Адмiнiстративно-полiтичний устрiй Запорiзької Сiчi
Вступ
Давно вiдомо, що козацтву та Запорозькiй Сiчi належить особливе мiсце в iсторiї України XVI–XVIII ст. i в iсторичнiй пам’ятi українського народу. Воно визначається тим, що в часи пробудження українського народу та виборювання ним свободи й непiдлеглостi козацтво виступало провiдною силою визвольних змагань, навколо якої згуртувалися iншi верстви населення. Козацтво не було iсторичним феноменом, роль i значення якого замикається в нацiональних межах. Ледве не з часу своєї появи воно привертає увагу й за межами України, причому не тiльки в сусiднiх країнах, але й у бiльш вiддалених, зокрема захiдноєвропейських.
з кочовими тюркськими ордами. Як окрема соцiальна верства зi своїми звичаями, традицiями i органiзацiєю, козацтво сформувалось на порозi ХVІ-ХVІІ ст. Через постiйнi татарськi набiги населення пiвденної Київщини i Черкащини змушене було вiдiйти на Волинь i Подiлля. Залишенi землi були майже незаселеними. Однак для декого небезпека знищення чи полону вiд татар виявилась бiльш прийнятною, нiж крiпацький стан, i тому в цих землях знаходять притулок люди смiливi й вiдчайдушнi. Козацтво початково формувалось у виглядi сезонних промислових загонiв, якi перебували у Степу лише в теплу пору року. Сутички з татарами змушували їх до розвитку вiйкового мистецтва, подальша еволюцiя якого дала можливiсть перейти вiд оборони до нападу на ворогiв. Життя серед постiйної небезпеки, екстремальнi ситуацiї, що загрожували самому iснуванню козакiв, обумовили їх об’єднання в демократичнi товариства рiвних, взаємостосунки в яких були побудованi лише на здоровому глуздi та принципах взаємодопомоги.
Вiдомо, що саме Запорiзька Сiч постає родоначальником української державностi, отже дуже важливим є питання адмiнiстративно-полiтичного устрою на Запорiжжi. Саме цю тему i розкрито у навчально-дослiдному завданнi. Актуальнiсть теми нiколи не вичерпає себе, бо кожна освiчена людина має знати, звiдки бере витоки її держава.
1. Адмiнiстративний устрiй Запорiзької Сiчi
Прибуваючи до безмежного українського степу, козаки, звичайно, селилися понад Днiпром тi Пiвденним Бугом i їхнiми численними притоками, насамперед Орiллю, Самарою, Чортомликом, Томакiвкою. Особливо притягував їх Днiпро – священна й заповiтна для козакiв рiка, оспiвана в думах та переказах. Унiкальною особливiстю Днiпра були його знаменитi пороги – пасма кам’яних скель, що стирчали з води на висоту до п’яти метрiв i майже суцiльною масою перекривали рiку. Порогiв було дев’ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський (Будило), Лишнiй i Вiльний [1, с. 46]. Пороги тягнулися Днiпром вiд сучасного Днiпропетровська до Запорiжжя. У 1932 р. пiсля збудування Днiпрогесу пороги було затоплено [1, с. 49]. Успiшно пройшовши всi пороги, подорожнi причалювали до острову святого Григорiя, тобто до Хортицi, яка знаходилась в межах сучасного Запорiжжя. Досягнення Хортицi означало, що далi шлях був вiльний i можна було не боятися кочiвникiв. Хортиця була i залишається найбiльшим Днiпровським островом. Вона має у довжину понад 12 км, а завширшки сягає 2,5 км. Всього ж по Днiпру в межах земель запорiзьких козакiв було 265 островiв.
Козацькi поселення називалися по-рiзному в залежностi вiд їхньої величини. Найменшими були бордюги, тобто землянки. У виритих ямах ставили стiни з плетеного хмизу, навколо стiн нагортали землю, робили дах. Зверху робився отвiр-димохiд.
Зимiвником називались у запорожцiв хутiрцi, що складалися з двох-трьох хат для людей i рiзних господарських будiвель (комори, клунi, стайнi, хлiви, курники, льохи, омшаники, кузнi, млини тощо). Козаки жили у зимiвниках, хуторах i селах звичайно iз сiм’ями, за що отримували вiд козакiв-сiчовикiв iронiчнi прiзвиська сиднiв, гнiздюкiв та баболюбiв. Зимiвники розросталися, перетворювалися на хутори, села, мiстечка. На новоосвоєних землях козаки займалися хлiборобством.
Столицею козацтва, мiсцем, куди вони зверталися своїм серцем i помислами, мiсцем, де знаходився цвiт козацтва, була Запорiзька Сiч.
Складалась вона з фортецi i передмiстя. Всерединi фортецi навколо майдану, на якому збиралась рада, крiм вiйськової канцелярiї, пушкарнi, склепiв, майстерень, старшинських будинкiв, школи i церкви, було тридцять вiсiм куренiв – видовжених дерев’яних хат.
