Історія економіки Німеччини

Історiя економiки Нiмеччини План 1. Економiка Нiмеччини 2. Епоха раннього феодалiзму (V-Х ст.) 3. Епоха розквiту феодалiзму (XI-кiнець ХV) 4. Економiчнi причини Реформацiї i Селянської вiйни Список використаної лiтератури 1. Економiка Нiмеччини Розвиток феодальних вiдносин в Нiмеччинi вiдбувався нерiвномiрно i в цiлому повiльнiше, нiж в романiзованих країнах. Це бути обумовлено клiматичними умовами, рельєфом мiсцевостi, низьким рiвнем розвитку продуктивних сил, наявнiстю великої кiлькостi вiльних земель, високим ступенем стiйкостi i пристосовностi общини— марки, перерiсши до початку феодальної епохи з родоплеменной в сiльську, територiальну, i iншими чинниками. Позначилося i те, що тут не було рабства, рабовласницької формацiї, за винятком лише захiдної частини країни, яка на рубежi нашої ери потрапила пiд владу римлян. Тому для Нiмеччини характерний не синтезнийшлях розвитку феодалiзму, що поєднує античнi i варварськi елементи, а перехiд до феодального способу виробництва безпосередньо вiд розкладання первiснообщинного устрою. Закрiпачення вiльних общинникiв було скрутнiшим, нiж перетворення колишнiх рабiв в крiпосних, що спостерiгалося в романiзованих країнах. Введення нiмецькими завойовниками на цих територiях громадського ладу не тiльки уповiльнило закрiпачення, але в деякiй мiрi i пом'якшило труднощi цього процесу. Завдяки характерним особливостям, запозиченим у її прототипу, вона впродовж всього середньовiччя була єдиним вогнищем свободи i народного життя» . Рiвновагу римських i нiмецьких почав в Галiї забезпечило затвердження феодальних вiдносин в VIII—IXвв. У Італiї, де наголошувалося явне переважання римських почав, феодалiзм затвердився в X в., а в Британiї, Нiмеччинi, Скандинавiї, де римськi засади були або надзвичайно слабкi, або вiдсутнi взагалi, феодальний лад затвердився лише в XI—XIIIвв. 2. Епоха раннього феодалiзму ( .) До кiнця I ст. н. е. у нiмецьких племен продовжувала зберiгатися колективна власнiсть на землю, але вона знаходилася в користуваннi окремих «великих сiмей», що полягали звично з трьох поколiнь родичiв. Перiодично вироблялися передiли орної землi, але присадибна земля, на якiй стояв будинок общинника, мабуть, вже була його власнiстю. Зародковими елементами майбутнього феодального ладу, якi згодом розвивалися i мiцнiли впродовж декiлькох столiть, були також дружинний лад нiмецьких племен, наявнiсть вiльних, вiльновiдпущеникiв i рабiв, поступове формування патронатних вiдносин. Правда, раб тут нагадував швидше за крiпосного або слугу. У подальшi столiття процес диференцiацiї родоплемiнної общини заглиблюється. На базi значних племiнних груп виникають бiльш менш крупнi народи: у гирл Рейну — фризи, по нижньому Рейну — франки, по середньому i верхньому Рейну — аллемани, мiж середнiм Дунаєм i Пiвнiчним морем, на сходi вiд Рейну — бавари, лангобарди, сакси i iн. У результатi на основi племiнних князiвств виникли герцогства: Швабiя, Баварiя, Франконiя, Саксонiя, Лотарiнгiя, Фрiзiя. Поглиблення розшарування пов'язане i iз завойовними походами в межi Пiзньої Римської iмперiї, де обиранi на час походу нiмецькi королi i герцоги одержували землi римських власникiв, а також з розповсюдженням християнства. Завершальним етапом перетворення родоплемiнної общини в сусiдську, територiальну, що визначив неминучiсть встановлення нового, феодального ладу, було виникнення алода. Це означало, що орна земля, що була ранiше власнiстю общини—марки, стала спадковим, хоча i не безумовним володiнням окремих сiмей, яку вони могли вiльно вiдчужувати шляхом купiвлi-продажу i iншими способами. Прикладом послужила не тiльки римська приватна власнiсть на землю, але i