Ідеологiя i культура Вавiлона
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
КРАСНОДОНЬСЬКИЙ ПРОМИСЛОВО ЄКОНОМІЧНІЙ КОЛЕДЖ
РЕФЕРАТ: Ідеологiя i культура Вавилона
Студента групи 1ОКІС-09
Краснодон
2009
Змiст
1) Ідеологiя i культура Вавилону, вавилонська релiгiя;
2) Писемнiсть i лiтература;
3) Розвиток науки;
4) Список лiтератури.
Вавiлонське рабовласницьке суспiльство, будучи спадкоємцем стародавнього Шумеру, сприйняло та досягнення його культури. У свою чергу вавiлонська культура впливала на культурний розвиток сучасних їй народiв Передньої Азiї i навiть далекого Єгипту. Чимало її досягнень увiйшло згодом до складу культури стародавнiх грекiв та iнших народiв Європи i Азiї. Величезне iсторичне значення вавiлонської культури визначається позитивними досягненнями науки i мистецтва. Цi досягнення були великi, незважаючи на те, що характер вавiлонської культури значною мiрою визначався релiгiйної iдеологiєю. Вавилонська релiгiя нав'язувала людинi iдею його безсилля перед надприродними силами, якi, на вавiлонським вiруваннями, навiки встановили свiтовий порядок та iснував суспiльний лад; вона заважала справжнього пiзнання свiту i перешкоджала активного впливу людини на навколишнiй свiт.
Старi боги шумеро-аккадського пантеону зберiгали своє значення i в релiгiї Вавiлонiї, але релiгiйнi погляди значно ускладнилися.
Успадкований вiд глибокої давнини культ вмираючого i воскресає бога рослинностi мав широке поширення. Уособленням вмирає i знову воскресає рослинностi був бог Таммуза (Думузi)-коханий богинi Іштар.
Важливим божеством був бог грози i дощу - Адад (у шумерiв Ішкура), шанований особливо в бiльш пiвнiчних районах, де вiдому роль для землеробства грало зрошення дощовими водами ( "води Ад'ада").
У Вавiлонiї шанувався ряд мiсцевих богiв, ототожненою з небесними свiтилами. Важливу роль грали божества Сонця i Мiсяця - Шамаш i Син. Іштар, вiдповiдну шумерської Інанна, богинi Урука, уособлювала планета
"пророк"), шанований в сусiднiй з Вавилоном Борсиппi, зiставлявся з планетою Меркурiєм. Нарештi, з планетою Сатурном пiдтверджено Нiнурта, бог вдалої вiйни. Бог Мардук ототожнювався з найбiльшою планетою-Юпiтером. Сiм головних астральних (зоряних) богiв разом з трiадою - Ану, Бел (Енлiль), Еа - грали найважливiшу роль у релiгiї Вавилона. На честь цих богiв храмовi вежi будувалися або в три поверхи (небо, земля, пiдземна вода) або в сiм (сiм планет). Пережитком шанування вавiлонських астральних богiв є сучасна семиденний тиждень. У деяких захiдноєвропейських мовах назви днiв тижня i в даний час вiдображають iмена семи божеств.
народних мас як священна влада.
про найбагатших жертв, принесених щодня на вiвтарi храмiв. Обожнювання царської влади, навiювання покiрностi богам, i царевi, ставлениковi рабовласницької знатi, були основою культу.
В iсторiї Дворiччя неодноразово висувалося ту чи iншу державу, яке виступало претендентом на панування над своїми сусiдами. Найбiльш успiшним претендентом на панування над усiєю долиною виступив, як вище було показано, Вавилон. Це знайшло своє вiдображення i в тiй ролi, яку став грати Мардук, бог-покровитель Вавилону, в основному мiфi про свiтобудову.
У вавiлонському мiфi про створення свiту (в основу цього мiфу було покладено аналогiчний шумерська мiф), написаному на семи глиняних табличках, розповiдається, що спершу був хаос, водна безодня, що уособлювала у виглядi чудовиська Тiамту. Народились з надр її боги задумали погубити Тiамту, внiсши порядок в хаос. Тiамту, дiзнавшись про цi намiри, вирiшила в свою чергу знищити богiв. Один лише Мардук (у бiльш давньої версiї Енлiль) не злякався її i висловив готовнiсть вступити з нею в боротьбу, але зажадав у разi перемоги над Тiамту повного пiдпорядкування богiв його панування, щоб "неминущим i беззаперечною був би наказ його вуст". Коли боги на своїй радi взяли вимога Мардука, останнiй вступив у двобiй з Тiамту i, вбивши її, створив з її тiла небо з зiрками, землю з рослинами, тваринами i воду з рибами. Завершенням свiтобудови було створення людини, створеного з глини i з кровi одного з богiв, страченого за зраду богам i допомогу Тiамту. Обов'язком людини стало жертвоприношення богам.
