Реферат/сочинение: "Аграрна реформа П.А. Столипіна та її здійснення в Україні (1906-1914 рр.)"

Аграрна реформа П. А. Столипiна та її здiйснення в Українi (1906-1914 рр.)

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ "КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ"

На правах рукопису

УДК 94/99 (477) "19" - 332. 01. 021. 8:63

Ігнатова Людмила Русланiвна

АГРАРНА РЕФОРМА П. А. СТОЛИПІНА ТА ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ В УКРАЇНІ (1906-1914 РР.)

Дисертацiя на здобуття наукового ступеня

кандидата iсторичних наук

Науковий керiвник - кандидат

iсторичних наук, доцент

Київ – 2002

ЗМІСТ

Вступ ………………………………………………………………………………3

Роздiл 1. Історiографiчний огляд проблеми та джерельна база дослiдження. 12

Роздiл 2. Загострення ситуацiї в аграрному секторi економiки України на початку ХХ столiття та пошуки вирiшення аграрного питання…….………. 29

2. 1. Причини кризового становища сiльського господарства України у складi Росiйської iмперiї……………………………………….………………………. 29

2. 2. Аграрне питання в програмах загальноросiйських та нацiональних українських полiтичних партiй…………………………………………………43

2. 3. Перiодичнi видання про способи аграрного реформування в І та ІІ Державних Думах……………………………………………………………….. 55

Роздiл 3. Сутнiсть аграрної реформи П. А. Столипiна та особливостi її запровадження в Українi……………………………………………….………. 64

3. 3. Проблеми та результати переселенської полiтики царизму для України ………………………………………………………………………………….. 129

3. 4. Реакцiя українського селянства на процес аграрного реформування…. 156

Висновки………………………………………………………..………………165

Список використаних джерел i лiтератури………………………..…………177

ВСТУП

Актуальнiсть теми. Дослiдження процесу аграрного реформування на початку ХХ столiття є актуальним як з теоретичної, так i з практичної точки зору. Однiєю з головних особливостей України, починаючи з другої половини минулого столiття, стали аграрнi перетворення: селянська реформа початку 60-х рокiв ХІХ столiття; столипiнська реформа 1906-1914 рокiв. Цей ряд подiй сам по собi свiдчить про злободенний стан аграрного питання для України.

Все вищезазначене змушує подивитися на процес аграрного реформування останнiх пiвтора столiть i в цiлому, i розглядаючи кожну спробу реформування сiльського господарства окремо.

Україна вступила в ХХ столiття як складова частина Росiйської iмперiї з усiма притаманними цiй країнi проблемами – з напiвкрiпацьким режимом на селi i, отже, зi зростаючою необхiднiстю нових реформ, зволiкання з якими робило неминучим революцiйний вибух.

працею. Таке спрямування селянства на весну 1906 року перетворилося у свiдому програму. Цьому сприяло i масове складання наказiв депутатам, якi були обранi в Державну Думу.

Столипiнська аграрна реформа дiйсно стала однiєю з найважливiших подiй в iсторiї Росiйської iмперiї в цiлому i в України, зокрема. Вона активно сприяла становленню капiталiзму. Реформа була направлена на розчищення селянських земель вiд "слабких" на користь "сильних", щоб вирiшити завдання первiсного нагромадження на селi капiталу.

i в минулому, нинi зростає роль сiльського господарства в економiчному життi країни, кризове становище аграрного сектора економiки вимагає невiдкладних заходiв щодо його вирiшення. Сiльськогосподарськi проблеми стали предметом уваги не тiльки науковцiв, громадськостi, але й державних органiв влади. Це, насамперед, стосується прийняття Верховною Радою Земельного кодексу України.

Однак зростаючий iнтерес до низки проблем, пов'язаних з введенням приватної власностi на землю, деякi спроби їх вирiшення наштовхуються на вiдсутнiсть iсторичного досвiду, певних знань, наукової iнформацiї, цiлiсних дослiджень, якi б об'єктивно вiдтворювали роль та значення аграрного реформування в iсторiї України. Теоретичнi та iсторичнi обґрунтування проблем сiльського господарства України вiдстали вiд практичних потреб часу. Це зумовлює необхiднiсть наукового пошуку, нового осмислення нацiональної iсторiї України в контекстi аграрної полiтики як складової суспiльно-цивiлiзацiйного розвитку.

Необхiднiсть наукового дослiдження теми визначається також домiнуванням у суспiльних науках негативного погляду при висвiтленнi пiдсумкiв аграрного реформування П. А. Столипiна, неправильної оцiнки економiчних та iсторичних особливостей аграрного устрою українського села. Таке тлумачення iсторiї обмежує самi науковi дослiдження, подає неповну та однобiчну картину iсторичної реальностi, негативно впливає на формування iсторичної свiдомостi. Тому у наукових дослiдженнях, як i в економiчнiй дiяльностi, має панувати об'єктивне осмислення аграрної полiтики, та, зокрема, процесу впровадження приватної власностi на землю, ролi селянина в господарському та суспiльному життi України, її iсторiї, зокрема у висвiтленнi подiй i явищ економiчного життя українського села на початку ХХ столiття.

Зв'язок роботи з науковими та державними програмами. Наукове дослiдження ролi аграрного реформування в економiчному життi України початку ХХ столiття здiйснено у вiдповiдностi з Указом Президента України Л. Кучми "Про невiдкладнi заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економiки" вiд 3 грудня 1999 року № 1529/99. У цьому документi наголошується на необхiдностi негайного реформування протягом грудня 1999 – квiтня 2000 року колективних сiльськогосподарських пiдприємств на засадах приватної власностi на землю; пiдтримки розвитку особистих пiдсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств. 25 жовтня 2001 року Верховною Радою України було прийнято Земельний кодекс України як перший етап реформування аграрного сектору. Хiд голосування депутатами Верховної Ради засвiдчив, що в українському суспiльствi сьогоднi вiдсутня єднiсть в питаннi власностi на землю. Лiвi сили будь за що намагаються зберегти державну власнiсть на землю i залишити селянина наймитом, а не власником землi. Для розв'язання цих протирiч необхiдним стає всебiчне вивчення iсторичних реалiй сiльськогосподарського життя України та обґрунтування її аграрних особливостей. Проведення столипiнської реформи в Українi дає можливiсть виявити особливу iсторичну ментальнiсть українського селянина.

П. Столипiна та доцiльностi запровадження приватного сектору в Українi.

- аналiз економiчних та полiтичних передумов аграрного реформування в Росiйськiй iмперiї в цiлому i Українi, зокрема, та висвiтлення особливостi аграрного розвитку України в системi економiки та сiльського господарства Росiйської iмперiї;

- розкрити динамiку процесiв руйнацiї общинного землеволодiння, впровадження приватної власностi на землю та поширення хутiрського та вiдрубного господарства;

- висвiтлити протирiчнiсть урядової полiтики в справi фiнансування реформаторських заходiв та процесу переселення українських селян за Урал та до Туркестану;

Об’єктом дисертацiйного дослiдження є проведення аграрної реформи П. А. Столипiна на початку ХХ ст. в Українi.

селянства.

Хронологiчнi рамки визначаються 1906 р., коли революцiйна ситуацiя в країнi вимагала вiд уряду широких демократичних перетворень в аграрному секторi економiки i 1914 р., коли в зв'язку з початком І свiтової вiйни землевпорядкувальнi роботи поступово скорочуються.

Територiальнi рамки визначаються 9 губернiями України – Волинською, Катеринославською, Київською, Подiльською, Полтавською, Таврiйською, Харкiвською, Херсонською та Чернiгiвською.

Методи дослiдження. Теоретичною та методологiчною основою дослiдження є науковi принципи пiзнання та вивчення суспiльних процесiв i явищ. Це, насамперед, принцип iсторизму, який вимагає кожне явище (у нашому випадку аграрне реформування сiльського господарства України на початку ХХ столiття) розглядати як процес становлення та розвитку з урахуванням конкретно-iсторичної ситуацiї, у взаємозв'язку з iншими процесами (полiтичними, соцiальними, економiчними). Такий пiдхiд дає змогу прослiдкувати безпосереднiй зв'язок минулого i сьогодення, зокрема, необхiднiсть аграрного реформування на початку ХХ ст. та змiни в суспiльному життi внаслiдок реформи П. Столипiна.

та соцiальний склад. З iншого боку, це дає можливiсть дослiдити весь спектр та динамiку взаємозв'язкiв мiж рiзними соцiальними iнститутами (селянство, дворянство, робiтники, капiталiсти та iнтелiгенцiя) та суспiльно-полiтичними процесами, якi вiдбувалися на початку ХХ ст. в Українi.

Основу джерельної бази дослiдження складають документи i матерiали рукописного i друкованого походження. Серед рукописних комплексiв в ходi написання дисертацiї використанi архiвнi фонди Центрального Державного Історичного Архiву (ЦДІА) України.

Важливим джерелом для написання дослiдження стали матерiали перiодичної преси України. В процесi роботи над дослiдженням автором використано вiсiмнадцять найменувань перiодичних видань, якi зберiгаються у Газетному Фондi Нацiональної Бiблiотеки України iм. Вернадського.

Використання рукописних комплексiв та матерiалiв перiодичної преси дає можливiсть з'ясувати наступнi питання:

1) порiвняти офiцiйну та перiодичну лiтературу в оцiнцi та розумiннi необхiдностi проведення аграрної реформи, рiзницi у її реалiзацiї та очiкуваних наслiдкiв;

господарства;

3) розбiжностi в оцiнцi результатiв проведення реформи офiцiйними джерелами та перiодичною пресою;

4) визначення необхiдного та реального фiнансування проведення реформи П. А. Столипiна в Українi.

Для аналiзу стану аграрного господарства були використанi програми полiтичних партiй як загальноросiйських, так i українських, в яких у вiдповiдностi з рiзним соцiальним спрямуванням у земельнiй полiтицi, ставилося питання вирiшення аграрних проблем.

Допомогою при пiдготовцi дисертацiї стали матерiали наукових читань та конференцiй з проблем аграрної iсторiї України та Росiї, працi вiдомих вчених-дослiдникiв з проблем аграрної iсторiї.

землеволодiння в українських губернiях та формування приватного сектору. Зокрема, вперше здiйснено аналiз висвiтлення проблем українського селянства у перiодичнiй пресi, оцiнки поглядiв сучасникiв на проблему приватної селянської власностi на землю, їх рекомендацiї щодо способiв вирiшення проблем селянського малоземелля та безземелля. Вперше в дослiдженнi порiвнюється офiцiйна оцiнка реформи з перiодичною пресою. Встановлена рiзниця мiж офiцiйними повiдомленнями та реальною оцiнкою в перiодичнiй пресi за наступними напрямками:

а) фiнансова пiдтримка реформи;

б) кiлькiсна оцiнка переходiв на хутори i вiдруби та видiлення землi в приватну власнiсть;

в) рiзниця в цiновiй полiтицi на землю, як об'єкту купiвлi-продажу та iншi.

Доповнено джерельну базу дослiдження за рахунок введення у науковий обiг друкованих збiрникiв i матерiалiв та невикористаних ранiше фондiв перiодичної преси України.

1. Економiчнi та полiтичнi передумови та актуальнiсть аграрного реформування в Українi як складової Росiйської iмперiї, особливостi та територiальна диспропорцiйнiсть общинного та iндивiдуального землекористування на українських землях напередоднi проведення реформи.

2. Протирiчнiсть процесу приватизацiї землi за часiв реформи, схематично-шаблонне вiдношення урядової влади щодо реалiзацiї реформи без урахування особливостей побутового, географiчного та iсторичного характеру українського регiону та розбiжностi в розмiрах земельних надiлiв на одне домогосподарство за даними офiцiйних документiв та перiодичної преси.

3. Особливе мiсце аграрному реформуванню вiдводилося в програмах полiтичних партiй як загальноросiйських, так i українських. Всi полiтичнi партiї нацiонального спрямування ставили на порядок денний аграрне питання поряд з вирiшенням нацiональних проблем. Проте iснували рiзнi позицiї щодо розумiння соцiальної справедливостi по вiдношенню до селянства, якi коливалися вiд збереження помiщицького землеволодiння та полiпшення становища селянства за рахунок посиленої обробки землi до її повної нацiоналiзацiї.

4. Непродуктивнiсть орендного виду землекористування та зростання приватновласницьких земель в Українi пiд час проведення реформи, збiльшення iпотечної оренди Селянським Банком та перехiд до грошових розрахункiв за оренду.

5. Основна пiдтримка урядової полiтики щодо збереження помiщицької земле власностi була орiєнтована на дiяльнiсть Селянського Банку, внаслiдок чого зростала цiна на землю помiщикiв та знижувалася цiна за надiльнi селянськi землi вдвiчi за ринкову, недосконалiсть кредитної полiтики в справi влаштування хутiрського та вiдрубного господарств мали негативнi наслiдки для пiдсумкiв реформи в Українi.

6. Полiтика уряду, яка була направлена на переселення селян за Урал та до Туркестану, мала позитивне значення лише для колонiзацiї цiєї частини iмперiї. Для України переселенська полiтика уряду мала негативне значення, оскiльки, не вирiшуючи питання малоземелля та безземелля українського селянства, змушувала останнє власними силами та коштами освоювати цiлиннi землi Росiйської iмперiї.

7. Рiзниця в реакцiї українського селянства на проведення столипiнської аграрної реформи, негативне ставлення у селян викликали насильницькi методи її здiйснення, помiщицька спрямованiсть Селянського Поземельного Банку, непродуманiсть переселенських заходiв, вiдмiннiсть у запланованому та реальному фiнансуваннi. Пiдтримка реформи в переважнiй бiльшостi була з боку заможних селян та повноцiнних фермерiв.

аграрного сектора економiки, дiяльностi селянських полiтичних партiй, громадських органiзацiй та об'єднань, в економiчних дослiдженнях науковцiв.

Апробацiя результатiв дисертацiї. Основнi результати дослiдження оприлюдненi автором у виступах на мiжнародних та український науково-практичних конференцiях: "Історiя українського народу" (Київ, 1994), "Історiя батькiвщини i сучаснiсть" (Київ, 1996), "Український народ - великий державотворець" (Київ, 1997), "Творчiсть як предмет мiждисциплiнарних дослiджень" (Київ, 1997), "Творчiсть як спосiб буття дiйсного гуманiзму" (Київ, 1999). Матерiали дослiдження були використанi у пiдготовцi висновкiв та рекомендацiй названих конференцiй.

Публiкацiї. Матерiали дисертацiйної роботи опублiкованi в наукових збiрниках та журналах:

1. Переселенський рух в роки столипiнської реформи в Українi.//Сторiнки iсторiї. - К., 1994. - № 6.

3. Селянський банк в роки столипiнської реформи у висвiтленнi перiодичної преси України.//Сторiнки iсторiї. - К., 1999. - № 12.

4. Ринковi вiдносини в Українi в перiод столипiнської реформи на початку ХХ ст.//Історiя України. - 2000. - № 34.

5. Аграрне питання в програмах загальноросiйських та нацiональних українських полiтичних партiй початку ХХ ст.// Історiя. Вiсник. Київський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка. - К., 2001. - Випуск 56.

6. Перiодичнi видання про шляхи та способи аграрного реформування в І та ІІ Державних Думах.// Науковi записки. Нацiональний педагогiчний унiверситет iменi М. П. Драгоманова. Педагогiчнi та iсторичнi науки. - К., 2001. - Випуск XXXVIII

7. Роль українського селянства у формуваннi ринкових вiдносин у роки столипiнської аграрної реформи на початку ХХ ст.// Історiя. Вiсник. Київський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка. - К., 2001. - Випуск 58.

Роздiл 1. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

Проблема аграрного реформування початку ХХ столiття знайшла вiдповiдне мiсце серед наукових дослiджень суспiльно-полiтичного напрямку. Аграрне реформування країни розглядалося як цiлiсний комплекс соцiально-полiтичної боротьби царського уряду проти революцiйних виступiв селян у 1905 роцi. Українi, яка в економiцi Росiйської iмперiї займала важливе мiсце, надавалося особливе значення у проведеннi аграрної реформи. Однак, наслiдки аграрного реформування в Українi в багатьох випадках були вiдмiнними вiд загальних по всiй iмперiї. Повного та цiлiсного дослiдження проблеми столипiнської аграрної реформи в Українi у вiтчизнянiй та зарубiжнiй iсторiографiї фактично не здiйснювалося. Але iнтерес та зацiкавленiсть у науковiй розробцi проблеми iснував завжди. Кризовий стан сiльського господарства та шляхи його вирiшення були предметом вивчення спецiалiстiв в рiзнi часи. Історiографiю проблеми можна умовно подiлити на дореволюцiйну, радянську, перiоду перебудови, сучасну та дослiдження української дiаспори. В кожному з цих перiодiв проблема аграрного реформування розглядалася як в цiлому, так i за окремими галузями.

Селянське питання та його роль в суспiльному життi Росiйської iмперiї викликало увагу дослiдникiв ще до початку столипiнської аграрної реформи. Це пояснювалося перш за все тим, що селяни брали активну участь в революцiйних подiях 1905 року. Незадоволення розподiлом в країнi землi, сусiдство великих помiщицьких латифундiй, селянське малоземелля та безземелля змушували селян активно протестувати проти iснуючого в країнi розподiлу землi. В цей перiод аграрне питання привертало увагу переважно економiстiв-аграрникiв та полiтичних дiячiв, якi намагалися вiдшукати шляхи вирiшення складної для країни проблеми. До питання перерозподiлу землi звертався А. С. Белевський у своїй працi "Земельный вопрос и национализация земли". Велика увага придiлялася Н. Бржевським у дослiдженнi общинного побуту селян та його господарського стану наприкiнцi ХІХ столiття. Особливого значення ролi общинного землеволодiння в життi селянства та її подальшiй долi надавали також А. Карелiн та К. Качоровський [19, 22, 78, 86].

Дослiдники П. Маслов, А. Корнилов та В. Чернов придiляли особливу увагу не тiльки становищу сiльського господарства на початку ХХ столiття, але й ролi в ньому селянського невдоволення iснуючим аграрним устроєм. Аграрне питання в Росiї було достатньо гострим як для селян, так i для уряду, адже саме селяни продовжували революцiйну боротьбу i пiсля того, як робiтничi страйки пiшли на спад [121, 101, 200].

Запровадження в Росiйськiй iмперiї П. А. Столипiним аграрних перетворень посилило зацiкавленiсть багатьох тогочасних дослiдникiв. До обговорення економiчних наслiдкiв нового законодавства додаються ще й проблеми соцiального становища селянства. Так, І. Чернишев в своєму дослiдженнi оцiнює вiдношення селян до общини напередоднi указу 9 листопада 1906 року [201].

проблеми в iмперiї та роль, яку вiдiгравало селянство в економiчному життi країни. Про проблеми, якi будуть виникати пiсля закрiплення землi у приватну власнiсть селянами, розмiрковує Г. А. Крестовнiков [205, 142, 143, 102].

Переселенню селян за Урал на початку ХХ столiття також надавалася увага як з боку уряду, так i з боку дослiдникiв-економiстiв того часу. Результати переселення селян до Сибiру знайшли вiдображення у працi В. Дашевича. В цьому ж напрямку працював i вiдомий економiст початку столiття А. Кауфман. Ще наприкiнцi ХІХ столiття була опублiкована його робота про причини та майбутнє переселенської справи, а в 1905 роцi вийшла ще одна його праця, в якiй дослiджуються результати переселення та колонiзацiї Сибiру. Пiсля початку столипiнської реформи А. Кауфман знову звертається до переселення та його залежностi вiд общинного землеволодiння [43, 83-85].

Отже, на початку ХХ столiття сучасниками вивчалися рiзнi причини складної аграрної ситуацiї в країнi та рiзнi сторони запровадженої П. А. Столипiним реформи - становище общини, її подальша доля пiсля запровадження указу 1906 року, переселення селян до Сибiру i т. iн. Однак цiлiсного дослiдження всiх сторiн аграрного реформування до 1917 року так i не з'явилося.

Наступна хвиля цiкавостi до аграрного законодавства виникла в Радянському Союзi пiсля закiнчення громадянської вiйни. Молода держава повинна була вiдновлювати зруйноване господарство. Сiльське господарство в новiй економiчнiй полiтицi теж вiдiгравало значну роль. Складне становище селян пiсля громадянської вiйни змушувало спецiалiстiв-дослiдникiв шукати шляхи виходу з кризи в минулому. З цiєю метою вивчався досвiд столипiнської реформи. Однак змiна полiтики радянської влади наприкiнцi 20-х рокiв змiнила i вiдношення дослiдникiв до аграрної реформи П. А. Столипiна. В зв'язку з цим було зроблено висновок, що ця реформа зазнала краху на всiй територiї Росiйської iмперiї. З'являються дослiдження, якi присвяченi перш за все революцiйному руху селян. А. Гайсинович, В.Іванушкiн та В. Руднєв в своїх працях розглядають економiчнi передумови та наслiдки селянського руху в революцiї 1905 року. Полiтичному життю країни в перiод мiж революцiями 1905 та 1917 рокiв присвяченi дослiдження П. Стебницького, П. Маслова та І. Дроздова [33, 63, 169, 190, 122, 46].

опублiкував роботу, яка була присвячена особливостям аграрного устрою Росiї, оцiнцi та наслiдкам аграрної реформи П. А. Столипiна [81, 82].

Дещо посилилася увага вчених до iсторiї України в роки здiйснення полiтики українiзацiї. Саме в цей перiод з'являється ґрунтовне дослiдження О. Погребинського, яке присвячене проведенню столипiнської аграрної реформи в Українi. Його погляди на роль економiки України кiнця ХІХ – початку ХХ столiття ґрунтувалися не на великодержавних шовiнiстичних засадах, а на особливостях iсторичного розвитку окремих мiсцевостей Росiйської iмперiї. Автор не iдеалiзує столипiнську реформу, однак вiддає належну увагу особливостям економiчного розвитку України, який "нiяк не укладається в загальноросiйськi рамки". Автор вважав, що розроблення найновiшої економiчної iсторiї України в зв'язку з цим не тiльки можливе, але й методологiчно конче потрiбне.

селянства, автор зазначав, що проблема середньо забезпеченої маси селянства губить своє значення. Вiн пiдкреслював, що середняки вже напередоднi вiйни являли собою велику економiчну i соцiальну силу, для того щоб не ставити пiд загрозу подальше iснування всiєї системи прусського аграрного капiталiзму, але й не настiльки забагатiлу верству, щоб пiдпирати собою соцiально основи столипiнської полiтики [148].

з iншого - полiтика радянської влади вимагала утвердження єдиного правильного курсу (курсу партiї бiльшовикiв), як такого, що здатний задовольнити всi вимоги селян. Саме з огляду на останнє з'являються дослiдницькi роботи, в яких зазначається, що вся полiтика аграрної реформи П. А. Столипiна зазнала краху.

Багато уваги придiлялося столипiнськiй реформi починаючи з 40-х рокiв ХХ столiття, а в 60-80-тi роки iнтерес до цiєї проблеми посилюється. З'являється багато дослiджень з питань аграрної реформи у межах всiєї Росiйської iмперiї. В цей перiод вченi-iсторики вводять до наукового обiгу багато нових джерел – документiв з фондiв МВС Росiйської iмперiї, Ради мiнiстрiв, губернаторiв та iнш. Однак продовжується тенденцiя щодо висвiтлення реформи в негативних тонах.

Надднiпрянська Україна, починаючи з другої половини ХІХ столiття, в економiчному розвитку була невiд'ємною частиною Росiйської iмперiї. Тому всi урядовi реформи Олександра ІІ мали для України таке ж важливе значення як i для всiєї iмперiї. Вiдмiна крiпацтва у 1861 роцi була значним кроком царського уряду на шляху переходу до iндивiдуалiзацiї землеволодiння та землекористування. Але вона не призвела до прогресу приватної власностi на землю. У 80-90-х роках ХІХ столiття уряд намагався насадити общинну структуру на селi, яка повинна була замiнити особисту владу помiщика на селi та забезпечити йому можливiсть експлуатувати селян, а уряду - гарантувати сплату селянами податкiв та виконання ними повинностей. Думку про штучну пiдтримку урядом общинного землеволодiння пiдтримували радянськi вченi І. Д. Ковальченко та Л. В. Мiлов. В своїй працi "Всероссийский аграрный рынок XVIII – начала ХХ века. Опыт количественного анализа" вони зазначали, що становий характер землеволодiння в Росiйськiй iмперiї був однiєю iз форм земельної власностi [97, с. 250, 253].

Найбiльша кiлькiсть праць у галузi дослiдження аграрного устрою Росiйської iмперiї на початку ХХ столiття в цiлому та столипiнськiй реформi зокрема, належить видатному радянському дослiднику С. М. Дубровському. В багатьох своїх роботах вiн оцiнює розвиток капiталiстичних вiдносин у сiльському господарствi та причини їх гальмування, боротьбу селянських мас проти помiщицького землеволодiння, малоземелля та безземелля [47-50].

Капiталiстичний розвиток сiльського господарства наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiття з кожним роком все глибше проникав у сiльське господарство, руйнував його натуральний устрiй та перетворював на товарне виробництво. Цьому питанню придiлялося багато уваги в дослiдженнях радянських iсторикiв та економiстiв. В першу чергу оцiнювалися полiтичнi аспекти станового землеволодiння. С. М. Дубровський, оцiнюючи становище селян пiсля реформи 1861 року, зазначав, що помiщицьке землеволодiння та рiзноманiтнi форми напiвкрiпацької кабальної експлуатацiї селянства були характерними для прусського шляху розвитку капiталiзму, в якому зберiгалась залежнiсть селян вiд помiщикiв та царського самодержавства [47, с. 8].

Найбiльш ґрунтовною у висвiтленнi столипiнської реформи являється його праця "Столыпинская земельная реформа. Из истории сельского хозяйства и крестьянства России в начале ХХ века". В нiй автор послiдовно i всебiчно висвiтлює всi основнi етапи земельної реформи початку столiття. Основнi роздiли дослiдження присвяченi значенню та сутностi аграрного реформування, iсторiї законодавчих актiв царського уряду, руйнуванню общини та насадженню хуторiв i вiдрубiв, дiяльностi Селянського Поземельного Банку та переселенню за Урал.

Оцiнюючи доцiльнiсть проведення нового аграрного устрою, С. М. Дубровський зазначає, що столипiнська реформа була одним з епiзодiв у розпочатому вже давно процесi змiни феодально-крiпосницьких вiдносин капiталiстичними [49, с. 13]. Ця праця С. М. Дубровського дає докладнi вiдомостi про столипiнську реформу в Росiйськiй iмперiї, її значення для країни в цiлому. Але особливостям українського сiльського господарства, якi були вiдмiннi вiд Європейської Росiї, автор не придiляє уваги.

Окремо розглядали столипiнську аграрну реформу багато дослiдникiв радянських часiв. П. Н.Єфремов, А. В. Шапкарiн, П. Н. Першин детально висвiтлювали в своїх працях проблеми помiщицьких господарств початку ХХ столiття, руйнування общини капiталiстичними формами землекористування, оренду землi, дiяльнiсть Селянського Поземельного Банку, переселення до Сибiру та iншi аспекти реформи. Однак, i у цих працях Україна не розглядається як особливий економiчний регiон зi своїм специфiчним iсторичним та економiчним розвитком [57, 140, 141].

общини, операцiї з орендою землi, керiвництво реформою, роль в нiй земських установ. Докладно поданий матерiал про матерiальну та агрономiчну допомогу селянам, недолiки уряду у цiй справi. Окремо видiлена дiяльнiсть Селянського Поземельного Банку, його операцiї з землею, позики та посередницькi операцiї, iпотеки як складова частина дiяльностi банку. Роздiл про переселенську полiтику царизму висвiтлює мету, умови, заходи переселення, недолiки в органiзацiї цього процесу.

С. М. Сидельников пiдтримує думку про залишки крiпацтва в землеволодiннi та їх негативний вплив на капiталiстичний розвиток сiльського господарства. В своїй працi "Аграрная политика самодержавия в период империализма" вiн зазначає, що в результатi першої помiщицької чистки крiпацтва в землеробствi сiльське господарство в Росiї на початку ХХ столiття знаходилося на досить низькому рiвнi, причому помiщицьке господарство за ступенем свого розвитку пiдходило до селянського [179, с. 37].

На думку С. М. Сидельникова, низький рiвень сiльського господарства був головним гальмом для розвитку виробничих сил Росiї. І хоча промисловiсть на початку ХХ столiття досягла значного розвитку, однак Росiя набагато вiдставала вiд передових капiталiстичних країн.

Багато дослiдникiв придiляли особливу увагу окремим питанням сiльського господарства кiнця ХІХ - початку ХХ столiття. Специфiчнiй галузi землекористування – орендi землi присвячена робота А. М. Анфiмова "Земельная аренда в Росии в начале ХХ века". Автор висвiтлює всi аспекти операцiй з землею та дiяльнiсть банкiв, яка була пов'язана з ними [9-12].

Багато уваги в лiтературi придiляється дослiдженню фiнансового устрою Росiйської iмперiї кiнця ХІХ – початку ХХ столiття. Сiльськогосподарський кредит мав в аграрному устрої Росiї феодальнi пережитки, основою яких були привiлейоване дворянське землеволодiння та засилля в ньому дворянських латифундiй [124, с. 3].

Система економiчного та фiнансового законодавства була у тiсному зв'язку з соцiально-економiчним розвитком капiталiстичної Росiї, зазначає А. П. Погребинський [145-147]. Велика роль в цих дослiдженнях придiляється дiяльностi банкiв – Державному Дворянському Земельному Банку (ДДЗБ), який був заснований в 1885 роцi та Селянському Поземельному Банку (СПБ), заснованому 1882 року. Метою останнього було сприяння селянам у придбаннi у власнiсть земель, якi пропонувалися банком. ДДЗБ був створений для пiдтримки землеволодiння "потомственных дворян". Таким чином, дiяльнiсть двох банкiв була спрямована на протилежнi цiлi, хоча насправдi СПБ був посередником при продажi дворянських земель [146, с. 3].

вiдрiзнялося вiд iнших соцiальних станiв. Цю думку пiдтримує i П. Д.Індиченко, який зазначає, що аграрне питання того часу складало економiчно-правову та нацiональну особливiсть Росiйської iмперiї [187, с. 250-259; 65, с. 57].

Нагальним проблемам селянського землеволодiння та заходам щодо їх вирiшення присвяченi статтi у збiрнику "Проблемы крестьянского землевладения и внутренней политики России. Дооктябрьский период". Зокрема, стаття В. С. Дякiна "Столыпин и дворянство (Провал местной реформы)" присвячена аргументацiї необхiдностi реформ в аграрному секторi, дiяльнiсть в цiй галузi П. А. Столипiна, його зацiкавленiсть у здiйсненнi основних напрямкiв селянської реформи [158, с. 231-274; 51].

У збiрнику дослiджень, якi присвяченi дiяльностi самодержавства, окремий роздiл вiдводиться столипiнськiй земельнiй реформi, як найважливiшiй частинi усього полiтичного курсу царизму, зокрема аграрному законодавству, закрiпленню землi у приватну власнiсть селянами, вихiд з общини i т. iн. [107].

Питанню розмiщення сiльського господарства Росiї присвячене дослiдження Є. С. Карнаухової. В своїй працi автор, зокрема, розглядає особливостi сiльськогосподарського капiталiзму Росiї, а також висвiтлює два шляхи розвитку сiльського господарства – прусський та американський [79].

Дослiдження, в якому детально розглядається соцiально-полiтична суть столипiнської реформи, належить Є. Г. Василевському. В цiй роботi автор простежує процес розвитку сiльського господарства в Росiї ще з часу скасування крiпацтва. Впровадження в помiщицьких господарствах капiталiстичної системи господарювання, середньовiчний характер надiльного землеволодiння, община як гальмо на шляху розвитку сiльського господарства i в зв'язку з цим необхiднiсть реформ на початку ХХ столiття - все це докладно висвiтлено автором. Тут велика увага придiляється також соцiально-полiтичним аспектам впровадження реформи, боротьбi рiзних полiтичних течiй в зв'язку з новим аграрним законодавством, а також основним тенденцiям реформи та її пiдсумкам [24].

Велику увагу придiляли дослiдники окремiй галузi столипiнської реформи – переселенню селян до Сибiру. Одне з таких дослiджень належить Л. Ф. Склярову. В роботi докладно висвiтлюється полiтика царського уряду з переселенського питання наприкiнцi ХІХ столiття, та змiни у його пiдходi до переселення на початку ХХ столiття i особливо в перiод пiсля революцiї 1905 року. Окрiм колонiзаторського курсу, уряд мав на метi переселенням розрядити революцiйну напругу в європейськiй частинi Росiї. Багато уваги придiляється автором не тiльки самому процесу переселення, але й причинам, розмiру, урядовiй пропагандi переселення, органiзацiї переселенцiв на мiсцях i т. iн.[184].

Безпосередньо вивченню iсторiї переселення селян України на Схiд Росiйської iмперiї присвяченi кандидатська дисертацiя Н. А Якименка "Переселенческое движение из Украины в годы столыпинской аграрной реформы" (1977 р.) та його докторська дисертацiя "Переселение крестьян Украины на окраины России в период империализма" (1989 р.). Це першi дисертацiйнi дослiдження, якi окремо розглядають роль українського селянства в колонiзацiї Сходу Росiйської iмперiї, роз'яснюють причини та наслiдки того величезного переселенського руху з України i його роль у столипiнськiй аграрнiй реформi [208, 209].

навiть общинне землеволодiння напередоднi столипiнської реформи в Українi мало свою специфiку. Не по всiй територiї України воно мало однакове розповсюдження. Як зазначається в Історiї селянства Української РСР, в губернiях Правобережжя майже на 95% панувало подвiрне землеволодiння, а в Подiльськiй губернiї общиннi землi складали лише 0,5% вiд надiльного селянського землеволодiння. На пiвднi України, особливо в Катеринославськiй губернiї (на 99,5%) панувало общинне землеволодiння, переважало воно над подвiрним i по всьому Лiвобережжю [71, с. 493].

"Развитие капитализма в крестьянском хозяйстве юга Украины (конец XIX – начало ХХ века)" зазначає, що в середньому для всiх селян в цьому регiонi України на двiр припадало 9,7 десятин землi. Взагалi по Українi це був достатньо великий розмiр для селянського землеволодiння. На Пiвднi України, пiдкреслює автор, де розвиток капiталiзму йшов швидше, нiж в iнших районах Росiї, процес створення буржуазної приватної власностi на землю також йшов дуже швидко. Це стосується i застосування машин у степових губернiях, де цей процес проходив у 5 разiв швидше, нiж по всiй Росiї. З цим було пов'язано i збiльшення виробництва зерна. З 1845 по 1903 роки воно зросло в Таврiйськiй губернiї майже в 10 разiв [42, с. 34, 40].

Велику увагу в радянський перiод придiляли дослiдники соцiальнiй структурi реформування сiльського господарства в Українi. Зокрема, дослiдження М. А. Рубача присвячено соцiально-економiчнiй структурi аграрних вiдносин в Українi, вiн також висвiтлює проблеми землеволодiння в Українi пiсля 1861 року та процес поступової змiни орендних вiдносин i операцiй з землею в перiод аграрної реформи початку ХХ столiття [166, 167].

Проблемам аграрних вiдносин та їх ролi в аграрнiй революцiї в Українi присвячено дослiдження Темчука П. П. "Економiчнi основи аграрної революцiї на Українi" [192].

Окремим сiльськогосподарським питанням в Українi початку ХХ столiття присвяченi дослiдження групи українських iсторикiв. Наприклад, Гайдай Л.І. в своїй статтi розглядає капiталiзацiю сiльського господарства Правобережної України [32]. Дiяльностi Селянського Поземельного Банку в роки проведення столипiнської аграрної реформи в Українi присвячена кандидатська дисертацiя Опрi А. В. (1982 рiк) [131].

Питанню ролi селянського руху в Українi до початку першої росiйської революцiї i в перiод проведення аграрної реформи П. А. Столипiна придiляли увагу багато українських iсторикiв. Це, зокрема, працi Буцика А. К., Горякiна В. С., Лещенко М. Н., Лося Ф.Є., Михайлюка А. Г. та Реви І. М. В своїх працях всi автори зазначали, що селяни активно протестували проти царського курсу, який був направлений на збереження великого помiщицького землеволодiння [23, 38, 11, 113-115, 127, 163].

- "Столыпин и судьбы реформ в России". В цьому дослiдженнi автор аналiзує всi реформи П. А. Столипiна i аграрну зокрема, її основнi досягнення та невдачi [1-3].

Цi працi ґрунтовно i з рiзних сторiн дослiджують перiод аграрного реформування в Росiйськiй iмперiї на початку ХХ столiття. Авторами цих дослiджень введено в науковий обiг багато недослiджених джерел та документiв, зокрема, фонди МВС, Ради Мiнiстрiв, губернаторiв, листiв селян до Державних Дум, скарг на незадовiльне впровадження реформи на мiсцях. Але в цiлому реформа висвiтлювалася негативно, не зважаючи на окремi регiони, їх специфiку аграрного впорядкування.

З другої половини 80-х рокiв увагу iсторикiв привертають так званi "бiлi плями". Продовжує зростати iнтерес як до самої фiгури П. А. Столипiна, так i до його полiтичної та економiчної дiяльностi. Окрiм дослiджень про дiяльнiсть П. А. Столипiна як мiнiстра внутрiшнiх справ та прем'єр-мiнiстра з'являються публiкацiї i про його реформаторську дiяльнiсть. В збiрниках та журналах публiкуються статтi, якi з нових позицiй окреслюють аграрну реформу. В цей перiод багато дослiдникiв змiнюють свої погляди на приватну власнiсть. Цей чинник починає займати в суспiльному життi особливе мiсце. До таких дослiджень вiдносяться роботи Зирянова П. Н., Кабитова П. С., Корелiна А. П., Кучумової Л.І. та Румянцева М. Цi дослiдники розглядають сiльське господарство та селянство наприкiнцi ХІХ - на початку ХХ столiття з нових точок зору. Зi змiною поглядiв на приватну власнiсть, особливо на землю, змiнюються i точки зору iсторикiв на результати аграрної реформи П. А. Столипiна [61, 74, 100, 109, 170].

Історiя столипiнської реформи продовжує цiкавити дослiдникiв i в нашi днi. Вченi починають дослiджувати рiзноманiтнi ланки економiки минулого, в тому числi i аграрну. Цiкавiсть до проблеми виникає i у росiйських дослiдникiв. Праця росiйського вченого Л. М. Лукашевича "Украина: историко-экономическое обозрение" присвячена загальним питанням економiчного розвитку України, але багато уваги придiлено i наслiдкам проведення аграрної реформи П. А. Столипiна в Українi. В дослiдженнi наведенi новi погляди на iсторiю розвитку сiльського господарства на початку ХХ столiття та наслiдки для України в процесi аграрного реформування [116].

На сьогоднiшнiй день багато українських дослiдникiв придiляють увагу безпосередньому вивченню проведення аграрної реформи в Українi. Переосмислення значення введення приватної власностi на землю дозволяє iсторикам по-новому оцiнити столипiнську реформу. Однак на цьому етапi таких робiт не багато. Перше дисертацiйне дослiдження в Українi було зроблено Майстренко В. С. "Столипiнська аграрна реформа в Харкiвськiй губернiї" (1997 рiк). В ньому розглядаються всi ланки проведення столипiнської реформи в Харкiвськiй губернiї, зосереджено науково обгрунтований аналiз причин, подiй та наслiдкiв аграрної реформи уряду початку ХХ столiття [117-119].

Наступна спроба була зроблена Бочаровим В. В. Ним було дослiджено Катеринославську та Харкiвську губернiї в роки реформи [215]. Власюк І. М. дослiджує вплив аграрних перетворень на соцiально-економiчний розвиток Правобережної України [216]. Отже, на сучасному етапi становище аграрного сектору економiки продовжує цiкавити не тiльки економiстiв, але й iсторикiв.

Питанню аграрного реформування придiлялася увага дослiдникiв української дiаспори. І хоча вони розглядали загальне становище сiльського господарства в рiзнi етапи життя українського суспiльства, не обходили увагою i столипiнську аграрну реформу. О. Мицюк i М. Сцiборський в своїх роботах вивчали iсторичний досвiд проведення аграрних перетворень вiд перiоду реформи 1861 р. i до нововведень радянської влади в 20-30-х рр. [218, 219]. Н. Полонська-Василенко та О. Субтельний також в своїх дослiдженнях з iсторiї України зверталися до проблем українського села початку ХХ ст. Однак, їх роботи мають загальний характер i не мiстять детального аналiзу реформ [152, 220].

вивчення. Українi, як окремому економiчному регiону зi своїми нацiональними та iсторичними особливостями, в аграрнiй реформi П. А. Столипiна придiлялося недостатньо уваги. Тiльки окремi галузi сiльського господарства України знайшли вiдображення в радянськiй iсторiографiї. На сучасному етапi iсторичної науки практично вiдсутнi узагальнюючi працi, якi вiдтворили б у повному обсязi процес розвитку аграрних вiдносин в українському селi з його специфiкою селянського землеволодiння та особливостями аграрного перенаселення багатьох губернiй.

Серед друкованих документiв офiцiйних органiв влади можна видiлити наступнi: а) журнали засiдань Губернських земських зiбрань (Катеринославського та Київського), б) огляди по Київськiй губернiї за 1909-1912 роки, де подаються загальнi вiдомостi в цiлому про стан губернiї, i зокрема, в сiльському господарствi [53-54, 91-95, 88-90].

