Історіографія ОУН

Історiографiя ОУН Історiографiя ОУН 1. УКРЇНСЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА ІСТОРІОГРАФІЯ Українська нацiоналiстична iсторiографiчна думка – це в основному безпосереднi учасники руху опору на Захiдноукраїнських землях, якi опинилися в емiграцiї через переслiдування у СРСР та Польщi. До них також наближається частина довоєнних емiгрантiв з України, але ця частина дiаспори значно менше полiтизована i стриманiше вiдноситься до подiй в Українi в серединi ХХ столiття. Серед представникiв цiєї групи можна видiлити декiлька течiй, що часто конфлiктують мiж собою: - учасники або прихильники ОУН-Б, вояки УПА, члени про бандерiвських формувань та органiзацiй, бiльша частина представникiв УГКЦ закордоном тощо; - учасники або прихильники ОУН-М та профашиськi формування, частково; - представники iнших нацiоналiстичних українських груп у вигнанi. Але у оцiнцi подiй великих розбiжностей неiснує, окрiм взаємного обвинуваченя дiячiв ОУН-Б (Р) та ОУН-М в бородьбi та методах досягнення своїх цiлей. Хоч й треба зауважити, що до створення та дiяльностi ОУН, як єдиної органiзацiї до її розколу, якихось особливо рiзних пiдходiв то iсторiї немає, крiм мiсця в нiй Бандери чи Мельника з їхнiми поплiчниками.[1] До переваг цього напрямку iсторичного розвитку слiд вiднести можливiсть вiльних дослiджень i поширення науково-практичних знань, в першу чергу – у виглядi рiзних видань. Окрiм цього факти та спогади безпосереднiх учасникiв цiєї боротьби. Вадами слiд назвати обмеженiсть свiтогляду i намагання представити емiгрантську частину українцiв як “весь український народ”, який беззастережно пiдтримує своїх iдейних провiдникiв. У 80-тi роки в цiй галузi виникає особливий настрiй розчарування i з’являються публiцистичнi роботи, що розгядають зрив нацiонально-визвольного руху пiд iншим кутом - як трагедiю, що розколола українцiв, а не з’єднала їх. Проте ця школа стоїть на початку iсторичного аналiзу подiй початку визвольного руху, а його слiд вiднести ще до часiв, коли формувалася ОУН. В пропагандистських роботах публiцистiв-пiдпiльникiв розроблялись в основному проблеми iсторичного пiдгрунття, його витокiв та iсторичних паралелей. Роботи цього часу є переважно невеликими за обсягом, що викликано в першу чергу обмеженими можливостями виробництва та самим характером – необхiднiстю стисло i переконливо подати пропагандистський матерiал, як, наприклад, “Нацiоналiзм” Дмитра Донцова[2] , або деякi твори неофiцiйного iдеолога ОУН-Б П. Полтави[3] , чи одного з учасникiв становлення та розвитку ОУН в цiлому Петра Мiрчука[4] . Одною з таких робiт є i робота головнокомандувача УПА Р. Шухевича (Т. Чупринки, Тур, Р. Лазовський, Чернець, Туча, С. Щука, Дзвiн) “До генези Української Головної Визвольної Ради”. Такi роботи виходять з таких положень: - Констатацiя нового перiоду розвитку нацiональної iдеї на Українi; - Постiйне зростання революцiйної боротьби в Українi; - Вихiд визвольного руху за межi вузьконацiонального i пiдхiд до ОУН як до провiдника усiх поневолених народiв. Але в основi нацiоналiстично-iсторiографiчного екскурсу створення ОУН предували працi так званих фундаменталiстiв: Степан Бандера „Преспектив Української Революцiї”, Олег Баган „Нацiоналiзм i нацiоналiстичний рух. Історiя та iдеї”, Богдан Червак „Український нацiоналiзм: дослiдження, iнтерпритацiї, портрети”. В однiй з найголовнiших i найхарактернiших робiт Петра Мiрчука „Нарис