Ідеологи українського нацiоналiзму
ВСТУП
РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛІЗМУ ТА УМОВИ ЙОГО РОЗВИТКУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
РОЗДІЛ 2 ІДЕЇ НАЦІОНАЛІЗМУ ТА САМОСТІЙНОСТІ У ТВОРАХ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Вступ
Нашою дорогоцiнною спадщиною, в якiй акумульовано багатовiковий iсторичний досвiд українського народу в усiх сферах життєдiяльностi, являє собою iсторiя України. Цей багатющий досвiд епохальних звершень українського народу є великим надбанням нашої країни.
роздiл 1 поняття нацiоналiзму та умови його розвитку на українських землях
Нацiоналiзм — свiтоглядний принцип, найбiльшою мiрою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на нацiю.
Головною в нацiоналiзмi є iдея державностi та незалежностi, самостiйностi. Але держава — не самоцiль, а форма й засiб органiзацiї повноцiнного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тiльки корiнний етнос, а й усi етнiчнi меншини [7].
Український нацiоналiзм значною мiрою став продуктом зовнiшнiх впливiв, результатом складної взаємодiї i взаємного проникнення iнших iдеологiй, доктрин, свiтоглядiв. Така риса не була притаманною лише українському нацiоналiзмовi, це була загальносвiтова тенденцiя. Зрозумiло, що без наявностi вiдповiдних внутрiшнiх передумов, виникнення українського нацiоналiзму в будь-яких формах також було б неможливим. Проте, саме зовнiшнi чинники i впливи стали тим необхiдним поштовхом, завдяки якому український нацiоналiзм став реальнiстю, перетворився на духовну, iдеологiчну i полiтичну силу.
Український нацiоналiзм не є оригiнальним iнтелектуальним явищем. Елементи загальної доктрини нацiоналiзму були «iмпортованi» у свiдомiсть українських iнтелектуальних елiт наприкiнцi XVIII — на початку XX ст. iз Заходу. Величезний вплив на зрушення в полiтичнiй свiдомостi представникiв українських елiт справили Французька революцiя i вiйна з Наполеоном. Мабуть, центральним елементом цих зрушень була змiна уявлень про народ, який дiстав права носiя суверенiтету [8].
Українське нацiональне вiдродження бере свої початки вiд перших спроб утворення нової лiтературної мови («Енеїда» І. Котляревського, 1798) та боротьби нащадкiв козацької старшини за збереження автономних прав України в Росiйськiй iмперiї. Активiзацiя нацiонального руху привела до утворення Кирило-Мефодiївського Братства (1846—1847), провiднi дiячi якого — Т. Шевченко (1814—1861), П. Кулiш (1819—1897), М. Костамаров (1817—1885) — вiдiграли вирiшальну роль у формуваннi iдеологiї модерного українського нацiоналiзму. В Австрiйськiй iмперiї українське нацiональне вiдродження було пов'язане у першу чергу з дiяльнiстю «Руської Трiйцi» (1830-i рр.), Головної Руської Ради та iнших українських органiзацiй пiд час революцiї 1848.
Термiн «нацiоналiзм» з’являється в українськiй публiцистицi приблизно у 80 – 90-тi роки XIX ст.
Нацiоналiзм в українськiй полiтичнiй термiнологiї пiд кiнець ХІХ ст. було поняттям, яке за суттю вiдповiдало патрiотизму, активнiй нацiональнiй свiдомостi. Але згодом воно зазнало звуження. Подiл українського нацiонального руху на окремi конкуруючi течiї i боротьба мiж ними призводять до iдеологiзацiї i полiтизацiї поняття «нацiоналiзм».
прийняла полiтичну програму, яка поєднувала iдеї соцiалiзму та нацiоналiзму. Радикали переймалися соцiально-економiчними проблемами селянства та всього трудового народу Галичини. У 1890 роцi було утворено першу українську партiю в Галичинi — Русько-українську радикальну партiю (РУРП). Варто особливо вiдзначити, що в iї лавах вперше було сформульовано й полiтично аргументовано постулат самостiйностi України (з ним виступили Ю. Бачинський та В. Будзиновський).
Особливого пожвавлення набуває нацiонально-просвiтницький рух. Ідеї заснованої в 1868 р. народовцями громадянської органiзацiї «Просвiта» набирають широкого розповсюдження, зокрема серед селянства.
