План
Лiтература
Теорiя iсторичного процесу в матерiалiстичнiй концепцiї
його наступником можна вважати К. Маркса (1818-1883 рр.).
Приймаючi дiалектику як основний метод дослiдження, марксизм, який iсторично та iнтелектуально вирiс передусiм iз Гегеля, не захотiв все ж змиритись iз протирiччям мiж конкретнiстю iсторiї та дiалектичною абстрактнiстю її пояснення у Гегеля. Марксу, який був сучасником великих вiдкриттiв природознавства минулого столiття, уявлялось, що подiбне протирiччя означає, нiби вся велика гегелiвська система стоїть «на головi», тодi як її необхiдно поставити «на ноги», тобто пояснити без всяких посилань на свiтовий дух, а природньо - саму iз себе, «знизу». Проте основу iсторiософської системи Гегеля — iдею поступального закономiрного розвитку людської iсторiї — Маркс перейняв без змiн. Природньо iсторичне пояснення iсторiї Марксом (те, що згодом стало називатись матерiалiстичним її розумiнням) виразилось передусiм у тому, що вiн знайшов дiалектичне джерело розвитку суспiльства не в розвитку абстрактного духу, а в розвитку виробничих сил суспiльства. Виробничi сили в той же час розгортаються не iнакше, як в структурi певних виробничих вiдносин. Сукупнiсть вiдповiдних сил i вiдносин створює гаку реалiю як конкретно-iсторичний спосiб виробництва. Його iманентнi, внутрiшнi протирiччя — мiж прогресуючими силами та регресуючими стосовно них вiдносинами — визначають те, що вiдбувається в iсторiї. За Марксом, в iсторiї є епохи невiдповiдностi та конфлiктiв мiж виробничими силами та вiдносинами, пiд час взаємодiї яких наступає стабiльностi,. Вона триває до зародження зазначеної вище невiдповiдностi. Всi цi циклiчно повторюванi подiї закрiплюються в основних принципах i законах iсторiї, зокрема в таких як: закон випереджуючого розвитку виробничих сил, закон вiдповiдностi мiж виробничими силами та виробничими вiдносинами, закон детермiнацiї надбудови базисом i т. д.
Оскiльки в радянськiй iсторiографiї та фiлософiї подавався викривлений та догматичний пiдхiд до творчої спадщини К. Маркса та Ф. Енгельса, зупинимось детально на основних парадигмах марксистської iсторiософiї.
свого дослiдження. Стосовно сучасностi, в якiй жив Маркс, цей результат видається йому головним, вирiшальним, але його нi в якому разi, згiдно з Марксом, неможна вважати вичерпним поясненням всього минулого i тим бiльше майбутнього розвитку. До того ж пiд цю констатацiю пiдпадає далеко не вся iсторiя, а тiльки її певна частина, причому не найбiльш обширна у контекстi цiлого.
У текстах Маркса немає вчення про п’ять суспiльно-економiчних формацiй. Маркс претендував на дослiдження однiєї суспiльно-економiчної формацiї, яка починає складатись в умовах античного суспiльства i, проходячи ряд етапiв, досягає свого повного розвитку на етапi капiталiзму. Немає в працях Маркса i включення до суспiльно-економiчної формацiї первiсного ладу. Що ж стосується «азiатського способу виробництва», то на етапi пiдготовки до написання першого тому «Капiталу» Маркс вважав цей спосiб однiєю iз стадiй розвитку суспiльно-економiчної формацiї. Згодом пiд впливом праць ряду iсторикiв (Мауера, Бахофена, Моргана, Ковалевського) вiн змiнив своє розумiння цього iсторичного перiоду.
У результатi знайомства iз працею Моргана «Стародавнє суспiльство» Маркс вiдкрив iще одну суспiльну формацiю, яка за часом передує виникненню суспiльно-економiчної формацiї, хоча сама i не є економiчною за своєю структурою i способом iснування. Вона отримала назву «первiсна суспiльна формацiя» па вiдмiну вiд «вторинної суспiльної формацiї» — суспiльно-економiчної. Крiм первiсного ладу, вiн зараховує до «первiсної формацiї» як її заключний етап i «азiатське» (схiдне) суспiльство, вiдмовившись тим самим вiд термiну «азiатський спосiб виробництва», тобто вiд суто економiчного пояснення цього типу суспiльства.
