Анархiстський рух в Українi у 1917-1921 рр.
Реферат
з iсторiї України на тему:
Змiст
Вступ
1. Розгортання роботи анархiстських органiзацiй
2. Дiяльнiсть Конфедерацiї анархiстських груп «Набат»
3. Виникнення, еволюцiя та крах махновщини
Лiтература
Вступ
Анархiстський рух в Українi 1917–1921 рр. є одним з найменш дослiджених i найбiльш суперечливих явищ новiтньої української iсторiї. Першi радянськi дослiдження з анархiстської тематики, що з’явилися в СРСР у 20‑х – на початку 30‑х рокiв (Я. Яковлєв «Русский анархизм в Великой русской революции», М. Равич-Черкаський«Анархисты (Какие партии были в России)», М. Залежський«Анархисты в России»), були спрямованi на iдейний розгром теорiї i практики анархiзму. Але поряд з цим в цих працях анархiстський рух розглядався в його поступальному розвитку, простежуються спроби з’ясувати соцiальну базу анархiстських органiзацiй. Серед дослiджень довоєнного перiоду певне значення мають працi анархiстiв, якi в 20‑х роках емiгрували з СРСР.
У повоєннi десятилiття якiсний рiвень дослiджень з анархiстської проблематики значно зрiс. Залучення архiвних документiв, матерiалiв перiодики дало змогу суттєво розширити джерельну базу. Разом з тим у працях В. Комiна («Анархизм в России», «Махновщина в гражданской войне в России»), С. Канева(«Октябрьская революция и крах анархизма», «Революция и анархизм: из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма»), Є. Корноухова («Борьбапартиибольшевиковпротиванархизма в России») ще дуже вiдчутний вплив iдеологiчних штампiв та старих пiдходiв до розгляду iсторiї анархiзму, закладених у 20–30‑х роках.
‑х рокiв вперше з’являються дослiдження з iсторiї саме українського анархiстського руху. Серед них: монографiя О. Лебеденка «Историяанархизма в Украине (конец ХІХ – начало ХХ вв.)», який намагається прослiдкувати розвиток анархiстського руху в нашiй країнi з моменту його зародження i шукає глибиннi витоки впливу анархiчних iдей на суспiльство; дисертацiя В. Савченка «Политика Советского государства по отношению к анархистскому движению на Украине», де також значна увага придiляється iсторiї цього руху та iн. В цiлому дослiдники кiнця 80–90‑х рокiв пiдходять до вивчення анархiстської проблематики бiльш об’єктивно, нiж їх попередники, але деякi етапи iсторiї анархiстського руху досi залишаються майже невiдомими.
Серед головних дiйових осiб Жовтневої революцiї та громадянської вiйни привертає увагу яскрава, своєрiдна постать легендарного Нестора Махна. Анархiст, стихiя, партизанський стратег i тактик, селянський вождь i герой. [9, с. 10] Породженню легенд сприяв той факт, що Нестор Махно був неординарною особистiстю: вiн командував своєю армiєю, чисельнiсть якої доходила в рiзнi перiоди до кiлькох десяткiв тисяч людей, не маючи жодної вiйськової освiти, жодного дня не прослуживши в армiї. [2, с. 79]
Ім’я легендарного бунтаря привертало та привертає увагу не лише iсторикiв, але й численних письменникiв, поетiв, кiнематографiстiв, художникiв. Про Нестора Махна писали О. Толстой, В. Винниченко, О. Гончар та багато iнших майстрiв слова. Однi називали його «катом буржуазiї й доброчинцем пролетарiату», iншi – «суворим, нещадним деспотом, убивцею й погромником, якого не бачив свiт». Для висвiтлення образа Нестора Махна чимало зробив кiнематограф. Це насамперед такi фiльми, як «Червонi диявлята», «Пархоменко», «Ходiння по муках» та iн. [4, с. 4]
Однiєю з особливостей очолюваного Нестором Махном руху було те, що вiн воював проти всiх урядiв та режимiв, але не вважав i себе владою, а тiльки виконувачем волi народу. Саме це викликало в мене зацiкавленiсть його постаттю, бажання простежити путь однiєї з найбiльш суперечливих та неоднозначних особистостей iсторiї України, розглянути його iсторичний портрет. В якостi першоджерел я спиралася на спогади самого Нестора Івановича Махна, якi вiн зiбрав у книжцi «Гуляй-Поле», а також нарис В. М. Волковинського «Батько Махно».
вiйни i як кiнцева мета – виявити головнi причини поразки анархiстського руху в Українi. Роль махновщини в анархiстському русi розглядається в окремiй частинi моєї роботи, бо це явище на перших етапах своєї еволюцiї не спиралося на принципи та iдеї анархiзму, тому, на мою думку, заслуговує на окремий розгляд.
Хронологiчнi рамки даної роботи зумовлюються тим, що саме в 1917 р. почався новий етап у розвитку українського анархiзму, своєрiдним поштовхом до якого став крах Росiйської iмперiї. Завершується цей етап у 1921 р. повним розкладом та знищенням анархiстських органiзацiй.
На момент Лютневої революцiї (1917 р.) анархiстськi групи України перебували в дуже тяжкому становищi. Небачено жорстокий терор царського уряду, iдеологiчна i органiзацiйна роздробленiсть анархiстiв поряд з елементами внутрiшнього розкладу в їх русi призвели до того, що на цей час бiльшiсть з них була знищена, перебувала на каторзi чи в емiграцiї або свiдомо вiдiйшла вiд активної дiяльностi. На початок 1917 р. анархiстськi групи дiяли тiльки в Києвi, Катеринославi та Харковi. [6, с. 262]
та поляризацiя суспiльства, полiтичне безладдя i неспроможнiсть нової влади розв’язати соцiально-економiчнi та полiтичнi проблеми, поставленi революцiєю, тiльки активiзували цей процес.
З весни 1917 р. в Українi почалося бурхливе зростання кiлькостi анархiстських органiзацiй. Збiльшувалися старi та виникали новi групи в Одесi, Києвi, Харковi, Катеринославi, Олександрiвську, Миколаєвi, Севастополi, Павлоградi та iнших мiстах. [6, с. 263] У цей же час вiдновлюють активну дiяльнiсть й сiльськi групи. Так, гуляйпiльська група анархiстiв-комунiстiв, яку очолив Нестор Махно, уже в березнi 1917 р. налiчувала 80 членiв. [1, с. 19] Намагалися проводити певну роботу на селi i змiцнiлi мiськi групи.
Анархiсти створювали свої клуби, читальнi, виступали з лекцiями на промислових пiдприємствах. З весни 1917 р. ведеться активна пропаганда iдей анархiзму у вiйськових частинах. Особливо великою популярнiстю анархiсти користувалися на Чорноморському флотi.