перш за все власний нiмецький досвiд. Так, в тiсних долинах Бергського округу, на вузьких возвишенностях мiж болотами у Вестфалiї, в бiльшостi альпiйських долин рельєф мiсцевостi спочатку зумовив практику передачi земель в спадкове користування. З виникненням права передачi садиби третiм особам i в iнших районах Нiмеччини розвертається боротьба за перетворення орних земель у вiльно вiдчужувану iндивiдуально-сiмейну власнiсть, що виразилося у вiдмовi вiд передiлiв орних земель. Баварська i Саксонська «Правда» Про подiбний розвиток процесу, що вiдбувається в рiзних нiмецьких землях з рiзною швидкiстю, свiдчать численна нiмецька «Правда» — записи звичного права нiмецьких племен, складенi мiж V i IX вв., а також дослiдження учених, зокрема роботи Ф. Енгельса «Марка», «До iсторiї стародавнiх германцiв», «Франкськiй перiод» мав рiднi, вiру (вергельд) одержував герцог або патрон, тобто той, кому убитий коммендiровался (вручав себе) за життя. У системi штрафiв i пенею разом iз сплатою на користь родичiв велику роль виконував внесок на користь фiску. І головне — у баваров, що мали малi сiм'ї, глава був вiльним общинником, членом маркового союзу i власником алода. Алод вiльного бавара як частка в общинi-марцi вже був товаром: земля могла купуватися i даруватися. Заборонялося лише примушення до продажу i дарування, але ця заборона залишалася тiльки на паперi. Довести примушення до дарування або продажу було вельми непросто. Баварське суспiльство досягло значної диференцiацiї. Разом з вельми заможними общинниками, що володiли десятками рабiв i що наближалися за своїм статусом до дрiбних вотчинникiв, тут були бiдняки i «гiршi люди». Вiльнi бавари втрачали свободу в результатi насильницьких викрадань з метою продажу в рабство, а такi на основi заставництва особи боржника, коли вiн не мiг виплатити високi вiри i штрафи. Розташована на пiвднi Нiмеччини Баварiя вже в VI в. визнала верховенство Меровiнгов. Правда, полiтично влада Меровiнгов була в значнiй мiрi номiнальною, але баварська знать швидко оцiнила вигоди християнства як iдеологiчної системи феодального суспiльства, що складалося. До початку VIII в. християнство остаточно затвердилося по всiй територiї Баварiї. При Карлi Великому процес закрiпачення селян Баварiї швидшав. Продаж, дарування, дроблення селянського надiла — гуфи, королiвськi подарує земель свiтським i духовним феодалам на основi бенефiцiєв, що стали згодом (XI в.) спадковими ленамi, неминуче вели до виникнення крупної земельної власностi i затвердження економiчної i особистої залежностi вчорашнiх вiльних общинникiв вiд свiтських i духовних феодалiв. могла перетворити общинника на крiпосного (серва) за повторне порушення заборони працювати в недiлю. Повинностi селян складалися з панщини (польової, садової, транспортної i т. п., кладки вапняних печей, споруди панських дворiв, хлiвiв, комор, сiнникiв i т. д.). Селяни платили натуральнi оброки зерном, льоном, медом, курми, яйцями i т. д. Селянин вносив особливий побiр за право пасти худобу на громадському лугу. Панщина на церковнiй землi складала три днi в тиждень, тобто 50% робочого тижня. Крiм того, в 779 р. у Франкськом державi була введена «велика десятина» — податок (подати) на користь церкви у розмiрi 1/10 урожаю. Пiсля 32-рiчної вiйни Карл Великий в 804 р. отримав перемогу над саксонцями. «Саксонська Правда», записана на рубежi IX в., але що вiдображає i ранiшнi риси саксонського суспiльства, також свiдчить, що колишня майнова рiвнiсть давно вже перестала iснувати, хоча процес диференцiацiї протiкав тут повiльнiше, нiж в Баварiї. Документ повiдомляє про наявнiсть знатi (нобiлi або зделiнги), вiльних (фрiлiнги) i напiввiльних (лацци або