Змiст
Вступ. 2
1. Внесок М. Драгоманова в розвиток української науки i культури. 6
1. 1 Нацiональнi iдеї дiяча. 6
2. 2 Громадсько-полiтична дiяльнiсть. 17
2. 3 Закордонно-емiграцiйний перiод життя. 21
3. Наукова i творча спадщина М. П. Драгоманова. 28
3. 1 Науково-публiцистичнi працi 28
3. 2 Історичнi дослiдження. 29
3. 3 Фольклористичний напрям у творчостi вченого. 32
Висновки. 35
Вступ
дiї. На протязi всього життя вiн заглиблювався в iсторiю власного народу i народiв Європи, прагнув осмислити шляхи людської цивiлiзацiї й на пiдставi цього намалювати ясну перспективу творчого саморозвитку України. В основi його невтомного творчого i громадського життя було слово, звернене як до прихильникiв, так i до опонентiв – у сотнях статей, наукових розвiдок, листiв. Блискучий публiцист, чиє перо весь час служило боротьбi проти полiтичної i духовної тиранiї, проти вузьких кастових iнтересiв чи непросвiти; фольклорист, чиї збiрки творiв та науковi працi поставили його в рiвень, з європейськими вченими того часу; оригiнальний лiтературний критик та iсторик рiдного письменства; соцiолог i полiтолог, глибокий фахiвець з iсторiї античностi i Середньовiччя; громадський дiяч i кореспондент десяткiв перiодичних органiв i сотень спiввiтчизникiв i зарубiжних вчених – такою багатограннiстю, енциклопедичнiстю вирiзнялася вся дiяльнiсть Михайла Драгоманова. “Вiн не написав анi одного слова, котре б не вiдносилося до живих людей, до живих обставин i до тих питань, котрi так чи iнакше порушують думки i чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд що завжди добачує потреби хвилi i вмiє найти для них вiдповiдний вираз i вiдповiдне заспокоєння найлiпше характеризує нам самого Драгоманова” [29; с. 142] – так вiдгукувався про багатогранну дiяльнiсть видатного вченого Іван Франко.
казав: ”Це була натура ясна... прозора. Глибока щирiсть i рiдкiсна чеснiсть душi – це були в нього риси, що впадали в очi. Нiкого вiн не ховав i нi з чим не ховався – його слова та вчинки були достеменним вiдбитком його душi”. Леся Українка писала, що “М. Драгоманов був великим українцем, тримався i в лiтературi, i в полiтицi, i в приватному життi тiєї засади, що “чистое дело требует чистых средств”, i тримався її до кiнця з великою завзятiстю i невмолимiстю” [29; с. 142]. Іван Франко говорив: “Драгоманов для нас був чимось бiльше, як заслуженим чоловiком. Вiн був для нас правдивим учителем i вповнi безкорисно не жалував працi, писань i навiть докорiв, щоб наводити нас, лiнивих, малоосвiчених, вирослих в рабських традицiях нашого глухого кута, на кращi, яснiшi шляхи європейської цивiлiзацiї.
Ми в нiм шануємо друга, вчителя, провiдника... Єго голос був для нас заохотою, осторогою, вказiвкою, куди йти, голосом сумлiння...» [14; с. 30]
І дiйсно, важко не погодитись зi словами цих дiячiв, адже Михайло Драгоманов був справдi непересiчною людиною. Вiн належить до тих видатних дiячiв, яких український народ шанує за їхнi погляди i дiї, високий iнтелект, поєднаний з чеснiстю та самовiдданою мужнiстю. Вiн воiстину був для України “апостолом правди i науки” [10; с. 47]. Його громадсько-полiтична i науково-просвiтницька дiяльнiсть мала важливе значення в розвитку суспiльно-полiтичної думки в другiй половинi ХІХ столiття i є однiєю з яскравих сторiнок iсторiї та культури. Адже вона дала пiдґрунтя для розвитку нацiональної свiдомостi українцiв, змiцнила їхнi позицiї в прагненнi до незалежностi.
Саме тому я обрала темою своєї курсової роботи постать Михайла Драгоманова. Про нього написано десятки статей та монографiй: як схвальних – так i критичних.
Актуальнiсть теми полягає в тому, що об’ємнiсть доробку Драгоманова i досi малознаного у широких наукових колах, потребує детального дослiдження, вивчення та ознайомлення молодого поколiння з його науковою спадщиною, яка є гiдною великої i нелегкої iсторiї вченого.
Предметом даної роботи є дослiдження постатi Михайла Петровича Драгоманова.
Об’єктом роботи виступає опрацювання рiзних джерел щодо життєвого шляху, громадсько-полiтичної дiяльностi та творчостi Михайла Драгоманова.
Мета курсової роботи в тому, щоб показати надзвичайно великий внесок вченого i полiтичного дiяча в українське суспiльне життя другої половини ХІХ – початку ХХ столiття.
Завдання полягає в дослiдженнi постатi М. П. Драгоманова та його ролi в суспiльно-полiтичному та культурному життi України.
В радянськi часи ставлення до М. Драгоманова було крайнє негативним: його хотiли викреслити з пантеону народної пам'ятi. Незважаючи на окремi об’єктивнi дослiдження спадщини вченого (зокрема І. Романченка, О. Лисенка, М. Бернштейна, Г. Іванової, П. Федченка, В. Поважної та iн.), панувало поверхнево-усереднене тлумачення праць вченого, завжди кориговане в негативний бiк. Працi ж Б. Кiстякiвського чи М. Шаповала, І. Лисяка-Рудницького чи Е. Горнової були вiдомi лише поодиноким дослiдникам. А хронiчна вiдсутнiсть бiльш-менш повного зiбрання наукових праць дiяча лише стимулювала поверхневу оцiнку його доробку. Та все ж таки бiльшiсть науковцiв високо оцiнили дiяльнiсть та наукову спадщину М. П. Драгоманова. Цiкавими є статтi Павла Тучапського (1869-1922) про М. Драгоманова: “Роль Драгоманова в суспiльному руховi Росiї й України” та “Нацiональнi погляди Драгоманова”. Також привертає увагу праця Олександра Оглоблина (1899-1992) пiд назвою “Громадсько-полiтичнi погляди Михайла Драгоманова”.
Сьогоднi про постать М. П. Драгоманова пишуть такi науковцi, як: Володимир Борисенко, Анатолiй Висоцький, Анатолiй Круглашов та iншi.
Хронологiчнi межi даної роботи сягають вiд року надходження майбутнього дiяча – 1841 р., до часу його смертi, тобто 1895 р.
Практичне значення.
На мою думку, з даною роботою слiд ознайомитись учням шкiл, студентам iсторичних факультетiв, викладачам вузiв та вчителям загальноосвiтнiх шкiл, а також усiм тим, хто цiкавиться видатними дiячами своєї країни.
Структура курсової роботи обумовлена її метою та науковим завданням. Робота складається зi вступу, трьох роздiлiв, висновкiв, списку використаних джерел i лiтератури, якi нараховують 29 найменувань.
1. 1 Нацiональнi iдеї дiяча
Теоретична розробка Драгомановим проблем нацiонального розвитку України вiдзначається глибиною та рiзнобiчнiстю. Вчений вважав себе продовжувачем iдей Кирило-Мефодiївського братства, славного iменами Костомарова, Шевченка, Кулiша, та значення нацiональної програми Драгоманова виходить поза межi учнiвства й самого лише продовження перерваної працi провiдних дiячiв-українцiв 1840-х рокiв. Зовнiшньою межею драгоманiвського проекту розв’язання нацiонального питання на Українi було створення вiльної федерацiї народiв замiсть Росiйської iмперiї. В це федеративне об’єднання вiльнi народи могли входити тiльки за власним бажанням як рiвноправнi та не обмеженi у своєму внутрiшньому державно-полiтичному життi члени. Драгоманiвський федералiзм для дiячiв рiзних українських партiй початку ХХ столiття був об’єктом гострої критики, причому, якi зi стану непримиренних борцiв за вiльну Україну, так iз боку тих, хто вважав себе за справжнiх марксистiв-iнтернацiоналiстiв. Уже за часiв дiяльностi Драгоманова пошук та вiдбiр тих чи iнших варiантiв, як ми сказали б тепер, моделей розвитку України пiдноситься на вiстря iдейної боротьби та протистояння. Драгоманов справедливо вбачав загрозу порозумiння українцiв з представниками решти нацiональностей на спiльнiй землi. Тому вiн iз занепокоєнням вдивлявся у сплеск нацiоналiстичних настроїв в окремих гуртах землякiв i попереджав: “наше нацiональство зовсiм не таке уже мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять iнодi нашi люди про москалiв, полякiв, євреїв, i подумайте, що б сталося з тими сусiдами нашими на Українi, коли б удалось нашим нацiональникам узяти уряд на Українi в свої руки” [16; с. 25].