З розвитком полiтичних течiй в Галичинi створюється кiлька полiтичних партiй, серед яких, зокрема, Українська нацiонально-демократична партiя, Русько-українських християнський союз, Укранська соцiал-демократична партiя, Руська народна партiя [2].
Липа,
М. Байздренко, М. Базькевич та В. Боровик, а також письменники Б. Грiнченко, М. вороний, публiцист М. Мiхновський. Метою Тарасiвцiв було створення самостiйної соборної Української держави. Але всього через рiк братство було розгромлене полiцiєю.
Заданий Братством Тарасiвцiв напрям дiстав продовження у дiяльностi iнших молодiжних органiзацiй. У 1897 р. у Харковi заходами Д. Антоновича, Л. Мацiєвича та М. Русова виникла студентська група, на основi якої у 1900 р. була створена Революцiйна українська партiя (РУП).
У 1900 р. один з колишнiх «Тарасiвцiв», харкiвський адвокат Микола Мiхновський видав у Львовi брошуру пiд промовистою назвою «Самостiйна Україна». Ця книжка вперше на схiдно-українських землях проголошувала iдеал «єдиної, нероздiльної, вiльної, самостiйної України вiд гiр Карпатських аж по Кавказькi».
Однак на вiдмiну вiд Галичини, де всi українськi партiї перейшли на самостiйницькi позицiї, постулат полiтичної самостiйностi України не прийнявся на схiдноукраїнському грунтi. РУП, яка спочатку прийняла брошуру Мiхновського за свою програму, згодом вiдмовилася вiд неї i перейшла на автономiстсько-федералiстськi позицiї в питаннi самовизначення України. Мiхновський вийшов з РУП i в 1902 р. утворив Українську народну партiю, яка взяла за основу постулат полiтичної самостiйностi, але вона не знайшла багато прихильникiв [2].
зразу у складi двох держав Росiї та Австро-Угорщини. Новий пiслявоєнний полiтичний порядок, який проголосив американський президент В. Вiльсон у «14пунктах» (1918), одним iз основоположних принципiв визнавав право нацiї на самовизначення. Але оскiльки Українськi землi опинилися подiленi навпiл, та одна з частин була в переможеному таборi, то самовизволення нацiї ускладнювалось тиском з боку правлячих держав.
суду й слiдства було знищено. У свою чергу росiйськi окупацiйнi властi по-вандальському нищили все пов'язане з українською культурою, духовнiстю.
половинi XIX ст. Вона стала могутнiм поштовхом для виникнення вiдповiдних поглядiв серед дiячiв українського руху початку столiття [8].
у повоєннiй дiйсностi.
Однi з перших спроб утворення нацiоналiстичних органiзацiї зустрiчаємо у студентських середовищах Галичини й емiграцiї: Група української нацiоналiстичної молодi (Прага), Союз української нацiоналiстичної молодi (Львiв). Нацiоналiстичне забарвлення мала в Галичинi Партiя Нацiональної Роботи та її орган «Заграва» (1923-1924). Її членами були Д. Донцов, Д. Палiїв, В. Кузьмович. Але ця органiзацiя скоро розпалась, а бiльшiсть її членiв перейшла до вiдновленої нацiонал-демократiї (УНДО).
Публiцистом, що найбiльш причетний до кристалiзацiї нацiоналiстичної iдеологiї був Дмитро Донцов iз своєю працею «Нацiоналiзм» (1926).
полiтичний рух вирiс в динамiчну полiтичну силу.
роздiл 2 iдеї нацiоналiзму та самостiйностi у творах миколи мiхновського
Батько Мiхновського був нацiонально свiдомою людиною, нащадком старих козацьких та священицьких родiв i не боявся правити службу в церквi українською мовою (вiн був священником). З дитинства Микола Мiхновський виховувався на шевченкiвському «Кобзарi» i творах Котляревського. За студентських часiв був одним з iнiцiаторiв Братства Тарасiвцiв, яке хоч i розпалось, але встигло закласти основи нацiоналiзму.
У 1900 роцi Мiхновський розпочав полiтичну дiяльнiсть як нацiонал-соцiалiст. Найвiдомiшою його працею стала «Самостiйна Україна» (1900).
«Самостiйна Україна» утверджує принцип боротьби мiж нацiями i потребу створення Нової України: «Одна, єдина, нероздiльна, вiльна, самостiйна Україна вiд Карпатiв аж по Кавказ».