iсторiї Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв” викладено фактично основи майбутнього пiдходу до вивчення проблеми нацiоналiстичного руху на Заходi України, якi, в свою чергу, базуються на первинних документах ОУН. Це: - ОУН – єдина радикальна сила у боротьбi проти будь-якої окупацiї; - Розумiння нацiоналiзму як вiдповiдальностi перед iнтересами народiв, що населяють Україну, при визнаннi домiнування українцiв, на засадах вiльної спiвпрацi, а не шовiнiзму; - Декларування боротьби проти iмперiалiстичної командно-адмiнiстративної системи, а не простого народу; - Безкомпромiсова висока iдейнiсть учасникiв руху.[5] Пiсля того як тi учасники ОУН, яким пощастило вижити у вирi запеклої боротьби, опинилися за межами батькiвщини, вони продовжили ту ж саму пропагандистську дiяльнiсть, яку вели зсередини. На сторiнках перiодичних видань, таких як “Визвольний шлях”, “Українське Слово” та iнших, що виходили друком у Мюнхенi, Нью-Йорку, Парижi, з’являлись публiкацiй спогадiв, документiв, що збереглися пiд грифом „таємно”, звернення до людства. Виходили i окремi видання, деякi з них було перевидано в Українi пiсля здобуття нею незалежностi у 1991р. Серед таких „Тернистими стежками” Андрушкова Богдана, серiя спогадiв Ю. Борця “Чумаки”. iсторiї. Так-як вiн є основним iстографом моєї дипломної роботи то варто згадати його працi пресвяченi проблеми становлення ОУН: „Передвiсники ОУН”, „Народини ОУН”, „Проти польського окупанта”, ”Проти червоного окупанта”, „Другий етап революцiйних дiй ОУН в Захiднiй Українi (1930-1938)”, „ОУН в закордонних країнах”, „Карпатська Україна”, „Перед вибухом Другої свiтової вiйни” – саме цi ґрунтовнi, на мою думку, працi згодом увiйшли в його збiрку „Нариси iсторiї ОУН” І том. Без цiєї працi було важко зрозумiти всю складнiсть бородьби ОУН.[6] без Галини Гордашевич „Степан Бандера: людина та мiф”, без Анатолiя Бадрiя „Історiя ОУН та УПА”, без величезнї кiлькостi робiт Зиновiя Книша, без Лева Ребета „Свiтла та тiнi ОУН” – практично не можна було б осягнути всю складнiсть нацiоналiстичних прагнень звичайних українцiв. Таким чином, нацiоналiстичний напрямок iсторiчних дослiджень має великi переваги у галузi накопичення матерiалiв i створення загальних робiт, проте такими ж великими є i вади переважної бiльшостi дослiдникiв – вузькiсть та хибнiсть оцiнок, недостатня об’єктивнiсть, надзвичайна заполiтизованiсть i негнучкiсть iдей та думок. Але всi цi люди писали про свободу i мрiю Української держави. розбiжностей.[7] Хоча основна їхня iдея акцентується на терорестичнiй дiяльностi, яка мала мiсце в iсторiї ОУН, але лише як реакцiя на iншу антиукраїнську терорестичну дiяльнiсть. Стосовно Росiйської Федерацiї, де й пiсля 1991р. реанiмовано iдеологiчнi засади радянської школи, то слова „Бандеревець”, „ОУН” з одної сторони та „бандит”, „месник”, „вбивця” з iншої сторони є абсолютно тотожнiми поняттями. Головною рисою цього напрямку в iсторiографiї є формування змiсту, засобiв наукового дослiдження i, зрештою, навiть висновкiв ненауковими – iдеологiчним шляхом, або погляд через призму певних, неосновних, подiй. Тобто науковцям заздалегiть “пояснювали” або зомбували полiтикою великого шовiнiзму, що i як треба писати, в чому маємо яскравий приклад – “Тези у 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654-1954)”, пiдготоварнi, вiдповiдно, до 1954 року. В цей час, коли ще тривали вiйськовi операцiї по “зачищенню” Карпат, особливо важливим було довести iсторичну закономiрнiсть єдностi двох братнiх слов’янських народiв (про що данi конкретнi вказiвки, без жодного фактичного доведення).