Мiнiстерство освiти i науки України
Полтавський державний педагогiчний
унiверситет iменi В. Г. Короленка
Кафедра всесвiтньої iсторiї
АГРАРНИЙ РОЗВИТОК
НІМЕЧЧИНИ НАПЕРЕДОДНІ СЕЛЯНСЬКОЇ ВІЙНИ
(1524-1525 РР.)
Курсова робота
студента групи І-54
iсторичного факультету
Науковий керiвник:
кандидат iсторичних наук,
доцент
Волошин Юрiй Володимирович
Полтава - 2004
Вступ
..............................................................................................……….. 3
Роздiл І
Розвиток продуктивних сил у сiльському господарствi
Нiмеччини ………………………………………………………….…….. 6
Соцiальне становище нiмецького селянства наприкiнцi ХV —
на початку ХVІ столiття ……………………………………..………… 10
Висновки
.....................................................//........................................... 28
Список використаної лiтератури
........................................................ 32
В с т у п
Це були першi ознаки буржуазних революцiй у Європi пiзнiшого часу. Саме протирiччя в аграрному розвитковi Нiмеччини кiнця ХV — початку ХVІ ст. дають поштовх для подальшого обуржуазнення суспiльства.
Що ж являла собою Нiмеччина у згаданий нами перiод? Яким же був її аграрний розвиток? Чому селянство стало рушiйною силою для змiни суспiльної структури? Вiдповiдi на всi цi питання повинна дати тема нашої курсової роботи “аграрний розвиток Нiмеччини напередоднi Селянської вiйни (1524-1525 рр.)”.
Детальну iнформацiю по дослiджуванiй проблематицi ми черпаємо з монографiчної лiтератури. На жаль, такої не багато. Це лише доробки А.І. Неусихiна “Проблемы европейского феодализма” [16], М. М. Смiрiна “Очерки истории политической борьбы в Германии перед Реформацией” [19], а також збiрник “Социальные отношения и политическая борьба в Германии (ХІ-ХVІ вв.)” [20].
перед Реформацией”) [3].
Важливими є також статтi авторiв-дослiдникiв, умiщенi в спецiальних iсторичних журналах та збiрниках праць — “Средние века” та “Вопросы истории”. Зокрема, це статтi iсторикiв А. А. Луковцева [11; 12], М.І. Лєвiна [10], А. А.Євдокiмова [2], Н. В. Савiна [18], Ю. К. Некрасова [15], В.Є. Майєра [13].
При написаннi роботи була використана i лiтература загального та пiдручникового характеру. Це “Всемирная история в 24-х томах” [1], “История Европы в 8-ми томах” [8], пiдручники О.Ієгера “История средних веков” [4], С. Д. Сказкiна “История средних веков” [6] та “История средних веков” за редакцiєю Колеснiцького [5].
Об’єктом
нашої курсової роботи виступає феодалiзоване сiльське господарство та сiльськi стани Нiмеччини кiнця ХV — початку ХVІ столiття.
Предметом
дослiдження є аграрний розвиток нiмецьких земель у згаданий нами перiод та селянськi виступи проти засилля феодальних порядкiв.
Метою
— дослiдити соцiальне становище нiмецького селянства наприкiнцi ХV — на початку ХVІ столiття;
— охарактеризувати соцiальне розшарування селянства Нiмеччини в цей же перiод;
— дати короткий аналiз селянським феодальним повинностям та податкам;
— висвiтлити селянськi бунти перед Селянською вiйною в Нiмеччинi 1524-1525 рр.
Матерiали даної курсової роботи можуть бути використанi на уроках з iсторiї середнiх вiкiв (7 клас) у загальноосвiтнiх школах, навчальних закладах нового типу — гiмназiях, коледжах, лiцеях тощо, а також у роботi шкiльного iсторичного гуртка.
у сiльському господарствi Нiмеччини
районах у цей час залишалося основою економiки, а селянство — основним працюючим i експлуатованим класом. Майже 90% населення проживало в селах i маленьких мiстечках, де сiльськогосподарськi заняття їхнiх мешканцiв звичайно були найважливiшим джерелом iснування. Ренти iз селянських господарств складали основу добробуту i соцiального статусу свiтських i церковних феодальних сеньйорiв i були важливою складовою частиною доходiв мiського патрицiату. Нiмецьке село не залишилося осторонь вiд господарського пiдйому, яким з кiнця XV ст. були охопленi не аграрнi сфери економiки. Пiдйом цей не був настiльки помiтним у сферi розвитку знарядь працi й агрикультури; форми його прояву, ритм i соцiальнi наслiдки були iншими, нiж у мiстi [8, 77].
сiльського господарства. Рiст цiн на предмети першої необхiдностi випереджав рiст цiн на ремiсничi вироби, загальне їхнє зростання перевершувало рiст оплати працi, сприяючи зубожiнню економiчно слабких ремiсничих i селянських господарств i найманих робiтникiв. Прогрес продуктивних сил у сiльському господарствi найбiльше яскраво виявлявся в новiй хвилi внутрiшньої колонiзацiї, розширеннi площi оброблюваних угiдь за рахунок осушення заболочених ґрунтiв у пiвнiчних районах, розкорчування в лiсистих районах Швабiї, Верхньої Баварiї, Вестфалiї, бiльш iнтенсивного використання земель у безпосереднiй близькостi й у далекiй окрузi мiст (Рейнська область, Тюрингiя, Саксонiя, Вестфалiя й iн.). Ґрунтувалися новi села в областях гiрських розробок i зосередження плавильного виробництва в Ерцгебiрзi i Тюрiнгiї, заселялися заново, розширювалися колись закинутi землi або тi, що збезлюдiли в час епiдемiй i голодувань села, знову засiвалися пустища [19, 50].