Окрему групу джерельного матерiалу складають документи Центрального Державного Історичного Архiву України (ЦДІА) в мiстi Києвi [ф. 442, ф. 12, ф. 349, ф. 1439]. В фондах архiву зберiгаються вiдомостi про кiлькiсть та розмiри селянських домогосподарств, площу та середнiй розмiр надiлу серед общинникiв та селян, якi видiлилися з общини в результатi дiї указу вiд 9 листопада 1906 року в цiлому по губернiях Росiї та по окремих українських губернiях. Умовно їх можна видiлити на такi пiдгрупи: 1) вiдомостi про кiлькiсть та площу домогосподарств в общинi та поза нею, про видiлення на хутори та вiдруби [ф. 442, ф. 12, ф. 349]; 2) скарги селян на насильницьке видiлення з общини та на перехiд на хутiрську та вiдрубну систему [ф. 442, ф. 12, ф. 1439]; 3) рапорти землевпорядкувальних комiсiй про процес розподiлу общинних земель та формування хутiрського та вiдрубного господарства [ф. 442, ф. 12]; 4) вiдомостi про банкiвськi земельнi фонди пiд час проведення аграрної реформи [ф. 442]; 5) вiдомостi про адмiнiстративну перевiрку землевпорядкувальних робiт та iнспекцiї хутiрських та вiдрубних дiлянок [ф. 442].

Важливим джерелом для написання дисертацiйного дослiдження стали друкованi збiрники документiв i матерiалiв програм загальноросiйських i українських полiтичних партiй, що видавалися в Українi та Росiї останнiм часом. Це "Багатопартiйна українська держава на початку ХХ ст.: Програмнi документи перших полiтичних партiй", "Полiтичнi партiї на Українi (1905-1925 рр.)", "Самостiйна Україна: Збiрник програм українських полiтичних партiй початку ХХ столiття", "Українська суспiльно-полiтична думка в 20 столiттi: Документи i матерiали", "Українськi полiтичнi партiї кiнця ХІХ - початку ХХ ст.: Програмовi i довiдковi матерiали", "История политических партий России", "Программы политических партий и организаций России конца ХІХ - ХХ века", "Программные документы политических партий России дооктябрьского периода" та "Программные документы националь-ных политических партий и организаций России (конец XIX века - 1917 г.)"[15, 70, 151, 156, 159, 171, 196, 197, 212]. Аналiз програм полiтичних партiй дав можливiсть порiвняти оцiнку становища та пошукiв шляхiв виходу з кризи в сiльському господарствi з боку офiцiйної влади та полiтичних структур.

В процесi роботи над дослiдженням автором були використанi перiодичнi видання за перiод вiд 1906 по 1914 роки. Це видання майже всiх українських губернiй: Київської - "Газета", "Громадська думка", "Засiв", "Киевлянин", "Маяк", "Рада", "Свобода и право", "Слово" [31, 39, 60, 87, 125, 161, 175, 186]; Катеринославської - "Добра порада" [44]; Полтавської - "Колокол", "Полтавская земская газета" [98, 153]; Херсонської - "Одесские новости" [129]; Подiльської - "Подолия" та "Свiтова зiрниця" [149, 174]; Волинської - "Почаевские известия" [154]; Чернiгiвської - "Черниговское слово" [199]; Харкiвської - "Южнорусская сельськохозяйственная газета" та "Южный край" [206, 207].

"Судова хронiка" друкувалися звiти про судовi справи над селянами в зв'язку з революцiйними подiями. Багато придiлялося уваги в перiодичнiй пресi проблемам становища сiльського господарства та шляхам їх вирiшення ("Киевлянин", "Полтавская земская газета", "Громадська думка", "Рада", "Слово", "Добра порада", "Колокол", "Свiтова зiрниця", "Свобода и право").

З початком аграрної реформи газети публiкують данi про процес виходу селян з общини, причому не тiльки по окремих губернiях України, а навiть i по повiтах. Публiкувалися також данi про цiни на землю в Селянському Банку та у приватних землевласникiв, процес продажу Селянським Банком земель селянам, а також переселення українського селянства до Сибiру та Середньої Азiї ("Газета", "Засiв", "Киевлянин", "Маяк", "Одесские новости", "Подолия", "Почаевские известия", "Рада", "Свiтова зiрниця", "Слово", "Черниговское слово", "Южно-русская сельскохозяйственная газета", Южнiй край").

Для бiльш повного сприйняття аграрної реформи сучасниками для дослiдження бралися газети рiзних суспiльно-полiтичних напрямкiв. Це урядовi видання "Газета" - Київського губернського земства та "Полтавская земская газета". Видання партiї народної свободи (кадетiв) представлена газетою "Свобода и право" (Київ), соцiал-демократичної партiї України - газетою "Слово" (за редакцiєю С. Петлюри), Української демократично-радикальної партiї - "Громадська думка" та "Рада". Для порiвняння думок про шляхи вирiшення аграрного питання та доцiльностi реформування в Українi використовувалися також i видання монархiчних партiй - Союза руського народу "Почаевские известия" (Волинська губернiя) та чорносотенської "Киевлянин".

газетних публiкацiй, особливо дописам власних кореспондентiв, можна чiткiше побачити процес сприйняття реформи самими селянами. Адже в архiвних документах зберiгаються лише офiцiйнi справи про скарги селян та реакцiя влади на них. А до газетних публiкацiй потрапляли як негативна так i позитивна реакцiї на процес проведення аграрної реформи, на дiяльнiсть землевпорядкувальних комiсiй, цiни Селянського Поземельного Банку, умови переселення селян за Урал.

Перiод, з якого проводилося дослiдження, обмежується початком реформи в 1906 роцi та 1914 роком, початком першої свiтової вiйни, оскiльки з цього часу зi шпальт газет вiйськовi подiї витiсняють аграрну реформу. Ще один недолiк газетних публiкацiй - це вiдсутнiсть багатьох номерiв газет. А пiсля початку, в червнi 1907 року, столипiнської реакцiї багато українських перiодичних видань взагалi зникло.

2. 1. Причини кризового становища сiльського господарства України у складi Росiйської iмперiї

Наприкiнцi ХІХ - на початку ХХ столiття в Росiйськiй iмперiї феодальний спосiб виробництва повнiстю витiсняє капiталiстична форма. При змiнi форми господарювання на перший план вийшов промисловий сектор. Але провiдною галуззю господарства залишалося землеробство. Саме воно створювало необхiднi умови розвитку та визначало питому вагу всiх iнших галузей господарства. Пiсля реформи 1861 року в сiльському господарствi активно вкорiнюється система капiталiстичних вiдносин. На змiну барщиннiй системi помiщицьких господарств прийшла нова система - з наймом робiтникiв, якi застосовували iнвентар власника. Зростало застосування машин у помiщицькому господарствi, проходив процес концентрацiї виробництва, зростання ринку, розвивалося застосування найманої робочої сили, вiдбувалося зростання та загострення протирiч мiж пiдприємцями та робiтниками.

На жаль, вiдмiна крiпацтва у 1861 р. не вирiшила тих земельних питань, якi набули гостроти вже в серединi Х1Х столiття. Основою цiєї аграрної полiтики царського уряду було не забезпечення селянства землею, а збереження великого помiщицького землеволодiння. Як зазначає дослiдник М. А. Рубач, при проведеннi реформи помiщики вiдрiзали у селян України близько третини найкращої землi.: до 1862 р. у дворянства 9 губернiй України опинилося бiля 19 млн. десятин землi. У 1877 роцi у 1937 тисяч селянських дворiв було тiльки 18,7 млн. десятин надiльної землi, а 19 млн. десятин дворянської землi були головною соцiально-економiчною базою всевладдя дворян-помiщикiв [166, с. 8.]. До того ж, в результатi реформи десятки тисяч дворових, сирiт, городникiв та селян ряду iнших груп крiпацького населення були або зовсiм обезземеленi, або надiленi тiльки садибами чи мiзерними дiлянками польової землi. Понад 440 тисяч селян України було обезземелено, близько 100 тисяч одержало надiли до 1 десятини на ревiзьську душу.

Задовольняючи помiщикiв, якi були зацiкавленi в одержаннi викупних платежiв одноразово, уряд органiзував викупну операцiю, за якою селянам при одержаннi повного надiлу видiлялась позика в розмiрi 80% (неповного - 75%) викупної суми. Викупну позику з великими вiдсотками селяни повиннi були сплачувати державi протягом 49 рокiв, вносячи щорiчно 6% загальної суми позик [71, с. 356-361].

Новий економiчний устрiй послiдовно руйнував пережитки феодальних форм землеволодiння у виглядi дворянських латифундiй, надiльного землеволодiння селян рiзних верств, казенних, удiльних, церковних та монастирських земель. Але залишалась у пореформенiй Росiйськiй iмперiї станова обмеженiсть землеволодiння та використання землi для крiпацьких засобiв експлуатацiї селян. Однак, свiтова аграрна криза 1875-1895 рокiв сприяла тому, що, наприклад, у Схiднiй Українi помiщики почали продавати землю на ринку. В зв'язку з цим цiни на землю починають зростати – вiд 29 крб. в 60-х роках ХІХ столiття до 250-300 крб. за десятину на початку ХХ столiття [116, с. 131].

Звiльнивши селян вiд крiпацтва, тодiшнiй уряд нiчого не зробив, щоб зрiвняти їх у правах з iншими верствами населення. Навпаки, було створено всi умови для того, щоб якнайменше землi потрапляло до рук селянства, особливо панської, щоб селяни i надалi знаходились в економiчнiй залежностi вiд помiщикiв та вимушенi були йти в кабалу до них. Особливо помiтно це було на Правобережнiй Українi, де 90% землi належало росiйським помiщикам (до повстання 1863 року цi землi належали польським помiщикам) [116, с. 132].

Київська губернiя, наприклад, займала одне з останнiх мiсць у Росiйськiй имперiї за розмiрами селянського землеволодiння на душу населення i за пiдрахунками на 1 чоловiка не приходилося навiть 1 десятини землi [87, 1908. - 29 мая]. У Полтавськiй губернiї, за висновками аграрної комiсiї Полтавської громади сiльських господарiв, бiльше пiвмiльйона сiльського населення не мало не тiльки орної, а навiть i присадибної землi [153, 1906. - 2 июня]. Середнiй селянський надiл по всiх повiтах Харкiвської губернiї складав не бiльше як 4 з лишком десятини [161, 1907. - 1 березня].

Але якщо придивитися уважнiше, не у всiх районах України це питання стояло так гостро. На Правобережнiй Українi рiвень аграрного перенаселення був значно вищим, нiж на Лiвобережжi. Істотнi вiдмiнностi у забезпеченостi землею iснували не тiльки мiж великими регiонами України, а й у окремих губернiях мiж повiтами: жителi м. Великий-Крупель Переяславського повiту Полтавської губернiї, переважно козаки, володiли площами вiд 50 до 100 десятин, у селян було дещо менше, заможнi селяни мали 20-25 десятин. Загальна ж кiлькiсть безземельних селян не перевищувала 2-3% всього населення. Поряд з тим, у с. Ляменцi Золотоношського повiту Полтавської губернiї на сiм'ю, яка частiше за все складалася з 10-12 душ, приходилося 6 чи 7 десятин [153, 1906. - 20 августа].

Всi цi протирiччя поглиблювалися ще й тим, що дворянство намагалося за будь-яку цiну зберегти свою земельну власнiсть. Незважаючи на те, що дворянськi землi у той чи iнший спосiб переходили у власнiсть козакiв, заможних селян, купцiв та мiщан, на з'їздах великих землевласникiв пiдкреслювалося, що “частная собственность неприкосновенна”. Як колись вони не погоджувались з тим, що люди терплять велику потребу в землi, так i на початку ХХ ст. дворянство не змiнило своїх поглядiв на це питання. І тiльки з початком революцiйних подiй в Росiйськiй iмперiї, iснуюча загроза помiщицькому землеволодiнню змiнила це ставлення.

селян, - зазначає радянський дослiдник П. Н.Єфремов [57, с. 20]. Община вiдiгравала роль середньовiчної перегородки на шляху розвитку виробничих сил у сiльському господарствi, повинна була, на думку крiпосникiв, замiнити собою владу помiщика, можливiсть експлуатувати селянство. Для цього була встановлена система кругової поруки. Сiльська спiльнота у цiлому вiдповiдала за справну сплату податкiв. Общинне володiння позбавляло можливостi купiвлi та продажу землi, перешкоджало переходу її вiд бiднiших верств до заможних селян.

У вiдношеннi володiння надiльною землею усi селянськi спiльноти подiлялися на двi великi категорiї: спiльноти з общинним землеволодiнням та спiльноти з подвiрним володiнням землею. Общинне землеволодiння панувало на Пiвднi України, особливо в Катеринославськiй губернiї (99,5%), воно переважало над подвiрним по всьому Лiвобережжю. В губернiях Правобережжя панувало подвiрне землеволодiння (96,3%). У Подiльськiй губернiї общиннi землi становили лише 0,5% вiд надiльного селянського землеволодiння [71, с. 493].

Як бачимо, старi общиннi порядки, полiтика пiдтримки сiльської общини з боку царизму та крiпосникiв були спробою затримати розвиток капiталiстичних вiдносин.

Всi цi причини, а також становi обмеження, якi лежали на надiльних землях (обмеження купiвлi-продажу, застави землi), обставини товарного виробництва, у якiй господарювали селяни, вимоги розподiлу землi та вiльної її мобiлiзацiї створили революцiйну ситуацiю. Селянськi страйки, якi почалися ще у 1905 р., продовжували зростати. Газети щодня друкували повiдомлення про зiткнення мiж селянами та помiщиками, про вiдмови селян виходити до помiщикiв на роботу, про суди над селянами за погроми маєткiв i т. iнше. Вимоги селян пiд час страйкiв були рiзними. Це i пiдвищення плати за роботу на помiщицьких землях, i зниження орендних цiн на землю, i вимоги вiддати помiщицьку землю. Майже щоденно українськi газети друкували повiдомлення про революцiйнi подiї, що охопили майже всi губернiї України. Часто помiщики використовували вiйська для “утихомирювання” селян [87, 1906. - 1 мая; 98, 1906 - 19 апреля; 39, 1906 - 2, 7, 9, 11, 13, 19, 21, 23, 26 липня; 186, 1907. - 19 мая; 153, 1906. - 2 июня; 161, 1907. - 4, 27 липня]. Офiцiйнi джерела дещо стриманiше висвiтлювали революцiйну ситуацiю. Так, у Звiтi та оглядi по Київськiй губернiї за 1905 рiк губернатором зазначалося, що аграрнi виступи мали мiсце, але завдяки енергiйним дiям полiцiї, вони не переростали у "вiдкритi грабежi та розгроми помiщицьких маєткiв" [198. - ф. 442. - оп. 636. - од. зб. 422. - л. 3].

Уряд i помiщики всiляко намагалися придушити революцiйний настрiй селянства. Побоюючись об'єднання окремих селянських виступiв, уряд вдавався до рiшучих заходiв, навiть до судових справ за участь у аграрних страйках. У пресi в роздiлах "Судова хронiка" постiйно друкувалися звiти про судовi справи над селянами. Цi офiцiйнi звiти показують, як уряд боровся за збереження “свого спокою”. Наприклад, з 42 звинувачених селян с. Бiгача Чернiгiвського повiту за погром у маєтку помiщика Мортона, тiльки 8 виправдано, а останнiх засуджено до ув'язнення. Найдовший термiн - 4 роки. Справа про 9 селян с. Голикова Чигиринського повiту - 4 з них були визнанi винними i присудженi до тюремного ув'язнення [87, 1906. - 2 мая; 161, 1906. - 15 вересня]. Як бачимо, царський уряд був налаштований будь-якими засобами припинити руйнування великого помiщицького землеволодiння.

своєї працi харчами. Пiд час революцiйних заворушень однiєю з селянських вимог було пiдвищення плати за роботу в панських маєтках. В рiзних мiсцевостях вимоги про оплату були рiзними. Так, у Конотопському повiтi в с. Тинице селяни зажадали за свою працю на бурякових плантацiях не по 70 копiйок, а по карбованцю в день. Оплати по карбованцю за копу або за третiй снiп вимагали селяни с. Вербки на Подiллi. Дещо бiльшої оплати домагалися селяни с. Тростянця Канiвського повiту - третiй снiп або 5 карбованцiв за робочий день [87, 1906. - 8 июня, 3 июля; 39, 1906. - 4 липня]. Взагалi у пресi дуже багато дописiв про вимоги селян до панства про пiдвищення заробiтної плати, особливо пiд час жнив [87, 1906. - 11 мая; 39, 1906. - 8 липня; 186, 1907. - 26 мая]. Селяни вiдмовлялися йти на роботу, поки помiщики не задовольнять їх вимоги про пiдвищення денної заробiтної плати. Однак, найчастiше вимоги селян не задовольнялися, а помiщики вдавалися до наймання нових сiльськогосподарських робiтникiв за таку ж, або меншу заробiтну плату, оскiльки аграрне перенаселення українських земель давало таку змогу.

1 липня; 186, 1907. - 7 июля]. Все це свiдчить про те жалюгiдне становище селянства, в якому воно опинилося на початку ХХ столiття. Малоземелля та безземелля селян змушувало їх на активнi дiї для покращення умов свого iснування.

Користуючись гострою потребою бiльшостi селян у землi, помiщики здавали частину своїх земель в оренду на виключно несприятливих для орендарiв умовах. За даними науковця С. М. Сидельникова, на протязi 35 пореформених рокiв орендна плата збiльшилася у середньому втричi, а у малоземельних районах - у 5 i бiльше разiв [179, с. 33]. Залишки крiпацтва в сiльському господарствi України мали значне мiсце на початку ХХ столiття. Як зазначає М. А. Рубач, бiля 3,5 млн. десятин дворянської землi здавалося в оренду селянам. Значна частина помiщицької землi аж до 1917 р. оброблялася селянським iнвентарем [166, с. 13]. На Полтавщинi 66% приватної землi здавалося в оренду [148, с. 13].

На початку ХХ столiття в Росiйськiй iмперiї iснувало два типи оренди, якi суттєво вiдрiзнялися за характером виробничих вiдносин, i виникали при користуваннi орендною землею:

2) пiдприємницька оренда землi заможними селянами.

При другому типi оренди заможнi селяни знiмали землю на декiлька рокiв з грошовою сплатою, при цьому плата за землю коштувала їм дешевше при довгостроковiй орендi та орендi великими дiлянками.

землi, щоб не вмерти з голоду на своїх клаптях землi, щоб уникнути штрафiв за потраву власницьких земель, якщо такi були в безпосереднiй близькостi вiд селянських вигонiв, щоб мати можливiсть користуватися ближнiми помiщицькими землями. Ось один з дописiв власного кореспондента у газету “Рада”: “Переяславський повiт. Помiщики в нашому повiтi, якi мають чимало землi i якi ранiш обробляли її самi, тепер стараються роздати її “мужикам”. Але як роздати? Читач може й справдi подумати, що нашi пани роздають свою землю на корисних для хлiбороба умовах. Зовсiм нi, землю вони роздають, аби скорiше здати в оренду на те, щоб мати наперед грошi...” [161, 1906. - 26 вересня].

З газетних повiдомлень можна дiзнатися як зростала орендна плата на українських землях по рiзних губернiях: агрономiчний вiддiл Київського губернського земського управлiння повiдомляв, що оренднi цiни на землю у 1906 р. скрiзь були вищi, нiж за два попереднiх роки. Особливо пiднялися цiни в Черкаському, Чигиринському, Канiвському повiтах (мало не на 4 крб.), а в рештi повiтiв - бiльше, як на 2 крб. Оренднi цiни на землю в Харкiвськiй губернiї, за повiдомленням статистичного вiддiлу Харкiвської губернської управи, за час вiд 1903 до 1907 рр. збiльшилися майже на 75%. Так, наприклад, у 1903 р. пересiчна орендна цiна на орну землю була 9 крб. 24 коп. за десятину; у 1904 р. пiд озимину земля вже коштувала по 13 крб.; у 1905 р. - по 14 крб.; а у 1906 р. - доходила до 16 крб. 40 коп. У 1909 р., повiдомляє газета “Рада”, оренднi цiни на землю встановилися на 3-4 крб. вище, нiж у попереднi роки [39, 1906. - 5 серпня; 161, 1907. - 20 жовтня; 1909. - 11 травня].

По окремих випадках оренди землi також можна зробити висновки, як здирницьки пiдходили до цього питання помiщики. Селяни с. Красногорiвки вiдправили до Катеринославського губернатора клопотання, щоб помiщик Нестеренко найняв їм свою землю за "людську" цiну. В с. Новоалександрiвцi Павлоградського повiту селяни вимагали вiд баронеси Корф, в якої вони орендували землю, брати з них не по 10 крб. за десятину, а по 5. Така ж сама iсторiя в Павлоградському повiтi. Селяни вимагали вiд купця Руссова брати з них не по 18 крб. за дес., а дешевше. У с. Ситкiвцi Липовецького повiту на Київщинi оренда землi коштувала селянам 18-20 крб. за десятину [39, 1906. - 9, 15 серпня; 6 жовтня; 161, 1908. - 19 березня].

В деяких губернiях умови оренди землi були ще важчими. У Валкiвському повiтi Харкiвської губернiї, наприклад, помiщики вiддавали землю селянам лише на вiдробiтки. За 1 десятину оренди селянин мусив: виорати 2 десятини економiчного хлiба, скосити 1 десятину сiнокосу та скласти 3 копицi сiна. В переводi на грошi, ця робота коштувала 20 крб. [161, 1907. - 10 березня].

Але зустрiчаються у газетах повiдомлення й iншого змiсту. З Полтави повiдомляли, що князь Кочубей здав селянам 3000 десятин землi в оренду по 6 крб. на рiк. В повiтi середня цiна орендної плати дорiвнювала 12 крб. Селяни сс. Петрiвки та Смолянiвки найняли у панiв Сульпина та Клещеєва землю по 5 крб. Ранiше за цю землю вони платили по 14 крб. [154, 1908. - 28 апреля; 161, 1906. - 26 вересня]. Такi одиничнi повiдомлення свiдчать про те, що великi землевласники, побоюючись революцiйно настроєних селян, вважали за доцiльне знизити орендну цiну на землi, нiж лишитися її зовсiм. І все-таки, це були лише поодинокi випадки. Бiльша частина помiщикiв, навiть налякана революцiйними виступами селян, вважала за доцiльне застосовувати вiйськову силу, або продавати землю за пiдвищеними цiнами через банки.

Зустрiчаються в газетах повiдомлення i про зовсiм iншi види оренди. Їх не дуже багато, але вони теж мали велике значення, оскiльки свiдчили про використання селянського малоземелля Селянським Банком. Так, у с. Козерогах Чернiгiвського повiту сiножать наймали арендатори, i вже вiд себе наймали її селянам. Цiна на землю - по 18 крб. за десятину. Помiщик Купянського повiту Харкiвської губернiї продав свiй маєток Селянському Банку, а Банк пропонував селянам орендувати землю по 9 крб. за десятину [39, - 1906. - 9, 28 липня]. Це було свiдченням того, що користувалися малоземеллям та безземеллям селянства не тiльки помiщики, а й державнi структури - Селянський Банк, i заможнi селяни, якi мали грошi для довгострокової оренди помiщицької землi.

в оренду в середньому по 8 крб. 21 коп. за десятину. В Подiльськiй губернiї - в середньому по 5 крб. 34 коп. за десятину. У Волинськiй губернiї - по 3 крб. 45 коп. за десятину [87, 1906. - 14 июля]. Таким чином, у Пiвденно-Захiдному краї майже половина земель, яка належала удiльному вiдомству, здавалася селянам за цiнами набагато нижчими, нiж приватновласницькi землi. Окрiм того, за повiдомленням газети "Киевлянин", у Київськiй та Волинськiй губернiях земля, яка здавалася повiтовим селянам, сплачувалася по бiльш низьким цiнам, нiж земля, яка здавалася приватними орендарями.

Пояснюється це тим, що пiсля революцiйних подiй 1905 р. уряд був дуже стурбований подальшею долею помiщикiв-землевласникiв. Щоб якось пригасити хвилi селянських повстань, доводилося вишукувати будь-якi шляхи для того, аби хоч частково подолати ту земельну тiсноту, яка iснувала у таких аграрно перенаселених губернiях як Київська, Волинська та багато iнших.

Про злиденнiсть та важкi умови працi селянства можна дiзнатися також i з наступних газетних повiдомлень. В одному з номерiв “Полтавской земской газеты” був надрукований витяг з договору мiж наймачем та працiвником однiєї з економiй графа Потоцького. “Я крестьянка села N с собственного согласия нанялась в N-скую экономию графа Потоцкого на сельскохозяйственную работу, какую бы мне не поручили, всего на 144 рабочих дня, на своих кормах, с платою за все время 34 руб. (т. е. по 23,5 коп. в день!), из каковой суммы в виде задатка я получила 10 руб., а остальные деньги должна получать по частям, сколько заслужу...“ [153, 1906. - 6 августа]. Далi газета наводить обов'язки, якi повиннi виконуватися робiтниками. Характерним є те, що автори замiтки лише коротко розповiли про вiдносини керуючого маєтками з селянами, охарактеризувавши їх двома словами “крепостное право”. Сам же договiр, на думку авторiв, коментарiв не потребував.

Отже, з наведених даних можна зробити декiлька висновкiв. По-перше, реформа 1861 року не тiльки не покращила становище селян, а, навпаки, загострила його. На початку ХХ столiття потреба селян в землi стала нагальною, оскiльки за роки пiсля реформи 1861 року сiльське населення зросло бiльше нiж у 2 рази, а загальна кiлькiсть селянських надiльних земель залишалася майже незмiнною. Існуюча система землеволодiння (наявнiсть великих помiщицьких латифундiй) не давала можливостi селянам скiльки-небудь покращити свої земельнi справи.

По-друге, малоземелля, що було результатом особливого розподiлу землi при крiпосницькому господарствi, в умовах розвитку капiталiстичних вiдносин ставало суттєвим гальмом для селянських господарств. Скарги на малоземелля були головними при багатьох селянських виступах проти помiщикiв пiд час революцiйних подiй 1905 року.

Оренда земель, яка набрала широкого розповсюдження на початку ХХ столiття, також не могла розв'язати проблеми малоземелля. Великi оренднi цiни на землю не задовольняли селян. До того ж, не всi помiщики вважали за доцiльне здавати свої землi в оренду селянам. На пiвднi України була, наприклад, розповсюджена здача великої кiлькостi землi на довгостроковий термiн буряково-цукровим концернам.

Напiвкрiпацьке помiщицьке землеволодiння гальмувало розвиток сiльського господарства, створювало земельний голод. Перешкоджало розвитку сiльського господарства також його низьке технiчне забезпечення.

З розвитком революцiї 1905 р. перед царським урядом постало питання про земельнi реформи. Невирiшенiсть цього питання призводила до того, що селяни в ходi революцiї могли вiдiбрати помiщицькi землi.

На сторiнках перiодичної преси вiдбувалися дискусiї про причини кризового стану та можливi шляхи його вирiшення. Деякi з їх учасникiв вважали, що малоземелля не є перешкодою до вирiшення аграрного питання. Так, газета “Киевлянин” у статтi “Крестьянское полеводство” знайомить своїх читачiв з цифровими даними, якi характеризують стан селянського господарства в черноземнiй смузi взагалi i по окремих губернiях. Цi данi були взятi з книги П. Н. Соковнiна “Культурный уровень крестьянского полеводства на надельной земле и его значение в аграрном вопросе” [87, 1906. - 3 мая]. Автор цiєї книги методом порiвняння даних про збiр зерна, валового доходу, цiн на врожай та iн. в губернiях черноземної та нечерноземної смуг намагався довести, що пропозицiя "демократизацiї" землеробства мала руйнiвне значення.

Висновку про те, що благоустрiй селянського населення в Росiї не знаходиться нi в якiй залежностi вiд їх земельного забезпечення, приходить i С. С. Бехтєєв, автор книги “Хозяйственные итоги истекшего сорокалетия”, уривки з якої наводила газета “Киевлянин” [87, 1906. - 12, 13, 27 июня]. Вiн категорично не згодний з тим, що питання малоземелля - це хвороба селянства, i вважав за необхiдне вирiшити, наскiльки це становище потребує яких-небудь екстраординарних заходiв для змiн його на краще.

мав освiту, до деякого ступеню широку, i який би мав середнiй обiговий капiтал та деякi запаснi засоби. На його думку, цього було б достатньо для пожвавлення землеробства в цiлому [87, 1906. - 11 июня].

Цiлком незгодний з додатковим надiленням землею селян невiдомий автор ще однiєї статтi у газетi “Киевлянин”. На його думку, вся справа не в малоземеллi, а у неправильному користуваннi землею. Категорично заперечуючи реформування у землеволодiннi, вiн намагався довести, що все залежить вiд правильного використання землi [87, 1906. - 6 июля].

та аграрiїв, а також i промисловцiв. На його думку, сiльськогосподарська машина допоможе селянину перейти до iнтенсивного господарства i вiн перестане мрiяти про “примусове вiдчуження” [207, 1909. - 24 марта].

великих земельних дiлянках. Якщо взяти до уваги, що у бiльшостi губернiй все ж таки переважало селянське малоземелля та безземелля, то використання технiки навряд чи якось пiдвищило б продуктивнiсть працi. При скрутному грошовому становищi навiть бiльш заможнi селяни не мали коштiв для придбання сiльськогосподарської технiки, яка коштувала досить дорого. Помiщики ж надавали перевагу використанню на своїх угiддях дешевої селянської працi, нiж придбанню технiки.

Що ж до покращення рiвня сiльськогосподарської працi, то можна зазначити, що при малоземеллi, враховуючи щорiчний прирiст сiльського населення, важко було б проводити якi-небудь дослiдження в галузi багатопiлля. Отже, уряду i помiщикам конче потрiбно було йти на поступки селянам у збiльшеннi їх надiльною землею, бо цього вимагали як суб'єктивнi, так i об'єктивнi причини розвитку капiталiстичних вiдносин у сiльському господарствi. Були пiдiрванi старi общиннi порядки селянського землеволодiння, а новi вiдносини вели до розшарування селянства за становими ознаками. Община не могла запобiгти неминучому розшаруванню селянства. Не дивлячись на загальнi та частковi передiли, земля починає зосереджуватися у першу чергу в руках заможних селян. З розвитком капiталiзму завмирає i практика передiлiв. Новий устрiй не мiг змиритися зi зрiвняльнiстю сiльського землекористування. Старi общиннi порядки ввiйшли у гостре протирiччя з новими господарськими умовами. Злам iснуючих порядкiв ставав безумовною економiчною необхiднiстю. Полiтика пiдтримки селянської общини з боку царизму та крiпосникiв-помiщикiв була спробою затримати розвиток нових економiчних вiдносин на селi. Помiщикам потрiбен був "наймит з надiлом" – напiвжебрак, малоземельний селянин, змушений орендувати помiщицьку землю за вiдробiтки, при яких вартiсть оренди набагато перевищувала б звичайну орендну вартiсть. Розвиток промисловостi теж вимагав рiшучих перетворень у сiльському господарствi.

Отже, кризове становище в сiльському господарствi України, як i всiєї Росiйської iмперiї на початку ХХ столiття привернуло до себе увагу не тiльки урядових кiл. Пошуками шляхiв вирiшення складної ситуацiї з землеволодiнням займалися як спецiалiсти-дослiдники, так i громадськi засоби iнформацiї. Останнi в своїх публiкацiях не тiльки висвiтлювали важке становище селянства, але й друкували прогнози щодо майбутнього в аграрному секторi.

2. 2. Аграрне питання в програмах загальноросiйських та нацiональних українських полiтичних партiй

Загострення аграрної проблеми та пов'язанi з нею кризовi явища, якi вiдбувалися на початку ХХ столiття в Українi та в цiлому в Росiйськiй iмперiї, потребували нагального вирiшення. Обговорення питання вiдбувалося не лише на державному рiвнi, але i в цiлому в суспiльствi. Активiзацiя громадсько-полiтичного життя в кiнцi ХІХ - на початку ХХ столiття сприяла формуванню в рiзних верствах суспiльства чiтких позицiй щодо аграрного питання. Всi полiтичнi партiї як загальноросiйськi, так i українськi, обов'язково ставили на порядок денний питання реформування аграрного сектору.

порядку до повної нацiоналiзацiї землi та розподiлу земельного фонду.

виробництво. Тому вирiшення аграрного питання потребувало особливих пiдходiв. Пiдтвердженням цьому стало те, що всi полiтичнi партiї нацiонального спрямування на порядок денний ставили питання аграрного сектора поряд з нацiональною проблемою. Рушiйною силою розглядалося саме селянство, а не пролетарiат (РУП). Існуючi на той час загальноросiйськi партiї розглядали аграрне питання в Українi як складову частину аграрного сектора всiєї Росiйської iмперiї, не видiляючи особливостей сiльськогосподарського стану українських земель. В подальшому це стало головним протирiччям мiж українськими та загальноросiйськими партiями.

їх у громадянських правах з iншими верствами населення. Монархiчнi полiтичнi партiї вважали першочерговим пiдвищення сiльськогосподарської культури селянства та рацiональне ведення переселенської справи i про нiякi соцiальнi справедливостi мова не йшлася, навпаки, вони були проти захоплення чужої власностi та примусового вiдчуження своїх володiнь.

Розглянемо бiльш детально погляди та позицiї рiзних полiтичних партiй безпосередньо за їх програмними документами.

Монархiчнi партiї, якi виникли восени 1905 року за часiв революцiї, i якi захищали iснуючий царський уряд, дивилися на процес реформ в сiльському господарствi з тих же позицiй, що i урядовi кола.

Союз руського народу та Руська монархiчна партiя наполягали на обов'язковому збереженнi помiщицького землеволодiння i вбачали у недоторканостi майна найважливiшу запоруку розвитку та розквiту держави. Для лiквiдацiї важкого становища селянства, вважали монархiсти, iснують бiльш радикальнi заходи - навiть порiвняно невеликий земельний надiл може давати бiльше прибутку, якщо його обробляти посиленим та покращеним чином. Рацiональне розселення дуже заселених районiв та переселення, також можуть дати позитивний результат в боротьбi з малоземеллям, вважали монархiсти [156, с. 105-117].

Окрему позицiю займала партiя "Союз 17 октября" (октябристи), яка виникла пiсля проголошення царського манiфесту 17 жовтня 1905 року. Окрiм постiйних державних турбот про пiдвищення продуктивностi землеробства, заходами для пiдйому селянського благоустрою повиннi бути: регулювання дрiбної земельної оренди, перетворення дiяльностi Селянського Поземельного Банку, допомога розселенню та переселенню, визнання державних та удiльних земель фондом для задоволення земельної потреби селян, розподiлення черезсмужних селянських та помiщицьких земель. І якщо цих заходiв буде недостатньо, то допускається у випадках державної важливостi вiдчуження частини приватновласницьких земель за справедливою винагородою, встановленою законодавчою владою [156, с. 92-99]. Головним провiдником у вирiшеннi селянського питання октябристи вважали Державну Думу, де реально можливо було, на їх точку зору, законодавчо вирiшити проблеми аграрного сектора. Пiдтвердженням цього стала їх активна участь у виборах та у дiяльностi І та ІІ Державних Дум.

Свої пропозицiї щодо вирiшення аграрної проблеми мали загальноросiйськi лiберальнi партiї, такi як конституцiйнi демократи, радикальна партiя, демократичний союз конституцiоналiстiв.

Партiя конституцiйних демократiв (кадети) в своїй програмi, яка була прийнята на установчому з'їздi партiї 12-18 жовтня 1905 року, в окремому роздiлi, присвяченому аграрному законодавству, наполягала на збiльшеннi площi землекористування населення, яке обробляє її власною працею. Це пропонувалося зробити за рахунок державних, удiльних, кабiнетських, монастирських земель, а також шляхом вiдчуження за рахунок держави в необхiдних розмiрах приватновласницьких земель з винагородою власникам за справедливою (не ринковою) цiною.

Вiдчуженi землi повиннi були перейти до земельного фонду, з якого в свою чергу вони передавалися б населенню, яке має в них потребу i у вiдповiдностi з особливостями землеволодiння та землекористування в рiзних областях Росiї. Крiм того, кадети наголошували на державнiй допомозi для переселення, розселення та влаштування господарського побуту селян; упорядкуваннi законом орендних вiдносин [159, с. 164-179; 156, с. 75-83].

На створеннi земельного фонду тими ж шляхами, що й кадети, наголошувала i Радикальна партiя. Особливим було лише розумiння максимальної кiлькостi приватного землеволодiння. Із земельного фонду землi повиннi були вiддаватися тiльки в орендне користування тим, хто власне обробляє землю [156, с. 83-86].

Демократичний союз конституцiоналiстiв (Партiя демократичних реформ) вбачала захист iнтересiв селянського населення в збiльшеннi площi земель селянського землекористування у зв'язку з пiдвищенням загального освiтнього рiвня селянства, за рахунок всiх удiльних, державних, кабiнетських та монастирських земель, а також шляхом додаткових надiлiв за рахунок приватновласницьких земель, з винагородою власникам за справедливою оцiнкою. Пропонувалося також примусово викупляти за рахунок держави землi, якi не мали господарського значення для власника i якi були засобом закабалення селян.

агрономiчна пропаганда, державна допомога для вiльного переселення селян та влаштування їх господарств, скасування викупних платежiв, упорядкування орендних вiдносин i регулювання орендних цiн [156, с. 86-92].

Найбiльш еволюцiйнi змiни в сiльськогосподарськiй сферi мали загальноросiйськi революцiйно-демократичнi та соцiалiстичнi партiї. Вони стояли на позицiях соцiалiзацiї землi та вiдновлення справедливостi щодо селян. Необхiдно зазначити, що кожна партiя революцiйно-демократичного спрямування мала свої методи для досягнення поставленої мети.

Так, в програмi Росiйської соцiал-демократичної робiтничої партiї, яка була прийнята на ІІ з'їздi в 1903 роцi i авторами якої були Г. В. Плєханов, В.І. Ленiн, П. Б. Аксельрод, А. Н. Потресов, А. С. Мартинов, зазначалося, що з метою лiквiдацiї залишкiв крiпацтва i в iнтересах вiльного розвитку класової боротьби на селi партiя вимагатиме перш за все:

1. Вiдмiни викупних та оброчних платежiв, будь-яких повинностей, якi лежать на селянах;

2. Вiдмiни всiх законiв, якi обмежують селян в порядкуваннi їх землею;

3. Повернення селянам грошових сум, якi були взятi з них у виглядi викупних платежiв; конфiскацiї з цiєю метою монастирського та церковного майна, а також маєткiв, якi належать царськiй родинi; оподаткування земель дворян; повернення сум, якi були отриманi цим шляхом, в особливий народний фонд для культурних та благодiйних потреб сiльських громад;

4. Створення селянських комiтетiв:

а) для повернення тих земель, якi були вiдрiзанi у селян при скасуваннi крiпацтва;

б) для повернення у власнiсть селян на Кавказi тих земель, якими вони користуються як тимчасово повиннi;

в) для лiквiдацiї залишкiв крiпацтва на Уралi, Алтаї, в Захiдному краї та iн. областях держави.

5. Надання судам права знижувати високi оренднi виплати та оголошувати недiйсними тi угоди, якi мають кабальний характер [156, с. 49-58].

Але вже на ІІІ з'їздi РСДРП, який вiдбувся 12-27 квiтня 1905 року в Лондонi, була прийнята резолюцiя "Про вiдношення до селянського руху". З'їзд прийняв до уваги всi теоретичнi та практичнi настанови В.І. Ленiна: революцiя, яка вiдбувалась в Росiї, носить буржуазний характер; але не буржуазiя, а пролетарiат найбiльше зацiкавлений в її повному успiху, для якого необхiдний союз робiтничого класу з селянством; пролетарiат повинен висловитися за конфiскацiю помiщицьких, церковних, монастирських, удiльних земель та за термiнову органiзацiю селянських комiтетiв [70, с. 269]. І лише на IV (об'єднавчому) з'їздi РСДРП (10-25 квiтня 1906 року, м. Стокгольм) була переглянута аграрна програма партiї. В.І. Ленiн висунув iдею нацiоналiзацiї всiєї землi. Однак, користуючись правами бiльшостi, меншовики вiдстояли свiй проект. В ньому зазначалося, що в iнтересах вiльного розвитку класової боротьби на селi РСДРП вимагає:

1. Скасування всiх станових утискiв особистостi та власностi селян;

2. Скасування всiх платежiв та повинностей, якi пов'язанi зi становою вiдокремленiстю селян та скасування боргiв, зобов'язань, якi мали кабальний характер;

3. Конфiскацiя церковних, монастирських, удiльних та кабiнетських земель та передача їх, а також i казенних земель, великим органам мiсцевого самоуправлiння, якi об'єднують мiськi та сiльськi округи, до того ж землi, якi необхiднi для переселенського фонду, а також лiса та води, якi мають загальнодержавне значення, передаються у володiння демократичної держави;

4. Конфiскацiя приватновласницьких земель, окрiм дрiбного землеволодiння, та передача їх в розпорядження вибраних на демократичних основах великих органiв мiсцевого самоуправлiння [159, с. 55-64].

На вiдмiну вiд РСДРП, Росiйська соцiал-революцiйна партiя (есери) в своїй програмi зазначала, що у питаннi перебудови земельних вiдносин спирається на громадськi та трудовi переконання, традицiї та форми життя росiйського селянства, тобто - на розповсюджене переконання, що земля - нiчия i що право на користування нею дає лише праця. Виходячи з цього положення, есери наголошували, що будуть стояти за соцiалiзацiю землi, тобто за вилучення її з товарного обiгу та приватної власностi окремих осiб чи груп в загальнонародне надбання. Вилучена земля повинна була, на думку есерiв, перейти до центральних та мiсцевих органiв народного самоврядування, якi будуть займатися расселенням, переселенням, завiдувати резервним земельним фондом. Користування землею повинно бути зрiвняльно трудовим, тобто забезпечувати споживчу норму на основi власної працi, одноосiбної чи товариської, земля залучається до загальнонародного надбання без викупу [156. с. 58-66].

В 1905 роцi виник Всеросiйський селянський союз. На своєму з'їздi, який проходив 6-10 листопада 1905 року, делегати постановили по земельному питанню:

1. Припинити бiдування народу, якi випливають з недостатку землi, може тiльки перехiд всiєї землi в загальну власнiсть всього народу з тим, що користуватися нею будуть тiльки тi, хто буде обробляти її власними силами без найманої працi.

2. Встановити землеустрiй повиннi Установчi збори, якi будуть створенi для складання основних законiв держави.