[8] Основною формою втiлення цих вказiвок були також матерiали пропагандистського змiсту, проте основна частина мiстилася у “прикладному” виглядi в документах, судових справ, яких тiльки за перший рiк безпосереднiх сутичок ОУН з радянською системою (1944-1945) було розроблено 19606 i практично вiдсутнiсть їх в перiод 1929-1939 рокiв. Незважаючи на це число, радянська iсторiографiя не визнає український рух опору масовим i вважає, що це „бандитсько-нацiоналiстичнi” формування. У 60-80х роках взагалi на теми, що стосувалися нацiональних проблем, в СРСР було накладено табу, оскiльки вважалося, що такi проблеми зовсiм не iснують.[9] Власне, тому навiть та незначна частка громадян, яка мала хоч якесь уявлення про трагедiю українцiв, мала замiсть правди спотворений i перекручений набiр iдеологiчних тверджень, що лунали зi сторiнок перiодики. “Симптоматичною” з таких робiт є “Українська Повстанча Армiя: шлях ганьби i злочинiв”, автором якої є В. Давиденко. видана вже у 1989 роцi ця невеличка книжечка мiстить вiдомий набiр фраз про те що: ОУН – буржуазно-нацiоналiстична агентура Нiмеччини, яка дiє на поталу загарбникам проти свого народу; Справжнiй український народ (читай: зросiйщине населення сходу України) не пiдтримував ОУН/УПА. Хоча ця книжка не вiдноситься до перiоду дiяльностi ОУН в рамках встановлених у цiй дипломнiй роботi, але вона дуже яскраво демонструє суть антинацiоналiстичної iсторiографiї i хiд їхньої думки. формуванням”, тобто – визнано органiзованiсть i силу цього з’єднання, хоча вони залишились „бандитами”. Шкода, що тi документи судових справ, про якi було згадано ранiше, зараз використовуються росiйською наукою для формування своїх концепцiй без жодних змiн, i пiсля 1991 року, коли вже, здавалося б, комунiстична iдеологiя має потрохи зникати, на сторiнках „професiйних” видань, не кажучи вже про перiодику, з’являються матерiали, вiд яких вiдверто тхне “свiтлим минулим”. Проблема полягає у тому, що такi дослiдники, як, наприклад, В. Ямпольський (звернiть увагу: професор i кандидат юридичних наук), пiдходять до радянських документiв некритично i дослiвно розумiють тексти, написанi майстрами з iдеологiї КДБ. Варто лише навести назви таких публiкацiй: “Альянс ОУН-СС”, “ОУН на службе фашизма”, “Как трезубец вплелся в свастику”. Крiм непоодиноких випадкiв неточного перекладу з української мови на росiйську, якi спотворюють розумiння слiв, росiйским авторам бракує певної етичностi i вони вважають за можливе використання таких зворотiв як “это - уродливейшее явление” i ”одурманеные националистическим угаром подручные Петлюры и Бандеры…”.[10] Хоча варто згадати роботу росiйського вченого Александра Богуна, який в 2004 роцi випустив свою книжку – „Между Гитлером и Сталиным”, в якiй висловив думку про абсолютну закономiрнiсть дiй ОУН i дав оцiнку появи українського нацiоналiзму як такого, що виражав прагнення українського народу. На цьому тлi дещо краще виглялає iнша нацiональна школа – польська, хоча i тут є свої тонкощi. Серед притаманних польським публiкацiям рис слiд назвати: - Погляд на Україну як на район Польщi, на який i надалi слiд претендувати; Найбiльш вагомим, з точки зору польських дослiдникiв, питанням в галузi українсько-польських вiдносин цього перiоду є положення та iсторичне обгрунтування iснування української спiльноти в землях Польської iмперiї задовго до приходу