, що й у Японiї, i в самiй Нiмеччинi це викликало сильне невдоволення. Але успiхи японцiв швидко викликали спiвчуття до них iмператора; у декiлькох мовах вiн висловився проти росiйського офiцерства й дуже спiвчутливо стосовно Японiї. Формальним проявом нового погляду послужив у травнi 1905 р. вишукано ласкавий прийом у Берлiнi японського принца Арисугавы, одночасно з недостатньо ласкавим прийомом покровительствуемого Росiєю князя чорногорського Миколи. Із численних поїздок В., досить люблячої подорожi, найбiльше полiтичне значення надається його поїздцi в 1898 р. на Схiд, у Туреччину й Палестину. Завдяки своїй любовi говорити мови при всякому зручному випадку, завдяки нестiйкостi, непослiдовностi й коливному курсу своєї полiтики, своєму преклонiнню перед силою, є постiйною мiшенню для карикатур майже всiх нiмецьких сатиричних журналiв, i предметом нападок у пресi. Тому що вiн досить чутливий до них, то прокуратура не пропускає приводу до порушення процесiв про образу величностi. 36. Робота А. Дебидура "Дипломатична iсторiя Європи". и легким языком несмотря на сложность и запутанность дипломатических комбинаций. В центре внимания Дебидура - развитие всей системы европейских международных отношений. Уся зовнiшня полiтика Директорiї та її адмiнiстративний апарат залежали вiд воєнних перемог. Контрибуцiї ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходiв Директорiї. Гловною задачею Дипломатiї було найбiльш вигiдне використання воєнних перемог та в створеннi кола залежних держав на схiдному кордонi. Італiя була джерелом продуктiв та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюваннi Індiї. Що ж до безпосередньо дипломатiї, то це була так звана «дипломатiя генералiв», за конституцiєю Директорiя вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентiв. Була також створена Комiсiя (мiнiстерство) по закордоннип справам, але мiнiстр в нiй не мав полiтичного впливу. Але фактично дипломатiя знаходилась при владi у воєнних генералiв (наполеон, Моро) республiки, вони пiдписували i перемир’я i прелiмiнарнi договори без врахування iнструкцiй Директорiї. Тон дипломатичних договорiв був в дусi насилля, рiзкостi та грубостi. Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того вiн служив у жирондистiв але вiн таємно служив i королю. Вiн був вiдомий не тiльки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемiр. Весь адмiнiстративний апарат Директорiї базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Вiн внiс ряд змiн у органiзацiю мзс. Вiн поставив iнститут консулiв на корсить торговим iнтересам, оскiльки до того iнтереси в них були в бiльшiй мiрi полiтичнi. Таким чином головною задачею консулiв була задача захисту торгiвлi. Вiн також органiзував школу перекладачiв, Саме вiн пiдтримуав Наполеона у походi на Єгипед та новi завоювання. Пiсля перевороту 18 брюмера вiн також був мiнiстром i всi дипломатичнi справи перейшли в його та Бонапарта руки. Консульство. Францiєю управляли три консули. Кожний з них мав рiвну владу, вони здiйснювали посiбник iз черзi. Однак iз самого початку вирiшальної, безсумнiвно, був голос Бонапарта. Декрети брюмера являли собою перехiдну конституцiю. По сутi, це була Директорiя, що зводилася до влади трьох. При цьому Фуше залишився мiнiстром полiцiї, а Талейран став мiнiстром закордонних справ. Комiсiї двох попереднiх зборiв збереглися й розробляли новi закони по велiнню консулiв. 12 листопада консули дали клятву «бути вiдданими Республiцi, єдиної й неподiльної, заснованої на рiвностi, волi й представницькому правлiннi». Але якобiнськi лiдери були арештованi або висланi на час консолiдацiї нової системи. Придатний, котрому поручалося важливе завдання по органiзацiї фiнансiв, що перебували в станi хаосу, досяг вражаючих результатiв завдяки своїй чесностi, компетентностi й винахiдливостi. У Вандее наступило перемир'я iз заколотниками-роялiстами. Робота зi створення нового основного закону, що одержав назву Конституцiї VIII року, перейшла у ведення Сиейеса. Вiн пiдтримував доктрину, вiдповiдно до якої «довiра повинне виходити знизу, а влада зверху». Бонапарт мав далеко, що йдуть плани. В «кулуарах перевороту» було вирiшено, що вiн сам, Ж. -Ж. де Камбасерес i Ш. -Ф. Лебрен стануть консулами. Передбачалося, що Сиейес i Дюко очолять списки майбутнiх сенаторiв. ДО 13 грудня нова конституцiя була завершена. Виборча система формально опиралася на загальне виборче право, але при цьому встановлювалася складна система непрямих виборiв, що виключала демократичний контроль. Засновувалися 4 збори: Сенат, Законодавчi збори, Трибунат i Державна рада, члени яких призначалися зверху. Виконавча влада передавалася трьом консулам, але Бонапарт як перший консул пiднiмався над iншими двома, якi задовольнялися всього лише дорадчим голосом. Конституцiя не передбачала нiяких противаг абсолютної влади першого консула. Вона була затверджена за допомогою плебiсциту в ходi вiдкритого голосування. Бонапарт форсував хiд подiй. 23 грудня вiн видав декрет, по якому нова конституцiя повинна була ввiйти в силу в день Рiздва. Новi iнститути почали дiяти ще до оголошення результатiв плебiсциту. Тим самим виявлявся тиск на результати голосування: 3 млн. голосiв за й тiльки 1562 - проти. Консульство вiдкрило нову еру в iсторiї Францiї. 38. Другий подiл Польщi та Україна. Другому роздiлу Польщi передувало наростання у зв'язку з революцiєю у Францiї революцiйних настроїв у Європi й, зокрема, у Польщi. Другий роздiл викликав невдоволення патрiотiв Польщi. В 1794 р. почалося повстання в Польщi на чолi з Тадеушем Костюшко ( 1746-1817). Повстання було подавлено, i це спричинило третiй роздiл Польщi (1795 р.): Австрiя й Пруссiя одержали польськi землi, Росiя - Курляндию, Литву, Захiдну Бiлорусiю, Захiдну Волинь. В обстановцi наростання вiйськової небезпеки Європа розкололася на два угруповання протиборчих держав. Кiстяк однiєї з них склав союз Нiмеччини й Австро-Угорщинi, ув'язнений в 1879 р. проти Францiї й Росiї. На противагу йому виник франко-росiйський союз, оформлений рядом договорiв 1891-93 гг. Іншi держави Європи, а також США i Японiя довгий час не могли вирiшити, до якiй з угруповань примкнути. - коалiцiя Англiї, Францiї й Росiї. В 1905 роцi в європейських справах вiдбулися корiннi змiни. Їхнiми творцями були нiмцi: Нiмеччини не загрожувала небезпека, Росiя, знекровлена вiйною на Далекому Сходi, охоплена революцiєю. У Ф. у влади стояли пацифистськи настроєнi радикали. хотiли затвердити незалежнiсть Марокко, французи - прибрати до рук марокканський банк i полiцiю. Конфлiкт iз Марокко послужив першим натяком на прийдешнi подiї ознакою 1-й свiтової вiйни, справжнiй поворотний пункт у європейськiй iсторiї. Ще ранiше марокканське питання було, вiдсунуть на заднiй план несподiваними конфлiктами Нiмеччини з Англiєю й Францiєю: - гонка вiйськово-морських озброєнь (германська-нiмецька-англо-германська) - Боснiйська криза. Францiя, як i Росiя, ще багато рокiв тому привiтали припинення германського-нiмецького-англо-германського спiвробiтництва, їх стривожила перспектива бути утягненими в германський-нiмецький-англо-германський конфлiкт. Сходi, i в iнтересах Росiї було пiдтримувати його. Османська iмперiя в Європi розпадалася сама. Македонiя була охоплена хронiчними безладдями, в 1903 р. там спалахнуло справжнє повстання, а всi спроби почати мiжнароднi дiї показали суперництво держав. Крiм того, А-У добре використовувала тi 10 рокiв, протягом яких її угода з Росiєю стабiлiзувало положення на Балканах ( проникає австрiйський капiтал). Європейської конференцiї, тому що вони мiняли умови Берлiнського трактату, i вiн направляється iз цiєю пропозицiєю в iншi країни. По поверненню в З-П вiн зажадав, щоб цi питання були переданi на розгляд Європейської конференцiї, що докорiнно мiняло справу. А-У мала намiр принизити Сербiю, а не Росiю, i в 1908 р. почалася вiйна мiж А-У i Сербiєю. Росiйський уряд вирiшив, що не буде втручатися в цю вiйну. А-У ж злякалася наслiдкiв своєї полiтики, хоча вона могла спокiйно завоювати Сербiю, вирiшує вiдступити, задовольняючись вимогам, щоб Сербiя визнала анексiю. Извольский примирився iз приниженням. Пiзнiше Сербiя надiйшла так само. Боснiйська криза закiнчилася, його результатами були: - не розв'язала проблемы пiвденних слов'ян; - для полiпшення положення двох провiнцiй так i нiчого не було зроблено. забити вiдбiй i спробувати змiнити курс. А-У повернулася до своєї негативної балканської полiтики. Германiя вiдмовилася вiд обiцянок надавати необмежену пiдтримку австрiйцям, даних нею в сiчнi 1909 р. Англiя, Фр. i Росiя домагалися полiпшення вiдносин з Нiмеччиною, особливо двi континентальнi держави. Якi ж були конкретно-полiтичнi наслiдки Вiденського конгресу? По-перше, був створений (по актi 8 червня 1815 р.) Германський союз. Цей союз не був державою, вона був лише союзом германських держав. Члени союзу користувалися однаковими правами, поза залежнiстю вiд розмiрiв держави-члена (i отут Пруссiя користувалася тими ж правами, що i яке-небудь вiльне мiсто). Була потрiбно одноголоснiсть при рiшеннi наступних питань: 1) основнi закони Германського союзу; 2) змiна основних установ Германського союзу; 3) правовi питання; 4) релiгiйнi питання. Не дивно, що при таких порядках Союзний сейм у Франкфуртi - основний орган Германського союзу - незабаром став посмiховищем всiєї Європи. Правда, члени Союзу повиннi були захищати цiлiснiсть всiєї Нiмеччини й не мiстити сепаратних договорiв. Але всi члени Союзу зберiгали повну волю у вiйськових i зовнiшнiх справах; вони не повиннi були лише мiстити союзи, спрямованi проти Германського союзу або окремих держав-членiв (зовсiм порожнє застереження!). Вiйни мiж германськими державами були забороненi, однак нiякої верховної судової влади в Союзi створено не було. Втiм, нiякого єдиного правового поля також не було створено. у результатi Вiденського конгресу були прийнятi наступнi територiальнi рiшення: 3. Герцогство Варшавське вiдходило до Росiї, за винятком Торуни й Познанi, що вiдiйшли до Пруссiї; Кракiв ставав вiльним мiстом; Схiдна Галичина переходило до Австрiї. 3. 2/5 Саксонського королiвства вiдходили до Пруссiї. Крiм того, Пруссiя одержувала Данциг i шведську Померанiю, Вестфалию, лiвий берег Рейну. У Ганноверском королiвствi за Пруссiєю забезпеченi вiйськовi дороги. Територiальнi збiльшення одержала Баварiя, але Франкфуртскому герцоговi його герцогство не вертається; Франкфурт стає вiльним мiстом. "Медиатизированные" Наполеоном князi залишаються медиатизированными (тобто вони втрачають своїх маєткiв), але ним виплачується компенсацiя. Нiдерландське королiвство приєднує до себе Бельгiю й Люксембург. Сардинское королiвство уступає Савойї Швейцарiї й Францiї, але одержує замiсть Геную. Територiальнi постанови Вiденського конгресу створювали цiлий ряд вогнищ напруженостi в рiзних регiонах Європи - вiд Пiвнiчного моря до Середземномор'я - i дуже незабаром Європi довелося вiдчути на собi, що штучне придушення волi народiв чревате самими серйозними наслiдками. 41. Польська проблема в 1795р. та третiй подiл Польщi. була прогресивної й викликала роздратування монархiв Європи. В 1793 р. Росiя й Пруссiя зробили другий роздiл: Пруссiї - вiдiйшли польськi землi, Росiї - Бiлорусiя й правобережна Україна. Другий роздiл викликав невдоволення патрiотiв Польщi. В 1794 р. почалося повстання в Польщi на чолi з Тадеушем Костюшко ( 1746-1817). Повстання було подавлено, i це спричинило третiй роздiл Польщi (1795 р.): Австрiя й Пруссiя одержали польськi землi, Росiя - Курляндию, Литву, Захiдну Бiлорусiю, Захiдну Волинь. У результатi роздiлiв Мова Посполитая як державу перестала iснувати. iмператриця Марiя-Луїза зберегла за собою Парму, Пьяченцу, Гвасталу; ерцгерцог Франц Эсте одержує назад герцогства Модену, Реджио й iн. Нарештi, було вiдновлене Королiвство Обох Сицилий зi столицею в Неаполе й королем Фердинандом IV на чолi. Отже, з одного боку, Італiя залишалася роздробленої, а з iншого боку - на Апеннiнському пiвостровi безроздiльно панувала Австрiя. У жовтнi вiдбулися плебiсцити в Умбрии й королiвствi Обох Сицилий, по результатом яких цi областi приєдналися до Сардинскому королiвства. Пiсля стiлькох столiть феодальної роздробленостi, iноземної окупацiї, принижень i безсилля - Італiя, нарештi, об'єдналася. От чому протести Берлiна проти порушення прав неаполiтанського короля й тата були озвученi лише проформи заради. Францiя, безсумнiвно, пiдтримала б Італiю. У Росiї не могли забути й простити поводження австрiйцiв у ходi Кримської вiйни. Нарештi, у самiй Австрiї була неспокiйно; Угорщина знову загрожувала повстанням. Але остаточно поховала всякi надiї австрiйцiв нота лорда Рассела вiд 27 жовтня, у якiй вiн висловився за народiв, що визнали Вiктора-Еммануїла своїм государем, i вiдстоював перед Європою ту точку зору, що нацiї можуть у будь-який час змiстити тi уряди, якi їм не по душi. "європейським концертом". 43. Священний союз ( iсторiя утворення, етапи дiяльностi). У Європi перебувало п'ять великих держав, сили яких були практично рiвнозначнi й згода мiж якими забезпечує мир у Європi на 40 рокiв. 3. Пруссiя дуже серйозно пiдсилюється; 4. Австрiя вiдносно слабшає; "європейського концерту", суть якої зводилася до того, що миром правили п'ять держав: Англiя, Францiя, Росiя, Австрiя й Пруссiя. Але жодна з великих держав не претендує на роль гегемона, що й забезпечило в Європi мир майже на 40 рокiв. Олександр пiд впливом своїх емоцiй, пов'язаних з перемогою над Наполеоном, висуває проект Священного Союзу. В основу його iдеї лягає концепцiя єдиної християнської системи в Європi, монархи якої повиннi зобов'язатися взаємодiяти виходячи iз принципiв Бiблiї. 4 держави зобов'язуються гарантувати статус-кво й запобiгати подальшi потрясiння, для чого висувається iдея постiйних конгресiв. Спочатку до Священного Союзу, прагнучи убезпечити свої завоювання, приєдналися Австрiя, Пруссiя й Росiї. Пiзнiше до них примкнули майже всi європейськi монархи. Англiя, хоча формально й не входила у Священний Союз, спочатку також пiдтримувала його полiтиковi. Фактично, це був союз монархiв, якi об'єдналися для спiльної боротьби проти революцiйних виступiв власних народiв, запобiгання й розгрому революцiйних виступу всюди, де б вони не виникали. революцiйнi виступи проти монархiв, якi вiдбулися в Іспанiї, Неаполе й П'ємонтi, змусили союзникiв на наступних конгресах називати речi своїми iменами. Так на Троппауском конгресi, що проходив восени 1820 р., Олександр наполягав на збройному втручаннi в iспанську й iталiйську революцiї. Вiн уперше проголосив принцип полiцейського нагляду не тiльки за Францiєю, але й за будь-якою країною, де починався б революцiйний рух. Але нiякi твердi заходи, початi правителями держав, що входять у Священний Союз, не могли зупинити революцiйнi виступи, якi охопили європейськi країни пiсля 1815 р. Пiсля реставрацiї в Іспанiї династiї Бурбонов були лiквiдованi всi прогресивнi полiтичнi перетворення, здiйсненi в цiй країнi за роки нацiонально-визвольної боротьби 1808-1814 гг. Новий король Фердинанд 7 скасував дiю конституцiї 1812 р., розiгнав кортесы й розправився з керiвниками й найбiльш помiтними учасниками нацiонально-визвольного руху. В Іспанiї повнiстю вiдновився й навiть пiдсилився абсолютистський режим. Полiтика короля викликала величезне невдоволення в суспiльству. Опозицiю йому становила мiська буржуазiя, iнтелiгенцiя й прогресивна частина дворянства. Невдоволення росло з кожним днем. Положення короля ускладнювалося тим, що головною силою революцiї, що назрiвала, була iспанська армiя. Повстання почалися в 1814 р. i незважаючи на жорстокi репресiї тривали. Фердинанд у березнi 1820 р. змушений був проголосити вiдновлення дiї конституцiї 1812 р., а вже в липнi 1820 р. у Мадридi зiбралися кортесы. Вони знову узаконили окремi демократичнi волi, лiквiдували цехи, скасували внутрiшнi мита, якi заважали розвитку вiльної торгiвлi, конфiскували монастирськi землi й скасували iнквiзицiю. Сили iспанських монархiстiв були занадто слабкi для того, щоб сподiватися на перемогу у своїй країнi без втручання ззовнi. Саме тому на конгресi Священного союзу у Веронi 1822 р. було ухвалене рiшення про вiйськову iнтервенцiю силами союзникiв в Іспанiю. Дiючи вiд iменi держав Священного Союзу, у квiтнi 1823 р. французька армiя вторглась в Іспанiю й до кiнця травня за пiдтримкою iспанського дворянства зайняла Мадрид. До листопада були зломленi останнi вогнища опору й революцiя була задушена. Олександра I. У цьому дивному документi говорилося, що країни-подписанты мають на метi вiдкрити перед особою Вселенныя їхню непохитну рiшучiсть як у керуваннi довiреними їм державами, так i в полiтичних вiдносинах до всiх iнших урядiв, керуватися не iншими якими-небудь правилами, як заповiдями сiючи Святi Вiри, заповiдями любовi, правди й миру, якi, аж нiяк не обмежуються додатком їх єдино до приватного життя, потрiбно, напроти того, безпосередньо управляти волею царiв i водительствовать всiма їхнiми дiяннями, яко єдиний засiб, що затверджує людськi постанови й винагороджує їхнi недосконалостi. Крiм того, сторони зобов'язалися залишатися зв'язаними узами дiйсного й нерозривного братерства, уважати себе як би единоземцами, подавати один одному у всякому разi й у всякому мiсцi посiбник, пiдкрiплення й допомога, дивитися на себе стосовно пiдданим як на батькiв сiмейства, бачити в керованi ними народах тiльки членiв єдиного народу християнського, управляти ними згiдне з навчанням Христа й пiклуватися про те, щоб i пiдданi перейнялися тими ж прагненнями, що й государi. . Вона складалася з Австрiї, Великої Британiї, Неаполiтанського королiвства, Пруссiї, Росiї та Швецiї . 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц. -iспан. у Трафальгарськiй битвi. Австр. армiя була оточена та знищена пiд Ульмом, пiд Аустерлiцом були розгромленi об'єднанi австр. -рос. вiйська. 3-я А. к. припи­нила iснування з пiдписанням Пресбурзького миру 1805 , який бувдвосторонньою франц. -австр. угода, пiдписана в Прессбурзi (сучасна Братислава, Словаччина) пiсля поразки союзних австр. -рос. вiйськ вiд Наполеона І пiд Аустерлiцем. За нею Австрiя визнавала франц. територ. захоплення в Італiї (П'ємонт, Генуя, Парма, П'яченца та iншi), поступалась на користь Наполеона як короля Італiї своїми територiями на Адрiатичному узбережжi (Венецiанська область, Істрiя, Далмацiя), визнавала Баварiю та Вюртемберг королiвствами, Баден — вели­ким герцогством i вiддавала Баварiї Тироль iз Бриксеном та Трiєнтом, архiєпископство Бамберг, єпископства Аугсбург, Фрейзинген, Нассау, Ейхштедт та iншi; Вюртембергу — п'ять мiст на Верхньому Дунаї, графство Гогенберг, ландграфство Валленбург. Мiж Вюртембергом та Баденом було подiлено частину австр. Шва-бiї, Констанц, Брейсгау, Ортенау. Як компенса­цiю Австрiя отримувала Зальцбург та Вюрцбург для вигнаного з Тоскани ерцгерцога Ферди-нанда Габсбурга. Австрiя зобов'язувалась сплати­ти контрибуцiю в розмiрi 40 млн. флоринiв. Змiни в Нiмеччинi та Італiї встановили франц. домiнування в Європi та поклали край iсну­ванню Священної Римської iмперiї. . Перша свiтова вiйна стала результатом порушення європейського балансу, що рiзко змiнив конфiгурацiю центрiв сили. Вона мiняється в основному в центрi Європи. Виникає Германська iмперiя й повнiстю мiняє всю цю конфiгурацiю. У цих умовах виникає стiйка тенденцiя до поляризацiї двох сил, до створення двох протиборчих блокiв, сутичка мiж якими неминуча. Розвиток засобiв ведення вiйни. · Англiя: пiдрив Нiмеччини як торговельного партнера. Англо-бурська вiйна привела до англо-германських протирiч. · Австрiя: будь-якiй слабкiй державi потрiбна вiйна, щоб об'єднатися. Вона була в самому уразливому положеннi. Внутрiшня криза, рiст вiдцентрових сил, залежнiсть Австрiї. Нiмеччина її пiдтримує. · Росiя: протоки. Вiйна з Нiмеччиною не дуже потрiбна. Забрати схiдну Галичину. · Потрiбний союз iз Англiєю. Домiнує стара логiка, вiдсутнє розумiння, прогнозування майбутнiх масштабiв i характеру вiйни. Всi країни зацiкавленi в загальнiй вiйнi: · Англiї потрiбний привiд розгромити Нiмеччину, знищити її флот. · Для Нiмеччини головний ворог - Францiя. Необхiдно знищити її, виключивши реваншу. Виникає конфлiкт мiж Сербiєю й Австрiєю iз приводу ситуацiї на Балканах. Росiя заступається за Сербiю, а Нiмеччина за Австрiю. Ключовий момент - ставка на нейтральнiсть Англiї. · Росiя об'єктивно до вiйни не готова, не вiдбулася реформа армiї. Інтерес: одержати привiд для захоплення проток. зацiкавленi в орiєнтацiї Росiї на Англiю й Францiю. Вона була чужорiдним тiлом у цьому альянсi. Розрахунок був на те, що ця вiйна неминуче приведе до облагороджування Росiї. Микола перебуває в умовах гострого конфлiкту з росiйським суспiльством, падав його престиж, вiн не мiг дозволити собi жорстко вiдстоювати свою точку зору. Сазонов домiгся наказу про мобiлiзацiю. Сам початок вiйни був пов'язане з iнiцiативою Нiмеччини й Англiї. І росiяни й французи жадали вiд англiйцiв чiткiй пiдтримцi. Нiмцям давали зрозумiти, що Англiя в цiй вiйнi не зацiкавлена, а тi дуже розраховували на її невтручання. 46. Дипломатична пiдготовка росiйсько-французької вiйни 1812 р. Политическая ситуация накануне войны После разгрома русских войск в битве под Фридландом в июне 1807 г. царь Александр I заключил с Наполеоном Тильзитский мир, по которому обязался присоединиться к континентальной блокаде Англии. По соглашению с Наполеоном Россия в 1808 г. отобрала у Швеции Финляндию и сделала ряд других территориальных приобретений; Наполеон же развязал руки для покорения всей Европы за исключением Англии и Испании. В 1810 г. Наполеон женился на Марии-Луизе Австрийской, дочери австрийского императора Франца, упрочив себе таким образом тыл и создав в Европе точку опоры. Французские войска после ряда аннексий придвинулись вплотную к границам Российской империи. Росiйський уряд довiдалося не про все, але дуже багато чого про французьку велику армiю. Олександр Іванович Чернишов кiлька разiв їздив кур'єром з листами Олександра до Наполеона й з листами Наполеона до Олександра. Наполеоновi Чернишов зумiв сподобатися своїми найтоншими лестощами й уменьем подавати розумно й до речi реплiки в розмовах про вiйськову справу, про що так любив говорити французький iмператор. Вкрадливий царедворець, молодий блискучий красень, абсолютно безпринципний кар'єрист, згодом жорстокий кат декабристiв, що завжди збуджував моральну огиду навiть у придворному оточеннi, що видали всякi види, трьох iмператорiв, яким вiн встиг за своє довге життя сподобатися, Чернишов знав, як пiдiйти до кожного iз цих трьох так несхожих один на одного людей: до Олександра, до Наполеона, до Миколи. А бiльше йому нiчого нiколи й не було потрiбно. Пещення Наполеона вiдкрило Чернишову доступ в усi салони Парижа й дали зв'язку у верхах французької бюрократiї. З початку 1811 р. Чернишов обзавiвся знайомством з Мiшелем, що служив у головному штабi французької армiї й давно що вже сносились iз росiйським посольством. Кожне 1-е й 15-е число мiсяця французький вiйськовий мiнiстр представляв iмператоровi так званий “Звiт про стан” всiєї французької армiї з усiма змiнами в чисельностi її окремих частин, з усiма змiнами в її розквартируваннi, з облiком всiх пiшли за полмесяца нових призначень на команднi пости й т. д. Цi звiти попадали в руки Мiшеля на кiлька коротких годин. Мiшель нашвидку знiмав копiї й доставляв їхньому Чернишову за вiдповiдну винагороду. Так у них i йшло справу цiлком благополучно й органiзовано бiльше року, iз сiчня 1811 по лютий 1812 р. Але вiд iмператорської таємної полiцiї вкритися було важко навiть при всiй спритностi Чернишова й всiєї обережностi Мiшеля. Щось здалося таємної полiцiї негарним, i в лютому 1812 р., коли Чернишова не було будинку, у нього зробили ретельний обшук, звичайно неофiцiйний. Обшукали й одного кур'єра на границi. Обшуки дали такi результати, що в Наполеона вже сумнiвiв нiяких не залишилося в щирiй ролi росiйського полковника, що полюбився йому. Наполеон, майже остаточно до цього часу що вирiшив, що вiйна з Росiєю неминуча, нi в якому випадку не мiг i не хотiв поривати з Олександром тепер же. Йому необхiдно було мати у своєму розпорядженнi ще 3 - 4 мiсяцi, i матерiал був затриманий. Чернишов пiсля цього таємного, делiкатного, але все-таки дуже лиховiсного за своїм значенням i по своїх результатах домашнього обшуку зволiв не дуже засиджуватися на берегах Сени. Вiн почтительнейше откланялся в Тюильрийском палацi й виїхав у Росiю. Перед вiд'їздом з Парижа вiн спалив всi папери, якi могли б дати iмператорської таємної полiцiї вiдповiдь на питання, що невiдступно стояло перед нею iз часу цього лютневого спритно завуальованого обшуку: зрада доведена, Чернишов мав доступ до секретнейшим документiв, але хто зрадник? Випадок дав розгадку таємницi. Кваплячись iз вiд'їздом, Чернишов забув наказати пiдняти килими у своїх кiмнатах. Як тiльки вiн виїхав, французька полiцiя з'явилася в будинок. Пiд одним з килимiв бiля камiна був знайдений лист, писане рукою Мiшеля, якимось образом туди завалився. Мiшель був негайно арештований, суджений i привселюдно гiльйотинований 2 травня 1812 р. Суд над ним i ще трьома обвинувачуваними був навмисно зроблений голосним: Наполеон хотiв представити народу справа так, що саме Росiя прагне напасти на Францiю й пiдсилає шпигунiв. Отже, хоча в росiйського уряду на початку вiйни були лише порiвняно давнi вiдомостi - вiд лютого 1812 р., - але за чотири мiсяцi цi повнi й найбагатшi вiдомостi в загальному не могли ще остаточно застарiти. А про пересування й змiни, що происшли у французькiй армiї за саме останнiм часом, росiйське командування дещо знало вiд iнших своїх агентiв, подрiбнiше й непомiтнiше, що сидiли й у Парижу, i в Нiмеччинi, i особливо в Польщi. [Реорганiзую армiю, оголошу вiйну Австрiї, створю єдину Нiмеччину пiд верховенством Пруссiї]». У цiй цитатi розкритi всi плани Б у зовнiшнiй полiтицi. Б змiцнив зв'язку з керiвними колами пруссько-германського мiлiтаризму - з вищим генералiтетом, вiйськовим мiнiстерством i Бiльшим Генеральним Штабом. Опираючись на союз Кайзер-Генштаб (Мольтке - аристократ, офiцер, вивчав гуманiтарнi науки, блискуче розбирався у вiйськових питаннях), Б дуже рано зрозумiв яку роль грає Росiя на мiжнароднiй аренi. Б противився англiйським планам, спрямованим проти Росiї, якi передбачалося здiйснити за допомогою Пруссiї. Територiальнi компенсацiї за рахунок (п)росiян* володiнь Пруссiї були не потрiбнi, i тим бiльше вступ у союз iз Англiєю, Францiєю й Австрiєю означало перетворення Пруссiї у васала англiйської корони. Навiть переможна вiйна з Росiєю принесла б збиток Пруссiї, що постiйно вiдчувала б на схiднiй границi тиск iз боку потужної держави, готової до реваншу. План Б полягав у тiм, щоб зiбрати 200-тисячну армiю на границi з Росiєю, а потiм, порушуючи угоди, ударити разом з росiянами по Австрiї, користуючись тим, що Англiя й Францiя, зайнятi боротьбою з Росiєю на Чорному морi, не зможуть зробити Пруссiї реальної протидiї. Однак план був вiдкинутий через страх у правлячих колах перед Австрiєю. І на Паризькому конгресi Пруссiї довелося чекати поки великi держави дозволять їй увiйти туди, де вiд iменi всiх германських держав уже виступала Австрiя. 