Історiя Кавказа
ЗМІСТ
Вступ......................................................................................................................... 3
Роздiл 1. Кавказ та Закавказзя в турецько-iрано-росiйських вiдносинах в XVI-XVIIст....................................................................................................................... 5
Роздiл 2. Росiйсько-iранськi та росiйсько-турецькi вiдносини пiд час правлiння Петра І.................................................................................................. 15
2. 1 Росiйсько-кавказькi вiдносини та османо-кримська агресiя в пер. чв. XVIIIcт........................................................................................................ 15
2. 2 Похiд росiйських вiйськ на побережжя Каспiйського моря та наслiдки його приєднання до Росiї...................................................................................... 18
Роздiл 3. Пiвнiчний Кавказ в росiйсько-iрано-турецьких вiдносинах в перiод з 1725 до 1762р. р...................................................................................................... 23
3. 1 Перший похiд Надiра в Дагестан................................................................... 23
3. 2 Кабарда в росiйсько-турецько-кримських вiдносинах................................ 25
3. 3 Белградський мирний договiр........................................................................ 29
3. 5 Процес приєднання пiвнiчнокавказьких народiв до Росiї........................... 35
4. 1 Росiйсько-турецька вiйна 1768-1774р. р........................................................ 37
4. 2 Наслiдки Росiйсько-турецької вiйни 1768-1774р. р……………………….. 41
4. 3 Пiвнiчний Кавказ пiд час повстання шейха Мансура i Росiйсько-турецької вiйни 1787-1791р. р................................................................................................ 47
Список використаних джерел та лiтератури..................................................... 59
ВСТУП
найважливiших проблем свiтової полiтики того часу. Ставши одним з основних джерел протирiч у вiдносинах вказаних країн, цей регiон в силу важливих стратегiчних позицiй привабив увагу європейських держав, в першу чергу Англiї та Францiї.
Хоч Париж та Лондон були суперниками за провiдну роль в європейськiй полiтицi та за колонiальнi володiння в Азiї та Америцi, все ж це не заважало їм направляти зусилля, на обмеження мiжнародного впливу Росiї. Разом з проведенням полiтики „схiдного бар’єру” в Європi вони розпалювали протистояння мiж Іраном та Османською iмперiї та Росiєю на Кавказi, щоб завадити просуванню останньої до пiвденних морiв.
В силу того, що стратегiчнi плани європейських держав на сходi визначились лише на кiнець XVIII ст. їх протидiя посиленню впливу царської Росiї на Кавказi почалось ще за часiв Каспiйського походу Петра І.
до влади Петра І та його азовського походу 1696 року. В XVIII ст. боротьба за Пiвнiчний Кавказ йшла з перемiнним успiхом. Перша чверть XVIII ст. ознаменувалась приєднанням до Росiї Прикаспiйських областей та частини Пiвнiчного Кавказу; друга – втратою цих володiнь, яка компенсувалась явним зрушенням в орiєнтацiї мiсцевого населення на Росiю.
Втiм без глибокого аналiзу кавказької полiтики провiдних держав, виявлення мiста та ролi цього регiону в стратегiчних планах Росiї, Ірану та Османської iмперiї неможливо скласти цiлiсне уявлення про iсторичне минуле гiрських народiв. Така постанова питання та його вирiшення можуть сприяти виявленню спiльних тенденцiй та характерних особливостей взаємовiдносин народiв Кавказу з Росiєю.
Актуальнiсть роботи полягає у можливостi прослiдкувати витоки сучасних геополiтичних конфлiктiв в Росiї, корiння яких сягають XVIII ст.,а також дослiдити iсторичне значення входження народiв Кавказу до складу Росiї.
Об’єкт дослiдження – зовнiшня полiтика Росiйської iмперiї в XVIII столiттi.
Предмет дослiдження – шляхи та методи iнкорпорацiї Кавказьких земель до складу Росiйської iмперiї.
Територiальнi та хронологiчнi межi:в роботi йдеться про територiї РФ,та країни Кавказького регiону сумiжнi з нею,що до хронологiчних меж то для бiльшого розумiння проблематики питання дослiдження починається з XVIст. коли саме Московська держава наближається до територiй Кавказу i закiнчується XVIIIст. який є переломним в iсторiї народiв Кавказу
Мета роботи: висвiтлити процес територiального розширення Росiйської iмперiї на прикладi кавказького вектору зовнiшньої полiтики держави.
3)показати пiвнiчний Кавказ в росiйсько-iрано турецьких вiдносинах в перiод з 1725 до 1762 р. р. р.
4)охарактеризувати пiвнiчний Кавказ в перiод правлiння Єкатерини ІІ.
радянської,зарубiжної та росiйсько-iмперської iсторiографiї на процес iнкорпорацiї Кавказу до складу Росiї.
XVI
-
XVII
ст
.
Кiнець ХV-початок XVI в. ознаменувалися великими iсторичними подiями. Розвиток продуктивних сил у надрах феодального суспiльства рiст товарно-грошових вiдносин, розширення ринкових зв'язкiв, пошуки найкоротших шляхiв у країни Сходу — усе це послужило поштовхом для великих географiчних вiдкриттiв
Для Московської держави це був перiод його могутнього нацiонального пiдйому. Розпад Золотої орди, лiквiдацiя Казанського й Астраханського ханства знову вiдкрили росiйським людям шлях на Схiд. Інтерес Московської держави до країн Сходу значно зрiс уже в другiй половинi XV в. у зв'язку з прагненням Москви установити постiйнi торговельнi зв'язки зi своїми схiдними сусiдами.
Не випадково в цей час великого значення набуває стародавнiй торговельний волзький шлях, на якому виросли такi торговельнi мiста, як Нижнiй Новгород, Казань, Астрахань.
Незважаючи на те що в XV в. руська торгiвля з Іраном, з державами Закавказзя i Середньої Азiї була сильно стиснута феодальною роздробленiстю цих країн i постiйних мiжусобиць їхнiх численних правителiв, усе-таки тяжiння руської торгiвлi до Сходу i вiдповiдний iнтерес схiдних народiв до Московської держави були зовсiм очевидними.
Одночасно iз Ширваном установилися, зв'язки Москви з Грузiєю, або, як її тодi називали, з Іверской землею. Пiд 1492 р. росiйськi лiтописи повiдомляють про прибуття з Іверской землi, з Кахетiї, вiд царя Олександра посла по iменi Мурат [4,с. 26].
Турецькi султани прагнули використовувати зв'язки пiдвладного їм Криму з Казанню, Астраханню i ногайцями з метою пiдпорядкування їхньої своєї влади для протидiї схiднiй полiтицi Московiї i вiдтискування її вiд Каспiйського i Чорного морiв. Це не могло не привести до загострення русько-турецьких вiдносин у першiй половинi XVI в.
Користуючись феодальною роздробленiстю держав Закавказзя, турецькi завойовники захоплювали найбагатшi, родючi вiрменськi, грузинськi й азербайджанськi землi, прибираючи до рук ширванский шовк, вовну i природнi багатства Азербайджану.
Закавказзя мало для турецьких султанiв також велике стратегiчне значення як плацдарм для боротьби проти Ірану, для проникнення на пiвденнi окраїни Росiї й у Середню Азiю.
Перше зiткнення Туреччини з державою Сефевiдiв, що поширила в першому десятилiттi XVI в. владу з Азербайджану на Карабах, Вiрменiю, Курдистан i iн., закiнчилося знаменитою битвою, що вiдбулася на Чалдиранскiй рiвнинi, бiля мiста Маку, у серпнi 1514 р. У цiй битвi турки здобули повну перемогу. За договором, укладеному в 1515 р., до Туреччини вiдiйшли Захiдна Вiрменiя [11,с. 302].
озера Ван) i Захiдна Грузiя.
в розвитку торгiвлi з кавказькими народами. Пiд впливом загарбницької боротьби за Закавказзя в султанськiй Туреччинi виношувалися ще бiльшi плани,що до Волги i Дону, що служили зручними водними шляхами в схiднi країни. Кримськi хани, а за ними i турецькi султанами в XVI в. вiдкрито претендували на панування над ногайськими ордами i ханствами Поволжя.
Кримськi хани вступили в конфлiкт з Московською державою через Казань, що вони пiдтримували в її боротьбi проти Москви. У 1505 р. казанський хан Мухаммед-Емiн, поставлений у Казань Іваном III, зненацька напав на Нижнiй Новгород; його вiйсько лише з труднощами було вiдбито. В 1506 р. невдача московських вiйськ пiд Казанню послужила сигналом до ворожих виступiв проти Московської держави ряду ханств i насамперед Кримського. Користуючись династичними зв'язками з казанськими ханами, кримськi хани штовхали них на активну боротьбу проти Москви.
Кримський хан зумiв настроїти Астраханське ханство проти ногайцiв i Московiї i тим самим зробив його своїм союзником.
висновок, що позицiї кримського хана, а отже i турецького султана в Схiднiй Європi до 1525р. були дуже сильними.
До здiйснення цих планiв були притягнутi кримськi хани, зобов'язанi дiяти в якостi нiбито законних спадкоємцiв i спадкоємцiв Золотої орди. Передбачалося, що Астрахань, Пiвнiчний Кавказ i Ногайская орда або добровiльно визнають владу турецьких султанiв i кримських ханiв або ж будуть пiдлеглi їм шляхом завоювання.
Однак здiйснення турецьких планiв наштовхнулося на серйозну протидiю насамперед з боку народiв, що жили на Пiвнiчному Кавказу.
Одним з найбiльш численних народiв Пiвнiчного Кавказу були кабардинцi, що складали в XVI в. кiлька феодальних володiнь (князiвств).
Пiсля лiквiдацiї золотоординського ханства на всiм Пiвнiчному Кавказi почали iнтенсивно складатися ранньофеодальнi полiтичнi утворення (в адигейцiв, захiдних черкесiв, кабардинцiв i iн.). У кабардинцiв у XVI в. з'явилося два основних князiвства, вiдомих за назвою Велика i Мала Кабарда. Границею мiж ними була рiка Терек, лiворуч вiд якої знаходилася Велика Кабарда, а по праву — Мала. Цi два князiвства у свою чергу розпадалися на бiльш дрiбнi володiння. У цих кабардинських князiвствах переважали патрiархально-феодальнi вiдносини [15,с. 224].
До панiвного класу Кабарди примикало мусульманске духiвництво. Релiгiя (iслам) грала важливу роль у життi кабардинського феодального суспiльства починаючи з XVII в. Однак мусульманське духiвництво не мало великого авторитет у мiсцевого населення. Мулли були найчастiше вихiдцями з Криму або Туреччини; насаджуючи в Кабардi далекi горцям норми мусульманського законодавства, вони служили одночасно провiдниками полiтики цих країн.
Володiння Кавказом дало б у руки Туреччини величезну перевагу перед Іраном i полегшило б туркам проникнення в Середню Азiю. Крiм того, це ставило у вкрай невигiдне положення Московську державу. Закрiпившись на Кавказi, турки робили б тиск на Казанське й Астраханське ханство i на ногайцiв; їхнє панування тут нанесло б збиток торговельним зв'язкам Москви з закавказькими областями, Іраном i Середньою Азiєю.
Однак тiльки тодi, коли Туреччина опанувала в 1514— 1515 р. Курдистаном i пiдiйшла впритул до Закавказзя, можна датувати початок турецького проникнення на Кавказ.
Приблизно до того ж часу вiдносяться i великi набiги кримських татар на Астрахань i на Пiвнiчний Кавказ.
Протягом усiєї першої половини XVI в. Туреччина робила спроби сколотити блок Криму, Казанi й Астраханi проти Москви. Однак Московська держава випередила Туреччину. В 50-х роках XVI в. вона опанувала Казанню й Астраханню й установила зв'язки з народами Кавказу
проблеми.
Через оволодiння цим ключем їй стояло вступити в боротьбу з Московiєю, правителi якої вже в XVI в. розумiли значення для Москви Кавказу в зв'язку з необхiднiстю придбати вихiд до пiвденного моря.
Поселення вiльних руських людей на Дону (донськi козаки) i на Тереку (гребiнськi козаки) були iз самого початку XVI в. сполучною ланкою Москви з народами Пiвнiчного Кавказу, зокрема з кабардинцями.
князя Темрюка i князя Тазрюта з проханням, «щоб їхнiй государ подарувало, велiв їм собi служити i. у холопствi їх учинив» [17,с. 5]. У Москвi позитивно поставилися до цього прохання; вона вiдповiдала планам полiтики пануючи на Кавказу й об'єктивно вiдповiдала iнтересам Московської держави.
Кабарда була прийнята пiд заступництво Москви; з цього року руський цар розглядає кабардинцiв, як своїх пiдданих. Це видно хоча б з того, що вжеу наступному, 1558 р. кабардинцi призиваються брати участь у походi князя Дмитра Вишневецького проти кримського хана, а в 1560 р. була почата звичайна у вiдношеннi приєднаних до Московiї народiв спроба звернути кабардинцiв у християнство, для чого в Кабарду з Москви були спрямованi представники духiвництва. Ця спроба не увiнчалася успiхом.
Таким чином, саме 1557 рiк треба розглядати як дату добровiльного приєднання Кабарди до Московської держави.
Московськi вiйськовi загони з Астраханi на прохання кабардинських князiв надавали допомогу кабардинцям проти їхнiх недругiв; кабардинська кiннота, що вiдрiзнялася високими бойовими якостями, залучається московським урядом до участi майже в усiх вiйнах, що вела Московська держава.
Наступнi подiї показали, що обороннi мiри, прийнятi московським урядом у Кабардi, були дуже своєчаснi. Наявнiсть руських загонiв на Тереку i вiйськовий союз з кабардинцями перешкодили поширити почату в 1569 р. Туреччиною вiйну за захоплення устя Волги й Астраханi на весь Пiвнiчний Кавказ.
Уже тодi було зовсiм очевидним, що безпека устя Волги й Астраханi залежить вiд положення справ у Кабардi. Розумiли це й у Туреччинi.
Розгром турецького флоту при Лепанто в 1571 р. i поразка в 1572 р. вiйськ кримського хана, напавшого на Московську державу, що збiглася з нанесенням донськими козаками удару туркам в Азовi, трохи стримали запал Туреччини.
Новий султан Мурад III (1574—1595) зосередив усю свою увагу на боротьбi за Закавказзя, почавши нову кровопролитну вiйну з Іраном (1578—1590 р.). Ця вiйна загострила положення на Пiвнiчному Кавказi, активiзувавши вiйськову дiяльнiсть кримського хана.
