Історія України

План: 1. Полiтична роздрiбненiсть Київської Русi кiн. XI- сер. 1. 1. Зростання великого феодального землеволодiння. 1. 3. Вiдсутнiсть чiткого незмiнного механiзму спадкоємностi князiвської влади. Змiна торговельної кон` юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява полiцентрiї у зовнiшнiй торгiвлi. 1. 5. Посилиння експансiї степових кочiвникiв (печенiгiв, половцiв та iн.). 2. Причини, характер, перiодизацiя та розгортання нацiонально-визвольної вiйни (лютий 1648-серпень 1657рр.). 2. 1. Українська нацiональна революцiя. 2. 2. Розгортання нацiонально-визвольної вiйни (лютий 1648- серпень 1657 рр.). 3. Реалiзацiя нового соцiально-економiчного реформацiйного курсу та його наслiдки (друга половина 1994-1998 рр.). Висновки Полiтична роздрiбненiсть Київської Русi (кiнець XI — середина XIII батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали мiж собою полiтичний союз, утворили трiумвiрат i, спiльно управляючи державою, забезпечу­вали єднiсть та безпеку руських земель. Цей унiкальний союз проiснував майже двадцять рокiв, але бурхливий розвиток фео­далiзму, рiст та економiчне змiцнення мiсцевої земельної знатi, породжуючи вiдцентровi тенденцiї, пiдривали його основи. До того ж кожен з трiумвiрiв був претендентом на першу роль у державi. Значного удару союзу Ярославичiв було завдано пораз­кою руських вiйськ у битвi з половцями на р. Альтi 1068 р. Ця трагiчна подiя призвела до захоплення кочiвниками Переяслав­щини, повстання киян проти Ізяслава та рiзкого загострення су­перечностей мiж трiумвiрати. "Правду Ярославичiв" — це не вiдновило їхньої колишньої єдностi. Вже наступного року Святослав зайняв київський стiл, а його стар­ший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщi, що поста­вило останню крапку в довгiй iсторiї трiумвiрату. Протягом 1073— 1093 рр. Ярославичi по черзi сiдали у великокняже крiсло: 1073— 1076 рр. - Святослав, 1076-1078 рр. - Ізяслав, 1078-1093 рр. — Всеволод. Наприкiнцi XIст. посилилися вiдцентровi тенденцiї у держа­вi, була втрачена полiтична єднiсть, спалахнули численнi мiжу­собнi вiйни, зросла зовнiшня загроза. Всi спроби княжих з’їздiв (1097, 1100, 1101 i 1107 рр.) заблокувати негативнi тенденцiї та припинити мiжусобицi закiнчилися невдачею. Останнє намаган­ня вiдновити колишню велич та могутнiсть Київської Русi при­падає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Численнi вдалi походи на половцiв, активна законодавча дiяль­нiсть (розробка знаменитого "Уставу" — своєрiдного доповнен­ня до "Руської правди"), подолання сепаратистських тенденцiй, об'єднання 3/4 територiї Русi тимчасово стабiлiзували станови­ще держави i повернули її в ряди наймогутнiших країн Європи. Пiсля смертi В. Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132 рр.) лише на короткий час вдалося пiдтримати єднiсть руських зе­мель. У XIIстолiттi на теренах Русi одне за одним з'являються окремi самостiйнi князiвства i землi: Галицьке, Волинське та iншi. 1. Великi простори держави та етнiчна неоднорiднiсть населен­ня. Русь простягалася на значну територiю, що, залежно вiд обста­вин, могло бути або свiдченням державної могутностi, або ж дже­релом слабкостi. Великий князь ще не володiв достатньо мiц­ним, структурованим i розгалуженим апаратом влади, не мав роз­винутої iнфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та iн.) для ефективного здiйснення своїх владних повноважень на такiй величезнiй територiї. Посиленню вiдцентрових тенденцiй сприя­ла полiетнiчнiсть Київської Русi. Поряд зi слов'янами тут прожи­вало понад 20 народiв: на пiвночi та пiвнiчному сходi — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на пiвднi — печенiги, половцi, торки, каракалпаки; на пiвнiчному заходi — литва i ятвяги. Процес механiчного приєднання та завоювання нових земель у Київсь­кiй Русi помiтно випереджав два iншi процеси — формування та змiцнення апарату центральної влади та глибинну консолiдацiю нових народiв i територiй, їхнє своєрiдне "переварювання" i органiчне включення у структуру Давньоруської держави, що ство­рювало ґрунт для зростання вiдцентрових тенденцiй. 2. Зростання великого феодального землеволодiння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних вiдносин сприяли появi та змiцненню великого землеволодiння. Базуючись на на­туральному господарствi, в основi якого лежала замкнутiсть, ве­лике землеволодiння посилило владу мiсцевих князiв i бояр, ство­рило передумови для розгортання процесiв формування еконо­мiчної самостiйностi та полiтичної вiдокремленостi давньорусь­ких земель. Велике феодальне землеволодiння створювалося рiзними шля­хами: захопленням земель сiльської общини, освоєнням нових земель та їх купiвлею. Наприкiнцi XI— у XIIст. набуває поши­рення практика роздачi земель боярам та дружинникам у спад­кове володiння (вотчину) в нагороду за службу князю. За пiдрахунками фахiвцiв, вотчинних володiнь усiх рангiв у Ки­ївськiй Русi було понад 3 тисячi. Спочатку це сприяло змiцнен­ню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласни­кiв, утверджуючись у власнiй вотчинi, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цiлком опанувавши пiдвладнi землi, створивши свiй апарат управлiння, дружину, мiсцева фео­дальна верхiвка дедалi бiльше вiдчувала незручностi вiд сильної великокнязiвської влади, що посилювало її потяг до економiчної самостiйностi та полiтичної вiдокремленостi земель. 3. Вiдсутнiсть чiткого незмiнного механiзму спадкоємностi кня­зiвської влади. Тривалий час (майже до 30-х рокiв XXст..) серед iсторикiв панувала думка про те, що основною причиною розд­рiбненостi є порушення принципiв престолонаслiдування. Спо­чатку на Русi домiнував "горизонтальний" принцип спадкоєм­ностi князiвської влади (вiд старшого брата до молодшого, а пiс­ля смертi представникiв старшого поколiння — вiд сина старшо­го брата до наступного за вiком). Помiтне збiльшення чисель­ностi нащадкiв Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкiнцi XIст. деякi з них, вихо­дячи з власних iнтересiв, енергiйно почали виступати за "отчинний", або "вертикальний", принцип (вiд батька до сина). Пара­лельне iснування, змiщення та накладання цих двох принципiв, на думку вчених, були причиною феодальної роздрiбненостi. І хоча з 50-х рокiв XX ст. iсторична наука цiлком обґрунтовано намагається пояснити появу вiдцентрових тенденцiй, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних вiдносин тощо, очевидно, слiд визнати, що неврегульованiсть питання про головний принцип престолонаслiдування пiдривала основи Дав­ньоруської держави. У центрi мiжусобного протистояння, як