Інкорпорацiя України в державну структуру Росiйської i Австрiйської Імперiй
ЗМІСТ
1. Обмеження царизмом автономiї України. Перша Малоросiйська колегiя
2. Остаточна лiквiдацiя царизмом української автономiї
3. Заселення Пiвденної України
4. Три подiли Польщi та доля українських земель
1. Обмеження царизмом автономiї України. Перша Малоросiйська
Вивчаючи це питання, доречно зробити акцент на тому, що наприкiнцi XVII – на початку XVIII ст. на Лiвобережнiй Українi i Слобожанщинi зберiгався козацько-старшинський адмiнiстративно-полiтичний устрiй. Пiсля подiлу цiєї територiї на губернiї у 1708 р., Лiвобережжя й бiльша частина Слобожанщини ввiйшли до складу Київської губернiї, де були пiдпорядкованi київському губернаторовi. Там, як i ранiше, iснував автономний гетьманський устрiй. Але царський уряд постiйно здiйснював пильний нагляд i контроль за дiяльнiстю гетьмансько-старшинської адмiнiстрацiї, обмежував автономiю i посилював гноблення українського народу.
Іван Скоропадський (1708 – 1722 рр.) пiсля обрання його гетьманом Лiвобережжя звернувся до Петра І з проханням пiдтвердити традицiйнi права i вiльностi Гетьманщини. Цар вiдмовився, посилаючись на воєннi обставини. Пiсля Полтавської битви Скоропадський знову звернувся до Петра з такими проханнями:
1) щоб українськi козаки в мiстах залишалися пiд командою своєї старшини, а не московських офiцерiв (було вiдмовлено);
Петро І замiсть затвердження «Статей» видав «Решительный» указ 1709 р. – це вже була не двостороння угода мiж рiвними сторонами, а однобiчний акт, царський наказ. Почався форсований наступ на українську автономiю.
наглядати i контролювати всю дiяльнiсть гетьмана i старшини. Гетьманську столицю було перенесено на самий кордон з Московською державою до Глухова. За сенаторським указом 1720 р. в Українi заборонялося друкувати нiяких книг, окрiм «церковних давнiх видань».
Важливо пiдкреслити, що Петро І вживав всiх заходiв, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей – козакiв та селян – вiдряджалося на спорудження фортець, копання каналiв, будування нової росiйської столицi. Внаслiдок цiєї полiтики Україна за 20 рокiв пiсля гетьманування Мазепи дуже збiднiла, що стали помiчати й московськi воєводи. Крiм того, росiяни вперше отримали в Українi великi землеволодiння.
29 квiтня 1722 р. Петро І видав указ І. Скоропадському про створення Малоросiйської колегiї. В указi говорилося, що оскiльки в судах, збираннi податкiв i взагалi в управлiннi Гетьманщини багато непорядкiв, цар наказав заснувати колегiю iз шести офiцерiв росiйських полкiв на чолi з президентом – бригадиром Степаном Вiльямiновим. Колегiя ставала вищим судовим i контролюючим органом краю.
Пiсля смертi Скоропадського цар не дозволив обрати нового гетьмана, а доручив управлiння Павлу Полуботку (1722 – 1724 рр.). Одночасно приїхав до Глухова бригадир Вiльямiнов i сформував Малоросiйську колегiю. Так постали два уряди: Генеральна Вiйськова Канцелярiя з наказним гетьманом Полуботком та Колегiя з Вiльямiновим, i мiж ними почалася боротьба.
посилений тиск на полкову й сотенну адмiнiстрацiю. У Стародуб, Чернiгiв, Переяслав i Полтаву були призначенi царськi коменданти, задля контролю за дiяльнiстю полковникiв i полкової старшини. Дiйшло до того, що царський уряд став призначати полковниками козацьких полкiв росiйських та iноземних офiцерiв (Толстого, Богданова, Милорадовича та iн.).
Належить вiдзначити, що Малоросiйська колегiя, Вiльямiнов, царськi офiцери, посилюючи гноблення українського народу, зачiпали й життєвi iнтереси козацької старшини. Наказний гетьман Павло Полуботок i верхiвка старшини не раз зверталися до царя з проханням дозволити обрати нового гетьмана, лiквiдувати Колегiю, заведенi нею податки та iншi обмеження.
Дiяльнiсть Полуботка обурила Петра. Вiн наказав заарештувати Полуботка й частину старшини, що пiдписала петицiю до царя про вибори гетьмана. 18 грудня 1724 р. у Петропавловськiй фортецi Полуботок помер. А 28 сiчня 1725 р. помер Петро І.
