Історiографiя iсторiї Бiлорусiї
Історiографiя iсторiї Бiлорусiї
Зародження бiлоруської iсторичної думки сягає часiв Давньоруської держави. В лiтописах з позицiй провiденцiалiзму висвiтлюються подiї на бiлоруських землях.
Першi вiдомостi мiстяться в “Повести временных лет”. В київських лiтописах вiдзначалося самостiйнiсть Полоцької землi до включення її до складу Давньоруської держави, iснування тут окремої князiвської династiї (Ізяслав, Брачiслав, Всеслав та iншi), вперту боротьбу Полоцька за свою незалежнiсть.
iншими, а також iз Литовськими хронiками.
слов’ян i необхiднiсть їх об’єднання в складi Великого Князiвства Литовського як центру збирання Схiднослов’янських земель. З патрiотичних позицiй описувалися зовнiшньополiтичнi подiї, зокрема розгром вiйськами Литовської держави рицарiв Тевтонського ордену бiля Грюнвальду в 1410 р.
лiтературi. Бiлоруський першодрукар Ф. Скорина до виданих бiлоруською мовою бiблiйних книг додав примiтки, якими прагнув викликати у читача любов до батькiвщини, почуття гордостi за iсторiю рiдного народу.
Рiшення Люблiнської унiї 1569 р. означали для Бiлорусiї входження до складу Речi Посполитої. Пiсля Берестейської церковної унiї 1596 р. в бiлоруському суспiльствi розгорнулась боротьба проти окатоличення за збереження нацiонально-релiгiйної самобутностi бiлорусiв. В полемiчнiй лiтературi вiдбилися iсторичнi мотиви.
На схiднослов’янське походження бiлорусiв вказували в своїх працях С. Будний та В. Тяпинський – представники релiгiйного руху антитринiтарiїв, що виступав проти тогочасних православної i католицької церков. В 1632 р. у Вiльно (Вiльнюсi) православне братство пiдготувало “Синопис”, який являв собою, iсторичний огляд становища православної церкви на бiлоруських землях. Твiр був спрямований проти окатоличення та ополячення.
В. Коялович – єзуїт, ректор Вiленської католицької академiї видав декiлька iсторичних праць, написаних латиною. З позицiй полонофiльства та католицької церкви вiн описує окремi подiї в Бiлорусiї з найдавнiших часiв до середини ХVІІ ст. З другої половини ХVІІ ст.. склалися несприятливi умови для розвитку бiлоруської культури, зокрема iсторичної думки, що сприяли полонiзацiї та окатоличенню. В 1697 р. польська мова законодавчо оголошена державною в Бiлорусiї. Наприкiнцi ХVІІІ ст., внаслiдок подiлiв Речi Посполитої, Бiлорусiя пiдпадає пiд владу Росiйської iмперiї. ХІХ столiття – час iнтенсивної русифiкацiї Бiлорусiї, пiдсиленої польськими повстаннями 1830 р. та 1863 р. В працях дослiдникiв кiнця ХУШ – середини ХІХ ст. І. Даниловича, М. Без-Корнiловича та iнших, iсторiя Бiлорусiї розглядалася в краєзнавчому аспектi. Незважаючи на присутнiсть в їх працях помилок та окремих недоречностей, цi iсторики привернули увагу до проблем етногенезу бiлоруського народу, утворення та розвитку державностi, на бiлорусько-литовських землях, конфесiйних вiдносин. Було створено першi працi, в яких було систематично викладено iсторiї Бiлорусiї та Литви. Зв’язок мiж iсторiєю цих народiв був спричинений iснуванням в минулому спiльної держави – Великого князiвства Литовського.
етносу, його мови, культури i вважали Бiлорусiю частиною своєї країни.
На противагу твердженням польських кiл про Бiлорусiю як одну iз польських провiнцiй у громадськiй думцi виникає течiя “захiдно-русизму ”. Її засновником вважають єпископа Й. Семашку. Витоки течiї сягають ХVІІІ ст., часiв занепаду Речi Посполитої. Посилення суперечностей мiж унiатами та католиками, намiри Польщi та Ватикану лiквiдувати унiю, посилення ополячення спричинило у бiлоруського православного та унiатського духовенства прагнення спертися на схiд, на Росiю в надiї з її допомогою зберегти i змiцнити свою релiгiю. Ідеологiчну цiлiснiсть i стрункiсть течiї “захiдно-русизму” надав виходець з Бiлорусiї, професор Санкт-Петербурзької духовної академiї М. Коялович. В його працях входження Бiлорусiї до складу Росiйської iмперiї зображалось, як результат дiяльностi мiсцевих феодалiв, iєрархiв православної церкви та росiйської влади. Характер народних повстань визначався як виключно релiгiйний, антикатолицький. Керiвна роль в них вiдводилась служителям православної церкви, православним феодалам. Назви “Бiлорусiя”, “бiлоруський народ” не вживалися, натомiсть фiгурували термiни “Захiдний край”, “Пiвнiчно-Захiдний край”, “Литва”.
завдяки цьому, вважав М. Коялович та його однодумцi, вдалось врятувати Бiлорусiю вiд зазiхань Польщi та католицької церкви, а ранiше – вiд нiмцiв i татар. Працям притаманна апологiя бiлорусько-росiйської єдностi та православ’я. Прихильники “ захiдно-русизму” стверджують, що Бiлорусiя надто слабка для створення самостiйних шляхiв полiтичного, економiчного та культурного розвитку, через те, що в минулому “розтратила свої сили”. Течiя “захiдно-русизму”, немовби iз середини бiлоруського суспiльства, пiдтримувала офiцiйну росiйську iсторiографiю, що розглядала Бiлорусiю. як частину “Пiвнiчно-Захiдного краю Росiї”, а бiлорусiв, як одне з племен єдиного росiйського народу. М. Коялович – автор багатьох праць, зокрема: “Литовська церковна унiя”, “Читання про церковнi захiдно-росiйськi братства”, “Лекцiї з iсторiї Захiдної Росiї”, “Історiя захiдно-росiйських унiатiв старих часiв”. Слiд зазначити, що вiн виокремлював бiлоруськi елементи iз iсторiї держав, до складу яких в рiзнi часи входила Бiлорусiя. Всi працi написанi на значнiй джерельнiй базi, деякi документи вiн вперше ввiв до наукового обiгу, пiдготував до публiкацiї збiрник документiв.
В працях М. Кояловича знайшла вiдображення концепцiя “Золотого вiку” – часу перебування Бiлорусiї в складi Литовської держави, як найкращого за всi часи її iснування. Велику увагу дослiдникiв в другiй половинi ХІХ ст.. привертала iсторiя бiлоруського мiста. Авторами окремих праць та робiт були І. Крашевський, В. Сирокомля, А. Родзiшевський, А. Сементовський, П. Дружиловський, І. Малишевський, Д. Булгаковський, А. Трубницький, Є. Орловський та iншi.
в iсторiї мiст, визначити вплив зростання шляхетських привiлеїв на занепад мiст.
норми мiсцевого права та вiчевої традицiї.
М. Любавський подав великий фактичний матерiал в монографiях “Обласний подiл та мiсцеве управлiння Литовсько-Руської держави на час видання першого Литовського статуту”, “Литовсько-Руський сейм”. Вiн дослiджував утворення i розвиток сейму в зв’язку з нацiонально-полiтичною боротьбою мiж польськими, литовськими, руськими (бiлоруськими та українськими) феодалами та органiзацiєю шляхетства як суспiльної верстви в Литовський державi. М. Любавський вважав що входження бiлоруських та українських земель до складу Литовського князiвства мало добровiльний характер. Феодалiзм вiн розумiв лише як полiтичне явище i розглядав його як взаємовiдносини феодалiв рiзних рангiв. Виникнення крiпацтва розглядав у контекстi розвитку правових вiдносин та правового статусу смердiв часiв Давньоруської держави. І. Данилович, Ф. Леонтович, Ф. Чернецький та iншi всебiчно дослiджували Литовськi статути в iсторико-правовому аспектi.
Низка праць окремих дослiдникiв була присвячена проблемi розвитку культури. Н. Любович в працях “До iсторiї єзуїтiв в литовсько-руських землях в ХVІ ст..”, “Початок католицької реакцiї та занепад реформацiї в Польщi” висвiтлив дiяльнiсть єзуїтiв, їх супротивникiв та реформаторiв.
К. Харлампович в монографiї “Захiдно-росiйськi православнi школи ХVІ ст. початку ХVІІ столiття” дослiдив роль церковних братств та органiзованих при них шкiл у життi тогочасного суспiльства, зокрема у захистi прав бiлоруського населення на освiту та культуру. В ХІХ ст. було опублiковано величезний корпус джерел з iсторiї Бiлорусiї, зокрема у виданнях “Акты, относящиеся к Западной России», «Акты, издаваемые Виленской археографической комиссией», «Археографические сборники документов, относящиеся к истории северо-западной Руси».
Одночасно видавалися працi полонофiльского спрямування. О. Турчинович в монографiї “Огляд iсторiї Бiлорусiї з найдавнiших часiв” доводив, що самостiйний iсторичний розвиток Бiлорусiї тривав до ХV ст., а пiсля цього вiдбувається злиття iсторiї Бiлорусiї з iсторiєю Польщi. Слiд вiдзначити, що бiльшiсть згаданих праць видано за межами Бiлорусiї, у Варшавi, Петербурзi, Києвi, Казанi. Початок формування бiлоруської нацiї в серединi ХІХ ст. викликав потребу виховання самосвiдомостi засобами iсторiї. До справи формування основ бiлоруської нацiональної iсторiографiї причетнi дiяч нацiонального руху К. Калiновський, бiлоруськi народники зокрема, І. та А. Луцкевичи, В. Ластовський, вченi – А. Кiркор, М. Довнар-Запольський та iншi.