23 вересня 1862 року Б був уведений до складу прусского кабiнету, а через 2 тижнi був призначений на пост мiнiстра-президента. Із цього моменту протягом 28 рокiв Б беззмiнно стояв у полiтичного керма Пруссiї. Б висунув iдею спiльностi династичних iнтересiв обох монархiчних держав (Росiя й Пруссiя), особливо в боротьбi проти нацiонально визвольного руху в Польщi, подiленої мiж Пруссiєю, Росiєю й Австрiєю. Б усiляко пiдтримував тезу: «Боротьбу проти цього руху ми повиннi вести не за правилами цивiльної справедливостi*, а за правилами громадянської вiйни». Б застерiгав Горчакова, що «найменша поступка при нинiшнiх обставинах украй небезпечна». Коли в Польщi вiдбулося збройне повстання, Б зосередив вiйська на границi, щоб не пропустити повстанцiв на територiю Пруссiї. У Б було 2 шляхи : 1-й варiант : - швидко придушити повстання, згiдно з Росiєю; - дати ситуацiї погiршитися доти, поки росiяни вiйська будуть виселенi з Польщi, а вона [Польща]* попросить допомоги в Пруссiї. був сумнiвний i небезпечний. що даний союз не обмежується боротьбою проти Польщi, але проти будь-якої небезпеки ззовнi. У Россi вважали, що Нiмеччина стане заслоном на Сходi. - недопущення польського повстання в Сiлезiї; - показати Австрiї, що Пруссiя не буде плестися в неї у хвостi; - друге зближення з Росiєю, що забезпечило б нейтралiтет Росiї у випадку вiйни Пруссiї iз Францiєю або Австрiєю. Починаючи вiйну проти Данiї, Б хотiв запобiгти намечавшееся перетворенню герцогств Гольштейна й Шлейзвига в самостiйнi держави, вхiд до складу Германського союзу. [Германський союз - об'єднання германських держав пiд гегемонiєю Австрiї, створене (у складi 39 держав) 8 червня 1815 г на Вiденському конгресi; лiквiдований пiсля розгрому Австрiї в 1866 (ДО 66 року в ГС входило 32 держави.)] Друга мета - испробовать боєздатнiсть армiї, нарештi, зробити перший крок до об'єднання Нiмеччини пiд своїм верховенством. Наступною метою була вiйна з Австрiєю, i Бiсмарк вiдмiнно розумiв, що потрiбно заручитися й цього разу нейтралiтетом Росiї, що був забезпечений: маючи старi звади з Австрiєю, Росiя не рушить свої вiйська на її захист. Францiї Б пообiцяв шматки рейнської Баварiї й рейнського Гессену, таким чином, Б не довелося розподiляти сили на 2-х фронтах. 1866 - австрiйська армiя була розбита, це був перший трiумф Мольтке. 12 липня* 1866 року на вiйськовiй радi Б висловився проти подальшого походу на Вiдень, тому що Францiя, що одержала територiї, обiцянi Бiсмарком, початку виступати проти + Росiя стурбована настiльки швидкою перемогою Пруссiї - тобто Пруссiя могла потрапити у франко-росiйськi клiщi, до того ж вiйна з Австрiєю була непопулярна й у самiй Пруссiї серед буржуазiї. Поразка Австрiї означало лiквiдацiю її претензiй на гегемонiю серед германських держав. Гегемонiю одержала Пруссiя й приступилася до пiдготовки третього, заключного акту на шляху до об'єднання Нiмеччини. Б бачив свою головну дипломатичну мету в тiм, щоб заручатися пiдтримкою [чиєї?]*, коли вiн почав готуватися до вiйни iз Францiєю. Боротьба розгорнулася навколо 4 пiвденно-германських держав: Баварiя, Вюртемберг, Баден i Гессен. Францiя також вимагала обiцянi їй територiї, але Б не квапився. Б також боявся зближення Фр i Авст, що хотiла взяти реванш за поразку. У Б був також проект створення з Баварiї нейтральної держави типу Бельгiї, що повинне було переконати Росiю, що Нiмеччина не збирається розширюватися за рахунок пiвденно-германських земель, а також показати агресивнi цiлi австро-французьких спроб зближення. Б звернув свої зусилля убiк Англiї, Росiї й Італiї, щоб, використовуючи всi промахи Францiї, залишити неї в iзоляцiї. Б також продовжував переговори iз Францiєю, щоб виграти час, потрiбне для пiдготовки до вiйни. Б вирiшив спровокувати Францiю. Б вирiшив використовувати суперечку Францiї iз принцом Леопольдом (Гогениоллеры Зигмарингеи [назва династiї?]) iз приводу престолу в Іспанiї. Францiя виступила проти обрання нiмецького принца. Виник конфлiкт. Прусский король злякався можливої вiйни, пообiцяв, що накаже принцовi подати у вiдставку, але це було б крахом провокацiйних зусиль Б =» Б сфабрикував т. зв. Эмскую* депешу й спровокував Наполеона3 на оголошення вiйни. 48. Вступ США в боротьбу за передiл свiту в останнiй третинi ХIХ ст. У серединi XVIII в. Англiя затвердила своє колонiальне панування в схiднiй частинi Пiвнiчної Америки. У ходi вiйни за незалежнiсть ( 1775-83 гг.) 13 англiйських колонiй об'єдналися в Сполученi Штати Америки (1776 р.), у влади в країнi закрiпилися буржуазiя й плантатори-рабовласники. У результатi громадянської вiйни ( 1861-65 гг.) мiж буржуазною пiвнiччю країни й пiвденних рабовласницьких штатiв було законодавчо скасоване рабство. У наступний перiод США стають високорозвиненою капiталiстичною країною. До кiнця XIX в. американський капiталiзм вступив у стадiю iмперiалiзму, у країнi пiдсилився робочий рух. З кiнця XIX в. правлячi кола США активно включаються в боротьбу за передiл миру, за завоювання пануючого положення на свiтовому ринку, широко розгортають колонiальну экспансiю, у першу чергу в Латинськiй Америцi США взяли участь у першiй свiтовiй вiйнi (оголосили вiйну Нiмеччини у квiтнi 1917 р.). Перемога першої буржуазної Революцiї, який була воїна американцiв за незалежнiсть проти Англiї наприкiнцi XVIII в., створила умови для капiталiстичного розвитку США. Швидкому економiчному росту сприяли й природнi умови: м'який клiмат, багатство корисних копалин. Розташування країни за океаном давала можливiсть нести порiвняно невеликi вiйськовi витрати на оборону країни. Однак у США капiталiстичнi вiдносини розвивалися нерiвномiрно. Якщо в пiвнiчних штатах швидко затверджувалися буржуазнi порядки, фермерське сiльське господарство, росла капiталiстична промисловiсть, то в пiвденних штатах панувала рабовласницька система. У пiвнiчних штатах рабство було скасовано вже на початку XIX в., а на Пiвднi в 1860 р. налiчувалося 4 млн. рабiв-негрiв. Головним гальмом на шляху капiталiстичного розвитку на всiй територiї країни було рабство. Плантатори Пiвдня господарювали екстенсивними методами, постiйно мали потребу в нових землях i прагнули до захоплення родючих земель на Заходi. Але на цi землi також претендували пiвнiчноамериканськi буржуазiя, фермери й переселенцi. Подальше розширення територiї плантаторського господарства забезпечувало збереження рабства. Сiльськогосподарську продукцiю й сировину плантатори традицiйно вивозили в європейськi країни й звiдти iмпортували промисловi товари. У результатi пiвнiчноамериканськi виробники втрачали джерела сировини й ринку збуту промислової продукцiї. Цi фактори приводили до протирiч мiж капiталiстичною Пiвнiччю й рабовласницьким Пiвднем. Через слабiсть промислової й торговельної буржуазiї Пiвночi полiтична влада належала плантаторам, якi висували в президенти своїх ставленикiв. Прагнення зберегти низькi мита на ввезенi з Європи промисловi товари змушувало частину фермерiв також вiддавати свої голоси кандидатам жителiв пiвдня. Однак все бiльше число людей противилося рабству, в 50-е рр. боротьба проти рабства активiзувалася. Необхiднiсть знищення рабства ставала неминучою. У ходi збройної боротьби, спрямованої проти рабовласництва, у штатi Канзас була утворена Республiканська партiя, що об'єднала у своїх рядах буржуазiю, фермерiв - супротивникiв рабства. Приводом до вiйни мiж Пiвнiччю й Пiвднем послужило обрання в 1860 р. на пост президента США Авраама Линкольна ( 1809-1865), одного з талановитих керiвникiв Республiканської партiї й прихильника скасування рабства. Плантатори на своєму з'їздi прийняли рiшення про вiддiлення рабовласницьких штатiв вiд Союзу й почали пiдготовку до вiйни. В 1861 р. цi штати створили Конфедерацiю, вiйська якої у квiтнi пiдняли заколот i захопили форти й арсенали на пiвднi країни. Цивiльна вiйна, Що Почалася, була результатом загострення економiчних i соцiально-полiтичних протирiч мiж двома суспiльними системами: системою найманої працi й системою рабства. По характерi вiйна була буржуазно-демократичною революцiєю, другою революцiєю на територiї США. Плантатори-Рабовласники боролися за збереження рабства як соцiальної системи, поширення її на всю територiю країни. Основним завданням на першому етапi вiйни жителi пiвночi вважали вiдновлення Союзу всiх штатiв i недопущення поширення рабства на новi регiони. Пiсля ряду вiйськових невдач уряд А. Линкольна на вимогу робiтникiв, фермерiв, буржуазiї звернулося до революцiйних методiв ведення вiйни. Армiя поповнилася тисячами добровольцiв i негрiв , що бiгли на Пiвнiч, потiм була уведена вiйськова повиннiсть. За роки вiйни в армiю Пiвночi було покликано 2,7 млн. чiл., а в армiю Пiвдня - 1,1 млн. Тепер жителi пiвночi вели вiйну не тiльки за вiдновлення єдностi країни й запобiгання поширення рабства, але й лiквiдацiю системи рабства, безкоштовне надiлення землею, тобто завдання вiйни стали революцiйними. Велике значення для успiху жителiв пiвночi мав закон про гомстедах, прийнятий в 1862 р. (закон про земельнi надiли, по якому громадянин США, що досяг 21 року й не воював проти Пiвночi, мiг одержати надiл до 65 га послу сплати збору - 10 дiл.). В 1862 р. була пiдписана урядова заява про звiльнення рабiв. Десятки тисяч колишнiх рабiв записувалися добровольцями в армiю. Вiйськова iнiцiатива перейшла до жителiв пiвночi. В 1864 р. вiйська пiд командуванням У. Шермана ( 1820-1891) вторглись у тил жителiв пiвдня. Цей марш у рядi районiв Пiвдня викликав повстання негрiв i виступу фермерiв, робiтникiв i ремiсникiв проти рабовласникiв. Вiйська генерала У. Гранта ( 1822-1885), що в 1864 р. був призначений головнокомандуючим армiї жителiв пiвночi, оточили столицю Конфедерацiї й у квiтнi 1865 р. зайняли її. Головнокомандуючий армiї Пiвдня генерал Р. Чи ( 1807-1870) iз залишками вiйська змушений був здатися. Вiйна 1861-1865 гг. була жорстокi й кровопролитною: жителi пiвночi втратили 360 тис. убитими й померлими вiд ран i хвороб, а жителi пiвдня - 250 тис. фермерського (американського) шляхи розвитку сiльського господарства на бiльшiй територiї США, створення єдиного нацiонального ринку й розширення демократичних прав громадян. Громадянська вiйна була першим етапом другої буржуазно-демократичної революцiї, а роки Реконструкцiї Пiвдня ( 1865-1877) стали її другим етапом. Цiль Реконструкцiї складалася в проведеннi в пiвденних штатах буржуазно-демократичних перетворень i обмеженнi влади колишнiх рабовласникiв. Вся повнота влади тимчасово передавалася федеральним вiйськам. У груднi 1865 р. Конгрес затвердив звiльнення негрiв, а в 1866 р. 14-я виправлення до Конституцiї країни визнало право голосу за неграми. Однак негри не одержали землю. З виводом федеральних вiйськ з пiвденних штатiв влада знову перейшла до плантаторiв. Це було зрадництвом буржуазiї пiвнiчних штатiв своїх союзникiв-негрiв, воно означало кiнець Реконструкцiї. Незважаючи на вiдновлення влади плантаторiв Реконструкцiя мала важливе значення в iсторичному процесi США. Головний її результат створення умов для розвитку капiталiстичних вiдносин на Пiвднi країни, завершення процесу створення єдиного нацiонального ринку. Роки Реконструкцiї були спадним етапом другої буржуазно-демократичної революцiї в США. 50. Лютнева революцiя 1848 р. у Францiї та позицiя великих держав. У Францiї багато феодальних порядкiв були знищенi в ходi революцiї 1789-1794гг. Сталий режим липневої монархiї (1830-1848) вiдповiдав iнтересам лише фiнансової буржуазiї, викликав ненависть широких мас селянства й робiтникiв, невдоволення промислової, торговельної буржуазiї. Загальне невдоволення полiтикою уряду Луи-Фiлiпа збiльшувалося неврожайними роками 40-х рр., кризою надвиробництва 1847 р. Все це викликало нову революцiю у Францiї, що одержала назву Лютневої (1848). Не знаходячи можливостi дозволити криза в країнi, припинити барикаднi бої на вулицях Парижа, Луи-Пилип змушений був вiдректися вiд престолу. Францiя була проголошена Республiкою, створене тимчасовий уряд, уведене загальне виборче право для чоловiкiв, скорочений робочий день для робiтникiв до 10-11 годин, збiльшенi податки на земельних власникiв. Однак тимчасовий уряд виявився не в змозi виконати iншi вимоги робiтникiв i мiської бiдноти. Дiї тимчасового уряду й вибраних Нацiональних зборiв, по сутi явившиеся рухом назад, привели в червнi 1848 р. до широкого антиурядового повстання робiтникiв Парижа, що було жорстоко подавлене вiйськами. Влада була передана президентовi Луи Наполеоновi, що 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати й кинути у в'язницi небезпечних для нього полiтичних дiячiв, а вiйськам зайняти урядовi заклади. Це був державний переворот. У вiдповiдь у рядi мiст тисячi прихильникiв Республiки вийшли на барикади, однак вiйська швидко придушили повстання. Революцiя зазнала поразки. В 1852 р. Луи Наполеон проголосив себе Наполеоном III, iмператором Францiї. У країнi встановилася Друга iмперiя ( 1852-1870). 51. Балканськi вiйни умови для формування Балканського блоку, створення якого «деригували» великi держави. Тут вони намагались подiлити сфери впливу, тобто шукали союзникiв. Спочатку сформувався болгарсько-сербський союз 1912 року проти Туреччини, а вже потiм до нього приєднались iншi учасницi: Грецiя та Чорногорiя. Метою союзу балканських д-ав було звiльнення з-пiд османського гноблення тих балканських територiй, якi ще перебували пiд пануванням Туреччини. Але тут були ще й власнi зовнiшньо-економiнчi цiлi, зокрема Болгарiя та Сербiя намагалсь дiстати вихiд до моря а також «увiрвати» собi частину Македонiїї, Грецiя також хотiла частину Македонiї та о. Крит. Сербiя з Грецiєю прагнули здiйснити подiл Албанiї щоб здобути вихiд до Адрiатичного моря. Стратегiчною ж метою Сербiї було створення єдиної держави на чолi з собою. Росiя намагалсь стримувати початок вiйни, адже вона боялась за морськi протоки, куди iншi держави могли б ввести свої сили, так само як i Австрiя, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах. Нiмеччина пiдтримувала Австрiю i обiцяла їй допомогу. Сербiя була зацiкавлена у вiйнi з Австрiєю. Англiя намагалась бути арбiтром в Європi. 1 Балканська вiйна iнаслiдком стало захоплення усiєї європейської територiї Османiв. Туреччина зазнала в листопадi поразки i звернулася за допомогою до iнших країн. В груднi було укладено перемир’я. Але непоступливiсть Туреччини щодо кордонiв та щодо вiдмови вiд островiв в Егейському морi i викликала поновлення бойових дiй. Переговори продовжилися в травнi 19113 було пiдписано остаточний Лондонський мир. За ним усi європ. володiння Тур. опинялися пiд владою Балканських країн. На перегово­рах у Лондонi країни пiдтримували балканськi союзнi д-ви, Австро-Угорщина i Нi­меччина, сприяючи Туреччинi, намагалися урi­зати здобутки країн Балканського союзу, особ­ливо Сербiї. 1-а Б. в. мала велике мiжнар. значення. Пере­мога балканських д-ав означала падiння тур. панування майже на всiй територiї Балкан­ського пiво-ва i послаблення Туреччини та по­зицiй австр. -нiм. угруповання. 2 Балканська вiйна загострились також протирiччя мiж союз­ними балканськими д-вами. Сербiя та Грецiя, невдоволенi розподiлом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок територiї Маке­донiї, яка мала вiдiйти Болгарiї за умовами мир­ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарiї. До нього фактично приєдналася Румунiя, яка була незадоволена територ. компенсацiєю за її нейтралiтет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, пiдтримувана Нiмеччиною, намагаючись оста­точно зруйнувати Балканський союз, спрово­кувала 2-у Б. в. болг. вiйська розпо­чали воєннi дiї проти сербiв i грекiв. У вiйну проти Болгарiї вступила Румунiя. Туреч­чина 16. 07. 1913 також напала на Болгарiю та вiдiбрала в неї Адрiанополь. Наприкiнцi липня розгромлена Болгарiя стала просити миру. 30. 07. 1913 в Бухарестi розпочала роботу мирна конференцiя (Бухарестський мир 1913). розстановку сил у цьому регiонi, вона сприяла зближенню Румунiї, Грецiї та Сербiї з Антантою i переходу Болгарiї на бiк австр. -нiм. блоку. 52. Дiяльнiсть Талейрана в епоху Французької революцiї, Директорiї, Консульства, та Імперiї Наполеона. Днi 9 i 10 листопада 1799 року остаточно вiддали Францiю в руки Наполеона Бонапарта. Республiка скiнчилася вiйськовою диктатурою. Пiсля Люневильского миру з Австрiєю в 1801 роцi й договору з Англiєю в 1802 руки в Наполеона 4 уже успели змiцнитися у влади виявилися розв'язаними для пограбування сусiдiв. Для Талейрана настали золотi деньки. Бонапарт захоплював землi, а князь статистично оформляв повiдомлення про те, що трапилося, i одержував величезнi хабарi при складаннi мирних договорiв за спиною iмператора. Чи знав Наполеон про те, що його обкрадає його мiнiстр закордонних справ? Звичайно знав. Але прощав йому всi, тому що користь, що приносив Талейран була незрiвнянно бiльше. Бонапарт одночасно захоплювався своїм мiнiстром за його здатнiсть вiртуозно вирiшувати самi складнi дипломатичнi питання й одночасно нехтував його за характер i невтримну пристрасть до корисливостi. Сам же iмператор, привласнюючи собi чужi країни й грабуючи всi новi й новi народи чи ледве не щодня вважав, що вiдкрито брати добре, а нишком ганебно. Талейран прожив з Наполеоном душу в душу всi 8 рокiв диктатури й змiнив йому лише тодi, коли остаточно переконався у своєчасностi й вигiдностi для себе цього вчинку. полiцiї Фуше, була ще одна таємна полiцiя, що стежила за самим Фуше. У такий спосiб iмператор у серединi сiчня 1809 року в самий розпал кровопролитної вiйни в Іспанiї одержав звiстки сводившиеся до наступного: По-перше, Австрiя iз пропасною поспiшнiстю озброюється, користуючись скрутним станом, у яке потрапила францiя; По-друге, Фуше й Талейран про щось пiдозрiло таємно змовляються, нелестно озиваючись при цьому про полiтика й дiї самого iмператора. Розлютований Бонапарт прилюдно ледве було не побив свого мiнiстра закордонних справ, загрожуючи йому смертю, у вiдповiдь на що Талейран iде на ще бiльше зближення з австрiйським послом. Вiдтепер у нього з'явилася спiльна справа з Австрiєю - повалення Наполеона, i коли вiйна з Австрiєю навеснi 1809 року все-таки почалася, багато хто, включаючи самого Талейрана передбачали, що вона буде набагато важче, нiж аустерлицкая компанiя 1805. Одночасно глава французького Мида вiв таємну переписку з росiйським царем Олександром, за певну плату поставляючи йому секретнi вiдомостi про французьку армiю й плани розвитку французької зовнiшньої полiтики. З початком французької компанiї в Росiї пророкування Талейрана стали збуватися: велика армiя танула на очах так i не прийнявши не одного великого бою з вiдступаючими росiйськими вiйськами. У бесiдах iз близькими людьми Талейран говорить, що настав момент скинути iмператора. Але скинути його за допомогою внутрiшньої революцiї було неможливо, тому що Наполеон користувався широкою пiдтримкою народних мас i, насамперед селянства, буржуазiї й армiї. Знаючи це, Талейран не поспiшав вiдкривати карти. ДО 1870-м рр. просування росiян у Середнiй Азiї стало серйозним фактором, що ускладнював англо-росiйськi вiдносини. У цьому регiонi зштовхнулися колонiальнi iнтереси Петербурга й Лондона; обидвi держави думали, що кращою обороною є напад, а кращим способом захистити свої володiння це розширити їх за рахунок т. зв. "висунутих уперед рубежiв" i "буферних зон". При цьому й англiйцi, i росiяни на всi лади обвинувачували один одного в "експансiї" i "агресiї"; ну, а себе, улюблених, представляли як носiїв "прогресу" i "цивiлiзацiї", благодiйникiв колонiальних народiв. В 1869 р. у Петербурзi почалися англо-росiйськi переговори про роздiл сфер впливу на Середньому Сходi. Вiдповiдно до угоди мiж Росiєю й Великобританiєю, Англiя була зобов'язана втримувати свою марiонетку, афганського емiра Шер-Алi, вiд спроб розширити свої володiння; у свою чергу, Росiя зобов'язувалася перешкодити своєму васаловi, емiровi Бухарському, нападати на афганську територiю. Особливо загострилися англо-росiйськi протирiччя пiсля 1874 р., коли лiберала Гладстона перемiнив на постi прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колонiальної експансiї. Ідея створення "буфера" мiж Індiєю й росiянином Туркестаном була вiдкинута; новий британський кабiнет запропонував Петербурговi роздiлити Середню Азiю. Собi британцi "скромно" залишали Афганiстан. У Петербурзi вирiшили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство. Росiя в 1877 р. була змушена оголосити вiйну Туреччини, причому логiка була скорiше внутринняя, чим зовнiшня. Напруженi вiдносини з Англiєю й Австрiєю, що боїться появи незалежних держав на Балканах - це погроза її iмперiї. Що стосується позицiї Нiмеччини, то Бiсмарк зробив свiй висновок: треба робити ставку на Австрiю, а Росiю поставити на мiсце. Варiант: утягнути неї у вiйну, у яку Нiмеччина могла б не втручатися. Бiсмарк активно штовхає Росiю на воєннi дiї, навiть робить їй пiдтримку. При цьому вiн сприяв внештатской зустрiчi iмператорiв Росiї й Австрiї. Було багато неясностей, не було зафiксовано жодного меморандуму. Сторони погодилися не допустити створення на Балканах великої держави. Коли всi спроби реформ у Туреччинi зазнали невдачi, Росiя передчасно повiдомляє Туреччинi вiйну. Росiяни розраховують провести вiйну швидко, протягом мiсяця. В Англiї виникли гострi проблеми. Вона не може втрутитися у вiйну. Допускається змiна статусiв проток i окупацiя Константинополя. Інтереси Англiї - убезпечити шляхи в Індiю. Вона захоплює ряд островiв у середземне море. На початку вiйни удача повнiстю є на боцi росiян. Їм вдається форсувати Дунай, уклавши угоду з Румунiєю, вийти на Шитинский перевал i захопити його, що поставило Туреччину на край загибелi. Але тут Росiю осягла невдача. Туркам удалося непомiтно провести в мiцнiсть Пленм великий корпус. 3 атаки були вiдбитi. Почалося героїчне "сидiння". У кого ранiше здадуть нерви? Через недолiк продовольства турки змушенi були капiтулювати. І положення знову мiняється на користь Росiї. Росiяни завдають поразки туркам, пiсля чого тi вже були не в змозi чинити опiр. Росiйська армiя рухається до Константинополя й зайняла Сан-Стефано. Саме там у березнi 1878 р. граф Игнатьев, не маючи чiтких iнструкцiй з Петербурга, коли Горчаков просто занедужав, уклав з Туреччиною попереднiй мир так, як вiн уважав потрiбним, на дуже твердi для Туреччини й вигiдних для Росiї умовах. За цим договором Росiя одержувала на Кавказi Батум, Аоашкирскую долину, Адаган, тобто бiльшу частину турецької Грузiї; а також Добруджу, що Росiя планувала обмiняти в Румунiї на вiдняту в Кримськiй вiйнi Бисарабию. Саме головне для Росiї- створення великої Болгарiї, що було в той же самий час великою помилкою Игнатьева. До Болгарiї вiдходила Македонiя, Вiрменiя, Пiвнiчна Болгарiя. Країна одержала виходи до Егейського й Чорного морiв. На пiвднi границi Болгарiї проходили у двох переходах вiд Константинополя, при цьому протягом двох рокiв росiяни одержали право на окупацiю Болгарiї й право Росiї на створення болгарської армiї протягом цього строку. Це означало, що узяття Константинополя - усього лише справа часу й бажання. Певну Компенсацiю одержала Чорногорiя й Сербiя, якi також як i Румунiя оголошувалися незалежними. Однак серби вважали, що Росiя їх обдiлила, занадто багато давши Болгарiї. Цей мир був вигiдний для Росiї, але не для Європи. Вiн дав привiд для європейського втручання в цi роблю Австрiя сприймає це як порушення внештатских угод, головний пункт яких: заборона створення на Балканах великої держави. До протесту Австрiї приєднується Англiя. Починається пiдготовка до вiйни з Росiєю. У росiян залишається остання надiя: чiтка пiдтримка Бiсмарка, але вiн вiддає Росiю, заявляючи, що тут вiн усього лише чесний маклер, абсолютно не зацiкавлений у цих справах. Пiсля цього Росiя змушена передати на обговорення європейського конгресу всiх умов турецького миру й вiдмовитися вiд плодiв своєї перемоги. По берлiнському мирному трактатi Росiя одержує Карс, Адаган i Батум, а такжде Добруджу, що Росiя мiняє на Бисарабию. Крiм того, на Туреччину покладена велика контрибуцiя, а Болгарiя рiзко ужимается у своїх границях, створюючи ряд автономних князiвств. Строк росiйської окупацiї скорочується до 9 мiсяцiв. Аж до громадянської вiйни 1861-1865 гг. американська держава називали "рабом рабовласникiв", i це було так. 13 американських колонiй, що звiльнилися вiд влади англiйцiв в 1783 р., були переважно аграрною країною, i не дивно, що аграрний Пiвдень iз його высокоинтенсивным плантацiйним господарством, став економiчним (а отже - i полiтичним) гегемоном у Союзi. Аж до 1856 р. з 16 президентiв США 11 були жителями пiвдня. В 1860 р. - у рiк перемоги Линкольна на президентських виборах - вищi пости у федеральному урядi займали 543 жителя пiвдня й 386 жителiв пiвночi (це при тiм, що на Пiвднi жило 9 млн. чiл., з них 4 млн. негрiв, а на Пiвночi - 20 млн. чiл.). Вiдповiдно, аж до 1861 р. зовнiшня полiтика США була не стiльки БУРЖУАЗНОЇ, скiльки РАБОВЛАСНИЦЬКОЮ. Вона переслiдувала головну мету - ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЕКСПАНСІЮ. Звiдси - вiйна з Мексикою ( 1846-1848), анексiя Техаса, Калiфорнiї, Нью-Мексико, плани захоплення Куби й усього Карибського басейну. Рабовласникам були потрiбнi новi землi - федеральний уряд намагалося задовольнити їхнього бажання. границями - а це була смерть рабовласницького укладу. вираженням доктрини "АМЕРИКАНСЬКОЇ СИСТЕМИ", сформульованої вперше державним секретарем США Дж. К. Адамсом в 1821 р. Президент США Дж. Монро, виступив в 1823 р. iз заявою про неприпустимiсть спроб європейських держав колонизовать країни Пiвденної Америки, якi недавно здобули незалежнiсть у ходi антиколонiальної вiйни проти Іспанiї. Зрозумiло, цей демарш не зупинив би Священний союз, стремившийся вiдновити принцип легiтимностi всюди у свiтi - однак негативне вiдношення "володарки морiв", Великобританiї до цiєї витiвки, робив iнтервенцiю Священного союзу практично неможливої. Таким чином, уже в першi десятилiття свого iснування США проводили досить активну зовнiшню полiтику, полiтику РЕГІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, що прагне бути гегемоном у своєму регiонi миру й перешкоджає втручанню в цей регiон iнших великих держав. Остання третина XIX столiття американської iсторiї наочно показало, що таке БУРЖУАЗНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА, очищене вiд усяких стороннiх домiшок. Принцип THE BUSINESS OF AMERICA IS BUSINESS виявився у всiй своїй вродi. За винятком покупки Аляски в Росiї (1867 р.) i органiзацiї Панамериканської конференцiї (1889 р.), важко навiть пригадати якi-небудь здiйснення американської дипломатiї за цей перiод часу. Сполученi Штати повнiстю пiшли в себе, у рiшення своїх внутрiшнiх проблем. Американська ж дипломатiя займалася в цей перiод або рутиною, або висновком угод Наприкiнцi XIX столiття, однак, змiнилася ситуацiя як у самих США, так i на мiжнароднiй аренi. З одного боку, Сполученi Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за захiдноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбiльшу економiку у свiтi. А по чисельностi населення США випереджали будь-яку iншу велику державу (крiм Росiї). При цьому набагато вирiс обсяг американських iнвестицiй за рубежем i обсяг американської зовнiшньої торгiвлi. "європейського концерту" пiсля 1815 р. Гегемонiї Великобританiї був кинутий виклик з боку Нiмеччини. У цих умовах США не могли бiльше проводити свiй iзоляцiонiстський курс. Сполученi Штати повиннi були повернутися до навколишнього свiту. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнiшньої полiтики, причому не тiльки у своїй пiвкулi. Фактична анексiя Фiлiппiн показувала, що США активiзували свою зовнiшню полiтику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку. Показником зрослого мiжнародного впливу Сполучених Штатiв стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ мiж Росiєю i Японiєю в 1905 р. 56. Перша опiумна вiйна в Китаї країн нав’язати Китаю вигiднi їм нерiвноправнi умови торгiвлi, отримати якомога бiльший доступ на китайський внутрiшнiй ринок. Приводом до першої опiумної вiйни стало знищення китайською владою в Кантонi запасiв опiуму, який належав англiйським купцям. В цiй вiйнi Китай зазнав поразки. Скориставшись поразкою вiдсталого феодального Китаю англiйськi колонiзатори по закiнченнi першої опiумної вiйни нав’язали Китаю нерiвноправний Нанкiнський договiр (1842), який передбачав вiдкриття для англiйської торгiвлi п’яти китайських портiв, перехiд острова Гонконг у “вiчне володiння” Англiї i сплатою Китаєм великої грошової контрибуцiї. особливих поселень для iноземцiв (сетльментiв), екстериторiальностi, тобто незалежностi iноземних пiдданих вiд китайської влади, непiдсудностi їх китайським судам. Договiр передбачав також прийняття принципу найбiльшого сприяння, котрим користувалися в Китаї iншi держави. 