Іншим рiзновидом дiяльностi анархiстiв було створення сiльськогосподарських комун в основному в захоплених помiщицьких маєтках. Загалом цей процес був досить поширений у 1917 р. в Українi. Анархiсти виступили також за участь у всiх видах кооперацiї та налагодження прямого товарообмiну мiж мiстом i селом.
В 1917 р. анархiстськi групи України розгорнули активну видавничу дiяльнiсть. Крiм перiодичних видань «Свобода внутри нас» (Київ), «Рабочая мысль», «Хлеб и Воля» (Харкiв), «Голос анархиста» (Катеринослав), з’явилася велика кiлькiсть брошур, листiвок та прокламацiй. За допомогою них анархiстам вдалося змiцнити вплив на маси.
Про змiцнення анархiстського руху свiдчило й проведення 18 – 22 липня 1917 р. в Харковi Пiвденноросiйської конференцiї анархiстських груп, яка ухвалила рiшення скликати 30 вересня 1917 р. в цьому ж мiстi Всеросiйський з’їзд анархiстiв. Для його пiдготовки було створено Тимчасове iнформацiйне бюро. [3, с. 4]
В днi жовтневого перевороту анархiсти виступили разом з бiльшовиками, якi намагалися використати їх як бойовий, руйнiвний елемент. Представники анархiстських органiзацiй увiйшли до багатьох ревкомiв. У Києвi, Катеринославi, Олександрiвську, Одесi та iнших мiстах i селищах України анархiсти спiльно з бiльшовиками вели боротьбу проти вiйськ Тимчасового уряду, Каледiна, Центральної Ради.
Таким чином, 1917 р. в Українi створився один з найбiльших та найактивнiших анархiстських центрiв на територiї колишньої Росiйської iмперiї. Проте у цьому роцi дiяльнiсть анархiстських органiзацiй України ще не набула такого широкого розмаху, як у Москвi та Петроградi. Бракувало українських досвiдчених лiдерiв анархiстського руху. Найбiльш вiдомi з них перiоду 1905–1908 рр. – І. Гроссман-Рощин, М. Музиль, Я. Новомирський, І. Жук, – намагаючись перебувати в епiцентрi революцiйних подiй, як правило, зосереджували свою дiяльнiсть у столицях, де перспективи руху в той час виглядали оптимiстичнiше. [3, с. 5] Але вже у 1918 р. анархiсти України за рiвнем впливу на маси починають переважати своїх росiйських однодумцiв.
В цiлому дiяльнiсть анархiстiв навеснi – восени 1917 р. була спрямована на «пiдштовхування» революцiї. ЇЇ основною тезою було прагнення до комунiстичного способу життя, свободи i рiвностi. Анархiсти мрiяли про повне зруйнування держави i капiталу, якi задавили цi прагнення, вважали, що революцiя, яка почалася, закiнчиться лише пiсля повного знищення державницько-класового ладу. В травнi 1917 р. Київська асоцiацiя вiльних анархiстiв у своїй декларацiї закликала боротися за негайну передачу знарядь працi трудящим, встановлення економiчної рiвностi. [3, с. 5]
Взагалi, характеристика програмних постанов i методiв дiяльностi рiзноманiтних течiй є однiєю з найскладнiших проблем в iсторiї анархiстського руху в Українi, що зумовлено низкою чинникiв. По-перше, вiдсутнiсть досвiду легальної дiяльностi, органiзацiйна роздробленiсть анархiстських органiзацiй, недостатня пiдтримка їх населенням, швидкоплиннi змiни суспiльної обстановки змушували анархiстiв йти за подiями, а не формувати сприятливу для себе ситуацiю. По-друге, анархiстський рух залишився розколотим не тiльки в органiзацiйному, а й в iдеологiчному планi. В 1917–1921 рр. вiн розпався бiльш як на пiвтора десятка течiй i напрямкiв. Основними серед них були анархо-комунiзм i анархо-синдикалiзм, принцип розмежування мiж якими особисто для мене залишився не зовсiм ясним. Адже, незважаючи на деякi суперечностi мiж окремими течiями, iснував ряд принципiв, якi об’єднували всi вiдтiнки анархiзму: заперечення влади, всiх форм примусу; заперечення полiтичних форм боротьби i парламентаризму; заперечення будь-якого суспiльного режиму, заснованого на експлуатацiї найманої працi; переконання, що революцiя взагалi i анархiстська зокрема <…> здiйснюється низами, бо є творчим виразом бунту, що йде безпосередньо вiд мас. [3, с. 6] Як показує в своїй роботi А. М. Лебеденко, революцiєю утверджене безвладне комунiстичне суспiльство, засноване на економiчнiй рiвностi i добровiльнiй кооперацiї вiльних комун, що взаємодiють мiж собою на засадах федералiзму, як кiнцева мета боротьби, була визнана переважною бiльшiстю анархiстiв i синдикалiстами в тому числi. [7, с. 105–106]
Уособленням суперечностей мiж цими напрямками стало питання про ставлення анархiстiв до незалежних робiтничих спiлок-синдикатiв. Саме воно розкололо анархiстських рух в Українi ще в 1905–1907 рр. Незважаючи на неодноразовi спроби об’єднання анархiстських органiзацiй, цей розкол подолати не вдалося. Тому, з формальної точки зору, анархо-комунiстичний рух в Українi можна подiлити на синдикалiстський i антисиндикалiстський.
Синдикалiзм зародився наприкiнцi XIX ст. у Францiї як спроба використати незалежнi професiйнi спiлки робiтникiв для звiльнення пригнобленого класу вiд влади держави i капiталу. Проте, визнаючи повне звiльнення робiтникiв шляхом експропрiацiї i передачi синдикатам всього виробництва i розподiлу за головну мету, прийнята в 1906 р. «Ам’єнська хартiя» (основний документ, що визначав форми i напрямки дiяльностi синдикатiв) визнавала синдикати основною формою органiзацiї робiтникiв в їх боротьбi за скорочення робочого дня, збiльшення заробiтної плати тощо. До того ж ця боротьба повинна була вестися проти конкретних пiдприємцiв. [7, с. 106] Отже, на практицi синдикалiзм ставав традицiйним профспiлковим рухом, який хоча i мав пiдготувати соцiальну революцiю, але здiйснення її вiдкладав на майбутнє.
Антисиндикалiсти («чорнознаменцi», «безначальцi» 1905–1907 рр.) в своїй дiяльностi виходили з твердження про постiйну готовнiсть народних мас до соцiальної революцiї. Дух руйнування володiв ними протягом усього перiоду iснування анархiстського руху в Українi. В профспiлках вони вбачали лише форму обману пролетарiату, засiб вiдтягування революцiї.
Парадоксальнiсть ситуацiї полягає в тому, що помiркована схема синдикалiстiв суперечила радикальним настроям бiльшостi анархiстiв, тому не була прийнята за наявних у Росiйськiй iмперiї суспiльних обставин. Синдикалiсти в нашiй країнi не сприймали iдей боротьби за частковi полiпшення, а виступали за негайне зруйнування всiєї експлуататорської системи. Причому методи їх боротьби на практицi фактично були такими ж, як i методи опонентiв.