До влади Москви в Бiлорусiї начебто iснував “золотий вiк” щасливого життя селян без панщини. Пiд ”москалем” К. Калiновський розумiв росiйських солдат , чиновникiв, царя. Крiм цих ворогiв селян, К. Калiновський вказував також на байдужiсть, страх, притаманнi селянам, що сприяли їх закрiпаченню. А. Кiркор, автор iсторичної частини видання “Мальовнича Росiя”, присвяченого Бiлорусiї та Литвi висвiтлив проблему їх вiдносин з найближчими сусiдами. Вiн показав протистояння польських полiтикiв прагненням литовського князя Вiтовта створити могутню незалежну державу. Люблiнську унiю Кiркор оцiнив як полiтичну смерть Великого князiвства Литовського. Кiркор не засуджував дiї полякiв. Бiльш вищим рiвнем розвитку польської культури вiн пояснює її домiнування над бiлоруською в ХVІІ -ХVІІІ ст. В його обережних висновках вiдчувалася симпатiя до польської нацiї, зокрема дiячiв культури.
населення, знищенням сiл та мiст. Без будь-яких оцiнок чи коментарiв Кiркор наводить велику кiлькiсть фактiв, наприклад, про наслiдки придушення повстання 1863-1864 рр., якi емоцiйно пiдводили читача до негативного висновку про наслiдки перебування бiлоруських земель в складi Росiйської iмперiї, вiдстороненiсть росiйської влади, вiд iнтересiв бiлоруського народу. На початку 80-х рокiв ХІХ ст.. першу спробу теоретичного обґрунтування iснування окремої бiлоруської нацiї зробили бiлоруськi народники. В так званому “Листi Данили Боровика про Бiлорусiю” вiдзначалося, що до ХV столiття бiлоруський народ жив самостiйним життя, мав державнiсть – “Литву” i сам визначав свою долю. Все змiнилося, коли посилився полiтичний та культурно-релiгiйний вплив Польщi. Пiд його тиском вiдбулася ополячення верхiв бiлоруського суспiльства i втрата державностi. Носiєм бiлоруської самобутностi, яких не зачепив процес ополячення, був простий народ, що страждав вiд крiпацтва. Ополячення продовжувалося та захопило селян i пiсля переходу бiлоруських земель пiд владу Росiйської iмперiї. Пiсля 1863 р. замiсть ополячення почалася русифiкацiя засобами освiти та репресiями. Подiбнi погляди висловлювались в часописi народникiв “Гомон”. Вони пiдкреслювали прагнення Польщi та Росiї до асимiляцiї бiлорусiв, iдеалiзували вiчевi установи Полоцького князiвства як втiлення “народовладдя”, що було знищене полiтикою Польщi. На їх думку, народ сам запрошував князiв та позбавляв їх влади. В часописi висвiтлювалися повстання бiлоруського народу проти шляхетського гнiту, на захист своєї самобутностi. Народники ототожнювали термiн “бiлоруський народ” лише iз селянством, тобто надавали термiну етнiчну та соцiальну суть.
Народники першими висунули тезу про “двi злi сили” бiлоруської iсторiї – польську та московську. Створення нацiональної концепцiї бiлоруської iсторiї, на думку дослiдника О. Смолянчука, започаткував М. Довнар-Запольський наприкiнцi ХІХ ст. В циклi газетних статей “Бiлоруське минуле” вiн зробив важливi висновки щодо iсторичної долi бiлоруського народу. Низка його праць присвячена формуванню державностi на бiлорусько-литовських землях, соцiально-економiчним вiдносинам у Великому князiвствi Литовському (“Нарис iсторiї Кривицької та Дреговицької земель до кiнця ХІІ ст.”, 1896 р.; “Нариси по органiзацiї захiдно-руського селянства в ХУІ ст.”,1905 р. та iншi).
Вiн висловив своє бачення iсторичного минулого. Вчений розглядав бiлорусiв як окрему нацiю iз власною iсторiєю. До кiнця ХVІІ ст. бiлоруський народ жив самостiйним життям. В управлiннi державою велику вагу мали традицiї народовладдя. Посилення полiтичного та релiгiйного впливу Польщi завдали удару бiлоруськiй державностi. Польськi полiтики прагнули встановити у Бiлорусiї аристократичне правлiння та змусити населення сприйняти польський спосiб життя. Встановлення “польсько-католицького iга” змусило бiлорусiв шукати допомоги Москви. Проте полiтика Москви нiчим не вiдрiзнялася вiд польської. Московська влада намагалася нав’язати правлiння у формi боярської олiгархiї, нехтуючи демократичними формами правлiння, притаманними бiлоруському народу. Полiтика русифiкацiї, на думку М. Довнар-Запольського, означала загибель Бiлорусiї.
Науково обґрунтовуючи тезу про “двi злi сили” в бiлоруськiй iсторiї, дослiдник наголошував, що захiдний та схiдний сусiди взаємними зусиллями спiльно знищували полiтичну самостiйнiсть бiлоруської нацiї та перешкоджували її нацiонально-культурному розвитку.
Згодом учений змiцнив соцiальну тему в своїй концепцiї. Крiпацтво вiн пов’язав iз польським впливом. Соцiально-економiчний гнiт переплiтався iз нацiонально-релiгiйним гнiтом. Проте i росiйськi закони освячували крiпацтво.
Учений впродовж всiєї подальшої наукової дiяльностi був вiрним сформульованiй концепцiї iсторiї Бiлорусiї.
На початку ХХ ст. Я. Карський у фундаментальнiй працi “Бiлоруси” (т. 1-3, 1903-1922) вперше науково обґрунтовував нацiональну самобутнiсть бiлорусiв як окремого слов’янського народу.
На початку 1910 р. опублiкував “Коротку iсторiю Бiлорусiї” В. Ластовський – активний дiяч бiлоруського нацiонально-культурного вiдродження. Праця створена на основi попереднiх iсторичних видань i присвячена iсторiї бiлоруської державностi. У нiй було сформульовано принципи концепцiї iсторiї Бiлорусiї, яку подiляла бiлоруська народницька iнтелiгенцiя того часу.
До них належали:
3) трактування iсторiї бiлоруського народу як безкласового та одвiчно демократичного (теорiя “єдиного потоку”);
4) трактування iсторiї Бiлорусiї як iсторiї розвитку нацiональної самосвiдомостi тiсно пов’язаної iз релiгiйнiстю;
5) iдеалiзацiя суспiльного ладу в Бiлорусiї в ХУ-ХУІ ст. (теорiя “золотого вiку”);
6) трактування ролi iнтелiгенцiї у формуваннi бiлоруської нацiї як вирiшальної.
в них панувало народовладдя.
державу. Агресiя зi сходу спричинила до укладання Люблiнської унiї – акту полiтичної загибелi Бiлорусько-Литовської держави.
Цьому також сприяло ополячення бiлоруської шляхти, яке В. Ластовський засуджував. Лише народ зберiг рiдну мову i традицiї, боровся за незалежнiсть, розвивав бiлоруську культуру.
За Ластовським кожний, хто притримувався антинародної полiтики ,був ворогом бiлоруської незалежностi.
Причини козацько-селянського руху в Бiлорусiї в 1648-1651 рр. вiн вбачав переважно в нацiонально-релiгiйнiй полiтицi правлячої елiти Речi Посполитої. Вiйська литовського гетьмана Януша Радзивiла, якi придушили повстання, називав польськими.
Концепцiї В. Ластовського властива антишляхетська спрямованiсть. Проте вiн не повнiстю ототожнює бiлоруський етнос лише iз селянством, також включає до нього представникiв iнших верств суспiльства. Вiн вживає термiн “наша польська шляхта” щодо тих її представникiв в Бiлорусiї, якi в першiй половинi ХІХ ст.. вiдрiзняли себе вiд шляхти польських земель.
полiтичну незалежнiсть Бiлорусько-Литовської держави.
В. Ластовський докладно висвiтлює антибiлоруську та антинародну полiтику русифiкацiї, вiдзначає значне погiршення матерiального становища селян, посиленнi крiпацтва пiсля переходу Бiлорусiї пiд владу Росiї.
В працi В. Ластовського “образ ворога” набрав вирiшального значення в iсторiї Бiлорусiї. Цей образ вiн пов’язував у правлячими колами Польщi i Росiї. Вiн не вживав його щодо всiх полякiв та росiян як нацiї в цiлому. Ластовський також вказував на “бiлоруський внесок” у ополячення. Вiн вiдзначав, що пояснення багатьох процесiв в бiлоруськiй iсторiї лише дiями сусiднiх держав некоректне. Слiд враховувати такий чинник як байдужiсть бiлорусiв до долi краю, незгуртованiсть, неповага самих до себе як представникiв самобутньої нацiї тощо.
В другiй половинi ХІХ ст. для бiльшостi етнiчних бiлорусiв iдентифiкацiя за приналежнiстю до регiону, конфесiї, соцiального прошарку визначала нацiональну самосвiдомiсть. Власна культура, бiлоруська мова, бiлоруська iсторiя не була для них предметом гордостi. Навпаки, багато з них прагнули позбутися “бiлоруськостi”, тому що в масовiй свiдомостi вона асоцiювалися з низьким соцiальним статусом людини.