В пам'ятi українського народу П. Полуботок залишився як один з улюблених героїв, який боронив українську автономiю i заплатив за неї життям. Пiсля смертi Полуботка, а потiм i Петра, гетьмана не було, Лiвобережною Україною управляла Малоросiйська колегiя, що пiдлягала Сенатовi й царицi Катеринi І.
У цiлому царський уряд i далi продовжував полiтику поступового обмеження автономiї України, а потiм i її повної лiквiдацiї. Але це робилося не одразу, з деякими вiдступами, бо росiйськiй державi у XVIIIст. доводилося вести тривалi вiйни з Туреччиною, Кримським ханством, Польщею. Україна в цих вiйнах була найближчим плацдармом i тилом росiйських вiйськ, забезпечувала їх квартирами, провiантом, фуражем, транспортом. У бойових дiях брали участь i українськi козаки. Через це царський уряд змушений був враховувати настрої старшини i населення i часом йти на деякi поступки.
Пiсля смертi Катерини І престол перейшов до Петра II. Негайно було скасовано податки, накладенi на маєтки Колегiєю, вiдкликано Вiльямiнова до Петербургу i дозволено обрати гетьмана. Малоросiйська колегiя була лiквiдована. Україна з вiдання сенату була передана в Колегiю Закордонних справ.
Часткове повернення Українi її прав i свобод були нiчим iншим, як тактичним вiдступом, своєрiдною реакцiєю на змiну полiтичної кон'юнктури, стратегiчний же наступ не припинявся. Про це свiдчить такий факт: у 1728 р. в день коронацiї Петра IIновий гетьман Д. Апостол (1728 – 1734 рр.) подав петицiю про повернення Українi старих прав. Вiдповiддю царя були так званi «Решительние пункты», згiдно з якими гетьман не мав права вести дипломатичнi переговори; генеральну старшину та полковникiв затверджував цар; для контролю за фiнансами вводилися посади двох пiдскарбiїв — росiянина та українця; мито за товари, якi ввозилися до України, мало йти в царську казну та iн.
уряду» (1734 – 1750). До нього входило шiсть осiб: троє росiян та троє українцiв. На чолi правлiння стояв князь О. Шаховський. Характерними рисами цього перiоду були свавiльне втручання у всi сфери суспiльного життя росiйських чиновникiв, русифiкацiя українського населення, терор «Таємної канцелярiї». Таким чином, знову суспiльне життя України перебувало пiд контролем росiйської сторони.
2. Остаточна лiквiдацiя царизмом української автономiї
У 1750 р. останнiм гетьманом України став брат фаворита нової iмператрицi Єлизавети – К. Розумовський (1750 – 1764 рр.). Росiйський уряд уповiльнив, але не припинив свого наступу на українську автономiю. Крiм старих традицiйних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з iноземними державами, росiйська сторона призначала полковникiв та iн.) у цей час з’явилася низка нових: у 1754 р. було лiквiдовано митний кордон мiж Гетьманщиною та Росiєю, а гетьману наказано складати фiнансовi звiти росiйському уряду; у 1761 р. Київ назавжди перейшов пiд пряме iмперське правлiння.
Проте можна погодитися з iсториком О. Субтельним, що «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осiнь» своєї автономiї». Було проведено судову реформу, внаслiдок якої Гетьманщину подiлено на 20 повiтiв, кожен з яких мав власний суд. К. Розумовський пiшов назустiч старшинi i у 1760 – 1761 рр. заборонив переходи селян без письмової згоди пана, почав скликати з’їзди старшини – Генеральнi Збори, якi мали тенденцiю до перетворення у шляхетський парламент на зразок польського сейму. Була проведена певна модернiзацiя вiйська: удосконалено артилерiю, введено однакове озброєння та унiформу. К. Розумовський мав плани вiдкрити у Батуринi унiверситет.
видано царський манiфест про лiквiдацiю гетьманства. В Лiвобережнiй Українi царський уряд створив Малоросiйське генерал-губернаторство. Для управлiння цiєю територiєю було створено Другу Малоросiйську колегiю, яка складалася з 4 росiян та 4 українцiв. Президентом колегiї став малоросiйський генерал-губернатор граф П. Рум’янцев.
Треба вiдмiтити, що було взято жорсткий курс на централiзацiю та русифiкацiю. У «Секретном наставлении» Рум’янцеву, Катерина наказувала вести лiнiю на повну лiквiдацiю всiх залишкiв автономiї в Українi, маючи при цьому «вовчi зуби й лисячий хвiст». У 1765 р. уряд лiквiдував слобiдськi козацькi полки й замiсть них створив регулярнi гусарськi полки. Козаки офiцiйно почали називатися вiйськовими обивателями. На землях Слобiдської України була утворена Слобiдсько-Українська губернiя на чолi з царськими урядовцями.
