ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ БОЛГАРІЇ
Зародження болгарської iсторiографiї спiвпало з початком нацiонального Вiдродження у серединi ХVШ ст. Історична думка була важливою ланкою нацiонально-визвольної iдеологiї спрямованої проти османського iга та асимiляторської полiтики вищого грецького духiвництва, вiдiгравала важливу роль у формуваннi болгарської нацiї, нацiональної культури.
РОМАНТИЧНИЙ НАПРЯМОК
ПАІСІЙ ХІЛЕНДАРСЬКИЙ (1722 - бiля 1798) - фундатор романтичного напрямку, чернець, який на основi документiв церковних архiвiв та творiв середньовiчних авторiв написав працю "Історiя слов'яноболгарська". У вступi та передмовi до працi вказував на патрiотичне та повчальне значення iсторичної науки. В працi висвiтлено iсторичнi подiї з найдавнiших часiв до кiнця ХІV ст., коли Болгарiя втратила незалежнiсть. Показано напади слов'ян на Балканський пiвострiв, заселення ними вiзантiйських володiнь, iншi полiтичнi подiї. Автор прагне визначити причини нацiональної трагедiї-захоплення Болгарiї османами, наводить вiдомостi про iсторiю країни в часи османського панування. З працi вмiщено список болгарських царiв, високо оцiнюється мiсiонерська дiяльнiсть Кирила та Мефодiя в розвитку болгарської культури, а також внесок Климента Охридського, Евфiмiя Тирновського та iнших дiячiв в сферi культури.
народу в минулому та розбудити його нацiональну гордiсть.
Нацiонально-патрiотична та гуманiстична спрямованiсть працi справили великий вплив на подальший розвиток болгарської iсторiографiї.
СОФРОНІЙ ВРАЧАНСЬКИЙ (1739-18130) - послiдовник о. Паiсiя, з 1803 р. жив у Волощинi, пропагував iдею визволення Болгарiї з допомогою Росiї. В автобiографiчнiй працi, написанiй доступною для широких верств народу мовою “Житiє та страждання грiшного Софронiя" навiв цiннi вiдомостi про соцiальний, культурний, духовний розвиток Болгарiї в умовах османського iга, яскраво описав страждання народу.
"Історiя рiзних слов'янських народiв", росiйських iсторикiв - І. Кайтанова "Коротке накреслення загальної iсторiї", З. Княжеського "Вступ до iсторiї болгарських слов'ян". Особливе значення для формування нацiональної самосвiдомостi болгар, розвитку iсторичної науки мала творчiсть вихiдця iз Закарпаття, який працював у Кишиневi, а згодом у Москвi Ю. Гуци-Венелiна, зокрема його працi "Стародавнi та теперiшнi болгари", "Критичнi дослiдження з iсторiї болгар".
В. АПРІЛОВ (1789-1847), з 1811 р. жив в Одесi. Зазнав великого впливу праць Ю. Гуци-Венелiна.
Дослiджував проблеми середньовiчної iсторiї та часiв нацiонального вiдродження. В працi "Болгарськi книжники або якому слов'янському племенi належить Кирилiвська азбука?" доводив, що болгари першими серед слов'янських народiв були охрещенi, а Кирило та Мефодiй, як болгари за походженням, переклали богослужбовi книги болгарською мовою. У найважливiшiй працi "Денниця новоболгарськоi освiти" та "Доповненнi" до неї висвiтлював iсторiю болгарської культури, зокрема iсторiю свiтських училищ. Опублiкував iсторичнi джерела. Працi В. Апрiлова вiдiграли значну роль у зростаннi нацiональної самосвiдомостi болгар.
Представники романтичного напрямку ХVШ-І половини XIX ст. вiдiйшли вiд бiблейсько-християнської концепцiї iсторiї, хоча повнiстю не подолали впливу провiденцiалiзму. Вони розпочали критично ставитися до джерел, їхнiм працям притаманний патрiотизм. Проблематика їх дослiджень-середньовiчна та нова iсторiя.
Вищим етапом нацiонального Вiдродження Болгарiї були 50-70 рр. XIX ст., зокрема його проявом стало Квiтневе повстання 1876 р. В Бреiлi (Румунiя) виникло Болгарське наукове товариство, яке видавало часопис. Крiм росiйських iсторикiв важливий вплив на розвиток iсторичної науки мала праця чеського вченого К. Іречека "Історiя болгар".