Усвiдомлення власної нацiї як суб’єкту iсторичного процесу втiлювалося в розумiннi власної вiдповiдальностi за минуле i майбутнє своєї країни. Створення концепцiї “двох злих сил” в бiлоруськiй iсторiографiї було спричинено розумiнням залежностi долi народу вiд зовнiшнього чинника. Зворотним боком концепцiї став своєрiднiй комплекс власного iсторичного безсилля i вiдчуття непричетностi до власної iсторiї.
Наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ ст.. остаточно сформувалася теорiя “золотого вiку”. Її прихильники вважали таким часом для Бiлорусiї перiод Литовського князiвства, яке, на їх думку, утворилося шляхом добровiльно об’єднання, сприяло подоланню феодальної роздробленостi. Ця держава мала прогресивне значення для розвитку бiлоруського народу. В цей перiод, на думку авторiв теорiї, бiлоруськi селяни не зазнавали феодального гнiту, розквiтла бiлоруська державнiсть.
Пiсля розпаду Росiйської iмперiї, в перiод невдалих спроб створити незалежну Бiлоруську державу, з’явилися першi спецiальнi працi з iсторiї бiлоруської державностi – брошура А. Цвiкевича “Короткий нарис виникнення Бiлоруської Народної Республiки” (1918 р.) та М. Довнар-Запольського “Основи державностi Бiлорусi” (1919 р.).
культури. В iсторичнiй секцiї працювали вiдомi iсторики. В. Пiчета, М. Довнар-Запольський, В. Ігнатовський. Домiнували їх погляди на iсторiю Бiлорусiю, якi не були тiсно пов’язанi з марксистською теорiєю у офiцiйнiй iнтерпретацiї. Друкувалися працi iнших авторiв, якi розробляли нацiональну концепцiю iсторiї Бiлорусiї, зокрема Ф. Турука, В. Ластовського, З. Жилуновича (Ц. Гартного).
В. Пiчета у фундаментальнiй працi “Аграрна реформа Жигмонта-Августа у Литовсько-Руськiй державi” (1917., 2-е вид. 1958) всебiчно розглянуто причини, здiйснення, наслiдки визначальних для життя бiлоруського села ХУІ-ХУШ ст. господарських перетворень. Науковi публiкацiї вченого виданi в 1920-30 рр., присвячено становищу окремих категорiй селянства наприкiнцi ХУ-ХУІ ст., юридичному статусу сiльського населення у приватних володiннях напередоднi видання Литовського Статуту 1529 р., стану помiщицького господарства, тощо. Розглядаючи полiтичну iсторiю Великого князiвства Литовського, В. Пiчета значну увагу придiляв шляхам входження бiлоруських земель до складу цiєї держави, її полiтичному ладу, унiї з Польщею та вiдносинам з Московською державою. Погляди Пiчети на проблему входження бiлоруських земель до Великого князiвства Литовського еволюцiонiзували. На початку 1920-х рр.. вiн розглядав князiвство як “Литовсько-бiлоруську державу”, а об’єднання балто-схiднослов’янських земель як прояв добровiльностi. Наприкiнцi 1930-х рр. вважав, що утворення князiвства вiдбувалося шляхом агресивного захоплення литовськими феодалами бiлоруських земель. У останнiх працях вчений повернувся до першопочаткової концепцiї.
статей, в яких висвiтлено проблеми iсторичного розвитку Бiлорусiї ХІХ – початку ХХ ст., зокрема розвитку соцiальних вiдносин, селянського, робiтничого, нацiонального, опозицiйного руху.
М. Довнар-Запольський в 1925 р. передав до видавництва пiдручник “Історiя Бiлорусiї” для середнiх спецiальних вищих навчальних закладiв. Проте влада визнала його шкiдливим i через це його не надрукували. Лише в 1994 р. праця побачила свiт. У нiй, зокрема дослiдник стверджував, що на територiї Бiлорусiї у жовтнi 1917 р. вiдбулася лише аграрна революцiя i “справжнiм переможцем” був не робiтничий клас, а “трудовий елемент села”. А, оскiльки пролетарiат у Бiлорусiї складав незначну меншiсть населення, то його диктатура неправомочна i тому у Бiлорусiї повинна дiяти диктатура селян та робiтникiв. В 1926 р. вчений видав працю “Народне господарство Бiлорусiї. 1861-1914 рр.” З народницьких позицiй проаналiзувавши фактичний матерiал, автор стверджував про вiдносну стабiльнiсть господарства селянина-середняка. З точки зору сучасних бiлоруських дослiдникiв, вiн принизив рiвень розвитку капiталiстичних, ринкових вiдносин. В економiцi Бiлорусiї дослiджуваного перiоду. Вiн не бачив пiдприємницьких, ринкових елементiв нi в помiщицькому, нi в селянському господарствi.
М. Довнар-Запольський подiляв погляд на бiлоруський народ як соцiально-однорiдне суспiльство, що знайшло вiдображення в “теорiї єдиного потоку”. В. Ігнатовський в 1919 р. видав “Короткий нарис iсторiї Бiлорусiї”, який використовувався як пiдручник у загальноосвiтнiй школi, а в 1920 р. - “Історiю Бiлорусiї у ХІХ – на початку ХХ ст.”, що слугувала посiбником у вищiй школi. Обидвi працi виконанi з позицiй нацiональної концепцiї iсторiї Бiлорусiї. Провiдною темою радянської, вiдповiдно i бiлоруської радянської iсторiографiї з 1920-х рокiв стала iсторiя революцiйного руху ІІ половини ХІХ –початку ХХ ст. Ця проблема з позицiй нацiональної концепцiї iсторiї Бiлорусiї вiдображена в працi Ф. Турука “Бiлоруський рух. Нариси iсторiї нацiонального та революцiйного руху бiлорусiв” (1921 р.). Ф. Турук високо оцiнював дiяльнiсть Бiлоруської соцiалiстичної громади та її газети “Наша нива”. В роки революцiї 1905 р., на його думку, ця органiзацiя була “головною органiзацiйною силою революцiйного руху, його керiвним центром”, а газета “Наша нива” – єдиним осередком бiлоруського нацiонального життя, виразником сподiвань та iнтересiв бiлоруського народу.
В цей перiод з’явилася праця про революцiйну дiяльнiсть Бунду, до жовтня 1917 р. Її автор - І. Чернявський вважав, що пригнiчення європейської буржуазiї в Росiйськiй iмперiї спричиняло до переходу її на прогресивнi, революцiйнi позицiї. Вона очiкувала революцiйного вибуху в Росiї, який мав принести їй визволення та рiвноправне становище на росiйських ринках. Оскiльки бiльшовицькi партiйнi органiзацiї в Бiлорусiї виникли в 1917 р., то в 20-х роках ХХ ст. створюється безпiдставна, на думку сучасних дослiдникiв, теорiя “двокореневого” (вiд соцiалiстичної громади та Бунду) походження комунiстичної партiї Бiлорусiї. Проти цих поглядiв у 1928 р. виступив керiвник Іспарту Бiлорусiї С. Агурський у працi “Нариси з iсторiї революцiйного руху в Бiлорусiї”.
Ґрунтовним дослiдженням була праця А. Цвiкевича “Захiдно русизм. Нариси з iсторiї суспiльної думки в Бiлорусiї в ХІХ – на початку ХХ ст.” (1929 р.).
в Академiю наук БРСР, в 1931 р. в її структурi створено Інститут iсторiї. Обидвi установи очолив В.Ігнатовський.
В цей час ученi прилюдно оголошують про перехiд на марксистськi методологiчнi позицiї.
Лiбералiзацiя радянського режиму на початку 30-х рокiв змiнилася насадженням адмiнiстративно-репресивними методами марксистсько-ленiнської iдеологiї, яка, як зазначає вчений М. Бiч, сполучалася з модернiзованою росiйською великодержавною концепцiєю.
В 1930 р. В. Ігнатовський вперше з марксистських позицiй розглядає повстання 1863 р. у монографiї “1863 рiк в Бiлорусiї. Нарис подiй”. Проте, автору закидали за висвiтлення питання про так званий сепаратизм К. Калiновського, в якому Ігнатовський вбачав перший прояв втiлення iдей бiлоруського нацiонального руху.
Бiлорусiї в навчальних закладах в серединi 30-х рокiв фактично припинилося.
Проте i в цих умовах бiлоруська iсторiографiя продовжувала розвиватися, було опублiковано монографiї, якi дотепер зберiгають свою наукову цiннiсть. До них належать працi Д. Дудкова “Столипiнська реформа у Вiтебськiй губернiї” (1931 р.), “Про розвиток капiталiзму в Бiлорусiї в другiй половинi ХІХ – початку ХХ ст.”(1932 р.), К. Кернажицького “Аграрна реформа у Бобруйському староствi та економiчне становище його населення з ХУІІ до середини ХІХ ст.” (1931 р.), “Господарство крiпакiв у Бiлорусiї в кiнцi ХУШ- першiй половинi ХІХ ст.” (1935 р.). Д. Дудков як методологiчну основу використовував працi В. Ленiна. На їх основi вiн висвiтлював процес формування капiталiстичних вiдносин у промисловостi та сiльському господарствi Бiлорусiї, зробив спробу показати мiсце та роль товарного землеробства у помiщицькому господарствi, зв’язок сiльськогосподарського виробництва з ринком Вiн вважав, що сiльське господарство Бiлорусiї спецiалiзувалося головним чином на вирощуваннi картоплi та виробництвi горiлки.
