Історiографiя исторiї Польщi
Історiографiя iсторiї Польщi
наука вiдiграла величезну роль у пробудженнi та формуваннi нацiональної самосвiдомостi, у боротьбi за власну державу. Поширення iдей Просвiтництва у Польщi спiвпало з часами лiквiдацiї Польської держави. Пiсля першого подiлу Речi Посполитої в 1772 р. розгорнулася полемiка публiцистiв щодо правомiрностi цього акту, що одержала назву "Вiйна iсторичних пер". В 1773 р. Ф. Лойко видав за дорученням короля трактат "Вiстi про Галич та Володимир", - в якому доводив, що угорськi королi нiколи не володiли галицькими землями, на яких було створено Руське воєводство. Спираючись на iсторичний факт володiння Угорщиною галицькими землями в ХІV ст., Габсбурги як правонаступники угорських королiв, виправдовували захоплення цiєї частини Речi Посполитої. В iншiй працi Ф. Лойко висвiтлив iсторiю польських земель на узбережжi Балтики (Помор'я) з найдавнiших часiв та захоплення їх нiмецькими феодалами.
в польськiй просвiтницькiй iсторiографiї пов'язаний з дiяльнiстю Г. Коллонтая, С. Сташiца, Ф. Езерського.
) брав участь в розробцi Конституцiї 1791 р. та повстаннi 1794 р., за що його ув'язнили.
"Критичний розгляд основ iсторiї про початок роду людського", в якiй вимагав критичного ставлення до iсторичних джерел, визнавав дiю об'єктивних законiв iсторiї, вважав, що предметом дослiдження повинен бути весь комплекс життєдiяльностi людини - виробництво, законодавство, наука, культура, освiта, звичаї. Вiн розглядав людину як незмiнну природно - бiологiчну сутнiсть. Головний закон природи, на думку Коллонтая, полягав у абстрактнiй свободi людини. Тому вiн шукав у минулому причини iснуючої соцiальної нерiвностi людей, щоб повернутися до первiсної свободи.
Був спiвавтором працi "Про встановлення та занепад польської конституцiї 3 травня 1791 р. ", в якiй головна провина за подiли Речi Посполитої покладалася на сусiднi держави. Вони скористалися недосконалiстю державного устрою, магнатським свавiллям, слабкiстю королiвської влади.
С. СТАШИЦЬ (1755-1826 рр.) "Людський рiд" виклав свою iсторичну концепцiю. Розвиток суспiльства вiн розглядав як об'єктивний процес боротьби прогресивного та реакцiйного, боротьби проти гноблення, яке пов'язане iз появою приватної власностi на землю; рiшуче виступав проти iдеалiзацiї шляхетської демократiї. Розвиток суспiльства повинен закiнчитися створенням iдеального справедливого ладу, заснованого на природних законах де пануватимуть рiвнiсть, воля, власнiсть.
Ф. ЕЗЕРСЬКИЙ (1740-1791 рр.) -
в своїх публiцистичних працях включав до поняття "народ" селян. Суть iсторiї вбачав у вдосконаленнi науки, освiти, культури, мистецтва.
ПОМІРКОВАНИЙ НАПРЯМ
в просвiтницькiй iсторiографiї репрезентує засновник нової польської iсторiографiї А. НАРУШЕВИЧ (1733 - 1796 рр.).
В працi "Меморiал" виклав своє розумiння завдань дослiдника iсторiї. Предметом дослiдження вважав дiяльнiсть королiв, шляхти, а також iсторiю економiки, торгiвлi, полiтики, держави, права, культури, науки, релiгiї тощо. Причини суспiльних явищ вбачав в сферi свiдомостi, протиставляв рацiоналiстичнi принципи розумiння iсторичного процесу теологiчнiй концепцiї, заперечував безпосереднiй вплив провидiння на iсторичнi подiї. Вперше до поняття "польський народ" включив мешканцiв мiст. А. Нарушевич виступав за критичне ставлення до джерел, вперше в польськiй iсторiографiї розробив елементарнi методи критики джерел. Був проти некритичного сприйняття iсторичної традицiї, легенд.
"Історiя польського народу", що охоплює перiод з найдавнiших часiв до 1386 р. Головний змiст - iсторiя держави та її правителiв. Автор притримується думки, що сильна монархiчна влада забезпечувала рiвновагу станiв, гарантувала порядок в державi. Свавiлля, анархiя, жадоба магнатiв-причина занепаду Польщi.
А. Нарушевич перебував пiд впливом так званого сарматського мiфу, який був започаткований в польськiй суспiльнiй думцi в ІІ половинi ХVІ ст. "Сарматисти" вважали, що предками шляхти тобто лицарського стану були войовничiсармати. Вони пiдкорили мiсцевi племена, якi згодом перетворилися у простолюд. Ідеалiзувалась створена шляхтою держава - Рiч Посполита та унiкальнiсть устрою, зокрема право "лiберум вето", шляхта i народ розглядалися як тотожнi поняття. Проголошувався культ вiйськової доблестi, польського патрiотизму i боговибраностi Польщi як форпосту християнства, нетерпимостi до iнших релiгiй та народiв, самовдоволеностi.
нерiвнiсть пояснював завоюванням слов'янами, з яких виникла згодом шляхта, автохтонiв, що стали пiдневiльними.
Соцiальну нерiвнiсть вважав природним явищем, що не породжує гноблення. Причини гноблення вбачав в психiчних чинниках - свавiллi, жадобi, зверхностi, якi слов'яни сприйняли у нiмцiв. Спiвчував селянам та засуджував їх гнобителiв. Причини послаблення Польщi полягають у переходi вiд польського до нiмецького права, що спричинило послаблення королiвської влади, порушило рiвновагу мiж станами, внаслiдок чого посилився гнiт одного стану над iншим. Провiдною iдеєю працi е почуття патрiотизму. Послiдовники Нарушевича, якi працювали в часи загибелi Польської держави, прагнули iдеалiзацiєю минулого в своїх працях, пробудити патрiотичнi почуття шляхти.
опублiкував у 1816 р. збiрку “Історичнi пiснi", що витримала 20 перевидань протягом 100 наступних рокiв. З коментарях Ю. Немцевич вказав, що причиною занепаду Польщi було посилення влади магнатiв.
Видав також 6 томiв iсторичних джерел та працю "Історiя правлiння Сiгiзмунда ІІІ". Вважав королiвську владу регулятором соцiальних вiдносин в суспiльствi. Соцiальну нерiвнiсть виводив з теорiї "суспiльної угоди", згiдно якiй однi люди повиннi виробляти продукти та вироби, iншi - захищати батькiвщину.
