Ідейно-полiтичне життя Полтавщини.
розвинувши комплекси малоросiйства i хохлацтва. Проте нацiональна свiдомiсть, що пробуджувалась,
зайшла в суперечнiсть з офiцiйною трiадою. Частина української освiченої верстви не подiляла iдеї самодержавної й “єдинонедiлимої” Росiї. У 1840-х рр. в Українi з’явилась нацiональна громадсько-полiтична органiзацiя – Кирило-Мефодiївське братство. Надзвичайно важливий етап у формуваннi нацiональної i соцiальної свiдомостi українського народу ознаменувала собою пророча дiяльнiсть Т. Шевченка.
Один iз важливих потокiв українського нацiонального вiдродження протiкав на Лiвобережнiй Українi. Українське вiдродження, зокрема, лiтературно - нацiональний рух започаткувала дворянська верства. Вона ж була представником i носiєм цього руху впродовж цiлого ХІХ ст. В народнi, передусiм селянськi маси цей рух не йшов по тiй простiй причинi, що вони опинилися в фактичнiй неволi, стали поза обсягом впливу школи й просвiти. Полтавщина зробила вагомий внесок у розвиток українського вiдродження, висунувши численних його пiонерiв i прихильникiв.
початку
ХІХ столiття.
верствою постала проблема формування нової iдеологiї. Метаморфози, що вiдбувалися, вимагали пояснень. Не менш важливо було визначитися в ставленнi до iмперiї.
у повному обсязi своїх давнiх прав i привiлеїв. Факт iмперської присутностi негативно вплинув i на самопочуття народних мас. В українському суспiльствi розвинувся хворобливий стан самосвiдомостi, який дiстав назву малоросiйства i хохлацтва. Народнi маси не виявили жодного зацiкавлення обороною автономних установ. Поколiння за поколiнням цих пристосуванцiв залишали своїм дiтям у спадщину ярмо.
Проте в надрах суспiльства продовжував жеврiти український регiональний патрiотизм. Загальне пристосовництво не виключило збереження у частини дворянства української самосвiдомостi й патрiотичних почуттiв. Саме вони шукали полiтичнi концепцiї, якi могли б поєднати лояльнiсть до Росiйської iмперiї iз захистом автономiї своєї батькiвщини та власних соцiальних привiлеїв. Ностальгiчнi настрої за втраченою державою склали пiдгрунтя лiтературного та полiтичного вiдродження України.
Вiдстоювання козацькою верхiвкою своїх станових прав об’єктивно означало вiдстоювання прав автономiї України. Вперше це засвiдчили вибори в катеринську Комiсiю 1767р. депутата вiд Лубенського полку Г. А. Полетики.
українського панства вiдмовилася вiд дальшого вiдстоювання полiтичного вiдстоювання вiтчизни i прийняла всеросiйську державну iдеологiю. Вiд українського населення вiдiрвалися цiлi стани: дворянство, чиновники, купцi, взагалi iнтелiгенцiя. Швидкими темпами йшло “обрусiння” мiст. Нащадки козацької старшини, якi стали росiйськими дворянами, вважали себе частиною росiйської елiти i чесно служили монарховi та iмперiї, не втрачаючи при цьому почуття самоповаги.
2. Участь в оборонi iмперiї.
Своєрiдним моментом iстини для українського суспiльства став початок росiйсько-французької вiйни 1812р. зiткнення мiж двома iмперiями породило в українцiв надiю на вiдновлення автономiї та козацького ладу. Однак намагання вiдновити козацтво як вiйськову силу в 1812 i 1831рр. мали короткотривале значення i набули характеру грандiозної провокацiї. В оборонi Росiйської iмперiї велику роль вiдiграли також окремi представники козацького стану Полтавщини.