її повернення до сiм’ї вiльних i культурних європейських народiв, до цiнностей та засад сучасної цивiлiзацiї, з розвитком якої була мiцно пов’язана Україна в минулому. Наголошуючи на життєвiй необхiдностi “європеїзацiї” українського нацiонального руху, Драгоманов тим самим тiльки логiчно з’єднував розiрвану iсторiю України з часами невпинних перемог нацiонально-визвольних рухiв народiв Європи. А оскiльки й минуле, i майбутнє вiтчизни бачились Михайлу Петровичу в європейському суспiльно-полiтичному просторi, вiн i закликав землякiв не перебiльшувати реального значення рис нацiональної “окремiшностi” українцiв вiд сусiднiх народiв, а бачити за цими зовнiшнiми рисами спiльнi iнтереси та тенденцiї загальноєвропейської iнтеграцiї. Впевнений, що єдиний слушний шлях поступу українцiв – це рух до європейської цивiлiзацiї, Драгоманов не тiльки теоретичнi орiєнтири цiєї мети накреслював, а й усiм своїм талантом ученого, публiциста, полiтичного дiяча служив їй.
Вiн виступав проти теорiї примусової, обов’язкової нацiональної єдностi. На противагу цьому вiн висував два вихiднi принципи побудови майбутньої державно-полiтичної цiлiсностi України: по-перше, права людини та громадянина, а по-друге, мiсцеве самоврядування територiальних та нацiональних громад.
Конкретним полiтичним знаряддям i формою втiлення демократичного устрою майбутньої України Драгоманов вважав мiсцеве самоврядування. В ньому дiяч бачив оптимальний засiб задоволення нацiонально-культурних та нацiонально-полiтичних потреб українських та iнших громад у майбутнiй демократично-федеративнiй республiцi.
На його думку, саме на рiвнi громад та їх територiальних спiлок найкраще можуть регулюватися як загалом суспiльно-полiтичнi, так i нацiональнi процеси. Михайло Петрович гадав, що майбутнє самоврядування найбiльш спроможне враховувати iнтереси громадян своєї територiї, економiко-географiчнi та етнiчнi особливостi, а отже, сприяти розв’язанню нацiональних проблем у конкретнiй мiсцевостi. Елементарними, базовими одиницями такого самоврядування вчений визнавав автономнi, нацiональнi та нацiонально-територiальнi громади [16; с. 30].
пiдкреслював, що кожна нацiональна громада на Українi повинна мати не тiльки повнi права на нацiонально-культурний розвиток, але й утверджувати й реалiзовувати цi права через власне нацiонально-адмiнiстративне самоврядування. На дотримання нацiональних прав меншостей, спрямована й пропозицiя драгоманiвської «Громади» про право кожної з нацiональних груп на Українi, незалежно вiд чисельностi, на власну школу, вiд початкової до вищої. І це також було б однiєю з серйозних гарантiй для всiх етнiчних груп. В основi нацiональної полiтики майбутньої республiки Драгоманов бачив безвиняткову рiвнiсть прав та обов’язкiв усiх громадян, безвiдносно до расових та нацiональних, соцiальних i конфесiйних особливостей свiтоглядно-полiтичної орiєнтацiї. Програма нацiонального розвитку України, яку шляхом слухань, спроб i знахiдок виробляв М. Драгоманов – духовний продукт свого часу. Але й досi не втрачають значимостi її головнi засади, такi як розумiння iсторичної необхiдностi розвитку державностi та суспiльства на основi демократизму, за iнiцiативою всiх громадян i нацiональних груп, що живуть на Українi, при безумовному розвитку й захистi прав нацiональних i полiтичних меншостей, прав особи, за умов пошуку тривких компромiсiв в iм’я спiльного добробуту, злагоди й поступу.
Система полiтичних поглядiв Драгоманова була наскрiзь самобутньою. Як i кирило-мефодiївцi, вiн перемiстив центр майбутнього схiднослов’янського полiтичного руху в Україну. Драгоманов опрацював досить струнку систему українського анархiзму, громадiвства “вiльних спiлок”, якi об’єднуючись на конфедеративних засадах знизу догори, мали поставити перепону централiзмовi, гарантувати гармонiйний розвиток людям, особистостям, народам, нацiям. Наступнi поколiння українських полiтичних дiячiв дорiкали Драгоманову цiлою низкою полiтичних помилок, ця критика частково була слушною, але не завжди справедливою до кiнця.
Драгоманову докоряли, що вiн придiляв бiльше уваги соцiальним, нiж нацiональним питанням i пiдпорядковував нацiональнi проблеми реалiзацiї абстрактних загальнолюдських принципiв. Теоретично це було так, але в українських умовах з їх щiльним переплетенням соцiального й нацiонального, де увесь народ стогнав вiд колонiального гноблення росiйської та польської помiщицько-буржуазної системи як на схiдноукраїнських, так i на захiдноукраїнських землях, соцiальна боротьба автоматично перетворювалася на соцiально-загострену нацiональну.
Михайла Петровича Драгоманова критикували також i за його антиклерикальнi нахили. В той час на Надднiпрянськiй Українi панувала православна церква як одне з основних знарядь русифiкацiйної полiтики, на Закарпаттi – унiатська церква – опора москвофiльства, на Галичинi церква опинилася в руках пропольськи зорiєнтованої верхiвки та москвофiльськи налаштованих священицьких низiв. Драгоманов бачив вихiд в українському протестантизмi, нереальному й утопiчному в той час. Життя ж внесло свої корективи, виплекавши тип сiльського священика Галичини, мiцно пов’язаного з народом i, як не парадоксально, вихованого на iдеях М. П. Драгоманова – Івана Франка [9; с. 5].
Драгоманов був дитиною свого часу й оточення. Як для основної маси українських iнтелiгентiв тодi перед ним вiдкривалося два шляхи дiяльностi й кар’єри: український i росiйський. Вчений спершу, здавалося, рiшуче вибрав перший, український, але його приваблювала можливiсть вiдiграти полiтичну роль в iмперському масштабi, i у 80-х роках вiн пiддався спокусi, яка зрештою закiнчилась для нього сумно. З середовища загальноросiйської полiтики вiн вийшов iз тавром ледве чи не полiтичного провокатора. Але iлюзiї загальноросiйського iнтелiгента Михайла Петровича залишилися назавжди. Тому для своєї соцiальної i гуманiтарної пропаганди, дiяч намагався ознайомлюватись iз заходом за посередництва росiйської публiцистики. Українських письменникiв вiн намагався навчати на взiрцях росiйської лiтератури, закриваючи для них iншi канали, хоча загальнолюдськi гуманнi цiнностi, за якi боровся Драгоманов пронизували також захiднi лiтератури того часу. Як дiяч загальнонацiонального масштабу – Драгоманов, великий гуманiст за переконаннями, намагався прищепити українському полiтичному руховi ряд аксiом. Здається, аксiоми зберегли свою актуальнiсть i досi або, краще сказати, повиннi зберiгати свою практичну вартiсть також у сучасному суспiльно-полiтичному життi.
Аксiоми М. П. Драгоманова:
Вiн пропагував серйозну полiтичну освiту, особливо для молодi, зокрема до того, як вона самостiйно виступить на полiтичнiй аренi;
Дiяч визнавав велику силу громадської думки, закликав до того, щоб шукати для неї органiзацiйних форм використання;
виступав проти ошукування народу безвiдповiдальними гаслами, проти самозванства;
Драгоманов боровся з легковажними звинуваченнями, якими розкидалися в революцiйних колах, особливо часто для задоволення власних цiлей i для особистих порахункiв.
Михайло Драгоманов особливо рiшуче виступав проти системи терору, що звужувала полiтичну боротьбу до боротьби з особами, а не з певним iснуючим ладом, i вiн пророкував, що це легко може перерости в державний тероризм [9; с. 6].
Як полiтичний лiдер, Драгоманов мав i багато ворогiв, i багато прихильникiв. Володiв рiзким словом i нещадно ставився до непродуманих i невиправданих полiтичних дiй. Тому в очах одних вiн був “терористом” i “нiгiлiстом”, в очах iнших – “конституцiоналiстом”, ворогом соцiалiстiв i революцiонерiв. Вiн мав критичний i творчий розум, поєднаний з вiдвагою мислителя i полiтичного дiяча, вiдвагою, яка дозволяла йому торувати власнi шляхи.