лiт). У VIII в. частина фрiлiнгов вступила пiд патронат знатi; почастiшали факти дарування майна нобiлям. Лiт знаходився залежно вiд пана i мiг добитися свободи за викуп. Разом з тим лiт ще не повнiстю втратив свободу, вони правоспроможнi i дiєздатнi i навiть могли володiти рабами. Таким чином, феодальнi вiдносини у саксiв знаходилися ще в зачатковому станi, але розвиток соцiальної диференцiацiї i збiльшення числа дарувань, частiше, мабуть, вимушених, свiдчать про появу алода. У непокiрнiй Саксонiї вогнем i кров'ю упроваджувалося християнство. Карл Великий виробив масовi висилки саксiв в глиб Галiї i повнiстю виселив нордальбiнгов. Саксонська знать була зрiвняна в правах i положеннi з франкськiмi феодалами. Втiм, сепаратизм саксонських феодалiв наполегливо тримався протягом сторiч. Насильно хрещенi сакси стали об'єктом феодальної експлуатацiї з боку держави, своїх i франкськiх феодальних сеньйорiв. У 843 р. сини Людовика Благочестивого на основi Верденського договору подiлили землi Священної Римської iмперiї, створеної в 800 р. їх дiдом Карлом Великим. Землi за Рейном, частково — по Рейну i його правим притокам, Баварiю одержав Людовик Немецкий. Це Восточнофранкськоє держава i стало називатися «країною тевтонiв». У 962 р. Вiдгiн I з саксонської династiї вiдновив Римську iмперiю. Згодом ця подiя стали називати «Вiдновленням Священної Римської iмперiї». З тих пiр государ нiмецький буде одночасний i государем iталiйським, нерiдко вiддаючи безпосередньо нiмецькi справи на вiдкуп свiтським князям i королям i на основi iнвестiтури, (обмеженої в 1122 р. свiтської iнвестiтурой), тобто надiлом вибраної духовної особи землею, — духовним князям. Прагнення нiмецьких королiв (iмператорiв) до свiтового панування в поєднаннi з виборнiстю їх курфюрстами (духовними i свiтськими князями-виборцями), пiдтвердженою згодом Золотою буллою (1356), на сторiччя закрiпило роздробленiсть i багатовладдя в Нiмеччинi. Якщо вiдсутнiсть нiмецької держави до пори стримувала процес феодалiзування, а виникнення — прискорило його, то подальша полiтична роздробленiсть визначила вiдмiнностi в положеннi селянства Захiдної i Схiдної Нiмеччини, прикривала посилювання крiпацтва. Положення селянства IX в. був перiодом iнтенсивного закрiпачення землеробiв — общинникiв пiвденних районiв Нiмеччини. В цей час на схiд вiд Рейну зберiгалося ще порiвняно велике число вiльних власникiв своєї землi, хоча повнiстю вiльних сiл залишалося небагато. У X—XI вв. заможнi землероби, здатнi служити в кiнному вiйську, поповнюють ряди рицарства. Рiзниця мiж цими «неблагородними» i «благородними» лицарями зникає в XIII в. Збiднiлi землероби потрапляли в поземельну i особисту залежнiсть, стаючи крiпосними — херiге. Існували i справжнi холопи (лейбайгене), якi знаходилися в повнiй владi феодала i входили до складу його челядi. Нарештi, в XI в. з'явилося узагальнене поняття «селянин» — що означало, що грань мiж невоюючими землеробами i не працюючими на землi воїнами в цiлому визначилася. Вiльних селян ставало все менше. Економiчна роздробленiсть країни визначила вiдмiнностi в положеннi селянства Захiдної i Схiдної Нiмеччини. Звичнi повинностi селян як на заходi, так i на сходi країни — оброки, тобто рента продуктами. Селяни вiддавали в двiр пана крупну i дрiбну худобу, птаха, дичину, сало, сир, молоко, зерно, рибу, солод, пиво, овочi, мед, вiск, дрова, льон, нерiдко ремiсничi вироби — шпори, бочки, коси, сокири i сокири, меблi, пiдкови, взуття, шуби i т. д. Іншою повиннiстю була панщина, вельми рiзноманiтна — польова (урочна або почасова), робота на панських землях, рубка i валяння лiсу, корчування, випалювання вугiлля, перевiзнi i пiдводнi повинностi, будiвельнi