протягом липня 1812р. було сформовано Українське ополчення пiд командуванням генерал-лейтенанта Гудовича М. В. Полтавське ополчення пiд командуванням генерал-майора Жевахова П. С. включало 6 пiших та 6 кiнних полкiв
Козацьке ополчення складалося з 14 пiдроздiлiв загальною чисельнiстю 66228 чол. Число тих, хто побажав вступити в козачi полки, i тих, хто вступив до них, як свiдчать архiвнi документи, в 5 раз перевищувало найбiльший рекрутський набiр. Сформованi в Полтавськiй i Чернiгiвськiй губернiях козацькi полки в серединi вересня вирушили в Калугу й Тулу, звiдки були розподiленi на рiзнi дiлянки боротьби з ворогом. Комплектуванням українських козацьких полкiв особисто цiкавився М.І. Кутузов. Козацтво, яке виставило на фронт 15 полкiв, пiклувалося про їх матерiальне забезпечення протягом усiєї вiйни, продовжували посилати людей для поповнення втрат у живiй силi, збирали грошi як для козакiв так i для земського ополчення, але цi витрати пов’язанi з вiйною 1812 р., значно погiршили становище людностi краю.
Полтавськi козацькi полки вiдiграли важливу роль у здiйсненнi контрнаступу росiйської армiї. Вони прикривали Калузьку дорогу, охороняли лiнiї зв’язку мiж вiйськовими частинами, розташованими на кордонах Мiнської, Могильовської i Київської губернiй, полк пд командуванням М. Свiчки був призначений у розвiдувальнi пiкети на Малоярославську дорогу. Частина полтавських козакiв увiйшла в лiтучий корпус пiд командуванням графа А. П. Ожеровського, iншi за наказом М.І. Кутузова направленi в Бiлорусiю. 9-й Полтавський полк, яким командував майор Товбич, в одному iз боїв у Смоленськiй губернiї захопив у полон близько 1000 французiв без великих втрат з свого боку. Полтавське5земське ополчення в груднi 1812 р. вступило на територiю герцогства варшавського. Полтавськi ополченцi взяли активну участь в операцiї по взяттю Замостя, що тривала кiлька мiсяцiв.
вiйнi їх чекало ще гiрше : у серпнi 1814р. українськi вiйська були розформованi. Свою обiцянку залишити козакiв як постiйне вiйсько царський уряд не виконав.
сформував 8 козачих полкiв. Але росiйський уряд знову не виконав своєї обiцянки. Князь Рєпiн, що домагався поновлення козацтва на Українi, в 1834р. був звiльнений з посади генерал –губернатора, а ще через рiк скасоване i саме генерал-губернаторство.
Царизм, природно, не заохочував iдейно-полiтичнi дискусiї. Росiйське слов’янофiльство було позначене iдеєю особливого поступу Росiї, тому уряд навiть симпатизував цiй течiї. В Українi ж будь-якi порушення iдейного характеру заборонялися, що ставило українську полiтичну думку в несприятливi умови.
У вищих шарах українського суспiльства залишилися патрiоти, якi негативно ставилися до полiтики царизму в Українi. Зберiгаючи в пам’ятi державницькi традицiї, вони намагалися залишатися вiрними нацiонально-полiтичному iдеалу, який хитався мiж державною самостiйнiстю i автономiєю в межах сусiднiх держав. Опозицiйнi дворянськi акцiї до 1818р. велися переважно легально на офiцiйних зiбраннях у губернському центрi або пiд час неофiцiйних зустрiчей у мiсцевих резиденцiях, якi були своєрiдними малими полiтичними i культурними столицями України.
фактично розчинилися в iнонацiональному середовищi. Видатним iдеологом масонського руху був наш земляк С.І. Гамалiя, посiдаючи важливий пост управителя канцелярiї графа З. Г. Чернишова вiн був другом i порадником вiдомого масона М. Новикова, та належав до масонської ложi “Гармонiя”. За свiдченнями сучасникiв, С. Гамалiя був головним “робочим елементом” серед масонiв, а пiсля смертi Й. Г. Шварца у 1784р. фактично перебрав на себе керiвництво органiзацiєю. Як знавець мов особисто робив переклади мiстичних творiв, якi друкувалися в таємних типографiях. Пiсля розгрому новиковського “гуртка” у 1792р. його номiнальний керiвник був ув’язнений, декого з масонiв вислано в родовi маєтки. Гамалiя був пiдданий легкому допиту, пiсля чого не був навiть притягнений до слiдства. Сучасники називали його “божою людиною”, пiзнiше iсторики порiвнювали Гамалiю з праведниками перших столiть християнства.
