Історiя захiдноєвропейського феодалiзму
Вступ
феодала безпосереднiх виробникiв матерiальних благ. В умовах цього способу виробництва селяни надiлялися землею i мали своє господарство, що забезпечувало помiщикiв-феодалiв робочою силою. Користуючись землею феодалiв як надiл, селянин зобов'язаний був працювати на них, обробляти помiщицьку землю за допомогою своїх знарядь або вiддавати йому додатковий продукт своєї працi. Хоча феодал на вiдмiну вiд рабовласника не був повним власником селянина, економiчна залежнiсть селян вiд феодалiв доповнювалася їх позаекономiчним примусом.
Феодальних лад, будучи черговим ступенем в поступальному розвитку людського суспiльства, виникли в результатi розкладання рабовласницького, а в тих країнах, де не було рабовласницького способу виробництва, що склався, – первiсно-громадських буд. Перехiд вiд рабовласницької соцiально-економiчної формацiї до феодальної мав прогресивне iсторичне значення. Феодальнi виробничi стосунки з'явилися такою суспiльною формою, яка зробила можливим подальший розвиток продуктивних сил. Селянин, що мав своє господарство, був зацiкавлений в результатах своєї працi, тому його праця була ефективнiшою i продуктивнiшою в порiвняннi з працею раба.
Основнi риси, етапи розвитку i економiчна структура захiдноєвропейського феодалiзму
Багато проблем iсторiї феодалiзму достатньо дискусiйнi, зокрема його перiодизацiя. Останнiм часом найбiльшого поширення набуло видiлення наступних етапiв:
1. раннє середньовiччя
– V–IX ст. У цей перiод з'явилися першi паростки феодалiзму: земля концентрувалася бiля вищих шарiв суспiльства, формувався шар залежного селянства, встановлювалися васально-леннi стосунки;
2.
– Х – XIII ст. Для цього перiоду характернi панування доменiальної системи господарювання, феодальна iєрархiя, що оформилася, значний розвиток ремесла i торгiвлi. Вiдзначимо, що XIII ст. в Захiднiй Європi з'явилося своєрiдним пiком в розвитку феодалiзму. Аж до XIII ст. повсюдно наголошувався значний економiчний пiдйом, виросли тисячi мiст, багато хто з яких добився самоврядностi. У них трудилися ремiсники сотень спецiальностей, склалися цехи i гiльдiї. У сiльському господарствi виникли важливi удосконалення орних знарядь, вiдбувалася внутрiшня колонiзацiя: розчищання лiсiв, вiдкриття пусток, мелiорацiя. Економiчний пiдйом супроводився двух-, трикратним зростанням населення;
3. У феодальнiй системi виникли кризовi явища, з'явилися елементи раннього капiталiзму.
- панування крупної земельної власностi, що знаходилася в руках класу феодалiв;
- поєднання її з дрiбним iндивiдуальним господарством безпосереднiх виробникiв – селян, що часто зберiгали в iндивiдуальнiй власностi основнi знаряддя працi, худобу, садибу;
- своєрiдний статус селян, якi не були власниками землi, а були її утримувачами на рiзних умовах аж до права спадкового користування;
- переважання аграрного сектора над торгiвельним i промисловим;
- низький в цiлому рiвень технiки i знань, ручне виробництво, що надавало особливе значення iндивiдуальним виробничим навикам.
Звичайно, цi риси не вичерпують всiх особливостей феодалiзму. Необхiдно видiлити таку, як умовний характер феодальної власностi на землю i роздiлення права на неї мiж декiлькома феодалами. Феод був спадковою земельною власнiстю представники панiвного класу, пов'язаної з обов'язковим несенням вiйськової служби i iнших зобов'язань на користь вищестоящого сеньйора. Вищестоящий феодал теж вважався за власника даного феода. Ця специфiка породжувала особливу значущiсть феодальної iєрархiї i особистих васально-ленних зв'язкiв.
Експлуатацiя селянства здiйснювалася в рамках феодальної вотчини (французька сеньория, англiйський манор), яка стала основою для стягування феодальної ренти. Феодальна земельна рента – це частка продукту залежних селян, що привласнюється землевласником. Вона була економiчною формою реалiзацiї власностi феодала на землю, засобом позаекономiчного примусу.