самих полякiв, що безпосередньо пов’язане з подiями „пацифiкацiї” та подальшої вiйськової боротьби. Пiдсумовуючи сказане про вiдверто антиукраїнськi настрої в iсторичнiй науцi слiд пiдкреслити, що цiннiсть даної школи полягає у тому, що тiльки у порiвняннi з нею може бути оцiнено дiяльнiсть власних українських дослiдникiв. Незважаючи на тенденцiйнiсть, це завжди є погляд з iншого боку на подiї, важiль, за допомогою якого визначається “золота середина”. В перiод переосмислення завдань i методiв українського нацiоналiстичного руху у 60-70тi роки в Українi пiд проводом дисидентства, проблеми руху пiд проводом ОУН також знайшли вiдображення. Цим часом не спостерiгається надто енергiйного захоплення теорiєю i практикою збройної боротьби, але полiтико-iдеологiчний стан в Радянському Союзi сам по собi був вiдмiнним каталiзатором полiтичного iнакодумства. У бiльшостi воно не набуло форми конкретних робiт, мала форму усних дискусiй, звернень, проте проблема досвiду збройної боротьби вимагала вiд “шiстдесятникiв” зайняти певну позицiю. Ю. Зайцев видiляє двi течiї за цим вiдношенням: - Група, уособленням i провiдним дiячем якої був О. Мороз, продовжувала iдеологiю Д. Донцова i вважала себе наступницею ОУН в Українi, незважаючи на те, що в самiй ОУН в 1940-1943рр. панували бiльш радикальнi iдеї Ю. Мiхновського; - Група, найяскравiшим представником якої є І. Дзюба, обминала взагалi перiод збройної боротьби ОУН i зверталась до початку 20-х рокiв у своєму прагненнi поєднати нацiонал комунiзм з iнтегральним нацiоналiзмом i знайти новi шляхи спiвпрацi з радянською владою.[12] На вiдмiну вiд цих двох великих напрямкiв, можна згадати про третю, найрадикальнiшу частину представникiв нацiонального руху – Український Нацiональний Фронт - яка єдина займала чiтко визначену позицiю щодо ОУН. За словами Д. Квєцька, провiдника цiєї групи, УНФ продовжує справу ОУН. Виходячи з того, що було сказано вище, пiдсумуємо: абсолютно антинацiоналiстичнi iдеї в рядах радянських та незалежних росiйських iсторикiв, а також представникiв польської iсторичної думки, повнiстю вiдкидають iдеологiчнi аспекти iснування ОУН, та дисидентськi часи в iсторiї України дали хвилю романтичних дослiдникiв, якi найчастiше ставали “мiж двома вогнями”, тобто напрямками в iсторичних оцiнках. Не маючи можливостей до масштабної друкарської та пропагандистської дiяльностi значно бiльший внесок було зроблено до найголовнiшої проблеми, яка сьогоднi є вирiшальною – змiни свiтогляду людей. Те, що незначнi за своєю кiлькiстю дисиденти змогли поширити дiяльнiсть на неформальному, побутовому рiвнi чи не стало основою для другого вибуху нацiонально-визвольного руху, i тiльки завдяки полiтицi радянського керiвництва романтичну революцiю було придушено на початку iснування. Порiвняно до нацiоналiстичної школи, що була описана першою, українськi дисиденти фактично зробили незалежну оцiнку того, що вiдбувалося всерединi їх країни, враховуючи всi можливi чинники, навiдмiнно вiд радянсько-росiйської та польської думки. 3. ІСТОРІОГРАФІЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДУМКИ Наприкiнцi 90-х рокiв ХХ столiття в Українi спостерiгається помiтне зростання iнтересу до проблем нацiонального у життi суспiльства. Об’єктивними умовами для створення узагальнень в цiй галузi можна назвати: - Існування iсторичної науки в Українi протягом семи рокiв в умовах незалежностi – тобто протягом часу, достатнього для пiдготування якiсно нових кадрiв в iсторичнiй науцi; - Фактична вiдсутнiсть загальновизначеного iдеологiчного курсу при наявностi окремих кон’юнктурних моментiв; - Можливiсть неупередженого, безпосереднього спiвставлення наукового, доробку рiзних шкiл, у тому числi i закордонних; - Прихiд до iсторичної науки в Українi генерацiї молодих професiоналiв, що були вихованi в нових умовах; - Поява в науковому обiгу великої кiлькостi нових документiв, що до того були таємними, або знаходились за межами країни.[13] Проте, слiд визначити i коло проблем, якi перешкоджають повному визначенню щодо iсторичних оцiнок названого явища, бiльшiсть з яких мають полiтичне походження, хоча взагалi український нацiоналiзм деякi дослiдники не вiдносять до iсторiї, натомiсть називаючи це соцiологiєю. А в сучасних умовах було б краще вжити термiн “полiтика”, оскiльки проблеми “радянського” минулого зараз є предметом полiтичних спекуляцiй. То ж маємо проблеми: - Ідеологiзацiя iсторичної науки протягом багатьох рокiв та всеосяжна брехня, що була зведена до найвищих щаблiв державної полiтики в країнах, що брали участь у конфлiктах в Українi. Має такi наслiдки; - Велика кiлькiсть свiдомих неправдивих свiдчень з усiх сторiн, пiдроблених документiв та iн. Викривлень, що переслiдували певнi iдеологiчнi цiлi; - Вiдсутнiсть етичностi та культури наукового спiлкування, неспроможнiсть адекватно сприйняти полемiку, пiти на компромiси задля визначення iстини, що призводить до замкненостi iсторичних шкiл; у таємних фондах архiвiв; - Проблема полiтичної замкненостi країн в перiод “холодної вiйни” , через що було втрачено час за вiдсутнiстю наукових дискусiй та обмiну концепцiями; - Практична вiдсутнiсть неупереджених дослiдникiв-професiоналiв, що викликана полярним ставленням до подiй в Українi.[14] Велику кiлькiсть робiт, присвячених проблемi нацiоналiстичного руху в Українi, можна подiлити на певнi групи, або навiть школи, оскiльки кожен з пiдходiв, що домiнували в цих групах, iснує достатньо тривалий час i має власну структуру, тобто перiодичнi видання, науковi заклади, кадри, на яких саме i базується. Цi групи можна класифiкувати за критерiями полiтичної спрямованостi дослiдникiв, їх територiальної приналежностi та часу iснування. Умовно подiляється на три етапи: - Перший (1989-1993), пов’язаний з полiтичним перетворенням в СРСР i змiною iдеологiї; - Другий (1994-2004), головною рисою якого була змiна поколiнь дослiдникiв; - Третiй, (вiд 2005) остаточний розкол iсторiографiчної думки, що до ОУН та її дiяльностi.[15] емiгрантської школи, якi на протязi сорока рокiв не мали розвитку, що для новiтньої iсторiї рiч неприпустима. З iншого боку iснує процес симбiозу радянських iдей i нацiонального фактичного матерiалу, що особливо помiтно у текстах М. Коваля, друкованих у рiзнi роки. Взагалi то в цей час практично вiдсутнi передумови для вивчення проблеми, з огляду на збереження багатьох залишкiв тоталiтаризму, що також помiтно при зовнiшньому аналiзi текстiв. Однак не будемо забувати i про позитивний бiк – з цього часу починається спiвiснування рiзних пiдходiв до проблеми. Початок другого етапу пов’язують з так званим “поколiнням дев’яностих” – тобто молодих, амбiцiйних, освiчених людей, котрi вже не мають якихось iдеологiчних обмежень, вирiзняються бiльш гнучким пiдходом до будь яких питань i, особливо, провокативнiстю своїх думок. Проте не тiльки молодь займає в цей час вершину iсторичної полемiки, серед зрiлих, досвiдчених дослiдникiв видiляється