правило, був Ки'iв, який того часу став не тiльки символом, а й засобом влади. Лише за одне столiття (1146—1246 рр.) київський стiл 46 разiв переходив iз рук в руки. Найдовше правлiння тривало 13 рокiв, а 35 князiв перебували при владi не бiльше року. Київ був сво­єрiдним важелем для нарощення i розширення власного впли­ву, саме тому кожен iз князiв пiсля оволодiння великокнязiвсь­ким престолом перетворювався на активного поборника загально руської єдностi. Ця боротьба доцентрової та вiдцентрової тенденцiй значною мiрою зумовлена неврегульованiстю питання про принцип спадкоємностi князiвської влади, була суттю мi­жусобних вiйн. 4. Змiна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Киє­ва як торгового центру, поява полiцентрiї у зовнiшнiй торгiвлi. Наприкiнцi XIст. половецькi кочовища перерiзали торговель­нi шляхи до Чорного та Каспiйського морiв. Крiм того, сер­йозного удару транзитнiй торгiвлi Київської Русi було нанесе­но двома подiями свiтового значення: по-перше, слабiюча Вi­зантiя 1082 р. за помiч у вiйнi з Сицилiєю дала дозвiл Венецiї торгувати без мита i мати свої порти на територiї Вiзантiйсь­кої Імперiї; по-друге, хрестовi походи вiдкрили для iталiйсь­ких, французьких та нiмецьких мiст морський шлях на схiд, безпосередньо зв'язали Захiдну Європу з Малою Азiєю, Вiзантiєю. Внаслiдок цього Київ залишився поза основними торго­вими шляхами. Це не тiльки зумовило частковий занепад Ки­єва, а й спричинило полiцентрiю у зовнiшнiй торгiвлi. Дедалi серйознiше про себе заявляють Чернiгiв, Галич, Володимир- на-Клязьмi, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгiвлi зростали мiста, якi ставали для мiсцевих князiв засобом змiц­нення їхньої самостiйностi, джерелом фiнансових доходiв, опо­рою полiтичного впливу. 5. Посилення експансiї степових кочiвникiв (печенiгiв, полов­цiв та iн.). Лише половцi, як свiдчать лiтописи, у перiод вiд 1055 до 1236 р. здiйснили 12 великих нападiв на Русь, майже стiльки ж широкомасштабних походiв у вiдповiдь органiзували руськi кня­зi. До того ж за цей час половцi понад ЗО разiв брали участь у мiжусобних князiвських вiйнах. Перiод феодальної роздрiбненостi — закономiрний етап у розвитку суспiльства, адже роздрiбненiсть — не особливiсть Київської Русi, а загальноєвропейська тенденцiя. Саме у цей час вiдбулося остаточне формування феодальної системи (чiт­ко визначилися права феодалiв та повинностi селян, завер­шився процес становлення феодально-станової iєрархiї, склався i вдосконалився державний апарат тощо). Роздрiбнення струк­тури полiтичної влади було цiлком логiчним i природним нас­лiдком феодальних вiдносин: роздрiбненiй формi земельної власностi вiдповiдає роздрiбнена форма держави, роздрiбнена структура влади. єдностi, князiвськi мiжусобицi, ослаб­лення держави, зниження обороноздатностi, посилення тиску на Русь сусiднiх держав, з iншого — формування великого землево­лодiння, прогрес у сiльському господарствi, пiднесення мiст, знач­не зростання чисельностi населення, розвиток схiднослов'янсь­кої культури, i ,-ї Причини,характер, перiодiзацiя та розгортання нацiонально-визвольної вiйни (лютий 1648-серпень 1657рр.). Українська нацiональна революцiя. подiя була глибоко закономiрним, а не випадко­вим явищем: спрацював цiлий комплекс факторiв, якi зробили широкомасштабний народний виступ необхiдним i можливим. Пер­ша група факторiв спонукала, пiдштовхувала до прояву активнос­тi, друга — робила що активнiсть можливою, створювала грунт для її розгортання. Якi ж причини робили необхiдним початок нацiонально-виз­вольної боротьби у 1648 р.? У цей час надзвичайно ускладнилася соцiально-економiчна ситуацiя в українських землях, що входили до складу Речi Пос­политої. Пiсля закiнчення виснажливої для Захiдної Європи вiйни саме Польща стає одним з головних експорте­рiв хлiба. Основний польський порт Гданськ вiд І583 до 1648 р. у 2,5 раза збiльшив вiдвантаження зерна. Орiєнтацiя на внут­рiшнiй та зовнiшнiй ривок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру помiщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фiльварки (виробництво та пере­робка сiльськогосподарської продукцiї, засноване на щотижне­вiй панщинi та чiтко орiєнтоване на ринок). В основi цiєї тран­сформацiї лежали два взаємопов'язанi процеси — змiцнення фе­одальної земельної власностi та посилення крiпацтва. Польськi та полонiзованi українськi феодали, намагаючись максимально збiльшити свої прибутки, йшли шляхом посилен­ня експлуатацiї селян. Саме тому помiтно зростає панщина, особ­ливо у районах, сполучених iз зовнiшнiм ринком, наприклад, у Схiднiй Галичинi та на Волинi вона становила 5—6 днiв на тиж­день. Водночас невпинно зростали натуральнi та грошовi податки. За оцiнкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Укра­їнi у цей час жилося "гiрше, нiж галерним невiльникам". Справдi, влада пана була безмежною — вiн за своїм бажанням мiг будь-кого з селян продати, обмiняти, навiть убити. Помiтно погiршуючи соцiальне становище народних мас, фiльварково панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капiталiстичної кооперацiї та початкових форм ману­фактурного виробництва, зародки яких були тодi у багатьох га­лузях промисловостi, заважала вона й формуванню єдиного рин­ку України. . . Потерпали українськi селяни i вiд здачi феодалами своїх ма­єткiв у оренду. Лише 1616 р. бiльша частина українських зе­мель, що належали Польщi, орендувалася єврейськими пiдпри­ємцями, якi, маючи на метi у короткий строк повернути з при­бутком вкладенi грошi, нещадно експлуатували селян i висна­жували землi. У складнiй ситуацiї опинилося i мiщанство, особливо у тих мiстах, якi перебували у приватнiй власностi феодалiв. Мiщанст­во виконувало повинностi та сплачувало податки по20—30 грошiв з "диму", церковну десятину та iн. Хоча на початку ХІІ ст. бiльшiсть мiст України користувалися Магдебурзьким правом, це самоврядування постiйно обмежувалося. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарiв i мо­нополiєю на виробництво та переробку рiзних видiв продукцiї,феодальна знать досить успiшно конкурувала з жителями мiст уторговельно-промисловiй сферi. До того ж у полiтичному та економiчному життi мiст провiдну роль вiдiгравали поляки та iншi iноземцi, а українськi мiщани витiснялися, що зумовлювало заг­розу "випадання" українцiв iз загальнолюдських цивiлiзацiйних процесiв, перетворення їх у перспективi на вiдсталу "селянську нацiю". iндивiдуальною свободою. Водно­час вищi козацькi верстви завжди бажали володiти закрiпаченими селянами i мати iншi рiвнi права зi шляхтою. На середину XVIIст. авторитет, вплив, активнiсть та слава козацтва зростали, а права дедалi бiльше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво пiд кон­троль, польський уряд пiсля придушення селянсько-козацьких пов­стань у сiчнi 1638 р. прийняв "ординацiю Вiйська Запорозького реєстрового", яка суттєво обмежила самоврядування реєстровцiв. Скасовувалася виборнiсть старшини, лiквiдовувався козацький суд, на чолi вiйська замiсть гетьмана було поставлено польського комi­сара, а посади полковникiв обiймала шляхта. Крiм того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осiб, а всi виключенi з реєстру автоматично ставали крiпаками. елiти були чiткими симптомами катастро­фи, що насувалася. Прогресуюча асимiляцiя українського наро­ду поступово доходила до тiєї межi, за якою вiн мусив зiйти з iсторичної сцени як самостiйний суб'єкт. Намагаючись приско­рити хiд цього процесу, польська сторона посилила нацiонально-релiгiйне гноблення. Спираючись на католицизм, польськi маг­нати здiйснювали полiтику нацiонального та культурного поне­волення українського народу. Одним з основних iнструментiв ока­толичення в їхнiх руках стала унiатська церква, яку активно пiд­тримувала Римська курiя. Папа Урбан (1623—1644 рр.) у своїх листах до керiвництва Речi Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унiї та фiзично знищувати її противникiв. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирi), колегiуми та школи єзуїтiв, а водночас дедалi бiльшого поширення набував процес передачi, захоплення або руйнацiї православних культових споруд, утискiв православних за їхню вiру, переслiдування вживання української мови та по­ширення українських книг. Отже, вiдсутнiсть власної держави, прогресуюча втрата нацi­ональної елiти, церковний розкол, наростаюче закрiпачення се­лянства не тiльки помiтно гальмували у серединi XVII ст. сус­пiльний розвиток українського народу, а й робили цiлком реаль­ною загрозу втрати його нацiональної самобутностi, асимiляцiї та зникнення з iсторичної сцени. Зазначенi чинники були, так би мовити спонукальними, вони зумовлювали необхiднiсть ма­сового народного виступу саме у цей час. Проте у природi та суспiльствi крiм факторiв, якi пiдштовхують до дiї, обов'язково мають iснувати тi, що роблять цю дiю можливою. що 250 магнатських родiв (Ос­трозькi, Заславськi, Збаразькi, Вишневецькi та iн.), якi прожи­вали на Волинi, тримали у своїх руках найбiльшi латифундiї в усiй Речi Посполитiй. Концентрацiя матерiальних цiнностей була величезною: 1629 р. 37 найбагатших волинських магнатiв воло­дiли 3/4 усiх селянських господарств. Оцiнюючи цей процес, Н. Полонська-Василенко зазначає: "Це були "королев'ята", "вi­це-королi", "королики", удiльнi князi нової генерацiї, справжнiправителi України, супроти яких король i сейм не мали нi авто­ритету, нi влади". Проявом слабкостi королiвської влади була i певна втрата контролю над реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося для оборони коронних земель, але оскiльки польська казна була, як правило, порожньою, то основною формою оплати козацькому вiйськовi стало розширення його вiльностей i прав. Внаслiдок чого реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостiйну силу, яку вже наказами та "ординацiями" обмежувати було не тiльки важко, а й небезпечно, бо виписанi з реєстру козаки, на думку офiцiйних польських властей, ставали "постiйними резер­вами бунту". Селянсько-козацькi повстання першої половини XVIIст. сприяли накопиченню воєнного досвiду, зростанню нацiональ­ної самосвiдомостi українського народу, посиленню єдностi ко­закiв та селян у боротьбi за нацiональне визволення, формува­нню психологiчної готовностi боротися до переможного кiнця. Важливими причинами, що робили можливим початок козаць­кого повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запо­розької Сiчi, яка того часу була своєрiдним зародком української державностi, що за певних умов мiг стати основою для створен­ня повноцiнної держави. виступ, найчастiше вживають три тер­мiни: "повстання" (козацьке, народне, українське, селянське), "вiйна" (козацька, селянська, громадянська, польсько-козаць­ка, визвольна, нацiонально-визвольна) та "революцiя" (козацька, буржуазна, нацiональна, нацiонально-визвольна, українська). Та­кий широкий оцiночний спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабної нацiонально-визвольної боротьби середини XVIIст. в українських землях складалася з неоднако­вих за тривалiстю та змiстом перiодiв, у межах яких домiнувала то одна, то iнша тенденцiя. Саме ця особливiсть нацiонально-визвольних змагань, певною мiрою, i зумовила таку розбiжнiсть у термiнологiї. Зауважимо, що розбiжнiсть вiдносну, оскiльки мiж поняттями "повстання", "вiйна", "революцiя" у контекстi подiй XVII ст. iснує не протирiччя, а глибинний генетичний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопив­ши бiльшу частину територiї та населення України, незабаром переросло у визвольну вiйну, а вiйна, зумовивши корiннi, гли­бокi якiснi змiни у суспiльному розвитку поступово переросла в нацiональну революцiю. З огляду на це "нацiональна революцiя" є саме тим узагаль­нюючим термiном, який адекватно вiдбиває суть, масштаби, змiстта форми боротьби цiєї доби. Аргументами на користь термiна "нацiональна революцiя" є тi докорiннi (революцiйнi) зрушення, якi вiдбулися у життi суспiльства у другiй половинi XVII ст.: — утворення та розбудова Української нацiональної дер­жави; — втягнений в орбiту соцiальних змiн абсолютної бiльшостi населення, всiх суспiльних станiв та верств, що проживали в укра­їнських землях. Революцiя характеризується переплетiнням нацiонально-виз­вольних та соцiальних спонукальних мотивiв. Значну роль вiдiг­равало i релiгiйне протистояння (католицизм — православ'я), оскiльки вимоги та мета окремих суспiльних сил приховувалися пiд релiгiйною оболонкою. Роль лiдера виконувало козацтво, пiд керiвництвом якого згуртувалося селянство, мiщанство та духовенство. Нинi залишається вiдкритим питання про хронологiчнi рамки революцiї. Як вiдомо, вона почалась у лютому 1648 р. й захоплення повстанцями Запорозької Сiчi та обрання гетьманом Вiйська Запорозького Б. Хмельницького. київських шкiл та у Львiвськiй єзуїтськiй колегi добре знав декiлька мов, iсторiю, юриспруденцiю, вiйськову справу тощо. З юнацьких рокiв на вiйськовiй службi. Брав участь у походах проти Кримського хан­ства, а в часи повстань 30-х рокiв XVIIст. виступав на боцi козакiв. У сiчнi 1648 на Запорозькiй Сiчi вiн пiднiмає повстання, поклавши тим самим початок Українськiй нацiональнiй революцiї. Пiд час нацiонально-визвольних змагань проявив себе як видатний