Т. ЧАЦЬКИЙ (1765-1813 рр.) "Про литовськi та польськi закони, їх дусi, джерелах тощо" Ідеалiзував звичаї, лад, племiннi риси слов'ян, на противагу звичаям та законам, якi надiйшли вiд германцiв.
Е. С. БАНДТКЕ (1768-1835 рр.)
в двотомнику "Коротке зображення iсторiї Королiвства Польського" тiсно пов'язав iсторiю Польщi iз загальноiсторичним процесом. Пiдкреслював аналогiчний iншим європейським країнам розвиток її державного устрою до часу, коли почали обирати королiв, що загальмувало розвиток країни. Соцiальну нерiвнiсть вважав наслiдком "природнього розвитку".
критикував недолiки устрою Речi Посполитої. Ідеалiзуючи польський народ, вказуючи на його чесноти, якими поляки перевершували iншi народи. В працi "дослiдження початкiв слов'янських народiв" розглядав владу первiсних гмiн як своєрiдний, характерний лише для слов'ян соцiальний лад, як iдеальну форму взаємовiдносин мiж рiзними "класами". Проникнення "нiмецького феодалiзму" з його привiлеями, нерiвнiсть, свавiллям спричинило розклад цього ладу. Позбавлення прав селян i мешканцiв мiст, пiдтримка духовенством та магнатами нiмецьких порядкiв спричинили знищення первiсної гармонiї. Цi явища, а також захист шляхтою перш за все власних егоїстичних iнтересiв при управлiннi державою, мали наслiдком поступовий економiчний та полiтичний занепад Польщi.
РОМАНТИЧНОГО НАПРЯМУ
в польськiй iсторiографiї, який розпочався приблизно з 20-х рокiв XX ст., вiдбувався на тлi нацiонально - визвольної боротьби, зокрема повстань 1830-1831 рр., 1846 р., 1648 р., 1863-1864 рр. Романтична iсторiографiя, яка проповiдувала вiру в силу духовностi та культ iндивiдуалiзму, повагу до нацiональної своєрiдностi, сприяла зростанню нацiональної самосвiдомостi, пробуджувала патрiотичнi почуття полякiв. Польська романтична iсторiографiя героїзувала iсторичних дiячiв, вела пошук мiсця Польщi серед Європейських народiв. Історики брали активну участь в полiтичнiй боротьбi. Історична наука найбiльш плiдно розвивалася в культурних центрах роздiленої Польщi. В І третинi XIX ст. найбiльш сприятливi умови для цього були в Герцогствi Варшавському (1807-1812) та Королiвствi Польському. Тут дiяло товариство друзiв наук, Варшавський, Вiльнюський унiверситети, Крем'янецький лiцей, а також бiблiотеки Красiньських та Замойських у Варшавi.
рокiв XIX ст. створено товариство друзiв наук в Познанi.
І. ЛЕЛЕВЕЛЬ (1786-1861 рр.) -
фундатор романтичного напрямку, професор Вiльнюського унiверситету до 1824 р., активний учасник нацiонального руху та повстання 1830-1831 рр. Пiсля поразки повстання жив в Парижi, згодом в Брюсселi, де створив найбiльш цiннi iсторичнi працi. Вперше в польськiй iсторiографiї сформулював поняття всесвiтньої iсторiї як iсторiї всiх народiв та держав, вказував на необхiднiсть дослiдження специфiки в розвитку рiзних народiв.
Історiю людства Лелевель розумiв, як тривалий процес розвитку i удосконалення суспiльства. Визначальну творчу роль вiн вiдводив народним масам, з дiяльнiстю яких вiн пов'язував розквiт держав i народiв.
В працях "Історика", "яким повинен бути iсторик" та iнших розглядав методологiчнi питання. Пiдкреслював, що без розумiння минулого неможливо зрозумiти сучаснiсть. Історiя повинна служити сучасностi, поглиблювати i розвивати суспiльну свiдомiсть, пробуджувати громадську активнiсть.
Предмет iсторiї - вивчення всiх сторiн дiяльностi людини, мета - вiдновлення правди про минуле, спираючись на вiрогiднi джерела, завдання - виявлення вiдносин та зв'язкiв мiж подiями, їх причин та наслiдкiв.
"нацiонального духу", якихось "струменiв культури" та iнших духовних явищ, пiднесення та занепад яких визначає долi народiв. Процес iсторичного дослiдження подiляв на три етапи: iстеричну критику, "етiологiку" (встановлення причин i наслiдкiв вчинкiв людей), iсторiографiю (опис).
Історична критика має мету визначити вiрогiднiсть джерел. Лелевель першим в польськiй iсторичнiй науцi опрацював науковi прийоми оцiнки та критики джерел. Подальше завдання дослiдника - поєднати в причинно-наслiдковому зв'язку iсторичнi факти i явища. Пiсля цього їх слiд описати, строго притримуючись iсторичної правди.
Польськiй iсторiї присвяченi працi: "Польща, що вiдроджується", "Порiвняння двох повстань польського народу 1794 та 1830-1831 рр. ", чотиритомник "Польща середнiх вiкiв", двотомник "Історiя Польщi", "Народи на слов'янських землях напередоднi утворення Польщi" та iншi.
Походження польського "нацiонального духу" шукав в стародавнiй iсторiї слов'янських народiв. Ідеалiзував тi часи. Вважав, що iснування в тi часи волi, рiвностi, вiдсутнiсть монархiї та свавiлля сприяли утворенню слов'янського, а згодом польського "нацiонального духу" з такими рисами як мужнiсть, миролюбство. Ідеальний суспiльний лад зiпсувала "захiдна цивiлiзацiя", що принесла римське право, католицьку церкву, феодалiзм. З цього часу постiйно боролись двi стихiї - польська, слов'яно - республiканська та чужа, монархiчно-феодальна. Поступова перевага монархiзму, аристократизму, фанатизму спричинила до занепаду країни. Носiй вiчних iдеалiв полякiв - народ. Лелевель створив перiодизацiю iсторiї Польщi, в основi якої було видалення "нацiонального духу".
І перiод - 860 - 1139 рр. -
епоха первiсної аграрної демократiї, народовладдя, яке змiнило ранню слов'янську владу гмiн. Виникає соцiальна нерiвнiсть внаслiдок видiлення з селянської маси заможних господарiв, а також внаслiдок воєн, захiдних впливiв i доби приватної власностi землевласникiв - лехiтiв. Вiд них походить шляхта, яка поступово поставила у залежнiсть вiд себе землеробiв-кметiв.
епоха "можновладдя", коли iз шляхти видiлилася аристократiя - магнати, якi сприйняли чужi звичаї, збiльшувалися привiлеї лехiтiв та посилення гноблення кметiв. Чвари, лиха, народне горе збудили в шляхтi "народний дух" i вона припинила сваволю магнатiв.