3. Установчi збори повиннi обов'язково вирiшити земельне питання на благо народу згiдно з його вимогами [156, с. 66-75].

iмперiї державний устрiй, не допускали навiть думки про будь-яке вiдчуження помiщицької та дворянської землi, навiть за винагороду. По-друге, лiберальнi партiї схилялися до того, що селянське малоземелля можливо покращити, якщо збiльшити їх площi землекористування за рахунок удiльних, державних, казенних, кабiнетських та монастирських земель. Деякi партiї навiть погоджувалися з потребою вiдчуження частини приватновласницьких земель за справедливу державну винагороду. Майже всi вони наголошували на впорядкуваннi орендних вiдносин, законних шляхiв у судовому порядку для зниження непомiрно високих орендних цiн.

її власною працею, тобто селянам. Вони вимагали нацiоналiзацiї всiєї землi з метою подальшої передачi її через центральнi та мiсцевi органи в користування тим, хто безпосередньо буде на нiй працювати. На таких же засадах стояв i Всеросiйський селянський союз.

проекти реформування аграрного сектору на українських землях. В порiвняннi з загальноросiйськими партiями, вони стояли на бiльш радикальних позицiях щодо аграрної проблеми i вимагали передати землю у нацiональну власнiсть українського народу.

Так, створена в 1900 роцi Дмитром Антоновичем та Михайлом Русовим Революцiйна українська партiя (РУП), ще не маючи програми, одразу ж проголосила себе виразником iнтересiв селянства, у якому бачила основу української нацiї.

1. Скасування викупної плати, всiх повинностей та податкiв, якi виплачуються виключно селянством.

2. Скасування законiв, якi ставлять окремого громадянина в повну залежнiсть вiд громади щодо землi, переселення, виходу з громади, висилки та кари.

3. Повернення грошей, якi сплаченi селянством, як викупнi податки; для цього конфiскувати монастирськi та удiльнi землi, накласти окремий податок на землi великих земельних власникiв, якi користуються цими викупами. Повернення цих грошей в фонд допомоги сiльським громадам.

5. Права судiв зменшувати великi оренднi плати та визнавати не дiйсними договори, що мiстять кару за недотримання умови [196, с. 114-121].

питаннi ставила на перше мiсце нацiоналiзацiю землi. Стосовно цього в програмi НУП зазначалося, що нацiоналiзацiя землi в Українi для запровадження соцiалiстичного устрою i соцiалiстичного оброблення землi - iдеал партiї та її кiнцеве завдання, бо тiльки таким шляхом назавжди можна розв'язати аграрне питання в Українi [171, с. 20-53].

В 1904 роцi з РУП вийшло ще одне угрупування на чолi з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським. Це угрупування проголосило себе Українською соцiал-демократичною спiлкою (Спiлка). В 1905 роцi Спiлка на правах автономної секцiї влилася до меншовицької фракцiї Росiйської соцiал-демократичної робiтничої партiї, оскiльки з усiх основних питань стратегiї i тактики подiляла погляди меншовикiв. Представники Спiлки брали участь в роботi меншовицької конференцiї в м. Женева (квiтень 1905 року), а також в роботi IV та V з'їздiв РСДРП [212, с. 12-14].

Того ж 1904 року в Києвi було створено ще двi українськi нацiональнi партiї: Українську демократичну партiю (УДП), яку очолили Олександр Лотоцький та Євген Чикаленко та Українську радикальну партiю (УРП) на чолi з Борисом Грiнченком та Сергiєм Єфремовим. Обидвi цi партiї стояли на лiберальних позицiях i не мали принципових програмних розходжень, тому 1905 року вони злилися в Українську демократично-радикальну партiю (УДРП). Стосовно аграрного питання, УДРП в своїй програмi зазначала:

1. Всi землi державнi (казеннi), удiльнi, монастирськi та церковнi повиннi перейти в краєвий земельний фонд пiд порядкування самоврядних громад чи округiв i цей фонд використовуватиметься для потреб хлiборобiв.

2. До цього ж фонду, краєвим коштом, повинно бути викуплено примусово землi приватних власникiв i в першу чергу тi землi, якi не експлуатуються власною працею.

Для допомоги безземельним та малоземельним селянам i взагалi для полiпшення хлiборобства УДРП вимагала таких законiв:

1. Край допомагає всiляким товариствам у господарюваннi на землi.

2. Безземельнi або малоземельнi селяни першими починають користуватися землями з краєвого земельного фонду.

3. Законом повинно бути встановлено орендове право, яке буде забезпечувати орендаревi-хлiборобу результати його полiпшення та ненадмiрну орендну плату; посередницькi бюро мають регулювати цю плату на користь хлiборобiв та розглядати суперечки мiж господарями та орендарями.

4. Створюється господарсько-хлiборобська освiта як i взагалi професiйна освiта [171, с. 62-67].

У груднi 1905 року на ІІ з'їздi вiдбулася реорганiзацiя залишкiв РУП, яку очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш i яка стала називатися Українська соцiал-демократична робiтнича партiя (УСДРП). За основу її програми був взятий проект програми РУП. Провiдники УСДРП заявляли, що їхня партiя за своїми програмними вимогами найближче стоїть до бiльшовицької фракцiї РСДРП. Але на практицi українськi соцiал-демократи здебiльшого не знаходили спiльної мови з бiльшовиками. На IV (об'єднавчому) з'їздi РСДРП було вiдхилено пропозицiю про негайне обговорення умов об'єднання цих двох партiй [212, с. 14-34]. Стосовно аграрного питання УСДРП вимагала:

2. Знищення всiх пережиткiв крiпацтва в аграрних вiдносинах.

3. Вiдмiни законiв, якi обмежують права селян вiльно розпоряджатися своєю землею; права розподiлу громадської землi; права видiлу.

4. Негайного i повного знищення всiх викупних, оброчних та iнших виплат.

6. Заведення судiв, якi б мали право зменшувати надмiрну орендну плату i знищувати всi умови, якi мають характер поневолення [171, с. 68-74].

Партiя українських соцiалiстiв-революцiонерiв (українських есерiв) своїми найближчими цiлями в аграрному перетвореннi не вiдрiзнялася вiд росiйських есерiв i вимагала примусового вiдчуження монастирських, удiльних, кабiнетських i помiщицьких земель та нацiоналiзацiї землi [171, с. 78-80].

Українська селянська партiя (УСП) виникла на ґрунтi широкого революцiйного руху селянства в роки першої росiйської революцiї. Присутнi на з'їздi Всеросiйського селянського союзу делегати вiд України утворили комiтет, який мав започаткувати Українську селянську спiлку. 23 лютого 1906 року в часопису "Запорiжжя" була надрукована стаття - декларацiя "Нашi завдання", в якiй проголошувалися мета, завдання i практична частина програми УСП.

приватних власникiв за виключенням норми одної земельної дiлянки, призначеної для дрiбних власникiв, переходять у нацiональну власнiсть українського народу; землi дрiбних приватних власникiв залишаються i надалi в їх володiннi; засiб переведення нацiоналiзацiї землi, розмiр нормальної дiлянки (максимум) мають встановити виборнi вiд усього українського народу [171, с. 75-77].

Отже, порiвнюючи програмнi документи росiйських та українських полiтичних партiй в галузi аграрного реформування, можна зробити наступнi висновки.

та податкiв, якi накладалися на селянство пiсля скасування крiпацтва в 1861 роцi, зрiвняннi селянства в громадянських правах з iншими верствами населення.

По-друге, бiльшiсть соцiалiстичних, революцiйно-демократичних та лiберальних партiй вимагали полiпшення селянського малоземелля за рахунок державних, удiльних, кабiнетських, монастирських земель, а також шляхом вiдчуження деякої частини земель великих землевласникiв. Кадети, Партiя демократичних реформ, октябристи, УДРП навiть пропонували компенсацiю за рахунок держави великим землевласникам за вiдчуження їх земель. Тiльки партiя есерiв (українських та загальноросiйських) в своїх програмах проголошувала нацiоналiзацiю землi, яка повинна була перейти в загальнонародне користування без викупу. Цю iдею есерiв пiдтримували Всеросiйський селянський союз, Українська селянська партiя та Народна українська партiя.

По-третє, майже всi загальноросiйськi та українськi партiї наголошували на впорядкуваннi законiв, якi стосуються оренди землi селянами, на правi судiв зменшувати великi оренднi цiни на землю, що на початку ХХ столiття стали дуже високими.

Загальноросiйськi монархiчнi партiї вважали приватну власнiсть недоторканою i, отже, пропонували покращення селянського малоземелля широкою органiзацiєю сiльськогосподарського кредиту, впровадження серед селян аграрної освiти, полiпшення розселення в густозаселених губернiях та покращення переселенської справи на Сходi.

2. 3. Перiодичнi видання про шляхи та способи аграрного реформування в І та ІІ Державнiй думах

Кризовi явища в аграрному секторi економiки Росiйської iмперiї i, зокрема, України та революцiйнi подiї 1905 р. змусили уряд замислитися над самою актуальною проблемою в iмперiї того часу - проблемою реформування в сiльському господарствi. Великi помiщицькi латифундiї iз залишками напiвфеодальних вiдносин в господарюваннi не могли задовольнити нагальних потреб капiталiстичного розвитку сiльського господарства. У селянському господарствi теж з'явилися досить вагомi причини, якi вимагали негайного реформування - окрiм малоземелля, в умовах капiталiстичного розвитку селянська община стала гальмом на цьому шляху. Капiталiзм вимагав нової органiзацiї землеробства на землi, владно диктував необхiднiсть зламу iснуючого землеволодiння. На 1905 рiк в Українi кiлькiсть безземельних селян i селян, надiли яких були до 3 десятин, складали 20,1%; з надiлами вiд 3 до 9 десятин iснувало 58,6% вiд загальної кiлькостi селянських дворiв: з надiлами вiд 9 десятин i бiльше – 20,6% [116, с. 139].

Ситуацiя, яка склалася в сiльському господарствi змусила помiщикiв прийняти ряд заходiв, якi б сприяли його розвитку. Падiння доходностi маєткiв примушувало їх потурбуватися про вигiдну передачу частини своїх земель в руки селян.

Вже у 1902 р. створенi пiсля селянських виступiв помiщицькi "мiсцевi комiтети" висловлювалися за насадження подвiрного та хутiрського землеволодiння на змiну общинному. Окремi поступки вiд полiтики збереження напiвкрiпосницьких вiдносин на селi царизм був вимушений зробити ще до революцiйних подiй 1905 року. 12 березня 1903 року був виданий закон про вiдмiну кругової поруки. Законом 6 червня 1904 року було розширено право селянського переселення з Європейської Росiї. У перiод пiдйому революцiї був виданий манiфест 3 листопада 1905 року, за яким зменшувались наполовину, а з 1 сiчня 1907 року зовсiм скасовувались викупнi платежi за землю.

Наростання економiчної кризи в Росiйськiй iмперiї та постiйне незадоволення суспiльством проведених урядом заходiв щодо сiльського господарства вимагали швидких заходiв вирiшення аграрної проблеми на державному рiвнi. Для цього в 1905 роцi царський уряд пiшов на поступки i було проголошено про вибори до Державної Думи. Одним з напрямiв дiяльностi Державної Думи було складення пакету законодавчих актiв з питань реформування сiльського господарства.

Ще за часiв роботи Першої Державної думи рiзними полiтичними фракцiями були висунутi аграрнi програми. Вони викликали багато суперечок. У квiтнi 1906 р. графом Вiтте, тодiшнiм Головою Ради мiнiстрiв, була представлена записка з селянського питання для розгляду її в Думi. Також у травнi 1906 р. князь Трубецькой звернувся до Державної Ради з пропозицiєю про вироблення програми реформ з усiх важливих питаннь - аграрному, робiтничому, народної просвiти, податковому. В Нiмеччинi, Австралiї, Італiї, Англiї, в яких постiйно iснує "аграрне питання", воно викликає емiграцiю населення за океан. В Росiї ж, на думку автора статтi в газетi "Киевлянин", при незначному населеннi та великих запасах землi на Сходi це по сутi "дитяче питання" у порiвняннi з тим становищем, в якому знаходяться захiдноєвропейськi країни [87, 1906. - 14 мая].

Кадетська партiя в записцi, поданiй до І Деражавної Думи, основами майбутньої реформи вважала: покращення площi землеволодiння селян за рахунок державних, удiльних, казенних, монастирських земель, а також шляхом примусового вiдчуження приватновласницьких земель з винагородою власникам. Але ця програма партiї народної свободи, на думку чорносотенної газети "Киевлянин", мала на метi привернути до себе частину селянства. І цей проект не йшов назустрiч селянським побажанням i не сприяв пiдйому сiльського господарства як основи благоустрою сiльського населення [87, 1906. - 19 мая].

9 июня]. Так, на засiданнi Думи 30 травня 1906 р. селянин Київської губернiї, депутат Грабовецький зазначав, що у кого землi немає, тому треба дати, у кого землi дуже багато, у того треба взяти карбованцiв по 50 за десятину, селяни iз задоволенням заплатять. Але вiн вважав, що все це терба зробити якомога швидше [87, 1906. - 1 июня]. Змiст виступу цього депутата висловлює основну думку майже всього селянства - вiдiбрати землю у великих землевласникiв i вiддати її малоземельним селянам. Деякi селяни навiть погоджувалися з тим, що за додаткову землю їм доведеться платити колишнiм власникам. Але вони вимагали, що б ця викупна цiна землi була “у розумних межах”.

Постiйнi дебати з земельного питання в Думi викликали хвилю зацiкавленостi селян. Газети публiкували накази селян депутатам Державної Думи. Ось деякi уривки з цих наказiв. Селяни с. Субовичi Суражського повiту Чернiгiвщини зазначали, що народ бiдує без землi i волi, i що вся земля мусить бути громадською i користуватися нею повинен тiльки той, хто сам на нiй працює. Вони наголошували на тому, що будуть домагатися, щоб цi вимоги було задоволено. Такi ж вимоги до депутатiв про землю надходили i вiд iнших селян: сiл Великi Осмеки (116 пiдписiв), Шпиченець (120 пiдписiв), Калпунiвки Черкаського повiту (330 пiдписiв), Лосинiвцi Нiжинського повiту (600 чоловiк) та багато iнших [39, 1906. - 7, 8, 9 липня].

та землеробства губернських i повiтових землевпорядкувальних комiсiй. На цi комiсiї покладалися завдання:

1) допомога Селянському банку у продажу помiщицьких земель селянам;

3) сприяння переселенню селян;

4) лiквiдацiя iснуючого землеволодiння (тобто общини) та багато iн.

Велике значення мав також проект положення про покращення та розширення селянського землеволодiння. Основнi тези цього проекту згодом були оформленi в укази про переселення, дiяльнiсть Селянського банку, руйнування общини. Всi проекти та укази обов'язково висвiтлювалися у пресi. Окрiм того, публiкувалися також i вiдгуки на цi заходи уряду.

Передача урядом малоземельним селянам казенних земель теж мала неабияке значення для покращення земельного стану, хоча це не вирiшувало проблеми. В газетах з'явилися данi про кiлькiсть казенної землi. Головна управа хлiборобства нарахувала кiлькiсть такої землi в Українi: в Київськiй губернiї - 3665 десятин, Подiльськiй - 2241 десятин, Чернiгiвськiй - 5486 десятин, Харкiвськiй - 75230 десятин, Херсонськiй - 191845 десятин, Полтавськiй - 2976 десятин, Таврiйськiй - 204745 десятин, Волинськiй - 11200 десятин, Катеринославськiй - 90494 десятин [174, 1906. - 2 листопада].

Як бачимо, у найбiльш малоземельних губернiях України - Київськiй, Полтавськiй, Подiльськiй, Чернiгiвськiй - i земельний фонд казенних земель також був невеликий. Цi дiї уряду аж нiяк не вирiшували питання земельного голоду у найбiльш заселених губернiях України.

Така ж думка висловлювалася в iноземнiй пресi. Газета “Рада” опублiкувала уривок з французької газети “Temps”, в якiй зазначалося, що росiйськi газети довели, що для того, щоб довести селянську земельну власнiсть до того стану, в якому вона була 1861 року, треба бiля 45 млн. десятин. Тим часом кабiнетської i казенної землi всього 9 млн., тобто 5 частина того, що треба. Марнiсть урядових заходiв, на думку “Temps”, посилювалась ще й тим, що призначенi до продажу землi знаходилися в мiсцевостях, де люди найменше страждали вiд безземелля [161, 1906. - 30 вересня].

З критикою державних програм виступила київська газета "Рада". В статтi М. Гехтера "Земельне питання i уряд" наводилися заходи, якими уряд намагався полiпшити земельний стан селян:

1) продати 11 млн. десятин землi, яка знаходиться у розпорядженнi Селянського Банку;

4) покращити дiяльнiсть землевпорядкуваних комiсiй. Однак, автор статтi зазначав, що при селянському малоземеллi таких заходiв уряду недостатньо. На пiдтвердження цього наводилися данi про кiлькiсть надiльної селянської землi на 1900 рiк у 8 українських губернiях. За цими даними тiльки в Катеринославськiй та Херсонськiй губернiях на 1 душу чоловiчої статi в середньому припадало трохи бiльше 2 десятин землi; в Харкiвськiй, Полтавськiй та Волинськiй - вiд 1,5 до 2 десятин. А в Чернiгiвськiй, Київськiй та Подiльськiй губернiях середнiй селянський надiл на 1900 рiк складав лише 1,2 десятини землi. При такому розподiлi землi, тi заходи, якi пропонував уряд, не могли бути дiєвими.

руках 345 власникiв, загалом 235285 десятин. Вiд 1000 i бiльше десятин - у 226 власникiв (у всiх 562622 десятини). Поруч з цим в губернiї 107096 сiмей, що не мали нiякої землi. Тих, що мали менше 1 десятини - 32082; тих, що мали вiд 1 до 2 десятин - 60682 сiм'ї [161, 1907. - 3 квiтня].

Українська фракцiя трудової громади у своїй програмi цiлком пiдтримувала погляди про скасування великого приватного землеволодiння. В своїй програмi громадiвцi пiдкреслювали, що земельне законодавство повинно йти до того, щоб завести такi порядки, при яких вся земля, з усим, що є в нiй i водами, належала б всьому народовi, причому земля, потрiбна для сiльських господарств, могла б оддаватися на користування тiльки тим, хто буде сам її порати [161, 1907. - 3 квiтня].

Бiльшiсть фракцiї Української Парламентської Громади в І Думi пiдтримувала земельний законопроект кадетiв. Група депутатiв - І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський, пiдтримуючи цей проект, вносила поправку, щоб землi, якi пiдлягали вiдчуженю у своїх попереднiх власникiв, переходили не в загальнодержавний, а в крайовий фонд. Інша група депутатiв - Г. Зубченко, Д. Назаренко, Й. Оранський виступали за пiдтримку проекту трудовикiв.

пiдлягала вiдчуженню. Такий пiдхiд громадiвцiв до вирiшення земельного питання налякав трудовикiв, що призвело до розриву Громади з ними [45, с. 19-20].

Взагалi в ІІ Державнiй думi Громада гострiше ставила земельне питання, анiж у І Думi. Про це свiдчить i Програма Української Трудової Громади в Другiй Державнiй Думi. В нiй зазначалося, що в першу чергу Громада ставить питання здобуття народовi землi, якою користувалися б тiльки тi, що прикладають до неї свою працю. Для цього Громада вважала за потрiбне провести законодавчим способом через Державну Думу примусове вiдчуження в краєвий фонд казенних, удiльних, кабiнетських, монастирських, церковних i всiх тих панських земель, якi перевищують трудову норму, щоб вiддати їх на зрiвняльне вживання трудового народу [196, с. 160-162].

Аграрний устрiй в країнi змушував уряд придивитися до ситуацiї в сiльському господарствi. Пiсля початку революцiї 1905 року стало на порядок денний тiльки одне питання: треба дати хлiборобам змогу працювати, дати їм землю. Але для цього землею повиннi були поступитися i великi землевласники. Окрiм казенних та удiльних земель до державного фонду повиннi були перейти i землi великих приватних землевласникiв. Автор статтi "Голос земельного власника" О. Юркевич вважав, що справа нового аграрного устрою – це справа не тiльки уряду. Державна Дума повинна була в першу чергу займатися саме цим питанням: величезнi маєтки, латифундiї повиннi зникнути, депутати в Думi повиннi встановити для кожної областi, для кожної країни максимум та мiнiмум дозволеної земельної власностi. Все, що перевищує максимум та мiнiмум, повинно перейти до державного фонду [161, 1907. - 21 сiчня]. Такий досить дивний погляд помiщика на стан справ у хлiборобствi досконало висвiтлював проблему сiльського господарства. Автор пропонував саме тепер вирiшити це питання, щоб через декiлька десяткiв рокiв країна знов не опинилася в такому ж важкому аграрному становищi.

Однак, царський уряд, йдучи на поступки селянам, не мав намiру зовсiм скасовувати велике помiщицьке землеволодiння. Навпаки, всi реформи, проведенi урядом, були направленi на пiдтримку великих землевласникiв. Не зачiпаючи землеволодiння крiпосникiв, уряд вдався до руйнування общини, пiдтримки заможного селянства, влаштування хуторiв та вiдрубiв, переселення до Сибiру. За цими основними напрямками нової аграрної полiтики царизму були створенi укази (а згодом i закони) - 9 листопада 1906 р., 14 червня 1910 р., 29 травня 1911 р. та iншi. Для введення аграрної реформи П. А. Столипiн скористався ст. 87 Основних законiв Росiйської iмперiї. Питання про введення нового аграрного законодавства було вирiшено без використання демократичної процедури – укази були прийнятi в перiод мiж розпуском Першої Думи та скликанням Другої.

Здiйснення аграрної реформи супроводжувалося цiлим комплексом допомiжних заходiв, якi включали iнформацiйну та фiнансову пiдтримку.

Отже, враховуючи нагальну необхiднiсть реформування сiльського господарства, уряд розпочав ряд заходiв щодо зруйнування общинного землеволодiння, переселяння на хутори та вiдруби, а також переселення селян до Сибiру та на схiд iмперiї. Оскiльки при здiйсненнi цих заходiв не враховувалися нi особливостi окремих сiльськогосподарських районiв, нi можливостi та бажання селянства, а тiльки iнтереси великих землевласникiв, то й остаточний результат її був зовсiм iншим, нiж планувалося урядом спочатку.

лише два шляхи вирiшення цiєї проблеми – революцiйним, або реформаторським. Останнiй зводився до руйнування селянської общини, збереження головного джерела крiпосницької кабали – помiщицьких латифундiй. П. А. Столипiн, проводячи аграрну реформу, мав на метi боротьбу з революцiйним рухом, який загрожував помiщицькому землеволодiнню. В своїй промовi на засiданнi Державної Думи 10 травня 1907 року вiн зазначав, що визнання нацiоналiзацiї землi приведе до такого соцiального перевороту, до такої змiни всiх соцiальних, правових та громадянських вiдносин, яких ще не бачила iсторiя [139, с. 100].

Сам П. А. Столипiн, який був великим землевласником, не допускав думки про повну лiквiдацiю помiщицького землеволодiння. Допускалося тiльки часткове його обмеження: пiсля революцiйних подiй 1905 року великi землевласники почали продавати землю Селянському банку. 10 жовтня 1906 року, коли новий аграрний проект розглядався у Радi Мiнiстрiв, всi члени уряду погодилися, що община не заслуговує на подальшу пiдтримку її законом. А 9 листопада 1906 року проект "Особого журнала" Ради Мiнiстрiв був пiдписаний царем. Так почалася столипiнська аграрна реформа, яка зiграла велику роль в економiчному перетвореннi сiльського господарства України.

"чистки" середньовiччя та буржуазних перетворень країни. Крiпацьке помiщицьке землеволодiння не було повнiстю лiквiдовано. Барщина була тiльки пiдiрвана. Скликання i робота Державної Думи ставили за мету вирiшити аграрне питання, проте з рiзних причин та протирiч мiж членами самої Думи воно так i не було вирiшено. Збереглася маса пережиткiв крiпосницької епохи: ведення вiдробiткового господарства, дворянськi привiлеї на виборах в Державну Раду, мiсцеве управлiння, диференцiацiя у сплатi податкiв i т. iн. Це неминуче повинно було привести до нової кризи в економiчному устрої країни.

Роздiл 3. СУТНІСТЬ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ П. А. СТОЛИПІНА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

3. 1. Руйнування общинного землеволодiння i перехiд до хутiрського та надiльного земле господарювання

Пiд впливом нового суспiльного устрою, на селi на початку ХХ столiття вiдбувається новий процес – концентрацiя землi в руках заможного селянства, з одного боку, i з iншого – цiлковите розорення бiдноти (продаж, залишення або здача надiлiв в оренду). Надiльне землеволодiння i община стали гальмом на шляху нових економiчних процесiв у господарствi., якi вимагали органiзацiї землеробства на землi, котра була б вiльною вiд усiляких середньовiчних перегородок, якi збереглися вiд часiв крiпацтва (землi колишнi власницькi, казеннi, удiльнi, землi колонiстiв, козакiв, чиншовикiв тощо). Життя владно диктувало необхiднiсть лiквiдацiї колишнього землеволодiння, як помiщицького, так i надiльного селянського.

"Настоятельность принятия в этом направлении самых энергичных мер настолько очевидна, что не могла подвергаться сомнению, невозможность отсрочки в выполнении неоднократно выраженной воли Царя и настойчиво повторяемых просьб крестьян, изнемогающих от земельной неурядицы, ставили перед правительством обязательство не медлить с мерами, могущими предупредить совершенное расстройство самой многочисленной части населения России" [139, с. 83].

Земельна громада – община була органiзацiєю селянства при натуральному господарствi в умавах екстенсивного, переважно трипiльного господарства. Вона повинна була забезпечувати селянам розподiлення надiльної землi у вiдповiднiй кiлькостi та вiдповiднiй якостi на кожний двiр.

При крiпацтвi земельнi передiли через общину вiдiгравали двояку роль. З одного боку, вони збiльшували кiлькiсть робочої сили, а з iншого – зменшували надiл на кожну робочу одиницю. Це давало можливiсть помiщикам посилювати експлуатацiю селян, i не тiльки вiдносно, але й абсолютно, пiдвищуючи вiд експлуатацiї села прибутковий продукт.

Уряд, пiдтримуючи великих землевласникiв в роки революцiї 1905 року, зовсiм не мав намiру скасовувати велике помiщицьке землеволодiння. Однак, процес руйнацiї великих помiщицьких латифундiй проходив незалежно вiд намiрiв уряду. Ще пiсля реформи 1861 року в Українi спостерiгався процес зменшення площi панського землеволодiння. Це свiдчило про занепад помiщицького господарства, нездатнiсть панiв пристосуватися до нових економiчних умов, незважаючи навiть на урядову пiдтримку. Столипiнська реформа, намiром якої було впровадження мiцного прошарку заможних селян, пiдсилювала позицiї аграрного капiталiзму пруського типу.

Данi про кiлькiсть помiщицького землеволодiння пiсля реформи 1861 року наведенi в табл. 3. 1. 1 [148, с. 12].

Таблиця 3. 1. 1

Роки Тис. десятин Роки Тис. десятин Роки Тис. десятин

1862 18287 1902 12270 1906 11465

1872 17152 1903 12013 1907 11050

1882 15820 1904 11812 1908 10767

1892 14066 1905 11687 1909 10519

Як видно з наведених даних, в кiнцi ХІХ столiття помiщики поступово втрачають свої землi. Не припинився цей процес i на початку ХХ столiття. А за три роки столипiнської реформи (з 1907 по 1909 роки) цей процес навiть посилився – з 1902 по 1907 роки вiн складав 6,5%, а за роки столипiнської реформи – вже 8,2%.

П. А. Столипiн вбачав єдиний вихiд з революцiйної кризи – впровадження мiцного, незалежного вiд суспiльства селянина. "Социальная смута вскормила и вспоила нашу революцию, и одни только политические мероприятия бессильны были, как показали тогдашние обстоятельства, уничтожить эту смуту и порождаемую ею смуту революционную. Лишь в сочетании с социальной аграрной реформой политические реформы могли получить жизнь, силу и значение", - так визначав П. А. Столипiн необхiднiсть впровадження указу 9 листопада 1906 року в своїй промовi на засiданнi Державної ради 15 березня 1910 року. "…Принципиальная сторона законопроекта является осью нашей внутренней политики, - продовжував вiн, - потому что наше экономическое возрождение мы строим на наличии покупной способности у крепкого достаточного класса на низах, потому что на наличии этого элемента зиждутся и наши законопроекты об улучшении, упорядочении местной земельной жизни, потому, наконец, что это уравнение прав крестьянства с остальным сословием России должно быть не словом, а должно стать фактом" [139, с. 135-139].

Окрiм основної мети – соцiально-полiтичної – створити на селi мiцну опору для самодержавства з мiцних власникiв, вiдокремивши їх вiд основної маси селянства, вони повиннi були стати перепоною на шляху зростання революцiї на селi; iснувала ще й соцiально-економiчна – зруйнувати общину, насадити приватнi господарства у виглядi вiдрубiв та хуторiв, а надлишок робочої сили спрямувати в мiсто, де її поглине промисловiсть; та економiчна – забезпечити пiдйом сiльського господарства та подальшу iндустрiалiзацiю країни, з тим, щоб лiквiдувати вiдставання вiд передових держав.

Перший крок в цьому напрямку був зроблений в 1861 роцi. Тодi аграрне питання вирiшувалось за рахунок селян, якi платили помiщикам i за землю, i за волю. Аграрне законодавство 1906 року було другим кроком, при цьому уряд, щоб змiцнити свою владу та владу помiщикiв, знов намагався вирiшити аграрне питання за рахунок селянства.

Розпад общини у другiй половинi ХІХ столiття йшов швидкими темпами. Вони виявлялися передусiм у поступовому скороченнi, а потiм припиненнi земельних передiлiв. На початку ХХ столiття селянська община вже не могла бути опорою царизму, з допомогою якої вiн пiдтримував консерватизм та патрiархальнiсть села; виникла нагальна потреба у реформуваннi аграрного устрою i саме на це була спрямована столипiнська реформа – зруйнувати селянську общину, не зачiпаючи помiщицького землеволодiння.

Указ вiд 9 листопада 1906 року мав для бiльшостi губернiй України формальний характер, вiн оформлював юридично остаточне знищення общини. Кiлькiсть селян, якi закрiпили в українських губернiях землю у приватну власнiсть до загальної кiлькостi селян має такий вигляд (у вiдсотках): Волинська губернiя – 95,7%, Катеринославська – 87,1%, Херсонська – 87%, Полтавська – 79,1%, Подiльська – 78,9%, Київська – 70,6%, Харкiвська – 59%, Чернiгiвська – 52% [148, c. 32].

де зберiгалася община з передiлами. Така форма господарства була гальмом для розвитку сiльського господарства, бо мала обов'язковий для всiх членiв общини характер господарювання. Особливо шкiдливi були частi передiли, за яких використання землi носило виснажуючий характер.

Не варто вважати, що столипiнська аграрна реформа розпочалася тiльки пiсля виходу указу вiд 9 листопада 1906 року. Царський уряд змушений був пiти на деякi поступки селянам у покращеннi їхнього становища ще ранiше. Одним з перших законiв у цiй справi можна вважати закон вiд 27 серпня 1906 року "О предназначении казенных земель к продаже для расширения крестьянского землевладения". Для полегшення селянам виплат Селянському банку ще 14 жовтня 1904 року був виданий закон "О понижении платежей заемщиков Крестьянского поземельного банка и об изменении условий выпуска Государственных свидетельств названного банка". І тiльки 9 листопада 1906 року вийшов в свiт указ "О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающегося крестьянского землевладения". Указ вiд 15 листопада 1906 року "О выдаче Крестьянским Поземельным банком ссуд под залог надельных земель" був доповненням до указу вiд 9 листопада. Указ вiд 9 листопада 1906 року пiсля затвердження Державною думою та царем став законом вiд 14 червня 1910 року. З цим законом було тiсно пов'язане видання правил про землеустрiй 4 березня 1906 року (якi пiзнiше стали законом 29 травня 1911 року).

Суть указу вiд 9 листопада 1906 року полягала в тому, що кожний домогосподар, який володiв надiльною землею на общинному правi, може у будь-який час вимагати укрiплення за собою в приватну власнiсть частини землi, яка йому належить [49, с. 124]. Згiдно указу, кожен домогосподар мiг закрiпити за собою у приватну власнiсть дiлянки общинної землi, якi були до цього в його постiйному користуваннi.. Тi, хто закрiплював "надлишки", повиннi були сплатити общинi їх цiну, яка була зазначена пiд час проведення реформи 1861 року. До того ж кожен домогосподар, який закрiпив за собою землю у приватну власнiсть, мав право в будь-який час вимагати видiлення йому общиною вiдповiдної дiлянки, зведеної до одного мiсця (тобто хутори та вiдруби). Для переходу всiєї общини до дiлянкового (хуторського чи вiдрубного) господарства, необхiдно було ухвалення бiльшiстю (двома теритинами) селян, якi мало право голоса. Такою була суть основного закону, який запроваджував нову аграрну полiтику царського уряду.

Отже, можна сказати, що закон вiд 9 листопада 1906 року був одним з найважливiших у всiй системi столипiнського аграрного законодавства. Вiдповiдно, дуже багато уваги придiлялося цьому закону у пресi. В липнi 1906 року "Киевлянин" опублiкував урядове повiдомлення про земельний устрiй, тобто проект майбутнього закону [87, 1906. - 2 июля]. Газета "Свiтова зiрниця" подала передрукований з газети "Рада" матерiал з коментарями та роз'ясненнями для селян сутi нового "тимчасового" закону (тобто указу вiд 9 листопада) [174, 1906. - 23 листопада]. Та ж "Свiтова зiрниця" ще в жовтнi 1906 року опублiкувала статтю про постанову Ради Мiнiстрiв про "громадське володiння землею", його значення для Подiлля та iнших губернiй України та Росiї. [174, 1906. - 5 жовтня].

"закон", його значення для селян, основнi пункти його положень, роз'яснення про селянську общину i її мiсце в українському селi публiкувала газета "Рада". "…Цей закон має загально-державне значення, але для мiсцевостей, заселених нашим українським людом, вiн має найменше ваги, бо в нашiм краї володiння землею переважно й тепер поосiбне, … хоч поруч iз тим деякi села мають ще таку надiльну землю, що володiє нею цiла громада" [161, 1906. - 5 листопада; 20 грудня; 1907. - 25, 27, 28 сiчня; 1908. - 19 листопада].

Роз'яснення щодо нового законодавства не обiйшли своєю увагою i багато iнших українських видань: "Як думає правительство допомогти селянам?", роз'яснення Волинського губернського по селянським справам присутствiя, "О значении закона 9 ноября 1906 г. для крестьян Киевской губернии" [186, 1908. - 2 листопада; 154, 1907. - 30 червня].

Треба також зазначити, що увага до селянського питання української преси на цих подiях не скiнчилася. Надалi газети повiдомляли про хiд подiй в селi: вихiд з общини, закрiплення землi в приватну власнiсть, видiлення на хутори i вiдруби. Частiше за все газети публiкували офiцiйнi данi, але увага придiлялася i дописам власних кореспондентiв про хiд подiй. Це дає можливiсть порiвняти офiцiйнi данi з поглядами "очевидцiв" на хiд аграрної реформи. Публiкацiї в газетах цiкавi ще й тим, що в них публiкувалася не тiльки статистика, але й коментарi i робилося це на сторiнках газет частiше, нiж в офiцiйних повiдомленнях.

губернiї, наведенi в газетi "Рада" [161, 1908. - 4, 30 сiчня; 6 червня; 13 листопада].

Таблиця 3. 1. 2

Порiвняльна вiдомiсть про вихiд з общини на 1 листопада 1907 року та 1 листопада 1908 року

Губернiї
Кiлькiсть заяв про вихiд з общини

1907 1908 1907 1908 1907 1908

Катеринославська 13957 64319 1126 44081
данi

не

повi-

домлю-

314969 7,15

Київська 10567 13970 277 20085 93614 4,66

Полтавська 2842 4025 1043 5460 39360 7,21

Таврiйська 10712 41246 2244 22253 290425 13,05

Харкiвська 6507 44993 391 21035 133839 6,36

22515 63496 11336 33988 241209 7,1

Чернiгiвська 1931 4844 126 2742 18655 6,8

1 листопада 1907 року

1908 року

1 травня

1908 року

42213 60340 10335 181647

З приговору общини - 1287 1104 -

Данi по Полтавськiй губернiї – на 1 травня 1908 року: вийшло з общини 1961 господарiв з кiлькiстю землi 10931 десятин. Херсонська губернiя: видiлилося – 31752 з площею 157096 десятин, 7,6% з загальної кiлькостi.. Чернiгiвська губернiя (данi на 1 серпня, 1 вересня 1908 року): всього видiлилося 2245 домогосподарств з 14513 десятин; 2380 домогосподарств з 15063 десятин [161, 1908. - 1 липня; 1 серпня; 199, 1908. - 17 серпня; 9 жовтня].

Загальнi данi про вихiд з общини по губернiях України станом на 1 липня 1908 року наведенi в табл. 3. 1. 4 [161, 1908. - 13 серпня].

Таблиця 3. 1. 4

Загальнi данi про вихiд селян з общини по губернiях України станом на 1 липня 1908 року

Видiлилося господарств

Катеринославська 44344

Київська 13067

Полтавська 2533

30672

39369

Херсонська 38777

3811

172573

Як бачимо, офiцiйнi данi не спiвпадають з повiдомленнями преси, але цьому є пояснення – не завжди була можливiсть отримати офiцiйнi данi, часто цi офiцiйнi документи не спiвпадали з дiйснiстю. Доречно додати, що, частiше за все, в газетах публiкувалися вiдомостi по волостях, повiтах губернiї, по мiсяцях року, як от: "Вихiд з общини селян приймає в Катеринославському повiтi великi розмiри. З 1 сiчня по наступний час (травень 1908 р.) у повiтовий з'їзд надiйшло до 2000 справ по ходатайству селян про укрiплення землi у власнiсть; а 29 квiтня таких справ надiйшло бiля 200. 26 квiтня задоволено з'їздом 300 ходатайств" [154, 1908. - 13 мая].

Оптимiстично дивилися на справу видiлення з общини офiцiйнi органи влади. Так, у звiтi Київського губернатора за 1907 рiк зазначається, що, хоча указ вiд 9 листопада 1906 року i торкнувся лише незначної частини населення губернiї (Уманського повiту, де зосереджено майже всi громади з общинним землекористування), все ж застосування його дало значнi результати [198, ф. 442. - оп. 636. - од. зб. 422. - лл. 7-12].

Руйнування общинного землеволодiння було одним з прогресивних моментiв аграрної реформи. Але при цьому навiть у найбiльш розвинутих районах повнiстю община не була знищена.

районам, розшаруванням села, а також ступенем розвитку селянської боротьби проти столипiнських заходiв.

господарств з 6 i бiльше дiлянками землi. Однак черезсмужжя все ж лишалося. Навiть на 1916 рiк кiлькiсть землевпорядкованих дворiв становила на Правобережнiй Українi лише 7,4% до всiєї кiлькостi дворiв, зареєстрованих переписом цього року, на Лiвобережжi – 17%, у Степовiй Українi – 13,2% [71, с. 495].

На першому етапi проведення столипiнської реформи вважалося, що видiлу землi у хутiрську чи вiдрубну дiлянку повинно передувати закрiплення її у приватну власнiсть. Але вихiд з общини найбiльш багатоземельних селян чи навiть просто закрiплення у власнiсть чересмужних дiлянок при общинному землекористуваннi порушували iнтереси тих селян, якi залишалися у общинi. Указ вiд 9 листопада передбачав, що "вимоги про закрiплення у приватну власнiсть частини суспiльної землi" повинно бути задовiльнено общиною на протязi мiсяця пiсля її подання, в iншому разi усi необхiднi для цього заходи приймаються на мiсцi земським начальником, тобто насильно, проти волi общини.

в перiод вiд скасування крiпацтва i за часiв проведення столипiнської аграрної реформи наведено у табл. 3. 1. 5 [148, c. 16].

Зростання площi приватного селянського землеволодiння в Українi в перiод з 1863 по 1910 роки

Роки Кiлькiсть в тис. десятин Роки

1863-1872 427,3 1905 132,8

1873-1882 551,7 1906 139,5

18883-1892 1907 173,8

1893-1902 1559,2 1908 239,8

1903 180 1909 363,9

1904 208,3 1910 391,8

в три рази.

Отже, не зважаючи на протести селян, видiлення з общини все ж вiдбувалося, хоч i дуже повiльними темпами. Як зазначає радянський iсторик С. М. Дубровський, iснувало декiлька причин, якi примушували селян закрiплювати за собою землю, i вони були дуже рiзнi. У вiдповiдях кореспондентiв на анкету Вiльно-економiчної громади зазначаються 3 основних мотиви: 1) побоювання загубити надлишки землi, якi налiчувалися при найближчому передiлi; 2) намагання продати землю та 3) бажання вести самостiйне господарство [49, с. 213].

у попереднiй перiод i зокрема, були пов'язанi з общиною. Тому зворотнiм боком процесу руйнування общини, хоча й не завжди i не всюди, було проведення землеустрою та насадження дiлянкового землекористування, тобто хуторiв та вiдрубiв. Селяни, якi вийшли з общини, повиннi були переселятися з села на видiлену дiлянку землi - хутiр, чи, зберiгаючи садибу в селi, перенести своє господарство на вiдведену iндивiдуальну дiлянку - вiдруб. Останнiм, разом зi знищенням общини, уряд надавав виключно важливого значення при проведеннi усiєї реформи.

Вiдомо, якi великi незручностi для землеробства взагалi створювало общинне землекористування. Цi незручностi створилися в результатi стихiйного процесу землеустрою, коли селяни при допомозi дуже нескладних "iнструментiв", як проста сажень та мотузка, проводили замiр дiлянок та розподiляли їх дрiбними полосками з метою досягнення найбiльшої рiвномiрностi кiлькостi та якостi землi, яка вiдводилась кожному господарству. В результатi утворились черезсмужжя, мiлкосмужжя, дальноземелля i тому подiбнi недолiки землеустрою. Нарештi, випас худоби на пару та вигонах вимагав збереження трипiлля з примусовою сiвозмiною i т. iнш.