57. Полiтика Нiмеччини щодо розколу Антанти на початку 20 ст. МАТЕРІАЛ ІЗ ШПОР НЕ ПІДХОДИТЬ На чолi росiйського зовнiшньополiтичного вiдомства iз квiтня 1856 р. стояв талановитий полiтик i дипломат Олександр Михайлович Горчаков ( 1798-1883). Розумна, широко освiчена людина, проникливий i гнучкий полiтичний дiяч, А. М. Горчаков пiклувався про згоду держав, наполягаючи на виключному правi Росiї вiдстоювати свої нацiональнi iнтереси. Зовнiшня полiтика Росiї при Олександрi II була спрямована насамперед на рiшення схiдного питання. Поразка в Кримськiй вiйнi пiдiрвала мiжнародний авторитет Росiї, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралiзацiя Чорного моря робила беззахисними пiвденнi морськi границi країни, перешкоджала розвитку Пiвдня й гальмувала розширення зовнiшньої торгiвлi. Головним завданням росiйської дипломатiї було скасування статей Паризького трактату. Для цього необхiднi були надiйнi союзники. Англiя продовжувала залишатися самим небезпечним супротивником Росiї через суперництво в Закавказзi й Середнiй Азiї. Австрiя сама намагалася закрiпитися на Балканах. Туреччина у своїй полiтицi орiєнтувалася на Англiю. Пруссiя була ще слабка. Найбiльшою мiрою iнтересам Росiї вiдповiдало зближення iз Францiєю, що суперничала з Англiєю в Середземномор'я. Із цього моменту на перший план висувається схiдне питання, що загострилося через успiшне просування Росiї в Середнiй Азiї в 70-х роках. Торговельнi зв'язки iз Середньою Азiєю, настiльки важливi для росiйської економiки, ускладнювалися через постiйнi мiжусобицi в цьому регiонi. Занепокоєння росiйського уряду викликали спроби англiйської дипломатiї через афганського емiра впливати на Кокандское й Хiвинське ханства. В 1864 р. було почато рiшуче настання на середньоазiатськi ханства. Улiтку загони полковникiв М. Г. Черняева й Н. А. Верьовкiна вступили на територiю Кокандского ханства зi сходу й пiвночi. Незабаром були захопленi мiста Туркестан i Чимкент. Із зайнятих земель була утворена Туркестанська область на чолi з вiйськовим губернатором генералом Черняевым. У червнi 1865 р. Черняев за власною iнiцiативою штурмом взяв найбiльше мiсто Середньої Азiї Ташкент (100 тис. жителiв). Навеснi 1866 р. почалися успiшнi воєннi дiї проти бухарського емiра. В 1867 р. на зайнятих землях було утворено Туркестанське генерал-губернаторство iз центром у Ташкентi. У квiтнi 1873 р. була укладена росiйсько-германська вiйськово-оборонна конвенцiя. У тому ж роцi Росiя й Австро-Угорщина пiдписали полiтичну конвенцiю, до якої приєдналася Нiмеччина. Так був оформлений "Союз трьох iмператорiв". Незважаючи на серйознi протирiччя мiж сторонами, "Союз" значно впливав на мiжнароднi вiдносини 70-х рокiв. Висновок "Союзу" означало й вихiд Росiї з мiжнародної iзоляцiї. Берлiнський конгрес викликав у Росiї найсильнiше невдоволення позицiєю Нiмеччини. В 1879 р. збурювання в суспiльствi проти полiтики Бiсмарка пiдсилили початi Нiмеччиною дiї по обмеженню росiйського iмпорту (заборона на ввiз худоби, введення мит на росiйський хлiб). Германiя здобувала все бiльшу вагу в Європi. Бiсмарк бачив у Росiї небезпечного суперника. 7 жовтня 1879 р. був укладений секретний австро-нiмецький договiр, спрямований проти Росiї. Однак франко-росiйському союзу, що мiг би зрiвноважити розмiщення сил у Європi, заважав англо-росiйський антагонiзм. З огляду на погрозу можливого вiйськового зiткнення з Англiєю, Росiя була зацiкавлена в забезпеченнi нейтралiтету Нiмеччини i її спiльниць Австро-Угорщинi. З 1879 р. фактичне керiвництво зовнiшньою полiтикою перейшло до Н. К. Гирсу, що придерживались, на вiдмiну вiд Горчакова, прогерманской орiєнтацiї, i тодi ж почалися тривалi таємнi переговори про висновок росiйсько-германської полiтичної угоди. неврожаї 1828-29, що погiршили й без того важке положення трудящих, прискорили революционизирование народних мас. Пiдсилювалося невдоволення й лiберальної буржуазiї, що домагалася економiчних i полiтичних перетворень в iнтересах капiталiстичного розвитку країни. Безпосереднiм приводом до И. р. послужили ордонансы, пiдписанi королем 25 липня, опублiкованi 26 липня 1830, про розпуск палати депутатiв (у якiй переважали представники лiберальної буржуазiї), про обмеження виборчого права земським цензом, про посилення репресiй проти прогресивної преси. 27 липня в Парижу спалахнуло масове збройне повстання пiд гаслом захисту конституцiйної хартiї 1814 i зсуву кабiнету Полиньяка; головною рушiйною силою повстання з'явилися робiтники й ремiсники, пiдтриманi дрiбною й середньою буржуазiєю, передовою частиною iнтелiгенцiї. 29 липня повстанцi опанували Тюильрийским палацом i iн. урядовими будинками. Королiвськi вiйська були розбитi й пiшли з Парижа, деякi полки перейшли на сторону народу. Революцiйнi виступи в провiнцiйних мiстах також закiнчилися поразкою захисникiв "старого режиму". Влада в столицi перейшла в руки "мунiципальної комiсiї", очоленої впливовими дiячами помiрно-лiберального крила великої буржуазiї (банкiри Ж. Лаффит i К. П. Перье, генерал М. Ж. П. Лафайет i iн.). Слабiсть дрiбнобуржуазної демократiї й неорганiзованiсть робiтничого класу дозволили верхiвцi буржуазiї привласнити всi плоди народної перемоги й не допустити поглиблення революцiї. Незважаючи на протести республiканських груп, палата депутатiв, у якiй переважали орлеанисты, вирiшила передати корону герцоговi Орлеанскому - Луи Пилиповi, тiсно пов'язаному з великими банкiрами. 2 серпня 1830 Карл Х вiдрiкся вiд престолу, 7 серпня Луи Пилип був проголошений "королем французiв". И. р. привела до досить обмежених полiтичних результатiв. Нова конституцiя ("Хартiя 1830") здiйснила деяке зниження (у порiвняннi з "Хартiєю 1814") майнового й вiкового цензу для виборцiв; державний апарат i командний склад армiї були очищенi вiд крайнiх реакцiонерiв, уведене мiсцеве й обласне самоврядування; трохи урiзане була влада короля. Однак працюючi маси й дрiбнi власники не дiстали права голосу; закони проти профспiлок i робочих страйкiв, важкi непрямi податки не були скасованi. Зберiгся полiцейсько-бюрократичний апарат, що зложився ще в перiод наполеонiвської iмперiї, вiн лише перейшов в iншi руки. Незважаючи на незавершенiсть Л. р., вона мала велике прогресивне значення: революцiя скинула полiтичне панування дворянської аристократiї й покiнчила зi спробами вiдновлення в тiй або iншiй формi феодально-абсолютистських порядкiв. Влада остаточно перейшла з рук дворянства в руки буржуазiї, хоча й не всiєї, а лише однiєї її частини - фiнансової аристократiї (тобто верхiвки торгово-промислової й банкiвської буржуазiї). З 1830 у Францiї встановилася буржуазна монархiя. И. р., що гаряче привiтали передовi люди рiзних держав, завдала серйозного удару реакцiйнiй системi Священного союзу. Спроби правлячих кiл Росiї, Австрiї й Пруссiї органiзувати вiйськову iнтервенцiю проти Францiї з метою вiдновлення в нiй старої династiї виявилися марними через протирiччя серед європейських держав i внаслiдок революцiйних виступiв у багатьох країнах Європи. Всi європейськi держави, хоча й не вiдразу, визнали режим Липневої монархiї. Росiйсько-австрiйська конвенцiя 1877 Будапештська, секретне угода мiж Росiєю й Австро-Угорщиною. Пiдписано 3(15) сiчня в Будапештi росiйським послом Е. П. Новиковим i мiнiстром закордонних справ Австро-Угорщинi Д. Андраши. Готуючись до вiйни з Туреччиною, росiйський уряд прагнув забезпечити нейтралiтет Австро-Угорщинi. Конвенцiя передбачала, що при виникненнi росiйсько-турецької вiйни Австро-Угорщина буде дотримувати доброзичливого нейтралiтету стосовно Росiї. Як компенсацiя Австро-Угорщина одержала право вибору моменту й способу заняття своїми вiйськами Боснiї й Герцеговини. Обидвi держави зобов'язалися не розширювати сфери своїх воєнних дiй: Австро-Угорщина - на Румунiю, Сербiю, Болгарiю й Чорногорiю; Росiя - на Боснiю, Герцеговину, Сербiю й Чорногорiю. Можливi наслiдки вiйни й територiальнi придбання сторiн регулювалися додатковою конвенцiєю. Вiдповiдно до неї Австро-Угорщинi були вiдданi Боснiя й Герцеговина, крiм Новопазарский санджака - територiю, розташовану мiж Сербiєю й Чорногорiєю; Росiя повертала собi частина Бессарабiї в границях до 1856. 61. Дипломатична боротьба держав в перiод близькосхiдної кризи 1875-1877. Для посилення своїх позицiй на Сходi Росiя як i ранiше робила ставку на визвольну боротьбу християнських народiв проти Туреччини. Улiтку 1875 р. вибухнула нова близькосхiдна криза. Незважаючи на вимоги європейських держав, Туреччина вiдмовлялася зрiвняти в правах з мусульманами християнське населення провiнцiй Болгарiя, Боснiя й Герцеговина. У Боснiї й Герцеговинi спалахнули повстання. Воєннi дiї в Середнiй Азiї й ненадiйнiсть союзникiв змушували росiйський уряд уникати вiйськового конфлiкту й шукати дипломатичного рiшення питання. Учасники "Союзу трьох iмператорiв" з iнiцiативи А. М. Горчакова в травнi 1876 р. пiдписали Берлiнський меморандум, що пiдтримав боснийцев. У квiтнi 1876 р. повстали болгари. Турецькi вiйська почали масове винищування болгарського населення. 30 липня 1876 р. Сербiя й Чорногорiя оголосили вiйну Туреччини. Не домiгшись поступок дипломатичними засобами, 12 квiтня 1877 р. Олександр II видав манiфест про вiйну з Туреччиною. У той же день росiйськi армiї направилися через Румунiю до Дунаю. У червнi 1877 р. росiйська армiя форсувала Дунай. 7 липня передовий загiн генерала И. В. Гурко опанував Шипкинским перевалом через Балкани й утримував його пiд напором постiйно, що атакував супротивника, до грудня. Захiдний загiн пiд командуванням генерала Н. П. Криденера зайняв мiцнiсть Нiкополь, але не встиг випередити рухалися до Плевне турок. У результатi кiлька спроб взяти мiцнiсть штурмом окончились невдачею, i з осенi росiйськi вiйська приступилися до облоги Плевны. цей же час почали настання сербськi армiї. Використовуючи сприятливу ситуацiю, загiн генерала Гурко 13 грудня зробив героїчний перехiд через Балкани й зайняв Софiю. Загiн генерала Ф. Ф. Радецкого, пройшовши через Шипкинский перевал, розбив супротивника в Шейново. Зайнявши Филиппополь (Пловдив) i Адрiанополь, росiйськi вiйська рухалися на Константинополь. 18 сiчня 1878 р. вiйська пiд командуванням генерала Скобелєва взяли Сан-Стефано в 12 верстах вiд Константинополя. Кавказька армiя пiд командуванням генерала М. Т. Лорис-Меликова одну за iншою взяла мiцностi Ардаган, Карi, Эрзерум. Стурбована успiхами Росiї, Англiя послала вiйськову ескадру в Мармурове море й разом з Австрiєю загрожувала розривом дипломатичних вiдносин у випадку захоплення росiйськими вiйськами Константинополя. Карi, Ардаган i Батум. На Балканах створювалося Болгарське князiвство, що фактично означало знаходження болгарами незалежностi. Пiд натиском Англiї й Австро-Угорщинi Росiя була змушена передати статтi договору на мiжнародне обговорення. Дипломатичнiй поразцi Росiї сприяла позицiя Бiсмарка, що взяло курс на зближення з Австро-Угорщиною. 62. Мiсiя князя Меншикова в Туреччину та причини росiйсько-турецької вiйни. Меншиков був призначений у Туреччину царем як надзвичайний посол i повноважного представника. Нессельроде велено було виготовити для вiд'їжджаючого Меншикова iнструкцiю, основне положення якої було таке: «Розпадання Оттоманської iмперiї стало б неминучим при першому ж серйозному зiткненнi з нашою зброєю». Меншикову офiцiйно поручалося рiзко й рiшуче 'покiнчити суперечка про «святi (Мiсцях», домiгшись вiд султана спецiального договору з росiйським iмператором, причому в цей договiр було потрiбно включити й визнання права,пануючи захищати всiм православним пiдданим султана'. Микола очiкував успiху вiд мiсiї Меншикова через те, що незадовго до прибуття росiйського посла султан, погодився на категоричну вимогу. представника Австрiї Лейнинтена видалити турецьку армiю з меж Чорногорiї. Але рiзниця була в тiм, що Чорногорiя й ранiше фактично не пiдкорялася Туреччини, а мiсiя Меншикова складалася в пред'явленнi до Туреччини вимог, якi хилилися до пiдриву суверенної влади султана у всiх тих його володiннях, де було православне населення. При цьому Меншикову було дано зрозумiти, що на нього в Зимовому палацi не розсердяться, якщо навiть наслiдком його дипломатичних дiй з'явиться вiйна Росiї з Туреччиною. гордовитiстю. Вiн вiдразу ж заявив, що не бажає мати справи з мiнiстром закордонних справ Фуад-Эфенди, що стояв на сторонi французiв по питанню про «святi мiсця», — i султан, переляканий звiсткою про зосередження двох росiйських корпусiв у Бессарабiї, звiльнив Фуада й призначив бажаного Меншикову Рифаат-Пашу. У Європi звернули велику увагу навiть на чисто зовнiшнi провокацiйнi витiвки Меншикова: писали про те, як вiн зробив вiзит великому вiзиру, не знiмаючи пальто, «ак рiзко говорив вiн iз султаном Абдул-Меджидом. З перших же крокiв Меншикова стало ясно, що у двох центральних пунктах вiн нiзащо не поступиться: по-перше, вiн бажає домогтися визнання за Росiєю права на заступництво не тiльки православної церкви, але й православним пiдданим султана; по-друге, вiн вимагає, щоб згода Туреччини бути затверджено султанським сенедом, а не фiрманом, тобто щоб воно носило характер мiжнародно-правового зобов'язання за договоромз царем, а не було б простим указом султана, зверненим до його пiдданим i извещающим їх про нового заступника й про права православної церкви. Що торкається питання про Ієрусалимський i Вiфлеємський храми, то по цих претензiях Абдул-Меджид був готовий пiти на всi поступки. Але тепер це пануючи вже не цiкавило. 22 (10) березня > 1853 р. Меншиков прочитав уголос Рифаат-Пашi таку вербальну Ноту: «Вимоги iмператорського [росiйського] уряди категоричнi». А через два днi вiн прочитав йому нову ноту, що вимагала припинення «систематичної й злiсної опозицiї». Вiдразу вiн представив проект «конвенцiї», що робила Миколу^: як вiдразу ж заявили дипломати iнших держав, «другим турецьким султаном», 63. Нiмецьке питання на Вiденському конгресi 1814-1815. що небуть вирiшувати. Тут Нiмеччинi об’єднатись не вдалось. Але Австрiя (Меттернiх) подала план створння «Нiмецького союзу», в кий мали б входити Австрiя, прусiя та iншi нiмецькi держави (38 шт). Але прийняття рiшення було зiрване вiдновленням Наполеонiвської влади. Уся зовнiшня полiтика Директорiї та її адмiнiстративний апарат залежали вiд воєнних перемог. Контрибуцiї ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходiв Директорiї. Гловною задачею Дипломатiї було найбiльш вигiдне використання воєнних перемог та в створеннi кола залежних держав на схiдному кордонi. Італiя була джерелом продуктiв та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюваннi Індiї. Що ж до безпосередньо дипломатiї, то це була так звана «дипломатiя генералiв», за конституцiєю Директорiя вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентiв. Була також створена Комiсiя (мiнiстерство) по закордоннип справам, але мiнiстр в нiй не мав полiтичного впливу. Але фактично дипломатiя знаходилась при владi у воєнних генералiв (наполеон, Моро) республiки, вони пiдписували i перемир’я i прелiмiнарнi договори без врахування iнструкцiй Директорiї. Тон дипломатичних договорiв був в дусi насилля, рiзкостi та грубостi. Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того вiн служив у жирондистiв але вiн таємно служив i королю. Вiн був вiдомий не тiльки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемiр. Весь адмiнiстративний апарат Директорiї базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Вiн внiс ряд змiн у органiзацiю мзс. Вiн поставив iнститут консулiв на корсить торговим iнтересам, оскiльки до того iнтереси в них були в бiльшiй мiрi полiтичнi. Таким чином головною задачею консулiв була задача захисту торгiвлi. Вiн також органiзував школу перекладачiв, Саме вiн пiдтримуав Наполеона у походi на Єгипед та новi завоювання. Пiсля перевороту 18 брюмера вiн також був мiнiстром i всi дипломатичнi справи перейшли в його та Бонапарта руки. 65. Франко-нiмецькi воєннi тривоги 1874-1875. їй потрiбно було вiдновлювати сили. Бiсмарк намагався давити на Францiю та погрожувати їй, вiн розраховував тримати її вдипломатичнi iзоляцiї. Для цього вiн почав докладати зусиль над створенням Союху трьох iмператорiв, оскiльки вiн боявся зближення Францiї та Росiї, а також обох цих країн з Англiєю або i Австрiєю. Пiсля змiни влади у Францiї, а нова влада намагалась отримати реванш, бiсмарк пiдозрював Францiю у бiльшiй союзоспроможностi, тому почав робити кроки щоб цього запобiгти. До цього Францiя почала швидко вiдновлювати воєннi сили, а потiм нiмецькi вiйська покинули Францiю, що призвело до посилення Францiї в планi незалежностi у зовнiшнiй полiтицi. Тому Бiсмарк вдався до загрози вiйни, адже вiн вважав що Нiмеччинi немає для чого чекати поки Францiя вiдновить свої сили, а краще завдати удару першими. Для дипломатичного наступу Бiсмар використав заклики духовенства в Ельзасi та Лотарингiї до повернення в лоно Францiї. Вiн вимагав репресiй проти тих хто такi всловлювання робив. Але переговори з цього приводу затягнулись, тому Ьiсмар використав пресу, яка почала звинувачувати Францiю у пiдготовцi до вiйни i вимагала вдi нiм. уряду категоричних дiй. Вiна з Францiєю була вигiдна Нiмеччинi ще й з економiчної точки зору, але тут Бiсмарк побоювався за нейтралiлет iнших країн, за який вiн ручатись не мiг. Францiя ж почала просити захисту в Австрiї та Росiї, де заклик був сприйнятий зi спiвчуттям, до якого приєдналась навiть Англiя. Тому перша воєна тривога була вiдвернута, адже Бiсмарку довелося вiдступити. на дипломатив iнших країн, тобто створити грунт для ствердження що вiйна є неминучою та виправдати її. Деказ-мзс Францiї намагався привернути Англiю та Росiю на свiй бiк, вНiмеччинi ж вважали жоцiльною превентивну вiйну. Але тут мзс Францiї знову постарався i знову шляхом випуску ряду антинiмецьких статей в газетах викликав хвилю спiвчуття у європейських країнах. Тривога знову була вiдвернута. Перша свiтова вiйна стала результатом порушення європейського балансу, що рiзко змiнив конфiгурацiю центрiв сили. Вона мiняється в основному в центрi Європи. Виникає Германська iмперiя й повнiстю мiняє всю цю конфiгурацiю. У цих умовах виникає стiйка тенденцiя до поляризацiї двох сил, до створення двох протиборчих блокiв, сутичка мiж якими неминуча. Розвиток засобiв ведення вiйни. · Англiя: пiдрив Нiмеччини як торговельного партнера. Англо-бурська вiйна привела до германських-нiмецьких-англо-германських протирiч. · Францiя: прагнення повернути Ельзас i Лотарингiю. · Австрiя: будь-якiй слабкiй державi потрiбна вiйна, щоб об'єднатися. Вона була в самому уразливому положеннi. Внутрiшня криза, рiст вiдцентрових сил, залежнiсть Австрiї. Нiмеччина її пiдтримує. · Росiя: протоки. Вiйна з Нiмеччиною не дуже потрiбна. Забрати схiдну Галичину. Потрiбний союз iз Англiєю. · Англiї потрiбний привiд розгромити Нiмеччину, знищити її флот. · Для Нiмеччини головний ворог - Францiя. Необхiдно знищити її, виключивши реваншу. захоплення проток. В 1914 р. уряд Росiї повинне було пiти на поступку. Об'єктивний розклад конфлiкту допускав можливiсть уникнути вiйни в невигiднi для Росiї умовах. Распутiн був крайнiм супротивником вiйни. Найбiльш агресивними були в Росiї лiберали. Вони вкрай зацiкавленi в орiєнтацiї Росiї на Англiю й Францiю. Вона була чужорiдним тiлом у цьому альянсi. Розрахунок був на те, що ця вiйна неминуче приведе до облагороджування Росiї. Микола перебуває в умовах гострого конфлiкту з росiйським суспiльством, падав його престиж, вiн не мiг дозволити собi жорстко вiдстоювати свою точку зору. Сазонов домiгся наказу про мобiлiзацiю. Сам початок вiйни був пов'язане з iнiцiативою Нiмеччини й Англiї. І росiяни й французи жадали вiд англiйцiв чiткiй пiдтримцi. Нiмцям давали зрозумiти, що Англiя в цiй вiйнi не зацiкавлена, а тi дуже розраховували на її невтручання. Вiдношення європейських урядiв до полiтики Пруссiї в шлезвиг-голштинском питаннi до проблеми об'єднання Нiмеччини в 1848р. В 1848—1850 р. всi великi держави — Англiя, царська Росiя, Францiя, Австрiя й Пруссiя сходилися мiж собою у ворожостi до всiх спроб революцiйного об'єднання Нiмеччини . Цей шлях рiшення германської проблеми був найбiльш небажаний для європейської й у тому числi германської реакцiї. Але опiр європейських урядiв викликала й спроба покласти початок об'єднанню Нiмеччини «зверху» пiд владою Пруссiї. Коливання короля Фрiдрiха-Вiльгельма IV i його загравання з нiмецьким нацiонально-об'єднавчим рухом лякали Миколи I. Цар наполегливо радив королевi не робити нiяких конституцiйних поступок. Не покладаючись повнiстю на Фрiдрiха-Вiльгельма, цар головну увагу став придiляти зближенню з Австрiєю, як бiльше, на його думку, надiйним оплотом феодалiзму й абсолютизму в Захiднiй Європi. Цар ураховував, що вiденський двiр твердо пiдтримував iснування Германського союзу, займаючи переважне положення в Союзному сеймi. Одна з головних причин погiршення русско-прусских вiдносин полягала в остраху пануючи за мiцнiсть самодержавно-помiщицького ладу. Але цим не вичерпувалися його мотиви для протидiї буржуазним реформам у Пруссiї й установленню нею свого панування в Нiмеччинi. Якби це трапилося, у захiдних границь росiї виникла б сильна й агресивна держава. Об'єднання Нiмеччини пiд владою Пруссiї загрожувало Росiї небезпекою важких воєн, як уже й було один раз у днi Фрiдрiха II. До того ж, : германська буржуазiя була незадоволена скасуванням митних пiльг для її товарiв у захiдних губернiях Росiї. Прусская буржуазiя була поза собою вiд шаленства й злостi iз приводу митної полiтики царського уряду i його полiтикiв у германському питаннi. Пiсля березневого повстання в Берлiнi цар пропонував прусскому королевi збройну допомогу, щоб король мiг взяти назад обiцянку дати конституцiю, але прусское уряд побоювався прийняти цю пропозицiю, вiдмiнно розумiючи, що iноземна iнтервенцiя могла б лише викликати в Нiмеччинi новий, ще бiльш сильний вибух революцiйного руху. Прусский двiр маневрував i сподiвався впоратися з революцiєю власними силами, вiдскiпавшись самими незначними лiберальними поступками. Положення ускладнилося, коли в 1848 р. загострилося так званий шлезвиг-голштинский питання. Герцогства Шлезвиг i Голштиния входили до складу Датського королiвства на основi особистої унiї. Одночасно Голштиния була членом Германського союзу. Її населення, як i населення Пiвденного Шлезвига, було нiмецьким. В 1848 р. у цих герцогствах пiднявся нацiональний рух за вiддiлення вiд Данiї. Прусский двiр вирiшив скористатися цим, оголосити Данiї вiйну, отторгнуть вiд її обоє герцогства, включаючи й Пiвнiчний Шлезвиг, населений датчанами, i пiдкорити їх своєму пануванню. Цiєю вiйною прусское уряд розраховував вiдволiкти народ вiд революцiї усерединi своєї країни й пiдняти свiй престиж у Нiмеччинi. Успiх Пруссiї означав би перший крок до об'єднання Нiмеччини пiд прусским пануванням. Перехiд герцогств у руки Пруссiї дав би їй вихiд до Пiвнiчного моря й надзвичайно змiцнив би її позицiї на берегах Балтики, що зачiпало iнтереси iнших балтiйських держав. Вiйну з Данiєю пiдтримував i франкфуртский парламент, що розробляв плани об'єднання Нiмеччини й включення в неї ряду сусiднiх (у тому числi iталiйських i слов'янських) земель, 6 квiтня 1848 р. без оголошення вiйни Данiї прусские вiйська вступили в Шлезвиг i Голштинию, 23 квiтня розбили датськi вiйська в Ютландiї, але датський двiр звернувся по допомогу до Росiї, Англiї й Швецiї. Цар зажадав вiдводу прусских вiйськ з Ютландiї й загрожував зайняти лiнiю Вiсли, якщо датський король не одержить назад обоє герцогств . Фрiдрiх-вiльгельм IV дав обiцянку вивести свої вiйська з Ютландiї й послав до царя генерала Пфуля iз заспокiйливими завiреннями. Спроби Пруссiї пiсля цього вiдновити воєннi дiї викликали ще бiльш енергiйну вiдсiч. Цар загрожував войною: «Коли з Данiєю не скiнчать, — писав вiн Паскевичу, — увiйдемо в Пруссiю». вiйськ у Ютландiю. Побоюючись нового вибуху революцiї в Нiмеччинi у випадку вiйни з великими державами, прусское уряд 26 серпня уклало перемир'я з Данiєю, i франкфуртский парламент пiсля деяких коливань пiдтвердив його. Прусское юнкерство, буржуазiя й депутати франкфуртского парламенту побоювалися, що вiйна з великими державами приведе германськi монархiчнi уряди до поразки й викличе новий пiдйом революцiйно-демократичного руху в Нiмеччинi. 68. Суперництво на Близькому Сходi та в Середнiй Азiї в к. 19 ст. 69. Вiденський конгрес 1814-15 та польсько-саксонське питання. В першi ж днi конгресу польсько-саксонське питання хайняло домiнантну позицiю. Росiя не хотiла уступати свою здобич, так аже захоплене нею герцогство Варшавське скаладалося з земель, якi були ранiше захопленi Прусiєю, то Прусiя (Фрадрiх Фiльгельм 2) також претендувала на них. Росiя (Олександр) пообiцяли вiддати Саксонiю, яку передбачалось вiдiбрати у саксонського короля, який пiдтримував Наполеона. Для Францiї потрiбно було вбити клин мiж переможницями: Росiя, Англiя, Прусiя для того щоб дати Францiї час оговтатись i с\зберегти цiлiснiсть своїх територiй (мзс Тайлеран). Для цього тайлерав вбачав доцiльнiсть введення принципу «легiтимiзму», тобто всi землi перерозподiлялись так кими вони було до 1792 року. Європейськi країни хотiли погодитись на приєднання Саксонiї до Прусiї, але взамiн Прусiя разом з ними повинна була недопустити захоплення Герцогства Варшавського. В результатi Австрiя, Францiя, Англiя заключають договiр за яким вони мали перешкодити передачу Саксонiї до Прусiї, договiр був секретний. Тут Олександру не залишалось нiчого iншого нiж уступити щодо Саксонiї, але Герцогство Варшавске вiн отримав. Перша свiтова вiйна, що почалася в 1914 р., охопила 38 держав Європи, Азiї й Африки. Вона велася на великiй територiї, що становила 4 млн. кв. км i утягнула бiльше 1,5 млрд. людина, тобто бiльше 3/4 населення земної кулi. Вище говорилося про наростання глобальної кризи цивiлiзацiї як результату iндустрiального прогресу. До початку ж XX в. логiка соцiально-економiчного розвитку привела до твердження монополiстичного режиму в економiцi iндустрiальних країн, що вiдбилося на внутрiшньополiтичному клiматi країн (рiст тоталiтарних тенденцiй, рiст мiлiтаризацiї), а також на свiтових вiдносинах (посилення боротьби мiж країнами за ринки, за полiтичний вплив). Основою цих тенденцiй була полiтика монополiй з їх винятково експансiонiстським, агресивним характером. При цьому вiдбувалося зрощування монополiй з державою, формування державно-монополiстичного капiталiзму, що надавало державнiй полiтицi усе бiльше експансiонiстський характер. Про це, зокрема, свiдчили: повсюдний рiст мiлiтаризацiї, виникнення вiйськово-полiтичних союзiв, участившиеся вiйськовi конфлiкти, що носили до часу локальний характер, посилення колонiального гнiта й т. п. Загострення суперництва країн визначалося також значною мiрою вiдносною нерiвномiрнiстю їхнього соцiально-економiчного розвитку, що впливало на ступiнь i форми їхньої зовнiшньої експансiї. На початку XX в. вiдбулося оформлення блокiв країн - учасниць Першої свiтової вiйни. З однiєї сторони це були Нiмеччина, Австро-Угорщина, Італiя, що оформилися в Потрiйний союз (1882), i з iншого боку - Англiя, Францiя й Росiя, що створили Антанту ( 1904-1907). Провiдну роль в австро-нiмецькому й романо-британському блоках грали вiдповiдно Нiмеччина й Англiя. Конфлiкт мiж цими двома державами лежав в основi майбутньої свiтової вiйни. При цьому Нiмеччина прагнула завоювати гiдне мiсце пiд сонцем, Англiя захищала сформовану свiтову iєрархiю. Германiя на початку столiття вийшла на друге мiсце у свiтi за рiвнем промислового виробництва (пiсля США) i перше мiсце в Європi (в 1913 р. Нiмеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англiя вiдповiдно - 10,4 млн. т i 9 млн. т (для порiвняння Францiя - 5,2 млн. i 4,7 млн. т вiдповiдно, а Росiя - 4,6 млн. т i 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися iншi сфери нацiонального господарства Нiмеччини, наука, утворення й т. д. iндустрiальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колонiальних володiнь Англiї, Францiї, Росiї, Нiмеччини, США i Японiї, у яких проживало 526 млн. тубiльцiв, на частку Нiмеччини до початку Першої свiтової вiйни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловiк (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Нiмеччини було самим численним iз всiх країн Захiдної Європи. над Шаньдунским пiвостровом. Германiя також установлює протекторат над Самоа, Каролiнськими й Марианскими островами в Тихому океанi, здобуває колонiї Того й Камерун у Схiднiй Африцi. Це поступово загострювало англо-германськi, германо-французькi й германо-росiйськi протирiччя. Крiм цього германо-французькi вiдносини були ускладненi проблемою Ельзасу, Лотарингiї й Руру; германо-росiяни втручанням Нiмеччини в Балканське питання, її пiдтримкою там полiтики Австро-Угорщинi й Туреччинi. Загострилися й германо-американськi торговельнi вiдносини в областi експорту продукцiї машинобудування в Латинськiй Америцi, Пiвденно-Схiднiй Азiї й Близькому Сходi (на початку столiття Нiмеччина експортувала 29,1% свiтового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провiсниками Першої свiтової вiйни стали марокканськi кризи (1905, 1911), Росiйсько-японська вiйна ( 1904-1905), захоплення Італiєю Трiполiтанiї й Кiренаїки, Італо-турецька вiйна ( 1911-1912), Балканськi вiйни ( 1912-1913 i 1913). Напередоднi Першої свiтової вiйни рiзко пiдсилилася пропаганда мiлiтаризму й шовiнiзму практично у всiх країнах. Вона лягала на вздобренную ґрунт. Розвиненi iндустрiальнi держави, що домоглися вiдчутної переваги в економiчному розвитку в порiвняннi з iншими народами, сталi вiдчувати й своя расова, нацiональна перевага, iдеї якого вже iз середини XIX в. культивувалися окремими полiтиками, а до початку XX в. стають iстотним компонентом офiцiйної державної iдеологiї. Так, створений в 1891 р. Пангерманський союз вiдкрито проголосив головним ворогом народiв, що ввiйшли в нього, Англiї, призвавши до захоплення приналежних їй територiй, а також Росiї, Францiї, Бельгiї, Голландiї. Ідеологiчною пiдставою цього стала концепцiя про перевагу нiмецьких нацiй. В Італiї велася пропаганда розширення панування в Середземне море; у Туреччинi культивувалися iдеї пантюркiзму iз вказiвкою на головного ворога - Росiю й панславiзм. На iншому полюсi - в Англiї процвiтала проповiдь колонiалiзму, у Францiї - армiйського культу, у Росiї - доктрина захисту всiх слов'ян i панславiзму пiд егiдою iмперiї. Пiдготовка до вiйни. Одночасно велася вiйськово-економiчна пiдготовка свiтової бойнi. Так, з 90-х рр. по 1913 р. вiйськовi бюджети провiдних країн виросли бiльш, нiж на 80%. Бурхливо розвивалася вiйськово-оборонна промисловiсть: у Нiмеччинi в нiй були зайнятi 115 тис. працiвникiв, в Астро-Угорщини - 40 тис., у Францiї - 100 тис., в Англiї - 100 тис., Росiї - 80 тис. чоловiк. До початку вiйни виробництво вiйськової продукцiї в Нiмеччинi й Австро-Угорщинi лише небагато уступало аналогiчним показникам у країнах Антанти. Однак Антанта одержувала явну перевагу у випадку затяжної вiйни або розширення своєї коалiцiї. переможний удар на Заходi при одночасних стримуючих, оборонних боях на схiдному фронтi, з наступним розгромом Росiї; Австро-Угорський штаб планував вiйну на два фронти (проти Росiї й на Балканах). У плани противної сторони входило настання росiйської армiї вiдразу на двох напрямках (пiвнiчно-захiдному - проти Нiмеччини й пiвденно-захiдному - проти Австро-Угорщинi) силами в 800 тисяч багнетiв при пасивно вичiкувальнiй тактицi французьких вiйськ. Германськi полiтики й вiйськовi стратеги покладали надiю на нейтралiтет Англiї на початку вiйни, для чого влiтку 1914 р. пiдштовхували Австро-Угорщину на конфлiкт iз Сербiєю. Початок вiйни. У вiдповiдь на вбивство 28 червня 1914 р. спадкоємця Австро-Угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда в м. Сараєво Австро-Угорщина негайно вiдкрила воєннi дiї проти Сербiї, у пiдтримку якої 31 липня Микола II оголосив загальну мобiлiзацiю в Росiї. На вимогу Нiмеччини припинити мобiлiзацiю Росiя вiдповiла вiдмовою. 