Д. Дудков i К. Кернажицький неправильно обрали критерiї для визначення соцiальної диференцiацiї селянства i перебiльшували питому вагу заможних селян та рiвень розвитку капiталiзму у бiлоруському селi. Так К. Кернажицький твердив, що 53,7% всiх селянських господарств Гродненської губернiї належали до куркульських.
В. Щербаков у працi “Жовтнева революцiя в Бiлорусiї та нiмецька окупацiя” (1930 р.) доводив колонiальний статус Бiлорусiї в складi Росiйської iмперiї. М. Майзель всебiчно вiдобразив подiї революцiї 1905 р. в працi “1905-1907 роки в Бiлорусiї. Хронiка подiй “(1934 р.).
Наприкiнцi 20-х – у 30-тi роки основна увага науковцiв була привернута до дослiдження змiн, що вiдбувалися у суспiльствi в ходi перетворень радянської доби. Це власне було дослiдженням не iсторичного минулого, а сучасностi, яке здiйснювалося не стiльки на науковiй основi, скiльки з позицiй офiцiйної iдеологiї. Пiдсумком дiяльностi бiлоруських iсторикiв за 1921-1941 рр. було видання 32 монографiй. Репресiї 30-х рокiв завдали нещадного удару молодiй iсторичнiй науцi Бiлорусiї. Їх жертвою став І. Ігнатовський та багато iнших прихильникiв нацiональної iсторiографiчної концепцiї. Хоча М. Довнар-Запольський та В. Пiчета переїхали до Москви, проте теж зазнали переслiдувань.
25 червня 1938 р. народний комiсар внутрiшнiх прав Бiлоруської РСР Насєдкiн подав до ЦК ВКП(б) доповiдну записку “О фактах засоренности личного состава и вредительства в Белорусской академии наук», в якiй стверджував, що ця установа перетворилася у зграю польський шпигунiв, правих ухильникiв, троцькiстiв, нацiонал-фашистiв. Дiяльнiсть науковцiв характеризувала як збирання iнформацiї для розвiдок iмперiалiстичних держав та поширення iдей буржуазного нацiоналiзму, спрямованих проти радянської влади. Контрреволюцiйною була оголошена праця М. Лявдянського “Стародавня iсторiя Бiлорусiї”.
Про масштаби репресiй свiдчить той факт, що з 139 аспiрантiв Інституту iсторiї АН БРСР, якi навчалися в 1934 р., в 1938 р. залишилось працювати 6. Трагiчно склалася доля академiкiв – iсторикiв П. Горина, С. Матулайтiса, Е. Ривлiна, С. Сарбента, В. Щербаковi та iнших.
партiї при ЦК Компартiї Бiлорусiї. Продовжувалася практика жорстокого iдеологiчного контролю над розвитком iсторичної науки з боку партiйних органiв. Концептуально –методологiчнi положення створювалися в центральному комiтетi компартiї Бiлорусiї i нав’язувалися авторам наукових праць та пiдручникiв. Пiд безпосереднiм контролем ЦК КПБ в 1948 р. були написанi “Тези про основнi питання iсторiї БРСР”. В них вперше систематизовано викладено iсторiю бiлоруського народу вiд найдавнiших часiв до 1917 р. Структура І тому “Історiї БРСР”, вiдбiр та виклад матерiалу, висновки та оцiнки авторiв, на думку М. Бiча, визначалися марксистсько-ленiнською-сталiнською методологiєю, поєднаною з проросiйською великодержавною концепцiєю. Закладенi в “Тезах...” оцiнки визначали перiод ХІV-ХVШ ст., коли Бiлорусiя знаходилася пiд владою Литви та Польщi, як найбiльш важкий. Його висвiтлення зводилося до постiйного прагнення народних мас Бiлорусiї приєднатися до Московської держави. Включення Бiлорусiї до складу Росiйської iмперiї, внаслiдок подiлiв Речi Посполитої, однозначно оцiнювалося як возз’єднання бiлоруського народу з братнiм росiйським народом i здiйснення його споконвiчної мрiї. Була вiдкинута загальноприйнята у 20-х початку 30-х рокiв теза про колонiальне становище Бiлорусiї у складi Росiйської iмперiї. Стисло та глухо мовилося про русифiкаторську полiтику царизму. Проводилася думка, що нацiональнi, культурнi i релiгiйнi проблеми бiлорусiв пiсля возз’єднання в складi iмперiї були роззанi. Бiлоруський народ лише боровся разом з росiйськими робiтниками i селянами проти царизму, помiщикiв i капiталiстiв за своє визволення, за демократiю i соцiалiзм пiд керiвництвом партiї бiльшовикiв – єдиним керiвником визвольної боротьби. Спираючись на ленiнську тезу про наявнiсть двох культур в кожнiй нацiональнiй культурi, у працi заперечувалось iснування загальнонацiонального культурного i полiтичного руху. Ідеологiчнi та органiзацiйнi центри його Бiлоруська соцiалiстична громада, газета “Наша нива” тощо, оголошувалися антинародними, контрреволюцiйними, буржуазно-нацiоналiстичними. Таку ж оцiнку отримали Бунд, есери, меншовики. Об’єктивно, на думку сучасних бiлоруських дослiдникiв, висвiтлена проблематика, пов’язана iз соцiально-економiчним розвитком, демографiєю, станом освiти та культури. Осiбне мiсце в розвитку бiлоруської iсторичної науки займають друга половина 50-х-80-тi роки ХХ ст. Вiдносна лiбералiзацiя радянського режиму у бiлоруськiй iсторiографiї, на думку М. Бiча, проявилася формально, у вилученнi з праць iменi та цитат Й. Сталiна. Однак оцiнки та дух “Короткого курсу iсторiї ВКП(б)” продовжував iснувати у бiльшостi праць. Розширилася проблематика дослiджень, з’явилась низка праць, присвячених iсторiї Бiлорусiї з найдавнiших часiв. В. Сєдов в працi “Слов’яни Верхнього Поднiпров’я та Подвiння” висунув теорiю походження бiлорусiв внаслiдок змiшування слов’ян з балтами. Процеси формування населення Бiлорусiї з часiв кам’яного вiку до ІХ ст. (iндоєвропейцi – раннi балти – слов’яни) розглянув Е. Загорульський у працi “Стародавня iсторiя Бiлорусiї” (1977 р.). В. Алексєєв в монографiях “Полоцька земля в ІХ-ХШ ст.: “Нариси iсторiї Пiвнiчної Бiлорусiї” 1966 р.) та “Смоленська земля в ІХ-ХШ ст.: Нариси iсторiї Смоленщини та Схiдної Бiлорусiї (1980 р.) зробив висновок, що Полоцьке князiвство у раннiм середньовiччi було самостiйною полiтичною одиницею з оригiнальною культурою.
П. Лисенко у працi “Мiста Туровської землi” (1974 р.) висловив думку, що вона склалася наприкiнцi Х ст. i зберiгала своє значення в ХІ ст. На початку ХІІ ст. Туровська земля частково позбавилася полiтичної самостiйностi i знаходилася в складi Київської землi. З кiнця 1150-х рокiв вона остаточно виокремилася i в Туровi встановилася постiйна династiя князiв. Це твердження розходиться з думкою П. Толочка про “вiдносну” самостiйнiсть Туровського князiвства з 1160-х рокiв.
Бiлоруськi дослiдники раннього середньовiччя висували твердження, що вiдрiзнялися вiд радянських стереотипiв щодо соцiально-економiчного розвитку схiдних слов’ян. В. Горемикiн у працi “До проблеми iсторiї докапiталiстичних суспiльств” (1970 р.) доводив, що у давнiй Русi в ІХ-ХІ ст. iснувала рабовласницька формацiя, а в ХІІ-ХШ ст. її починає змiнювати феодалiзм. А. П’янков вважав, що у УІ-УШ ст. у схiдних слов’ян панував рабовласницький лад, а в ІХ-ХІІ ст. встановилися феодальнi вiдносини. Ця думка висловлена в монографiї “Походження суспiльного та державного ладу стародавньої Русi” (1980 р.) Обидва автори використали бiлоруськi матерiали. А. П’янков стверджував, що в ранньому середньовiччi iснував великий “кривицький племiнний союз”, в якому окрiм кривичiв перебували дреговичi, радимичi, в’ятичi та сiверяни. Цей союз складався з трьох етнiчних компонентiв – слов’ян, балтiв, фiно-угорiв. Спроба київських князiв створити в Х-ХІ ст. централiзоване управлiння державою, на думку А. П’янкова, не могла бути успiшною тому, що цьому перешкоджало панування натурального господарства та економiчна роздробленiсть окремих земель.