М. ДРІНОВ (1838-1906 рр.) - найвидатнiший вчений-iсторик XIX ст., його науковий доробок перебуває в межах романтичного напрямку. Його iм’я тiсно пов’язане з Україною. Вiн - автор першої болгарської орфографiї, один з творцiв сучасної болгарської лiтературної мови, фундатор i перший голова Болгарського наукового товариства, що згодом було перетворено в Болгарську академiю наук. М. Дрiнов народився в м. Панагюриште в сiм’ї ремiсника, у 20 рокiв переїхав до Києва, де з 1858 р. до 1861 р. навчався у духовнiй семiнарiї. В подальшому закiнчив Московський унiверситет, перебував у науковому вiдрядженнi в Захiднiй Європi. В 1973 р. - 1903 р. працював доцентом, професором, завiдувачем кафедри слов’янознавства Харкiвського унiверситету. З 1866 р. до 1879 р. перебував у Болгарiї, де брав активну участь в органiзацiї системи освiти, був в 1878-1879 рр. мiнiстром народної освiти. В 1890 р. - 1906 р. очолював iсторико-фiлологiчне товариство при Харкiвському унiверситетi.
Пiд його керiвництвом кафедра слов’янознавства Харкiвського унiверситету пiдготувала багатьох вчених-славiстiв, зокрема болгарських. Навчався в Росiї, бiльше 30 рокiв викладав у Харкiвському унiверситетi. Пiд час росiйсько-турецької вiйни 1877-1878 рр. - завiдував вiддiлом освiти та духовних справ Росiйського цивiльного управлiння в Болгарiї.
Медiєвiст. В працях “Погляд на походження болгарського народу та початок болгарської iсторiї”, "Заселення Балканського пiвострова слов'янами" висунув концепцiю утворення болгарської народностi. Пiдкреслював величезну роль слов'янського елементу в цьому процесi, враховував також вплив автохтонiв-фракiйцiв та прийшлих протоболгар. Появу слов'ян на Балканах датував серединою VП ст. Використав iсторичнi, лiнгвiстичнi, фольклорнi джерела.
В працi "Пiвденнi слов'яни та Вiзантiя в Х ст." показав посилення ролi та впливу Болгарiї на Балканах, причини антивiзантiйської спрямованостi її полiтики.
Вивчаючи iсторiю богомiльського руху зробив висновок про його соцiальну спрямованiсть.
В працi "Початок Самуiлової держави" стверджував, що Болгарiя Х - початку XI ст. була етнiчним та полiтичним продовженням Першого Болгарського царства.
Торкаючись проблем нацiонального вiдродження, в працi “Отець Паiсiй, його час, його iсторiя, його учнi” визначив початок, етапи процесу болгарського вiдродження, роль та мiсце Паiсiя Хiлендарського в ньому.
Переконливо довiв право на iснування автокефальної болгарської помiсної православної церкви, незалежної вiд грецької в низцi праць, зокрема в творi "Історичний огляд болгарської церкви з самого її початку до сьогоднiшнього дня".
"Доба Болгарського царя Сiмеона". Вiдтворив картину полiтичного i культурного життя країни VП-Х ст. Часи правлiння Сiмеона в кiнцi IX - першiй третинi Х ст. вважав епохою розквiту Болгарiї.
Декiлька робiт присвятив Історiї другого Болгарського царства. Вивчав давню iсторiю болгарської православної церкви, коли вона не залежала вiд грецької церкви.
Опублiкував низку важливих джерел з iсторiї середньовiчної Болгарiї.
Дiячi нацiонально-визвольного руху в своїх публiцистичних творах торкалися проблем нацiональної iсторiї.
Г. РАКОВСЬКИЙ (1821-1867 рр.) в працi "Декiлька слiв про Асена Першого, великого царя болгарського та сина його Асена Другого" та iнших працях, доводив право болгар на незалежну церкву, розглядав проблеми османського панування та нацiонального вiдродження. Ідеалiзував минуле.
Л. КАРАВЕЛОВ (1834-1879 рр.) - вперше в болгарськiй iсторiографiї розглянув соцiально-економiчнi, полiтичнi та духовнi чинники нацiонального вiдродження, охарактеризував етапи нацiонально-визвольної боротьби.
Отже, в 50-70 рр. XIX ст. почалось становлення болгарської iсторичної науки.