Прогрес був пов'язаний з поглибленням спецiалiзацiї, iнтенсифiкацiєю сiльськогосподарського виробництва i ростом його товарностi. Це мало як наслiдок змiну аграрного ландшафту, ускладнення структури сiльського господарства окремих регiонiв. Уже до середини XV ст. цiлком позначилися розходження нiмецьких земель в орiєнтацiї їхнього сiльськогосподарського виробництва. Схiдна i Пiвнiчно-Схiдна Нiмеччина, Заельб’я — область колонiзацiї, родючих ґрунтiв, орного землеробства. Зернове господарство Заельб’я не тiльки постачало хлiбом свої мiста, але через Ганзу рано включалося в експортну торгiвлю зерном iз країнами Пiвнiчної i Пiвнiчно-Захiдної Європи. Зернове господарство в сполученнi з дрiбним скотарством було характерно i для захiдних, i для центральних областей “Старої” Нiмеччини (Вестфалiя, Тюрiнгiя, Саксонiя, Франконiя). Навпроти, на пiвднi i пiвденному заходi зерновi були рано потiсненi бiльш дохiдними технiчними культурами (вайда, крап, шафран), виноградарством, тваринництвом. Районна спецiалiзацiя пiдсилюється й ускладнюється протягом XVI ст. одночасно зi змiцненням надрегiональних господарських зв'язкiв, що нерiдко призводило до перегрупування сiльськогосподарських культур i занять в окремих областях — Вестфалiї, Нижнiй Саксонiї, Тюрiнгiї, Гессену, де вайда i льон, городнi культури потiснили зерновi. Навiть у Заельб’ї поряд з розширенням посiвiв пiд жито — основну експортну культуру — виникають зони товарного виробництва льону: льон iз Пруссiї i Вестфалiї вважався кращим [13, 294].
Цiлi райони Нiмеччини жили за рахунок розведення худоби (область маршiв мiж Фрiсландiєю i Ейдерштедтом, села Ландсхуту). Попит на м'ясо, молочнi продукти i вовну стимулював товарне скотарство, особливо вiвчарство, поблизу великих мiст у Рейнськiй областi, по Майну, Дунаєвi, Ельбi й iн. Для кельнських сукноробiв-експортерiв вирощувалася вайда на родючих землях Нижнього Рейну, у Вестфалiї, Нижнiй Саксонiї, Тюрингiї; експортне пивоварство мало потребу в розведеннi хмелю на великих площах [8, 78].
Отже, економiчне зростання, рiст цiн i попиту на продукцiю сiльського господарства сприяли розвитку товарно-грошових вiдносин у селi i залученню селянського i панського господарства у виробництво на ринок. Ступiнь iнтенсивностi цього процесу, його форми i соцiальнi наслiдки багато в чому визначалися пануючою у тiй чи iншiй областi системою землекористування. Економiчно сильнi селянськi господарства, що орiєнтувалися на ринкову кон'юнктуру, одержали на початку XVI ст. найбiльшого поширення на захiд вiд Ельби, де розвиток аграрних вiдносин протiкав в рамках сеньйорiї i виробництво основної маси продукцiї здiйснювалося не на панському доменi, а у селянських господарствах — у Вестфалiї i Нижнiй Саксонiї, Верхнiй Швабiї, Верхнiй Баварiї [8, 78]. Тут переважало спадкоємне право майорату, що перешкоджало дробленню селянських надiлiв, була поширена менерська i селянська оренда, роль панщини — незначна. Розвитку господарської iнiцiативи селян-орендарiв, спецiалiзацiї їхнiх господарств сприяло поширення iздольної оренди, що вiдкривала шлях для звiльнення вiд феодальної залежностi i можливостi, що створювала, для еволюцiї феодальної ренти в капiталiстичну. До числа заможних сiльських мешканцiв належали також власники постоялих дворiв i селяни, що займалися вiзництвом. Цiлi села жили за рахунок обслуговування торгових комунiкацiй.
Роздiл ІІ
Соцiальне становище нiмецького селянства
наприкiнцi ХV — на початку ХVІ столiття
центрами Селянської вiйни,— бiдняки i паупери складали 25-30, мiсцями до 50% жителiв. Наймана праця сiльської бiдноти широко використовувалася вже в передреформацiйний перiод — у якостi додаткової робочої сили для польових робiт на панському доменi й у заможних селян-орендарiв; сезонних робiтникiв, найманих громадою; для будiвельних i дорожнiх робiт, транспортування панських i мейєрських обозiв на ринок i т. д. [17, 200]. Сiльська бiднота займалася ремеслами за замовленням скупника-пiдприємця: сотнi прядильникiв i ткачiв виготовляли пряжу, невибiлену полотнину, сукно, бумазею. Сiльськi ремiсники поставляли напiвфабрикати металовиробiв для пiдприємцiв з Нюрнбергу i Кельну. Безземельнi селяни шукали додатковий заробiток на рудниках i плавильнях, соляних промислах, у каменоломнях, у районах лiсорозробок. Таким чином, вже в передреформацiйний перiод у селi йшов процес формування резерву щодо вiльної робочої сили, хоча наймана праця була обплутана мережею феодальних обмежень i сполучалася нерiдко з особистою залежнiстю, натуральними формами оплати, цеховими розпорядженнями [9, 154].