М. П. Драгоманов, як i його однодумцi, прагнув зробити українську культуру справдi демократичною, народною. Вiн вважав, що особа i загалом народ мають здатнiсть до волевиявлення, до iсторичного вибору, який зумовлений не лише обставинами, а й високою мiрою гуманностi, традицiями нацiонального виховання, що передавалися з поколiння в поколiння. Михайло Драгоманов вважав, що “провiдникам народу” не достатньо мати лише патрiотичне почуття без всебiчної освiченостi i полiтичного такту. Тому й уся велетенська й подвижницька праця М. Драгоманова виховувала в українськiй iнтелiгенцiї, а вiдтак i в народi, культуру мислити iдеями, враховуючи iнтереси особистостi, незалежно вiд її соцiального статусу, нацiональностi чи релiгiйної приналежностi.
Вчений гаряче вболiвав за стан освiти, пiддавав гострiй критицi її систему, запроваджену реакцiонерами у 70-тi роки ХІХ столiття, а також використання в Українi росiйських пiдручникiв для початкових шкiл замiсть українських. Ще в студентськi роки Драгоманов брав активну участь в органiзацiї так званих недiльних шкiл. Створювались цi школи на громадськi кошти i мали завдання надавати населенню початкову освiту рiдною мовою. З його iм’ям пов’язане вiдкриття Подiльської школи, а також iще двох шкiл – українофiльської та слов’янофiльської, якi дiяли в Києвi. Робота в недiльних школах давала змогу дiячу сприяти народнiй освiтi та вивчати теорiю народностi в педагогiцi, народну мову, словеснiсть, iсторiю. Хоч недiльнi школи мали лише культурно-просвiтницький характер, духовенство й чиновники звинуватили Драгоманова та iнших професорiв – П. Павлова, М. Чубинського, М. Старицького в тому, що вони негативно впливають на молодь.
М. Драгоманов вважав, що освiта повинна здiйснюватись за допомогою народної словесностi, яка яскраво i правдиво вiдображає iсторiю народу, його життя i побут, духовнi прагнення. Необхiдно розвивати розум i почуття дитини саме рiдною мовою, бо “мова – це спосiб, яким люди розумiються, через котрий iде до людей освiта” [11; с. 362].
Михайло Драгоманов обстоював думку про те, що основою духовного розвитку людства має бути тiльки нацiональна культура, тому iнтелiгенцiя, зокрема українськi письменники, якi є провiдниками культури, повиннi обов’язково послуговуватись тiєю ж мовою, що й простий народ.
Михайло Петрович був переконаний в тому, що здобутками вселюдської науки повиннi мати змогу скористатися всi люди однаково вiльно. З цiєю метою, необхiдно розширювати можливостi та науковий потенцiал української мови, як мови не лише простонародної, а й мови науки. Навчання чужою мовою вiн вважав недоречним i навiть шкiдливим, таким, що може завадити розвитковi української нацiї.
Для вченого є беззаперечним той факт, що українська мова не поступається жоднiй iз слов’янських лiтературних мов нi в питаннях теорiї, нi своїм багатством, витонченiстю i гнучкiстю форм. Як i видатний мовознавець О. Потебня, Михайло Драгоманов був переконаний у тому, що українська мова має потенцiйно закладенi в нiй засоби всебiчного розвитку, внаслiдок чого вона має здатнiсть стати на той рiвень, який дозволить їй забезпечувати всi суспiльнi потреби народу. Розвиток мови вiдбувається також пiд впливом суспiльного прогресу. Розвиваючись, мова, на думку вченого, набуває все бiльше можливостей для того, щоб задовольнити потреби освiти, культури, науки. Завдання педагога полягає в тому, щоб навчати дiтей аналiзувати життєвi факти, осмислено читати i робити певнi висновки, а для цього навчання важливо починати рiдною мовою. Тому важливо, на думку Драгоманова, скористатися живою народною словеснiстю, елементарнi науковi данi викладати якомога ближче до понять i мови учнiв, щоб досягти повного розумiння, засвоєння i вiдчуття художнiх образiв та реалiй дiйсностi. Розвиток учнiв за допомогою мови у тому саме i полягає, як вважає вчений, що вони усвiдомлюють близькiсть образiв, яка виражається близькiстю слiв. Такого усвiдомлення можна досягти лише в тому випадку, якщо воно вiдбувається на основi рiдної мови. Освiта рiдною мовою є тiєю основою, яка дозволяє людинi в майбутньому збагатити свої знання iншими мовами й iншими культурами, без чого нацiя не може вважатися розвиненою та освiченою. М. Драгоманов застерiгає молодих людей, кажучи, що вони не можуть вважати себе навiть освiченими, доки не вивчать по крайнiй мiрi двох-трьох мов.
Теорiя нацiональної освiти М. П. Драгоманова є яскравим вiдображенням особистостi її автора, який вiдстоював право української мови на самостiйний розвиток. Ідеї та погляди видатного просвiтителя-гуманiста продовжують бути актуальними для сучасного поколiння українцiв.
змалечку. Ще з дитячих лiт у хлопчика зародилась любов до України, до свого народу. Вона з’явилася, насамперед, пiд впливом розповiдей батькiв i близьких про своїх славних предкiв, якi вiдзначались глибокою патрiотичнiстю, демократизмом i самостiйнiстю у мисленнi та дiях. Серед них був i виходець з Грецiї, що брав активну участь у мiжнародних зв’язках уряду Богдана Хмельницького з iноземними державами як перекладач. За сiмейними переказами вiн i започаткував рiд українських Драгоманiв. Його представники займали помiтне мiсце серед козацької старшини Гетьманщини, мали свої маєтки, а пiзнiше отримали дворянське звання. Родина Драгоманових пишалася своїм походженням з козацької старшини, незалежнiстю i навiть вiльнодумством. Один iз дядькiв Михайла, Якiв Драгоманов, брав участь у декабристському повстаннi. Батько ж закiнчив привiлейоване училище правознавства у Петербурзi, згодом з невiдомих причин перебрався до провiнцiйного Гадяча. Серед мiсцевих жителiв вiн зажив репутацiї небагатого, але совiстного i справедливого чоловiка. Петро Драгоманов добре ставився до селян, був визнаним на Полтавщинi захисником усiх скривджених у їх домаганням через суди справедливостi. Вiн учив сина набувати знань, щоб вiддати себе працi для добра рiдного краю. “Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у менi iнтелектуальнi iнтереси, з якими у мене не було морального розладу i боротьби...” [29; с. 137] – згадував пiзнiше Михайло Петрович. В родинi Драгоманових панували демократичнi настрої i широке зацiкавлення українською старовиною, iсторiєю та лiтературою.
своє навчання у Полтавськiй гiмназiї (1853-1859 рр.) з її рутинними порядками. Це були часи накопичення знань, розширення поля iнтересiв, захоплення новiтнiми полiтичними течiями. Вiн вражав викладачiв своєю надзвичайною цiлеспрямованiстю, працьовитiстю, освiченiстю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пiлка, мати Лесi Українки) згадувала, що “книжок... Михайло перечитав ще в гiмназiї таку силу i таких авторiв, що багато учнiв середнiх шкiл пiзнiших часiв... здивувались би, почувши, що мiж тими авторами були й такi... як Шлоссер, Маколей, Прескотт, Гiзо” [29; с. 137].
Саме в гiмназiї Драгоманов почав серйозне знайомство з iсторичними працями М. Карамзiна, Д. Бантиша-Каменського, Ф. К. Шлоссера, В. Г. Прескотта, Т. Б. Маколея, Ф. П. Г. Гiзо, зачитувався “Отечественными записками”, “Современником”, фундаментально опановував iноземнi мови, зокрема латинь. По смертi царя Миколи І полтавськi гiмназисти почали випускати рукописний часопис, редактором якого був М. Драгоманов [12; с. 607].
будь-якого iншого навчального закладу. Але завдяки заступництву вчителя iсторiї О.І. Стронiна перед попечителем Київського учбового округу Миколою Івановичем Пироговим хлопцю було дозволено скласти iспити екстерном.