ІІІ перiод - 1374-1607 р. р. -
епоха "шляхетської влади гмiн" внаслiдок боротьби шляхти з магнатами. Важке становище селян Лелевель пояснює сприйняттям шляхтою чужих народу принципiв аристократизму та католицизму.
І
V
перiод - 1607-1795 р. р. -
епоха "виродження шляхетської влади гмiн" та посилення чужоземного впливу, насамперед нiмецького. Послабилися демократичнi засади в країнi, вiдбувся вiдхiд вiд "нацiонального духу".
V
- з 1795 р
Причинами послаблення Польщi Лелевель вважав соцiально-економiчну та полiтичну структуру суспiльства, нерозв'язанiсть селянського питання, загарбницьку полiтику сусiднiх держав. Повстання 1794 р. та 1830-1831 рр. зазнали поразки через страх їх керiвникiв народних мас.
Лелевель прославляв землеробський вигляд Польщi, як характерну рису слов'янського "нацiонального духу", не надавав мiстам значної ролi в iсторiї.
В своїх працях показав суттєвi моменти формування класiв, роль церкви та держави в змiцненнi влади феодалiв.
Е. МОРАЧЕВСЬКИЙ (1802-1855 рр.) -
в дев'ятитомнiй "Історiї Польської Речi Посполитої" реабiлiтував шляхетську республiку, як прояв традицiй давнього народовладдя, головну причину послаблення Польщi вбачав в моральному занепадi шляхти.
К. ШАЙНОХА (1818-1868 рр), -
медiєвiст. В працях "доба Казимiра Великого", "Болеслав Хоробрий" протиставляв середню i дрiбну шляхту магнатам, зображав шляхту у прикрашеному виглядi. В працi "Ляхiтська основа Польщi" стверджував, що державний устрiй полякам принесли ляхiти - нормани, розвивав iдеї "цивiлiзаторської мiсiї" Польщi на Сходi."
В. МАЦЕЙОВСЬКИЙ (1793-1883 рр.)
в чотиритомнику "Історiя слов'янського законодавства" вихваляв суспiльний лад та звичаї стародавнiх слов'ян i протиставляв їм християнськi нововведення.
Працi цих авторiв викликали гостру критику.
Е. ДЕМБОВСЬКИЙ (1822-1846 рр.) -
один з керiвникiв Кракiвського повстання 1846 р., належить до революцiйно-демократичного напрямку в iсторiографiї. В працях "Зауваження про джерела iсторичних дослiджень", "Декiлька думок на погляд про розвиток iсторiї та суспiльного життя полякiв" стверджував що iсторична наука повинна вивчати життя селян, ремiсникiв, шляхти, а не королiв. Причини занепаду країни - егоїстична полiтика шляхти та вельмож. В поняття народу виключав шляхту. Історiю Польщi подавав як iсторiю боротьби селян проти помiщикiв як i всi iншi подiї минулого. Процес розглядав як розвиток поняття свободи. Подiляв iсторiю на п'ять епох: теократизм, абсолютизм, полiтична демократiя, соцiальна єднiсть, соцiально - полiтична та моральна єднiсть, Змiна епох вiдбувається революцiйним шляхом.
представник монархiчного напрямку, критикував романтичну iсторiографiю. В працi "Історiя полiтичних реформ в стародавнiй Польщi" вважав причинами занепаду країни всевладдя шляхти, безсилля монархiв та нерозвиненiсть мiст. Виступав проти iдеалiзацiї минулого.
В ІІ ПОЛОВИНІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТ. В ПОЛЬСЬКІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ ПАНУВАЛА ФІЛОСОФІЯ ПОЗИТИВІЗМУ
. Одночасно iснували iншi науковi напрямки.
В пiдросiйськiй та пiднiмецькiй частинах Польщi влада перешкоджала розвитку польської науки та культури. У Варшавi в 1881 р. було органiзовано приватний фонд-касу iменi Мяновського, яка фiнансувала науковi дослiдження.
В пiдавстрiйськiй Польщi дiяли iсторичнi кафедри в унiверситетах Кракова та Львова. За iнiцiативою, створеної в 1878 роцi в Краковi Академiї знань, вiдбувся І з'їзд польських iсторикiв в 1880 р. Було опублiковано три серiї iсторичних джерел, (51 том), видавалися монографiї, збiрники наукових праць, часописи. У Львовi в 1886 р. польськi iсторики створили Історичне товариство, почали видавати часопис. Здiйснювалася пiдготовка спецiалiстiв - iсторикiв. Провiдними в цей перiод були кракiвська та варшавська науковi iсторичнi школи.
у вдосконалення методики дослiджень, ввели до наукового обiгу новi групи джерел та пiднесли на бiльш високий рiвень їх наукову критику.
В. КАЛІНКА (1826-1886 рр.) -
фундатор школи, учасник нацiонального руху, вiдiйшов вiд нього пiсля поразки повстання 1863-1864 рр. В книзi "Галичина та Кракiв пiд австрiйською владою" та iнших iдеалiзував патрiархальнi вiдносини в часи панування панщинно-фiльваркової системи в польському селi. Наголошував на позитивнiй ролi католицької церкви в iсторiї Польщi та згубному впливi iдей Просвiтництва на польський народ. Гостро критикував Лелевеля та iнших прогресивних дiячiв епохи Просвiтництва, патрiотичний табiр в цiлому. Цi погляди викликали протест сучасникiв.
Ю. ШУЙСЬКИЙ (1835-1883 рр.) -
лiдер школи, в молодостi брав участь в нацiональному русi, згодом вiдiйшов, закликав до спiвробiтництва з австрiйською владою, русофоб.
В чотиритомнику “Історiя Польщi” та iнших працях дослiджував полiтичну iсторiю. Вирiшальну роль в iсторичному процесi вiдводив провидiнню. Заперечував твердження Лелевеля про iснування демократiї в данi часи, оскiльки панував "княжий абсолютизм". Через "схильнiсть нацiонального характеру до анархiї" монархiчна влада ослабла. Народ винен у подiях країни. Польща постiйно вiдставала у своєму розвитку вiд заходу через вiддаленiсть європейських центрiв. Прихильник iдеї сильної монархiчної влади, абсолютизму. Вихваляв Люблiнську унiю як вияв цивiлiзаторської "мiсiї Польщi на Сходi".
М. БОБЖІНЬСЬКИЙ (1849-1935 рр.)
в тритомнiй "Історiї Польщi" (том 3 видано в 1931 р), в двотомнику "вiдродження Польської держави" (1921-1925 рр) вирiшальну роль в iсторiї країни придiляв державi, яка була гарантом суспiльного порядку. Створив власну перiодизацiю, спираючись на спiввiдношення монархiї та анархiї.