В 1882 р. iз Румунiї до Софiї перенесло свою дiяльнiсть Болгарське наукове товариство, перетворене в 1911 р. на болгарську Академiю наук. Іншими важливими центрами iсторичних дослiджень стали iсторично-фiлологiчний факультет створеного в 1888 р. Вищого училища (з 1904 р. - Софiйський унiверситет), та кафедри Вiльного унiверситету, створеного в 1920 р. В 1901 р. виникло Історичне товариство, яке займалося популяризацiю iсторичних знань. Створювалась мережа архiвних та музейних установ, що теж сприяло розвитку iсторичних дослiджень. Видавалося декiлька iсторичних часописiв. Вiдбулися змiни у фiлософсько-методичних поглядах вчених-iсторикiв. Позитивiзм витiсняв романтизм.
"Записки про болгарськi повстання", на основi документiв та особистих вражень зобразив правдиву картину Квiтневого повстання 1876 р. Високо оцiнив героїзм народу, показав зрадницьку суть чорбаджiїв - представникiв частини заможної верхiвки суспiльства.
В бiографiї Х. Ботева розглядав лише як борця за нацiональну iдею, iгноруючи його погляди щодо соцiальних проблем, їх Стоянов не торкався в жоднiй з своїх праць, якi просякнутi вiрою в революцiйнi можливостi болгарського народу, оспiвують подвиги його кращих синiв.
Д. СТРАШІМІРОВ (1868-1939) - вивчав проблеми нацiонально-визвольного руху 60-70 рр. XIX от. Заклав документальну базу проблеми розшуками документiв, збиранням спогадiв свiдкiв та учасникiв подiй. Критично ставився до джерел. Видав двотомник "Архiв Вiдродження". В тритомнiй працi "Історiя Квiтневого повстання" доводив, що воно було пiдсумком розвитку болгарського суспiльства протягом тривалого часу. Розглядав повстання передусiм як прояв нацiонально-визвольної боротьби, показав передумови, причини, пiдготовку, хiд повстання. Велику увагу придiлив дiяльностi його керiвникiв.
В статтi “Комiтетське десятирiччя" гостро критикував спроби подати революцiйний рух iзольованим вiд iнших аспектiв нацiонального вiдродження, пiдкреслив непорушний зв'язок мiж формуванням нацiональної самосвiдомостi i культури та пiднесенням революцiйної боротьби,
ПОЗИТИВІСТСЬКИЙ НАПРЯМОК
демократичнi принципи. Вiн знаходився в тiсних родинних зв’язках з М. Драгомановим, був одружений з його дочкою. І. Шишманов дослiджував болгарсько-українськi лiтературнi взаємини, творчiсть Т. Шевченка, був добре знайомий з Л. Українкою, І. Франком, В. Гнатюком та iншими українським лiтераторами та вченими. З Україною пов’язана дипломатична сторiнка життя І. Шишманова. В квiтнi 1918 р. його було призначено послом Болгарiї в Україну. Перебуваючи на цiй посадi, І. Шишманов доклав чимало зусиль для налагодження торгових вiдносин мiж обома країнами, захисту iнтересiв спiввiтчизникiв, органiзацiї допомоги українським вiйськовополоненим, якi знаходились в Болгарiї тощо.
в Українi. Це означало припинення дипломатичних вiдносин мiж цими країнами.
Працi належать до найвищих досягнень болгарської iсторiографiї кiнця ХІХ - першої третини XX ст. у вивченнi нацiонального вiдродження. Розглядав iсторiю Болгарiї на загальноєвропейському тлi. Вперше виклав такий пiдхiд в статтi про Паiсiя Хiлендарського. Головними причинами духовного пiднесення, народу вважав глибокi внутрiшнi зрушення в суспiльствi, зокрема соцiально-економiчний розвиток. Не надавав визначального значенням матерiальним чинникам. Дослiджував росiйсько-болгарськi науковi, культурнi зв'язки, вказував на їх позитивне значення для Болгарiї. ^
В працi “Вступ до iсторiї болгарського вiдродження" вказував на наступнiсть iсторiї нацiонально-визвольної боротьби та його революцiйний характер.