Виключення надавалося працям, якi мали вiдверту проросiйську та проправославну спрямованiсть. До них належать такi видання: Я. Мараш “ З iсторiї боротьби народних мас Бiлорусiї проти експансiї католицької церкви” (1969 р.), А. Ігнатенко “Боротьба бiлоруського народу за возз’єднання з Росiєю (друга половина ХУІІ-ХІШ ст.)” (1974 р.), Л. Абецедарський “Бiлорусiя i Росiя: Нариси росiйсько-бiлоруських зв’язкiв другої половини ХУІ-ХУІІ ст.”(1978 р.). У вказаний перiод бiльшiсть бiлоруських iсторикiв-медиєвiстiв дослiджували економiчний розвиток та соцiальне-становище мiст. Цiй проблематицi присвячено працi С. Щербакова, А. Лютого, Я. Карповича, З. Каписького, А. Ігнатенка, А. Грицкевича. Аграрну iсторiю вивчали П. Козловський, В. Мелешко, В. Чапко, З. Коптський, М. Спиридонов, П. Лойко, В. Голубєв та iн. Працi 60-80-х рр. - вiдзначаються докладною джерельною базою, що дозволило використати статистичний метод дослiджень i цим домогтися переконливої аргументацiї висновкiв. В монографiях П. Козловського “Магнатське господарство Бiлорусiї в другiй половинi ХУШ ст.”(1974 р.), “Землеволодiння та землекористування в Бiлорусiї у ХУШ- першiй половинi ХІХ ст.”(1981 р.) вперше розкрито зв’язок еволюцiї феодальної ренти iз змiнами структури селянського надiлу. Автор по новому охарактеризував спiввiдношення натуральної та грошової ренти в Захiднiй Бiлорусiї в другiй половинi ХУШ- першiй половинi ХІХ ст. Ця оцiнка змiнила попереднє уявлення про Захiдну Бiлорусь як зону цiлковитого панування вiдробiткової ренти. Автор подав суттєвi докази свого висновку про зростання товарно-грошових вiдносин та зародження капiталiстичних елементiв в серединi феодальної економiки в другiй половинi ХУШ- першiй половинi ХІХ ст.
В книзi М. Романовського “Розвиток мануфактурної промисловостi в Бiлорусiї (друга половина ХУШ- перша половина ХІХ ст.” (1966 р.) висвiтлено роль мануфактурного виробництва (зокрема вотчинного) як цiлого етапу, що впливав на передумови формування капiталiстичного устрою в економiцi дореформеної Бiлорусiї.
В зв’язку з вiдзначеннями ювiлеїв в 1968 р. було видано колективнi монографiї “450 рокiв бiлоруського книгодрукування”, “Франциск Скорина та його час” (1988 р.). Проблемам культурного життя присвячено змiстовнi працi Я. Немiровського, В. Конона, Г. Галенчанка, С. Падокшина, В. Шматова, Ю. Лабинцева та iнших. Кiлькiсть праць з iсторiї Бiлорусiї ХІХ – початку ХХ ст., опублiкованих в другiй половинi 50-х – 80-х рр.. ХХ ст., значно збiльшилася, особливо з питань соцiально-економiчного розвитку та iсторiї революцiйного руху. Джерельна база дослiджень розширилася. Тому описовий метод, характерний для 20-40 рр. ХХ ст., все бiльше сполучався з всебiчним статистичним аналiзом iсторичних процесiв та явищ – соцiальних, економiчних, революцiйних та iнших. Це дозволило показувати їх у динамiцi, висвiтлювати певнi тенденцiї розвитку. Проте, як i ранiше, у системi аргументацiї виключне значення надавалося цитатам з творiв К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Ленiна, якi визначалися як методологiчнi засади кожного дослiдження. При цьому тi їх висновки i працi, що були вiдмiнними вiд офiцiйних партiйних установок та оцiнок замовчувалися.
ладу i зародження в економiцi Бiлорусi капiталiстичних вiдносин. Цим проблемам присвяченi працi декiлькох вчених.
В. Чапко у монографiї “Сiльське господарство Бiлорусiї у першiй половинi ХІХ ст.”(1966 р.) на основi дослiдження матерiалiв 800 маєткiв (помiщицьких та селянських господарств) розкрив двi головнi тенденцiї в розвитку економiки села – кризу крiпосницької системи та зростання ролi капiталiстичного виробництва у феодальних маєтках та господарствах державних селян. В монографiї “Мiста Бiлорусiї в першiй половинi ХІХ ст.: Економiчний розвиток” (1987). В. Чапко подає загальну характеристику мiст та мiстечок, наводить багатий матерiал про стан ремiсницького виробництва, розвиток мануфактур, торгiвлi, участi мiських мешканцiв у сiльськогосподарському виробництвi, проаналiзовано змiни кiлькiсного, соцiального, нацiонального, конфесiйного складу населення мiст.
М. Болбас в працi “Розвиток промисловостi Бiлорусiї (1795-1861) (1966 р.)” прослiдковує динамiку та основнi етапи промислового розвитку в цiлому та складових частин її структури – ремiсництва, мануфактури, капiталiстичної фабрики, походження, склад, становище робiтникiв.
З проросiйських позицiй написана праця Е. Корнiйчука “Бiлоруський народ у Вiтчизнянiй вiйнi 1812 р.” (1962 р.) – єдине дослiдження по цiй проблемi.
Селянська реформа 1861 р. в Росiї розглядалася радянською iсторiографiєю як початок капiталiстичної формацiї. З таких позицiй вона дослiджувалася у працi М. Фрiдмана “Вiдмiна крiпосного права в Бiлорусiї” (1958 р.). В нiй докладно розглянуто соцiально-економiчнi та полiтичнi передумови вiдмiни крiпосного права, пiдготовка реформи, подано глибокий аналiз головних законодавчих актiв, шляхiв здiйснення реформи, змiни в законодавствi, спричинених повстанням 1863 р.
А. Кожушков у працi “Розвиток капiталiзму в сiльському господарствi Бiлорусiї в другiй половинi ХІХ ст.” (1963 р.) зробив спробу прослiдкувати процеси розвитку капiталiстичних вiдносин у помiщицьких i селянських господарствах - спецiалiзацiю помiщицьких господарств, їх ринковi зв’язки, форми наймання робочої сили. На думку сучасних вчених автор перебiльшував залежнiсть селян вiд влади та помiщикiв тощо.
Бiльш фундаментально еволюцiю капiталiстичних вiдносин на селi дослiджував Л. Лiпiнський. У монографiї “Розвиток капiталiзму в сiльському господарствi Бiлорусiї (ІІ половина ХІХ ст.)” (1971р.) процес розглядався в трьох аспектах – землеволодiння та землекористування пiсля реформи, помiщицькi та селянськi господарства. Деякi дослiдники вважають неточними статистичнi вiдомостi, якi автор подав на основi анкет Пiвнiчно-Захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства, не погоджуються з авторським подiлом сiльського населення на соцiальнi категорiї.
У працi “Столипiнська аграрна реформа в Бiлорусiї” (1978 р.) розглядаються передумови та здiйснення реформи, утворення хуторiв та вiдрубiв, руйнацiя сiльської громади, майнова диференцiацiя селян, збереження помiщицького землеволодiння.
Питання аграрного перенаселення та вiдходництва в бiлоруському селi дослiджувалися в монографiї В. Панютiча “З iсторiї формування пролетарiату Бiлорусiї. 1861-1914 рр.” (1969 р.) В нiй всебiчно розглядаються соцiальне розшарування селянства, причини, рiвень, регiональна специфiка аграрного перенаселення, показано рiвень, характер , напрямки вiдходництва, його роль у формуваннi робiтничого класу. В iншiй працi – “Соцiально-економiчний розвиток бiлоруського села в 1861-1900 рр.” (1990 р.) – В. Панютiч проаналiзував загальний, становий нацiональний склад селянського населення до i пiсля реформи 1861 р., прослiдкував його динамiку по губернiях в 1858 –1897 рр., показав причини його збiльшення, дослiдив склад та структуру селянських сiмей, мiграцiйнi процеси всерединi та поза Бiлорусiєю, стан освiти серед селянства. Велика увага придiлена аналiзу складу та функцiй сiльської громади, дiяльностi органiв селянського самоврядування, селянського землеволодiння та землекористування, забезпечення селян надiльною землею, торгiвлi селян землею, її оренду та iнше. Багато мiсця в працi займає дослiдження процесу майнового розшарування селянства в другiй половинi ХІХ ст. Мiграцiю селянства Бiлорусiї головним чином до Сибiру, її причини та динамiку висвiтлено в монографiї В. Верещагiна “Селянськi переселення з Бiлорусiї (друга половина ХІХ ст.)” (1978 р.). Прослiдковано зв’язок селянських переселень з процесом розвитку капiталiзму, полiтика царизму в цiй сферi, її особливостi в Бiлорусiї.
В дослiдженнi “Сiльськогосподарський ринок Бiлорусiї 1861-1914 рр.” (1989 р.) Х. Бейлькiн стверджував, що найважливiшими передумовами розвитку сiльськогосподарського ринку у пореформенiй Бiлорусiї були зростання промисловостi, мiського населення, залiзничне будiвництво, майноверозшарування села, формування прошарку найманих сiльськогосподарських робiтникiв. Позитивний вплив на цей процес мало територiальне розташування Бiлорусiї поблизу важливих промислових та торгiвельних центрiв Росiйської iмперiї. Бiлорусь була складовою частиною свiтового аграрного ринку. Завдяки балтiйським портам iмперiї вона мала зв’язки з країнами Заходу, особливо з Нiмеччиною. Мережа залiзниць, важливi рiчковi магiстралi, традицiйнi зв’язки з європейськими державами забезпечили Бiлорусiї пiсля реформи 1861 р. сприятливi умови для зовнiшньої торгiвлi. У 60-70-х ХІХ ст. роках головними товарами були збiжжя, льон, коноплi. В умовах аграрної кризи 80-90-х рокiв почали домiнувати тваринництво, насамперед молочне, а також льонарство. У помiщицьких господарствах iнтенсивно розвивалося виробництво горiлки.
Дослiдник наголошує, що провiдну роль в розгортаннi торгiвлi вiдiграв торгово-лихварський капiтал, який у Бiлорусiї репрезентували дрiбнi перекупники, лихварi, корчмарi, заможнi селяни. Через їх руки проходила вся товарна продукцiя селянських господарств. Важливе мiсце в торгiвлi сiльськогосподарськими товарами, особливо в експортi , займали маклери та комiсiонери.