Видiляв патрiархальну (до сер. ХШ ст.), патрiмональну (до кiнця ХVст.) та нову (з кiнця ХVст.) державу.
Специфiка польської iсторiї - подiл мiж державою та суспiльством та вiдставання розвитку держави вiд розвитку суспiльства через брак сильної монархiчної влади. Причини падiння Польщi - шляхетськi парламентаризм та вольностi, якi суперечили "порядку та закону".
лiдер польських медiєвiстiв, автор десяткiв праць, дослiджував переважно подiї Х-ХV ст. В Історичних процесах вбачав результат еволюцiйних змiн. Придiляв увагу соцiальним проблемам, широко використовував порiвняльний метод. Розглядав iсторiю Польщi в контекстi iнших захiднослов'янських народiв. Ідеалiзував роль католицької церкви в розвитку нацiональної самосвiдомостi, лiквiдацiї феодальної роздрiбненостi, поширеннi “цивiлiзацiї” на Сходi.
"песимiстичної" за критичну оцiнку ролi нацiональних iнститутiв устрою шляхетської Польщi.
були тiсно пов'язанi з течiєю позитивiзму, головну увагу придiляли проблемам соцiально-економiчного розвитку, культури. Пiдкреслювали значення мешканцiв мiст в польськiй iсторiї, вiдкидали необхiднiсть повстань як шляху для вiдновлення незалежностi, єдино можливим вважали шлях поступових реформ.
Т. КОРЗОН (1839-1918 рр.) - "Внутрiшня полiтика Польщi за Станiслава-Августа" дослiджував соцiальнi та економiчнi вiдносини в суспiльствi в ІІ половинi ХVШ ст., використовуючи величезну кiлькiсть джерел.
чужоземним державам. Шлях до порятунку та вiдродження бачили "освiченi" мешканцi мiст i патрiотична шляхта.
Стверджував, що в згаданий перiод Польща вступила в смугу економiчного та культурного пiднесення, аргументуючи це значенням торгiвлi та промисловостi, роллю "Освiченої" шляхти та буржуазiї. Не визнавав революцiйного шляху розв'язання аграрного питання, негативно ставився до селянських повстань. Обстоював еволюцiйний шлях реформ. В монографiях про Т. Костюшка та Я. Собеського, виданих наприкiнцi XIX ст., iдеалiзував шляхту, оспiвував культ героя.
Т. Корзон на ІІ з'їздi польських iсторикiв в 1890 р., а також в статтях та рецензiях вступив в дискусiю з представниками кракiвської школи, зокрема з Ю. Шуйським. Вiн вважав ненауковими висновки Шуйського про "свавiлля i анархiю" польського народу, якi спричинили занепад країни. Одночасно Корзон критикував кракiвську школу за вузьку проблематику дослiджень, розрив з прогресивними традицiями вiтчизняної iсторiографiї, вважав шкiдливими твердження про вину народу у загибелi держави. Такi погляди вбивали любов до минулого, прагнення до свободи. Полемiка набрала гострого характеру.
В. СМОЛЕНЬСЬКИЙ (1851-1926 рр.) -
один з визначних представникiв школи, дослiджував проблеми культури та суспiльно-полiтичної думки в ХVШ ст., а також iсторiю дрiбної шляхти та мешканцiв мiст, розвитку iсторичної науки. Як позитивiст, пiдкреслював, що iсторична оцiнка є виведенням з дослiдження окремих факторiв узагальнення, що властиве кожнiй науцi. В низцi праць, зокрема "Коллонтаївська кузня", "Інтелектуальний переворот в Польщi ХVШ ст. ", охарактеризував дiяльнiсть Сташиця, Коллонтая, висвiтлив поширення iдей просвiтництва, значення городян у формуваннi нової iдеологiї, реакцiйну роль церкви. Вважав, що Польща належить до “Захiдної цивiлiзацiї" i була змушена вести боротьбу з "елементами Сходу". Вбачав центральну, проблему епохи Просвiтництва в суперечностях в мiстi, а не на селi. В iсторiографiчних дослiдженнях, полемiзуючи з кракiвською школою, В. Смоленьський звинувачував їх у консерватизмi католицизмi, аристократизмi, тенденцiйностi висновкiв.
Торкаючись проблеми стосункiв iсторичної науки i полiтики В. Смоленьський писав: "Наслiдки оцiнки минулого крiзь призму iнтересiв полiтичних партiй i пошук в ньому практичних вказiвок фатально вiдбились на польськiй iсторiографiї. І це буде тривати так довго, доки поширення у суспiльствi ґрунтовних понять про науку не стримає полiтикiв вiд зловживання iменем i гiднiстю iсторiї".
Полемiка закiнчилася без наслiдкiв. Загальна концепцiя iсторiї Польщi, розроблена варшавською школою, отримала назву "оптимiстичної" на противагу кракiвськiй школi.
ЛЬВІВСЬКОЇ ШКОЛИ
польських iсторикiв ІІ половини XIX ст. також знаходилися на позицiях позитивiзму. Проблематика дослiджень - перiод середньовiччя, регiональна iсторiя, унiя Польщi з Литвою.
К. ЛІСКЕ (1838-1891 рр.) -
фундатор школи, в молодостi брав участь в нацiональному русi. В чисельних статтях, рецензiях вимагав критичного ставлення до джерел. Інiцiатор i керiвник видання джерел "Акти громадськi та земськi".
Т. ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ (1838-1919 рр.) -
учасник нацiонального руху, медiєвiст. Історичний розвиток ставив в залежнiсть вiд територiально-етнiчного фактору. В монографiях "Хробацiя", полемiзуючи з нiмецькими iсториками, довiв автохтоннiсть слов'ян на польських землях, а в "Історичних нарисах XI ст." показав вплив церкви в полiтичному життi країни.
О. БАЛЬЦЕР (1858-1933 рр.) -
фундатор iсторично-юридичного напрямку, який виник на початку XX ст., дiйсний член Чеської та член-кореспондент Росiйської академiй наук. В книзi “3 проблем устрою Польщi" реабiлiтував правничi та державнi iнститути Речi Посполитої, якi на його думку вiдповiдали аналогiчним iнституцiям тогочасних захiдноєвропейських країн.
Вiн не тiльки не виправдовував тi хиби шляхетського устрою шляхетської Польщi, якi критикував в минулому, а й надавав йому бiльших рис прогресивностi, порiвнюючи устроями iнших європейських країн. Правовi форми Польща запозичила iз Заходу i лише через послаблення центральної влади з кiнця ХVП ст. країна почала вiдставати вiд Захiдної Європи.