«Самостiйна Україна» стала першою декларацiєю українського нацiоналiзму i програмою Революцiйно української партiї на початку ХХ ст.
Мiхновський висував такi пiдстави прагнення самостiйностi:
«... Коли справедливо, що кожна нацiя з огляду на мiжнароднi вiдносини хоче виливатись у форму незалежної самостiйної держави; коли справедливо, що тiльки держава одноплемiнного нацiонального змiсту може дати своїм членам нiчим не обмежену змогу всестороннього духовного розвитку й осягнення найлiпшого матерiального гаразду; коли справедливо, що пишний розквiт iндивiдуальностi можливий тiльки в державi, для якої плекання iндивiдуальностi є метою, — тодi стане зовсiм зрозумiлим, що державна самостiйнiсть є головна умова iснування нацiї, а державна незалежнiсть є нацiональним iдеалом у сферi мiжнацiональних вiдносин...» [10].
Програмова брошура закiнчувалася наступними визначними словами:
«Усi, хто на цiлiй Українi не з нами, той проти нас. Україна для українцiв, i доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава i перемога — це доля борцiв за Народну справу. Вперед i нехай кожний iз нас пам’ятає, що коли вiн бореться за Народ, то мусить дбати за весь Народ, щоб цiлий Народ не згинув через його необачнiсть. Вперед! Бо нам нi на кого надiятись i нiчого озиратись назад!».
Через розходження полiтичних поглядiв Мiхновський лишає РУП та 1902 року зi своїми однодумцями засновує першу українську суто нацiонал-соцiалiстичну органiзацiю — це Українська Народна Партiя (УНП). УНП вважається першою нацiонал-соцiалiстичною партiєю [1].
iнтелiгенцiї.
УНП дiяла до 1917 р., а пiсля стала основою Української партiї самостiйникiв-соцiалiстiв. Очолив її М. Мiхновський. І ця партiя в революцiйнi роки послiдовно стояла на самостiйницьких, нацiональних позицiях, дотримуючись тих «Десяти заповiдей УНП», що їх ще в 1904 р. склав Мiхновський:
1. Одна, єдина, неподiльна вiд Карпатiв аж до Кавказу Самостiйна, Вiльна, Демократична Україна — Республiка робочих людей — оце нацiональний всеукраїнський iдеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на свiт на те, щоб здiйснити цей iдеал.
2. Усi люди твої браття, але москалi, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.
3. Україна для українцiв! Отже вигонь звiдусiль з України чужинцiв — гнобителiв.
4. Усюди й завсiгди уживай української мови. Хай нi дружина твоя, нi дiти твої не поганять твоєї господи мовою чужинцiв-гнобителiв.
5. Шануй дiячiв рiдного краю, ненавидь його ворогiв, зневажай перевертнiв-вiдступникiв, i добре буде цiлому твоєму народу й тобi.
6. Не вбивай Україну своєю байдужiстю до всенародних iнтересiв.
7. Не зробися ренегатом-вiдступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогiв України.
9. Допомагай своєму земляковi поперед усiх, держись купи.
У цих заповiдях, по сутi, узагальнено багатовiковий досвiд змагань за нацiональну iдею i нацiональний iдеал. «Заповiдi» були надрукованi у брошурi «Справа української iнтелiгенцiї у програмi української народної партiї».
Автор осуджує участь української революцiйної iнтелiгенцiї в росiйському революцiйному русi вiд 1847 до 1897 рр. i стверджує, що ця пiвстолiтня боротьба для українського суспiльства нiякої користi не дала [10].
Мiхновський формує раннє, але суто нацiонал-соцiалiстичне розумiння народної держави, української демократiї i соцiалiзму. Ідеал Мiхновського — це дiйсна українська нацiонал-соцiалiстична демократiя.
Мiхновський вважається iдеологом української самостiйностi. «Головна причина нещастя нашої нацiї, — писав у 1905 р. М. Мiхновський, — брак нацiоналiзму серед широкого загалу її [...]. У нас на Українi нацiоналiзм дуже принизився: наша нацiя, виключаючи небагатьох переважно iз iнтелiгенцiї, — не нацiоналiстична...». Термiн «нацiоналiзм» у даному випадку вживався як вiдповiдник «нацiональної свiдомостi» [8].