Вiдомо три форми феодальної ренти: вiдробiткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк). В перiод становлення феодалiзму переважала вiдробiткова рента у поєднаннi з продуктовою. У XI–XV ст. У зв'язку iз зростанням мiст, розповсюдженням товарно-грошових стосункiв разом з ними набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю в тримання селян i жили за рахунок натурального i грошового оброкiв. Цей процес, що отримав назву комутацiї ренти, вiв до зростання економiчної незалежностi селянського господарства.
Сучаснi дослiдники вважають, що процес становлення феодалiзму йшов двома шляхами.
По-перше, як результат синтезу протофеодальних елементiв пiздньоантичного i варварських суспiльств (за еталон умовно приймають пiвнiчно-французьку модель феодалiзму, де вiн утвердился достатньо рано – на територiї Пiвнiчно-схiдною Галiї в VХI–IX ст.). Характерний, що швидше розвивалися тi регiони, де варварський елемент синтезу превалював над античним. Бiля варварських племен елементи нових ладiв знаходили вираження у використаннi рабiв патрiархального типа як землеробiв, поглибленнi соцiального розшарування, посиленнi влади вiйськових вождiв i королiв, все бiльшому розвитку дружинних стосункiв, що пiдривали систему вiйськової демократiї.
По-друге, так званий безсинтезний шлях генезису феодалiзму, що минав при повнiй вiдсутностi греко-римского i варварського синтезу або з дуже слабкими його елементами. Вiн характерний для Англiї (за винятком пiвденних районiв), Пiвденної Шотландiї, частково Нiмеччинi.
Традицiйно еволюцiю феодального способу виробництва починають розглядати з прикладу Пiвнiчної, що став класичним, Галiї, де в 486 р. виникло Франкська держава. (Франки – одна з конфедерацiй нiмецьких племен.) У V–VII ст. тут правила династiя Меровiнгов, з кiнця VII до середини IX ст. – Каролiнгiв.
Основнi вiдомостi про господарство франкiв меровингского перiоду мiстяться в судебнику "Саллiчеська правда". У землеробствi панувало двопiлля, обробляли жито, пшеницю, овес, ячмiнь, бобовi культури, льон. Поля спахували 2-3 рази, боронували, посiви прополювали, зачали застосовувати водянi млини. Розвинулося скотарство.
У V–VI ст. бiля франкiв вже iснувала приватна, вiльно вiдчужувана власнiсть на рухоме майно, iндивiдуально-сiмейна власнiсть на землю тiльки зароджувалася. Земля кожного села належала колективу її жителiв – дрiбних вiльних землеробiв, що складали общину. Вдома i присадибнi дiлянки були в iндивiдуальнiй власностi, але вiльно розпоряджатися спадковими надiлами мiг тiльки колектив общини. Лiси, пустки, болота, дорогi, неподiленi луги залишалися в спiльному володiннi.
В кiнцi VI ст. бiля франкiв виникла iндивiдуальна, вiльно вiдчужувана земельна власнiсть окремих малих сiмей – алод. Це привело до поглиблення майнової i соцiальної диференцiацiї, розкладання общини, стало передумовою зростання великої феодальною власнiстю. Права общини розповсюджувалися тiльки на неподiленi угiддя. Сама вона з колективу великих сiмей перетворилася на сусiдську общину-марку, що складалася з iндивiдуальних сiмей. Земля оброблялася в основному вiльними селянами, але франкське суспiльство знало напiввiльних i рабiв.
Крупне землеволодiння формувалося двома шляхами. По-перше, за рахунок тих, що королiвських земельних подарували свiтської i духовної знатi. По-друге, за рахунок масового розорення селян-аллодистiв, якi були вимушенi вiддаватися пiд заступництво крупних землевласникiв, що ставали їх сеньйорами (як i в античностi, цей акт називався коммендацией). Часто це означало вступ селян до поземельної залежностi.
У VIII–IX ст. у франкскому суспiльствi склалися основи феодального ладу. Зростання крупної земельної власностi прискорилося, крупнi землевласники почали прямо захоплювати селянськi надiли, складалися основнi класи феодального суспiльства.
