Реферат на тему
Англiя та Францiя
ПЛАН
3. Використана лiтература.
1. Тенденцiї економiчного та полiтичного розвиту Великої Британiї.
Економiчнi й полiтичнi позицiї Великої Британiї у свiтi внаслiдок Другої свiтової вiйни виявилися значно пiдiрваними. Розпад колонiальної системи в повоєнний перiод призвiв до того, що Велика Британiя перестала бути центром величезної iмперiї, в якiй не так давно проживала четверта частина людства. У вiйнi Велика Британiя зазнала суттєвих економiчних втрат. Однак пiслявоєнна вiдбудова йшла досить швидко. Уже в 1947 р. Велика Британiя досягла довоєнного рiвня виробництва. У повоєнний перiод при владi у Великiй Британiї почергово знаходилися Лейбористська та Консервативна партiї. Незважаючи на великий авторитет Консервативної партiї Уiнстона Черчiлля, на парламентських виборах у липнi 1945 р. його партiя зазнала поразки. До влади прийшла Лейбористська партiя. Прем'єр-мiнiстром став К. Еттлi. Новий уряд здiйснив важливi економiчнi реформи, зокрема нацiоналiзацiю ключових галузей економiки. Було передано державi Англiйський банк, вугiльну, газову, металургiйну промисловiсть, електроенергетику, залiзницi — близько 20% промислових потужностей країни. Лейбористи здiйснювали також програму соцiальних реформ: скасування законiв проти профспiлок, розширення безкоштовної системи охорони здоров'я та розширення житлового будiвництва. У сферi зовнiшньої полiтики лейбористи повнiстю подiляли побоювання вiдносно радянської загрози, що були висловленi Черчiллем у Фултонi. 1949 р. Велика Британiя стала членом НАТО, перед цим — 1947 р. — надала незалежнiсть Індiї.
Реформи лейбористiв не привели до полiпшення економiчного стано-вища: в країнi непомiрно зросли державнi витрати i рiзко збiльшився дефiцит бюджету. На позачергових парламентських виборах 1951 р. консерватори здобули перемогу. Прем'єр-мiнiстром знову став У. Черчiлль, який був при владi до 1955 р. З наступних консервативних прем'єрiв найпомiтнiшою фiгурою вважався Гарольд Макмiллан, який очолював кабiнет у 1957—1963 рр. Консерватори зберегли систему соцiального забезпечення i медичного обслуговування, але денацiоналiзували сталеварну промисловiсть i транспорт. 1952 р. Велика Британiя придбала за допомогою американцiв ядерну зброю. 1952 р. помер король Георг VII, королевою стала його дочка Єлизавета II. Вона на тронi й донинi.
кризи розпад англiйської колонiальної системи рiзко прискорився.
лейбористiв, прем'єр-мiнiстром якого був спочатку Г. Вiльсон, а пiсля його вiдставки в 1976 р. — Джеймс Каллаген. Повернення до влади лейбористiв привело до вiдновлення нацiоналiзацiї, встановлення контролю за квартплатою, цiнами, соцiальними виплатами. Велика Британiя не пiдтримала iдеї створення "Спiльного ринку" й не брала участi в його заснуваннi (1957 р.), але вже на початку 60-х рр. почала домагатися вступу в нього. 1 сiчня 1973 р. Велика Британiя стала членом Європейського Економiчного Спiвтовариства. Однак економiчнi труднощi у 70-тi рр. поглибились, зростало безробiття, посилилася iнфляцiя, зменшилися темпи економiчного розвитку. З кiнця 60-х рр. загострилася й проблема Пiвнiчної Ірландiї (Ольстеру), де почались мiжобщиннi зiткнення католикiв та протестантiв. Католики-iрландцi виступають за возз'єднання Ольстеру з Ірландiєю, а протестанти, котрi стали селитися там ще з часiв О. Кромвеля, — за нерозривнi зв'язки Пiвнiчної Ірландiї з Англiєю. До того ж iрландцi-католики — це одна третина всiх жителiв, найбiльш знедолена частина населення Ольстера i в полiтичному, i в соцiальному планi.