Доки господарство було натуральним та напiвнатуральним, а також екстенсивним, доки не приходилося землю старанно обробляти, вивозити на поля багато добрив i т. iнш., доки весь врожай з дальнього поля умiщувався на невеликiй кiлькостi возiв, недолiки землеустрою, який склався, не давали себе так гостро вiдчувати. До того ж можливiсть випасу худоби на пару та вигонах компенсували цi недолiки. В умовах слабкорозвинутої найманої працi селянство у своїй масi працювало силами своєї сiм'ї, "власними м'язами", якi якщо не вважались "божими", то у всякому випадку не враховувались у калькуляцiю так, як враховується витрата на наймання робочої сили.

Якщо наблизити садибу до землi чи землю до садиби примушувала необхiднiсть економити на витратах транспорту та на робочiй силi, то зведення землi у можливо меншу кiлькiсть дiлянок примушувало i до застосування бiльш досконалих сiльськогосподарських знарядь та машин. Часто зазначалося, що прагненню до знищення мiлкосмужжя сприяло застосування бiльш досконалого плуга. Вiдомо, що на вузькiй полосi з ним "нiде повертатися". Все це вiдноситься i до застосування сiялок, потiм жаток i т. iнш. [49, с. 233-234].

Намагаючись створити найбiльш сприятливi умови для розвитку заможних господарств, уряд придiляв ланцi землевпорядкування виключну увагу. Хутори та вiдруби посилено насаджувалися як на надiльних землях, так i на банкiвських та казенних. Бiля с. Бiрзули Ананiвського повiту на Херсонщинi було продано удiльну землю селянам з умовою, щоб вони на протязi 3 рокiв обов'язково поселилися там хуторами [161, 1909. - 28 апреля].

мiцно була пов'язана з продуктивнiстю грунту та загальним рiвнем сiльськогосподарської культури. Так, для Правобережної Українi розмiр хутiрської дiлянки мусив бути не менший нiж 7-8 десятин [148, c. 29]. Але для переходу на хутори потрiбно було також достатньо грошей. Разом з полiпшенням системи землекористування необхiдно було придбання сiльськогосподарської технiки. А це можливе було лише для заможних селян. Основна маса селян не могла цього собi дозволити. Крiм того, при переходi на хутори важливу статтю витрат складало збудування хати та iнших будiвель на нових мiсцях. На Волинi перенесення будiвлi приблизно оцiнювалось в 200 крб.

Отже, розвиток сiльського господарства, прагнення до найбiльшої доходностi своїх господарств, примушували селян переходити на вiдрубнi та хутiрськi дiлянки, створювати можливо кращу конфiгурацiю своєї землi, що й досягалося новим землеустроєм. Однак помилково вважати, що тiльки заможнi селяни були в цьому зацiкавленi. Середнє селянство також при вiдповiдних можливостях намагалося з допомогою землеустрою пiдвищити продуктивнiсть своєї працi. Як раз цю економiчну необхiднiсть у землеустрої i враховував уряд, коли вiн поруч iз знищенням общини прагнув домогтися видiлення землi на хутори та вiдруби, лiквiдацiї мiлкосмужжя, черезсмужжя, дальноземелля i т. iн. Безперечно, з точки зору сiльського господарства, хутори являли собою велику перевагу. Зведенням в одне землi мiсце вони вiдкривали перед господарем можливiсть покращення свого господарства. Однак при тодiшньому рiвнi технiки, хутори були можливi далеко не всюди. Їх розвиток залежав передусiм вiд наявностi коштiв, вiд водопостачання, зручної шляхової мережi. Вiдрубнi дiлянки та хутори полегшували лiквiдацiю трипiлля та перехiд селян при вiдповiдних економiчних умовах. Якщо ж не було цих умов, то всi намагання уряду позаекономiчним шляхом примусити селян перейти на дiлянки звичайно закiнчувався невдачею.

Офiцiйна влада дуже багато придiляла уваги пропагандi нового господарського устрою. Головне управлiння землеустрою та землеробства з метою розповсюдження серед селян переваг хутiрського господарства влаштовувало показовi поїздки для селян рiзних губернiй на Волинь. Справа в тiм, що на Волинi i Бiлорусi давно i дуже широко було розповсюджено хутiрське господарство. Головною умовою цих поїздок було ознайомлення з розселенням на хутори у тих мiсцевостях, якi бiльш-менш схожi за клiматичними та ґрунтовими умовами з мешканням селян. Органiзовувалися також, за згодою земств та окремих землевласникiв, в кожнiй волостi показовi дiлянки хутiрського господарства [154, 1908. - 9 июня; 161, 1908. - 6 июля; 174, 1906. - 16 листопада].

переселенцями, якi в основу свого господарства поклали хутiрське господарство. Їх приклад наслiдувало багато мiсцевих селян. Так, в Житомирському повiтi селяни с. Зубринки ще у 1886 роцi надiслали прохання про розподiл їх землi на хутори, зазначає І. Лиховський, автор статтi "Селянське хутiрське господарство" в газетi "Свiтова зiрниця". У 1904 роцi цей приклад наслiдували вже 12 волостей – 712 сiл [174, 1906. - 20 квiтня]. І все ж таки нiмецька колонiзацiя земель завдавала значної шкоди мiсцевому землеволодiнню. У звiтi губернатора про стан Волинської губернiї за 1908 рiк зазначалося, що право iноземних поселенцiв "…приобретать и арендовать землю, создают для коренного крестьянского населения сильную конкуренцию в покупке земли" [198, ф. 442. - оп. 639. - од. зб. 629. - л. 3-4].

Правом закрiплення надiлiв у приватну власнiсть поспiшали скористатися тi групи селян, якi з рiзних причин були зацiкавленi у виходi з общини. Сюди вiдносилась частина сiльської бiдноти, яка ще ранiше розiрвала господарський, але не юридичний зв'язок з землею, а саме: робiтники, ремiсники та iншi. Вони закрiплювали надiли, щоб продати їх та остаточно розв'язатися зi своїм господарством. Значна ж частина тих, хто вийшов з общини, складали переселенцi. Поспiшали закрiпити надiли у власнiсть i тi селяни, у яких в користуваннi знаходилося бiльше землi, нiж належало їм за нормою. Це були в основному заможнi домогосподарi, якi прагнули до збагачення за рахунок земель общини. Одним з мотивiв видiлення з общини був намiр продати землю – зведена до одного мiсця земля коштувала дорожче. В цiлому земельнi надiли тих хто видiлився з общини, були бiльше середнiх i, звiсно, заможнi селяни складали серед них бiльшу частину [107, с. 361].

В результатi проведення землеустрою за 10 рокiв було розверстано на хутори та вiдруби тiльки 10% загальної кiлькостi селянських господарств. Об'єктивна значимiсть цих 10% хуторян та вiдрубникiв була дуже невелика. До того ж у роки столипiнської реформи вже виявилася тенденцiя до руйнування багатьох iз створених хуторiв та вiдрубiв внаслiдок сiмейного розподiлу. Уряд навiть зайнявся розробкою заходiв по обмеженню роздрiбнювання хутiрських та вiдрубних селянських господарств в основному на принципi обмеження, а то й заборони сiмейних роздiлiв з введенням фактичного однонаслiдування.

Для досягнення намiченої урядом мети було недостатньо тiльки руйнування общини. Перетворення черезсмужних надiлiв у приватну власнiсть, що означали великий переворот у життi села та вiдкривало шлях до мобiлiзацiї земель в руках заможних селян, само по собi ще не створювало значного прошарку "мiцних" земельних власникiв, оскiльки не лiквiдовувало самого черезсмужжя – важливої агротехнiчної причини вiдсталостi землеробства та повiльностi процесу видiлення з селянства капiталiстичної верхiвки. Тому уряд ставив своїм завданням всiляке заохочення переходу до хутiрського чи на крайнiй випадок вiдрубного господарства, i указ вiд 9 листопада надавав тим, хто виходив з общини, право вимагати видiлення їм землi "по можливостi до одного мiсця".

Видiлення на хутори та вiдруби всiляко пропагувалося урядом. Асигнувалися спецiальнi суми як вiд земств, так i вiд казни на влаштування хутiрських та вiдрубних господарств, на видачу одночасної допомоги тим селянам, якi виявили своє бажання виходити на хутори та влаштовувати там собi хати; видiлялися премiї за новi селянськi зразковi хутiрськi господарства; надавалась агрономiчна допомога, головним чином тим, хто вийшов на хутори та вiдруби; органiзовувались ходакування для ознайомлення зi зразковими хутiрськими господарствами; асигнувалися значнi кошти на утримання повiтових агрономiв, влаштування дiлянок i т. iн.[149, 1910. - 5 листопада].

Земельнi комiтети поширювали серед селян думки про вигоду хазяйнування на хуторах та вiдрубах. Цi ж комiтети допомогали у розпродажу земельного фонду Селянського банку, здебiльшого на умовах утворення на цих землях хуторiв та вiдрубiв. Київська газета "Рада" в статтi Ф. М. "Про хутори" для висвiтлення картини ламки селянського хлiборобського господарства, подала деякi цифри з "Огляду дiяльностi повiтових землевпорядкувальних комiсiй": у 1907 роцi до земельних комiсiй звернулося 169 тисяч дворiв з проханням дати iнший лад щодо користування надiльною землею. З них 90 тисяч хазяїв просили розмежування землi мiж селянами i окремими частками сiл; 2600 хазяїв звернулися з проханням, щоб їм було дозволено перейти на виселки; 5900 хазяїв – щоб їм було видiлено з общинної землi їхнi частки у одному мiсцi i 70227 хазяїв – щоб вести господарство хутiрське i на одрубах [161, 1908. - 25, 27, 28 травня].

Хутiрське господарство найбiльше розповсюдження отримало в Волинськiй, Вiтебськiй, Ковельськiй, трохи менше в Могилевськiй, Смоленськiй та Гродненськiй губернiях. Це пояснювалося тим, що хутори були розповсюдженi в лiсових районах, де було мало землi, яка придатна для рiлля, через це там утворювалося страшенне черезсмужжя. Звiсно, що дуже важко обробляти землю, коли вона складається з 20, а то й 30 шматкiв, не дивно й те, що селянам, якi там проживали, зручнiше працювати на своїх надiлах, коли вони зiбранi до купи. У вищезазначених районах було нараховано 712 селищ з хуторами на 193191 десятинах надiльної землi. (в середньому 270 десятин на село). Найбiльше їх було у Житомирському повiтi: 66 селян на 89166 десятинах землi. (в середньому 1350 десятин) [161, 1908. - 25, 27, 28 травня]. Волинська губернiя зi своїми особливостями землеволодiння на 1908 рiк стояла на першому мiсцi за кiлькiстю дворiв, розселених на хутори - 3935. Пiсля неї йшла Чернiгiвська – 216. На останньому мiсцi в цьому списку стояла Володимирська – 19 [199, 1908. - 4 июля].

Якщо проаналiзувати цифри кiлькостi господарств, видiлених на хутори, то можна побачити, що хутiрське господарство заводили селяни, якi мали для цього багато землi. У Могилевськiй губернiї, наприклад, в одному з сiл Биховського повiту в середньому на хутiр припадало 7,4 десятини, в двох селах Сенненського повiту – по 9,6 десятини, а в Чериновському повiтi – 12,4 десятини на двiр [154, 1907. - 4 августа].

та вiдруби) в середньому на 1 домогосподарство [198, ф. 442. - оп. 707. - од. зб. 371. - л. 6].

Таблиця 3. 1. 6

Кiлькiсть домогосподарств Кiлькiсть десятин

621 6524 10,5

Київська 9428 45669 5,8

Полтавська 5944 58515 9,8

Таврiйська 673 8143 12

Харкiвська 1899 12894 6,8

Херсонська 522 4680 9,0

Як бачимо, середнiй надiл хутора не нижче 5,8 десятин. Саме на такiй площi можливо було завести хутiрське господарство. Порiвнюючи цифри про видiлення селян з общини i вихiд на хутори та вiдруби, можна зробити висновок про те, що хутiрська форма господарства була корисною для землевпорядкування лише за певного мiнiмуму землi. З табл. 3. 1. 6 видно, що цей мiнiмум для України в середньому становив не нижче 5 десятин на господарство. Це пiдтверджують i офiцiйнi вiдомостi. Так, у звiтi губернатора про стан Подiльської губернiї за 1909 рiк зазначається, що "крестьянские хозяйства вполне жизнеспособны в Подольской губернии не менее чем на 5 десятинах и более или менее обеспечивают существование крестьянской семьи лишь на 3-4 десятинах" [198, ф. 442. - оп. 641. - од. зб. 704. - л. 11]. Тут же зазначалося, що в губернiї таких господарств було лише 16%, всi iншi господарства мали менше 3 десятин. Отже, видiлення на хутiрське господарство можливим було лише за умови придбання землi за допомогою Селянського банку.

Цi данi наведенi в табл. 3. 1. 7.

Таблиця 3. 1. 7

Кiлькiсть селянських господарств, якi видiлили землю у приватну власнiсть i перейшли на хутiрське господарство в Київськiй губернiї на 1 сiчня 1909 р.

Перейшло до подвiрного землекористування Перейшло на вiдруби

Кiлькiсть господарств з общинним землеволодiнням 56 41 22

Кiлькiсть домогосподарств 23454 17204 8444

Окремих домогосподарств - 2988 840

Загальна кiлькiсть землi, дес. - 94073 42094

З цiєї таблицi видно, що тiльки половина господарств, якi видiлилися з общини, перейшла до хутiрського господарства. Однак, якщо брати окремих домогосподарiв, то ця цифра становитиме трохи бiльше третини. Отже, не всi селяни, якi вийшли з общини, поспiшали переходити на хутори. Що ж стосується окремих домогосподарiв, то вони пiсля закрiплення землi у приватну власнiсть, складали ще менший вiдсоток серед тих, хто видiлявся на хутори. Пiдрахувавши середню кiлькiсть землi на хутiрське господарство, отримаємо 4,5 десятини. Середня ж кiлькiсть земельного надiлу тих, хто закрiпив землю у приватну власнiсть, складає 4,7 десятини на господарство. Зрозумiло, що не всi селяни могли зважитися за таких умов створювати хутiрське господарство на надiлi, який складав менше 5 десятин на господарство.

Порiвняльнi данi по окремих губернiях України про кiлькiсть виходу селян з общини та видiлення на хутори та вiдруби за телеграфними повiдомленнями губернаторiв наведенi в табл. 3. 1. 8 [198, ф. 442. - оп. 707. - од. зб. 371. - л. 2].

Данi про вихiд з общини на 15 жовтня 1908 р. та вiдведення землi до одного мiсця на 1 жовтня 1908 р. i середня кiлькiсть надiлiв на 1 домогосподаря.

Кiлькiсть домогос-подарств за якими укрiпленi надiли
Площа (деся-тин)
Кiлькiсть видiле-них до одного мiсця
Площа (деся-тин)

40458 286639 7 330 4494 13,6

Київська 20075 93583 4,7 1261 6438 5,1

Полтавська 5460 39360 7,2 2548 24424 9,6

Таврiйська 21012 273593 13 653 7916 12,1

Харкiвська 25246 149591 5,9 875 4977 5,6

Херсонська 33587 238992 7,1 522 4680 8,9

Чернiгiвська 2582 17901 6,9 - - -

Проаналiзувавши цi данi, можна дiйти висновку про те, що найбiльша кiлькiсть селян видiлялася з общини в тих районах, де не так гостро стояло питання малоземелля селян. Якщо на Правобережжi рiвень аграрного перенаселення був вищий, то селяни скористалися законом вiд 9 листопада 1906 року для покращення свого землеволодiння. На Лiвобережжi i у Пiвденних районах України рiвень аграрного перенаселення був нижчим, однак селяни теж поспiшали скористатися цим законом, оскiльки середня кiлькiсть надiлу в цих губернiях бiльша вiд малоземельних районiв – у Таврiйськiй губернiї вона становить 13 десятин на домогосподаря. Середня кiлькiсть земельного надiлу у тих районах, якi найбiльше потерпали вiд малоземелля та безземелля, також найменша: Київська губернiя – 4,7 десятин, Харкiвська – 5,9 десятин, Чернiгiвська – 6,9 десятин.

кiлькiсть видiлених на хутори i вiдруби дуже рiзниться. Якщо у Катеринославськiй губернiї найбiльша кiлькiсть закрiплення землi у приватну власнiсть, то кiлькiсть видiлених найменша, але середня кiлькiсть надiлу також найбiльша – 13,6 десятин на господарство. В малоземельних губернiях, таких як Київська та Харкiвська, у порiвняннi з видiленням у приватну власнiсть, видiлення на хутори складало вiдповiдно 6,2 та 3,5%. Кiлькiсть хутiрської дiлянки в цих губернiях в середньому була трохи бiльша 5 десятин. Отже, можна зазначити, що селяни якi закрiплювали свої дiлянки у приватну власнiсть не завжди робили це для видiлення на хутори. Бiльша кiлькiсть селян поспiшала вийти з общини для того, щоб продати свої надiли i переселитися на Схiд. Для малоземельних селян це був єдиний вихiд. Трохи менше селян пiсля закрiплення землi у приватну власнiсть вдавалися до послуг Селянського банку, оскiльки не мали достатньо коштiв для придбання землi. Однак, придбання землi через банк було доступним не всiм селянам, навiть тодi, коли надавалися для цього позички.

села, в яких общини не iснувало, де здавна велося подвiрне володiння землею. Там виселення на хутори йшло доволi швидко i без особливих перешкод. Що ж стосується розмiрiв хутiрських надiлiв, то вони коливалися вiд 4,5 десятин до 16,5. В середньому на двiр припадало вiд 6 до 12 десятин. Найбiльше хутiрськi господарства заводили середняки.

Данi про кiлькiсть землi, видiленої на хутори та вiдруби по губернiях України, представленi у табл. 3. 1. 9 [148, с. 22].

Таблиця 3. 1. 9

Кiлькiсть господарств, якi видiлилися на хутори та вiдруби в губернiях України в перiод з 1907 по 1911 роки

Кiлькiсть господарств
Загальна кiлькiсть землi,

десятин

Волинська 20028 147403

Катеринославська 49793

27241 148723

Подiльська 8841 27790

Полтавська 29874 148281

Харкiвська 30687

Херсонська 34176 239535

4828 38152

вiд 7 до 8 десятин. В малоземельних Київськiй та Полтавськiй губернiях середнiй хутiрський надiл складався з 5-5,5 десятин. Найменшим вiн був в Подiльськiй губернiї – 3,2 десятини.

Особливо розвинутим видiлення на хутори та вiдруби було в Лiвобережнiй та Степовiй Українi. По Катеринославськiй, Харкiвськiй та Полтавськiй губернiях кiлькiсть видiлених земель складає 57,1% вiд загальної кiлькостi, тим часом як на Правобережнiй Українi ця земля складає лише 20,2%.

- 9,7% [148, с. 23].

Таким чином, величезна кiлькiсть селян вилучала свою землю в особисту власнiсть, але лише незначний вiдсоток цих селян скористався цим для переходу на хутори та вiдруби. Це можна пояснити тим, що хутiрська форма господарювання мала чиннiсть лише за певного мiнiмуму землi. Але не в усiх губернiях було достатньо такої кiлькостi землi (данi про кiлькiсть землi, видiленої на хутори та вiдруби по українських губернiях наведенi вище, в табл. 3. 1. 9).

Цiкавi вiдомостi друкує "Рада" щодо питання хутiрських господарств у буряково-цукрових районах пiвденно-захiдної України. Це уривок з книги Ярошевича "Очерки экономической жизни юго-западного края. К освещению хуторского вопроса" [161, 1908. - 25, 27, 28 марта]. Автор книги доводить, що умови буряково-цукрових районiв зовсiм не сприяють хутiрському господарству. Але найбiльше на перешкодi йому в цих районах стає малоземелля. На двiр приходиться 2-3 десятини землi. Окрiм того, на Правобережнiй Українi багато безземельних селян: Київська губернiя – не менше 14,7%, Подiлля – 7,5%, Волинь – 6,5%. Звiсно, що на 2-3 десятинах землi хутiрське господарство не заведеш.

Вельми недостатньою була й агрономiчна допомога селянам. Бiльша частина засобiв, якi були асигнованi на неї, витрачалася на утримування обслуговуючого персоналу та створення показових господарств, ланiв, дiлянок. За таких умов тiльки незначна кiлькiсть заможних хуторян та вiдрубникiв, якi й до "землеустрою" жили заможно, продовжували розвивати своє господарство. Основна маса бiдних селян, якi виходили з общини (особливо на хуторах) внаслiдок нестатку, ще бiльше розорювалася, нерiдко перетворюючись "у безземельних бродяг". Взагалi сам процес землеустрою вимагав вкладання великих коштiв. Приведемо для прикладу розпис видаткiв по Волинськiй губернiї на 1910 рiк. З 1100000 крб. для допомоги селянам, якi переселяються на хутори, видiлено 420 тис. крб. З них: 123 тис. крб. – витрати на землемiрнi роботи, 217 тис. крб. – на мелiорацiю селянських земель, 120 тис. крб. – органiзацiя агрономiчної допомоги, 60 тис. крб. - на землевпорядкувальнi комiсiї [161, 1909. - 9 июня]. З цiєї калькуляцiї видно, що бiльше половини витрат призначено не на грошову допомогу селянам у справi влаштування хуторiв. Взагалi суми, якi видiлялися урядом на позики при переходi на хутiрське господарство, були дуже малими. Так, селянам с. Бiлич Володимирського повiту було видiлено для видачi позики на перенос будiвель та господарське покращення земель на 76 чоловiк 6060 крб. – тобто в середньому 80 крб. на чоловiка [198, ф. 442. - оп. 708. - од. зб. 173. - л. 14].

скасуванням черезсмужжя i устрою хуторiв тощо. Останньому належало в дiяльностi комiсiй перше мiсце. Так, у планi робiт землевпорядкувальної комiсiї на Волинi всi роботи були разподiленi на 4 черги. Перша – розбивка надiльних земель на хутiрськi та вiдрубнi дiлянки. На другому мiсцi були поставленi роботи по лiквiдацiї земель Селянського банку. Третє мiсце – лiквiдацiя казенного земельного фонду. Четверте – робота по розверстанню черезсмужної землi. [154, 1908. - 1 апреля]. Як бачимо, найбiльшу увагу землевпорядкувальнi комiсiї придiляли розверстанню надiльної землi на хутори та вiдруби. Але оскiльки в бiльшостi губернiй України все таки iснувало селянське малоземелля, цим комiсiям доводилося дуже часто звертатися до земель, придбаних Селянським Банком. Саме цi землi займали найбiльшу частину у планi хуторизацi.ї. Так, Олександрiвська землевпорядкувальна комiсiя в 1909 роцi утворила на 11000 десятин казеної землi бiля 600 хутiрських господарств (в середньому на хутiр 18 десятин). Харкiвська землевпорядкувальна комiсiя роздiлила купленi у помiщикiв маєтки на хутiрськi делянки вiд 4 до 9 десятин. Подiльська комiсiя роздiлила придбаний маєток на 2000 дiлянок по 6,5 десятин [161, 1909. - 27 августа; 1907. - 11 серпня; 18 актября].

Основною проблемою землевпорядкувальних комiсiй були кошти. Для пропаганди виходу селян на хутори урядом видiлялося дуже мало коштiв. А землевопрядкувальним комiсiям потрiбно було ще й органiзовувати школи, купувати хлiборобське знаряддя для надання його в позику селянам i т. iнш. Тому всi витрати комiсiї перекладали на плечi селян. Так, Уманська землевпорядкувальна комiсiя для цього пiдвищила цiну на земельний маєток, який продавав банк, з 646600 крб. до 682200 крб. [161, 1907. - 6 октября]. Звiсно, що селяни, якi сподiвалися пiсля вiдкриття ІІ Державної думи у 1907 роцi, отримати землю "без грошей", не дуже поспiшали купувати її за пiдвищеними цiнами.

на нових мiсцях. До того ж потрiбно було утримувати самi землевпорядкувальнi комiсiї, агрономiв, гiдротехнiкiв та iнших. Так, на Волинi у 1908 роцi на позики селянам для влаштування на хуторах було видiлено 39000 крб. i 25000 крб. безпозикових. На утримання землевпорядкувальних комiсiй по цiй губернiї – 140000 крб. Для запрошення 12 агрономiв потрiбно було видiлення ще 30000 крб. на рiк [161, 1909. - 6 мая]. Якщо проаналiзувати цi цифри, то можна побачити, що у порiвняннi з витратами на утримання комiсiй, сума допомоги селянам була майже в 2 рази меншою.

Хутори i вiдруби вiдводились селянам не тiльки на надiльнiй землi. Було створено спецiальний фонд помiщицьких i казенних земель, якi продавалися селянам на виплату за 55,5 рокiв через банк. Саме на цих землях землевпорядкувальнi комiсiї утворювали хутiрське i вiдрубне господарство. За повiдомленням газети "Киевлянин", в Уманському повiтi "производится ныне крупный опыт насаждения "хуторского хозяйства" – придбаний земельний маєток (бiльше 2 тисяч десятин) було розбито на дiлянки рiзної величини i розпродавалися селянам при умовi видiлення на хутори. На Подiллi у 1907 роцi на банкiвських землях було утворено 4584 хутори, у 1908 роцi – 3670 хуторiв; на казенних землях за цi 2 роки – 9926 хуторiв [87, 1908. - 28 июня; 161, 1909. - 9 июня].

При значному малоземеллi та безземеллi українських селян, у справах покращення землеволодiння iснувало декiлька варiантiв вирiшення цього питання. Одним з них була купiвля селянами землi. При дуже високих цiнах на землю через Селянський Банк, селяни намагалися купувати землю безпосередньо у помiщикiв. Але i тут при посередництвi у купiвлi земель землевпорядкувальнi комiсiї вимагали утворення на придбаних землях хуторiв. Аналiз даних про кiлькiсть купленої землi для розселення на хутори дуже важливий. Щоб покращити земельний устрiй хуторiв, селянам доводилося купувати землю. Так, у Бердичiвському повiтi кiлькiсть придбаної землi селянами коливалася в середньому вiд 5 до 6 десятин на хутiр, безземельнi селяни придбали в середньому по 3 десятини для видiлення на вiдруб [31, 1909. - 6 февраля].

корисною лише за певного мiнiмуму землi.

Закон вiд 9 листопада 1906 року дав можливiсть розвиватися капiталiзму у сiльському господарствi. Вiн закрiпив законодавчо те, що iснувало в Українi фактично – iндивiдуальне селянське господарство. Але непродуманiсть урядом заходiв по надiленню малоземельних i безземельних селян землею, насильницьке руйнування общини, i насильницьке ж видiлення на хутори та вiдруби мало в Українi свої негативнi наслiдки. Бiльшiсть селян, яка не мала матерiального зебезпечення хутiрського господарства поступово розорювалась. Малоземельнi селяни, якi не в змозi були придбати землю через Селянський Банк, змушенi були продавати тi землi, якi мали, i переселятися за Урал.

Однак, незважаючи на всi негаразди реформи, в Українi все-таки створився окремий прошарок заможних селян. Великими землевласниками вони не стали. Заможне селянство становило в Українi на 1911 рiк всього 7%. Але залишалась основна постать – середняцьке господарство. Саме воно складало найбiльшу групу. І саме вони протистояли прусському типу господарства, який обрав уряд пiсля революцiї 1905 року. О. Погребинський навiть називав цi середняцькi господарства "фермерськими елементами, якi розвивалися всупереч реформi".

Взагалi по Росiйськiй iмперiї видiлення з общини не отримало серед селян широкої пiдтримки. В першi роки реформи кiлькiсть селян, якi закрiплювали свої надiли у приватну власнiсть постiйно зростала, але на 1910 рiк ця кiлькiсть стала меншою. Якщо в Полтавськiй губернiї практично вдалося лiквiдувати общинне землеволодiння, то в центральних губернiях Росiї уряд зiткнувся з тим, що селяни, якi отримали у власнiсть невеликий надiл, були не в змозi прогодуватися з нього. Основним фактором невдалого впровадження реформи в бiльшостi губернiй Росiї було неврахування клiматичних, ландшафтних, демографiчних та iнших умов. В Українi хуторське та вiдрубне господарювання мало значний вiдсоток. За часiв з 1907 по 1914 роки в степових губернiях хутiрське та вiдрубне господарство склало 25%, в Харкiвськiй губернiї – до 20%, Чернiгiвськiй – 4,5% господарств [116, с. 139].

Основною проблемою царського уряду в створеннi хутiрського та вiдрубного господарства була недостатнiсть фiнансування. Це пiдкреслював у своїй промовi "О праве крестьян на выход из общины" на засiданнi Державної Ради 15 березня 1910 року i сам П. А. Столипiн. "Я, господа, не преувеличиваю значения закона 9 ноября. Я знаю, что без сопутствующих, упорно проводимых мероприятий по мелкому кредиту, по агрономической помощи, по просвещению духовному и светскому нас временно ждут и неудачи и разочарования…" [139, с. 139]. Грошей, якi були видiленi на реалiзацiю реформи, було явно недостатньо. Так, за пiдрахунками Державного контролю, мiнiмальна вартiсть облаштування одного господарства на хуторi складала вiд 250 до 500 крб. Мiнiстерство землеробства на всю європейську частину Росiї видiлило позик на загальну суму в 32,9 млн. крб., у той час як у країнi, за даними перепису, в 1905 роцi нараховувалося бiля 12 млн. селянських сiмей.

Хоча для здiйснення реформи було характерним примусове насадження хутiрської системи землеволодiння без врахування природних, географiчних, соцiально-психологiчних умов, вже на 1915 рiк бiльше 25% домогосподарств по всiй iмперiї заявили про свiй намiр вийти з общини.

Для здiйснення реформи урядом не було створено належної фiнансової та матерiальної бази i вона форсувалася чисто адмiнiстративними заходами. Як вiдомо, П. А. Столипiн вважав, що реформи можуть бути здiйсненi на протязi 15-20 рокiв. Однак, навiть Прусiї для переходу вiд общинного землеволодiння до хутiрської системи знадобилося 100 рокiв.

стояло збереження великого помiщицького землеволодiння, селянське малоземелля, недостатня фiнансова допомога уряду та багато iнших причин.

3. 2. Фiнансовi проблеми на шляху впровадження реформи

Банку. Але полiтика банку, направлена на пiдвищення цiн на помiщицькi землi, перекладання на покупцiв землi витрат, якi пов'язанi з управлiнням та утримання таких маєткiв, призводили до гальмування розпродажу помiщицьких земель через Селянський Банк.

Одним з наслiдкiв указу вiд 9 листопада 1906 року виявилося пожвавлення купiвлi-продажу землi. Самим законом було передбачено, що земля стає товаром i багато селян скористалися цим. Землi, якi видiлялися у приватну власнiсть, поступали на ринок. Бiдняки продавали свої надiли i перетворювалися на батракiв чи переселялися до Сибiру. Заможнi селяни скуповували надiли малоземельних селян i маєтки великих землевласникiв. Переважно цi операцiї вiдбувалися за допомогою Селянського Банку. Але оскiльки цiни банку на землю були занадто високими, то значна частина покупцiв намагалася купувати землю за власнi кошти, вдаючись до позик, якi видiляв банк. Однак ця сторона землевпорядкування майже не висвiтлювалася в лiтературi. Тогочасна преса часто друкувала данi про цi торговi операцiї, оскiльки саме вони давали реальну картину стану землевпорядкування. Купiвля-продаж землi в обхiд Селянського Банку дає яскравий портрет покупцiв землi, адже малоземельнi та безземельнi селяни часто не мали коштiв навiть для утримання власної сiм'ї, не кажучи вже про купiвлю землi. А звiдси можна зробити висновок, що основна частина покупцiв являла собою заможну частину селян, i тiльки у деяких винятках це були середняки.

Операцiї з землею, якi проходили повз Селянський банк, дають реальну картину цiни на землю, яка скуповувалась заможними селянами. Разом з проектом про видачу позик пiд заставу надiльної землi, з'явився проект, який дозволяв селянам продавати свою надiльну землю, яка вже називалася власною. Заможнi селяни намагалися не вдаватися до допомоги Селянського Банку при купiвлi землi у сiльської бiдноти, адже землi останнiх коштували набагато дешевше, нiж при купiвлi через банк панських маєткiв. Селяни, якi продавали свої землi, теж не вдавалися до послуг банку, тому бiльша частина земель сiльської бiдноти проходила повз банкiвську систему.

В табл. 3. 2. 1 наведенi телеграфнi звiти губернаторiв про продаж землi, закрiпленої в приватну власнiсть за указом вiд 9 листопада 1906 року та кiлькiсть покупцiв цих земель [198, ф. 442. - оп. 707. - од. зб. 371. - лл. 8-9].

Вiдомостi про продаж землi, укрiпленої за указом вiд 9 листопада 1906 року станом на 1 серпня 1908 року.

Губернiї
Кiлькiсть проданої землi, десятин
Сума,

крб.
Кiлькiсть осiб, якi придбали укрiпленi дiлянки

Катеринославська 2516 12941 1590

633 933 591

Полтавська 384 1209 301

Таврiйська 2962 8668 2151811,4 1291 та 5 товариств

797 3139 311397,7 650

Херсонська 2260 8780 1705

Чернiгiвська 401 1837 156238 538

Проаналiзувавши цi данi, було отримано середнiй результат проданої землi на одного покупця та її цiну, якi наведено в табл. 3. 2. 2.

Таблиця 3. 2. 2

Вiдомостi про середню кiлькiсть землеволодiння на 1 продавця, кiлькiсть придбаної землi 1 покупцем та її цiна.

Середня кiлькiсть землi, проданої 1 домогосподарем, десятин
Середня цiна 1 десятини, крб.
Середня кiлькiсть придбаної землi 1 покупцем

Катеринославська 5,1 115 8,1

Київська 1,5 172 1,6

Полтавська 3,1 154 4,0

2,9 248 6,7

3,9 99 4,8

3,9 101 5,1

4,5 85 3,4

Як бачимо, в найбiльш малоземельнiй губернiї продавали землю малоземельнi селяни (1,5 десятини на домогосподаря). Однак i кiлькiсть покупцiв була занадто великою для цiєї губернiї, в результатi на 1 покупця вийшло трохи бiльше нiж на 1 продавця. В усiх iнших губернiях кiлькiсть покупцiв закрiпленої селянами землi була меншою за кiлькiсть продавцiв. Середня ж цiна десятини тiльки у Таврiйськiй губернiї наближалася до цiни, яку платив Селянський банк. У всiх iнших губернiях середня цiна 1 десятини селянської землi коштувала набагато менше, нiж коштувала панська земля.

Кiлькiсть проданої селянами землi, яка була закрiплена у приватну власнiсть, наведена в табл. 3. 2. 3 [148, с. 18].

Таблиця 3. 2. 3

Продаж селянами землi, яка була закрiплена в приватну власнiсть з 1907 по 1911 роки

Губернiї Кiлькiсть проданої землi, десятин

2350 6295

Катеринославська 15600 65655

Київська 13993 21964

Подiльська 2477 3813

Полтавська 4341 8868

17607 55563

22472 71303

Чернiгiвська 2034 5947

селянський надiл землi, який продавали, коливався вiд 4,2 десятини в Катеринославськiй губернiї до 1,5 десятин в Подiльськiй та Київськiй губернiях. Але у будь-якому разi продавали приватну землю незаможнi селяни, оскiльки розмiр приватної землi, яка продавалася, не давав змоги влаштувати на нiй хутiр чи вiдруб.

Газети зазначають декiлька причин, за яких продавалася надiльна земля, закрiплена у приватну власнiсть. По-перше, продавали землю здебiльшого тi, хто фактично нею вже давно не користувався. Указ вiд 9 листопада 1906 року нагадав їм про їхнi права i вони, закрiпивши землю, продавали її майже за безцiнь. В основному це були мiськi жителi, у яких залишилися в селi клаптi землi. Як правило, такi надiли були невеликi – менше 2 десятин, i скуповувалися вони заможними селянами за дуже низькими цiнами. В Сумському повiтi Харкiвської губернiї такi надiли (близько 20) скупив мiсцевий купець за 125 крб. за надiл. На той час середня цiна десятини в цiй мiсцевостi складала 300-400 крб. за десятину [161, 1909. - 18 февраля, 5 марта]. Мiськi робiтники, ремiсники пiсля виходу у свiт указу про закрiплення землi у приватну власнiсть, скористалися цим, щоб остаточно розв'язатися зi своїм господарством.

Іншою причиною продажу землi було переселення. До виходу у свiт указу вiд 9 листопада 1906 року, селяни, якi переселялися до Сибиру, повиннi були залишити свої надiли на користь общини. Однак цей указ змiнив юридичний статус переселенцiв i вони отримали змогу, закрiпивши свої надiли у приватну власнiсть, продавати їх. Малоземельнi селяни, закрiпивши свої мiзернi надiли, тут же продавали їх, щоб мати грошi на переселення до Сибiру, зазначається в дописi власного кореспондента газети "Слово". Землi переселенцiв коштували дуже дешево (бiля 90 крб. за десятину). Цi землi також скуповувалися заможними селянами [186, 1909. - 1 марта]. Так, наприклад, у Херсонськiй губернiї цiна на землю у 1908 роцi складала не менше 150-175 крб. за десятину, а найкращi землi – навiть 200-250 крб. за десятину. Цiни ж на видiленi у приватну власнiсть землi становили не бiльше 50-60 крб. за десятину [154, 1908. - 3 июня].

Ринковi цiни на землю по губернiях України та цiни на надiльну селянську землю наведенi в табл. 3. 2. 4 [148, с. 19].

Таблиця 3. 2. 4

Порiвняльнi ринковi цiни на землю i цiни на надiльнi землi селян в 1909 роцi.

Губернiї Вiдсоток цiни надiльної до ринкової

Волинська 125 121 96,8

Катеринославська 202 122 60,4

Київська 224 196 87,4

192 165 85,9

Полтавська 217 132 60,3

206 88 42,7

Херсонська 200 102 51

Чернiгiвська 146 79 54,1

Як видно з наведених даних, найбiльш наближеною до ринкової цiни, була цiна на селянську землю у Волинськiй, Київськiй та Подiльськiй губернiях. В тих же губернiях, якi найменше потерпали вiд селянського малоземелля, селянська земля коштувала майже вдвiчi дешевше за ринкову цiну – Катеринославська та Полтавська губернiї – 60,4% вiд ринкової цiни, Херсонська – 51%, Чернiгiвська – 54,1%.

щоб завчасно переселитися. Цим i скористалися заможнi селяни. По-друге, самi ж покупцi свiдомо занижували землi односельцiв, пропонуючи низькi цiни i змушуючи продавцiв вiддавати свої землi вiд 50 до 150 крб. за десятину. Інодi сiльськi громади знижували цiни на землю небажанням видiляти до одного мiсця землi тих, хто їх продавав. А оскiльки на черезсмужнi дiлянки банк давав дуже маленькi позики, заможнi покупцi знижували цiни, мотивуючи це тим, що платять готiвкою [154, 1908. - 11 октября].

цiну [161, 1908. - 13 сентября; 1909. - 10 февраля]. У той же час цiни на панськi землi продовжували зростати як за допомогою Селянського банку, так i завдяки недостатностi земельного фонду взагалi.

"Рада" в статтi А-ко "Землеустройство" чи "Землеразстройство"?". Так, за 1908 рiк в Олександiрвському повiтi продавцiв надiльної землi було 548 чоловiк, а покупцiв всього тiльки 386. Це вказує на концентрацiю надiльної землi в одних руках. Один селянин скупив по 6 купчим 25,5 десятини, iнший по 9 купчим – 41 десятину, ще один селянин по 13 угодам скупив за 1908 рiк 53 десятини. Далi газета наводить данi про тих 386 чоловiк, якi придбали в 1908 роцi надiльнi землi у Олександрiвському повiтi, якi представленi в табл. 3. 2. 5 [161, 1909. - 10 июля].

Таблиця 3. 2. 5

Кiлькiсть покупцiв i загальна кiлькiсть придбаної ними землi в Олександрiвському повiтi у 1908 роцi.

Кiлькiсть купленої надiльної землi на 1 господаря Кiлькiсть покупцiв Кiлькiсть купленої землi разом (десятин)

2 1,3

26 32,8

Вiд 2 до 3 десятин 67 145

38 118,7

64 281,4

Вiд 5 до 10 десятин 135 844,8

Вiд 10 до 15 десятин 32 366,8

11 180

Вiд 20 до 30 десятин 9 220,1

2 94,2

Разом 386 2285,1

На жаль газета не дає повiдомлень про кiлькiсть власної землi цих 386 покупцiв. Однак, за наведеними даними можна зробити висновки, що основна маса покупцiв придбала вiд 5 до 10 десятин, що достатньо для створення повноцiнного хутiрського господарства.

Зовсiм iнший характер носили операцiї з помiщицькою землею. Тут теж заможний селянин намагався купувати землю не через Селянський Банк, а власне у помiщикiв, оскiльки таким чином земля коштувала дешевше. Однак на вiдмiну вiд надiльних земель, цiни на панську землю зростали. Найбiльше це стало помiтно пiсля прийняття указу вiд 9 листопада 1906 року. У порiвняннi з передреволюцiйними роками i 1905 роком, коли помiщики, наляканi революцiйними подiями, намагалися дешевше продати свою землю, з виходом указу вiд 9 листопада 1906 року вони навiть без допомоги Селянського Банку почали пiдвищувати цiни на землю, усвiдомлюючи земельний голод селян. Так, помiщики Єлiсаветського повiту Костирько та Хатунцов продали селянам землю в середньому по 250 крб. за десятину, помiщик Херсонського повiту Аркас – по 240 крб. за десятину, в Павлоградському повiтi граф Воронцов-Дашков продав по 4 десятини тим селянам, якi були в нього крiпаками, i цiну визначив по 200 крб. за десятину, у Черкаському повiтi селяни купили у помiщика землю по 213 крб. за десятину, а на Подiллi помiщики визначали цiну вiд 200 до 260 крб. за десятину [161, 1906. - 23 вересня; 5, 18, 20 жовтня; 17, 19 листопада].