І. Бiлас, який зважено i прискiпливо пiдходить до постановки самої проблеми. Характерними рисами цього етапу є: - наявнiсть вiльної творчостi та великої кiлькостi спецiалiзованих перiодичних видань, на сторiнках яких ведеться жвава дискусiя; - можливiсть рiзних пiдходiв за вiдсутностi iдеологiчного тиску; - об’єднання дослiдникiв в iнiцiативнi групи, що надають пiдтримку та допомагають у розповсюдженнi iнформацiї та обмiну думками; - початок аналiзу iсторiографiї питань i пошук iстини через провокативнiсть засобiв; - разом з тим, засилля кон’юнктури, що приводить до життя непрофесiоналiзм та обмеженiсть робiт.[16] „Україна не має бiльше загальної iсторiї. Аналiз української iсторичної, перш за все учбової лiтератури знаходить серйознi вiдмiнностi мiж «львiвським», «київським», «харкiвським» i iншими поглядами на iсторiю країни. Севастополь i Львiв займають на цiй шкалi протилежнi позицiї. Львiвська iсторична школа значно ранiше, нiж Київ, запропонувала зразки не просто «переписанiй» iсторiї, а принципово iншу – антирадянську i до певної мiри антиросiйську її версiю. Особливо яскраво це позначилося на пiдходах до оцiнок дiяльностi ОУН”. Згадка про ОУН-УПА (Органiзацiї українських нацiоналiстiв – Української повстанської армiя) в пiдручниках початку 90-х рокiв носила стриманий характер i займала скромне мiсце. Проте прийняте в радянськiй iсторiографiї визначення ОУН як фашистського об'єднання на Захiднiй Українi, що спiвробiтничав з гiтлерiвцями, вже вiдсутнє. Автори вiдзначали факт «взаємодiї мiж бандерiвцями i окупантами з наближенням Червоної Армiї зважаючи на загальну загрозу», а також розцiнювали боротьбу мiж ОУН-УПА (терор проти мiсцевих органiв радвлади i тих, хто їх пiдтримував) i радянськими органами безпеки (у вiдповiдь масовi репресiї) як громадянську вiйну. земель – «бiльшовицькою окупацiєю». Затверджувалося, що на українських землях значна частина населення бажала поразки бiльшовицької системи i розвалу СРСР i тому доброзичливо вiднеслася до нiмецьких вiйськ, якi могли б звiльнити його вiд сталiнського режиму. ОУН-УПА розглядалася як провiдна органiзацiя «нацiонально-визвольного руху», сила, що «захищала українське населення вiд червоних партизан i нiмецьких каральних загонiв» i що боролася в роки вiйни «за українську державу, свободу i людську гiднiсть».[17] Цi погляди близькi до того, що висловлює професор Вiльного унiверситету в Мюнхенi i викладач Паризького унiверситету В. Косик в роботi «Україна i Нiмеччина перед i в другiй свiтовiй вiйнi». Книга видана в Парижi в 1986 р. i в Львовi в 1993 р. ОУН-УПА представлена у В. Косика головною силою руху опору i нацiональної незалежностi. Українцi в зображеннi В. Косика мрiють використовувати конфлiкт мiж захiдними державами i сталiнською Москвою для створення власної держави, Нiмеччина i Радянський Союз опиняються в рiвнiй мiрi окупантами, полiтика фашистських властей по сутi не вiдрiзняється вiд полiтики сталiнського режиму. Іншими словами, вже на початку 1990-х рр. українська iсторiографiя заклала основи принципово iншою – ревiзiонiстської - шкали цiнностей в оцiнцi минулого України. Вищою цiннiстю була оголошена українська нацiональна державнiсть. Все, що робилося для її досягнення, аж до спiвпрацi з фашизмом i нiмецькою вiйськовою розвiдкою, було виправдано. Такий створений зусиллями зарубiжної української дiаспори героїчний образ українських нацiоналiстiв, що боролися за українську державнiсть проти «двох тоталiтарних