поставленого завдання.
напрямками в нашiй країнi майже зникають i за ними закрiплюється загальна назва анархо-комунiстiв).
Але вже влiтку 1917 р. синдикалiсти зосереджують свою дiяльнiсть у фабрично-заводських комiтетах (ФЗК). Основними центрами впливу синдикалiстiв стають Центральнi Бюро фабзавкомiв Харкова та iнших мiст України. Маючи бiльшiсть у цих органах, анархо-синдикалiсти повели запеклу боротьбу проти профспiлок, звинувачуючи їх у вiдмовi вiд революцiйних методiв боротьби та спiвробiтництвi з буржуазiєю. Синдикалiсти закликали робiтникiв до негайного захоплення пiдприємств i виступали за створення на базi фабзавкомiв комун на засадах самоврядування. [3, с. 7]
Але дiяльнiсть синдикалiстiв наприкiнцi 1917 – на початку 1918 рр. зустрiла рiшучу протидiю бiльшовикiв, якi пiсля жовтневого перевороту, втiлюючи в життя доктрину про диктатуру пролетарiату, всiляко намагалися посилити централiзацiю. Роблячи ставку на бiльш централiзованi профспiлки, бiльшовики розраховували пiдпорядкувати їм ФЗК, хоча до Жовтня вони разом з анархiстами вiдстоювали їх незалежнiсть. Синдикалiсти виступили рiзко проти централiзаторської полiтики бiльшовикiв, але, зрештою, зазнали поразки. Долю ФЗК остаточно вирiшив І Всеросiйський з’їзд профспiлок, що проходив 7–14 лютого 1918 р. Вiн ухвалив бiльшовицьку резолюцiю про перетворення ФЗК на мiсцевi органи профспiлок. [5, с. 210]
негайного зруйнування держави i захоплення виробництва та продуктiв харчування. Але анархо-комунiсти були вiдiрванi вiд масового революцiйного руху i не мали реальної сили для втiлення в життя своїх постулатiв. [3, с. 8]
Єдиною формою органiзацiйної дiяльностi анархо-комунiстичних груп були створення анархiчних комун. У мiстах вони базувалися в основному в захоплених маєтках i об’єднували здебiльшого iдейних анархiстiв, навколо яких зосереджувалися декласованi елементи, часто з кримiнальним минулим. Комуни iснували переважно за рахунок експропрiацiй, якi фактично були звичайними грабунками. Це давало привiд бiльшовикам в перiод, коли анархiсти завдяки демагогiчним закликам до грабунку награбованого i критицi властей за помiрковану поведiнку щодо буржуазiї здобували значну пiдтримку серед певних прошаркiв населення i виходили з-пiд контролю, роззброювати анархiстськi загони i закривати комуни. Звинувачуючи анархiстiв у потураннi кримiнальним елементам, бiльшовики також намагалися дискредитувати iдеологiю анархiзму як вiдверто бандитську. [3, с. 8]
Цi звинувачення не були безпiдставними, бо грабунки пiд прикриттям анархiзму набули такого розмаху, що деякi федерацiї оголошували, що будуть розстрiлювати всiх, хто «примазався до анархiзму з метою здiйснення грабункiв».
Кiнець 1917 – початок 1918 рр. був одним з вирiшальних перiодiв у розвитку анархiстського руху в нашiй країнi. Пiсля жовтневого перевороту анархiсти, розумiючи, що революцiя не пiде бажаним для них шляхом, всiляко сприяли бiльшовикам у поваленнi «буржуазного» уряду, але водночас повиннi були визначити своє ставлення до нової влади. Основним питанням, на яке анархiсти мали дати вiдповiдь, було їх ставлення до Рад. Саме воно призвело до нового розколу в лавах анархiстiв, який виявився глибшим, нiж розбiжностi мiж анархо-комунiстами i анархо-синдикалiстами.
Пiсля переходу влади до Рад бiльшiсть анархiстських органiзацiй повинна була засудити входження своїх членiв до цих органiзацiй як неприпустиме спiвробiтництво з властями. Проте досить виразно проступала й iнша тенденцiя. Значна частина анархiстiв тодi спiвпрацювала з бiльшовиками. Разом з цим вони прагнули створити передумови для переродження суспiльства в бездержавне, виступали проти обмеження полiтичних свобод. Деякi анархiсти, пiдтримуючи входження своїх однодумцiв до Рад, вимагали зробити їх безпартiйними. [5, с. 141]Так було започатковано нову течiю в анархiстському русi, яка називалася «радянський анархiзм».
Однак переважна бiльшiсть анархiстiв негативно ставилася до нової влади, оскiльки принципово не визнавала будь-якої її форми. Вже в груднi 1917 р. вони висунули гасло «третьої революцiї», яка мала остаточно лiквiдувати залишки експлуататорської системи.
Але у багатьох випадках анархiсти виступали на боцi бiльшовикiв. Так, пiд час наступу нiмецьких i австрiйських вiйськ на Україну, загони «чорної гвардiї», сформованi анархiстами Одеси, Харкова, Катеринослава, Миколаєва, Сiмферополя та iнших мiст, а також численнi робiтничi i селянськi загони, керованi ними ж, дiяли разом з бiльшовицькими вiйськами. На Пiвднi боролися загони одеських анархiстiв пiд командуванням Зайделя i Желябова, в центральнiй Українi – загони М. Череднякова, М. Нiкiфорової, при оборонi Херсона, який витримав облогу протягом 17 днiв, вiдзначився загiн О. Мокроусова. [1, с. 23–24; 5, с. 308–309]
Поряд з досить великими i боєздатними загонами iснували й такi, якi обростали кримiнальними елементами, проводили погроми, грабунки. Численнi безчинства та збройнi сутички з радянськими загонами i мiсцевим населенням дали привiд Раднаркому роззброїти анархiстськi формування на пiдконтрольнiй йому територiї.
Такий безславний кiнець став тяжким ударом для українського анархiстського руху. Крiм величезних кадрових втрат, ще бiльшим було iдеологiчне значення цiєї поразки. Не виправдилися сподiвання на масову народну революцiю.
2.
Народнi маси, особливо селянство, байдуже поставилися до чергової змiни влади i залишилися глухими до закликiв анархiстiв. Воєннi дiї весни 1918 р. показали утопiчнiсть тези анархiстiв про стихiйний спротив населення, ефективнiсть партизанської вiйни i дали в руки бiльшовикiв докази необхiдностi органiзацiї регулярної армiї, проти якої послiдовно виступали анархiсти. Крiм того, грабунки анархiстських загонiв завдали непоправної шкоди їх авторитету.