1 серпня 1914 р. Нiмеччина оголосила вiйну Росiї, а 3 серпня - Францiї. Не виправдалися надiї Нiмеччини на нейтралiтет Англiї, що виступила з ультиматумом у захист Бельгiї, пiсля закiнчення якого вона початку воєннi дiї проти Нiмеччини на море, офiцiйно оголосивши їй вiйну 4 серпня. i Парижем вiдбувся грандiозний бiй (брало участь близько 2 млн. чоловiк), програне нiмецькими вiйськами. На Схiдно-Європейському напрямку наступала росiйська армiя; вiйська Пiвнiчно-Захiдного й Захiдного фронтiв (пiд командуванням генерала Ранинкампфа й генерала Самсонова) були нiмцями зупиненi; вiйська ж Пiвденно-Захiдного фронту досягли успiху, зайнявши м. Львiв. Одночасно бойовi дiї розверталися на Кавказькому й Балканському фронтах. У цiлому Антантi вдалося зiрвати плани блiцкригу, у результатi чого вiйна придбала затяжний, позицiйний характер, i чаша ваг стала вiдмiнюватися в її сторону. 71. Англо-росiйське суперництво на Середньому Сходi в к. 18-сер19 ст. Середнiй Азiї стало серйозним фактором, що ускладнював англо-росiйськi вiдносини. У цьому регiонi зштовхнулися колонiальнi iнтереси Петербурга й Лондона; обидвi держави думали, що кращою обороною є напад, а кращим способом захистити свої володiння це їх розширити за рахунок т. зв. "висунутих уперед рубежiв" i "буферних зон". При цьому й англiйцi, i росiяни на всi лади обвинувачували один одного в "експансiї" i "агресiї"; ну, а себе, улюблених, представляли як носiїв "прогресу" i "цивiлiзацiї", благодiйникiв колонiальних народiв. У Петербурзi й Лондонi усвiдомлювали, що пряме вiйськове зiткнення мiж двома державами в Центральнiй Азiї зовсiм небажано й чревате самими непередбаченими наслiдками. Важкi природно-клiматичнi умови, вiдсутнiсть комунiкацiй, далекiсть вiд життєвих центрiв як Англiї, так i Росiї, нарештi, недружественно настроєне населення все це робило великомасштабний англо-росiйський конфлiкт у регiонi вкрай малоймовiрним. От чому цей конфлiкт залишався, так сказати, "конфлiктом низької iнтенсивностi": Англiя й Росiя посилено iнтригували друг проти друга, нацьковували один на одного мiсцевi племена, наводнювали регiон своїми розвiдниками й диверсантами. марiонетку, афганського емiра Шер-Алi, вiд спроб розширити свої володiння; у свою чергу, Росiя зобов'язувалася перешкодити своєму васаловi, емiровi Бухарському, нападати на афганську територiю. Особливо загострилися англо-росiйськi протирiччя пiсля 1874 р., коли лiберала Гладстона перемiнив на постi прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колонiальної експансiї. Ідея створення "буфера" мiж Індiєю й росiянином Туркестаном була вiдкинута; новий британський кабiнет запропонував Петербурговi роздiлити Середню Азiю. Собi британцi "скромно" залишали Афганiстан. У Петербурзi вирiшили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство. У свою чергу англiйцi вже в 1874 р. почали пiдготовку до вiйни з Афганiстаном. Вiце-король Індiї лорд Норсбрук, супротивник iнтервенцiї в Афганiстан, був замiнений лордом Литтоном, прихильником Дизраэли й т. зв. forward policy, тобто полiтики колонiальної експансiї. Була захоплена Кветта, були побудованi мости через Інд, у районi афгано-iндiйської границi почалося зосередження англiйських вiйськ. Зрозумiло, англiйцi зволiли б домогтися своїх цiлей без вiйни; у зв'язку iз цим в 1877 р., пiд час росiйсько-турецької вiйни вони пiдсилили свiй натиск на Кабул, щоб змусити Шер-Алi пустити свої вiйська на афганську територiю й разом з ними провести диверсiю проти росiйського Туркестану, щоб змусити Росiю воювати на 2 фронти. Однак спроба Лондона встановити свiй контроль над Афганiстаном закiнчилася повним провалом. У ходi другої афганської вiйни ( 1878-1880) Англiя зазнала невдачi. У Петербурга залишалася одна можливiсть дипломатичне маневрування, i нею вiн скористався сповна. В 1884 р. був продовжений "Союз трьох iмператорiв" на нове трирiччя, а згiдно ст. 3 договору три iмператори повиннi спiльно домагатися закриття чорноморських проток у випадку вiйни. І Берлiн зробив усе вiд нього залежне, щоб викрутити Стамбулу руки й змусити його закрити протоки. У надання натиску на Туреччину Берлiн i Петербург утягнули також Австро-Угорщину, Італiю й Францiю. Крiм того, росiйський уряд почало також кроки до забезпечення нейтралiтету Швецiї й Данiї й закриття датських проток. Нарештi, удалося налагодити контакт iз емiром Абдуррахманом, що вирiшив не починати вiйну через прикордонний конфлiкт. У результатi вдалося влагодити конфлiкт шляхом переговорiв, обмiнявши Пенджде, що вiдходив до Росiї, на Зульфагар, що вiдходив до Афганiстану. Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу англо-росiянцi "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидвi держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персiї. Персiя була дуже важлива для Росiї як важливий торговельний партнер, а також як пiвденний сусiд, що граничив з неспокiйним Кавказом. При цьому для Петербурга величезне значення мала одвiчний ворожнеча турок i персiв. Величезне значення мала Персiя й для англiйцiв як країна, що граничила з "перлиною британської корони" - Британською Індiєю. В 1872 р. Лондон почав рiшучу спробу встановити свiй контроль над економiкою країни. Англiйський банкiр Ю. Рейтер (при офiцiйнiй пiдтримцi британського кабiнету) уклав з перським урядом безпрецедентний договiр, що фактично надавав Рейтеру на 70 рокiв виключнi права на залiзничне будiвництво, видобуток корисних копалин, iригацiйнi роботи й навiть виключне право на експлуатацiю державних лiсiв Персiї. Нарештi, як гарантiя одержання Рейтером доходу на вкладений їм капiтал йому надавалася оренда на керування всiма перськими митницями строком на 25 рокiв. Але й це ще не все - Рейтеру надавалося краще право на установу банкiв, мiський благоустрiй, пристрiй почт i телеграфiв i навiть установа фабрик i заводiв. Фактично Рейтер ставав необмеженим хазяїном всiєї перської економiки; так сказати, "другим перським шахом". У ходi вiдвiдування Наср Эд-Дином Петербурга (весна 1873 р.) йому було прямо сказане, що цей договiр компрометує його авторитет i достоїнство. Горчаков прямо сказав шаховi, якi наслiдки цей договiр може мати для росiйсько-перських вiдносин. Шах був "вражений" i явно наляканий. Скориставшись як привiд невиконанням Рейтером строкiв будiвельних робiт, шах 23 жовтня 1873 р. розiрвав концесiю, про що вiдразу ж повiдомив росiйського посланника. Зiрвавши концесiю Рейтера, росiяни спробували взяти будiвництво залiзниць у Персiї у свої руки. 1 сiчня 1874 р. (н. ст.) вiдбулося пiд головуванням Горчакова Особлива нарада, на якому було визнано "досить бажаним i корисним у всiх вiдносинах" провести залiзницю вiд Тифлиса до Тавризу. Однак восени 1874 р. шах вiдхилив цю пропозицiю, побоюючись посилення росiйського впливу в Азербайджанi. Проте, незважаючи на невдачу цiєї витiвки з будiвництвом залiзницi, Росiя зберiгала величезний вплив у Персiї. Свiдченням цього впливу стало створення т. зв. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегеранi вiдбулося повстання солдатiв шахської армiї. Переляканий шах звернувся в Петербург iз проханням допомогти в створеннi надiйної вiйськової частини, що зумiла б захистити його особу вiд власного народу. В 1879 р. у Тегеран прибув полковник Домантович, якого супроводжували три офiцери й шiсть козачих урядникiв. Пiд їхнiм керiвництвом i була створена "перська козача бригада", командиром якої став Домантович, що пiдкорявся особисто шаховi. Ця вiйськова частина повинна була охороняти шаха, а також готовити офiцерськi кадри з персiв. Бригада була єдиним боєздатним i по сучасному навченим i збройним з'єднанням перської армiї. Таким чином, результатом запеклого англо-росiйського суперництва на Середньому Сходi стало розмежування англiйських i росiйських сфер впливу в Центральнiй Азiї, а також змiцнення росiйського впливу в Персiї. Однак змiцнення росiйського полiтичного впливу в Тегеранi не означало припинення економiчної боротьби мiж росiйським i англiйським капiталом. Мабуть, Персiя стала першою країною, де Росiя випробувала, поряд iз традицiйними вiйськово-полiтичними важелями нетрадицiйнi для неї економiчнi важелi. Так, уже в 1880-е рр. росiйськi товари почали iнтенсивно витiсняти англiйськi в Пiвнiчнiй Персiї. В 1890 р. великий росiйський капiталiст Полякiв заснував Облiково-позичковий банк Персiї, що мав право карбування монети. Наприкiнцi 1890-х рр. росiянами була побудована шосейна дорога вiд порту Энзели на Каспiйське узбережжя до Тегерана, що сприяло подальшому збiльшенню росiйської торгiвлi в Персiї. А в 1890 р. росiйська дипломатiя навiть домоглася вiд шахського уряду не надавати протягом 10 рокiв яких-небудь залiзничних концесiй iнакше, як за згодою уряду Росiї. Настiльки великому впливу Росiї в Персiї сприяли й росiйськi урядовi позики. Однак у пiвденних районах Персiї панував англiйський капiтал, що опирався на Шахиншахский банк. Уже в 1890-е рр. в англiйських колах була широко поширена думка про бажанiсть розмежування росiянцi й англiйської сфер впливу в Персiї, так щоб на Пiвночi панувала б Росiя, а на Пiвднi - Великобританiя. У той час, однак, у Петербурзi були впевненi, що цей роздiл не вигiдний Росiї, тому що розраховували пiдкорити собi всю Персiю. "Великої гри" - Нiмеччини. 72. Уiнкiар-Іскелеський договiр 1833. воно з обставин внутрiшнього життя Турецької iмперiї. грудня 1832 р. у битвi пiд Конии, син Мехмеда-Алi, Ибрагим, зовсiм розгромив турецьку армiю. Султан Махмуд II опинився в розпачливому положеннi: у нього не було нi грошей, нi часу, щоб хоча б нашвидку зiбрати нову армiю. Махмуд звернувся по допомогу до держав. Але французька дипломатiя, що давно облюбувала Єгипет i Сирiю як майбутню сферу свого впливу, вiдмовилася йому допомогти. Пальмерстон запропонував султановi почекати, поки допоможе Австрiя: вiн розраховував не доводити султана до необхiдностi звернутися до Миколи. Але вийшло зовсiм по-iншому. По-перше, австрiйська армiя зовсiм не була готова до опору переможному єгипетському вiйську в далеких пустелях Малої Азiї; по-друге, Меттерних, скриплячи серце, повинен був миритися з росiйською небезпекою на Сходi, щоб зберегти могутнього союзника в боротьбi з революцiйною небезпекою в самiй Європi. Тому вiн найменше бажав вiдкрито сваритися з Миколою. султан усвiдомлював добре. Згодом па обурене питання англiйського посла, як султан взагалi мiг погодитися прийняти «допомогу» вiд Миколи, один зi членiв Дипапа повторив слова, сказанi Махмудом: «Коли людина тоне й бачить перед собою змiєвi, то вiн навiть за неї вхопиться, аби тiльки не потонути». Мурах, улаштувавши свiй табiр на Босфорi, з'явився до султана як спецiальний посланець вiд царя з такою пропозицiєю: якщо султан бажає Николаи зажадає вiд заколотного єгипетського пашi Мехмеда-Алi, щоб вiн негайно забрав свої вiйська й велiв Ибрагиму вернутися в Єгипет. У випадку вiдмови цар повiдомляє Мехмеду-Алi вiйну. у Константинополi, Бутенев, одержав, нарештi, довгоочiкуваний дипломатичний документ: Махмуд формально просив царя надати йому допомогу проти заколотного васала. Росiйський флот, що давно вже коштував напоготовi в Севстополi, знявся з якоря й вiдплив у Константинополь. 20 лютого 1833 р. цей флот з'явився в Босфорi. Тодi французький посол адмiрал Руссэн кинувся до султана, рiшуче переконуючи його просити росiйський флот вийти. Англiйський посол пiдтримав Руссэна. Вони обоє заявили, що негайно вiдбудуть iз Константинополя, якщо росiяни займуть мiсто. Це значило, що, у випадку вiдмови султана, Англiя й Францiя пiдтримають Мехмеда-Алi. Султан зажадав вiд Руссэна зобов'язання пiдтримати його проти Мехмеда-Алi, i Руссэн пiдписав з рейс эфенди це зобов'язання. Султан Махмуд переконався, що Руссэн i англiйцi його обдурили. Тим часом прийшли новi грiзнi звiстки: агенти Ибрагима, пробравшись у Смiрну, пiдняли там повстання проти султана. Султан прямо оголосив, що знову звернувся до Бутеневу, i турецькi мiнiстри повiдомили останньому про згоду султана, щоб росiйський флот не йшов з Босфору. Бутенев на це мiг тiльки люб'язно вiдповiсти, що росiянин флот i не думав рушати з мiсця, тому що в нього, Бутенева, було тiльки усне, а не письмова пропозицiя повести флот. 2 квiтня до берега Чорного моря, у самого Босфору, з'явилася нова росiйська ескадра, а через кiлька днiв - i третя. Деяким менше 14 тисяч росiйських солдатiв було висаджено на берег. Французька дипломатiя й Пальмерстон були у великiй тривозi. Було ясно, що одними словами вiдскiпатися не можна. Доводилося або рiшучими заходами рятувати султана Махмуда вiд єгипетського пашi, або вiддати Константинополь росiйським вiйськам, так ще з дозволу самого султана. Зрештою Руссэн i англiйський посол Понсонби викликали свої ескадри до Єгипту й домоглися висновку миру мiж султаном i Мехмедом-Алi. Мир був дуже вигiдний для єгипетського пашi й значно розширював його володiння. Але Константинополь був небезпечний. Однак i для султана й для Європи було ясно, що Ибрагим зi своїм вiйськом убоялся не маневрують десь англiйських i французьких судiв, а росiянцi армiї, що вже стояла на малоазiатському березi Босфору. Султан Махмуд був у захватi вiд наданої йому допомоги й ще бiльше вiд переданого йому через царського генерал-ад'ютанта графа Орлова заяви, що рятiвники Турецької iмперiї 11 липня мають намiр вiдчалити вiд дружнiх турецьких берегiв i вернутися в Севастополь. УНКИАР-ИСКЕЛЕССКИЙ ДОГОВІР (8 липня 1833р.) Граф Орлiв недарма майже два мiсяцi просидiв перед цим у Константинополi. Потiм говорили в дипломатичних колах Парижа й Лондона, що у всьому Константинополi залишився до початку липня лише один не пiдкуплений Орловым людина, саме сам володар правовiрних, Махмуд II - та й то лише тому, що графовi Орлову це здалося вже непотрiбною витратою. Але тiльки цiєю деталлю не можна, звичайно, пояснити блискучий дипломатичний успiх, що випав на частку Орлова рiвно за три днi до вiдходу росiйського флоту з Босфору. 8 липня 1833 р. у мiстечку Ункиар-Искелесси мiж росiйськими й турецькими уповноваженими був укладений знаменитий у лiтописах дипломатичної iсторiї договiр. В Ункиар-Искелесси Микола одержав нову дипломатичну перемогу, - бiльше чудову, чим Адрианопольский мир, тому що перемога ця була досягнута без вiйни, спритним маневруванням. в однiй iз двох країн. Туреччина зобов'язувалася у випадку вiйни Росiї з якою-небудь державою не допускати вiйськових судiв у Дарданелли. Босфор же залишався при всiх умовах вiдкритим для входу росiйських судiв. Договiр в Ункиар-Искелесси став однiєї iз причин загострення англо-росiйських протирiч. Договiр в Ункиар - Искелесси вивiв iз себе Пальмерстона. Це була вже друга його не- удача в боротьбi проти Миколи за порiвняно ще короткий час керування англiйською дипломатiєю. Перше зiткнення з Миколою вiдбулося ще в 1832 р. Воно теж було побiчно пов'язане зi схiдним питанням. Пальмерстон дуже дорожив одним молодим дипломатом - Чарльзом Стрэтфордом-Каннингом, двоюрiдним братом помер в 1837 р. знаменитого прем'єра Джорджа Каннинга. Пальмерстон послав Стрэтфорда - Каннинга в Константинополь i Грецiю в 1831 р.; пiсля повернення до Лондона, в 1832 р., Стрэтфорд представив дуже докладну доповiдь про положення схiдних справ пiсля Адрианопольского миру, найбiльше зупиняючись на вiдносинах Туреччини й Росiї. Папьмерстон пiсля цього вирiшив призначити Стрэтфорда послом у Петербург. Але, мабуть, Микола щось провiдав про антиросiйськi тенденцiї Стрэтфорда. У всякому разi, Нессельроде, довiдавшись про передбачуване призначення, написав приватно в Лондон княгинi Ливен, щоб вона дала як-небудь знати Грiю й Пальмерстону про небажанiсть посилки Стрэтфорда з Росiю. Грiй (прем'єр) уважав, що справа на цьому й кiнчене. Але Пальмерстон вирiшив опублiкувати в газетах, що, призначення Стрэтфорда вже вiдбулося; попередньо вiн дав на пiдпис королевi Вiльгельмовi IV указ про призначення Стрэтфорда послом. Коли повiдомлення з'явилося в газетах, Пальмерстон (справа була в жовтнi 1832 р.) надiслав звичайний запит про «агремана» росiйському уряду, розраховуючи, що Микола але зважиться вiдмовити. Але Микола зважився. Вiн наказав Нiс-Сельроде оголосити Пальмерстону, що не прийме Стрэтфорда. Пальмерстон наполягав, Микола залишався непохитний. Тодi Пальмерстон, бачачи, що скандал розростається й звертається не проти Миколи, а проти нього, запропонував такий компромiс: нехай Стрэтфорд тiльки приїде, представиться Миколi, вручить свої вiрчi грамоти, - i тодi Пальмерстон його зараз же забере з Петербурга. Цар вiдповiв, щоправда, усно, що згодно дати Стрэтфорду самий вищий iз всiх росiйських орденiв, з умовою, щоб вiн сидiв будинку й не приїжджав у Петербург. Пальмерстону довелося визнати, що коса знайшла на камiнь, i пiдкоритися. Слiдом за цiєю неприємнiстю, через кiлька мiсяцiв, у липнi 1833 р., пiшла ужо справжня велика невдача англiйської дипломатiї - росiйсько-турецький договiр в Ункиар-Искелесси. А потiм Пальмерстон побачив, що Микола прагне попользовать Австрiю для своїх схiдних цiлей. Це його особливо стривожило. Справа в тому, що Меттерних, стурбований деякими проявами революцiйного духу в Нiмеччинi й Пiвнiчнiй Італiї в 30-х- 40-х роках, виникненням органiзацiї Маццини «Молода Італiя», глухим шумуванням в Угорщинi, невiдступно наполягав перед Миколою й Фрiдрiхом-Вiльгельмом III на необхiдностi пiдкрiпити Священний союз i продемонструвати перед революцiонерами всiх країн тiсну дружбу «трьох схiдних монархiв» 72. «Сто днiв» Наполеона. 1815 року Наполеон висадився у Францiї та дiйшов до Парижу, де вiдновив iмперiю. Вiн знайшов секретний договiр (69 питання) i вручив його Олександру. Але європейьскi країни вирiшили знову боротися проти нього. Але вiн був розбитий пiд Ватерлоо В 1815, пiд час знаменитих «Ста днiв» (20 березня - 22 червня ), Наполеон почав останню спробу повернути собi колишню владу. Поразка в битвi пiд Ватерлоо (Бельгiя) 18 червня 1815, нанесене йому вiйськами 7-ой коалiцiї пiд командуванням герцога Веллiнгтона й маршала Блюхера, завершило iсторiю наполеонiвських воєн. Вiденський конгрес (1 листопада 1814 - 9 червня 1815) вирiшив долю Францiї, закрiпивши передiл територiй європейських країн в iнтересах держав-переможцiв. Визвольнi вiйни, якi велися проти Наполеона, були неминуче пов'язанi iз частковим вiдновленням феодально-абсолютистських порядкiв у Європi («Священний союз» європейських монархiв, ув'язнений з метою придушення нацiонально-визвольного й революцiйного руху в Європi). 74. Англо-росiйське суперництво в Середнiй Азiї в другiй половинi 19 ст. ДО 1870-м рр. просування росiян у Середнiй Азiї стало серйозним фактором, що ускладнював росiйський^-росiйськi-англо-росiйськi вiдносини. У цьому регiонi зштовхнулися колонiальнi iнтереси Петербурга й Лондона; обидвi держави думали, що кращою обороною є настання, а кращим способом захистити свої володiння це їх розширити за рахунок т. зв. "висунутих уперед рубежiв" i "буферних зон". При цьому й англiйцi, i росiяни на всi лади обвинувачували один одного в "експансiї" i "агресiї"; ну, а себе, улюблених, представляли як носiїв "прогресу" i "цивiлiзацiї", благодiйникiв колонiальних народiв. У Петербурзi й Лондонi усвiдомлювали, що пряме вiйськове зiткнення мiж двома державами в Центральнiй Азiї зовсiм небажано й чревате самими непередбаченими наслiдками. Важкi природно-клiматичнi умови, вiдсутнiсть комунiкацiй, далекiсть вiд життєвих центрiв як Англiї, так i Росiї, нарештi, недружественно настроєне населення все це робило великомасштабнi англо-росiйськi конфлiкти в регiонi вкрай малоймовiрним. От чому цей конфлiкт залишався, так сказати, "конфлiктом низької iнтенсивностi": Англiя й Росiя посилено iнтригували друг проти друга, нацьковували один на одного мiсцевi племена, наводнювали регiон своїми розвiдниками й диверсантами. От чому в 1869 р. у Петербурзi почалися англо-росiйськi переговори про роздiл сфер впливу на Середньому Сходi. Вiдповiдно до угоди мiж Росiєю й Великобританiєю, Англiя була зобов'язана втримувати свою марiонетку, афганського емiра Шер-Алi, вiд спроб розширити свої володiння; у свою чергу, Росiя зобов'язувалася перешкодити своєму васаловi, емiровi Бухарському, нападати на афганську територiю. Особливо загострилися англо-росiйськi протирiччя пiсля 1874 р., коли лiберала Гладстона перемiнив на постi прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колонiальної експансiї. Ідея створення "буфера" мiж Індiєю й росiянином Туркестаном була вiдкинута; новий британський кабiнет запропонував Петербурговi роздiлити Середню Азiю. Собi британцi "скромно" залишали Афганiстан. У Петербурзi вирiшили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство. У свою чергу англiйцi вже в 1874 р. почали пiдготовку до вiйни з Афганiстаном. Вiце-король Індiї лорд Норсбрук, супротивник iнтервенцiї в Афганiстан, був замiнений лордом Литтоном, прихильником Дизраэли й т. зв. forward policy, тобто полiтики колонiальної експансiї. Була захоплена Кветта, були побудованi мости через Інд, у районi афгано-iндiйської границi почалося зосередження англiйських вiйськ. Зрозумiло, англiйцi зволiли б домогтися своїх цiлей без вiйни; у зв'язку iз цим в 1877 р., пiд час росiйсько-турецької вiйни вони пiдсилили свiй натиск на Кабул, щоб змусити Шер-Алi пустити свої вiйська на афганську територiю й разом з ними провести диверсiю проти росiйського Туркестану, щоб змусити Росiю воювати на 2 фронти. Однак спроба Лондона встановити свiй контроль над Афганiстаном закiнчилася повним провалом. У ходi другої афганської вiйни ( 1878-1880) Англiя зазнала невдачi. У Петербурга залишалася одна можливiсть дипломатичне маневрування, i нею вiн скористався сповна. В 1884 р. був продовжений "Союз трьох iмператорiв" на нове трирiччя, а згiдно ст. 3 договору три iмператори повиннi спiльно домагатися закриття чорноморських проток у випадку вiйни. І Берлiн зробив усе вiд нього залежне, щоб викрутити Стамбулу руки й змусити його закрити протоки. У надання натиску на Туреччину Берлiн i Петербург утягнули також Австро-Угорщину, Італiю й Францiю. Крiм того, росiйський уряд почало також кроки до забезпечення нейтралiтету Швецiї й Данiї й закриття датських проток. Нарештi, удалося налагодити контакт iз емiром Абдуррахманом, що вирiшив не починати вiйну через прикордонний конфлiкт. У результатi вдалося влагодити конфлiкт шляхом переговорiв, обмiнявши Пенджде, що вiдходив до Росiї, на Зульфагар, що вiдходив до Афганiстану. Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу росiянкою-росiянки-росiянцi-англо-росiянцi "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидвi держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персiї. Персiя була дуже важлива для Росiї як важливий торговельний партнер, а також як пiвденний сусiд, що граничив з неспокiйним Кавказом. При цьому для Петербурга величезне значення мала одвiчний ворожнеча турок i персiв. Величезне значення мала Персiя й для англiйцiв як країна, що граничила з "перлиною британської корони" - Британською Індiєю. В 1872 р. Лондон почав рiшучу спробу встановити свiй контроль над економiкою країни. Англiйський банкiр Ю. Рейтер (при офiцiйнiй пiдтримцi британського кабiнету) уклав з перським урядом безпрецедентний договiр, що фактично надавав Рейтеру на 70 рокiв виключнi права на залiзничне будiвництво, видобуток корисних копалин, iригацiйнi роботи й навiть виключне право на експлуатацiю державних лiсiв Персiї. Нарештi, як гарантiя одержання Рейтером доходу на вкладений їм капiтал йому надавалася оренда на керування всiма перськими митницями строком на 25 рокiв. Але й це ще не все - Рейтеру надавалося краще право на установу банкiв, мiський благоустрiй, пристрiй почт i телеграфiв i навiть установа фабрик i заводiв. Фактично Рейтер ставав необмеженим хазяїном всiєї перської економiки; так сказати, "другим перським шахом". У ходi вiдвiдування Наср Эд-Дином Петербурга (весна 1873 р.) йому було прямо сказане, що цей договiр компрометує його авторитет i достоїнство. Горчаков прямо сказав шаховi, якi наслiдки цей договiр може мати для росiйсько-перських вiдносин. Шах був "вражений" i явно наляканий. Скориставшись як привiд невиконанням Рейтером строкiв будiвельних робiт, шах 23 жовтня 1873 р. розiрвав концесiю, про що вiдразу ж повiдомив росiйського посланника. Зiрвавши концесiю Рейтера, росiяни спробували взяти будiвництво залiзниць у Персiї у свої руки. 1 сiчня 1874 р. (н. ст.) вiдбулося пiд головуванням Горчакова Особлива нарада, на якому було визнано "досить бажаним i корисним у всiх вiдносинах" провести залiзницю вiд Тифлиса до Тавризу. Однак восени 1874 р. шах вiдхилив цю пропозицiю, побоюючись посилення росiйського впливу в Азербайджанi. Проте, незважаючи на невдачу цiєї витiвки з будiвництвом залiзницi, Росiя зберiгала величезний вплив у Персiї. Свiдченням цього впливу стало створення т. зв. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегеранi вiдбулося повстання солдатiв шахської армiї. Переляканий шах звернувся в Петербург iз проханням допомогти в створеннi надiйної вiйськової частини, що зумiла б захистити його особу вiд власного народу. В 1879 р. у Тегеран прибув полковник Домантович, якого супроводжували три офiцери й шiсть козачих урядникiв. Пiд їхнiм керiвництвом i була створена "перська козача бригада", командиром якої став Домантович, що пiдкорявся особисто шаховi. Ця вiйськова частина повинна була охороняти шаха, а також готовити офiцерськi кадри з персiв. Бригада була єдиним боєздатним i по сучасному навченим i збройним з'єднанням перської армiї. Таким чином, результатом запеклого англо-росiйського суперництва на Середньому Сходi стало розмежування англiйських i росiйських сфер впливу в Центральнiй Азiї, а також змiцнення росiйського впливу в Персiї. Однак змiцнення росiйського полiтичного впливу в Тегеранi не означало припинення економiчної боротьби мiж росiйським i англiйським капiталом. Мабуть, Персiя стала першою країною, де Росiя випробувала, поряд iз традицiйними вiйськово-полiтичними важелями нетрадицiйнi для неї економiчнi важелi. Так, уже в 1880-е рр. росiйськi товари почали iнтенсивно витiсняти англiйськi в Пiвнiчнiй Персiї. В 1890 р. великий росiйський капiталiст Полякiв заснував Облiково-позичковий банк Персiї, що мав право карбування монети. Наприкiнцi 1890-х рр. росiянами була побудована шосейна дорога вiд порту Энзели на Каспiйське узбережжя до Тегерана, що сприяло подальшому збiльшенню росiйської торгiвлi в Персiї. А в 1890 р. росiйська дипломатiя навiть домоглася вiд шахського уряду не надавати протягом 10 рокiв яких-небудь залiзничних концесiй iнакше, як за згодою уряду Росiї. Настiльки великому впливу Росiї в Персiї сприяли й росiйськi урядовi позики. Однак у пiвденних районах Персiї панував англiйський капiтал, що опирався на Шахиншахский банк. Уже в 1890-е рр. в англiйських колах була широко поширена думка про бажанiсть розмежування росiянцi й англiйської сфер впливу в Персiї, так щоб на Пiвночi панувала б Росiя, а на Пiвднi - Великобританiя. У той час, однак, у Петербурзi були впевненi, що цей роздiл не вигiдний Росiї, тому що розраховували пiдкорити собi всю Персiю. Однак незабаром царський уряд було все-таки змушене погодитися iз цiєю iдеєю. І причиною тому була поява нового могутнього учасника "Великої гри" - Нiмеччини. ЯКЕ З НИХ 75 Я НЕ ЗНАЮ На початку XX в. вiдбулося оформлення блокiв країн - учасниць Першої свiтової вiйни. З однiєї сторони це були Нiмеччина, Австро-Угорщина, Італiя, що оформилися в Потрiйний союз (1882), i з iншого боку - Англiя, Францiя й Росiя, що створили Антанту ( 1904-1907). Провiдну роль в австро-нiмецькому й романо-британському блоках грали вiдповiдно Нiмеччина й Англiя. Конфлiкт мiж цими двома державами лежав в основi майбутньої свiтової вiйни. При цьому Нiмеччина прагнула завоювати гiдне мiсце пiд сонцем, Англiя захищала сформовану свiтову iєрархiю. Германiя на початку столiття вийшла на друге мiсце у свiтi за рiвнем промислового виробництва (пiсля США) i перше мiсце в Європi (в 1913 р. Нiмеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англiя вiдповiдно - 10,4 млн. т i 9 млн. т (для порiвняння Францiя - 5,2 млн. i 4,7 млн. т вiдповiдно, а Росiя - 4,6 млн. т i 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися iншi сфери нацiонального господарства Нiмеччини, наука, утворення й т. д. iндустрiальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колонiальних володiнь Англiї, Францiї, Росiї, Нiмеччини, США i Японiї, у яких проживало 526 млн. тубiльцiв, на частку Нiмеччини до початку Першої свiтової вiйни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловiк (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Нiмеччини було самим численним iз всiх країн Захiдної Європи. Уже на початку XX в. пiдсилюється експансiя Нiмеччини на Близькому Сходi у зв'язку з будiвлею Багдадської залiзницi; у Китаї - у зв'язку з анексiєю порту Цзяочжоу (1897) i встановленням її протекторату над Шаньдунским пiвостровом. Германiя також установлює протекторат над Самоа, Каролiнськими й Марианскими островами в Тихому океанi, здобуває колонiї Того й Камерун у Схiднiй Африцi. Це поступово загострювало англо-германськi, германо-французькi й германо-росiйськi протирiччя. Крiм цього германо-французькi вiдносини були ускладненi проблемою Ельзасу, Лотарингiї й Руру; германо-росiяни втручанням Нiмеччини в Балканське питання, її пiдтримкою там полiтики Австро-Угорщинi й Туреччинi. Загострилися й германо-американськi торговельнi вiдносини в областi експорту продукцiї машинобудування в Латинськiй Америцi, Пiвденно-Схiднiй Азiї й Близькому Сходi (на початку столiття Нiмеччина експортувала 29,1% свiтового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провiсниками Першої свiтової вiйни стали марокканськi кризи (1905, 1911), Росiйсько-японська вiйна ( 1904-1905), захоплення Італiєю Трiполiтанiї й Кiренаїки, Італо-турецька вiйна ( 1911-1912), Балканськi вiйни ( 1912-1913 i 1913). Напередоднi Першої свiтової вiйни рiзко пiдсилилася пропаганда мiлiтаризму й шовiнiзму практично у всiх країнах. Вона лягала на вздобренную ґрунт. Розвиненi iндустрiальнi держави, що домоглися вiдчутної переваги в економiчному розвитку в порiвняннi з iншими народами, сталi вiдчувати й своя расова, нацiональна перевага, iдеї якого вже iз середини XIX в. культивувалися окремими полiтиками, а до початку XX в. стають iстотним компонентом офiцiйної державної iдеологiї. Так, створений в 1891 р. Пангерманський союз вiдкрито проголосив головним ворогом народiв, що ввiйшли в нього, Англiї, призвавши до захоплення приналежних їй територiй, а також Росiї, Францiї, Бельгiї, Голландiї. Ідеологiчною пiдставою цього стала концепцiя про перевагу нiмецьких нацiй. В Італiї велася пропаганда розширення панування в Середземне море; у Туреччинi культивувалися iдеї пантюркiзму iз вказiвкою на головного ворога - Росiю й панславiзм. На iншому полюсi - в Англiї процвiтала проповiдь колонiалiзму, у Францiї - армiйського культу, у Росiї - доктрина захисту всiх слов'ян i панславiзму пiд егiдою iмперiї. 76. Основнi напрямки зовнiшньої полiтики Росiї в першiй половинi 19 ст. Зовнiшня полiтика Росiї. Добровiльне приєднання Грузiї до Росiї в 1801 р. викликало загострення росiйсько-iранських отнощений. В 1804 р. Іран почав воєннi дiї проти Росiї. Вiйна, оказавшаяся затяжний, окончилась успiшно для Росiї. По Гюлистанскому мирi (1813) до Росiї вiдiйшли Пiвнiчний Азербайджан i Дагестан. В 1806 р. Османська Туреччина, пiдтримувана Францiєю, розв'язала вiйну проти Росiї. Довгий час вiйна не приносила успiху росiянином. Призначений в 1811 р. командуючим Дунайською армiєю М. И. Кутузов ( 1745-1813) у бої пiд Рущуком (червень 1811) завдав нищiвного удару султанської армiї, i зумiв затягти значнi сили ворога на лiвий берег Дунаю, де вони були оточенi росiянами й капiтулювали. За Бухарестським договором, пiдписаному в травнi 1812 р., до Росiї вiдiйшла Бессарабiя й закрiплювалося право торговельного судноплавства по всьому Дунаєвi. Росiя також домоглася надання Сербiї внутрiшнього самоврядування. що належала Швецiї, була приєднана до Росiї як Велике князiвство фiнляндське. Границя Росiї була значно вiдсунута вiд Петербурга на Захiд. схiдного питання, що означало перевагу в турецьких справах, установлення контролю в протоках Босфор i Дарданелли й вплив на Балканах. Росiйсько-iранська вiйна 1826-1828 гг. завершилася Туркманчайским миром, по якому до Росiї приєдналася схiдна Вiрменiя. Росiя також здобула перемогу у вiйнi з Туреччиною в 1828-1829 гг., i по Адрианопольскому мирi до неї вiдiйшли Анапа, Потi, Ахалцих i Алхалкалаки. У цiй ситуацiї ставало можливим i неминучим пiдпорядкування Росiєю всього Кавказу. рух, Що Почався, мюридiв1 в 30-х рр. очолив iмам Шамiль, що одержав ряд перемог над росiйськими вiйськами. На територiях Дагестану й Чечнi вiн створив державну систему - iмамат - iз численною армiєю. Але вже наприкiнцi 40-х рр. у державнiй системi Шамiля стали проявлятися ознаки кризи. Царат скористався економiчним i вiйськовим ослабленням iмамату. Переозброєна й росiйська армiя, що чисельно збiльшилася, перейшла в настання. В 1859 р. залишки вiйська Шамiля були остаточно розбитi. Значно загострилися протирiччя мiж Росiєю i європейськими країнами пiсля пiдписання в 1833 р. Туреччиною й Росiєю Ункияр-Искелессийского договору, що встановив оборонний вiйськовий союз iз зобов'язанням взаємного вiйськового захисту. До середини XIX в. схiдне питання в зовнiшнiй полiтицi країн Європи зайняв найважливiше мiсце. Францiя й Англiя прагнули до вiйськового й торговельного прiоритету на Середземне море; Австрiя - до експансiї територiї Османської iмперiї; Росiя - до повного розгрому поодинцi Туреччини, виходу в Середземне море, закриттю входу в Чорне море чужому флоту й посиленню впливу на слов'янськi народи Балкан. Все це привело до Кримської вiйни ( 1853-1856), що почалася з переправи росiйських вiйськ через р. Прут i заняття територiї Молдавiї й Валахiї. Восени 1853 р. росiйська ескадра пiд командуванням адмiрала П. С. Нахимова ( 1802-1855) розгромила турецький флот у Синоп-Ской бухтi. Але європейськi держави не намеривались допустити перемоги Росiї над Туреччиною. Англiйськi й французька вiйськовi ескадри ввiйшли в бухту Золотий Рiг. Росiя тепер змушена була воювати проти Англiї, Францiї, iталiйських держав - П'ємонту й Сардинiї. Воєннi дiї були перенесенi в Крим. Головна вiйськово-морська база Росiї на Чорному морi - Севастополь виявилася в облозi. Пiсля 11 мiсяцiв захисту Севастополь упав. як мiцнiсть. Поразка Росiї показало глибоку кризу самодержавно-крiпосницького ладу, її вiдсталiсть вiд передових країн Європи, настiйно продиктувало необхiднiсть корiнних перетворень у всiх областях життя, вивело країну зi стану полiтичної нерухомостi, викликало протест широких шарiв суспiльства проти iснуючих порядкiв, обумовило рiст селянських виступiв. Самодержавство змушене було приступитися до самовдосконалення й саморегулювання на основi ринкових вiдносин i волi громадян. 77. Австро-прусько-данська вiйна 1864 року та її значення. Хто мiг їм у цьому перешкодити? Полiтики «трiади»? Безсумнiвно, вони проявляли бiльшу активнiсть i гаряче бажали помститися за образу, якiй тiльки що пiддався сейм. Вони зiбралися у Вюрцбурге, вимовляли загрозливi мови, особливо за адресою Пруссiї, пропонували пiдсилити чисто федеральнi вiйська, що займали Гольштейн, проголосити Аугустенбурга государем трьох герцогств (17 i 18 лютого). Але король Вiльгельм негайно ж направив до них генерала Мантейфеля, мiсiонера в ботфортах, i той без працi дав їм зрозумiти даремнiсть i нерозсудливiсть їхнiх змов. Багатозначнi концентрацiї прусских вiйськ вiдбувалися на границях Саксонiї й Ганноверу. Монархи цих двох держав злякалися. Баварський король, призначений командуючим вiйськами нової лiги, перебував у той момент при смертi. Через цього Бiсмарк не випробовував нiяких побоювань, що вiчно безпомiчна полiтика Бейста, Пфордтена, Дальвика i їм подiбних зможе перешкодити його пiдприємству. З iншого боку, вiн вiдмiнно знав, що у Францiї немає нiякого бажання йому протидiяти. По вже вiдомих мiркуваннях Наполеон III був мало схильний до активного втручання в справи герцогств. Крiм цього, що тiльки що спалахнуло в Алжирi (лютий 1964 р.) досить серйозне повстання турбувало iмператора й певною мiрою паралiзувало його вiйськову мiць. Варто додати, що вiн тримав 40-тисячну рясно постачену армiю в Мексицi. Завоювання цiєї країни було далеко ще не закiнчене. Правда, Форей взяв Пуэблу, вступив у Мексико й змусив там збори нотаблiв проголосити, iмператором ерцгерцога Максимiлiана (травень - липень 1863 р.). З жовтня 1863 р. тюильрийский двiр вiв активнi й важкi переговори iз цим принцом, щоб домогтися прийняття їм корони; ерцгерцог жагуче бажав корону, але часом вона здавалася йому важкої й небезпечної. Переговори були майже закiнченi (лютий - березень). Однак деякi розбiжностi iснували мiж ерцгерцогом i iмператором Францем-Йосипом. Старавшийся їх улагодити Наполеон III не бажав тому в цей момент сваритися з австрiйським двором. Через це вiн остерiгся ставити препоны пiдприємству проти герцогств. Залишався цар, що iнодi дорiкав себе, здавалося, зрадi датському королевi, своєму родичевi й союзниковi. Але в той час, як i в 1863 р., польське питання заслоняло в його очах всi iншi. Безсумнiвно, повстання в привислянских губернiях iшло на спад, але ще не було повнiстю подавлене. Якби, як того побоювалися в С. -Петербурзi, навеснi 1864 р. у всiй Європi бурхливо розвилася полiтика, що заохочується Наполеоном III, нацiональностей, польське повстання могло б одержати нову силу й знову стати грiзним. Таким чином, було необхiдно термiново його придушити. Але такого результату не можна було досягти без лояльного сприяння Австрiї. Повстання продовжувало харчуватися з Галичини й харчувалося тiльки там. Через цього Олександр II дав зрозумiти Вiльгельмовi, що якби вiн змiг домогтися в короткий строк вiд Франца-Йосипа вживання заходiв нагляду, здатних прискорити скорення Польщi, вiн у свою чергу закрив би очi на вiйну за герцогства й на її наслiдки Бiсмарк поспiшив тому послати у Вiдень надiленого даром переконувати Мантейфеля. Останнiй сказав австрiйським мiнiстрам, усе ще стривоженим мовою французького iмператора вiд 5 листопада 1863 р., що Наполеон III, досить можливо, буде сприяти навеснi нападу Італiї на Венецiанську область. За його словами, Пруссiя формальною угодою охоче гарантувала б Францу-Йосипу його не нiмецькi володiння. Але необхiдно було, щоб вiн попередньо пiшов назустрiч бажанням пануючи. Угода була укладена. 9 лютого 1864 р. у Галичинi було оголошено облогове додавання. Це було смертним вироком для польського повстання - йому стояло бути роздавленим плин декiлькох тижнiв. Через кiлька днiв пiсля цього була укладена секретна угода, запропоноване Мантейфелем Рехбергу. Продовження цiєї iсторiї покаже, чи був Бiсмарк цiлком щирим, беручи на себе зобов'язання захищати Австрiю. У цей момент обидвi великi нiмецькi держави йшли рука об руку. Не побоюючись нiякого серйозного опору, вони зажадали наприкiнцi лютого, щоб сейм дозволив їм здiйснювати повноту цивiльної й вiйськової влади не тiльки в Шлезвиге, але також у Гольштейне й Лауенбурге. Союз злякався; вiн поступився самим жалюгiдним образом (3 березня) i в такий спосiб виявився зовсiм витиснутим з тих самих герцогств. Тим часом Джон Рэссель продовжував становити об'ємистi депешi й марне намагався зворушити Європу долею нещасного Християна IX. Інодi Пальмерстон, згадуючи про свiй колишнiй войовничий запал, заговорював про посилку британської ескадри на допомогу цьому монарховi. Але королева Вiкторiя, що перебувала пiд необмеженим впливом берлiнського двору, загрожувала скорiше вiдректися, чим погодитися на це. Британський уряд не могло, однак, дати загинути Данiї, що воно так довго заохочувало в її опорi Нiмеччини, не зробивши їй, принаймнi, дипломатичнiй допомозi. На початку лютого Рэссель благав Пруссiю й Австрiю погодитися на перемир'я. Але цi держави прикинулися глухими. Тодi вiн запропонував їм скликання конференцiї, на якiй держави, що пiдписали договiр 1852 р., разом з Германським союзом обговорили б питання про герцогства. Австрiя й Пруссiя не дали прямої негативної вiдповiдi, але заявили, що поки будуть продовжувати розвивати свої вiйськовi успiхи й що їхнього вiйська готуються вступити в Ютландiю (8 березня). Пiсля переговорiв, що тривали мiсяць, було, нарештi, вирiшено, що конференцiя збереться в Лондонi й вiдкриється 12 квiтня. Але її початок був затриманий повiльнiстю сейму, що призначив свого вповноваженого (Бейста) лише 17 квiтня, i злою волею Австрiї й Пруссiї, що бажали насамперед взяти Дюппель. Пiсля того як ця мiцнiсть, останнiй оплот Шлезвига, була ними взята, змогли початися (25 квiтня) дебати конференцiї. Але коли, втративши 15 днiв на обговорення умов короткого перемир'я, тi, що зiбралися в Лондонi дипломати приступилися до обговорення питання по сутi, вони не змогли домовитися. Австрiя й Пруссiя, посилаючись на право вiйни, заявляли, що не визнають бiльше договори 1852 р. як основу майбутньої угоди (13 травня). Бейст зажадав, щоб три герцогства були зовсiм вiдiрванi вiд Данiї. На короткий момент Пруссiя й Австрiя доставили йому задоволення, запропонувавши визнати права Аугустенбурга (28 травня). Втiм, Бiсмарк, за секретною згодою з Росiєю, маневрував таким чином, щоб i iнших претендентах, як великий герцог Ольденбургский i принц Фрiдрiх Гессенський, також виявилися в числi здобувачiв (2-18 червня). Вiн пiдготовляв у такий спосiб новi причiпки; трохи пiзнiше Пруссiя чудово скористалася ними. Через той оборот, що приймали справи, Англiя визнала за необхiдне знову просити сприяння Францiї в морськiй демонстрацiї. Але вона не бажала, як i в сiчнi, доводити до вiйни свiй опiр нiмецьким державам, а тюильрийский кабiнет зi своєї сторони вiдновив висунутi їм ранiше вимоги, i тому переговори зайвий раз закiнчилися невдачею. Глава Форейн офiс, знову перенiс свою увагу на конференцiю, затратив кiлька тижнiв на жалюгiднi й дрiб'язковi суперечки щодо того, що буде й що не буде вiдняте в Данiї. Вiн погоджувався, щоб у Християна IX забрали Лауенбург, Гольштейн i навiть пiвденну частину Шлезвига, де населення було нiмецьким. Але вiн доводив, що вся iнша частина цiєї провiнцiї є датською. Нiмцi це заперечували. Французький уповноважений рекомендував покластися на голосування жителiв. Але цей заклик до загального голосування довiвся не за смаком представникам старих монархiй. Нарештi, Рэссель, вичерпавши всi засоби, запропонував передати суперечка на арбiтраж Наполеона III. Але Пруссiя й Австрiя дали йому смiховинна вiдповiдь. Вони погоджувалися, але при подвiйнiй умовi: 1) що їм надається воля не пiдкоритися рiшенням арбiтра; 2) що попередно перемир'я буде продовжено до зими (тобто доти, коли, внаслiдок неможливостi морських операцiй на Балтiйськом море, Данiя буде наведена до майже повної безпорадностi). Нарештi, 25 червня конференцiя була перервана, причому не було прийнято нiякого рiшення, i наступного дня воєннi дiї на пiвночi вiдновили. Тодi Наполеон III, настiльки байдужий доти до Данiї, здавалося, готовий був одуматися. Явна згода, що iснувала мiж берлiнським, вiденським i санкт-петербурзьким дворами, починало вселяти йому занепокоєння. З 9 по 23 червня мiж царем, прусским королем i австрiйським iмператором вiдбувся ряд зустрiчей у Берлiнi, у Киссенгене й у Карлсбаде. Циркулював слух, що метою цих побачень було не тiльки змiцнення їхньої старої згоди iз приводу Польщi, але також вiдновлення Священного союзу й прийняття загрозливих для Францiї рiшень. Тюильрийский кабiнет дав зрозумiти британському мiнiстерству, що був би розташований вступити з ним у союз для захисту Данiї, навiть силою зброї. Але переговори не дали результату. Нещасний Християн IX, на короткий строк заохочений до опору позицiєю Наполеона III, був, таким чином, зовсiм покинуть напризволяще. Придушується перевагою об'єднаних сил двох великих європейських держав, вона славно боровся. Честь була врятована. Йому залишалося лише пiдкоритися торжествуючiй силi. Вiн склав зброю й пiдписав 1 серпня 1864 р. попереднi умови миру, що послужили основою для договору, ув'язненого, у Вiднi 30 жовтня того ж року. У силу цiєї угоди датський король вiдмовлявся вiд всiх своїх прав на три герцогства на користь прусского короля й австрiйського iмператора. Йому не залишили навiть пiвнiчної, чисто скандинавської частини Шлезвига. Так дотримувався принцип нацiональностей, принцип, що служив колись для нiмцiв зброєю проти датської монархiї. Червень 1865 -конвенцыя про розподыл Шлезвиг, Лаунберг(Пруссiя) Гольштей(Австрiя) Тiльки що викладеним подiям призначено було мати самi серйознi наслiдки. Вони вiдзначають в iсторiї початок революцiї, що довела до апогею прусское могутнiсть. Англiя по своїй невилiковнiй недовiрi до Францiї допустила падiння Польщi й Данiї. Сприяючи полiтицi пануючи в першiй iз цих двох країн, берлiнський двiр застрахував себе вiд якого б те не було протидiї з боку Росiї здiйсненню його проектiв проти другої країни. Король Вiльгельм мав пiдстави тим твердiше покладатися на вдячнiсть i добрi послуги Олександра II, чим бiльше той харчував злостi до Францу-Йосипа й Наполеона III. Пiддаючись погрозi з боку Пруссiї, Австрiя й Францiя не могли в жодному разi розраховувати на добрi послуги пануючи. Другоряднi германськi держави, призвiдники вiйни проти герцогств, були обдуренi Бiсмарком i повиннi були незабаром стати його жертвами. Непередбачливий Рехберг дозволив прусскому мiнiстровi захопити себе в безславне пiдприємство з настiльки гiркими для австрiйського iмператора плодами. Вiн сам постачив Бiсмарка зброєю, якою той згодом убили Австрiю. Що стосується Наполеона III i Друэн де Люиса, те їхня провина полягала в тiм, що перетерпiвши знущання Англiї в 1863 р., вони занадто довго зберiгали в душi почуття образи й виявили себе надто вимогливими до цiєї держави в 1864 р. Для них було б краще врятувати Данiю, не вимагаючи за це нiякої плати, чим, керуючись почуттям досади, сприяти посиленню держави, який стояло в один ясний день вiдняти у Францiї Ельзас i Лотарингiю. 78. Проект Пальмерстона щодо Росiї та Кримська вiйна. Проект ослаблення й розчленовування Росiї висунутий Палъмерстоном Вiд формального обьявления вiйни Росiї Англiєю й Францiєю 27 i 2б березня 1854 р. i до листопада й грудня 1855 р., коли вiдновили негласнi зносини мiж росiйськими й французькими дипломатами, дипломатична дiяльнiсть великих держав зосереджувала свiй iнтерес головним чином на Вiднi. Зусилля Англiї й Францiї були спрямованi на те, щоб змусити Австрiю будь-що-будь виступити проти Росiї. Дiї австрiйської дипломатiї мали на увазi дозвiл дуже важкого завдання: не повiдомляючи формально вiйни Росiї, змусити Миколу забрати вiйська з Молдавiї й Валахiї й улаштувати це так, щоб не розсердити Наполеона, але й не рассориться iз царем. Що стосується дипломатичних вiдносин мiж самими союзниками, те спочатку ще не виявлялася корiнна розбiжнiсть мiж цiлями Англiї й Францiї. Однак зараз же пiсля падiння Севастополя воно виявилося зi зробленою яснiстю. Пальмерстон, душу кабiнету лорда Эб^рдина, уважав, що вiйна може ґрунтовно послабити Росiю. В Англiї є такий союзник, як Французька iмперiя; у перспективi можна, обiцяючи компенсацiї за рахунок Росiї, роздобути ще трьох союзникiв: Австрiю, Пруссiю й Швецiю. Нiколи вже не повториться бiльше сприятлива комбiнацiя. Нi країни на свiтi, що так мало програвала б вiд воєн, як Англiя! - захоплювався Пальмерстон, наполегливо повторюючи цю фразу. острови й Фiнляндiя вертаються Швецiї; Прибалтiйський край вiдходить до Пруссiї; Королiвство Польське повинне бути вiдновлене як бар'єр мiж Росiєю й Нiмеччиною (не Пруссiєю, а частина Кавказу, iменована в Пальмерстона «Черкеосией», утворить окрему державу, що перебуває у васальних вiдносинах до турецького султана. Пiдголосок Пальмерстона, статс-секретар по iноземних справах лорд Кларендон, нiтрохи не заперечуючи проти цiєї програми, постарався у своїй великiй парламентськiй мовi 31 березня 1854 р. пiдкреслити «помiрнiсть» i «безкорисливiсть» Англiї, що нiбито зовсiм не боїться за Індiю, не має потреби нi в чому для своєї торгiвлi, а лише шляхетно й высокопринципиально веде «битву цивiлiзацiї проти варварства». До пори до часу Наполеон III, iз самого початку не спiвчував пальмерстоновской фантастичнiй iдеї роздягнула Росiї, зi зрозумiлої причини втримувався вiд заперечень: програма Пальмерстона була складена так, щоб придбати нових союзникiв. Залучалися таким шляхом i Швецiя, i Австрiя, i Пруссiя, заохочувалася до повстання росiйська Польща, пiдтримувалася вiйна Шамiля на Кавказi, забезпечувався також виступ проти Росiї Сардинского королiвства. А новi союзники були Францiї й Англiї дуже потрiбнi; чим бiльше розпачливої робилася героїчна оборона Севастополя, тим вони ставали необхiднiше. Але насправдi Наполеоновi III аж нiяк не хотiлося нi занадто пiдсилювати Англiю, нi надмiру послабляти Росiю. Тому, як тiльки перемога була союзниками здобутий, зараз же Наполеон III почав пiдкопуватися пiд програму Пальмерстона й швидко звiв її до нуля. Вiйна мiж Пруссiєю й Австрiйською iмперiєю за гегемонiю в Нiмеччинi. Союзником Пруссiї виступала Італiя, стремившаяся вiдвоювати североитальянские землi. На сторонi Австрiї боролися вiйська ряду германських держав - Баварiї, Бадена,Саксонiї, Ганноверу, Гессену й Вюртемберга. Вирiшальна битва вiдбулася в села Садова (Кениггрец) у Чехiї. Прусскi вiйська пiд командуванням генерала фон Мольтке закiнчили зосередження й вторглись у Богемiю 15 червня вiдразу ж з оголошенням вiйни. Австрiйський головнокомандуючий генерал Бенедек запiзнився з розгортанням своїх сил i змушений був доганяти ворога. Пiсля декiлькох приватних зiткнень, що не дали вирiшального успiху нi однiєї зi сторiн, двi армiї 3 липня зiйшлися в Кениггреца. Перед цим, 27-29 червня при Лангензальце пруссакам удалося розбити союзну австрiйцям ганноверскую армiю. Бенедек не органiзував розвiдки мiсцевостi й не змiг налагодити взаємодiя своїх корпусiв. Позначилася й перевага пруссакiв в артилерiї. До того ж у багатонацiональнiй австрiйськiй армiї багато народiв не палко бажали воювати за Габсбургов. Розстроєна австрiйська армiя не витримала прусских атак i безладно вiдступила, втративши, разом iз союзними саксонськими вiйськами, 23 тисячi вбитими й пораненими й 21 тисячу полоненими й дезертирами, а також 187 знарядь. Втрати пруссакiв не перевищували 9 тисяч чоловiк. Вiд повного знищення австрiйцiв урятували контратаки їхньої кавалерiї й потужний загороджувальний вогонь 700 знарядь, що дозволили напiвоточеної армiї вiдiйти за Ельбу. знищений у морському бої при Лиссе в Адрiатичне море 20 липня. Австрiйський уряд передало пiд контроль Францiї Венецiанську область i перекидало армiю з iталiйського театру в Богемiю, коли було досягнуте перемир'я iз пруссаками. з Германського союзу. Італiї дiсталася Венецiанська область. Полiтичним результатом вiйни 1866 року стала остаточна вiдмова Австрiї вiд об'єднання германських держав пiд своїм початком i остаточний перехiд гегемонiї в Нiмеччинi до Пруссiї, що очолила Северогерманский союз. Прусская армiя нараховувала 437 тисяч чоловiк, з яких 3473 загинули в бої або вмерли вiд ран, головним чином у бої при Садової, 8 459 пропали без звiстки. Крiм того, 12 675 пруссакiв було поранено. Втрати Італiї були ще менше. З армiї в 200 тисяч чоловiк було вбито й умiло вiд ран 1633 iталiйця. Австрiйська армiя нараховувала 407 тисяч чоловiк. Її втрати у вiйнi проти Пруссiї склали 7631 убитих i померлих вiд ран, а у воїнi проти Італiї - 1492 чоловiк. Загальнi втрати германських союзникiв Австрiї досягали 1147 убитими й померлими вiд ран, у тому числi саксонцiв - 660, а сукупна чисельнiсть їхнiх армiй не перевищувала 120 тисяч чоловiк. Число поранених в австрiйськiй i саксонськiй армiях склало 30418 чоловiк, що пропали без звiстки (в основному- дезертирами) - 12494чоловiк, а полоненими- 22040чоловiк. Крiм того, у прусской армiї вiд хвороб умерло 5219 чоловiк, в австрiйської- 10079 чоловiк i в саксонської - 126 чоловiк. Спiввiдношення втрат виявляє гнiтючу якiсну перевагу прусской армiї над своїм супротивником. У 1856 роцi почалася друга опiумна вiйна. В жовтнi 1856 р. Кантон був пiдданий обстрiлу з боку англiйцiв, в якостi приводу був використаний арешт китайською владою команди китайського пiратського судна “Ерроу” (Стрiла), яке ходило пiд англiйським прапором i пiд командою iрландця Томаса Кеннедi. Консул Гаррi Паркс одразу ж заявив протест iмператорському комiсару Е. Останнiй принiс свої вибачення, заявивши, що один з матросiв був батьком вiдомого пiрата. Але потiм, зважаючи на те, що хоча судно i було записано в Гонконзi, куди воно i повинно було прибути саме в день захоплення екiпажу, термiн його свiдоцтва вже збiг i воно не мало права ходити пiд англiйським прапором вiдмовив консулу у будь-якому задоволеннi його вимог. 12 грудня 1857 року комiсару Е був поданий ультиматум, а 15 англiйськими вiйськами взятий Хайнань. 25 грудня Е вiдмовився евакуювати мiсто Кантон. 