С. КУТШЕБА (1876-1946 рр.) -
представник цього ж напрямку, дослiджував iсторiю торгiвлi, фiнансiв, права. Автор узагальнюючої працi з iсторiї суспiльно-полiтичного ладу Польщi з найдавнiших часiв до ХVШ ст. Хоч йому був притаманний критичний пiдхiд до устрою шляхетської Речi Посполитої, проте звiльнитися вiд його iдеалiзацiї вiн не змiг. Подiляв погляди О. Бальцера на роль держави i права в суспiльствi, причини занепаду польської держави.
На початку XX ст. виникає НЕОРОМАНТИЧНИЙ НАПРЯМОК
в польськiй iсторичнiй науцi. До нього належала молода генерацiя дослiдникiв, яка схилялася до крайнього "оптимiзму" в оцiнцi нацiонального минулого. Головною причиною виникнення цього напрямку було розгортання нацiонально-визвольного руху напередоднi І свiтової вiйни, формування полiтичних партiй, що прагнули негайно розпочати боротьбу за незалежнiсть Польщi. Поширенню їх iдейного впливу перешкоджали "песимiстична" та “оптимiстична" концепцiї нацiональної iсторiї, створенi школами позитивiстiв. НЕОРОМАНТИКИ
вважали, що цi концепцiї, позбавляючи минуле iдеалiзацiї, заперечують пiднесення нацiональної свiдомостi та патрiотизму серед широкого загалу полякiв. Неоромантики свiдомо пiдпорядковували iсторичне пiзнання полiтичним iнтересам. Науковий, методологiчний аспект вони свiдомо перенесли на другий план, надаючи прiоритет полiтико-iдеологiчному аспекту, а саме iдеалiзацiї нацiональної iсторiї.
сприяв поширенню та вкорiненню у суспiльнiй свiдомостi низки iсторичних мiфiв, якi частково збереглися i досi на побутовому рiвнi пересiчних прошаркiв польського суспiльства. Ідеалiзацiя нацiональної iсторiї, що на перший погляд сприяє зростанню патрiотизму, має своїм бiльш далекосяжним i тривалим наслiдком поширення настроїв нацiональної винятковостi, великодержавностi, ксенофобiї. У свiдомостi пересiчних верств суспiльства набувають виняткової життєвостi тi образи, котрi задовольняють нацiональнi почуття та амбiцiї.
Неоромантизм був швидкоминучим явищем у польськiй iсторiографiї. Активний вiдхiд вiд цього напрямку спостерiгався пiсля утворення незалежної Польської держави, в 1918-1919 рр. Прикметно, що найбiльшими критиками виступили активнi представники напрямку - С. Закшевський, В. Конопчiньський.
С. ЗАКШЕВСЬКИЙ (1873-1936 рр.) -
В працях "Історична культура" (1907 р), "Історичнi проблеми" (1908 р) вiдкинув позитивiзм як методологiю дослiдження.
На його думку пiзнання минулого повинно спиратися не лише на факти, а враховувати iнтуїцiю як iррацiональне почуття необхiдне для розумiння iсторiї. При вiдсутностi iсторичних знань, а iнодi, всупереч їм людський розум здатний правдиво вiдновлювати риси минулого. Інтуїтивний спосiб пiзнання iсторiї, покликаний створювати духовнi цiнностi, якi об'єднують окремих iндивiдiв у суспiльство, вiдкидаючи потребу вивчення матерiальної сторони людського життя. Особа є квiнтесенцiєю всього минулого i сучасного - головна теза дослiдника. Головний фактор iсторичного процесу вбачав у дiяльностi сильних особистостей - творцях iсторiї.
"Ідеологiя устрою" виступив а критикою неоромантикiв за спотворення образу минулого. В 1923 р. заявив, що iсторiографiя втрачає роль засобу полiтичної пропаганди i розпочинається епоха справжньої незалежної науки.
В. СОБЕСЬКИЙ (1872-1935 рр.) -
подiляв думку нiмецького вченого К. К. Лампрехта про визначальну роль в iсторiї суспiльної психологiї, носiєм якої є нацiя. Стверджував, що важливi iсторичнi явища є результатом спонтанних дiй народних мас, якi неможливо зрозумiти. Намагався пояснити суспiльну психологiю дiєю полiтичних та соцiальних факторiв. Видiляв масовi рухи як вiдбиток суспiльних потреб. Абсолютизував нацiональну iдею.
Ш. АСКЕНАЗІ (1866-1935 рр.) -
уважно ставився до джерел. В проблематицi дослiджень прiоритет надавав нацiональному питанню, проблемам активної збройної боротьби за незалежнiсть. Обґрунтовував захiдну орiєнтацiю польського нацiонального руху, наголошував на його антиросiйськiй спрямованостi.
Виклав погляди в монографiях "Князь Юзеф Понятовський", "Лукасiньський" (2 томи). В найбiльшiй працi - тритомнику “Наполеон та Польща” висловив захоплення Наполеоном i наголошував на важливостi польського питання в європейських справах
А. ШЕЛЬОНГОВСЬКИЙ Сходi по впровадженню захiдно-європейської цивiлiзацiї, що опирається на християнську свободу. Бурхливий розвиток промисловостi, соцiальнi конфлiкти в мiстах, наявнiсть джерел з економiчного розвитку спричинило виникнення економiчного напрямку.
В. ГРАБСЬКИЙ (1874 - 1938 рр.) - селянами.
Ф. БУ
один з фундаторiв економiчної iсторiї. як наукової дисциплiни. В працях "Захiдно-галицьке село наприкiнцi XIX ст. ", "Галичина" (2 томи) та iнших, використовуючи широке коло джерел, дослiджував iсторiю сiл та мiстечок, економiку та населення Галичини, прагнув узагальнити соцiально-економiчнi вiдносини захiдної польської частини регiону. Для праць притаманнi детальний опис фактiв, розгляд економiчних проблем без зв'язку з полiтичними.
Наприкiнцi XIX от. виникає МАРКСИСТСЬКИЙ НАПРЯМ
в польськiй iсторiографiї. Прихильники крайнiх методiв полiтичної боротьби в рядi праць використовували iсторичнi матерiали для аргументацiї своїх поглядiв.
Р. ЛЮКСЕМБУРГ (1871-1919 рр.) -
в працi "Промисловий розвиток Польщi" (1898 р) доводила, що в останнiй третинi XIX ст. в країнi перемiг капiталiзм. Виявивши тiсний економiчний зв'язок розшматованих польських земель з економiкою країн-поневолювачiв, вважала, що досягнення незалежностi в цих умовах є утопiєю i виступала за право на самовизначення.