болгарськими, росiйськими, нiмецькими вченими. Головна праця-тритомна "Історiя Болгарської держави в середнi вiки". Створено картину полiтичної iсторiї Першого Болгарського царства, його мiсце в мiжнародних вiдносинах. Автор переоцiнював роль тюркського елементу в формуваннi давньоболгарської народностi i держави. Запровадження християнства пояснював не кардинальними змiнами в болгарському суспiльствi IX ст., а результатом складної мiжнародної кон’юнктури та перемоги слов'янського елементу над протоболгарським у внутрiшньому життi країни.
Великою заслугою вченого було вiдновлення картини болгаро-вiзантiйських вiдносин в ІІ половинi ІХ-Х ст.
Полiтичнi колiзiї в суспiльствi пояснював боротьбою мiж "азiатським монархiзмом", "вiзантизмом", "слов'янським демократизмом". Торкаючись окремих соцiальних конфлiктiв, вбачав у них опiр слов'янських за походженням народних мас вiзантiйському впливу, носiями якого були нащадки протоболгарської знатi. Боротьбу народу против вiзантiйського панування розглядав як опiр "демократичного слов'янського суспiльства" впливу Вiзантiї. Детально висвiтлив селянське повстання пiд проводом Івайла, як опiр суспiльних низiв вiзантiйському впливу та свавiллю татар.
Автор поклав початок створення концепцiї раннього перiоду нацiональної iсторiї, в ходi написання працi вчений займався кропiткими науковими пошуками, публiкацiєю та iнтерпретацiєю болгарських та чужоземних джерел, установленням фактiв полiтичної iсторiї. Ігнорував соцiально-економiчнi проблеми. Працi властивий академiзм, неупередженiсть суджень. Її наукове значення зберiгається дотепер.
Науковий доробок В. Златарського - вершина болгарської академiчної науки кiнця XIX - першої половини XX ст.
Г. КАЦАРОВ (1874-1938 рр) - вивчав iсторiю та культуру фракiйських племен в античнi часи. Цi племена згодом складали один iз етнiчних компонентiв давньоболгарської народностi.
Й. ІВАНОВ (1872-1947рр) - пiдготував ряд праць iз джерелознавства, якi мали важливе значення для розвитку iсторичної науки, зокрема - "Болгарськi старожитностi iз Македонiї".
С. РАДЕВ (1879-1967 рр.) - один з лiдерiв народно - лiберальної партiї. Двотомник "Будiвничi сучасної Болгарiї", належав до нечисельних праць з проблеми iсторiї крани пiсля здобуття незалежностi. Для працi характернi антиросiйськi тенденцiї.
"Історiя нової болгарської лiтератури" подав яскравi характеристики Паiсiя Хiлондарського, Г. Раковського, Л. Каравелова та iнших дiячiв нацiонального вiдродження.
Економiчнi процеси розглядав як чинники соцiально-психологiчних змiн, якi спричиняли зрушення в суспiльному життi.
П. МУТАФЧІЕВ (1883-1943 рр.) - учень В. Златарського, пiсля його смертi-визнаний лiдер болгарських iсторикiв. Медiєвiст. Дослiджував проблеми полiтичної iсторiї Болгарiї в тiсному зв'язку з iсторiєю Вiзантiї. Автор праць про причорноморськi, придунайськi та пiвденно-захiднi областi Болгарської держави, зокрема з питань формування державної територiї середньовiчної Болгарiї. Також дослiджував проблеми болгаро-росiйських зв'язкiв, джерелознавства, археологiї, епiграфiки.
Зробив спробу створити узагальнюючу концепцiю iсторiї болгарського середньовiччя. В двотомнику “Історiя болгарського народу” та в "Книзi про болгар” (рукопис) складнi проблеми болгарського середньовiччя розглядав через призму вiзантiйського та захiдно - європейського впливiв. Заперечував iснування феодалiзму в Болгарiї. Вважав, що розвиток країни визначається боротьбою мiсцевого патрiархального побуту iз руйнуючим впливом "вiзантивiзму".
Висловив думку про роль великих особистостей як "живої творчої сили" iсторичного процесу.
П. НІКОВ (1884-1938 рр.) - дослiджував iсторiю другого Болгарського царства, автор праць про вiдносини з угорцями, татарами, 3 iсторiї пiвнiчно-захiдних земель в ХШ-ХІV ст.