роботи, обслуговування панського двору — вiд приготування їжi, прибирання примiщень до обов'язку годувати грудьми дiтей феодала. Надзвичайно тяжкою повиннiстю була десятина, яку нерiдко збирали не тiльки духовнi, але i свiтськi феодали. Разом з цим стягувався смертний побiр — передача пану частини майна померлого селянина (звично худоби). Цей побiр, iменований третиною, нерiдко розповсюджувався i на «вiльних» селян. У пiвнiчно-захiднiй Нiмеччинi крiпоснi селяни платили поголовну подать, що не застосовувалася на сходi, i смертний побiр не тiльки худобою, але i одягом. У пiвденних i пiвденно-захiдних районах панщина лише рiдко замiнювалася грошовою рентою. Продуктивнi сили вантажопiдйомнiсть возiв i возiв, вiтрянi млини, що стали незабаром обов'язковою приналежнiстю сiльського ландшафту. Трипiльна система, що зрiдка застосовувалася, в XII—XIII ст. ст. стане пануючою. І хоча продуктивнi сили залишалися низькими, заснованими на рутиннiй технiцi, феодалiзм, що формується, забезпечив вищу продуктивнiсть працi, нiж рабовласницький лад, про що наочно свiдчать вiддiлення ремесла вiд сiльського господарства i процес доповнення вiйськових, адмiнiстративних i культових функцiй мiст функцiй ремiсничого товарного виробництва i торгiвлi, що почався. 3 . XI - кiнець ХV) Феодальна iєрархiя «Порядок щитiв» До кiнця XI — початку XII вв. нiмецьке село стало в цiлому феодальним. Населення роздiлилося на вiльних i феодал залежних або крiпосних селян. Вiльнi, у свою чергу, дiлилися на двi обмеженi становi групи: на вiльних «благородного» походження панiв i на вiльнi, але «неблагороднi обличчя шеффенського стану». До першої станової групи вiдносилися духовнi i свiтськi князi, графи, лицарi, тобто крупнi феодальнi землевласники. Другу станову групу складали вiльнi землевласники — шеффени, чиншевiки, ландзасси (поселенцi), вiльнi вiд всяких селянських повинностей або платили так званий вiльний чинш2i судовий податок i iменованi особами шеффенського стани, оскiльки були пiдсуднi шеффенському суду, а також зобов'язувалися i допускалися до виконання функцiй засiдателiв присяг. Звiдси i назва — присяжнi. вiдносилася дана особа в системi феодальної iєрархiї. Володарi перших шести щитiв користувалися ленним правом i мали право володiти леном. Очолював феодальнi сходи король (iмператор), що вважався сюзереном, володарем верховних державних прав, «суддею над земельною власнiстю i леном, i над життям кожного». Прямими васалами короля були князi — «безпосереднi чини iмперiї», що мали своїх васалiв. Королю належав щит першого рангу. Щит другого рангу належав духовним князям — єпископам, абатам i iгуменям, третього — свiтським князям, якщо вони ставали васалами єпископiв, четвертого — графам, п'ятого — лицарям, шостого — субвасалам лицарiв. У п'ятий ранг «Саксонське зеркало» включало «осiб, що можуть бути шеффенамi». Сьомий щит належав «вiльним людям, народженим в браку», i ленного права не давав. Щит знижувався на один ступiнь, якщо феодал, як це часто бувало з свiтськими князями, ставав васалом рiвного собi по чину особи. Олени i ленне право числа iмперських входили i церковнi — «ськiпетроносниє» i «знаменниє» лени, передаванi свiтським князям, посадовi, чеканка монети i iн. Разом з ленамi, що знаходяться у володiннi «благородних» феодалiв, iснувала категорiя «неблагородних ленов» — лени сiльських старост i навiть «селянськi лени», тримання яких було пов'язане з певними повинностями. Разом з тим леном признавалося лише те, що феодал одержував як васал. Феодал мiг надiлити свого служивого людини (мiнiстерiала) iм'ям, але така операцiя, роз'яснює «Саксонське дзеркало», скоювалася не по ленному, а по доменiальному (земському) праву, оскiльки