на те, що Київ як адмiнiстративний центр Пiвденно-захiдного краю був досить провiнцiйним мiстом, i тут вiдчувалося невдоволення суспiльним становищем: серед студентiв унiверситету формувалися гуртки польського нацiонально-патрiотичного спрямування, поширювалось демократичнi iдеї в дусi "Современника”, поступово вироблялася програма української нацiонально-культурної працi. Саме з-помiж студентiв-шiстдесятникiв вийшли майбутнi автори першого українського лiтературно-полiтичного журналу “Основа”, члени “Київської громади”, фундатори Пiвденно-захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства тощо. Щоправда, Михайло в ту пору мало цiкавився полiтикою. Можна сказати, що девiз його педагога О. Стронiна – якомога бiльше працювати над самоосвiтою, в особi М. Драгоманова знайшов вдячний вiдгук. У Київському унiверситетi у Михайла з’являються значно ширшi i бiльшi можливостi вдосконалювати свою загальну освiту, повнiше i живiше знайомитися з тими суспiльними i полiтичними процесами, що постiйно зароджувались у неспокiйному студентському середовищi.
М. Драгоманов намагався встигати й органiчно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку пiдштовхнули розбудженi загальною ситуацiєю полiтичнi настрої. Дуже важливим у становленнi М. Драгоманова як полiтичного i громадського дiяча був його виступ над труною Тараса Шевченко в Києвi, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказанi тодi ще юним промовцем: “Кожний, хто йде служити народу, тим самим надiває на себе терновий вiнець” – виявилися пророчими [29; с. 138].
З духовним всесвiтом Кобзаря Драгоманова єднала свята мрiя про незалежнiсть України, так само, як i нищiвна критика цiєї мрiї i ворогами, i уявними друзями.
Будучи студентом юнак викладав у недiльнiй школi на Подолi, а пiсля її закриття – в Тимчасовiй педагогiчнiй школi. За роки навчання на iсторико-фiлологiчному факультетi Драгоманов добре навчився самостiйної дослiдницької працi, i це не могло не впасти в око професоровi загальної iсторiї В. Шульгiну. щоправда, його пропозицiю залишити М. Драгоманова на кафедрi до отримання професорського звання було взято до уваги лише пiзнiше. Навеснi 1863 року Михайло закiнчує унiверситет i йде вчителювати до другої Київської гiмназiї. Тодi ж була розпочата праця над пiдготовкою дисертацiї “Імператор Тиберiй”, яка була захищена 1864 року. З цього часу Драгоманов обiймає посаду приват-доцента кафедри античної iсторiї Київського унiверситету, де читає лекцiї з всесвiтньої iсторiї.
одним iз лiдерiв органiзацiї.
i плохий той радикал, що не став українцем” [23; с. 218]. Український соцiалiзм у драгоманiвськiй версiї мав загальнолюдський, етичний характер i став головною iдеологiєю українського руху 2 пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Громада виникла як форма пробудження свiдомостi нацiональної iнтелiгенцiї до пiзнання української лiтератури, iсторiї, культури, народного побуту, права. Пiзнiше у 70-х роках з’явились новi молодi Громади, в статутах яких уже стояло питання про “самостiйне полiтичне iснування” України з “виборним народним правлiнням”.
тобто тiєю, якою розмовляли в родинi дитини. На тлi цiєї дискусiї молодi українськi студенти брали участь у так званих недiльних школах, що їх органiзовували для бiдних. М. Драгоманов з усiх своїх захоплень i проблем чи не найбiльше уваги придiляв українськiй школi, вихованню дiтей, рiдномовнiй освiтi народу, оскiльки справедливо вбачав у цьому основний i надiйний шлях нацiонального i соцiального визволення українцiв. Разом зi своїми друзями вiн заснував першу таку недiльну школу восени 1859 року в Києвi на Подолi. У 1862 роцi уряд заборонив недiльнi школи, вважаючи, що вони мають небезпечний вплив на населення. З другої половини 60-х рокiв М. Драгоманов постiйно працює у росiйськiй перiодицi, його iм’я стає вiдомим освiченiй публiцi. Пише вiн переважно про становище селянства i проблеми помiщицького землеволодiння, про нацiональне питання в Українi; пiддає критицi росiйський державно-бюрократичний централiзм, обстоюючи iдеї автономiї та федералiзму, а також право народiв Росiї на здобуття освiти i лiтературну дiяльнiсть рiдними мовами, зокрема й українською.
носiями монархiчної iдеї – попечителем Київського навчального округу О. Ширинським-Шихматовим, мiнiстром Д. Толстим i навiть тим самим В. Шульгiним – редактором офiцiозного “Киевлянина”.
Передумовою цього стала стаття Михайла Драгоманова “Земство и местный элемент в народном образовании”, де вiн пiддав суворiй критицi “Книгу для чтения в школах Киевского ученого округа” князя Олександра Ширинського-Шихматова. Ця шкiльна читанка мiстила матерiали росiйською офiцiйною мовою, пiснi, оповiдання. Оскiльки дiє Валуєвський циркуляр 1863 року, то за словами Драгоманова, “князь не схотiв помiстити туди навiть невинної статтi про Хмельницького, писаної по-росiйському i тiльки з виїмками з українських пiсень про Хмельницького... задля того, що нам споминається те, що по словам догадливого князя, пора вже забути, ось як: “рада, козак, гетьман i таке iнше” [1; с. 10]. Тож висновок М. Драгоманова такий: правильнiше було б, щоб букварi i читанки, як це вимагає педагогiка, починалася з рiдної мови, тобто з пiсень, статей малоруських, i лише потiм вiдбувався перехiд до росiйської мови. Цей гострий виступ вченого викликав у князя обурення. В той час до Санки-Петербурга прибув Дмитро Каракозов, який належав до революцiйного центру Іщутiнського гуртка, що мав на метi вчинити замах на царя.
4 квiтня 1866 року бiля ворiт Лiтнього саду вiн вистрiлив у iмператора Олександра ІІ, а 6 квiтня була опублiкована згадана стаття М. Драгоманова. Водночас журналiст М. Катков опублiкував свiй виступ у “Московских ведомостях”, де намагався довести зв’язок мiж каракозовським замахом i статтею Драгоманова в такий спосiб: “Чиясь таємна рука подала знак, - i сiли писати статтi проти Росiї французи Мазад i С. М. де-Жирарден, українство пiдняло голову в № 93 “СП-в”, а Каракозов зробив замах на царя” [1; с. 11].
Саме цим i скористався князь Шихматов, написавши секретний донос мiнiстровi народної освiти графу Дмитру Толстому, в якому зазначив, що “приват-доцент Драгоманов належить до партiї українофiлiв”. І далi: “Кiнцевою метою освiти всiх iнородцiв, що проживають у межах нашої вiтчизни, безперечно, повинно бути обрусiння”. Мiнiстр порушив перед вченою радою Київського унiверситету питання про неможливiсть перебування в стiнах Альма-матер молодого приват-доцента Михайла Драгоманова. Однак Шихматов, врештi-решт, зрозумiв, що таку багатьма шановану особистiсть, як Драгоманов, краще залишити в унiверситетi, але пiд наглядом, який до речi тривав кiлька рокiв. Бiльше того, в 1867 роцi мiнiстерство вiдхилило клопотання про вiдрядження Михайла Драгоманова до Харкова для складання магiстерського екзамену.
У цей же час триває поглиблене вивчення Драгомановим iсторiї Давнього Риму, держави, яка вперше закрiпила правовi основи цивiлiзацiї. Вивчення iсторiї античностi i середньовiччя в Росiї в 60-х роках мало за мету прилучити громадян до європейського полiтичного i культурного досвiду.
теорiї суспiльного розвитку, передусiм Гегеля i Гердера, популярнi в тогочаснiй європейськiй науцi. У роботi над цiєю темою виявився потяг Драгоманова до осягнення законiв розвитку людського суспiльства, пошуку закономiрностей, що керують вчинками видатних особистостей та цiлих народiв. На вiдмiну вiд своїх колег-науковцiв, якi захоплювалися позитивiзмом, Михайло Драгоманов не обмежується аналiзом соцiально-економiчних чи полiтичних чинникiв еволюцiї людства. Для нього головний критерiй розвиненостi суспiльства – ступiнь свободи особистостi. Зацiкавлення Драгоманова античнiстю мало свою специфiку, оскiльки в цивiлiзацiйному планi саме Римська iмперiя стала своєрiдною точкою вiдлiку у правовому поступi європейський конституцiйних свобод. У її iсторiї вчений прагнув знайти вiдповiдь, наскiльки придатним є цей шлях для України.