Першим розпочав наукове вивчення епохи османського завоювання. Першим з болгарських iсторикiв написав узагальнюючу працю про нацiонально-церковний рух, показав його полiтичний та нацiонально-визвольний характер. Вважав головною причиною виникнення цього руху iдею створення самостiйної болгарської церкви, що спиралася на середньовiчну традицiю, яку розвивали Паiсiй Хiлендарський та iншi iдеологи нацiонального вiдродженням. Недооцiнював соцiально - економiчнi чинники розвитку суспiльства.
І. САКИЗОВ (1895-1935 рр.) - знаходився пiд впливом марксистської iдеологiї. Видав в Берлiнi нiмецькою мовою працю з iсторiї болгарської економiки, в якiй висвiтлювався економiчний розвиток країни з давнiх часiв до визволення вiд османського iга.
Б. Йоцов зображав вiдродження болгарського народу як безперервний процес розвитку нацiонального духу, аж до сучасних автору часiв.
Д. БЛАГОЄВ (1856-1924 рр) - фундатор напрямку, полiтичний дiяч, засновник соцiал-демократичної робiтничої партiї, подiляв погляди В. Ленiна. У своїх працях полiтичного характеру торкався питань iсторiї країни. Прагнув створити концепцiю болгарської iсторiї згiдно формацiйної схеми, щоб довести iснування капiталiстичних вiдносин.
"З минулого болгарського народу" детально розглядав проблеми середньовiчної iсторiї, зокрема генези давньоболгарської народностi, формування прошарку залежних селям, становища народних мас тощо. Зробив висновок про iснуванню феодальної формацiї.
Низку праць присвятив проблемам нової iсторiї. Вважав початком нацiонального вiдродження середину ХVШ ст., просвiтницький рух та церковно-нацiональну боротьбу оцiнював як прояв iнтересiв буржуазiї. Захоплено писав про Х. Ботева та В. Левського. Значну увагу придiляв соцiально-економiчнiй проблематицi, зокрема питанням розвитку землеробства i ремесла, промислового виробництва, формування пролетарiату.
Дослiджував iсторiю поширення в Болгарiї соцiалiстичний iдей, зупинявся на оцiнцi полiтичних подiй возз'єднанню пiвнiчної та пiвденної Болгарiї в 1885 р., значення Балканських вiйн, тощо.
"Нашi революцiонери: Раковський, Левський, Ботев". В полiтичнiй бiографiї Д. Благоєва висвiтлив iсторiю болгарського робiтничого руху в 1891-1922 рр., першим розпочав вивчення болгарсько-росiйських революцiйних зв'язкiв. Оцiнки iсторичних та полiтичних подiй керiвника Комунiстичної партiї Г. Димитрова, її дiячiв Х. Кабакчiєва, Ж. Натана лягли в основу марксистської концепцiї iсторiї Болгарiї, яка стала пануючою пiсля вересня 1944 р., коли до влади прийшли комунiсти.
В розвитку болгарської iсторичної науки протягом 1944-1989 рр. розрiзняють декiлька етапiв. В перiод з 1944 р. до середини 50-х рокiв здiйснювався перехiд на позицiї офiцiйної марксистської методологiї, змiна проблематики дослiджень, привернення уваги до iсторiї робiтничого i комунiстичного руху, народних повстань i протестiв. Було створено центри наукових дослiджень - Інститут болгарської iсторiї, Болгарської академiї наук в 1950 р. та iнститут iсторiї Болгарської комунiстичної партiї, при центральному комiтетi БКП в 1953 р., систему державних та партiйних (БКП) архiвiв.
Було проведено науковi дискусiї з питань вивчення нацiональної iсторiї за формацiйним принципом.
"Історiї Болгарiї* обговорювався в СРСР в 1954 р. Пiсля XX з'їзду КПРС в 1956 р. вiдбулася певна лiбералiзацiя суспiльного життя в Болгарiї, почався новий етап розвитку iсторiографiї. Проблематика дослiджень охопила всi перiоди болгарської iсторiї, зокрема найдавнiший, активiзувалась дiяльнiсть по виявленню та публiкацiї iсторичних джерел, збiльшилася кiлькiсть наукових iсторичних перiодичних видань. В 1964 р. було вiдновлено дiяльнiсть Болгарського iсторичного товариства, вiдбувалися його з’їзди, конференцiї, семiнари.
В 1968 р. керiвництво комунiстичної партiї ухвалило рiшення про пiдготовку та видання багатотомної “Історiї Болгарiї", що значно активiзувало дiяльнiсть вчених, наукових установ та органiзацiй.