була передачею службовою. Ленна система в Нiмеччинi склалася повною мiрою i стала державною системою земельних вiдносин вже в XII в. У спадковi лени перетворилися графства. Навiть багато аллоїдальниє володiнь територiальних князiв i графiв стали ленамi. Аллоїдальниє землi, що збереглися ще у крупних територiальних власникiв, iнкорпорувалися (приєднувалися) в ленну систему, зберiгши лише свiй юридичний титул володiння. Феодальне землеволодiння прийняло характер ленної системи, сформувалося ленне законодавство. Ленне право регулювало всi сторони вiдносин власникiв i утримувачiв ленов, органiзацiї сiльськогосподарських робiт на ленних територiях, визначало пристрiй суспiльного життя країни. Особливо ретельно ленне право розмежовувало, що i в якi термiни належало одержувати власникам i утримувачам лена. Деяке ослаблення крiпацтва або вiдкупившися вiд пана. Деякi феодали, йдучи в похiд, вiдпускали своїх селян на свободу; сотнi дворянських пологiв зникли, а їх селяни добилися свободи. Але головна причина ослаблення крiпацтва до рiвня простої залежностi диктувалася необхiднiстю освоєння цiлинних земель, а при старих способах обробки збiльшити доходи феодала можна було лише на основi полюбовної угоди з власними селянами i прийшлими колонiстами. У схiднiй частинi Нiмеччини, в захоплених за Лабой слов'янських землях, нiмецькi селяни-переселенцi були звiльненi вiд панщини i платежiв наряд рокiв, користувалися пiльгами i привiлеями. Інакше не можна було привернути на схiд робочi руки. У цих умовах феодалам довелося дати особисту свободу залежним селянам всiєї Пiвнiчної Нiмеччини. У Саксонiї i сусiднiх пiвнiчно-захiдних областях з XIII в. створювалося мелковотчинноє феодальне господарство, розвивалася майерськая (майер — керiвник) оренда. Мiста Лише небагато мiст Нiмеччини були римського походження. Величезна бiльшiсть нiмецьких мiст виникла в XI - XIII вв. У XII в. у Нiмеччинi налiчувалися сотнi мiст, а в XIII— XIV вв. виникло близько 700 нових мiст. Середнiм вважалося мiсто з населенням 10 — 15 тис., крупним — 25 — 35 тис., дрiбним — 1 — 5 тис. Спочатку населення мiст складали крiпоснi, що бiгли вiд своїх панiв. Вони принесли в мiста початку маркового ладу i стародавнього народоправства у виглядi мiського веча (бурдiга). Але мiсто стояло на землi духовного або свiтського сеньйора, який здiйснював в ньому правосуддя, стягував побори, вимагав вiд городян явки в похiд. Поступово влада сеньйора подавила народнi збори. Городяни боролися за скорочення феодальних поборiв, торговi привiлеї, право на мiське самоврядування. Ця боротьба городян проходила у формi комунальних революцiй. Нерiдко мiста спиралися на пiдтримку iмператорiв, зацiкавлених в ослабленнi сеньйорiв i розумiючих роль i значення мiста як джерела фiнансових i людських ресурсiв. До початку XIV в. бiльшiсть мiст добилася незалежностi вiд сеньйорiв, але влада опинилася в руках мiської аристократiї — крупних купцiв, домовласникiв, лихварiв i землевласникiв, так званих аусбюргеров. У XV в. цей верхiвковий шар мiста став називатися патрицiатом. Цехи Основою життя мiста було товарне виробництво — ремесло i продаж виробiв. Як i скрiзь у феодальнiй Європi, формою органiзацiї ремiсничого виробництва був цех. Першi статути нiмецьких цехiв, що дiйшли до нас, вiдносяться до XIV — XV ст., хоча цехи виникли значно ранiше, в XI—XII вв. У ремiсничих майстернях бути зайнято двi-чотири люди, рахуючи i майстра. Виняток становили численнiшi будiвельнi органiзацiї. Статути регламентували вiдносини майстрiв, пiдмайстрiв i учнiв, термiни i умови учнiвства; визначали кiлькiсть, об'єм i якiсть вироблюваної продукцiї, її зовнiшнiй вигляд, упаковку i т. д... Одночасно