Князi, дворяни, лицарi рано зрозумiли вигiднiсть торгiвлi сiльськогосподарськими продуктами. У Заельб’ї до кiнця XV ст. уже затвердилася система лицарських маєткiв. Широко використовувало працю закрiпачених селян i поденникiв лицарське господарство. Селяни-колонiсти не могли конкурувати з лицарями у виробництвi товарного хлiба. Гарнi можливостi збуту зерна через ганзейськi мiста рано стимулювали прагнення лицарства до розширення своїх маєткiв за рахунок узурпацiї селянських надiлiв, прикрiплення селян до землi i перекладу їх на панщину. Цi тенденцiї цiлком позначилися на початку XVI ст. (зокрема, зниження економiчного i соцiального статусу нiмецьких селян-колонiстiв, його зближення зi статусом особисто залежного мiсцевого населення), але могли бути реалiзованi лише в XVI-XVII ст., пiсля Селянської вiйни. Цьому сприяла також передача дворянству судових i полiцейських функцiй. У Мекленбурзi, Бранденбурзi, Померанiї, Пруссiї були створенi великi лицарськi товарнi господарства — фольварки, заснованi на працi крiпакiв (вторинне закрiпачення селянства) [11, 104].
Посилення на рубежi XV-XVI ст. феодального натиску на селян — явище, загальне для всiх нiмецьких земель. В основi його лежали рiзко зростаюча потреба феодального класу в грошах i пов'язане з цим прагнення максимально використовувати сприятливу ринкову кон'юнктуру для пiдвищення прибутковостi своїх господарств, забезпечити необхiдний суспiльний статус i спосiб життя, що вiдповiдає представленням епохи Вiдродження. Особливо сильнi цi прагнення були в дрiбного i середнього дворянства, лицарства [7, 234]. Економiчне становище цього шару було пiдiрвано розвитком найомництва, посиленням територiальної князiвської влади. Дворянство було поплутано боргами, що штовхали його до застав i в кiнцевому рахунку приводили до втрати маєткiв. Володарi дрiбних територiй, що переважали в Захiднiй i Пiвденно-Захiднiй Нiмеччинi. були особливо енергiйнi, у натиску на селян, оскiльки феодальна рента була для них єдиним джерелом доходу на вiдмiну вiд князiв i прелатiв, що володiли також регальними правами i можливiстю обкладання мiст. Сеньйоральна реакцiя вiдбивала опiр пануючого класу соцiальним змiнам, росту самостiйностi i конкуренцiї з боку селянських господарств, його прагнення зберегти своє панування, змiцнивши його основи — феодальну власнiсть на землю [7, 295].
У селi процеси, що почалися в XV ст., проявилися з новою силою. В умовах бурхливого розвитку мiст i подальшого росту елементiв капiталiстичних вiдносин князь i дворяни прагнули ще бiльше змiцнити феодальну власнiсть на землю i використовувати у своїх iнтересах товарне виробництво. Скасування спадковостi селянських земельних тримань i скорочення термiнiв тримань на час, що практикувалося ще ранiше, з початку XVI ст. прийняли характер загального наступу феодалiв на селян. Метою феодалiв була змiна умов тримань — збiльшення числа й обсягу селянських повинностей, недопущення самостiйного розвитку селянських господарств i максимальне присвоєння їхнього надлишкового продукту.
Серед селянських повинностей значне мiсце займали тi, котрi стягувалися не регулярно, а при визначених “випадках”. Найбiльш обтяжним з цiєї категорiї повинностей був “посмертний побiр”, тобто побiр зi спадщини померлого селянина. Крiм цього побору, що стягувався в натурi i часто складав третину залишеного майна, феодал брав зi спадкоємця i грошовий побiр за “допуск” до спадщини [15, 120].
Побори стягувалися феодалами при продажi селянином свого майна i при передачi господарства iншiй особi. Існували побори i при iнших подiях у життi селянина. Залежнiсть селянина була потрiйною: вiн залежав вiд власника землi, вiд “судового пана”, що здiйснював на данiй територiї право суду, i вiд “особистого пана” тобто того феодала, чиїм крiпаком вважався. Селянин платив повинностi, пов'язанi з визначеними “випадками”, усiм феодалам вiд яких вiн залежав по тiй чи iншiй лiнiї. У пiвденно-захiдних землях Нiмеччини землевласники намагалися зосередити у своїх руках усi види панування над селянами, здобуваючи в iнших феодалiв права “судових” i “особистих панiв” Землевласник одержував, таким чином, повну свободу дiї у вiдношеннi свого селянина оббираючи його по всякому приводу в силу своїх рiзноманiтних “прав” [1, 65].
Розмiри “регулярних” повинностей, натуральних, грошових i вiдробiткових (у виглядi сплати чиншiв (оброкiв) i виконання обов'язкових робiт) у пiвденно-захiдних землях Нiмеччини не були строго фiксованi. З кiнця XV i особливо в ХVІ ст. у мiру розширення господарської активностi панiв вони усе бiльш збiльшувалися. Зростаючий попит на вино, а також на вовну, льон i iншi сiльськогосподарськi продукти, потрiбнi для промисловостi, спонукав землевласникiв розширити виробництво цих продуктiв у своїх власних господарствах. Для утримання черiд, вiдходу за посiвами, обробки льону i пеньки та виконання iнших господарських робiт, так само як i для численних перевезень з полiв у комори, з комор на часто вiддаленi мiськi ринки, добродiї застосовували дармову працю селян, панщину [13, 88].
до посiвiв, усi види обробки й упакування сiльськогосподарських товарiв i їхню доставку на ринки — “куди пан укажете”. До дарових робiт залучалися також дружини селян i їхнiх дiтей. Там, де найбiльше пiдсилився феодальний гнiт, тобто в пiвденно-захiдних землях, феодали доводили основну регулярну повиннiсть селян — поземельний чинш — до значних розмiрiв i прагнули до його подальшого максимального пiдвищення. Крiм чиншу, панщини i нерегулярних поборiв селянин платив податки князю i церковнiй десятинi — “велику десятину” iз врожаю зерна i “малу десятину” iз всiх iнших сiльськогосподарських культур i худоби. Усе це складало надзвичайно складну систему повинностей. Селянське господарство розглядалося панами як основний засiб задоволення всiх їхнiх потреб. Сама панська земля оброблялася селянським iнвентарем [1, 66].