рр.). У зв'язку з вичерпанням земельного фонду було встановлено, що земельнi подарували – бенефiцiї даються не навiки, а на термiн служби або довiчно, надалi можуть бути переданi iншому служивому людинi.
Ця реформа, по-перше, укрiпила коло дрiбних i середнiх феодалiв, що стали основою вiйськової органiзацiї; по-друге, укрiпила феодальну земельну власнiсть i збiльшила селянську залежнiсть, оскiльки земля давалася зазвичай разом з людьми, що сидять на нiй; по-третє, створила поземельнi зв'язки мiж скаржником i бенефiцiарiєм i сприяла встановленням васальних стосункiв. Крупнi землевласники також почали практикувати цю форму тих, що подарували, що сприяло оформленню iєрархiчної структури земельної власностi.
Паралельно формувався клас залежних селян. Розоряючись, вони легко потрапляли в поземельну i особисту залежнiсть вiд крупних землевласникiв. Проте феодали не були зацiкавленi в зганяннi селян iз землi, яка тодi була єдиним джерелом iснування. Навiть позбувшись алода, селяни брали у феодалiв землю в користування за умови виконання певних повинностей. Так, одним з важливих засобiв феодалiзму стала передача землi в прекарiй– умовне земельне тримання, яке крупний власник передавав в тимчасове користування частiше безземельнiй або малоземельнiй людинi, за що той повинен був виконувати панщину або платити оброк.
Особливi королiвськi грамоти передавали на мiсцевому рiвнi судовi, адмiнiстративнi, полiцейськi, податковi функцiї вiд государя магнатам. Те, що таке подарувало називалося iмунiтетом, воно фактично оформляло позаекономiчний примус. Основою господарської органiзацiї франкского суспiльства в VIII – початку IX ст. стала феодальна вотчина сеньйора. Розмiри їх були рiзними: великi по декiлька соток гектарiв i бiльш (3–4 тис. селянських тримань), середнi (з 3–4 сотнями тримань), дрiбнi (по декiлька десяткiв тримань). Як свiдчить "Капiтулярiй про вiлли" Карла Великого (кiнець VIII ст.), земля у вотчинi дiлилася на двi частки: панську, або домен (складала приблизно 25–30% майдани), що включала панське заорювання; i землю, що знаходилася в користуваннi залежних селян i складалася з надiлiв. Землi вотчинника лежали черезсмужно з дiлянками селян, тому панувала примусова сiвозмiна. Селяни виконували регулярну панщину 2–3 рази на тиждень в сезон сiльськогосподарських робiт. Селянськi тримання включали двiр з будинком, спорудами, орний надiл, iнколи сад i виноградник. Селяни користувалися неподiленими громадськими лiсами i пасовищами.
Залежне селянство каролинської вотчини дiлилося на три основнi групи:
1. колоны, їх була бiльшiсть – особисто вiльнi, але такi, що знаходилися в поземельнiй залежностi;
2. раби-серви– поземельний i особисто залежнi;
3. лiт, що займав промiжне положення, знаходився пiд патронатом якого-небудь феодала i тримав надiв в спадковому користуваннi [4, с. 54].
Поступово цi вiдмiнностi стиралися i селяни зливалися в єдину масу залежних. Всi вони платили оброк i виконували панщину.
було провести у вотчинi. Проте торгiвля не робила серйозного впливу на спiльний рiвень економiчного життя.
У 843 р. Каролiнська iмперiя розпалася на Захiдно-франкське королiвство, що з'явилося безпосереднiм попередником Францiї, Схiдно-франкське, що поклало початок Нiмеччини, i Середню Францiю, що включала областi уздовж Рейну, Рони i Італiю.
У Францiї в Х – ХI ст. панiвний клас повнiстю вiдокремився вiд iнших кiл, монополiзував всю власнiсть на землю. Це було вiдбито в правовiй нормi "немає землi без сеньйора". Пiд їх владу потрапили громадськi угiддя, залежнi селяни за користування ними тепер несли певнi повинностi. Оформилися баналiтетнi права сеньйорiв: монополiї на пекти, виноградний прес i млин, якi ранiше були в колективнiй власностi общини. Остаточно склалася феодальна iєрархiя.
