ПЛАН
Вступ…………………………………………. стор. 2
1. Утворення Української Держави………….... стор. 3
2. Аграрна реформа в Українськiй Державi…... стор. 5
Пiдсумки………………………………………. стор. 7
Список використаної лiтератури…………….. стор. 8
ВСТУП
Загальновизнано, що в багатовiковiй iсторiї українського народу чимало (iнодi — занадто багато) драматичного й повчального. Перiоди злетiв i пiднесення, розквiту державного будiвництва чергуються з драматичною боротьбою за нацiональне iснування, напруженим протиборством з iноземними поневолювачами, повсякденним вiдстоюванням права на власну нацiональну iдентичнiсть, своє мiсце в iсторiї. Не бракує в нiй i такого, що можна, здавалося б, визначити як "пропащий час". Але й тодi нiбито вже приспана назавжди нацiональна енергiя йшла вглиб, з тим, щоб згодом вийти на поверхню суспiльно-полiтичного життя, привести в дiю розбудженi сили начебто безнадiйно "неiсторичної нацiї".
Ось чому знову й знову привертають суспiльну увагу, розбурхують уяву, хвилюють, викликають палкi суперечки, а iнодi й гострi дебати подiї Української революцiї 1917-1921 рр. Феномен визвольних змагань України вiсiм десятирiч перебуває в епiцентрi наукових дискусiй, породивши таку лiтературу, порiвняння з якою щодо кiлькостi може витримати у вiтчизнянiй iсторiї хiба що доба Богдана Хмельницького.
“1917 рiк почався не в Києвi, а в Петербурзi”. Але й за цих обставин на землях Надднiпрянщини вiдбулося народження українства як полiтичної нацiї (В. Винниченко назвав це "вiдродженням нацiї"). За словами видатного iсторикаІ. Лисяка-Рудницького, "просто на очах, упродовж мiсяцiв чи максимально двох-трьох лiт, вiдбувся у головокружно прискореному темпi процес нацiональної кристалiзацiї, що нормально повинен був простягатися на десятилiття. Це не мiняє нiчого в тому, що українська революцiя була поражена всiма дитячими недугами полiтичної недозрiлости; що засадниче завдання впорядкування “стихiї” осталося не розв'язане; що надднiпрянське українство, хоч i пiднялося вже тодi до iдеї держави, але фактично до “власнодержавного” життя було ще не дорослой тому не зумiло iдеї держави виповнити конкретним змiстом i тiльки вичерпалося в черзi непослiдовних i суперечних спроб розв'язати державницьку проблему (У НР, Гетьманщина, УРСР)".
Сьогоднi широко обговорюється те, що поразку визвольних змагань України спричинила, насамперед, внутрiшня слабкiсть нацiонального руху, недостатнiй ступiнь його зрiлостi та консолiдованостi на час та в процесi вирiшальних дiй, рiзновекторнiсть його полiтичних сил. Цiлком зрозумiло, що за всiєї рiзницi зрiлостi українського руху на сходi й заходi нашої Батькiвщини спiльним слабким мiсцем нацiональних полiтикiв були надто тривалi парламентськi та федералiстськi iлюзiї полiтичної елiти (i щодо Росiї, i щодо Австрiї), недооцiнка (а iнодi й вiдверте нехтування) силових чинникiв, насамперед вiйська та вiйськовикiв, у будiвництвi нацiональної держави. Бракувало консолiдуючих зусиль полiтичного проводу для згуртування всього населення довкола вiдновлення Української держави. Полiтичнi провiдники першого плану зустрiли добу визвольних змагань iз рiзним ступенем вiдповiдностi вимогам моменту. Декому (С. Петлюра, П. Скоропадський та iн.) знадобилося вiд 3 до 10 рокiв, щоб "дозрiти" до рiвня нацiонального державного дiяча (i сталося це, на жаль, переважно вже "в екзилi"). Дехто (яскравий приклад — В. Винниченко) виявив свою неспроможнiсть бути полiтичним лiдером, виконувати конструктивну роль будiвничого нацiональної держави, доклавши натомiсть значних зусиль, щоб українську iсторiю таки не можна було читати без брому. Були й такi, що мали власну програму нацiонального вiдродження, але опинилися в iзоляцiї— на становищi "волаючого в пустели" (М. Мiх-новський).