Таким є короткий змiст дуже давнього мiфу про створення свiту, обробленого вавiлонським жрецтвом. Полiтична тенденцiя виступає в цiй обробцi чiтко i виразно. Вавилон перемiг, i всi iншi мiста служили йому як найбiльш сильному; належало закрiпити цю перемогу вказiвкою на те, що з початку свiту найпотужнiшим з богiв був Мардук, бог-покровитель Вавилона.
Таким чином, бог Мардук був оголошений царем богiв, але вавiлонськi жерцi в прагненнi возвеличити свого бога не задовольнялися цим. Надалi вони намагалися злити в образi Мардука образи всiх великих богiв Вавiлонiї. Про це свiдчить, зокрема, бiльш пiзнiй релiгiйний текст, що оголошує великих богiв тими чи iншими проявами Мардука: бога вiйни, хвороби i смертi Нерегала - Мардуком сили, бога писемностi Набу - Мардуком мудростi, бога Мiсяця Сина - Мардуком нiчного свiтла i т. д. Особливо ж прагнуло вавiлонське жрецтво включити в образ Мардука популярний образ вмираючого й воскресає бога. Про це свiдчить текст з храмової бiблiотеки мiста Ашшура, присвячений пристрастям Бела-Мардука, його страти i повернення до життя. Вiдповiдно до цього мiфу Бола-Мардука стратять на судилище у пiдземного царства разом з якимось злочинцем. Закривавлений одяг бога очищає богиня, любов якої сильне смертi. Догляд бога в пiдземне царство викликає на землi запеклi смути, дружина Бела-Мардука, "володарка Вавилону", спускається за ним в пiдземне царство, i бог воскресає до нового життя.
свято. У цiй частинi ритуалу новорiчного свята є зародок релiгiйної драми. Мiф про вмирання i пожвавлення природи складає основу i вавилонського мiфу про сходження богинi. Іштар у "країну без повернення", тобто у царство мертвих. У цьому мiфi, також переробленому з шумерського, що дiйшов до нас у прекрасному вiршованому викладi, що дiє силою виступає жiноче начало - богиня Іштар, богиня любовi i родючостi, а також її жорстока противниця богиня Ерешкiгаль. У цьому не можна не бачити деяких пережиткiв уявлень часу панування материнського роду.
Потужним засобом впливу жрецтва на народнi маси була магiя. Шляхом магiчних формул жерцi-заклинателi "рятували" людей вiд хвороб i нещасть, "викликаних" злими духами, вiдьмами та чаклунами. Жерцi-провiсники нiбито вiщували своїм мистецтвом людинi майбутню бiду i намагалися запобiгти її за допомогою чаклунства. Прорiкання давалися на пiдставi польоту птахiв, сходу i заходу небесних свiтил (астрологiя), за формою печiнки вiвцi i т. д. Вавiлонськi заклинання i прорiкання зробили великий вплив на релiгiю сусiднiх країн, а за допомогою хетiв - i на грецьку релiгiю. Античний ж свiт передав багато елементiв з вавiлонської магiї та середньовiчнiй Європi.
Писемнiсть i лiтература
Писемнiсть вавiлонян, успадкована ними вiд шумерiв, була добре розвиненою клинописом, пристосованої до особливостей семiтського аккадського мови. Ця мова в II тисячолiттi до н. е.. став загальновизнаним мовою дипломатичного листування. Вавiлонську клинопис вивчали навiть в Писцовой школах далекого Єгипту. Клинописом написанi численнi документи, релiгiйнi тексти, оповiдi.