Тетчер — стала в 1975 р. лiдером партiї. На парламентських виборах 1979 р. перемогла Консервативна партiя. Тетчер стала прем'єр-мiнiстром i залишалася на цiй посадi 11 рокiв. Основним напрямом її внутрiшньої полiтики стало надання максимальної свободи приватному пiдприємництву. Для цього були здiйсненi рiшучi кроки щодо скорочення державного регулювання економiки. Уряд приступив до систематичного скорочення нацiонального сектора економiки. До приватного бiзнесу поверталися пiдприємства нафтової, авiакосмiчної, суднобудiвної та iнших галузей промисловостi. Суттєво були скороченi податки на прибуток, зниженi державнi видатки за рахунок скорочення соцiальних програм, скоро-чення вiдомчого апарату. Одночасно вводилося бiльш жорстке трудове законодавство, обмежувалося право профспiлок на проведення страйкiв. Пiд час страйку 180 тис. шахтарiв, що тривав з березня 1984 р. до березня 1985 р., уряд виявив твердiсть i на жоднi поступки шахтарям не пiшов (не випадково М. Тетчер отримала в пресi прiзвисько "залiзна ледi").
Заходи уряду в першi роки погiршили економiчне становище Великої Британiї,_загострили соцiальну та полiтичну ситуацiю в країнi. Однак з 1985 р. почалося економiчне пiднесення, яке тривало до 1990 р. Рiзко знизилися темпи iнфляцiї, почало скорочуватися безробiття (з 3,3 млн. у 1985 р. до 1,6 млн. у 1990 р.). Швидкими темпами здiйснювалася денацiоналiзацiя державних пiдприємств у формi продажу невеликих пакетiв акцiй серед значної частини населення. До 1990 р. була приватизована 21 державна компанiя, 9 млн. англiйцiв стали акцiонерами, 2/3 сiмей — власниками будинкiв i квартир. У зовнiшнiй полiтицi консерватори пiдтримали жорстку антирадянську полiтику США. Президент Р. Рейган i Тетчер встановили тiснi партнерськi вiдносини на основi спецiальної вiдданостi консерватизму й антикомунiзму. Тетчер твердо i послiдовно вiдстоювала iнтереси Великої Британiї в ЄЕС. 1982 р. Велика Британiя вступила в конфлiкт з Аргентиною через Фолклендськi острови. Аргентина захопила цi острови, що входили до Спiвдружностi (там проживало 2 тис. англiйцiв). Англiйська ескадра блокувала острови i за допомогою десанту англiйцi змусили аргентинськi вiйська капiтулювати. В конфлiктi загинуло понад 1 тис. осiб. Успiшна операцiя за тисячi миль вiд Англiї пiднесла авторитет Тетчер в країнi та за її межами.
Успiхи, досягнутi в оздоровленнi економiки та фiнансiв, змiцнювали позицiї Консервативної партiї й уряду. Лiвi сили (лейбористи, лiберали, соцiал-лiберальнi демократи) не змогли знайти вiдповiдь на виклик М. Тетчер i не змогли пристосуватися до реальностей сучасної доби.
У 1990 р. Тетчер пiшла у вiдставку з посади лiдера партiї та прем'єр-мiнiстра, її замiнив соратник по партiї Джон Мейджор, який в економiчнiй полiтицi дотримувався курсу, взятого урядом Тетчер. На початку 90-х рокiв економiчне становище Великої Британiї погiршилося, сповiльнилися темпи зростання виробництва. Популярнiсть консерваторiв починає падати, чому сприяло зростання податкiв, а також приватизацiя королiвської пошти, на що не зважилась навiть М. Тетчер. Уряд консерваторiв не змiг лiквiдувати багатьох суспiльних суперечностей. Йому не вдалося усунути прiрву мiж багатими i бiдними, вирiшити проблему у сферi освiти та науки, подолати сепаратистськi течiї в Шотландiї, Уельсi, вирiшити проблему Ольстеру тощо. На парламентських виборах у травнi 1997 р. перемогу здобула лейбористська партiя на чолi з Ентонi (Тонi) Блером. Уряд Т. Блера проголосив курс на пiдйом нацiональної економiки, утримання iнфляцiї, незмiннiсть протягом п'яти рокiв розмiру прибуткового податку, стримання безробiття. Лейбористи пообiцяли не здiйснювати подальшу нацiоналiзацiю, не закривати лiкарнi тощо. Основна ставка зроблена наполiпшення системи освiти i створення 250 тис. нових робочих мiсць для молодих безробiтних.
