Аналiз наукової спадщини М. Костомарова
Вступ
Микола Костомаров - український i росiйський iсторик, етнограф, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академiї наук (1876 р.), один з керiвникiв Кирило-Мефодiївського товариства, автор iсторичних дослiджень «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Бунт Стеньки Разiна», «Пiвнiчноросiйське народоправство», «Росiйська iсторiя в життєписах її найголовнiших дiячiв» та iнших робiт.
Вклад М.І. Костомарова в iсторичну науку був величезний. Яскраву оцiнку творчостi М.І. Костомарова зробив визначний iсторик та полiтичний дiяч XX ст. М. С. Грушевський, називаючи його трибуном, агiтатором та полемiстом. Історичний критицизм вченого "з особливою приємнiстю звертався на скидання з мiсць старих канонiзованих фетишiв: псевдонаукових догм, загально визнаних нацiональних легенд, офiцiйно освячених героїв. З не меншим завзяттям... вiн розбивав iдеологiчнi пiдстави старорежимної царської Росiї — розвiнчану офiцiйною трiадою "православия, самодержавия и народносте" Миколаївську Росiю..." [див.: 1, с. 111 ].
«О. О. Кiзеветтер видiляє в творчостi М.І. Костомарова декiлька напрямкiв. В бiльшостi iсторичних дослiджень увага зосереджена на вивченнi побуту народних мас та спрямована проти перебiльшення iсторичної ролi окремих дiячiв, зокрема І. Сусанiна та Д. Донського". Найбiльш значнi дослiдження iсторика присвяченi подiям та епохам, в яких на першому планi стояли масовi народнi рухи — "Богдан Хмельницкий", "Рунна", "Мазепа", "Гетманство Виговского", "Гетманство Юрия Хмельницкого", "Смутное время Московского государ-ства", "Бунт Стеньки Разина" та iн. Цi працi та їхня iдейна спрямованiсть викликали гарячу полемiку з М. П. Погодiним, І.Є. Забелiним та С. М. Соловйовим. [див.: 5, с. 6]
Блискучу оцiнку творчостi М.І. Костомарова дав його сучасник, вiдомий дореволюцiйний iсторик В. О. Ключевський: "Русская история была для него музеем, наполненным коллекцией редких или обыкновенных предметов. Он равнодушно проходил мимо последних и останавливался перед первыми, долго и внимательно любовался ими. Чрез несколько времени читающая публика получала прекрасную монографию в одном или двух томах и прочитывала ее с наслаждением, отнимавшим всякую охоту спрашивагь, как и из каких материалов построена ота привлекательная повесть. Так накопился ряд исторических образов, оторванньїх от исторического прошедшего и связавшихся неразрывно с их автором. Мы говорим: это костомаровский Иван Грозный, костомаровский Богдан Хмельницкий, костомаровский Стенька Разин..." [див.: 4, с. 177-178].
Актуальнiсть дослiдження.
Добрi слова про вченого-подвижника iсторiї сказали його визначнi сучасники М. Г. Чернишевський, Д. Л. Мордовцев, О. М. Пипiн, В.І. Семевський. Роботи iсторика високо цiнили О.І. Герцен, К. Маркс, Ф.І. Писарєв, О. М. Горький та iн. Дослiджували його спадщину й в пiзнiшi часи (В. О. Замлинський, П. М. Попов, М. Лук, Ю. Пiнчук, К. Б. Лемещенко). Саме тому необхiдно дослiдити науковi працi вченого з точки зору сучасної iсторiографiї, щоб виключити можливi помилки та по-новому оцiнити, застосувати усi досягнення.
аналiз наукової спадщини М. Костомарова, встановлення особливостей iсторiософської концепцiї вченого.
завдань:
Проаналiзувати основнi подiї, етапи життєвого шляху М. Костомарова.
Встановити особливостi погляду М. Костомарова на роль народу в iсторiї.
Дослiдити науково-громадську дiяльнiсть М. Костомарова.
Проаналiзувати дослiдження М. Костомарова, присвяченi українському козацтву.