У 1585 р. iранськi вiйська зумiли витиснути турок з Азербайджану. Однак новому турецькому головнокомандуючому Фархад-пашi, що перемiнив померлого Османа-пашу, удалося в 1588 р. одержати кiлька перемог над персами i зайняти ряд пунктiв у Закавказзi. Прибуле в Москву з Ірану посольство намагалося укласти союз проти Туреччини, обiцяючи спiльнi дiї на Пiвнiчному Кавказi проти туркiв i кримського хана. При цьому шахський уряд навiть пропонував територiальну компенсацiю за вiйськову допомогу у видi Дербента i Баку, що шах не сподiвався вiдстояти вiд туркiв. Але московський уряд волiв вичiкувати i не вступати безпосередньо в боротьбу з Туреччиною, хоча положення на Пiвнiчному Кавказу було вкрай тривожним. Вiйна Туреччини з Іраном продовжувалася зi змiнним успiхом. Жорстокий режим вiйськової окупацiї, установлений турками в Закавказзi, викликав невдоволення населення, чим i скористалися мiсцевi феодали, що звернулися до молодого iранського шаха Аббаса I (1587—1628) за допомогою. Ослаблення влади турецьких султанiв сприяло величезне народне повстання, що охопило значну частину Малої Азiї i закавказькi володiння Туреччини; до повсталої сталi переходити турецькi солдати. Та все ж безуспiшно,але Туреччина була змушена в 1590 р. укласти мир з Іраном. Ширван, частина Вiрменiї, частина Грузiї i весь Азербайджан були визнанi пiдвладними Туреччини.
Бачачи неможливiсть самотужки вести боротьбу проти Туреччини, шах Ірану вирiшив залучити до цiєї боротьби, у якiй фактично вже брали участь народи Закавказзя i Кавказу, ще i Московську державу.
помiтну роль в iсторичнiй долi не тiльки кабардинського, але й iнших пiвнiчнокавказьких народiв [10,с. 255].
Країни Закавказзя, опинившись в результатi iрано-турецького договору 1590 р. у руках туркiв, представляли собою замкнутi феодальнi володiння, вiдгородженi друг вiд друга митними й адмiнiстративними бар'єрами. У них панувало натуральне виробництво. Прагнучи отуречити закавказьке населення, турецькi феодали впроваджували в цих країнах свої порядки, свої форми землеволодiння i землекористування; вони ввели цiлу систему феодальних повинностей i установили важкий податковий гнiт. Усе це привело до повного, розладу й упадку господарського життя народiв Закавказзя.
Положення султанської Туреччини в цей перiод значно ускладнилося завдяки могутньому народному руховi, що охопив наприкiнцi XVI — початку XVII ib. значну частину Анатолiї i перекинулись у Закавказзя, Ірак i Сирiю. Рушiйною силою цього повстання, вiдомого в iсторiї за назвою «повстання Кара Язиджи», було селянство, що виступало з антифеодальними гаслами. Повстання бушувало протягом декiлькох рокiв; селяни почали зазнавати поразки лише пiсля того, як їхнi тимчасовi попутники — феодали, перейшли на сторону султанських вiйськ. Придушення цього повстання вимагало великої напруги сил султанської Туреччини; воно значно послабило її вiйськову могутнiсть, особливо в Закавказзi, чим i скористався iранський шах Аббас I.
самих феодалiв. Як державнi землi, так i землi феодалiв здавалися селянам на умовах кабальної оренди. От чому навiть при наявностi в рядi районiв зручної для обробки зрошуваної землi селяни-орендарi, так само як i селяни, що жили в умовах общини на державних або вакуфних землях. В Ірану панувало натуральне господарство. Товарно-грошовi вiдносини були слабко розвинутi.
Прагнучи повернути Азербайджан, шах Аббас посилено готувався до нової вiйни проти Туреччини. Коли в 1602/3 р. турецький намiсник у Тебрiзi Алi-паша, скористався повстанням у Туреччинi, оголосив себе незалежним вiд султана, iранськi вiйська вторглись у межi Азербайджану.
Шах Аббас до цього часу вже завершив реорганiзацiю своїх збройних сил, створив регулярну армiю на зразок турецьких яничарiв, з артилерiєю i кавалерiєю.
У 1605 р. турки направили в Азербайджан одного з кращих своїх полководцiв — Синан-пашу, що знову ненадовго витиснув iранськi вiйська зi значної частини Вiрменiї й Азербайджану. Вiдходячи, iранськi вiйська за наказом шаха зруйнували багато мiст. Лiвий берег Араксу збезлюдiв, вiрменське населення Нахiчеванi i прилягаючого району, зайняте сiльським господарством, було переселено в Пiвденний Азербайджан, а населення багатого торговельного вiрменського мiста Джульфи переведене в Ісфахан. Це переселення, вiдоме у вiрменськiй iсторiї за назвою «великого сургуна», супроводжувалося незлiченними насильствами [16,с. 407].
Але їв 1606 р. перевага знову одержали iранськi вiйська. Протягом 1606—1607 р. вони вiдiбрали в туркiв велику територiю з мiстами: Шемаха, Баку, Дербент, Ганджа, Єреван (Эривань).
хотiли миритися з утратою територiй, що приносили великi доходи. Незабаром вони вiдновили воєннi дiї, оголосивши себе захисниками грузинських князiвств вiд асимiляторської полiтики, що проводиться Іраном. Вiйна з невеликими перервами продовжувалася до 1639 р. i завдала величезної шкоди народам Закавказзя.
Пiсля миру з Польщею Туреччина незабаром вiдновила вiйну проти Ірану й у той же час створила напружене положення на московськiй границi. Конфлiкт iз Туреччиною цього разу виник через Азов. Приблизно бiля ста рокiв донськi козаки вели боротьбу з цим передовим форпостом турецької вiйськової експансiї на пiвднi Московської держави. Туреччина чiпко трималася за Азов. У 1637 р. донськi козаки вирiшили позбутися вiд постiйної погрози з боку Азова. 18 червня вони пiсля двомiсячної дуже енергiйної облоги, разом з невеликими загонам, що прийшли до них на допомогу, кавказьких горцiв, що страждали вiд турецьких навал, опанували Азовом i устям Дону.
При одержаннi звiстки про падiння Азова турецький уряд розгубився. У цей час основнi турецькi вiйська на чолi iз султаном Мурадом IV були зайнятi вiйною з Іраном за мiсто Багдад. Тому султан не мiг почати похiд на Дон i велiв кримському хановi готуватися до вiйни з Москвою. Але почати вiйну з Московiєю Туреччина змогла лише в 1641 р.
у сiчнi прийшов пiд Азов, де мав бiй з козаками. Утрати були великi по обидва боки, але, видимо, козаки постраждали бiльше.
З 1642 р. починається особливо енергiйний натиск Туреччини i кримського хана на Пiвнiчний Кавказ i на всю пiвденну границю Московської держави. Це нова хвиля агресiї супроводжувалася загибеллю i викраденням у рабство тисяч людей — чоловiкiв, жiнок, дiтей, руйнуванням мiст i селищ.
У 50-х роках XVII ст. кримський хан починає дiяти в Кабардi енергiйнiше. Стольник i воєвода Терского мiстечка Василь Волинський повiдомив про прихiд у 1653 р. в Азов двох кримських султанiв з ратними людьми, вiдкiля вони повиннi направитися в Кабарду для завоювання Терського, мiстечка.
В другiй половинi XVII ст. положення на Пiвнiчному Кавказу ще бiльш ускладнилося завдяки завойовницькiй активностi, що почали виявляти iранськi шахи. Невпиннi мiжусобнi вiйни, що розоряли i знесилювали Грузiю, полегшували iранським шахам здiйснення їхнiх планiв у вiдношеннi Дагестану i Пiвнiчного Кавказу.
Значення Терського мiстечка як найважливiшого пункту зв'язку мiж Москвою, Кабардою, Дагестаном i Закавказзям тепер значно зросло. Це обставина i послужило причиною прагнення iранських шахiв захопити це мiстечко i шляхи, що зв'язують його з Закавказзям, для того щоб витягти максимальнi економiчнi i полiтичнi вигоди вiд твердження свого панування на Тереку.
Плани iранських шахiв у вiдношеннi Пiвнiчного Кавказу не були здiйсненi, тому що зустрiли вiдсiч не тiльки з боку Московiї, але i самих народiв Пiвнiчного Кавказу i Закавказзя, зацiкавлених у розвитку торгiвлi i змiцненнi дружнiх зв'язкiв з Москвою [23,с. 174].
у 1677—1678 р., коли турецькi вiйська разом iз кримськими вторглись у межi Правобережної України i намагалися захопити фортецю i важливий стратегiчний пункт Чигирин. У цiй вiйнi велику вiйськову допомогу росiйсько-українським вiйськам зробив 4-тисячний загiн, що прийшов з Кавказу, князя Муцаловича Черкаського.
Боротьба, що повела коалiцiя європейських держав— Росiя, Австрiя, Польща i Венецiя — проти Туреччини, знову вiдвернула її увагу вiд Кавказу. От чому кiнець XVII у, пройшов для народiв Кавказу вiдносно спокiйно.
Узяття Петром I у 1696 р. Азова i створення росiйського морського флоту вело до остаточної лiквiдацiї турецької вiйськової погрози на пiвднi Росiї i вiдкривало новi перспективи для встановлення бiльш мiцних взаємин Росiї з Кавказом.
Роздiл 2
Росiйсько-турецькi та росiйсько-iранськi вiдносини на
Кавказi пiд час правлiння ПетраІ
.
XVIII
ст.
В кiнцi XVII - початку XVIII в. над народами Кавказу як i ранiше висiла загроза iноземного нашестя i поглинання. Хоча з кiнця XVII в. у iсторiї Оттоманської Порти, за визначенням турецьких, iсторикiв, починається «перiод вiдступу» («рiджат деврi»), Османська iмперiя i на початку XVIII в. залишалася однiєю з сильних вiйськово-феодальних держав. Вимушенi пiсля поразки у вiйнi 1683-1699 рр. i Карловiцського договору пiдтримувати мирнi вiдносини з європейськими державами, правлячi круги Османа iмперiї прагнули компенсувати себе завоюваннями на Сходi i з самого початку XVIII в. обернули свої погляди на Кавказ. В 1703 р. османи завершили будiвництво фортецi Єнiкалє («Нова фортеця»), укрiпили Керч, пiдсилили свої позицiї на Пiвнiчно-захiдному Кавказi i задумали пiдкорити Грузiю. Посилення вiйськово-полiтичної експансiї Османської iмперiї на Кавказi i на пiвднi Росiї особливо виявилося пiсля приходу до влади представника найагресивнiших кругiв феодалiв Османа султана Ахмеда III. Порта зажадала, щоб Росiя зрила фортецю Камiнний Затон, знищила кораблi в Азовi, припинила будiвництво кораблiв на Воронежських верфях, виробила розмежування росiйсько-турецької межi, згодилася на будiвництво турецької фортецi на Днiпрi вище за Очаковом. І щоб привернути на свiй бiк народи Кавказу, Порта вiдправила в Ширван, Дагестан, Кабарду, Черкесiю i в iншi мiсця своїх емiсарiв. А хан зробив повторний похiд на Кабарду. Проте i цей раз кримцi потерпiли поразку, сам хан врятувався втечею. 1707 р. на вимогу султана кримський хан Каплан-гiрей при пiдтримцi Османа беглербега Кафи вторгся в Кабарду. Вiн ультимативно зажадав вiд володарiв Кабарди пiдкоритися i видати 3 тис хлопцiв i дiвчат. Але кабардинцi, залишивши селища i укривши худобу i майно, зайняли вигiднi для оборони позицiї в тiсних гiрських ущелинах. В той час, коли Каплап-гiрей готувався до штурму, кабардинцi самi пiшли в атаку. Вiдбулася кровопролитна битва, вiйська хана вимушенi були вiдступити. Незабаром ханом Криму затвердили Давлет-Гiрея. У тому ж, 1707 р. по вказiвцi султана вiн зробив напад на терсько-гребенськiх козакiв. Але i цей напад не мав успiху. У 1709 р. кримський хан Давлет-гiрей вступив з гетьманом України Мазепою в таємний зв'язок, розраховувавши вiдiрвати Україну вiд Росiї. Одночасно вiн розiслав на Пiвнiчний Кавказ емiсарiв iз завданням органiзувати антиросiйський виступ горцiв. Не зважаючи на попередження Росiї, кримський хан при пiдбурюваннi Порти влаштовував безперервнi набiги на Пiвнiчний Кавказ, що приносило господарське розорення i незлiченнi бiди.
агресiї султанiв Османської iмперiї i кримських ханiв. Ось чому феодальнi володарi адигських i iнших народiв Пiвнiчного Кавказу «прагнули пiд високо державну монаршеськую руку пiддатися, i тим себе i пiдданих своїх з-пiд ярма султана турського i вiд податок i розорення хана кримського звiльнити» [8,с. 87].
Росiйський уряд, потребуючи забезпечення безпеки пiвденних меж держави, прагнув привернути народи Пiвнiчного Кавказу на свою сторону. Ще в 1700 р. Петро I наказав астраханському воєводi Mусiну-Пушкiну укрiплювати дружнi i торговi вiдносини з горцями Дагестану, надавати їм можливi допомоги i пiдтримку враховуючи обстановку, що ускладнилася, у зв'язку з тим, що османи починають пiдготовку до вiйни.
В той же час на Кубань був вiдправлений 9-тисячний загiн пiд командуванням генерала П. А. Апраксiна, а на Терек - кабардинець за походженням, сподвижник Петра I, князь А. Бекович-черкаський.
Восени 1710 р., пiдбурювана Швецiєю i Францiєю, Порта розв'язала вiйну з Росiєю. На початку кампанiї росiяни здобули ряд перемог над османами, але потiм вiйськовi дiї розвернулися для росiян несприятливо. На берегах Лозини 44-тисячна росiйська армiя виявилася оточеною вiйськами Османської iмперiї i Кримського ханства загальною чисельнiстю 127 тис. чол. У результатi Росiя вимушена пiдписати невигiдний для себе Прутський мир i поступитися Азовом. Пiсля цьго Порта пiд загрозою фiзичного винищування зажадала вiд народiв Пiвнiчного Кавказу пiдкорятися владi султана. Одночасно Порта почала дiяльну пiдготовку до вторгнення на Кавказ по словам iранського iсторика Мухамед Хасан-хана, вiйська османiв збиралися захопити Азербайджан i Грузiю.
Обстановка, що створилася, сприяла агресивним планам султана. Шахський Іран,що роздирався внутрiшнiми суперечностями i усобицям не в змозi був протистояти османам.