цехи виконували функцiї кас взаємодопомоги, пiклувалися про вдiв i сирiт, несли охоронну i пожежну службу, захищали стiни рiдного мiста, брали активну участь в релiгiйному життi. нерiдко до роботи пiдключали сiльських i iногороднiх кустарiв. Таким чином, в XIV—XVст. у нiмецьких мiстах з'явилася децентралiзована мануфактура, хоча майстер-пiдприємець принаймнi на перших порах ще брав активну участь у виробництвi. Документи свiдчать про диференцiацiю мiського, що вiдбувається, зокрема ремiсничого населення. Були цехи багатi i бiднi, цехи, що користуються пошаною, i цехи «ганебнi». Особливо незавидним було положення численних пiдмайстрiв i учнiв, що становлять 55 — 60% мiського населення. В кiнцi XV в. 65% ремiсникiв крупних мiст сплачували податки по двох найнижчих ставках. В той же час вже у серединi XIV в. менше 6% мiських платникiв податкiв сплачували помайново-прибутковий податок бiльш нiж з половини загальної оцiнки майна, що свiдчило про високу концентрацiю власностi. магiстрат. Інодi цехи вимушували патрицiат роздiлити влада з цеховою верхiвкою. Нижчi шари Друк цеху пекарiв мiста (плебейство) нерiдко активно пiдтримували цеховi повстання, але нiколи не одержували влади i не добивалися хлiба i права. страйки в масштабах цеху, мiста або декiлькох мiст. Пiдмайстрiв сiкли батогами, клеймили, кидали у в'язницi, калiчили. Майстри застосовували локаути, систему «чорних спискiв». Союзи мiст Ганза мiст i бiльше 30 князiв, але внутрiшнi суперечностi незабаром привели до розпаду союзу. Вiн вiдродиться знов майже через сто рокiв всупереч «Золотiй буллi», яка заборонила мiстам об'єднуватися в союзи, i в 1381 р. зiллється з виниклим в 1376 р. Швабським союзом мiст. Швабсько-рейнський союз, створений для боротьби з податковими утисками за часiв Карла IV, об'єднав понад 80 нiмецькi i швейцарськi мiста. Проти об'єднання мiст виступили рицарськi союзи i пiдтримуючi їх князi на чолi з iмператором. У 1388 р. Швабсько-рейнський союз мiст зазнав вiйськової поразки у Вормса i розпався. Одночасно з мiськими союзами в Пiвденнiй Нiмеччинi складалися союзи по захисту торгiвлi в Пiвнiчнiй Нiмеччинi. До складу союзу пiвнiчних мiст входило бiльше 90 мiських общин. Це була знаменита Велика нiмецька Ганза (первинне значення готського слова «ганза» — натовп, згодом — союз купцiв за межею). Офiцiйне найменування Ганзи — «загальнонiмецьке купецтво». Виникнення союзу вiдноситься до XIII в., коли групи купцiв з пiвнiчнонiмецьких мiст створили Лондонську Ганзу, провiдним мiстом якої був Кельн. Знищення нiмецькими феодалами незалежностi полабських i поморських слов'ян i татаро-монгольске нашестя поруйнували торгiвлю Росiйських земель. Виниклий пролом i заповнила Велика нiмецька Ганза, скориставшись ослабленням слов'янської заморської торгiвлi. Органiзацiйно-полiтичне оформлення союзу вiдбулося у серединi XIV в. До складу Ганзи входили мiста, розташованi на побережжi Пiвнiчного i Балтiйського морiв, i ряд мiст на рiчках, що впадають в цi моря. В перiод могутностi Ганзи в неї входили деякi нiдерландськi мiста. Ядром Ганзи були Гамбург, Любек i Бремен. Ганза мала контори в Лондонi, Бергене, Новгородi, Псковi, Полоцке i багатьох iнших мiстах. Торгiвля Ганзи була посередницькою: iз слов'янських i скандiнавських країн до Захiдної Європи вивозилися сiльськогосподарська сировина, лiс, хутровина, дьоготь, сiль. Ганзейци жорстоко експлуатували данських i норвезьких рибакiв, забезпечуючи оселедцем майже всю Європу. На ринки скандiнавських країн, Польщi i Пiвнiчної Русi йшла ремiснича продукцiя Заходу, схiднi прянощi, винограднi вина, лiки. Але Ганза була не тiльки торговим союзом, вона мала i риси держави, вела вiйни за збереження i