“Валуєвського” циркуляра 1863 року ставили за мету науковою працею, передусiм в царинi етнографiї, фольклористики, iсторiї України та археологiї, довести абсурднiсть офiозних тез про несамостiйнiсть української нацiї та культури, українофобським виступам окремих росiйських та польських видань протиставити писемнi пам’ятки iсторiї i духовностi рiдного народу. Поруч iз П. Чубинським, В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком, М. Старицьким Михайло Драгоманов був одним iз найактивнiших дiячiв Київської громади. І те, що перша спiльна праця М. Драгоманова й В. Антоновича “Історичнi пiснi малоросiйського народу” (в двох томах, 1874-1875 рр.) набула європейського розголосу, здобула Уваровську премiю та була вiдзначена срiбною медаллю Петербурзької Академiї наук. Ця праця свiдчить про глибоко продуману систему аналiзу, величезну копiтку працю, виконану цiлком на громадських засадах.
Важливим стимулом наукових iнтересiв Драгоманова стало його трирiчне наукове вiдрядження за кордон (1870-1873), де вiн мав змогу слухати лекцiї в бiблiотеках та архiвах Берлiна, Праги, Вiдня, Гейльдерберга, Цюрiха, Флоренцiї. За кордоном вчений пильно приглядається до проблем iснування так званих державних i недержавних нацiй до урядової полiтики i полiтичних програм рiзних партiй у соцiальному та нацiональному питаннях. Якщо досвiд минулого живить думку Драгоманова – полiтика, дає йому вагомi аргументи для розумiння сучасних йому полiтичних ситуацiй, то пильна увага до проблем свободи особистостi, до взаємин iндивiда i держави спонукає його i в iсторичних дослiдженнях повсякчас розкривати логiку iсторичного процесу, простежувати його звивисту, але безперервну лiнiю. Зiткнувшись за кордоном iз нiмецьким шовiнiзмом стосовно слов’янських народiв, Драгоманов утверджується на думцi про перспективнiсть федералiстичної програми, висунутої свого часу Кирило-Мефодiївським братством. У своїх численних статтях вiн пiдводить читачiв до федеративно-демократичних iдей, що були протилежними до принципiв державної полiтики Росiї i Нiмеччини. Поїздка дала йому можливiсть познайомитися з представниками передової європейської науки, глибоко дослiдити особливостi європейського соцiального устрою, програм полiтичних партiй, нацiональної полiтики. Ознайомившись з iдеями захiдного соцiалiзму (зокрема марксизму), який Драгоманов сприйняв досить критично, i тепер вiн мiг критично оглянути й оцiнити свої переконання, зiставляючи їх з наочним захiдноєвропейським досвiдом.
Пiсля повернення до Києва 1873 року Драгоманов стає штатним доцентом кафедри античної iсторiї. Активно занурюється в дiяльнiсть “Старої громади”. Пiд впливом В. Антоновича вiн захоплюється українознавством, головним чином фольклористикою. В 1874 роцi з “Старої громади” утворилося українське наукове товариство “Пiвденно-Захiдний вiддiл Росiйського Географiчного Товариства”. Вона починає ретельно вивчати iсторiю України, її етнографiю, мову, економiку. Драгоманов стає одним з найактивнiших дiячiв Пiвденно-захiдного вiддiлення Росiйського географiчного товариства. Два роки вiн фактично редагує газету “Киевский телеграф”, бере участь у роботi Київського археологiчного з’їзду. Але наклепи галицьких видань, доноси з Києва на адресу мiнiстра народної освiти Д. Толстого про нiбито сепаратистськi, соцiалiстичнi переконання Драгоманова (коли навiть слово соцiологiя на його лекцiї було сприйняте як соцiалiзм) стали невiдпорним пунктом звинувачення.
1875 р. М. Драгоманов став жертвою репресiй царського уряду i за рiшенням Олександра ІІ був звiльнений з унiверситету, потрапивши пiд негласний нагляд полiцiї. З метою уникнення його арешту керiвництво “Старої громади” вiдрядило вченого за кордон для органiзацiї видання журналу “Громада”.
С. Подолинський, Ф. Вовк, а згодом М. Павлик, Драгоманов працює над налагодженням друкарнi та вiдтворенням журналу “Громада”, який почав виходити 1880 року. “Женевський гурток” Драгоманова стає зародком українського соцiалiстичного руху за кордоном. Поруч iз художнiми творами (“Лихi люди” i “Хiба ревуть воли, як ясла повнi?” Панаса мирного, “Марiя” Т. Шевченко та iн.) у журналi вперше публiкується знаменитий лист В. Бєлiнського до М. Гоголя (1880 р.), листи І. Тургенєва i К. Кавалiна до О. Герцена як виразнi свiдчення тодiшньої полiтичної думки. Це був перший сучасний український полiтичний часопис.
у роки посилення реакцiї за Олександра ІІІ, “Стара громада” поступово згортала свою дiяльнiсть. За цих досить несприятливих умов, коли царський уряд, запровадивши в дiю “ємський” указ, ополчився проти будь-яких манiфестацiй культурної, не кажучи вже про державну, полiтичну, самостiйностi українського народу, Драгоманов створює українську позацензурну пресу. Оптимальне волевиявлення iнтересiв кожної громади i кожної особистостi з огляду не на якiсь вузь партiйнi, а на загальнолюдськi iнтереси – такою була загальна, справдi демократична платформа цього вченого, блискучого публiциста i полiтичного дiяча. Цей принцип вiн послiдовно обстоював у своїх товариських взаєминах iз росiйськими революцiонерами А. Желябовим, М. Бакунiним.
громади й не гнiтив свободу iндивiда, – громадiвський соцiалiзм; послiдовна пропаганда конституцiйних гарантiй – федералiстського принципу державотворення, принципу великого поширення мiсцевого самоврядування i принципу свободи особистостi; критика унiтарно-централiзацiйного принципу в побудовi держави, партiї, тощо; пропаганда iдей соцiального i духовного розвитку української нацiї, виведення її на європейський спосiб буття; критика репресивно-диктаторської ролi росiйського царизму як всерединi країни, так i поза її межами. Зрештою, всi вони пiдпорядкованi iдеї вiльного розвитку української нацiї та iдеї людської свободи.
Останнi роки М. Драгоманов прожив в Болгарiї. Восени 1889 року вiн прибув до Софiї на запрошення Мiнiстерства освiти, щоб розпочати читання лекцiї з курсу загальної iсторiї, вiн був тут тепло прийнятий. В цей час Болгарiя робила свої першi кроки щодо органiзацiї свого власного унiверситету. Перебування Михайла Петровича в Софiї збiгається iз знаменними подiями в життi країни, яка пiсля довгих рокiв боротьби, цiною великих жертв домоглась своєї свободи, вiдкинувши п’ятивiкове ярко, i щойно ступила на шлях нацiонального освiтнього та духовного вiдродження. І Драгоманов з натхненням вiддається смiливiй творчiй роботi тут, в iнший слов’янськiй країнi, не маючи можливостi працювати на батькiвщинi, але глибоко впевнений, що робить корисну загальнослов’янську справу залишаючись при цьому “українцем душею i серцем”. Не без пiдстав акад. М. Арнаутов пiдкреслює, що “ми, богари, маємо пiдстави бiльш нiж всi iншi слов’яни, крiм українцiв, бути вдячними цьому чоловiковi, який являє собою щось набагато бiльше, нiж звичайний вчений. О, це людина, яка нiколи не зневажала життя. Драгоманов не лише пише iсторiю, але творить її. На суху книжкову мудрiсть, а знання, пов’язане з волею до дiла, проповiдує вiн. Це ставить його нам в приклад, яким має бути справжнiй борець за свободу думки, справжнiй вчитель правди [24; с. 42].
Драгоманов пiклувався про Вище училище (так тодi називався щойно вiдкритий 1888 р. Перший унiверситет) ще до свого приїзду до Софiї. В одному листi до Івана Шишманова з Женеви (21 липня 1889 р.) вiн радить, яких авторiв та якi книжки мають придбати болгарськi бiблiотеки. Про це турбується i пiзнiше, коли разом з ректором Вищого училища i директором бiблiотеки професорами Д. Агуром та Л. Мiлетичем робить все можливе, щоб поповнити її фонди необхiдними книжками рiзних європейських авторiв. Завдяки своєму багатому досвiду вiн мiг давати поради щодо вдосконалення болгарського унiверситетського навчання. В статтi, яка була надрукована в газетi “Свободно слово”, вiн пропонує, щоб викладачiв вибирали не з учителiв гiмназiї, а щоб це були доценти, якi вже до того змогли захистити свою дiяльнiсть у Вищому училищi. В iншiй публiкацiї М. П. Драгоманов радить, щоб призначення позачергових професорiв вiдбувалось тiльки пiсля того, як вони прочитають публiчнi лекцiї, а регулярних професорiв – на основi їхнiх наукових праць. У зв’язку з цим вiн рекомендує залучити таких болгарських вчених, як Марина Дринова, Георгiй Златарський, якi вже здобули широку популярнiсть в наукових колах поза Болгарiєю. Що ж стосується пiдготовки молодих фахiвцiв для Вищого училища, то вiн пропонує надавати перевагу в доборi тим молодим людям, якi добре себе проявили у наукових вiдрядженнях за кордоном, вносить пропозицiю збiльшити строк навчання з 3 до 4 рокiв. Багато з пропозицiй Драгоманова щодо вдосконалення вищої освiти в Болгарiї знайшли розумiння особливо при пiдготовцi Закону для Вищого училища 1890 року. Коли влiтку 1890 року Драгоманов поїхав забрати свою сiм’ю на Заходi, то мав чимало консультацiй у Женевi, Вiднi, Парижi стосовно навчальних програм, а також щодо архiтектурного плану побудови зручного примiщення для унiверситету в Софiї.