Роздiл 1. Життєвий шлях М. Костомарова
Костомаров Микола Іванович [лiт. псевд. Ієремiя Гапка;4(16). 5. 1817-7(19). 4. 1885] - видатний український iсторик, етнограф та письменник. Народився у Юрасiвцi Острогозького повiту Слобiдсько-Української губернiї (нинi Ольховатського р-ну Воронезької обл.). У 1832 Костомаров позбувся крiпацької залежностi. Вчився у Воронезькiй гiмназiї. В 1836 закiнчив iсторико-фiлологiчний ф-тет Харкiвського ун-ту. В груднi 1837 склав iспити на звання кандидата, пiсля чого вступив на вiйськову службу юнкером до Кiнбурнського драгунського полку. [див.: 2, с. 357 ]. Залишивши полк, знову прямує до Харкова, щоб доповнити свою iсторичну освiту. Почався новий перiод життєвого шляху молодого Костомарова. Юнак слухає лекцiї, вивчає iсторичнi твори, осмислював прочитане. Весну 1838 р. вiн провiв у Москвi, вiдвiдуючи лекцiї в унiверситетi i працюючи в бiблiотеках. Вже в цей час iсторiя стала для нього «улюбленим до пристрастi предметом». Велику роль в його становленнi зiграло спiлкування з такими вiдомими лiтераторами i ученими, як фiлолог-славiст І. Срезневський, український поет i професор росiйської iсторiї Харьковського унiверситету П. Гулак-Артемовский, письменник Гр. Квiтка-Основ’яненко, поет i фольклорист О. Метлинський. Пiд враженням вiд повiстей Гоголя Костомаров й сам починає писати лiтературнi твори. Вже в 1838 р. вiн видав пiд псевдонiмом Ієремiя Галка свiй перший лiтературний твiр — драму «Савва Чалий», написану українською мовою. Наступного року вийшла збiрка вiршiв «Українськi балади», трохи пiзнiше — «Гiлка». [див.: 18, с. 221]. В 1840 Костомаров розпочав пiдготовку до складання iспитiв на ступiнь магiстра iсторичних наук, якi успiшно витримав i одержав дозвiл писати дисертацiю. Першу дисертацiю «Про причини i характер унiї в Захiднiй Росiї» подав до захисту в 1841, але з огляду на протест церковної влади її було вилучено й знищено. У 1844 успiшно захистив другу дисертацiю: «Об историческом значений русской народной поэзии». [див.: 2, с. 357].
«Весною 1843 р., подавши в Харкiвський унiверситет на захист дисертацiю, Микола Іванович розпочинає роботу над iсторiєю Визвольної вiйни 1648 —1657 рр. i вивченням життя i дiяльностi її головних героїв. Ця тема стане найважливiшою в його життi» [5, с. 13].
представниками української iнтелiгенцiї М. Гулаком, О. Марковичем, В. Белозерським, П. Кулiшом, Т. Шевченка. Незабаром в їх колi зародилася i розвинулася iдея створення суспiльства, метою якого була б реалiзацiя iдей слов'янської єдностi на принципах рiвноправ'я народiв, лiквiдацiї крiпосного права, релiгiйнiй i соцiальнiй свободi. Такою органiзацiєю i стало Кирило-мефодiєвське товариство. Костомаров розробив його основнi програмнi, викладенi як в «Статутi i правилах», так i в «Книзi буття українського народу», вiдозвах «Брати українцi», «Братья великоросiяни i поляки» [див.: 18, с. 222]. У 1847 Костомарова заарештовано i вiдправлено до Саратова, де був змушений служити чиновником у губернському статистичному комiтетi. З 1857 за згодою уряду переїхав до Петербурга, де у 1859-62 був екстраординарним професором ун-ту [див.: 2, с. 357]. Про його майстернiсть лектора, про глибоку науковiсть лекцiй i багатство їх фактичного матерiалу буквально з перших же днiв серед студентiв ходили легенди. Майже кожна лекцiя ученого закiнчувалася овацiєю. Його слухачами були не лише студенти, але i колеги, друзi-iсторики, письменники, митцi. Багато з них, у тому числi Т. Шевченка, М. Чернишевський, М. Добролюбов, І. Тургенев, В. Белозерський, П. Кулiш, М. Ге, В. Стасов, О. Пипiн, збиралися по вiвторках у Костомарова вдома, обговорюючи питання iсторiї i сучасностi. Разом з деякими колишнiми членами Кирiлло-мефодiєвського товариства Микола Іванович заснував журнал «Основа», на сторiнках якого публiкувалися матерiали, присвяченi iсторiї i культурi України. Деякi свої роботи надрукував в «Основi» i сам учений («Двi росiйськi народностi», «Межi народної пiвденноросiйської iсторiї» i iн.).
