Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків

Історiографiчна традицiя Школи Анналiв. Друге i третє поколiння iсторикiв Роздiл І. Домiнування анналiвської традицiї iсторiописання (1947 – 1969 рр.) Цi риси проявилися в першу чергу в дiяльностi напрямку „нової iсторичної науки”, який поступово утвердився у всiх провiдних країнах Заходу. про одиничнi та унiкальнi явища. Сумнiви в пiзнавальних можливостях iсторичної науки були висловленi ще на рубежi ХІХ – ХХ ст. представниками „фiлософiї життя” (В. Дiльтей) та неокантiанцями (В. Вiндельбанд, Г. Рiккерт). Вони виступили проти позитивiстської теорiї пiзнання, що наголошувала на спiльностi методiв соцiальних та природничих наук. визнаючи специфiку гуманiтарного пiзнання, неокантiанцi пiдкреслювали неможливiсть усунення суб’єкта з пiзнавального процесу, вiдповiдно констатували релятивнiсть результатiв останнього. Проте, пiддаючи критицi позитивiзм, В. Дiльтей, В. Вiндельбанд i Г. Рiккерт натомiсть не пропонували нiчого конструктивного для гуманiтарних наук, зводили їх методику до iнтуїтивного осягнення та крайнього суб’єктивiзму. Практично всi нацiональнi iсторiографiї того часу вiдчули на собi наслiдки кризи позитивiстської парадигми та розчарування в можливостi пiзнання iсторiї. На цьому тлi вигiдно вiдрiзнялася французька iсторична наука. Критика позитивiзму та пошук нових методологiчних рiшень тут почався ще з кiнця ХІХ ст. Із заснуванням та утвердженням школи „Анналiв” в 30-40 рр. позитивiстськi недолiки були переосмисленi, подоланi та натомiсть пропонувалися iншi пiзнавальнi принципи, ґрунтованi на iдеї „iсторичного синтезу” та тотального пiдходу до iсторiї. Бiльше того, було доведено й практичну можливiсть реалiзацiї цих теоретичних постулатiв перш за все завдяки працям М. Блока та Л. Февра. Таким чином, французька iсторична наука вже на чолi зi школою „Анналiв” в 40-60 рр. отримала вiдчутну перевагу як у себе на батькiвщинi, так i в iнших захiдних країнах. Починається час лiдерства „Анналiв” у захiднiй iсторiографiї, iдеї школи вивчаються та активно запозичуються iншими iсториками, включаються в нацiональнi iсторiографiї. традицiйних академiчних цiнностей. Яскравим свiдченням блискучої перемоги анналiвської традицiї слугує активне iнституцiйне утвердження школи „Анналiв”, яка починаючи з кiнця 40-х рр. користується широкою пiдтримкою як французького уряду, так i ряду громадських органiзацiй iнших країн, що опiкуються розвитком наук. Вiдправною точкою цього процесу, як ми вже зазначали, був 1947 р., коли виникла VІ секцiя Практичної школи вищих дослiджень. В 40-50 рр. секцiя отримала значну фiнансову пiдтримку американського Фонду Рокфеллера, що дозволило широко реалiзувати на практицi ту програму мiждисциплiнарних дослiджень, декларовану ще „Анналами економiчної i соцiальної iсторiї”. У межах секцiї iснували 4 науково-дослiднi центри: економiчної та соцiальної iсторiї; економiки; соцiологiї; культури, якi об’єднували 42 автономнi пiдроздiли, розмiщенi в багатьох мiстах Францiї та за кордоном. В 1947-56 рр. VІ секцiю очолював Л. Февр[1] . Активну фiнансову пiдтримку робiт молодих iсторикiв на основi нових методик здiйснював французький Нацiональний центр наукових дослiджень. Утворений за iнiцiативи Народного фронту ще у 1939 р., центр отримав змогу розпочати свою роботу лише пiсля завершення Другої свiтової вiйни[2] . Вже в 1949 р. в межах VІ секцiї засновано перший автономний науково-дослiдний iнститут iсторичного профiлю – Центр iсторичних дослiджень. Вiн мав на метi дослiдження загальної iсторiї Захiдної Європи, долучаючи до цього порiвняння її з iсторiєю середземноморських країн чи країн Центральної Європи. Першим керiвником центру став Фернан Бродель. „Анналiв” 50-60-х рр. досягла вершини домiнування в iсторичнiй науцi. В 1913-20 рр. Ф. Бродель навчався у Вольтерiвському лiцеї, потiм вступив до Сорбонни, яку закiнчив у 1923 р. Вiн сподiвався отримати мiсце викладача вищої школи в Бар-лє-Дюк, мiстечку неподалiк рiдного дому, проте цi надiї не справдалися. В 1923 р. вiн подався до Алжиру, став викладачем iсторiї спочатку в Константинi, а потiм в лiцеї м. Алжиру, де вiн працював до 1932 р., там же зустрiв свою майбутню дружину Паулу. В перiод 1925-26 рр. Ф. Бродель пройшов вiйськову службу в групi окупацiйних французьких вiйськ в Нiмеччинi. Ф. Бродель вiд самого початку орiєнтувався на наукову кар’єру. Всупереч рекомендацiям професорiв Сорбонни, якi радили йому присвятити докторську дисертацiю iсторiї Нiмеччини, вiн зайнявся вивченням минулого Іспанiї. Вже влiтку 1927 р. Ф. Бродель почав свої пошуки в архiвах i бiблiотеках Саламанки, збираючи iсторичний матерiал для дисертацiї „Фiлiп ІІ, Іспанiя i Середземномор’я”. В 1932 р. Ф. Бродель почав викладати в Парижi. В цей же час зародилася його дружба i спiвробiтництво з Л. Февром. В 1935 р. Ф. Бродель виїхав у Бразилiю, де йому запропонували мiсце професора унiверситету в Сан-Паоло. В 1937 р. вiн повернувся до Францiї i в наступному роцi почав роботу в Практичнiй школi вищих дослiджень. Ф. Бродель вирiшив написати книгу про середньовiччя Середземномор’я пiд керiвництвом Л. Февра, але вiйна завадила цим планам. неподалiк вiд Любеку. Саме в полонi ним написана праця „Середземномор’я i середземноморський свiт в епоху Фiлiпа ІІ”, яка в 1947 р. була захищена в якостi дисертацiї, а в 1949 р. вийшла окремим виданням i вiдкрила Ф. Броделю шлях до великої науки[3] . Розповiдають, що протягом п’яти рокiв вiн працював на шматках шкiльних зошитiв, на краю стола без будь-яких документiв i книг, по пам’ятi i тим знанням, якi вiн накопичив, дослiджуючи архiви i бiблiотеки Іспанiї, Венецiї, Рагуси (Дубровнiк). Пiсля завершення вiйни i звiльнення Ф. Бродель повернувся до Францiї i працював у Сорбоннi, в 1949 р. перейшов у Колєж де Франс i став завкафедрою iсторiї сучасної цивiлiзацiї. Пiсля смертi Л. Февра в 1956 р. Ф. Бродель став президентом VІ секцiї (цю посаду вiн обiймав до 1972 р.) та головним редактором „Анналiв”, якi з 1946 р. змiнили пiдзаголовок на „Економiка. Суспiльство. Цивiлiзацiя”. Своєрiдним манiфестом другого етапу школи „Анналiв” стала праця саме Ф. Броделя „Середземномор’я i середземноморський свiт в епоху Фiлiпа ІІ”. Ця книга, за словами самого автора, стала проривом до „геоiсторiї”, що вiдзначається синхронiстю трьох основних ритмiв – часу географiчного, часу соцiального, часу iндивiдуального. Парадоксально, але ця iдея виникла в Ф. Броделя, коли сама його робота над темою зайшла в глухий кут. З самого початку дослiдження мало бути присвячене середземноморськiй полiтицi iспанського короля Фiлiпа ІІ. Пiсля 1580 р. зовнiшня полiтика його правлiння кардинально змiнює напрям зi середземноморської на атлантичну. Це змусило Ф. Броделя задуматися про iсторiю та долю середземноморського регiону, боротьбу двох транзитних торговельних шляхiв. Господарський занепад Середземномор’я Ф. Бродель зумiв вiднести лише до ХVІІ ст. „Полiтика” та „економiка” розходилися в датах. Рiзнiсть протiкання iсторичного часу й навела автора на думку про багатовимiрнiсть потокiв iсторичних процесiв. Ідею про тривимiрнiсть iсторичного процесу в часi дослiдник виклав у вступi до першого видання своєї книги. Структуру працi пiдпорядковано розкриттю цiєї iдеї: „Середземномор’я” складається з трьох автономних есеїв, сукупнiсть яких вiдкривала перед читачами три великi площини, обмеженi хронологiчними рамками другої половини ХVІ ст.: 1) „iсторiю начебто непорушну, iсторiю людини у стосунках з середовищем, що її оточує”; 2) „повiльно рухому iсторiю, iсторiю соцiальну”; 3) „iсторiю у вимiрi не людини (тобто суспiльства), а iндивiда”. Перша iсторiя є глибинною й репрезентує собою майже незмiнний вплив середовища на людину; друга, що нiби лежить пластом над першою, повiльно змiнюється пiд впливом економiчного прогресу; третя – „здiйснюється i гине миттєво”. У своєму складному поєднаннi всi часовi ритми iсторичного процесу творять „iсторiю живу i по сутi iсторiю єдину”, „глобальну”. Найважливiшим з точки зору глобальної перспективи розвитку людства Ф. Бродель вважав „географiчний час”, який був найбiльш статичним, незмiнним елементом в такiй непевнiй субстанцiї як еволюцiя суспiльства. Ф. Бродель вважав, що шлях до пiзнання плинних дiянь людини лежить через те, що в ньому незмiнне, а саме через стосунки з оточенням[4] . Дiалог людини iз землею та оточуючим довкiллям є вiчним, зберiгаючи свою суть при незначних поверхових змiнах. Тому Ф. Бродель заохочував до синтезу географiї та iсторiї у вивченнi суспiльства: географи мали, на його погляд, присвячувати бiльше уваги часовi, а iсторики – середовищу, в якому функцiонує суспiльство. тривалостi” (). Згiдно поглядiв iсторика „час довгої тривалостi” – це час, який володiє людством. Пiд iсторiєю в цьому часi вiн розумiв „майже статичну” або „повiльно пульсуючу” iсторiю, „макроiсторiю”. Значно динамiчнiшою була „соцiальна iсторiя”, яка могла оновлюватися декiлька разiв за один цикл „довгої тривалостi”. Найменш цiнною для дослiдника, за переконанням Ф. Броделя, була „коротка iсторiя” – подiї та дiї iндивiдiв. пiдходу до iсторiї. iсторичної думки”. Швидко такий тип iсторiописання став взiрцевим для багатьох науковцiв, i в 1950-х рр. до Ф. Броделя в пошуках теми дисертацiї та наукового керiвництва зверталися десятки початкуючих дослiдникiв, якi обирали для спецiалiзацiї iсторiю Середземномор’я в рiзнi епохи. В 1959 р. Ф. Бродель задумує створення вiдкритого наукового центру i бiблiотеки пiд назвою „Будинок наук про людину”. Реалiзувати цей задум вдається лише в 1970 р. за допомогою Фонду Форда, i Ф. Бродель стає його головним адмiнiстратором. Сюди ж пiсля вiдкриття перебирається бiльшiсть iнститутiв VІ секцiї. Створення Будинку наук про людину Ф. Броделем – це важливий етап утвердження нового типу спiльного iсторiописання. Маємо вiдмiтити, що для 50-60-х рр. розвиток традицiї колективних дослiджень в руслi „Анналiв” вiдбувався двома шляхами. Перший з них досить традицiйний, практикований ще попереднiми