затвердження своїх торгових прав i привiлеїв. Зокрема, в 1369 р. Ганза в союзi з Швецiєю отримала перемогу над данцями, одержавши ряд замкiв на побережжя i право вето при обраннi данських королiв. Проте у зв'язку з роз'єднанiстю Нiмеччини у Ганзи не було нi полiтичних, нi господарських зв'язкiв з Швабський - Рейнським союзом мiст. держави, частково Польщi досить швидко привiв до занепаду Ганзи, а економiчнi наслiдки Великих географiчних вiдкриттiв, що рiзко ослабили значення середземноморської торгiвлi i вiдповiдно торгiвлi пiвденно-нiмецьких мiст, остаточно погубили Ганзу. Останнiй ганзтаг вiдбувся в 1669 р. Спадкоємицею Ганзи в балтiйськiй торгiвлi стала Голландiя. Початок перевороту в аграрних вiдносинах Що вiдбулися до середини XIV в. розквiт торгiвлi i економiчний пiдйом мiст примусили духовних i свiтських феодалiв шукати новi грошовi джерела, що зумовило новий натиск на права общини-марки i стало початком перевороту в аграрних вiдносинах, який продовжиться i в першi десятилiття XVI в. Предметом першочергової турботи феодала стала боротьба за отримання вiд марки права переважного користування громадськими лiсами, лiсовими i iншими пасовищами, а потiм i повне їх захоплення. Причина проста i очевидна: мiстам, районам гiрської справи, що розвивається, суднобудування, солеварiння i виноградарства потрiбнi будiвельнi матерiали i паливо; цехове ремiсниче виробництво потребувало овечої шерстi. Община постiйно пiклувалася про охорону i вiдновлення громадських лiсiв i лiсових пасовищ, встановлювала норми випасу. Звичайно «повне право» на випас не перевищувало чотирьох-шести голiв, але iнодi i 12 i навiть 24 голiв. «Повним правом» володiли заможнi селяни, «половинним» — бiднота, «четвертним» — не член мазкi. Селянин мiг продати своє право на бракуючу кiлькiсть худоби. Свиневодством займалися переважно селянськi господарства. Вiдомо що в 1437 р. тiльки в порiвняно невеликому лiсi Лусхарт, розташованому мiж Брухзалем i Фiлiппсбургом (Баден-Вюртембург), паслося бiльше 43 тис. свиней. На ринок мiста Оснабрюка тiльки в 1490 р. селянами приганяло не менше 25 тис. голiв свиней. Хижацька вирубка лiсiв, замiна дубових i букiв лiсiв (жолудi i горiшки для свиней) хвойними примусила селян вiдмовитися вiд пасовищного i перейти до бiльш трудомiсткого стiйлового вмiсту свиней в хлiвах, замiнити свиней колишньої напiвдикої породи новою породою, «бiлоснiжною». Свиням тепер згодовували ячмiнь, висiвки, макуху. Все це пiдiрвало престиж свиневодства, скоротилося товарне виробництво. Аж до появи в XVIII в. нових ефективних кормiв — картоплi i кукурудзи — свиневодство перестало бути провiдною галуззю скотарства. Паралель iз захопленням" громадських лiсiв i лiсових пасовищ феодали розвернули настання на громадськi пасовища для крупної худоби. Якщо до XIII в. на громадських пасовищах паслося єдине стадо iз загальним пастухом, то в другiй половинi XIII в. феодали вiдвоювали право на окремого пастуха. З часом селяни втрачали можливiсть i право контролю над розмiрами панського стада, що пасеться на громадських пасовищах, а феодали поступово привласнювали собi право випасу всiєї худоби, переважно овець, на скошених селянських надiлах, а також право безперешкодного прогону феодальної отари через селянськi надiли. Право на будiвництво кошари i на видiлення пасовищ для овець досить рано стало привiлеєм територiальних князiв. Влаштовуючи власнi кошари, вони все частiше продавали i передавали це право землевласникам або власникам маєткiв, а iнодi i окремим сiльським громадам. Вiвчарство швидко набуло товарного характеру. Не випадково весняну стрижку овець називали першим урожаєм в роцi. Розвиток вiвчарства зажадав появу орендаря-вiвчаря, який