Пiсля проголошення Гетьманату анархiстам вдалося вiдновити деякi свої групи i розгорнути в умовах пiдпiлля активну агiтацiйну дiяльнiсть. Водночас вони почали пошук шляхiв органiзацiйного об’єднання з метою згуртування своїх сил для продовження революцiї. Навеснi 1918 р. в анархiстських колах виникає iдея створення в Українi Конфедерацiї анархiстських груп, яка б об’єднала всiх практикiв, без врахування вiдтiнкiв. [10, с. 83]Для такого об’єднання в липнi 1918 р. декiлька вiдомих дiячiв, в основному синдикалiстського напрямку, створили Інiцiативну групу «Набат», яка мала провести органiзацiйну роботу для скликання конференцiї i виробити принципи їх об’єднання.
Восени 1918 р. рiвень розвитку анархiстського руху дав змогу скликати таку конференцiю. Вона проходила в Курську з 12 по 16 листопада 1918 р. На конференцiї були присутнi делегати вiд груп Олександрiвська, Зернова, Кам’янця-Подiльського, Києва, Одеси, Конотопа, Миколаєва, Харкова, вiд Летючої групи по органiзацiї терору та повстань в Українi та члени Інiцiативної групи «Набат». Делегати вiд груп Катеринослава, Чернiгова, Кременчука не змогли прибути. 6 делегатiв були анархо-синдикалiстами i 9 – анархо-комунiстами. [3, с. 10]
Найважливiшим документом з тих, що їх прийняла конференцiя, була Декларацiя про умови спiльної роботи анархiстiв, в якiй визначенi iдеологiчнi принципи об’єднання анархiстських груп України. В нiй, зокрема, зазначалося, що наближається соцiальна революцiя i нiякої перехiдної стадiї мiж капiталiзмом i комунiзмом не може бути, тому бiльшовизм має бути вiдкинутий; соцiальна революцiя, що наближається, повинна бути лише анархо-комунiстичною за змiстом, синдикалiстською за органiзацiйним принципом та iндивiдуалiстичною за метою, оскiльки така органiзована маса шляхом створення своїх класових органiзацiй здатна збудувати анархiчну комуну; будiвництво анархiчної комуни – органiзацiйно-творчий, а не стихiйно-бунтарський процес; соцiальну революцiю можуть здiйснити тiльки народнi маси, а не анархiсти; вiльний розвиток особи є єдиним смислом процесу суспiльної органiзацiї, тому немає пiдстав вiддiляти по сутi або в часi iндивiдуалiзм вiд комунiзму. Отже, анархо-синдикалiзм, анархо-комунiзм i анархо-iндивiдуалiзм – три сторони одного й того ж цiлiсного процесу – єдиного анархiзму.
профспiлок i Рад конференцiя поставилася негативно.
З листопада 1918 по червень 1919 р. до Конфедерацiї приєдналися новостворенi та iснуючi групи Харкова, Катеринослава, Києва, Клинцiв, Бердянська, Мелiтополя, Кролевця, Хорола, Миргорода, Люботина, Нижньоднiпровська, Олександрiї, Севастополя, Феодосiї, Сiмферополя, Керчi. В Києвi, Харковi, Єлизаветградi, Олександрiвську були створенi групи анархiчної молодi «Набат». [3, с. 11]
Групи та федерацiї, що входили до Конфедерацiї «Набат», створювали свої клуби, читальнi, бiблiотеки, а також розгорнули активну видавничу дiяльнiсть. В Катеринославi було створено видавництво «Набат», де, крiм конфедеративного органу – одноiменної газети, друкувалися брошури, листiвки та прокламацiї. Крiм того, в Харковi, Одесi, Єлизаветградi виходили мiсцевi газети «Набат», в квiтнi 1919 р. було випущено i номер газети «Голос трудящихся», органу Революцiйного союзу анархiстiв м. Клинцi. [1, с. 58]
В сiчнi 1919 р. «набатiвцi» встановили контакти з анархiстами Гуляйпiльського району. Тут було органiзовано групу «Набат» та налагоджено випуск одноiменної газети. В травнi 1919 р. гуляйпiльський «Набат» об’єднався з мiсцевим Союзом анархiстiв. [1, с. 58, 212]
Активна пропагандистська дiяльнiсть дала результати. Ідеї безвладного комунiстичного суспiльства пiдтримували дедалi ширшi верстви населення, особливо селяни. З’їзд констатував наростання невдоволення мас режимом та їх прагнення вiдмовитися вiд будь-якої влади; наростання розриву мiж мiстом i селом; повний економiчний розвал; вiдiрванiсть влади вiд народу; наростання революцiйних настроїв у Червонiй Армiї. В зв’язку з цим з’їзд поставив перед анархiстами завдання розширити пропаганду, особливо на селi, в Червонiй Армiї та повстанських загонах. [3, с. 11–12]
Проте Конфедерацiї «Набат» не вдалося об’єднати всi анархiстськi сили України. Частина анархо-комунiстiв не погодилася об’єднатися з синдикалiстами на їх платформi.
Розширенню впливу анархiстiв у цей перiод всiляко намагалися перешкоджати бiльшовики. Пiсля повернення в Україну вони максимально обмежували сферу впливу анархiстiв i не допускали розростання їх органiзацiй. Утиски з боку радянської влади набували найрiзноманiтнiших форм – вiд закриття газет до роззброєння анархiстських загонiв i арештiв активних анархiстiв. Але бiльшовики у 1919 р. ще не наважувалися оголосити анархiстiв поза законом. Перебуваючи в Українi в дуже непевному становищi, вони не хотiли йти на прямий конфлiкт з силою, яка була якщо не фактичним союзником бiльшовикiв, то принаймнi запеклим ворогом їх ворогiв.
Ситуацiя суттєво змiнилася пiсля наказу Л. Троцького за №1824 вiд 4 червня 1919 р., який санкцiонував початок вiдкритої боротьби проти махновщини. [4, с. 25] Паралельно посилилися репресiї проти анархiстiв: 16 липня був закритий одеський «Набат», у клубах анархiстiв проводилися обшуки.
Пiсля того, як Добровольча армiя захопила Пiвдень i Лiвобережжя України, а на Правобережжi утвердилася Директорiя, анархiсти черговий раз опинилися в пiдпiллi. Влiтку 1919 р. керiвництво «Набату» перенесло свою дiяльнiсть у махновський район. Мiсцевi групи, що входили до Конфедерацiї, намагалися органiзувати пiдпiльну роботу, але влiтку 1919 р. внаслiдок численних провалiв i розстрiлiв активнiсть анархiстських груп значно зменшилася.