дер­жавний дiяч, досвiдчений полководець, тонкий дипломат. До кiнця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрiшню полi­тику, прагнув змiцнити мiжнароднi позицiї України. Помер у Чиги­ринi. Похований у Суботовi в Іллiнськiй церквi. "возз'єднання", уякому вбачалася основна мета повстання. У сучаснiй науковiй i навчальнiй лiтературi переважає твердження про те, що закiн­чення Визвольної вiйни слiд пов'язувати зi смертю Б. Хмель­ницького 1657 р. Проте, на нашу думку, це дещо механiчне трактування, оскiльки визвольнi змагання українського народу пiсля цiєї подiї не припинилися, а лише змiнили свiй характер, стали менш масштабними i локальнiшими. Тому обґрунтованiшим можна вважати висновок В. Смолiя та В. Степанкова про те, що революцiя закiнчилася пiсля падiння гетьмана П. Доро­шенка 1676 р. Українська нацiональна революцiя у своєму розвитку прой­шла кiлька етапiв: IIIетап (червень 1663 — вересень 1676 рр.) — охоплює перiод боротьби за возз'єднання Української держави. народного виступу, а слабкiсть королiвської влади, розширення впливу Запорозької Сiчi, втра­та контролю над нею з боку Польщi робили цей виступ можли­вим. Народне повстання, що розпочалося 1648 р., швидко переросло у визвольну вiйну, яка згодом трансформувалася у на­цiональну революцiю. Боротьба, що точилася протягом 1648—1676 рр. носила нацiонально-визвольний, релiгiйний та соцiальний характер. завдана Богдану дрiбним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зi своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутiр Хмельницького Суботiв, до смер­тi забив малолiтнього сина та захопив дружину. Всi звертання Хмельницького до польського суду та навiть до самого короля закiнчилися безрезультатно: Чаплинського так i не було пока­рано, а Богдан зазнав нових утискiв. Не знайшовши справедливостi в офiцiйних властей, чигиринський сотник дедалi бiльше схиляється до думки про повстання. Незабаром вiн тiкає на Сiч, де пiд його керiвництвом козаки у сiчнi 1648 р. вигнали урядо­вий гарнiзон i обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Сiч стала центром збирання повстанських сил, i базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була вiддзеркаленим трагедiї поневолено­го українського народу, стала тiєю iскрою, з якої розгорiлося полум'я великого повстання. Намагаючись як найшвидше придушити козацьку iскру у самому зародку, Польща кинула проти повстанцiв численнi вiйська. Козаки не тiльки витримали удар, а й протягом корот­кого часу 1648 р. тричi отримали блискучi перемоги: у битвах пiд Жовтими Водами (травень), пiд Корсунем (травень), пiд Пилявцями (вересень). І Вже у ходi цих баталiй яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успiх досягався зав­дяки застосуванню рiзних тактичних заходiв: розгрому ворога по частинах у ходi зустрiчної битви (Жовтi Води); перекриття про­тивнику, що ухилявся вiд бою, шляху до вiдступу (Корсунь); ство­рення психологiчної кризи у вiйську противника з метою його цiлковитої деморалiзацiї (Пилявцi). Розпочинаючи боротьбу про­ти Речi Посполитої, Б. Хмельницький застосував абсолютно но­ву її модель, у якiй зовнiшньо полiтичний фактор був одним iз центральних. Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важ­ливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечи­ти власний тил. Тому гетьман сам вiв переговори i навiть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У се­рединi березня 1648 р. союз було укладено, i на допомогу повс­танцям вирушило понад 3 тис. татарських воякiв на чолi з Тугай-беєм. Блискучi перемоги повстанцiв пiд Жовтими Водами, Корсу­нем, Пилявцями над регулярними вiйськовими формуваннями Речi Посполитої зумовили вихiд визвольної боротьби за межi зви­чайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю те­риторiю України, пiд знамена повсталих стали коза­ки, селяни, мiщани, духовенство та частина шляхти. Така масш­табнiсть нацiонально-визвольної та антифеодальної боротьби, активнiсть повстанських формувань у захiдних районах Волин­ського та Руського воєводств зумовили посилення панiчних настроїв у самiй Польщi. Звiстка про те, що Б. Хмельницький наб­лижається до Львова, за спогадами очевидцiв, призвела до того, що "майже весь Люблiн впав духом i все, що живе, вирушило у путь". Не кращою була у цей час i ситуацiя у Варшавi: "Тут не­має нiкого, хто б не думав про порятунок найцiннiшого свого майна i свого життя". Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливiсть розгромити польську армiю i захопити столицю, обмежився, ли­ше викупом зi Львова i укладенням перемир'я пiд Замостям. Що це було: продуманий крок чи фатальна помилка козацького ва­тажка? Якi ж фактори вплинули на такi рiшення i остаточно виз­начили їхнiй вибiр? Насамперед у цей час гетьмана, очевидно, турбувала пробле­ма боєздатностi власного вiйська, адже з численними перемогами накопичувалася i втома збройних формувань повстанцiв. Джерела свiдчать про рiзке скорочення козацького вiйська пiсля битви пiд Пилявцями. Це пояснюється тим, що частина полкiв за наказом гетьмана почала дiяти самостiйно, а певна кiлькiсть повстанцiв, захопивши здобич, самовiльно втекла. Свою роль вiдiграли i вiдiр­ванiсть вiд баз постачання, i голод, i епiдемiї. Тому перед вирi­шальними дiями Б. Хмельницький мiг розраховувати лише на ЗО— 40 тис. воякiв. Ситуацiя в українському вiйську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерiї. До того ж насувалася зима, а до ведення бойових дiй у зимових умовах вiйсько було не пiдго­товлене. Не мiг у цей час Б. Хмельницький повною мiрою розрахову­вати i на кримських татар. Перед наступом на Львiв українське вiйсько у вереснi 1648 р. неподалiк вiк Ямполя з'єдналося з ордою Крим-Гiрея. За свiдченням деяких джерел, татари обiцяли свою пiдтримку лише на мiсяць. І справдi, пiсля облоги Львова, обтяженi здобиччю, основнi сили Орди на чолi з Калга-султаном по­вертаються до Криму, а з Хмельницьким залишається лише нез­начна частина формувань Тугай-бея. закiнчення тридцятилiтньої вiйни, Польща могла розраховувати i на пiдтримку своєї союз­ницi Австрiї. Певний вплив на остаточне рiшення Б. Хмельницького не йти на Варшаву мало й те, що козацькi вiйська дiйшли до етног­рафiчних меж України. Перехiд польського кордону мiг внести новi акценти у характер вiйни. Створювалася цiлком реальна заг­роза переростання нацiонально-визвольної боротьби у неспра­ведливу загарбницьку вiйну. До того ж, якщо в українських зем­лях гетьман мiг розраховувати на пiдтримку мiсцевого населення, то на польськiй територiї мiсцевi жителi чинили б опiр. в своїй бiльшостi старшина вимагала негайного