З масонських органiзацiй найбiльше значення мала полтавська ложа “Любов до iстини”, яка дiяла з весни 1818р. до березня 1819р. i пiдпорядковувалась петербурзькiй ложi “Астрея”. Її засновником був М. М. Новиков який у 1816-1820рр. посiдав пост правителя канцелярiї малоросiйського генерал – губернатора М. Г. Рєпiна. Сам князь, як пiдозрюють, теж був масоном. Полтавська ложа мала поставляти кадри для декабристського ”Союзу благоденства”, однак дослiдники не виключають, що на базi ложi честолюбний Новиков планував утворити таємне товариство. До складу ложi входило понад 30 осiб, у т. ч. чиновники з оточення генерал-губернатора, дворянськi маршали, офiцери розквартированих у Полтавi полкiв, дiячi культури. Усього вiдбулося 21 засiдання ложi, тематика їх невiдома, проте за деякими свiдченнями, на засiданнях обговорювалися питання, що стосувалися полiтики росiйського уряду на Українi. Це викликало занепокоєння у Петербурзi, i за наказом царя ложа “Любов до iстини” була закрита.
Першою патрiотичною органiзацiєю, що iснувала на територiї Полтавщини в І пол. ХІХ ст., було Малоросiйське таємне товариство, очолюване В. Л. Лукашевичем. Головною метою цiєї органiзацiї була полiтична незалежнiсть України. До складу товариства належали переважно дворяни, деякi професори Нiжинської гiмназiї. Члени товариства налагодили зв’язки з польськими таємними органiзацiями, але розгорнути дiяльнiсть українськi патрiоти не змогли, потрапивши пiд слiдство в справi декабристiв.
З Полтавщиною тiсно пов’зана дiяльнiсть таємних полiтичних органiзацiй декабристiв. У 1818р брати Борисови органiзували у Решетилiвцi Товариство першої згоди, перейменоване потiм у Тоариство друзiв природи. Ця органiзацiя стала основою для утворення в1823р. Товариства З’єднаних Слов’ян. Тiсний зв’язок з полтавськими масонами мав вiдомий декабрист,брат росiйського генерал-губернатора М. Г. Рєпiна С. Г. Волконський. З полтавською масонською органiзацiєю була зв’язана дiяльнiсть вiдомих дiячiв декабристського руху братiв Муравйових-Апостолiв. З метою розширення дiяльностi Пiвденного товариства в 1821р. до Полтави приїздив П.І. Пестель, в 1824р. в Лубнах побував С.І. Муравйов-Апостол, а В1825р. М. П. Бестужев-Рюмiн вiдвiдав Лубни i Лохвицю. Своєрiдним осередком декабристського руху був Хомутець Миргородського повiту, де знаходився родовий маєток Муравйових-Апостолiв. Серед 579 чоловiк, притягнутих до слiдства в справi декабристiв, близько 20 були уродженцями Полтавського краю.
4. Поява Тараса Шевченка.