Зростання цiн на землю по губернiях України

Губернiї
1905 рiк

1909 рiк

крб./дес.
Змiна цiни у вiдсотках

Херсонська 197 200 +1,5

Катеринославська 161 202 +25,4

Волинська 99 125 +26,2

219 197 -10

161 227 +39,1

Чернiгiвська 114 146 +28

168 206 +22,6

182 217 +19,2

Як бачимо, цiни на землю у всiх губернiях України мали тенденцiю до зростання. В деяких губернiях цiна на землю пiдвищувалась аж до 40% (у Київськiй губернiї). Трохи менше зросла цiна в iнших губернiях – вiд 20 до 25-26%. Єдиний виняток становила Подiльська губернiя, в якiй малоземелля було ненадто гострим, а переселення з цiєї губернiї значно зросло пiсля початку аграрної реформи.

Ще одна з причин, за якою помiщицькi землi купувалися селянами не через банк – свiдоме завищення цiн на панську землю самим банком. Пiд час революцiйних подiй 1905 року, коли селяни сподiвалися отримати землю безкоштовно, вони вiдмовлялися її купувати. Селянський банк користувався цим. І в 1906 роцi, наприклад, банком було куплено у помiщика Конотопського повiту В. К. Тарновського 800 десятин землi за 303 крб. за десятину. Цю ж землю помiщик напередоднi погоджувався продати селянам приблизно за 200 крб. за десятину [161, 1908. - 5 марта]. Отже, деяким чином селяни самi були однiєю з причин, яка давала змогу Селянському банку свiдомо пiдвищувати цiни на землю. Однак, якщо зважити на цiну помiщицької землi, то стає зрозумiлим, що дуже мало селян могли собi дозволити купувати землю безпосередньо у помiщикiв, не вдаючись до банкiвського кредиту. Навiть заможнi селяни неохоче користувалися послугами Селянського банку [57, с. 17].

Таким чином, закон про закрiплення землi у приватну власнiсть хоч i надавав селянам право купувати помiщицькi землi, однак не вирiшував основної проблеми селянського малоземелля, оскiльки не торкався основної причини цього малоземелля – великих помiщицьких латифундiй. Дуже часто помiщики, якi продавали свою землю за тих чи iнших причин без посередництва банку, самi встановлювали цiни на землю. Особливо це спостерiгалося у тих губернiях, в яких найбiльш гостро стояло питання селянського малоземелля. Так, у Павлоградському повiтi помiщиця Шаврова пропонувала селянам свою землю за 225 крб., селяни ж давали тiльки по 200 крб. за десятину [161, 1906. - 7 жовтня]. Селяни всiляко намагалися купувати землю не через Селянський банк, оскiльки таким чином земля коштувала хоч i не набагато, але все одно дешевше. Це зазначали навiть офiцiйнi органи. Наприклад, у тому ж Павлоградському повiтi на земському зiбраннi ухвалили постанову про те, що цiна на землю, на якiй зiйдуться селяни з продавцями-помiщиками, була б обов'язковою i для Селянського банку [44, 1906. - 24 февраля]. Якщо взяти до уваги дату цiєї постанови (лютий 1906 року), то можна зробити висновок про те, наскiльки дорожчою була цiна на землю через банк ще у той час, коли помiщики намагалися скорiше продати свою землю у зв'язку з революцiйними подiями 1905 року.

Керiвництво Селянського банку було дуже занепокоєне операцiями з землею, якi проходили повз банк. Селянський банк навiть органiзував видачу позик при закупiвлi селянами земель безпосередньо вiд приватних власникiв. Цей захiд приймався з тою метою, щоб хоча б посередньо примусити селян купувати землю через банк, який буде полегшувати умови придбання землi [154, 1908. - 16 мая]. Оскiльки селянам часто доводилося брати позики через Селянський Банк для купiвлi землi у помiщикiв, то Банк зосередив у своїх руках посередницькi угоди на купiвлю селянами землi безпосередньо у помiщикiв. Так, за перiод з 1906 по 1909 роки селяни купили у великих землевласникiв за допомогою Селянського Банку: в Катеринославськiй губернiї – 69433 десятини, Київськiй – 34768 десятин, Подiльськiй – 33376 десятин, Полтавськiй – 40001 десятину, Харкiвськiй – 69958 десятин, Херсонськiй – 45221 десятину, Чернiгiвськiй – 45439 десятин [148, с. 24]. Отже, за три роки столипiнської реформи селяни купили власне у помiщикiв за допомогою Селянського Банку майже стiльки ж землi, скiльки вони купили безпосередньо у самого Селянського Банку.

нової аграрної полiтики – дiяльностi Селянського Поземельного банку – можна зазначити, що вся полiтика уряду була направлена не на вирiшення питання малоземелля селян, а навпаки, на захист великого помiщицького землеволодiння. Все було зроблено для того, щоб навiть середньо забезпеченi селяни не мали змоги скуповувати панськi маєтки за бiльш-менш прийнятну цiну. Навпаки, уряд вдався до таких заходiв, якi були спрямованi на пiдвищення цiн на панськi землi. Взагалi всi заходи уряду були спрямованi перш за все на те, щоб помiщицька земля найменше потрапляла до рук незаможних селян. Ставка робилася "на заможного" селянина. А оскiльки готiвковi грошi були тiльки у останнiх, то звiдси випливає, що найбiльша кiлькiсть покупцiв складалася саме iз заможних селян i тiльки у крайнiх випадках з селянських товариств.

напiвкрiпацьке землеволодiння.

були превiлейоване дворянське землеволодiння та засилля у ньому дворянських латифундiй. Обидва банки, Селянський Поземельний та Державний Дворянський Земельний, виникли на початку 80-х рокiв ХІХ столiття. Якщо дiяльнiсть Дворянського банку з самого початку була спрямована на пiдтримку помiсного землеволодiння, то дiяльнiсть Селянського банку за своєю назвою покликана була розвивати селянське господарство, але насправдi його дiяльнiсть була дуже далекою вiд цього розвитку. З самого початку iснування Селянського банку, тобто з 7 квiтня 1883 року, банк не зробив нiчого без того, щоб “на перше мiсце не ставити iнтереси помiщикiв”, зазначає С. Д., автор статтi "Селянський чи помiщицький банк?" в газетi "Рада" [161, 1907. - 24 липня]. Про це свiдчить вся дiяльнiсть банку як напередоднi так i за часiв столипiнської реформи. Як вiдомо, дiяльнiсть цього банку проводилася в трьох напрямках:

1) купiвля помiщицьких земель;

2) продаж цих земель селянам;

Далi на конкретних прикладах ми побачимо, чи насправдi банком виконувалися всi три напрямки дiяльностi i яким чином банк допомагав селянам у вирiшеннi питання малоземелля та безземелля.

Повертаючись до перших рокiв дiяльностi Селянського банку, можна зазначити, що до кiнця ХІХ столiття операцiї iз землею були незначними. Кредит, який видавався банком покупцям землi, був вкрай невигiдним для останнiх. За позики стягувався великий вiдсоток – вiд 7,5 до 8,5 % на рiк [146, с. 93]. Вже в цей перiод дiяльностi Селянський банк використовував “земельний голод” селянства, намагався пiдтримувати той рiвень цiн на землю, який був вигiдним для помiщикiв. І щоб полегшити продаж землi помiщиками, уряд з 1897 року дозволив Селянському банку придбати помiщицьку землю за рахунок власних капiталiв, для подальшого її продажу селянам.

За повiдомленням газети “Свiтова зiрниця”, за перiод вiд листопада 1895 до листопада 1905 року Селянський банк купив за власнi кошти 935513 десятин землi за 65448782 крб. (середня цiна десятини – 70 крб.) [174, 1906. - 3 серпня]. Взагалi банк, використовуючи гостру потребу селян у землi, завжди пiднiмав цiни на землю. І до революцiї 1905 року цiна на землю була дуже завищена банком. Так, 1896 року середня цiна банку за землю була 50 крб. за десятину, 1900 року – 80 крб. за десятину, 1903 року - 109 крб. за десятину, а у 1904 – 112 крб. за десятину. По окремих губернiях цiна на землю була далеко бiльша [161, 1906. - 8 жовтня].

вдався до законiв, якi б полегшували дiяльнiсть Селянського банку у земельних справах дворян. Так, у травнi 1906 року царським указом було дозволено Селянському банку приймати на себе борги по землях, якi закладенi у Державному Дворянському та акцiонерних земельних банках. 12 серпня 1906 року був виданий указ про передачу Селянському банку для продажу селянам казенних, удiльних, церковних, монастирських земель [87, 1906. - 14 мая; 174, 1906. - 24 серпня]. Пiсля революцiйних подiй та виступiв селян значно збiльшилася кiлькiсть помiщикiв, якi вирiшили розпродати свої маєтки. В зв'язку з цим, царський уряд змушений був видати новий указ вiд 15 листопада 1906 року, який мав на метi прискорити розпродаж помiщицьких земель банком, а також сприяти розвитку хутiрського господарства. Цим законом розширювалися позиковi операцiї Селянського банку, якому надавалося право видавати позики не тiльки пiд заставу купленої селянами, але й надiльної землi. Такого роду позики видавалися не тiльки для придбання при посередництвi банку помiщицької землi, але й на витрати, якi були пов'язанi з переходом вiд общинного землекористування до вiдрубного чи хутiрського господарства. Таким чином, Селянський банк повинен був сприяти руйнуванню общини, насадженню хутiрського та вiдрубного господарства.

Уряд надавав великого значення дiяльностi Селянського Поземельного Банку в роки аграрної реформи. Сам П. А. Столипiн наголошував на центральнiй ролi Банку у справах докорiнного реформування селянського землеустрою. "Способ устранения острого малоземелья главное управление видит в льготной, соответствующей ценности покупаемого и платежным способностям приобретателя, продаже земель землевладельцев. Для этой цели в распоряжении правительства имеется, согласно указам 12 и 27 августа 1906 года, 9 млн. десятин и купленные с 3 ноября 1905 года Крестьянским Банком свыше 2 млн. десятин. Но для успеха дела увеличение крестьянского землепользования надлежит связать с улучшением форм землепользования, для чего необходимы меры поощрения и главным образом кредит. Главное управление намерено идти в этом деле путем широкого развития и организации кредита земельного, мелиоративного, переселенческого" [139, с. 88].

Пiсля впровадження цих указiв дiяльнiсть Селянського Поземельного Банку досить пожвавилася. Зi звiтiв банку вiдносно купiвель помiщицької землi видно, що самi помiщики, наляканi революцiйними подiями, почали продавати свої землi через Селянський Банк. Але кiлькiсть землi, яку пропонували помiщики для продажу, складала лише незначну частину, яка потрiбна була для задоволення мiльйонiв малоземельних та безземельних селян. Як зазначав П. А. в газетi "Рада" у статтi "До справоздания Селянського банку за 1906 рiк", головною метою iснування банку була пiдтримка дворян-помiщикiв. Надзвичайно висока оцiнка приватних земель, якi були купленi банком у 1906 роцi, коли помiщики пiд впливом аграрних виступiв селян панiчно почали продавати свої землi, повинна була б бути нижчою, анiж у попереднi роки. У дiяльностi банку можна побачити, що середня цiна десятини землi в цьому ж роцi перевищувала на 38 крб. середню цiну попереднього десятирiччя i на 8 крб. – середню цiну 1905 року. В окремих випадках рiзниця в цiнах мiж попереднiми роками i 1906 роком доходила до дивовижних розмiрiв. Так, маєток Попандопуло в 1904 роцi було оцiнено по 125 крб за десятину, а в 1906 роцi – по 225 крб. за десятину, маєток Римського-Корсакова вiдповiдно по 119 i 210 крб. за десятину, таку саму метаморфозу проведено було i з маєтком Орловського на Подiллi – 181 i 234 крб. за десятину вiдповiдно [161, 1909. - 10 января].

Основна маса земельного фонду Селянського банку створювалася з маєткiв, якi були йому проданi помiщиками головним чином у роки та одразу пiсля революцiї 1905-1907 рр. Виступаючи у якостi захисника iнтересiв великих землевласникiв, банк не тiльки не скористався випадком для покупки земель за бiльш дешевими цiнами, але й сам свiдомо пiдвищував цiни за маєтки. На пiдтвердження такої полiтики банку у пресi приводилося багато прикладiв. Так, в 1904 роцi, коли покупцiв на землю було багато, банк платив у середньому по 108 крб., а в окремих випадках вiд 119 до 181 крб. за десятину. А вже в 1906 роцi, коли аграрнi виступи змусили помiщикiв продавати свої землi, а селяни сподiвалися, що Державна Дума вiддасть землю безкоштовно, банк пiднiмав цiни у середньому на 3 крб., а в окремих випадках вiд 53 до 72 крб. за десятину [161, 1907. - 24 липня]. На основi звiту про дiяльнiсть Селянського банку в газетi "Киевлянин" робиться висновок, що з листопада 1905 року по травень 1907 року банком було куплено найбiльшу кiлькiсть землi в тих губернiях, в яких у 1906 роцi виявилася земельна потреба, а також i тих, де аграрнi руйнування виявилися у найбiльшiй мiрi [87, 1907. - 10 марта]. Навмисне пiдвищення цiн на помiщицькi землi особливо помiтно, якщо порiвняти їх з банкiвськими цiнами на землi iнших продавцiв. Так, купецтву банк платив за 1 десятину в середньому 118 крб, мiщанам – 113 крб., селянам – 64 крб. [179, с. 210].

Розглядаючи дiяльнiсть Селянського банку у справах придбання земель за власний кошт для подальшого її продажу селянам, можна побачити, що банк вiдiгравав роль провiдника нової аграрної полiтики, забезпечуючи вигiдний продаж помiщицької землi. Штучно пiдвищуючи цiни на помiщицьку землю, банк накопичував земельнi запаси у розрахунку збути їх iз зиском пiсля спаду революцiї. Але провести цю полiтику Селянський банк змiг тiльки частково. Розпродати скупленi землi вiн так i не встиг до самого кiнця свого iснування. В Українi в розпорядження Селянського банку за перiод з 1 сiчня 1906 року по 1 травня 1910 року знаходилося 663479 десятин землi, з яких 505212 десятин було куплено у помiщикiв. За перiод з 1907 року по 1 червня 1910 року банк продав селянам тiльки 460550 десятин землi [71, с. 495].

Пiдвищення цiни на землю Селянським Поземельним Банком при купiвлi-продажу представлено в табл. 3. 2. 7 [148, с. 24].

Таблиця 3. 2. 7

Закупiвельнi цiни на землю та продажна банкiвська цiна по губернiях України

Губернiї

Купiвельна цiна банку, крб./дес.

Продажна цiна Банку, крб./дес.
На який вiдсоток продажна цiна перевищувала купiвельну

153 158 3,2

Київська 169 221 30,7

Полтавська 205 221 7,8

Подiльська 214 241 12,6

Харкiвська 166 202 21,6

Херсонська 179 189 5,5

Чернiгiвська 157 189 20,3

сам Селянський Банк.

Для того, щоб краще уявити картину дiяльностi Селянського банку вiдносно купiвлi приватновласницьких земель та перепродажу їх селянам i того зиску, який мав уряд вiд такої дiяльностi банку, наведемо деякi данi, надрукованi в газетах по українських вiддiленнях Селянського банку. Так, Полтавським вiддiленням Селянського банку в 1906 роцi купувалися маєтки за цiнами вiд 200 до 230 крб. за десятину; Херсонським вiддiленням – вiд 200 до 240 крб. за десятину; Таврiйським вiддiленням – приблизно 170 крб. за десятину; у 1907 роцi в Українi банком були придбанi маєтки в середньому за 110 крб. за десятину [161, 1906. - 15 жовтня, 26 листопада; 1908. - 31 июля; 174, 1906 - 28 вересня; 39, 1906. - 1 серпня; 154, 1908. - 19 января, 2 апреля]. Цiни на землю на територiї України коливаливалися в залежностi вiд рiвня попиту серед селян. Але не зважаючи на це, Селянський банк i пiсля революцiї 1905-1907 рокiв, продовжував завищувати цiни на землю, яку купував у великих землевласникiв. Середня цiна землi, придбаної Селянським банком за власнi кошти в Українi на основi даних газети "Рада", представлена у табл. 3. 2. 8 [161, 1909. - 12 февраля].

Кiлькiсть придбаної Селянським банком землi за власнi кошти та її середня цiна по окремих губернiях України в перiод з 15 грудня 1908 року до 1 сiчня 1909 року.

Губернiї Кiлькiсть маєткiв Кiлькiсть десятин Сплачено Середня цiна 1 десятини

Волинська 7 835 104050 125

1 620 102600 165

Подiльська 4 1180 246850 209

Полтавська 1 351 60500 172

1 206 31500 153

14 3192 545500 171

Простий розрахунок показує, що найменша цiна на землю платилася банком в тих губернiях, де потреба селян в землi була не дуже гострою, i навпаки, в таких губернiях як Подiльська та Полтавська, якi найбiльше потерпали вiд селянського малоземелля, вiдповiдно i цiна на землю в середньому перевищувала цiни iнших губернiй. Навiть у межах однiєї губернiї цiна на банкiвськi землi, купленi селянами, коливалася у великих розмiрах. За даними рапорта члена Київської повiтової землевпорядкувальної комiсiї у Київськiй губернiї, цiна банкiвських земель у повiтах коливалася. Так, у Димерському повiтi вiд 75 до 210 крб. за десятину; у Баришевському – 130-440 крб. за десятину, Бiлогородському – 130-450 крб. за десятину i т. д. [198, ф. 442. - оп. 709. - од. зб. 190. - лл. 41-43].

землi i середня цiна на неї на протязi з 15 листопада 1908 року по 1 сiчня 1909 року представлена в табл. 3. 2. 9 [161, 1909, - 17 января, 12, 28 февраля].

Таблиця 3. 2. 9

Кiлькiсть землi та її цiна, придбанi селянами з фонду Селянського банку в перiод з 15 листопада 1908 року до 1 сiчня 1909 року.

Губернiї Кiлькiсть покупцiв Кiлькiсть десятин купленої землi Цiна купленої землi Середня цiна 1 десятини

1765 7342 1907845 260

Подiльська 2772 14282 3802632 266

Полтавська 145 212 44577 210

272 670 157199 235

Всього 4954 22506 5912253 263

була дуже значною. За цей час вона складала (без даних по Подiльський губернiї, наведених в газетi за 11 мiсяцiв 1908 року) – 2182 покупцiв, якi придбали 8224 десятини. Середня цiна 1 десятини складала 263 крб. На одного покупця приходилося в середньому 3,8 десятини. Для селянина, який часто не мав грошей навiть для того, щоб прогодувати сiм'ю, заплатити за клаптик землi менший нiж 4 десятини майже одну тисячу карбованцiв, не було можливостi. Отже, можна вважати, що землю у Селянського банку купували заможнi селяни. До того ж цiна на банкiвськi землi постiйно зростала. За вищевказанi пiвтора мiсяцi у Чернiгiвськiй губернiї середня цiна десятини зросла з 182 крб. до 337 крб. Однак i кiлькiсть покупцiв за цей же час зменшилася. За 182 крб. купили землю 249 чоловiк, а вже за 337 крб. – тiльки 7. Це ще раз пiдтверджує, що покупцями банкiвських земель були заможнi селяни.

Те, що землю купували виключно заможнi селяни, а не безземельнi, але i навiть не малоземельнi, свiдчать i данi про клiєнтуру Селянського банку. Так, наприклад, нi в однiй банкiвськiй публiкацiї не було даних, що його клiєнти в Українi мали менше, нiж по 0,8 десятини на одну душу чоловiчої статi, або по 2,8 десятини на двiр (рахуючи по 3 душi чоловiчої статi в селянськiй сiм'ї). Ця мiнiмальна норма найчастiше зустрiчається серед клiєнтiв Київської, Полтавської, Подiльської губернiй, де земельна нужда вiдчувається надто гостро. Однак в iнших українських губернiях банкiвськi клiєнти мали здебiльшого по 1-3 десятини на душу чоловiчої статi, або по 3-8,7 десятин на селянський двiр [161, 1908. - 19 сентября].

Розподiл покупцiв банкiвських земель за категорiями власного землеволодiння наведено в табл. 3. 2. 10 [148, с. 27].

Таблиця 3. 2. 10

Розподiл покупцiв банкiвських земель в Українi за категорiями землеволодiння в 1911 роцi.

Загальна кiлькiсть купленої землi

Безземе-льнi До 6 десятин Вiд 6 до 15 дес.

Правобережний 49325 20,8 60,6 16,4 2,2

Лiвобережний 23410 27,4 70,1 2,4 0,1

Степовий 87384 45,5 43,4 9,6 1,5

Найбiльше купували землю селяни, якi мали до 6 десятин власної землi, тi, хто мав вiд 6 до 15 десятин (тобто середняки) складали набагато менший вiдсоток. Заможнi селяни складали незначний вiдсоток покупцiв банкiвських земель, оскiльки саме вони мали змогу купувати землю власне у помiщикiв, не вдаючись до банкiвських послуг.

Селяни намагалися купувати не тi землi, якi скуповував банк у помiщикiв, насамперед тому, що, по-перше, у помiщикiв було скуплено багато землi, яка була непридатна для землеробства, по-друге, через невiдповiднiсть банкiвських цiн реальнiй цiнi землi. Вдаючись до позик Селянського банку, вони намагалися купувати землi у приватних власникiв. Для порiвняння кiлькостi покупцiв та цiни десятини вiзьмемо данi за той же перiод, за який наводилися данi при розглядi кiлькостi покупцiв та цiни десятини землi, придбаної у Селянського банку, тобто з 15 листопада 1908 року по 1 сiчня 1909 року [161, 1909. - 17 января, 12, 28 февраля], якi наведенi у табл. 3. 2. 11.

Таблиця 3. 2. 11

Кiлькiсть землi та її цiна, придбанi селянами у приватних власникiв за допомогою Селянського банку в перiод з 15 листопада до 1 грудня 1908 року.

Губернiї Цiна купленої землi, крб.

Волинська 603 1689 183

356 3534 747210 211

354 788 78906 100

Подiльська 1017 1642 411474 251

Полтавська 772 3319 257

778 4397 986117 224

Херсонська 487 3653 840761 230

Чернiгiвська 1100 3685 643401 175

Всього 5467 22707 4870721 215

Отже, як бачимо, кiлькiсть покупок землi у приватних власникiв бiльша нiж, з фондiв Селянського банку. До того ж i середня цiна однiєї десятини також менша, нiж при купiвлi з фондiв банку. Все це свiдчить про ту роль Селянського банку, яку на неї покладав царський уряд. А саме: пiдтримання достатньо високих цiн на панську землю, намагання перешкоджати переходу приватновласницьких земель до рук селянства. Однак банк не мiг протистояти руйнуванню великого помiщицького землеволодiння. Помiщики пiсля революцiйних подiй 1905-1907 рокiв, побоюючись нових виступiв селян, намагалися якимось чином зберегти своє становище i тому йшли назустрiч селяниновi у його прагненнi отримати землю. І все-таки розпродаж помiщицьких земель на мав такого широкого масштабу, щоб якось полiпшити земельний голод в багатьох українських губернiях. Тi, хто пропонував землю, поступали розважливо, адже земельнi цiни були достатньо високими. Однак, кiлькiсть землi, яка була куплена у приватних власникiв за допомогою Селянського банку, не завжди залишалася в руках у селянства, оскiльки банк суворо слiдкував за погашенням боргiв за куплену землю. До того ж, сподiвання селян отримати допомогу банку на купiвлю землi часто були марними.

Закон 5 липня 1912 року, який замiнив указ 15 листопада 1906 року про видачу Селянським банком позик пiд заставу надiльних земель дозволив видавати позики у розмiрi 60-90% оцiнки закладеної землi. Як зазначає iсторик С. М. Сидельников, цей закон дозволив видачу позик пiд надiльнi землi не тiльки спадковим власникам для сплати за надiли, якi залишають пересельцi, але й селянам, якi придбали цю землю. З 23 серпня 1914 року у зв'язку з початком першої свiтової вiйни позики, якi видавалися Селянським банком по усiх видах покупок, були зниженi на 10% [179, с. 208].

Для прикладу вiзьмемо данi Селянського банку про кiлькiсть купленої селянами землi i отримання ними позик вiд банку за перiод з 1 вересня по 15 жовтня 1908 року, наведенi газетою "Рада", якi представленi в табл. 3. 2. 12 [161, 1908. - 15, 29 октября, 26 ноября].

Таблиця 3. 2. 12

Губернiї

Кiлькiсть десятин купленої землi Цiна придбаної землi, крб. Середня цiна 1 десятини Позика банку, крб.

Волинська 557 1846 179 217900

546 5050 968099 192 730900

Київська 593 1552 426099 275 289650

Подiльська 204 470 246 74300

Полтавська 485 2085 260 389500

Таврiйська 36 780 177560 228 112100

Харкiвська 630 2683 525302 196 374300

Херсонська 615 5212 1101226 211

441 1285 244034 190

Всього 4107 20963 4429583 220 3073419

десятини склала 220 крб., а банк надав позики в середньому по 147 крб. на десятину. Отже, на придбану землю в 5 десятин селяни змушенi були платити 365 карбованцiв. Навiть при допомозi банку, сплатити таку суму малоземельному або безземельному селяниновi було дуже важко. Однак селяни, не втрачаючи надiї на покращення свого становища, вдавалися до позик банку. Бiльшiсть покупцiв банку складали в основному заможнi селяни. Але чималу кiлькiсть покупцiв землi складали i малоземельнi селяни.

позику. Ось деякi данi про позики Селянського банку покупникам землi. З листопада 1905 року по вересень 1906 року Селянський банк допомiг купити селянам у приватних власникiв 517800 десятин землi, за яку селяни заплатили 68 млн. крб. Банк позичив на цю покупку 52,5 млн. крб. Отже селянам довелося сплатити 15,5 млн. крб., тобто по 30 крб. за десятину [174, 1906. - 7 вересня]. З сiчня по квiтень 1908 року в Українi селяни купили у помiщикiв за допомогою Селянського банку 65099 десятин землi. За цю землю селяни сплатили по 206 крб 33 коп. за десятину, пiд заставу цiєї землi банк дав по 162 крб. 17 коп. за десятину, а 44 крб. 16 коп., бiльш нiж 1/5 частину, селяни доплачували помiщикам. По окремих губернiях ця земля була розподiлена так: Волинська – 1840 дес.; Катеринославська – 13145 дес.; Київська – 5321 дес.; Подiльська – 6790 дес.; Полтавська – 4422 дес.; Харкiвська – 6220 дес.; Херсонська – 2425 дес.; Чернiгiвська – 6708 дес. За цей самий час селяни України купили з фондiв Селянського банку тiльки 1448 десятин землi [186, 1908. - 29 июня]. Звичайно, що цiна цiєї землi була не однакова по окремих губернiях i коливалася в Чернiгiвськiй вiд 58 крб. за десятину до малоземельної Київської по 372 крб. за десятину.

Керуючись намiченими урядом заходами у створеннi селянського землеволодiння, банк проводив старанний вiдбiр серед покупцiв. Якщо у 1906-1908 роках бiльша частина банкiвських земель була придбана товариствами та громадами, то у 1909 роцi стає переважним продаж у одноосiбну власнiсть. Як вiдомо, основний склад общини пiсля указу вiд 9 листопада складали малоземельнi селяни. Вони мали змогу купити землю тiльки у складi общини. Це пiдтверджую данi, якi наведенi в табл. 3. 2. 13 [161, 1907. - 30 октября].

Таблиця 3. 2. 13

Середня забезпеченiсть землею покупцiв та придбання ними землi з допомогою Селянського банку за перiод з 15 вересня по 1 жовтня 1907 року.

Кiлькiсть угод Кiлькiсть господарств Душ чоловiчої статi Купують землi, дес. Загальна цiна, крб. Цiна 1 дес., крб. Дозволена позика, крб.

Волинська 2 75 200 0,4 119 32500 273 20200

Катеринославська 1 16 61 1,7 109 21800 20 19600

Київська 2 196 528 0,9 765 216834 283 170450

Подiльська 1 28 65 1,2 28 6875 245 3000

5 37 112 0,8 214 58020 271 43250

Таврiйська 1 32 122 2,6 272 61200 225 43900

6 799 2591 1,3 889 287688 324 225609

Чернiгiвська 20 176 538 1,7 504 90282 177 66600

Як бачимо, найменша забезпеченiсть землею сiльських общин була в тих губернiях, якi завжди страждали вiд селянського малоземелля – Київська, Волинська, Полтавська та iншi. До того ж i цiна на землю в цих губернiях в середньому найвища. Що стосується позик банку, то вони складали в деяких губернiях навiть менше половини цiни придбаної землi – в Подiльськiй губернiї селяни змушенi були доплатити до позики в 3000 крб. ще 3875 крб. власних грошей. Нiкопольська сiльська громада (Катеринославської губернiї) придбала за допомогою банку у помiщицi Синельникової 3 тис. десятин землi. по 225 крб. за десятину. Селянський банк дав позику по 180 крб. за десятину. 45 крб. за десятину селяни повиннi були заплатити помiщицi з власних коштiв.

Селянський Банк взагалi намагався мати справу з одноосiбними покупцями, а не з сiльськими громадами. Вiдсоток збiльшення кiлькостi окремих господарств до загальної кiлькостi покупцiв банкiвської землi наведений в табл. 3. 2. 14 [148, с. 26].

Збiльшення кiлькостi окремих покупцiв до загальної кiлькостi покупцiв банкiвських земель по губернiях України (у процентному вiдношеннi)

Губернiї 1908 рiк 1909 рiк 1910 рiк 1911 рiк

Катеринославська 29,7 38,8 66,4 50,7

27,6 23,1 69,5 90

Полтавська 57,6 80,2 90,5 83,5

Подiльська 4,5 64,5 81,4 98,7

Харкiвська 18,9 68,7 73,1 93,5

5,9 61 87 89,3

29,1 53,5 69,9 83,2

Як видно з наведених даних, iснувала постiйна тенденцiя до зростання кiлькостi приватних покупцiв банкiвських земель в кожнiй губернiї України.

Землевпорядкувальна полiтика банку ставила у надто важке становище масу селян, якi залишилися в общинi. Звичайно, помiщицькi землi, якi переходили до банку, ранiше орендувалися селянами невеликими дiлянками, по 1-2 десятинi, i хоча й на кабальних умовах, але ними користувалися бiльш чи менш значнi групи селян, а вигони та пасовиська орендувалися цiлими сiльськими товариствами. Пiсля покупки банком, цi землi переходили до невеликої групи покупцiв. Основна маса селян часто втрачала такi угiддя, без яких майже неможливо було вести господарство (вигони, луки i т. iн.). Полiтика банку у пiдвищеннi цiн вiдобразилася i на оренднiй цiнi землi. Так, у Волинськiй губернiї орендна цiна за десятину землi пiдвищилася з 4-6 крб. до 12-15 крб. пiд буряки, 8-10 крб. – пiд хлiб i 7-8 крб, коли земля бралася з толокою, в Катеринославськiй губернiї пiд один засiв не менше 15 крб., а в деяких мiсцевостях навiть до 40 крб. [161, 1908. - 20 июня, 10 сентября].

Про свiдоме пiдвищення Селянським банком орендних цiн на землю можна судити з таких прикладiв. В Таврiйськiй губернiї, наприклад, Селянський банк купив великий маєток i вiддав його в оренду однiй людинi за 50000 крб. Цей чоловiк передав землю в оренду селянам по 15 крб. за десятину. Для Таврiйської губернiї така орендна цiна була надзвичайно високою. В Павлоградському повiтi середня цiна на орендну землю 1908 року на 1 засiв складала 15 крб. за десятину. А в деяких мiсцевостях повiту цiни доходили до 40 крб. за десятину [161, 1908. - 21 сентября].

Отже, зростаючий попит селян на землю та безперервне пiдвищення цiн на неї обумовили значне зростання орендної плати. Оренднi цiни пiдвищилися в середньому втричi, а в малоземельних районах навiть в 5 i бiльше разiв [179, с. 33]. За таких умов для бiльшостi селян оренда приватновласницьких чи банкiвських земель була недоступною. Часто вона не повертала коштiв, якi витрачалися на неї.

нiж окремi домогосподарi. Останнiм було видано 41,8% позик. 25 жовтня 1907 року цар затвердив рiшення Ради Мiнiстрiв, за яким Селянський банк отримав право видавати позики окремим покупцям банкiвських чи приватних земель у розмiрi 95% оцiнки придбаної землi i вище, якщо покупець переселявся на придбану ним землю. В результатi у 1907 роцi позики одноосiбникам складали у середньому 91,8%; у 1909-1915 роках розмiр їх коливався вiд 97,5% до 99,1%. Таким же було положення при посередницьких угодах банку та при видачi позик пiд заставу надiльних земель. На пiдставi правил 27 червня 1908 року позика, яка видавалася банком селянам при покупцi помiщицьких земель за допомогою банку, могла складати 95%, якщо купувався вiдруб, та 100% при згодi покупцiв перейти до хутiрського господарства [179, с. 207-208].

землi, якi вклинюються у надiльнi землi та тi, якi знаходяться черезсмужно з селянськими. Площа землi, яка купується, не повинна була перевищувати ¼ частини землеволодiння покупця. У всiх iнших випадках сiльськi общини та великi товариства, якi купували землю у помiщикiв, отримували позику у розмiрi 80% банкiвської оцiнки та 90% у випадку згоди покупця переселитися на придбану землю. У такому розмiрi позика видавалася, якщо землевпорядкувальнi комiсiї вважали за необхiдне купiвлю селянами того чи iншого маєтку з метою землевпорядкування. У випадку згоди селян оселитися на купленiй землi, з дозволу мiнiстра фiнансiв та головноуправляючого землевпорядкуванням та землеробством, позика могла бути збiльшена до 95% оцiнки землi, яка купується.

Бiльшiсть помiщицької землi у багатьох мiсцевостях здавалася в оренду. Так, у Полтавськiй губернiї цей фонд складав 66% приватновласницької землi. На прикладi Харкiвської губернiї можна побачити зростання цiн на орендну землю, якi наведенi в табл. 3. 2. 15 [148, с. 14].

Таблиця 3. 2. 15

Роки Цiна за довгострокової оренди (за десятину)
Цiна за однорiчну оренду

(за десятину)

1907 11 крб. 23 коп.

1909 12 крб. 48 коп. 18 крб. 46 коп.

1911 19 крб. 77 коп.

Як видно з наведених даних, орендна цiна зростала кожного року. Особливо це позначилося на однорiчнiй орендi – за 2 роки з 1907 по 1909 роки орендна цiна зросла майже на 6 крб. за десятину. За довгострокової оренди рiзниця мiж цiнами за 1 десятину була не такою значною – майже 1 крб.

тих коштiв, якi видiлялися Селянському банку. Як зазначалося у пресi, найбiльша позика, яку могли отримати селяни – 90 крб. на кожнi 100 крб. оцiнки вартостi землi. Рiзницю селянин повинен був доплачувати з власних коштiв. Якщо брати до уваги середню цiну землi, то вона складала за офiцiйними даними Селянського банку в 1906 роцi в середньому бiльше 100 крб. по всiй Росiйськiй iмперiї. Насправдi ця цiна становила в середньому вiд 150 до 200 крб. (i це теж не в повнiй мiрi вiдповiдало дiйсностi). Отже, зрозумiлим стає те, що для проведення реформи необхiдно було хоча б на перший час збiльшити кошти Селянського банку хоча б на 150-200 млн. крб. [154, 1908. - 14 августа; 175, 1906. - 11 февраля]. Ще у березнi 1906 року Рада Мiнiстрiв розглянула проект Головного управлiння землевпорядкування та землеробства про створення кредиту для комiсiй земельного впорядкування i для допомоги селянам при землевпорядкуваннi. За цим проектом 240 з 300 повiтових комiсiй повиннi були робити тiльки допомогу Селянському Банку. На цi комiсiї планувалося видiлити 1300000 крб., а на допомогу селянам при землевпорядкуваннi – 1500000 крб. [174, 1906. - 23 березня]. Природньо, що така допомога селянам не могла полегшити їхнє становище у справi придбання приватновласницьких земель. Маючи потребу в землi, окремi середняки, а iнодi й бiдняки, купували землю у банка, сподiваючись, що довга (на 55 рокiв) розстрочка дасть їм можливiсть виплатити борг. Однак, лихварськi умови банку були непосильнi навiть для селянина-середняка. Дуже часто бiдняки на протязi декiлькох рокiв цiною великих витрат та жертв справно виплачували банку свiй борг, але при першiй же господарськiй невдачi (неврожай, пожежа, падiж худоби i т. iн.) потрапляли в число "несправних" позичальникiв, i за несплату, а у великiй бiльшостi випадкiв, навiть за затримку з виплатою внескiв у банк, у них вiдбиралися та продавалися з торгiв земля та iнше майно.

Не всi позичальники Селянського банку змогли утримати в своїх руках купленi землi. Намагаючись пiдтримати, укрiпити помiщицьке землеволодiння, банк розорював селян, пiдривав економiчний стан їх господарства. Особливо у важкому станi знаходилися бiдняки та середняки. Не маючи засобiв для сплати в термiн платежiв за позиками, бiльшiсть їх розорювалася. У 1906 роцi недоїмки за платежами банку складали 18,3 млн. крб. (75% рiчного складу), в 1910 роцi вони скоротилися до 9,1 млн. крб. (21% рiчного складу). Зменшення заборгованостi за платежами банку пояснюється не покращенням економiчного стану покупцiв, а посиленням репресивних заходiв у вiдношеннi несправних позичальникiв [179, с. 212-213]. Циркуляром 11 червня 1907 року П. Столипiн зажадав вiд губернаторiв дати вказiвки селянським установам та полiцiйнiй владi, щоб вони надавали всiляку допомогу вiддiленням Селянського банку по стягненню недоїмок з його позичальникiв. У той же час П. Столипiн вимагав, щоб самi губернатори приймали вiдповiднi заходи для забезпечення справжнього виконання селянами своїх обов'язкiв перед банком. Вимагаючи вiд мiсцевої адмiнiстрацiї i надалi застосовувати найсуворiшi заходи у цьому вiдношеннi, вiн у циркулярi губернаторам 4 липня 1909 року зазначав, що, за повiдомленням мiнiстра фiнансiв, допомога мiсцевої адмiнiстрацiї сприяла правильнiй органiзацiї надходження платежiв Селянського Банку, в чому були досягнутi задовiльнi результати, не дивлячись на вiдсутнiсть у 1908 роцi у бiльшостi губернiй "особо благоприятных условий урожая". Були внесенi усi платежi за позиками та по орендi, значно зменшилися i недоїмки за попереднi роки [179, с. 212-213].

66 селянських володiнь в розмiрi 32162 десятини. Борг склав 2487755 крб. Київське вiддiлення в тому ж роцi призначило на продаж 10 земельних дiлянок в 1600 десятин. Полтавським вiддiлення Селянського Банку у 1908 роцi за невчасну сплату боргу було призначено на продаж землю 50 селянських товариств. У 1910 роцi призначено було на продаж 400 дiлянок селянської землi в 2000 десятин, а Харкiвське вiддiлення в цей же рiк призначило до продажу 12000 десятин землi. Сума боргiв за цю землю склала 900000 крб. У 1913 роцi Катеринославське вiддiлення Селянського банку за невиплату позик продало 3000 десятин селянської землi [161, 1907. - 12 сiчня, 11 серпня; 1908. - 25 декабря; 1910. - 19 декабря, 20 января; 125, 1913. - 2 мая].

Проблема продажу землi Селянським банком за несвоєчасну сплату позик викликала у пресi багато коментарiв. Так, у газетi "Слово" власний кореспондент Я. Сенецький дав аналiз становища покупцiв банкiвських земель Полтавської губернiї. На 1908 рiк вiддiлення Селянського Банку по цiй губернiї призначило на продаж 8603 десятини селянської землi. Склад боржникiв – 5 сiльських громад, 70 селянських товариств, 94 окремi господарi. Пiд заставу цiєї землi банк дав 1093263 крб. (тобто по 127 крб. за десятину). За цю землю селяни не виплатили ще попереднiм власникам 35791 крб. (тобто ще по 4 крб за десятину) [186, 1908. - 13 января]. За аналiзом кореспондента видно, що в тих повiтах губернiї, де земельний голод вiдчувався найгострiше, де кiлькiсть безземельних селян була найбiльшою, там бiльше всього було призначено на продаж землi. На основi цих даних можна зробити висновок, що за таких умов роботи банку селяни не здобудуть землi, а якщо i змогли б купити, то рано чи пiзно її все одно вiдберуть за борги. До якого ступеню банкiвськi керiвники не церемонилися з несправними платниками-селянами, видно з таких даних – за перiод з 1906 по 1910 роки банк вiдiбрав у несправних платникiв-селян бiля пiвмiльйона десятин купленої ними землi [146, с. 94].

3%, побiльшення строку повернення позики на 150 рокiв. Селянин Кузьменко пропонував подати прохання про надiлення землею бiднiших i безземельних, а потiм вже продавати землю i заможним [44, 1906. - 17 березня]. Але всi цi пропозицiї не збiгалися з офiцiйною полiтикою уряду про насадження "мiцних" хазяїв та збереження великого помiщицького землеволодiння.

Позики видавалися не тiльки на перенос будiвель та на мелiорацiю, але й на обладнання та покращення господарства. Зокрема, селянам, якi перейшли на хутори та вiдруби, видавались позики на придбання сiльськогосподарського реманенту та насiння, на вогнетривке будiвництво, на розвиток кустарної промисловостi i т. iнш. Усiх позик належало видавати у розмiрi до 150 крб. [49, с. 267]. Безкоштовнi допомоги видавалися лише у випадку "показового чи суспiльно-корисного значення вироблених господарських покращень", фактично сума позик була дуже невелика при тих дiйсних витратах, якi селянин повинен був зробити при переходi до нових форм землекористування. До того ж отримати цю позику було дуже важко. Наприклад, тiльки пiсля скарги на iм'я Волинського губернатора i пiсля перевiрки чиновником особливих доручень по селянським справам, трьом селянам с. Бiлич Володимир-Волинського повiту було видiлено безкоштовнi позики у розмiрi по 150 крб. кожному на осушення земельних дiлянок. 76-ти селянам були видiленi кошти для видачi позик на перенос будiвель та господарське покращення у розмiрi 6090 крб. (тобто в середньому по 80 крб. на господарство) [198, ф. 442. - оп. 708. - од. зб. 173. - лл. 4, 14].