У 1764 р. за розпорядженням уряду було утворено Новоросiйську губернiю (центр м. Кременчук), яка складалася з двох провiнцiй: Єлизаветинської – на правому березi Днiпра, i Катеринославської – на лiвому березi. Провiнцiї подiлялися на полки, що були одночасно i вiйськовими, i адмiнiстративно-територiальними одиницями. Усi козаки, якi жили тут, i частина лiвобережних козакiв ставали солдатами й прирiвнювались до селян – вiйськових поселенцiв.
ж були утворенi Харкiвське та Катеринославське намiсництва. Скрiзь була заведена єдина для всiєї Росiйської iмперiї система адмiнiстрацiї.
У 1782 р. вийшов указ царської Вiйськової колегiї про лiквiдацiю українських козацьких полкiв i створення замiсть них регулярних карабiнерних полкiв за росiйським зразком. У 1783 р. було юридично оформлене крiпацтво. Катерина II в 1785 р. видала «Жалованую грамоту дворянству», згiдно з якою українська знать звiльнялася вiд вiйськової служби та урiвнювалася в правах з росiйським дворянством.
Отже, тотальний наступ росiйського царату на українськi землi у XYIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцiй централiзацiї, унiфiкацiї, русифiкацiї; цiлеспрямованим розколом українського суспiльства; хижацькою експлуатацiєю людських та матерiальних ресурсiв українських земель.
3. Заселення Пiвденної України
загрози i забезпечення мiцної оборони пiвденних українських i росiйських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього – до Середземномор'я i Європи, постiйно вимагав також розвиток економiки, iнтереси розширення торгiвлi.
Пiдбурювана англiйськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала вiйну проти Росiї. Росiйська армiя здобула ряд перемог, що змусило Туреччину пiдписати 10 липня 1774 р., мирний договiр. Вихiд у Чорне море був здобутий. Росiйськi торговi суда тепер могли вiльно проходити через Босфор i Дарданелли. Туреччина визнала незалежнiсть Кримського ханства.
8 квiтня 1783 р. Катерина IIпiдписала манiфест, який оповiщав, що пiвострiв Кримський, пiвострiв Тамань, вся кубанська сторона «прийнятi пiд державу Всеросiйську». Назавжди припинилися спустошливi турецько-татарськi набiги на пiвденнi українськi й росiйськi землi, швидше стали розвиватися продуктивнi сили Пiвдня.
Слiд також вiдзначити, що пiсля лiквiдацiї Запорiзької Сiчi i вiдвоювання Чорноморського узбережжя, царський уряд став роздавати землi Пiвденної України росiйським i українським помiщикам, урядовцям, офiцерам. Всього протягом 9 рокiв – вiд 1795 до 1784 рр. помiщикам було роздано 4,5 млн. десятин землi. Цi свої володiння помiщики заселяли головним чином втiкачами з рiзних мiсць. Основну роль вiдiгравала народна колонiзацiя – переселення на пiвдень з рiзних мiсць селян, козакiв, мiщан. Основний потiк поселенцiв йшов з Правобережжя; поселялися i втiкачi з Лiвобережної України та росiйських губернiй; i, нарештi, переселенцi, яким уряд давав офiцiйний дозвiл на переселення i яких надiляв землею. Водночас сюди йшли й iноземнi колонiсти, якi втiкали вiд гнiту Туреччини i Австрiї (болгари, греки, серби, молдовани та iн.).
На основi рескрипту Катерини IIвiд 9 березня 1778 р. «О переселении всех христиан на территорию южнорусской деревни» О. Суворов за кiлька днiв виселив з Криму в пiвденну Україну на береги Азовського моря 32 тис. осiб чоловiчої статi – грекiв та вiрмен.
Пiвденна Україна швидко заселялася. Разом з виникненням багатьох сiл закладалися також мiста, зокрема такi, як Олександрiвськ (1770 р.), Катеринослав (1776 р.), Херсон (1778 р.), Марiуполь (1779 р.), Миколаїв (1789 р.). Розбудовувалося стародавнє поселення, назване у 1783 р. Одесою.