Перелiк причин поразок у визвольних змаганнях можна продовжувати й продовжувати. Але не це найбiльше нас цiкавить. В центрi нашої уваги – неоднозначна постать Петра Скоропатського, його прагнення та полiтика, а враховуючи той факт, що тогочасна Україна була традицiйно аграрною державою, я вирiшив зробити наголос саме на вирiшеннi Гетьманом найгострiше поставленого питання – аграрного. Я спробую проаналiзувати земельну реформу П. Скоропадського з метою виявлення її “декларацiї” i “реалiзацiї”. Але все по-порядку.
1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Початок 1918р.: нiмецькi вiйська та вiйська Центральної Ради (Ц. Р.) перейшли у наступ, i, пiд їх натиском, радянськi вiйська почали вiдступати. Вже сьомого березня до Києва повернувся уряд Ц. Р., а 4 травня було вже пiдписано угоду про припинення вiйськових дiй. Росiя i Україна утворювали так звану “нейтральну зону” завширшки вiд 10км. i бiльше на дiлянцi вiд Рильська до Суджi.
Територiя України була окупована iноземними вiйськами i фактично встановлювався звичайний окупацiйний режим. Найголовнiшою функцiєю майже пiвмiльйонної ворожої армiї було забезпечення вивозу з України продовольства i сировини. Але слiд зазначити, що окупацiйне командування застосовувало здебiльшого не методи реквiзицiї, а купiвлю-продаж. В обмiн на свою продукцiю Україна одержувала сiльськогосродарськi машини, вугiлля тощо, але цей обмiн не можна назвати рiвномiрним.
Ц. Р. пiсля повернення в Україну готувалася до скликання проголошених III Унiверсалом Установчих зборiв. Вони мали пiдтвердити її соцiально-економiчнi реформи, в тому числi соцiалiзацiю землi. Було оголошено дату скликання - 12 травня. Пiдтверджувалася чиннiсть виборiв, що вiдбулися взимку 1917-1918р., але не скрiзь, бо перешкодила вiйна. Тодi обрали 172 депутатiв Установчих зборiв з 301 (в тому числi 115 есерiв i 34 бiльшовикiв). Довибори у “замирених” ворожими вiйськами районах планувалося здiйснити негайно.
Однак керiвники Центральної Ради не враховували, що окупацiйна армiя своєю присутнiстю лiквiдувала революцiйну ситуацiю, за якої здiйснювалися реформи. Зросла активнiсть заможнiших верств селянства, настроєних вiдновити приватну власнiсть на землю. Помiщики почали вимагати повернення конфiскованого майна. Невдоволення бiдняцьких верств селянства знаходило вияв у партизанському русi, що поширювався, наче пожежа. Природне в умовах громадянської вiйни та окупацiї послаблення державних iнститутiв призводило до повсюдного хаосу й анархiї, i зрозумiло, що в таких умовах проблема стабiльного постачання Нiмеччини українською продукцiєю ставала ще бiльшою. Окупацiйнi властi остаточно дiйшли думки здiйснити державний переворот, Союз iз соцiалiстами Центральної Ради завжди здавався кайзеровi протиприродним.
Отут i виходить на велику полiтичну арену постать Петра Скоропадського, який в цей час був вже досить вiдомим. Зростаючий авторитет представника вiйськово-земельновласницької елiти непокоїв українських лiдерiв, i вони чинили йому всiлякi перешкоди, що змусило генерала пiти у вiдставку i зайнятися полiтичною дiяльнiстю.
