Євген Чикаленко - меценат української культури

Євген Чикаленко - меценат української культури Євген Чикаленко – меценат української культури З княжих часiв бере свої витоки в Українi меценатство. І, незважаючи на те, що протягом багатьох столiть залишалось поза увагою, воно завжди вiдiгравало важливу роль у розвитку культури та церкви. Благодiйницька дiяльнiсть в усi часи вважалася вершиною людинолюбства, тому традицiї добродiйництва є невмирущими. Меценати мали особливу пошану та були визнаними в суспiльствi, що є цiлком справедливо. На жаль, багато iмен благодiйникiв втрачено назавжди для iсторiї. Напевно, вони не були особливо забезпеченими людьми та їхнi суми не вирiзнялись своєю величиною. Проте їх добродiйнiсть не забута i внесок вiд цього не зменшується. Зростає iнтерес до української культури з часу здобуття Україною незалежностi. Починають вiдроджуватись нацiональнi традицiї, вiдбувається перегляд дiяльностi багатьох видатних людей. До старої української доброї традицiї, яка була прерогативою нацiональної елiти, можна вiднести i меценатство. Саме його вивчення дає можливiсть краще дослiдити багато питань вiтчизняної iсторiї, по-новому оцiнити багатогранну дiяльнiсть видатних добродiйникiв. Цi люди є зразком безкорисливостi та людинолюбства, i тому на їх прикладi повиннi виховуватися цiлi поколiння. Отже, саме таке комплексне дослiдження з iсторiї українського благодiйництва i є актуальним зараз. Винятковою постаттю серед тодiшнього українства був Євген Харлампiйович Чикаленко. Народився вiн у селi Перешори на Херсонщинi 21 грудня 1861 року в помiщицькiй родинi. Першi ази освiти здобував Є. Чикаленко в отця Василя Лопатинського, а восени 1870 року дев’ятирiчного хлопчину вiдвезли в пансiонат пана Ранжаля. Далi було Єлисаветське вище реальне училище І-го розряду. Уже в тi часи позитивне значення у формуваннi свiтогляду майбутнього суспiльно-культурного дiяча мали знайомства з Панасом Саксаганським, Іваном Карпенко-Карим, Марком Кропивницьким, Михайлом Тобiлевичем та iн. 20-рiчним юнаком на початку 1880-х рокiв долучається Євген Чикаленко до українського руху. Ще в перший приїзд у Київ в 1881 роцi вiн познайомився з Миколою Лисенком та професором Володимиром Антоновичем. На межi столiть вiн послiдовно входив до кола Одеської, Петербурзької та Київської громад. У 1897 роцi вiн був одним iз засновникiв Загальної Української Органiзацiї, на основi якої у 1904 роцi виникла перша легальна Українська демократична партiя. В роки столипiнської реакцiї Чикаленко – серед органiзаторiв Товариства Українських Поступовцiв, єдиного осередку легального українства. Благодiйницькою дiяльнiстю Євген Чикаленко займався постiйно. Вона була для нього фiлософiєю всього життя. "Мало любити Україну до глибини свого серця. Треба – ще й до глибини своєї кишенi", – таким було його гасло1"кишеня" та була бездонною, бо стiльки коштiв вкладав вiн у видання українських книжок, журналiв, газет, у пiдтримку дiячiв культури. Хоча насправдi було не так. Про його скруту, хвороби, образи знали лише його найближчi друзi, з якими вiн листувався. Весною 1895 року Чикаленко поховав свою восьмирiчну доньку. На знак пам’ятi про неї вiн передає до редакцiї часопису "Киевская старина" 1000 крб. для оголошення конкурсу на пiдготовку однотомного популярного видання "Історiї України". Програму такого творчого змагання уклав Володимир Антонович2 . На заклик професора Михайла Грушевського до української громадськостi зiбрати кошти на будiвництво Академiчного Дому у Львовi, Євген Чикаленко видiлив 25 тисяч, хоча згодом розчарувався в значнiй частинi студентства, звинувачуючи його в кар’єризмi, матерiалiзмi, безiдейностi та називаючи Галичину "європейським смiтником, куди австрiйський уряд викидав своїх найгiрших урядовцiв"3 . Євген Харлампiйович