Цi обставини сильно перешкоджали самостiйному розвитку селянського господарства i виникненню в ньому буржуазних вiдносин. Феодальна експлуатацiя, що пiдсилилася, не залишала мiсця i для проникнення в село капiталiстичних елементiв ззовнi. Лихварi, якi з'явилися в нiмецькому селi в кiнцi XV i початку XVI ст. стягували iз селян “додатковий чинш”, що представляв собою лихварський вiдсоток на дану коли-небудь, позичку. У багатьох мiсцях селяни скаржилися, що їхнi господарства обтяженi всiлякими чиншами i поборами рiзного походження, що поглинають весь врожай i прирiкають їх самих, дружин i дiтей на голод.
Поряд зi збiльшенням усiляких феодальних поборiв i податкiв селяни страждали i вiд захоплень общинних земель i обмеження своїх прав на користування общинними угiддями, де паслися численнi череди, що належали феодалам. Феодали продавали общинний лiс i забороняли селянам полювання i рибний лов. З метою забезпечення панського полювання селянам заборонялося знищувати дичину, що наносила шкоду їх полям [18, 144].
Крiпосний стан селян допомагав сеньйорам пiдсилювати феодальний натиск, давав можливiсть розпоряджатися майном i працею крiпакiв. Тому вiдновлення значного ослабленого в попереднiй перiод крiпосного стану прийняло з початку XVI ст. масовий характер, особливо в пiвденно-захiдних землях Нiмеччини. Це викликало сильне невдоволення селян. Звiльнення вiд крiпосного стану зробилося пiд час Селянської вiйни загальною вимогою повсталих [19, 102].
Прагнення феодалiв до розширення своїх власних господарств i наступ на права селян виявлялися у всiх частинах Нiмеччини. Однак на сходi i на пiвночi цi прагнення не могли бути реалiзованi до придушення Великої селянської вiйни. На сходi в захоплених у слов'ян землях нiмецькi селяни, що здавна знаходилися там у привiлейованому положеннi в порiвняннi не тiльки з мiсцевим населенням, але i iз селянством iнших районiв Нiмеччини, жили в кращих умовах, чим їхнi побратими на пiвденному заходi. На пiвнiчному заходi боротьба усерединi пануючого класу — мiж князями i дворянством — полегшувала опiр селян. Зате в пiвденно-захiдних землях Нiмеччини посилення феодального гнiту виявлялося з найбiльшою силою. Тут уже наприкiнцi XV ст. iснували особливi органiзацiї (головна з них — Швабський союз), що служили цiлям придушення селянського опору i пiдпорядкування великим князям сил i засобiв лицарства i мiст.
Отже, бурхливий економiчний пiдйом рейнських мiст i зростання товарного виробництва породили у феодалiв прагнення до розширення їхнiх власних господарств i збiльшенню селянських повинностей.
Велике значення в цих умовах надавалося вiдновленню вже з початку XVI ст. крiпосного стану i поширенню його на маси вiльних селян [11, 105]. Статус “особистого пана” давав сеньйору особливi права на селянське майно i землю, можливiсть присвоєння майже всiх доходiв селянського господарства. Стосовно селянської маси помiщик i сеньйор виступав як їх особистий, поземельний та судовий пан, якому усi вони були зобов'язанi спадкоємними чиншами i панщиною [8, 80]. На поширення iнституту крiпосництва на рубежi XV-XVI ст. i його посилення в XVI — початку XVII ст. iстотно впливало формування суверенної князiвської влади. Територiальний князь привласнював стосовно усiх своїх пiдданих права особистого пана; крiпосницький стан зливався з пiдданством. Лицарськi фiльварки в Заельб’ї i дворянськi маєтки на захiд вiд Ельби ввiйшли в систему територiальної державностi як її складова частина, елемент податкової системи i полiцейського нагляду [15, 145].
Вiдновлення крайнiх форм феодальної залежностi, перебудова доменiального господарства на панщинно-крiпосницькiй основi пiдривали прогрес нiмецького села. Припинялася можливiсть розвитку великих селянських господарств по шляху пiдприємництва, поширення вигiдних селянству форм iздольної i грошової оренди, вiльного використання у великих господарствах найманої працi сiльської бiдноти. Пiдривалися й iншi форми господарської дiяльностi заможного селянства — торгiвля, вiзництво, готельна справа. Феодальний натиск важко позначився на положеннi середнiх i дрiбних селянських господарств, прибутковiсть яких пiд впливом зростаючих платежiв усе зменшувалася, а їхнi власники все частiше виявлялися в лихварськiй кабалi i на гранi руйнування [15, 129].
Отже, насильницьке прикрiплення до надiлу i пана, примусова праця в лицарських маєтках, зростання цiн на предмети першої необхiдностi, зниження плати за послуги i найману працю ставили пiд загрозу фiзичне iснування сiльської бiдноти. Масова пауперизацiя стала грiзною проблемою, що закрiпачувалося село — одним з важливих джерел поповнення армiї жебракiв i бурлак. Усе це породжувало в селянському середовищi вiдчуття соцiальної погрози i прагнення до вiдсiчi.
феодальними вiдносинами на селi
ладу не грозить. Церква давно уже виступала органiзатором паломництва до рiзних святинь, у тому числi i до цiєї iкони. Робила вона це з метою посилення свого авторитету насамперед у трудового населення i збiльшення припливу багатств у свою скарбницю. Давно вже церква прибiгала i до послуг “народних” проповiдникiв, готуючи їх до цього i постiйно контролюючи їхню дiяльнiсть [13, 294].