У працi «Робiтницька справа в програмi УНП» Мiхновський стверджує:
«Отже органiзування усiх українських робiтникiв в одну нацiональну армiю з метою вигнання з України усiх зайд, хто б вони не були, i захоплення в свої руки усiєї української промисловостi, нацiоналiзацiя її, чи шляхом права, чи шляхом примусу — це становить цiль української народної партiї в сферi робiтницького питання, яка всюди i завсiгди тримається сього правила: Україна з її добрами тiльки для українцiв, а не для чужинцiв».
Складена надалi Мiхновським Програма УНП (1906) у повнiй мiрi вiдображала цiлi раннього нацiонал-соцiалiзму:
2. Українськi робiтники складають свою незалежну робiтницьку партiю, яка в своїй дiяльностi не пiдлягає нiяким обмеженням i контролю...
3. Свiдомий українець-робiтник знає, що визволення українського пролетарiату єсть справа самого українського пролетарiату i нiкого бiльше...
4. Не подiляємо тих думок, що селянин-хлiбороб, власник мусить збанкротуватись, позбутися свого ґрунту, обернутись в сiльського пролетаря-наймита, який заробляє собi на життя, роблячи в панських економiях. (…) Кожний член української нацiї, що живе з землi, бере землю до уживання, скiльки може обробити її власноручно без наймита.
5. Перехiд вiд капiталiстичного господарства до орендного фермерства нам тим корисний, що тодi кожному найтемнiшому чоловiку стане ясно як вдень, що клас земельної аристократiї, що жив з оренди — є клас суспiльних паразитiв [1].
Микола Мiхновський, як юрист за фахом, свою вiру втiлював у життя: виступав захисником на полiтичних судових процесах, був помiтною постаттю у громадському українському життi. Його «Справа української iнтелiгенцiї» — це зiбранi пiд однiєю обкладинкою статтi, якi вiн друкував у рiзних перiодичних виданнях, нажаль, короткочасних.
У своїй промовi «Нацiоналiзм — всесвiтня сила» вiн наголошував на тому, що «Нацiоналiзм — це велитенська i непоборна сила... Пiд її могутнiм натиском ламаються, здається, непереможнi кайдани, розпадаються великi iмперiї i з'являються до iсторичного життя новi народи, що до того часу покiрно несли свої рабськi обов'язки при чужинцях – переможцях... Нацiоналiзм — ангел помсти для пануючих i визискуючих нацiй, ангел помсти за упослiджених».
«Самостiйна Україна», як програма РУП, пiдняла так би мовити жовто-блакитне знаменя Української революцiї. Можна з впевненiстю твердити, що цей твiр запалив нацiональне багаття в душах мiльйонiв українцiв, виплекав героїчне поколiння 1917-1920 рр.
Мiхновський прислужився справi створення i розбудови українського нацiонального вiйська. Вiн заснував український вiйськовий клуб iменi гетьмана Павла Полуботка, вiд якого був делегований до Центральної Ради, зорганiзував Перший охочiй (добровiльний) iменi гетьмана Богдана Хмельницького полк, було обрано членом президiї Першого Всеукраїнського вiйськового з'їзду, що вiдбувся 18-21 травня 1917 р., входив до складу Українського Генерального вiйськового комiтету. В усiх цих вiйськових органiзацiях Мiхновський отстоював iдею самостiйної України i планував повстання своїх полуботкiвцiв, щоб силовим порядком проголосити самостiйну Українську державу. Але план не вдався [10].
Мiхновський, повний пошани до свого народу, нагадував йому його iсторичне право на власну землю, як то робити годиться кожному громадяниновi своєї землi i як до того кличуть закони цивiлiзованого свiту. Вiн розумiє, що його сучасникам мало достiпнi його аргументи, а ще менш доступнi його мрiї. Але вiн також знав, що народнi рухи нiколи не починає маса, — їх починають провiдники, твердi, упертi, послiдовнi. Ними керує любов до їх iдеалу: «Нас горстка, але ми сильнi нашою любовью до України!»
І хоча Микола Мiхновський поклав усi сили на боротьбу за Україну, може здатись що його дiяльнiсть не мала великого кiнцевого успiху. Єдиною причиною цього є те, що вiн значно випередив свiй час i запропонував тi iдеї, до яких розбите українське суспiльство було ще не готове. Але крiм практичної дiяльностi, найбiльший внесок Мiхновського у справу українського вiдродження став iдеологiчним i свiтоглядовим [1].
Микола Мiхновський сам поставив крапку у своєму життi (цого було знайдено повiшеним)... Цей вчинок вважаться мужнiм вчинком героя, що програв.