У Ширванi i Дагестанi спалахнуло антишахське повстання, очолюване Хаджi-Даудом i Сурхай-ханом Казiкумухським. У 1711-1712 повстанцi зайняли ряд населених пунктiв в Пiвнiчному Азербайджан Повстання проти шахського гнiту в цей перiод вiдбувалося в Грузiї i Вiрменiї. Чекаючи вторгнення османiв, Росiя вжила заходiв по змiцненню своїх пiвденно-схiдних меж. У 1711 - 1712 рр. генерал Апраксiн переселив на лiвий берег Тереку гребенськiх козакiв. Вiн побудували декiлька укрiплених мiст - станицi Червленну, Шарiнську, Новогладковську, Старогладковську [23,с. 60].
збитки, понесенi татарами пiд час походу Каплан-Гiрея в 1707 Проте кабардинцi вiдкинули домагання кримського хана. Вiдповiдь кабардинцiв викликала обурення кримського хана. Вiн вирiшив силою пiдкорити їх, вторгся в Кабарду. Кабардинцi не в змозi були чинити опiр набагато переважаючим їх кримським вiйськам i пiшли в гори. Знаходячись в украй важких умовах, вони знов звернулися по допомогу i пiдтримку до Росiї. Петро І незважаючи па Пiвнiчну вiйну, що продовжувалася, вирiшив надати Кабардi допомогу.
Тим часом в Дагестанi знов ще з бiльшою силою спалахнув рух проти гнiту шахський Ірану. Зiбравши значнi сили повстанцiв, Хаджi-Дауд i Сурха хан 21 липня 1721 р. обложили Шемаху, а 7 серпня зайняли цей важливий торгово-ремiсничий i адмiнiстративний центр Пiвнiчного Азербайджану. Велику роль в падiннi Шемахи зiграв перехiд частини городян на сторону повстанцiв.
Поблизу Шемахи повстанцi розбили вiйська гянжiнського та єрiванського ханiв. Багато ставленикiв шаху, у тому числi i правитель Дербеї бiгли до Ірану. Хаджi-Дауд укрiпивсявся в Шемахi.
пiд своє заступництво i допомiг би вiйськами.
При цьому, не можна випустити з уваги орiєнтацiю Xаджи-Дауда i Сурхай-хана на Османську iмперiю, обумовлену нацiональними та релiгiйними iнтересами феодалiв. Проте значна частина населення Пiвнiчною Кавказу, як про це свiдчать численнi листи-звернення до Петра I, орiєнтувалася на Росiю. Володар Кабарди Іслам-бек Мiсостов писав «Поклонилися i пiдкорилися вiд щирого серця Росiї не бажайте, в нас сумнiваться, щоб ми надалi к кримцям пристали,але зволите вiрити нам, що вiд таких думок вельми вiддалилися, а вiд вас вже нiколи не вiдкладемося. І в поведiнках наших слухняними i вiрними бути завжди готовi» [21,с. 124].
У першiй чвертi XVIII в. Іран переживав глибоку економiчну i полiтичну кризу. Все зростаюча феодальна експлуатацiя селянства, трудового населення мiст привела до пiдриву сiльського господарства i ремесла. Сефевiдську державу пiдривали також i феодальнi усобицi, що не припинялися,корупцiя,розкладання шахського двору i т. д. Користуючись ситуацiєю,що склалася,Османська iмперiя вирiшила приєднати володiння на Кавказi. Про плани i намiри Порти добре знали росiйськi властi. Абсолютно очевидно, що затвердження влади Порти в Прикаспiї набагато ослабило б позицiї Росiї на Кавказi i створило б реальну загрозу пiвденно-схiдним межам iмперiї. Отже, основною задачею походу Петра I на Кавказ було запобiгти оволодiнню Османською iмперiєю Закавказзя i Прикаспiєм. До того ж в планах Петра I Прiкаспiю вiдводилася важлива економiчна роль. Приєднавши прикаспiйськi областi, вiн сподiвався забезпечити необхiдною сировиною мануфактурну промисловiсть Росiї, що розвивається. Крiм того, цар бажав перетворити Росiю на посередницю в торгiвлi мiж Єропою i Сходом. З цiєю метою Петро I мав намiр перевести торгiлю шовком Ірану i Кавказу з константинопольського шляху на Астрахань. До травня 1722 р. була завершена пiдготовка до походу. У Астраханi було зосередженно 47 парусних i 400 галерних судiв.
Напередоднi виступу 15 липня 1722 р. був обнародуваний манiфест,а для розповсюдження його до Дагестану i Азербайджану був направлений А. Лопухiн з 30 вершниками. Манiфест сповiщав, що похiд робиться тiльки з метою покарання бунтiвникiв, i всьому населенню гарантував безпеку. Як ми бачимо, шемахинськi подiї використовувалися Петром I лише як мотив для початку вiйськових дiй. Метою походу було приєднання до Росiї важливих в економiчних i полiтичних вiдносинах прикаспiйських провiнцiй Кавказу. Як i слiд було чекати, за винятком Хаджi-Дауда, Сурхай-хана i їх оточення, манiфест Петра І в Дагестанi був зустрiнутий привiтно. Та зате звiстка про початок походу росiйських вiйськ викликала сильну тривогу в правлячих кругах Османської iмперiї [19,с. 36].
Коли ж Порта оголосила про ухвалення Хаджi-Дауда в пiдданство, 27 липня 1722 р. Петро I з основними силами висадився в Аграханськiй затоцi. Тим часом з Астраханi йшла сухим шляхом кiннота,яка також вступила до Пiвнiчного Дагестану. До них добровiльно приєдналися володарi Великої Кабарди Ель-мурза Черкасськiй i Малої Кабарди- Аслам-бек Комметов. 5 серпня, залишивши в аграханськом ретраншементi 300 чоловiк регулярного вiйська й 1500 козакiв, росiйськi вiйська попрямували морем i сушею на пiвдень. Того ж дня Петро I з армiєю прибув на Сулак i отаборився. 15 серпня росiйськi вiйська рушили до Дербенту. Султан-Магмут Отемишський намагався чинити опiр передовим загонам вiйськ, але був без особливих зусиль розбитий.
Обстановка сприяла продовженню походу. Проте через раптово виниклi труднощi у зв'язку з крахом у Аграханському заливi двох ескадр, а також iз зростанням захворювань серед солдатiв 29 серпня 1722 р. було ухвалено рiшення припинити похiд. І залишивши гарнiзон в Дербентi, Петро I з основними силами повернувся в Аграхан. І в тому мiсцi, де р. Кайсу дiлиться на два рукави Сулак i Аграхан, велiв закласти фортецю Святого Хреста. Пiсля цього, доручивши командування генералу Матюшкiну, вiдбув до Астраханi [11,с. 390].
Тим часом Порта наказала Хаджi-Дауду, «щоб вiн всiма заходами прагнув вигнати росiйський гарнiзон з Дербента i з iнших тамтешнiх країв» [24,с. 45]. А незабаром i вiйська османiв вторгнулися на Кавказ. У зв'язку з цим генералу Матюшкiну був даний наказ вжити належнi заходи для захисту Дербента i Баку.
У вереснi 1723 р. наляканий вторгненням вiйськ османiв на Кавказ,Іран пiдписав з Росiєю договiр. За умов Петербурзького договору шах визнавав за Росiєю прикаспiйськi областi Кавказу. Це ще бiльше загострило росiйсько-турецькi вiдносини. Султан оголосив про приналежнiсть Портi всього Ірану i про свiй намiр приєднати Дербентське ханство, як нiбито давно йому приналежне, а також розпорядився, щоб прикордоннi пашi i кримський хан були готовi до вiйни з Росiєю. Ворожiсть Порти до Росiї як i ранiше пiдтримували Англiя, Австрiя i iншi захiднi держави. Над Кавказом нависла загроза агресiї османiв.
Вiйну,що здавалася неминучою, все ж таки вдалося вiдвести завдяки укладеному в Константинополi в липнi 1724 р. договору про роздiлення кавказької територiї на сфери впливу. За умов цього договору за Росiєю закрiплювалися прикаспiйськi провiнцiї Дагестану i Азербайджану. Решта територiї Дагестану, Азербайджану, а також Грузiя i Вiрменiя вiдходили до Туреччини Ширван був оголошений особливим Шемахинським ханством пiд протекторатом Туреччини [11,с. 418].
Народи Грузiї, Вiрменiї, Азербайджану i Дагестану вiдмовлялися визнати владу Порти. Усюди завойовники османи зустрiчали наполiгливий опiр широких народних мас. Не пiдкорявся владi султана Сурхай-хан Казiкумухськiй i iншi володарi Дагестану. Взимку 1725 р. вiн учинив напад на Мюшкюр. Серйозну утрату нанесли горцi османам i в битвi при Джинiхi. Враховуючи,що Сурхая не вдається пiдпорядкувати силою, султанський уряд вирiшив схилити його на свою сторону ласкою, вiдправивши йому щедрi подарунки,та пославши багатообiцяючi листи. У свою чергу, Росiя також прагнула привернути на свiй бiк Сурхая. «Трудилися як росiяни, так i турки, щоб його кожен в свою сторону привести» - свiдчить І. Р. Гербер [6,с. 83]. Але Сурхай, вмiло використовуючи обстановку, що склалася, вичiкував. Хвилювання в Ширванi в цей час не припинялися, а османи пред'являли Хаджi-Дауду всi великi вимоги, якi вiн не в змозi був виконати. Не бачивши iншого виходу, Хаджi-Дауд звернувся до Росiї з проханням прийняти його в пiдданство. Проте Росiя вiдхилила прохання Хаджi-Дауда, оскiльки не хотiла порушувати умови Константинопольського договору.
У 1727 р. нарештi було завершене розмежування володiнь мiж Росiєю i Портой на Кавказi. Народи Дагестану, Азербайджану, Грузiї i Вiрменiї, що пiдпали пiд владу османiв, опинилися в дуже важкому положеннi. Про це свiдчать численнi факти виступiв народних мас проти окупантiв. Багато хто, не витримавши репресiй iноземних загарбникiв, переходив пiд владу Росiї.
У 1726 р. пiдданство Росiї прийняв кубанський хан Хусейн-Алi-хан. У 1727р. володар Аварiї дав у фортецi Св. Хрест присягу на пiдданство Росiї. Тодi ж року на вiрнiсть Росiї присягали кюрiнськi старшини, але в пiдданство вони не були прийнятi, оскiльки Кюра знаходилася пiд владою Сурхай-хана.
Велися також переговори про вступ до пiдданства Росiї i iнших володiнь i союзiв сiльських громад Дагестану.
В кiнцi 1722 р. наїб Дербента у зв'язку з продовольчими затрудненнями звернувся до Росiї по допомогу. У вiдповiдь на це з Астраханi вiдправлено було 5 тис. чвертей хлiба, а також масло, сiль i iншi продукти.
Намагаючись розширити волжсько-каспiйську торгiвлю, Росiя заохочувала до неї дербентцiв i iнших жителiв. З цiєю метою в 1723-1724 рр. проводилися роботи по будiвництву гаванi в Дербентi. Тодi ж на р. Сулак була побудована дамба, що дозволяла проводити середнi судна по Аграхану майже до самої фортецi Святого Хреста. Все це дозволило встановити регулярнiше повiдомлення з Астраханню, що,у свою чергу, сприяло розвитку торгiвлi краю. До розвитку торгiвлi в Прiкаспiї Росiя стала привертати вiрмен. Їх поселили в Дербентi, у фортецi Святого Хреста i в iнших мiсцях.
Певну роль в розвитку росiйсько-кавказької торгiвлi зiграла встановлена в 1723р. в Астраханi компанiя по торгiвлi з Персiєю. Згiдно наявними даними, ця компанiя вела торг iз народами Пiвнiчно-схiдного Кавказу [26,с. 43].
Велике значення мало i почате ще до походу росiйських вiйськ вивчення природних ресурсiв, iсторiї i етнографiї народiв Пiвнiчно-схiдного Кавказу. Описи краю, складенi А. П. Волинським,А.І. Попухiним,А. Бекович-черкаським, І. Р. Гербером, Л. Ф. Еропкiним, Д. Д. Кантемiром, Ф. І. Соймоновим i багатьма iншими, є цiнним джерелом для вивчення його iсторiї i етнографiї.
Проте народи Дагестану i Азербайджану недовго залишалися у складi Росiї. Пiсля 13-рiчного володiння, за умов Рештського (1732) i Гянджiнського (1735) договорiв, Росiя вимушена поступитися ними Ірану. Росiйська межа була визначена по р. Терек, па лiвий берег якої були переведенi вiйська, а фортеця Святого Хреста зрита (її населення перевели в Кизляр).
Роздiл
3.
Пiвнiчний Кавказ в росiйсько-iрано-турецьких вiдносинах в
перiод з 1725 до 1762 р. р.
3. 1 Перший похiд Надiра на Дагестан.
У 30-х роках XVIII в. Надiр, став пiсля тривалих усобиць фактичним правителем Ірану, i почав боротьбу з Оттоманською Портой за повернення територiї, що ранiше належить Ірану. Населення, що знаходилося пiд ярмом iмперiї османiв, знемагало i готово було на боротьбу з своїми поневолювачами. До того ж в 1730 р. в Константинополi був повалений султан Ахмед III, пiсля чого почалися звичнi феодальнi усобицi. Все це сприяло дiям Надiра. До вересня 1730 р. вiн оволодiв Таврiзом, а потiм без особливої працi зайняв Ардебiл.
Тодi як Надiр вiв пiдготовку до походу на Ерiвань (Єреван), стало вiдомо, що повсталi жителi Хорасана убили його брата. Надiр попрямував для придушення повстання. У вiдсутнiсть Надiра шах Ірану вирiшив почати вiйськовi дiї, розраховувавши вiйськовими успiхами вiдновити свiй пiдiрваний авторитет. У 1731 р. вiн почав вiйськовi дiї проти султана.
Але безуспiшними виявилися вiйськовi дiї шаху. У квiтнi 1731 р. вiн зазнав поразки пiд Ерiванью, пiсля чого вiйська султана рушили до Пiвденного Азербайджану. В цей час вiд турецького Алi-пашi Сурхай одержав наказ, щоб вiн з своїм вiйськом з'єднався з вiйськами османiв в Гянджi i йшов на Тебрiз.
Тим часом шах, потерпiвши ряд поразок, вимушений вiдмовитись вiд продовження вiйни i в сiчнi 1732 р. в Керманшахi пiдписав невигiдний для Ірану мирний договiр. Але цей договiр виявився недовговiчним. Повернувшися з Хамадана, Надiр скинув Тахмосиба II, i проголосив володарем його 8-мiсячного сина пiд iм'ям Аббаса III, себе ж при ньому регентом; анулював тiльки що пiдписаний з султаном договiр, вiдновив проти Порти вiйськовi дiї. За наказом султана для боротьби з Іраном в Закавказзi були направленi 20-25-тисяч кримсько-татарського вiйська пiд командуванням Фати-Гiрея. Проте Росiя, зацiкавлена в мирi з Іраном, надавала йому пiдтримку в боротьбi з Портой. Росiйськi вiйська, зосередженi у фортецi Св. Хрест нанесли серйозних утрат кримським вiйськам [18,с. 124].