Восени 1919 р. Секретарiат Конфедерацiї «Набат», спираючись на пiдтримку Революцiйної Повстанської Армiї України (махновцiв), налагодив зв’язок з мiсцевими органiзацiями, якi почали видавати в тилу Денiкiна листiвки та газети. Майже всi вони мали назву «Набат». У цей перiод такi газети виходили в Полтавi, Миргородi, Єлизаветградi, Кременчуцi, Одесi, Києвi, Волчанську, Харковi, Севастополi, Сiмферополi. Активна пропагандистська робота проводилася також у районах, зайнятих махновцями. В Гуляй-Полi виходили орган Секретарiату – газета «Набат», а також декiлька мiсцевих газет, якi перебували пiд впливом анархiстiв. Вони ж очолювали Вiйськово-Революцiйну Раду та культурно-провiдницький вiддiл махновської армiї. [1, с. 321–326]
На кiнець 1919 р. була здiйснена спроба пов’язати анархiзм з українським нацiональним рухом. Така iдея була висловлена в передовiй статтi органу Федерацiї анархiстiв-повстанцiв Полтавщини газети «Анархист-Повстанец» вiд 27 грудня 1919 р. пiд назвою «Самостiйнiсть України i анархiсти». Автор статтi закликає до боротьби за встановлення самостiйної Безвладної Трудової Федерацiї України, яка єдина може забезпечити iнтереси українцiв i встановити рiвноправнi взаємовигiднi стосунки з сусiдами. Це була абсолютна нова i нехарактерна iдея для українського анархiстського руху. Анархiстськi органiзацiї, зокрема, Конфедерацiя анархiстських груп України «Набат», традицiйно вороже ставилися до українського нацiонального руху як одного з проявiв буржуазної реакцiї. Але практично в цей же час (кiнець 1919 – початок 1920 рр.) бiльшовикам вдалося знищити анархiстськi селянськi повстанськi загони Полтавщини i Чернiгiвщини, в середовищi яких виникла ця iдея.
Тимчасовими виявились i успiхи Конфедерацiї «Набат». Налагодити позитивну роботу, спонукати маси до вiльної творчостi в махновському районi не вдалось. 25 листопада 1919 р. залишив посаду голови ВРР махновської армiї лiдер «Набату» В. Волiн. [3, с. 13] На початку сiчня 1920 р. Конфедерацiя вiдiйшла вiд махновщини. Втративши пiдтримку махновської армiї, яка тодi перебувала в кризовому станi, «набатiвськi» групи знизили активнiсть. До того ж бiльшовики почали планомiрно знищувати їх пiд приводом боротьби з анархо-махновщиною: забороняли випуск анархiстських друкованих видань та лiтератури, закривали клуби та забороняли мiтинги.
В пошуках виходу зi скрутного становища, в якомуопинився анархiстський рух, керiвники Конфедерацiї «Набат» у лютому 1920 р. знову звертають увагу на махновський рух. В квiтнi 1920 р. на нарадi керiвникiв «Набату» в Харковi було вирiшено спрямувати всi сили Конфедерацiї на завоювання з допомогою повстанцiв певної територiї i розпочати на нiй будiвництво анархiчної комуни. [5, с. 364] Однак весь анархiстський рух в цей час перебував в кризi: чисельнiсть органiзацiй зменшувалась, бiльшовики, особливо влiтку 1920 р., посилили переслiдування анархiстiв. Наприкiнцi лiта 1920 р. остаточно стало зрозумiло, що закрiпити за собою досить велику для здiйснення планiв Секретарiату територiю махновцям не вдається, i «набатiвцi» почали шукати iншi шляхи для продовження боротьби.
на нелегальне становище. Проте в жовтнi 1920 р. у зв’язку з укладенням вiйськового союзу мiж махновською армiєю i бiльшовиками анархiсти на короткий час отримали можливiсть ведення вiдкритої пропаганди своїх поглядiв. Анархiсти виступали на заводах, агiтували проти радянських порядкiв. [3, с. 14]
її, Центральне управлiння надзвичайними комiсiями України 25 листопада 1920 р. зобов’язало всiх голiв губернських надзвичайних комiсiй провести обшуки i арешти махновцiв i анархiстiв усiх напрямкiв. В результатi у в’язницi опинилися майже всi члени Секретарiату Конфедерацiї «Набат» (В. Волiн, А. Барон, М. Мрачний, Л. Гурман, О. Олонецький, О. Таратута). Були також лiквiдованi Київська асоцiацiя анархiстiв (на чолi з Консе, Гофманом i Аккерманом), полтавськi та роменськi групи «Набат» та асоцiацiї анархiстiв, розгромленi анархiстськi групи Харкова. [3, с. 14]
заколоту, в якому анархiсти вiдiграли помiтну роль. У березнi 1921 р. ЦК РКП(б) розповсюдив циркулярний лист, в якому зазначалось, що «РКП(б), яка проводить диктатуру пролетарiату, не може робити виняток для груп, якi пiд прапором анархiзму прикривають контрреволюцiйнi тенденцiї свого руху. Тому ЦК РКП(б) пiдтримує лiнiю органiв радянської влади, котрi… вживають заходiв для значного обмеження дiяльностi цих груп». 7–8 березня 1921 р. Україною прокотилася нова хвиля арештiв, були закритi всi анархiстськi клуби. [3, с. 15]
В Горлiвцi, Єнакiєвому, Юзiвцi, Луганську мiсцевi анархiсти вели пропаганду серед робiтникiв, намагаючись оволодiти фабзавкомами i поставити їх на чолi пiдприємств. У цей час анархiсти дiяли також у Волинськiй, Подiльськiй, Харкiвськiй та Миколаївськiй губернiях. Вони розповiдали про свої програми на зборах робiтникiв i селян, з’їздах комнезамiв, безпартiйних конференцiях.
Але бiльшовики продовжили репресiї i до кiнця 1921 р. повнiстю знищили анархiстськi органiзацiї України. Наприклад, влiтку 1921 р. в Жмеринцi було розстрiляно 40 анархiстiв, в Одесi частково ув’язнена, а частково розстрiляна велика їх група, що вела пропаганду в радянських установах. До жовтня 1921 р. всi групи анархiстiв України були заарештованi. Бiльшiсть з них репресованi. Тiльки в Києвi, Харковi, Одесi та Катеринославi було розстрiляно в цей час понад 5 тис. анархiстiв. [3, с. 15]
3. Виникнення, еволюцiя та крах махновщини
Одним з перших, хто найбiльш точно охарактеризував Нестора Махна, був В. Антонов-Овсєєнко. В четвертому томi «Записок о гражданской войне» вiн писав так: «В революции 1905 года Махно принимал участие стихийно, бунтарски: таким бунтарём остался впоследствии». [2, с. 155]
Бунтарi, як правило, рiдко визнають будь-якi авторитети, а бунтарський дух в Несторi Махно проявився ще з дитинства. Народився Нестор Махно в сiм’ї Івана Родiоновича Махна та його дружини Явдохи Матвiївни – мешканцiв пiвденноукраїнського села Гуляй-Поле, на Катеринославщинi 26 жовтня 1888 р. (у працях деяких дослiдникiв зазначаються iншi роки народження: 1884 р. або 1889 р.). Пiд час хрещення в мiсцевiй церквi у батюшки раптом загорiлась риза i вiн нiби наврочив, що з малюка виросте в майбутньому розбiйник, якого ще не бачив свiт. [4, с. 5]
З дитинства йому довелося тяжко працювати на мiсцевих помiщикiв. Вiн люто ненавидiв своїх хазяїв. Уже пiдлiтком його знало все село. З-помiж своїх ровесникiв Нестор видiлявся хворобливим честолюбством, прагненням постiйно бути в центрi всiх гучних подiй, причому на перших ролях, тому вiн не раз потрапляв у рiзнi скандальнi iсторiї.