Досить еклектичне полiтичне кредо П. Скоропадського формувалося пiд впливом двох факторiв: з одного боку, вiн подiляв погляди iстеблiшменту самодержавної Росiї, з другого - усвiдомлював правомiрнiсть українських домагань i необхiднiсть деяких змiн у суспiльствi. У березнi 1918 р. за участю П. Скоропадського виникла полiтична органiзацiя "Українська Громада" (згодом - "Українська Народна Громада"). Її платформа виявилася близькою до позицiї Української демократично-хлiборобської партiї та "Союза земельных собственников". Полiтичний консерватизм у програмних засадах "Української Громади" поєднувався з прагненням до помiркованих перетворень у соцiально-економiчнiй сферi. Якщо рiвень органiзацiї "Союза земельных собственников" П. Скоропадський визнавав досить високим, то прагнення його членiв вiдстоювати лише власнi iнтереси непокоїли його, породжували незгоду. Водночас "хлiбороби" iмпонували П. Скоропадському тим, що вiдстоювали дрiбне землеволодiння в Українi. Саме такий шлях у поєднаннi з акцiонуванням переробної промисловостi, на його думку, мав стати магiстральним у розвитку української економiки. Нiмецький уряд вбачав у Гетьманi полiтичного дiяча “сильної руки”, який би мiг забезпечити умови окупацiйного режиму, до того ж його проекти реформ, зокрема повернення приватної власностi, були пiдтриманi i захiдними капiталiстами, якi прагнули повернути назад втраченi землi i капiтал.
24 квiтня 1918 р. керiвники нiмецької адмiнiстрацiї в Українi зустрiлися з генералом П. Скоропадським. На цьому побаченнi вони висунули вимоги, при задоволеннi яких давали згоду пiдтримати український уряд «сильної руки».
Цi вимоги пiсля взаємних узгоджень набули такого вигляду визнання:
2) Розпуск Центральної Ради, вiдкладення скликання Установчих зборiв до повного “заспокоєння краю”;
3) Погодження з нiмецьким командуванням кiлькостi та умов використання українських збройних формувань;
5) Впорядкування адмiнiстративного апарату та розпуск усiх комiтетiв “революцiйного походження”;
6) Забов’язання України щодо забезпечення вiйськ Центральних країн;
7) Вiдродження вiльної торговельної та iншої пiдприємницької дiяльностi;
майбутнiм законодавством норми) маєткiв, передача землi селянам за викуп у кредит;
9) Виплата за вiйськову допомогу Українi.
Забов’язавшись виконувати данi вимоги, Гетьман отримав окупацiйних вiйськ, яка на той момент мала визначальний характер.
залунали вигуки: «Хай живе гетьман!» Пiсля цього головуючий запросив Скоропадського у президiю, i той подякував присутнiм за те, що вони довiрили йому владу. На цьому процедура «виборiв» завершилася. У нiч на 30 квiтня прибiчники захопили державнi установи. Переворот вiдбувся малою кров'ю: у сутичцi з охоронцями Центральної Ради - сiчовими стрiльцями - загинули три офiцери-гетьманцi. У переповненому нiмецькими вiйськами Києвi стати на захист законного уряду нiхто не наважився.
2. Аграрна реформа в Українськiй Державi
показати рiзницю мiж “благими” намаганнями реформи та її реалiзацiєю. І так, почнемо.
Для пiдготовки умов до аграрних перетворень на мiсцях створювалися земельнi комiсiї, якi з перших днiв нової влади усували земельнi комiтети Центральної Ради.
Домiнантою реформацiй стало вiдновлення приватної власностi на землю, повернення її в товарний обiг. Мiнiстерством земельних справ на мiсцях створювалися регiональнi управлiння хлiборобства та державного майна, а також губернськi, повiтовi, волоснi земельнi, земельно-лiквiдацiйнi та особливi комiсiї. Цi останнi вирiшували питання про право на врожай 1918 р. iз земель колишнiх землевласникiв вiдповiдно до спецiального закону, ухваленого 27 травня 1918 р.
Повiтовi земельнi комiсiї брали на себе тимчасове управлiння земельними дiлянками окремих власникiв на їхнi прохання i з дозволу губернських комiсiй на термiн понад один рiк. Маєтностi господарiв, якi були вiдсутнiми, за розпорядженням губернської комiсiї передавалися повiтовiй комiсiї для управлiння без заяви власника або його повiреного. Суть управлiнських функцiй зводилася до передачi маєткiв в оренду або прямого господарювання з допомогою призначених фахiвцiв. Витрати на цi заходи покривалися за рахунок прибуткiв, одержаних вiд господарської дiяльностi. Чистий прибуток передавався власниковi, який мiг у будь-який час вимагати повернення своєї дiлянки.