був пастухом (в одному з документiв вiн названий свинопасом), грав на флейтi й iнших iнструментах, славився як витiвник пiд час сiльських весiль i народних свят. Сiльськi пастухи разом з рiзними сiльськими ремiсниками i поденниками складали нижчий соцiальний прошарок села, змушений заробляти на їжу, оскiльки у них або зовсiм не було землi, або її було дуже мало. Єдине, чим видiлявся з цього середовища “юнак”, як його ласкаво називали в народi, були його рiзнобiчнi дарування. До вже перерахованого варто додати його умiння красиво говорити i складати вiршi. Своїми виступами з проповiдями, начебто вiн був присвяченим дiячем церкви, Бегайм передбачив навчання М. Лютера про те, що священиком є кожен християнин вiд народження, незалежно вiд його соцiальної i професiйної приналежностi [14, 100].
За закликом Г. Бегайма в рух прийшла величезна маса селян, особливо вiдгукувалася сiльська бiднота. За тиждень до паски зiбралося 60-70 тис. прочан. Приходили з Баварiї, Швабiї, Ельзасу, Гессена, Франконiї, Саксонiї, Тюрiнгiї, Рейнськiй областi, Веттерау i багатьох iнших районiв, приносили iз собою прапори, корогви, восковi свiчi, багато дарункiв i жертовних предметiв, розташовувалися бiля “святого мiсця” на лугах i полях, щоб затриматися на тривалий час. Особливо упадало в око, що приходило багато поденниць i поденникiв, що йшли прямо з роботи, узявши iз собою знаряддя працi (серпи, коси, граблi, мотики), а деякi мали i холодну зброю [3, 69-70].
Бегайм, як було прийнято в подiбних випадках, проповiдував i вимагав аскетизму, говорив про бачення i вимовляв месiанськi пророкування про близький кiнець старого свiту i настання нового. Однак iз самого початку всупереч релiгiйнiй формi скликання людей у мiсцi, що належало церквi, проповiдi були спрямованi проти католицької церкви. Пастух засуджував свiтську владу папи, навчання церкви про пекельний вогонь i чистилище, судовi права церкви, єпископське право на свiтське вiдлучення i суд, тобто в його проповiдях було багато того, що церква вважала єрессю. Особливе мiсце в його проповiдях займала вимога вiдмовлення церкви вiд десятини. Бегайм називав папу разом з iмператором “негiдними лиходiями” i вимагав повного винищування духiвництва. Його єресь, таким чином, приймала соцiально-полiтичне фарбування, тому що була спрямована проти багатств церкви, нажитих експлуатацiєю народу, i всього церковного правлiння на чолi з папою римським.
Зовсiм новим був радикалiзм антифеодальних висловлень Бегайма. Насамперед вiн вимагав повернення альменди селянам i неповної лiквiдацiї панщини, що було спрямовано проти наступу сеньйоральної реакцiї i стало одним з головних вимог подальших виступiв селян. Поряд з цим вiн наполягав на лiквiдацiї економiчного панування свiтського i духовного дворянства, на повному позбавленнi власностi панiв i доведення їх до положення простих трудiвникiв: усi повиннi однаково працювати. У його вимогах мiстилися iдеї спiльностi майна i соцiальної рiвностi: нехай усе буде загальним, нiхто не повинний мати бiльше iншого. Його iдеї аскетизму були також спрямованi проти нерiвностi [14, 101].
Селянам було близько все те, про що говорив Бегайм. Релiгiйна основа соцiальних проповiдей додавала в набожнiй уявi селян святiсть i законнiсть вимогам Бегайма. У ньому бачили пророка нової справедливостi. Усе, що вiн говорив вiд iменi богоматерi, приймалося як прояв вищої волi.
Коли прийшов зручний час, за словами хронiста Вiдмана, Бегайм звернувся до мас, що його слухали, iз закликом “принести свою зброю” у призначений їм день, тодi вiн повiдомить їм, що “вони повиннi робити з волi божої матерi”
. І народ вiдгукнувся на заклик. Прийшло багато збройних. Призначений день став оглядом антифеодальних сил Нiмеччини, серед яких переважала сiльська i мiська бiднота. Усупереч усiм заборонам, що виходили вiд свiтської i духовної влади з першого дня паломництва, величезна кiлькiсть народу великої територiї знаходилася в станi революцiйного антифеодального пiдйому. Незрiлiсть i непiдготовленiсть селянських мас до повстання виражалися насамперед у тому, що селяни сподiвалися не стiльки на самих себе, скiльки на чудо, що повинне статися. У їхнiх очах Бегайм був настiльки святим, а їхнi надiї настiльки справедливi, що, на їхню думку, у вирiшальний момент за нього повиннi заступитися надприроднi, божественнi сили. Але чудо не сталося. “Юнак” був схоплений представниками єпископа i посаджений у в'язницю. Похiд близько 16000 селян до єпископського замка, щоб звiльнити Бегайма, походив на звичайне паломництво. Основна частина учасникiв походу не була збройна. Йшли з запаленими свiчами й у вiдповiдь на напад єпископської кiнноти оборонялися каменями. Селяни були розгромленi. Бегайм був страчений. Паломництво, однак, продовжувалося ще багато мiсяцiв пiсля його страти. І тiльки пiсля того як була за наказом влади зламана церква в Нiкласхаузенi (що було надзвичайним випадком у феодальному суспiльствi), паломництво туди припинилося [14, 102].
У подiях 1476 р. винятково наочно виявилася головна своєрiднiсть епохи: релiгiя настiльки пронизувала життя i погляди селян, що вони не могли собi представити справедливiсть власних вимог без релiгiйного благословення. Це розумiв i Бегайм. Не вiд свого iменi i не прямо вiн призивав до озброєного виступу, а вiд iменi богоматерi, що розкриє свою волю тiльки збройному народу. І все-таки за всiм цим не можна не бачити антифеодальний характер виступу селян. Одна з головних причин успiху проповiдей Бегайма полягає в тому, що у них значно бiльше, нiж коли-небудь, ранiше, переплiталися есхатологiчнi i хилiастичнi iдеї.; з конкретними соцiально-полiтичними вимогами.