В 1905 р. Махно брав участь у забастовках, що органiзовувала група РСДРП на гуляйпiльських заводах. Потiм вступив до анархiстської органiзацiї «Спiлки бiдних хлiборобiв» (див. додаток), що займалася здебiльшого експропрiацiями, грабуючи мiсцевих помiщикiв, чиновникiв i полiцейських, чия влада поширювалася лише на село, роблячи напади на банки та каси. «Бiднi хлiбороби» називали себе «анархiстами-комунiстами», але, як згадував один з їх ватажкiв В. Антонi, експропрiатори були дуже далекими вiд iдей анархiзму i читали будь-яку лiтературу, де зустрiчалися слова «революцiя», «соцiалiзм» i т. iн. [4, с. 6]
через повiшання. Однак як неповнолiтньому (завдяки плутанинi в датi народження) вона була замiнена на двадцять рокiв каторги.
З 4 серпня 1911 р. по 2 березня 1917 р. Махно просидiв за ґратами Бутирської в’язницi. Там доля звела його з вiдомим анархiстом П. Аршиновим, який став його наставником. «В умовах каторги, – писав Аршинов про Махна, – вiн нiчим особливим не вiдрiзнявся вiд iнших… Єдине, що привертало в ньому увагу, – це його невгамовнiсть. Вiн постiйно перебував у сварках, репресiях i бомбардував тюрму своїми записками. Писати на полiтичнi i революцiйнi теми було його пристрастю» [4, с. 8].
Важко сказати, чим би скiнчилося перебування Махна у в’язницi, якби не Лютнева революцiя 1917 року, яка «вiдчинила всi тюрми, де перебували полiтичнi в’язнi». [8, №8, с. 35] Пiсля кiлькох тижнiв роботи у Лефортовськiй анархiстськiй органiзацiї, вiн повертається до свого села. «Величезне пiднесення росiйської революцiї якось раптово наштовхнуло мене на непохитну думку, що анархiзм у такi часи має тiсно пов’язати себе з трудовою масою, що найбiльше зацiкавлена в перемозi свободи й правди, в нових зрушеннях…», [8, №8, с. 35] – з такими думками повернувся Махно в Гуляй-Поле. «Одне мене гнiтило – це вiдсутнiсть потрiбної освiти та певної безперервної пiдготовки в галузi соцiально-полiтичних проблем анархiзму. …така пiдготовка в наших лавах вiдсутня на 90 вiдсоткiв». [8, №8, с. 35]
Об’єднавши колишнiх «експропрiаторiв» i молодь, яка прагнула покiнчити з багатiями, Махно повiв боротьбу з тими, хто пiсля революцiї захопив владу в Гуляй-Полi: офiцерами та прихильниками Центральної Ради. З махновцiв була створена «чорна гвардiя», яка тримала пiд контролем весь район. Запалали помiщицькi маєтки, садиби колонiстiв, багато з яких були вбитi. [4, с. 10]
Жовтневу революцiю i проголошення Радянської влади на Українi Махно зустрiв схвально, оскiльки бiльшовицькi гасла спочатку приваблювали селянство. Анархiсти вiдiгравали в цьому переворотi особливо видатну роль в авангардi матросiв, солдатiв армiї та робiтникiв. Але, як писав Махно у своїх спогадах, «розпорошенi органiзацiйно, анархiсти не встигли розвiнчати перед масами пiдступнiсть та брехливiсть цих двох партiй (бiльшовикiв i лiвих есерiв – прим.), якi будували своє панування над революцiєю, використовуючи гасла, за своєю суттю антидержавнi…». [8, №9, с. 39]
Наприкiнцi 1917 – на початку 1918 рр. Махно розпочав боротьбу проти Центральної Ради. У цей перiод Махно, по сутi, вперше виступив на боцi Радянської влади. Наприкiнцi сiчня 1918 р. Махно рiзко виступив проти полiтики Центральної Ради пiсля пiдписання нею угоди з Нiмеччиною та її союзниками та пiдтримав пiдписання Брестського миру, вважаючи його одним з найбiльш розумних i тактичних маневрiв у тiй ситуацiї. [4, с. 11]
над ними. У квiтнi на Українi вiдбувся новий державний переворот: влада перейшла до гетьмана Скоропадського. В цей час Махно мандрував по мiстах Пiвденної Росiї i Поволжя.
i опиняється в епiцентрi самого повстання. Махновщина почалася з масового знищення помiщикiв i офiцерiв варти. За неповними пiдрахунками, на чолi свого загону Махно здiйснив 118 нападiв на окупантiв. [4, с. 14]
альянс тривав всього кiлька днiв.
р. вона налiчувала 8 тисяч чоловiк, то в цей перiод пiд його керiвництвом знаходилося близько 29 тисяч бiйцiв, неозброєний резерв складав 20 тисяч людей. [2, с. 81] Однак на ІІ районному з’їздi Рад, який вiдбувся у лютому 1919 р. в Гуляй-Полi, пролунали першi антирадянськi заклики. Махно особисто виступив проти монополiзацiї Рад комунiстами. З’їзд закликав селян та робiтникiв «на мiсцях… будувати нове вiльне суспiльство – «вiльнi Ради». [2, с. 81]У квiтнi-травнi зрiс потiк листiв та телеграм про антирадянськi заяви Махна i про зраду, яку вiн готує.
Саме в цей час до Гуля-Поля з’їхалися члени утвореної у 1918 р. анархiстської органiзацiї «Набат», якi поставили перед собою мету пiдкорити махновський рух своєму впливу. Широка антимахновська пропаганда змусила Махна зблизитися з анархiстами, хоча сам вiн вважав себе не анархiстом, а «вiльним комунiстом». [2, с. 82]
вiйськовi та громадянськi пости…». [2, с. 82] Махновцi бойкотували ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад i його рiшення, вимагали переглянути продовольчу полiтику i встановити iншi форми товарообмiну мiж мiстом i селом. Махновщина перетворювалась в антирадянський рух.
Одним з найбiльш заплутаних епiзодiв в iсторiї махновського руху – подiї, пов’язанi iз заколотом Григор’єва. Махно подiляв негативне ставлення отамана до Радянської влади, яка, по сутi, скасувала Декрет про землю, почала вводити полiтику «воєнного комунiзму», але вiн не пiдтримав Григор’єва. Зрозумiло, не тому, що симпатизував Радянськiй владi, а через те, що його перехiд на бiк Григор’єва давав змогу Денiкiну легко захопити Гуляйпольський район. А вiдтак Махно назавжди втратив би пiдтримку селян.