Поряд iз земельними комiсiями Рада Мiнiстрiв утворила тимчасовi повiтовi та губернськi земельно-лiквiдацiйнi комiсiї, до компетенцiї яких входив розгляд справ про вiдновлення порушеного володiння й користування землею, про повернення вiдiбраних пiсля 1 березня 1917 р. пiдприємств, рибних ловiв, знаряддя та всякого рухомого майна, про вiдшкодування збиткiв i винагороду за користування майном, про розрахунки за посiви на чужих землях без дозволу власникiв, володарiв чи орендарiв.
1) вiдповiдальнiсть за перетворення брав на себе уряд;
3) продаж земельних дiлянок малоземельним господарям;
4) створення дрiбних, але економiчно мiцних господарств;
6) вдосконалення сiльськогосподарського кредитування.
8 червня 1918 р. було схвалено закон, згiдно з яким Державний земельний банк дiстав необмежене право придбання земель для їх продажу селянам. Розмiр приватного землеволодiння не повинен був перевищувати 25 десятин.
члена товариства. Крiм того, протягом трьох рокiв придбану землю необхiдно було розмежовувати на iндивiдуальнi вiдруби. Таким чином, колективнi форми господарювання виключалися. Усi вказанi положення стосувалися як орної землi, так i лiсових угiдь. Однак площi з лiсовими насадженнями надавалися в продаж лише з дозволу мiнiстра земельних справ. З його ж санкцiї можна було придбати понадлiмiтнi дiлянки, коли це письмово обґрунтовувалося суспiльними потребами. В цьому разi покупець повинен був протягом року засвiдчити виконання обумовлених намiрiв, вiдшкодувати всi борговi зобов'язання.
вони перебували в орендi. При цьому орендар мав право зiбрати врожай на такiй площi.
У жовтнi було засновано Вищу земельну комiсiю, яку очолив сам П. Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питання в цей час пояснювалася тим, що пiсля жнив 1918 р. передбачалося розпочати перерозподiл землi для того, щоб у 1919 р. кожний господар працював уже на власнiй землi.
На початку листопада було ухвалено законопроект, який регулював процес викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласникiв та їх подальшого розподiлу мiж селянами. Маєтки, що мали велике господарське значення (обслуговували цукроварнi, розводили елiтну худобу тощо) могли мати до 200 десятин землi, але вони пiдлягали акцiонуванню.
Рада безкоштовно, належить їм, i повертати її нiхто не збирався, а тимбiльше викупати. Що стосується великих землевласникiв, то вони не просто прагнули повернути свої землi та маєтки. Абсолютизуючи трактування закону про вiдшкодування за користування панською землею, помiщики проводили конфiскацiйнi рейди та погроми по селянським оселям. Непевнiсть становища селян та помiщикiв викликала незадоволення з обох бокiв. Рiч утiм, що по сутi це була лiберальна рефрма, яка передбачала поступки як з селянського, так i панського боку, але нiхто на них йти не хотiв. З перших же днiв новий уряд розпочав заходи, щоб унормувати становище. Але це було йому не пiд силу.
Справа в тому, що Україна перебувала “пiд контролем” нiмецьких вiйськ, i про нiякi самостiйнi кроки i не йшлося. 10 вересня 1918р. був пiдписаний договiр з Нiмеччиною про передачу їй 35% урожаю на Українi. Пiсля цього (щоправда й до цього теж) почали створюватися i функцiонувати каральнi загони, що були гарантом забезпечення закону вiд 8 липня про боротьбу з руїною у сiльському господарствi, який вiдновлював своєрiдну форму крiпатства (реманент): селян насильницьки примушували обробляти панськi землi.
по всiй Українi вибухнули стихiйнi й досить значнi селянськi заколоти. У запеклi бої з нiмецькими вiйськками кинулися озброєнi селянськi загони (тодi зброя була легкодоступною) на чолi з ватажками з мiсцевих жителiв. Цi сутички набрали величезних масштабiв.