в працях "Фiзiократизм в давнiй Польщi", "Конституцiя 3 травня 1791 р. ", виступав проти концепцiї В. Калiнки, доводив, що фiзiократи намагалися обмежити сваволю шляхти та духiвництва. Подiли Польщi вважав закономiрним наслiдком егоїстичної полiтики шлях та магнатiв. Обмежений характер травневої конституцiї пояснював тим, що її автори виражали лише iнтереси шляхти.
Б. ЛІМАНОВСЬКИЙ (1835-1935 рр.) -
учасник повстання 1863 р. в двотомнику "Історiя нацiонального руху 1861-1864 рр." критикував позицiю помiркованої шляхти. Переглянув свої погляди на спiвробiтництво з росiйськими революцiонерами вiд позитивної оцiнки до негативної. Ряд праць присвятив iсторiї демократичної думки i революцiйного руху в XIX ст., зокрема подiй 1846 р.
Л. КУЛЬЧИЦЬКИЙ (1866-1941 рр.) -
в працi "Історiя соцiалiстичного руху на польських землях Росiї" ввiв до обiгу значний фактичний матерiал, вiдзначив iснування двох течiй серед соцiалiстiв.
Ф. ПЕРЛЬ (1871-1927 рр.)
в працi з iсторiї соцiалiстичного руху в пiдросiйськiй Польщi протиставляв польський революцiйний рух росiйському, який нав'язував, на його думку, терористичнi форми боротьби.
Пiсля вiдновлення Польської держави, в 1918-1939 рр. вiдбувся бурхливий розвиток iсторичної науки. Центрами її були 5 унiверситетiв, iсторичне товариство, що об'єднувало 1300 iсторикiв. Вiдбулося три з'їзди iсторикiв до 1939 р.
Видавалося бiльше 10 iсторичних часописiв. Продовжували плiдно працювати вiдомi вченi, об'єднанi в науковi школи, з'являються новi напрямки. Переважали iдеї неопозитивiзму. Розгорнулася дискусiя навколо проблеми про iснування феодалiзму в Польщi. Дослiдники, якi iдентифiкували феодалiзм лише з ленною системою, вважали, що феодалiзму в слов'янських країнах, зокрема в Польщi, не було.
О. БАЛЬЦЕР
в тритомнику "Королiвство Польське. 1295-1370" доводив, що вiдсутнiсть денної системи сприяла бiльшiй згуртованостi Польської держави, як i iнших слов'янських держав.
доводив, що на вiдмiну вiд Захiдної Європи де феодалiзацiя означала перетворення королiвських службовцiв в королiвських ленникiв, а пiдпорядкованi їм територiї в лени, в Польщi феодальна роздробленiсть мала вигляд подiлу країни мiж членами правлячої династiї. Рiвнiсть феодальних родiв завадив формуванню феодальної iєрархiї. Тому вiдбувався безпосереднiй перехiд вiд родового ладу до станової державностi.
висловлював Іншу думку. В ХІІІ - ХV ст. вважав "перiодом феодального впливу та утворення станiв", визнавав дуже значний вплив феодального ладу на суспiльство та державу. Стверджував, що внаслiдок спротиву шляхти впливу феодалiзму не вiдбулося повної феодалiзацiї суспiльства. Перебiльшував значення зовнiшнiх впливiв на оформлення в Польщi феодальних вiдносин. Намагався показати творчi сили народу, тiсно пов'язував економiчну проблематику з суспiльною.
С. КУТШЕБА
продовжував дослiджувати iсторико-правовi проблеми. В полемiцi про феодалiзм в Польщi його погляди були близькими до поглядiв О. Бальцера. Одним з перших видав двотомну працю апологетичного характеру про вiдновлення польської державностi в XX ст. в якiй всi заслуги в цьому вiддавав буржуазним партiям. Особливу увагу придiлив процесу створення i функцiонування державного апарату.
Ф. БУЯК
продовжував дослiдження економiчної iсторiї, зокрема причин економiчного занепаду Речi Посполитої в ХVІ ст., проблем розвитку ремесел, торгiвлi, колонiзацiї, емiграцiї з Галичини, становище селян. Для його праць характерний детальний опис подiй, насиченiсть фактичним матерiалом.
Я. РУТКОВСЬКИЙ (1886-1949 рр.) -
один з провiдних учених в галузi економiчної iсторiї Польщi. Вiн розпочав свою наукову дiяльнiсть щодо вiдновлення незалежностi, вивчаючи аграрнi вiдносини в ХVП-ХVШ ст., зокрема показав погiршення становища селян внаслiдок розвитку пансько-фiльваркової системи. Пiсля 1918 року прагнув до узагальнень, створення теорiй iсторичного розвитку Польщi. Висунув концепцiю "економiчної iсторiї феодального ладу". В Польщi iснував аграрний феодалiзм подiбний до захiдноєвропейського, його суть полягала в iснуваннi двох форм власностi - верховної (панської) та селянської.
Пiдготував фундаментальну двотомну "Економiчну Історiю Польщi", видану пiсля ІІ свiтової вiйни. В центрi дослiдження знаходилася сфера розподiлу, яка розглядалась незалежно вiд виробництва. Ігнорував вплив соцiальних рухiв на розвиток суспiльства.
Продовжувались дослiдження полiтичної iсторiї.
С. ЗАКШЕВСЬКИЙ
в монографiях про Мешко І, Болеслава Хороброго прославляв культ сильної влади, пiдкреслював визначаючу роль видатних особистостей в iсторiї.
В. КОНОПЧІНЬСЬКИЙ (1860-1952 рр) -
вивчав полiтичне життя країни ХVШ ст., видав двотомник з iсторiї Польщi ХІХ-ХХ ст. На перший план висував нацiю, з апологетичних позицiй зображав дiяльнiсть шляхти, католицької церкви.
В. СОБЕСЬКИЙ"Історiя Польщi", низцi робiт з iсторiї ХVІ-ХVП ст. абсолютизував шляхетську демократiю, як нарiжний камiнь нацiональної iсторiї. Пiд нацiєю розумiв лише шляхту.
До нових напрямкiв iсторiографiї належало дослiдження ВОЄННОЇ ІСТОРІЇ.
В. ТОКАЖ (1873-1937 рр.) -
з позицiй позитивiзму, вивчав повстання 1794р., 1830-1831 рр. Детально реконструював подiї, доводив їх обумовленiсть внутрiшнiми та зовнiшнiми факторами, розумiв зв'язок боротьби за незалежнiсть з необхiднiстю суспiльних змiн.
.
А. БРЮКНЕР (1856-1939 рр.),
- працi були широковiдомими в свiтi. Опублiкував пам'ятки середньовiчної культури. В чотиритомнику "Історiя польської культури", двотомнiй "Старопольськiй енциклопедiї досить повно та об'єктивно висвiтлив iсторiю польської культури, її зв'язки з культурами iнших народiв.