чи з допомогою Селянського банку i погоджувалися на переселення на хутори. Часто ця позика складала мiнiмальну суму – 50 крб. [198, ф. 442. - оп. 709. - од. зб. 190. - лл. 1, 40, 58, 82, 83, 91].

iнтереси помiщикiв, вiн у той же час сприяв органiзацiї хутiрського та вiдрубного господарства.

Фiнансовi мiркування банку та поставленi перед ним полiтичнi цiлi вимагали нагальних заходiв по продажу куплених земель. Для виконання цього завдання Селянський банк не зупинявся перед будь-якими заходами. Так, маєтки часто розкреслювалися на дiлянки на планi, а це вело до того, що при розбивцi на мiсцях намiченi хутори та вiдруби виявлялися не придатними для землеробства тому, що план не вiдповiдав дiйснiстi.

та вiдрубами тим селянам, якi здатнi були "створити мiцнi, стiйкi господарства". Продаж невеликим товариствам дозволявся лише там, де розбивка земель на окремi дiлянки за мiсцевими умовами була неможлива.

Не дивлячись на всi намагання, уряду не вдалося при допомозi Селянського банку створити скiльки-небудь значну кiлькiсть заможних селян-власникiв, особливо володарiв хутiрських дiлянок. Землеустрiй на банкiвських землях в основному звiвся до створення вiдрубних господарств. Так у Києвi в першiй половинi 1907 року вiдбулося засiдання вiддiлу ради Селянського Поземельного Банку спiльно з губернаторським по селянських справах присутствiєм у справi лiквiдацiї належних банку маєткiв в Київськiй губернiї. Зокрема щодо способу передачi землi селянам на цьому засiданнi зазначалося, що передача нiяким чином не повинна мати характеру "дарового надiлення землею", а отже було ухвалено обов'язково вимагати вiд покупцiв хоч би невелику приплату до позички, що видає банк. Якщо ж землю купуватимуть хутiрськими та вiдрубними дiлянками, то право придбання найкращих та найбiльш зручних дiлянок повиннi були мати особи, якi найбiльше доплачуватимуть. На той випадок, якщо покупцi неспроможнi будуть заплатити навiть незначну частину, визнано бажаним вiддавати землю в оренду. Тодi ж комiсiя зробила декiлька постанов про лiквiдацiю земель, якi були придбанi банком за власнi кошти. По Ставишанському маєтку Радомиського повiту (4198 десятин) – розмежувати на хутiрськi та вiдрубнi дiлянки. Ще один маєток у тому ж повiтi (806 десятин) було доручено лiквiдувати київському вiддiленню Селянського банку. Бобрицький маєток Канiвського повiту (712 десятин) не визнано обов'язковим розселяти хуторами, оскiльки сусiднє село вклинювалося аж у середину маєтку. Було прийнято 5 постанов про лiквiдацiю землi у рiзних повiтах губернiї (загальна кiлькiсть землi 17220 десятин), по яких землевпорядкувальною комiсiєю не було складено планiв лiквiдацiї. До того ж, бiльшiсть членiв землевпорядкувальної комiсiї виявила тенденцiю встановити "справедливу" цiну на десятину землi не дешевше 340 крб. [161, 1907. - 22 липня].

Подiльське вiддiлення Селянського банку призначило на лiквiдацiю банкiвськi землi в Ольгопольському, Летичеському та Гайсинському повiтах. Земля була розбита на хутори та вiдруби i продана селянам. Полтавське вiддiлення Селянського Банку призначило величезний маєток на 4500 десятин на продаж вiдрубними дiлянками [161, 1908. - 4 октября, 10 декабря].

Проблема лiквiдацiї земельного фонду, який був придбаний Селянським Поземельним Банком, завжди стояла на порядку денному. На нарадах губернських та повiтових вiддiлень банку порушувалися питання про лiквiдацiю земель, "як i кому спродовувати землю", тобто малася на увазi матерiальна забезпеченiсть покупцiв. Лiквiдацiя цих земель йшла дуже повiльно та звертала на себе увагу, оскiльки в цiй проблемi вiдображалася вся тогочасна полiтика самого банку [161, 1907. - 5 серпня, 16 ноября; 87, 1908. - 31 мая]. Лист з Полтавщини засвiдчує, що землю, куплену Селянським банком, розбили на хутори вiд 5 до 8 десятин i повiтовi землевпорядкувальнi комiсiї планували виселити на цi землi близько 600 сiмей. Однак, селяни не дуже поспiшали їх купувати [186, 1908. - 5 октября].

Офiцiйна влада ставила на порядок денний питання про лiквiдацiю земель, якi були придбанi коштами Селянського банку. Але при лiквiдацiї цих маєткiв, окрiм загальних технiчних ускладнень, iснували ще наслiдки природного характеру – недорiд хлiбiв, послаблений економiчний стан селян та їх спроможнiсть у сплатi. Все це гальмувало розпродаж банкiвських земель [198, ф. 442. - оп. 636. - од. зб. 422. - лл. 13-20].

Рапорти членiв вiддiлень Селянського Поземельного банку про хiд лiквiдацiйних робiт по маєтках, якi належать банку, свiдчать про те, що бiльшiсть банкiвських земель розподiлялася на хутори. Площа цих дiлянок складала вiд 5 до 8 десятин. Деяка незначна частина земель передавалася земствам для їхнiх потреб, невелика кiлькiсть продавалася сiльським товариствам. Землi, якi Селянський банк не продав селянам, здавали в оренду [198, ф. 442. - оп. 709. - од. зб. 190. - лл. 40, 58, 82, 83, 91]. Однак, треба вiдзначити, що на бiльшостi землi, яка належала Селянському банку, утворювалися хутори та вiдруби. Так, за перiод вiд 1907 року до 1 липня 1910 року саме в Українi Селянським Поземельним банком було продано 460550 десятин землi, з них хуторами та вiдрубами – 394248 десятин, або 85,6%. Бiльшого спрямування це набуло в лiвобережних та степових губернiях. В Катериновласькiй, Харкiвськiй та Полтавськiй губернiях вона складала 57,1%, а на Правобережжi лише 20,2% [148, с. 22]. І хоча цi цифри показують, що невелика частина селян переходила на новi форми господарювання, однак саме в Українi у порiвняннi з усiєю Росiйською iмперiєю, хуторизацiя посiла чiльне мiсце. І тiльки полiтика Селянського банку у справi стягування платежiв за куплену землю та продаж землi боржникiв постiйно скорочували кiлькiсть хутiрських та вiдрубних господарств.

Найбiльший вiдсоток хутiрського та вiдрубного господарства, яке було створено на землях Селянського банку, припадав на Україну. В 1911 роцi на банкiвських землях по всiй Росiї було утворено 7546 хуторiв та 12978 вiдрубiв. З них лише на 6 українських губернiй (Лiвобержжя та Правобережжя) припадало 2571 хутiр, що складало 33% до загальної кiлькостi, та 6252 вiдруби, або 48% [148, с. 27].

створити серед селян заможних власникiв землi. Звiсно, що бiльша частина селян не потрапила до складу "заможних". Але ця бiльшiсть вирiшувала спроможнiсть уряду покращити становище селянства.

землю змушувала їх переселятися до Сибiру. Тi селяни, якi вдавалися до позик банку на покупку земель, часто не могли утримувати цю землю у власностi, оскiльки уряд суворо вимагав справної виплати позик. Таким чином бiльшiсть селян, якi сподiвалися за допомогою Селянського Банку покращити свої земельнi надiли, опинялися ще в бiльш скрутному становищi, адже будь-якi примхи природи ставили селянське господарство пiд загрозу неврожаю чи недороду i селянин не мав змоги своєчасно виплачувати позики.

Намагання Селянського банку утворювати на куплених ним землях хутори та вiдруби, теж не мало особливого успiху. Якщо селяни i погоджувалися на переселення, то позики, якi видавалися банком на влаштування господарства, були досить незначними. До того ж, як зазначалося фахiвцями, для нормального ведення господарства потрiбнi були новi технологiї. Селяни часто обробляли землю старими знаряддями працi, оскiльки урядом не передбачалася допомога на технiчне облаштування хуторiв. До того ж слiд зазначити, що найменша площа хутiрського господарства (приблизно 5 десятин) також не сприяла впровадженню технологiчних новинок.

Треба ще зазначити одну характерну рису в дiяльностi Селянського банку – при купiвлi землi у помiщикiв, банк не враховував iнтересiв селянства. За однiєю з iнструкцiй уряду вимагалося, щоб банкiвськi землi продавалися головним чином хуторами та вiдрубами, незважаючи на особливостi ландшафту, природних умов. До того ж в найбiльш населених губернiях землi все-одно було замало для створення продуктивного хутiрського чи вiдрубного господарства, а це, в свою чергу, змушувало селян до переселення на схiднi землi Росiйської iмперiї.

Дiяльнiсть Селянського Банку носила двобiчний характер. З одного боку, Селянський банк намагався захистити великих землевласникiв, свiдомо завищуючи цiни на їхнi землi. А з iншого, вiн сам опинився в дуже скрутному становищi. Багато помiщикiв в перiод революцiї 1905-1907 рокiв поспiшали продати свої землi. Мiж тим селяни, якi в перiод роботи І та ІІ Державних дум розраховували на лiквiдацiю помiщицького землеволодiння, не дуже охоче скуповували банкiвськi землi.

Про те, як розподiлялися покупки банкiвських хуторiв та вiдрубiв серед рiзноманiтних прошаркiв селянства, не має достатньо даних. Однак, вважається, що бiльшiсть покупцiв належала до середнього селянства. Вдавалися до купiвлi банкiвських земель i незаможнi селяни, сподiваючись таким чином покращити своє становище. Але сувора полiтика банку до несправних платникiв позик призводила до продажу всього селянського господарства. Таким чином, уряд сам сприяв тому, що бiльшiсть селян розорювалась та поповнювала ряди революцiйно настроєних мас.

Неспроможнiсть царського уряду вирiшити проблеми фiнансування реформи призвели до того, що Селянський Банк став не допомогою при впровадженнi хутiрської та вiдрубної системи господарювання, а навпаки, викликав ще бiльше незадоволення селян земельною полiтикою уряду.

3. 3. Переселенська полiтика уряду у роки столипiнської аграрної реформи

Пiсля вiдмiни крiпацтва 1861 року i до кiнця 80-х рокiв ХІХ столiття переселення селян було заборонено. Однак воно проходило свавiльно. Це змусило царський уряд законом 13 липня 1889 року дозволити переселення. Але цей дозвiл був обмежений рядом умов. Переселення за цим законом, дозволялося тiльки з попереднього дозволу мiнiстерства внутрiшнiх справ за узгодженням з мiнiстерством державного майна, яке завiдувало казенними землями.

Однак вже на початку ХХ столiття уряд змушений був змiнити свою полiтику у переселенськiй справi. Пiсля селянських хвилювань 1902 року був виданий новий переселенський закон (6 червня 1904 року), яким оголошувалося "вiльне" переселення на окраїни. Але бiльшiсть селян, якi бажали переселитися, не могли скористатися цим законом. Справа в тому, що iснувала заборона селянам продавати свою надiльну землю. Якщо селянин мав намiр переселитися, то його земля мала бути безкоштовно передана общинi. Зрозумiло, що бiльшiсть селян не мала необхiдних коштiв для переселення.

З початком революцiї 1905 року змiнюється i ставлення помiщикiв до переселенської полiтики. Створена в 1906 роцi Рада об'єднаного дворянства вимагала вiд уряду розробити указ про вiльний вихiд з общини та закрiплення общинної землi в приватну власнiсть, щоб мати змогу масово переселяти малоземельних та безземельних селян [209, с. 2]. Але суттєвi змiни в переселенську полiтику були внесенi лише на початку 1906 року з виданням iнструкцiї вiд 10 березня "О порядке применения закона 6 июня 1904 года". З цього моменту переселення стає не тiльки повнiстю вiльним, але i всiляко заохочуваним заходом (пiльговий проїзд залiзницею, кредитна допомога Селянського Поземельного банку i т. iнш.) [24, с. 60]. Указ 9 листопада 1906 року дав змогу селянам при переселеннi продавати закрiплену в приватну власнiсть землю. Отже вищезазначений указ сприяв пiдвищенню переселенського руху, особливо з малоземельних губернiй України. До того ж велику роль вiдiгравала урядова пропаганда переселення та обiцянки допомоги переселенцям грошовим кредитом.

Переселення вважалося заходом, який був здатний знищити земельну селянську нужду. Вiйськовi подiї на Далекому Сходi на деякий час припинили переселенський рух. Але починаючи з 1906 року урядом приймається ряд заходiв з метою переселення селян: так, наприклад, для зазначення вiльних для переселення земельних просторiв та для полегшення умов переселення, переселенським управлiнням було надруковано цiлий ряд дешевих видань з довiдниковими вiдомостями, з докладними картами та iнш. Видання були розiсланi по губернiям. Вiдновлено також було чиннiсть пiльгового переселенського тарифу, який був вiдмiнений на час вiйни. Були прийнятi заходи для забезпечення вiдновлення переселенського руху за Урал та передбачено спрощення видачi ходакам дозволiв на пiльгову залiзничну перевозку [154, 1908. - 30 мая; 87, 1906. - 29 мая]. З селян, якi переселялися, знiмалися недоїмки. Вони на 5 рокiв звiльнялися вiд казенних та земських податкiв, на три роки вiдстрочувалося вiдбування вiйськової повинностi [71, с. 496].

Тим, хто не мав для переселення необхiдних коштiв, обiцялась урядова допомога у виглядi позик на домобудiвництво, пiльговий проїзд залiзницею, звiльнення на новому мiсцi вiд платежiв рiзних податей та служби в царськiй армiї. Для ознайомлення з мiсцевими умовами та зарахування за собою переселенських дiлянок було органiзовано ходакування у супроводi земських чиновникiв.

Царський уряд розумiв, що казеннi, удiльнi та продаж незначної частини приватновласницьких земель не покращать становище малоземельних та безземельних селян, тому покладав великi надiї на переселення, вважаючи його найкращим заходом проти земельної тiсноти Європейської частини iмперiї. П. Столипiн був палким прихильником переселення селян, вважаючи це за найкращий метод вирiшення земельного питання. Вважаючи нацiоналiзацiю помiщицької землi недостатнiм заходом, вiн в своїй промовi на засiданнi Державної Думи 10 травня 1907 року приводив на користь переселення такi мотиви: "… если бы не только частновладельческую, но даже всю землю без малейшего исключения, даже землю, находящуюся в настоящее время под городами, отдать в распоряжение крестьян, владеющих ныне надельною землею, то в то время, как в Вологодской губернии пришлось бы всего вместе с имеющейся ныне по 147 десятин на двор, в Олонецкой по 185 десятин, в Архангельской даже по 1309 десятин, в 14 губерниях недостало бы и по 15, а в Полтавской пришлось бы лишь по 9, в Подольской всего по 8 десятин" [139, с. 100-101]. Це пояснювалося досить нерiвномiрним розподiлом по губернiях приватновласницьких та казенних земель. Четверта частина приватновласницьких земель знаходилась в 12 губернiях, якi мали надiли бiльше 15 десятин на двiр i лише сьома частина приватних земель припадала на 10 губернiй, в яких земельнi надiли були найменшими, тобто по 7 десятин на двiр. Все це свiдчить про те, що так чи iнакше, але розподiлити землю мiж селянами в межах їх мешкання, не вдаючись до переселення, уряду не вдалося б. У будь-якому випадку переселення ставало нагальним заходом у землевпорядкуваннi.

забезпеченнi переселення, яке не вiдповiдало дiйсним потребам тих селян, якi переселялися. Так, на 1907 рiк уряд планував видiлити 20 млн. крб. на переселенську справу. Однак само "Переселенське управлiння" у своїй "Объяснительной записке к сметным приложениям" на 1907 рiк зазначало, що тiльки бiльш-менш заможнi переселенцi на нових мiсцях ставали господарями, а в останнi роки тiльки 70% переселенцiв середнього достатку, пiсля того як подивились на землю, зрiкаються переселення. Не менше 30%, проживши декiлька рокiв, вертаються назад злиднями. Ще до початку столипiнської реформи кiлькiсть переселенцiв, якi поверталися на свої землi, постiйно зростала. За 10 рокiв вiд 1885 до 1895 рокiв вернулося 2302 сiм'ї, тобто 3,6%. А починаючи з 1895 року кiлькiсть тих, хто повертався з кожним роком збiльшувалася. Цi данi наведенi в табл. 3. 3. 1 [161, 1906. - 28 листопада].

Кiлькiсть сiмей, якi вернулися з переселення з 1895 по 1902 роки

Роки

1895 1378

1896 3971

1897 3934

1898 2989

1899 3311

1900 6750

1901 5541

1902 4051

3) не вистачало розмежовщикiв земельних дiлянок;

4) через злиденну грошову допомогу переселенцям.

Тiльки 8% переселенцiв не потребували допомоги. Автори записки зазначали: щоб переселенець мiг влаштувати господарство, йому потрiбну не менше 250 крб., а то й всi 500 крб. А урядова допомога складала щонайбiльше 50 крб., i тiльки тим, хто опинився в крайнiх злиднях.

це разом з урядовою пропагандою змусило велику кiлькiсть селян повернути на шлях переселення. Але уряд, дозволивши селянам вiльно переселятися на неосвоєнi землi Сибiру та Середньої Азiї, навiть не потурбувався створити скiльки-небудь зручнi умови для переселенцiв. Розширюючи умови для переселення селян на неосвоєнi землi, уряд мав на метi зменшення малоземелля у центрi держави i так максимально послабити боротьбу селян з великим помiщицьким землеволодiнням. Тому земськi начальники та землевпорядкувальнi комiсiї заохочували видiлення на хутори та вiдруби, ставлячи переселення в тiсний зв'язок з урядовою полiтикою землевпорядкування у сподiваннi переселити найбiднiшу частину селян. Особлива увага придiлялася переселенню у Степовий край, Сибiр, на Далекий Схiд. Заселення цих багатих, але економiчно нерозвинених районiв могло б мати досить вагоме значення для всiєї iмперiї, але воно не було слушно та доцiльно органiзоване.

Газета "Рада" подала офiцiйний опис однiєї з мiсцевостей, видiленої для переселення селян. "Тарський повiт Тобольської губернiї має вiльних душових надiлiв 12 тисяч. Сi участки лежать од давнiших посiлкiв в середньому на протязi 80 верст (мiсцями 150). Шляхiв мало. До багатьох участкiв проїзду немає. Скрiзь глухi лiсовi нетри i по самих участках росте лiс, безлiсних мiсць трохи; ниви й сiнокоси доведеться розробляти з пiд лiсу. Грунт супiсчаний, як де то взявся багном; при задобрюваннi забезпечує середнiй врожай" [161, 1907. - 26 липня]. До того ж, зазначала газета, прокладка шляхiв до тих дiлянок по тайзi обходилася по 300 крб. верста. Розкорчовування десятини з-пiд дерев проходило б не менше як за 100 робочих днiв, а якщо брати до уваги сибiрську погоду, то протягом цiлого року. Отже переселенцю для розчищення дiлянки в 15 десятин знадобилося б 7 рокiв. Для того, щоб протриматись на новому мiсцi близько 7 рокiв, селянам потрiбно було мати достатньо коштiв.

Основна селянська маса, яка переселялася на новi землi, являла собою малоземельних селян та середнякiв, якi мали що продати, щоб отримати кошти для переселення. Розглянемо економiчне становище переселенцiв на прикладi Полтавської губернiї. Полтавська губернська землевпорядкувальна комiсiя зiбрала вiдомостi про економiчне становище тих сiмей, якi у 1908 роцi посилали ходакiв до Сибiру. Спiвставляючи цi данi з матерiалами Челябiнської статистики про економiчне становище переселенцiв з Чернiгiвської губернiї П. А. (автор статтi в газетi "Рада") дає докладну вiдповiдь на питання "Хто йде на переселення?" [161, 1909. - 1 февраля]. Для Полтавської губернiї економiчне становище переселенцiв наведено в табл. 3. 3. 2. Загальна кiлькiсть сiмей, якi посилали ходакiв становила 3849.

Таблиця 3. 3. 2

Кiлькiсть сiмей Вiдсоток вiд загальної кiлькостi Мали грошей на переселення, крб.

110 2,85 -

287 7,45 100

593 15,4 200

550 14,28 300

434 11,27 400

370 9,61 500

1505 39,14

Рахуючи, що для переселення однiєї сiм'ї необхiдно було щонайменше 300 крб., можна побачити, що тiльки 2309 сiмей (60%) мало достатньо грошей для переселення i примiтивного влаштування на нових мiсцях. Решта 40% сiмей в тiй чи iншiй мiрi не були забезпеченi необхiдними для переселення коштами.

Данi Челябiнської статистики за 1907 рiк про матерiальний стан переселенцiв з Чернiгiвської губернiї наведенi в табл. 3. 3. 3. Загальна кiлькiсть переселенцiв становила 7259 сiмей.

Данi про матерiальний стан переселенцiв з Чернiгiвської губернiї за 1907 рiк

Мали землi до переселення, десятин

1751 24,1

894 12,3 1

2005 27,6 по 2-3

1728 23,8 вiд 3 до 6

689 9,5 вiд 6 до 10

192 2,6 бiльше 10

Якщо скласти кiлькiсть безземельних, малоземельних (по 1-3 десятинi) з одного боку, та кiлькiсть сiмей, якi були забезпеченi землею (вiд 3-6 десятин) до заможних господарiв (6-10 i бiльше десятин), з iншого, то побачимо, що 64% чернiгiвських переселенцiв належали до категорiї безземельних та малоземельних селян i тiльки 36% переселенцiв можна вважати бiльш-менш забезпеченими землею. Маючи на увазi, що земля при переселеннi була єдиним ресурсом селянської сiм'ї, побачимо, що тiльки 1/3 чернiгiвських переселенцiв рушала в дорогу забезпеченими матерiально, решта 2/3 здебiльшого розраховувала на допомогу уряду.

Такi ж данi ми маємо про земельне забезпечення переселенцiв з Волинської губернiї за 11 рокiв – з 1897 по 1907 роки. За цими даними з Волинi на переселення вийшло безземельних – 29%, малоземельних (2 десятини) – 25,7%, малозаможних (6 десятин) – 35,9%, заможних (7-9 десятин) – 9,5%. Отже бiльше половини – 52,7% складали бiдняки.

Землеволодiння селян України, якi переселялися до Сибiру

до 3 дес. 10 i бiльше не вiдомо

72,4 20,5 1,3 5,8

Київська 86,5 11,9 1,3 0,3

72,4 17,4 3 7,2

Харкiвська 62 33,2 4,3 0,5

Херсонська 59,8 28,4 4,3 7,5

52,9 34,9 4,3 7,8

Як бачимо з офiцiйної статистики, кiлькiсть селян, якi переселялися, на батькiвщинi вважалися малоземельними чи безземельними. Незначний вiдсоток складали тi селяни, якi мали середнiй земельний надiл вiд 3 до 10 десятин. Найбiльше заможнi селяни (бiльше 10 десятин) переселялися з таких губернiй, як Харкiвська, Херсонська та Чернiгiвська (4,3%), але навiть у цих губернiях вiдсоток заможних переселенцiв був набагато меншим нiж не забезпечених землею.

Крiм земельного одним з важливих факторiв економiчного стану переселенцiв був ступiнь їх забезпеченостi в наступнi роки пiсля переселення. Якщо брати до уваги непiдготовленiсть урядом мiсцевостей для переселення селян, то насправдi кiлькiсть грошового забезпечення повинна бути набагато бiльшою, нiж зазначалося офiцiйно. Це розумiв i сам уряд. Для органiзацiї господарства на новому мiсцi переселенцям потрiбно було, в залежностi вiд умов та мiсцевостi, вiд 300 крб. Бiльшiсть новоселiв таких коштiв не мали. Якщо переселенцям щастило знайти землю, придатну для хлiборобства, то не завжди вона була забезпечена допомiжними заходами – вода, дороги i т. iн. Так, для проведення води на дiлянки переселенцiв у Семирiччi потрiбно було 20000 крб. Самим переселенцям такi витрати були не пiд силу [161, 1907. - 16 вересня].

Важке становище найбiднiших переселенцiв змусило царський уряд дещо пiдвищити господарську допомогу новоселам. На основi правил 1908 року про переселення, позики на домогосподарство були пiдвищенi на Далекому Сходi до 200 крб., в iнших районах - до 165 крб. [179, с. 261]. Але в таких розмiрах грошова допомога майже не видавалася. Як зазначав iсторик С. М. Сидельников, в 1908 роцi така допомога складала в середньому 73 крб. на сiм'ю. За перiод з 1906 по 1910 роки новоселам було видано на домогосподарство в середньому 125 крб. на сiм'ю. Цi грошi не покривали дiйсних витрат, якi були пов'язанi з улаштуванням господарства.

господарства. Виїжджаючи на переселення, селяни змушенi були продавати не тiльки закрiплену землю, але й майже все своє майно, бо умови перевезення переселенцiв не дозволяли брати з собою будь-якi великi речi, навiть якщо це були знаряддя працi. А продаючи вдома своє майно за безцiнь, селяни вже не мали достатньо коштiв для придбання нових знарядь працi. На пiдтвердження цiєї думки приведемо лист одного з переселенцiв Харкiвської губернiї. "…од продажi хати, грунтця тощо я виручив 350 крб. По чугунцi їхати було дешево; та як прибув у Омське, то треба було пароходом їхати по рiчцi, то тут вже бiда. Мене з великим майном не взяли, хоч чекав я черги тижнiв три, i довелося менi 700 верст їхати кiньми. А прибувши на мiсце я придбав сяку-таку хатину та пару коней i зосталося в мене грошей тiльки 80 крб. Заробiткiв тут нема…" [161, 1907. - 29 липня]. Але постачання сiльськогосподарського реманенту з урядових переселенських складiв проводилося далеко не на пiльгових умовах. До цiни машин додавалися вартiсть провозу, видатки на утримання адмiнiстративного та торговельного апарату. Справу було поставлено цiлком на комерцiйнi рейки.

Оскiльки переселення не розглядалося урядом тiльки з точки зору колонiзацiйної полiтики, а помiщики навiть вбачали в ньому тiльки контрреволюцiйну мету, тому необхiдних заходiв для органiзованого, планомiрного проведення переселення вжито не було, тим бiльше, що в урядi не притримувалися однiєї точки зору на цю справу. Це i вiдзначилося на його органiзацiї, i на позиках, якi вiдпускалися, i якi не вiдповiдали дiйсним потребам переселенцiв.

В Уманському повiтi цiни на селянську надiльну землю у 1908 роцi були вiд 120 до 200 крб. за десятину, а подекуди i 100 крб. У Мелiтопольському повiтi скуповували селянську землю по 140 крб. за десятину, в Павлоградському – по 60-130 крб. [161, 1908. 21 сентября; 1909. - 12 мая]. Однiєю з причин такого здешевiння селянської землi можна вважати термiни, якi були встановленi урядом для переселення. Переселенцi повиннi були у встановлений термiн виїхати спецiальним поїздом на нове мiсце мешкання. Тому отримавши дозвiл на переселення, селянин повинен був у короткий термiн продати своє майно, щоб встигнути до початку весняно-польових робiт на новому мiсцi.

Про те, як дешево коштувала земля переселенцiв свiдчить такий факт. Багатьом селянам, якi бажали переселитися, у землевпорядкувальнiй комiсiї Канiвського повiту на прохання про допомогу у заставi своїх земель, пояснювали, що вони не можуть розраховувати отримати бiльше 60 крб. за десятину i то не грошима, а свiдоцтвами Селянського Банку, курс яких складав 73 крб. за 100 крб. Отже, при заставi своєї надiльної землi переселець мiг розраховувати отримати не бiльше 43 крб. 80 коп. за десятину, продажна цiна якої часто була не нижче 300 крб. [87, 1907. - 12 февраля; 161, 1907. - 13 липня].

Продавши свою землю i отримавши дозвiл на переселення, селянин пускався в дорогу. Уряд передбачав органiзацiю на 29 великих залiзничних станцiях вiд Києва до Владивостока безкоштовного лiкування. Обiцялося також видавати тим переселенцям, якi їхали з дозволу уряду, безкоштовне харчування. "Законнi" переселенцi повиннi були їхати по пiльговому тарифу. Разом з ними передбачалося перевозити їхнє майно [209, с. 5]. Однак не було виконано жодної постанови, якi обiцяли добрi умови переїзду.

Уряд виявився неспроможним вирiшити транспортну проблему. Користуючись труднощами посадки на поїзд, залiзнична адмiнiстрацiя зловживала своїм службовим становищем. Вiдношення до переселенцiв на залiзницi було вкрай негативним. Про байдуже ставлення залiзничної адмiнiстрацiї свiдчить випадок, описаний в газетi "Рада". З Полтави 26 травня до Тургай-Уральського краю вiдправлено було поїзд з ходаками. До Харкова (132 версти) поїзд йшов 29 годин, а далi на Балашов поїзд вирушив тiльки 28 травня. Особливо ворожий настрiй переселенцi помiтили помiж агентами станцiї "Люботин" та пiвденно-схiдної залiзницi [161, 1908. - 6 апреля].

"просто доходить до вiртуозностi в вигадуваннi всяких причiпок i страждань для дорученого їм "живого грузу" [161, 1909. - 3, 4 апреля].

Вплив агiтацiї земських начальникiв та непогодженiсть строкiв переселення часто призводили до того, що промiжнi залiзничнi станцiї були переповненi переселенцями i вiдправити їх далi не можна було iз-за погоднiх умов. Так, Головне переселенське управлiння повiдомило полтавського губернатора, що незвичайно раннiй та численний наплив переселенцiв у Сибiр спричинив переповнення станцiй. "Переселенцi ночують пiд голим небом, а це страшенно впливає на розвиток хвороб, особливо серед дiтей". Пояснювалося це тим, що у Сибiру ще не скiнчилася зима: рiки були вкритi льодом [161, 1909. - 3 травня].

губернатору телеграму з приводу переселення з Київської губернiї. В телеграмi зазначалося, що за пiдрахунками переселенського управлiння за ходаками Київської губернiї закрiплено в Сибiру 12070 паїв землi, приблизно на 24140 чоловiк. Переправити таку кiлькiсть людей на новi мiсця залiзницею було дуже важко. Щоб запобiгти цьому, П. Столипiн просив губернатора наказати мировим посередникам всiєї губернiї пiдрахувати охочих переселитися селян, зважаючи тiльки на свiдоцтва про закрiплення душових земельних паїв в Сибiру [161, 1907. 19 декабря].

"законних" переселенцiв з рiзних причин так i не отримала землi. Основною причиною було те, що земельнi дiлянки виявлялися зайнятими, чи переселенськi чиновники не встигали їх нарiзати. До того ж в бiльшостi випадкiв переселенськi дiлянки були непридатнi для заселення: не було дорiг, в посушливих мiсцях не було зрошування, вiдсутнi були колодязi i т. iн.

землi на 1907 рiк 19 млн. десятин користувались мiсцевi жителi, "в лiсний надiл" призначено було 1760000 десятин, з решти землi – 17,5 млн. десятин – 8 млн. залишалися у володiннi кабiнета, 2000000 десятин було призначено на потреби гiрничих заводiв. Для переселення залишалося вiльних тiльки 7,5 млн. десятин [161, 1907. - 7 лютого].

Такi ж данi маємо по Сибiру. Спецiальний тижневик "О числе свободных душевых земельных долей на переселенческих участках" за вересень 1907 року повiдомляє, що на цей час на весь Сибiр налiчувалося вiльних душових пайок: тайгових та лiсових 8220 та лiсово-степових i степових 23640. Планувалося нарiзати ще вiдповiдно 1000 та 47415 пайок. За губернiями вони розподiлялися так: Тобольська губернiя, Туринський повiт – 999 душових пайок (тайга, важкi дiлянки), вiд останньої станцiї 165 верст; Томська губенiя: Каїнський повiт – 950 пайок (далекi, заболоченi, тайговi дiлянки), Томський повiт – 2433 пайки (тайга, сильно важкi дiлянки), Барнаульський повiт – 4277 пайок (степовi дiлянки), вiд останньої станцiї 180 верст. В Єнисейськiй губернiї Канського повiту – 17719 пайок (лiсо-степовi дiлянки). Іркутська губернiя: Нижньоуденський повiт 850524 пайки (лiсовi дiлянки), 17575 з них в тайзi на дiлянках, майже недоступних для заселення, Балаганський повiт – 889 пайок (лiсовi дiлянки) та в Іркутському повiтi 99 пайок (лiсо-степовi дiлянки). Тургайська область Актюбинський повiт – 660 пайок (степовi дiлянки). Уральська область – 219 пайок (степовi дiлянки). Акмолинська область – 1377 пайок. Семипалатинска область Павлоградський повiт – 500100 пайок (степовi). Амурска область – 11782 пайки (степовi з лiсом, степовi). Приморська область – 1507 пайок (дiлянки бiльш придатнi для городництва та пасовищ, нiж для хлiборобства, мiсцевiсть горяна, бiльшiсть дiлянок степ з лiсом, часто заболоченi) [161, 1907. - 13 октября].

Зрозумiло, що за таких умов переселенцям дуже важко було починати працювати – дiлянки не були пристосованi для хлiборобства, будiвель для житла не було, не було худоби, сiльськогосподарського знаряддя i т. iн. Значна частина сiмей не мала коштiв для харчування. Не тiльки в губернiях Сибiру, але i в районах Середньої Азiї, становище складалося досить важке. Частина переселенцiв змушена була чи не вiдразу повертатися на батькiвщину.

вже не було придатної для землеробства землi. А Полтавська губернська управа навiть була змушена органiзувати наукову експедицiю в Пiвденно-Усурiйський край для дослiдження кiлькостi та якостi вiльних та придатних для хлiборобства земель у зв'язку з емiграцiйним рухом з Полтавської губернiї [186, 1907. - 11 мая; 161, 1907. - 5 мая].

Сахалiну старанно враховувалися [148, с. 47].

Заселення схiдних земель проходило нерiвномiрно. Насамперед заселялися мiсцевостi з найсприятливiшим клiматом й ґрунтовими умовами, а далекосхiднi краї, безумовно, нiякого значення для переселення не мали. Через це розрахунки Переселенського управлiння, згiдно з якими в Сибiру та Туркестанi було 6 млн. десятин вiльних, з них 4 млн. десятин землi придатної для землеробства, треба вважати значно перебiльшеними.

селяни вважали за можливе покращити своє економiчне положення переселенням на вiдведенi урядом дiлянки в Сибiру, Далекому Сходi та Середнiй Азiї. До закону про вихiд з общини та закрiплення землi у приватну власнiсть додалася ще й урядова пропаганда. В густозаселених губернiях України урядовi органiзацiї розвернули широку агiтацiю про заможне життя тих, хто переселився. Широкого розмаху набувало переселення ще в 1906 роцi i на протязi подальших рокiв постiйно зростало. Так, у квiтнi 1906 року з вокзалу в м. Воронiж виїхало "более 20 товарных вагонов, битком набитых переселенцами". Найбiльшу кiлькiсть серед них складали селяни Полтавськой губернiї, трохи менше – Чернiгiвської та Київської [98, 1906. - 26 апреля]. З початком 1907 року хвиля переселенцiв починає зростати. В травнi 1907 року на першому мiстi по переселенню стояла Подiльська губернiя. Таке ж становище очiкувалося i в Київськiй губернiї. Менше переселялися селяни з Волинської губернiї [87, 1907. - 28 мая]. За опублiкованими даними, переселення в Амурську та Приморську областi в 1907 роцi перевищило бiльше нiж у 8 разiв рух у 1906 роцi та збiльшило населення областi на 1/3 [154, 1908. - 2 апреля]. Але часто неспланована, безсистемна органiзацiя переселення вела до того, що землевпорядкувальне вiдомство виявлялося нездатним забезпечити таку велику масу переселенцiв вiдповiдними дiлянками землi, при пiдготовцi якого саме вiдомство бiльше користувалося мiркуваннями кiлькостi, а не якостi.

В 1908 роцi переселенська хвиля з України продовжувала зростати та набула надзвичайної висоти. За вiдомостями головного переселенського управлiння, за першi 10 мiсяцiв 1908 року з України (9 губернiй) переселилося 289591 душ. Порiвнюючи це число з числами попереднiх двох рокiв, можна побачити, збiльшення на 70-86% [161, 1910. - 1 января].

"Труды совещания крестьянских деятелей Юго-Западного края 1-8 апреля 1909 года". Серед звiтiв була також доповiдь члена Київського губернського присутствiя по справах селян про переселення з Київської губернiї. За розмiрами переселення, - зазначалося в доповiдi, Київщинi належало перше мiсце серед губернiй, якi постачали найбiльший контингент переселенцiв. Особливо розвинувся в нiй переселенський рух на протязi останнiх трьох рокiв, i були певнi ознаки того, що вiн щороку буде збiльшуватися. В той час як вiд 1897 до 1906 року з губернiї вирушило 39594 переселенцi, то в 1907 їх було 25339 чоловiк, а в 1908 роцi – 36813 чоловiк [161, 1910. - 25 февраля], тобто за два останнiх роки переселенцiв збiльшилося майже в 2 рази, нiж за останнi 10 рокiв.

дiйшовши 1909 року майже до 300 тис. чоловiк. За 1907-1912 роки Україна дала 46,7% переселенцiв з усiєї Європейської частини Росiї [71, с. 496]. На перших мiсцях серед губернiй, якi випускали переселенцiв, стояли такi малоземельнi губернiї, як Полтавська, яка випустила за час з 1899 по 1914 рiк бiльше 350 тисяч переселенцiв, Чернiгiвська за той же час – 260 тисяч. До них приєдналися за часiв столипiнської реформи такi малоземельнi губернiї як Київська (185 тис.), Подольська (80 тис.). Але поряд з тим, значна маса переселенцiв була вихiдцями з таких рiдко-населених та багатоземельних губернiй степового пiвдня, як Катеринославська (200 тис.), Херсонська (155 тис.) i навiть Таврiйська (120 тис.) [82, с. 69].

Весь цей наплив переселенцiв на неосвоєнi землi змусив уряд вiдповiдно вiдреагувати на це. Циркуляром 19 лютого 1907 року уряд вiдмiнив проголошений в 1906 роцi принцип вiльного переселення, припинивши видачу селянам ходацьких свiдоцтв в Уральську та Тургайську областi. Земським начальникам було запропоновано поясняти селянам, що масове переселення приведе багатьох до розорення. У квiтнi уряд рекомендував ходакам вiдкласти поїздки у тi райони, якi ще заселялися до лiтнiх чи навiть до осiннiх мiсяцiв з огляду на вiдсутнiсть переселенських дiлянок [179, с. 220]. Уряд для призупинення ходачества в Сибiр вдався до тимчасового призупинення надання ходакам пiльгового проїзду [154, 1908. - 1 апреля].

Взагалi переселення з України має свої особливостi. Дослiдник О. Погребинський наводив данi Краєвої земської переселенської органiзацiї, якi свiдчили про кiлькiсть переселення з України до Сибiру [148, с. 43]. Цi данi наведенi в табл. 3. 3. 5.

Таблиця 3. 3. 5

Кiлькiсть переселенцiв з України до Сибiру з 1906 по 1912 роки (тис. чоловiк)

Губернiї
1906

рiк

1907

рiк

1908

рiк

1909

рiк

1910

рiк

1911

рiк

1912

рiк
Всьо-го

Полтавська 9278 30115 52016 52801 31985 14541 7723 198459

Чернiгiвська 9589 45940 47680 28697 14595 7417 3740

Київська 7608 34458 44116 33139 17704 7201 3931

Харкiв 8323 16489 32386 29203 23695 10614 6828 127538

5187 3654 14972 23384 20001 11602 6998 85739

Волинська 589 8727 10982 8938 7973 4081 2497 23287

Всього 40574 138874 202152 115953 55456 31681

До цього треба додати ще Катеринославську губернiю, з якої переселилося за весь цей час 131428 чоловiк та Подiлля – 59121 чоловiк.

Розглядаючи цi данi про переселення з шести українських губернiй, можна побачити, що з 1906 по 1909 роки кiлькiсть переселенцiв постiйно зростала. Починаючи з 1910 року кiлькiсть переселенцiв починає зменшуватися. І темпи зменшення були дуже iнтенсивнi – з 115953 чоловiк у 1910 роцi до 31681 у 1912 роцi. Цьому сприяло не тiльки зменшення кiлькостi придатної у Сибiру для землеробства землi, але й заходи уряду по обмеженню кiлькостi переселенцiв.

Велике занепокоєння уряду викликали самовiльнi переселенцi, якi їхали без дозволу мiсцевої адмiнiстрацiї. Так, в 1907 роцi з Полтавської губернiї виїхало на переселення 35409 чоловiк, з них 5684 чоловiк, чи 1/6 частина виїхали без встановленого дозволу [161, 1908. - 7 июня]. З Київської губернiї за час вiд 1 жовтня до 1 грудня 1908 року переселилося свавiльно 13 сiмей з 59 чоловiк [161, 1910. - 1 января]. Переселення в Сибiр з Полтавської губернiї, як свiдчив переселенський агент станцiї Полтава, не припинилося навiть зимою. З 1 серпня 1908 року по 1 сiчня 1909 року через Полтаву проїхало 3047 переселенцiв з документами i 439 самовольцiв, серед них з Полтавської губернiї 1123 переселенцi i 174 самовiльних [161, 1909. - 24 января]. Такiй кiлькостi самовiльних переселенцiв сприяла бюрократична тяганина в оформленнi переселенських документiв.