Тим часом Надiр отримав рiшучу перемогу над османами, яка вимусила султана просити мир. У лютому 1733 р. в Багдадi мiж Іраном i Туреччиною був укладений мирний договiр. Межi мiж ними визначались в рамках iрано-турецького договору 1639 р.
Незабаром вiдбулася битва мiж шахськими вiйськами i горцями. Сурхай-хан зазнав поразки i вiдступив в гори. Вiйська iранського шаху, переслiдуючи Сурхая, досягли Казiкуг,але Сурхай втiк до Аварiї.
Надiр не зважився продовжувати похiд. Не встиг Надiр пiти iз Закавказзi, як в Азербайджанi i Дагестанi почалися антиiранськi виступи.
Проти азербайджанських i дагестанських повстанцiв була направлена 20-тисячна армiя на чолi з братом Надiра Ібрагiм-ханом. Але вiн багато чого не добився.
розбили iранцiв. У бою був убитий сам Ібрагiм-хан i iншi воєначальники Ірану. За наявними даними, з 32-тисячної армiї врятувалися 8 тис. Вслiд за цим антиiранський рух охопив багато районiв Пiвнiчного Азербайджану.
цим, Надiр знову направив на Кавказ численнi вiйська пiд командуванням Ганi-хана Абдальського, Фаталi-хана i Мухаммед-Алi-хана.
3. 2 Кабарда в росiйсько-турецько-кримських вiдносинах.
i азiатських держав у цих питаннях перетворювала всi цi проблеми в один заплутаний клубок, заважаючи розвязку кожної з них. Так, через рiзку розбiжнiсть з Росiєю по польському питанню Францiя пiдiгрiвала антиросiйськi настрої, пiдбурювала султана на збройний конфлiкт, одночасно пiдштовхуючи Швецiю i Польщу на вiйну проти Росiї. В роки «вiйни за польську спадщину» (1733— 1735 р.) Османська iмперiя була ворожа Росiї. Двоїстою була полiтика Швецiї, тому що визначена частина виношувала плани реваншу i перегляду пiдсумкiв Пiвнiчної вiйни. Натягнутими були вiдносини з Данiєю через Шлезвiг. Англiйська дипломатiя, зацiкавлена в загостреннi росiйсько-шведських i росiйсько-турецьких вiдносин, заважала, зближенню Росiї з Австрiєю проти Османської iмперiї.
Англiї i Францiї вигiдна була iзоляцiя Росiї вiд ринкiв на Близькому Сходi, i вони всiляко перешкоджали врегулюванню росiйсько-турецьких протирiч. Тим часом Порта на шкоду життєво важливим економiчним i полiтичним iнтересам Росiї продовжувала безроздiльно панувати на Чорному й Азовському морях i робити грабiжницькi набiги на її землi. Чорне море як i ранiше залишалося закритим для Росiї.
союзу зi Швецiєю, обрання доброзичливого кандидата на польський престол i висновки Рештського (1732 р.) i Гянджипського (1735 р.) договорiв з Іраном, згiдно яким Росiя повертала всi прикаспiйськi провiнцiї Ірану, а вiн зобов'язувався виступити проти Порти у випадку її нападу на Росiю. У пiдсумку полiтико-дипломатична ситуацiя була значно зм'якшена на користь Росiї [23,с. 68].
Зате звiстка про Рештський договiр насторожила Порту, i вона вирiшила форсувати здiйснення давно задуманого плану: прогнати шаха з Закавказзя, обiгнути начебто клiщами з заходу i сходу Головний Кавказький хребет i зiмкнути них на кабардинськiй рiвнинi. Почалися вiдкритi османно-кримскi провокацiї проти Кабарди i Дагестану.
Улiтку 1731 р. 7-тисячне кримське вiйсько пiдступило до границi Кабарди i зажадало вислати султана Салих-Гiрея i видати убивць племiнникiв хана Бахти-Гiрея — Делi-Салтана i Гiрея-Салтана
Однак кабардинцi не здригнулися перед грiзним ворогом, органiзували оборону й одночасно звернулися по допомогу до росiйського уряду.
Росiйський уряд знову пiдтвердив Кабардi своє заступництво i завiрив, що вiйськова допомога проти загального ворога буде органiзована.
До цього часу iрано-турецька вiйна вступила у нову фазу. Османи понесли величезнi втрати. Був укладений i Рештський договiр. Перелякана цими обставинами Порта вирiшила вiдправити Фети-Гiрей-Салтана з вiйськом у тил шахських вiйськ через Пiвнiчний Кавказ.
залишивши на полi бою 12 бойових прапорiв. Однак командуючий росiйськими вiйськами князь Гессен-Гамбурзький не тiльки не закрiпив здобуту на полi бою перемогу, але зненацька повернувся в фортецю Святого Хреста i тим самим дозволив переможеним ограбувати гребiнськi мiстечка i забрати в полон сотнi людей, пiсля чого частина татар рушила назад у Крим, а iншi пiшли до Шемахи. Однак полоненi i донський козачий загiн у 2 тис. чоловiк, оточений татарами i калмиками, були звiльненi кабардинцями на чолi з Магометом Кургокiним [17,с. 97].
У цих умовах Османська iмперiя поспiшила покiнчити з iранською вiйною i змiцнитися на Пiвнiчному Кавказу. Це створило нову напруженiсть на Пiвнiчному Кавказу. Уже з 1734 р. Порта i Росiя знаходилися на гранi вiйни, а в наступному, 1735 р. султан розпорядився рушити кримським вiйськам в Кабарду. Саме вторгнення кримських вiйськ у Кабарду поклало початок росiйсько-турецькiй вiйнi 1736-1739 р.
У серединi серпня 1735 р. Каплан-Гiрей, збiльшивши свої сили до 80 тис. чоловiк, перейшов р. Лабу i в результатi мiсяця окупував Кабарду.
повернення Каплан-Гiрея з Ірану.
13 квiтня 1736 р. iмператриця Анна Іоаннiвна призвала кабардинцiв пiднятися на боротьбу з загальним ворогом. Кабардинцi виявили повну готовнiсть вступити у вiйну на сторонi Росiї.
Майже одночасно з грамотою росiйської iмператрицi в Кабарду; прибув посланець Криму Айдемир-мурза з листом вiд Каплан-Гiрея в якому хан виражав повну надiю, що кабардинцi, згiдно даної йому в 1735 р. присязi, пiднiмуться на боротьбу проти Росiї,
Хоча подiї в Криму в 1735 р. i було фактич початком росiйсько-турецької вiйни, але формально вона була оголошена в 1736 р. У цiй вiйнi Росiя домагалася скасування Прутського договору 1711 р., виходу в Чорне море i забезпечення безпеки своїх пiвденних рубежiв.
Перша зустрiч iз супротивником на Кубанi вiдбулася 3 травня 1736 р. Ногаї Салтан-Улу перекрили шлях наступаючим вiйськам. Ногайцi прикинулися нейтральними i почали переговори про умови переходу в пiдданство Росiї. Ранiше вони були русько-пiдданними, але безпосередньо пiдкорялися калмикам, яким платили данину а, потiм пiшли на Кубань пiд заступництво Криму. На цiй пiдставi Дондук Омба вимагав, щоб ногаї перекочували до Волги i вiдновили виплату данини.
Поки велися переговори, до Салтан-Улу приспiв на допомогу загiн Навруз-Улу. Вони змiцнилися у важкодоступних мiсцях i перервали переговори. Рушити далi, маючи в тилу таку кiлькiсть ворога, було небезпечно. Кинутi на приступ проти ногайцiв терськi козаки з утратою вiдступили [12,с. 114].
Тим часом на основних дiлянках вiйни росiяни завдали могутнього удару по Криму. До кiнця травня 1736 р. армiя Б. -Х. Миниха приступом опанувала Перекопом. Слiдом за ним упали Бахчисарай i Кинбурн. 20 червня П. П. Лассi осадив османську цитадель на Азовi цi подiї мали великий мiжнародний резонанс [15,с. 257].
Пiд впливом здобутих Росiєю перемог Австрiя стала поступливiшою. 5 сiчня 1737 р. була пiдписала Вiденська конвенцiя, що оформила союз Австрiї, Росiї, Польщi i Венецiї проти Порти. Порта i Росiя не хотiла продовжувати вiйну через серйозний внутрiшнi ускладнення. Уряд Анни Іоанновни, вiдмовившись вiд план Б. -Х. Миниха щодо широких територiальних придбань бажало на досить помiрних умовах укласти мир. І Порта була, виснажена iранською вiйною i внутрiшнiми безладдями, але пiдбурюєма Францiєю, вiдмовилася вiд переговорiв, тому, незважаючи на погане постачання армiї i розтягнутiсть її комунiкацiй, Росiя була вимушена продовжувати вiйну.
Незабаром Австрiя вступила у вiйну i захопила приналежним османам фортецю Нiсса. Цi подiї стривожили Оттоманську iмперiю Султан зважився почати переговори. 5 серпня 1737 р. у Немировi вiдкрився мирний конгрес. Росiйська делегацiя зажадала Крим, Кубань прибережнi землi до Дунаю, а для Молдавiї i Валахiї — незалежнiсть пiд заступництвом Росiї. Австрiйська сторона зненацька усупереч Вiденськiй конвенцiї висунула претензiї на Дунайськi князiвства, на що Росiя не погодилася. Порта, бачачи протирiччя мiж союзниками, вiдмовилася уступити Очакiв Росiї. Таким чином,були зiрванi переговори про мир.
область, i зв'язок з Кабардою був перерваний. Порта цим скористалася для засилання своїх емiсарiв на Кубань з листами султана [17,с. 134].
3. 3 Бєлградський мирний договiр.
характеру. Тому росiйський уряд, прагнучи знайти вихiд з вiйни без збитку своєму мiжнародному престижевi, схилялося до мирних переговорiв, навiть на умовах виводу своїх вiйськ з Очакова [20,с. 21].
Невдачi вiйськової кампанiї 1738 р. були обумовленi серйозними причинами. Епiдемiя чуми несла маси людей у союзницьких армiях. Мiж двома генерал-фельдмаршалами Б. -Х. Минихом i П. П. Лассi не було згоди. Усерединi країни наростало невдоволення росiйського дворянства засиллям iноземцiв. Францiя, що взяла на себе посередництво в переговорах мiж воюючими країнами, робила всi, щоб зiрвати переговори й органiзувати напад Швецiї на Росiю. Реваншисти, що одержали перемогу на виборах шведського законодавчого органа, вiдкрито готувалися до збройного конфлiкту. Чiтко позначилося турецько-шведське зближення. І нарештi, Австрiя не могла продовжувати вiйну i вела закулiснi переговори про сепаратний мир.
Невдачi на основних театрах вiйни вiдбилися на положеннi в При-кубаннi. У 1736 р. через чуму росiйське командування не посилало туди нi козакiв, нi калмикiв. З весни 1738 р. два кабардинських князi — М. Кургокiн i К. Алеєв — стримували натиск великої ногайскої орди мурзи Муси з залишками наврузовцiв i захiдних адигiв. Дондук Омба з калмиками i цього разу прийшов їм на допомогу. Ногаї потерпiли поразку, склали зброю, визнали пiдданство Росiї, видали аманатiв i перекочували на землi, контрольованi Росiєю.
Улiтку 1739 р. пiшов напад на Кабарду з боку Криму. По розпорядженню росiйського уряду калмики прийшли на допомогу кабардинцям. 20 серпня 1739 р. А. Кайтукiн повiв об'єднанi сили кабардинцiв i калмикiв на супротивника, що були наздогоненi на р. Лабi. Кримськими вiйськами командував Кази-гiрей-салтан. Вiн займав укрiплену позицiю i мав намiр лише оборонятися, але, коли вiн побачив кiлькiсну перевагу свого вiйська, перейшов у наступ [17,с. 101].
На основному фронтi 1739 рiк був ознаменований великими перемогами росiйської зброї. 17 серпня в битвi пiд Ставучанами османи були розбитi i зверненi в панiчну втечу, пiсля чого фортеця Хотин здалася без бою i росiйськi вiйська вступили в Молдавiю.
Цi успiхи дозволили Росiї зажадати на переговорах про мир - Азов, Очакiв i Кiнбурн. Але в цей час, 1 вересня 1739 р., Австрiя уклала сепаратний мир з Османською iмперiєю цiною великих поступок. Питання про висновок вiйськового союзу мiж Портою i Швецiєю в принципi був вирiшений, про що в Петербурзi знали добре. У тому ж роцi Францiя ввела в Балтiйське море 5 вiйськових кораблiв [20,с. 36].
Умови Бєлградського миру далеко не вiдповiдали успiхам росiйських вiйськ. Росiя не одержала нi виходу в Чорне море, нi право тримати на ньому свiй флот. Навiть штурмом узятий Азов був оголошений нейтральною зоною. Бiльш того, Кабарда, що офiцiйно знаходилася пiд заступництвом Росiї i всi три роки була на сторонi Росiї, була вiдiрвана вiд неї вiдповiдно до шостого пункту Бєлградського миру.
Як вiдзначалося, росiйський уряд перед вiйною ставив мету — повернення Азова, придбання виходу в Чорне море,забезпечення безпеки своїх пiвденних границь. Вiйна 1736—1739 р. не дозволила поставлених задач цiлком 3. 4 Розгром вiйськ Надiра в Дагестанi.
Правлячi круги Ірану були упевненi у тому, що не пiдпорядкувавши Дагестан, їм не вдасться подавити антиiранськi виступи в Закавказзi. Тому, завершивши звитяжно похiд до Середньої Азiї, Надiр став дiяльно готуватися до нового походу на Дагестан. Цього разу вiн вважав проявити таку силу зброї вiйськ iранської держави, щоб непокiрнi страшилися шаху i щоб зникли всякi надiї на позбавлення вiд його влади.
Влiтку 1741 р. Надiр на чолi величезної армiї вторгнувся до Дагестану. Озлоблений шах знищив тих, що першi трапилися на шляху 14 гiрських аулiв. У цiй надзвичайно важкiй обстановцi горцi Дагестану все частiше i частiше стали звертатися до Росiї, багато з них, кажучи словами П. Р. Буткова, «самi вiддавалися в пiдданство Росiї» [8,с. 115].