С. ЧАРНОВСЬКИЙ (1879-1937 рр.) - "Культура" намагався виявити соцiальнi фактори розвитку культури.
Я. ПТАСЬНІК (1876-1930 рр.) -
дослiджував iсторiю мiст, зокрема iсторiю матерiальної культури та моралi. Розрiзняв в середньовiчнiй культурi мiську та лицарську.
САНАЦІЙНИЙ НАПРЯМОК"сильна особистiсть", дослiджувались воєннi аспекти повстань XIX ст. та головним чином воєнна iсторiя І свiтової та польсько-радянської 1920 р. воєн. Особлива увага придiлялася ролi Ю. Пiлсудського. Працi просякнутi русофобською та великодержавними настроями. Торкаючись проблем середньовiччя "санацiйники" прикрашували дiяльнiсть королiв-завойовникiв, вихваляли схiдну полiтику Речi Посполитої.
- вихваляв заслуги пiлсудчикiв у вiдновленi незалежностi Польщi.
В. ЛАНІНЬСЬКИЙ
написав iсторiю легiонiв Польщi та бiографiю Ю. Пiлсудського.
М. ХАНДЕЛЬСМАН (1882-1945 рр.) -
неопозитивiст. Працю “Історика" присвятив методологiчним проблемам. Створив "соцiопсихологiчний метод". В iсторичному процесi дiють не закони, а iсторичнi тенденцiї розвитку. Історичнi оцiнки вiдноснi, оскiльки їх iстиннiсть пов'язана з рiвнем розвитку науки i досконалiстю методiв наукового пiзнання. Історична наука прагне до об'єктивних висновкiв, а iсторичнi знання постiйно збагачуються.
Зробив значний внесок у дослiдження проблем польського середньовiччя. Вважав, що феодального ладу тотожного iз захiдно - європейським у Польщi не було, але вiдбувалася феодалiзацiя суспiльства. Вивчаючи проблеми iсторiї ХVШ - І половини XIX ст. Вiдкидав неоромантичне, апологетичне трактування нацiональної iсторiї.
В перiод мiж першою та другою свiтовими вiйнами були дослiдники iсторiї Польщi, якi спиралися на марксистську методологiю. До них належали декiлька професiйних iсторикiв, якi вивчали проблеми економiчного та соцiального розвитку. Н.
- в своєму пiдручнику привернула увагу до проблеми iсторiї промисловостi.
І. ГР
ИНВАСЕР (1895-1943 рр.)
детально дослiдив мiсце аграрного питання в нацiонально-визвольнiй боротьбi, показав, на вiдмiну вiд попередникiв, боротьбу селян за землю.
М. МЕЛЬОX (1905-1941
рр.) -
вивчав мiсце селянського питання у повстаннi 1830-1831 рр., доводив, що боротьба селянства та шляхти вiдбувалася в рiзних напрямках.
Серед комунiстiв, слiд вiдзначити Е. ПШИБИШЕВСЬКОГО (Ч. ЯСІНСЬКОГО) 1889-1940 рр.).
Перебуваючи в емiграцiї в СРСР, видав низку праць, створених на архiвних матерiалах, про повстання 1863-1864 рр. та революцiю 1905-1907 рр. на польських землях.
Пiсля другої свiтової вiйни змiни полiтичного та соцiально-економiчного ладу вiдбилися на розвитку iсторичної науки.
науки.
змiнами, внесеними радянськими комунiстами. Проте опiр цьому польського суспiльства зумовив iснування в країнi певного плюралiзму серед польських марксистiв, вiдсутнiсть абсолютизацiї офiцiйної доктрини в iсторичнiй науцi. Для наукової громадськостi були доступними видання польських закордонних наукових центрiв iз Заходу.
Свою роль вiдiграло наявнiсть багатопартiйної системи, великий вплив католицької церкви в суспiльствi. Остання створила та опiкувалась дiяльнiстю наукового товариства “Пакс".
декiлька десяткiв спецiалiзованих iсторичних видань. Активно працювало iсторичне товариство, яке мало фiлiї у всiх регiонах. Слiд вiдзначити, що польським iсторикам вдалося уникнути провiнцiалiзму. Абсолютно рiвноцiнними в науковому планi були iсторичнi центри у Варшавi, Познанi, Вроцлавi, Лодзi, Гданську, Торунi, Люблiнi. Багатопартiйнiсть у суспiльствi спричинила велику увагу до проблем методологiї, зокрема проведення дискусiй. Видавався спецiальний збiрник з питань методологiї та iсторiї - "Історик". В 1952 р. в конференцiї з проблем методологiї брали участь науковцi з СРСР. Розглядалися проблеми перiодизацiї польської iсторiї, формування нацiї, iсторiї робiтничого руху. Було здiйснено перевидання праць всiх значних польських iсторикiв минулого. Проблематика iсторичних дослiджень була рiзноманiтною. Вiдразу пiсля вiйни, науковцi розпочали дослiдження iсторiї захiдних земель, з метою обґрунтування їх приналежностi до Польської держави. В статтях та монографiях доводилося iсторичне право Польщi на Сiлезiю та Помор'я, пiддавали критицi ягеллонську iдею - розвиток Польщi як схiдноєвропейської держави, що передбачала експансiю на схiд. Вказувалося на негативнi наслiдки цiєї експансiї для держави. В 60-80 роки були опублiкованi узагальнюючi працi з iсторiї захiдних земель: двотомник - “Історiя Помор'я”, тритомник "Історiя Сiлезiї", двотомник "Історiя Щецiна".
Г. ЛОВМЯНСЬКИЙ (1898-1985 рр.) -
в працях “Економiчнi основи формування слов'янських держав", шеститомнику “Початок Польщi: 3 iсторiї слов'ян в І тисячолiттi н. е. ", “Релiгiя слов'ян та її занепад. VІ-ХП ст.”. Показав як змiни в технiцi сiльськогосподарського виробництва у стародавнiх слов’ян спричинили соцiальну диференцiацiю та виникнення держави. Видiлив старопольське iз загальнослов'янського в етногенезi слов'ян на польськiй територiї.
Комунiстична влада вiддавала прiоритет дослiдженню проблем Історiї робiтничого класу, робiтничого руху, робiтничих партiй. Здiйснювалася спецiальна програма з цiєї тематики, друкувалися тематичнi перiодичнi видання. Було зiбрано та опублiковано великий фактичний матерiал з цiєї проблеми.