роздiл 3 дмитро донцов та його нацiональнІ iдеЇ
В українському нацiональному русi утвердження iнтегрального нацiоналiзму було пов'язане з iдеологiєю Дмитра Донцова (1883—1973). Вiн займає особливе мiсце в iсторiї української полiтичної думки ХХ ст.
Думки i погляди Донцова мали велитенський вплив на сучасникiв, особливо на молодь, i вiдiграли велику роль в перiод пiдготовки i проведення нацiонально-визвольної боротьби за створення незалежної Української держави. Багато його думок залишається актуальними i в наш час i будуть злободенними в майбутньому.
Донцов був дуже плiдним публiцистом, лiтературним критиком, iсториком та, перш за все, iдеологом українського нацiонального руху [9].
Щодо постатi Донцова iснують абсолютно протилежнi твердження. «Дмитро Донцов — лицар волi i думки, духа i чину, це колосальна особистiсть: живий приклад, живий докiр, живий пострах. Вiн манить багатьох, але багатьох вiдлякує»,– так характерезує Донцова В. Іванишин (Нацiя. Державнiсть. Нацiоналiзм.– Дрогобич: Вiдродження, 1992).
А ось абсолютно протилежне судження, i, що цiкаво, взяте воно не з якогось компартiйного архiву, а буцiмто з нацiонального часопису: «Іншим зовсiм джерелом неофашизму є «донцовщина» – емiграцiйна спадщина iдеолога так званого «iнтегрального» нацiоналiзму Дмитра Донцова. Його твори заповнюють духовний вакуум комсомольських душ i не погано прищеплюються до корiнцiв, належачи до спорiдненої тоталiтарної iдеологiї» (Плющ Л. Чи має перспективи український фашизм? Сучаснiсть, 1993.– Ч. 3).
Донцову закидають непослiдовнiсть, нестабiльнiсть у полiтичних поглядах та переконаннях. Спектр такої непослiдовностi широкий: вiд соцiал-демократизму до фашизму чи нацiонал-соцiалiзму. Справдi, Донцов був непослiдовний, його погляди дiйсно пройшли еволюцiю, ця еволюцiя була складною, неоднозначною, але вiн нiколи не вiдходив вiд головного — iдеї незалежностi України. Та й чи варто принцип «непослiдовностi» або «нестабiльностi поглядiв» ставити будь-якому мислителевi за провину [3].
творчостi з’явилися виразнi антиросiйськi тенденцiї, якi змiцнювалися паралельно iз вiдштовхуванням Донцова вiд товаришiв по партiї. Вiн наголошував на небезпецi для України наслiдувати приклад пiвнiчної сусiдки й закликав українство повернути очi на Захiд.
(у разi поразки останнiх) до створення в межах Австрiйської iмперiї «Українського коронного краю».
серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росiю — носительку полiтичного i суспiльного поступу. Iмпульсивна гра сил у варварськiй, неукермованiй суспiльности, природний вибух незадоволення у деспотично правленiм краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґiї, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою органiзму — за ознаку його вiдпорности й великої життєвої сили» [6].
Донцов вiдстоював українськi нацiональнi iнтереси в умовах бездержавностi.
Одним iз головних завдань Дмитра Донцова була розробка теорiї нацiональної елiти. За Донцовим, нацiональна елiта — це люди, здатнi до вирiшення передусiм трьох справ: формулювання iнтересiв нацiї, їх вiдстоювання та органiзацiї цiлої нацiї пiд гаслами цих iнтересiв.
Донцов мiркував так: якщо українцi не здобули власної держави, на сторожi їхнiх iнтересiв має стати новий нацiональний провiд, що керуватиметься у своїх дiях не полiтичними програмами, а спiльним свiтоглядом. Це має бути органiзацiя однодумцiв, де всi мають спiльну мету, а розбiжностi в поглядах зводяться тiльки до методiв досягнення цiєї мети.
Донцов нiколи не був абстрактним мрiйником. Його iдеї знаходили сприятливий грунт в українському суспiльствi. Вiн долучився до створення ОУН: органiзацiйний генiй Євгена Коновальця реалiзувався спiльно з iдеологiчним генiєм Дмитра Донцова.
мати власну нацiональну державу.