Драгоманов прагнув виховувати своїх студентiв у дусi свободи i нетерпимостi до всякої тиранiї, в дусi загальнослов’янської солiдарностi. Вiн не раз пiдкреслював, що основне їхнє завдання пiсля одержання вищої освiти поїхати в усi куточки країни до свого народу i працювати, щоб пiдготувати чесних людей, якi б допомогли перетворити Болгарiю на добре освiчену i впорядковану державу. На лекцiях студенти бачили, як вiн простежує iсторичний розвиток суспiльства, пiдкреслюючи необхiднiсть у виявленнi i розвитку передових гуманних iдей. Його лекцiї були “полiтичною школою” в найкращому розмiннi цього слова.
Його дiяльнiсть в Софiївському унiверситетi стала однiєю з найяскравiших сторiнок цього закладу. Як пiдкреслює М. Арнаудов, “редко хто з вчених сягав такого авторитету серед унiверситетської молодi. Небагато хто з викладачiв умiв робити собi таку новелу i таку любов, як цей незабутнiй українець” [24; с. 43].
Драгоманов впевнено залучав студентiв до науково-дослiдницької дiяльностi, з особливою увагою ставився до тих, хто виявив хоча б нахил до такої роботи. Вiд щирого серця вiн намагався допомагати, надаючи кожному можливiсть працювати навiть у свої власнiй бiблiотецi. “Зайдеш до нього – пише його вихованець Х. В. – зустрiне тебе люб’язно, тепло, веде бесiду з тобою з рiзних наукових питань i розповiдає про своїх приятелiв. Виходиш з дому i тобi здається, що огорнув весь свiт”. Ось чому зовсiм не дивно, що багато рокiв пiзнiше у рiзних галузях науки виявляють тривку присутнiсть його студенти [24; с. 44]. Це вiдомi болгарськi вченi та дiячi освiти, як наприклад: Іван Пастухов, Йордан Попгеорiєв, акад. Юрдан Трифонов, лiтературознавець Божан Ангелов, фольклорист та iсторик лiтератури Йордан Іванов, директори гiмназiї Никола Димитров, Петр Скопаков, географ Атанас Іширков та багато iнших. А немало з них продовжували його справу навчаючи молодих людей за його методикою. Таким чином дедалi зростає число послiдовникiв Драгоманова.
На сторiнках нових українських видань “Народ”, “Житє i слово” та iнших неодноразово з’являються статтi i рецензiї М. П. Драгоманова. вiн вiдкидає думки скептикiв про iнтерес народу лише до хлiба, мрiє скласти iсторiю української лiтератури в дусi статтi “Шевченко, українофiли i соцiалiзм”.
Попереднi фольклористичнi студiї поруч iз плановою працею є ланками його єдиного задуму – “зложити нари iсторiї цивiлiзацiї на Українi”.
Тут у Софiї, народжується одна з найкращих праць ученого – “Дивацькi думки про українську нацiональну справу”, пройнята гострою критикою перелицьованої “московської” нетерпимостi українських нацiональникiв. Як позитивну програму вчений висуває iдею спiльної боротьби українцiв i росiян проти полiтично-адмiнiстративної системи, за свободу i децентралiзацiю.
що вся його праця – це полiтичне втiлення в життя думок, висловлених кирило-мефодiївцями, i народолюбних iдеалiв української iнтелiгенцiї 60–70-х рокiв [12; с. 618].
в поглядах зi старими друзями остаточно пiдiрвали й без того слабке здоров’я вченого. 20 червня 1895 року Михайла Драгоманова не стало. Його поховали в Софiї. По смертi чоловiка Людмила Драгоманова повернулася до Києва, де й дожила до початку громадянської вiйни.
Болгарiя з теплотою зберiгає пам’ять про Михайла Драгоманова. В 1932 роцi iнiцiативний комiтет органiзував встановлення пам’ятника на його могилi. Деякi науковцi опублiкували свої дослiдження про його внесок у розвиток болгарської фольклористики. Перiодично з’являються спецiальнi розробки про нього. У 1991 роцi вiдбулась спецiальна наукова конференцiя в Софiївському унiверситетi, присвячена його 150 роковинам вiд дня народження. 1998 р. було встановлено меморiальну дошку на будинку в Софiї, де жив разом з родиною незабутнiй Михайло Петрович Драгоманов.
3. Наукова i творча спадщина М. П. Драгоманова
3. 1 Науково-публiцистичнi працi
Обсяг наукової спадщини М. Драгоманова є величезним. Науковi працi вченого вiдзначаються великою сумлiннiстю i можуть бути зразком для дослiдникiв i донинi.
вопрос в Познани и у нас”, “По поводу Герцеговинского повстания”, “Надежды и разочарования западного славянства”.
Перебуваючи за кордоном у науковому вiдрядженнi, Драгоманов займався науковими дослiдженнями, в результатi чого з’явились працi “Из истории отношений между церков’ю и государством в Западной Европе” i “Боротьба за духовную власть и свободу совести в XV-XVII в.”, якi виявили картину жорстокої боротьби мiж свiтськими урядами Європи та церквою за владу. Прагнучи познайомити українського читача з працею французького релiгiєзнавця Ж. Е. Ренана, вчений пише брошуру “Про волю вiри”. У своїх численних статтях (“Восточная политика Германии и обрусение”, 1872; “Новокельсткое и провансалькое движение во Франции”, 1875; “Евреи и Поляки в Юго-западном крае”, 1875) вiн пiдводить читачiв до федеративно-демократичних iдей, якраз протилежних унiтарно-централiстським принципом державної полiтики Росiї та Нiмеччини. Також Михайло Драгоманов видав кiлька брошур соцiалiстичного змiсту на українськiй мовi – “Про багатство i бiднiсть”, “Як наша земля стала не наша”, “Як де земля подiлена i як би слiд її держати”, “Парова машина”. Але найповнiше вiн виклав свої соцiалiстичнi погляди в “Передньому словi” до “Громади” (1878 р.).
Свої полiтичнi погляди Драгоманов вiдверто виклав у цiлiм рядi статей, зокрема, “До чого довоевались” 1878, “Крахи украинского сепаратизма” 1882 р.
українських нацiоналiстiв. Також ще однiєю визначною працею була “Вiльний союз – вiльна спiлка: досвiд української полiтико-соцiальної програми” [24; с. 221].
Пiсля смертi вченого за редакцiєю І. М. Гревса та Б. О. Кистякiвського вийшли видання “Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова”, в 2 томах (Париж, 1905-1906) i “Политические сочинения” (М., 1908. т. 1). Українськими емiгрантами були надрукованi однотомники “Драгоманов Михайло. Збiрка полiтичних творiв”, за редакцiєю Павла Богацького (Прага; Нью-Йорк, 1937) i “Архiв Михайла Драгоманова: листування Київської старої Громади з М. Драгомановим (1870-1895 рр.)” (Варшава, 1937) – цiнна спроба саме наукового опрацювання цiєї важливої частини драгоманiвської спадщини. В Радянськiй Українi лише в 1970 роцi побачили свiт “Лiтературно-публiцистичнi працi М. П. Драгоманова”, що було єдиною доступною збiркою широкому колу читачiв. І лише згодом, з 1991 року почали робитись першi органiзацiйнi заходи по виданню його праць, присвячених 150-рiччю з дня народження Михайла Драгоманова.