Пiсля поразки руху як нiколи ранiше вiдчувалася вiдсутнiсть органiзацiї, що могла б очолити масу незадоволених, готових щось робити. На, час наступив затишок. Але вже в 90-х роках XV ст. починається смуга змов, що продовжувалася аж до Реформацiї [13, 265].
Для нового етапу антифеодального руху характерне створення таємних об'єднань, змов з метою органiзувати й очолити боротьбу проти панiв, захопити владу i почати намiченi програмою, соцiально-економiчнi i полiтичнi перетворення. Однiєю з задач, що ставили перед собою органiзатори змов, було прагнення додати своїй програмi i самому руху характеру законностi. Новим було i те, що селянськi вождi шукали формулу, що могла б виправдати дiї селян i звести з п'єдесталу католицьку церкву i релiгiю, виправдовували феодальний лад. Усе бiльше поширення одержували уявлення про “божественне право” i “божественну справедливiст”. Маси селян вiрили в те, що вони iснують, немає тiльки сили, що їх могла б установити. Немає нiчого дивного в тому, що цi iдеї мали спочатку дуже неяснi обриси.
У 1493 р. була складена перша змова “Башмака” в Ельзасi. Серед його керiвникiв видiлялися Ганс Ульман — колишнiй бургомiстр Шлетштадту i Якоб Хеузер — староста iмперського села Блiєншвейлер. На таємних сходках, що збиралися, були присутнi представники багатьох сел. Кожен учасник зборiв давав клятву не розголошувати таємницi. При цьому в особливому пунктi говорилося, щоб “не сповiдатися щодо їхньої змови”, скорiше, нiж повiдомити це, “дозволити розiрвати себе на частини”. Наполегливо вербувалися члени органiзацiї. Прагнули зв'язатися зi швейцарцями. Однi мотивували це тим, що необхiдно взаємно iнформувати про хiд справ, а iншi очiкували допомоги вiд швейцарцiв. Змовники склали добре продуманий план збройного виступу, заздалегiдь призначили загонових командирiв i визначили верховне командування. Були передбаченi зв'язковi. Учасники змови давали клятву твердо пiдтримувати один одного аж до викупу з в'язницi у випадку провалу кого-небудь з них.
iз законами. У випадку провалу їх можна було повiдомляти владi. Друга частина, що включала найважливiшi вимоги, спрямованi проти духовних i свiтських феодалiв, i така, яка переслiдує полiтичнi цiлi, повинна була при будь-яких обставинах залишитися таємницею. У цiлому, однак, програмнi вимоги були дуже помiрними i не торкалися основ феодального ладу. Офiцiйнi влади зовсiм правильно бачили головну небезпеку в тому, що змовники прагнули створити масову органiзацiю, покликану перетворити соцiально-економiчнi i полiтичнi вiдносини.
“Башмак” 1493 р., як i наступнi групи змовникiв, повинний був дiяти на невеликому просторi. Змовники сподiвалися на пiдтримку трудового населення iнших мiсць, але самi нiчого не починали для того, щоб готувати їх до цього [14, 104].
Менш чим через 10 рокiв пiсля провалу i розгрому першої змови, у 1502 р., була складена друга змова “Башмака” у Шпеєрському єпископствi. Центром його стало село Унтергромбах, а керiвником — молодий селянин з цього села Йосип. Органiзацiя розраховувала на пiдтримку з боку широких трудових мас. Програма планувала наступальнi дiї, кiнцевi цiлi яких були спрямованi проти феодального ладу в цiлому. Особливу тривогу в панiв викликала вимога захоплення i роздачi церковного майна, повернення общинних угiдь селянам i вiдновлення общинних прав, скорочення числа духовних осiб, тому що все це торкалося основи феодальних вiдносин. Змовники установили бiльш мiцнi, чим у першiй змовi, зв'язки зi швейцарцями, що таїло в собi небезпеку поширення руху на велику територiю". У ходi змови наполегливо висувається iдея “божественного права”, тим самим цiлком заперечується феодальне право, тому що “божественне право” нацiлене на лiквiдацiю всякої залежностi i майнової нерiвностi. Органiзатори змови висували принцип волi усiх вiд самого народження i божої справедливостi у всiх суспiльних справах. Цi програмнi вимоги i надалi висуваються всi знову i знову. Вони були спiвзвучнi ученню М. Лютера в початковий перiод Реформацiї i сприяли швидкому сприйняттю їх селянами.
Характерно, що, незважаючи на жорстоку розправу зi змовниками i постiйне переслiдування, частинi їх удалося сховатися або у своїх рiдних мiсцях, або у володiннях сусiднiх феодалiв. Це свiдчить про широке спiвчуття, яким користалися революцiонери того часу.