В 1972 р. було створено Єдиний Центр науки та пiдготовки кадрiв з iсторiї, який сконцентрував науковi сили академiчних, вузiвських та iнших установ.
Позитивно вiдбилося на розвитку iсторичної науки святкування в 1981 р. 1300 - рiччя Болгарської держави, якому було надано всенародного характеру, пiдготовка та проведення в 1986 р. другого мiжнародного конгресу белетристики. Побачили свiт новi спецiалiзованi виданнi наукової перiодики, серiї документальних публiкацiй, зокрема "Джерела болгарської iсторiї". Слiд вiдзначити велике значення бурхливої дiяльностi академiка Людмили Житкової для розвитку гуманiтарних наук, зокрема iсторiї, в 70-х роках. На жаль, цю дiяльнiсть припинила автомобiльна катастрофа.
За часи комунiстичного правлiння болгарська iсторiографiя досягла значного розвитку в дослiдженнi нацiональної iсторiї.
На марксистських методологiчних засадах висвiтлювалась давня iсторiя болгарського народу.
"Богомiльство в Болгарiї (1947 р), яку неодноразово перевидавали, охарактеризував це явище X-XІV ст. як масовий антифеодальний народний рух, створив його перiодизацiю.
Йому ж належить праця "Утворення болгарської народностi" (1971 р) в якiй дослiджується, складний етногенетичний процес з часiв франкiйцiв до кiнця IX - початку Х ст. Автор вказує на перевагу слов'янського елементу серед iнших етносiв, що брали участь в цьому процесi.
Низка праць присвячена проблемам розвитку феодалiзму в Болгарiї в ХШ-ХІV ст., середньовiчної культури, вiдносинам з Вiзантiєю та Волощиною.
І. ДУЙЧЕВ - продовжував розпочатi в першiй половинi 40-х рр., дослiдження, полiтичної та духовної iсторiї болгарського народу, серед них проблеми утворенням Болгарської держави, взаємовiдносини слов'ян i протоболгар, дiяльнiсть церкви, релiгiйнi течiї, розвиток культури Другого Болгарського царства. Видав декiлька iсторичних джерел, якi ранiше не вивчалися.
"Утворення Болгарської держави" (1931 рр.), “До питання про вiдносини мiж слов'янами та протоболгарами в VП-ІХ ст. ”. (1954 р) показав закономiрнiсть становлення болгарської держави, роль рiзних етнiчних елементiв в цьому процесi.
В. ТИПКОВА-ЗАІМОВА в монографiї "Навали та етнiчнi змiни на Балканах в VІ-VП ст." (1966 р) висвiтлювала iсторiю Болгарiї в контекстi загально регiональних проблем та етнiчних процесiв.
В. ГЮЗЕЛЕВ дослiджував проблеми духовного розвитку, соцiально - полiтичну структуру часiв раннього середньовiччя. Монографiя "Князь Борис Перший. Болгарiя в другiй половинi IX ст." (1969 р) присвячена запровадженню християнства.
Г. ЦАНКОВА-ПЕТКОВА вивчала часи вiзантiйського панування, проблеми соцiально - економiчного розвитку в працi "Про аграрнi вiдносини в середньовiчнiй Болгарiї ХІ-ХІІІ ст." (1964 р). Опублiкувала дослiдження про часи Асенiв.
П. ПЕТРОВ видав дослiдження про боротьбу болгарського народу проти хрестоносцiв, про керiвника селянського повстання ХШ ст. ІВАЙЛА, про перше Болгарське царство, а С. ЛІШЕВ - монографiю “Болгарське середньовiчне мiсто - суспiльно-економiчнi риси." (1970 р)
І. БОЖІЛОВ - опублiкував працi про iсторiю Х-ХП ст., зокрема "Болгарiя та Вiзантiя на нижньому Дунаї наприкiнцi Х ст." (1977 р.).
Інтенсивно дослiджувалася iсторiя Болгарiї пiд османським гнiтом та проблематика нацiонального вiдродження.