На початку травня рiзко загострилися вiдносини мiж головою Реввiйськради Л. Д. Троцьким i Махном. Наркомвiйськ УСРР вирiшив переформувати армiю Махно, щоб подолати анархiю. Троцький засудив такi плани. Махновцi, не знаючи причин заборони формування з їх загонiв дивiзiї, оголосили Троцького «поза законом».
Троцький не простив цього Махновi. 4 травня 1919 р. вiн видав наказ Реввiйськради Республiки за №1824 i опублiкував статтю «Геть махновщину», де оголосив Махна й очолюваний ним рух поза законом. 6 червня проти махновцiв та усiх, хто їх пiдтримував, розпочалася нещадна боротьба. Анархiсти «Набату» заявили, що вони займатимуться агiтацiйно-пропагандистською роботою у рiзних регiонах України для того, щоб розказати свiтовi про Махна й махновцiв. [4, с. 25] Сам Махно з невеликим загоном розпочав боротьбу в радянському тилу.
Водночас йшла iдеологiчна обробка селян та робiтникiв. Культурно-просвiтницький вiддiл «Революцiйної повстанської армiї України (махновцiв)» видавав листiвки, в яких закликав (навiть в анархiстському «безвладному суспiльствi») створювати Ради, проти волi, визнаючи, по сутi, що гасло «Вся влада Радам!», який висунув В.І. Ленiн, найбiльш повно вiдображає iнтереси народу. Вiдмовитися вiд Рад означало втратити пiдтримку народних мас.
Невпинно продовжував наступати на Україну Денiкiн i влiтку 1919 р. захопив значну її частину. Реставрацiя старих порядкiв викликала величезне невдоволення селян. Ряд повстанцiв, що донедавна боролися проти Радянської влади, тепер повернули зброю проти Денiкiна. Згуртованою силою, що активно виступала проти денiкiнцiв, був Махно. До нього i кинулося селянство як до свого захисника.
його з Денiкiним i тим самим ослабити натиск «бiлих» на його вiйсько; по-друге, Махно розраховував усунути Петлюру i стати на чолi його вiйська; i, нарештi, виникла реальна можливiсть хоч якось розв’язати одвiчну проблему махновцiв – нестачу патронiв i зброї.
20 вересня 1919 р. у Жмеринцi був укладений договiр мiж УНР i махновцями, що передбачав спiльну боротьбу з бiлогвардiйцями i в разi перемоги видiлення Махновi територiї для встановлення «вiльного радянського ладу». [4, с. 30] Петлюра з цим погодився, та висловився проти проведення на зайнятiй ним територiї пропаганди махновських iдей. Але якраз саме тодi активiзувалися у махновськiй армiї анархiсти, якi настiйно пропагували iдеї «вiльних рад», створення на пiвднi «безвладної держави».
селян проти Радянської влади.
Основнi положення своєї боротьби Махно проголосив у декларацiї «Революцiйної повстанської армiї України (махновцiв)», ухваленiй на засiданнi вiйськово-революцiйної ради 20 жовтня 1919 р. Програма махновцiв спрямовувалася насамперед проти полiтики «воєнного комунiзму» в усiх її проявах, на захист села вiд експлуатацiї i поневолення мiстом, наступу промисловостi на сiльське господарство. Махновцi вимагали не лише передавання всiєї землi селянству, але й права самим розпоряджатися результатами своєї працi. Вони рiшуче виступали проти керiвної ролi Комунiстичної партiї, звинувачуючи її в захопленнi та узурпуваннi влади, придушеннi iнших партiй. Махно вимагав передавання усiєї влади багатопартiйним Радам, обраним народом. Вiн був проти своєрiдної iєрархiї Рад, керiвництва ними зверху, вважав за потрiбнi лише «низовi» органи влади – волоснi, повiтовi, мiськi. Своїм основним завданням махновцi проголошували здiйснення «третьої соцiальної революцiї», що повинна остаточно знищити залишки капiталу i повалити владу бiльшовикiв-тиранiв. [4, с. 32–33]
Численнi каральнi акцiї проти махновцiв призводили до того, що на початку 1920 р. вiйсько Махна почало танути. Восени Врангель почав наступати на так званий «махновський район». Це викликало невдоволення селянства, а також анархiстiв, якi не лишали сподiвання на створення «безвладної держави». Махновi нiчого не лишалося, як пiти на чергову угоду з Радянською владою. Вона була пiдписана 2 жовтня 1920 р. у Старобiльську. [4, с. 35]
лiквiдацiю махновщини. Махно розгадав плани Фрунзе, i почалися його новi рейди по Українi.
Махновцi знову розпочали успiшно дiяти проти радянських вiйськ. Складнiсть боротьби з Махном полягала в тому, що вiн, збагатившись за роки громадянської вiйни великим вiйськовим досвiдом, вмiв приймати неординарнi рiшення, «добре враховував моральний елемент i елемент обстановки», як вiдзначало командування частин Червоної Армiї та практично завжди використовував саме тi методи боротьби, якi рекомендували вiйськовi авторитети для дiй партизанiв. [4, с. 37] Наприкiнцi громадянської вiйни махновцi були добре озброєнi, мали численну агентуру, за допомогою якої Махно мав точнi вiдомостi не тiльки про чисельнiсть, а й про нацiональний склад радянських вiйськ, їх моральний дух i т. п.
Для лiквiдацiї махновщини Комунiстична партiя залучила найкращi свої сили. Цiєю справою займалися Х. Г. Раковський, М. В. Фрунзе, Г.І. Петровський, В. П. Затонський, С. В. Косiор, Ф. Я. Кон, Д. З. Лебiдь, М. О. Скрипник, В. Я. Чубар, Р. П. Ейдеман, В. М. Примаков та iншi партiйнi, державнi та вiйськовi дiячi. При Раднаркомi УСРР було створено Постiйну нараду по боротьбi з бандитизмом, яка керувала лiквiдацiєю махновщини. [4, с. 40]
Незважаючи на це, Махно майже рiк тримав у напрузi i частини Радянської Армiї, i радянськi та партiйнi органи на мiсцях. Однак у 1921 р. у командування Червоної Армiї вiдбулися змiни у тактицi боротьбi з Махно: за ним перестали ганятися, а почали «зустрiчати» його. Крiм того, на Українi почався голод, i належної пiдтримки селян вже не було. Поєднуючи полiтичнi i вiйськовi заходи, Радянська влада також сприяла лiквiдацiї соцiальної основи, яка живила махновщину. Почався вiдтiк командирiв та рядових бiйцiв з армiї Махно. До осенi армiю лишили 30 командирiв та 2443 рядових махновцiв [2, с. 172]. Армiя опинилася у критичному станi. Далi вести боротьбу не було сенсу. Добре розумiючи це, ще взимку 1921 р. Махно запропонував для врятування ядра армiї пiти за кордон. У реввiйськрадi велися напруженi суперечки: частина пропонувала укласти нову угоду з Радянською владою; друга, на чолi з Махно, висловлювала iдею рушити в Галичину, де вони сподiвалися пiдняти мiсцеве населення на революцiйну боротьбу.