Спадщину Дмитра Донцова можна назвати теорiєю визначеностi. Вiн виходить з того, що людина робить певний вибiр i в такий спосiб проживає своє життя. Її особистiсть є запорукою неповторної iндивiдуальностi: у судженнях, учинках, творчостi. Коли ж вiдбувається зiткнення рiзних поглядiв, виникають конфлiкти й пристрастi довкола них.
з'їздi мету боротьби — вiдхiд вiд Росiї, за що зразу ж отримав «квалiфiкацiю» українського нацiоналiста. Ця мета зустрiла обуренi вигуки з боку росiйських соцiал-демократiв.
Донцов i його iдеї не залишали нiкого спокiйним i байдужим — ними або захоплювались, або намагалися їх знищити [9].
Українська нацiя пережила дивовижне суспiльне i культурне пiднесення у перiод вiд 90-х рр. ХІХ ст. i до Другої свiтової вiйни.
Одним з феноменiв цього часу стала поява українського вольового нацiоналiзму у вихорi революцiї. Одним з найбiльших його натхненникiв був Дмитро Донцов.
Український суспiльний рух ХІХ ст. вважається одним з найенергiйнiших та найменш ефективних нацiональних рухiв у всiй Середньо-Схiднiй Європi.
Український полiтикум був сформований у 90-х рр ХІХ ст.: створились першi партiї, набули чiтких обрисiв iдеологiї — соцiалiзм, нацiонал-демократiя, консерватизм, — масова свiдомiсть населення почала орiєнтуватись на українське середовище та iдеї, бачачи в них запоруку майбутнього пiднесення.
Однак, якщо в Галичинi українськi партiї набирали сили i орiєнтувалися на захист iнтернацiональних iнтересiв, то на Наднiпрянщинi їх розмивало росiйське море революцiї i українськi iнтелигенти асимiлювалися.
Витворилася та фатально-пародоксальна ситуацiя, за якої верхiвка нацiї фактично працювала на чужу державу.
Саме цю ситуацiю проникливо проаналiзував i оцiнив Д. Донцов у статтi «Модерне Москвофiльство» (1913), яка принесла йому перший значний успiх — як публiцистовi, який формулює гостро-актуальнi проблеми полiтики.
Донцов так послiдовно й аргументовано обстоював необхiднiсть антимосковського наставлення, тим самим виробляючи у суспiльствi стiйкий iмунiтет супроти Росiї. Ось ще деякi його працi на згадану тематику: «Мiжнародне положення України i Росiї» (1918), «Росiя чи Европа» (1936) та багато iнших.
Із зародженням полiтичного нацiоналiзму в Українi Д. Донцов пов'язував «Самостiйну Україну» М. Мiхновського.
Важливою подiєю стала публiкацiя у 1926 р. трактату Д. Донцова «Нацiоналiзм» i дискусiя довкола нього в українськiй публiцистицi.
В ньому було узагальнено всю iсторiю iдейних, полiтичних та духовних змагань, було показано всi вади i недуги нацiонального руху. Завдяки «Нацiоналiзму» український рух i нацiональна iдея вперше вiд ХІХ ст отримали настрiй i дух впевненостi.
Постулатом вiдтепер для нової генерацiї українцiв стало: «Кодна нацiя має свiй власний закон, свою власну правду i повинна лише їм коритися».
Свiтоглядна база «Нацiоналiзму» лягла в основу iдеологiчних i полiтичних програм ОУН 1929-1940-х рр.
експансивнiсть;
нацiональна мiстика;
культ Породку i моральної Дисциплiни;
розумiння духовностi i культури;
геополiтичний розмах.
Найбiльшим був психологiчний вплив Донцова на поколiння: вiн на емоцiйному рiвнi зумiв створити в Захiднiй Українi атмосферу здобування [4].
У трактатi Донцов представляє широке бачення чинного нацiоналiзму i визначає основнi його вимоги.
Виявлення волi — «це нiщо iнше, як насолода розросту, виступлення поза власнi границi», бо «експансiя — не тiльки самоутвердження власної волi до життя, а й заперечення її в iнших».
В цiй жадобi жити, розростатися, змагатися i є суть життя, а не в її наслiдках; в слiпiм динамiзмi, що не має нi iменi, нi постатi.
Звiдси виводилися двi першi пiдстави чинного нацiоналiзму: «змiцнювати волю до життя, до влади, до експансiї» та «стремлiння до боротьби та свiдомiсть її конечности».