У Петербурзi були обiзнанi про те, що Надiр прагнув схилити султана до сумiсного виступу проти Росiї. Такого союзу добивалися i захiднi держави. Природно, що в таких умовах Росiя не могла прийняти в своє пiдданство володiння Дагестану,або надати їм озброєнi допомоги.
бiльше 30 тис. людей, бiльше 33 тис. коней i верблюдiв, 79 гармат, велику частину озброєння i спорядження [25,с. 367].
У зв'язку з цим в iранських вiйськах пiдсилилося дезертирство. Однак Надiр не залишив думку за будь-яку цiну скорити Дагестан. Утворивши недалеко вiд Дербента табiр, що згодом одержав назву «Іран-хараб», Надiр став робити каральнi експедицiї в Дагестан, розоряв селища, знищував посiви, захоплював худобу. Але i цi мiри не принесли успiху. Усюди, де з'являлися шахськi вiйська, горцi давали гiдну вiдсiч, наносячи їм великих втрат. Усi кровопролитнi бої й у 1742 р., i на початку 1743 р. кiнчалися поразкою шахських вiйськ. З огляду на все це, Надiр намагався пiдкупом володарiв вiдновити своє положення.
росiйський уряд заборонило купцям привозити продовольство до берегiв Каспiйського моря.
Антиiранський виступ у Ширванi очолюваний Сефi-Мирзой видававшим себе за сина шаха — Хусейна, селевiда, пiдтримали правителi Кумуха — Сурхай i його син Магомед-хан, а також жителi Кюрi ,Табасарана. Тодi ж спалахнуло повстання в Дербентi. У 1745 р. почався антиiранський рух у Дагестану, i навiть феодали, що приймали ранiше сторону Надiра, включилися в цю боротьбу [1,с. 78].
Важливою допомогою визвольному руховi народiв Дагестан була мужня боротьба народiв Закавказзя проти iранських завойовникiв, де їхнi каральнi загони неодноразово були розбитi. Але Надiр, не бажаючи примиритися з цим, у 1744 р. вирiшив розправитися з антиiранським рухом Дагестану. У серединi грудня на чолi 30-тисячної армiї вiн, минавши Шемаху, прибув у Дербент, де його вiйська розорили околишнi селища. Частина шахських вiйськ була спрямована в шамхальство Тарковское. А слiдом за цим Надiр спорядив каральний похiд у Нагiрний Дагестан. І цього разу, не домiгшись успiху, вiн був змушений вiдвести свої вiйська в Пiвденний Азербайджан.
Хоча зрада деяких феодальних володарiв трохи i пiдiрвала, але не зломила опору горцiв. Вони нав'язали iранцям партизанську вiйну. Агресiя iранцiв сколихнула народнi маси Дагестану. Перед особою небезпеки розрiзненi сили горцiв стали поєднуватися.
Але шах жадав лише одного — скорити горцiв. Однак цi плани не збулися. 9 травня 1747 р. Надiр був убитий у результатi палацевої змови, а створена їм держава, що представляла конгломерат народностей i племен, розпалося.
3. 5 Процес приєднання пiвнiчнокавказьких народiв до Росiї.
Бєлградський мирний договiр 1739 р., що оголосив Кабарду нейтральним «бар'єром» мiж Туреччиною i Росiєю, серйозно ускладнив зовнiшньополiтичне становище народiв Пiвнiчного Кавказу. Порушуючи умови договору, султан активiзував свої дiї, спрямованi на оволодiння Пiвнiчним Кавказом. У 40—50-х роках XVIIIст. османи робили руйнiвнi набiги на Пiвнiчно-Захiдний Кавказ, домагаючись в адигських народiв данини i полiтичного васалiтету. Активiзувалися i кримськi хани. Набiги османiв i кримських татар супроводжувалися насильницьким насадженням серед горцiв мусульманства. Збiльшуючи розмiри данини вони прагнули установити своє панування й в iнших районах Пiвнiчного Кавказу.
На початку 40-х рокiв XVIII в. вiд володарiв Дагестану — Шамхала, Уцмiя, Майсума, ханiв Аварiї (Мехтули й iнших) — у Петербург прибуло кiлька посольств iз проханням прийняти їх пiд заступництво Росiї [22,с. 491].
змiцненню вiдносин горянських народiв Пiвнiчного Кавказу з росiйським народом.
У 1749—1752 р. у Петербург прибуло осетинське посольство, яким керували 3. Елiханов i iншi вiдомi суспiльнi i полiтичнi дiячi Осетiї XVIII ст.
У Петербурзi вони вели переговори по всiляких питаннях, але основною задачею посольства було питання про приєднання Осетiї до Росiї. Домагаючись позитивного дозволу цього складного в тих умовах питання, посольство, зi своєї сторони, запевняло, що Осетiя готова при необхiдностi виставити 30-тисячну армiю для участi i вiйнах проти султана i шаха.
Переговори завершилися тим, що передгiрна рiвнина Центрального Кавказу, басейн рiк Ардон i Фiагдон визнавалися росiйським урядом землями Переселення осетин у цi райони пiдтримувалося росiйським урядом. Була досягнута домовленiсть про торгiвлю: осетинам дозволялося приїжджати в Кизляр i Астрахань i вести безмитну торгiвлю.
Зi своєї сторони, члени посольства обiцяли, що Осетiя, як i ранiш, буде триматися росiйської орiєнтацiї [3,с. 89].
У серединi XVIII в. пiдданство Росiї пiдтвердили й iншi володарi Пiвнiчного Кавказу. У 1750—1751 р. шамхал тарковский Хасбулат «шукав росiйського заступництва». У 1753 р. володар Аварiї Магомед Мус-хан i Сурхай-хан Казикумухский просили про прийняття їхнiй «з пiдвладними в росiйське пiдданство» [11,с. 447].
Це, однак, не означало, що всi жителi Пiвнiчного Кавказу орiєнтувалися на Росiю. Малися i такi, котрi дотримували протурецкоiї орiєнтацiї. До їхнього числа вiдносилися представники мусульманського духiвництва i частина феодалiв, що пiдтримували торгово-економiчнi зв'язки з Портою так, Ендерєєвский правитель, резиденцiя якого знаходилася в центрi работоргiвлi па Пiвнiчно-Схiдному Кавказу посилав до кримського хана i до турецького султана листа з проханням надiслати вiйськову допомогу для узяття Дербента i Баку. Точно таку ж полiтику вели деякi феодали Пiвнiчно-Захiдного Кавказу, зв'язанi з Кримом i Портою.
Загальновiдомо, що в серединi XVIII в. на Пiвнiчному Кавказi дуже часто спалахували мiжусобицi. Причому кожна зi сторiн, що борють, зверталася до Росiї за допомогою i пiдтримкою. Але коштувало кавказькому командуванню пiдтримати одну з угруповань, як iнша починала шукати пiдтримки в Порти i Криму. Так було в Кабардi в перiод боротьби мiж кашкатавской i баксанской фамiльними групами. Пiдтримка i допомога росiйського уряду Картли-Кахетинскому царству викликали невдоволення феодальних володарiв Дагестану i всього Схiдного Кавказу. Вони намагалися викликати збурювання i пiдняти проти Росiї народнi маси. Так було навеснi 1758 р. Деякi феодали Чечено-Інгушетiї намагалися органiзувати антиросiйський виступ, але безуспiшно [2,с. 104].
осетин на росiйську прикордонну лiнiю. Вiдповiдно до указу Катерини II (1762 р.) , осетини й iнгушi одержали право переселятися з гiр i поселятися в урочище Моздок i Мекень.
Пiвнiчний Кавказ в перiод правлiння Єкатерини ІІ
4. 1 Росiйсько-турецька вiйна 1768-1774 р. р
У другiй половинi XVIII в. загострилася боротьба Росiї з Османською iмперiєю за рiшення чорноморської проблеми. Це було зв'язано з змiною зовнiшньополiтичного курсу названих держав, що визначався їхнiм соцiально-економiчним розвитком i внутрiшньою полiтикою панiвних класiв. Султанський уряд шукав виходу з внутрiшньої кризи в загарбницьких вiйнах. Пiвнiчно-Захiдний Кавказ був для османiв плацдармом для нападу на Росiю з пiвдня i для подальшого просування па Кавказ.
Францiя в особi Росiйської держави бачила конкурента на Близькому Сходi. Зближення Росiї з Англiєю в 60-х роках XVIII в. було другою серйозною причиною загострення франко-росiйських вiдносин. Позицiїя Англiї стосовно Росiйської iмперiї була двоїстою. З одного боку, вона була зацiкавлена в торговельних зв'язках з Росiєю хотiла з її допомогою послабити позицiї Францiї, з iншого боку — вона не бажала i не хотiла допустити змiцнення Росiї на Чорному морi. Спiльницею Францiї була Австрiя. Усi спроби росiйської дипломатiї домогтися угоди з останньої закiнчилися невдачею. Але царському урядовi удалося укласти союзний договiр у 1764 р. iз Пруссiєю,яка не мала безпосереднiх iнтересiв у Туреччинi i Швецiї i прагнула за допомогою Росiйської iмперiї вирiшити проблему Польщi у своїх iнтересах.
До початку воєнних дiй i особливо в перiод вiйни османи намагалися залучити на свою сторону кавказькi племена. На початку вiйни султан звернувся до кабардинських князiв iз закликом бути «покiрними, слухняними» i допомагати вiйськам Порти i Криму. За його наказом на Пiвнiчний Кавказ були посланi численнi агенти. Одним iз приводiв до зiткнення з Росiєю служив для султанської Туреччини польське питання, у якому вона йшла у фарватерi французької полiтики. Смерть польського короля Августа III послужила сигналом до боротьби держав,прагнувших звести на польський престол свого кандидата. Пiдтримуючи кандидатуру Станiслава Понятовського, Росiя ввела в Польщу свої вiйська, що i було використано Туреччиною як привiд до конфлiкту. Кримський хан за наказом султана вторгся в межi України i Польщi, а скликана у 1768 р. велика султанська рада (Великий Диван) прийняв рiшення про вiйну проти Росiї, як порушницi прав Польщi, що Туреччина за власною iнiцiативою брала пiд опiку. Пропозицiя Англiї i Пруссiї про посередництво було вiдхилено. 25 жовтня 1768р. Туреччина оголосила Росiї вiйну [11,с. 446].
У цiй вiйнi росiйськi вiйська, керованi видатними полководцями П. А. Румянцевим i А. В. Суворовим, одержали ряд блискучих перемог. Росiйський флот, що дiяв у Середиземному морi пiд командуванням адмiрала Г. А. Спиридова, у 1770 р. у боях у Хiосськiй протоцi й у Чесменскiй бухтi розгромив морськi сили туркiв i, крiм того, зробив допомогу повсталим проти туркiв грекам, а також арабам Сирiї i Єгипту. Австрiю сильно тривожили успiхи росiйських вiйськ, i її вiдношення до Росiї ставало усе бiльш ворожим. У 1771 р. вона уклала з Туреччиною конвенцiю про деякi територiальнi придбання за рахунок Валахiї з зобов'язанням сприяти мировi i вiдмовленню Росiї вiд вимоги незалежностi дунайських князiвств i Криму. У тому ж роцi росiйське командування в Криму визнало кримським ханом Шагин-Гiрея, що прийняв заступництво Росiї..
Слiд зазначити, що, понадiявшись на допомогу з боку Францiї, Швецiї i Пруссiї, Туреччина почала вiйну, будучи дуже погано пiдготовленою. Султанський уряд мобiлiзувало бiльш 100 тис. чоловiк, але вiйська були погано навченi i терпiли великий нестаток в боєприпасах i продовольствi.
Росiйськi вiйська, що дiяли на Дону, дуже швидко опанували Азовом i Таганрогом, що дало можливiсть Росiї вiдновити свiй флот, що взяв участь у цiй вiйнi i поклав початок росiйському Чорноморському флотовi [9,с. 132].
У цей же час у Кабардi i на Кубанi дiяв загiн генерала Медема, а в Грузiю, на випадок турецького вторгнення, був вiдправлений iнший загiн пiд командою генерала Тотлебена. У 1770 р. вiн опанував мiстом Кутаїсi, i турки були вигнанi з Імеретин (крiм мiста Потi).
Росiйське командування iз самого початку вiйни надавало першорядного значення оборонi Кабарди вiд турецьких вiйськ.
Із самого початку вiйни бiльшiсть кабардинських князiв стояли набагато ближче до Росiї, чим до Криму або Туреччини. Вже в перший рiк вiйни стало вiдомо, що майже усi найбiльш знатнi князi Кабарди, з народом пiдтвердили своє пiдданство Росiї i переселилися на Баксан. Лише деякi князi у, загальної складностi до 200 чоловiк, ухилилися вiд пiдданства Росiї i вiдiйшли до верхiв'їв р. Куми, в урочище Ешкокон,
Однак, не зважаючи на цi факти, деякi представники царської адмiнiстрацiї на Пiвнiчному Кавказу неправильно вiдносилися до кабардинцiв, розглядаючи їх як пiдозрiлих i ненадiйних союзникiв
Для спостереження за кабардинськими князями в Кабарду був призначений як пристава секунд-майор Дмитро Тоганов, родич ногайских мурзiв, якому одночасно доручалося установити зв'язку i з закубанцями. Йому було запропоновано влiтку жити в Кабардi, а на зиму переходити в Моздок, вiдкiля пiдтримувати постiйний зв'язок з Кабардою. Цим самим в 1769 р. був покладений початок введенню в Кабардi росiйської вiйськової адмiнiстрацiї [23,с. 100].
Питання про Моздок прийняв для кабардинських князiв особливу гостроту тому, що в Моздок бiгли гнобленi ними крiпаки i раби, а по-друге, тому, що там знаходили притулок данники кабардинських князiв, осетини й iнгушiв. Їхнє вiдмовлення виплачувати данину кабардинським князям завдавав великої шкоди економiчним iнтересам останнiх. Росiйський уряд вiдмовився задовольнити прохання кабардинцiв вiдносно Моздока, але пообiцяв повернути швидких холопiв за винятком християн. У вiдповiдi росiйського уряду кабардинським князям пiдкреслювалася необхiднiсть пiдтримувати дружнi вiдносини Кабарди з Росiєю i змiцнювати вiрнiсть i сталiсть кабардинцiв у виконаннi ними зобов'язань по службi.
Положення Кабарди i сумiжних з нею народiвКавказу визначалося статтею 3 договору, що говорила: «До вiйни дiйсної колишнi пiд владою кримського хана всi татарськi i черкеськi народи, юманцi як i ранiше мають бути пiд владою хана кримського. Велика ж i Мала Кабарда складається в пiдданствi Росiйської iмперiї» [12,с. 34].