У 1860-85 - член-редактор Археографiчної комiсiї, один з органiзаторiв журналу «Основа» i редактор збiрника «Акти Южной и Западной России». З 1861 по 1865 р. Костомаров написав i видав бiльше 200 робiт, серед яких такi крупнi дослiдження, як «Пiвнiчноросiйське народоправство», «Лiвонськая вiйна», «Смутний час Московської держави», «Останнi роки Речi Посполитої», «Руїна», «Мазепа», три томи «Росiйської iсторiї в життєписах її найголовнiших дiячiв», а також багаточисельнi повiстi, розповiдi, нариси, дослiдження в областi фольклору. Велику роботу вiв учений i як член Археографiчної комiсiї. Їм були розшуканi i обробленi численнi iсторичнi документи, що увiйшли до багатотомного видання «Акти, що вiдносяться до iсторiї Пiвденної i Захiдної Росiї». М. І. Костомаров був також редактором трьох випускiв «Пам'ятникiв старовинної росiйської лiтератури». Вiн пiдготував до видання i вiдредагував твори Т. Шевченко (1866 р.), брав участь в публiкацiї «Росiйської iсторичної бiблiотеки», журналу «Вiсник Европи», в багатьох iсторичних з'їздах [див.: 18, с. 224].
сербського ученого Дружества, а у 1870 - членом Пiвденно-Слов'янської Академiї. Помер К. у Петербурзi. Похований 11(23). 4. на Волковському кладовищi. [див.:2, с. 357].
Науковий доробок Костомарова величезний i рiзноманiтний. Перший його твiр «Сава Чалый, драматические сцены на южнорусском языке» було опублiковано в 1838 у Харковi. Основнi iсторичнi дослiдження присвяченi вивченню iсторiї українських земель 16-18 ст., зокрема, монографiї «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинцi» (1884), «Останнi роки Речi Посполитої» та розвiдки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрiя Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький данник Оттаманської Порти» та iн. Характерною особливiстю всiх цих праць є те, що вони базуються на документальних матерiалах.
Костомаров - автор «Русской истории в жизнеописаниях ее важнейших деталей» (т. І-З, 1874-76). Вiн - засновник народницького напрямку в українськiй iсторiографiї. У своїх працях вiн вiдстоював iдею самостiйнiстi української нацiї, окремiшнiсть українського iсторичного процесу, який,на його думку, є втiленням вiльнолюбного демократичного духу українського народу. Велику цiннiсть мають i етнографiчнi працi Костомарова: «Об историческом значений южнорусского народного песенного творчества», «История казачества в южнорусских народных песнях» та iн. У 1867 ним написано передмову, а також упорядковано i вiдредаговано зiбрання творiв Т. Шевченка - «Кобзар». К. є автором великої кiлькостi публiцистичних статей, опублiкованих у 1860-80 на сторiнках часописiв «Основа», «Отечественные записки», «Современник», «Вестник Европы» та iн. видань. Костомаров - представник української школи письменникiв-романтикiв. Його лiтературнi твори вiдображають подїї часiв Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезiї «Спiвець Митуса», «Ластiвка», «Дiд пасiчник»; iсторичних драми «Сава Чалий», 1638 i трагедiї «Переяславська нiч», 1841 та iн.). Написав кiлька повiстей росiйською мовою - «Сорок лет» (1840), «Сын» (1865), «Холоп» ( 1878), «Черниговка» ( 1881 ) та iн. [див.:2, с. 358].
2. 2 Історiософська концепцiя М. Костомарова
"Україна i свiт". Спираючись на традицiї романтизму, а також iдеї християнської фiлософiї, вiн виокремлює поняття народ як головну проблему свого пошуку, а поняття Україна робить символом визволення, свободи нацiї» [16, с. 14].
науки привели Костомарова до думки про прiоритетнiсть iсторiї народу i його духовного життя перед iсторiєю держави. При цьому починати потрiбно «з вивчення свого росiйського народу, а оскiльки жив тодi в Малороссиi... то i вирiшив почати з його малоросiйської гiлки, вивчати яку потрiбно не лише по мертвих лiтописах i записках, а й в живому народi [див.: 18, с. 220-221].
«Поставивши своїм завданням, - писав М. Грушевський, - розробляти «народну iсторiю» (як вiн це називав в протиставлення заняттям iсторiєю державною), й дослiджувати життя частин Росiйської держави, а не її державного життя, що притягало увагу iнших iсторикiв, - вiн хоч нiбито уважав iсторичною необхiднiстю об'єднання в централiзованiй державi колишнiх автономних областей-земель, але всею душею ненавидiв сей процес примусового об'єднання i всi насильства над народнiм життям, що його супроводили, як явища глибоко противнi моральному почуттю i стихiйним пориванням до свободи iрiвности, заложеним в основах народнього життя. Всi симпатiї його лежали на сторонi виявiв народнiх потягiв до свободи, iнiцiятивности i боротьби за своє самоозначення, а всi антипатiї зверталися проти полiтики його обмеження»[див.: 1, С.ІІІ ].
Найважливiшим досягненням М. Костомарова як iсторика стало вiдтворення безперервностi українського iсторичногопроцесу. Його самостiйнiсть щодо загальноросiйської та польської iсторiї обґрунтовано в низцi монографiй ученого, якi отримали логiчне завершення у працях М. Грушевського, зокрема у знаменитому есе «Звичайна схема «русской» iсторiї i справа рацiонального укладу iсторiї схiдного слов'янства».