29 грудня сухопутнi i морськi сили пiд командуванням контрадмiралiв Майкла Сеймура i Рiго де Женуль’ї бомбардували Кантон i захопили його. 5 сiчня 1858 року були взятi в полон генерал-губернатор Е, губернатор провiнцiї Бо Гуй i один маньчжурський генерал. Е був в якостi полоненого вiдiсланий до Калькутти, а управлiння мiстом вiддано Бо Гуй’ю пiд контролем трьох iноземних комiсарiв. у 1856-1858 рр. з метою завоювання нових привiлеїв для захiдних країн i подальшого поневолення Китаю. порти на рiчцi Янцi, в Маньчжурiї, а також на островах Тайвань i Хайнань. В Пекiн допускались постiйнi дипломатичнi представники, iноземцям надавалося право вiльного пересування по країнi i плавання по внутрiшнiм водам, гарантувався захист мiсiонерiв. 81. Питання «святих мiсць» в росiйськiй полiтицi в 50 роках 19 ст. Блискуча дипломатiя Англiї й поступливiсть Росiї привели до висновку лондонських конвенцiй 1840 i 1841 р., якi позбавили Росiю багатьох полiтичних i економiчних прав у близькосхiдному регiонi. Але росiйський уряд не хотiло iз цим миритися й вихiд з положення, що створилося, воно побачило в посиленнi позицiй Росiйської Православної Церкви на Сходi, права який були обмеженi, але все-таки залишали деякi можливостi для пiдтримки Православ'я в Палестинi. Лондонськi трактати радикально змiнили умови життя Палестини, на якiй тепер була зосереджена особлива увага захiдних держав. У мiру посилення позицiй Англiї й Пруссiї в питаннi про захист протестантiв на Сходi. Францiї - католикiв, права православних залишаються самими незахищеними, позицiї Росiйської Православної Церкви досить хибкими. Наступив момент, коли релiгiйний^-релiгiйний-полiтико-релiгiйний фактор став вирiшальної в загостреннi межимпериалистических протирiч на Близькому Сходi за володiння й заступництво iєрусалимськими святинями. Суперечка про Святi Мiсця, у якому чiльна роль споконвiчно придiлялася релiгiйному фактору - захисту пригноблених християн - перерiс спочатку в дипломатичний скандал, а потiм у мiжнародну вiйськово-полiтичну затяжну кризу, основою якого, стало питання про полiтичну перевагу Росiї на Сходi, iз чим природно не могли погодитися захiднi держави. Кримська (Схiдна) вiйна ( 1853-1856гг.) з'явилася переломним моментом у взаєминах європейських держав стосовно близькосхiдного регiону. Отже, за один рiк, полiтичне положення Європи пiддалося корiннiй змiнi. Росiя побачила спрямованим проти себе одностайний опiр всiх провiдних держав миру й одностайне, з боку кожної з них, осудження її дiй. Тримаючись початкiв "Священного Союзу", iмператор Микола 1 витратив бiльшу частину свого царювання щирому служiнню iнтересам Європи, завдяки чому не мав часу зайнятися внутрiшнiми реформами державного устрою Росiї й тiльки невдала боротьба з половиною Європи змусила його побачити недолiки своєї внутрiшньої полiтики. Але вiн не встиг здiйснити перетворення в сферi державної дiяльностi Росiї. Цi завдання виявилися покладеними на Олександра II, роки правлiння якого ( 1855-1881 гг.), вiдкрили нову еру в росiйської iсторiї. Поряд iз внутрiшнiми реформами Олександр II продовжував i схiдну полiтику, де на першому планi, на його думку, як i ранiше, залишалися релiгiйно-нацiональнi й матерiальнi iнтереси Росiї на Сходi в цiлому. Схiдна полiтика Олександра II мiстила в собi 2 етапи: - перiод збирання сил був спрямований на лiквiдацiю принизливого й обмежувального Паризького миру; - перiод вiдновлення росiйського впливу на Сходi. Скасування нейтралiзацiї Чорного моря Росiя домоглося в 1871р. на Лондонськiй конференцiї. Другий перiод закiнчився перемогою Росiї в росiйсько-турецькiй вiйнi й пiдписанням Адрианопольского миру 31 сiчня 1878г" а 14 лютого того ж року почалися остаточнi переговори в Сан-Стефано. "Легко зрозумiти. - пише в цьому зв'язку вiдомий дослiдник Схiдного питання Ф. И. Успенський, - що виконання Сан-Стефанского договору наносило Туреччини удар, вiд якого вона нiколи не могла оправитися, i передавало весь вплив на Близькому Сходi Росiї". Це була безсумнiвна заслуга царського уряду в забезпеченнi прав i привiлеїв християнського населення Османської iмперiї. Своєрiднiсть позицiї росiйської держави на Близькому Сходi полягало в тiм, що воно, будучи захисником пригноблених християн Османської iмперiї, ставило в основу своєї полiтики безпосередню пiдтримку росiйського православ'я в Палестинi. 82. Британська колонiальна полiтика Індiї в перщiй половинi 19 ст. найважливiше мiсце займали континентальнi володiння. Англiйцi почали створювати другу iмперiю ще до втрати Америки, але особливо енергiйно наприкiнцi XVIII в. Зоною захоплень з'явився й азiатський континент. Це була, насамперед, Індiя, що англiйцi почали завойовувати iз середини XVIII в. Англiйське завоювання метою захоплення й колонiального поневолення ряду iндiйських територiй, а також з метою розгромлення свого головного колонiального суперника французької Ост-Індiйської компанiї. Мiж обома компанiями йшла збройна боротьба. У сiчнi 1761 р. англiйська Ост-Індiйська компанiя здобула повну перемогу вигнала французiв з їхнього головного володiння Пондишери. Її результати були закрiпленi в Паризькому договорi 1763 р., що завершив семирiчну вiйну в Європi. Вiйна в Карнатицi (князiвство в пiвденно-схiднiй частинi Індiї) тривала з перервами з 1746 по 1763 р. Обидвi воюючi сторони англiйськi й французькi колонiзатори вели боротьбу за пiдпорядкування Карнатика пiд видом пiдтримки рiзних мiсцевих претендентiв за владу в цьому князiвствi. Перемогу в остаточному пiдсумку одержали англiйцi, що опанували ще в сiчнi 1761 р. головним опорним французьким пунктом на пiвднi Індiї Пондишери. Важливе значення в iсторiї Індiї мало завоювання Бенгалiї. В 1756 р. в Бенгалiї, прагнучи запобiгти вторгненню в його володiння англiйцiв, почав проти них вiйну, захопивши їхню опорну базу в пiвнiчно-схiднiй частинi Індiї Калькутту. Однак, вiйська англiйської Ост-Індiйської компанiї пiд командуванням Клайва, незабаром знову опанували Калькуттою, розгромили розташованi в Бенгалiї змiцнення французiв, що пiдтримують наваба, i нанесли 23 червня 1757 р. його силам поразка при Плесси. В 1763 р. у Бенгалiї, перетвореної у вассальское володiння Компанiї, спалахнуло повстання, подавлене англiйськими колонiзаторами. Разом з Бенгалiєю англiйцi завоювали ще одну область на середньому плинi Гангу, що входила до складу бенгальського навабства. В 1803 р. було завершене завоювання розташованої до пiвдня вiд Бенгалiї Ориссы, на територiї якої перебувало кiлька феодальних князiвств, що потрапили в пiдпорядкування Компанiї. Індiю широко експлуатували методами первiсного капiталу. Ненависть народних мас до завойовникiв приводила до стихiйних вибухiв гнiву. В 1773 р. англiйський парламент прийняв так званий регулюючий акт. Акт поклав кiнець так званому двоїстому керуванню Бенгалiєю. Були лiквiдованi номiнально iснуючi бенгальськi органи адмiнiстративного керування, i вся влада офiцiйно зосередилася в руках Ост-Індiйської компанiї. В 1775 р. Ост-Индская компанiя почала вiйну проти маратхов. В 1778 р. англiйськi вiйська понесли важку поразку. У цей час був органiзований вiйськовий союз iз метою вигнання англiйцiв з Індiї. У нього ввiйшли, крiм маратхов, Хайдарабад, правителi якого були роздратованi зазiханням своїх англiйських заступникiв на їхнi володiння. Головною силою в цьому союзi був Майсур. В 70-е рр. вiн став найбiльшою феодальною державою Пiвденної Індiї. припинити вiйськову допомогу Майсуру. У самiй Індiї сили здатнi боротися не минулого об'єднанi. У станi союзникiв взяли гору узкоклассовые й династичные iнтереси, i коалiцiя розпалася. Це досить полегшило колонiзаторам здiйснення їхнi полiтики "роздiляй i пануй". В 1790-1792 i 1799 рр. Англiя вела вiйни з незалежною феодальною державою Майсур, глава якого був непримиренним супротивником англiйських колонiзаторiв. У результатi воєн Майсур втратив половину своєї територiї, а потiм i свою незалежнiсть, ставши вассальским князiвством. З падiнням Майсура пiвденна Індiя втратилася справжнього центра опору англiйським колонiзаторам. Тепер колонiзаторам протистояли Сикхское держава й маратхские князiвства. Сикхи вiдхилили пропозицiю маратхов про союз проти англiйцiв i уклали в 1806 р. угода з Компанiєю про свiт. Компанiя обiцяла не вживати зусиль до захоплення сикхской територiї, якщо уряд Пенджабу у свою чергу не буде робити антианглiйських актiв або мiстити союзи iз супротивниками компанiї. Це була держава з мiцною економiкою, центральною владою й потужної армiєю. Колонiзатори тверезо оцiнювали силу молодої держави. Вони волiли не вступати в збройне зiткнення й не ставили перед собою безпосереднього завдання негайного завоювання Пенджабу. Незважаючи на занепад в економiцi й полiтичнiй роздробленостi конфедерацiї маратхских князiвств вони представляли серйозну перешкоду для змiцнення англiйської влади в Індiї. На початку XIX в. загарбницька полiтика Ост-Индской компанiї рiзко активiзувалася. Одним зi знарядь пiдпорядкування феодальних князiвств з'явилася так звана субсидiарна система. права зовнiшнiх угод i перетворювалися у васалiв Ост-Индской компанiї. Такий характер носили договори з Хайдарабадом (1800 р.), Аудом (1801 р.) i рядом iнших князiвств. Почалася смуга довгих воєн з маратхами. У другий англо-маратхской вiйнi 1802-1805 гг. англiйським вiйськам удалося розгромити маратхских князiв по одинаку. Для додання видимої законностi полiтичному пануванню компанiї англiйцi фiктивно зберегли династiю Великих Моголiв i оголосили, що компанiя править країною вiд її iм'я. Експлуатацiя Індiї й колонiальний режим народiв. Всевладдя в колонiях спрощувало для англiйцiв це завдання. Не знаючи над собою контролю, вони стягували тут довiльнi податки й збори, вимагали хабарi й пiдношення, податковi чиновники були надiленi судовою й полiцейською владою. Позаекономiчний примус залишався важливим методом витягу колонiального прибутку на всiх етапах iсторiї колонiалiзму. Однак його роль не була незмiнної: з розвитком капiталiзму на перший план висувається пiдпорядкування колонiй потребам i iнтересам буржуазiї в цiлому. Колонiальна торгiвля забезпечувала перевагу вивозу над ввозом. Аж до кiнця XVIII в. багатство країни ототожнювалося iз грошима у формi дорогоцiнних металiв i уряд проводив полiтиковi протекцiонiзму: воно обмежувало й навiть забороняло ввiз iноземних товарiв i продуктiв, без яких країна могла обiйтися, i всiляко заохочувало свiй власний вивiз. До кiнця XVIII в. у системi намiтилися змiни. Значення звичайних колонiальних товарiв, вiдходить на другий план, зростає частка продовольчої сировини. Перетворення Індiї в ринок збуту англiйських товарiв, що супроводжувалося припиненням вивозу продукцiї iндiйського виробництва, привело до масового руйнування й загибелi iндiйських ремiсникiв. щоб штучно затримати розвиток тут нацiональної промисловостi й примусити населення все необхiдне купувати в Англiї. пропонуючи лiквiдувати колонiї. Перiод 30-40 гг. XIX в. вiдзначався особливо гострою критикою колонiальної полiтики як у цiлому, так i особливо в Індiї й країнах Середнього Сходу. Одна група "iмперiалiсти", побоювалася, що реформа колонiальної полiтики приведе до вiддiлення колонiй вiд метрополiй. Тому вони наполягали на посиленнi контролю над колонiями з боку Англiї. Така полiтика асоцiювалася з курсом партiї торуй. До iншої групи належали прихильники вiгiв. Вони виступали за витяг максимальних вигiд шляхом надання бiльшого самоврядування колонiям. "полiтичного колонiалiзму". І ратували за посилення економiчного проникнення Англiї. Втративши свої колонiї в Пiвнiчнiй Америцi, Англiя звернула свiй погляд на Індiю, i, у перiод вiд 1838 по 1849 р. у вiйнах iз сикхами й афганцями британське панування було остаточно встановлене в межах етнографiчних, полiтичних i вiйськових границь усього ост-индского континенту в результатi приєднання Синда й Пенджабу. Скарбу, поступаемые з Індiї в Англiю здобувалися шляхом прямої експлуатацiї країни й захоплення величезних багатств. Індiю наводнили виробу англiйської промисловостi. Що стосується мiсцевої промисловостi, наприклад, що нiколи славилася бавовняної промисловостi, то вона перебувала в занепадi. З 1784 р. фiнансове становище Індiї усе бiльше й бiльше погiршувалося. Позики в Англiї, вкладення капiталiв англiйської буржуазiї в певнi галузi виробництва, приводило до занепаду в iнших галузях виробництва. Створюється iндiйська армiя, органiзована й вимуштрувана британськими офiцерами; з'являється вiльна печатка, пiд патронажем англiйських колонiзаторiв. З корiнних жителiв виростає нова категорiя людей, що володiють знаннями, необхiдними для керування країною й прислухаються до європейської науки. Полiпшуються й вiдроджуються iригацiйнi спорудження й внутрiшнi шляхи сполучення. Залiзницi вели до розвитку галузей, якi обслуговували залiзницю. Всi цi наслiдки мали й позитивний i негативний характер. Загальним результатом колонiального пограбування Індiї в другiй половинi XVIII в. початку XIX в. було величезне руйнування продуктивних сил. Вiдбувалося зменшення чисельностi населення й скорочення оброблюваних площ. Таким чином, з розвитком капiталiзму в iмперськiй економiчнiй системi вiдбувалися певнi зрушення: колонiї повнiстю зберiгали своє значення як джерела збагачення панiвних класiв, але значно збiльшилася їхня роль як ринки збуту товарiв, об'єктiв вигiдного вкладення капiталiв i, почасти, об'єктiв заселення. 83. «Чотири пункти» Наполеона 3. У Санкт-Петербурзi далеко не вiдразу зрозумiли всю небезпеку дипломатичної блокади Росiї; iлюзiї почали розвiюватися тiльки на початку 1854 р., пiсля провалу мiсiї А. Ф. Орлова у Вiдень ( сiчень-лютий 1854 г.). Імператор Франц-Йосип дав ясно зрозумiти, що вiн зацiкавлений у збереженнi цiлiсностi й незалежностi Туреччини й у виводi росiйських вiйськ з дунайських князiвств. У червнi 1854 р. Микола був змушений вiддати наказ про вивiд росiйських вiйськ з Молдавiї й Валахiї; у противному випадку йому довелося б воювати ще й з Австрiєю. всiх християнських пiдданих султана; 3) цi ж 5 держав одержують колективно верховних нагляд i контроль на устями Дунаю; 4) договiр держав з Туреччиною про прохiд судiв через Босфор i Дарданелли 1841 р., повинен бути докорiнно переглянутий. Хоча росiйський посол у Вiднi князь Горчаков настiйно радив прийняти цю пропозицiю, цар Микола на нього не вiдповiв: видимий, у Петербурзi усе ще сподiвалися на доблесть росiйської зброї. Імператор погодився на цi умови лише в листопадi 1854 р., коли англiйцi й французи вже висадили десант у Криму й осадили Севастополь. Акад. Тарле вважає, що пiсля виводу росiйських вiйськ з дунайських князiвств вiйна була програна; дiйсно, з полiтичної точки зору вся близькосхiдна авантюра царського уряду закiнчилася повним крахом. Але й iз чисто вiйськової точки зору Росiї довелося пережити принизлива поразка. Затоплення Чорноморського флоту, англо-французький десант у Криму; цiлий ряд програних боїв; нарештi, падiння Севастополя все це продемонструвало перед усiм миром гнилiсть i безсилля (Ленiн) крiпосної самодержавної Росiї. Нарештi, не слiд забувати й про економiчну сторону вiйни: в 1855 р. Росiя була на гранi фiнансового краху: державний борг досяг 278 млн. руб., i уряд був навiть змушений обмежити вiльний обмiн кредитних квиткiв на срiбло. У країнi бушувала iнфляцiя. Малоприбуткове й iнертне крiпосницьке господарство не справлялося з потребами дiючої армiї; але навiть наявнi в наявностi вiйськовi матерiали було практично неможливо доставити до театру воєнних дiй: пiвденнiше Москви залiзниць не було. 84. Третя опiумна вiйна . В сiчнi 1860 р. урядами Англiї i Францiї почалися приготування до третьої опiумної вiйни, котра почалася влiтку того ж року з метою нав’язування Китаю нових кабальних умов. Приводом для цiєї вiйни стала англо-французька вiйськова провокацiя на рiчцi Байте. В червнi 1859 р. англiйська ескадра i два французьких судна намагалися силою пробитися до Пекiну. В устi рiки Байте союзники були зупиненi вогнем фортiв Дагу. Спроба союзникiв захопити форти виявилися безуспiшною, англо-французькi судна вiдступили з великими втратами. Однак, загальне спiввiдношення сил було знов не на користь Китаю. листопад 1859 р. iмператор Наполеон III утвердив список вiйськових частин, призначених для участi в експедицiї, а 13-го дивiзiйний генерал Кузен-Монтобан був призначений на посаду головнокомандувача морських i сухопутних сил в складi двох морських бригад i вiйськових частин iнших родiв, всього чисельнiстю 8000 чоловiк. Генерала Монтобана супроводжував блискучий штаб, начальником котрого був пiдполковник Шмiц. Командувачем англiйськими силами був призначений генерал Хоп Грант, його вiйсько складалося з 13116 чоловiк, в тому числi бiля 1000 кавалеристiв. Командування флотом було вiдокремлено вiд сухопутного командування i довiрено контрадмiралу Джеймсу Хопу. 21 серпня 1860 року союзниками був взятий стратегiчно важливий форт Таку. Взяття Таку дозволило взяти Тянцзинь. 23 серпня кораблi “Алярм”, “Аваланш”, “Митрайль” залишили рейд Тангу i пiднялися вверх по Пейхо. Тянцзинь здався без бою 24 серпня Тянзцинь здався без бою. Губернатор Чжилi Хен-фу i iмператорський комiсар Гуй Лян висловили бажання вступити у переговори, але незабаром з’ясувалося, що у них немає вiдповiдних повноважень, тому переговори були перерванi i вiйсько рушило на Пекiн. 6 жовтня французька пiхота i англiйська кiннота обiйшли Пекiн i оволодiли на схiд вiд мiста iмператорським Лiтнiм палацом Юань-мiн-юань, звiдки iмператор Сянь Фин за декiлька годин перед тим втiк в Жехе (Монголiя). Юань-мiн-юань являв собою справжнiй музей з багатьма чудовими витворами мистецтва, там були зосередженi усi подарунки, що коли-небудь пiдносилися iмператорам Китаю. Європейцi безжалiсно пограбували i спалили Лiтнiй палац. палац в Пекiнi, якщо вони не пiдпишуть мир, через декiлька днiв мир був укладений. Пекiнський договiр мiстив 9 статей, якi мiстили наступнi умови: китайцi повиннi вибачитися за напад на європейцiв бiлi Дагу; англiйський посол має право постiйно знаходитися в Пекiнi; контрибуцiя визначається в 8 мiльйонiв телей, тобто 6 мiльйонiв франкiв, крiм того 2 мiльйона повиннi бути сплаченi англiйцям; Тяньцзiнь вiдкривається для торгiвлi; Англiя отримує Колун – пункт, який лежить на материку навпроти Гонконгу; iммiграцiя до Гонконгу повинна бути впорядкована; договiр береться до виконання одразу ж пiсля пiдписання. Друга i третя опiумнi вiйни стали подальшим кроком на шляху поневолення Китаю, перетворення його у другiй половинi ХIХ ст. в залежну напiвколонiальну країну. ДО 1870-м рр. просування росiян у Середнiй Азiї стало серйозним фактором, що ускладнював англо-росiйськi вiдносини. У цьому регiонi зштовхнулися колонiальнi iнтереси Петербурга й Лондона; обидвi держави думали, що кращою обороною є настання, а кращим способом захистити свої володiння це їх розширити за рахунок т. зв. "висунутих уперед рубежiв" i "буферних зон". При цьому й англiйцi, i росiяни на всi лади обвинувачували один одного в "експансiї" i "агресiї"; ну, а себе, улюблених, представляли як носiїв "прогресу" i "цивiлiзацiї", благодiйникiв колонiальних народiв. В 1869 р. у Петербурзi почалися англо-росiйськi переговори про роздiл сфер впливу на Середньому Сходi. Вiдповiдно до угоди мiж Росiєю й Великобританiєю, Англiя була зобов'язана втримувати свою марiонетку, афганського емiра Шер-Алi, вiд спроб розширити свої володiння; у свою чергу, Росiя зобов'язувалася перешкодити своєму васаловi, емiровi Бухарському, нападати на афганську територiю. Особливо загострилися англо-росiйськi протирiччя пiсля 1874 р., коли лiберала Гладстона перемiнив на постi прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колонiальної експансiї. Ідея створення "буфера" мiж Індiєю й росiянином Туркестаном була вiдкинута; новий британський кабiнет запропонував Петербурговi роздiлити Середню Азiю. Собi британцi "скромно" залишали Афганiстан. У Петербурзi вирiшили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство. Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу англо-росiянцi "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидвi держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персiї. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегеранi вiдбулося повстання солдатiв шахської армiї. Переляканий шах звернувся в Петербург iз проханням допомогти в створеннi надiйної вiйськової частини, що зумiла б захистити його особу вiд власного народу. Таким чином, результатом запеклого англо-росiйського суперництва на Середньому Сходi стало розмежування англiйських i росiйських сфер впливу в Центральнiй Азiї, а також змiцнення росiйського впливу в Персiї. Однак змiцнення росiйського полiтичного впливу в Тегеранi не означало припинення економiчної боротьби мiж росiйським i англiйським капiталом. Мабуть, Персiя стала першою країною, де Росiя випробувала, поряд iз традицiйними вiйськово-полiтичними важелями нетрадицiйнi для неї економiчнi важелi. Бельгiйська революцiя 1830, буржуазна революцiя в бельгiйських провiнцiях Нiдерландського королiвства. Рiшеннями Вiденського конгресу 1814-15 бельгiйськi провiнцiї були об'єднанi з Голландiєю в єдине Нiдерландське королiвство. У новiй державi промислово розвитий Бельгiї була визначена роль придатка менш развитой Голландiї. Державною мовою нової держави була оголошена голландська мова, що тодi як придушує частина населення Бельгiї говорила французькою мовою й по-фламандски. В 1828 бельгiйська лiберальна й католицька партiї уклали тимчасовий союз i повели боротьбу за зрiвняння в правах бельгiйцiв i голландцiв i за адмiнiстративне, законодавче й фiнансове вiддiлення Бельгiї вiд Голландiї зi збереженням Нассауского будинку в якостi загальної правлячої династiї. Лiдерами цього напрямку стали буржуазнi радикали Луи де Поттер i Шарль Рожье. Однак у мiру того як рух охоплював пролетарськi й напiвпролетарськi елементи, особливо промислових валлонских провiнцiй Льєжа й Шарлеруа, гасло утворення незалежної Бельгiї ставав головним гаслом руху. Поштовхом до початку революцiї в Бельгiї послужила Липнева революцiя 1830 у Францiї. 25 серпня 1830 у Брюсселi почалося повстання, що швидко поширилося на бельгiйськi провiнцiї; на початку вересня повстання вiдбулися у Вервье, Лувене, Антверпенi й iн. мiстах. Вирiшальнi бої розгорнулися 25-28 вересня 1830 у Брюсселi. У ходi вересневих боїв майже вся Бельгiя була звiльнена вiд голландських вiйськ. У країнi був сформований тимчасовий буржуазний уряд. 10 листопада 1830 вiдкрився бельгiйський Нацiональний конгрес, що проголосив незалежнiсть Бельгiї й виробив конституцiю (1831), що носила буржуазно-демократичний характер. Перша дипломатична угода мiж Росiєю i Японiєю складалося з 9-ти статей. Головною iдеєю договору було встановлення "постiйного миру й щирої дружби мiж Росiєю i Японiєю". Для росiян у Японiї вводилася, по сутi, консульська юрисдикцiя. Курильськi острови до пiвночi вiд о. Итуруп оголошувалися володiннями Росiї, а Сахалiн продовжував залишатися як спiльне, нероздiльне володiння двох країн. Ця остання обставина була бiльш вигiдно для Росiї, що продовжувала активну колонiзацiю Сахалiну (Японiя в той час не мала такої можливостi через вiдсутнiсть флоту). Пiзнiше Японiя початку посилено заселяти територiю острова й питання про нього почав здобувати усе бiльше гострий i спiрний характер. Для росiйських кораблiв були вiдкритi також порти Симода, Хакодатэ, Нагасакi. Росiя одержувала режим найбiльшого сприяння в торгiвлi й право вiдкрити консульства в зазначених портах. Вiйна Італiї проти Туреччини з метою захоплення турецьких володiнь у Лiвiї - Трiполiтанiї й Кiренаїки. У цiй вiйнi агресором була Італiя, що розраховувала, що находившаяся в станi глибокої фiнансової й загальної кризи Оттоманська iмперiя не зможе зробити серйозного опору. З регулярними турецькими вiйськами iталiйцям, дiйсно, удалося впоратися порiвняно легко, зате мiсцевi арабськi партизани доставили багато турбот. 29 вересня 1911 року iталiйський флот потопив кiлька турецьких мiноносцiв у порту Превеза в Эпире, а наступного дня Італiя оголосила Туреччинi вiйну. 3-5 жовтня iталiйський флот обстрiляв Трiполi, пiсля чого турецький гарнiзон покинув мiсто. Трiполi був захоплений 5 жовтня iталiйським десантом, iнший десант удень ранiше зайняв Тобрук. Незабаром у руки iталiйцiв також перейшли Хомс, Дерен i Бенгазi. Однак за межi узбережжя iталiйська армiя, який командував генерал Карло Канева, виходити не ризикувала, побоюючись нападiв мiсцевих арабських загонiв, яких туркам удалося пiдняти на боротьбу проти окупантiв. 16-19 квiтня 1912 року iталiйський флот обстрiляв Дарданелли. Турки закрили протоки й приготувалися до оборони, але iталiйцi незабаром пiшли восвояси. У травнi iталiйський флот захопив Додеканесские острова. У жовтнi iталiйцям удалося завдати поразки чисельно, що уступали вїм, турецьким загонам у Дернi й Сиди-Билале. Погроза Балканської вiйни, що насувалася, змусила Туреччину поквапитися з висновком миру з Італiєю. 