На пiвднi, в степах України, швидко розвивалося сiльське господарство, зокрема тваринництво. Помiщики переходили до iнтенсивних способiв господарства, заводили багатопiльну систему, тонкорунних овець – мериносiв тощо. Засновувалися також промисловi пiдприємства, i передусiм тi, якi задовольняли вiйськовi потреби i якi належали казнi: ливарний завод у Миколаєвi (гармати та ядра), Луганський чавунно-ливарний завод, верфi в Миколаєвi i Херсонi, якi будували вiйськовi кораблi i торговi суда.
Треба звернути особливу увагу на те, що визволення вiд турецько-татарського гноблення пiвденних земель мало велике значення. Назавжди було покiнчено з постiйною небезпекою агресiї. Через морськi порти розгорталася торгiвля з Пiвденною i Захiдною Європою та схiдними країнами. Все це сприяло бiльш швидкому економiчному розвитку України.
4. Три подiли Польщi та доля українських земель
Пiсля першого розподiлу Польщi (1772 р.) до складу Австрiйськiй iмперiї були включенi Галичина,частина Волинi i Подiлля. Пiсля другого подiлу Польщi (1793 р.) до Росiйської iмперiї перейшла Правобережна Україна (Київщина, Схiдна Волинь, Подiлля, Брацлавщина). Пiсля третього подiлу (1795 р.) – пiд владу Росiї вiдiйшла Захiдна Волинь. Польська держава перестала iснувати. Незабаром на Правобережжi було утворено Київську, Подiльську та Волинську губернiї.
православної церкви сприяли консолiдацiї української нацiї. Однак наприкiнцi XYIII ст. автономiї Лiвобережжя вже не iснувало, i тому Правобережжя з-пiд влади одного iноземного уряду потрапило пiд владу iншого, що не могло забезпечити повноцiнний, динамiчний розвиток краю.
Наприкiнцi XVIII ст. захiдноукраїнськi землi також зазнали суттєвих змiн. Австрiйськi Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. осiб, з яких близько 2 млн. – складали українцi.
Австрiя дiстала Галичину в станi занепаду. Вiйни, росiйська окупацiя довели країну до зубожiння. Мiське населення занепало одночасно з занепадом торгiвлi та промисловостi. Селянство страждало пiд гнiтом крiпацтва. Хлiборобство мало екстенсивний характер. Ремiсництво ледве животiло.
Галичина разом з частиною польських земель була видiлена в окремий коронний край — «королiвство Галiцiї i Лодомерiї (Володимирiї) з центром у Львовi. Схiдний кордон нового краю пролiг по р. Збруч, яка стала бiльш на пiвтора столiття символом розчленованостi українського народу двома iмперiями. В адмiнiстративному вiдношеннi «королiвство» було подiлено спочатку на 6 округiв, до складу яких входило 59 дистриктiв. У 1780 – 86 рр. було запроваджено новий подiл, згiдно з яким налiчувалось вже 18 округiв, з них 12 становили українську частину краю — Схiдну Галичину. На чолi Галичини стояв губернатор, призначений Вiднем.
з навчанням українською мовою, трикласнi та чотирикласнi – з викладанням нiмецькою мовою. У 1784 р. у Львовi створено унiверситет з чотирма факультетами, а в 1787 р. вiдкрито окремий богословський факультет для українських студентiв з викладанням українською мовою.
Треба знати, що австрiйський уряд значну увагу придiлив на впорядкування економiчних та соцiальних вiдносин. У 1782 роцi було видано наказ для Галичини, яким обмежувалося право панiв над селянами: селяни дiстали право одружуватися без згоди пана, вiддавати дiтей до шкiл, шукати заробiтку де завгодно. Було введено також нове оподаткування – 70% прибутку з працi йшло селяниновi, 18% – державi i 12% – пановi. Нажаль, пiсля смертi Йосифа IIнаступники його не дбали про долю селян. Все ж таки цi реформи багато зробили для морального пiднесення українцiв, дали надiю на краще життя, розбудили енергiю для боротьби за майбутнє.
У 1774 р. Австрiя прилучила до себе пiвнiчну частину Молдавiї з мiстами: Чернiвцями, Серетом i Сугавою. Деякий час Буковина управлялася вiйськовою владою, але у 1786 р. її приєднали до Галичини, i так перебувала вона до 1848 р., коли її вiдокремили в окрему провiнцiю.
З перших часiв австрiйської влади почалася iнтенсивна iммiграцiя до Буковини румунiв iз Молдавiї та Семигороду. Вона сприяла тому, що в австрiйцiв склалося уявлення, нiби Буковина взагалi є румунською країною (тут було 69% українцiв), в школах цього краю почали впроваджувати румунську мову. Все це мало негативнi наслiдки для українцiв.