для вавiлонської лiтератури того часу є наполегливе пiдкреслення слабкостi людини та обмеженостi його можливостей, проповiдь смирення i покiрностi людини порядкiв, встановленим самими богами, i влада обожнюємо царiв. Пiддавалися обробцi i пристосовувались до нових успiння стародавнi мiфи i перекази, на кшталт згадуваних вже ранiше мiфiв про створення свiту, про сходження богинi Іштар у царство мертвих i iн
Обробцi пiддалися також шумерськi оповiдi про Гiльгамеша. Можливо, що саме до цього часу були зведенi в єдиний епос ранiше iснували розрiзненi перекази про Гiльгамеша, хоча деякi дослiдники вiдносять створення цiєї епiчної поеми ще до кiнця III тисячолiття. Вавилонська обробка позначилася, зокрема, в трактуваннi образу головного героя епосу.
Змiст епосу про Гiльгамеша в тому виглядi, в якому вiн був написаний на акадськiй мовою, таке: Гiльгамеш, цар Урука, не знаходячи застосування своїм могутнiм силам, пригнiчує мешканцiв Урука. Почувши їх молитви, боги створюють первiсної людини - героя Енкiду, що живе зi звiрами. Енкiду було призначено стати одним Гiльгамеша i направити його сили на здiйснення подвигiв, корисних людям. Спокушений любов'ю до жiнки, Енкiду повинен був порвати свою колишню тiсний зв'язок з природою i прибув в Урук, де, помiрятися силами з Гiльгамеша, став його другом. Друзi здiйснюють ряд подвигiв на користь людям, у тому числi вбивають зберiгача кедрiв, чудовисько Хумбабу (по-шумерських - Хуваву). Потiм Гiльгамеш пропонує свою любов богиня Іштар, але той вiдкидає її i, разом з 'Енкiду, вбиває послав проти них богинею жахливого бика. При цьому Енкiду завдає тяжка образа богинi i за це повинен померти.
Перед Гiльгамеша постає питання про смертнiсть людей. Незважаючи на умовляння богiв i людей, незважаючи на величезнi перешкоди, вiн робить подорож на край свiту, де знаходиться пережив потоп герой Утнапiштiм (Зiусудра). Той розповiдає йому iсторiю потопу i свого порятунку, але запевняє Гiльгамеша, що вiчного життя для людини бути не може. Тим не менш, вiн допомагає Гiльгамеш знайти чарiвне рослина, що звiльняє людину вiд старостi. Гiльгамеш вирiшує роздiлити його зi своїм народом, але на зворотному шляху рослина викрадає змiя. Поема спочатку закiнчувалася похвалою мудрецiв, що побудували стародавнi стiни Урука i тим якi створили вiчну цiннiсть.
поеми був доданий переклад пройнятої релiгiйним духом шумерської пiснi про те, як Гiльгамеш викликав iз пекла дух Енкiду i той розповiв йому про сумну долю мертвих, якi страждають вiд голоду i спраги. Ця доля кiлька полегшується нiбито лише виконанням вiдповiдних поховальних обрядiв i приношенням жертв.
В. К. Шiлейко з повним урахуванням розмiру оригiналу:Про побачивши все до краю свiту,
1. Про проникний все, що приходить на все.
2. Вiн прочитав сукупно Усе Писання,
3. Глибину премудростi всiх кнiгочетов.
5. І вiн принiс звiстку про днi до потопу.
6. Далеким шляхом вiн ходив, але втомився i повернувся,
У вавiлонської лiтературi з'являються зачатки драми у формi релiгiйних мiстерiй, а також лiрики, елементи якої ми знаходимо i рiзних гiмнах, молитвах i т. д. Нам вiдомо, що iснувала i свiтська лiрика, але зразки її не дiйшли до нас.
Розвиток науки
досягти в храмових школах Вавiлонiї найбiльших успiхiв. В одному питаннi вавiлонська математична наука стояла навiть трохи вище пiзнiшiй давньогрецької, а саме в питаннi написання всiх мислимих чисел мiнiмальною кiлькiстю цифрових знакiв. У вавилонськiй математицi, як i в сучаснiй, був здiйснений принцип, згiдно з яким одна й та сама цифра має рiзну числову значущiсть в залежностi вiд мiсця, займаного нею в числовому контекстi (позицiйна система). Однак у Вавiлонiї, спадкоємицi культури Шумеру, числова система лежала не на десяткового основi, а на Шiстдесяткова. Вавилонська числова система продовжує жити i в наш час у розподiлi години на 60 хвилин, хвилини на 60 секунд, а також у розподiлi колу на 360 градусiв.