Пiсля розпаду СРСР Велика Британiя визнала новi незалежнi держави. Зокрема, прем'єр-мiнiстр Джон Мейджор своїм листом вiд 31 грудня 1991 р. визнав Україну. 10 сiчня 1992 р. вiдбувся обмiн нотами про встановлення дипломатичних вiдносин мiж Україною та Великою Британiєю. 10 лютого 1993 р. у Лондонi пiд час вiзиту Президента Л. Кравчука пiдписано договiр мiж двома країнами про принципи вiдносин i спiвробiтництва. Незважаючи на незначний рiвень торговельно-економiчних вiдносин, українсько-англiйськi полiтико-дипломатичнi контакти досить активнi. Про це свiдчать i вiзит Президента Л. Кучми у Велику Британiю 1995 р., i вiзит прем'єр-мiнiстра Дж. Мейджора в Україну 1996 р. Уряд Е. Блера активiзував "схiдну" полiтику: розширилися полiтико-дипломатичнi вiдносини Великої Британiї з Росiєю, Україною та iншими країнами Схiдної Європи.
До вересня 1944 р. майже всю територiю Францiї було визволено вiд нiмецької окупацiї франко-англо-американськими вiйськами i внутрiшнiми силами Опору. Велику роль у антифашистськiй боротьбi вiдiгравав Французький комiтет нацiонального визволення, перетворений ЗО серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької Республiки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий уряд розпочав вiдбудову державного суверенiтету й економiки країни в надзвичайно складних умовах пiслявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сiльськогосподарського — до 60% довоєнного рiвня. Уряд де Голля здiйснив нацiоналiзацiю вугiльної, газової, електротехнiчної промисловостi, низки великих банкiв; у соцiальнiй сферi здiйснив заходи щодо захисту незаможних, пiдвищення заробiтної плати i пенсiй. У жовтнi 1945 р. були проведенi вибори до Установчих зборiв, що повиннi були розробити нову конституцiю. Найбiльшу кiлькiсть депутатських мiсць в Установчих зборах отримали представники Французької комунiстичної партiї (ФКП), Соцiалiстичної партiї (СФІО) i католицької партiї "Народно-республiканський рух (МРП)". У коалiцiйному урядi (комунiсти мали п'ять мiнiстерських портфелiв) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши спiльної мови з комунiстично-соцiалiстичною бiльшiстю, на початку 1946 р. пiшов у вiдставку. У груднi 1946 р. була прийнята нова Конституцiя Францiї— почалася 12-рiчна iсторiя Четвертої республiки. Конституцiя встановлювала загальне право на працю, вiдпочинок, соцiальне забезпечення й освiту. Францiя проголошувалася парламентською республiкою. Головну роль у полiтичному життi повинен був вiдiгравати двопалатний парламент, вiн же обирав i президента, який мав обмеженi права.
Усi уряди Четвертої республiки були коалiцiйними й слабкими: за 12 рокiв — 14 урядiв. Весною 1947 р. з уряду були виведенi мiнiстри-комунiсти, якi порушили урядову солiдарнiсть. Опинившись поза урядом, комунiсти взяли курс на дестабiлiзацiю становища в країнi i захоплення влади. Соцiалiстична партiя розiрвала союз з комунiстами i перейшла до спiвпрацi з МРП i радикалами. Виникла нова урядова коалiцiя, вiдома пiд назвою "третьої сили" (дiяла до 1951 р.). У першiй половинi 50-х рр. у полiтичнiй боротьбi посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з iнiцiативи де Голля. У цей час у Францiї формувалися правоцентристськi уряди, куди соцiалiсти не входили.
У серединi 50-х рокiв модернi галузi промисловостi Францiї (паливно-енергетична, металургiчна, машинобудувна, хiмiчна, радiоелектронiка) охопила науково-технiчна революцiя.