У Туреччинi цей договiр був зустрiнутий вороже. Турки заявили про вiдмовлення визнати його. Як тiльки росiйськi вiйська залишили Тамань, туди негайно були введенi турецькi вiйська, з намiрами приступити до завоювання Пiвнiчного Кавказу. До кумикських i кабардинських князiв були спрямованi турецькi агенти з грiшми i листами султана. Султан пропонував князям. укласти вiйськовий союз зi знову оголошеним кримським ханом Девлет-Гиреем, котрий уже був ханом на початку вiйни i вiдрiзнився своїм ворожим вiдношенням до Росiї. Турки розпустили на Кавказi слух,що нiбито розгромили росiйськi вiйська на Дунаєвi i про те, що Росiя просить миру.
15 грудня 1773 р. командуючий вiйськами на Кавказу генерал Медем доносив, що їм отриманi зведення n прибуттi в Суджук-кале (Новоросiйськ) i iншi чорноморськi порти турецьких вiйськ, кiлькiстю до 24 тис. чоловiк (у дiйсностi їх було не бiльш 8 тис.), що з'єдналися в Таманi з вiйськами Девлет-Гiрея i готувалися до вторгнення в Кабарду. Одночасно стало вiдомо, що аварский хан, набравши до 30тис. чоловiк, має намiр вторгнутися в Грузiю i далi пiти для пiдтримки турецьких вiйськ на випадок появи там росiйських загонiв.
Щоб розвiдати про положення в Кабардi, генерал Медем вiдправив за рiку Малку загiн з 4 знаряддями, у володiннi князя Атажуко Хамурзина захопив турецького агента Ширинкая з трьома помiчниками i самого цього князя. На зворотному шляху в Моздок цейзагiн пiддався нападам з боку кабардинцiв,якi прагнули вiдбити захоплених осiб.
Кабардинськi князi Джанхот Татарханов i Девлет Касаев просили росiян захистити кабардинський народ вiд вторгнення турецьких i кримських вiйськ. Генерал Медем направив у Кабарду загiн чисельнiстю в 1356 чоловiк, але довiдавшись, що бiльшiсть кабардинських князiв домовилося з кримським ханом, повернув загiн у Моздок. У цей час кримський калга (спадкоємець), минувши з вiйськом Моздок, напав на козачу станицю Наур, але був вiдбитий, утративши до 800 чоловiк. У числi убитих зi сторони, що нападала, виявився кабардинський князь Коргока Татархаянов, що їздив делегатом у Петербург i доставив у 1771 р. грамоту Катерини II кабардинському народовi [8,с. 494]. Одночасно з цим кумики й iншi горцi Пiвнiчно-Схiдного Кавказу разом з деякими кабардинськими князями загрожували iншiй фортецi — Кизляру.
Рiшучi зiткнення росiйських вiйськ з турецько-кримськими вiйськами Девлет-Гiрея вiдбулися 3 червня 1774 р. при урочищi Бештамак i 29 серпня того ж року в Баксанськiй ущелинi на р. Гунделен. У результатi Девлет-Гiрей був розгромлений i вигнаний з Кабарди.
Блискучi перемоги А. В. Суворова на Дунаєвi очистили шлях росiйським вiйськам до турецької головної ставки в Шумле i на Балкани. 10 липня 1774 р. Туреччина була змушена спiшно укласти Кючук-Кайнарджийский мирний договiр.
На пiдставi цього договору всi татарськi народи: кримськi, буджакскi, кубанськi, едисейци, жамбуйлуки й едичкули ставали вiльними, тобто незалежними вiд Туреччини.
Однак Туреччина i стоявшi за її спиною Англiя i Францiя використовували деякi його не зовсiм яснi положення для перегляду питання про Крим i Кавказ (вимога про повернення Таманi).
Як уже говорилося, Туреччина рiшуче вiдмовилася визнати росiйсько-кримський договiр 1772 р., вiдповiдно до якого Крим визнав Кабарду приналежної Росiї. От чому, у той час як Росiя тлумачила статтю 21 Кючук-Кайнарджийского договору як закрiпляючу Кабарду за Росiєю [26,с. 35]Туреччина, навпаки, вважала кабардинське питання ще не вирiшеним. Разом з тим вона поспiшала мiцно закрiпитися не тiльки на чорноморському узбережжi Кавказу, де побудувала новi фортецi, але i у всьому Закубанському краї, не зважаючи на порушення договору, що об'явив цей край разом з Таманню i Кримом незалежним.
Росiя зобов'язалася повернути татарам усi мiста, фортецi, селища, землi i пристанi в Криму i на Кубанi. По мiсто Керч i фортецю Еникале переходили до Росiї, що забезпечувало їй вiльний вихiд з Азовського моря. Границя Росiї на сходi пересувалася на берег р. Кубанi. Азов з повiтом визнавався переданим до Росiї на вiчнi часи, i Росiя одержувала право змiцнювати його.
Нарештi, був вирiшеннi i питання про росiйськi завоювання в Грузiї. По статтi 23, завойованi росiйськими вiйськами грузинськi i мегрельськi фортецi повиннi бути вiдданi, кому вони належали. Якщо вони з давнiх часiв були пiд владою Туреччини, то їй й повиннi належати. Але Туреччина була зобов'язана дати амнiстiю тим хто боровся проти неї в цiй вiйнi, Туреччина не повинна була ущемляти вiру i перешкоджати вiдновленню старих i будiвництву нових монастирiв i церков[13,с. 84].
4. 2 Наслiдки росiйсько-турецької вiйни 1768-1774
незабаром пiсля остаточного приєднання Кабарди до Росiї, загострень покликавших до ряду кривавих зiткнень мiж кабардинцями i росiянами, однаково шкiдливих i важких для тiєї й iншої сторони» [14,с. 68].
Подiї, що розгорнулися на Кавказi пiсля 1774 р., показують, наскiльки великi були сили, що протидiяли полiтицi Росiї. Фактично залишився без територiї, турецький ставленик на ханський престол Девлет-Гiрей, що обґрунтувався ще в 1773 р. у Таманi, посилено прагнув за допомогою туркiв створити на Пiвнiчному Кавказу нове володiння, що поряд iз Закубанською областю включало б черкеськi i кабардинськi землi. На нього ж Туреччина покладала завдання лiквiдувати незалежнiсть Криму i повернути його пiд владу турецького султана. Через це вона барилася з виводом своїх вiйськ з Таманi. Це змусило головнокомандуючого росiйськими вiйськами фельдмаршала Румянцев-Задунайського пiдсунути вiйська з Полтави до землi ногайцiв i в самий Крим.
Почате Шагiн-Гиреєм енергiйне переслiдування його супротивникiв i спроба завести регулярнi вiйська в Криму викликали пiд впливом турецької пропаганди народне невдоволення. У Криму спалахнув бунт проти хана i росiйських вiйськ. Туреччина сконцентрувала на Чорному морi флот i десантнi вiйська з намiром висадити їх у Криму. Однак повстання було утихомирено, а турки так i залишилися у Феодосiї (Кафi), не ризикнувши вступити в боротьбу з росiйськими вiйськами. Незабаром турецькi вiйська були змушенi залишити Кафу i Тамань, а слiдом за ними виїхав у Туреччину i Девлет-Гiрей (1777 р.). У цей же час вiйськовi подiї розiгралися в Дагестану, де вiйська генерала Медема нанесли в 1775 р. чуттєвих втрата Амиру Гамзi Койтагскому i вторглись у володiння тарковского шамчала. Захопившись переслiдуванням, росiйський загiн дiйшов до Дербента, але тут був оточений i очутився у вкрай скрутному положеннi. Треба було вислати з Астраханi пiдкрiплення з артилерiєю i тримiсячним провiантом i фуражем. Дiзнавшись з докладу про оточення росiйських вiйськ Єкатерина ІІ вiдписала Медему:"Советую возвратить его превосходительства кратчайшее дурачество из дурачеств есть лучшее" [10,с. 260].
вiд Великої Кабарди як i ранiше були аманати.
Успiх росiйських вiйськ у Криму змусив кабардинських князiв бути вкрай обережними. Це дозволило Медему в 1776 р. привести князiв Великої i Малої Кабарди до присяги i взяти аманатiв з будинку одного з найсильнiших князiв Великої Кабарди — Мисоста Баматова з роду Атажукиних.
вiйськами астраханському губернаторовi генерал-майоровi Якобi.
Турки прагнули пiдняти проти Росiї ногайцiв, кумикiв, кабардинцiв i черкесiв. Був пущений слух, що в Анатолiї один з найбiльших феодалiв, Алi-паша І зiбрав чи ледве не 80 тис. чоловiк для вiйни проти Росiї.
Протягом всього 1778 р. Туреччина вiдкрито вимагала перегляду договору 1774 р., вiдмовляючись пiд усякими приводами виконувати його окремi статтi i конвенцiю 1775 р. у вiдношеннi вiльного плавання росiйських судiв у Чорному морi i проходу їхнiй через протоки. Вона сприяла вигнанню з Криму неугодного їй хана Шагин-Гiрея i, спираючи на свого ставленика Девлет-Гiрея, вела розгнуздану агiтацiю проти Росiї в Черкесии i Кабардi. Туреччина домагалася повернення їй фортець Керчi й Еникале i припинила виплату контрибуцiї.
Щоб уникнути подальших ускладнень довелося вивести з Криму 20 тис. вiрменiв i оселити них бiля Ростова, де утворилося селище Нахiчевань.
21 березня 1779 р. мiж Росiєю i Туреччиною була укладена «пояснювальна конвенцiя», але протирiччя, викликанi домаганнями тiєї й iншої сторони на змiцнення в Криму i на кавказькому узбережжi, були настiльки великi, що досягти примирення було неможливе.
Правда, Росiя домоглася пiдтвердження умов мирного договору 1774 р. але зробила при цьому iстотну поступку, визнавши релiгiйну залежнiсть кримських татар вiд турецького султана, що був одночасно i халiфом (духовним главою) усiх мусульман узагалi. Це згодом дало привiд турецькому султановi як халiфовi втручатися в життя мусульман, де б вони нi проживали. Вiдповiдно до цiєї конвенцiї, вiдомої за назвою Айнали-Кавакской, кожен новий кримський хан повинний був одержувати пiсля обрання благословення вiд халiфа у видi особою, строго встановленої грамоти. Росiйськi вiйська, за умовами цiєї ж конвенцiї, були виведенi з Криму i з Кубанi.
i зробили ряд нападiв на росiйськi фортецi — Марiнську, Павловску, Георгiївську, Ставропольську й iн.
Пiсля цього кабардинцям було дозволено iти вiд своїх власникiв i переселятися усередину Кавказької лiнiї у випадку, якщо їх будуть пригноблювати зайвими поборами або примушувати до противних Росiї дiям.
Неважко бачити, що цi новi правила, диктуємi росiйським урядом кабардинцям, були спрямованi до того, щоб послабити кабардинських князiв i припинити їхнього зв'язку iз сусiднiми народами. Їхнє позитивне значення полягало в тiм, що вони пiдсилювали роздiл мiж кабардинським народом i феодальними правителями.
Протягом двох рокiв Кабарда залишалася спокiйною але потiм пiд впливом антиросiйської пропаганди частина кабардинських володарiв вирiшила переселитися в Грузiю, а частина — у Туреччину.
росiйською адмiнiстрацiєю економiчних iнтересiв кабардинського народу, серед яких головну роль грало питання про землю. Кабардинське населення гостре мало потребу в землi, а росiяни займали неї для будiвлi фортець. Будiвля фортець порушувала колишнiй їхнiй уклад життя, їхнi торговельнi i сусiдськi вiдносини з найближчими народами.
Сама росiйська колонiзацiя на Кавказькiй лiнiї в цей час у силу сформованих умов носила вiйськовий характер, що заздалегiдь визначало насторожене, немиролюбне вiдношення переселенцiв до кабардинцiв. Природно, що й останнi вiдповiдали тим же."Постройка рускими крепостей вызывает самый решительный протест кабардинцев» [14,с. 70].
Так почався в 70-х роках XVIII в. новий етап колонiальної полiтики Росiї на Пiвнiчному Кавказу. Все-таки в ньому були не однi тiльки негативнi риси. Приєднання до Росiї ряду кавказьких територiй сприяло пожвавленню торгiвлi Росiї з народами Кавказу, а через них i iз сусiднiми країнами Сходу.
її вiдносин з Росiєю в цей час послужив усеж Крим.
18 травня 1781 р. у Таманi й у Криму почалося повстання проти хана Шагин-Гiрея. Хан i росiйський посланник Веселицкий змушенi були укритися в фортецi Інiкалє
У той же час турецькi вiйська прибули в Анапу для спорудження фортецi. Таким чином, у 1782 р. Туреччина вжила нових заходiв до змiцнення своїх позицiй на Пiвнiчному Кавказу, зокрема на чорноморському узбережжi [5,с. 10].
8 квiтня 1783 р. у Петербурзi був виданий манiфест про приєднання до Росiї Криму, Таманi i Кубанi. І рескриптi, даному в той же день Катериною II на iм'я Г. А. Потьомкiна, цей акт порозумiвався необхiднiстю попередити дiї Туреччини, що вже зробила спроби захопити Таманський пiвострiв i органiзувала ряд змов у Криму. При цьому росiйський уряд враховував можливiсть винекнення на цьому ґрунтi нової росiйсько-турецької вiйни.
Цього разу Росiя була пiдготовлена до вiйни i, на думку Катерини, ця готовнiсть повинна була похитнути рiшучiсть Туреччини.
Але в 1783 р. вiйни удалося уникнути. Пiсля тривалих переговорiв з турками 8 сiчня 1784 р. у Констаптинополi була укладена конвенцiя про приєднання до Росiї Криму. Росiя вiдмовилася вiд домагань на Суджук-кале i, отже, на Анапу; границею була визнана р. Кубань.
Г. А. Потьомкiн у цей перiод часу створював плани утворення вiрменської держави пiд заступництвом Росiї. Це держава повинна було служити надiйним форпостом проти зазiхань на Кавказ з боку Ірану i Туреччини. Нарештi, з азербайджанських прикаспiйських областей передбачалося створити ще одну держава пiд стародавньою назвою Албанiя.
Однак у цей час змiнилася обстановка в Ірану. Там у боротьбi за шахський престол почав одержувати перевага каджарский хан Ага-Мохаммед. Його агресивнi плани у вiдношеннi Закавказзя повели до загострення мiжусобної боротьби закавказьких феодальних правителiв, з яких деякi шукали заступництва в Туреччини. Це перешкодило реалiзувати проекти утворення в Закавказзi буферних держав.