3. 2 Історичнi дослiдження
Творчий доробок Михайла Петровича Драгоманова становить десятки томiв i є невичерпним джерелом для з’ясування багатьох важливих проблем вiтчизняної iсторiї. Значна частина написаного ним за тридцять рокiв наукової дiяльностi пов’язана з проблемами iсторичного минулого українського народу. Вчений вважав, що iсторiя повинна розказати усi тi факти, якi мали вплив на життя країни i народу. Тому, з’ясовуючи ряд важливих проблем iсторiї українського народу, вiн звертався насамперед до першоджерел: архiвних матерiалiв i документiв, лiтописних свiдчень, мемуарної лiтератури, епiстолярної спадщини, монографiй.
Становлять iнтерес погляди вченого щодо збору, вивчення, класифiкацiї, аналiзу та оцiнки iсторичних фактiв, почерпнутих дослiдником з архiвних матерiалiв. У цьому планi схвальної оцiнки заслуговує стаття Михайла Драгоманова “Стан i завдання науки древньої iсторiї”, опублiкована в “Журналi Мiнiстерства народної просвiти” за 1874 р. Вiн виголосив її як вступну лекцiю до курсу iсторiї стародавнього свiту перед студентами-iсториками Київського унiверситету. У нiй вiн загострив увагу на тому, яке значення має для iсторичного дослiдження збiр i вивчення першоджерел, звiдки дослiдник має черпати вiдомостi про певну подiю, її мiсце й час, коли вона вiдбулась, а також роль та значення для суспiльного розвитку.
Вивчаючи iсторiю України ХVІІ ст., Драгоманов вважав одним з найцiннiших джерел лiтопис Самовидця. Дослiдник часто використовував i перше його видання, здiйснене О. Бодянським у Москвi 1846 р., i друге, випущене О. Левицьким у Києвi в 1878 р. [29; с. 39].
народних мас проти панування Речi Посполитої на Українi. Однiєю з таких причин Драгоманов вважав Брестську церковну унiю 1596 р., яка була в руках польських панiв i ксьондзiв-єзуїтiв важливим чинником посилення свого панування над українським народом. Цю унiю вiн вважав подальшим кроком до нацiонально-релiгiйного поневолення українцiв, оскiльки процес ополячення i окатоличення українського населення вважав регресивним явищем.
Аналiзуючи дiяльнiсть Б. Хмельницького як керiвника народно-визвольної вiйни українцiв проти гнiту польських панiв, вчений чимало вiдомостей почерпнув з лiтопису Самовидця. Але якщо Самовидець переважно лише констатував факти з дiяльностi Хмельницького, то М. Драгоманов дав вiдповiдну оцiнку його ролi, охарактеризував заслуги перед народом, наголосив на важливостi розумiння ним необхiдностi союзу з Росiєю. Порiвнюючи данi Драгомановим i Самовидцем оцiнки Переяславської ради, очевидно, що вони трактують її як добровiльний акт, котрий вiдповiдав загальнонародним iнтересам.
З лiтопису Самовидця до збiрника “Исторические песни малорусского народа” дiяч додав кiлька народних дум i переказiв про Б. Хмельницького, Барабаша, героїчну боротьбу проти польських поневолювачiв. Важливе мiсце у науково-дослiдницькiй дiяльностi Михайло Драгоманов вiдводив українським джерелам пiзнiшого часу, зокрема лiтописам першої половини ХVІІ ст. – Григорiя Граб’янки та Самiйла Величка. Матерiали з лiтопису Граб’янки згадуються часто у другому томi “Исторических песен малорусского народа”, де вмiщено пiсню про Б. Хмельницького.
Матерiали з лiтопису Величка Михайло Драгоманов широко використав у збiрнику “Громада”, а найбiльше у “Передньому словi” до “Громади”, де виклав короткий нарис iсторiї українського народу. До окремих джерел з лiтопису вiн поставився критично. Запозичував у Самiйла Величка й деякi художнi засоби порiвняння. У рядi своїх праць i насамперед у ґрунтовнiй статтi “Пропащий час”, “Українцi пiд Московським царством” (1654-1876), написанiй в емiграцiї на початку 80-х рокiв, Михайло Драгоманов розглядав перебування України у складi Росiйської iмперiї як “пропащий час”, що не дав їй нiчого позитивного в нацiональному планi. На початку своєї роботи автор наголошує на необхiдностi знати минуле України, щоб не повторити помилки в новiтнiй перiод її iсторiї. Значну роль в iсторiї України вiдводить Драгоманова козацтву з його функцiями захисту Вiтчизни вiд чужоземної агресiї.
Драгоманов вiдзначав, що “за тi часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовольним царем, з крiпацтвом, живого без науки, – то царська сваволя заїла вольностi українськi” [4; с. 17].
Шляхи негативного впливу Московського царства на становище України Михайло Драгоманов доводив i в iнших своїх працях, зокрема в одному з роздiлiв монографiї “Историческая Польша и великорусская демократия”, якому пiзнiше була дана назва “Україна i Москва в iсторичних взаєминах”. Окремим виданням вона вийшла у Львовi в 1937 р.
Окремi питання в iсторiї України Драгоманов розглянув також у рядi iнших праць, зокрема, “Шевченко, українофiли i соцiалiзм” (1879), “Турки внутрiшнi й турки зовнiшнi” (1876), “Внутрiшнє рабство й вiйна за визволення” (1878), “Про українських козакiв, татар i туркiв” (1876), “Погляд на українську iсторiю” (1895).
З кiнця 60-х рокiв М. Драгоманов починає займатись фольклором i спостереженнями над сучасною українською лiтературою. Разом з В. Антоновичем Драгоманов видає в 1863 роцi “Исторические песни малорусского народа”. Вчений постiйно пiдкреслював прiоритет В. Антоновича в написаннi вище згаданої працi, яка й досi є окрасою української фольклористики.
Проте аналiз його фундаментальної статтi “Малороссия в ее словесности” показує що багатьма своїми концептуальними положеннями вона передує “Историческим песням малорусского народа” i показує значний вклад М. Драгоманова. Тут послiдовно проводиться думка про Україну як перехiдний мiсто мiж Пiвденно-Схiдною Європою i Росiєю, про безперевнiсть культурно-освтнiх взаємин українських земель з iншими слов’янськими та рiзнонацiональними духовно-культурними осередками. Драгоманов i далi готує та видає збiрки “Малорусские народные предания и рассказы” (К., 1876), “Новi українськi пiснi про громадськi справи” (1754-1880) (Женева, 1881), “Полiтичнi пiснi українського народу XVIII-ХІХ ст. з увагами” (Женева, 1883, т. 1; 1885. т. 2).
Проживаючи в Болгарiї, Михайло Драгоманов окрiм науково-дослiдницької та педагогiчної дiяльностi займався ще й фольклористичною. Маючи на метi зробити опис та iсторико-лiтературне тлумачення релiгiйних оповiдань, переважно болгарських, вмiстив у французькому часописi “Melusine” примiтки до перекладiв оповiдань з цiєї теми. До речi сам переклад належить його дружинi Л. Драгомановiй. Пiзнiше, починаючи з 1889 року ця робота Драгоманових стала частково основною в подальших дослiдження вченого на сторiнках болгарського збiрника “Збiрка фольклору, науки та лiтератури”. У своїх фольклористичних працях, посилаючись на досвiд вчених-фахiвцiв, Драгоманов доводить, що далекi однi вiд одних люди, їх духовне життя мають загальнi проблеми i способи їх розв’язання. Тому в уснiй народнiй творчостi (казках, легендах, пiснях i анекдотах) в рiзних етносiв є багато спiльного.
1889 р. у “Збiрнику фольклору, науки та лiтератури” була надрукована стаття М. Драгоманова “Слов’янськi оповiдання про пожертвування власної дитини”, де подано загальну характеристику словесностi, її виникнення, розвитку i суспiльної ролi.
Михайло Петрович зробив спробу систематизувати органiчний зв’язок легенд, показати iдеї зближення i об’єднання цих творiв у рiзних народiв.
Також у “Збiрнику фольклору, науки та лiтератури” була опублiкована легенда “Слов’янське оповiдання про народини Костянтина Великого”. Своєрiднi трактування, прагнення до точностi характеристик, невеликi вiдступи вiд звичайної iнтерпретацiї дозволяють М. Драгоманову зберегти стиль невимушеної наукової розповiдi при характеристицi цiєї бiблiйної легенди. Найбiльшою глибиною аналiзу вiдзначається праця вченого “Слов’янськi переробки Едiпової iсторiї”, в якiй перед читачем розгортається широка панорама улюблених бiблiйних релiгiйний сюжетiв. Драгоманов хотiв простежити точки зiткнення мiж народами, їх легендами, пiснями тощо.