У XVIIIст. для Закарпаття було добою вiдносного спокою. Правлiння Марiї Терезiї та Йосифа IIпозначилися пiльгами для селян: у 1766 р. була обмежена панщина, а у 1785 р. – скасовано пiдданство селян. Проте, пiсля смертi Йосифа II, його наступник Леопольд вiдновив крiпацтво. Посилення панщини викликало рух опришкiв, якi громили помiщицькi садиби.
Разом з тим, треба пiдкреслити, що у багатонацiональнiй Австрiйськiй iмперiї жодна нацiя не мала абсолютної бiльшостi, тому жодна культура не могла стати пануючою (на вiдмiну вiд Росiї). Тому, захоплюючи новi землi, Габсбурги не змiнювали традицiйних форм влади на мiсцях. Це вiдбувалося тому, що iмперiя не хотiла провокувати опiр i тому, що їй бракувало сильних i централiзованих установ.
не мали доступу до полiтичної влади через вiдсутнiсть дворянства. Українцi лишалися також поза сфери торгiвлi i промисловостi. Шляхта складалася з полякiв i наприкiнцi XVIII ст. становила 3,4 % провiнцiї. Бiльшiсть захiдних українцiв складали селяни-крiпаки (панщина досягала 5-6 днiв на тиждень). Виразну соцiальну групу, яка наближалася до елiти, становило греко-католицьке духовенство.
Етнiчний склад населення Захiдної України був доволi строкатим. Основну його масу становили українцi, поряд з ними жили чималi етнiчнi групи полякiв, румун, угорцiв, євреїв. Адмiнiстративне поєднання етнiчно змiшаних територiй згодом породило чимало складних проблем.
Отже, наприкiнцi XYIII ст. Україна знову була подiлена мiж iноземними державами – Росiйською та Австрiйською iмперiями, що поглибило особливостi полiтичного, соцiально-економiчного, культурного та релiгiйного розвитку її окремих регiонiв. Бiльша частина українських земель знаходилася у складi Росiйської iмперiї.
Понятiйний апарат
Інкорпорацiя — включення в свiй склад, приєднання.
Малоросiйський приказ –центральна установа Росiйської держави, створена у 1663 р. для контролю над дiяльнiстю гетьманського уряду Лiвобережної України (т. з. Гетьманщиною). Лiквiдовано у 1722 р. Замiсть М. П. було створено Малоросiйську колегiю.
Малоросiя – назва України в офiцiйних актах царської Росiї та росiйськiй дворянськiй iсторiографiї, яка вiдбивала великодержавну полiтику царизму.
1711 р. поселилася в урочищi Олешки на Кардашинському лиманi Днiпра, де й утворила Сiч, яка в лiтературi дiстала назву Олешкiвської (проiснувала до 1734 р.). В цьому роцi царський уряд дав офiцiйний дозвiл на повернення запорожцiв у межi Росiйської держави. Була заснована нова Сiч.
«Ревiзька душа» – одиниця облiку податного населення Росiйської iмперiї у XVIIІ – першiй половинi ХІХ ст. Пiд час ревiзiй складалися т. з. ревiзькi казки (списки). Особи внесенi до ревiзьких казок, дiставали назву «ревiзьких душ».
Слобiдська Україна – iсторико-географiчна область (XVII – XVIII ст.) у складi Росiйської держави. До С. У. входила територiя теперiшнiх Харкiвської i частина Сумської, Донецької, Луганської, Воронезької, Курської областей. З 30-х рокiв XVII ст. її почали заселяти українськi селяни i козаки з Правобережжя та Лiвобережжя. Українськi переселенцi засновували слободи (звiдси назва «Слобiдська Україна»). Були сформованi Острозький, Охтирський, Сумський, Харкiвський та Ізюмський (1685 р.) слобiдськi козацькi полки, якi були пiдпорядкованi царському урядовi.
1. Аркас М. Історiя України-Русi. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.
2. Бойко О. Д. Історiя України: Посiбник. – К.: Вид. центр «Академiя», 2009. – С. 105 – 147.
3. Борисенко В. Й. Курс української iсторiї. – К.: Либiдь, 2007. – С. 108 – 162.
5. Історiя України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В. А. Смолiя. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.
6. Історiя України в особах (Редкол.: Войцехiвська І. та iн.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.
7. Полiтична iсторiя України: Посiбник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академiя», 2008. – С. 81 – 99.
8. Полонська-Василенко Н. Історiя України: У 2-х т. – К.: Либiдь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.
Семененко В. И., Радченко А. А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128
| 