Пiсля сурової розправи з дворянськими революцiонерами наляканi полтавськi дворяни звернулися до царя з проханням пiдтвердити їхнi права i привiлеї. Прохання було задоволене спецiальною жалуваною грамотою в 1829р. Однак аж до початку 40-х рр. ХІХст. дворяни все ще виконували роль лiдера українського нацiонального визвольного руху, i поряд з “вiрними слугами” були непоборнi борцi, якi не дали ворогам цiлковито знищити Україну, кращi представники дворянського класу творили нову українську культуру. В 1840 р. в коло української елiти увiрвався крiпацький син Тарас Шевченко. Особливу роль в його життi вiдiграли Полтавський край та полтавцi. Важливу роль у визволеннi талановитого юнака з крiпацької в 1838р. неволi вiдiграли українцi І. Сошенко, А. Мокрицький, В. Григорович, росiяни К. Брюлов, В. Жуковський, О. Венецiанов та iншi. Перший “Кобзар” Т. Шевченка вийшов у Санкт-Петербурзi в 1840р коштом полтавського помiщика П.І. Мартоса, редактором збiрки був пирятинець Є. П. Гребiнка. Тираж склав 1000 примiрникiв i включав 8 творiв, майже всi вони мали присвяти, а пiсля арешту поета в 1847р. книгу заборонили.
Одним з перших iлюстраторiв творiв Т. Шевченка став уродженець полтавської губернiї Якiв Петрович де Бельмен, який разом з художником М. Башиловим проiлюстрував рукописний “Кобзар”, поеми “Гайдамаки” та “Гамалiя”.
На територiї Полтавської губернiї Шевченко перебував тричi: у 1843-1844рр., 1845-1946рр., 1859р., вiдвiдавши загалом понад 50 населених пунктiв i зав’язавши десятки знайомств. На Полтавщинi Кобзар знайшов щирих друзiв, котрi подiляли його погляди й настрої. Тут вiн написав ключовi твори збiрки “Три лiта”. На Полтавщинi Т. Шевченко вiдкрив своє особливе призначення i був упiзнаний сучасниками як пророк українського народу, тут же доля звела його з двома жiнками, якi залишили глибокий слiд у йог серцi – Г.І. Закревською та княжною В. М. Рєпiною.
Серед компонентiв, якi створили українського нацiонального пророка Т. Г. Шевченка, дослiдники вiдзначають: багатогранний природний талант; бажання i вмiння учитися; перебування у висококультурнiй столичнiй атмосферi. Дiалектичне спiлкування зi своєю читацькою аудиторiєю доповнило вистражданий ранiше досвiд i обумовило вiдкриття поетом свого особливого призначення: вступити в боротьбу з людською неправдою на ґрунтi пiснi, своєї справжньої стихiї. Освiдомлення цього сталося на Полтавщинi, де спалахнула творча енергiя Т. Шевченка i у всiй величi розкрився його генiй. Доказом цього є написання протягом неповних трьох мiсяцiв 1845р. вершинних творiв, що склали ядро циклу “Трьох лiт”. Український пророк Шевченко звернувся до свого занiмiлого народу, щоб розбудити його з невольничого сну i надихнути до визвольної дiї. Подiбно бiблiйному Єремiї, Тарас заговорив як той, хто має владу i силу, хто стоїть над усiм. Прозорливi сучасники, якi розумiли бiблiйну символiку, одразу впiзнали в Шевченковi пророка українського народу. Тож цiлком закономiрно, що в 33 роки поетовi судилося пережити власне розп’яття, а потiм 10-рiчну солдатську каторгу. Пiсля цього його особа i його натхненнi поезiї виросли до вселенських масштабiв у масовiй свiдомостi.
Своєю поетичною творчiстю i полiтичною дiяльнiстю Шевченко оформив новiтнє українство. Особа поета, його поезiї справляли величезне враження , викликали нацiональне пiднесення, збуджували думки про вiльну Україну. Серед тих, хто зазнав сильного впливу поезiї й особистостi Т. Шевченка, були учасники Кирило-Мефодiївського братства.
Прусiї в 1791р. На аудiєнцiї в королiвського канцлера Герберта вони запитували, чи можуть розраховувати на протекцiю Прусiї на випадок, якщо вони спробують збройно скинути з себе “росiйське ярмо”.