вiльнi, але знаходилися в поземельнiй i судовiй залежностi.
характер прийняли розчищання пiд рiллю земель покладiв i лiсiв, так звана внутрiшня колонiзацiя. Розширення посiвних майданiв i зростання врожайностi сприяли пiдвищенню продуктивностi працi i створенню додаткового ренту у виглядi частки селянського урожаю. Тому в ХV – XVI ст. вони почали лiквiдувати панське заорювання i практикувати роздачу селянам в тримання всiх домениальных земель. Розповсюдилася так звана чиста сеньория. Продуктова рента була досить швидко замiнена грошовою, тому що на французьке село весь бiльший вплив почали робити мiста.
Основним постачальником продукцiї на ринок став селянин. Це мало багато наслiдкiв.
Скоплюючи засоби, селяни вже з ХV ст. почали купуватися на волю. Умови викупу були дуже важкими, особливо у церковних феодалiв. За користування землею, яка залишалася власнiстю феодала, селянин платив грошову ренту – ценз, тому його сталi називати цензитарием, а його дiлянка – цензивой. Феодал зберiгав судову владу над селянством, але вже як вiльнi люди – вилланы– селяни могли звертатися до королiвського суду. Крiм того, до особистої свободи могло привести участь в хрестових походах; велику роль зiграла також класова боротьба селян.
Посилилася диференцiацiя селянства. Можливiсть закладати або продавати цензиву привела до появи в XIV–XV ст. прошарки збiднiлих селян. Будучи не в змозi виплатити борг, вони були вимушенi найматися на роботу до сеньйор або заможних сусiдiв. Так виникла категорiя сiльських найманих робiтникiв. У цей же перiод сформувався новий погляд селянського тримання – оренда землi. Сталися змiни i в положеннi панiвного класу – з XIV ст. головною формою зв'язку мiж сеньйорами i їх васалами стало те, що не умовне земельне подарувало, а так званий рентний феод, коли васал отримував за службу вже не конкретну дiлянку землi, а тiльки ренту з нього. Розповсюдилася система феодальних контрактiв, коли васал служив протягом певного термiну за грошову плату. Все бiльше знати зосереджувала свої iнтереси не на господарюваннi, а на вiйськовiй i адмiнiстративнiй службi. Таким чином, васальнi зв'язки вiдривалися вiд земельних тримань i перетворювалися на чисто грошовi стосунки, що вело до розвалу колишньої феодальної iєрархiї.
повiльно. Довше зберiгалася аллодiальна власнiсть рiзних кiл суспiльства, у тому числi вiльних селян, що поєднувалася з ленними володiннями. Олени (аналогiчнi франкскимфеодам) бiльш тривалий час (до XI ст.) залишалися неспадковими.
На вiдмiну вiд Францiї особливо важлива роль в процесi Феодалiзування Нiмеччини належала єдинiй ранньофеодальнiй державi з сильнiшою владою, тому перiод феодальної роздробленостi зачався в Германiї декiлька пiзнiше.
з'явилися села "змiшаного типа", в яких були володiння одного або декiлькох вотчинникiв, надiли вiльних селян i господарства залежних крiпакiв. Таке село зберiгало розпорядки сусiдської общини-марки, що пояснює сповiльненiсть аграрного перевороту в Германiї, що завершився лише в ХI ст. Як i у Францiї, тут складувалася крупна i дрiбна свiтська i церковна вотчина, експлуатацiя селянства здiйснювалася частiшим у формi панщини i оброчних платежiв.
До кiнця ХI – початку ХII ст. змiшане село перетворилося у феодальне.
Серед селян видiлялися особисто залежнi манципiї i серви, частка яких сидiла на землi, а частка була дворовими людьми феодала, поземельний залежнi прекаристи i особисто вiльнi власники надiлiв – аллодисти Панiвний клас також не був однорiдним, в Х ст. сформувалася iєрархiя король – князi вiльнi панове, в Х – ХI ст. з'явилося рицарство.