Особливо слушними щодо значення наукових пошукiв Костомарова та їх зв'язку з громадсько-полiтичною дiяльнiстю вченого є такi слова М. Грушевського: «... iсторична й публiцистична праця Костомарова досить послiдовно розвивала тi революцiйнi iдеї, що були заложенi в його молодечих «Книгах битiя Українського Народу», i сьому виразно революцiйному духовi, що вiяв сильно i непереможно спiд рiжних антикварних декорацiй, завдячувала його наукова праця - не вважаючи на рiжнi старомодности й дивацтва автора - високу, широку i тривку популярнiсть серед поступових верств всього Схiднє-Слов'янського свiту: великоруського, українського i бiлоруського. Костомаров був одним з предтеч великої схiднєевропейської революцiї. Вiн стелив їй дорогу не менше нiж Монтеск'є або Русо великiй французькiй» [див.: 1, С.ІV ].
2. 3
«
Двi руськi народностi»
У М. Костомарова найповнiше осмислена iдея народностi, що стала основною у романтизмi. Автор робить акцент на самобутностi, нацiональнiй виокремленостi українського, народу у свiтовiй спiльнотi i поруч з росiйським та польським народами, висвiтлюючи це у своїй роботi "Двi руськi народностi". Незважаючи на те, що дана праця є своєрiдним етнопсихологiчним дослiдженням i обґрунтуванням ментальностi українського народу, автор у такий спосiб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує iдею української народностi, паралельно виявляючи її неповторнiсть.
української держави, виходячи саме з нацiональної психологiї українського народу; по-друге, — це спроба автора наголосити на не iдентичностi українського народу з росiйським, пiдкреслюючи цим самобутнiсть i самоцiннiсть українцiв. Для обґрунтування своєї тези вiн звертається до аналiзу сутностi української психiки, способу життя, дiяльностi українця.
М. Костомаров також осмислив основнi форми нацiонального спiвжиття, якi, на його думку, мають вiдтворити суть буття українця, його психiчного складу, моральних та родинних традицiй. Такою оптимальною формою для українства, як вважає вiн, була насамперед громада. У полiтичному життi М. Костомаров пропонує свою федеративну концепцiю полiтико-суспiльного устрою. Така форма полiтично-суспiльного життя передбачала "створювати помiж собою добровiльнi товариства", iснування яких не шкодило незмiнному праву особистої волi. Федеративна концепцiя полiтично-суспiльного життя, виключаючи всякий примус i насилля, здiйснює постулат непорушностi iндивiдуальної волi. Виходячи з визначення етнопсихологiчних властивостей, М. Костомаров пропонує форму полiтичного життя пристосовувати до нацiонального характеру української нацiї.
М. Костомаров уперше розкриває i "внутрiшнi принципи" чи причини буття українського народу, що окресленi сутнiстю його ментальностi; обґрунтовує самобутнiсть українського народу i його не iдентичнiсть з росiйським народом. Серйозно рефлектує М. Костомаров i над такою ментальною ознакою українського народу, як його релiгiйнiсть. Суттєвим моментом у даному контекстi є оцiнка Костомаровим росiйського православ'я як духовного iнструменту насаджування росiйської iмперської полiтики i руйнацiї українських засад духовного життя[див.: 16, с. 14-15].
2. 4 М
Дослiдженням козацтва як соцiально-полiтичного явища України займалось багато вчених. Але одне з найбiльш обгрунтованих вивчень козацтва провiв представник лiберального руху XIX ст. М. Костомаров. Зокрема, в 68 публiкацiях М. Костомарова (з-понад 300 робiт вченого) зустрiчаються поняття, пов'язанi з козацтвом та його роллю в розвитку суспiльства на Українi. [див.: 9, с. 95].