Назва «Сiч» походить вiд слова «сiкти», тобто «рубати», i означало первiсно укрiплення з дерева й хмизу. Нерiдко поряд з цiєю вживалась iнша назва – «Кiш». Слово «кiш» тюркського походження, зокрема, у татар воно означало вiйськову ставку, мiсцезнаходження вождя.
Мiсце розташування Сiчi час вiд часу змiнювалось, що було викликано зруйнуванням попередньої. Майже завжди вона була розташована на iдеально укрiплених самою природою мiсцях – на рiчкових островах, якi навiть важко було знайти серед безлiчi їм подiбних в прибережнiй лiсовiй гущавинi, у морi плавнiв. Сама Сiч була оточена ровом i десятиметровим валом, на котрому стояв дерев’яний частокiл. Серед фортечних укрiплень вирiзнялися високi башти з бiйницями для гармат. Сильно укрiпленим був також вихiд до рiчки.
Всерединi фортецi знаходився майдан iз церквою та стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли великi довгi хати – куренi, де жили сiчовики, будинки старшини, канцелярiя, а далi – склади, арсенали, ремiсницькi майстернi, торговельнi лавки. Слово «курiнь» означало i хату, де проживали козаки i була їхня кухня, i вiйськову, а пiзнiше й територiальну одиницю. Всього налiчувалося до 38 куренiв, в котрих гуртувалися звичайно козаки-земляки [2, ст. 67].
Загальнi землi Вiйська Запорiзького подiлялися на так званi паланки. Це слово означало i фортецю, i територiю, котра їй пiдлягала, i адмiнiстрацiю фортецi. Центром паланки була слобода, де перебувала мiсцева адмiнiстрацiя i розташовувалась невелика залога. Центр паланки, таким чином, являв собою водночас i оборонний пункт. На чолi паланки стояв полковник, якому пiдлягала мiсцева влада (писар, пiдписарiй, отамани слобiд i т. д.). Паланкова старшина зосереджувала в своїх руках не тiльки адмiнiстративну, судову i фiнансову, а й вiйськову владу. Вона збирала податки, судила, займалась мобiлiзацiєю козакiв, органiзовувала оборону паланок вiд нападiв татар тощо. Однiєю з найважливiших функцiй паланкової старшини було «пiдтримання порядку» в окрузi. Поряд з козаками в паланках мешкали посполитi (селяни). Тому, крiм виборних слобiдських (сiльських) козацьких отаманiв, паланковiй адмiнiстрацiї пiдлягали також виборнi отамани селянських (посполитих) громад.
проживала за межами Сiчi на зимiвниках i з’являлася там зрiдка для виконання якихось господарських справ. Лише пiд час обрання старшини чи пiдготовки до вiйськового походу Сiч на короткий час перетворювалася на справжнiй мурашник.
Звичайно ради проходили на сiчовому майданi, але пiд час воєн та походiв могли вiдбуватися у будь-якому мiсцi. Загальна вiйськова рада вiдбувалась на Сiчi двiчi-тричi на рiк (1сiчня, 1 жовтня та на другий-третiй день пiсля Великодня) [2, ст. 73]. Крiм того, кожен козак мiг зажадати скликання ради у будь-який день з будь-якого приводу. На радах, звичайно, обирали запорiзьку адмiнiстрацiю – старшину, тобто гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря, осавула, а також менших достойникiв – довбиша, пушкаря та iн. Паланки на своїх радах обирали полковникiв, а куренi – курiнних отаманiв. Роль старшини, особливо у другiй половинi XVIIIст., значно зросла, i тому ради ставали все бiльш формальними, все менше вiдбивали iнтереси рядового козацтва. В таких випадках останнi застосовували грiзну зброю – так звану «чорну раду», яка проводилась без старшин. Рiшення «чорної ради» старшина мусила беззаперечно виконувати, iнакше спалахувало повстання.
Куренi, на якi подiлялося вiйсько Запорiзької Сiчi, не були тактичними одиницями, тобто вiйсько не виходило в похiд або на поле бою куренями. Для здiйснення походу або бойових дiй курiнь або декiлька куренiв формували тактичнi одиницi, якi називались командами або партiями.
2. Полiтичний устрiй Запорiзької Сiчi
бiло Запорiзьке Вiйсько, ядро якого трималось у постiйнiй бойовiй готовностi в куренях Сiчi.
Всiм козакам, хто займав на Сiчi команднi або вiйськово-адмiнiстратiвнi посади, надавалося звання «вiйськового старшини». Вони жили в своїх куренях, користувалися особливою повагою. Пiд час походу або бойових дiй вони очолювали команди або партiї, їм пiдпорядковувалися полковники, що були в складi цих пiдроздiлiв.
Для керування кожною паланкою щорiчно обирався радою полковник, а також осавул, писар, хорунжий, пiдосавул та пiдписар, яких називали паланкою або полковою старшиною.
Полковник одержував ознаку влади – пiрнач, який вiн носив за поясом, а також значок, тобто невеликий прапор, який нiс полковий хорунжий попереду команди. Полковник паланки мав, крiм цього, свою печатку. Похiдний полковник призначався на кожнi п’ятсот козакiв.