Нова змова “Башмака” була розкрита у 1513 р.. У країнi й у її кордонах спостерiгалася напружена обстановка. Цього року вiдбувалися виступи угорських, швейцарських i слов'янських селян. Органiзатором змови “Башмака” на Верхньому Рейну в 1513 р. виступив той же Йосип Фрiц, якому удалося в 1502 р. сховатися. Нитки змови цього разу зв'язували великi областi Верхнього Рейну, Шварцвальда, Ельзасу, Бадена, Вюртемберга i Майна. Вiдрiзнявся вiн продуманою органiзацiєю. Головну роль в ньому вiдiграли селяни i плебеї, але входили в нього представники рiзних соцiальних прошаркiв. Програмний документ складався з 14 статей, у яких вiдкидалася будь-яка влада за винятком iмператорської. Вимоги змовникiв були такi: скасування ротвейльского суду й обмеження церковного суду одними справами церкви; скасування вiдсоткiв, пiсля того як їхня виплата рiвнялась по розмiрах позиченiй сумi; установлення єдиного вiдсотка — у розмiрi 20-ої частини з позиченого капiталу; воля полювання, рибного лову, випасу худоби й рубання лiсу; заборона священикам мати бiльше одного приходу; конфiскацiя церковних маєткiв i монастирських скарбiв на користь союзної вiйськової скарбницi, скасування всiх несправедливих податкiв; вiчний свiт в усьому християнському свiтi; енергiйний виступ проти всiх супротивникiв союзу; уведення податку на користь союзу; захоплення Фрейбурга з метою перетворення його в центр союзу; початок переговорiв з iмператором, а у випадку зi швейцарцями. Змова, хоча в нiй брала участь порiвняно невелика кiлькiсть людей, уключала багато городян. Її кiнцевою метою було знищення феодального гнiта взагалi. Як видно, вимоги змовникiв торкалися всiх сторiн соцiально-економiчного, духовного i полiтичного життя.
Ця змова також була розкрита, але i цього разу значнiй частинi керiвникiв удалося сховатися, у тому числi i Йосипу Фрiцу. Як i пiд час змови 1502 р., ставилося питання про “божественне право” i “божу справедливiсть”, що протиставлялися “праву несправедливостi” свiтських i духовних панiв [3, 104-105].
Слiдом за третьою змовою “Башмака” у 1514 р. у Баденi i Вюртемберзi була розкрита таємна органiзацiя, що називалася “Бiдний Конрад”. Вперше органiзацiя з такою назвою була створена в 1503 р. вiдразу пiсля розгрому другої змови “Башмака”, коли остання назва стала небезпечною. Невдоволення в цьому районi було викликано феодальною реакцiєю, важким податковим гнiтом, а також марнотратством i нескiнченними вiйнами герцога Ульрiха. Селяни, об'єднанi в змовi “Бiдного Конрада”, вимагали вiдновлення старої справедливостi, скасування суду “взаємного викриття”, а також волi рибного лову, скасування нових поборiв i податкiв. У ходi переговорiв з герцогом селяни наполягали на тому, щоб їм дозволили брати участь у керуваннi герцогством i щоб були секуляризованi церковнi землi. Герцог Ульрiх, бачачи серйознiсть положення, перенiс засiдання ландтагу, на якому повиннi були обговорюватися селянськi вимоги, зi Штуттгарта в Тюбинген. Селян туди вiн не запросив, i вимоги їх там не обговорювалися. У такий спосiб герцогу удалося вбити клин мiж селянами i городянами й органiзувати розгром селянського вiйська.
У 1516 р. бiльшiсть учасникiв змов, що втекли, “Башмака” i “Бiдного Конрада” повернулися у Швабiю i на Верхнiй Рейн, а вже в 1517 р. “Башмак” знову розгорнув свою дiяльнiсть у Шварцвальдi.
І цього разу серед керiвникiв знаходився Йосип Фрiц. Органiзатори четвертої змови “Башмака” прагнули домогтися оформлення союзу селян, плебеїв i мiської опозицiї. Конкретнi вимоги зводилися до скасування рент, чиншiв i платежiв. Змовники призивали до вiдмовлення вiд пiдпорядкування якої-небудь феодальної влади. Був намiчений конкретний план, де i коли почати повстання i якi мiри проводити негайно пiсля успiшного виступу [14, 108].
Таким чином, боротьба селян з 1476 р. до початку Реформацiї говорить про тiсне переплетення в їхнiх вимогах соцiально-економiчних i полiтичних питань. Передовi дiячi селянства почали розумiти необхiднiсть створення органiзацiї, що поєднувала б селян, мiську опозицiю i плебеїв.
Однак як сама дiяльнiсть змовникiв, так i їхнi плани не виходили за рамки дуже обмеженої територiї, хоча i висувалися задачi загальнонiмецького значення. У програмах таємних органiзацiй ставилося питання про захоплення влади й у зв'язку з цим про створення збройних сил. Передбачалися конкретнi мiри проти старих суспiльних установ.
При всiй стрiмкостi пiдйому мiст i бюргерства, розмаху дiяльностi купецьких компанiй i торгово-промислових фiрм сiльське господарство i дрiбне ремiсниче виробництво навiть у найбiльш промислово розвитих районах у цей час залишалося основою економiки, а селянство — основним працюючим i експлуатованим класом. Майже 90% населення проживало в селах i маленьких мiстечках, де сiльськогосподарськi заняття їхнiх мешканцiв звичайно були найважливiшим джерелом iснування. Ренти iз селянських господарств складали основу добробуту i соцiального статусу свiтських i церковних феодальних сеньйорiв i були важливою складовою частиною доходiв мiського патрицiату. Нiмецьке село не залишилося осторонь вiд господарського пiдйому, яким з кiнця XV ст. були охопленi не аграрнi сфери економiки. Пiдйом цей не був настiльки помiтним у сферi розвитку знарядь працi й агрикультури; форми його прояву.
Економiчне зростання, рiст цiн i попиту на продукцiю сiльського господарства сприяли розвитку товарно-грошових вiдносин у селi i залученню селянського i панського господарства у виробництво на ринок. Ступiнь iнтенсивностi цього процесу, його форми i соцiальнi наслiдки багато в чому визначалися пануючою у тiй чи iншiй областi системою землекористування. Економiчно сильнi селянськi господарства, що орiєнтувалися на ринкову кон'юнктуру, одержали на початку XVI ст. найбiльшого поширення на захiд вiд Ельби, де розвиток аграрних вiдносин протiкав в рамках сеньйорiї i виробництво основної маси продукцiї здiйснювалося не на панському доменi, а у селянських господарствах — у Вестфалiї i Нижнiй Саксонiї, Верхнiй Швабiї, Верхнiй Баварiї
центрами Селянської вiйни,— бiдняки i паупери складали 25-30, мiсцями до 50% жителiв. Наймана праця сiльської бiдноти широко використовувалася вже в передреформацiйний перiод — у якостi додаткової робочої сили для польових робiт на панському доменi й у заможних селян-орендарiв; сезонних робiтникiв, найманих громадою; для будiвельних i дорожнiх робiт, транспортування панських i мейєрських обозiв на ринок i т. д.