Х. Бейлькiн пiдкреслює важливе значення ринкових зв’язкiв у формуваннi бiлоруської нацiї. Цей процес почався ще ранiше , а пiсля реформи 1861 р. з розвитком капiталiстичних вiдносин в промисловостi та сiльському господарствi, поступово було лiквiдовано економiчну вiдокремленiсть бiлоруських регiонiв. Вчений доводить, що наприкiнцi ХІХ ст. в Бiлорусiї склався нацiональний ринок. С. Самбук в працi “Полiтика царизму в Бiлорусiї в другiй половинi ХІХ ст.” (1980 р.) охарактеризувала ставлення влади до дворянства та селянства, яке мало важливе значення в розвитку капiталiстичних вiдносин в сiльському господарствi.
Також з’явилися науковi працi про розвиток ринкових вiдносин в iнших галузях економiки. В колективнiй працi “Економiка Бiлорусiї в перiод iмперiалiзму. 1900-1917 рр.” (1963 р.) показано не лише панування капiталiстичних вiдносин в промисловостi, торгiвлi, банкiвськiй справi, але й утворення монополiстичних об’єднань, якi пiдпорядковували дрiбних товаровиробникiв.
У монографiях З. Абенгауза “Розвиток промисловостi та формування пролетарiату Бiлорусiї у другiй половинi ХІХ ст.” (1971 р.) i “Робiтничий клас Бiлорусiї на початку ХХ ст. 1900-1913 рр.” (1977 р.) проаналiзовано три стадiї розвитку капiталiзму в промисловостi Бiлорусiї (дрiбнотоварне виробництво, мануфактура, фабрика), показано спiввiдношення мiж ними у найважливiших галузях виробництва в рiзнi перiоди, галузеву структуру та територiальне розташування промисловостi, джерела формування та поповнення робiтникiв, їх кiлькiсть, професiйний, нацiональний, вiковий склад, економiчне та полiтичне становище, полiтичнi уявлення.
рр.” (1978 р.). Особливостi економiки Бiлорусiї на початку ХХ ст. розглядаються в книзi І. Солодкова “Соцiально-економiчне становище Бiлорусiї до Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї” (1957 р.). На думку сучасних бiлоруських вчених питання розвитку транспорту, торгiвлi, кредитно-фiнансових вiдносин, засобiв зв’язку, формування буржуазiї та робiтникiв в ХІХ – на початку ХХ ст. очiкують ґрунтовного дослiдження.
Важливе мiсце в працях радянських iсторикiв, серед них i бiлоруських, займали проблеми соцiальних рухiв та революцiйних виступiв проти царизму, iсторiї партiї бiльшовикiв. Сучаснi вченi Бiлорусiї вiдзначають, що дослiдження цiєї проблематики в 50-80-х роках ХХ ст. вiдбувалося на засадах сталiнської концепцiї, викладеної в “Короткому курсi iсторiї ВКП(б)”, попри декларацiї про викриття культу особи Сталiна. Доказом цiєї тези є розбiжностi у висвiтленнi полiтичної боротьби в Росiйськiй iмперiї в ІІ половинi ХІХ – на початку ХХ ст. В. Ленiн стверджував, що в цiй боротьбi брали участь три полiтичнi табори – демократичний, лiберальний, урядовий. Згiдно “Короткого курсу iсторiї ВКП(б)” iснувало два табори – революцiйний на чолi з бiльшовиками та контрреволюцiйний, до якого вiдносили урядовi партiї (чорносотенцiв та октябристiв) i Бунд, Бiлоруську соцiалiстичну громаду, есерiв, меншовикiв, лiбералiв-кадетiв. Ця схема збереглася в працях бiльшостi бiлоруських iсторикiв до розпаду СРСР.
В монографiї В. Чапко “Класова боротьба в бiлоруському селi в першiй половинi ХІХ ст.”(1972 р.) вперше в бiлоруськiй iсторичнiй лiтературi прослiдковано динамiку селянського руху, визначено та охарактеризовано його основнi етапи. Висновок автора полягав у тому, що селянський рух являв собою класову боротьбу проти феодально-крiпосницької експлуатацiї.
В iншiй монографiї В. Чапко – “Громадсько-полiтичний рух в Бiлорусiї в 40-х роках ХІХ ст.” (1958 р.) вперше висвiтлено ситуацiю в Бiлорусiї в роки революцiйних подiй 1848-1849 рр. в Захiднiй Європi, розстановку соцiальних сил, вказано на вiдхiд вiд революцiйної дiяльностi найбiльших польських помiщикiв та набуття провiдної ролi в революцiйному русi революцiйно-демократичних кiл – збiднiлого дворянства, дрiбних чиновникiв, мiської iнтелiгенцiї.
Висловлено мiркування про iснування таємних революцiйних товариств. Автор пiдкреслює переважаючий вплив на громадсько-полiтичний рух в Бiлорусiї росiйської революцiйно-демократичної думки, а не iдей польського нацiонально-визвольного руху.
У працi Н. Мохнач “Ідейна боротьба в Бiлорусiї в 3о - 40 роки ХІХ ст.”(1971 р.) аналiзуються свiтогляднi засади засновникiв “Демократичного товариства” Ф. Савiча, Я. Загорського та iнших. Суспiльний рух 30-40-х рокiв ХІХ ст. автор вважає перехiдним етапом вiд шляхетської до демократичної революцiйностi.
мiж росiйськими та польськими дворянськими революцiонерами.
характеристику соцiально-полiтичної ситуацiї в Бiлорусiї, змiн в господарському розвитку, боротьби селян проти помiщикiв, громадсько-полiтичного руху. Автор стверджує, що Ф. Савiч – засновник “Демократичного товариства” був першим представником революцiйно-демократичного напрямку в соцiально-полiтичному русi Бiлорусiї.
А. Смiрнов в 1959 р. видав монографiю “Кастусь Калiновський в повстаннi 1863 р.” i традицiйно характеризував характер повстання як селянський.
Цей висновок пiдтримали В. Дяков, І. Костюшко, І. Мiллер.
Декiлька вчених дослiджували дiяльнiсть революцiйних народникiв в Бiлорусiї в 70- на початку 80-х рокiв ХІХ ст. С. Самбук у монографiї “Революцiйнi народники Бiлорусiї” (70- початок 80—х рокiв ХІХ ст.”) (1972 р.) розкрила дiяльнiсть гурткiв та органiзацiй народникiв в Бiлорусiї, охарактеризувала їх соцiальний склад, зв’язки з росiйськими i польськими революцiонерами.
У фундаментальнiй працi М. Лосiнського “Революцiйно-демократичний рух в Бiлорусiї. 1870-1884”(1983 р.) прослiдковуються етапи розвитку руху, доводиться, що революцiйне народництво в Бiлорусiї було складовою частиною загальноросiйського революцiйного руху.
С. Самбук у монографiї “Громадсько-полiтична думка в Бiлорусiї в другiй половинi ХІХ ст. ( на матерiалах перiодичних видань)”(1976 р.) висвiтлила позицiї дворянсько-монархiчного, лiберально-буржуазного та революцiйно-демократичного напрямкiв у ставленнi до самодержавства i революцiї, аграрному, робiтничому i нацiональному питаннях.
Криза народництва та поширення марксизму в Бiлорусiї знайшли вiдображення в монографiях І. Салашенка “З iсторiї розповсюдження марксизму в Бiлорусiї (1883-1904 рр.) (1963 р.), “Вiд народництва до марксизму” (1971 р.), М. Бiча “Розвиток соцiал-демократичного руху в Бiлорусiї в 1883-1903 рр.”(1973 р.), “Робiтничий рух в Бiлорусiї в 1861-1904 рр.”(1983 р.). Вченi зробили спроби бiльш об’єктивних пiдходiв до оцiнки дiяльностi так званих непролетарських партiй, вiдновлення iсторичної правди у висвiтленнi робiтничого та соцiал-демократичного руху. М. Бiч комплексно розглянув проблему робiтничого руху, показав кiлькiсть, склад та соцiально-економiчне становище промислових робiтникiв, основнi напрямки, форми i характер їх боротьби, навiв статистику страйкiв, демонстрацiй, мiтингiв, манiфестацiй.
Першим значним дослiдженням селянського руху в Бiлорусiї в перiод капiталiзму була монографiя К. Шабунi “Аграрне питання та селянський рух в Бiлорусiї в революцiї 1905-1907 рр.” (1962). Написана iз методичних позицiй “Короткого курсу...”, вона вводила до наукового обiгу багато статистичних матерiалiв.
В працях Л. Лiпiнського та Є. Лук’янова “селянський рух в Бiлорусiї в перiод мiж двома революцiями (червень 1907-лютий 1917 рр.” (1964 р.) i Л. Лi пiнського “Селянський рух в Бiлорусiї в 1914-1917 рр.” (1975 р.) бiльш повно характеризувалися iсторичнi реалiї, висвiтлювалися роль аграрного питання в соцiальних суперечностях, боротьба селян з помiщиками та сiльською буржуазiєю, дiяльнiсть бiльшовикiв.
Провiдне мiсце в радянськiй iсторiографiї займала проблема дiяльностi КПРС, яка на початку ХХ ст. дiяла пiд iменем бiльшовицької партiї. На консервативних методологiчних засадах початку 50-х рокiв було видано книги Є. Бугаєва “Виникнення бiльшовицьких органiзацiй та утворення Компартiї Бiлорусiї”(1959 р.), М. Мєшкова, М. Шкляра, В. Скоробагатого “Бiльшовики Бiлорусiї в першiй росiйськiй революцiї (1914-квiтень 1917 рр.)” (1957 р.), “Бiльшовицька газета “Правда” в Бiлорусiї (1912-1917 рр.))1967 р.), А. Єфремової “Боротьба за перемогу марксистських iдей в робiтничому русi Бiлорусiї (1907-1914 рр.) (1962 р.), iншi.