укладення перемир'я. Гетьман чудово розумiв, що у, нього за плечима розбурхане, розбалансоване суспiльство, яке вийшло з рiвноваги. Термiново необхiдно було осмислити ситуа­цiю, взяти пiд контроль суспiльнi процеси, визначити чiткi пер­спективи подальшого розвитку українських земель. Бурхливий розвиток подiй, постiйне збройне протистояння призвели до того, що майже вся енергiя та розум козацької вер­хiвки були зосередженi у вiйськовiй, а не полiтичнiй сферi. Тi обставини, а також природний консерватизм старшини, не дали змоги побачити нових перспектив, перспектив створення неза­лежної української держави. Б. Хмельницький та його соратники у цей час твердо стояли на позицiях традицiйного "козацького автономiзму". Тому й мета у них була не радикальна — започаткування власної державностi, а порiвняно помiркована — реформування державного устрою Речi Посполитої — утверд­ження абсолютизму та надання Українi такого ж статусу i прав, як Литвi. З огляду на це цiлком зрозумiлою стає поведiнка козацької верхiвки. Пiдтримку обрання на трон короля Яна Казимира, вiдмову вiд контролю над захiдним регiоном (третина виз­воленої територiї України, з високо розвинутим виробництвом та значним людським потенцiалом) iсторики вважають невиправ­ними помилками, але цi кроки абсолютно логiчно випливають з iдей автономiзму, прихильниками яких були у цей чає як геть­ман, так i бiльшiсть його прибiчникiв. Отже, укладення перемир'я пiд Замостям (листопад 1648 р.) було наслiдком взаємодiї складного комплексу чинникiв. Найго­ловнiшi з них — прогресуюча втрата боєздатностi козацького вiй­ська, послаблення пiдтримки з боку татар, реальнiсть поповнен­ня польської армiї збройними формуваннями Литви та Австрiї, вихiд вiйськ повстанцiв на етнографiчнi кордони України, захист старшиною власних вузькостанових iнтересiв, вiдсутнiсть чiткої програми подальших дiй, обстоювання гетьманом та його сорат­никами iдеї "козацького автономiзму", нездатнiсть козацької елiти побачити реальнiсть перспектив створення незалежної українсь­кої держави. "ук­раїнського Мойсея", що "визволив свiй народ вiд польського раб­ства". Мiж тим польська сторона, використавши умови перемир'я не для конструктивного дiалогу з українцями, а для збираннясил, вже у травнi 1649 р. розпочала масований наступ на україн­ськi землi. Рiч Посполита готувала комбiнований удар, який мали здiйснити три потужнi збройнi формування на чолi з королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським геть­маном Янушем Радзивiлом. Вишневенький Ярема (1612—1651) — один iз наймогутнiших маг­натiв Речi Посполитої. Походив з українського князiвського роду. Перейшов у католицтво. Виступав проти урядової полiтики цент­ралiзацiї. Брав участь у жорстокому придушеннi козацько-селян­ського повстання 1637—1638, Пiд час Визвольної вiйни вiдзначив­ся у боях 1648 пiд Макнiвкою, П'яткою i Старокостянтиновим про­ти козацького вiйська, очолюваного М. Кривоносом. Ставши в 1649 коронним гетьманом, продовжував придушувати визвольний рух в Українi заради вiдновлення польсько-шляхетського панування. Проте литовська армiя не змогла подолати протидiю бiло­руських повстанцiв, яким Хмельницький вiдправив на допомогу козацькi загони. У скрутну ситуацiю потрапив i Я. Вишневецький, вiйсько якого Хмельницький оточив пiд Збаражем. Коли ж польський король вирушив на допомогу оточеним, гетьман швид­ким маневром не тiльки зупинив наступ полякiв, а й примусив їх поспiхом будувати табiр для оборони. Шляхетське вiйсько опи­нилося у катастрофiчному становищi — назрiвала подвiйна по­разка Речi Посполитої — пiд Зборовом i пiд Збаражем. Проте у вирiшальний момент, пiдкуплений поляками, крим­ський хан Іслам Гiрей зрадив Хмельницького. І. зауважимо, що укра­їнсько-татарський мiлiтарний альянс з моменту свого виникнення був дуже ненадiйним, адже Україна для Кримського ханства три­валий час була, з одного боку, об'єктом для грабунку, з iншого — певною загрозою. З огляду на це перемога України у протистояннi з Рiччю Посполитою, становлення та змiцнення української дер­жавностi зовсiм не приваблювали татар. Вони завжди мали на ме­тi тiльки взаємо розслаблення протидiючих сторiн та провокування перманентного їх протистояння, тобто створення iдеальних умов для татарських набiгiв. охоплювала Київське, Чернiгiвське та Брацлавське воєводства) На цих землях влада належала гетьмановi та його адмiнiстрацiї. Київський митрополит одержав мiсце в сена­тi. Всiм учасникам повстання проголошувалася амнiстiя. Водно­час магнати i шляхта мали право повернутися до своїх маєткiв; бiльшiсть селян повертались у крiпацтво; воєводства Волинське та Подiльське, як i до повстання, залишалися пiд владою короля. У цей перiод Б. Хмельницький та його прибiчники бороли­ся лише за полiтичну автономiю для козацького регiону. Зборiвська угода, яка, здавалось би, скрiпила досягнення поставле­ної мети, з часом показала свою нежиттєздатнiсть. Вона не зня­ла протирiч i суперечностей мiж Україною та Польщею, i бо­ротьба спалахнула з новою силою. Вже у вереснi 1650 р. король Ян Казимир пiд час таємної бесiди з папським нунцiєм обгово­рював плани нового походу в Україну. Пiдтримуючи цю агре­сiю, Римський Папа прислав королю освячений меч i благосло­вення на вiйну. І в лютому 1650 р. польськi вiйська вдерлися на Подiлля i захопили мiстечко Красне. Ця подiя стала початком но­вого раунду протистояння, вирiшальним моментом якого була битва пiд Берестечком (червень 1651 р.). У битвi 150—200-тисячному польському вiйську протистояло 100 тис. вiйська повстанцiв, до яких приєдналися 50 тис. татар з огляду на цю статистику, цiл­ком зрозумiло, у яке катастрофiчне становище поставили повс­танцiв татари, якi, не витримавши артилерiйського обстрiлу, у вирiшальний момент покинули поле бою. Коли ж Б. Хмель­ницький зробив спробу зупинити вiдступаючих, то сам опинив­ся в татарському полонi, з якого визволився лише через деякий час i за викуп. Поразка пiд Берестечком зводила нанiвець автономiю козаць­кої держави. Вiдповiдно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Бiлоцеркiвського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис. чоловiк, влада гетьмана поширювалася лише на Київсь­ке воєводство, йому заборонялися зовнiшнi вiдносини. Крiм то­го, шляхтi було дозволено повертатися до своїх маєткiв. За цих обставин Б. Хмельницький дедалi бiльше розумiє, що вибитися власними зусиллями з пiд польського панування, маючи лише ненадiйного союзника — татар, не вдасться. До того ж для бiльшостi володарiв європейських держав вiн був лише бунтiвник, що вiв боротьбу проти законного свого госпо­даря — польського короля. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надiйну та мiцну державу-покровителя. Найбiльш реальними кандидатурами були Росiя та Туреччина, але оскiль­ки Москва зайняла вичiкувальну позицiю, гетьман зробив став­ку на Оттоманську Порту. Ще в другiй половинi 1650 р. було укладено угоду зi Стамбулом про надання українським купцям права вiльно плавати Чорним морем, торгувати без мита у ту­рецьких володiннях. Наприкiнцi року оттоманська Порта фор­мально прийняла Вiйсько Запорозьке пiд свою протекцiю. Спи­раючись на турецьку пiдтримку, у вереснi 1650 р. гетьман нап­равив велике козацьке вiйсько до Молдавiї, маючи на метi че­рез шлюб його сина Тимоша з донькою молдавського господа­ря Розандою вивищити свiй рiд до рiвня князiвського та уклас­ти союз України з Молдавiєю. Проте для Б. Хмельницького мол­давська авантюра закiнчилася надзвичайно трагiчно — 1653 р. гине його син Тимiш, Валахiя та Трансiльванiя переходять напольський бiк, у битвi пiд Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир з поляками. Ускладнення геополiтичної ситуацiї в регiонi, воєннi невдачi, формальна пiдтримка Оттоманської Порти пiдштовхнули гетьмана до вiдмови вiд протурецької орiєнтацiї та союзницьких вiдносин з Кримом i виз­начили проросiйський вектор зовнiшньої полiтики Вiйська За­порозького. Ще починаючи з 1648 р., Б. Хмельницький неодноразово звер­тався до Москви з проханням допомогти у антипольськiй бо­ротьбi. Навiть загрожував вiйною, якщо не буде надано цiєї до­помоги. Проте Москва не хотiла розривати миру з Польщею i зайняла вичiкувальну позицiю. Та все ж бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити українськi козацькi збройнi формування для вiдвою-вання у Речi Посполитої втрачених Росiєю територiй сприяли тому, що росiйський цар пiсля деяких вагань во iм'я спасiння вiри православної погодився взяти Вiйсько Запорозьке пiд свою опiку. Вiдповiдну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земсь­кий собор. Юридичне цей акт оформлено пiдлас росiйсько-ук­раїнських переговорiв у сiчнi—березнi 1654 р. У Переяславi було узгоджено принциповi засади майбутнього договору (антипольський вiйськовий союз України та Росiї, протекторат московсь­кого царя над Україною з береження основних прав i вольностей Вiйська Запорозького) i здiйснено усний акт присяги. Вже на цьому етапi виникають конфлiктнi ситуацiї та розбiжностi у пiд­ходах до новоствореного союзу. Спочатку росiйськi посли вiдмо­вилися принести присягу за царя, оскiльки вiдповiдно до специ­фiки їхнього державного устрою самодержець своїм пiдданим не присягає, а потiм боярин Бутурлiн, який очолював росiйську де­легацiю, вiдмовився дати письмову гарантiю збереження прав i вольностей України пiсля того, як договiр набере чинностi. Оскiль­ки усi переяславськi рiшення були усними, кожна iз сторiн могла трактувати їх довiльно. На цiй пiдставi фахiвцi вважають, що по­дiї сiчня 1654 р. у Переяславi мали, головним чином, ритуально-символiчний характер. У березнi 1654 р. у Москвi козацька делегацiя передала на розгляд росiянам проект договору iз 23 пунктiв, спрямованих на збереження української автономiї. Пiсля двотижневих перегово­рiв сторони дiйшли компромiсу, який увiйшов у iсторiю пiд наз­вою "березневих статей' i згiдно з цим документом, Україна збе­рiгала республiканську форму правлiння, територiально-адмiнiс­тративний подiл, нову систему соцiально-економiчних вiдносин, цiлковиту незалежнiсть проведеннi внутрiшньої полiтики. Вод­ночас окремi статтi обмежували її суверенiтет: збiр податкiв з українського населення здiйснювався пiд контролем росiйської сторони; заборонялися дипломатичнi зносини з Варшавою таСтамбулом. (Зауважимо, що за життя Б. Хмельницького конк­ретний змiст "березневих статей" козакам був невiдомий). не зберiгся, до нас дiйшли ли­ше його копiї. Спектр тлумачень цiєї угоди надзвичайно широ­кий, але найпоширенiшими є п'ять пiдходiв: "персональна унiя" (незалежнi держави, що мають власнi уряди, визнають владу одного монарха); "васальна залежнiсть" України вiд Ртеiї; "ав­тономiя" України у складi Росiї; "возз'єднання" українського та росiйського народiв; "вiйськовий союз" мiж Україною та Ро­сiєю. І якби не оцiнювався українсько-росiйський договiр 1654 р., цiлком очевидно, що кожна iз сторiн бачила у ньому ефективний засiб для реалiзацiї власних планiв Москва хотiла часткову за­лежнiсть України перетворити на цiлковиту, спочатку обмежити, а в перспективi скасувати українськi автономнi права та вольностi; Чигирин же вирiшив, використовуючи Росiю як важiль, нарештi вирвати українськi землi зi складу Речi Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу. Укладення Переяславсько-московського договору кардиналь­но змiнило геополiтичну ситуацiю в регiонi. У вiдповiдь на появу українсько-росiйськрго союзу влiтку 1654 р. Рiч Посполита та Кримське ханство пiдписують "Вiчний договiр" про взаємодопо­могу. Вже у жовтнi цього ж року кримський хан в ультимативнiй формi вимагає вiд гетьмана розриву угоди з царем. Протягом кiль­кох мiсяцiв Б. Хмельницький добивався вiд Москви обiцяної у договорi допомоги. Коли вона надiйшла, час було вже втрачено. Внаслiдок вторгнення польсько-татарських вiйськ Брацлавщину було перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлятi взято у неволю 200 тис. осiб). Отже, i промосковська орiєнтацiя не змiцнила української державностi. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнiшньополiтичнiй сферi. Побоюючись шведської загрози, навеснi 1655 р. Москва i Варшава пiшли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вiльненське перемир'я. Українських деле­гатiв на переговори у Вiльно не допустили, хоча там i ставилося питання про повернення України пiд владу короля. Укладене пе­ремир'я Москви з Варшавою ставило хрест на росiйсько-україн­ському вiйськовому союзi й розв'язувало гетьмановi руки. Тепер зовнiшньополiтичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення полiтичного тиску Росiї; повернення захiдно­українських земель, що не увiйшли до складу Вiйська Запорозь­кого; убезпечення України вiд татарської загрози; мiжнародне визнання своїх династичних замiрiв — приєднання до титулугетьмана титулу суверенного князя i забезпечення спадковостi верховної влади у новiй Українськiй державi. Щоб здiйснити цi задуми, гетьман активно почав створювати коалiцiю в складi Швецiї, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавiї, Воло­щини та Литви. Все чiткiше у цей час почав виявляти себе швед­ський вектор у зовнiшнiй полiтицi вiйська Запорозького. У чер­внi 