Історiя селянства крiм державних наукових установ, якими керували комунiсти, вивчалася пiд патронатом Селянської партiї. Видавалися тематичнi щорiчники, монографiї, серiї статей, джерела. В 70-00 рр. побачив свiт тритомник “Історiя польських селян", виклад у якiй доведено до 1945 р. Праця вiдзначається всебiчним пiдходом до вивчення проблеми. Показано зв'язок виробничих, полiтичних, правничих вiдносин на селi, вплив природно - клiматичних умов на розвиток селянського господарства, мiграцiю населення. Висвiтлено проблеми формування нацiональної та соцiальної самосвiдомостi селян, полiтичну боротьбу, стан освiти, культури на селi.
Владою народної Польщi велика увага придiлялась висвiтленню проблеми польсько та польсько - радянських вiдносин. Наприкiнцi 40-х рр. неопозитивiсти притримувалися теорiї "двох ворогiв" чи “двох бiд" для Польщi - Росiї та Нiмеччини. На їх думку, з геополiтичних мiркувань слiд пiдтримувати добрi вiдносини з Росiєю царською або радянською. Згодом запанувала офiцiйна концепцiя споконвiчної дружби обох народiв, яку затьмарювали своїми дiями експлуататорськi класи. В 1965-1990 рр. iснувала комiсiя iсторикiв СРСР-ПНР, було видано чимало iсторичних документiв.
Певним пiдсумком наукової дiяльностi польських iсторикiв стало видання масовими тиражами низки синтетичних праць, пiдготовлених рiзними авторськими колективами. До них належать “Історiя Польщi”, видана в Познанi в 1975 р., виклад подiй доведено до середини 70-х рр. XX ст. "Історiя Польщi", видана у Краковi в 1978 р., висвiтлення подiй завершується 1947 р., “Нарис iсторiї Польщi", видано у Варшавi в 1980 р. В 70 - першiй половинi 80-х рр. намiтився вихiд вiд вивчення економiчних вiдносин та захоплення дослiдженнями соцiальної структури суспiльства, ролi та мiсця окремих класiв, соцiальних прошаркiв, груп в окремi перiоди польської iсторiї.
Пiсля повалення комунiстичної влади в 1989 р. в польському суспiльствi вiдбувається корiнна переоцiнка цiнностей, складається новий моральний та iнтелектуальний клiмат. В полiтичному життi Польщi звертання до iсторiї стало однiєю з форм iдейного заперечення перiоду панування тоталiтарних режимiв. Дослiдники отримали змогу працювати iз ранiше секретними архiвними матерiалами. В Історичнiй науцi запанував плюралiзм методологiй та думок. Слiд зазначити, що до марксистської методологiї радянського зразка ставлення негативне. Найбiльшу критику викликають принципи класового пiдходу, партiйностi, формацiйна теорiя. Вiдбулися змiни в органiзацiї наукових дослiджень. Замiсть iнституту соцiалiстичних країн Польської академiї наук створено iнститут полiтичних наук.
В проблематицi дослiджень важливе значення надається питанням, пов'язаним з приходом комунiстiв до влади, а також iсторiї комунiстичної партiї, ролi Комiнтерну в її iсторичнiй долi. Про це йдеться в працi Кiмека "Комунiсти, Польща, Сталiн. 1918-1939 рр." Стверджується, що прихiд комунiстiв до влади пiсля другої свiтової вiйни вiдбувся завдяки вирiшальнiй ролi зовнiшнього фактору - позицiї СРСР. Вивчається репресивна полiтика комунiстичної влади наприкiнцi 40-х - 50-х рр.
Велика увага придiляється проблемам вiдновлення незалежностi в 1918 р., режиму "санацiї", особi Ю. Пiлсудського.
В працях Е. Дурачiнського, К. Леопольда, П. М. Лiзевiца лише з позитивного боку висвiтлюється дiяльнiсть Армiї Крайової в роки другої свiтової вiйни, особливо її сутички з радянськими вiйськами, з нових позицiй подано матерiали про суд над командуванням АК в червнi 1945 р. Радикального переосмислювання зазнає тема вiдносин з Росiею-СРСР, зокрема проблеми подiлiв Польщi наприкiнцi ХVШ ст., повстань в XIX ст., росiйської революцiї 1917 р., та вiдновлення незалежностi, польсько-радянської вiйни 1920 р., вiдносин в мiжвоєнний перiод, долi польських офiцерiв пiсля 1939 р. (Катинь) тощо. В працях Кепiнського, М. Тарчiньського, С. Камiнського, П. Заремби, С. Станевича, Ч. Мадярчика та iнших роль Росiї в цих подiях оцiнюється лише негативно. Сучаснi польськi дослiдники прагнуть висвiтлювати нацiональну iсторiю на європейському тлi.
"Історiї Польщi" автори Дибковська А., Жарин М., Жарин Я., росiйською мовою. Щодо України, то негативна характеристика запорiзького козацтва спирається на висловлювання П. Кулiша, якого подають як великого українського iсторика. Автори визнають жорстоку експлуатацiю українського селянства в Речi Посполитiй, без оцiнок висвiтлюють подiї 1918-1924 рр. в захiдноукраїнських землях. На картi про нацiональний склад Польської держави в 30-х рр. XX ст. Львiв подано як польське мiсто. Вказується, що переслiдування українцiв в Польщi в 1924-1939 рр. були менш жорстокими нiж в той же час в СРСР. Президенти Польщi та України - О. Кваснєвський та Л. Кучма пiдписали Акт про порозумiння мiж обома народами. Завдання вчених iсторикiв - прагнути до об'єктивного висвiтлення iсторiї стосункiв мiж нашими народами. Важливим кроком на цьому шляху стало видання першого том) документiв про вiдносини мiж Польщею та Україною в 20-30 рр. XX ст., яке здiйснено спiльними зусиллями науковцiв обох країн.
1. "Историография истории южных и западных славян" - М. 1987, с. І4-28, 50-65, 96-104, 143-151.
"Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки" - 1990, с. 186-194, 319-326, 432-439.
3. Волков В. К." Новые тенденции в развитии исторической мысли в странах Центральной и Юго-Восточной Европы" - "Новая и новейшая история" - 1991. - № 4.
4. Дьяков В." Разработка учеными ПНР теоретико – методологических проблем исторической науки" - "История СССР "-І989. № 1.
" - Львiв. - 1993 - випуск 45.
6. Касперський Е. “Спiльнота i конфлiкти: Слов'янська iдея в польськiй романтичнiй iсторiософiї” - “Проблеми слов'янознавства" - Львiв - 1996 - випуск 49.
7. Швагуляк М. “Польсько-українська конфронтацiя на зламi 20-30-х рокiв XX ст.: проблеми iсторiографiї" - “Проблеми слов'янознавства. - Львiв - 1996. - випуск 48.
| 