Маркс зовсiм не є апологетом та захисником суспiльно-економiчної формацiї та її визначальної ролi в iсторiї. Швидше навпаки - найбiльш радикальним в iсторiї думки критиком, аж до визнання того, що поки така формацiя iснує, люди живуть ще в «передiсторiї», а не в дiйснiй iсторiї. Визначаюча роль економiки в суспiльствi для нього не iсторичний позитив, а корiнний недолiк. Не перехiд до iншої економiчної формацiї, а необхiднiсть для людей виходу за її межi в якiсно iнший суспiльний стан, визначений вже не економiчними, а культурними параметрами, — ось що вiдстоює Маркс i що характеризує своєрiднiсть його фiлософсько-iсторичної думки. Слово «комунiзм» в термiнологiї Маркса означає не кiнець iсторiї, а , як вiн зазначає, «дiйсний рух, який знищує теперiшнiй стан», — тобто реальний рух iсторiї у напрямку виходу iз того стану, яким визначено iснування людства в рамках економiчної формацiї. Сам же термiн «суспiльно-економiчна формацiя» для Маркса був синонiмом того, що в тогочаснiй iсторiографiї (вiд Бокля до Моргана) визначалось словом «цивiлiзацiя», тобто суспiльством європейського типу на вiдмiну вiд традицiйних суспiльств.
процес перетворення товару в грошi i навпаки. Минуле цiкавить його пере
перiодизацiї за iншими критерiями.
Суспiльство як предмет iсторiї у фiлософiї позитивiзму
своїми вiдкриттями. В атмосферi господарського, технiчного пiднесення i полiтичного розвитку великих держав Заходу точнi й природничi науки оволодiли думкою, використовуючи методологiчнi вказiвки позитивiстської фiлософiї, сформульованi в 30-х рр. її основоположником О. Контом (1798-1857 рр.). Головна iдея французького мислителя полягала в тому, що iстинне знання про дiйснiсть може бути отримане лише дослiдним, позитивним шляхом. Для iсторичної науки поширення позитивiзму означало новi основоположнi установки, якi зближували її з точними науками. Увiвши до свого методологiчного арсеналу цi методи, iсторична наука повинна була вiдшукати «природнi закони» iсторiї для створення iстинної, унiверсальної, загальнолюдської iсторiї. Предметом iсторiї проголошувалось суспiльство — тобто культурна цiлiснiсть народу. Головна категорiя фiлософiї iсторiї «розвиток» розумiлась як сукупнiсть одиничних елементiв i сконструйованих за природничими законами їх змiн, що виводились iз порiвняння численних одиничних процесiв. Зрозумiти їх можливо було лише засобами, виробленими природничими (позитивними) науками. Історiя повинна була обмежитись описом зовнiшньої структури явищ, iгноруючи їх суть.
ж вiдводилась другорядна роль. Окремi iндивiдууми, великi особи в iсторiї розглядались лише як продукт свого середовища. Це призводило до соцiологiзацiї iсторiї, замiни iндивiдуальної iсторiї колективною — «iсторiєю без iмен», за висловом Конта.
За класифiкацiєю О. Конта, де всi науки розмежовувались на конкретнi, описовi й абстрактнi, або загальнi, iсторiя вiдносилась до наук першого класу. її призначення поставляти матерiал для соцiологiї, тобто для теорiї iсторiї i суспiльства в цiлому. Центральними для розумiння унiверсально-iсторичної конструкцiї засновника позитивiзму є категорiї «прогрес» i «порядок», взаємозв’язок i зумовленiсть яких створюють повну гармонiю iсторiї. «Порядок, — зазначав О. Конт, — є незмiнною умовою прогресу, тодi як прогрес складає безперервний ланцюг порядку».
законi «трьох стадiй». Конт вважав, що людство у своїй iсторiї пройшло три стадiї, на яких суспiльний лад повнiстю залежав вiд iдеологiчних систем: 1-ша — теологiчна, фiктивна, що у свою чергу розпадається на три епохи: фетишизм, полiтеїзм, монотеїзм; 2-га — метафiзична стадiя розвитку людства, починається у XIV ст. з падiння феодально-католицького свiту i характеризується iндустрiальним розвитком, свободою думки i революцiйним духом, революцiя кiнця XVIII ст. с її логiчним завершенням; 3-тя — наукова, позитивна стадiя починається пiсля революцiї i їй належить майбутнє. Закон «трьох стадiй» доповнюється законом про змiну двох форм iснування суспiльства — соцiальної статики i соцiальної динамiки. Вiдповiдно, соцiальна статика вивчає гармонiю суспiльного порядку, а соцiальна динамiка — форми i мотиви прогресу. Із стану спокою суспiльство виводиться розвитком iнтелекту i вiд його руху залежить прогрес, який може прискорюватись другорядними факторами — фiзичними, природньо-клiматичними, психологiчними тощо.