Як i у Францiї, розвиток продуктивних сил, пiдйом мiського ремесла втягував село в товарно-грошовi стосунки, що викликало змiни в аграрних буд. Зростання населення породжувало брак земель. Ця проблема вирiшувалася за рахунок внутрiшньої i зовнiшньої колонiзацiї. У ХII – ХIII ст. сталося розкладання старої вотчинної системи i з'явилася "чиста сеньория". На вiдмiну вiд Францiї, де селяни зберiгали права на свiй надiл, в пiвденних i пiвнiчно-захiдних нiмецьких землях селяни перетворилися на короткострокових арендарiв-мейерiв. У Середнiй Нiмеччинi i в пiвденно-захiдних областях збереглася так звана сеньорiя", що "окам'янiла, з доменом, спадковими селянськими триманнями i барщиною, хоча i тут здiйснився частковий перехiд до грошової ренти. Це привело до зникнення найбiльш важких форм особистої залежностi селян, багато хто отримав особисту свободу, але часто даний процес супроводився втратою спадкових прав на землю. Посилилося розшарування селянства.
У XIV–XV ст. i селяни i феодали все бiльше втягувалися у зв'язку з ринком. Але з початку XIV ст. в економiцi Нiмеччини, як i всiєї Захiдної Європи, спостерiгалися деякi явища занепаду. Несприятливо позначилися характернi для цього перiоду ножицi цiн: високi цiни на ремiсничi вироби i низькi – на сiльськогосподарськi продукти, особливе зерно. Ситуацiю загострила епiдемiя чуми в 1348–1349 рр., епiдемiї 60–70-х рр., вiйни, лава неврожайних рокiв. Зникла майже 1/5 частка поселень. При спадi населення стало невигiдним товарне зернове господарство в широких масштабах, що вело до скорочення посiвних майданiв.
В аграрний лад XIV–XV ст. намiтилися двi тенденцiї. Перша характерна для територiй на схiд вiд Ельби, для ранiше колонiзованих земель, друга – до заходу. На схiд вiд Ельби було багато вiльних селян, що мали 2/3 ораної землi. Рицарство, прагнучи пiдвищити прибутковiсть своїх володiнь (почав рости попит на хлiб для вивозу його за кордон, особливо до Нiдерландiв), зачало зганяти селян iз землi i використовувати їх на панщинi. Це зумовило масове особисте закрiпачення до кiнця XV ст. як бiдноти, так i заможних селян.
На захiд вiд Ельби перебудова вотчини привела до часткової або повної вiдмови вiд панського заорювання. У Пiвнiчно-захiднiй Нiмеччинi частка селянства полiпшила своє положення, тут склався шар вiльних заможних селян-майеров. Вони вели господарство на великих – в 20–40 га– дiлянках, платили крупнi чиншi i використовували працю збiднiлих селян. У Пiвденно-захiднiй Нiмеччинi, де панувала "чиста сеньорiя", переважали дрiбнi селянськi господарства, особливо далеко зайшло майнове розшарування селянства. Феодали намагалися рекомутувати ренту, погiршити умови оренди, використовували особистi i судовi повинностi селян, намагаючись вiдновити їх особисту залежнiсть, що викликало багаточисельнi селянськi виступи.
Для Англiї характерний безсинтезний шлях розвитку феодалiзму, що зумовило вiдносно повiльне феодалiзування, що завершилося в XI ст. На початку середньовiччя англосакси жили общинами. Природнi умови i периферiйне положення гальмували розкладання первiснообщинних стосункiв. Аж до XI ст. основну масу населення складали вiльнi селяни-общинники. Вони володiли досить крупними дiлянками землi – гайдами, звичайнi близько 50 акрiв. Це передбачало наявнiсть великих патрiархальних сiмей i затримувало виникнення в Англiї вiльно вiдчужуваної земельної власностi типа алода.
Земля, доходи вiд якої передавалися кому-небудь, називалася бокленд. З його появою виникло крупне феодальне землеволодiння, оскiльки право отримання доходiв незабаром перетворилося на право власностi на цю землю. Селяни ставали залежними, хоча i зберiгали особисту свободу. Крупне церковне i свiтське землеволодiння сформувалося в IX–XI ст.