У науцi iснує декiлька теорiй виникнення та розвитку козацтва. На основi багатьох наукових дослiджень М. Костомаров розробив свою теорiю. Пiдтримуючи точку зору М. А. Максимовича, вчений визначав козацтво як категорiю соцiально-полiтичну та iсторичну, а не етнiчну. Причиною його виникнення М. Костомаров вважав зовнiшнi фактори - напад татар на Україну i гноблення народу Литвою та Польщею. Вiн глибше вивчив соцiальнi процеси, що виникали в середовищi козакiв, проаналiзував структуру козацтва, вказавши на подiл козацького стану в другiй половинi XVI ст. на низовцiв, або запорожцiв i городових, або українських козакiв. Стверджував, що мiж городовими козаками з'явився стан пiдпомагачiв, зобов'язаних займатися тiльки землеробством i домашнiми роботами. Вчений не розглядав козацтво як явище, властиве винятково Українi. Вiн вiдзначав появу козакiв у серединi XVI ст. у рiзних мiсцевостях Росiї. З'явившись на берегах Днiпра i самовiльно заснувавши Запорiзьку Сiч, вони зустрiчалися також i в Схiднiй Русi. На Нижнiй Волзi козаками називалися вiльнi працiвники на рiчкових суднах. Його висновок: слово "козак" у XVI ст. в широкому розумiннi сприймалося як так звана гуляща людина, тобто особа не зв'язана тяглом. Козацтво в широкому розумiннi - це не особливий рiд вiйськ, а та маса народу, що шукала волi i виражала "протест народу проти державного гнiту"[див.: 13, с. 47 ].
"холопам", що не хотiли пiдкорятися безправ'ю, потяг до козацтва. У менш заселених пiвденно-захiдних степових районах країни (на Брацлавщинi, Канiвщинi, Черкащинi) iз втiкачiв формувався порiвняно однорiдний прошарок громадян. Це було вiльне збройне населення - козацтво, котре в умовах сусiдства з татарами не лише вiдстоювало свободу боротьбою проти татарських нападiв, а й займалось "промислами i торгiвлею" [див.: 12, с. 49]
Дослiдження сучасних вчених пiдтвердили висновки М. Костомарова з основних економiчних питань. Розвиток торгового промислу набув важливого значення у добу формування козаччини. Вiйськова здобич, яку, наприклад, за часiв кошового отамана І. Сiрка збирали у Криму i Туреччинi, поступово втрачає роль для розвитку та збагачення козацтва. Надалi Запорiзька Сiч все бiльше перетворюється не на фортецю, а на торторгове мiсто, своєрiдну "вiльну економiчну зону" [див.: 9, с. 96-97].
На вiдмiну вiд поглядiв деяких сучасникiв на козацтво, як на явище споконвiчне, М. Костомаров показав його як суспiльно-полiтичне явище, пов'язане з неминучим антагонiзмом у феодальному суспiльствi взагалi.
Аналiзуючи склад козацтва, М. Костомаров вiдзначив, що вже при польських королях Сигiзмундi І та Сигiзмундi II Августi iснувало два види козакiв: одних набирали старости з королiвських мiстечок i волостей, а iншi збиралися у вiльнi загони i самi собi обирали керiвникiв. Виникнення козацтва М. Костомаров вiдносить до кiнця XV ст., вказавши на грамоту, видану в 1499 р. київським мiщанам, у якiй вперше письмово визначається поняття "козак". Вчений вказує на те, що козацтво i Сiч виникли не з волi панства. М. Костомаров дотримується думки, що Запорiзька Сiч виникла через кiлька рокiв пiсля того, як Д. Вишневецький побудував вiйськовi споруди на островi Хортиця, i що Сiч стала "ядром вiльного козацтва", яке утворювалося iз втiкачiв - селян та мiщан, тобто з "народного елементу". Вчений не дотримувався якоїсь конкретної дати утворення Сiчi. Вiн припускав, що спочатку постiйне розмiщення "вiльного козацтва" було на островi Томакiвка. Першу вказiвку в письмових актах про заснування Сiчi вчений вiдносив до 1568 р. Його висновки: "напевно, утворення Сiчi вчинилося не раптом, а поступово з так званої "сiроми", якiй нi за чим було шкодувати на батькiвщинi", або ще точнiше - з "сiльських холопiв", що не хотiли скорятися своїм панам" [див.: 12, с. 113].
Вiн видiляв козакiв городових i запорiзьких, а також "своєвiльних". Останнi формувалися переважно з "панських холопiв". Своєвiльнi козаки самостiйно вибирали собi керiвникiв. При цьому в самому козацькому станi iснувала диференцiацiя: "утворювалась козацька старшина, в протилежнiсть якiй були козаки простi, котрих називали козацькою черню" [див.: 5, с. 786.]
Заслуговують на увагу обґрунтованi погляди М. Костомарова на козацтво, як на продукт антагонiзму феодального суспiльства, як на соцiальний стан, в якому воскресли старi стихiї "вiчової вольницi староруського свiту", котрий завершував свою боротьбу iз самодержавством. М. Костомаров внiс значний вклад у постановку, розробку та висвiтлення iсторичних, полiтичних i фiлософських питань виникнення козацтва i органiзацiї Запорiзької Сiчi. Певною мiрою вiн очистив первiсну iсторiю козацтва вiд фантастичних вимислiв лiтописцiв, описав кошацькi i селянськi повстання, що передували визвольнiй вiйнi 1648-1654 рр., ввiв у науковий обiг цiкавi подробицi з польських i турецьких джерел про козацькi битви за незалежнiсть, включно до їх морських перемог.