Великий вплив на iсторичну науку мали iдеї iншого зачинателя позитивiзму Г. Спенсера (1820-1903 рр.). Його теорiя була вершиною натуралiстичного розумiння iсторiї. Г. Спенсер подiляв концепцiю iсторiї, як теорiю суспiльства О. Конта, будував iсторiю на соцiологiї, подiляючи останню на соцiальну статику i соцiальну динамiку. За прикладом бiологiчної еволюцiї, фiлософ замiнив термiн «прогрес» нейтральним «еволюцiя». Еволюцiя трактувалась механiстично як безперервний перерозподiл iснуючих тiлесних частинок i їх рухiв. Рух перерозподiлу вiдбувається у напрямку iнтеграцiї (з’єднання) частинок i дезiнтеграцiї (розсiювання) самого руху. Це є першою ознакою еволюцiї, що характеризує подвiйний характер прогресу.
Теорiя суспiльства у Г. Спенсера значно складнiша, нiж у Конта, - оскiльки в його статицi розглядається взаємозалежнiсть i обумовленiсть рiзних структурних форм суспiльства, видiляється головний чинник суспiльного розвитку — боротьба за iснування, яка пристосовується до зовнiшнiх умов, здiйснює природний вiдбiр i надiляється органiзаторською функцiєю. У сферi методологiї iсторiї позитивiзм призвiв до формалiзацiї методiв дослiдження. Досягнення природничих наук розглядалися основоположниками позитивiзму як методологiчне знаряддя для вирiшення завдань соцiальної полiтики i науки. Конт постiйно пiдкреслював, що його фiлософiя є «теорiєю факторiв». Факти ж визначалися як сума окремих ознак. Єдино правильним засобом пiзнання вважався «дослiд» — сукупнiсть операцiй опису i суми окремих ознак. Звiдси випливало i вiдоме твердження Конта: «Факт, дослiд, теорiя — шлях непорушної iстини». Фiлософ вважав, що наука створює закони на основi емпiричних фактiв, методом класифiкацiї, групування, висновкiв за аналогiєю. Методологiчний монiзм, надмiрна увага до причинних зв’язкiв i надiндивiдуальних тотальностей призводив до втрати iндивiдуальної самобутностi iсторичних об’єктiв, якi пояснювались на основi загальних (рацiональних) законiв.
Психолого-генетична методологiя iсторiї
Значний вплив на iсторичну думку мав вiдомий нiмецький психолог, засновник експериментальної психологiї В. Вундт (1832-1920 рр.), який намагався пристосувати психологiю до пояснення iсторичних явищ як проявiв творчого духу. Всi «науки про дух», на думку Вундта, мають право на iснування лише тому, що вони ґрунтуються на фактах психологiї. Історик для розумiння iсторичних явищ i доведення своїх висновкiв завжди звертається до аргументiв, взятих iз безпосереднiх фактiв духовного життя. Тому методи психологiї можуть бути успiшно застосованi в «науках про дух», i вона може стати для них епiстемологiчним пiдґрунтям, особливо так звана «психологiя народiв», - переконував нiмецький фiлософ.
У своїй «Логiцi наук про дух», у другому томi «Логiки», Вундт застосував методи психофiзики до суспiльних наук взагалi i зокрема до iсторiї, яка «мас своїм предметом не iндивiдууми, а народи», - переконував вчений, залишаючись у цьому питаннi на позицiях позитивiзму. Аналогiчно розв’язував Вундт i проблему спiввiдношення iсторiї i соцiологiї. З одного боку, мислитель роздiляв предметну сферу iсторiї i соцiологiї, оскiльки iсторiя вивчає об’єкти у розвитку — у послiдовностi явищ та їх взаємозв’язку, а соцiологiя — одночасовi, тобто фактори даного стану. Таким чином, iсторiя виступає як динамiка, а соцiологiя — як статика. З iншого боку, Вундт пiдкреслював взаємозв’язок iсторiї i соцiологiї. Суспiльство для Вундта, у всiх своїх проявах зумовлено iсторично. Кожний його стан є результатом попереднiх станiв i обставин, i само воно, розглядаючи його iсторично, складається з багатьох умов, з яких випливає наступний розвиток. Згiдно цього не можна i думати про принциповий подiл мiж соцiальними та iсторичними законами. Єдина вiдносна диференцiйна ознака, за якою можливий такий подiл, може полягати лише у тому, що про iсторичнi закони, у вузькому розумiннi, йдеться тодi, коли питання стосується переважно каузальних зв’язкiв процесiв у їх послiдовностi, тобто про встановлення законiв в iнтересах тлумачення iсторiї. Навпаки, соцiальними законами називають такi закони, якi виражають або закономiрну послiдовнiсть певних станiв суспiльства, або ж причиннi вiдношення окремих