Багато селян опинилися в поземельнiй залежностi вiд лорда. Якщо ж лорд отримував судовий iмунiтет над певною територiєю, то її жителi потрапляли в судову залежнiсть. Така територiя перетворювалася на феодальну вотчину – манор.
У 1066 р. Англiя пiддавалася нормадському завоюванню, що прискорило феодалiзування, оскiльки французький феодалiзм був зрiлiшим. Захопивши землю i полiтичну владу, завойовники насаджували звичнi ним порядки. Судячи по проведенiй в 1086 р. всеанглiйського поземельного перепису ("Книга Страшного суду"), феодальна вотчина-манор набула закiнченої форми, пiдпорядкувала ранiше вiльних общинникiв. Господарство грунтувалося вже на панщиннiй працi залежних селян. Велику частку складали вилланы (схожi на французьких сервiв), що мали повний надiл землi (30 акрiв) або його частка, що виконували панщину, несли натуральнi i грошовi платежi. Були також бордарiї – залежнi селяни з надiлом меншим, нiж бiля виллана (7-15 акрiв). Існували коттери – залежнi дрiбнi селяни з 2 – 3 акрами присадибної землi, вони також працювали пастухами, ковалями, теслярами. Саму нижчу категорiю складали серви – як правило, дворовi люди, що не мали надiлiв i виконуючi рiзнi важкi роботи. Залишалося досить багато особисто вiльних – фригольдерiв. Впродовж ХII ст. рiзнi категорiї селянства все бiльше перетворювалися на залежних вилланов, основним обов'язком яких була панщина 2–3 днi в тиждень, оброки, лава довiльних податкiв, церковна десятина.
У ХII – ХIII ст. аграрна еволюцiя Англiї йшла суперечливими шляхами. Удосконалювалося землеробство, утвердилосьтрьохпiлля, збiльшився майдан обробленої землi. Попит на шерсть стимулював розвиток вiвчарства. Пiд впливом товарно-грошових стосункiв з середини ХII ст. намiтилися двi тенденцiї. Одна – у бiк особистого звiльнення селян i комутацiї ренти. Вiллани перекладалися на положення копигольдерiв – утримувачiв землi по копiї, звiльнялися вiд найбiльш важких Форм особистої залежностi, перекладалися на натуральний або грошовий оброк. Власники деяких маноров орiєнтувалися на використання працi батракiв, в ролi яких виступали коттери. Інша тенденцiя – до розширення домениального господарства, зростання панщинної експлуатацiї, змiцнення особистої залежностi вилланов. Це було наслiдком зростання експорту шерстi i зерна, причому головну роль в нiм грали Феодали, що отримували великi прибутки.
У XIV–XV ст. комутацiя ренти набула бiльшого поширення в порiвняннi з попереднiм перiодом, селянське господарство зачало конкурувати з домениальным. Останнє ставало невигiдним, феодали все частiше вiдмовлялися вiд панщини, що викликало брак робочої сили. Суперечностi загострилися у зв'язку з епiдемiєю чуми. У цих умовах держава видала лаву законiв (1349, 1351, 1361, 1388, вiдомих як "робоче законодавство"), по яких всi особи вiд 12 до 60 рокiв, що не мали коштiв для життя, зобов'язанi були найнятися на роботу за плату, яка iснувала до чуми, за вiдмову вiд найму загрожувала в'язниця. Так феодали намагалися заповнити брак робочої сили. Феодали, що вели панщинне господарство, рекоммутували ренту, повертаючи в свої манори що пiшли в мiста вiлланiв.
Ця сеньйорiальна реакцiя привела до рiзкого загострення боротьби селян, що вилилася в найбiльш крупне i органiзоване повстання середньовiччя пiд буттям на чолi Уота Тайлера (1381). Потерпiвши поразку, повстання проте сприяло звiльненню вилланiв вiд особистої залежностi. В кiнцi XIV–XV ст. бiльшiсть з них покупалася на волю.