методологiчними напрямками, – це створення наукових шкiл. Наприклад, в 50-i рр. Ф. Бродель мав багато учнiв-послiдовникiв. Проте, в кiнцевому результатi, їхнi дисертацiї щодо Середземномор’я були лише копiями, якi не могли перевершити матрицi. Іншi його учнi, використовуючи вектори, вказанi в „Середземномор’ї”, „глобальний” пiдхiд Ф. Броделя, стали застосовувати його для вивчення iнших самодостатнiх „свiтiв” у межах французького та свiтового простору. Серед таких послiдовникiв П’єр Шоню, який вивчав Севiлью, Еммануель Лє Руа Ладюрi – Лангедок та iншi. В 1955-57 рр. iсторик П’єр Шоню опублiкував i захистив в якостi докторської дисертацiї 10-томну роботу „Севiлья i Анлантика”, що була написана в дусi т. з. „серiйної iсторiї”. П. Шоню поставив перед собою завдання реконструювати статистичнi серiї фактiв економiчного розвитку, на основi яких можна було судити про зростання чи занепад суспiльства, а бiльш широкiй перспективi – про час життя тiєї чи iншої цивiлiзацiї. В якостi головного предмету своєї „серiї” П. Шоню обрав iсторiю морської торгiвлi мiж Іспанiєю та Америкою. Обробивши велику кiлькiсть архiвних документiв про тонаж та вартiсть морських перевезень, що здiйснювалися через порт Севiлью протягом майже 150 рокiв – з 1504 по 1650 рр., – П. Шоню змалював загальну картину розвитку морської торгiвлi в Атлантицi. Вiдзначаючи фази пожвавлення та занепаду торгiвлi i, вiдповiдно, – всiєї європейської економiки, П. Шоню не зупинявся на її причинах, тому що свiдомо виключав iз дослiдження все, що виходило за рамки його статистичний серiй, у т. ч. iсторiю мiст, ремесел, розвиток капiталiзму тощо. Таким чином, керуючись iдеями Ф. Броделя, П. Шоню розробив власну оригiнальну методику iсторичного дослiдження. на основi ґрунтовного дослiдження архiвних матерiалiв були реконструйованi статистичнi серiї, що описували картину виробництва всiх основних видiв сiльськогосподарської продукцiї, руху земельної власностi, еволюцiї цiн та доходiв, демографiчнi змiни i становище селянства протягом 300 рокiв. За словами самого автора, головна дiюча особа його книги – це „великий аграрний цикл, що охоплює перiод з кiнця ХV до початку ХVІІІ ст., що спостерiгається у всiй його тотальностi”. Протягом цього циклу чергувалися фази економiчного зростання та занепаду. Їх змiну Е. Лє Руа Ладюрi пояснював багатьма факторами: географiчними, клiматичними, бiологiчними, економiчними, культурно-психологiчними, але жоден з них, на його думку, не був вирiшальним. Сiльське суспiльство вiд розглядав як стiйке, стабiльне, мало здатне до змiн, динамiка якого залежала вiд спiввiдношення кiлькостi населення i наявних засобiв для пiдтримки життя, визначити рiвень яких можна було завдяки цiнi на хлiб. Спiввiдносячи цi двi складовi аграрного циклу, Е. Лє Руа Ладюрi приходить до цiкавих висновкiв, якi внесли чимало iнновацiй в iсторичну картину Францiї на початку нового часу. Наприклад, синхронiзувавши кривi економiчного розвитку та поширення грамотностi, автор встановив їх неспiвпадання: економiчний занепад у ХVІІ ст. не викликав поширення неписемностi, яка навпаки рiзко скорочується, що об’єктивно сприяє пiдготовцi економiчного пiднесення пiсля 1720 р. Інший шлях спiльних дослiджень презентували вже вищезгаданi установи – VІ секцiя Практичної школи вищих дослiджень, Центр iсторичних дослiджень в її межах, Будинок наук про людину тощо. Це були заклади нового типу, створенi перш за все для дослiдницької та науково-пошукової роботи колективом вчених, спецiально для цього пiдiбраним та фiнансованим. Французькi дослiдники, спiлкуючись зi своїми вiтчизняними чи зарубiжними колегами, знаходили не лише теми для обговорень, але й шляхи їх спiльної практичної розробки. Таким шляхом створюються спочатку спiльнi неформальнi колективи, якi досить швидко в межах VІ секцiї оформилися в офiцiйнi науково-дослiднi групи, центри, лабораторiї. Своєрiдний бум створення таких установ й припадає на кiнець 50 – 60-х рр. Наприклад, 1958 р. був заснований Центр iсторiї науки i технiки iменi Александра Койре (CentreAlexandre-Koyré Histoiredessciencesetdestechniques - CAK), спiвробiтники якого вивчають процес формування i накопичення знань рiзними науками вiд їх появи аж до нашого часу, у тому числi iсторiю соцiальних та iсторичних наук. У 1964 р. за iнiцiативи Жана-П’єра Вернана (JeanPierre) i П’єра Вiдаль-Наке (PierreVidal-Naquet) утворено Центр порiвняльних дослiджень стародавнiх суспiльств iм. Луїса Герне (Centre Louis Gernet de recherches comparées sur les soiétés anciennes). Керуючись здобутками школи французької соцiологiї та антропологiї, зокрема працями Л. Герне i І. Мейсона, дослiдники основне своє завдання вбачають у дослiдженнi релiгiйної практики, iконографiї, фiлологiї, фiлософiї, механiзмами генерацiї та обмiну знань у стародавнiх народiв. Їх порiвняння дозволить глибше зрозумiти iсторiю стародавнього Сходу та древньої Грецiї. Тогочасними директорами центру були Ж. -П. Вернан та П. Вiдаль-Наке – вiдомi iсторики в галузi iсторiї античної Грецiї та iсторичної антропологiї. 1973 р. вони написали спiльну працю „Мiф i трагедiя в Стародавнiй Грецiї”. Ж. -П. Вернан свого часу брав участь у Русi Опору, знаний вiн також iншою своєю працею „Мiф i думка грекiв: етюди iсторичної психологiї” (1971). 1965 р. в межах Центру iсторичних дослiджень утворено Центр середньовiчної археологiї (Centred’archéologiemédiévale), керiвником якого став Жан-Марi Песе (J. -M. Pesez). Формування дослiдницького колективу Центру вiдбулося завдяки дослiдженням Ф. Броделем покинутих i залишених сiл за участi археологiв польського Інституту iсторiї матерiальної культури. Яскравим прикладом практичної реалiзацiї заклику школи „Анналiв” до мiждисциплiнарних дослiджень слугує заснування у 1968 р. Групи соцiальної географiї (Groupedegéographiesociale), яка поставила своїм завданням вивчити простiр i територiю у рiзних аспектах: як теоретичнi чи логiчнi конструкцiї, як фактор динамiки суспiльних подiй, до того ж останнiй розглядається в рiзних масштабах вiд локального до глобального, рiзних хронологiчних i географiчних межах. програма передбачала вивчення сучасних народiв через культурно-цивiлiзацiйних зрiз їх iсторiї. З цiєю метою знову ж таки починають створюватися науково-дослiднi центри, що концентрують увагу на iсторiї рiзних країн, починаючи з Латинської Америки i закiнчуючи Китаєм чи iсламськими народами. Звичайно, окрiм пошукових iнститутiв, не слiд забувати власне про журнал „Аннали”. В цей час вiн стає визнаним патрiархами iсторiї лiдером наукового iсторiописання, виразником вже усталених iдей та iнструментом постулювання та утвердження нових традицiй. Читацька аудиторiя „Анналiв” цього часу досягає небаченої кiлькостi, а працi представникiв школи „Анналiв” масово тиражуються як в самiй Францiї, так i за її межами. доходiв у Францiї ХVІІІ ст.” (1933) та „Криза французької економiки в кiнцi старого режиму та на початку революцiї” (1944). Дослiджуючи стан суспiльства та населення Францiї ХVІІІ ст., вiн висунув концепцiю, згiдно якої французьку економiку ХVІІІ ст. слiд вважати „економiкою старого типу”, що заснована на домiнуваннi сiльського господарства та пов’язаних з ним промислiв, зi слабко розвиненою торгiвлею та шляхами сполучення. Провiдною галуззю промисловостi у той час була текстильна, а основним продуктом харчування – хлiб. Ця „економiка хлiбу i текстилю” неодноразово вiдчувала „кризи старого типу”, якi викликалися, головним чином, неврожаями, зростанням цiни на хлiб i наступним збiдненням населення. Саме такi тривалi цикли економiчного розвитку, якi визначалися змiнами цiни на хлiб та реальної заробiтної плати, були визначальними для суспiльно-полiтичного життя. В подальшому вивчаючи вже iсторiю ХІХ ст., Е. Лябрусс розвивав свою теорiю економiчних циклiв, пояснюючи революцiйнi змiни у французькому суспiльствi (Велику французьку революцiю, революцiю 1948 р.) саме як наслiдок попередньої „кризи старого типу”. Е. Лябрусс був органiзатором i одним iз авторiв колективної працi „Аспекти кризи i депресiї французької економiки в серединi ХІХ ст.”, а потiм разом з Ф. Броделем став органiзатором та редактором фундаментальної „Економiчної та соцiальної iсторiї Францiї” в 4 томах (1977-82). Е. Лябрусс очолював Мiжнародну комiсiю з iсторiї соцiальних рухiв i соцiальних структур, головою Товариства з iсторiї революцiї 1848 р. За його iнiцiативи чи участi були створенi Центр вивчення iсторiї синдикалiзму Францiї, Французький iнститут соцiальної iсторiї, журним „Соцiальний рух”. вчитель-учень, але це вдавалася йому блискуче. наук в Римi. В основу проекту було покладено десятки дисертацiй учнiв Е. Лябрусса, кожна з яких була присвячена висвiтленню певного елементу соцiально-економiчної iсторiї Францiї ХVІІІ ст. Цi дослiдження нерiдко обмежувалися рамками однiєї провiнцiї, департаменту чи навiть мiста, сектором матерiального чи соцiального життя, однiєю професiю тощо. Плеяда вихованцiв Е. Лябрусса продовжила справу вивчення економiчної iсторiї. Варто згадати, наприклад, дослiдника iсторiї французького капiталiзму, професора Ж. Був’є (1920-1987), автора докторської дисертацiї про банк «Лiонський кредит» (1961); В. Жилля, автора дисертацiї з iсторiї банка Ротшильдiв (1965), М. Левi-Лебуайє – роль європейських банкiв в процесi iндустрiалiзацiї Європи в першiй половиннi ХІХ ст. (1965) тощо[7] . Завдяки своїй активностi та опануванню провiдних викладацьких кафедр лiдери руху «Анналiв» приступити до формування розвинутої школи та її iнституалiзацiї у процесi глибоко реформування науково-освiтньої системи у Францiї. Внаслiдок цього «наступу» впродовж повоєнного десятилiття «нова iсторична наука» стала провiдною течiєю у французькiй iсторiографiї. Переконливим показником зростання авторитету «Анналiв», окрiм всього iншого, було те, що вже у 1961 р. 41% вiд загального числа захищених у галузi iсторiї докторських та магiстерських дисертацiй охоплювали проблеми, популяризованi цим часописом. Наприкiнцi 50х рр. науковцi школи «Анналiв» стали вiдiгравати провiдну роль у експертних та спецiалiзованих радах захисту з iсторiї[8] . Наприкiнцi 50-х - в 60-тi рр. у Францiї з’являються перiодичнi видання, якi декларують своєю метою дослiдження суспiльства та економiки. Це – «Сiльськi дослiдження», «Огляд нової та новiтньої iсторiї», «Людина: французький огляд антропологiї», «Аннали iсторичної демографiї». У 60-тi рр. провiднi науковцi школи «Анналiв» стають постiйними гостями телевiзiйного ефiру i навiть створюють як Е. Лє Руа Ладюрi, власнi цикли програм, присвяченi новiй iсторичнi науцi. Зрештою, блискучий успiх iсторiографiчного напрямку, пов’язаного з «Анналами», вiдповiдав духовi часу й був зумовлений широкою трансформацiєю свiту та уявлень людини про нього. Стрiмкий розвиток науки та технологiї упродовж життя лише одного поколiння дозволив перемогти вiдстанi, якi тисячолiттями роздiляли людей, зробили свiт мобiльним, урбанiзованим, глобальним у безпосередньому розумiннi цього слова. Історiя, як i свiт, мусила бути глобальною, всеохоплюючою, тотальною. Тож не дивно, що у центрi уваги Ф. Броделя та його послiдовникiв опинилися початки сучасного свiту, елементи якого починають формуватися близько 1500 р. Основною вiдмiннiстю нового часу вiд доби середньовiччя стало, на погляд Ф. Броделя, поширення прагнення до полiпшення умов життя, оточення себе зручними i престижними речами, становлення цивiлiзацiї матерiальних благ. Висвiтленню цього процесу присвячена трьохтомна праця «Матерiальна цивiлiзацiя, економiка i капiталiзм. ХV - ХVІІІ ст.» (Париж, 1970-1979). Її створенню Ф. Бродель присвятив понад 20 рокiв наполегливої працi. Задум дослiдження полягав у вiдтвореннi єдностi iсторiї людства, яка ґрунтувалася на єдностi матерiального життя. Це передбачало, що все побачене мусить вiдповiдати свiтовому масштабу Вiдтак проект Ф. Броделя вражає своєю грандiознiстю: вiн прагне вiдтворити загальну картину матерiального життя 4 континентiв (Європи, Азiї, Африки, Америки) у продовж чотирьох столiть, з’ясовуючи при цьому, коли, де й чому вiдбувалися «розриви старої системи» (феодального ладу) та як зароджувалися i розвивалися капiталiстичнi вiдносини та матерiальна цивiлiзацiя[9] . Щоб досягти поставленої мети, Ф. Бродель моделює пласти економiчної iсторiї – щоденне матерiальне життя, ринкову економiку та елементи капiталiзму (1-2 томи), якi синхронiзує (за апробованим ним ще в «Середземномор’ї» методом) з хронологiчною моделлю економiчного життя (починаючи вiд географiчних i клiматичних умов до аналiзу складу населення, технологiї виробництва, обмiну, ролi мiст та соцiопрофесiйного подiлу). Історiя людства ХV - ХVІІІ ст. постає в «Матерiальнiй цивiлiзацiї» як складний ланцюг змiн, домiнуючих на певному етапi iсторичного розвитку «свiтiв-економiк», прив’язаних до певних географiчних регiонiв. Броделя два спiвзвучнi термiни – «свiт–економiка» i «свiтова економiка». Однак якщо пiд свiтовою економiкою розумiється економiка всього свiту взятого в цiлому, то пiд виразом свiт–економiка Ф. Бродель розумiв економiку лише певної частини нашої планети в тiй мiрi, в якiй вона утворювала економiчне єдине цiле. Термiн «свiт–економiка» має три найважливiшi ознаки. Цей свiт займає певний географiчний простiр, має свої кордони, якi, хоч i повiльно, змiнюються. Через значнi промiжки часу вiдбуваються невiдворотнi прориви цих кордонiв. Так сталося, наприклад, в результатi Великих географiчних вiдкриттiв кiнця ХV ст. Свiт-економiка завжди має полюс, центр який представлений пануючим мiстом, в минулому мiстом-державою, нинi економiчною столицею (наприклад, в США – це Нью-Йорк, а не Вашингтон). однак в межах свiту-економiки можливе iснування, i то навiть протягом тривалого часу, двох центрiв (наприклад, Рим i Александрiя епохи Августа, Антонiя i Клеопатри, Венецiя i Генуя часiв вiйни за Гавань Кьоджа (1378-1381); Лондон i Амстердам у ХVІІІ ст.). Будь-який свiт-економiка складається з ряду концентрично розмiщених зон. Серединну зону складає область, розташована навколо центру. Далi, навколо серединної зони розмiщуються промiжнi зони. І, насамкiнець, - величезна периферiя, яка в подiлi працi, що характеризує свiтову економiку, є не учасницею, а пiдлеглою i залежною територiю. Цi спiвiснуючi мiж собою економiки, пов’язанi досить обмеженими обмiнами, дiлять мiж собою майже весь населений простiр планети, виключаючи ту територiю, де торгiвля слабко розвинена. Повiльно деформується, свiти-економiки вiдображають глибину iсторiю свiту, яка є нескiнченою тяглiстю змiни та взаємодiї рiзних «свiтiв» у просторi i часi. Кожен з цих свiтiв Ф. Бродель аналiзує у всiх його зрiзах, на всiх рiвнях, тобто тотально. Тотальний, або «глобальний» пiдхiд, за Ф. Броделем, це не претензiя iсторика на пояснення iсторiї всього свiту, а лише заявка на дослiдження певного його фрагменту в конкретнiй просторово-часовiй площинi, заявка, яка, однак, потребує неодмiнного висвiтлення iсториками всiх без винятку рiвнiв функцiонування даного суспiльства[10] . Центральним поняттям роботи є «цивiлiзацiя», пiд якою Ф. Бродель розумiє розмiщений на певнiй площинi й у хронологiчнiй тривалостi континуум, що характеризувався внутрiшньою єднiстю i незмiннiстю ознак. Цивiлiзацiя, як показав Ф. Бродель у «Середземномор’ї», розвивалася у трьох часових потоках, найважливiшим з яких був «час довгої тривалостi». Ф. Бродель слушно вiдзначав, що зрозумiти ґенезу сучасної капiталiстичної цивiлiзацiї неможливо без розгляду цього процесi у дуже тривалому часовому промiжку. Задовго до появи капiталiзму його заповiдали численнi ознаки: зростання мiст i обмiнiв, поява ринку працi, згуртованiсть суспiльства, поширення грошей, зростання виробництва, торгiвля на великi вiдстанi. Ф. Бродель зазначав, що чимало iсторикiв починають iсторiю капiталiзму з ХVІІ – ХVІІІ ст., ототожнюючи його зi спалахом промислової революцiї. Але навiть за такої короткої перспективи мова їде про три – п’ять столiть i, отже, про структуру довгої часової протяжностi – це послiдовнiсть рухiв, що поновлюються з варiацiями та зворотними рухами, з погiршеннями, пристосуваннями, покращеннями, стагнацiями – соцiологи кажуть про структуризацiю, деструктуризацiю, реструктуризацiю. Змiни в таких структурах зазвичай протiкали довгими ритмами, а їх еволюцiю Фернан Бродель розумiв як циклiчнiсть у всiх виявах. Циклiчнiсть є характерною ознакою передусiм економiчного життя: вивчення кривих i графiкiв цiн, зарплатнi, народжуваностi, смертностi, мiграцiй, обмiну, виробництва є можливим лише у тривалому часi (десятки i сотнi рокiв). Констатуючи це, Фернан Бродель наслiдує методологiчнi погляди Е. Лябрусса. Водночас вiн стверджує, що циклiчному розвитковi пiдпорядкованi й такi прояви цивiлiзацiї, як технологiї, полiтичний лад, духовнiсть, наука, освiта, а також – вперта боротьба людини з навколишнiм середовищем. iсториками реальнiсть минулого, яка протистоїть «часовi довгої тривалостi» й залишається, незважаючи на дiю природних, бiологiчних, соцiологiчних факторiв, незмiнною у своїй основi продовж життя кiлькох поколiнь[11] . Найвагомiшою структурою, за Ф. Борделем, є сама цивiлiзацiя. Саме з втiлення iсторiографiчних поглядiв Фернана Броделя почався новий, характерний бiльше для наступного етапу, тип дослiдження, втiленням якого слугують багатотомнi видання певної тематики як результат спiльної роботи кiлькох дослiдникiв. Вже в 60-х рр. розпочався проект серiї монографiй «Великi цивiлiзацiї», окремi частини якого писали учнi Фернана Броделя. Наприклад, у 1964 р. з’явилася книга Жака Ле Гоффа, присвячена цивiлiзацiї середньовiчного Заходу V – ХІV ст. У центрi уваги дослiдника описали простiр i час у сприйняттi та життi людей середньовiччя, їхнє матерiальне життя, соцiальна система, колективна психологiя. Однак головним об’єктом свого дослiдження Ж. Ле Гофф вважав просторово-часовi структури, якi «утворюють кадр будь-якого суспiльства i будь-якої культури». Структуралiзм Фернана Броделя, що виявився в дослiдженi стiйких систем соцiально-економiчної iсторiї, найяскравiше втiлився у його «науковому заповiтi» – «Ідентичностi Францiї». Автор планував написати чотири томи, з яких встиг написати лише два (цю роботу перервала смерть Фернана Броделя у 28 листопада 1985 р. в Кот д`Азур в Пiвденнiй Францiї). Тому цю його роботу було опублiковано вже пiсля смертi автора – впродовж 1986-1990 рр. Об’єктом дослiдження першого тому стала «iммобiльна (нерухома) iсторiя» взаємин людини з навколишнiм середовищем. Фернан Бродель розглядає географiчнi i клiматичнi умови Францiї та вплив цього велетенського простору на антропологiчну, лiнгвiстичну, економiчну, полiтичну рiзноманiтнiсть її регiонiв. У широкому розумiннi – це вивчення французької самобутностi у «часi довгої тривалостi» – стосункiв мiж мiстами та селами, впливу на них ландшафтiв, ролi Парижу у нацiональному об’єднанi, розвитку транспорту та професiй тощо. У цьому дослiдженнi люди особливо сильно розчиненi в середовищi, в обставинах. У зв’язку з цим Фернан Бродель наголошує, що не лише «люди творять iсторiю, але й iсторiя створює людей, вона нерiдко формує їх долю – це анонiмна, але глибока i часто мовчазна iсторiя» в «часi довгої тривалостi»[12] . Попри всю продуктивнiсть та новизну дослiджень Фернана Броделя та Е. Лябрусса плин часу давався взнаки, i вже в кiнцi 60-х –на поч. 70-х рр. у французькiй iсторичнiй науцi народжуються iншi течiї, напрямки, iсторiографiчнi тенденцiї В 1965 р. з Сорбони пiшов Е. Лябрусс. В 1969 р. через суперечки iз спiвробiтниками «Анналiв» покидає свою посаду головний редактор Фернан Бордель, залишаючись лише номiнальним членом нового колективного керiвництва журналу. Редакцiю часопису очолив «трiумвiрат» представникiв нової наукової генерацiї: медiєвiст Ж. Ле Гофф, модернiст Е. Ле Руа Ладюрi та спецiалiст з iсторiї новiтнього часу М. Ферро. Таким чином, 1969 р. можна вважати рубiжним в закiнченнi другого етапу школи «Анналiв» та переходом до його третьої ланки еволюцiї. змагались за право називати Фернана Броделя