Посилення на рубежi XV-XVI ст. феодального натиску на селян — явище, загальне для всiх нiмецьких земель. В основi його лежали рiзко зростаюча потреба феодального класу в грошах i пов'язане з цим прагнення максимально використовувати сприятливу ринкову кон'юнктуру для пiдвищення прибутковостi своїх господарств, забезпечити необхiдний суспiльний статус i спосiб життя, що вiдповiдає представленням епохи Вiдродження. Особливо сильнi цi прагнення були в дрiбного i середнього дворянства, лицарства
i землю, можливiсть присвоєння майже всiх доходiв селянського господарства. Стосовно селянської маси помiщик i сеньйор виступав як їх особистий, поземельний та судовий пан, якому усi вони були зобов'язанi спадкоємними чиншами i панщиною. На поширення iнституту крiпосництва на рубежi XV-XVI ст. i його посилення в XVI — початку XVII ст. iстотно впливало формування суверенної князiвської влади. Територiальний князь привласнював стосовно усiх своїх пiдданих права особистого пана; крiпосницький стан зливався з пiдданством. Лицарськi фiльварки в Заельб’ї i дворянськi маєтки на захiд вiд Ельби ввiйшли в систему територiальної державностi як її складова частина, елемент податкової системи i полiцейського нагляду.
Вiдновлення крайнiх форм феодальної залежностi, перебудова доменiального господарства на панщинно-крiпосницькiй основi пiдривали прогрес нiмецького села. Припинялася можливiсть розвитку великих селянських господарств по шляху пiдприємництва, поширення вигiдних селянству форм iздольної i грошової оренди, вiльного використання у великих господарствах найманої працi сiльської бiдноти. Пiдривалися й iншi форми господарської дiяльностi заможного селянства — торгiвля, вiзництво, готельна справа. Феодальний натиск важко позначився на положеннi середнiх i дрiбних селянських господарств, прибутковiсть яких пiд впливом зростаючих платежiв усе зменшувалася, а їхнi власники все частiше виявлялися в лихварськiй кабалi i на гранi руйнування
З настанням феодальної реакцiї зростала боротьба селян. Самiй Селянськiй вiйнi передували виступи селян, змови i бунти. Особливий розмах вони одержали наприкiнцi XV — початку XVI ст.
органiзацiї, що поєднувала б селян, мiську опозицiю i плебеїв. Однак як сама дiяльнiсть змовникiв, так i їхнi плани не виходили за рамки дуже обмеженої територiї, хоча i висувалися задачi загальнонiмецького значення. У програмах таємних органiзацiй ставилося питання про захоплення влади й у зв'язку з цим про створення збройних сил. Передбачалися конкретнi мiри проти старих суспiльних установ. Усе бiльш наполегливо розглядалася “божественна справедливiсть” як засiб, що повинний додавати руху законнiсть. Селянському руху не вистачало навчання, на котре можна було б обпертися в боротьбi з феодалами.
У цiлому рух наприкiнцi ХV — на початку XVI ст. був антифеодальним i спрямованим насамперед проти сеньйоральної реакцiї i феодальної роздробленостi. Вiн також був могутньою опорою у визвольнiй боротьбi швейцарського народу в 90-х роках XV ст. i допомiг Швейцарiї вiдстояти свою державну незалежнiсть.
Список
використаної лiтератури
3. Ермолаев В. А. Крестьянское движение в Германии перед Реформацией. — М., 1961. — 240 с.
4. Иегер О. История средних веков. — СПб., 1898. — 620 с.
6. История средних веков / Под редакцией С. Д. Сказкина. — М.: Просвещение, 1986. — 346 с.
7. История средних веков. Хрестоматия. — М.: Просвещение, 1974. — 320 с.
8. Исторя Европы в 8-ми томах. — Т. 3. От Средневековья к Новому времени. — М.: Наука, 1993. — 656 с.
9. Котова Л. В. Социальная организация и содержание общинного самоуправления в Германии ХІV-ХV вв. / Классы и сословия средневекового общества. — М.: Изд-во Московского ун-та, 1988. — С. 150-155.
11. Луковцева А. А. Источник по идеологии крестьянства эпохи Крестьянской войны в Германии (1525) // Вестник Ленинградского ун-та. История, язык, литература. — 1985. — №9. — С. 103-106.
12. Луковцева А. А. Отражение крестьянской идеологии периода Великой Крестьянской войны в Германии в творчестве Себастьяна Франка // Средние века. — 1986. — Вып. 49. — С. 141-152.
13. Майер В. Е. Деревня и город в Германии в ХІV-ХVІ вв. // Средние века. — 1981. — Вып. 44. — С. 294-296.
14. Майер В. Е. Крестьянство Германии в эпоху позднего феодализма. — М.: Высшая школа, 1985. — 191 с.
16. Неусыхин А. И. Проблемы европейского феодализма. — М.: Наука, 1974. — 538 с.
17. Никулина Т. С. Любекский патрициат во второй половине ХV — первой половине ХVІ вв. / Классы и сословия средневекового общества. — М.: Изд-во Московского ун-та, 1988. — С. 198-203.
19. Смирин М. М. Очерки истории политической борьбы в Германии перед Реформацией. — М., 1952. — 320 с.
|