Б. ЦВЕТОВА на основi вивчення джерел, особливо османського походження, детально дослiджувала перiод ХV-ХVШ ст. В її працях охарактеризовано розвиток Болгарiї та становище населення в цей перiод, характер османської держави, визвольна боротьба народу. Розкрито суть османського феодалiзму, етапи його розвитку, причини кризи. Найважливiшi працi - монографiї "Надзвичайнi податки та державнi повинностi в болгарських землях пiд турецькою владою” (1958 р), "Народ непохитний" (1968), "Пам'ятна битва народiв" (1969 р)
Розвиток землеволодiння, визвольна боротьба Болгар висвiтлюється в працi В. МУТАФЧІЕВОІ "Аграрнi вiдносини в османськiй iмперiї" в ХV - ХVІ ст." (1962 р.)
Н. ТОДОРОВ здiйснив комплексне дослiдження соцiально-економiчного розвитку болгарських земель в складi Османської iмперiї. Генеза капiталiзму в Болгарiї, особливостi цього процесу, гальмуючий вплив на нього османського режиму висвiтлено в працi “Про найману працю в болгарських землях в серединi XIX ст." (1959 р) Проблемi взаємовiдносин грецького та болгарського народiв в боротьбi за визволення, присвячена праця "Фiлiкiетерiя та болгари" (1965 р).
Ж. НАТАН в працi "Економiчна iсторiя Болгарiї", яка була доопрацьована i перевидана в 1957 р., велику увагу придiлив проблемi переходу суспiльства вiд феодалiзму до капiталiзму.
"Лекцiї з нової болгарської iсторiї, в якiй з марксистських позицiй висвiтлив перiод нацiонального вiдродження. В монографiї "До iсторiї революцiйного руху в Болгарiї в 1867-1871 рр." (1958 р)" дослiджувалися проблеми iдеологiї нацiонально-визвольного руху.
"Христо Ботев в оцiнцi своїх сучасникiв” (1945 р), "Болгарський революцiйний центральний комiтет" (/1950р) детальне висвiтлення окремих питань нацiонального вiдродження вiдображено в колективних працях "Квiтневе повстання 1876 р." (1966 р) та "Визволення Болгарiї ж 1878 р". (1970 р).
"Визволення Болгарiї та полiтика захiдних держав" (1968 р), К. КОСЄВ "Бiсмарк. Схiдне питання та болгарське визволення" (1947), С. ДАМ’ЯНОВ в працях про болгарсько-французькi вiдносини тих часiв
В. ПАСКАЛЕВА вивчала торгово - економiчнi зв'язки болгарських земель з Австрiйською iмперiєю та Францiєю, етапи формування болгарської нацiї. Ролi жiнок у визвольному русi висвiтлена в дослiдженнi "Болгарка у Вiдродженнi" (1964 р)
К. ШАРОВА проаналiзувала процес формування, поглядiв та дiяльнiсть Л. Каравелова в працi "Любен Каравелов та болгарський визвольний рух 1860-1867 ". (1970 р)
Н. ГЕНЧЕВ присвятив монографiю "Болгарська вiдродження" (1978 р) та ряд праць присвячених допомозi Росiї, росiйсько-болгарським культурним зв'язкам в перiод визвольної боротьби.
"Болгарський церковний нацiональний рух до Кримської вiйни" (1976 р) та iнших працях здiйснила всебiчне дослiдження боротьби болгарського народу за свою помiсну незалежну церкву. Історiя країни з кiнця XIX - в першiй половинi XX ст. вивчалася з яскраво визначених офiцiйних iдейно-полiтичних позицiй.
"Вересневе повстання 1923 р. ", видану в 1954 р. переробив для другого видання в 1973 р.
В. ХАДЖІНІКОЛОВ дослiджував вiдносини Болгарiї та СРСР до 1944 р., зокрема в працi "Економiчнi вiдносини та зв'язки мiж Болгарiєю та Радянським Союзом до 9 вересня 1917-1944" (1956 р).
Привертали увагу теми робiтничого руху, боротьби проти iснуючого ладу, зокрема в роки другої свiтової вiйни.
М. ІСУСОВ видав монографiю "Революцiйний профспiлковий рух в Болгарiї. 1903-1912 " (І962 р), Х. ХРИСТОВ - "Революцiйна криза в Болгарiї в 1918 - 1923 рр., (1957 р), П. ШТЕРЕВ "Спiльна боротьба болгарського та грецького народiв пройти гiтлерiвської окупацiї " (І969).