Дiяльностi бiльшовикiв торкалися також А. Воронова в працi “Робiтничий рух в Бiлорусiї напередоднi та в перiод революцiї 1905-1907 рр.”(1960 р.), А. Василевський, І. Солодков. Їхнi працi не визначаються глибиною дослiдження, грiшать iлюстративнiстю, некритичним пiдходом до описуваних подiй, прагненням пiдiгнати бiлоруський матерiал пiд загальноросiйськi схеми, подати робiтничий клас i його органiзацiї як такi, що виключно перебували на бiльшовицьких позицiях. В 1908-1914 рр. на територiї Бiлорусiї дiяла лише одна мiська бiльшовицька органiзацiя в Гомелi, а названi автори налiчують 28 таких органiзацiй. Бiльш повно та, за тогочасними можливостями, об’єктивно полiтичне життя Бiлорусiї вiдображено в працях А. Короля “Бiльшовики Бiлорусiї в революцiї 1905-1907 рр.”(1986р.), В. Салашенка “Бiльшовики в боротьбi з дрiбнобуржуазними партiями в Бiлорусiї (1905- квiтень 1917 рр.)(1981 р.) В. Салашенко показав вiдносини та iдейну боротьбу з есерами, Бунтом, iншими єврейськими партiями.
та революцiйних зв’язкiв з Росiєю: В. Меляшкевiча – “Росiйсько-бiлоруськi культурнi зв’язки другої половини ХІХ ст.”(1984 р.), Г. Фiлякова “Революцiйнi зв’язки робiтникiв Бiлорусiї та Росiї наприкiнцi ХІХ – початку ХХ ст.”(1987 р.).
православ’я як державної релiгiї Росiйської iмперiї, показано вплив церкви на iдеологiчнi уявлення широких мас населення, позицiю церкви з важливих суспiльних проблем.
В другiй половинi 40-х –80-х роках ХХ ст. продовжувалося видання книг з проблематики радянського перiоду iсторiї Бiлорусiї, частка яких переважала серед публiкацiй наукових праць з iсторичної тематики. Автори беззастережно дотримувалися офiцiальної радянської концепцiї.
Питання встановлення радянської влади в Бiлорусiї та оформлення бiлоруської радянської державностi висвiтлювала в своїх працях Н. Каменська.
В перiод “вiдлиги” кiнця 50-х- першої половини 60-х рокiв ХХ ст. з’явилась можливiсть бiльшого доступу до архiвних матерiалiв, розширення тематики дослiджень. З’явилися праця І. Ігнатенка “Бiднiше селянство-союзник пролетарiату в боротьбi за перемогу Жовтневої революцiї в Бiлорусiї. 1917-1918 рр.”(1962 р.), М. Завалєєва “Робiтничий клас Бiлорусiї в перiод побудови фундаменту соцiалiзму. 1926-1932 рр.”(1957 р.), І. Марченка “Робiтничий клас в пiслявоєннi роки. 1945-1950.”(1962 р.), В. Палубна та І. Палубна “Революцiйний та нацiонально-визвольний рух в Захiднiй Бiлорусiї в 1920-1939 рр.”(1962 р.) та iншi.
праця “Перемога колгоспного ладу в БРСР” та iнших авторiв як i чисельнi видання з iсторiї компартiї Бiлорусiї мали не дослiдницький , а iлюстративний характер. Автори iлюстрували матерiалами архiвiв, i перiодичної преси висновки та оцiнки документiв ЦК КПРС. Проблеми насильницької колективiзацiї, полiтичних репресiй практично не заторкувалися.
Своєрiдним пiдсумком бiлоруської радянської iсторичної науки було видання узагальнюючих праць. Ними стали-двотомна та п’ятитомна “Історiя Бiлорусiї” (1-е видання двотомника 1955-1958 рр., 2-ге – 1961 р., та п’ятитомника – 1972-1975 рр.). П’ятитомне видання, незважаючи на переважання матерiалiв радянського перiоду, iстотно поглибило та розширило уявлення про минуле Бiлорусiї. Історiя Бiлорусiї подавалась в тiсному зв’язку з iсторiєю Росiї. Пiдкреслювалося включно позитивне значення цього зв’язку для iсторичної долi бiлоруського народу.
В чотиритомнiй працi “Історiя робiтничого класу Бiлоруської РСР”(1984-1987 рр.) описано процес формування та розвитку цiєї соцiальної верстви, проте перебiльшено її роль в суспiльствi. В тритомнику “Всенародна боротьба в Бiлорусiї проти нiмецько-фашистських загарбникiв в роки Великої Вiтчизняної вiйни”(1983-1985 рр.) узагальнено великий матерiал про героїзм та самопожертву жителiв Бiлорусiї в роки вiйни, їх самовiддану боротьбу з ворогом в партизанських загонах, пiдпiллi, на фронтах. Проте, поза увагою залишилися такi аспекти теми як проблема колаборацiонiзму, дiяльностi польської Армiї Крайової на захiднобiлоруських землях тощо.
60 рокiв”(1979 р.), книга В. Мiхнюка “Становлення та розвиток iсторичної науки Радянської Бiлорусiї 1919-1941 рр.”(1985 р.) та iншi.
Слiд зазначити, що переважну бiльшiсть праць з iсторичної тематики в Бiлорусiї в радянськi часи видано росiйською мовою.
iдеологiчних структур КПРС-КПБ та монополiя офiцiйно-державної марксистсько-ленiнської методологiї. На початку 90-х рокiв почався процес повернення до наукового обiгу ранiше заборонених праць, було знято обмеження на контакти з закордонними, науковими центрами. Було зроблено спробу вiдродження нацiонального змiсту iсторичної освiти, з’явилися новi перiодичнi науковi видання “Бiлоруське минуле”, “Бiлоруський iсторичний часопис”. Частина бiлоруських вчених-iсторикiв почала дослiджувати та висвiтлювати вiтчизняну iсторiю з нацiонально-державницьких позицiй. В основу цих пiдходiв було покладено принципи деполiтизацiї iсторiографiї як головної передумови її науковостi; гуманiстичнi, загальнолюдськi i нацiонально-державницькi цiнностi як критерiй iстини та оцiнки iсторичних подiй, дiячiв, фактiв; методологiя, що базується на творчому засвоєннi рiзних теорiй суспiльно-iсторичного процесу, об’єктивнiсть вiдбору та аналiзу фактiв, вiдповiднiсть змiсту дослiджень досягненням iсторичної науки, розумiння вiтчизняної iсторiї як органiчної частини європейської та всесвiтньої iсторiї;
концепцiй. Такi пiдходи, на думку їх прихильникiв, дозволяють найбiльш повно i докладно показати суперечливiсть, багатоварiантнiсть, i одночасно з тим єднiсть i цiлiснiсть iсторичного процесу, мiсце та роль в ньому Бiлорусiї.
Слiд зазначити, що в колах iсторикiв-науковцiв i викладачiв, як i в суспiльствi в цiлому, далеко не всi подiляли такi погляди. З’явились виступи проти “переписування iсторiї”, якi знайшли пiдтримку в полiтичнiй боротьбi.
бiлоруської державностi, нацiонального руху, репресивних аспектiв полiтики комунiстичної влади, переосмислення трагiчних сторiнок в роки Великої Вiтчизняної вiйни.
Науковцi прагнули до розкриття суперечностей, що спостерiгалися поряд з успiхами у рiзних сферах бiлоруського суспiльства в пiслявоєннi часи.
Значне мiсце в iсторичних дослiдженнях перших рокiв незалежностi займала проблема витокiв бiлоруської державностi. Бiлоруськi iсторики вiдкинули твердження, що Бiлорусiя - це одвiчно бездержавна нацiя, яка тiльки за допомогою росiйських бiльшовикiв вперше у 1918 р. спромоглися побудувати власну державну. Вони порушили традицiйну схему радянської iсторiографiї, що акцентувала увагу виключно на однiй лiнiї розвитку: Київська Русь - Московська держава - Росiйська iмперiя – СРСР, звернувшись до iсторiї Великого князiвства Литовського у пошуках традицiй своєї державностi.
Наприкiнцi 80-х на початку 90-х рокiв з цiєї проблеми було опублiковано декiлька монографiй М. Єрмиловича: “Слiдами одного мiфу”(1989 р.), “Стародавня Бiлорусь. Полоцький та Новогородковський перiоди”(1990 р.), “Стародавня Бiлорусь. Вiленський перiод”(1994 р.). Також висловили бачення проблеми в своїх працях: М. Пилипенко “Виникнення Бiлорусiї. нова концепцiя”(1991 р.); А Рогальов “Бiла Русь та бiлоруси. В пошуках витокiв”(1994 р.); “Етнотопонiмiя Бiлорусi (на фонi етнiчної територiї”(1991 р.); “Стежки у минуле: географiчнi назви Бiлоруського Полiсся”(1992 р.); В. Насевич “Початки Великого князiвства Литовського. Подiї та особи”(1993 р.). Розгорнулася дискусiя, в якiй взяли участь бiлоруськi та литовськi науковцi, вiдбулося декiлька наукових конференцiй.