складових частин даного стану мiж собою. Виходячи iз цiєї «подвiйної можливостi», як соцiальнi, так i iсторичнi закони подiляються на два класи: закони розвитку i закони вiдношення. Серед них соцiальнi закони розвитку складають лише роздiл iсторичних законiв розвитку. Водночас i всi каузальнi iсторичнi закони розвитку є одночасно i соцiальними законами. Це особливо стосується тих iсторичних законiв, якi належать до певних форм суспiльного життя. На думку Вундта, вони є найбiльш цiнними, оскiльки вiдповiдають завданню впорядкування багатства досвiду вiдповiдною логiчною схемою, яка дає можливiсть пiзнати причиннi умови послiдовностi. Вони мають перевагу над абстрактними законами розвитку, якi вiдiграють роль гiпотез. Ця перевага ґрунтується на двох основних пiдвалинах: по-перше, тривалiсть станiв суспiльства, порiвняно з одиничними iсторичними процесами, має бiльшу закономiрнiсть явищ; по-друге, соцiальнi закони розвитку, порiвняно з унiверсальними iсторичними законами, мають властивiсть «самообмеження», зокрема вони належать лише до часткових явиш соцiальних станiв, насамперед до тих, якi бiльше залежать вiд колективних, нiж iндивiдуальних впливiв. З другого боку, вони мають справу виключно з емпiричним рухом iсторiї. Соцiальний закон можна вiдрiзнити вiд iсторичного за критерiєм одночасностi причинно зв’язаних факторiв. Однак як iсторичнi, так i соцiальнi закони «зводяться до загальних принципiв психологiчного зв’язку духовних процесiв», вони повиннi узгоджуватися з принципом «психологiчної каузальностi». «Строго iсторичнi закони можуть володiти лише однобiчним каузальним зв’язком, в якому, згiдно з часовою формою подiй, причини передують наслiдкам», — твердив Вундт.
-
» та «Вступ до iсторичної науки» наголошував, що вивчення причинного зв’язку є головною вимогою науки, i iсторичнi знання перетворились на справжню науку лише тодi, коли в нiй утвердилась генетична теорiя.
Найважливiшим елементом творчої лабораторiї дослiдника, на думку Бернгейма, с реконструкцiя iсторичного матерiалу, досягнення «об’єктивної» картини минулого. Бар’єром на цьому шляху є подолання суб’єктивiзму, який частково можна лiквiдувати правильною критикою та iнтерпретацiєю джерел i допомiжним засобом, так званим «вiдносним масштабом»: «Ми маємо можливiсть вимiряти i оцiнити окремi подiї за масштабом їх власної еволюцiї, задаючи собi запитання: як вiдносяться окремi моменти до результату, чи вiдповiдають застосованi засоби бажанiй метi, а останнi - фактично досягнутим результатам».
Власне це уже вiдома вимога визнання iсторичного факту за його наслiдками для наступних подiй попри особисте сприйняття цього факту дослiдником.
Складовими частинами реконструкцiї є:
а) комбiнацiя окремих фактiв;
г) конструкцiя фiзичних факторiв;
На основi теорiї В. Вундта побудував свою «Методологiю iсторiї» професор Новоросiйського унiверситету Є. Щепкiн. На його думку, вiдповiдний роздiл «Логiки» Вундта є неперевершеним у спробах розробки логiки iсторiї. Завданням iсторiї для Щепкiна було «виявлення в подiях дiй психологiчних законiв». Можливiсть таких законiв для вченого базується, по-перше, на iснуваннi загальнообов’язкових психологiчних законiв, по-друге, на особливостях генетичного пояснення в iсторiї, яке полягає не в тому, щоб передбачити наступнi подiї на основi сучасних подiй, а в тому, щоб вiдшукати психологiчнi причини цих подiй у минулому.
«Психологiзм» у тлумаченнi iсторичних подiй i явищ дав новий поштовх для розвитку теоретичного осмислення iсторiї як вияву людського духу. Обумовленiсть iсторичного розвитку особливостями iндивiдуальної i колективної психiки, цiлеспрямованiстю, яка дає напрямок i поштовх для людської дiяльностi, створювали досить мiцне пiдґрунтя для розумiння i пiзнання iсторичного процесу. Водночас це неминуче призводило до реанiмацiї iдеалiзму. В епiстемологiї центральними стали проблеми причинностi.
Лiтература
2. Философия истории, её история и задачи. М., 1979.
4. Вундт В. Система философии. Спб., 1986.
5. КонтО. Курс положительной философии. Т. 1-2. Спб., 1899-1900.
6. Маркс К. До критики полiтичної економiї // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т. 13.
7. Спенсер Г. Основные начала. Спб., 1997.
|