У широкому дiапазонi творчих пошукiв визначного вченого головне мiсце займає пильний iнтерес до боротьби українського народу за своє соцiальне i нацiональне визволення. Саме опозицiйнiсть до самодержавства, iнтерес до iсторiї масових народних рухiв i становить основну цiннiсть iсторичної та наукової спадщини М. Костомарова [див.:9, 101].
2. 5 «Книга буття українського народу»
положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодiя, чи бiльш вiдомого нам пiд назвою Кирило-Мефодiївське братство.
«Любов до України, до її iсторiї в «Законi Божому», як i в iнших програмних документах братства, стала центром усього iдейного навантаження цього твору. Автор подає уроки iсторiї України на тлi загальної iсторiї людства, в бiблiйно-епiчному стилi викладає трагiчну минувшину нашого народу. Трактат можна умовно подiлити на три логiчнi частини: 1. Про Бога, всесвiтню iсторiю, вiру Христову. 2. Про слов'ян, Литву, Польщу, Росiю та вiру Христову. 3. Про Україну, козацтво та вiру Христову. Вiруюча людина, за схемою твору,— то серцевина iсторичного процесу. Вiра Христова веде її до свободи. Тiльки свобода забезпечує рiвнiсть, а отже, й щастя країн, народiв, кожної людини зокрема. Визнаючи, що людське життя та iснування всякого суспiльства пiдкоряється законам Божим, М. Костомаров тим самим високо пiднiмав планку розумiння духовностi й у життi, й у пiзнаннi iсторичного процесу. За схемою молодого iсторика, повного осмислення, визнання та розумiння Бога не осягнув жоден народ, але найближче пiдiйшла до цього мила йому Україна» [7, с. 7].
Вже на початку твору М. Костомаров показує своє бачення всесвiтньої iсторiї. Народи, пише вiн, забувши справжнього Бога, «.... повидумували собi богiв i стали за тих богiв биться, i почала земля поливатися кров'ю i усiватися попелом i костями, а на всiм свiтi сталось горе, i бiднота, i хвороба, i несчастя, i незгода...». Людство вiддавна потрапляє у безкiнечнi бiди, бо видумує панiв, якi роблять других людей невiльниками.
такi ненависнi за царату як урядник i правитель, насправдi мають бути слугами, «жити просто i працювати для общества пильно, бо власть од Бога, а самi вони грiшнi люди i самi послiднiшi, бо усiм слуги».
; мiж собою всi рiвнi...». Козацький приклад у визвольних змаганнях за часiв Хмельниччини — ось та героїчна, повчальна сторiнка iсторiї, яку так боялися вiдкривати українському народовi його поневолювачi. Костомаров i його однодумцi внесли до «Закону Божого» цiлу розповiдь про козацтво, чим переступили цензорське табу, накладене на цю тему. Вiд параграфа 76 й до кiнця (всього 109 параграфiв) трактат розкриває роль козацтва i його вiльного духу в iсторiї України. Стрижневим є параграф 86, в якому говориться, що «козацтво пiднялось, а за їм увесь простий народ, вибили i прогнали панiв, i стала Україна, земля козацька вольна, бо всi були рiвнi i вiльнi, але не надовго». Справдi, недовго мали ми свою державнiсть. Все тут мовлено достеменно, без пiєтету, без месiанства.
Автор торкається й iнших сторiн iсторiї: вiдносин України з Литвою, Польщею, Росiєю. По-рiзному складалися цi вiдносини, але iсторик вiдзначає спiльне: сусiди не хотiли жити з Україною «по-братерськи — нероздiлимо i несмiсимо». М. Костомаров прямо й однозначно заявляє: «Але цього не второпали нi ляхи, нi москалi», тому вони вчинили «найпоганiше дiло» — роздiлили Україну мiж собою[див.: 7, с. 7-8].
2. 6 Костомаров про мiсцеве самоврядування
В наукових дослiдженнях i публiцистичних статтях представника українського лiбералiзму М.І. Костомарова чiтко визначеннi iдеї про необхiднiсть поєднати полiтичну централiзацiю з децентралiзацiєю мiсцевого управлiння. Вiдносна самостiйнiсть на мiсцях сприяє обмеженню панiвної бюрократiї, запровадженню всестанового представництва у мiсцевому керiвництвi, проведенню деяких реформ, спрямованих на вiдмiну тiлесних покарань, введенню гласностi судової системи, послабленню цензури. У подальшому цi iдеї були систематизованi й трансформувалися в полiтичну програму земського лiбералiзму [див.: 17, с. 88].