невеличкi надiли в розрахунку прогодувати тiльки свою сiм’ю i дещо залишити для посiвiв у майбутньому роцi. Махно зрозумiв, що посуха легко знищить цi незначнi посiви i поволзьким землеробам нiчим буде прогодувати до наступного врожаю навiть себе. Вiдкинувши всi свої далекосяжнi плани, Махно рiзко повернув на захiд. Цей рейд був найтяжчим. Кожну версту доводилося проходити з боями.
а решта махновцiв потрапила до таборiв для вiйськовополонених. [4, с. 42]
Опинившись за кордоном, Махно не збирався сходити з полiтичної арени. Його погляд прикувала Польща, де знайшли притулок чимало емiгрантiв, якi продовжували боротьбу проти Радянської влади. Пiд час Генуезької конференцiї уряд Румунiї дозволив Махновi перебратися до Польщi. Однак планам Махна не судилося здiйснитися. Публiчна заява Махна про намiр продовжувати боротьбу проти бiльшовикiв i Радянської влади викликала негативну реакцiю уряду Польщi. За наказом вiйськового мiнiстра за Махном було встановлено «найсуворiший полiцейський нагляд iз загрозою примусового виселення з Польщi в разi виявлення будь-яких полiтичних махiнацiй з його боку чи повторних заяв на зразок вищенаведених». [4, с. 45]
Пiсля цього Махно переїхав до Парижа, в передмiстi якого – Венсенi – жив з дружиною i дочкою майже 10 рокiв. Матерiальну i моральну пiдтримку вiн одержував лише вiд рiзноманiтних анархiстських органiзацiй. Помер Махно 25 липня 1934 р. у Парижi. На його похорони з’їхалися анархiсти Францiї, Італiї, Іспанiї, iнших країн.
Досвiд махновського руху показав, що армiя, основу якої складає озброєння населення, вибiрнiсть командирiв та свiдома дисциплiна, набагато ефективнiше за регулярнi, силою сформованi частини Червоної Армiї та армiї бiлогвардiйцiв.
На мiй погляд, одна з причин того, що Махно й очолюваний ним рух прийшли до краху полягає в тому, що мiльйони селян, незважаючи на нацiональне гноблення Радянської влади, насадження «воєнного комунiзму», все ж таки залишилися пасивними спостерiгачами подiй. Частина їх, ослiплена привабливими бiльшовицькими гаслами або ж страхом терору, пiдтримувала владу Рад.
та смiливостi пiдтримати Нестора Махна, який не визнавав нiякої диктатури. Можливо, тут вiдiграла свою роль психологiя людей у вiдношеннi до держави та влади, вихована тривалим перiодом крiпосництва. Однозначно стверджувати важко.
та громадянської вiйни». [4, с. 47]
Висновки
Отже, анархiстський рух 1917–1921 рр. в Українi зазнав поразки. Ідеалiстична, по сутi, надзвичайно гуманна утопiчна iдея була без надмiрних зусиль знищена добре органiзованою полiтичною силою, яка вiдмiнно використовувала егоїстичнi iнстинкти мас.
добре органiзований анархiстський рух досяг би хiба що бiльш помiтних, але тимчасових успiхiв. Найбiльшою трагедiєю для українських анархiстiв, трагедiєю, яка практично перекреслила їх життя, присвячене боротьбi за свободу людей, було те, що саме народнi маси, якi були буквально iдолом для кожного анархiста, залишилися глухими до закликiв.
змогли вирiшити цю дилему. Подальший розвиток подiй показав, що анархiсти завжди боролися проти антибiльшовицьких сил, коли комунiстичнiй владi загрожувала небезпека, i потерпала вiд цiєї влади, коли вона змiцнювала свої позицiї. Не вина бiльшовикiв, що анархiзм на тривалий час зник з арени суспiльного життя в нашiй країнi. Вони лише прискорили об’єктивно закономiрний процес.
Розглянувши, якої еволюцiї зазнала махновщина, можна зробити висновок, що вона, як справжнє надбання iсторiї громадянської вiйни, вiдобразила суперечливе ставлення селянських мас до Радянської влади на рiзних етапах революцiйного процесу, пройшовши шлях вiд масового селянського руху проти панiвних класiв до антирадянського руху.
В роботi зроблена спроба довести, що анархiстськi iдеї зазнали краху при зiткненнi з практикою. Люди не змогли (чи не захотiли) звiльнитися вiд вiковiчних обойм рабства своїми руками. «Для вiльного суспiльства необхiдна вiльна людина», а вона нiколи не з’явиться в результатi бунтiв i революцiй. Саме в цьому полягала найголовнiша помилка анархiстiв. І саме в цьому один з найголовнiших урокiв, що нам їх дає iсторiя.
До анархiзму можна ставитися по-рiзному. І все ж таки багатьох реалiй – й iсторичних, й сучасних – не зрозумiти, якщо не спробувати об’єктивно й неупереджено поглянути на цей рух та напрямок течiї суспiльної думки зокрема перiоду 1917–1921 рр.
Лiтература
1. Белаш А. В., Белаш В. Ф. Дороги Нестора Махно. К.: Товариство «Знання» України, 1993. – 347 с.
2. Беспечный Т. А. При широком поле…«Батько» Махно и махновщина в свете истории. // Донбасс. – 1989. – №4. – С. 79–91; Донбасс. – 1990. – №4. – С. 155–174.
5. Канев С. Н. Октябрьскаяреволюция и крах анархизма. М.: Просвещение, 1974. – 415 с.
6. Канев С. Н. Революция и анархизм: из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма (1840–1917 гг.). М.: Просвещение,1987. – 327 с.
7. Лебеденко А. М. История анархизма в Украине (конец ХІХ – начало ХХ вв.). К.: Либiдь, 1995. – 192 с.
8. Махно Н. Гуляй-Поле. У 2 кн. // Україна. – К. – 1991. – №8. – С. 35–39; Україна. – К. – 1991. – №9. – С. 39–43; Україна. – К. – 1991. – №10. – С. 44–47; Україна. – К. – 1991. – №11. – С. 48–51; Україна. – К. – 1991. – №12. – С. 52–58.
9. Махно Н. Народ. Без партiй, диктаторiв i влад. // Україна. – К. – 1993. – №15 – С. 10–11.
10. Пронякин Д. И. Анархизм: исторические претензии и уроки истории. Л.: Нева,1990. – 182 с.
|