А. ВЕЛЕВ, В. ГЕОРГІЄВ, І. ДІМІТРОВ, Д. ПЕТРОВ, С. РАДУЛОВ, Х. СТЕФАНОВ, Б. ГРИГОРОВ, Г. РАДЄВ - дослiджували проблеми полiтичної структури Болгарiї, дiяльностi полiтичних партiй, крiм комунiстичної, в 20-40-i роки, їх взаємини з правлячим режимом.
Велика кiлькiсть праць присвячена iсторiї комунiстичної партiї, протягом її iснування, дiяльностi її керiвникiв, соцiально - економiчним та полiтичним перетворенням за часи перебування при владi комунiстичної партiї, радянсько-болгарським вiдносинам в цей перiод. Для них характернi однобiчний пiдхiд у висвiтленнi проблем, апологiчна оцiнка дiяльностi БКП та вiдносин з СРСР.
До узагальнюючих колективних праць з цiеї проблематики належать - "БКП та будiвництво народно - демократичної держави (9 вересня 1944 - грудень 1948 р)" (1967 р), "Болгарiя в епоху соцiалiзму" (1981 р), "Історiя БКП" (декiлька видань).
С. СТЕФАНОВ, Н. ІРІБАДЖАКОВ, М. ВЕЛЕВА, опублiкували в 60-70 роках низку праць з проблем методологiв та iсторiографiї.
"Історiя Болгарiї" - двотомника в 50-х рр., тритомника в першiй пол. 60-х рр. 5 томiв багатотомного видання до 1986 р.
бiльша доступнiсть вчених до матерiалiв архiвiв. Найбiльше публiкацiй присвячено окремим питанням iсторiї комунiстичної партiї.
М. ІСУСОВ у статтi "Про деякi сучаснi оцiнки найновiшої iсторiї Болгарiї" привертає увагу до ваги такого чинника, як полiтика СРСР при приходi до влади комунiстiв в вереснi 1944 р. В працi "Останнiй рiк життя ТРАЙЧО КОСТОВА" висвiтлюється тема полiтичних репресiй пiсля другої свiтової вiйни.
Ця ж тема розглядається в монографiї П. ЦВЕТОВА "Терористична хвиля 1946 р." та iнших публiкацiях. Цей дослiдник вивчав проблему пiдготовки в СРСР дiячiв, якi згодом очолили керiвництво Болгарiєю, зокрема в статтi "Димiтров, Гiтлер, Сталiн".
В. МІЧЕВ поставив за мету переосмислити роль царя Бориса, монархiї в цiлому в iсторiї Болгарiї, суть так званого “безпартiйного режиму” І934-І944 рр. В низцi дослiджень характеризуються як iсторична несправедливiсть територiальнi втрати Болгарiї внаслiдок обох свiтових вiйн, зокрема Захiдної Фракцiї. Висловлюються докори Росiї - СРСР за вiдсутнiсть дипломатичної пiдтримки в цьому питаннi. Про це йде мова в працях С. ТРІФОНОВА "Антанта у Фракцiї. 1919-1920 р. ", А. КУЗМАНОВОІ "Вiд Ноя до Крайови. Питання пiвденної Добруджi в мiжнародних вiдносинах 1919-1920 рр. ", С. АНЧЕВА - "БКП та добруджанське питання. 1919-1923 " та iнших публiкацiях. В сучасний перiод болгарськi вченi прикладають значнi зусилля, щоб вивести нацiональну iсторiографiю на свiтовий рiвень розвитку iсторичної науки.
Лiтература
"Историография истории южных и западных славян" - М, 1987, с. 44-49, 88-94, 121 - 143.
2. "Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки". - М., 1990, с. 463-469.
3. Волков В. К." Новые тенденции в развитии исторической мысли в странах Центральной и Юго-Восточной Европы" - "Новая и новейшая история"-1991,-№ 4.
4. Копилов С. А. Проблеми iсторiї слов’янських народiв в iсторичнiй думцi України (остання третина ХУІІ - початок ХХ ст). - Кам’янець-Подiльський, 2005. - С. 117-118;
5. Павленко В. Дiяльнiсть болгарської дипломатичної мiсiї в Українi (1918 - 1919 рр.) // Проблеми слов’янознавства. - Львiв, 1993. - Вип. 45. - С. 4-6, 9, 11-13;
7. Радоєв Д. “Болгаристика - наука про Болгарiю” - “Український iсторичний журнал ”. - 1990. - № 3.
| 