У зовнiшнiй полiтицi Францiя зробила ставку на iнтеграцiю захiдноєвропейських країн i збереження своєї колонiальної iмперiї. 1948 р. Францiя виступила з Великою Британiєю, Бельгiєю, Нiдерландами i Люксембургом спiвiнiцiатором у створеннi Захiдного союзу для спiвпрацi в економiчнiй, соцiальнiй та вiйськово-полiтичнiй сферах. У цьому ж роцi Францiя приєдналася до плану Маршалла, згiдно з яким одержала допомогу в розмiрi понад 3 млрд дол. 1949 р. Францiя вступила до Пiвнiчноатлантичного пакту (НАТО). 1951 р. Францiя пiдписала з ФРН, Нiмеччиною, Бельгiєю, Люксембургом i Голландiєю договiр про Європейське об'єднання вугiлля i сталi, що стало початком створення Спiльного ринку (1957 р.).
Для збереження колонiальних володiнь Францiя вела кровопролитну невдалу вiйну в Індокитаї (1946—1954 рр.). Францiя була змушена була надати 1954 р. незалежнiсть Лаосу та Камбоджi, 1956 р. — Марокко i Тунiсу. Однак найбiльш жорстокою вiйною стала вiйна Францiї проти нацiонально-визвольного руху в Алжирi (1956—1962 рр.). Тут проживало понад 1 млн. французiв, якi володiли найродючiшими землями Середземноморського узбережжя Алжиру. В Алжирi утворився реакцiйний союз армiйської верхiвки i колонiалiстiв, якi заради збереження колонiї були готовi поширити воєнний конфлiкт на територiю Францiї; тут йшла пiдготовка до державного перевороту в Парижi. В травнi 1958 р. цi сили органiзували заколот в Алжирi й створили Комiтет нацiонального порятунку. Вони вимагали встановлення у Францiї сильної влади i посилення боротьби проти алжирського визвольного руху. Країна вступила в полiтичну кризу. 1 червня 1958 р. Нацiональнi збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайнi повноваження. Нацiональнi збори були розпущенi, а Четверта республiка перестала iснувати.
У вереснi 1958 р. на референдумi французи схвалили нову Конституцiю, розроблену де Голлем. Конституцiя передбачала змiну форми державного правлiння. Францiя ставала президентською республiкою. Президент,який обирався на 7 рокiв загальними виборами, мав повноваження глави держави, глави виконавчої влади i головнокомандувача збройними силами; вiн призначав прем'єр-мiнiстра й осiб на вищi державнi й вiйськовi посади. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але мiг видавати i власнi декрети без затвердження парламентом. Вiн мiг розпускати парламент i призначати новi вибори. У листопадi 1958 р. були проведенi парламентськi вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республiки, створений прихильниками де Голля. У груднi цього ж року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республiки.
За першi 10 рокiв iснування П'ятої республiки, з 1958 р. до 1968 р., виробництво промислової продукцiї виросло на 60%. Францiя перетворилася в сучасну iндустрiальну державу з передовою багатогалузевою промисловiстю, включаючи атомну й аерокосмiчну. 1960 р. Францiя вперше здiйснила випробування власної ядерної зброї.
Найгострiшою проблемою зовнiшньої полiтики П'ятої республiки залишалася вiйна в Алжирi. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. вiн надав незалежнiсть майже всiм африканським колонiям). У Алжирi французькi офiцери пiдiймають заколот i здiйснюють терористичнi акти усерединi Францiї. Заколот був придушений, i 1962 р. Алжир став незалежним. Уряд де Голля проводить бiльш незалежну вiд США полiтику в НАТО: 1966 р. виходить iз вiйськової органiзацiї НАТО, лiквiдує вiйськовi бази НАТО на територiї Францiї; 1969 р. визнає кордон по Одеру — Нейсе, 1964 р. визнає комунiстичний Китай; негативно ставиться до американської агресiї у В'єтнамi.