режимiв», сталiнського i гiтлерiвського був «експортований» на Україну. Це вiдразу озивалося в суспiльно-полiтичнiй сферi. У 1992 р. на Українi наголошувалося 60-рiччя створення УПА. У зв'язку з цiєю датою колишнi учасники ОУН-УПА поставили питання про надання їм пiльг нарiвнi з ветеранами Червоної армiї i партизанського руху. Неодноразово робилася спроба прийняти закон про статус ветеранiв вiйни, в якому воїни УПА признавалися б учасниками бойових дiй проти нiмецько-фашистських загарбникiв. [18] Подальша еволюцiя оцiнок в українськiй учбовiй лiтературi перiоду 1933 – 1945 рр. прийняла вид боротьби за «виправдувальний вирок» ОУН-УПА i «звинувачувальний» - радянському режиму. Цi настрої вiдносилися не тiльки до вiйськового перiоду, але i до всiєї iсторiї Радянської України. У офiцiйних українських пiдручниках другої половини 90-х рр. Росiя все частiше стала виступати в ролi агресивного сусiда, що нав'язує свiй лад i спосiб життя, а Україна придбавала образ колонiї-жертви. Українська радянсько-партiйна система була представлена як колонiальна адмiнiстрацiя, що обслуговувала iнтереси окупацiйного режиму i московських верхiв. Широке ходiння одержала теза, згiдно якому розвиток України i українцiв вiдбувався не “завдяки”, а “всупереч” росiйсько-радянському впливу. Україна перестала описуватися як радянська республiка i невiд'ємна частина Радянського Союзу - її статус в зображеннi авторiв пiдручникiв змiнився на колонiальну територiю. [19] вiйськово-полiтичний альянс скрiпляв сумiсними бойовими дiями проти беззахисної Польщi, яка в свою чергу проводила свою агресивну полiтику, щодо українцiв. Приєднання захiдних українських земель до «Великої України» в рамках Радянського Союзу було зроблене в умовах протистояння двох тоталiтарних систем за допомогою насильницьких методiв. У дискусiю з приводу оцiнки пiдсумкiв Другої свiтової вiйни i дiяльностi ОУН-УПА була залучена i влада. У 1997 р. за дорученням тодiшнього президента Л. Кучми була створена урядова комiсiя по вивченню дiяльностi ОУН i УПА i виробленню офiцiйної позицiї. Висновки комiсiї, обнародуванi в 2000 роцi, стали повною iндульгенцiєю ОУН-УПА на офiцiйному рiвнi. З ОУН зняли всяку юридичну i полiтичну вiдповiдальнiсть за „спiвпрацю” з фашизмом, а УПА "перевели" в розряд антифашистської сили, фактично воюючої на сторонi антигiтлерiвської коалiцiї. Пiсля цього рух ОУН-УПА перетворився на один з перебiгу антигiтлерiвського руху Опору на Українi. Немало рокiв має ще минути, поки з iсторичного i полiтичного простору буде усунуте бiльшiсть протирiч, якi зумовлюють невизначенiсть щодо проблем нацiоналiстичного руху в Українi. З врахуванням реалiй сьогодення можна стверджувати, що це був надзвичайний за своїм обсягом рух, взiрець героїчного змагання народу за свою незалежнiсть, в якому цей народ не мав жодної пiдтримки ззовнi i, навпаки, зазнав неймовiрного тиску з усiх бокiв. В умовах європейської геополiтики ХХ столiття український народ став заручником могутнiх держав, у планах яких аж нiяк не було виникнення нового суб’єкту мiжнародного права. Власно, саме це i зумовило решту протирiч нацiонального, полiтичного i , перш за все, етичного плану, коли йдеться про iсторiографiю цiєї проблеми. І тут вже сама природа людства не дозволить науковцям тверезо i неупереджено оцiнити це як явище, доки вони бодай трохи вiдчувають свiй зв’язок iз подiями пiвсторiчної давнини. фактiв у iдейнiй боротьбi. Тому на сучасному етапi завдання iсторичної науки, її частини, що визначає новiтню iсторiю України, полягає у необхiдностi зробити документальну базу для майбутнiх дослiджень. Слiд об’єднати зусилля для обробки iсторичних концепцiй, їх спiвставлення та ретельного аналiзу на пiдставi розроблених сучасних методики та методологiї. Разом зi створенням наукової бази, через продовження видання рiзних збiрок, таким чином буде зроблено вагомий внесок у культуру країни, який стане надбанням всього народу.