18 жовтня 1912 року в Лозаннi був пiдписаний мирний договiр. Опiр лiвiйських племен тривало й пiсля висновку в жовтнi 1912 року мирного договору, спалахнувши з новою силою з початком Першої свiтової вiйни. За мирним договором Італiя одержала Кiренаїку й Трiполiтанiю. образовавшие iталiйську колонiю Лiвiя, а також острова Додеканес в Егейському морi. Вiдтепер Італiя мала значними по площi колонiальними володiннями й претендувала на статус великої держави. Перемогу iталiйцям принесло значну чисельну й технiчну перевагу, якою вони володiли. Однак їм так i не вдалося розгромити турецьку армiю, так само як i арабськi iррегулярнi загони. Втрати iталiйського експедицiйного корпуса в Пiвнiчнiй Африцi склали 1100 убитими й померлими вiд ран i 324 зниклими без звiстки. Ще близько 2 тисяч iталiйцiв умерли вiд хвороб. Достовiрних даних про втрати туркiв i їхнiх союзникiв арабiв немає. Можна тiльки припустити, з огляду на кепську постановку санiтарної справи в тодiшнiй турецькiй армiї, що втрати туркiв померлими вiд хвороб у кiлька разiв перевищували вiдповiднi втрати iталiйцiв. Вирiшити завдання об'єднання Італiї шляхом нацiонально-визвольної вiйни за участю широких народних мас призивали Джузеппе Мадзини ( 1805-1872), засновник «Молодої Італiї», i Джузеппе Гарiбальдi ( 1807-1882), що став згодом нацiональним героєм Італiї. На початку 1849 р. у Римi спалахнуло повстання. Скликанi установчi збори проголосили Рим Республiкою. Однак Австрiя, Францiя й Неаполь рушили на Рим вiйська й опанували iм. Революцiя 1848-1849 гг. в Італiї зазнала поразки, але незважаючи на це, революцiя зробила великий вплив на хiд подiй, спонукуючи маси на подальшу боротьбу проти австрiйського ярма, за нацiональне об'єднання країни. Наприкiнцi 50-х рр. XIX в. у русi за об'єднання країни чiтко визначилися два напрямки: революцiйно^-демократичне, найвизначнiшим дiячем якого був Дж. Гарiбальдi, i помiрне на чолi iз прем'єр-мiнiстром Сардинского королiвства К. Кавуром ( 1810-1861), що опирались на лiберальну буржуазiю й помiщикiв. Союзником Сардинского королiвства стала Францiя, що зблизилася з ним у перiод Кримської вiйни ( 1853-1856). У вiйнi Сардинiї проти Австрiї ( 1859-1870) взяло участь французьке вiйсько, при якому перебував iмператор Наполеон III. Австрiйськi вiйська почали терпiти невдачi, у рядi iталiйських держав вiдбулися повстання проти австрiйцiв. Парма, Модна й Тоскана приєдналися до Сардинiї. Австрiйцi зазнали поразки в села Сольферино. За мирним договором, пiдписаному в 1859 р. у Цюрiху, до Сардинскому королiвства вiдходила тiльки Ломбардiї, а Францiя одержала Савойю й Нiццу. Вiдповiддю на дiї Наполеона III став революцiйний пiдйом в Італiї. Сардинiя, Ломбардiя, Тоскана й iншi областi Італiї. Залишалося приєднати до королiвства Венецiанську й Папську областi з Римом. Спроби опанувати Римом, початi загоном Гарiбальдi в 1862 i 1867 р., закiнчилися невдачею. Тим часом, Австрiя, що потерпiла поразку у вiйнi iз Пруссiєю в 1866 р., змушена була вiдмовитися вiд Венецiанської областi. Падiння Другої iмперiї у Францiї в 1870 р. полегшило повне об'єднання Італiї: французькi вiйська залишили Рим. Італiйський уряд рушив вiйська проти Папської областi й зайняв Рим. Столицею Італiйського королiвства в 1871 р. став Рим. 29 серпня 1689 р. пiд Нерчинском був пiдписаний перший росiйсько-китайський договiр. Важкi переговори, що передували його висновку, i значення цього договору для розвитку вiдносин мiж двома державами скрупульозно вивченi й описанi в монографiях i статтях вiдомих вiтчизняних iсторикiв[1]. Деякi питання викликає тiльки перша стаття договору, що визначає географiчнi орiєнтири прикордонного розмежування мiж Росiєю й Китаєм у Приамур'я. Нерчинский договiр (27 серпня 1689 р.) - перший договiр мiж Росiєю й Китаєм, що приблизно встановив границi держав. У цей договiр були включенi пункти, що встановлювали основнi принципи торгiвлi й визначали порядок дипломатичних зв'язкiв. Вiдповiдно до даного договору Росiя поступилася Китаєвi Амурську область. Не вiд гарного життя, розумiє - невелике росiйське посольство й загiн охорони в кiлька сотень людин був оточений багатотисячним вiйськом. Цей договiр, однак, є знаковим моментом у нашiй iсторiї - саме iз цього моменту Росiя початку активну торгiвлю з Китаєм, обмiнюючи грошi й товари свого експорту на чай, шовк i порцеляну. Як вiдомо, до наших днiв в архiвах збереглися оригiнали договору лише на маньчжурськiй i латинськiй мовах. Переданий маньчжурам пiд Нерчинском оригiнал росiйського тексту, мабуть, втрачений i дiйшов до нас тiльки в копiях i «Статейному списку» росiйського посла Ф. А. Головiна[2]. Найбiльш певнi географiчнi прив'язки до мiсцевостi, де була прокладена границя, мiстить маньчжурський текст договору. У його першiй статтi записано: «Зробити границею рiку Горбицу, що перебуває бiля рiки Чорної, iменованої Урум i впадає з пiвночi в Сахаляньулу. Випливаючи по схилах сягаючого моря кам'янистого Великого Хiнгану, де верхiв'я цiєї рiки, всi рiки й рiчечки, що впадають у Сахаляньулу з пiвденних схилiв хребта, зробити пiдвладними Китайськiй державi, всi iншi рiки й рiчечки на пiвнiчнiй сторонi хребта зробити пiдвладними Росiйськiй державi. Але мiсцевостi, рiки й рiчечки, що перебувають до пiвдня вiд рiки Уды й до пiвночi вiд установленого (як границя) Хинганского хребта, тимчасово зробити промiжними. Пiсля повернення до себе встановити, (щоб) потiм уважно вивчити мiсцевiсть або переговорами через послiв, або посилкою грамот» США, Англiя й Францiя, що поширили сферу своїх колонiальних iнтересiв на Далекий Схiд, намагалися пiдiбрати «ключик» до наглухо закритих ворiт, за якi сховалася вiд зовнiшнього миру феодальна Японiя. Про багатства цiєї країни ходили легенди, але всiм представникам захiдної цивiлiзацiї, за винятком голландцiв, доступ туди був закритий. В 1825 р. уряд сегуната Токугава - бакуфу - видало черговий закон, що посилював мiри протидiї спробам iноземцiв проникнути в країну. Пропонувалося незалежно вiд обставин обстрiлювати iноземнi судна, що наближаються до японських портiв, а чужинцiв, що висадилися на берег, нещадно вбивати. Але не пройшло й двох десяткiв рокiв, як уряд Эдо змушений було зм'якшити свою позицiю. І пояснюється це аж нiяк не спалахом iнтересу до життя за рубежем, а страхом перед вiйськовою мiццю держав, що стукаються у ворота Японiї. Цю мiць наочно продемонстрували британськi вiйська, що досить ефективно розправилися з китайськими збройними силами в ходi т. зв. Опiумної вiйни. Оцiнивши ступiнь навислої погрози, сегунат вiдступився. Портовим адмiнiстрацiям в 1842 р. була розiслана нова iнструкцiя бакуфу, що дозволяла постачати iноземнi кораблi водою й припасами. До зброї пропонувалося прибiгати лише при небажаннi закордонних гостей покинути японську гавань. Одночасно в країнi було налагоджене виробництво гармат по голландських кресленнях, а дайме одержали дозвiл будувати бiльшi вiйськовi кораблi, що було до того часу категорично заборонено. Одночасно з американцями або навiть трохи ранiше (якщо судити за часом початку експедицiї) спробу зав'язати дипломатичнi й торговельнi вiдносини зi своїм далекосхiдним сусiдом почала Росiя. 7 жовтня 1852 р. вiд причалу Кронштадта вiдiйшов фрегат пiд вимпелом вiце-адмiрала Юхимiя Путятина, призначеного командуючим Росiйським Тихоокеанським флотом i одночасно Повноважним послом у Японiї. 22 серпня 1853 р., через 1,5 мiсяця пiсля прибуття в Японiю коммодора Перрi, ескадра Путятина кинула якорi в бухтi Нагасакi. За зразком японо-американського договору були пiдписанi вiдповiднi документи iз представниками Англiї, Францiї, Голландiї, а 26 сiчня (7 лютого) 1855 р. - з росiйським послом Путятиным. Для судiв Росiї були вiдкритi порти Симода, Хакодатэ, Нагасакi. Саме по собi «вiдкриття» Японiї хоча й мало величезне принципове значення, але очiкуваних надзвичайних вигiд спочатку не принесло. Тому iноземнi держави стали наполягати на розширеннi договiрної бази, домагаючись додаткових пiльг i привiлеїв. Першими превстигли на цьому шляху голландцi, що одержали за договором 1856 р. право консульської юрисдикцiї, а через ще рiк обговорившие досить вигiднi для себе торговельнi тарифи. ряду нових портiв, вiн установлював екстериторiальнiсть американцiв у цивiльних i кримiнальних справах, уводив украй невигiднi для японцiв тарифи й мита, що обмежили митний суверенiтет Японiї. У тiм же 1858 р. були пiдписанi за цим зразком нерiвноправнi торговельнi договори з Англiєю, Францiєю й Росiєю. Польське повстання 1830-31, Листопадове повстання 1830, нацiонально-визвольне повстання, що охопило польськi землi, що перебували пiд владою царської Росiї (Королiвство Польське), i, що поширилося на територiї Литви, Захiдної Бiлорусiї й Правобережної України. Повстання почалося 29 листопада 1830 виступом таємного шляхетского вiйськового суспiльства в школi подхорунжих у Варшавi. Повсталих пiдтримали тисячi ремiсникiв i робочих мiст, що опанували арсеналом. Разом з вiйськовими частинами, що приєдналися польськими, повстанцi 30 листопада опанували Варшавою. Росiйськi вiйська покинули мiсто, а на початку грудня й Королiвство Польське. 5 грудня влада як диктатор прийняв ставленик шлiхетсько-аристократичних кiл, схильних до угоди iз царатом, генерал Ю. Хлопицкий. Намагаючись знайти шлях до припинення повстання, вiн направив делегатiв для переговорiв iз царем Миколою I, саботував вiйськовi готування. Невдоволення народних мас пасивнiстю керiвництва, вiдмова Миколи I вiд переговорiв i його пiдготовка до придушення повстання привели до падiння диктатури Хлопицкого (18 сiчня 1831) i створенню коалiцiйного Нацiонального уряду на чолi iз князем А. Чарторыским. Влада в урядi виявилася в руках консервативної шляхетской верхiвки. Полiтичним представництвом радикально-демократичного табору стало засноване в груднi 1830 Патрiотичне суспiльство, президент якого И. Лелевель увiйшов до складу Нацiонального уряду. 25 сiчня 1831 Патрiотичне суспiльство органiзувало у Варшавi демонстрацiю на честь декабристiв, що змусила сейм проголосити скинення Миколи I з польського престолу. У цi днi народилося гасло «За нашу й вашу волю!», що став символом революцiйного братерства польського й росiйського народiв. Консервативнi кола безуспiшно намагалися лiквiдувати повстання, але в сеймi й у Нацiональному урядi вони зберегли керiвнi позицiї. Сейм вiдкинув досить помiрнi проекти селянської реформи, що вiдiпхнуло селян вiд повстання. Вторгшаяся на початку лютому в Королiвство царська армiя була зупинена повстанцями 25 лютого в бої пiд Грохувом. Наприкiнцi березня - початку квiтня успiхи польських вiйськ, що почалося повстання в Литвi й вторгнення польського повстанськi корпуса на Волинь ускладнили становище царських вiйськ. Але помилки командуючого польською армiєю генерала Я. Скшинецкого звели нанiвець успiхи повстанцiв, а пiсля поразки 26 травня пiд Остроленкой їхнє командування повнiстю втратило iнiцiативу. Повстання за межами Королiвства незабаром було подавлено. Нацiональний уряд безуспiшно намагався (у т. ч. пропозицiєю вакантної польської корони) одержати допомогу Австрiї, Францiї, Пруссiї. Антиреволюцiйна полiтика Нацiонального уряду викликала народне руху у Варшавi 29 червня й 15 серпня; трохи зрадникiв були страченi, але виступу народу залишилися стихiйним рухом протесту без керiвництва й програми. 6 вересня царськi вiйська штурмом взяли захiдний пригород Варшави - Волю. Уряд вiдмовився озброїти народ i поспiшив здати Варшаву: у нiч iз 7 на 8 вересня була пiдписана капiтуляцiя столицi. На початку жовтня 1831 залишки загонiв повстанцiв перейшли границi Пруссiї й Австрiї. Придушивши повстання, царат почав жорстокi репресiї, лiквiдував Польського Королiвства конституцiю 1815. П. в. 1830-31, по характеристицi Ф. Энгельса, було «консервативною революцiєю» (див. К. Маркс i Ф. Энгельс, Соч., 2 изд., т. 4, с. 492). Проте воно було важливим етапом у боротьбi польського народу за незалежнiсть, мало велике мiжнародне значення. Повстання сприяло розвитку революцiйного руху в багатьох країнах Європи; воно було гаряче зустрiнуте декабристами й молодим поколiнням росiйських революцiонерiв. Угорська революцiя, що почалася 15 березня 1848 року, з'явилася цiлком логiчним продовженням революцiї австрiйської. Причому й там, i там спочатку все йшло досить бадьоро. Імператор Фердинанд I навiть погодився на формування "вiдповiдального й незалежного" уряду Угорщини. Народ, однак, вимагав бiльшого. Спроба Вiдня навести порядок за допомогою хорватiв бана Елачича успiхом не увiнчалася - Комiтет захисту Батькiвщини на чолi з Лайошем Кошутом зумiв органiзувати вiдсiч не тiльки хорватської, але й iмператорської армiї, що спочатку навiть захопила Пешт, але надалi була витиснута в Австрiю. - Англiя, Францiя й Росiя, що створили Антанту ( 1904-1907). Провiдну роль в австро-нiмецькому й романо-британському блоках грали вiдповiдно Нiмеччина й Англiя. Конфлiкт мiж цими двома державами лежав в основi майбутньої свiтової вiйни. При цьому Нiмеччина прагнула завоювати гiдне мiсце пiд сонцем, Англiя захищала сформовану свiтову iєрархiю. вiдповiдно - 10,4 млн. т i 9 млн. т (для порiвняння Францiя - 5,2 млн. i 4,7 млн. т вiдповiдно, а Росiя - 4,6 млн. т i 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися iншi сфери нацiонального господарства Нiмеччини, наука, утворення й т. д. У той же час геополiтичне положення Нiмеччини не вiдповiдало зростаючiй моцi її монополiй, амбiцiям мiцнiючої держави. Зокрема, колонiальнi володiння Нiмеччини були досить скромними в порiвняннi з iншими iндустрiальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колонiальних володiнь Англiї, Францiї, Росiї, Нiмеччини, США i Японiї, у яких проживало 526 млн. тубiльцiв, на частку Нiмеччини до початку Першої свiтової вiйни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловiк (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Нiмеччини було самим численним iз всiх країн Захiдної Європи. Уже на початку XX в. пiдсилюється експансiя Нiмеччини на Близькому Сходi у зв'язку з будiвлею Багдадської залiзницi; у Китаї - у зв'язку з анексiєю порту Цзяочжоу (1897) i встановленням її протекторату над Шаньдунским пiвостровом. Германiя також установлює протекторат над Самоа, Каролiнськими й Марианскими островами в Тихому океанi, здобуває колонiї Того й Камерун у Схiднiй Африцi. Це поступово загострювало англо-германськi, германо-французькi й германо-росiйськi протирiччя. Крiм цього германо-французькi вiдносини були ускладненi проблемою Ельзасу, Лотарингiї й Руру; германо-росiяни втручанням Нiмеччини в Балканське питання, її пiдтримкою там полiтики Австро-Угорщинi й Туреччинi. Загострилися й германо-американськi торговельнi вiдносини в областi експорту продукцiї машинобудування в Латинськiй Америцi, Пiвденно-Схiднiй Азiї й Близькому Сходi (на початку столiття Нiмеччина експортувала 29,1% свiтового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провiсниками Першої свiтової вiйни стали марокканськi кризи (1905, 1911), Росiйсько-японська вiйна ( 1904-1905), захоплення Італiєю Трiполiтанiї й Кiренаїки, Італо-турецька вiйна ( 1911-1912), Балканськi вiйни ( 1912-1913 i 1913). 95. Веронський конгрес «Священного союзу» 1822 4-й i останнiй дип. конгрес Священ­ного союзу. Олександра Обговорювались умови спiльного виступу проти Іспанiї задля придушення рев-цiї та вiдновлення монархiчної влади, проблеми, пов'язанi з грец. повстанням, рос. -тур. конфлiктом i майбутнiм iспан. колонiй у Центр, i Пiвд. Америцi. Інтервенцiя Францiї, Австрiї, Пруссiї та Росiї проти Іспанiї мала поширитись на її колонiальнi володiння, що ви­кликало незадоволення Великої Британiї. Уряд останньої звернувся до США з пропозицiєю координувати свої дiї в цьому питаннi (Монро доктрина). Також було прийнято рiшення продовжити iнтервенцiю Австрiї в Сардинiї й Неаполi. Вперше в дип. практицi на такому високому рiвнi обговорювалось питання мiжнар. торгiвлi рабами. подiї, що загрожували монархiчному ладу. Спiльними зусил­лями великих державiспан. рев-цiя восени 1823 96. Шомонський трактат. Шомонський трактат 1814пiдписаний 1814 в Шомонi (Францiя) Авст­рiєю, Великою Британiєю, Пруссiєю та Росiєю Кожна з д-ав мала виставити проти Францiї армiю кiлькiстю не менше 150 тис. чоловiк. Фiнансу­вання вiйни в обсязi 5 млн. футiв стерлiнгiв брала на себе Велика Британiя. в Нiдерландське ко­ролiвство; нiм. князiвства об'єднувались у незалежну конфедерацiю, а Швейцарiя пере­творювалась на федерацiюз гарантiями її нейтралiтету; Італiя роздiлялась на окремi д-ви, пiдпорядкованi Австрiї; в Іспанiї вiд­новлювалась влада Фердинанда VII. Вiдпо­вiдно до таємних статей трактату до нього мали приєднатися Іспанiя, Португалiя, Шве­цiя та Голландiя. Основнi положення трактату були пiдтвердженi на Вiденському конгресi 1814-15 На початку XX в. вiдбулося оформлення блокiв країн - учасниць Першої свiтової вiйни. З однiєї сторони це були Нiмеччина, Австро-Угорщина, Італiя, що оформилися в Потрiйний союз (1882), i з iншого боку - Англiя, Францiя й Росiя, що створили Антанту ( 1904-1907). Провiдну роль в австро-нiмецькому й романо-британському блоках грали вiдповiдно Нiмеччина й Англiя. Конфлiкт мiж цими двома державами лежав в основi майбутньої свiтової вiйни. При цьому Нiмеччина прагнула завоювати гiдне мiсце пiд сонцем, Англiя захищала сформовану свiтову iєрархiю. Германiя на початку столiття вийшла на друге мiсце у свiтi за рiвнем промислового виробництва (пiсля США) i перше мiсце в Європi (в 1913 р. Нiмеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англiя вiдповiдно - 10,4 млн. т i 9 млн. т (для порiвняння Францiя - 5,2 млн. i 4,7 млн. т вiдповiдно, а Росiя - 4,6 млн. т i 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися iншi сфери нацiонального господарства Нiмеччини, наука, утворення й т. д. iндустрiальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колонiальних володiнь Англiї, Францiї, Росiї, Нiмеччини, США i Японiї, у яких проживало 526 млн. тубiльцiв, на частку Нiмеччини до початку Першої свiтової вiйни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловiк (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Нiмеччини було самим численним iз всiх країн Захiдної Європи. Уже на початку XX в. пiдсилюється експансiя Нiмеччини на Близькому Сходi у зв'язку з будiвлею Багдадської залiзницi; у Китаї - у зв'язку з анексiєю порту Цзяочжоу (1897) i встановленням її протекторату над Шаньдунским пiвостровом. Германiя також установлює протекторат над Самоа, Каролiнськими й Марианскими островами в Тихому океанi, здобуває колонiї Того й Камерун у Схiднiй Африцi. Це поступово загострювало англо-германськi, германо-французькi й германо-росiйськi протирiччя. Крiм цього германо-французькi вiдносини були ускладненi проблемою Ельзасу, Лотарингiї й Руру; германо-росiяни втручанням Нiмеччини в Балканське питання, її пiдтримкою там полiтики Австро-Угорщинi й Туреччинi. Загострилися й германо-американськi торговельнi вiдносини в областi експорту продукцiї машинобудування в Латинськiй Америцi, Пiвденно-Схiднiй Азiї й Близькому Сходi (на початку столiття Нiмеччина експортувала 29,1% свiтового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провiсниками Першої свiтової вiйни стали марокканськi кризи (1905, 1911), Росiйсько-японська вiйна ( 1904-1905), захоплення Італiєю Трiполiтанiї й Кiренаїки, Італо-турецька вiйна ( 1911-1912), Балканськi вiйни ( 1912-1913 i 1913). 98. Оломоуцькi угоди 1850 року. Ольмюцька угода 1850 — двостороннiй договiр, пiдписаний в Ольмюцi (сучас. Оломоуц, Чехiя) главами урядiв Австрiї Ф. Шварценбергом та Пруссiї О. Т. Мантей-фелем. Революцiї 1848-49 в Європi призвели, зокрема, до загострення б-би мiж Австрiєю й Пруссiєю за домiнування в Нiмеччинi. Прус, король Фрiдрiх Вiльгельм IV вiдмовився вiд корони об'єднаної Нiмеччини, яку йому було запропоновано Франкфуртським парламентом у квiтнi 1849, посилаючись на неможливiсть для монарха, влада якого має божественне походження, отримувати повноваження вiд виборного iнституту. Але, використовуючи ситуацiю, що склалась у Європi, вiн зробив спробу домогтися об'єднання Нiмеччини пiд володарюванням Пруссiї, запропонувавши план створення Прусської унiї — союзу 26 нiм. д-ав пiд проводом Пруссiї, та виступивши з про­позицiями про створення заг. -нiм. парламенту, який Пруссiя розглядала як засiб поширення свого впливу на всi нiм. д-ви. Австрiя висту­пила категорично проти цiєї iдеї й вимагала скасувати Прусську унiю та вiдновити Нiмець­кий Союз вiдповiдно до рiшень, досягнутих на Вiденському конгресi 1814-15. Оскiльки Прус­сiя залишила вимоги Австрiї без офiц. реакцiї, вiдносини мiж двома д-вами загострились i вилились у пряму збройну конфронтацiю у Великому герцогствi Гессен-Кассель: Прус­сiя, що ввела свої вiйська для придушення заво­рушень, не пропускала туди австр. частини. Микола І, який у травнi та жовтнi 1850 провiв безрезультатнi перего­вори з представниками конфлiктуючих сторiн. Пiсля провалу посередницьких зусиль Мико­ли І, Росiя, а згодом i Францiя, засудили дiї Пруссiї та виступили на пiдтримку Австрiї. Велика Британiя також не пiдтримала Пруссiю, але зайняла в цiлому нейтральну позицiю. Вiдень висунув Берлiну ультима­тумiз вимогою пропустити австр. вiйська за два тижнi. Австрiя домовилась про спiльнi воєннi дiї проти Пруссiї з Баварiєю та Вюр­тембергом; водночас було скликано австр. -прус, конференцiю в Ольмюцi, за результатами якої пiдписано двосторонню угоду. За її умовами Пруссiя погоджувалась на вiдновлення Нiмецького Союзу та зобов'язувалась пропус­тити в Гессен-Кассель австр. вiйська, а також дозволити їх прохiд до Гольштейну, на про­хання данського короля Фредерiка VII, для придушення виступiв проти панування Копен­гагена. Водночас Австрiя та Пруссiя погодились скликати в Дрезденi конференцiю нiм. д-ав для перегляду умов Вiденського конгресу. Обидвi сторони погодились не повертатись до iдеї заг. -нiм. парламенту. У 1851 вiдповiдно до О. у. було проведено Дрезденську конференцiю, яка фор­мально вiдновила Нiмецький Союз. Дип. пере­мога Австрiї в результатi укладення О. у. затвер­дила певну перевагу останньої в б-бi за конт­роль над нiм. д-вами. Але пiсля поразки в авст-рiйсько-прусськiй вiйнi 1866вона була остаточно втрачена, й Австрiю було вiдсторонено вiд процесу Нiмеччини об'єднання 1848- 71. 99. Монро доктрина — декларацiя принципiв зовн. полiтики США, вперше систематично ви­кладена в щорiчному посланнi Президента США Дж. Монро Конгресу 1823. Передумо­вами прийняття доктрини стали загроза iнтер­венцiї Священного союзу в Лат. Америку з метою вiдновлення контролю Іспанiї за своїми лат. -амер. колонiями, якi вже були визнанi США як незалежнi д-ви, та прийняття 1821 указу рос. iмп. про заборону заходу iнозем. кораблiв, у т. ч. американських, до територ. вод рос. Пiвн. -Зах. Америки. подiлу свiту на амер. та європ. системи й формулювала прин­цип невтручання США у внутр. справи будь-якої європ. д-ви, суто європ. конфлiкти, якi не зачiпали безпосередньо амер. iнтереси та в справи iснуючих у Зах. пiвкулi європ. коло­нiй, а в б-бi колишнiх iспан. колонiй проти метрополiї — збереження нейтралiтету. М. д. була виступом проти колонiальної монополiї європ. д-ав у Зах. пiвкулi, проти мит­них бар'єрiв для амер. торгiвлi та судно­плавства в прагненнi США змiцнити i розши­рити свої позицiї та вплив у регiонi. Принцип «неколонiзацiї» став iнструментом створення сфери впливу самих США. Спираючись на принципи М. д., США обґрунтовували своє право анексувати сусiднi територiї, щоб запо­бiгти їх переходу пiд контроль iнших д-ав (приєднання Нової Мексики, Арiзони, Оре-гону, Калiфорнiї, Техасу анексiя). Наприкiнцi XIX ст. М. д. стала обґрунтуванням територ. експансiї в Центр. Америцi та Карибському басейнi (див. На поч. XX ст. на засадах доктрини була сфор­мульована полiтика, за якою США могли здiйс­нювати будь-якi кроки, аж до збройної iнтер­венцiї, в Пiвд. Америцi, що постiйно усклад­нювало їх вiдносини з лат. -амер. країнами. Як вiдомо, Австрiя й Росiя з XVIII столiття в балканськiй полiтицi сторожили один одного: кожний крок уперед однiєї - викликав вiдповiдний рух iншої. "хворої людини", якимось визнавалася тодi Туреччина, усе бiльше й бiльш рiзко вигострювалася, закiнчившись Кримською вiйною. iз сусiднiми державами. Ревнивим поглядом австрiйськi дипломати стежили вiдтепер за кожним кроком Росiї на цьому пiвостровi. В 1875 роцi слов'янський рух на Балканах спалахнуло знову, вилившись у ряд повстань у Боснiї й Герцеговинi проти магометанських помiщикiв, керованих католицькими патерами не без пiдтримки, звичайно, з боку Австрiї й навiть Нiмеччини. Австрiйський уряд виступив перед "концертом" європейських держав iз проектом реформ. Але сам "концерт" зазнав невдачi, а тим часом iдея роздягнула Туреччини знову загострилася. Улiтку 1876 року Олександр II вiдправився для особистих переговорiв у Вiдень, у результатi чого з'явилася письмова угода про утворення самостiйних слов'янських держав на Балканах; про компенсацiю Росiї Бессарабiєю й у М. Азiї, а Австрiї надавалося право окупувати Боснiю й Герцеговину. Вибухнула росiйсько-турецька вiйна 1877-78 г. г., що окончились пiд стiнами Константинополя; Австрiя окупувала Боснiю й Герцеговину, а Росiя пiшла в Каноссу - у Берлiн на конгрес, керований "чесним маклером" Бiсмарком. "чесного маклера" з його державою. Але не в "образi" росiйських слов'янофiлiв i росiйського царату ховалося всi "зло" Берлiнського конгресу 1879 року. Створене на Берлiнському конгресi 1879 р. балканська рiвновага була повно протирiч, подiбно сучасному Версальському договору. Роздiленi на частинi штучними етнографiчними границями) балканськi народи продовжували прагнути до подальшого нацiонального звiльнення й об'єднання. Лiнiя нацiональної полiтики самостiйної Болгарiї природно направлялася на населену болгарами Македонiю, залишену Берлiнським конгресом пiд владою Туреччини. Сербiя, за винятком Новобазарского Санджака, була не зацiкавлена в Туреччинi; її природнi й нацiональнi iнтереси цiлком лежали по ту сторону австро-угорської границi: у Боснiї й Герцеговинi, у Кроации, у Словенiї, у Далмацiї. Нацiональнi устремлiння Румунiї направлялися на пiвнiчний захiд i схiд: на угорську Трансiльванiю й росiянку Бесарабию. Грецiю цi устремлiння, природно, штовхали як i Болгарiю, проти Туреччини. Такi були результати "чесного маклерства" Бiсмарка, що не думав вносити заспокоєння на Балкани. Для нього, навпаки, потрiбний було непогасаюче балканське багаття, що, залучаючи до себе як Росiю, так i Австрiю, залишав би їм мiнiмум можливостей втручатися в захiдноєвропейськi справи. Для самiй Австро-Угорщинi було небажано утворення сильної слов'янської держави на Балканах, i якщо вiденська дипломатiя погодилася на роздiл Туреччини, те тiльки за умови утворення дрiбних слов'янських держав, якi не могли б порушити спокою на берегах Дунаю. Утворенi конгресом у Берлiнi дрiбнi держави слов'ян на Балканах були не страшнi сильної Австрiї, i все мистецтво її полiтики повинне було полягати в тiм, щоб: 1) не дати їм пiдсилитися, а 2) старим, звiданим шляхом дипломатичних iнтриг включити найближчi з них до складу Дунайської iмперiї, проповiдуючи серед них ту ж iдею нацiонального об'єднання, але тiльки у зворотному порядку. Ця нова програма для австрiйської дипломатiї написана рукою того ж "мудрого" Бiсмарка. Приклад "великої" Нiмеччини повинен бути сприйнятий i Австрiєю. Остання могла дати спокiй сербськiй династiї, не зазiхати на формальну державну цiлiсть Сербiї, але все-таки включити рє до складу Австро-Угорщинi, як це зробила Пруссiя iз дрiбними державами. Наваринская перемога змiнила спiввiдношення сил мiж повсталою Грецiєю й Оттоманською Портою, однак Петербурговi цього було мало. По сутi, Микола зовсiм не бажав лiквiдацiї Турецької iмперiї; вiн хотiв лише, щоб європейський хворий залишався на його пiклуваннi. Завоювання Грецiєю нацiональної незалежностi було, з його погляду, лише першим кроком до досягнення цiєї мети: Туреччина усе ще продовжувала (навiть пiсля Наварина!) пручатися росiйським вимогам про надання автономiї Грецiї, про свободу торгiвлi через чорноморськi протоки, а також про право заступництва Росiї в справах дунайських князiвств Молдавiї й Валахiї. Всi цi обставини й стали причиною росiйсько-турецької вiйни 1828-1829 гг. Починаючи вiйну, Микола розраховував, що перемоги росiйської зброї зроблять султана бiльше податливим. І дiйсно, улiтку 1829 р. росiйськi вiйська перейшли через Балкани й зайняли Андрианополь. Авангарды росiян перебували за два кроки вiд Константинополя. У Європi були впевненi, що росiянином нiчого не коштує його зайняти. Така була чисто зовнiшня канва подiй, однак вiд бiльше проникливого спостерiгача не мiг вислизнути цiлий ряд украй негативних обставин. Хоча Кавказький корпус дiяв, як завжди, блискуче, однак воєннi дiї на Балканському ТВД продемонстрували технiчну злиденнiсть, погану виучку й бездарне командування царських вiйськ усе, що згодом, чверть столiття через, так яскраво виявилося в ходi Кримської вiйни. Крiм того, росiйської дипломатiї лише на превелику силу вдалося запобiгти формуванню четверного антиросiйського союзу з Австрiєю на чолi. У цих умовах Адрианопольский мирний договiр (14 вересня 1829 р.) це був максимум того, що могла в тих умовах одержати Росiя. Туреччина втратила чорноморський берег вiд усть Кубанi до пристанi Св. Миколу й частину Ахалцыхского пашалыка. На Дунаї до Росiї вiдходили острови в дельтi Дунаю, пiвденний рукав устя рiки ставав росiйською границею. Росiяни одержали пiдтвердження права проходу їхнiх торговельних судiв через Босфор i Дарданелли. Що стосується Грецiї, то вона оголошувалася самостiйною державою, пов'язаним iз султаном лише зобов'язанням платежу пiвтора мiльйонiв пiастрiв у рiк. Була змiцнена автономiя Сербiї, Валахiї й Молдавiї. Правда, при дворi Миколи, де вже тодi панували зовсiм фантастичнi подання про реальне положення справ у Росiї й у свiтi, не всi були задоволенi Андрианопольским трактатом, уважаючи, що Росiя могла б одержати бiльше, у тому числi й горезвiсний щит на врата Царьграда. Однак у той час Микола ще не втратив вiдчуття реальностi: знаючи про жахаюче положення вiйськ Дибича, вiн вiдмiнно розумiв, що це межа, на який могла б у тих умовах розраховувати Росiя. 102. 5-та антифрнцузька коалiцiя. Шенбрунський мир . 5-а коалiцiя-березень — жовтень 1809склада­лася з Австрiї та Великої Британiї. Із початком антифранц. повстання в Іспанiї 1808 Австрiя вирiшила використати ситуацiю, щоб повер­нути втраченi територiї. Але австр. вiйська в битвi при Ваграмi 6. 06. 