держави шляхом парцеляцiї великих земельних маєткiв. А всi органiзацiйнi ланки, що були створенi для її впровадження, мали бути об’єктивними адмiнiстративно-господарськими органами.
Однак провести в життя задуми уряду не вдалося. І це пояснювалося не лише браком часу. Надто сильною була iнерцiя мислення в колишнiх латифундистiв, котрi з Гетьманом пов'язували можливiсть соцiального реваншу. Не на висотi виявився низовий виконавчий апарат, що не перейнявся в основнiй своїй масi новими завданнями, якi ставило життя. Уряду Української держави не вдалося пом'якшити продовольчу кризу, забезпечити мiста достатньою кiлькiстю харчiв, щоб зменшити соцiальну напругу в країнi, i тим самим вiн сам собi окреслив короткотривале iснування.
пiдсумки
Пiдводячи пiдсумки своєї роботи, я б хотiв зазначити, що, на мою думку, полiтичний режим Петра Скоропадського не можна вважати самостiйним, бiльше того – вiн був зовнiшньорегульованим. Тому у значних прорахунках гетьманщини не слiд звинувачувати виключно i гетманат. Я вважаю, що П. Скоропадський став жертвою обставин, якi складалися тодi на Українi. З одного боку Нiмеччина практично мала бiльше влади нiж Гетьман, а з iншого – без Нiмеччини Скоропадський би не прийшов до влади, а як заведено – “за все треба платити”.
Гетьманська аграрна реформа супроводжувалася диктатом окупацiйних властей i спробами помiщикiв явочним порядком вiдновити дореволюцiйнi земельнi вiдносини та повернути свою власнiсть. Це породило ремствування широких селянських мас i зумовило консолiдацiю опозицiйних режимовi П. Скоропадського сил. Масло у вогонь пiдлила поразка Четверного союзу у другiй свiтовiй вiйнi, i восени 1918р. зовнiшньополiтична орiєнтацiя Гетьмана круто змiнилася. Гетман починає шукати пiдтримки у країн Антанти, а 14 листопада 1918р. П. Скоропадський вiдважився на вiдчайдушний крок: вiн оголосив грамоту про федеративнi зв’язки з небiльшовицькою Росiєю. Це рiшення прийшло пiд тиском обставин, та й змiст його визначався бiльше “єдинонедiлимцями”, нiж українськими полiтичними силами, не кажучи вже про народ. Тому це не врятувало режим Гетьмана i 13 грудня 1918р. вiн змушений був зректися влади i виїхати з сiм’єю в зарубiжжя.
Незрiлiсть українського загальнодемократичного процесу, його строкатiсть, своєрiдний комплекс неповноцiнностi, який незримо тяжiв над провiдниками iдеї незалежної української державностi, “запаморочення” вiд можливостей, що вiдкривалися з лiквiдацiєю самодержавства, низький рiвень нацiональної свiдомостi значної частини населення наклали вiдбиток на весь перебiг визвольних змагань та їхнi наслiдки
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Грицак Я. “Нарис iсторiї України: формування модерної укр. нацiї ХІХ-ХХ ст.: Навч. Посiбник для учнiв гуманiт. гiмназiй, лiцеїв, студентiв iст. фак. вузiв, вчителiв. – К.: Генеза, 1996 – 360с.
2. Кременець В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. “Україна: альтернативи поступу (критика iсторичного досвiду)”. – К.: “ARС-UKRAINE”, 1996. – 793с.
3. Котляр М., Кульчицький С. “Довiдник з iсторiї України”. – К.: Україна, 1996 – 463с.
4. Полонська-Василенко Н. “Істрiя України”: у 2т. Т. 2. Вiд середини ХVІІ столiття до 1923 року. – 2-е вид. – К.: Либiдь, 1993. – 608с.
5. Рубльов О. С., Реєнт О. П. “Українськi визвольнi змагання 1917-1921рр.” – К., Видавничий дiм “Альтернативи”, 1999. – 320с.
6. Субтельний О. “Україна: iсторiя”./ пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. – 3-е вид., перероб. І доп. – К.: Либiдь, 1993. – 720с.
| 