Пiдвищення кiлькостi переселенцiв пiсля початку столипiнської реформи пояснювалося такими причинами. Головною причиною переселення можна вважати селянське безземелля [186, 1908. - 27 января; 161, 1908. - 4 апреля]. Оцiночно-статистичний вiддiл губернської земської управи оголосив про свої дослiдження над переселенським рухом з Харкiвської губернiї. Бiльшiсть переселенцiв були безземельними та малоземельними селянами. Але переселялися i з iнших причин: в пiвденних повiтах був гiрший грунт, гiрше родив хлiб, хоча надiли в цих повiтах були великими [161, 1911. - 26 января]. В Чернiгiвськiй губернiї, наприклад, у порiвняннi з Київською губернiєю (вiдповiдно 65 чоловiк на кв. версту i бiльше 100 чоловiк на кв. версту) iснувала порiвняно невелика густота населення. Однак Чернiгiвська губернiя давала щорiчно великий вiдсоток переселенцiв i в цьому вiдношеннi не поступалася Київськiй. Причини посиленого переселення з Чернiгiвської губернiї можна шукати у важких економiчних умовах життя бiльшостi селян – не кажучи вже про повну вiдсутнiсть у багатьох селян землi, треба зазначити також слабкий розвиток промисловостi та малоземелля, яке в бiльшостi повiтiв (пiвнiчних та центральних - пiсчаний грунт) не давав можливостi – при низькому рiвнi сiльськогосподарської культури – зводити кiнцi з кiнцями [31, 1912. - 8 июня]. Ще однiєю з причин бурхливого розвитку переселенського руху в Українi в 1908-1909 роках був неврожай в українських губернiях. Урядова допомога губернiям, потерпiлим вiд неврожаю, в цiлому дорiвнювалась 7132 тис. крб. i була недостатньою для врятування становища [148, с. 47].

Проаналiзувавши причини переселення, можна побачити, що основна частина селян переселялася в тi частини Схiдної Росiї, якi бiльше пiдходили за природними умовами до мiсця їх мешкання. Так, з центральних повiтiв Київської губернiї – лiсостепових – селяни переселялися здебiльшого в степовi та лiсостеповi мiсця. Найбiльше селян Київської губернiї переселялося в Пiвденно-Усурiйському краї в Приморську та Амурську областi, в Сибiру – в Томську та Тобольську губернiї в лiсостеповi мiсця. Що стосується степових районiв, то найбiльше селян оселилося в Акмолинськiй та Тургайськiй областях [186, 1908. - 27 января].

Таблиця 3. 3. 6

Розселення селян України на окраїни iмперiї у 1908 роцi

Губернiї Кiлькiсть домогосподарiв В Томську губернiю Азiатську Росiю

Подольська 544 81 198 265

Херсонська 465 9 205 252

574 147 286 111

429 9 58 372

Отже, селяни України намагалися найбiльше оселитися в Азiатськiй частинi Росiї. На другомi мiстi стоїть Томська губернiя. На Далекий Схiд переселилося найбiльше селян з малоземельної Харкiвської губернiї. Катеринославська та Херсонська губернiї на Далекий Схiд дали найменше переселенцiв, натомiсть селяни з цих губернiй селилися в Азiатськiй Росiї.

Цiкавi вiдомостi про кiлькiсть переселенцiв з України та мiсця їх розселення у Сибiру у 1908 роцi подає газета "Почаевские известия" [154, 1908. - 25 октября]. Цi данi наведенi в табл. 3. 3. 7 та 3. 3. 8.

Кiлькiсть переселенцiв з України до губернiй Сибiру у 1908 роцi

Мiсце переселення Кiлькiсть сiмей Загальна кiлькiсть переселенцiв

Томська губернiя 29450 188752

Акмолинська область 12701 75983

5471 37938

Тобольська губернiя 2745 17706

2581 17549

Тургайська область 2507 14399

Іркутська губернiя 1895 11925

1673 10141

Амурська область 968 6013

59991 380406

Таблиця 3. 3. 8

Кiлькiсть переселенцiв з українських губернiй в 1908 роцi по губернiях

Губернiї Кiлькiсть сiмей Загальна кiлькiсть переселенцiв

Чернiгiвська 5319 34350

Київська 4523 28212

4553 28085

Харкiвська 3505 21868

Катеринославська 1771 11638

Херсонська 1498 8472

Таврiйська 1217 8388

Волинська 1299 7984

Подiльська 1058 5707

Всього 24743 154704

Як бачимо, найбiльша кiлькiсть переселенцiв оселилася в Томськiй губернiї, трохи менше в Акмолинськiй областi. Найменша кiлькiсть переселенцiв оселилася в Амурськiй областi. З усiєї України найбiльшу кiлькiсть переселенцiв дали малоземельнi губернiї – Чернiгiвська, Київська, Полтавська, Харкiвська. Подiльська та Волинська хоч i були за кiлькiстю переселення на останньому мiсцi, але на протязi наступних рокiв вони дали значну частину переселенцiв. Приблизно таку ж кiлькiсть як Волинська i Подiльська, дали три пiвденнi губернiї України – Таврiйська Херсонська та Катеринославська.

Переселенцi з України в бiльшостi їхали до губернiй Сибiру, але були й iншi райони заселення. Так, хоч i незначна, частина селян з Київської губернiї в 1913 роцi оселилася в Європейських губернiях Росiї: Оренбурзькiй – 5016 душ, Уфiмськiй – 3058 душ, Самарськiй – 3056, Пермськiй – 211 душ та Симбiрськiй – 105 душ [95, с. 281].

Географiчнi данi за вiдсотками розселення українських селян у рiзних мiсцевостях Росiйської iмперiї наведенi в табл. 3. 3. 9 [148, с. 47].

Таблиця 3. 3. 9

Географiчне розселення переселенцiв з України по рiзних мiсцевостях

Губернiї та краї Вiдсоток переселенцiв Губернiї та краї Вiдсоток переселенцiв

33 Семипалатинська 3,3

Акмолинська 21,9 Оренбурзька 2,3

Приморська 9,9 Семирiченська 2

Тургайська 8,8 Іркутська 1,4

4,2 Уральська 1,2

3,9 Сир-Дар'їнська 0,9

Тобольська 3,6 Іншi бiля 1

Як зазначалося вище, економiчне становище переселенцiв було значно нижче мiнiмального прожиткового, який був потрiбен для влаштування господарства. Це було однiєю з основних причин зворотнього переселенського руху з Сибiру. Заведення господарства на новому мiсцi було можливе лише за наявностi певних капiталiв. Погане пiдсоння й грунт на нових мiсцях вимагали пiдсиленого угноєння, вживання сiльськогосподарських машин, полiпшених систем рiльництва тощо.

Офiцiйнi обслiдування констатували, що переселенцi скаржилися на неврожаї, холод, брак води, вiддаленiсть вiд залiзниць. Не дивно, що далеко не всi землi, якi становили переселенський фонд, заселялися. Важкi умови життя, неврожаї, вiдсутнiсть грошової допомоги – всi цi фактори примушували селян повертатися до рiдних країв. Ще в 1906 роцi переселенцi з Оренбурзької губернiї прохали Катеринославського губернатора надiлити їх землею, бо в 1904 роцi виселилися з Чернiгiвщини, але землю вони отримали таку, "що на їй нi хлiб, нi городина не росте, а грошi казна бере з їх, як за добру землю" [39, 1906. - 9 серпня].

"Браття, кайтесь на нас та не ходiть у цей проклятий Сибiр, де жить тiльки Каїновi та Юдi, а нам лучче вмерти на нашiй рiднiй Українi, нiж тут пропадати, як ми гинем. Нема нiякої помочi нi звiдкiль, а обiцянка допомогти нам осталась обiцянкою… То ото сидiть на старих смiтнищах, то лучче буде, чим тут. Землi й багато та чорт їй рад" [161, 1906. - 3 жовтня]. Звiсно, що пiсля такої сповiдi односельцiв, селяни мусили б утриматись вiд переселення. Але часто селяни сподiвалися на краще. До того ж природнi примхи змушували селян ризикувати. Недород, необхiднiсть купувати хлiб, щоб прохарчуватися зиму та неможливiсть заробити грошi на батькiвщинi змушували селян незважати на попередження односельцiв [161, 1907. - 27 октября].

Не одержавши землi i не влаштувавшись на новому мiсцi, багато сiмей поверталися назад. З Київської губернiї в 1907 роцi на переселення виїхало з дозволу начальства та самовiльно разом 27260 чоловiк. З цього числа за цей же час повернулося до дому 1220 чоловiк, що складало майже 5% вiд загальної кiлькостi переселенцiв з губернiї [161, 1907. - 15 мая; 1908. - 20 февраля].

Для детальнiшого розумiння кiлькостi переселенцiв, якi поверталися на новi мiсця, вiзьмемо данi по Волинськiй губернiї про кiлькiсть переселенцiв, та селян, якi повернулися, за перiод з 1897 по 1909 роки, тим бiльше, що починаючи з 1907 року, кiлькiсть переселенцiв з Волинi значно зросла i складала 2/3 вiд загального числа за 13 рокiв [161, 1910. - 3 апреля]. Цi данi наведенi в табл. 3. 3. 10.

Таблиця 3. 3. 10

Кiлькiсть переселенцiв з Волинської губернiї та селян, якi повернулися додому в перiод з 1897 по 1909 роки

Роки Всього виїхало, чоловiк

1897 947 390

1898 1368 143

1899 2053 356

1900 2712 351

1901 2394 432

1902 1027 231

1903 1122 206

1904 90 38

1905 471 53

1906 917 29

1907 10938 550

1908 12604 795

1909 11242 671

Всього 45885 4254

переселенцi намагалися їх заробити, але це вдавалося далеко не всiм. Тi, хто зумiв повернутися на батькiвщину, продовжували бiдувати, оскiльки в них не залишилося нi хати, нi землi.

Загальна кiлькiсть переселенцiв з Сибiру, якi повернулися на батькiвщину з 1906 по 1912 роки, наведена в табл. 3. 3. 11 [148, с. 45].

Таблиця 3. 3. 11

Зворотний рух українських переселенцiв з Сибiру в 1906-1912 роках в загальнiй кiлькостi i у вiдсотку до загальної кiлькостi переселенцiв.

Губернiї
1906 рiк 1907 рiк 1908 рiк 1909 рiк

К-ть % К-ть % К-ть % К-ть %

Полтавська 715 7,7 978 3,2 1735 3,3 3299 6,2

1112 21,6 529 14,5 1278 8,5 2596 11,1

Харкiвська 400 4,8 1091 6,6 1855 5,7 3048 10,4

Київська 413 5,4 1394 4 1806 4,1 2529 7,6

Чернiгiвська 328 2,6 703 3,9 924 4,1 3174 9,3

Волинська 32 5,4 550 6,7 795 7,2 677 7,6

Всього по 6 губернiях 3006 7,5 5245 6,5 8393 3,9 15323 8,6

Губернiї
1911 рiк Всього за 7 рокiв

К-ть % К-ть % К-ть % К-ть %

Полтавська 4076 12,7 6760 46,5 2092 27,1 19655 9,9

Херсонська 3212 16,2 6548 56,4 2144 30,6 17455 20,4

Харкiвська 3647 15,4 3585 33,8 2277 83,3 15903 12,5

Київська 3718 21 3888 54 1962 49,9 15710 10,6

Чернiгiвська 404 19,3 1840 40,9 831 32,3 11841 8,8

Волинська 1461 18,3 1139 27,9 663 26,6 5317 12,3

20185 17,3 23760 41,9 9972 29 85881 11,1

Однак, за 7 рокiв переселення вiдсоток селян, якi поверталися, в губернiях Полтавськiй та Чернiгiвськiй, був досить незначний, хоча цi губернiї давали найбiльшу кiлькiсть переселенцiв до Сибiру.

Збiльшення кiлькостi селян, якi поверталися на батькiвщину, посилило занепокоєння уряду та помiщикiв. Щоб зменшити кiлькiсть зворотнiх переселенцiв, Головне управлiння землеустрою та землеробства циркуляром 30 грудня 1909 року заборонило видавати безповоротну допомогу та безкоштовнi бiлети тим ходакам, якi вирушали за Урал та в зворотний бiк, незаможним ходакам та переселенцям. Безкоштовний проїзд мiг дозволятися тiльки за клопотанням губернаторiв i тiльки сiм'ям, якi їхали на Далекий Схiд, учасникам вiйни з Японiєю i тим селянам, виселення яких було пов'язане з переходом їх однообщинникiв на батькiвщинi до хутiрського та вiдрубного господарства. Було дозволено вiльне ходакування у Схiдний Сибiр та на Далекий Схiд. Цим уряд розраховував направити туди самовiльних переселенцiв та попередити можливiсть повернення у центр країни тисяч сiмей, якi були невлаштованi в iнших районах [179, с. 229]. Не дивлячись на значне зменшення кiлькостi переселенцiв та деяке покращення їх перевезення, умови, в яких знаходилися селяни, залишались незадовiльними.

Об'єктивно переселення селян на окраїни мало в деякiй мiрi прогресивний характер для економiки Росiйської iмперiї. Переселення викликало значний розвиток виробничих сил у слабо розвинутих районах, якi заселялися, пiдвищувало трудовi ресурси цих окраїн. Переселенцi в мiру своїх сил та засобiв освоювали цiлиннi землi, збiльшували площу землi, яка оброблялася. Застосовувались також новi сiльськогосподарськi знаряддя, що сприяло пiдвищенню в цих районах агротехнiчного рiвня сiльського господарства.

Однак намiри царського уряду переслiдували тiльки одну мету – переселити на окраїни найбiльш небезпечну для помiщицького землеволодiння частину селян i тим самим розрядити революцiйну атмосферу в країнi. Про економiчнi iнтереси переселенцiв уряд не турбувався. Вiн створював такi умови на мiсцях виходу, за яких переселенцi продавали за заниженими цiнами свої земельнi надiли, худобу, iнвентар та iнше майно багатим однообщинникам. Багато селян таким чином несли великий матерiальний збиток вже з самого початку переселення. Важких втрат зазнавали переселенцi в дорозi. Уряд не органiзовував планомiрної та своєчасної перевозки їх у тi райони, в якi вони заселялися.

Мiсцева адмiнiстрацiя не мала в своєму розпорядженнi даних про стан та кiлькiсть вiльних державних земель. Створення переселенських дiлянок було спiшним i непланомiрним. До них включались непридатнi для господарського використання землi, вiд яких багато переселенцiв вiдмовлялися при першому ознайомленнi чи пiсля декiлькох рокiв безплiдної працi.

Переселення як засiб освоєння Сибiру та Туркестану в широких розмiрах, з утворенням на нових мiсцях розвинутих селянських господарств могло дати позитивний успiх лише за умов вкладення великих матерiальних коштiв. Однак, уряд не придiляв особливої уваги цiй сторонi переселенської справи. Для нормального господарства на Далекому Сходi та в Сибiру потрiбнi були розгалуженi системи залiзничних та грунтових шляхiв у заселених мiсцевостях, видача державних позик (не менше 500 крб.) на кожне господарство, розгалужена система забезпечення сiльськогосподарською технiкою, пiльговi умови кредитування переселенцiв i т. iн.

П. Столипiн влiтку 1910 року разом з Головноуправляючим землевпорядкуванням та землеробством здiйснив поїздку до Захiдного Сибiру та в Поволжя. Головною метою було ознайомлення з хутiрськими господарствами. На пiдставi цього обстеження прем'єром були зробленi деякi висновки: вiдведення надiлiв переселенцям в Сибiр повинно бути не в користування, а у приватну власнiсть; грошовi позики переселенцям на домогосподарство потрiбно впорядкувати не за матерiальною забезпеченiстю, а за умовами заселення даного району; необхiдно створити та розвивати агрономiчну допомогу пересельцям i т. iнш.

Отже, переселення українських селян до Сибiру та Туркестану в роки столипiнської реформи мало велике значення для заселення цих регiонiв. Однак знищити земельну нужду селян, як цього сподiвався уряд, такими заходами не вдалося. Недостатнiсть фiнансування приводила до того, що тiльки заможнi переселенцi мали змогу вiдновити своє господарство на цiлинних землях. Заселення Степового краю, Сибiру та Далекого Сходу не було слушно та доцiльно органiзоване. З самого початку не було виконано жодної умови, яка б полугшувала переїзд селян на новi мiсця: безкоштовного лiкування, харчування, перевезення майна переселенцiв. Також уряд виявився неспроможним вирiшити транспортну проблему. Неузгодженiсть строкiв переселення призводила до того, що промiжнi станцiї були переповненi селянами.

Неправильне врахування кiлькостi та якостi земель в Сибiру, Далекому Сходi та Середнiй Азiї призводили до того, що кiлькiсть бажаючих переселитися на цi землi перевищувала кiлькiсть земельних надiлiв, якi були придатнi для землеробства. В результатi цього бiльша частина українських переселенцiв змушена була повертатися в рiднi мiсця.

3. 4. Реакцiя українського селянства на процес аграрного реформування

Кризовi явища в сiльському господарствi на початку ХХ столiття i селянськi виступи напередоднi i в роки першої росiйської революцiї вимагали негайного вирiшення аграрного питання. Тому одним з головних завдань столипiнської реформи було зменшення революцiйної напруги в суспiльствi. Проте, як свiдчать результати проведення реформи, вона не тiльки не зняла напругу в суспiльствi, а навпаки, збiльшила кiлькiсть незадоволених аграрною полiтикою уряду. Активiзуючи процес становлення капiталiстичних вiдносин в сiльському господарствi, реформа була покликана провести розчистку селянських земель вiд "слабких" на користь "сильних" та шляхом радикальних заходiв зруйнувати общину i почати накопичення капiталу на селi. Двоякiсть аграрної полiтики П. А. Столипiна полягала в поєднаннi бiльш прогресивної системи капiталiстичних вiдносин в сiльському господарствi зi збереженням старих помiщицьких землеволодiнь. Така урядова позицiя викликала незадоволення всiх груп українського селянства. Щодо реформування селянської общини i виходу на вiдруби та хутори, то вiдношення тут було двояким. Були як прихильники, так i вороги цього процесу. В офiцiйнiй iсторiографiї радянського перiоду переважала думка про негативне ставлення селянства до аграрної реформи П. А. Столипiна. Зокрема зазначалося, що селяни активно протестували проти видiлення на хутори та намагалися повернути землю заможних селян до общини. Причиною цьому було пограбування селянських земель куркулями [57, с. 42]. Таку ж точку зору займали i представники iнших полiтичних течiй в суспiльнiй думцi Росiї та України. Так, кадетськi вченi та полiтики негативно сприймали як соцiальнi цiлi реформи, так i методи її проведення. Існувала думка, що селянством реформа сприймалася як насилля. Свiдченням цьому було багато селянських скарг, звернень в пресу та прямi протести та заколоти.

Проте, в порiвняннi з результатами проведення аграрної реформи П. А. Столипiна в Росiї, ситуацiя в Українi була дещо iнша. Вiдмiннiсть полягала в тому, що на територiї України ще до проведення аграрної реформи вже почався процес руйнування общинного землеволодiння. Тому частина українського селянства, переважно заможна, позитивно сприймала аграрне реформування 1906-1914 рокiв.

Найбiльше незадоволення селянами викликали:

2) примусове видiлення на хутори та вiдруби, коли надавалися найбiльш непридатнi для сiльського господарства землi;

3) дiяльнiсть Селянського Поземельного Банку з високими вiдсотками, недостатньою сумою позик, високими цiнами на землю;

4) непродуманiсть i недостатнiсть фiнансування урядом переселенської полiтики.

Зупинимося на цих причинах бiльш детально.

Як вже зазначалося, в суспiльствi взагалi вiдношення до общини i нового законодавства було двояким. З одного боку, переваги приватного землеволодiння полягали у вiльному продажу землi, можливостi її закладати. Ще однiєю перевагою було те, що хутiрське i вiдрубне господарства давало можливiсть краще працювати на землi, яка не роздiлена на багато шматкiв. З iншого боку, як би не передiлялася земля, все одно бiльше її не ставало. І ще для господарства потрiбнi були грошi, агрономiчна допомога i т. iн.[154, 1908. - 28 апреля, 2 августа].

на вiдведенiй латцi землi, яка складала, як правило, 1-2 десятини. Тому бiднота в масi своїй чинила опiр руйнуванню общини.

Газетнi повiдомлення друкували данi не тiльки про вихiд селян з общини, але й про те, як реагувала община на її руйнування. Видiлення з общини проходило за рiшеннями селян, i за наказами мирових посередникiв. Так, 14 травня на екстренному засiданнi Харкiвського повiтового з'їзду було затверджено 23 приговори селянських громад i 5 постанов земського начальника про вихiд з общини. В Павлоградському повiтi (Катеринославська губернiя) вийшло з общини 4489 селян з 28106 десятинами надiльної землi, причому за приговорами сiльських сходiв видiлилося 1406 селян, а за постановою земського начальства – 3083 [161, 1908. - 18 травня; 5 липня].

Чому ж община противилася виходу з неї своїх членiв? Про це можна дiзнатися з дописiв власних кореспондентiв та газетних повiдомлень. Не завжди в общинi було достатньо придатної землi для видiлення. Частiше за все общиннi землi складалися з рiзноманiтних дiлянок – орної землi, сiнокосу, болота, а землi, придатної для землекористування в общинi пiсля видiлення її членiв, залишалося мало. Так, в дописi власного кореспондента газети "Рада" зазначалося, що в с. Пiски (Лубенського повiту на Полтавщинi) вигону, (тобто землi "непеределяемой"), який залишається в общинi й надалi, налiчувалося 215 десятин, але бiльшiсть цiєї землi зовсiм непридатна була для землекористування: пiсок, солончаки, болото та iнш. [161, 1907. - 29 серпня].

Часто община не давала згоди на вихiд селян, якщо бiльшiсть її були малоземельнi селяни. Наприклад, в с. Пасiцелi Ананьєвського повiту Херсонської губернiї малоземельнi селяни, надiли яких складали 1-2 десятини, на сiльському сходi не дали згоди на видiлення 100 господарiв, якi мали по 8-10 десятин землi [161, 1907. - 13 вересня]. В с. Писарiвка Вiнницького повiту селяни пояснювали своє небажання видiлятися на хутори тим, що в багатьої сiм'ях, якi складаються з 6-7 чоловiк, лише 1 десятина, на якiй хутiр не заведеш [161, 1907. - 3 липня].

Пояснення такої протидiї малоземельних селян видiленню на хутори дає Гр. К. в статтi "Новий закон про "землеустройство" в газетi "Засiв". Автор зазначає, що для "убогих малоземельних" господарiв нiякої користi з хутiрського господарства не має, оскiльки вони лишаються громадської толоки [60, 1911. - 23 сентября].

Уряд всiлякими засобами намагався прискорити процес руйнування общини. Землевпорядкувальнi комiсiї придiляли багато уваги примусовому землеустрою. Однак, частiше за все селяни протистояли цим нападкам. Вони писали скарги губернаторам, не давали згоди на видiлення з общини, для чого земства повиннi були розглядати справи про передiл землi, а це займало дуже багато часу. Часто пiсля видiлення з громади за постановами земств, одноосiбники вiдчували з боку общини та односельцiв негативне до себе ставлення. Справи навiть доходили до того, що видiленi з громади писали прохання на переселення до Сибiру [161, 1907. - 13 вересня; 1908. - 1 квiтня; 1909. - 14, 19 августа].

Справа не тiльки в тiм, що община стояла на шляху розвитку капiталiзму, її лiквiдацiя мала прогресивне значення, а ще й у тiм, що вона представляла собою дуже складний iнститут, як зазначає дослiдник В. Г. Тюкавкiн [187, с. 256]. Вiдомо, що лiквiдацiя общини мала прогресивне значення. Однак не можна розглядати її тiльки як земельно-переробний апарат. Селяни продовжували боротися проти помiщицького землеволодiння i проти хуторян та вiдрубникiв, заможних селян.

Часто офiцiйнi чиновники так поспiшали виконувати свою "справу", що не зважали на якiсть землi i неможливiсть працювати на нiй. Так, селяни с. Бiлич Володимирiвського повiту скаржилися на мiсцеву землевпорядкувальну комiсiю, яка видiлила на хутори заболочену землю. Пiсля розгляду скарги було рекомендовано видiлити селянам позику для виробництва ними гiдротехнiчних робiт та приведення цих земель у належний для землеробства стан [198, ф. 442. - оп. 708. - од. зб. 173. - л. 4].

лiквiдувала 11000 десятин казенної землi, утворивши на нiй близько 600 господарств. Однак, селян, якi бажали переселитися на цi хутори, було бiльше 3000 чоловiк [161, 1909. - 27 августа].

Бажання селян виходити на хутори чи вiдруби коливалося в залежностi вiд полiтичної ситуацiї. Наприклад, за дописом власного кореспондента газети "Рада" в Подiльськiй губернiї, пiсля розмежування викупленого маєтку на хутiрськi дiлянки селяни с. Нестоiти погодилися перейти на хутiрське господарство. Але восени, перед початком роботи Державної Думи, вiдмовилися купувати цi дiлянки, мотивуючи це тим, що "збереться Дума, то вона i без грошей землю дасть" [161, 1907. - 18 октября].

Часто до офiцiйних органiв влади потрапляли скарги вiд селян на незадовiльнi дiї членiв землевпорядкувальних комiсiй за неправильне розмежування та за насильницьке примушення до виходу на хуторське господарство [198, ф. 442. - оп. 708. - од. зб. 297. - лл. 1-6; од. зб. 612. - л. 1-195; од. зб173. - л. 1-14].

Малоземельнi селяни не давали дозволу односельцям на вихiд з общини, тому часто селяни зверталися до урядових органiв про допомогу. Так, в с. Губника Гайсинського повiту Подiльської губернiї частина селян звернулася до губернського присутсвiя з проханням допомогти розподiлити надiльнi землi на вiдруби, оскiльки частина селян не дає дозволу на видiлення своїх членiв [198, ф. 442. - оп. 708. - од. зб. 183. - л. 1-233].

Іншi ж скарги селян були зовсiм протилежними. В с. Мiнiни Радомисльського повiту Київської губернiї селяни подали скаргу на дiї повiтової землевопорядкувальної комiсiї, яка дозволила видiлитися на вiдруб сiм'ї Горбачей, у якої у власностi налiчувалося 15 десятин зайвої землi [198, ф. 442. - оп. 709. - од. зб. 194. - л. 1-11].

Скарги селян на незаконнi дiї землевпорядкувальних комiсiй друкувалися i в пресi. Так, газета "Рада" надрукувала листа селян з Уманського повiту, в якому зазначалося, що землевпорядкувальна комiсiя на чолi з мировим посередником примушує їх виходити на вiдрубнi дiлянки [161, 1908. - 23 сентября].

Отже, найбiльше невдоволення при запровадженнi хутiрського та вiдрубного землеволодiння викликали у селян примусовi дiї влади, а також заможних селян, якi при видiленнi з общини забирали з собою належнi їм надлишки землi. Часто цi надлишки перевищували норми селянського землеволодiння.

Незадовлення при проведеннi аграрної реформи у селян викликали також дiї Селянського Поземельного Банку. Допомога банку при купiвлi селянами землi у помiщикiв була досить незначною. До того ж пiдвищення Селянським Банком цiни на помiщицьку землю також ставало на завадi селянам. В с. Вiйтовцях Переяслiвського повiту банк, купивши землю, почав продавати її селянам, однак умови продажу здалися селянам важкими. Пiсля цього Селянський Банк вирiшив здавати цю землю в оренду по 9 крб. за десятину. Недовiра селян до банку виявилася в тому, що вони вiдмовилися вiд оренди цiєї землi, хоча звичайна орендна цiна в цiй мiсцевостi сягала 15-20 крб. за десятину [161, 1907. - 21 сiчня; 18 липня].

Велику роль в проведеннi столипiнської аграрної реформи вiдiгравало переселення селян до Сибiру. В Українi переселення носило масовий характер, однак умови, в яких переселенцi їхали на новi мiсця були незадовiльними. Як зазначає газета "Колокол", залiзницi не встигали перевозити всiх бажаючих виїхати до Сибiру, навiть у товарних вагонах [98, 1906. - 26 апреля]. Влада надавала переселенцям право на безкоштовний проїзд до Сибiру з сiм'єю у вагонах IV класу. Як зазначав власний кореспондент газети "Рада", - вагони IV класу - це звичайнi товарнi вагони з написом "40 человек, 8 лошадей". Однак, навiть такi умови переїзду не зупиняли селян в бажаннi "шукати щастя в Сибiру" [161, 1907. - 6 ноября].

Незважаючи на незадовiльнi умови переїзду до Сибiру, хвиля переселенцiв з України щороку зростала. Найчастiше переселялися малоземельнi селяни. Вони вважали це єдиною можливiстю покращити свої земельнi справи. Однак, зневiрювалися в своїх сподiваннях майже одразу пiсля прибуття на мiсце. Окрiм незадовiльних умов проїзду, урядом майже нiчого не було зроблено для влаштування переселенцiв на мiсцях. Так, селянин с. Преображенського Куп'янського повiту Харкiвської губернiї в своєму листi односельцям зазначав, що пiсля прибуття на мiсце та купiвлi хати i пари коней, грошей в нього залишилося тiльки 80 крб., а заробiткiв не було [161, 1907. - 29 липня]. Пiсля таких листiв вiд односельцiв, деякi селяни вiдмовлялися вiд намагання переселитися, але часто незадовiльнi умови проживання на Батькiвщинi змушували їх не зважати на всi негаразди.

Невдоволенi були селяни не тiльки умовами переселення, а й якiстю землi, яку надавав уряд у Сибiру. Хоча землi переселенцям надавали в достатнiй кiлькостi, однак не завжди вона була належної якостi. Як зазначав в дописi кореспондент газети "Рада", переселенцi с. Демки Золотоношського повiту Полтавської губернiї отримали великi дiлянки землi, але якiсть її була поганою - "не в ореш, не впашеш, посiєш хлiб, а вродить бур'ян" [161, 1907. - 27 октября].

Все це змушувало селян, якi переселилися до Сибiру, через деякй час повертатися. Звiстки про недостаню кiлькiсть та якiсть землi, незадовiльнi умови переселення, недостатнiсть урядової допомоги призвели до того, що переселенська хвиля почала потроху спадати. Багато ходакiв, якi поверталися з Сибiру, зазначали, що хоча кiлькiсть землi є в достатнiй кiлькостi, однак якiсть її не пiдходить для нормального землеробства [186, 1907. - 23 июня; 87, 1907. - 7 мая].

"Рада", в 1910 роцi переселення в Азiатську Росiю зменшилося. Переселенська справа, як до запровадження столипiнської реформи, так i пiд час неї продовжувала займати особливе мiсце. Хутiрська та вiдрубна система не виправдала надiї селян у справi покращення землеволодiння, а отже тiльки переселення могло допомогти вирiшити цю справу [161, 1911. - 22, 31 марта].

серед селян була неоднозначною. Серед прибiчникiв можна видiлити наступнi групи:

2) селяни тих територiй, де взагалi чи частково не було общинного землеволодiння;

4) малоземельнi переселенцi, що ставили за мету створення окремого дрiбного господарства.

Руйнування общини в Українi носило позитивний характер i не викликало у селян негативного ставлення. Однак, методи, якими дiяла мiсцева влада, частiше за все викликали негативну реакцiю селянства. Селяни були невдоволенi примусовим характером руйнування общини. Незадоволення у селян викликало також примусове видiлення на хутори та вiдруби, оскiльки часто примушували видiлятися селян, у яких була недостатня кiлькiсть землi. Так, для Подiльської губернiї, за визначенням губернатора, нормальна площа хутiрської дiлянки визначалася 5 десятинами.

Двояке ставлення викликала у селян дiяльнiсть Селянського Поземельного Банку. Надзвичайно високi вiдсотки за куплену землю, недостатня сума позик при купiвлi землi, занадто високi цiни на землю не давали змоги селянам скористатися допомогою банкiвських установ. Навiть заможнi селяни намагалися купувати землю помiщикiв безпосередньо, тiльки iнодi вдаючись до банкiвських позик.

Непродуманiсть урядом переселенської полiтики та недостатнiсть фiнансування цих заходiв викликали у селян негативну реакцiю, оскiльки не давали можливостi селянам впроваджувати своє господарство на неосвоєних землях Сибiру та Середньої Азiї. Бiльшiсть цiлинних земель вимагала додаткових витрат для землеробства, а для багатьох селян-переселенцiв це було недоступно. І хоча уряд надавав великого значення процесу освоєння зауральських земель, однак ним нiчого не було зроблено для запровадження агрономiчної та матерiального допомоги переселенцям.

такої.

ВИСНОВКИ

Пiдсумовуючи проведення аграрної реформи П. А. Столипiна в Українi на початку ХХ столiття, можна зробити наступнi висновки.

1) незакiнченiсть соцiально-економiчних реформ 1861-1866 рокiв (хоча була вiдмiнена крiпацька система, але залишалася вiдстала форма общинного землеволодiння);

2) слабке проникнення капiталiстичного способу життя в сiльське господарство;

5) свiтовi кризи сiльського господарства початку ХХ столiття та iнше.

Для України цього перiоду реформування сiльського господарства ставало необхiднiстю. По-перше, селяни бiльшостi губернiй України страждали вiд малоземелля та безземелля. По-друге, пiсля реформи 1861 року общинне землеволодiння мало неоднакове розповсюдження по територiї України у зв'язку з особливостями землекористування. По-третє, землеволодiння в Українi було тiсно пов'язане з iсторичними процесами: на Правобережжi пiсля польського повстання 1863 року 90% землi перейшло до росiйських помiщикiв.

Штучне пiдтримування помiщиками общини не давало змоги капiталiзму розвиватися у сiльському господарствi. Становi обмеження, якi лежали на общинних землях, обстановка товарного виробництва, невдоволення селян забороною мобiлiзацiї земельної власностi привели в кiнцi-кiнцiв у 1905 роцi до революцiйної ситуацiї. Однак селяни ставили питання про розподiл землi надто гостро – знищення помiщицького землеволодiння та передача всiєї землi селянам. Уряд не мав намiру так глибоко заходити у справi земельного перерозподiлу, тому й зупинився на прусському шляху реформування, який характеризувався збереженням великого помiщицького землеволодiння, реформованого до капiталiстичних умов. Але цей шлях розвитку був найбiльш сприятливим для центральних районiв Росiї. На вiдмiну вiд якої, в Українi сiльське господарство було найбiльш перейняте капiталiстичними елементами. Тому такi пiдходи ставали на завадi бiльш прогресивному розвитку українського села капiталiстичного зразку. Результати фермеризацiї українського селянства були бiльш дiєвими нiж на територiї Росiї. Це було пов'язано з тим, що розпад общинного землеволодiння почався ще в ХІХ столiттi, а столипiнська реформа його прискорила. Необхiднiсть реформування українського села за фермерським американським зразком розвитку настiльки була актуальною, що ще за часiв роботи І та ІІ Державних Дум представники вiд українського селянства пропонували проекти про перерозподiл приватного землеволодiння. Селяни навiть погоджувалися з компенсацiйними виплатами колишнiм власникам.

Нове аграрне законодавство мало для України також i практичне значення. Оскiльки в бiльшостi районiв общинне землеволодiння було формальнiстю, то указ вiд 9 листопада 1906 року фактично затвердив юридично легалiзацiю iснуючого землеволодiння.

Столипiнська реформа мала на метi впровадження нових форм землекористування при збереженнi iснуючого помiщицького землеволодiння. Але в Українi процес зменшення помiщицького землеволодiння свiдчив про те, що частина землевласникiв не могла пристосуватися до економiчних вимог дня, не зважаючи навiть на урядову пiдтримку. Процес розпродажу панських земель в Українi продовжувався i пiсля впровадження реформи. Всього тiльки за три роки пiсля оголошення столипiнської реформи помiщицьке землеволодiння в Українi зменшилося на 8,2%, а питома вага панських посiвiв перед І Свiтовою вiйною складала 18% вiд загальної площi.

Закон 27 серпня 1906 року "О предназначении казенных земель к продаже для расширения крестьянского землевладения" для України не мав особливого значення, оскiльки частка казенних земель в Українi була досить незначною для забезпечення селян землею в достатнiй кiлькостi.

общини. Головною причиною заперечення виходу общиною було малоземелля. Це було пов'язано з тим, що общиннi землi складалися з рiзноманiтних дiлянок – рiллi, сiнокосу, болота i т. iн. А землi, придатної для землекористування, було дуже мало, особливо, якщо з общини виходило лише декiлька членiв.

селян закрiплювати землю у приватну власнiсть, можна видiлити наступнi: бажання вести самостiйне господарство, побоювання загубити надлишки землi, намагання продати землю.

Новий закон мав на метi не тiльки зруйнувати общину, але й лiквiдувати недолiки землекористування. Незручностi, якi створилися в результатi стихiйного землеустрою, стояли на завадi полiпшення землеробства. Намагаючись досягти рiвного розмiщення кiлькостi та якостi землi, що вiдводилася на кожне господарство, селяни подiляли їх на дрiбнi смуги. В результатi утворилося черезсмужжя, мiлкосмужжя, дальноземелля та iншi недолiки землеустрою. Общиннi вигони та випас худоби на пару вимагали збереження трипiлля з примусовою сiвозмiною. Але за такої системи господарства важко було впроваджувати новi форми аграрного устрою, застосовувати сiльськогосподарськi знаряддя та машини. З цього боку нове аграрне законодавство мало прогресивний характер, оскiльки зведена до одного мiсця земля давала можливiсть селянину пiдвищити продуктивнiсть своєї працi, застосувати новiтнi досягнення хлiборобської технiки та пiдвищити сiльськогосподарську культуру.

2. Якщо процес приватизацiї землi за часiв столипiнської аграрної реформи проходив в Українi досить швидкими темпами, то створення хуторiв та вiдрубiв на приватновласницьких землях вiдбувалося дуже повiльно з декiлькох причин. Велика кiлькiсть селян, якi закрiплювали землю у приватну власнiсть, здебiльшого мали намiр тiльки розiрвати стосунки з общиною (це пояснюється тим, що хутiрська система могла бути корисною лише за певного мiнiмуму землi, а за умов збереження великого помiщицького землеволодiння лише незначна частина селян могла сподiватися за допомогою покупки землi збiльшити розмiр свого надiльного землеволодiння). Так, за даними губернаторiв України про видiлення землi у приватну власнiсть i вiдведення її до одного мiсця на одне домогосподарство в середньому приходилося вiд 5,8 десятини в Київськiй губернiї до 12 десятин у Таврiйськiй. Але за повiдомленнями перiодичної преси середнi надiли селян були дещо iншими - 4,–6 десятин в Київськiй губернiї i 13 десятин в Таврiйськiй. Кiлькiсть селян, якi перейшли до хутiрського та вiдрубного господарства в Українi, складали лише 7% вiд загальної кiлькостi тих, хто закрiпив землю у приватну власнiсть.

Бiльша частина селян не мала достатньо коштiв навiть для того, щоб при переселеннi на хутiр перенести своє господарство. І хоча уряд надавав деяку допомогу в облаштуваннi хуторiв, насправдi селянам було дуже важко її отримати. В разi отримання таких коштiв селянами, урядова допомога була незначною i не давала змоги в першi ж роки iснування на хуторi протриматися в разi неврожаю чи поганих природних умов.

Часто урядова допомога при видiленнi на хутори та вiдруби зводилася до видання позик лише у виключних умовах – заболоченiсть дiлянки, будова колодязiв i т. iн. Зовсiм не враховувалась потреба селян у новому сiльськогосподарському реманентi, недостатньою була i агрономiчна допомога, оскiльки часто бракувало досвiчених спецiалiстiв.

iсторичного характеру окремих регiонiв iмперiї.

На завадi нормальному впровадженню хутiрського та вiдрубного господарства ставав також i брак спецiалiстiв-землемiрiв, якi були б здатнi впоратися з великим обсягом робiт.

Виходячи з життєвого досвiду, селяни чинили опiр виходу на хутори та вiдруби: селянське землеробство було залежним вiд примхiв природи. Сам процес впровадження хуторiв та вiдрубiв не забезпечував пiдйому селянської агрокультури. Потрiбне було не тiльки показове запровадження хутiрського господарства, але й широке навчання селян новим методам господарювання, достатня урядова допомога для утримання господарства в разi неврожаю i т. iн. Змiна форм землекористування була завжди результатом розвитку технiки та економiки. Тому штучне насадження нових форм господарства, якi не вiдповiдають економiчним та аграрним умовам, нiяким чином не могли бути гарантiєю майбутнього прогресу.

У впровадженнi нового аграрного законодавства уряд робив ставку на заможних, але не звертав увагу на середнє селянство, яке, на вiдмiну вiд "крепких и сильных" та "слабых и пьяных", складало в Українi бiльшу частину сiльського населення.

3. Питання селянського малоземелля не вирiшувала i оренда помiщицької землi. Хоча цей вид землекористування i був досить поширеним в Українi, однак в роки столипiнської реформи вiн став непродуктивним. По-перше, панство намагалося здавати свою землю в оренду великими дiлянками та на довгий строк. По-друге, зростаюча цiна на землю значно впливала i на оренднi цiни. За часiв реформи в деяких малоземельних районах орендна цiна десятини пiдвищилася майже в 5 разiв.

Селянам, яким видiляли землю в приватну власнiсть, недоцiльно було орендувати землю навiть при умовi недостатньої кiлькостi власної землi. До того ж бiльшiсть помiщикiв вважала за краще продати землю Селянському Банку, нiж мати проблеми зi здачею землi в оренду.

часто користувалися i Селянський Банк, i заможнi селяни, якi мали грошi для довгострокової оренди, щоб передати її за бiльшу цiну на 1 рiк маленькими дiлянками.

Пiсля впровадження аграрної реформи функцiї по здачi землi в оренду приймає на себе Селянський Банк. Маєтки, якi не були розпроданi, розподiлялися на дiлянки i здавалися в оренду селянам. Таким чином, на плечi селян перекладався тягар по утриманню банкiвських земель.

4. Дiяльнiсть Селянського Банку за часiв аграрної реформи набула великого значення. Ще у серпнi 1906 року царським указом було передано Селянському Банку для продажу селянам казеннi, удiльнi, церковнi та монастирськi землi. Указом 15 листопада 1906 року розширювалися позиковi операцiї Селянського Банку, якому надавалося право видавати позики пiд заставу надiльної селянської землi.