1809 були знову розбитi, i за умовами Шенбрунського миру 1809 вона Згiдно з Ш. д. iмператори зобов'язувались домовлятись один з одним у разi виникнення розбiжностей з тих чи iнших питань, що становлять спiльний iнте­рес. Уразi нападу третьої державивони повиннi були узгоджувати спiльну лiнiю поведiнки. Якщо в результатi укладеної домовленостi ви­никла б потреба у воєнних дiях, то їхнiй харак­тер мав бути визначений додатковою вiйськ, конвенцiєю. Потiм до ПІ. д. приєднався iмператор Нiмеччини Вiльгельм І. Завдяки укладенню Ш. д. Росiя тимчасово залагодила вiдносини з Австро-Угорщиною, чим знижу­вала ризик її втручання в разi конфлiкту з Ве­ликою Британiєю; Австро-Угорщина отримувала певнi гарантiї невтручання Росiї у справу при­душення можливих визвольних повстань на Бал­канах; Нiмеччина прагнула використати цю угоду для посилення iзоляцiї Францiї та недопу­щення утворення антинiм. коалiцiй за її участi. БЕРЛІНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1884-85, мiжнародна конференцiя 14 держав (Великобританiя, Нiмеччина, Росiя, Францiя, США, Бельгiя, Португалiя й iн.) по африканських питаннях. Конго (в основному територiя совр. Заїра) було формально оголошене "незалежною державою" на чолi з бельгiйським королем Леопольдом II. умов Загального Акту Берлiна було правило, що, коли країна здобувала нову територiю в Африцi або приймала протекторат по будь-якiй частинi континенту, це повинне було повiдомити iншого учасника угоди на конференцiї. Протягом наступних 15 рокiв, були укладенi численнi угоди мiж Європейськими країнами, здiйснюючи й змiнюючи умови конференцiї. Двi таких угоди були укладенi в 1890 роцi Англiєю. Перший, з Нiмеччиною, розмежовував сфери впливу в Африцi мiж ними. Друга угода, iз Францiєю, що визнала британськi iнтереси в областi мiж озером Чад i рiкою Нiгер i подтвердившее французька влада в Пустелi Сахара. Іншi угоди, особливо мiж Англiєю й Італiєю в 1891, мiж Францiєю й Нiмеччиною в 1894, i мiж Англiєю й Францiєю в 1899, роз'яснили європейськi границi в Африцi. мiж Австрiєю та Пруссiєю, якою стверджувалась готовнiсть обох д-ав розпочати вiйну з Фран­цiєю задля вiдновлення монархiї. Обидвi д-ви не поспiшали до активних дiй. Австрiя спрямувала всi свої сили на б-бу з Францiєю. Росiя пiдтримала коалiцiю й дип. шляхами сприяла її змiцненню, але вiйська проти Францiї не надсилала й участi в бойових дiях не брала. Формальним її початком стало утворення австр. -прус. союзу 1792 проти Францiї та проголошення Францiєю вiйни Австрiї. На бере­зень 1793 до 1-ї А. к. входили Австрiя, Велика Британiя, Пруссiя, Росiя, Іспанiя, Голландiя, Неаполь, Сардинiя, Тоскана й деякi нiм. кня­зiвства Вiйськ, перемоги Францiї 1794 посилили внутр. протирiччя в коалiцiї та прискорили її розпад. Кампоформiйського миру 1797 мiж Фран­цiєю та Австрiєю й початком англ. -франц. пере­говорiв 1-а А. к. припинила своє iснування. Подолання Росiєю наслiдкiв поразки в Кримськiй вiйнi пов'язане з iм'ям великого росiйського дипломата Горчакова. Вiн походив iз древнього аристократичного роду. Утворення одержав у Царскосельском лiцеї. Дипломатичну кар'єру почав в 22 року й пройшов довгий шлях вiд другорядного посольського чиновника до мiнiстра закордонних справ Росiї. При Миколi 1 майбутнiй мiнiстр не грав, та й не мiг грати перших ролей у росiйськiй дипломатiї, оскiльки його недолюблював глава дипломатичного вiдомства Росiї граф Нессельроде, пользовавшийся величезною довiрою пануючи. Горчаков виявився ключовою фiгурою в зовнiшнiй полiтицi Росiї завдяки надзвичайним i досить сумним обставинам. Поразка в Кримськiй вiйнi 1853-1856 гг. привело до того, що на мiжнароднiй аренi авторитет країни впав. За умовами Паризького миру Росiя зобов'язувалася знищити залишки бойового флоту на Чорному морi, а на узбережжя лiквiдувати мiцностi. У результатi пiвденна границя країни була вiдкрита будь-якому ворожому вторгненню. На Балканах позицiї Росiї як великої держави похитнулися через ряд соромливих обмежень. Вiдповiдно до статей того ж Паризького трактату, Туреччина також вiдмовлялася вiд свого чорноморського флоту, але нейтралiзацiя моря була тiльки видимiстю: через протоки Босфор i Дарданелли турки завжди могли ввести туди iз Середземного моря свої ескадри. Незабаром пiсля сходження на престол Олександр 2 вiдправив Нессельроде у вiдставку: той був слухняним виконавцем волi колишнього государя, але для самостiйної дiяльностi не годився. Тим часом перед росiйською дипломатiєю встало труднейшая й важливе завдання - домогтися скасування принизливих i важких для Росiї статей Паризького договору. Країна перебувала в повнiй полiтичнiй iзоляцiї й не мала союзникiв у Європi. Мiнiстром закордонних справ замiсть Нессельроде був призначений Горчаков. Горчакова вiдрiзняла незалежнiсть суджень, вiн умiв точно спiввiдносить можливостi Росiї i її конкретних дiй, блискуче володiв мистецтвом дипломатичної гри. Вибираючи союзникiв, вiн керувався практичними цiлями, а не симпатiями й антипатiями або умоглядними принцыпами. Спочатку Горчаков робив ставку на угоду iз Францiєю. Росiя робила Наполеоновi сприяння в справах загальноєвропейської полiтики. Пiд час австро-iтало-французької вiйни 1859 гю пiдтримка Росiї сприяла успiху французiв. Однак твердого ґрунту для франко-росiйського союзу не виявилося. Францiя сочуствовала польському повстанню 1863-64 гг., жорстоко подавленому росiйськими вiйськами. Наполеон переоцiнив мiцнiсть свого положення у Францiї й у Європi й не зумiв по достоїнству оцiнити дружнi вiдносини з Росiєю. Це привело до краху i його самого, i всю французьку полiтиковi. Ворогом Францiї номер один у Європi стала Пруссiя. Бiсмарк направляв дипломатичнi зусилля цiєї держави до насильницького об'єднання Нiмеччини. Пiсля перемог, здобутих у вiйнах з Данiєю й Австрiєю, Пруссiя майже досягла заповiтної мети. Державотворенню заважало сусiдство сильної й войовничої Францiї. Але вiйна проти Наполеона була неможлива, поки його пiдтримувала Росiя. Однак росiйський цар i його перший дипломат Горчаков рiзко змiнили полiтичний курс i пiшли на зближення iз Пруссiєю. Франко-прусская вiйна закiнчилася повним розгромом французiв i скинення Наполеона. А Росiя дотримувалася доброзичливого для Пруссiї нейтралiтету. В обмiн на це росiйська дипломатiя домоглася згоди Пруссiї й Австро-Венгрии, що перебувала пiд прусским вплив, на скасування "нейтралiзацiї" Чорного моря. Розрив Росiєю Паризького миру, укладеного в 1856 р., повалив великi держави чи Європи не в бiльше здивування, чим падiння Францiї. Обмежувальнi статтi договору були скасованi в 1871 р. на мiжнароднiй конференцiї в Лондонi. Це й була головна справа всього життя великого росiйського дипломата Олександра Михайловича Горчакова. Капiталiстичний розвиток країн Європи й США привело в першiй половинi XIX в. до посилення їхньої колонiальної експансiї в Схiднiй i Пiвденно-Схiднiй Азiї. Англiя, Францiя, США й iншi капiталiстичнi держави намагалися перетворити Китай в об'єкт колонiальної експлуатацiї. Однак колонiальне поневолювання країни капiталiстичними державами почалося в Китаї пiзнiше й виявилося справою набагато бiльше важким, чим в Індiї, На вiдмiну вiд останньої Китай, незважаючи на значну самостiйнiсть провiнцiйної адмiнiстрацiї, все-таки мав певну полiтичну єднiсть i централiзацiю. Опiр народу колонiальної агресiї було в Китаї бiльше сильним, чим в Індiї. Мало значення й та обставина, що Китай далi вiдстояла вiд захiдних країн, чим Індiя. В XVII-XVIII вв. Китай був могутньою феодальною iмперiєю, що зробила великi завоювання й поставило у васальну залежнiсть вiд себе ряд сусiднiх держав-данникiв - Корею, Монголiю, Схiдний Туркестан, Бiрму, В'єтнам. У межах iмперiї перебував Тибет. Маньчжурська династiя Цин i чиновники, у руках яких безпосередньо перебувала полiтична й адмiнiстративна влада, вели реакцiйну полiтику в iнтересах феодального класу, гнiтили народ. Із другої половини XVIII в. вони прагнули по можливостi iзолювати країну вiд зовнiшнього миру. В 1757 р. по iмператорському велiнню були закритi для зовнiшньої торгiвлi всi порти, за єдиним виключенням Гуанчжоу (Кантона). У Кантонi з 1715 р. iснувала факторiя Ост-Индской компанiї, а потiм з'явилися й iншi iноземнi факторiї. Торгiвля з iноземцями перебувала пiд наглядом китайського суперiнтенданта й велася замкнутою гiльдiєю з 12-13 привiлейованих купцiв (Кохонг). Ця гiльдiя призначала цiни, гарантувала операцiї з iноземцями й доходи вiд них для китайської влади. Правила цiєї торгiвлi були встановленi в 60- 80-х роках XVIII в. Реакцiйна полiтика iзоляцiї країни лише почасти мала на метi утруднити зовнiшню агресiю проти Китаю. Цинское уряд став проводити її головним чином з побоювання, як би iноземцi не занадто пiдсилили свiй вплив у країнi й не змогли б у своїх цiлях використовувати невдоволення китайського народу гнiтом Цинской династiї. Надалi до цих мотивiв приєднався острах витоку за кордон монети й розкладання феодальних порядкiв i пiдвалин життя в результатi розвитку торговельних зв'язкiв з Іншими країнами. Проведення полiтики iзоляцiї довгий час полегшувався по перевазi натуральним характером господарства основної маси населення, вiдносною економiчною незалежнiстю Китаю, що мало високорозвинена домашня промисловiсть п не дуже нуждавшегося у ввозi iноземних товарiв. Однак iзоляцiя сприяла ще бiльшому економiчному вiдставанню Китаю вiд капiталiстичних держав. У результатi полiтики iзоляцiї Китай до першої опiумної вiйни не мав договiрних вiдносин iз захiдноєвропейськими державами, США i Японiєю. але потiм у його функцiї стало входити складання едиктiв i висновкiв по зовнiшнiх справах. Зносинами з васальними державами-данниками вiдав Наказ по справах про церемонiї (Либу). Існувала ще Палата по справах залежних областей (Лифаньюань). на колiна й дев'ять разiв простиратися ниц перед iмператором. До аудiєнцiї посли повиннi були попередньо проробити цей обряд перед табличкою з iм'ям богдыхана пли перед порожнiм троном. Виконання цього обряду було потрiбно також вiд всiх iноземних послiв, хоча оп зложився у вiдносинах Китаю з його васалами й вiдбивав перевагу Китаю над сусiднiми невеликими державами. Весь етикет при вiдносинах з iноземними послами з боку цинского двору вiдповiдав обряду « кэ-тоу» i зложився ще в VII-VIII вв. Посли вважалися простими чиновниками, а не представниками особистостi незалежних государiв. Подарунки, принесенi iноземними послами, розцiнювалися як данина. Цинский двiр вимагав, щоб iноземнi посли вручали своп грамоти не самому iмператоровi, а тiльки кому-небудь iз сановникiв. У дипломатичнiй переписцi цинского двору було прийнято звертатися до iноземних государiв як до васалiв, що чекають милостей i повчань богдыхана й зобов'язаним коритися його велiнням. Постiйне перебування iноземних послiв у столицi й у країнi не допускалося. Вiдповiдної була й фразеологiя документiв цинского уряду. Іноземцi позначалися в них як «варвари». Англiйцi й iншi заморськi iноземцi, особливо внаслiдок роздратування, викликаного опiумною торгiвлею й настирливою дiяльнiстю мiсiонерiв-розвiдникiв, iменувалися «заморськими чортами», «iноземними собаками», «рудими дияволами» i т. д. Цинская династiя розглядала свою iмперiю як центр всесвiту. У цьому полягав змiст таких термiнiв, як «Серединне» або «Пiднебесне» царство. Усе. iншi государi й народи теоретично вважалися данниками й васалами iмператора. Ця офiцiйна доктрина й церемонiал, що вiдповiдав їй, були розрахованi на те, щоб вселити китайському народу й сусiднiм країнам перебiльшене поняття про могутнiсть Цинской монархiї й сприяти полiтицi iзоляцiї вiд захiдних держав. В 1793 р. у Пекiн був допущений англiйський королiвський посол Макартней, що мав доручення врегулювати претензiї Ост-Индской компанiї до Китаю й домогтися вiдкриття для торгiвлi iнших портiв крiм Кантона. Коли Макартнея зi свитою й подарунками богдыхану везли на джонках по рiцi Байхэ, те на його суднi був вивiшений прапор з китайським написом: «Посол, що везе данину з Англiї». Цинские сановники зажадали вiд Макартнея, щоб вiн погодився стати покладене число раз на колiна й простягтися ниц перед iмператором. На це Макартней нiбито сказав, що зробить це, але лише в тому випадку, якщо цинский сановник вiдповiдного рангу виконає те ж саме перед портретом англiйського короля. Макартней одержав аудiєнцiю й, вiдповiдно до китайських джерел, виконав те, що вiд нього вимагали, хоча сам посол затверджував, що нiбито вiн тiльки став на одне колiно. У всякому разi мiсiя Макартнея залишилася зовсiм безрезультатної, а в 1816 р. iнший англiйський посол, Амхерст, покинув Пекiн, зовсiм не одержавши iмператорської аудiєнцiї. Взагалi посли європейських держав при приїздi в Китай приймалися дуже рiдко, досить неохоче й лише пiсля довгих дротикiв. Вiдмова послом вiд виконання церемонiалу аудiєнцiї по обряду « кэ-тоу» i вiд вручення грамот не особисто iмператоровi, а кому-небудь iз сановникiв служив зручним приводом для недопущення iноземних послiв у столицю й до двору. Цинское уряд волiв, щоб iноземнi посли зверталися по своїх справах не в Пекiн, а до влади окраїнних i приморських областей - начальникам округiв, губернаторам провiнцiй, намiсникам або генерал-губернаторам, що вiдали нерiдко вiдразу декiлькома провiнцiями, або ж до спецiальних iмператорських комiсарiв по справах тих або iнших окраїн пли приморських провiнцiй i по зносинам з «варварами». Мiсцевi влади й iмператорськi комiсари посилали в Пекiн доповiдi по зовнiшнiх справах. Домогтися допуску в Пекiн i аудiєнцiї iноземним послам було дуже важко. Цинские влади висували звичайно безлiч перешкод i придумували рiзноманiтнi приводи для затягування справи. Сановники цинского уряди нерiдко зверталися з iноземними послами вкрай грубо й зарозумiло, щоб пiдкреслити своя перевага, застосовували погрози й залякування. Часто це робилося навмисне, для того щоб iноземнi посли, не бажаючи роняти достоїнства своєї держави, вiдмовилися вiд своїх домагань i виїхали, не вiдвiдавши Пекiна. Ізоляцiя країни сприяла тому, що правляча верхiвка Цинской iмперiї не мала ясного поняття про силу, мiсце розташування й життя iнших держав. Цинское уряд зовсiм не посилав своїх послiв до захiдних держав i було погано орiєнтоване в мiжнароднiй обстановцi. вiдносинах вiд Англiї й iнших капiталiстичних держав, стремившихся будь-якими засобами вiдкрити доступ до його ринку й пiддати його поневолюванню. Полiтика iзоляцiї зрештою зазнала краху пiд ударами iноземних агресорiв. Перший такий удар був нанесений Китаєвi Англiєю. Росiйсько-китайськi дипломатичнi вiдносини в XVIII в. Нерчинский договiр лiквiдував росiйськi поселення в Приамур'я, i закрив для Росiї водний шлях iз Забайкалья на Охотське узбережжя. Китайське населення й цинские влади на пiвнiчний берег Амуру теж майже не проникали, i фактично областi до пiвночi вiд Амуру не перейшли у володiння Китаю. Нерчинский договiр мав велике позитивне значення для обох його учасникiв, тому що вiн на довгi часи закрiплював мiж ними мирнi вiдносини. Особливiстю росiйсько-китайських вiдносин XVIII i початку XIX в. була вiйськова слабiсть обох сторiн у районi їхньої загальної границi. Для Росiї ця слабiсть виникала iз крайньої далекостi росiйсько-китайської границi вiд життєвих центрiв країни й неможливостi зосередити й мiстити в цих вилучених i бездорiжнiх районах скiльки-небудь значнi вiйськовi сили. У Китаю вiйськова слабiсть на росiйськiй границi була пов'язана з аналогiчними причинами й загальною технiчною й економiчною вiдсталiстю країни й слабiстю її збройних сил. Росiя й Китай звичайно прагнули до мирного врегулювання питань, що виникали мiж ними. Мирнi й добросусiдськi вiдносини протягом столiть полегшували обом сторонам боротьбу з агресорами, що нападали на Росiю переважно iз заходу, а на Китай - зi сходу, з боку моря. Однак у вiдповiдностi зi своєю полiтикою iзоляцiї країни цинское уряд перешкоджав розвитку росiйсько-китайської торгiвлi. Багато непорозумiнь викликало умову договору про взаємну видачу перебiжчикiв i злочинцiв. Кiлька росiйських посольств було спрямовано в Китай для дозволу цих суперечок. Петро I видав указ про посилку в Пекiн росiйської духовної мiсiї пiд приводом забезпечити православне богослужiння для переселених у Пекiн жителiв знищеного росiйського мiста Албазин i для росiйських купцiв, що приїжджали в Китай. Головна мета указу складалася в створеннi кращих умов для розвитку торговельних i полiтичних зносин з Китаєм. В 1715 р. духовна мiсiя виїхала в Китай. В 1719-1722 р. вiдбулася поїздка в Пекiн надзвичайного посланника Петра I - Ізмайлова, що одержало вiд цинских влади охороннi грамоти для росiйських торговельних караванiв i дозвiл на вiдкриття в Пекiнi церкви для приїжджаючих туди росiйських купцiв. В 1724 р. у Китай було спрямоване посольство графа Сави Владиславича Рагузинского формально для повiдомлення цинского двору про вступ на престол Катерини I, а фактично для переговорiв про торгiвлю й границi. Пiсля довгого шляху посольство прибуло в Пекiн, де воно пробуло 6 мiсяцiв. Пiсля переговорiв уповноваженi цинского уряди й росiйський посол 21 жовтня 1727 р. у Кяхтi пiдписали договiр. Границя мiж обома iмперiями в районi Монголiї встановлювалася на основi принципу uti possidetis. Договiр передбачав регулярнi торговельнi вiдносини й право посилки росiйських казенних караванiв у Пекiн; 200 росiйських купцiв могли раз в 3 роки приїжджати в Пекiн i торгувати там безмитно, будувати крамницi, будинку, склади й т. д. пiдлягали видачi прикордоннiй владi своєї держави для суду й покарання. справи й переписка по них повиннi вестися з китайської сторони «китайським трибуналом», тобто палатою по зносинам iз зовнiшнiми областями Цинской iмперiї (Лифаньюань), а з росiйської сторони-сенатом, або «трибуналом росiйським». Кяхтинский договiр узаконив постiйне перебування в Пекiнi росiйської духовної мiсiї з декiлькох духовних осiб на чолi з архiмандритом i iз шiстьома свiтськими учнями для навчання китайськiй, маньчжурськiй i монгольськiй мовам. Можливiсть пiдтримувати зносини iз цинским урядом через цю мiсiю мала важливе значення для Росiї в той час, коли в Пекiнi не було постiйного дипломатичного представництва. У церковно-релiгiйному вiдношеннi мiсiя пiдкорялася синоду росiйської православної церкви, а в полiтичних питаннях одержувала вказiвки вiд росiйського вiдомства iноземних справ. Члени мiсiї внесли чималий вклад у вивчення Китаю своїми науковими дослiдженнями. У той же час вони виступали як розвiдникiв i iнформували Петербург про полiтичне положення в країнi. Кяхтинский договiр пiдтверджував i уточнював колишнi умови торгiвлi з Китаєм, у тому числi пристрiй безмитного торгу в Кяхтi, Нерчинске й Селенгинске. В основному росiйська торгiвля велася з Китаєм через Кяхту, де росiйськi купцi обмiнювали хутро й залiзнi вироби на китайський чай, тканини, посуд ц iншi товари. Цинское уряд готувався до завоювання Джунгарии й Кашгарии. Звичайно цинский двiр не посилав за кордон своїх послiв, але в 1730 р. його посольство прибуло в Москву. щоб заручитися союзом з Росiєю проти джунгаров. Уряд царицi Ганни Иоанновны виразило бажання пiдтримувати дружнi вiдносини з Китаєм, але не пiшло на посилку росiйських вiйськ у далекi краї проти джунгаров. У другiй половинi XVIII в., пiсля завоювання Цинской династiєю Джунгарии й Кашгарии, росiйсько-китайськi вiдносини не раз ускладнювалися головним чином через конфлiкти iз приводу видачi перебiжчикiв, тривалих перерв у торгiвлi мiж обома сторонами, що викликалися порушеннями договорiв, а також неприйнятними для Росiї вимогами китайського дипломатичного церемонiалу. Росiйсько-китайськi дипломатичнi вiдносини на початку XIX в. Мiсiя Головкина. на престол Олександра I Головкин повинен був прибути в Пекiн i домагатися доступу росiйських торговельних судiв у Кантон, вiдкриття торгiвлi по сухопутнiй границi з Пiвнiчно-захiдним Китаєм, права судноплавства по Амуру, необхiдного для постачання росiйських володiнь на Камчатцi й Алясцi провiантом i зброєю, допуску росiйського посланника в Пекiн i т, буд. В 1805 р. Головкин прибув в Ургу, але не мiг проїхати далi, тому що заздалегiдь вiдмовився ставати на колiна я простиратися ниц перед богдыханом, а ургинские начальники амбань i ван вiдхилили вимоги Головкина щодо церемонiї його прийому як представника росiйського государя. Пiсля довгих сперечань щодо етикету й чисельностi своєї збройної охорони Головкин змушений був повернутися назад. Китайськi купцi, що мiстили торговельнi угоди в Кяхтi, заважали вiдкриттю торгiвлi на iнших дiлянках границi. Сенат послав у Пекiн протест проти дiй цинского уряду вiдносно мiсiї Головкина. Китаю пiдтримувати з Росiєю дружнi вiдносини п прийняти нове росiйське посольство. Розвитку зносин з Китаєм сприяла росiйська духовна мiсiя в Пекiнi. З 1818 р. вона пiдсилила свою дiяльнiсть по доставлянню в Петербург вiдомостей про Китай. В 1833 р. мiсiї було запропоновано не захоплюватися зверненням до православ'я китайцiв, щоб не ускладнювати вiдносини Росiї з Китаєм. Загальний напрямок полiтики Росiї у вiдношеннi Китаю в 40-х роках XIXв. захiдних держав з Китаєм пiсля першої опiумної вiйни. На вiдмiну вiд Англiї й США, що заохочували контрабандний ввiз у Китай опiуму, з Росiї опiум у Китай майже не надходив, i торгiвля їм з Китаєм була заборонена росiянином пiдданим ще в 1841 р., про що тодi ж був сповiщено китайський уряд. Величезнi вiдстанi, малонаселенiсть i труднощi пересування через Сибiр у першiй половинi XIX в. як i ранiше робили царську Росiю на Далекому Сходi незмiрно бiльше слабкої, чим на материку Європи, де вона до Кримської вiйни вважалася найсильнiшою вiйськовою державою. Схiдна Сибiр залишалася малозаселеною й вiддаленою колонiєю, значною мiрою служившей мiсцем каторги й посилання. На Тихому океанi вiйськовий флот царської Росiї був набагато слабкiше не тiльки англiйського, але й флотiв Францiї й США. Сухопутнi вiйська на далекосхiдних окраїнах Росiї залишалися дуже нечисленними. Царський уряд, зайнятий придушенням революцiйного руху в Європi й своїй полiтицi на Близькому Сходi, було зацiкавлено в тiм, щоб можливо довше зберегти на сходi Азiї те положення, що iснувало там до опiумних воєн. Незалежний Китай за умови, що вiн залишиться слабкою країною, був для царської Росiї бiльше зручним сусiдом, чим Китай, що зробився знаряддям Англiї. тисяч верст. У силу цього Росiя найбiльше була зацiкавлена в тiм, щоб у Китаї, i особливо в найближчi до Росiї володiннях Китайської iмперiї, а також у не розмежованих областях Приамур'я й Примор'я не встановився вплив яких-небудь ворожих Росiї держав. Вiдкриття китайських портiв i розвиток морської зовнiшньої торгiвлi Китаю загрожувало пiдiрвати росiйсько-китайську сухопутну торгiвлю, пiдсилюючи в той же час вплив у Китаї супротивникiв Росiї - Англiї й Францiї, Царська Росiя внаслiдок вiддаленостi, слабостi свого торговельного флоту й вiдсталостi своєї промисловостi не могла вивозити в морськi порти Китаю свої товари з таким же успiхом, як Англiя й Францiя, п не могла скористатися для цього нерiвноправними договорами з Китаєм тiєю самою мiрою, як буржуазiя Захiдної Європи п США, Росiяни тканини не могли конкурувати iз захiдноєвропейськими в морських портах Китаю. У силу всiх цих причин царський уряд, незважаючи на загарбницький характер полiтики царату, не проявляло iнiцiативи в нав'язуваннi Китаєвi нерiвноправних договорiв про вiдкриття портiв для iноземної морської торгiвлi й навiть iнодi не квапилося забезпечити собi у вiдкритих портах Китаю права найбiльше благоприятствуемой нацiї. Зате до середини XIX в. пiдсилився iнтерес росiйської буржуазiї до вивозу росiйських товарiв у пiвнiчно-захiднi окраїни Китаю, особливо в Джунгарию, де в силу географiчних умов захiдна конкуренцiя не була небезпечною. У Росiю iз цих районiв привозився плитковий чай i грубi тканини (даба). Мiнiстерство закордонних справ i мiнiстерство фiнансiв розробляли заходу щодо розвитку цiєї торгiвлi. У Кульджу й Чугучак пiд iм'ям купця Хорошева в 1845 р. їздив росiйський чиновник Любимов. В 1851 р. у Кульджу для переговорiв про умови торгiвлi прибув полковник Е. Ковалевский. Улiтку 1851 р. Ковалевский i генерал-губернатор Илийского краю И Шань зi своїм помiчником Буянтаем пiдписали Кульджинский торговельний договiр. За цим договором Росiя одержала право на пристрiй у Кульдже й Чугучаке торговельних факторiй i призначала туди консулiв. Договiр пiдтверджував колишнiй принцип взаємної видачi пiдданих обох сторiн владi своєї держави для суду й покарання, але тiльки у випадку здiйснення ними важливих карних злочинiв. У випадку ж дрiбних конфлiктiв мiж китайськими й росiянами пiдданими дозвiл їх на мiсцi покладало на росiйського консула й китайських чиновникiв. Ця умова вносила в Кульджинский договiр елемент нерiвноправностi. Двостороння австр-пруська угода, пiдписана у Рейхенбасi (Селезiя) мiж австр уповноваженими кн. Рейссом та бароном Шпiльманом i прус першим мiнiстром графом Герцбергом. Австрiя ще в 1788 вступила в рос-тур вiйну на боцi Рос. А в 1788-89 в Австр почалася бурж революцiя(у Бельгiйськiй тер). Користуючись складним положення Австрiї, Пруссiя, перебуваючи в союзi з Британiєю та Голландiєю, вимагала вiд Австрiї укласти мир iз Туреччиною й повернути їй всi територiї, захопленi пiд година вiйни. А також передати Польщi частину Галичини, за що Польща мала вiддати Пруссiї Ґданськ i Торунь. Австрiя вступила в переговори з ВБ. У результатi переговорiв Британiя вiдмовилась пiдтримувати Пруссiю в разi австро-пруської вiйни. Вiдтак Австрiя й Пруссiя Пiдписала угоду фактично пiдготовану Британiєю, її оформили як декларацiї Австр i Прус. Австрiя зобовязувалась докласти зусиль до укладення миру з Турками на основi довоєнного стастус-кво. Пруссiя зобовязувалась допомогти Австрiї у вiдновленнi влади над Бельгiєю та спiльно з Британцями та Голландцями гарантувати там австр панування. Наслiдками укладеної догоди стало пiдписання Сiстовського мирного договору 1791р. та придушення повст у Бельгiї. мiж Австрiєю та Тур завершивши Австр-Тур вiйну. Австрiя повертала туркам всi захопленi тер пiд годину вiйни, окрiм Хотина. Одночасно з договором була пiдписана конвенцiя за якою до Австрiї переходила Стара Орсова та незначна тер у верхiвї р. Унни. Австрiя зобовязувалась нiколи не будувати на цих тер укрiплень. Берлiнський трактат з'явився завершенням росiйсько-турецької вiйни 1877-1878 гг., причому в його висновку взяли участь всi великi держави, що змусили Росiю до перегляду прелiмiнарний Сан-Стефанского мирного договору. У пiдсумку придбання Росiї й, що воювали на сторонi Росiї за свою незалежнiсть балканських держав були сильно урiзанi, а Австро-Угорщина й Англiя одержали навiть певнi придбання вiд вiйни, у якiй не приймали участi. Визнавалась незалежнiсть Чорногорiї, Сербiї та Румунiї вiд Туреччини; Австро-Угорщина отримувала право окупувати Боснiю та Герцоговино. Болгарiя була роздiлена навпiв по Балканському хребтi. Македоня вiдходила Туркам. Росiя повертала Туреччинi Баязет. 109. Третя антифранцузька коалiцiя. Битва при Аустерлiцi. 3-я коалiцiя 1803-05. Вона складалася з 3-я А. к. припи­нила iснування з пiдписанням Пресбурзького миру 1805 , який бувдвосторонньою франц. -австр. угода, пiдписана в Прессбурзi (сучасна Братислава, Словаччина) пiсля поразки союзних австр. -рос. вiйськ вiд Наполеона І пiд Аустерлiцем. За нею Австрiя визнавала франц. територ. захоплення в Італiї (П'ємонт, Генуя, Парма, П'яченца та iншi), поступалась на користь Наполеона як короля Італiї своїми територiями на Адрiатичному узбережжi (Венецiанська область, Істрiя, Далмацiя), визнавала Баварiю та Вюртемберг королiвствами, Баден — вели­ким герцогством i вiддавала Баварiї Тироль iз Бриксеном та Трiєнтом, архiєпископство Бамберг, єпископства Аугсбург, Фрейзинген, Нассау, Ейхштедт та iншi; Вюртембергу — п'ять мiст на Верхньому Дунаї, графство Гогенберг, ландграфство Валленбург. Мiж Вюртембергом та Баденом було подiлено частину австр. Шва-бiї, Констанц, Брейсгау, Ортенау. Як компенса­цiю Австрiя отримувала Зальцбург та Вюрцбург для вигнаного з Тоскани ерцгерцога Ферди-нанда Габсбурга. Австрiя зобов'язувалась сплати­ти контрибуцiю в розмiрi 40 млн. флоринiв. . . 111. Суперництво на Близькому Сходi та в Середнiй Азiї в кiн. Х1Х ст. 112. Вiденський конгрес 1814 - 1815рр. та польсько-саксонське питання. Ще в першi днi конгресу польсько-саксонське питання зайняло важливе мiсце. Олександр не хотiв уступати Варшавське герцогство, яке головним чином складалося з земель захоплених Прсуєю в подiлах Польщi, тому Прусiя вимагала компенсацiї. Взамiн на Варшавське герцогство Олександр пропонувавв Прусiї Саксонiю, яке мало б бути вiдiбране у саксонського короля за пiдтримку Наполеона. Францiї ж потрiбно було вбити клин мiж країнами якi її перемогли, тобто на це розраховував Тайлеран. Вiн запропонував «принцип легiтимiзму», за яким Європа мала дiлити землi за принципом коли вони були подiленi до 1972 року, тодi б Францiя отримала б впевненiсть за цiлiснiсть своїх територiй. Тайлеран пропонував цей принцип всiм країнам, але вони вiдмовились. В конгресi зав’язалась внутрiшня боротьба. Але Тайлерану вдалось заключити договiр трьох держав: Австрi, Францiя, Англiя, який мав бути таємним вiд Росiї i полягав у дипломатичнiй боротьбi проти Росiї, тобто це мало стати на завадi входженню королiвства Саксонського у склад Прусiї. Але Олександр отримав все що хотiв в Польщi та не захотiв сваритися через Саксонiю i Прусiю з європейськими країнами. Прусiя змирилась, оскiльки важливої учатсi в конгресi не вiдiгравала.