Вчений М.І. Костомаров провiв дослiдження правового питання про першi представницькi органи в структурi державної влади на Русi, що обмежували б абсолютистське й чиновницьке свавiлля влади.
державної влади того часу. В XVI ст., як писав М.І. Костомаров «основними ознаками московського панування на Русi було поглинання основних позитивних рис земського обласного життя народу, знищення канонiв вiчевого ладу, що перешкоджало особистiй свободi i сприяло поневоленню народних мас владою великого князя та його намiсникiв». Але з часом, продовжує вiн, у країнi «почали робитися кроки до повернення областям якщо не повної свободи, то певної участi жителiв у мiсцевому управлiннi» [див.: 8, с. 7]
А саме, пiсля першого збору в Московiї було складено новий судебник, новi уставнi грамоти, в яких указувалося, що по всiх мiстах держави громадяни самi повиннi вибирати старост i деяких iнших керiвникiв. Також суд i мiсцеве управлiння, згiдно з цими документами, передавалися "вiд царських представникiв до народу в особi вибраних ним посадових осiб. Слiд зазначити, що нiяких законоположень про скликання виборних для земського собору, нi умов, за якими вiн проводився, не було передбачено. Вчений вважав, що основною метою скликання соборiв була потреба верховної влади говорити з народом, об'являти йому свою волю й дiзнатися про погляд народу на яку-небудь подiю. Надалi земськi собори скликалися в Московськiй державi аж до початку правлiння царя Петра Великого[див.: 8, с. 10].
мiсцевi господарськi, соцiальнi й культурнi завдання. Переважна частина земських дiячiв формувалася з представникiв лiберальної iнтелiгенцiї та дворянства. Вони були небайдужими до прогресивного розвитку
шкiльництва, медицини, будiвництва шляхiв, мiсцевого господарського й культурного життя»[10, с. 47]
самоврядування в рiзних країнах по-рiзному вирiшуються питання: чи представляють конкретнi органи мiсцевого самоврядування основний глибинний рiвень державної влади або чи є вiдокремленими вiд держави, але взаємодiючими з нею, специфiчними додатковими органiзацiями управлiння справами суспiльства.
с. 48-49]
Висновки
Вклад М.І. Костомарова в iсторичну науку був величезний.
проблем збуджував роботу дослiдницької думки незалежно вiд того, чи вона спрямовувалась на подальший розвиток висловлених ним положень чи на їх критику i спростування [див.: 5, с. 5].
Вiн створив цiлу портретну галерею iсторичних дiячiв, докладно дослiджував багато найважливiших проблем як української, так i росiйської iсторiї, вперше розглядаючи народ як її головну рушiйну силу. «Історiя — це не опис життя вождiв i iдей, а опис прагнень, дiй i почуттiв народу» — таким було кредо Костомарова, якому вiн прагнув слiдувати впродовж усього свого життя.
"народної iсторiї" на противагу iсторiї державницькiй. Свою точку зору з цього питання Микола Іванович вiдстоював принципово i безкомпромiсно.
Розробивши вперше багато питань iз iсторiї козаччини, М.І. Костомаров виступив проти ультрадержавницьких поглядiв С. М. Соловйова, продовжених потiм П. О. Кулiшем на козаччину як елемент руйнiвний, протигромадський i протидержавний, що не хотiв працювати, а бажав жити за чужий рахунок. Микола Іванович доводить, що українська козаччина — це український народ, i її не можна вiдiрвати вiд народу. Вчений-патрiот своїми дослiдженнями вперше пiдняв завiсу над багатьма iсторичними фактами i явищами iсторiї України, висвiтлив героїчну боротьбу українського народу проти релiгiйного, нацiонального i соцiально-економiчного гнiту шляхетської Польщi. Вчений громадянин вiдстоював право на iснування української мови i лiтератури, за виховання дiтей, видання науково-популярних книг i переклад Євангелiї рiдною мовою.
М.І. Костомаров вперше в вiтчизнянiй iсторiографiї обґрунтував i став широко використовувати в своїх працях такi важливi iсторичнi джерела як пiснi, перекази, легенди. Саме вони стають темою його другої магiстерської дисертацiї "Об историческом значений русской народной поззии". Працюючи в багатьох вiтчизняних i зарубiжних архiвах та книгосховищах, вчений виявив i ввiв до наукового обiгу величезну кiлькiсть документiв. Чи не першим iз вiтчизняних iсторикiв Микола Іванович висловив сумнiв в достовiрностi лiтописiв, пiддав їх критичному розгляду, вказуючи на їх легендарнiсть, суб'єктивiзм та упередженiсть при висвiтленi деяких подiй. М.І. Костомаров проголосив росiйське самодержавство продуктом монголо-татарського поневолення, яке засвоїли московськi князi i стали його насаджувати на схiднослов'янський грунт. Історик доводив, що централiстичне самодержавство було огидне i чуже народному життю[див.: 5, с. 6].