був одним з небагатьох по-справжньому маєтних людей, великоземельним помiщиком, власником грунтiв у Перешорах на Херсонщинi (тепер – Одещина) та в Кононiвцi пiд Яготином. І вiн, не вагаючись, продавав десятину за десятиною, аби утримувати першу на Надднiпрянщинi українську газету (спочатку "Громадську думку", згодом "Раду"), сплачувати рахунки редакцiї "Київської старовини", пiдтримувати Академiчний Дiм у Львовi, де його коштом безоплатно жили студенти з Великої України. "Хоч як я не захоплювався громадською справою, але мусiв працювати i в селi коло господарства, бо це було єдине джерело для iснування моєї родини i джерело, звiдки я черпаю грошi для пiдтримання української справи", – писав Чикаленко у своїх "Спогадах"4 . 1905–1907 роки – перiод масового вiдродження в Українi нацiональної газетно-журнальної перiодики. Не мiг стояти осторонь культурно-просвiтницького життя i Євген Чикаленко. Вiн уклав збiрку "300 найкращих українських пiсень"(К.: Вiк, 1904. – 290с.), до якої увiйшло чимало творiв, записаних автором у селi Перишори, зокрема своєрiдних музично-поетичних проклять на адресу царицi Катерини. Саме при матерiальнiй допомозi Євгена Харлампiйовича побачив свiт унiкальний чотиритомний "Словарь росiйсько-український" (1893-1898, укладений групою лексикографiв на чолi з бiблiографом Комаровим), виходила чернiвецька газета "Селянин", дiяв вiддiл белетристики у часописi "Кiєвская старина"5 Степана Васильченка та iнших лiтераторiв. Як уже зазначалося, вiн був засновником i фундатором київських газет "Громадська думка" (1906), "Рада" (1906–1914), лiтературного фонду. Газета "Рада" була улюбленим дiтищем Євгена Чикаленка. Матерiально її пiдтримував також i Василь Симиренко – український iнженер, капiталiст i водночас гуманiст найвищої проби. Але засновником i душею газети був саме Чикаленко. Вiн всiляко пiдтримував її видавництво, вкладав весь свiй талант, неймовiрнi зусилля, всю свою невичерпну енергiю, аби газета вижила у важких умовах нестачi коштiв, цензурних утискiв i штрафiв, а також далеко не гармонiйних стосункiв мiж видатними українськими дiячами. Кожного з них меценат прагнув залучити до спiвробiтництва в "Радi". На превеликий жаль бракувало квалiфiкованих журналiстських кадрiв, талановитих авторiв, якi б своїм мистецтвом пiднесли газету на середнiй рiвень, зробили б її читабельною i конкурентноздатною. Євген Харлампiйович шукав i залучав до спiвробiтництва талановитих людей: писав безлiч листiв, просив, умовляв, переконував, "перетягував" таланти в Київ, ближче до центру громадського життя i до газети. Коли ж у московськiй газетi "Утро Росiї" з’явилася редакцiйна стаття, в якiй говорилось, що українська газета в Росiї видається на нiмецькi кошти, то вiн поставив редакцiї тiєї газети ультиматум: або спростувати цей донос, або вiн притягне її до суду за наклеп. Перелякана редакцiя "Утра Росiї" поспiшила надрукувати спростування. Пiзнiше, автор зiзнається, що можливо й сам дав привiд для такої "сплетнi", бо коли йому не стало грошей на видання газети, вiн продав 200 десятин землi в Тирашпiльському повiтi нiмцям-колонiстам, а сам, жартуючи, необережно голосно казав, що справдi українська газета видається на нiмецькi грошi, бо нiмцi-колонiсти отримують допомогу на купiвлю землi з Нiмецького Державного Банку. "Ми нiколи не дiстали жодного пфенiга, жодного геллера з-за кордону, а, навпаки, ще пiдпирали своїми грiшми Наукове товариство iм.. Т. Г. Шевченка, рiзнi українськi iнституцiї та видавництва в Австрiї", – писав вiн у своїх "Спогадах"6 . лiтописи доби, "живу iсторiю", побачену на власнi очi, яку автор подає без жодних домислiв i прикрас. За часiв радянської влади його "Спогади" належали до найсуворiше заборонених книжок. Можливо, причиною цього було те, що вони були абсолютно