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з пiдтвер­дженням готовностi до спiльної боротьби проти Речi Посполи­тої. Проте трагiчне закiнчення об'єднаного українськосько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хiд подiй. Звiстка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького роз­бив апоплексичний удар, i вiн у вереснi 1657 р. помирає так i не здiйснивши своїх задумiв. бiльшої частини територiї та насе­лення України, переплетiння з селянською вiйною. Цей перiод характеризується рiзким ускладненням мiжнародного становища українських земель. Еволюцiя поглядiв Б. Хмельницького та йо­го соратникiв на процес державотворення визначали динамiку та рiзновекторнiсть зовнiшньополiтичної лiнiї Вiйська Запорозько­го. Спочатку пошуки союзникiв здiйснювалися у трикутнику "Польща — Туреччина — Росiя", проте незабаром пiсля укла­дення Вiльнедського перемир'я у зовнiшньополiтичнiй моде­лi Б. Хмельницького з`явився новий вектор — шведський. Утворення Української гетьманської держави нацiональної державної iдеї: — право українського народу на створення власної держави в етнiчних межах його проживання; — незалежнiсть i соборнiсть Української держави; — генетичний зв'язок козацької державностi з Київською Рус­сю, спадкоємнiсть кордонiв, традицiй та культури княжої доби. Цi положення i лягли в основу державотворчої дiяльностi Б. Хмельницького, еволюцiя свiтогляду якого була надто склад­ною — вiд iдеї козацького автономiзму до створення суверенної незалежної держави. Пiсля взяття пiд контроль значної частини українських земель та лiквiдацiї в них польської адмiнiстрацiї, гостро стало питання про власну нацiональну державнiсть. Не­обхiдно було забезпечити регулювання економiчного життя, правопорядок, захист населення та територiї України. Специфiчнi засади внутрiшньої органiзацiї козацької держави сформувалися пiд впливом двох основних факторiв: традицiй та звичаїв сус­пiльного життя українцiв, насамперед Запорозької Сiчi, яка ста­ла своєрiдним зародком новоствореної держави, та складного геополiтичного становища, що зумовлювало постiйну ситуацiю над­звичайного стану в державi. Обидва фактори визначили напiв­вiйськовий характер української державностi. Саме у цьому кон­текстi слiд сприймати й назву козацької держави — Вiйсько За­порозьке. Функцiонування держави виявилося у запровадженнi влас­ного територiального подiлу, створеннi та дiяльностi органiв пуб­лiчної влади; введеннi своєї податкової системи. За часiв Хмель­ниччини територiя Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 i охоплювала Лiвобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осiб. В основi адмiнiстративного подiлу лежала структура козацького вiйська. Територiя держави подiлялася на полки та сотнi, що давало змо­гу в екстремальних умовах згуртувати та мобiлiзувати народнi маси на боротьбу. Кiлькiсть полкiв не була сталою: якщо 1649 р. їх налiчувалося 16, то 1650 р. — вже 20. Вiйськово-сотенному територiально-адмiнiстративному подiлу вiдповiдала система органiв публiчної влади. Ця система фактич­но дублювала модель управлiння Запорозької Сiчi. Формально основним органом влади була Вiйськова (Генеральна) рада, яка вирiшувала вiйськовi, полiтичнi, господарськi, правовi та iншi питання. Проте вона не була постiйно дiючою, до того ж Б. Хмель­ницький з метою змiцнення гетьманської влади частiше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота вла­ди в державi. для всiх нормативнi акти — унiвер­сали. Система органiв публiчної влади мала три рiвнi — генераль­ний, полковий i сотенний. Реальна вища влада у державi належала генеральному урядовi, до якого входили гетьман та генеральна стар­шина. Повноваження цього органу публiчної влади поширювали­ся на всю територiю України. На мiсцях управляли полковi та сотеннi уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною i складався з полковника та полкових урядовцiв, а сотенний — з сотника та його помiчникiв (писар, осавул, хорунжий). У великих мiстах управлiння здiйснювалося магiстратами, в малих, але при­вiлейованих — отаманами. Фiнансову сферу держави гетьман спочатку контролював осо­бисто, а з 1654 р. була введена посада гетьманського пiдскарбiя,який контролював прибутки та видатки вiйськової скарбницi. По­повнення державної скарбницi здiйснювалося iз чотирьох основ­них джерел: iз земельного фонду, з прикордонного торгового ми­та, з доходiв вiд промислiв, торгiвлi та з податкiв. Своєрiдним гарантом успiшної розбудови Української дер­жави стала нацiональна армiя. Вона сформувалася i зросла на органiзацiйних принципах Запорозької Сiчi, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та мiське населення. Пiд час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полков­ники Максим Кривонiс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Мо­розенко, Мартин Пушкар, Матвiй Гладкий та iн. Армiя форму­валася iз добровольцiв i у вирiшальнi моменти нацiонально-виз­вольних змагань її чисельнiсть сягала до 100—150 тис. осiб. Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, якi часто вступали мiж собою у про­тирiччя — демократiї та авторитаризму. На початковiй фазi на­цiонально-визвольних змагань переважають демократичнi заса­ди, про що свiдчить iснування таких суспiльних явищ та норм: — функцiонування Вiйськової (Генеральної) ради, у якiй право голосу мала уся "чернь", тобто все вiйсько; — вiдсутнiсть жорстких мiжстанових розмежувань, що дава­ло змогу мiщанам i селянам "покозачитися" i стати частиною привiлейованої верстви — козацтва; Хмельницького та його однодумцiв набира­ють силу авторитарнi начала. Безпосереднiми проявами цього процесу були: — поступове обмеження впливу "чорних" рад та витiснення їх старшинською радою; — домiнування командних методiв управлiння в державному життi; — встановлення спадкового гетьманату, тенденцiя до пере­ростання гетьманської влади у монархiчну. Соцiально-економiчна полiтика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала вiд результативностi воєнного та полiтичного протистояння з Польщею, позицiї козацької стар­шини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соцiальне визволення вже влiтку 1648 р. тiсно переплелася з нацiонально-визвольним фактично переросла у Селянську вiй­ну. На визволених землях активно вiдбувався процес лiквiдацiї великого феодального землеволодiння, фiльварково-панщинноїсистеми господарства та крiпацтва й утвердження козацької влас­ностi на землю. що викликало нове загострення соцi­альних протирiч та черговий виток Селянської вiйни. Лише пiс­ля перемоги у битвi пiд Батогом (1652 р.) на територiї Українсь­кої держави були