чи Е. Лябрусса своїми професорами. Ідеї цих iсторикiв щодо глобального чи тотального пiдходу до вивчення iсторiї чи структуризацiї суспiльного життя найкраще вiдповiдали духовi часу швидко змiнного свiту, що шукав для своїх змiн надiйної та тривкої основи. Дистанцiювання вiд фактiв-подiй до структур в «часi довгої тривалостi» дозволило якнайглибше оцiнити загальнi основи певної цивiлiзацiї, особливостi в економiцi, полiтицi, суспiльному устрої та культурних началах. На жаль, такий макроiсторичний пiдхiд хибував iншою крайнiстю - втрачалася людина в iсторiї, її обезличування та злиття з масою загрожувало кризою iнтелектуального та духовного розвитку. Спроба змiнити акценти – то вже справа третього поколiння «Анналiв», про що мова ще буде йти. Тут же слiд наголосити ще на одному важливому аспектi другого перiоду: окрiм загального визнання анналiвських методичних прийомiв писання iсторiї, вiдбувається й установлення нових типiв органiзацiї iсторичного дослiдження та iсторичного писання. В 50-х – 60-х рр. в межах «Анналiв» це вiдбувалося або традицiйним шляхом творення Фернаном Броделем чи Е. Лябруссом власних дослiдницьких шкiл, або заснуванням науково-дослiдних центрiв, установ чи навiть неформальних колективiв з метою спiльного дослiдження, результат роботи яких найчастiше виявлявся у колективних монографiях чи багатотомних проектах. Саме останнiй – новiтнiй шлях стане домiнуючим вже для третього поколiння «Анналiв», якi використовують його для усталення своїх методичних конструкцiй. Як зазначає сучасний французький вчений Морiс Емар, 50-60 рр. були часом новаторства, коли дослiдники вчилися спiвробiтничати один з одним, не поступаючись власною незалежнiстю[13] . Колективнi дослiдження втратили свiй виключний характер, перетворившись в таку ж норму, як й iндивiдуальнi. Роздiл ІІ Змiна парадигми iсторiописання: вiд iсторiї тотальної до «iсторiї в скалках» (1969 - 1989 рр.) На рубежi 60-70-х рр. в суспiльному устрої Францiї сталися значнi змiни, що звичайно мали вплив i на загальне становище в iсторичнiй науцi. Францiя перестала бути колонiальною державою, стало очевидно, що вона покидає й клуб великих держав. Стрiмко змiнюється обличчя країни: села обезлюднiли за життя одного поколiння, а студентська революцiя травня 1968 р. кинула виклик суспiльству споживання i традицiйним освiтнiм структурам[14] . Е. Лє Руа Ладюрi та Марку Ферро (з 1964 р. виконував обов’язки секретаря журналу). Стаються досить глибокi змiни в академiчному середовищi iсторикiв. Ключовi кафедри в Парижi i в провiнцiї очолило поколiння iсторикiв, якi здобули освiту вiдразу в повоєнне десятилiття. Цей процес був досить очевидним поряд з iншим явищем вражаючого зростання числа академiчних посад в унiверситетах пiсля кризи 1968 р.: мiж 1967 та 1983 рр. кiлькiсть повних професорiв, асистентiв та старших асистентiв подвоїлася. Історiя, таким чином, була представлена набагато значнiше, чим коли б то не було, особливо в унiверситетах, де вона привертала багатьох студентiв – їх кiлькiсть зростала ще швидше, нiж викладачiв. Вiдповiдно, зростала кiлькiсть академiчних газет, статей та захищених дисертацiй. В 70-х рр. увага широкої аудиторiї, навiть далеко за межами академiчних кiл, звернулася до iсторiї. Як умовна точка вiдлiку цього iнтересу можна вважати все тi ж подiї 1968 р. Соцiальний рух, що розпочався в унiверситетах, мав власнi утопiчнi погляди на майбутнє, якi розумiлися ними як звiльнення вiд соцiального примусу. Ще через декiлька рокiв наступив свiтовий економiчний спад. У Францiї вiн знаменував собою кiнець «славного тридцятилiття» i початок занепаду в економiцi, що продовжувався з деякими коливаннями до кiнця ХХ ст. Оптимiзм пiслявоєнних рокiв поступився мiсцем невпевненостi стосовно змiсту iсторичних процесiв, який був очевидний ще вчора. Прогрес вже не сприймався як щось гарантоване. Сучасне видавалося непевним, майбутнє – прихованим в маревi, зате минуле стало надiйним мiсцем для iнвестицiй. В результатi намiтилася широка змiна вiдношення суспiльства до минулого i трансформацiя того, що можна було б назвати i «режимом iсторичностi». В тi часи, якщо люди i бажали чогось вiд iсторiї, то не урокiв чи прецедентiв, не шляхiв розумiння сучасного, а скорiше притулку, де вони б могли сховатися вiд непевностi теперiшнього життя. Історiя стала екзотичним царством, ретроспективною утопiєю для багатьох. Вiдповiдно з трансформацiєю iсторiї як науки корiннi змiни вiдбулися й з природою її аудиторiї. З кiнця ХІХ ст. у Францiї розрiзнялися двi основнi категорiї читачiв iсторiї. По-перше, широка аудиторiя, для якої iснувала белетристична iсторiя, iсторiя казусiв i анекдотiв, що не користувалася повагою в академiчному середовищi. По-друге, спецiалiсти та освiченi любителi iсторiї, якi в широкому сеансi слова були реальними чи потенцiйними творцями цiєї дисциплiни, для яких власне i створювалися працi вчених. Вiднинi такiй спрощений подiл читацької аудиторiї опинився пiд питанням. Вперше працi професiйних iсторикiв знаходили широку читацьку прихильнiсть. Наприклад, книга Е. Лє Руа Ладюрi “Монтайю” розiйшлися тиражем 200 тис. екземплярiв. І хоч ця вершина залишилася неподоланною, але важливе iнше. Багато читачiв жило з думкою, що книги професiйних iсторикiв пишуться саме для них. Історики пiднялися на новий ступiнь iнтелектуального i морального авторитету, про що свiдчить цiлий ряд iнших явищ: рiзке зростання числа iсторичних бестселерiв i спискiв iсторичних видань у видавничих каталогах; поява нових, вiдмiнних за формою вiд книг i академiчних статей, рiзновидiв iсторичних публiкацiй в пресi, на телебаченнi та в кiнематографi[15] . Все це слугувало за пiдтвердження факту зближення мiж iсторичними науками i суспiльством, яке з готовнiстю прийняло роботи вчених. конгресах i колоквiумах французькi iсторики ще в минулi десятилiття були широко представленi i користувалися значною повагою. Крiм того, 50-х рр. в країнах Середземномор’я, особливо в Іспанiї та Італiї, зрiс авторитет Ф. Броделя. Однак зростанню ваги французької iсторiографiї особливо сприяло визнання, яке «Аннали» отримали у Великобританiї i, перш за все, в США. Зручною вихiдною точкою тут може слугувати 1973 р. – видання англiйською мовою “Середземномор’я” та гучний успiх, завойований книгою. Наступнi публiкацiї iнших робiт французьких iсторикiв мали вплив на багатьох американських дослiдникiв. “Аннали” ввiйшли в моду i залишилися в цiй якостi бiльше десятилiття. Прихильнiсть, виявлена в США “Анналам”, допомогла ряду американських iсторикiв, що займалися Францiєю, отримати визнанням. Серед них – Наталi Земон-Девiс, першу книгу якої «Суспiльство i культура у Францiї нового часу» (1975) вiдразу привiтали по обидва боки Атлантичного океану. Ще через чотири роки, 1979 р., Роберт Дарнтон опублiкував роботу “Справа Просвiтництва», що було тiсно пов’язана з французькими працями про «книжну культуру» ХVІІІ ст. дискусiй i взаємодiя iсторикiв. Ідеї, книги i звичайно люди опиняються залученими до кругообiгу як нiколи ранiше. Небачену ранiше активнiсть отримують дискусiї i проблематика дослiджень, взаємопосилання i теоретичнi концепцiї. Це був, безсумнiвно, новий порядок речей, новий тип iсторичних дослiджень, iнiцiювали який «Аннали» i вiд якого вони в перше чергу виграли, адже посилення на них була обов’язкове[16] . Однак, попри безперечний успiх “Анналiв”, у тому числi в сферi органiзацiї нової традицiї дослiдження, на французьких особливостях якого ми ще зупинимося нижче, iсторична наука цього перiоду зiткнулася з новим фiлософським вченням – постмодернiзмом, – наслiдки якого були такими значними, що кiнець третього етапу “Анналiв” характеризувався як цiлковита криза iсторiї в цiлому, вийти з якої, на думку найбiльших песимiстiв, iсторiї взагалi не вдасться. Не звертаючись до детального аналiзу фiлософських постулатiв постмодернiзму, зупинилися лише на тих аспектах, якi змiнили методологiю “Анналiв” в 70-80 рр. ХХ ст. Ігнасiо Олабаррi видiляє двi найважливiшi ознаки постмодернiстського дослiдження: 1. коли фрагментацiя об’єкту вивчення розглядається не в якостi перепони, а в якостi необхiдної умови iсторичного дослiдження; 2. коли iснування позатекстуальної реальностi опиняється пiд питанням незалежно вiд обраного пояснення, i коли аналiз рiзних форм опосередкування мiж автором i реальнiстю є центром уваги iсторичної роботи, а особливо, коли мова представляє собою найважливiшу форму цього опосередкування[17] . Вiдповiдно до цього формуються певнi тенденцiї в iсторiописаннi, у тому числi i у Францiї: збiльшується об’єм, i як наслiдок, спецiалiзацiя детальностi iсторикiв, що загрожує втратою зв’язкiв мiж iсториками, що працюють з рiзними країнами, епохами, i територiями; 1. впевненiсть багатьох груп iсторикiв в тому, що “дисциплiнарну кризу” не варто оцiнювати негативно. З точки зору «фiлософiї вiдмiнностей» i визнаннi унiкальностi особливого, iсторикам не завжди чiтко вдається пояснити чому, наприклад, iсторiя жiнок повинна бути включена в загальну “свiтову iсторiю”; 2. практика мiждисциплiнарного пiдходу призводить до змикання всiх сфер iсторiї з найбiльш близькими соцiальними чи гуманiтарними науками (економiчної iсторiї з економiкою, соцiальної iсторiї з соцiологiєю тощо). При цьому бар’єр мiж окремими iсторичними субдисциплiнами все бiльше збiльшується, а iдеал «тотальної» iсторiї все вiддаляється[18] ; науки; 5. тенденцiя до все бiльшої спецiалiзацiї, фiлософiї вiдмiнностей i загальний поворот до визнання культурних iндивiдуальностей призвели до того, що спроба створити великий iсторичний синтез стає практично неможливою. А необхiднiсть синтезу ще донедавна проголошувалася головним завданням сьогоднiшньої iсторiографiї[19] . Звiсно, не всi з вищезгаданих постулатiв у повнiй мiрi виявилися у школi «Анналiв» вiд самого початку, але беззаперечним є той факт, що пiсля броделiвської епохи в анналiвськiй спiльнотi вiдсутнiй один чи два напрямки iсторичних дослiджень 70–80 рр. привнесли в анналiвську традицiю