Кошовий отаман
. Йому належала вища вiйськово-адмiнiстративна та судова влада на Сiчi. Влада його була необмеженою. Вiн вирiшував долю кожного козака, затверджуючи судовi вироки, в першу чергу смертнi. Вiд iменi товариства мав дипломатичнi стосунки з iноземними державами. Мешкав кошовий отаман в окремому примiщеннi (хатi) разом зi своїм кухарем.
Вiйськовий суддя
. Чинив суд на Сiчi. У вiдсутнiсть кошового отамана виконував його обов’язки, тобто був наказним кошовим отаманом. З допомогою вiйськового скарбничого регулював витрати коштiв Сiчi. Мешкав i харчувався у своєму куренi. Символами влади суддi були сiчова печатка та тростина.
. Вiд iменi кошового отамана та товариства складав i пiдписував документи. Очолював Сiчову канцелярiю, був начальником для всiєї вiйськової старшини, що займала посади писарiв в паланках та в похiдних командах. Посаду вiйськового писаря займали високоосвiченi люди, обiзнанi на iноземних мовах i латинi. Рiдко переобирався. Мешкав в окремому примiщеннi разом зi своєю канцелярiєю, до якої входили писарi рiзних рангiв i кухар.
Вiйськовий осавул
. В його обов’язки входила органiзацiя i ведення прикордонної служби запорiзьких земель, охорона зимовникiв та шляхiв на Сiч по Днiпру i на сушi. Вiн проводив слiдство та виконання судових вирокiв. Разом з обозним пiдтримував дисциплiну й порядок у вiйську, в фортецi Сiчi та похiдних таборах.
Вiйськовий обозний
Курiнний отаман
. Найбiльшою повагою на Сiчi користувалася посада курiнного отамана. Хто не був ранiше курiнним отаманом, не мiг бути обраним на посаду кошового. Якщо суддя та осавул не займали ранiше посади курiнного отамана, то звання вiйськового старшини за ними не зберiгалося пiсля їх звiльнення з посад. Курiнний отаман мав необмежену владу над козаками свого куреня. Без його дозволу нiхто не мав права вiдмикати курiнну скарбницю, де зберiгалися кошти куреня та особистi речi козакiв.
Вiйськовий довбиш
. Був важливою особою на Сiчi, оскiльки ударами в литаври збирав козакiв на сiчовий майдан на раду.
Також на Сiчi були такi важливi особи як вiйськовий пушкар, вiйськовий тлумач (або драгоман), вiйськовий кантаржiй, отаман сiчової школи та iншi.
Рада керувала всiма важливими питаннями життя Сiчi, її внутрiшньою та зовнiшньою полiтикою, вирiшувала проблеми миру i вiйни, приймала й вiдправляла посольства, займалася судочинством. Слiд зазначити, що вже наприкiнцi XVI ст. виразно вiдчувався подiл на старшину та рядове козацтво, котрi вели мiж собою гостру боротьбу.
геодезiя, розмiщення Запорiзької Сiчi та її полiтичний устрiй були майже досконалими. Посада гетьмана, вершини козацької вiйськово-адмiнiстративної пiрамiди, була виборною, що свiдчить як про демократизм, так i про республiканiзм козацької держави.
Хоч Запорозька Сiч i перестала iснувати, вона залишила незгладимий слiд у пам’ятi народу. Запорозькi козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужоземних загарбникiв i обороною пiвденних кордонiв України. Запорожцi завжди були з українським народом i в перiоди нацiонально-визвольних рухiв разом з ним дiлили радiсть перемог i гiркоту поразок. Козацтво, створивши Запорозьку республiку, виявило незвичайну смiливiсть i оригiнальну творчу здiбнiсть в органiзацiї вiйськової справи, вiдстоюваннi нових форм соцiального, полiтичного i економiчного буття, у створеннi своєрiдної культури. Сам запорозький козак для українського народу став еталоном найкращих людських якостей, виразником нацiонального духу. Непримиреннiсть козацтва до поневолювачiв, його героїзм будили й пiдтримували в народi надiю на визволення, запалювали наступнi поколiння на боротьбу за кращу долю. І сьогоднi, в часи нового нацiонального вiдродження, iсторiя запорозького козацтва надихає сучасних борцiв продовжувати змагання за вiльну суверенну Україну. Дуже хочеться, щоб сучасне суспiльство звертало бiльше уваги на свої витоки, щоб молодь цiкавилась своєю iсторiєю, вивчала наукову лiтературу. І тодi через вiки до нас долине шелест козацьких знамен, брязкiт козацької зброї, стогiн української землi вiд копит ворогiв.
Хай козацькому роду не буде переводу!
Список використаної лiтератури
1. Мицик Ю. А. Як козаки воювали. – К, 1985. – 304 с.
4. Шамрай М. Г. Українська козацька держава: посiбник зi спецкурсу для студентiв iсторичного факультету. – Черкаси: вид. вiд ЧНУ iменi Богдана Хмельницького, 2005. – 306 с.
|