Капнiст Василь Васильович службi, однак на початку 1780р. вийшов у вiдставку з намiром присвятити себе лiтературнiй працi. Повернувшись в рiдну Обухiвку, брав активну участь в громадсько-полiтичному життi, користувався великим авторитетом серед українського шляхетство. Залишаючись вiрним слугою монарха, невтомно боронив українськi iнтереси. У1783р написав знамениту “Оду на рабство”, в якiй виступив проти лiквiдацiї козацьких полкiв i запровадження крiпацтва. У 1787р. разом з iншими автономiстами пiдготував проект вiдновлення козацького вiйська, який був вiдхилений росiйським урядом. В 1798р. опублiкував поему “Ябеда”, в якiй критикував росiйську колонiальну полiтику на українських землях. В. В. Капнiст входив до петербурзького лiтературно - мистецького гуртка, був знайомий з багатьма культурними дiячами того часу, виступав як лiрик i перекладач, вiдзначаючись вимогливим ставленням до власних поетичних спроб. Маєток в Обухiвцi був одним iз осередкiв просвiтництва на Українi в той час.
- державний дiяч, дипломат, царедворець, дiйсний таємний радник, державний канцлер, граф,- народився 14 березня 1741р. на Переяславщинi. На протязi 1765 – 1796рр. зробив карколомну кар’єру вiд правителя канцелярiї графа П. Румянцева, до секретаря Катерини ІІ завдячуючи своїм непересiчним здiбностям i вражаючiй працездатностi. О. Безбородьком складенi всi царськi манiфести 1776-1792рр., написанi 387 iменних указiв, вiн вiв листування Катерини ІІ, був її щоденним доповiдачем з найважливiших справ. З 1780р. вiн фактично керував зовнiшньою полiтикою iмперiї. Вiн складав важливi дипломатичнi документи, супроводжував iмператрицю в поїздках, вiв переговори з iноземними володарями. Пiсля смертi Катерини ІІ, маючи вплив на iмператора Павла І, Безбородько добився вiдновлення в Українi Генерального вiйськового суду та деяких iнших установ Гетьманщини. Деякi iсторики вважають його одним iз гiпотетичних авторiв “Історiї Русiв”. О. Безбородько був одним з найбагатших помiщикiв Росiйської iмперiї, як меценат сприяв багатьом лiтераторам i художникам.
Кочубей Вiктор Павлович
- державний дiяч, дипломат, дiйсний таємний радник,граф, - народився 11 листопада 1768р. Походив з вiдомого козацько-старшинського роду, навчався в Петербурзi, Швецiї, Францiї. Перебував на дипломатичнiй службi в Швецiї, Великобританiї, Туреччинi, був одним iз iнiцiаторiв реформ Олександра І, обiймав в Росiйськiй iмперiї високi державнi пости. Не приховував, що вважає крiпосне право “гiгантським злом”, але не приховував i своєї боязнi потрясiнь. В своїй полiтицi дотримувався правила: нi в чому не послаблювати iснуючого порядку. У той же час любив свою полтавську батькiвщину, збудував в родовому маєтку в Диканьцi розкiшний палац. В його маєтку вперше в Росiї були застосованi сiльськогосподарськi машини.
Трощинський Дмитро Прокопович
– державний дiяч, меценат української культури, дiйсний таємний радник, - народився 26 жовтня 1754р. в с. Яреськи Миргородського полку. Походив з старовинного козацького роду, закiнчив Київську академiю. З 1784 по 1806рр. зробив стрiмку кар’єру вiд полкового писаря до мiнiстра удiлiв. У 1812р був обраний полтавським губернським маршалом, а в 1814-1817рр. обiймав пост мiнiстра юстицiї i фiнансiв. Належав до найбагатших помiщикiв краю, утримував своїм коштом виховний заклад для дiтей незаможних дворян у Полтавi. Свiй маєток перетворив на значний осередок української культури, Кибинцi навiть прозивали “малоросiйськими афiнами”.
Перебуваючи бiльший час на службi в Росiйськiй iмперiї, українцi все ще вважали “Малоросiю” своєю батькiвщиною, причому для них не iснувало суперечностi мiж “великоросiйським” i “малоросiйським” патрiотизмом. У ХІХ ст. вихiдцi з Полтавської губернiї стали своїми людьми в усiх iмперських структурах.
|