величезну кiлькiсть нових тем i проблем. Практично кожен з вiдомих її представникiв намагався обґрунтувати власну методологiчну концепцiю й популяризувати її серiєю монографiй. Однiєю з найяскравiших фiгур у французькiй iсторiографiї вважається спадкоємець Ф. Броделя на кафедрi iсторiї цивiлiзацiї в Коллєж де Франс (з 1973 р.) вже вiдомим нам Е. Лє Руа Ладюрi. Його наукову дiяльнiсть незмiнно супроводжує ореол комерцiйного успiху. Найбiльше це виявилося на прикладi його працi “Монтайю, окситанське село з 1294 до 1324 рр.” (Париж, 1975), книга, яка була написана у вiдповiдному мiсцi й у вiдповiдний час, на хвилi всезагального захоплення екологiєю i регiоналiзмом. Її продаж рiзко зрiс, коли лiдер соцiал-демократiв Франсуа Мiттеран визнав по телебаченню, що вiн читає її. Пiсля ознайомлення з нею урбанiзована Францiя кiнця 70-х рр. “вiдкрила” для себе свої iсторичнi коренi – традицiйне село. Монтайю – маленьке село горян-пастухiв у Верхньому Ар’єжi, розташоване на висотi 1300 метрiв над рiвнем моря, вiдоме завдяки трагiчним подiям, що стали наслiдком безжального викорiнення у 1320 та 1324 рр. Жаком Фурньє, єпископом Пам`єра та майбутнiм авiнйонським папою Бенедиктом ХІІ катарської єресi на Пiвднi Францiї Ж. Фурньє залишив по собi 92 томи актiв докладного розслiдування. Це унiкальнi документальнi свiдчення, у яких не пропущено жодної таємницi Монтайю – анi iнтимного життя, анi духовного свiту, якi драм щоденного iснування 250 його мешканцiв. Е. Лє Руа Ладюрi, поклавши в основу свого дослiдження критичний аналiз цих документiв за допомогою методiв етнологiї, вiдтворив життя лише одного поколiння окситанської громади, але у всiх його зрiзах, починаючи з оточення («iммобiльна iсторiя» i уклад життя, розвиток господарства, ленно-васальних взаємин, демографiї, вiдносин сiмейних кланiв) – до ментальностi пастухiв, їх ставлення до влади й церкви, способiв самовираження в жестах i словi, щоденного життя (народження, любовi, смертi). Завдяки цьому вiн надзвичайною чiткiстю встановив залежнiсть людини вiд оточення – вiд “iммобiльного”, екологiчного часу. Зрештою, дослiдження iсторiї одного поколiння було умовнiстю, бо як визначає сам автор, спосiб життя гiрських пастухiв був фактично незмiнною структурою, яка iснувала у “часi дуже довгої тривалостi” – аж до ХІХ ст. Характерною рисою “Монтайю” є “одухотворення” мешканцiв окситанського сила, яке здiйснюється Е. Лє Руа Ладюрi за новаторською методикою вкладення текстiв допитiв у вуста реальних iсторичних персонажiв, завдяки чому чимало сторiнок “Монтайю” перетворюється на монологи останнiх з доречними коментарями iсторика. Науковiсть монографiї вiд цього не змiнюється, зате досягається ефект популяризацiї стилю, який стає доступним i цiкавим пересiчному читачевi. Тому за змiстом “Монтайю” – це iсторiя-роман, однак «науковий роман», бо, за переконанням автора, будь-яке iсторичне дослiдження повинно починатися з критики джерел. “Монтайю” була однiєю з праць, якi висвiтлювали обрану для дослiдження Е. Лє Руа Ладюрi генеральну проблему – становище селянства пiвдня Францiї в модерну добу. Захоплення вивченням умов iсторичного розвитку в «часi довгої тривалостi», що стало логiчним наслiдком еволюцiї аграрної iсторiї засновникiв “Анналiв” та абсолютизацiї географiчних методiв, спонукало Е. Лє Руа Ладюрi до написання класичного зразка так званої “мертвої iсторiї” – “Історiї клiмату з 1000 р.” (Париж, 1967). У нiй за допомогою величезної кiлькостi матерiалiв про клiмат та демографiчнi процеси, вiн показав, як впливала змiна географiчного середовища в “часi довгої тривалостi” на “соцiальний час” людства. Це – клiматична залежнiсть розвитку аргокультури, народжуваностi, смертностi, хвороб, освоєння ландшафтiв, будiвництва. Таке дослiдження, на погляд Е. Ле Руа Ладюрi, є можливим тому, що «клiмат є функцiєю часу: вiн змiнний, пiддається коливанням, є об’єктом iсторiї». Але написання iсторiї клiматичних умов є можливим лише тодi, коли дослiдник згоджується на цiлковите подолання “антропоцентричних забобонiв” (зосередження на людинi та суспiльствi). Тому автора не цiкавили такi явища, як окрема мiграцiя чи випадок голоду, їхнi внутрiшнi, профiльтрованi через людську чи iндивiдуальну та колективну свiдомiсть спонуки, а лише об’єктивнi процеси – коливання клiмату, неврожаї тощо. “Іммобiльна iсторiя” стала темою iнавгурацiйного викладу Е. Лє Руа Ладюрi в Коллєж де Франс. У ньому вiн розвинув характерний для Ф. Броделя погляд, що суспiльство змiнюється без фундаментальних зламiв, всупереч тому, що “твердять прихильники дiалектичного пiдходу”. Революцiї в такому вимiрi не мають iсторичного значення, як подiї, що вiдбуваються в “короткому часi”. За переконанням Е. Лє Руа Ладюрi, iсторiя є одвiчною неперервнiстю, довгим термiном i постiйним коригуванням. В основi нерухомої iсторiї лежать глибиннi структури[20] . В цьому поглядi прослiдковується вплив на Е. Лє Руа Ладюрi надзвичайно модної у французькому iнтелектуальному середовищi 60-70 рр. фiлософiї структуралiзму Клода Левi-Строса. У 1971 р. вийшов спецiальний випуск “Анналiв”, присвячений проблемi “Історiя та структура”. Провiднi методологи школи «Анналiв» та структуралiстської фiлософiї задумали його як реальний крок до примирення: кожен iз напрямкiв прагнув вiдмежувати власну сферу компетенцiї. Істориком вдалося вiдстояти методологiчну незалежнiсть своєї дисциплiни, попри те, що вони погодилися з рацiональним застосуванням структуралiстського дискурсу для дослiдження минулого. Фiлософський структуралiзм не змiг пiдпорядкувати собi “Аннали” передусiм через вiдсутнiсть вже в нiй єдиного “стандарту” та якiсну рiзноманiтнiсть її внутрiшнiх течiй[21] . Дослiдники, якi ототожнювали себе з “Анналами”, займалися надзвичайною рiзноманiтною палiтрою проблем – вiд умов життя (географiчних, клiматичних, бiологiчних, фiзiологiчних) – через вивчення продуктивних сил (економiчних, аграрних циклiв, торгiвельного обмiну, матерiального побуту), соцiальних структур – до iдеологiї та психологiї соцiальних груп. При цьому iсторики використовували найрiзноманiтнiшi методи – кiлькiснi, структурнi, антропологiчнi, географiчнi, археологiчнi, етнографiчнi, клiматологiчнi тощо. свiдомостi. Акт фiзичної смертi вiн розглядав як компонент картини свiту, що iснує в даний вiдтинок часу у свiдомостi даного суспiльства. Через це, вважав вiн, оцiнка смертi сучасниками дозволяє з’ясувати ставлення суспiльства до життєвих цiнностей, а через призму останнього – пiзнати характер цивiлiзацiї. В опублiкованих у 1975 та 1977 рр. монографiях «Нарис смертi на Заходi» та «Людина перед обличчям смертi» Ф. Арьєс реконструює зв’язок, що iснував мiж ставленням до смертi, домiнуючим у даному суспiльствi на певному етапi його розвитку, та самосвiдомiстю особистостi, типовою для даного суспiльства. Дослiдник вважає, що у змiнi ставлення людини до смертi вiдображаються зрушення у її самосвiдомостi. Так, в перiод раннього середньовiччя люди ставилися до смертi як до звичайного явища природної необхiдностi, у суспiльствi не iснувало колективного страху перед смертю. Люди не сприймали останню як особисту драму й не вiдчували страху перед мерцями, влаштовуючи поховання поряд з своїми помешканнями. Ф. Арьєс називав таке ставлення до смертi „прирученою смертю”. З ХІІ ст. сприймання смертi поступово iндивiдуалiзується, i людина через смерть починає вiдчувати унiкальнiсть своєї особистостi. До таких висновкiв Ф. Арьєс схиляється, дослiджуючи походження колективних уявлень про страшний суд, що формуються у ХІІ ст. в епоху Ренесансу. Еволюцiя сприйняття смертi призводить до виникнення масового страху перед нею та мерцями. Кладовища виносять далеко за межi поселень, оточують мурами. Саме в цей час з’являється мiф про третю частину потойбiчного свiту – чистилище, що засвiдчує намагання суспiльства перебороти страх смертi й уникнути покарання за грiхи через можливiсть досягнути щасливого загробного життя шляхом посмертного очищення. Індивiдуальне сприйняття смертi досягає апогею в епоху iндустрiального суспiльства, коли люди поводять себе так, начебто нiколи не вмирають. Збiльшення тривалостi людського життя в наслiдок прогресу науки i медицини, утвердження споживчого типу суспiльства докорiнним чином змiнюють глибинну структуру людської свiдомостi, коли кожна людина сприймає загрозу власної смертi як глибоку трагедiю, рiвну «загибелi всього свiту». Таким чином, за останнє тисячолiття колективна ментальнiсть якiсно перероджується й поступається в осмисленнi реальностi iндивiдуальному свiтосприйманню[22] . ментальностi «мовчазної бiльшостi», рядових мас середньовiчного суспiльства. Справжнiм героєм його творiв стає «щоденна людина». Ж. Лє Гофф звертає особливу увагу на традицiї, забобони, звички, вiрування, механiзми поширення чуток та уявлень, масове свiтосприйняття, цiннiснi орiєнтири та забобони мас. Вiн спростував традицiйне уявлення про можливiсть вивчення ментальностi лише суспiльних елiт, про якi збереглося чимало письмових свiдчень, вважав, що iсторик здатний реконструювати на перший погляд недосяжне, активно застосовуючи методи етнологiї[23] . Одна з найбiльш вiдомих праць Ж. Лє Гоффа, де втiлено його теоретичнi погляди, вже давно класична книга «Інше середньовiччя: Час, праця i культура Заходу» (1997р.)