Хоча прийняття пануючого Іраклiя пiд заступництво Росiї (договiр 24 липня 1783 р.) не суперечило договорам Росiї з Туреччиною, тому що нi Кахетiя, нi Картлiя не залежали вiд Турецької iмперiї, емiсари Порти поширювали султанськi фiрмани, що запрошували всiх азербайджанських i дагестанських ханiв разом з Туреччиною захищати iслам i вести боротьбу з Грузiєю. Восени 1784 р. турецький ставленик князь Абашидзе з 12 тис. турецьких вiйськ прийшов у Потi i Батумi i почав боротьбу з iмеретинами, але наприкiнцi року потерпiв поразку вiд грузинських вiйськ.
У 1785 р. ахалцихский паша Сулейман набрав до 4 тис. лезгин i турок i направив їх у Грузiю, де вони розорили трохи сел. На зворотному шляху в р. Кури вони були зустрiтi росiйським загоном майора Сенненберга i наголову розгромленi. У полон було узято 200 чоловiк, убите i поранено бiля тисячi; однак у наступному роцi нальоти на Грузiю були повторенi.
Було очевидним, що дiями ахалцихского паши проти Грузiї керує Туреччина, що прагне задопомогою зброї або грошей створити собi опору в Закавказзя серед окремих груп мiсцевих феодальних правителiв.
Феодальна роз'єднанiсть народiв Кавказу, внутрiшнi звади, спекуляцiя на релiгiйних почуттях кавказких мусульман, агiтацiя, що вело мусульманське духiвництво, — усе це сприяло антиросiйським виступам на Кавказi.
Вважаючи, що ще рано вiдкрито виступати проти Росiї, Порта наказала ахалцихскому пашi Сулейману, не подаючи приводу до зiткнення з Росiєю, таємно готуватися до вiдкриття воєнних дiй. У Потi прибутку два вiйськових i 15 транспортнi судна, навантажених бойовими i продовольчими припасами. І в Потi й у Батумi турки посилено доставляли артилерiю i побудували змiцнення мiж р. Рiоном i о. Палеостомi. Для цих робiт з Константинополя були присланi 4 iноземця. Вони ж навчали туркiв дiяти при знаряддях. Ходили слухи, що в Анатолiєвi було зосереджено до 35 тис. турок, а в Ахалцих прибув ка-пиджи-баша, якому доручено набрати в околицях цього мiста до 12 тис. чоловiк.
Булгакову доручалося знову пiдтвердити Туреччини, що володiння пануючи грузинського будуть оберiгатися, як володiння самої Росiї. Були прийнятi мiри до упорядкування кавказької вiйськової i цивiльної адмiнiстрацiї.
Царський уряд, будучи зацiкавлено в пiдготовцi кавказьких народiв до майбутньої вiйни, прийняло в 1786 р. важливi рiшення про формування мiсцевих вiйськ з горянських народiв, зокрема у Великiй i Малiй Кабардi.
Спiшний характер вiйськових заходiв, проведених Росiєю на Кавказу, визначався ще i тим, що в 1785 р. у Чечнi почалося повстання пiд керiвництвом мiсцевого жителя Ушурми, що назвався шейхом Мансуром. Це повстання мало свої глибокi соцiальнi коренi; воно з'явилося результатом внутрiшнiх протирiч, що значно загострилися в середовищi горянських народiв пiд впливом росту економiчних зв'язкiв з Росiєю i розвитку товарно-грошових вiдносин.
4. 3 Пiвнiчний Кавказ пiд час повстання шейха Мансура та росiйсько - турецької вiйни 1787-1791р. р.
ДО 80-х рокiв XVIII в. протирiччя мiж соцiальною верхiвкою горянського суспiльства — князями, ханами, боками,— з одного боку, i простим людом з iнший, помiтно загострилися. Феодали охоплювали у свої руки землю i ставили в залежнiсть вiд себе простих горцiв. Постiйно ворогуючи мiж собою, кумикскi, кабардинськi й осетинськi феодали втягували у свою мiжусобну боротьбу залежний вiд них простий народ..
Як уже говорилося, однiєї з форм протесту горянського населення проти феодального гноблення була масова втеча селян вiд своїх власникiв до росiян, на «лiнiю». Там їх приймали i перетворювали в християн. Кабардинськi власники, у свою чергу, скаржилися на те, що втеча селян ставить них у важке положення.
Найбiльш затятим супротивником Росiї було мусульманське духiвництво. Його антиросiйська пропаганда зустрiчала спiвчуття не тiльки в деякої частини феодалiв, але i серед простих горцiв, особливо в найбiльш вiдсталих племенах. Мусульманське духiвництво розпалювало невдоволення кумикiв i кабардинцiв дiями царської колонiальної адмiнiстрацiї. Приводiв для цього було достатньо.
викликало невдоволення кавказького населення.
У 80-х роках XVIII в. ґрунт для спалаху стихiйного руху на Пiвнiчному Кавказу була досить пiдготовлена. Напруга ще бiльш пiдсилилася пiсля землетрусу, що вiдбувся на початку 1785 р. Цей землетрус i послужилася приводом до виступу Ушурми (шейха Мансура).
Ушурма почав свою дiяльнiсть як релiгiйний проповiдник. Релiгiйна проповiдь Ушурми мала особливий успiх серед найбiльш вiдсталих в економiчному вiдношенi i полiтично забитих горянських народностей; вона була зрозумiлою для них формою агiтацiї проти Росiї.
Ушурма розумiв, що в боротьбi проти Росiї не можна було цiлком покластися на феодальних власникiв i старшин, тому що бiльшiсть з них не були супротивниками колонiального режиму царату. Тому вiн вирiшив використовувати у своїх цiлях невдоволення простого народу, дiючи за допомогою релiгiйної пропаганди. Багато мiсцевих феодалiв i старшини, зрозумiвши, що це загравання Ушурми з простим народом для них не небезпечно, зайняли стосовно нього доброзичливу позицiю, не приймаючи, однак, активної участi в його ворожих Росiї виступах. Вони, видимо, вичiкували, на чиїй сторонi буде перевага.
Незабаром Ушурма почав бойовi дiї проти Кизляра. Фортецю Кизляр, одна з найстарших на Кавказi, займала важливе стратегiчне положення мiж Пiвнiчним Кавказом, Дагестаном i Закавказзям. Через Кизляр проходив шлях, що зв'язував Кавказьку лiнiю з Астраханню вiн був вiйськово-адмiнiстративним важливим економiчним центром Пiвнiчного Кавказу.
Перший виступ проти Ушурми загону росiйських вiйськ у складi Астраханського пiхотного полку, батальйону єгерiв, кавалерiї i двох знарядь виявилося невдалим. Загiн, що повертався пiсля розгрому аулу алди, 26 червня був оточений у лiсi i знищений горцями. Близько 200 чоловiк потрапило в полон, бiльше 300 було убито, у тому числi полковник Пiєрi i 8 офiцерiв. Сподвижники Ушурми поспiшили видати цю перемогу за виконання його пророцтва.
Кваплячи розвити вiйськовий успiх, Ушурма 15 липня 1785 м, пiдступив до Кизляру. Незважаючи на запеклу атаку, узяти Кизляр Ушурмi не удалося; вiн захопив лише Каргинский редут, що знаходився в 5 км вiд фортецi. Невдалої була i спроба опанувати 29 липня невеликою фортецею Григорiополiсом. Протягом 19 i 20 серпня Ушурма вдруге намагався опанувати Кизляром, маючи цього разу у своєму розпорядженнi кiлька тисяч чоловiк. Однак сильним артилерiйським вогнем i дiями кизлярского гарнiзону, особливо терських козакiв пiд командою кабардинського князя Бековича-Черкаського, атака була вiдбита.
Систематичнi вiйськовi невдачi i великi втрати в людях рiшуче похитнули авторитет Ушурми. Його прихильники почали розумiти, що їхнi жертви даремнi, що пророцтва Ушурми про близьку перемогу, як i його запевнення, що росiйськi пушки i рушницi нездатнi заподiяти шкоди правовiрним мусульманам, не що iнше, як обман. Наступило розчарування в Ушурмi, вiра в нього була загублена. Горцi зрозумiли, що мети, що. вiн ставить, зовсiм не вiдповiдають їх iнтересам; його навiть стали пiдозрювати в бажаннi посварити горцiв з росiйською владою тiльки для того, щоб викликати жорстокi репресiї з боку царських генералiв. Почався масовий вiдхiд горцiв вiд Ушурми.
Кiнець 1785 р. був особливо важкий для Ушурми. Вiйськовi поразки, а також слухи про наближення царських вiйськ i каральних експедицiй, що загрожували повним руйнуванням повсталих селищ, пiдсилили розкладання в його таборi. Вiд Ушурми почали вiдходити самi вiдданi йому люди.
Зi свого аулу Ушурма був змушений перейти до кумикiв. Вiн сподiвався удержати кумикiв бiля себе i, спираючи на вiдданого йому андрiївського власника, князя Чепалова, пiдняти ногайцiв.
У листопаду в Кабардi вiдбулося зiткнення сил Ушурми з загоном полковника Нагеля. Ушурма потерпiв поразку i був змушений залишити Кабарду. Цим закiнчився перший перiод збройного виступу, пiднятого Ушурмой — шейхом Мансуром.
З грудня 1785 р. починається другий перiод дiяльностi Ушурми. У той же час усе частiше i наполегливiше стали надходити повiдомлення про появу на Кавказу прийшлих до Ушурми турецьких агентiв.
Константинополi велися складнi дипломатичнi переговори, турецький уряд розвивав кипучу дiяльнiсть на Кавказi.. Розрахувавши, що повстання на Кавказi не тiльки утруднить положення росiян у Грузiї, але i вiдверне частину росiйських сил вiд європейського театру воєнних дiй (у цей час продовжувалася вiйна Росiї зi Швецiєю) i вiд Криму, Туреччина придiлила Кавказу особлива увага.
Нарештi, 3 липня 1787 р. старшина Кайтуко Бакiв повiдомив про те, що весь народ вiд Ушурми розiйшовся по будинках, а сам вiн от уже чотири днi як зник зi свого аулу Алди. Незабаром було встановлено, що 5 липня 1787 р. Ушурма переправився через Кубань i знаходився в будинку власника Камамета Мансурова на р. Великий Інжик.
9 вересня 1787 р. Катерина II видала манiфест про розрив з Туреччиною i вiдкриттi воєнних дiй. Але турки ще 21 серпня без оголошення вiйни напали на два боти, що знаходилися в Очаковском лиманi, i вiдправили загiн iз Суджука до черкесiв для негайного вторгнення в межi Росiї разом з Ушурмой i його людьми. Довiдавшись про це, генерал-поручик П. С. Потемкiн iз загоном у 8 тис. чоловiк при 35 знаряддях переправився 20 вересня через Кубань. Цiль його була знищити Ушурму, що на чолi закубанських i ногайских орд чисельнiстю в 8. тис. чол. знаходився мiж рiками Урупом i Лабою. Протягом 20—22 вересня вiдбулося кiлька зiткнень, що закiнчилися поразкою Ушурми. У жовтнi вiн був остаточно розбитий на р. Урупе i бiг в Анапу [7,с. 268].
З цього часу й аж до падiння Анапи в 1791 р. Ушурма залишався в цiй фортецi. 28 вересня вiйсько Батал-паши переправилося по двох бродах через р. Кубань i рушило в Кабарду. Але вступити в неї йому не довелося. На границi Кабарди турецьке вiйсько було зустрiнуте росiйським загоном, яким командував генерал І.І. Герман. Вiдбувся жорстокий бiй. Турки були розбитi, сам Батал-паша здався в полон росiянам.
Розгром турецьких вiйськ на границi Кабарди мав велике значення для її подальшої долi. Кабардинський народ був урятований вiд реальної погрози вторгнення турецьких вiйськ на його територiю, що неминуче принесло б йому незлiчимi нещастя.
Ця перемога над турецькими вiйськами значно змiцнила вiйськовий авторитет Росiї на Кавказi й удержала вiд виступу на сторонi туркiв багатьох феодалiв. Як пам'ять про цю подiю на мiсцi розгрому туркiв виникла станиця Баталпашинська
Надалi росiйським вiйськам було наказано переправитися через Кубань i йти на турецькi фортецi й Анапу. Керував цим походом уже новий командуючий генерал-аншеф І. В. Гудович.
Однак це вже не могло зробити бажаних для Порти дiй. Головнокомандуючий І. В. Гудович думав, що знищення турецьких змiцнень в Анапi внесе остаточне заспокоєння серед кабардинцiв i черкесiв. Навеснi 1791 р. вiн рушив на неї свої вiйська. 22 червня 1791 р. у 8-м години ранку росiйськi вiйська пiсля штурму опанували Анапою. Їм дiсталися 95 знарядь i 130 прапорiв. Ворог утратив бiльш 8 тис. убитими i пораненими. Узято в полон 5900 чоловiкiв. Був узятий у полон i Ушурма. Основна маса полонених була вiдправлена в Крим. Ушурму як важливого бранця термiново направили в Петербург.
Довiдавшись про падiння Анапи, турки залишили Суджук. Пiсля цього росiйськi вiйська 16 вересня 1791 р. повернулися на Кавказьку лiнiю.
Інтереси об'єднання сил європейської реакцiї для боротьби проти французької буржуазної революцiї прискорили закiнчення росiйсько-турецької вiйни. 29 грудня 1791 р. у Ясах був укладений мiж Росiєю i Туреччиною мирний договiр, яким насамперед пiдтверджувалися трактат 1774 р. i акт 1783 р. про приєднання Криму i Таманi до Росiї i встановленнi росiйсько-турецької границi по р. Кубанi.
На заходi Росiя повертала Туреччинi Бессарабiю, Молдавiю i Валахiю.
Пiсля висновку Ясського миру турки вiдновили зруйнованi змiцнення Анапи, озброївши її 132 пушками, i направили туди новi вiйська пiд приводом приборкання закубанцiв, що зробили нiбито непокору анапському пашi.
Так була закiнчена росiйсько-турецька вiйна 1787— 1791 р. У цiй вiйнi в бойових дiях росiйських вiйськ брали участь кабардинськi загони; вони ж вiдмiнним образом несли охорону Кавказької лiнiї.
Але ця вiйна серйозним образом дезорганiзувала життя Кабарди. І пiд час вiйни i по її закiнченнi виникали приводи для роздратування кабардинського населення. Сюди треба вiднести репресiї з боку росiйської влади, а також частi реквiзицiї худоби. Незабаром пiсля закiнчення вiйни царськi влади вирiшили пiдсилити Кавказьку лiнiю, побудувавши на нiй новi фортецi.