Проблематика праць М. Костомарова має загальнолюдський сенс, конкретизуючи у науковому аналiзi дiяльнiсть народiв та окремих осiб. На думку вченого, результати дiяльностi попереднiх поколiнь є основою матерiального i духовного життя народу. Тому вiн вважав, що свiт iсторiї не може розглядатися залежно вiд людської волi. В цьому розумiннi розвиток суспiльства є природно-iсторичним процесом. Однак цей процес не є автоматичним. Наразi матерiальнi й духовнi потреби суспiльства трансформуються в iнтересах його носiїв (нацiй, народностей, соцiальних груп, окремих осiб) i реалiзуються в боротьбi та єдностi їх зацiкавлень [див.:15, с. 14].
Як один з провiдних теоретикiв народництва в Українi М. Костомаров вiдiграв визначальну роль у формуваннi народницького напряму в українськiй iсторiографiї, сповна використовуючи здобутки нацiонального романтизму та фольклорно-етнографiчних дослiджень народного життя, а також iдеї вiтчизняного месiанiзму, панславiзму, федералiзму та егалiтаризму. Вiн надавав прiоритет народу, народним масам як вирiшальному чиннику iсторичного процесу та придiляв увагу переважно висвiтленню громадських рухiв, повстань, iнших явищ народної iсторiї, хоча часто подавав останнi в iдеалiзованому та романтизованому виглядi. Для його народницької концепцiї характерне негативне ставлення до ролi централiстично-бюрократичної абсолютистської держави в iсторичному процесi. Проте обстоювати українськi iнтереси М. Костомаров змушений був саме в полiтичному клiматi абсолютистської Росiї, будучи переконаним прихильником еволюцiйного шляху поступу людського суспiльства.
слов'янофiльство, українофiльство та багато iнших.
Список використаної лiтератури
1. Грушевский М. С. З публiцистичних писань Костомарова// Науково-публiцистичнi i полемiчнi писання Костомарова. – К.: Держвидав України, 1928. – 315 с.
3. Золота книга української елiти: Інф. -iмiджевий альманах у 6-ти томах. – К., 2001:ТОВ «Компанiя «Євроiмiдж»», ЦНТ «Гопак». – Т. 2. – с. 72-73.
4. Ключевский В. О. Н. И. Костомаров// Неопубликованные произведения. – М.: Наука, 1983. - 416с.
5. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: Історична монографiя. – Днiпропетровськ: Сiч, 2004. – 843с.
6. Костомаров М.І. Двi руськi народностi: Лист до ректора// Українська мова i лiтература в школi, 2001. - №6. – с. 58-63.
7. Костомаров М.І. «Закон Божий» (Книга буття українського народу) – К.: Либiдь, 1991. – 40с.
8. Костомаров Н. И. Земские соборы: Исторические монографии и исследования. — М.: Чарли, 1995. — 640с.
9. Лемещенко К. Б. М.І. Костомаров про козацтво як соцiально-полiтичну силу суспiльства України ХVІ-ХVІІ ст.//Бюлетень Мiнiстерства юстицiї України. – К., 2006. – №1. – с. 95-101.
11. Лук М. Феномен ментальностi народу в iсторiософських концепцiях українських романтикiв (М. Костомаров i П. Кулiш)// Освiта i управлiння. – К., 2006. - №3-4. – с. 180-186.
12. Пинчук Ю. А. Исторические взгляды Н. И. Костомарова : (Критич. очерк) / Ю. А. Пинчук; АН УССР, Ин-т истории. - К. : Наук. думка, 1984. - 190 с.
13. Пинчук Ю. А. Костомаров Н. И. 1817-1885гг. – К.,1992. – 231с.
14. Пiнчук Ю. М. Костомаров: людина, вчений, громадський дiяч//Історичний журнал. – К.,2007. - №1. – с. 3-16.
15. Пiнчук Ю. А. Микола Костомаров як iсторик козацтва// Науковi працi iсторичного факультету ЗДУ. – Зап., 1999. – Вип. VІІІ. – с. 264-265.
16. Сiнiцiна А. В. Історико-фiлософськi iдеї українського романтизму (П. Кулiш, М. Костомаров): Автореферат дис. Канд.. фiлософ. Наук. – Львiв, 2001. – 20с.
17. Скакун О. Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917гг.) - К., 1987. - 496с.
18. Харченко Т. Н., Очкурова О. Ю., Рудычева И. А. 100 знаменитых людей Украины. – Харьков: Фолио, 2004. – 511с.
|