Донцов накреслює як наступну вимогу вольового нацiоналiзму — романтизм та догматизм у сприйняттi пропонованої iдеологiї. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводi категоричного наказу, безоглядного послуху».
Об’єднуючи цi поняття, Донцов зазначає: «iлюзiонiзм є синтезом обох: вiн протиставляє «змисловому» — iррацiональне,.. доказам — голу афiрмацiю,.. вiн не дискутує,.. хоче здiйснити iдею неiснуючу i принципiально протилежну конкретнiй». — Все це умотивовує «його войовничiсть, антипацифiзм».
Тому одними з головних вимог нацiоналiзму Донцов вважав фанатизм i аморальнiсть. На його думку, нацiональна iдея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цiнностей. Здiйснювати ж аморальну полiтику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята iншими. Звiдси його аґресивнiсть i нетерпимiсть до iнших поглядiв». Фанатизм був невiдв'ємним станом душi всiх дiячiв i учасникiв великих епох.
Так би мовити «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у пiднесеннi до рiвня державної полiтики iмперiалiзму. «Iмперiалiзм, — заявляє Донцов, — це не тiльки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських iнтересах нацiями, покликаними i управленими до того... Є вищi i менш вартi народи, тi, що вмiють правити iншими (i собою), i народи, що цього не вмiють... Право сильних рас органiзувати людей i народи для змiцнення iснуючої культури i цивiлiзацiї».
побудував свою теорiю автор «Нацiоналiзму». Вiн певен, що «цей засiб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресiя, через яку нова iдея приходить до життя, не є припадкова, вона iманентна кожнiй «теологiчнiй» релiгiознiй або нацiональнiй iдеї».
— все, що опльовували в нас, повинно реабiлiтувати свiже i молоде українство».
«Мусимо набрати вiри в велику мiсiю своєї iдеї — писав Дрнцов — i агресивно ту вiру ширити» [5].
Цi гасла, поданi пiд флером боротьби за справдi святу мету — визволення Батькiвщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання вiдповiдної освiти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої нацiональнi та загальнолюдськi права насильницькими методами.
Висновки
Перед кожною нацiєю є дилема: або перемогти або згинути. «Нацiоналiзм — писав Донцов — це бунт проти iдеологiї затомiзування, розпорошення суспiльностi; бунт в iм'я старих i вiчних правд — працi, дисциплiни, права, культу, предкiв, власної кровi i власної землi та її традицiй, церкви, бунт в iм'я органiзацiї проти засади дезорганiзацiї».
Коли мета перетворення певного народу на державну нацiю вже досягнута, нацiоналiзм тим самим остаточно виконує свою iсторично-конструктивну роль i вiд нього має залишитися лише патрiотизм.
«Лише плекання нової волi врятує нас», — писав Донцов. Цi слова не втратили актуальностi i зараз у перiод хитання України мiж Заходом i Сходом, а треба добиватися свого «панування».
Адже найголовнiше завдання сьогодення — державне самоусвiдомлення України.
список використаних джерел
1. Бiлий, Д. Микола Мiхновський — нацiонал-соцiалiст №1 [Електронний ресурс] / Д. Бiлий. — Режим доступу: http://untp.org.ua/index.php?id= 652, вiльний. — Заголовок з екрану.
3. Дмитро Донцов i український нацiоналiзм [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ukrreferat.com/lib/history/ukrnazi/2.htm, вiльний. — Заголовок з екрану.
4. Донцов, Д. Твори (у 5 т.) [Текст] / Д. Донцов. — Львiв: Кальварiя, 2001. — 487 с.
5. Донцов, Д. Нацiоналiзм [Текст] / Д. Донцов. — 13-те видан. — Лондон: Лiга визволення України, 1966. — 303 с.
6. Ендик, Р. Дмитро Донцов — iдеолог українського нацiоналiзму [Текст] / Р. Ендик. — Мюнхен: Українське видавництво, 1956. — 176 с.
8. Касьянов, Г. В. Теорiї нацiї та нацiоналiзму [Текст]: монографiя / Г. В. Касьянов. — К.: Либiдь, 1999. — 352 с.
9. Квiт, С. Дмитро Донцов. Ідеологiчний портрет [Текст] / С. Квiт. — К., 2000. — 39 с.
10. Мiхновський, М. Самостiйна Україна. Справа української iнтелiгенцiї [Текст] / М. Мiхновський. — К.: МАУП, 2007. — 346 с.
| 