Вавiлонськi писарi вирiшували планiметричних завдання, використовуючи властивостi прямокутних трикутникiв, сформульованi згодом i виглядi так званої теореми Пiфагора, а в стереометрiї вирiшували таку складну задачу, як вимiрювання об'єму усiченої пiрамiди. Доведено, що вавилонськi математики були основоположниками алгебри, оскiльки вони вирiшували у деяких випадках рiвняння з трьома невiдомими. Вони могли також у рядi випадкiв використовувати не тiльки квадратнi, а й кубiчнi коренi. У визначеннi числа ПІ, тобто вiдносини окружностi до дiаметру, вавiлоняни користувалися лише грубим наближенням, визначивши ПІ числом "три". У вирiшеннi даного питання вавiлонська математика стоїть нижче єгипетської, якiй вдалося досягти бiльш точного наближення (3,16).
Внаслiдок потреб високорозвиненого iригацiйного землеробства поряд з математикою у Вавiлонiї великих успiхiв досягла i астрономiя. Основи зоряної карти в тiй мiрi, в якiй вона може бути встановлена без застосування телескопа, були створенi у Вавiлонiї i, ймовiрно, через Хетське суспiльство переданi європейським країнам Середземномор'я. У своєму подальшому розвитку вавiлонська астрономiя мала значний вплив на грецьку науку. Але вавiлонська астрономiя не змогла вiдiрватися вiд тих релiгiйних поглядiв, якi пiдкоряли собi вивчення в той час будь-якого конкретного явища навколишнього свiту. Вавилонська астрономiя була тiсно пов'язана з астрологiєю, i мiж ними важко провести чiтке розмежування.
Медицина i хiмiя були переплетенi з магiєю. Ретельно розробленi чаклунськi дiї супроводжували, наприклад, виготовлення плавильної печi, установки її i роботи на нiй. Нашi вiдомостi про вавiлонської хiмiї, на жаль, ще обмеженi внаслiдок труднощi розумiння вiдповiдних клинописних текстiв, часто навмисно, в магiчних цiлях, затемнює стародавнiми писарiв.
Екологiя, ботанiка i мiнералогiя знайшли своє вiдображення в одних лише довгих списках назв тварин, рослин i камiння. Втiм, цi списки можуть бути вiднесенi швидше до фiлологiчних довiдникiв, якими були настiльки багатi Писцовой школи Вавiлонiї, звертають бiльше уваги на вивчення мови, її словникового складу та граматики.
Інтерес до проблем мови в значнiй мiрi був зумовлений тим, що у вавiлонських жерцiв вимерлий на той час шумерська мова продовжував грати роль священного мови. Крiм того, без знання шумерського мови не можна було правильно застосовувати для аккадського мови писемнiсть, що склалася спочатку на основi шумерського мови. Тому вавiлонськi писарi були поставленi в необхiднiсть вивчати разом зi своїм, аккадських мовою ще й другий, далекий їм мову. Це вивчення змушувало їх бiльш свiдомо ставитися i до своєї рiдної мови. Поряд зi словниковим складом вавiлоняни стали вперше вивчати i граматику.
Меншi досягнення, нiж мовознавство, має вавiлонська iсторiографiя. Кiлька хронiк свiдчать лише про зачатки iсторичних знань.
Серед пам'ятникiв вавiлонської лiтератури до нас дiйшли твори, в яких можна знайти зачатки фiлософської думки. Деякi твори такого роду стоять пiд безпосереднiм впливом традицiйної релiгiйної iдеологiї. Проповiдь беззаперечної покори перед волею всесильних богiв, навiювання людям обов'язку працювати на богiв i царiв i виправдання духовного рабства - така думка подiбних творiв. Наприклад, так звана "Поема про безневинний страждальцiв" порушує питання про причини людських страждань i вiдповiдає, що постачає цi причини неможливо, бо "хто знайде задум богiв на небi?".