Наприкiнцi 60-х рр. у розвитку П'ятої республiки проявляється криза. Французький бiзнес вважав обтяжливим жорстку регламентацiю держави. Профспiлки намагалися позбавитися надмiрної опiки держави над трудовими вiдносинами. Широкi маси були незадоволенi соцiально-економiчною полiтикою уряду. Найгострiшим виявом такого незадоволення стали масовi виступи студентiв у Парижi в травнi 1968 р. У цей же час вiдбувся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн. робiтникiв. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квiтнi 1969 р. на референдумi з питань адмiнiстративної реформи пропозицiї де Голля не здобули пiдтримки, вiн пiшов у вiдставку. На виборах, якi вiдбулися в червнi, новим президентом було обрано представника голлiстської партiї Жоржа Помпiду (1969—1974 рр.). Уряд Ж. Помпiду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацiю економiки, розширив соцiальне законодавство. Полiпшилися вiдносини зi США. Пiсля смертi Помпiду президентом було обрано Валерi Жiскар д'Естена (1974—1981 рр.), який продовжував полiтичний курс свого попередника.
обмеження державного втручання, як у Великiй Британiї та США, а шляхом його подальшого поширення. Було здiйснено нацiоналiзацiю низки великих банкiв i деяких промислових пiдприємств, розширено соцiальнi програми, прийнято закони про права трудящих, профспiлок. Усе це призвело до посилення iнфляцiї, падiння курсу франка. А введення державного контролю за цiнами i заробiтною платою викликало лише масове невдоволення. На парламентських виборах 1986 р. лiвi зазнали поразки. Мiттеран був змушений призначити прем'єр-мiнiстром лiдера голлiстської партiї Об'єднання на пiдтримку республiки (ОПР) Жака Ширака. Вперше в iсторiї П'ятої республiки президент i прем'єр-мiнiстр опинилися в рiзних полiтичних блоках. Уряд Ширака пiшов шляхом, прокладеним М. Тетчер, денацiоналiзував окремi промисловi групи i банки, послабив державне регулювання бiзнесом, скоротив соцiальнi витрати. 1988 р. Ф. Мiттеран знову здобув перемогу на президентських виборах. Але на парламентських виборах 1993 р. правi партiї отримали абсолютну бiльшiсть мiсць. Прем'єр-мiнiстром було призначено представника ОПР Е. Балладюра. У травнi 1995 р. на президентських виборах у гострiй боротьбi перемогу здобув колишнiй прем'єр-мiнiстр Жак. Ширак. Тяжко хворий Ф. Мiттеран помер у сiчнi 1996 р.
У внутрiшнiй полiтицi президент Ж. Ширак i прем'єр-мiнiстр Ален Жюппе проголосили скорочення бюджетного дефiциту, стримання iнфляцiї та вступ Францiї до Європейського валютного союзу 1999 р. Вони стали на шлях скорочення витрат на соцiальне забезпечення та утримання державного апарату, а також пiдвищення деяких податкiв.
"з власним обличчям". У вереснi 1995 р. Францiя вiдновила, всупереч мiжнародним протестам, випробування ядерної зброї (до сiчня 1996 р. було проведено 8 ядерних вибухiв). Францiя прагне вiдiгравати провiдну роль у європейських економiчних i вiйськово-полiтичних структурах. З сiчня 1996 р. Францiя вiдновила присутнiсть у Вiйськовому комiтетi НАТО. Одночасно її керiвництво поставило перед Вашингтоном питання про замiну командувача Пiвденним крилом НАТО європейцем. Францiя i США мають розходження практично з усiх мiжнародних проблем: щодо ролi обох країн в НАТО, дiяльностi ООН, ролi ОБСЄ, мирного процесу на Близькому Сходi тощо.
дипломатичнi вiдносини мiж двома країнами. 1992 р. було пiдписано Договiр про дружбу i спiвробiтництво мiж Францiєю та Україною (ратифiкований Нацiональною асамблеєю Францiї лише в лютому 1996 р.). У вiдносинах двох країн спостерiгається стала тенденцiя до зростання рiвня еконо-
мiчних вiдносин, активiзацiї полiтико-дипломатичного дiалогу. Про це i свiдчив вiзит 1997 р. Президента України Л. Кучми у Францiю. Проте Україна усе Іде не стала для Францiї прiоритетним партнером на Сходi Європи; перевага вiддається взаємовiдносинам з Росiєю як правонаступницею СРСР. На позачергових виборах до парламенту 1998 р. перемогу здобули соцiалiсти. Соцiалiст Лiонель Жоспен став прем'єр-мiнiстром Францiї.
Лiтература.
доп., перероб. — К. : Слово, 2008. — 472с.
|