На початку XV ст. домениальное господарство було майже повнiстю лiквiдоване, землi здавалися в тримання або оренду. Селянське господарство стало головним постачальником продукцiї на ринок. Спочатку воно не могло вiдшкодувати згортання домениального виробництва, тому до кiнця XV ст. виявилися деякi ознаки занепаду. Але вони спiвiснували з прогресивнiшими формами – дрiбнотоварним селянським господарством i помiщицьким господарством нового типу. Видiлилася верхiвка селянства, що складала в Англiї близько 15%, – йомены, в неї входили не лише фригольдери, але i багатi копигольдеры. У цiй середi розповсюдилася фермерська оренда. З'явилося i нове дворянство – джентри, яке умiло пристосовувалося до нових умов, тiсно зв'язалося з ринком.
Висновок
Феодалiзм в Захiднiй Європi в своєму розвитку минув декiлька етапiв. Історiя захiдноєвропейського феодалiзму дiлиться на три великi перiоди. Раннiй феодалiзм (раннє середньовiччя) – з V ст. до кiнця Х ст. Це час формування феодального ладу, його генезису, коли складається феодальне крупне землеволодiння i вiдбувається поступове закрiпачення феодалами вiльних селян – общинникiв. Повнiстю панує натуральне господарство. Найбiльш значною ранньою феодальною державою було королiвство франкiв. Перiод розвиненого феодалiзму (розквiт середньовiччя) охоплює XI–XVст. Це час не лише повного розвитку феодального способу виробництва в селi, але i успiхiв середньовiчних мiст з їх цеховим ремеслом i торгiвлею. На змiну полiтичної роздробленостi приходять централiзованi крупнi феодальнi держави. І, нарештi, це час потужних селянських повстань, що приголомшували середньовiчне суспiльство. Перiод пiзнього феодалiзму (пiзнє середньовiччя) – кiнець XV – середина XVII d. – час розкладання феодалiзму i визрiвання в його надрах нового, капiталiстичного способу виробництва.
Основною формою, в якiй здiйснювалася експлуатацiя феодалами селян, була феодальна рента, що поглинала частенько не лише додаткову працю, але i частку необхiдної працi крiпосних селян. Феодальна рента була економiчним вираженням власностi феодала на землю i неповної власностi на крiпосного селянина. Історично iснувало три її вигляду: вiдробiткова рента (панщина), рента продуктами (натуральний оброк) i грошова рента (грошовий оброк). Зазвичай всi цi види феодальної ренти спiвiснували одночасно, проте в рiзнi iсторичнi перiоди феодалiзму одна з них була такою, що превалює. Спочатку домiнуючою формою феодальної ренти була вiдробiткова, потiм – рента продуктами, i на останнiх етапах феодального способу виробництва – грошова рента.
Таким чином, в V–XVст. для аграрного сектора захiдноєвропейського регiону були властивi деякi спiльнi риси: формування крупного феодального землеволодiння (англiйський манор, французька i нiмецька сеньйорiя), що обробляється працею рiзних категорiй залежних селян (сервiв, вiлланiв, коттерiв, копигольдерiв), розвинена система iмунiтету i васально-ленних стосункiв. Спiльною була також тенденцiя дiї товарно-грошових стосункiв на аграрний лад: поступове згортання доменiального господарства феодалiв, зростаюче значення натуральною, а потiм i грошової ренти, звiльнення селян вiд особистої залежностi, посилення їх майнового розшарування, зростання економiчної ролi селянського господарства. Спiльним явищем було також раннє виникнення мiст.
Таким чином, V–XVст. з'явилися найважливiшим етапом в розвитку захiдноєвропейського регiону. У цей перiод сформувалася i удосконалювалася феодальна структура, спостерiгався прогрес в аграрному секторi. Крупних успiхiв досягли мiста, що стали динамiчними центрами народного господарства, в яких зародилися зачатки капiталiстичного виробництва.
Список використаної лiтератури
"Экоперспектива", 1999.
2. Нарысы гiсторыi Беларусi. У 2-х ч. Ч. 1. М. П Касцюк, У. Ф. Iсаенка, Г. В. Штыхау iiнш. – Мн.:Беларусь, 1994.
"Экаперспектыва", 1995.
5. Экономическая история капиталистических стран: Учеб. пособие для экон. вузов; Под общ. ред. В. Т. Чунтулова, В. Г. Сарычева. – М.: Высш. шк., 1985. – 304 с.
|