[24] . Тут автор вводить поняття «довгого середньовiччя», розширивши його хронологiчнi рамки до ІІ – ІІІ ст. i закiнчуючи XIX ст. Зроблено це саме завдяки висновкам про спiльнiсть ментальних установок людей даної епохи. Книга складається з 18 есе, об’єднаних у чотири частини. Перша з них називається «Час i праця». Найважливiшою iнтелектуальною подiєю iсторiї середнiх вiкiв Ж. Лє Гофф вважає «конфлiкт часу церкви i часу купцiв». Історик описує поступове перетворення часу, як божого дару, у час, який можна продавати, чи при його затратi отримувати винагороду. Остаточно такий перехiд вiдбувся на початку Вiдродження. Описує Ж. Лє Гофф i еволюцiю поглядiв на працю в середньовiччi. На прикладi купцiв та викладачiв унiверситетiв, яких спочатку зневажали, а потiм пiднесли на високий соцiальний щабель. Працi Ф. Арьєса та Ж. Лє Гоффа вiдображали нову тенденцiю у французькiй iсторiографiї, змiстом якої було утвердження так званої „культурної антропологiї”. Остання зародилася на перехрестi двох основних напрямкiв дослiдження школи „Анналiв”: соцiально-економiчної iсторiї й iсторiї ментальностi. Вiдтак вона є продовженням традицiї школи. Третiм, iнновацiйним, елементом культурної антропологiї стало запозичення методiв етнологiї, яка вивчала у порiвняльному планi рiзноманiтнi типи культур i шляхи їх перетворення у процесi передання iнформацiї з поколiння в поколiння, у тому числi – колективнi уявлення про свiт, сприйняття оточення й типи реагування на нього в межах певного суспiльства чи групи. Водночас, на погляд Ж. Лє Гоффа, етнологiя лише посилила тяжiння „нової iсторичної науки” до iдеалу безподiєвої iсторiї. Етнологiя пропонувала iсторiї набiр повторюваних чи очiкуваних подiй, релiгiйних свят, ритуалiв i церемонiй, пов’язаних з родовою чи сiмейною iсторiєю: народження, весiлля, смерть. Застосування в iсторичному дослiджень цих категорiй дозволило iстотно модифiкувати соцiально-економiчну iсторiю, переосмислити змiст таких понять, як «класи», «страти», соцiально-професiйнi групи через призму вiдносин мiж членами родини, класу, представниками рiзних культурних спiльнот. Запозичення iсторiєю теоретичного iнструментарiю етнологiї дозволило значно розширити тематику дослiджень, яка вiдтепер не мала нiчого спiльного з традицiйним iсторiописанням. Передусiм, це вже згадала iсторiя смертi, якою крiм Ф. Арьєса, плiдно займався Франсуа Лєбрен, докторська дисертацiя якого (1971 р.) розглядала ставлення населення провiнцiї Анжу до смертi впродовж XVII – XVIII ст. Це також iсторiя народження, сiм’ї, дитини (власне праця 1960 Ф. Арьєса «Дитина та сiмейне життя за старого режиму» вважається першим досвiдом французької культурної антропологiї), жiнки, (Ж. Дюбi «Лицар, жiнка i священик. Шлюб у середньовiчнiй Францiї» (Париж, 1981), суспiльних патологiй (цими проблемами займався близький до „Анналiв” фiлософ-постструктуралiст Мiшель Фуко («Історiя безумства» (Париж, 1961), «Наглядати i карати. Народження в’язницi» (Париж, 1975), «Народження клiнiки» (Париж, 1963), «Історiя сексуальностi в класичну добу» (Париж, 1984, у двох томах )), тiлесностi (Д. Рош «Культура видимостi. Історiя одягу, XVII –XVIII» (Париж, 1989), Жан-Клод Шмiтт «Змiст жестiв на середньовiчному Заходi» (Париж, 1990)), почуттiв (Е. Бадiнтер «Любов на додаток. Історiя материнської любовi, XVII-XІX ст.» (Париж, 1980), Л. Фляндрен „Селянське кохання. Любов i сексуальнiсть у селi старої Францiї (кiнець XVI- XVIIIст.)” (Париж, 1975), Ж. Делюмо «Заспокоювати i захищати, почуття безпеки на старому Заходi» (Париж, 1989)) тощо. Досс сформулював твердження про «iсторiю в уламках», яка буцiмто докорiнно рiзниться своїм епiстемологiчним пiдходом вiд «нової iсторiї науки» i є якiсно вiдмiнним вiд неї iсторiографiчним явищем. Одним це твердження не можна вважати повнiстю справедливим (принаймнi щодо культурно-антропологiчної iсторiї), оскiльки дослiдження згаданих фрагментiв вiдбувалося шляхом збiльшення окремої частини iсторичної цiлiсностi «технiкою мiкроскопа», тобто без розриву iз загальним контекстом. Цi частини не вiдокремлювались вiд цiлого, вони продовжуються функцiонувати як його елементи, змiнюються лише ракурс погляду iсторика на них. Культурна антропологiя не претендувала на те, щоб замiнити собою iншi напрямки iсторичних дослiджень, а лише намагалася усунути штучний подiл мiж культурною i соцiально-економiчною сторонами життя, допровадивши до їх синтезу в iсторичнiй рефлексiї. Теоретики культурно-антропологiчної iсторiї наголошували, що у реальному життi культурна та виробнича сфери є однаково важливими, вони взаємно детермiнуються й глибоко проникають одна в одну, вiдтак духовна сфера є важливим джерелом соцiально-економiчного розвитку людства, вона визначає загальноприйнятi в iсторично даному суспiльствi моделi свiтосприйняття та реакцiї загалу й окремих iндивiду на виклик щоденностi[25] . У другiй половинi 70-х рр. захоплення культурною антропологiєю серед представникiв школи „Анналiв” стає всезагальним. Характерним прикладом є еволюцiя наукового свiтогляду Е. Лє Руа Ладюрi, який декларує свiй розрив з тотальною iсторiєю i звертається до реконструкцiї колективної ментальностi мiського населення пiвдня Францiї наприкiнцi XVI ст. У видатнiй 1979 р. монографiї «Романський карнавал» дослiдник, узявши за основу один iз сюжетiв своєї докторської дисертацiї про соцiальний рух у мiстi Роман, спрямований проти засилля знаттi, здiйснив вражаюче своєю експресiєю, динамiзмом, живим характером реконструкцiю духу епохи релiгiйних воєн свiтосприйняття мешканцями Лангедоку свого часу i власного мiсця в ньому. Заколот у Романi 1580 р. змальовано в химернiй атмосферi карнавального дiйства, оповитого символами та ритуалами. У своїй антропологiчнiй реконструкцiї Е. Лє Руа Ладюрi широко використовував етнологiчнi та психологiчнi методи дослiдження, вмiло поєднував їх iз здiйсненим ним ранiше кiлькiсним дослiдженням аграрного циклу XV-XVIII ст. Прикметним є й вiдновлення в працi iнтересу до полiтичної iсторiї, зокрема iдеологiї епохи[26] . Загальнi тенденцiї розвитку французької iсторiографiї 70-80-тi рр., якi вiдзначилися методологiчними пошуками ряду вiдомих iсторикiв (М. Ферро, Е. Лє Руа Ладюрi, Ж. Лє Гофф, П. Нора тощо), призвели до оформлення у школi „Анналiв” особливого руху, який за своїм манiфестом 1978 р. отримав назву «нова iсторiя». Пiдкреслюючи генетичний зв'язок своїх поглядiв з концепцiями засновникiв „Анналiв”, теоретики «нової iсторiї» водночас наголошували, що не бажають обмежувати себе рамками ортодоксiї i висловлювались за перегляд деяких мiркувань класикiв. та прикметне значення має той спосiб, у який вони це робили. Окрiм написання iндивiдуальних монографiй, цi вченнi широко практикують масштабнi енциклопедичнi видання, колективнi дослiдження та заснування науково-дослiдних iнститутiв. Це свiдчить, що новий тип iсторiописання настiльки був прийнятий у свiдомостi науковцiв, що вже мiг слугувати засобом пропагування певних поглядiв та формування наукового авторитету. В 70-80-х рр. колективнi дослiдження в iсторiї завдяки школi „Анналiв” досягають свого вивершеного вигляду, вiдпрацьовуючись та деталiзуючись їх практиками серед представникiв „нової iсторiї”. Знаковим у цьому вiдношеннi виглядає 1975 р. Тодi VІ секцiя Практичної школи вищих дослiджень – цей оплот „Анналiв” – набула самостiйного статусу i отримала назву Школи вищих дослiджень соцiальних наук. Очолював Школу в цi роки Ж. Лє Гофф. Поряд з цим в 70-тi рр. посилюється i створення рiзноманiтних науково-дослiдницьких груп в межах Школи, що практикують спiльнi дослiдження. Ще в 1972 р. утворений Центр європейської релiгiйної антропологiї за iнiцiативи Альфонса Дюпрона. Основне своє завдання дослiдники, якi групуються навколо центру, вбачають в дослiдженнi релiгiї та релiгiйних практик у площинi антропологiї, повсякденних народних звичаїв. Орiєнтувалися вони переважно на європейський регiон модерного та сучасного перiоду. У тому ж таки в 1972 р. в межах Центру iсторичних дослiджень засновано нову групу – Лабораторiю iсторичної демографiї, що вiдображало загальне тяжiння у цей час французької iсторiографiї до проблем життя, смерть, сiм`ї, шлюбу, дiтонародження тощо. Особливiстю iсторичної демографiї було те, що дослiдниками цього напряму зазвичай iгнорувалося iндивiдуальне на користь масовому, при цьому використовувалися легко верифiкованi статистичнi джерела. 1977 р. на хвилi зацiкавлення археологiчними дослiдженнями, особливо середземноморського регiону, виникає Мiжунiверситетський центр середньовiчної iсторiї та археологiї. Основну свою увагу дослiдники звертали на археологiчнi пошуки в районi Рони-Альп, а також всього Середземномор’я в цiлому. Вiд самого початку центр виник як спiльний проект Лiонського унiверситету, Школи вищих дослiджень соцiальних наук та Нацiонального центру наукових дослiджень. групи був Ж. Лє Гофф, який у такий спосiб зумiв зосередити своїх прихильникiв навколо пропонованого ним напрямку iсторiї ментальностей та культурної антропологiї для акумуляцiї iнтелектуального потенцiалу. При поворотi до iсторiї ментальностей та iсторичної антропологiї закономiрним є заснування Центру антропологiї 1979 р. на базi Тулузького унiверситету. Однак дослiдження, що проводилися тут, це дублюють теми пошукiв попереднiх груп. Основна проблематика центру лежала в царинi доiсторичного перiоду та етнологiї. Група дослiдникiв доiсторичного перiоду вивчали суспiльства на межi мiж первiсним ладом та аграрним суспiльством, тобто вiд останнiх общин мисливцiв-збирачiв до перших суспiльств з мiськими та державницькими комплексами. Найбiльше дослiдники зосереджувалися на районi Середземного моря (Іспанiя, Францiя, Італiя, Кiпр, Левант, Єгипет), водночас група все ширше долучала методики iнших дисциплiн, формуючи спецiалiзованi напрямки дослiджень – полеоекономiка, полеометалургiя, палеоекологiя, археозоологiя. Інша група – етнологи – своє завдання вбачали у вивченнi перш за все антропологiї християнства, не обмежуючись територiєю його визнаного панування, але й розглядають це вiрувань як маргiнальне в певних суспiльствах, зокрема iндiйському та японському. Окрiм створення нових дослiдницьких установ, прихильники «нової iсторiї» популяризували свої погляди на сторiнках масштабних енциклопедичних видань: «Історiя сьогоднi» (1974), «Технiка iсторiї» (1974), «Нова iсторiя» (1978), «Словник iсторичних наук» (1986) тощо[27] . iсторикiв, що мали на метi систематизувати iсторичнi знання в певнi напрямки, видiлити найперспективнiшi з них, окреслити поле дослiдження для кожного. новi напрямки в iсторiї. Цей добре пiдготовлений видавничий проект не претендував на енциклопедизм, бiльше того, у передмовi редактори писали, що за їх розумiнням