фактично став спiльником, першим представником пiдприємницького капiталу в селi. Частка в рендуємому господарствi стала його капiталом, завдяки якому вiвчар одержував прибуток. У гонитвi за прибутком феодали i вiвчарi порушували подорожнє право, спалювали i винищували пiд пасовища хорошi лiси, насильницький вторгалися в селянськi пасовища, витiсняли селян з рiллi. лугiв, а також до розповсюдження пасiння i упровадженню чотирьохполля. Оскiльки в Нiмеччинi в XIV—XVI вв. ще не знали чорної пари, те четверте поле протягом 6—12 рокiв вiдпочивало i використовувалося як пасовище. Пожадливiсть феодалiв зумовила також вимушений перехiд вiд пасовищної до стiйлово-пасовищного випасу худоби. Так звана пасовищна корова була витиснена стiйловою коровою, що давала в два рази бiльше молока. Увiйшла до практики торгiвля сiном, яке продавали вже не возами, а в кубiчних вимiрюваннях. Багатi селяни вимушенi купувати у своїх односельцiв гнiй. До речi, по величинi купи гною судили про заможнiсть селянина. Нерiдко з тих пiр селянський двiр називався в документах просто «гноєм». Розвиток мiст зумовив в XIV—XVIст. якiсне зростання городництва i садiвництва, що набули товарного характеру. Франкфурту-на-Майне, Аусбургу i Нюрнбергу належала пальма першостi у вирощуваннi кольорiв i квiткового насiння для ринку. 4. Економiчнi причини Реформацiї i Селянської вiйни Реформацiя — масовий народний рух, що носив в основi своїй антифеодальний характер. Формою це була боротьба проти католицької церкви, що була найбiльшим землевласником i головною iдеологiчною опорою феодального ладу. Реформацiя, отже, означала виступ проти однiєї з економiчних основ феодалiзму. Закономiрно, що батькiвщиною Реформацiї стала Нiмеччина — країна капiталiстичного розвитку, що вже почався, але затриманого i скрутного, країна, яка через свою полiтичну роздробленiсть найбiльш страждала вiд посягань папської церкви. Реформацiя протиставила нацiональну державнiсть космополiтичної органiзацiї католицизму. ринку. Успiхи Нiмеччини в гiрськiй справi, текстильному виробництвi, у областi будiвельної справи, книгодрукування викликали заслужене захоплення сучасникiв. У селi продовжувався аграрний переворот, що почався в другiй половинi XIV в. i нацiлений на затвердження товарного вiвчарства, городництва, садiвництва. Правда, Великi географiчнi вiдкриття вже зумовили крах середземноморської торгiвлi, але до середини XVI в. це ще не торкнулося економiки Нiмеччини. районах Нiмеччини вiдновлюється особиста крiпосна залежнiсть селян вiд феодалiв. Луги, лiси i водоймища вилучаються з громадського користування. Поєднуючи грубе насильство з юридичними i лихварськими хитрощами, феодали захоплювали громадськi землi, дробили їх i тут же продавали в розстрочку ними ж пограбованим селянам. Селянина могли випороти за те, що його худобина забрела на тiльки що вiдчужене пасовище, засудити до смертi за лов ракiв в «панському струмку». iншим шарам, у тому числi i пiдприємницьким. Прибуток, одержаний за допомогою експлуатацiї, що ледве народилася, йшов на мита i податки. Мiста наповнили селяни, що розорилися i вигнанi з мiсць, яких не могли прийняти малопотужнi ремiсничо-мануфактурнi виробництва. Список використаної лiтератури 1. К. Г. Федоров, “Історiя держави i права зарубiжних країн”, Львiв, 1999р. 3. З. М. Чернiловський, “Загальна iсторiя держави i права”, Київ, „Академдрук”, 2004р. 4. “Всесвiтня iсторiя”, частина 2, пiд ред. Н. А. Красиловської, Тернопiль „Подiлля”, 2001р. 5. “Хрестоматiя по iсторiї держави i права зарубiжних країн”, пiд ред. П. М. Червiнського К.: „Просвiта”, 2002р. 6. А. Р. Корсунь „Утворення ранньофеодальної держави в Захiднiй Європi”, К.: „Лiбра”, 2005р.