[21] свого минулого, ставлення до нацiоналiзму та єдностi. Саме на таких прикладах, яку iсторiя нацiонально-визвольного руху ОУН, ми маємо побудувати систему виховання нових поколiнь, вiд чого залежить майбутнє суспiльства. Нарештi, зупинимося на позитивному “моментi iстини”: сучасна iсторична наука в Українi, особливо її частина, що придiляє увагу новiтньому перiоду, полiтицi та розвитку суспiльства, має блискучi перспективи розвитку. Коли не станеться так, що за наступнi два-три роки надбання демократiї буде згорнуто, а економiка буде розвиватися у тому ж напрямку – молодi обдарованi дослiдники стануть основою розбудови держави, в якiй нацiональна свiдомiсть встановлюватиме i цiлi, i шляхи подальшого розвитку. Принаймнi, будемо на це сподiватись. І як казав один з великих: „Немає iсторiї – немає майбутнього”. [1] Кричевський Р. ОУН в Українi: ОУН-З i Закордоннi частини ОУН: причинок до iсторiї українського нацiонального руху. - Львiв, 1991. - С. 14. [2] Донцов Д. Нацiоналiзм. — Лондон—Торонто, 1966. — С. 3 [3] Полтава П. Хто такi бандерiвцi та за що вони борються. – Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950) . - С. 21 [4] Мiрчук П. Нарис iсторiї Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв \\ Нью-Йорк , 1961. - Т. 1. - С. 15 [5] Мiрчук П. Нарис iсторiї Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв \\ Нью-Йорк , 1961. - Том 1. - С. 17 [6] Мiрчук П. Нарис iсторiї Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв \\ Нью-Йорк , 1961. - Том 1. – С. 20 [7] . - 1999. - С. 13 [8] Тези у 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654-1954) схваленi ЦК КПРС. – Київ, 1954. - С. 27 [9] Прус Е. Антинародна дiяльнiсть українських i польських буржуазних нацiоналiстiв…// УІЖ. – 1972. - №8. – С. 77-85. [10] Мельник Л. Г. Викриття сучасних нацiоналiстичних фальсифiкацiй. // УІЖ. – 1987. - №1. - С. 21 [11] Богун А. Между Гитлером и Сталиным \\ СПб, 2004. - С. 23 [12] Зайцев Ю. Д. Дисиденти – опозицiйний рух 60-80х рр. // Сторiнки iсторiї України ХХ столiття. – К., 1992. – С. 195-235. [13] Андрусяк Т. Полiтична та правова думка українського нацiонально-визвольного руху 30-50х рр.. - 1995. - №1-2. - С. 72-77. [15] Червак Б. Український нацiоналiзм: дослiдження, iнтерпретацiї, портрети. - Київ, 2001. - С. 15 [16] Червак Б. Український нацiоналiзм: дослiдження, iнтерпретацiї, портрети. - Київ, 2001. - С. 19 С. 39 [18] Мороко В., Мороко О. Вивчення дiяльностi ОУН-УПА на уроках iсторiї України в 10 класi (з досвiду роботи). // Історiя в Школi. – 1997. - №10-11. – С. 25-27. [19] Швидько Г. Деякi питання вивчення в школi мiжнацiональних стосункiв в Українi в ХХ ст. // Історiя в школах України. – 1997. - №4. - С. 15-18. [20] Швидько Г. Деякi питання вивчення в школi мiжнацiональних стосункiв в Українi в ХХ ст. // Історiя в школах України. – 1997. - №4. - С. 15-18. [21] Швидько Г. Деякi питання вивчення в школi мiжнацiональних стосункiв в Українi в ХХ ст. // Історiя в школах України. – 1997. - №4. - С. 15-18.