чеснi. Чикаленко писав все так, як було насправдi. Вiн вiдверто розповiдав про конфлiкти мiж рiзними українськими театральними трупами, про важкий характер Марiї Заньковецької, який часто призводив до таких конфлiктiв7 . Серед колоритних образiв, створених Євгеном Харлампiєвичем – простий сiльський писар Петро Оправхата – "великий шалапут", який проте нарiкав, "що всi народи ворушаться, а Україна спить", i "найдiяльнiший та найенергiйнiший український дiяч з-помiж українцiв у перiод вiд 1904 року до революцiї 1917 року" Леонiд Жебуньов. В його "Спогадах" ми зустрiчаємо вислови слiпого кобзаря Остапа Вересая, мова якого вiдзначається народною простотою i колоритнiстю, Олександра Бородая, який, почувши росiйську мову у Львовi, обурився: "Ах ти, мордо кацапська. Я виїхав з Росiї i думав, що вже не почую цiєї падлючої мови, а ти, московський запроданець, i тут загиджуєш нею повiтря!"8 Вiн i став прототипом "Щирого" у вiдомому оповiданнi Володимира Винниченка. Водночас автор пiдкреслює, що для iсторiї українського вiдродження це не має нiякого значення, i, "може, якраз їхнi хиби, оте надмiрне тщеславiє, упертiсть були тим iмпульсом, що примушував їх робить, i в результатi вони зробили колосальну роботу в порiвняннi з роботою, зробленою скромними, м’якими, безкорисними дiячами нашими"9 . 26 сiчня 1919 року розпочинається найважчий перiод в життi Євгена Харлампiйовича – емiграцiйний. Спочатку вiн перебував у Станiславi, де на той час знаходився ЗУНР. Тут вiн вiдвiдував засiдання Нацiональної Ради, i з "великою приємнiстю прислухався до того, що всi посли одноголосно й рiшуче висловлювались за iндивiдуальну власнiсть i гостро осуджували принцип соцiалiзацiї…"10 В кiнцi жовтня того ж року письменниковi дозволили виїхати до Перемишля. Зупинившись у директора Українського дiвочого iнституту Д. Греголинського, вiн зустрiчався з Михайлом Косом, Степаном Федьком, який передав йому грошi вiд сина Петра, а також листи вiд рiдних i знайомих. На початку 1920 року Євгена Чикаленко виїхав до Варшави. Тут вiн зустрiчався з Симоном Петлюрою, за допомогою котрого i змiг перебратися до Австрiї. Спочатку вiн жив у с. Рабенштати, пiзнiше у Вiднi. Тут вiн перенiс двi складнi операцiї. З кiнця 1925 року емiгрант переїжджає до Подєбрадiв (Чехо–Словаччина), де очолює Термiнологiчну Комiсiю при Українськiй Господарськiй Академiї. 20 червня 1929 року Євген Чикаленко, знесилений фiзично, морально знеможений, помер у Празькiй загальнiй лiкарнi. Похований у Подєбрадах. "до глибини до своєї кишенi", обмаль. Хотiлося б, щоб постать подвижника української культури, талановитого лiтератора, звичайної благородної людини, стала близькою для його нащадкiв – спiввiтчизникiв. паростками у вiдродженiй iсторiї про життя i творчiсть Євгена Чикаленка будуть спогади його доньки Ганни11 . На сучасному етапi ретельно збирають i вивчають спадщину Євгена Харлампiйовича Чикаленка київськi дослiдники, працiвники Нацiонального музею України. Про це свiдчить присвячений його пам’ятi вечiр, який вiдбувся в травнi 2000 року в Будинку письменникiв України за їх участю. Чудовим подарунком з нагоди цiєї подiї була частина архiву Євгена Чикаленка, яку дивом зберiг i передав музеєвi онук Євген Іванович Чикаленко. 1. Чикаленко Є. Спогади // Хронiка. – 2000. –1998. Вип. 23–24. – С. 231 2. Качкан В. Вiдблиски зорi Євгена Чикаленка // Українська культура. – 1993. – №3. – С. 10 3. Чикаленко Є. Спогади // Хронiка. – 2000. – 1998. – Вип. 23–24. – С. 236 4. Там само. – С. 243 7. Там само. – С. 232 9. Никанорова О. Меценат i творець "живої iсторiї" // Урядовий кур’єр. – 2000. – 6 травня. – С. 8 10. Дорошенко Д. Євген Чикаленко. Його життя i громадська дiяльнiсть. – Прага, 1934. – С. 8 11. Качкан В. Вiдблиски зорi Євгена Чикаленка // Українська культура. – 1993. – № 3. – С. 10.