Про наявнiсть у вавiлонському суспiльствi течiї, що знаменує собою певний вiдхiд вiд традицiйного релiгiйного свiтогляду, свiдчить чудовий лiтературний пам'ятник, вiдомий пiд назвою "Дiалогу мiж паном i рабом". У цьому творi пан, розмовляючи зi своїм рабом, висловлює одне за одним рiзнi побажання, а раб схвалює кожне з цих бажань свого господаря. Коли ж останнiй вiдмовляється вiд свого бажання, то раб i тут погоджується з ним, наводячи при цьому вагомi аргументи i на користь вiдмови. Тим самим доводилася марнiсть усiх сподiвань, а думки пана: його надiї на милiсть паря, надiї знайти забуття у бенкетi або в любовi до жiнки, надiї на порятунок за допомогою магiї, молитви або жертви. Безцiльно слiдувати звичайним приписами чесноти, бо смерть усiх зрiвнює, як стверджує раб, звертаючись до свого пана: "Подимiсь на пагорби зруйнованих мiст, пройдися по руїнах старовини i подивися на черепи людей, що жили давно i недавно: хто з них був злим, i хто з них був добрим? ". Дiалог закапчiвается твердженням, що пан, який побажав убити свого раба, переживе його всього лише на "три днi".
Список Лiтератури
1. Авдиев В. И. История Древнего Востока. М., 1970.
2. Алиев И. История Мидии. Баку, 1960.
3. Аммиан Марцеллин. Римская история, С. -Пб.: Алетейя, 1996.
4. Андерсон Р. История вымерших цивилизаций Востока. М., 1898.
6. Белявский В. А. Вавилон легендарный и Вавилон исторический. М., 1971.
7. Бибби Д. Путешествие в Дильмун. М.: Наука, 1984.
9. Бикерман Э. Хронология Древнего мира. М.: Наука, 1975.
10. Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. К., 1982.
11. Бреньес Бурхард. От Шанидара до Аккада. М.: Наука, 1976.
13. Брокгауз, Ефрон. Малый энциклопедический словарь. Т. 1-4, С. -Пб., 1910.
14. Васильев Л. С. История религий Востока. М.: Высшая школа, 1988.
15. Васильев Л. С. История Востока. В 2 Т. М.: Высшая школа, 1993.
16. Вейс Г. История цивилизации. В 3 т. М.: Эксмо-Пресс, 1998.
17. Всемирная история. В 24 т. Мн.: Литература, 1996.
18. Всемирная история. В 10 т. М.: Мысль, 1955.
19. Волкославский Р. Н. О библейских пророках и судьбах истории. Заокский. Джерело життя. 1996.
21. Геллей Г. Библейский справочник. - С. -Пб.: Библия для всех, 1996.
22. Геродот. История. В 9 кн. М.: Ладомир, 1999.
23. Гиббон Э. Закат и падение Римской империи. В 7 т. М.: Терра, 1997.
25. Грантовский Э. А. Иран и иранцы до Ахеменидов. М.: Восточная литература, 1998.
26. Дандамаев М. А. Политическая история Ахеменидской державы. М.: Наука, 1985.
27. Дандамаев М. А. Иран при первых Ахеменидах. М., 1963.
28. Дандамаев М. А. Рабство в Вавилонии 7—4 вв. до н. э. М., 1974.
29. Дандамаев М. А. Вавилонские писцы. М., 1983.
30. Дройзен И. История эллинизма. В 3 т. Ростов-на-Дону: Феникс, 1995.
31. Дубнов С. М. Краткая история евреев. С. -Пб., 1912.
32. Дукан Ж. Стенание земли. Заокский. Джерело життя. К., 1995.
34. Дьяконов И. М. История Мидии от древнейших времен до конца 4 в. до н. э. М. -Л., 1956.
35. Иегер О. Всемирная история. В 4 т. С. -Пб., 1910.
37. Иордан. О происхождении и деянии гетов. С. -Пб.: Алетейя, 1997.
38. Иосиф Флавий. Иудейские древности. В 2 т. Мн.: Беларусь, 1994.
39. Иосиф Флавий. Иудейская война. Мн.: Беларусь, 1991.
40. История Востока. М.: Восточная литература; РАН. Т. 1. 1997.
41. История Древнего мира. В 3 т. / Под ред. И. М. Дьяконова. М.: Наука; ГРВЛ, 1983.
42. История Древнего Востока / Под ред. В. И. Кузищина. М.: Высшая школа, 1988.
43. Исчезнувшие цивилизации. Помпеи: сгинувший город: Энциклопедия. М.: Терра, 1997.
44. Исчезнувшие цивилизации. Удивительные Эгейские царства : Энциклопедия. М.: Терра, 1997.
45. Исчезнувшие цивилизации. Египет: страна фараонов: Энциклопедия. М.: Терра, 1997.
| 