У 1792 р. у ведення Чорноморського козачого вiйська був переданий Таманський пiвострiв i землi праворуч нижнього плину р. Кубанi. Тут були створенi 42 куреня, що склали 10 кiнних i 10 пiших полкiв. Центром чорноморського козацтва стало мiсто Екатеринодар. Таким чином, Кавказька лiнiя фактично була продовжена до Азовського моря. До цього часу вона була заселена селянами-переселенцями, що займалися хлiборобством.[17. ч. 2.,ст. 245]
невдоволення, що використовувалося ворожими Росiї елементами, що сiяли ворожнечу серед кабардинських князiв i вiдновлювали їх проти росiйського уряду.
Оскiльки влада тисла на цi суди, вони являли собою не стiльки органи правосуддя, скiльки полiцейське знаряддя в руках росiйської вiйськової адмiнiстрацiї. Природно, що все це викликало велике невдоволення серед мiсцевого населення.
Турецький султан Селим III зi своєї сторони призивав кабардинцiв перейти за Кубань, де Порта гарантує їм рятування вiд Росiї. При цьому вiн повiдомляв, що Туреччина створює приводи для вiйни з Росiєю, щоб першою справою «избавить» вiд неї Кабарду i Крим [7,с. 296].
12 вересня 1795 р. iранськi вiйська Ага-Мохаммеда вторглись у межi Закавказзя i розорили багато мiст i селища Азербайджану, Вiрменiї i Грузiї, завдавши особливо жорстокому руйнуванню столицю Грузiї — Тифлiс. Ця подiя сильна стривожило дагестанських ханiв, що просили допомоги в Росiї.
Царський уряд побоювався, що деякi кабардинськi князi можуть бути використанi проти Росiї. Тому воно вжило заходiв обережностi. Ще в 1795 р. у Кабарду були спрямованi росiйськi вiйська.
Тiльки пiсля висновку росiйсько-турецького союзного оборонного договору вiд 23 грудня 1798 р., викликаного експедицiєю французьких вiйськ на чолi з генералом Бонапартом у Єгипет, наступила перерва в росiйсько-турецькiй боротьбi на Кавказi. З цього часу, можна вважати, що в росiйсько-турецьких вiдносинах кабардинське питання утратило свою гостроту воно було вирiшене на користь Росiї.
Однак це не означало, що Туреччина припинила свої домагання на володiння Кавказом або що усi феодальнi правителi Пiвнiчного Кавказу, у тому числi i деяких кабардинських князях, перестали шукати в Туреччини пiдтримки своїм устремлiнням.
Висновки
XVIII столiття займає особливе мiсце в iсторiї Пiвнiчного Кавказу як по змiсту процесiв, що протiкали в той час, так i по їхнiх результатах, що зробив вирiшальний вплив на наступнi долi горянських народiв.
У центрi дiйсного дослiдження лежали питання, що розкривають змiст де горцi виступали об'єктом iсторичної дiї. Однак правильне розумiння результатiв мiжнародних вiдносин неможливо без облiку, у якому кавказькi народи дiють вже iсторичним суб'єктом. Тому, перш нiж звертатися до теми протиборства держав, випливає хоча б коротко зупинитися на особливостях внутрiшньополiтичної ситуацiї на Пiвнiчному Кавказу.
Життя горянських народiв у XVIII в. було вiдзначене зiткненням, що загострилося, двох рiзних тенденцiй суспiльного розвитку. З одного боку, зовнiшня загроза безупинно пiдштовхувала процес консолiдацiї рiзних груп населення в рамках можливо бiльш великих державних утворень, що приймали форму всякого роду конфедерацiй i союзiв. З iншого боку — природнi умови i багатовiковi традицiї соцiально-полiтичного життя постiйно вiдтворювали прагнення до збереження давно сформованих малих, фактично автономних колективiв зi слабко вираженою класовою диференцiацiєю. У протилежностi цих тенденцiй iсторичної еволюцiї була закладена можливiсть незатухаючого конфлiкту, що i реалiзувалася протягом столiття у формi етнорелiгiйної ворожнечi, боротьби за землю, у мiжусобицях рiзних угруповань горянських князiв i старшин.
У курсовiй роботi розглядається заключний етап тривiкового суперництва (1514—1813) за владу над Пiвнiчним Кавказом мiж шахським Іраном, султанською Туреччиною i царською Росiєю. Його початок сходить до перших зiткнень мiж Османською iмперiєю i сефевiдським Іраном, що мав явно виражену форму суннiто-шиiтського конфлiкту. За ним ховалися претензiї правителiв двох держав на верховенство в мусульманському свiтi. У боротьбi, що розгорнулася, османськi султани намагалися заручатися пiдтримкою середньоазiйських володарiв, що сперечались iз Сефевiдами. У противагу цим зусиллям iранська верхiвка шукала собi союзникiв головним чином у середовищi християнських монархiв, стурбованих широкою османською експансiєю в Схiднiй i Центральнiй Європi. Стратегiчне положення Пiвнiчного Кавказу мiж Чорним i Каспiйським морями, Схiдною Європою i Передньою Азiєю, на важливих комунiкацiях, що з'єднували Схiд i Захiд, iз самого початку конфлiкту привертало увагу правлячих кiл країн-суперниць. Для Порти контроль над цим регiоном забезпечував сталiсть зв'язкiв iз суннiтскими емiрами Середньої Азiї i надавав зручний плацдарм боротьби проти Сефевiдiв. Для останнiх закрiплення на тiй же територiї дозволяло перервати зносини Порти iз Шейбанидами й одночасно налагодити власнi контакти iз союзниками по антиосманських коалiцiях.
Вже в першi десятилiття XVI в. вiдзначаються зустрiчi сефевiдських емiсарiв iз правителями Московської держави, але лише iз середини того ж сторiччя Іван Грозний i його оточення починають серйозно цiкавитися подiями на Пiвнiчному Кавказу. Тому сприяють установлення стiйких зв'язкiв з кабардинськими князями i грузинськими государями, а також включення до складу царських володiнь Астраханського ханства, що забезпечило вихiд Москви до Каспiйського моря. Найбiльш яскравим вираженням змiн, що наступили, можна вважати прийняття Кабарди пiд московське заступництво в 1557 р. Однак успiшно продовжити свою кавказьку полiтику московський уряд не змiг, тому що було зайнятий вiдображенням iнтервенцiї шведiв i полякiв на заходi й османо-кримських навалах на пiвднi. У результатi позицiї Росiї на Кавказу виявилися досить слабкими.
спiрну територiю на сфери впливу: Схiдна Грузiя i Схiдна Вiрменiя, Азербайджан i Дагестан виявилися пiд владою iранських шахiв; Захiдна Грузiя i Захiдна Вiрменiя, Абхазiя i землi адигiв у Причорномор'ї i Прикубань вiдiйшли до османських султанiв. Однак жодна зi сторiн не була задоволена досягнутими результатами.
На рубежi XVIII в. починається нова фаза в мiждержавному конфлiктi за Пiвнiчний Кавказ. Вона знаменується включенням у боротьбу третьої держави — петровської Росiї, а також значним посиленням активностi захiдноєвропейських країн — Англiї, Францiї, Австрiї, Швецiї, Пруссiї.
При реалiзацiї своїх задумiв на Пiвнiчному Кавказу Петро I i його спадкоємцi зштовхнулися зi значними труднощами. До них насамперед потрiбно вiднести складну європейську ситуацiю, що не дозволяла Петербурговi концентрувати всю увагу на здiйсненнi цiлей схiдної полiтики. Не менш важливим були значна далекiсть цiєї територiї вiд основних економiчних i полiтичних центрiв держави i вiдсутнiсть розвитий системи комунiкацiй, що зв'язували Кавказ з центральними районами Росiї. Тому мiсцева росiйська адмiнiстрацiя випробувала постiйнi утруднення з погляду як людських ресурсiв, так i матерiального забезпечення вiйськових гарнiзонiв i росiйських союзникiв iз середовища горянського населення. У подiбних умовах вона волiла використовувати дипломатичнi переговори, а не вiйськову силу, тактику «ласкания» кавказьких володарiв i старшин, нiж терор i репресiї, чим вигiдно вiдрiзнялася вiд шахських, султанських або ханських намiсникiв, що звикли дiяти методами лякання i насильства. З початку 60-х рокiв XVIII в. полiтика царського уряду стає бiльш активною, наступальною, у нiй усе ширше починають використовуватися примусовi мiри, що особливо виразно проявилося в конфлiктi з кабардинськими князями через Моздок i переселення прийнявши християнство осетин i iнгушiв на рiвниннi землi. Однак у цiлому курс росiйської влади вiдрiзнявся бiльшою гнучкiстю, прагненням не доходити до вiдкритого конфлiкту. Коли ж вони вiдходили вiд полiтичних методiв рiшення кавказької проблеми, їхнє положення в регiонi помiтно ускладнювалося.
Вiдмiтною рисою дiй iранських i османських правителiв у регiонi було наполегливе бажання використовувати релiгiйнi симпатiї мiсцевого населення в полiтичних цiлях. Так, Порта i кримський хан, домагаючись посилення свого впливу, намагалися залучити на свою сторону мусульман-суннiтiв, пропонували їм своє заступництво й одночасно вогнем i мечем насаджували мусульманство серед черкеських племен. Такої ж тактики у вiдношеннi горцiв-шиїтiв дотримувався шахський двiр. Однак його старання, так само як i дiї його противникiв-суннiтiв, не мали великого успiху. Вiдверто насильницькiй i експансiонiстськiй полiтицi, що проводилася шахським двором, Портою i її васалом-кримським ханом, населення Пiвнiчного Кавказу вiддавало перевагу курсовi росiйського уряду. Про це свiдчать спiльнi дiї по вiдображенню кiлькаразових навал як османо-крымских, так i iранських феодалiв, участь горцiв на сторонi Росiї в росiйсько-турецьких вiйнах XVIII в.
У мiждержавнiй боротьбi за Пiвнiчний Кавказ протягом XVIII в. простежується кiлька етапiв, вiдмiнних i по розмiщенню сил, i по висуванню на перший план окремих територiй, де спостерiгалося вкрай гостре зiткнення протиборчих сторiн. Першi два десятилiття ведуче мiсце в задумах Стамбула i Петербурга займала Кабарда. Однак успiхи Росiї в Пiвнiчнiй вiйнi, занепад влади Сефевiдiв в Іранi i явнiй загрозi оволодiння узбережжя Каспiю Портою пiдштовхнули Петра I на якнайшвидшу реалiзацiю частини його схiдної програми — установлення контролю над Прикаспiйськими областями, що було закрiплено в пiдписаному Петром I iз представниками шахського двору Петербурзькому договорi 1723 р. i в росiйсько-турецькому трактатi 1724 р. У наступному двадцятилiттi центр протиборства перемiщається в Дагестан i сусiднi з їм територiї, що з часу Гянджинского трактату 1735 р. перетворилися в об'єкт завойовницької полiтики Надир-шаха. Ослаблення активностi Росiї в кавказьких справах сприяло не тiльки успiшним дiям iранського полководця, але i новим зусиллям Порти по пiдривi впливу своїх супротивникiв на Кавказу i по змiцненню власних позицiй у регiонi.
i Кабарду, але i на Осетiю, Інгушетiю, Чечню й iншi областi. Росiйсько-турецька вiйна 1768—1774 р. остаточно змiнила розмiщення сил у регiонi на користь єкатерининської Росiї. Вiдповiдно назрiла необхiднiсть вибору заступництва визначила поетапне приєднання окремих територiй Пiвнiчного Кавказу до Росiйської держави: Інгушетiї i Схiдної Осетiї в 1770 р., Кабарди в 1774 р., Чечнi, шамхальства Тарковкого i Пiвнiчної Кумикiї в 1781— 1796 р. i Дагестану в цiлому в 1813 р.
Приєднання Пiвнiчного Кавказу до Росiї сприймалося народами регiону як результат полiтичного союзу, спрямованого проти загальних ворогiв, а не як акт їхнього перетворення в пiдданих росiйського царя. Таким чином, яснi мотиви часто мiнливої зовнiшньополiтичної орiєнтацiї мiсцевих володарiв i старшин, для яких визнання сюзеренiтету Росiї не означало припинення своєї державної самобутностi. У XVIII в. для неї на першому мiсцi залишалися полiтичнi цiлi, а не задачi колонiального пограбування або насильницької асимiляцiї. У пiдсумку визвольна боротьба горцiв проти схiдних завойовникiв пiдкрiплювала зусилля Росiйської держави по змiцненню своїх пiвденних границь. У ходi спiльних зусиль по вiдображенню агресивних устремлiнь правителiв Ірану, Османської iмперiї i Кримського ханства мiцнiла бойова спiвдружнiсть, закладалися традицiї взаємної допомоги i пiдтримки.
1. Алиев Ф. М. Антииранские выступления. -М. – 1987. С. 354.
2. Ахмадов Я. З. Взаимоотношения Чичено-Ингушетии с Россией в XVI- в начале XХ ст. Грозный – 1981. С. 465.
4. Белокуров С. А. Сношения России с Кавказом.. С. 267.
5. Веселовский Н. И. Военно-исторический очерк города Анапы П. – 1914. С. 198.
6. Гербер И. Г. Описание стран и народов. М. 1976. с. 307.
8. Дудков П. Г. Материалы для новой истории Кавказа. Ч. 1. СПБ, 1869.
9. Дорожный С. П. Материалы для истории русского флота. М. – 1975,с. 269.
10. Зуев М. Н. История России М. – 2005. С. 709.
11. История народов Северного Кавказа с древних времен до конца XVIII ст. - М.–1988. Ст. 507.
12. История Кабардино-Балкарской АССР// М:. – 1976. Т. 1.
13. История Грузии с древних времен до XIX ст. Т. 2.
14. Кудашев. В. Н. Исторические сведения о кабардинском народе С. 324.
16.. Киняпина Н. С.,Орлов А. С. История АССР./ / Е:. – 1981. Ст. 407
17. Кабардино-русские отношения в XVI-XVIII ст./ Т. 1-2.// М:. – 1987.
19. Лысцов В. П. Персидский поход Петра І. М:. – 1950. с. 213.
20. МiхнєваР. М. Росiя та Османська iмперiя в мiжнародних вiдносинах 1739-1756 рр.// М:. – 1985. с. 239.
21. Сокуров В. Н. Внешнеполитическое положение Кабарды в посл. чв. XVII- в первой чв. XVIII ст.// М:. – 1977.
22. Соловьев С. М. История России. Книга 11. Т. 22., М:. – 1963
25. Тамай А. Н. К вопросу о провале дагистанской кампании шаха Надира. Ст. 117. История Дагестана Т. 1//Ст. 678.
| 