Селянський Банк виступав як захисник класових iнтересiв помiщикiв, тому саме завдяки дiяльностi цього банку в Українi значно зросли цiни на землю. В малоземельних губернiях, таких як Київська, Подiльська, Харкiвська та Чернiгiвська, цiни Банку були вищими на 20% за купiвельнi. Так, за даними перiодичної преси, цiни на землю, яку купував Селянський Банк коливалися вiд 125 крб. за десятину у Волинськiй губернiї до 209 крб. – у Подiльськiй. Отже в малоземельних губернiях цiни на землю, яку купував у помiщикiв Селянський Банк були найбiльшими по Українi.

землi, проданої банком в Українi в перiод з 1907 по 1910 роки, 85,6% було продано хутiрським та вiдрубним господарствам.

Досить високi цiни власникiв-помiщикiв на землю не давали змоги селянам купувати землю безпосередньо в них. Селянський Банк, надаючи кредит на купiвлю землi, зосереджував в своїх руках посередницькi угоди на купiвлю землi селянами в помiщикiв. Так, за офiцiйними даними, середня кiлькiсть придбаної без участi банку землi становила на 1908 р. в Київськiй губернiї – 1,6 дес. на одного господаря, Чернiгiвськiй – 3,4 дес., Полтавськiй – 4 дес., Харкiвськiй – 4,8 дес., Херсонськiй – 5,1 дес., Таврiйськiй – 6,7 дес., Катеринославськiй – 8,1 дес.

Селянський Банк всiляко намагався сприяти урядовiй полiтицi у насадженнi заможних господарств, тому з твердiстю стягав з покупцiв землi платежi, не зупиняючись навiть перед руйнацiєю господарств несправних позичальникiв. Пiсля впровадження нового аграрного законодавства змiнюється i соцiальний склад покупцiв. Якщо до революцiї 1905 року головними покупцями банкiвських земель були селянськi общини i товариства, то починаючи з 1907 року монопольними покупцями стають окремi господарi.

За роки столипiнської реформи найбiльший вiдсоток хутiрських та вiдрубних господарств на теритoрiї Росiйської iмперiї, якi утворилися на банкiвських землях, припадав на Україну. До 1911 рiку в шести українських губернiях (Правобережжя та Лiвобережжя) було 33% хуторiв та 48% вiдрубiв вiд загальної кiлькостi по всiй iмперiї.

Позики, якi видавалися Селянським Банком на землi для купiвлi селянами, були достатньо високими. Але якщо зважити на продажну цiну, яка становила в середньому по Українi 250-350 крб. за десятину, не всi селяни мали змогу доплатити за десятину щонайменше 10% вiд її вартостi. Так, за даними перiодичної преси в українi середня цiна десятини землi складала 220 крб. Селянський Банк видавав позику в середньому 147 крб. на десятину. Навiть при допомозi Банку сплачувати суму в 365 крб. за п'ять десятин придбаної дiлянки малоземельним чи безземельним селянам було дуже важко.

Невигiдною була для селян полiтика Банку щодо продажу надiльної селянської землi. Якщо на помiщицькi землi Банк постiйно пiдвищував цiни, то надiльнi селянськi землi коштували вдвiчi дешевше за ринковi.

Загальна полiтика Селянського Банку, яка була спрямована на пiдтримку урядової полiтики стосовно збереження помiщицької землевласностi, недостатнiсть фiнансування та кредитної полiтики у справi влаштування хутiрського та вiдрубного господарств мали негативнi наслiдки для пiдсумкiв реформи в Українi. До того ж пiсля початку І Свiтової вiйни уряд був змушений скоротити i так недостатнє фiнансування реформи.

5. Переселенська полiтика уряду була спрямована бiльш за все не на покращення аграрної справи, а скорiше на звiльнення європейської частини Росiї вiд "революцiйних елементiв".

Непродуманiсть органiзайного боку справи, недостатнiсть фiнансування переселенцiв, завищенi данi щодо вiльних для переселення земель мали негативнi наслiдки для переселенської справи. За даними перiодичної преси, наприклад, в Чернiгiвськiй губернiї лише 39% всiх переселенцiв мали бiльше 500 крб. для переселення, 300 крб. мали 14%, всi ж iншi селяни або взагалi не мали грошей на переселення, або мали менше необхiдних за офiцiйними пiдрахунками 300 крб.

влаштувати в Сибiру власне господарство, поверталися додому, поповнюючи ряди безземельних селян. Загальна кiлькiсть переселенцiв з Сибiру, якi повернулися на батькiвщину з 1906 по 1912 рр. складала в Чернiгiвськiй губернiї 8,8%, Полтавськiй - 9,9%, Київськiй - 10,6%, Волинськiй - 12,3%, Харкiвськiй –12,5%, Херсонськiй – 20,4%

Взагалi, перед переселенцями на мiсцях нового облаштування господарства ставали тi ж питання, що i вдома. Додатково тут iснували брак води, вiддаленiсть вiд залiзниць, непридатнiсть землi для господарства. Багато земель Переселенського Управлiння так i залишилися незаселеними.

Колонiзацiя Сибiру та Туркестану в тих розмiрах, якi намагався запровадити уряд, могла розвинутися лише за умов попереднього вкладання великого капiталу у цю справу.

реформи був здiйснений великий стрибок в економiчному та соцiальному розвитку Сибiру. Населення даного регiону за роки колонiзацiї збiльшилося на 153%. Велику частину колонiзаторiв складали українськi селяни. За роки з 1906 по 1913 в Сибiру були збiльшенi посiвнi площi на 80%.

6. Реакцiя українського селянства на проведення столипiнської аграрної реформи була неоднозначною. Серед селян були прибiчники реформи, яких можна роздiлити на наступнi групи:

1) селяни, якi мешкали поряд з нiмецькими та чеськими колонiстами i намагалися наслiдувати їх досвiд у формуваннi господарства;

3) заможнi селяни, якi мали надлишки землi для утворення повноцiнного господарства;

Однак, в бiльшостi селяни вороже ставилися до проведення реформи, оскiльки всi заходи по руйнуванню общини та впровадженню хутiрського та вiдрубного господарства проводилися урядовцями насильницькими методами. Негативне ставлення у селян викликала дiяльнiсть Селянського Поземельного Банку (велика цiна на землю, пiдвищенi вiдсотки за позику, недостатня кiлькiсть банкiвської позики на купiвлю землi). Непродуманiсть урядом переселенських заходiв та недостатнiсть фiнансування викликали у селян також негативне ставлення до переселенської полiтики. І хоча селяни України складали значну частину колонiстiв азiатської Росiї, однак невлаштованiсть господарства на нових мiсцях змушувала їх протестувати проти незадовiльних умов господарювання за Уралом. Тому кiлькiсть зворотнiх переселенцiв за часiв столипiнської аграрної реформи постiйно зростала.

7. Загострення аграрної проблеми на початку ХХ столiття привертало увагу багатьох полiтичних органiзацiй, i загальноросiйських, i українських. Бiльшiсть полiтичних партiй в своїх програмах наголошували на вiдновленнi соцiальної справедливостi по вiдношенню до селянства (скасування викупних платежiв, повинностей та податкiв, якi були покладенi на селянство пiсля скасування крiпацтва в 1861 роцi), зрiвняння селянства в громадянських правах з iншими верствами суспiльства.

Революцiйно-демократичнi, соцiалiстичнi та лiберальнi українськi та загальноросiйськi партiї наголошували на полiпшеннi селянського землеволодiння за рахунок державних, удiльних, кабiнетських, монастирських та частини приватновласницьких земель. Кадети, Партiя демократичних реформ, УДРП навiть пропонували компенсацiю великими землевласникам за рахунок держави вартостi їх земель.

Особливого погляду на земельну власнiсть дотримувалися українськi та загальноросiйськi есери. В своїх програмах вони наголошували на нацiоналiзацiї землi, яка повинна була перейти в загальнонародне користування.

за рахунок посиленої та покращеної обробки землi.

Характерною рисою нацiонально спрямованих партiй було те, що вони ставили питання вирiшення аграрної проблеми поряд з нацiональною. Рушiйною силою розглядалося саме селянство, а не пролетарiат (РУП). Загальноросiйськi партiї розглядали аграрне питання в Українi як складову частину аграрної проблеми всiєї Росiйської iмперiї i не видiляли особливостей сiльськогосподарського стану українських земель.

Оцiнюючи в цiлому пiдсумки столипiнської аграрної реформи в Українi, можна з упевненiстю стверджувати, що накопичений досвiд аграрного реформування сiльського господарства України потребує подальшого детального вивчення, осмислення i може бути використаний в сучасних умовах розвитку української економiки, зокрема сiльського господарства. З огляду на це пропонуються наступнi рекомендацiї:

з метою продовження цiнного досвiду органiзацiї та проведення всеукраїнських конференцiй з проблем сiльського господарства в iсторичному контекстi, в розтинi потреб сучасностi та майбутнiх перспектив.

економiцi України зазначеного перiоду, зокрема в оцiнцi ограрного реформування в Українi за часiв столипiнської полiтики.

в цiлому в перiод реформування на початку ХХ столiття.

4. Назрiв час для пiдготовки та видання фундаментальної наукової працi про роль селянства в економiчному життi України в рiзнi часи української iсторiї.

5. Необхiдно пiдготувати i запровадити в коледжах та вузах навчальнi посiбники i спецкурси на теми:

- Історiя аграрного реформування в Українi;

- Роль сiльського господарства в економiчному життi України;

- Українське селянство в соцiально-полiтичному життi;

- Досвiд аграрного реформування для сучасного сiльського господарства України;

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

2. Аврех А. Я. Столыпин и Третья Дума. - М.: Наука, 1968. - 520 с.

3. Аврех А. Я. Царизм и третьеиюньская система. - М.: Наука, 1966. - 181 с.

4. Аграрная эволюция России и США в XIX - начале ХХ века: Материалы советско-американских симпозиумов. - М.: Наука, 1991. - 359 с.

5. Аграрное движение в России в 1905-1906 гг. Порайонные обзоры: Б. Б. Веселовского, В. С. Голубева, В. Г. Громана и др. - Ч. 2. - СПб, 1908. - 543 с.

6. Аграрные отношения и земельная политика царизма в Сибири (конец XIX века – 1917 г.).: [Сборник статей.]/Красноярский гос. пед. ин-т; [Редкол.: М. Б. Шейнфельд (отв. ред.) и др.]. – Красноярск: КГПИ, 1982. – 90 с.

7. Аграрный вопрос в Совете Министров (1906 г.). - М., Л.: Гос. изд-во, 1924. - 200 с.

12. Анфимов А. М. Крупное помещичье хозяйство европейской России (конец XIX – начало ХХ вв.). – М.: Наука, 1969. – 394 с.

14. Анфимов А. М. Экономическое положение и классовая борьба крестьян Европейской России (1881-1904 гг.). – М.: Наука, 1984. – 232 с.

"Пошук". [Упоряд. В. С. Журавський.]. - К.: Наук. -iнформацiйне пiдприємство "Пошук", 1992. - 92 с.

16. Балабанов М. Царская Россия ХХ в. – Б. в. д. – 239 с.

17. Балацька Л. А. Революцiя 1905-1907 рр. на Українi: Рекл. покажчик лiт./ [Л. А. Балацька, Г. Г. Волошина, А. М. Комський]. – К.: Полiтвидав України, 1980. – 46 с.

18. Барабой А. З. Аграрний капiталiзм у Росiї i столипiнська земельна реформа.// Укр. Істор. Журнал. - 1980. - № 11. - с. 86-96.

19. Белевский А. С. Земельный вопрос и национализация земли. – М.: Изд. Е. В. Кожевниковой и Е. А. Коломийцевой: Тип. Г. Лисснера и Д. Собко, 1906. – 68 с. (Б-ка "Свободная Россия"/Под общ. ред. С. П. Мельгунова и П. М. Шестакова; № 16).

– К., 1952. – 16 с.

21. Бойко В. Земство i народнi управи. – Вид. Центр. Ком. Укр. партiї соцiалiстiв-федералiстiв. – К.: Друк. т-ва "Час", 1917. – 15 с.

22. Бржеский Н. Общинный быт и хозяйственная необеспеченность крестьян./Исследов. Н. Бржеского. – Спб.: Кришбаум, 1899. – 87 с.

23. Буцик А. К. Селяни i сiльський пролетарiат Київщини в перiод росiйської революцiї. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1957. – 119 с.

25. Васильев Н. П. Правда о кадетах. - Новое доп. и перераб. изд. - СПб.: Мирный труд, 1912. - 95 с.

26. Вернадский В. И. Из размышлений по аграрному вопросу в России.// Вопросы истории, естествознания и техники. - 1989. - № 1. - с. 63-66.

и комп., 1867. – 146,3 с.

28. Возрождение к. -д.: [О возрождении орг. конституционных демократов]: Сб. ист. очерков./ [Ред. В. Золотарев]. - М.: РИА "Достоинство", 1991. - 27 с.

29. Волковинський В. М., Левенець Ю. А. П. А. Столипiн: з життя та державної дiяльностi.//Укр. Істор. Журнал. - 1991. - № 2. - с. 115-124.

30. Вощинин В. П. Переселение и землеустройство в Азиатской России: Сб. законов и распоряжений. - Пг., 1915. - 509 с.

31. Газета (Киевское губернское земство). 1908 - 1912 гг.

32. Гайдай Л.І. Деякi аспекти капiталiстичної еволюцiї i селянських господарств Правобережної України (1906-1914 рр.).// Укр. Істор. Журнал. - 1982. - № 7. - с. 116-123.

33. Гайсинович А. Крестьянское движение 1902 года в Харьковской и Полтавской губерниях. – М.: Изд-во Всесоюзн. об-ва политкаторжан и ссыльно-поселенцев, 1934. – 54 с.

34. Герасименко Г. А. Борьба крестьян против столыпинской аграрной политики. - Саратов: Изд-во Сратов. ун-та, 1985. - 344 с.

35. Голобуцький В. О. Економiчна iсторiя Української РСР (Дожовтневий перiод). - К.: Вища школа, 1970. - 298 с.

36. Голуб А.І. Перспективи аграрних перетворень на Українi в документах РУП-УСДРП (1900-1907) // Питання аграрної iсторiї України та Росiї. Матерiали других наукових читань, присвячених пам'ятi Д. П. Пойди. – Днiпропетровськ, 1997. – с. 107-112.

37. Горюшкин Л. М. Сибирское крестьянство на рубеже двух веков. Конец XIX – начало ХХ./Отв. ред. д-р ист. наук проф. И. М. Разгон. – Новосибирск: Наука, Сибирское отделение, 1967. – 412 с.

38. Горякина В. С. Крестьянское движение на Украине в 1907-1911 гг.// История СССР. - 1972. - № 1. - с. 125-134.

39. Громадська думка (Київ). 1906 р.

40. Грунт А. Я., Фирстова В. Н. Россия в эпоху империализма (1890-1907 гг.). – М.: Изд-во ИМО, 1959. – 174 с.

41. Грунт А. Я., Фирстова В. Н. Россия в эпоху империализма. Вып. 2. (1907-1917 гг.). – М.: Изд-во ИМО, 1960. – 160 с.

42. Губенко Г. Н. Развитие капитализма в крестьянском хозяйстве Юга Украины (конец ХIХ – начало ХХ вв.)./Конспект лекций./ - К.: Вища школа, изд-во при Киев. ун-те, 1976. – 44 с.

43. Дашевич В. Переселение в Сибирь. - СПб, 1912. - 84 с.

44. Добра порада (Катеринослав). 1906 р.

45. Доморослий В.І. Дiяльнiсть української парламентської громади в І та ІІ Державних Думах (1906-1907 рр.). Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. iст. наук. 07. 00. 01./Київ. ун-тет iм. Тараса Шевченка. – К., 1994. – 24 с.

46. Дроздов И. Г. Аграрные волнения и карательные экспедиции в Черниговской губернии в годы первой революции, 1905-1906 гг. – М., Л.: Госизд-во, 1925. – 189 с.

47. Дубровский С. М. К вопросу от уровне развития капитализма в России и характере классовой борьбы в деревне в период империализма. – М., 1960. – 54 с.

48. Дубровский С. М. Сельское хозяйство и крестьянство России в период империализма. – М.: Наука, 1975. – 398 с.

49. Дубровский С. М. Столыпинская земельная реформа. – М.: Изд-во Акад. наук, 1963. – 599 с.

50. Дубровський В. Селянськi рухи на Українi пiсля 1861 р. (Нарис). - [Х.], 1928. - 255 с.

52. Евреинов Г. А. Крестьянский вопрос в его современной постановке. – Спб: Бенке, 1903. – 83 с.

Тип. Губерн. Земства, 1915. – 535 с.

54. Екатеринославское Губернское Земское Собрание. Журналы заседаний Екатеринославского Губернского Земского Собрания 50-й очередной сессии 1915 г. (с 15-го по 23-е января 1916 года): С приложениями – Екатеринослав: Тип. Губерн. Земства, 1916. – 1220с.

55. Економiчнi передумови Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї (На матерiалах України). [Збiрник статей. Ред. колегiя: д-р екон. наук проф. Д. Ф. Вiрник (вiдп. ред.) та iншi]. – К.: Наукова думка, 1967. [Вип. 3]. – 163 с.

56. Ефименко А. Южная Русь: очерки, исследования, заметки. – СПб, 1905. – Т. 1. – 439 с.; Т. 2. – 358 с.

57. Ефремов П. Н. Столыпинская аграрная политика. - М.: Госполитиздат, 1941. - 142 с.

58. Жданов А. В. Аграный кризис конца ХIХ века в европейской России. Автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. ист. наук (07. 00. 02) – Л., 1977. – 20 с.

59. Живописная Россия: Отечество наше в его земельном, историческом, племенном, экономическом и бытовом значении./Под общ. ред. П. П. Семенова. – Спб., М.: Вольф, 1881. – Т. 5: Малороссия, Подолия и Волынь: Полтавская, Черниговская, Волынская Подольская, Харьковская и Киевская губернии. Ч. 1. – 1897. – 8,332 с.; Т. 5. Малороссия и Новороссия. Ч. 2: Бессарабская, Херсонская, Екатеринославская и Таврическая губернии. – 1898. – 8,298 с.

61. Зырянов П. Н. Крестьянская община европейской России, 1907-1914 гг./Рос. акад. наук, Ин-т рос. истории. – М.: Наука, 1992. – 256 с.

62. Иванова Р. М. Материалы крестьянского поземельного банка как источник для изучения социально-экономических отношений в деревне в конце ХIХ – начале ХХ века (Подворные списки заемщиков Моск., Пенз., Кур., Могилев. отд-ний банка). Автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. ист. наук (07. 00. 09). – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1973. – 24 с.

63. Іванушкiн В. Селянський рух 1905-1906 рр. на Київщинi: Економiчнi передумови, змiст та наслiдки/Іст. -парт. Київ. окркому КП(б)У. – К.: Держвидав, 1926. – 99 с.

64. Иллерицкая Е. В. Аграрный вопрос. Провал аграрных программ и политики непролетарских партий в России. - М.: Наука, 1981. - 166 с.

65. Індиченко П. Д. Земельне законодавство помiщицько-буржуазної Росiї (1861-1917 рр.). - К., 1959. - 100 с.

66. Историко-бытовые экспедиции. 1949-1950. Материалы к вопросу расслоения крестьянства и формирования пролетариата в России конца XIX – начала ХХ века. Под ред. акад. А. М. Панкратовой. – М.: Госкультпросветиздат, 1953. – 240 с.

67. Историко-бытовые экспедиции. 1951-1953. Материалы по истории пролетариата и крестьянства России конца XIX – начала ХХ века. [Сборник статей]. Под общ. ред. акад. А. М. Панкратовой. – М.: Госкультпросветиздат, 1955. – 222 с.

69. Історiя народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. / Голов. редкол. І.І. Лукiнов та iн. - К.: Наукова думка, 1983. - Т. 1. Економiка досоцiалiстичних формацiй./Редкол.: Т.І. Дерев'янкiн (вiдп. ред.) та iн. - 463с.

"История"]./ [Думова Н. Г., Ерофеев Н. Д., Тютюкин С. В. и др.]; Под ред. А. И. Зевелева. - М.: Высшая школа, 1994. - 446 с.

71. Історiя селянства Української РСР: У 2 т./ Редкол. В. А. Дедиченко та iн. - К.: Наукова думка, 1967. - Т. 1: Вiд найдавнiших часiв до Великої Жовтневої соцiалiстичної Революцiї. - 551 с.

72. История Украинской ССР: в 10-ти т./ АН УССР, Ин-т истории; Гл. редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (гл. ред.) и др. – К.: Наукова думка, 1983. – Т. 5. Украина в период империализма (Начало ХХ века)/Редкол.: В. Г. Сарбей (отв. ред.) и др. – 1983. – 558 с.

73. Історiя Української РСР: У 8-ми т., 10-ти кн. /Голов. редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (голов. ред.) та iн. – К.: Наукова думка, 1978. – Т. 4. Україна в перiод iмперiалiзму (1900-1917)./[В. Г. Сарбей, Р. Г. Симоненко, Л. В. Матвєєва та iн.]. Редкол.: Ф.Є. Лось (вiдп. ред.) та iн. – 1978. – 531 с.

74. Кабытов П. С. Русское крестьянство в начале ХХ века./ Науч. ред. Г. А. Герасименко. – Куйбышев: Изд-во Саратов. ун-та. Куйбышев. филиал, 1990. – 149 с.

76. Как может быть решен земельный вопрос. – СПб: Земля и воля, 1906. – 64 с.

77. Как смотрят социалисты-революционеры и социал-демократы на крестьянство и земельный вопрос. – СПб, 1906. – 32 с.

78. Карелин А. А. Общинное владение в России. - СПб., 1893. - 288 с.

79. Карнаухова Е. С. Размещение сельского хозяйства России в период капитализма (1860-1914 гг.). - М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1951. - 216 с.

80. Карпачев М. Д. Истоки российской революции: Легенды и реальность. - М.: Мысль, 1991. - 269 с.

81. Карпов Н. Аграрная политика Столыпина. – Л.:Прибой,1925. – 238с.

82. Кауфман А. А. Аграрный вопрос в России: Курс нар. ун-та. – М.: Моск. научн. изд-во, 1918. – 268 с.

85. Кауфман А. А. Переселение и колонизация. – Спб.: Общественная польза, 1905. – 430 с.

86. Качоровский К. Р. Русская община: Возможно ли, желательно ли ее сохранение и развитие? - 2-е изд. – М.: Рус. т-во печат. и издат. дела, 1906. – 362 с.

87. Киевлянин (Киев). 1906-1914 гг.

88. Киевская губерния. Обзор Киевской губернии за 1909 год. – К.: Губ. тип., 1910. – 188 с.

89. Киевская губерния. Обзор Киевской губернии за 1910 год. – К.: Губ. тип., 1911. – 213 с.

90. Киевская губерния. Обзор Киевской губернии за 1912 год. – К.: Губ. тип., 1912. – 188 с., 16 ведомостей.

– 166 с.

92. Киевское губернское земство. Журналы и протоколы комиссий Губернского Земского собрания очередной сессии 1913 г. (12-го – 17-е декабря 1913 г.). – К.: Типо-литогр. насл. Круглянского, 1914. – 165 с.

93. Киевское губернское земство. Журналы и протоколы комиссий Губернского Земского собрания очередной сессии 1914 г. (24-го – 31-е января 1915 г.). – К.: Типо-литогр. насл. Круглянского, 1915. – 185 с.

печ. и издат. дела Корчак-Новицкого, 1916. – 163 с.

Наука, 1982. – 263 с.

97. Ковальченко И. Д., Милов Л. В. Всероссийский аграрный рынок XVIII - начала XX вв. Опыт количественного анализа. -М.:Наука,1974. - 413с.

100. Корелин А. П. Сельскохозяйственный кредит в России в конце XIX – начале ХХ в./ Отв. ред. В. И. Бовыкин; АН СССР, Ин-т истории СССР. – М.: Hаука, 1988. – 259 с.

101. Корнилов А. А. Очерки по истории общественного движения и крестьянского дела в России. - СПб.: Тип. т-ва "Общественная польза", 1905. - 473 с.

104. Крестьянское движение в России. Июнь 1907 - июль 1914 гг. Сборник документов. Ред. [и авт. предисл., с. 5-36] А. В. Шапкарин. - М. -Л.: Наука, Лениград. отд., 1966. - 677 с.

105. Крестьянское хозяйство в Суражском уезде Черниговской губернии по двум переписям 1882 и 1911 гг./Оценочно-статистическое бюро Черниговского Губернского Земства. – Чернигов: Изд-во Черниговской Губернской Земской Управы: тип. Губернского Земства, 1916. – 4,29, 1,37 с.

106. Крестьянство как свободное сословие. – М.: Тип. т-ва И. Д. Сытина, 1905. – 95 с.

107. Кризис самодержавия в России. 1895-1917. / [Б. В. Ананьич, Р. Ш. Ганелин, Б. Б. Дубенцов и др; Редкол.: В. С. Дякин (отв. ред.) и др.]. - Л.: Наука, Ленинград. отделение, 1984. - 664 с.

108. Крутиков В. В. Источники по социально-экономической истории Украины периода капитализма (1861-1900 гг.): Учеб. пособие. – Днепропетровск: ДГУ, 1980. – 133 с.

109. Кучумова Л. И. Сельская община в России (вторая половина XIX в.). – М.: Знание, 1992. – 63 с.

110. Лещенко М. Н. Класова боротьба в українському селi на початку ХХ столiття. – К.: Полiтвидав України, 1968. – 204 с.

111. Лещенко М. Н. Селянський рух на Українi в роки першої росiйської революцiї. - К.: Держполiтвидав УРСР, 1956. - 188 с.

112. Лiвицька М. На гранi двох епох. - Нью-Йорк: Комiтет,1972. – 355с.

113. Лось Ф.Є. Революцiя 1905-1907 рокiв на Українi. – К.: Вид-во Акад. Наук УРСР, 1955. – 404 с.

114. Лось Ф.Є. Україна в роки столипiнської реакцiї.// Нариси з iсторiї України. - К.: Вид-во АН УРСР, 1994. - Вип. 11. - 140 с.

115. Лось Ф.Є, Михайлюк О. Г. Класова боротьба в українському селi 1907-1914. – К.: Наукова думка, 1976. – 283 с.

116. Лукашевич Л. М. Украина: Историко-экономическое обозрение./ Санкт-Петербургская Государственная инженерно-экономическая академия. – Спб, 1995. – 204 с.

117. Майстренко В. С. Столипiнська аграрна реформа в Харкiвськiй губернiї. Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. iст. наук. 07. 00. 01./Харкiв. держ. ун-тет. – Харкiв, 1997. – 17 с.

118. Майстренко В. С. Столипiнська аграрна реформа в Харкiвськiй губернiї. Дис… канд. iст. наук: 07. 00. 01./Харкiв. держ. ун-тет. – Харкiв, 1997. – 195 л.

119. Майстренко В. С. Участь Селянського Поземельного Банку у здiйсненнi столипiнської аграрної реформи на Харкiвщинi в 1906-1915 роках.// Междунар. конфер. молодых историков. М-лы междунар. конфер. молодых историков. – Харьков, 1994. – с. 201-206.

120. Мартов Ю. Записки социал-демократа. - М.: Красная Новь, 1924. - 414 с.

"Мир", 1924. – 232 с.

– М.: Ин-т истории, 1980. – 80 с.

125. Маяк (Киев). 1912-1914 гг.

изданий). Автореф. дисс. на соиск. уч. степени канд. ист. наук. (07. 00. 02) – Владивосток, 1975. – 22 с.

31 с.

128. Непролетарские партии России в трех революциях: Сб. статей./ АН СССР, Науч. совет "История Великой Октябрьской социалистической революции"; Отв. ред. К. В. Гусев. - М.: Hаука, 1989. - 245 с.

129. Одесские новости (Одесса). 1906-1914 гг.

130. О земле. – К.: Изд-во Т-ва "Революционное знамя", 1917. – 16 с.

1982. – 24 с.

"Жизнь для всех": Типо-литография "Энергия", 1911. – 330 с.

"Исторические предпосылки Великой Октябрьской социалистической революции". Май 1960 г. [Редколлегия: д-р ист. наук проф. С. М. Дубровский (отв. ред.) и др.] – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1962. – 352 с.

134. Островский А. В. О характере Указа 9 ноября 1906 г.//Вопросы истории. - 1983. - № 11. - с. 169-172.

135. Отмена крепостного права на Украине. Сборник докладов и материалов. [Ред. кол.: Барабой А. З. и др.]. – К.: Изд. Акад. наук УССР, 1961. – 428 с.

136. Очерки по крестьянскому вопросу. Собрание статей под ред. проф. Московского ун-та А. А. Мануилова. Вып. II-й. – М.: Изд. Д. С. Горшкова, 1905. – 348 с.

137. Паина Э. С. Крестьянское движение в России в ХIХ - начале ХХ вв. Обзор публикаций гос. архивов СССР. - М., 1963. - 82 с.

138. Партiї i соцiальнi групи в першiй росiйськiй революцiї./ [Вiдп. за вип. М. Ю. Козицький]; Київ. ун-т iм. Т. Шевченка. - К.: Либiдь, 1992. - 111 с.

139. П. А. Столыпин – жизнь и смерть за царя. Речи в Государственном Совете и Думе; Убийство Столыпина; Следствие по делу убийцы./[Сост. З. М. Чавчавадзе.] – М.: Чертановская тип., 1991. – 176 с.

140. Першин П. Н. Аграрная революция в России. Историко-экономическое исследование. Кн. 1-2. – М.: Наука, 1966. – Кн. 1. От реформы к революции. – 490 с.

141. Першин П. М. Нариси аграрної революцiї в Росiї. – К., 1959. – 420с.

142. Пешехонов А. В. Земельные нужды деревни и основные задачи аграрной реформы. 2-е изд. – СПб.: Изд. ред. журн. "Русское богатство", 1906. – 156 с.

"Аграрная проблема в связи с крестьянским движением". – Спб.: Русское богатство: Тип. Н. Н. Клобукова, 1906. – 32 с.

"Промiнь", 1995. – 102 с.

145. Погребинский А. П. Государственно-монополистический капитализм в России. Очерк истории. – М.: Соцэкгиз, 1959. – 266 с.

146. Погребинский А. П. Государственные финансы царский России в эпоху империализма. - М.: Финансы, 1968. - 167 с.

147. Погребинский А. П. Очерки истории финансов дореволюционной России (XIX – ХХ вв.). – М.: Госфиниздат, 1954. – 268 с.

148. Погребинський О. Столипiнська реформа на Українi. – Б. м.: Пролетар, 1931. – 127,1 с.

149. Подолия (Каменец-Подольский, Подольская губерния). 1909-1910 гг.

150. Пойда Д. П. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период (1866-1900 гг.). - Днепропетровск, 1960. - 488 с.

151. Полiтичнi партiї на Українi (1905-1925 рр.)./ [Вiдп. за вип. М. Ю. Козицький]; Київ. ун-т iм. Т. Шевченка. - К.: Либiдь, 1992. - 118 с.

152. Полонська-Василенко Н. Історiя України: У 2 т. - 2-е вид. - К.: Либiдь, 1993. - Т. 2: Вiд середини ХVІІ столiття до 1923 року. - 606 с.

153. Полтавская земская газета (Полтава). 1906 г.

155. Приложение к постановлению Екатеринославского Губернского Земского Собрания 47-й очередной 1912 г. сессии (с 7-го по 20-е декабря 1912 года). – Екатеринослав: Тип. Губерн. Земства, 1913. – 2504 с.

156. Программы политических партий и организаций России конца XIX - ХХ века./ Ред. -сост. введ. и крат. истор. справок Г. А. Матвеев, В. Х. Тумаринсон. - Ростов-н/Д.: Изд-во Ростов. ун-та, 1992. - 237 с.

157. Проблемы аграрной истории: [Докл. симпоз.]. В 2-х ч. Редкол.: В. Л. Янин (отв. ред.) и др.]. – Минск: Наука и техника, 1978. – 25 с. – Ч. 2. XIX – 30-е годы ХХ века. – 182 с.

158. Проблемы крестьянского землевладения и внутренней политики России. Дооктябрьский период. [Сборник статей. Ред. коллегия: Н. Е. Носов (отв. ред.) и др.]. - Л.: Наука, Ленинград. отделение, 1972. - 365 с.

159. Программные документы политических партий России дооктябрьского периода: Учеб. пособие./ Сост. В. И. Злобин и др.; Под ред. Л. С. Леоновой; МГУ им. М. В. Ломоносова. - М.: МГУ, 1991. - 237 с.

161. Рада (Київ). 1906-1914 рр.

162. Распопов Р. Г. Аграрне питання в програмi Української народної партiї.// Питання аграрної iсторiї України та Росiї. Матерiали других наукових читань, присвячених пам'ятi Д. П. Пойди. – Днiпропетровськ, 1997. – с. 104-107.

164. Реформы или революция? Россия 1861-1917: Материалы международного коллоквиума историков./ Рос. АН, Отд-ние истории. Ин-т рос. истории: [Редкол.: …В. С. Дякин (отв. ред.) и др.]. - СПб.: Hаука, 1992. - 394 с.

165. Рубакин Н. А. Россия в цифрах. Страна. Народ. Сословия. Классы. Опыт стат. характеристики сословно-классового состава населения русского государства. /На основании офиц. и научных исследований/. – СПб: Изд-во "Вестника знания", 1912. – 216 с.

166. Рубач М. А. Очерки по истории революционных преобразований аграрных отношений на Украине в период проведения Октябрьской революции. - К.: Изд-во Акад. наук УССР, 1957. - 457 с.

167. Рубач М. А. Социальная структура аграрных отношений и классового расслоения крестьянства в украинской деревне к 1917 г. Материалы к майской сессии 1960 г. – М., 1960. – 27 с. /Ин-т истории АН СССР. Научный совет по проблеме "Исторические предпосылки Великой Октябрьской социалистической революции"/.

168. Рудин А. Что говорят русские социал-демократы "деревенской бедноте". - М.: Колокол, 1905. - 79 с.

169. Руднев В. Крестьянское движение в начале ХХ века. – М.: Изд-во Всесоюзного о-ва политкаторжан и сс-поселенцев, книжная фабрика Центр. изд-ва народов СССР, 1929. – 110 с.

171. Самостiйна Україна: Збiрник програм українських полiтичних партiй початку ХХ столiття (Упорядник, автор передмови i примiток О. Федьков). - Тернопiль: Редакцiйно-видавничий вiддiл управлiння по пресi, 1991. - 82 с.

172. Сарбей В. Г. Історiя України в дожовтневiй бiльшовицькiй пресi./АН УРСР, Ін-т iсторiї. – К.: Наукова думка, 1986. – 182 с.

"Наш путь", 1907. – 143 с.

174. Свiтова зiрниця (Могилев-Подольський, Подольська губернiя). 1906-1909 рр.

175. Свобода и право (Киев). 1906 г.

176. Свод аграрных программ: Отчуждение земли, поземельное устройство, община, переселение и расселение, аренда, крестьянский банк, поземельный налог, усовершенствование хозяйства, государственная помощь, конечные цели, литература. - СПб.: Изд-во Л. Л. Велихова, 1907. - 110 с.

177. Селина Т. И. Договоры и сделки крестьян ХIХ – начала ХХ века как исторический источник для изучения крестьянского хозяйства: Автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. ист. наук. (07. 00. 09). – М., 1985. – 23 с.

178. Селунская Н. Б. Критика буржуазных концепций аграрного строя России накануне Октября. - М.: Знание, 1980. - 64 с.

179. Сидельников С. М. Аграрная политика самодержавия в период империализма. – М.: Из-во МГУ, 1980. – 288 с.

181. Сизоненко Є. В. Аграрнi вiдносини на пiвднi України мiж першою та другою буржуазно-демократичними революцiями в Росiї (1907-1917 рр.). Учб. посiбник для студентiв iст. фак. - Одеса, 1962. - 62 с.

182. Симбирский П. Свобода на земле: Друзья и враги русского земледельца. – СПб, 1912. – 324 с.

183. Симонова М. С. Кризис аграрной политики царизма накануне первой российской революции./ Отв. ред. А. М. Анфимов; АН СССР Ин-т истории СССР. – М.: Наука, 1987. – 254 с.

184. Скляров Л. Ф. Переселение и землеустройство в Сибири в годы столыпинской аграрной реформы. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1962. – 588 с.

185. Слабченко М.Є. Матерiали до економiко-соцiальної iсторiї України ХІХ ст. – Харкiв.: Держвидав України, 1927. – т. 2. – 1927. – 287,2 с.

186. Слово (Киев). 1907-1909 гг.

187. Социально-политическое и правовое положение крестьянства в дореволюционной России. [Сб. статей]/ АН СССР, Отд-ние истории, Ин-т истории СССР, Воронеж. гос. ун-т им. Ленинского комсомола. [Редкол.: В. Т. Пашуто (отв. ред.) и др.]. - Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1983. - 270с.

188. Социально-экономическая история российской деревни конце XIX – начала ХХ вв. Сб. научных трудов./Московский гос. пед. ин-т им. В. И. Ленина; [Редкол.: В. Г. Тюкавкин (отв. ред.) и др.] – М.: МГПИ, 1980. - 151 с.

189. Справочная книжка для ходаков и переселенцев. - СПб., 1914. - 192 с.

190. Стебницький П. (П. Смуток). Помiж двох революцiй: Нариси полiтичного життя за рр. 1907-1918. – К.: Т-во "Час", 1918. – 287,1 с.

193. Терещенко Ю.І., Курило В. М. Історiя України: У 2 кн. – К.: Сiльгоспосвiта, 1995. – Кн. 1. – 423 с.

194. Тюкавкин В. Г. Социально-экономические предпосылки переселения крестьян в Сибирь в начале ХХ в. – Иркутск, 1961. – 27 с.

195. Тюкавкин В. Г., Щагин Э. М. Крестьянство России в период трех революций: Книга для учителя. – М.: Просвещение, 1987. – 208 с.

196. Українська суспiльно-полiтична думка в 20 столiттi: Документи i матерiали./ Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Б. м.: Сучаснiсть, 1983. – Т. 1. – 510 с.

197. Українськi полiтичнi партiї кiнця ХІХ - початку ХХ ст.: Програмовi i довiдковi матерiали./ Упоряд.: В. Ф. Шевченко та iн. - К.: Консалтiнг: Фенiкс, 1993. - 333 с.

198. Центральний Державний Історичний Архiв України (ЦДІА) у мiстi Києвi:

ф. 442. оп. 636. - од. зб. 422. - лл. 9, 18, 19;

оп. 639. - од. зб. 629. - л. 1;

оп. 641. - од. зб. 704. - лл. 10, 11;

оп. 707. - од. зб. 371. - лл. 1-82; од. зб. 42. - лл. 88-107, 74-76; од. зб. 373. - лл. 1-28;

од. зб. 173. - лл. 1-14; од. зб. 183. - лл. 1-233; од. зб. 281. - лл. 1-10; од. зб. 533. лл. 1-12; од. зб. 604. - лл. 1-12; од. зб. 491. - лл. 1-15; од. зб. 510. - лл. 1-9;

оп. 709. - од. зб. 194. лл. 1-11; од. зб. 85. - лл. 1-53; од. зб. 190. - лл. 1-414;

оп. 710. - од. зб. 173. - лл. 1-17; од. зб. 194. - лл. 1-2;

оп. 711. - од. зб.. 6. - л. 18;

оп. 859. - од. зб. 285. - лл. 1-11; од. зб. 19. - лл. 172-173;

ф. 349. оп. 1. - од. зб. 37. - лл. 4-5.

ф. 1439. оп. 1. - од. зб. 1489. - лл. 112-116, 136.

199. Черниговское слово (Чернигов). 1908-1909, 1913-1914 гг.

200. Чернов В. Пролетариат и трудовое крестьянство. – М., 1906. – 93 с.

202. Что нужно крестьянину? – СПб.: Народная воля, 1906. – 8 с.

204. Эрдэ Д. Меньшевики. - М.: Пролетарий, 1929. 101 с. - (Какие партии были в России./ Под общ. ред. В. Юдовского).

"Пушкинская скоропечатня", Б. г. – 31 с.

206. Южно-русская сельскохозяйственная газета (Харьков). 1906, 1908-1914 гг.

207. Южный край (Харьков). 1906-1914 гг.

208. Якименко Н. А. Переселение крестьян Украины на окраины России в период капитализма (1861-1917 гг.). Автореф. дис. … доктора ист. наук: 07. 00. 02. / КГУ им. Т. Г. Шевченко – К., 1989. - 36 с.

209. Якименко Н. А. Переселенческое движение из Украины в годы столыпинской аграрной реформы (1906-1913 гг). Автореф. дис. на соиск. уч. степени канд. ист. наук. (07. 00. 02) – К., 1977. - 30 с.

210. Коновалов В. С. Аграрный вопрос в России в начале ХХ столетия: Обзор /РАН, Институт научной информации по общественным наукам. - М., 1996. - 158 с. - (Отечественная история).

по общественным наукам. - М., 1996. - (Отечественная история). - Вып. 1. - 1996. - 196 с.; Вып. 2. - 1996. - 202 с.

213. Указ Президента України "Про невiдкладнi заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економiки"//Урядовий кур'єр. - 1999. - 8 грудня.

214. Україномовна преса Росiї 1905-1907 рр.: Анот. покажчик перiодичних видань /АН УРСР. ЦНБ АН УРСР; Уклад. О.Ї. Сидоренко; Наук. ред. Є. П. Демченко. - К., 1987. - 73 с.

215. Бочаров В. В. Столипiнська аграрна реформа в Катеринославськiй i Харкiвськiй губернiях (1906-1916 рр.): Автореф. дис… канд. iст. наук: 07. 00. 01/Донецький нацiональний унiверситет. – Донецьк, 2001. – 19 с.

216. Власюк І. М. Вплив столипiнської аграрної реформи на соцiально-економiчний розвиток Правобережної України (1906-1914 рр.): Автореф. дис…канд. iст. наук: 07. 00. 01/НАН України. Інститут iсторiї України. – К., 2000. – 20 с.

217. Земельний кодекс України.//Урядовий кур'єр. – 2001. – 15 листопада.

218. Мицюк О. Земельнi реформи на Українi. – Львiв, 1921. – 24 с.

219. Сцiборський М. Земельне питання. – Париж: Українська книгарня-накладна, 1939. – 109 с.