Фольклористична дiяльнiсть Михайла Драгоманова була своєрiдним показником полiтичних, громадських орiєнтацiй народу, вiдповiдностi тих чи iнших соцiальних проектiв. Погляди на волю i неволю, сiмейнi й майновi взаємини, на товариськi спiлки, на всю сферу дiяльностi людини, якi у захiдноєвропейських країнах були закрiпленi у конституцiйних декларацiях, в практицi українського селянства фiксувалось передусiм у фольклорi. Простежуючи зв’язок вiрувань, переказiв свого народу з аналогiчними вiруваннями, переказами iнших народiв, вчений обґрунтував загальнолюдський, загальноцивiлiзацiйний характер багатьох таких уявлень, зрощенiсть iсторiї одного народу в багатьох моментах з минулим, особливо культурним минулим, своїх близьких i далеких сусiдiв. Фольклористична спадщина ще раз пiдтвердила наскiльки рiзнобiчною i талановитою людиною був Михайло Драгоманов.
Михайло Петрович Драгоманов був видатною, складною i суперечливою постаттю. Людина європейської освiти i широких демократичних поглядiв, публiцист та iсторик, фiлософ i етнограф, лiтературознавець i фольклорист, громадський дiяч – ось гранi цiєї обдарованої особистостi. Громадська дiяльнiсть i творча спадщина вченого забезпечили йому особливе мiсце в iсторiї суспiльно-полiтичної i правової думки не тiльки в Українi. Його можна назвати творцем своєрiдної конституцiоналiстичної теорiї, палким прихильником збагачення вiтчизняної полiтики й права цiнностями свiтового досвiду. М. Драгоманова можна вважати засновником нацiональної полiтологiї, iсториком полiтичних вчень. Саме вiн створив нариснi працi про розвиток полiтичних iдей у країнах Захiдної Європи, всебiчно розглянувши теорiю освiченого абсолютизму, лiбералiзму, i, запозичивши ряд основних прогресивних положень iз декiлькох напрямкiв, подав концентроване обґрунтування своєї конституцiйно-правової доктрини.
Іван Крип’якевич вважав Драгоманова провiдним українським етнографом. І мав рацiю, хоча прiоритетною цариною наукових уподобань Михайла Драгоманова була українська етнографiя i фольклористика. Вiн є фундатором вiльної української преси й полiтичної публiцистики другої половини минулого столiття, i саме вiн, чи не найбiльше зробив для закладання на Українi початкiв українського партiйно-полiтичного руху на європейських засадах. Але, насамперед, у Драгоманова є чимало цiнного в розумiннi природи й витокiв нацiонального питання на Українi, перспективних спроб сформулювати програму мирного поступового розвитку всiх етносiв, що знайшли свою iсторичну долю на спiльнiй з українцями землi.
У своїй бiльш як тридцятирiчнiй науково-публiцистичнiй дiяльностi М. Драгоманов часто звертався до проблем нацiональних громад на Українi. При цьому вiн використовував науковi здобутки iсторiї та етнографiї, збагачував їх власними знахiдками й досвiдом Європи й Пiвнiчної Америки.
Сила iсторичного методу М. Драгоманова втому, що вчений i публiцист умiв органiчно сприймати в єдностi конкретного iсторичного процесу загальне i осiбне, нацiональне i вселюдське, iндивiдуальне й суспiльне у їх найтiснiшому взаємозв’язку.
Роль М. Драгоманова у розвитку iсторичної науки визначається його величезною спадщиною, методом дослiджень (згадати хоча б те, що вчений використовував фольклорний матерiал як джерело вивчення iсторiї громадських iдей в Українi), надзвичайно активною i рiзнобiчною суспiльно-полiтичною дiяльнiстю, яка залишається взiрцем служiння Українi, а сам вiн належить до тих, хто стали славою української землi.
Ми дуже шануємо Михайла Драгоманова, але мало знаємо i ще менше розумiємо. Для багатьох своїх сучасникiв та й для потомкiв – Драгоманов залишався великою загадкою. Але ми повиннi пам’ятати про його надзвичайний внесок в нашу науку i культуру, дослiджувати його об’ємний доробок. І якщо розвиток нашої нацiональної науки пiде вперед, я вважаю, що нам вдасться розкрити всi загадки цiєї небуденної i величної та водночас дуже суперечливої постатi, яка вклала в українське суспiльне життя минулого столiття стiльки бурхливої пристрастi i творчого ферменту, що пiсля Драгоманова український народ, врештi, почав виходити на шлях розвитку новiтньої нацiї. Адже своїми працями, думками та iдеями М. Драгоманов спричинив перелам у поглядах та свiтоглядi українцiв. За словами Івана Франка, вiн – “великий прапор з багатьма китицями iдей та думок”, а сума тих думок i заповiтiв не втратила свого значення й нинi.
Список використаних джерел i лiтератури
1. Бартошко С. Інститут фiскалiв або доноси в долi М. Драгоманова // Рiдна школа. – 1995. - № 6. – с. 9-10.
3. Бондарук Т. Михайло Драгоманов i українська нацiональна справа // Вiсник АН України. –1993. - № 4. – с. 27-30.
4. Борисенко В. Михайло Драгоманов як iсторик // Пам’ять столiть. – 2003. - № 5. – с. 15-18.
5. Верба І. Рання праця О. Оглоблина про М. Драгоманова // Пам’ять столiть. – 1996. - № 2. – с. 56-62.
6. Видатнi постатi в iсторiї України (ІХ-ХІХ ст.): Короткi бiографiчнi нариси. Історичнi та художнi портрети: Довiдник/В.І. Гусєв (кер. авт. кол.), В. П. Дрожжин, Ю. О. Калiнцев та iн. – К.: Вища школа, 2002. – с. 320-323.
7. Висоцький А. Проблема нацiонального виховання засобами української мови у свiтогляднiй концепцiї М. Драгоманова // Пам’ять столiть. – 2003. - № 5. – с. 19-21.
8. Гаєвська Л. Концепцiя нацiонального вiдродження в iсторiософiї М. Драгоманова // Радуга. – 1992. - № 3-4. – с. 111-118.
9. Дашкевич Я. Учений. Полiтик, публiцист: про М. Драгоманова // Слово i час. – 1991. № 10. – с. 3-6.
10. Денисенко А. Епоха в українському життi (мiсце М. П. Драгоманова в розвитку iсторичної науки) // Пам’ять столiть. – 1996. - № 2. – с. 47-50.
"Вибране…мiй задум зложити очерк iсторiї цивiлiзацiї на Українi". – К. – 1970. – с. 605-618.
14. Іванченко Г. Драгоманов: Україна i Європа // Вiсник АН України. – 1993. - № 4. – с. 30-36.
15. Круглашов А. Боротьба з месiанськими мiфами Росiйської iмперiї // Нова полiтика. – 2001. - № 4. – с. 45-50.
16. Круглашов А. М. Держава, нацiя, людина (Михайло Драгоманов про нацiональний розвиток України) // Вiсник АН України. – 1992. - № 2. – с. 22-33.
19. Мишанич С. Фольклористична спадщина видатного українського вченого (до 150-лiття вiд дня народження М. Драгоманова) // Народна творчiсть i етнографiя. – 1991. - № 4. – с. 3-12.
20. Попович М. Драгоманов i ми // Наука i суспiльство. – 1991. - № 8. – с. 12-15.
21. Провiдники духовностi в Українi: Довiдник / за ред. І. Ф. Кураса. – К.: Вища школа, 2003. – с. 40-41.
22. Солдатенко В., Левенець Ю. Один проти всiх. (М. Драгоманов) // Вiче. – 1995. - № 7. – с. 121-141.
23. 100 видатних українцiв. – К.: Видавництво Арiй, 2006. – с. 217-222.
24. Терзiйська Л. Професор Михайло Драгоманов // Пам'ять столiть. – 2003. - № 5. – с. 42-45.
25. Тучапський П. Л. Роль Драгоманова в суспiльному русi Росiї i України // Фiлософська i соцiальна думка. – 1991. - № 9. – с. 131-151.
26. Федченко П. Апостол правди i науки // Пам'ять столiть. – 1996. - № 2. – с. 15-20.
27. Федченко П. Мислитель, публiцист, борець: До 150-рiччя вiд дня народження М. П. Драгоманова // Полiтика i час. – 1991. - № 13. – с. 68-74.
28. Чернихiвський Г.І. Українськi лiтописи XVII-XVIII ст. у творчiй спадщинi М. Драгоманова // Український iсторичний журнал. – 1993. - № 3. – с. 38-42.
29. Шаров І. Ф. 100 видатних iмен України. – К.: "Альтернатива", 1999. – с. 137-142.
|