М. Єрмолович заперечує тезу про литовське завоювання бiлоруських земель, стверджує, що саме захiдна Русь, яка уникла татарського завоювання, у серединi ХІ-ХІІ ст. була одним iз центрiв “збирання земель” колишньої Київської Русi в єдину державу. В ХІІ-ХІІІ ст. Переважала не литовська експансiя на захiдно-руськi землi, а слов’янська колонiзацiя балто-литовських земель, що стало визначним чинником утворення Великого князiвства Литовського. В ньому домiнували давньоруська мова, право i культура, що дозволяє його квалiфiкувати як “Бiлорусько-литовську державу”.
В умовах боротьби з агресiєю хрестоносцiв i пiд загрозою монголо-татарського нашестя у серединi ХІІІ ст. у верхньому Понiманнi виникла бiлоруська-литовська держава з центром у мiстi Новгородок. Вона стала ядром могутньої європейської держави – Великого князiвства Литовського, Руського та Жемантiйського. Розвинулася класична європейська державнiсть: законодавство, своєрiдна форма станово-представницької монархiї, шляхетська демократiя, толерантнi вiдносини мiж рiзними конфесiями i церквами. Державною була старобiлоруська мова.
У цiй державi в умовах спiвробiтництва вiдбулося становлення самобутнiх бiлоруської, литовської, української та польської культур. Всi народи, що брали участь в економiчному, культурному розвитку Великого князiвства литовського, насамперед бiлоруський, є iсторичними спадкоємницями цiєї держави. Тому доцiльно визначати її державнiсть як Бiлорусько-Литовську.
Окремi науковцi не повнiстю подiляють цi положення, але всi погоджуються iз великою роллю Великого князiвства Литовського у розвитку державностi бiлоруського народу.
В. Панютiч в монографiї “Наймана праця в сiльському господарствi Бiлорусi. 1861-1914 рр.”(1996 р.) вперше глибоко i всебiчно розглядає передумови та джерела формування сiльськогосподарських найманих робiтникiв, їх кiлькiсть, основнi категорiї, умови працi, найму, побуту. Зростання торгового капiталiстичного землеробства, розкладання селянства як класу - стану феодального суспiльства, широке застосування найманої працi помiщиками та заможного верховного селянства спричинило утворення сiльськогосподарського пролетарiату. Джерелами формування цiєї соцiальної групи були дореформенi наймити, їх сiм’ї, бувши дворовi селяни, збiднiлi селяни безземельна та малоземельна шляхта, прийшлi сiльськогосподарськi робiтники, безземельна та малоземельна шляхта, прийшлi сiльськогосподарськi робiтники, колонiсти. Їх всього в 1914 р. налiчувалося бiльше 200 тис. помiщики та заможнi селяни наймали сезонних та поденних робiтникiв.
Дослiдник висвiтлює надзвичайно важке становище основної маси найманих сiльських працiвникiв - нерегламентований тривалий робочий день, надзвичайно низька заробiтна платня, штрафи, вiдсутнiсть медичної допомоги, антисанiтарнi умови працi та побуту тощо.
Є. Савицький в працi “Робiтничий рух в Бiлорусiї (червень 1907 – лютий 1917 р.) (1995 р.) найбiльш об’єктивно, на думку окремих сучасних бiлоруських вчених, висвiтлив це питання. Автор показує змiни в економiцi країни, вплив свiтової вiйни на її стан, аналiзує професiйний, соцiальний, нацiональний склад, кiлькiсть, концентрацiю робiтникiв на великих пiдприємствах, умови їх працi та побуту i полiтико-правовий статус, рiвень заробiтної плати. Вперше подано цiлковиту статистику страйкового руху, визначено кiлькiсть учасникiв страйкiв, показано характер, географiю, форми, масштаб i напругу класової боротьби пролетарiату, показано мiсце i роль полiтичних партiй, професiйних спiлок iнших робiтничих органiзацiй.
П. Бригадiн звернувся до iсторiї партiї соцiалiстiв-революцiонерiв в монографiї “Есери в Бiлорусiї (кiнець ХІХ - лютий 1917 р.)” (1994 р.). Дослiдник стверджує, що партiя есерiв продовжувала революцiйнi традицiї народникiв, прагнучи перебудови суспiльства шляхом революцiйного перевороту. Їх тактика полягала у поєднаннi органiзаторської та пропагандистської роботи з полiтичним терором проти представникiв влади. В працi визначено етапи, та специфiку дiяльностi есерiв в окремих регiонах Бiлорусiї. На думку П. Бригадiна в роки першої свiтової вiйни на територiї Бiлорусiї партiя есерiв, по сутi, припинила своє iснування.
Торкаючись дослiдження iнших проблем, бiлоруський науковець М. Касцюк в 1998 р. зазначав, що росiйськi iсторики займають бiльш радикальнi позицiї, нiж їх бiлоруськi колеги.
Проголошення головною метою державної полiтики повне злиття Бiлорусiї з Росiйською Федерацiєю наклало вiдбиток на розвиток iсторичної науки. Про це свiдчать, зокрема оцiнки окремих подiй та праць, що мiстяться у виданнях 1994 р. та 2001 р.
Так, М. Бiч в 2 томi “Енциклопедiї iсторiї Бiлорусiї”, виданому в 1994 р., оцiнює видання працi В. Ластовського як важливу етапну подiю у становленнi нацiональної iсторiографiї. Вiн вважає, що “повернення до витокiв нацiональної концепцiї вiтчизняної iсторiї та подальший її розвиток на основi сучасних досягнень iсторичної науки належить до головних передумов духовного вiдродження суверенiтету Республiки Бiлорусь “.
як нацiоналiстiв, вкладаючи в цей термiн гостро негативний змiст. Їх погляди називаються iсторичними “концепцiями”. Останнє слово береться в лапки, щоб пiдкреслити ненауковий характер їх поглядiв. Бiлоруськi нацiоналiсти, за термiнологiєю авторiв роздiлу, критикуються за iдею безкласовостi бiлоруського народу, “теорiю єдиного потоку”. Також критикуються твердження В. Ластовського та iнших про вiдсутнiсть iсторичної спiльностi походження та розвитку бiлоруського та росiйського народiв, про вiдсталiсть робiтничого класу Бiлорусiї, про провiдну роль нацiональної iнтелiгенцiї в громадсько-полiтичному життi бiлоруського народу, концепцiя боротьби бiлоруської та росiйської культур.
Як зазначають І. Ковель та його колеги, з антимарксистських “теорiй” виводилися полiтичнi гасла, та iдеї, що “широко пропагандували i пропагандує бiлоруська емiграцiя. Їх взяли на озброєння сучаснi антикомунiсти та антирадянськi дiячi”. З таких же позицiй критикуються погляди “єврейських нацiоналiстiв”, зокрема щодо дiяльностi Бунду в Бiлорусiї. Прикметним є наступне зауваження І. Ковкеля та iнших: “Доволi докладний критичний розгляд концепцiй бiлоруських та єврейських нацiоналiстiв наводиться в iсторiографiчному оглядi в зв’язку з тим, що масовому читачевi, зокрема студентам вищих навчальних закладiв, незнайомi обставини тiєї iдейно-полiтичної боротьби, що мала мiсце на iсторичному фронтi республiки в 20-30 роках. Ця боротьба продовжується i в нашi днi. Той повчальний досвiд повинен перестерегти нас вiд примирливого ставлення до завуальованої та вiдкритої нацiоналiстичної пропаганди, яка здiйснюється сьогоднi. Вона робить свою чорну справу, спрямовуючи своє отруйне жало проти найбiльшого завоювання людства – дружби трудящих всiх нацiй та народностей”.
Отже, iсторична наука в Бiлорусiї розвивалася в складних, часто несприятливих умовах. Її розвиток вiдбувався пiд впливом iсторiографiї держав, до складу яких входили бiлоруськi землi. Вiдносно цiлiсну концепцiю iсторiї Бiлорусiї було укладено в радянськi часи на основi марксистсько-ленiнської методологiї iз значним впливом сталiнiзму.
В сучасний перiод нацiональна концепцiя iсторiї країни критикується насамперед з полiтичних мiркувань. Максимальна полiтизацiя iсторичних дослiджень не сприяє науковому вивченню iсторiї Бiлорусiї.
3. Касюк М. П. Інститут гiсторыi: розвiццё, досягнення, задачы // Весцi Нацiональноi Академїi Навук Беларусi. Серiя гуманiтарнiх навук. –1998-№4.
4. Михальченко С. М. Довнар-Запольський: историк и общественный деятель //Вопросы истории –1993-№6.
5. Лойка П. А. Гiстарыяграфiя аграрной гiсторыi Беларусi ХV-першой паловы ХІХ ст.. //Веснiк Беларускага дзяржаýного унiверсiтета. Серыя 3. -1996-№3.
6. Смоленчук А. Ф. Белорусская историография второй половины ХІХ- начала ХХ века и становление национальной идеологии //Славяноведение -1999-№5.
8. Шевченко А. В. Бiлорусько-Литовська держава: новi концептуальнi засади сучасної бiлоруської iсторiографiї //Український iсторичний журнал –1997-№2.
9. Шевчук І. Гiстарыяграфiя // Энцыклапедыя гiсторыi Беларусi. - Мiнск, 1994, т. 2
10. Карау Д., Капыскi З., Штыхау Г., Бiч М.,Касцюк М., Сяргеева Г. Гiстарыяграфiя гiсторыi Беларусi // Там само.
11. Коукель І., Крэнь І., Соркiна І., Уводзiны. Крынiцы. Гiстарыяграфiя праблемы // Гiстарыя Беларусi: з 1795 г. да вясны 1917 г. - Мiнск, 2001
|