сьогоднi область iсторiї безкiнечна, i навiть якщо якийсь напрямок сьогоднi не розробляється, то його час обов’язково прийде в майбутньому. Збiрник повинен був проiлюструвати новий тип iсторiї, а його редактори, з повагою згадуючи iмена М. Блока, Л. Февра, Ф. Броделя, вiдмовлялися обмежуватися будь-якою ортодоксiєю. В трьох томах „Технiки iсторiї” розглядалися такi традицiйнi предмети iсторичного дослiдження, як релiгiя, наука, мистецтво, полiтика i економiка, а також робилася спроба показати, як по-новому переосмислювалися тi чи iншi питання. В роботi була представлена нова тематика i ранiше не дослiджуванi областi: iсторiя клiмату, iсторiя свят, iсторiя тiла, iсторiя кулiнарiї, iсторiя книг, iсторiя пiдсвiдомого тощо. Мали мiсце i методологiчнi роздуми про квантативну iсторiю (Ф. Фюре), про iсторiографiчний процес (М. де Серто) та iнше[28] . Тут же вперше була опублiкована вiдома стаття Ж. Лє Гоффа „Ментальнiсть: неоднозначна iсторiя”, в якiй вiн окреслював здобутки та перспективи цього напрямку дослiджень. Виправдовуючи прихильнiсть до iсторiї ментальностей, вiн писав, що сильна її сторона в тому, в чому її часто критикують, – в розпливчастостi предмету, в спробах вловити той „осад” iсторичного аналiзу, який iгнорують iншi iсторичнi науки[29] . Власне саме в працi „Технiка iсторiї” знову запроваджується поняття „нова iсторiя”, дещо призабуте вiд часiв А. Берра. В 1978 р. видається вже окрема праця пiд такою назвою – „Нова iсторiя”, яка стала манiфестом пiсляброделiвського поколiння „Анналiв”. Сам Ж. Лє Гофф пропонував читачам пояснення розвитку загальних рис „нової iсторiї”. На його думку, власне ця традицiя почалася iз заснуванням 1929 р. журналу „Аннали економiчної та соцiальної iсторiї”, i включення в редколегiю Ф. Броделя в 1946 р. знаменувало вiдродження замислу. Для Ж. Лє Гоффа „нова iсторiя” включає в себе все те, що не є традицiйним для ХІХ ст., все те, що дозволило iсторичнiй науцi просунутися вперед у вiцi ХХ ст.[30] . Ж. Ревель дещо конкретизує той змiст, що вкладався в поняття „нова iсторiя” третiми „Анналами”. Зокрема, вiн пише, що за задумом анналiстiв „нова iсторiя” буде вiдкрита впливу багатьох напрямкiв та течiй, навiть таких, що традицiйно розглядалися, як чужi „Анналам”. Таке трактування перспектив iсторiї призвела в майбутньому до вiдродження занедбаних полiтичної iсторiї та iсторiї подiєвої. Попри певнi еклектичнi засади, в цiлому програма мала позитивний вплив на урiзноманiтнення дослiдницької тематики. Сама праця „Нова iсторiя” має той же принцип побудови, що й попередня „Технiка iсторiї”. Розглядаються найрiзноманiтнiшi предмети та напрямки iсторичних дослiджень – жiнки (С. Дофiн), образ (М. Ферро), соцiальна iсторiя (Р. Шартьє, Д. Рош), „Аннали” (Ж. Ревель, Р. Шартьє) тощо. Арьєс вiдзначав, що першi працi з iсторiї ментальностей писав вже Й. Хейзинга, Н. Елiас, М. Блок, Л. Февр. Друге народження iсторiї ментальностей вiдбувається в 60-тi рр. в зв’язку з кiнцем „релiгiї прогресу”. На думку французького iсторика, цей iсторичний напрямок вивчає колективне несвiдоме, а популярнiсть його зумовлює прагнення суспiльства вiдрефлексувати колективну пам’ять[31] . Корiння iсторичної антропологiї А. Бюргьєр прагне вiднайти у ХVІІІ – ХІХ ст. Вона схожа з iсторiєю приватного життя, але, на вiдмiну вiд останньої, зосереджується не на описi зовнiшнiх змiн, а на їх „резонансi” в моделях поведiнки людини[32] . Окрiм власне праць теоретичного характеру, книги подiбного штибу (як результат спiльного дослiдження) у 70-80-тi рр. виходять i з суто практичними результатами. Найбiльш цiкавими серед них видаються „Історiя приватного життя” (1985-87), „Історiя французького виховання” (1984-86, 4 томи, за редакцiєю Р. Шартьє та Х. Ж. Мартина), „Середнi вiки” (1983, за редакцiєю Р. Фоссьє), „Історiя селянської Францiї” (1975-76, 4 томи), „Історiя мiської Францiї” (1980-85, 5 томiв), „Історiя французького населення” (1988, за редакцiєю Ж. Дюпакьє) тощо. „Історiя приватного життя” за редакцiєю Ж. Дюбi та Ф. Арьєса побачила свiт 5-томним виданням протягом 1985-87 рр[33] . В цiй фундаментальнiй працi було вперше поставлено завдання глобального дослiдження приватного життя (головним чином в Європi) протягом двох тисячолiть. Окрiм загального керiвництва проектом, фаховi дослiдники очолювали безпосереднє редагування кожного тому. Наприклад, для першого тому, присвяченому приватному життю вiд язичництва до Вiзантiї, це робив П. Вейн, для другого – Ж. Дюбi, для третього – Р. Шартьє. Кожен том складався з певних роздiлiв-статей колективу авторiв. Не торкаючись змiстового наповнення праць, ми звернемо нашу увагу на яскраво виражену тут одну з вiдмiтних рис нового типу колективних дослiджень. Оскiльки автори кожен на своєму конкретному iсторичному матерiалi оперували поняттями „особисте життя”, „приватне”, „публiчне”, то всi вони мусили їх певним чином обумовлювати. Однак кожен iз них вiдповiдно до своїх методологiчних поглядiв чи особливостей дослiджуваної ним епохи вносив свої варiацiї, зауваження чи нововведення у визначення „приватного життя”. Редактори проекту не шукали простих шляхiв – обрання з великої кiлькостi пропонованих варiантiв однiєї концепцiї та припасування до неї всiх iнших. Натомiсть було написано силу передмов (до проекту в цiлому, до кожного тому зокрема, почасти до окремих роздiлiв), а також пiслямов, епiлогiв, додаткових теоретичних роздiлiв тощо. Звiсно, робилися певнi спроби звести всi роздуми до спiльного знаменника, але нi в якому разi не йшлося про нiвелювання „iнакших” поглядiв. Прагнення пiдсумувати дослiдження соцiальних структур протягом значного промiжку часу вiдзначаються такi колективнi роботи, як «Історiя селянської Францiї», «Історiя мiської Францiї», „Соцiальна iсторiя Францiї”. Цi колективнi працi засновувалися на просопографiчних дослiдженнях минулого перiоду. Вже наприкiнцi 70-80-х рр. починається систематична критика „Анналiв”, яка лунає як вiд самих французiв, так i вiд представникiв зарубiжжя. Опоненти „Анналiв” закидали представникам цiєї школи занадто тiсне зближення з постмодернiстськими вiяннями i перетворення анналiвської iсторiї у «iсторiю в скалках». Дискусiя навколо „Анналiв” була стимульована публiкацiями редактора часопису «Рastandpresent» (Оксфорд) Лоуренса Стоуна та iталiйських дослiдникiв Карло Гiнзбурга та Карло Понi. Вони критикували претензiї анналiвської методологiї та наукову точнiсть у вивченнi минулого, пiдкреслюючи, що вiдмова вiд нарративу, яка здiйснювалася у формi заперечення подiєвої та полiтичної iсторiї, допровадила до очевидної кризи довiр’я з боку суспiльностi до iсторичного знання. Теоретики так званої «мiкроiсторiї» К Гiнзбург i К. Понi пропонували описувати конкретних акторiв iсторичного процесу у нещоденних ситуацiях, вважаючи, що вiдхилення вiд загальних закономiрностей в iсторiї не є винятком, i пропонували вiдмовитись в iсторичних дослiдженнях вiд абсолютизацiї методiв, притаманних точним наукам. Історiя замiсть того, щоб вишукувати повторюванi закономiрностi та тривалi в часi мертвi структури, мусять зосередитися на особливому духовi минулого, який можна осягнути за допомогою полiтичного аналiзу й бiльшої уваги iсторика до особистостi. Це завдання потребувало, на їх погляд, радикального оновлення методiв аналiзу iсторичних джерел, передусiм – вiдмови вiд захоплення вивчення так званих серiйних джерел[34] . Зростання хвилi критики у Францiї на адресу школи „Анналiв” було спричинене рядом об’єктивних та суб’єктивних факторiв. Серед них слiд згадати передусiм про невдалий експеримент iз застосуванням репрезентованої „Анналами” iсторiї у шкiльнiй та вищiй освiтi. Викладаючи iсторiю економiчних i соцiальних структур, колективної ментальностi, транспорту тощо, педагоги зустрiчались з перешкодами, якi часто виявлялися нездоланними: запропонована учням сума знань не закрiплювалася в їхнiй пам’ятi, бо вони не могли зв’язати їх з певним мiсцем у часi i просторi (факторами-подiями). Очевидно була потреба внесення до викладання iсторiї чiткої хронологiї, а це в свою чергу передбачало повернення до полiтичної iсторiї. До цього спонукала й суспiльна функцiя iсторiї, бо йшлося про негайну потребу вiдновити в колективнiй свiдомостi французiв зв’язком з минулим, який розчинився в «безособовiй», «анналiвськiй» iсторiї. Реалiзацiя цього завдання видавалася неможливою без iсторiографiчного та дидактичного вiдродження iсторiї «великих дiянь» нацiї. Останньому сприяла тенденцiя до занепаду лiвацьких настроїв у суспiльно-полiтичному життi Францiї пiсля 1968 р. У 80-х рр. iсторики школи „Анналiв”, бiльшiсть з яких були тiєю чи iншою мiрою пов’язанi з комунiстичною партiєю, опинилися пiд систематичною критикою. Їх звинувачували в зневазi до iндивiдуальностi людини, недооцiнення її творчої ролi в iсторiї, вiдтак – у абсолютизацiї соцiально-економiчних структур та „часу довгої тривалостi”[35] . Культурна антропологiя обґрунтовано критикувалася за зосередження на змодельованих дослiдником середньостатистичних формах поведiнки та соцiальних нормах, явищах масового характеру, а не на поведiнцi та уявленнях конкретних акторiв iсторичних процесiв, а також за надмiрну маргiналiзацiю сюжетiв дослiджень. Певною мiрою справедливiсть критики на свою адресу розумiли i самi анналiсти. Вони визнали необхiднiсть докорiнного перегляду деяких методологiчних постулатiв засновникiв школи, що було свiдченням глибокої кризи її концептуальних засад. Цю «кризу росту» спричинив як загальний розвиток iсторичної думки, яка на сучасному етапi досягнула високого рiвня iндивiдуалiзацiї (руйнування вертикальних зв’язкiв спадкоємностi в системi «вчитель-учень», натомнiсть структурування зв’язкiв горизонтальних типу «дослiдник-дослiдник»), так i загальним станом суспiльної кон’юнктури, що визначається пiдвищеним iнтересом до бiографiчного, популярного, позитивiстського iсторiописання i збайдужiнням до iсторiї структур, масових рухiв та закономiрностей[36] . Францiї. У 1989 р. редактори номера «Анналiв» ( А. Бюргьєр, Е. Лє Руа Ладюрi., М. Ферро, Б. Лєптi, Ж. Лє Гофф, Л. Валензi), що був спецiально присвячений переосмисленню методологiчних вiх „нової iсторичної науки”, констатували, що жодна дисциплiна вже не може претендувати на iнтелектуальну чи iнституцiйну гегемонiю серед соцiальних наук. Тим самим вони самi вiдмовились вiд лiдерства. Однак критики не враховують iншого моменту: криза методологiчна 70-80-х рр. в анналiвському iсторiописаннi йшла поряд з розквiтом нового типу органiзацiї дослiджень – колективнi пошуки. Анналiсти, такi непередбачливi з методологiчної точки зору, виявилися в цей час пророками щодо домiнацiї зв’язкiв горизонтального типу мiж рiзними дослiдниками. Практика таких зв’язкiв розпочалася у Францiї вiдразу пiсля Другої свiтової вiйни. Анналiсти третього поколiння вiдточили цi традицiї до належного рiвня. деякими дослiдниками. Список використаних джерел та лiтератури І. Джерела Бродель Ф. Исторические и общественные науки. Историческая деятельность // Философия и методология истории. – М., 1977 Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм ХV – ХVІІІ вв.: В 3 томах. – М., 1986-1992 Бродель Ф. Матерiальна цивiлiзацiя, економiка i капiталiзм ХV – ХVІІІ ст.: В 3 томах. – К., 1995, 1996, 1998 Бродель Ф. Час свiту: Уривки з книги // Всесвiт. – 1996. - № 4. – С. 163-175, № 5-6. – С. 142-159 Бродель Ф. Что такое Франция? Пространство и история: В 3 кн. – М., 1994 де Серто М. Разновидности письма, разновидности истории // www.ruthenia.ru Дюби Ж. Европа в средние века. – Смоленск, 1994 Емар М. Фах i покликання iсторика (сучаснi пiдходи) // Фiлософська i соцiологiчна думка. – 1995. - №5-6. – С. 72-84 Ле Гофф Ж. Другое средневековье: Время, труд и культура Запада. – Екатеринбург, 2000 Ле Гофф Ж. История Европы, рассказанная детям. – М., 1998 Лє Гофф Ж. Праця i свято // Історiя європейської ментальностi / За ред. П. Дiнцельбахера. – Львiв, 2004. – С. 385-397 ІІ. Лiтература Акiншева І. Вивчення соцiальної iсторiї в школах європейських країн // Рiдна школа. – 2004. - № 9. – С. 71-73 Александра М., Крижанiвська В. Деякi роздуми щодо сутностi формацiйного та цивiлiзацiйного пiдходу до розвитку iсторичного процесу та проблема перiодизацiї загальної iсторiї // Історiя в школi. – 1999. - №3. – С. 6-12 Арзаканян М. Ц. Памяти проф. А. В. Адо. Современные исследования о Французской революции конца ХVІІІ в. // Вопросы истории. – 2004. - № 9. – С. 167-168 Бессмертный Ю. Метод // Человек в мире чувств: Очерки по истории частной жизни в Европе и некоторых странах Азии до начала нового времени / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 2000. – С. 16-28 Бессмертный Ю. Частная жизнь: стереотипное и индивидуальное. В поисках новых решений // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 11-19 Грабски А. Фернан Бродель: вопросы методологии истории // Новая и новейшая история. – 1990. - №5. – С. 194-201 Гуревич А. Я. Историк конца ХХ в. в поисках метода // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996 Гуревич А. Я. К пониманию истории как науки о человеке // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 166-174 Гуревич А. Я. Культура и история // Новая и новейшая история. – 1991. - № 1. – С. 97-100 Жук С. І. Захiдна iсторiографiя та епiстемологiчнi проблеми iсторичної науки // Український iсторичний журнал. – 1994. - №1. – С. 45-53 Зашкiльняк Л. Методологiя iсторiї вiд давнини до сучасностi. – Львiв, 1999 Заярнюк А. Про те, як соцiальна iсторiя ставала культурною // Україна модерна. – Число 9. – К. -Львiв, 2005. – С. 249-272 Зверева Г. И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996 Кром М. М. Историческая антропология. – СПб., 2004 Купченко В. О попытках «завершить» Французскую революцию // Новый мир. – 1999. - №4 Мазурок О. Перспективи розвитку iсторичної думки в Українi в новому столiттi // Вiсник Київського нацiонального унiверситету iменi Т. Шевченка: Серiя. Історiя. – 2002. – Вип. 63-64. – С. 10-11 Методологические поиски в современной исторической науке // Новая и новейшая история. – 1996. - № 3. – С. 75-90 Могильницкий Б. Г. Историческое познание и историческая теория // Новая и новейшая история. – 1991. - № 6. – С. 3-9 Могильницкий Б. Г. Междисциплинарный синтез: Уроки школы «Анналов» // www.klio.tsu.ru Репина Л. П. Выделение сферы частной жизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 20-34 Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 175-192 Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 193-208 Юрганов А. Источниковедение культуры в контексте развития исторической науки // Россия ХХІ ст. – 2003. - №3 Яковенко Н. Паралельний свiт. – К., 2002 Ящук Т. І. Фiлософiя iсторiї. – К., 2004 [1] www.ehess. fr [2] Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5 [3] Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. – 1985. – № 5. – С. 62-63 [5] Деякi дослiдники видiляють у Францiї 40-60 рр. окрему школу соцiально-економiчних дослiджень, засновану Ф. Сiмiаном, i очолювану в цей час Е. Лябруссом (див. наприклад: ). Проте бiльшiсть схильна вiдносити Е. Лябрусса до анналiвської традицiї в силу задекларованих М. Блоком i Л. Февром прiоритетiв соцiальної та економiчної iсторiї. [6] Дюпон-Мельниченко Ж. -Б., Ададуров В. Французька iсторiографiя ХХ ст. – Львiв, 2001. –С. 37; Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5. – С. 93 [7] Историческая наука в ХХ в. Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки / Под ред. А. И. Патрушева. – М., 2002 [9] Могильницкий Б. Г. Междисциплинарный синтез: Уроки школы «Анналов» // www.klio.tsu.ru [11] Грабски А. Фернан Бродель: вопросы методологии истории // Новая и новейшая история. – 1990. - №5. – С. 196-198 [12] Дюпон-Мельниченко Ж. -Б., Ададуров В. Французька iсторiографiя ХХ ст. – Львiв, 2001. - С. 38-41 [14] Уваров П. История, историки и историческая память во Франции //www.strana-oz.ru [15] Якщо публiкацiї в пресi на популярнi iсторичнi сюжети практикувалися i в минулi часи, то спiвпраця професiйних iсторикiв з кiно i телебаченням – явище, притаманне вже для другої половини ХХ ст., зокрема переважно починається саме з 60-70-х рр. В 1972 р. подiбна пропозицiя була зроблена Ф. Броделю щодо його працi про Середземномор’я. Так народився цикл з 12 50-хвилинних телепередач – плiд творчих зусиль цiлої групи режисерiв, серед яких був Фолько Куiлiчi, з яким ранiше Ф. Бродель робив фiльм про Сiєну. Цикл, який вийшов на екрани восени 1976 р., вiдразу завоював прихильнiсть публiки (Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 193-194). Подiбний проект був створений за книгою Ж. Дюбi «Час соборiв». Вiн же був генеральним директором телеканалу «Ля Сет» до 1995 р. Свiй власний цикл програм на телебаченнi мав i Е. Лє Руа Ладюрi. Звичайно, в нашому повсякденнi iсторичнi документальнi фiльми стають звичною практикою. [16] Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №6. – С. 69-71 [17] Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – Вып. 2. – Харьков, 2004. С. 188 [18] З думкою І. Олабаррi погоджуються й українськi дослiдники, зокрема В. Горобець в контекстi розгляду «нової соцiальної iсторiї» як про одну з її серйозних методологiчних проблем говорить про процеси поглиблення спецiалiзацiї дослiджень i дроблення соцiальної iсторiї на окремi субдисциплiни i, у перспективi, - небезпека їх повної автономiзацiї (Горобець В. „Нова соцiальна iсторiя”: можливi українськi перспективи у свiтi європейських досягнень i проблем // Історiя та iсторiографiя в Європi. – К., 2003. – Вип. 1-2. – С. 143). 2. – Харьков, 2004. – С. 186-187 [20] Дюпон-Мельниченко Ж. -Б., Ададуров В. Французька iсторiографiя ХХ ст. – Львiв, 2001. - С. 42-44 [21] Дюпон-Мельниченко Ж. -Б., Ададуров В. Французька iсторiографiя ХХ ст. – Львiв, 2001. –С. 44-45 [22] Дюпон-Мельниченко Ж. -Б., Ададуров В. Французька iсторiографiя ХХ ст. – Львiв, 2001. – С. 46 [23] Дюпон-Мельниченко Ж. -Б., Ададуров В. Французька iсторiографiя ХХ ст. – Львiв, 2001. – С. 47 [24] Книга перекладена росiйською мовою: Ле Гофф Ж. «Другое средневековье: Время, труд культура Запада. - Екатеринбург, 2002» [25] Дюпон-Мельниченко Ж. -Б., Ададуров В. Французька iсторiографiя ХХ ст. – Львiв, 2001. – С. 47-48 [26] Дюпон-Мельниченко Ж. -Б., Ададуров В. Французька iсторiографiя ХХ ст. – Львiв, 2001. – С. 48-49, 112-115 [28] Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №6. – С. 72 [30] Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – Вып. 2. – Харьков, 2004. – С. 179 [31] История ментальностей. Историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. – М., 1996. – С. 26-29 [32] История ментальностей. Историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. – М., 1996. – С. 30-37 [33] Репина Л. П. Выделение сферы частной жизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 20-34 [34] Дюпон-Мельниченко Ж. -Б., Ададуров В. Французька iсторiографiя ХХ ст. – Львiв, 2001. – С. 50. Сучасна iсторична наука тяжiє до поєднання макро- та мiкропiдходiв до вивчення iсторiї. Цiкавою в цьому контекстi видається гiпотеза Ю. Безсмертного. Людське суспiльство уявляється йому як не повнiстю iнтегрована система. Про її єднiсть i цiлiснiсть доводиться говорити лише умовно, оскiльки всi iндивiди суспiльства мають можливiсть дiй, якi самою системою не приписуються. Це створює умови для девiантної поведiнки, нестандартних казусiв та появи нетипових особистостей. Таким чином предмет iсторiї має двi складовi: з одного боку - це певна система, хоча i не зовсiм iнтегрована; з iншого боку – унiкальнi феномени, що системi не пiдкорюються. Оскiльки повноцiнне iсторичне дослiдження має накладати одне на одне i структури, i феномени, то вчений iсторик потребує застосування рiзних методик, вiдповiдно використовуючи макро- та мiкроаналiз. Про це див.: Историк в поиске. Микро- и макроподходы к изучению прошлого / Под ред. Ю. Бессмертного и др. – М., 1999 [35] Дюпон-Мельниченко Ж. -Б., Ададуров В. Французька iсторiографiя ХХ ст. – Львiв, 2001. – С. 51 [36] Там само. – С. 54, 57