остаточно лiквiдованi фiльварково-панщинна система господарювання, велика земельна власнiсть королiвщини, польських та українських магнатiв i шляхти. На аграрну по­лiтику Б. Хмельницького, крiм зовнiшнiх факторiв, активно впли­вала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупними зе­мельними власниками. Проте гетьман, розумiючи, що основною масовою рушiйною силою нацiонально-визвольних змагань є се­лянство, намагався гасити виникнення нових соцiальних конф­лiктiв i як мiг гальмував зростання великого землеволодiння но­вiтньої елiти. та iншими державами. Отже, в процесi нацiонально-визвольних змагань у свiтогля­дi козацької елiти вiдбулася певна еволюцiя вiд iдеї козацької автономiї до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель вiйськового те­риторiального подiлу та систему органiзацiї публiчної влади За­порозької Сiчi. З часом пiд впливом обставин у життi козацької держави посилились тенденцiї переростання демократiї в авто­ритаризм, а республiки в монархiю. Реалiзацiя нового соцiально-економiчного реформацiйного курсу та його наслiдки (друга половина 1994—1998 рр.) Економiчна криза на початку 90-х рокiв негативно вплинула на рiвень життя та на соцiальну структуру суспiльства. Пiсля лi­бералiзацiї цiн 1992 р. основна маса населення опинилася за ме­жею бiдностi. Якщо 1990 р. частка заробiтної плати у валовому нацiональному доходi становила майже 60%, то 1993 р. вона зни­зилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25—30%. Вiдбулося пов­не знецiнення такої важливої державної гарантiї оплати працi, як мiнiмальна заробiтна плата. Так, якщо в розвинутих країнах се­редня заробiтна плата, як правильне перевищує мiнiмальну бiльш як у 3—4 рази, то в Українi у жовтнi 1992 р. мiнiмальна плата була в 10 разiв нижча вiд середньої у народному господарствi, а в листопадi 1993 р. взагалi становила лише 7% середньої заробiтної плати. Рiзко впала купiвельна спроможнiсть населення. Протя­гом 1991—1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разiв. "середнiй клас" танув майже на очах, а кiлькiсть багатих становила 10%. Внаслiдок цього рiзко зросло суспiльне напруження мiж полюсами "багатi"—"бiднi". За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма у жовтнi 1994 р. проголосив нову соцiально-економiчну стратегiю. Прин­ципова новизна у трансформацiї економiки полягала у вiдмовi вiд концептуальної тези "попередня стабiлiзацiя i лише згодом реформування" та перехiд до формули "прискорене реформуванняяк єдина умова i основний засiб виходу з кризи та економiчної стабiлiзацiї". У соцiально-економiчнiй полiтицi було визначено такi основнi напрями та прiоритетнi завдання: І. Фiнансова стабiлiзацiя — послаблення податкового пресу, подолання платiжної кризи, поглиблення банкiвської реформи. 2. Регульована та контрольована державою лiбералiзацiя цiн. 3. Докорiнна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економiки на основi розширення приватно­го сектора. 5. Лiбералiзацiя зовнiшньоекономiчних зв'язкiв, чiтке визна­чення прiоритетiв у регiональному спрямуваннi зовнiшньоеко­номiчної полiтики. 6. Соцiальний захист, який передбачав докорiннi реформи заробiтної плати, соцiальної допомоги та соцiального страхуван­ня, передачу через акцiї у приватне користування населення дер­жавного майна. експорту. Нацiональний банк України видав постанову про унiфiкацiю курсу валют та монетаристськi методи стримування iнфляцiї. Все це значною мiрою було зумовлено i тим, що принциповою вимогою Мiжнародного Валютного Фонду, який вже 26 жовтня 1994 р. надав Українi першу частину позики, була саме лiбералiзацiя цiн. по-друге, глибокi структурнi змiни немож­ливi лише на основi ринкових стимулiв, вони вiдбуваються за допомоги державного програмування; по-третє, ринок погано розв'язує соцiальнi проблеми, а також проблеми невиробничої сфери. Недосконалий механiзм соцiальних компенсацiй, пов'яза­ний з лiбералiзацiєю цiн, не тiльки не дав змоги розширити соцi­альну базу ринкових реформ, а й суттєво пiдiрвав її, зробив пробле­матичною масову пiдтримку нового реформаторського курсу. Ситуацiя, що склалася, вимагала певної корекцiї стратегiї 1994 р., її адаптацiї до умов життя, що динамiчно змiнювалися, доповнення програмою антикризових дiй. Вже в квiтнi 1995 р. у своєму Зверненнi до Верховної Ради України Президент визнав потребу корекцiї реформ. Вона передбачала посилення керова­ностi економiкою, подолання кризи державної влади, активiзацiї соцiальної полiтики та iн. У полiтичних колах пожвавилися дис­кусiї щодо пошуку власної української моделi ринкового транс­формування економiки, прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республiки. Цi ж iдеї лягли в основу прог­рами антикризових дiй, яку Президент обнародував у своїй до­повiдi з нагоди першої рiчницi Конституцiї. Основними поло­женнями програми були прискорення приватизацiї, легалiзацiя за рахунок лiбералiзацiї податкової полiтики тiньової економiки, активiзацiя iнвестицiйного процесу, отримання максимального економiчного ефекту вiд зовнiшньої торгiвлi, енергiйний перехiд аграрного сектора на рейки iнтенсифiкацiї виробництва, пiдне­сення рiвня ефективностi використання енергоресурсiв, еконо­мiчне забезпечення прiоритетного розвитку соцiальної сфери. Позитивнi тенденцiї та процеси. 1. Часткова фiнансова i цiнова стабiлiзацiя. У 1993 р. iнфляцiя в Українi становила понад 10000%, 1994 р. — 500%. В 1995 р. прогресуючу iнфляцiю вдалося призупинити: в сiчнi вона стано­вила — 21,2%, а вже в травнi — лише 4,6%. 2. Певнi структурнi зрушення. Вже 1995 р. промисловими пiд­приємствами недержавного сектора було вироблено 45% загаль­ного обсягу промислового виробництва. Надалi ця тенденцiя наб­рала сили i в першому пiврiччi 1998 р. недержавний сектор про­дукував 65,9% промислової продукцiї. 3. Започаткування процесу повернення капiталу в Україну. Для перших рокiв iснування незалежної України була характерною "вте­ча" капiталiв за кордон. Це означало, що значна частина коштiв, виручених за експорт українських товарiв, осiдала в захiдних бан­ках. У 1995 р. намiтилася суттєва змiна напрямку руху валюти. 4. Інтенсифiкацiя процесу приватизацiї. Вже 1995 р. привати­зовано 8 тис. великих та середнiх пiдприємств України i прак­тично завершено малу приватизацiю. 5. Роздержавлення землi i майна сiльськогосподарських пiдп­риємств. Понад 4 млн. громадян отримали земельнi дiлянки у приватну власнiсть. до оподаткування прибуткiв пiдприємств та орга­нiзацiй за ставкою 30%, скорочено податковi пiльги. Ставка по­датку на додану вартiсть знизилася з 28% до 20%. 7. Суттєве зменшення вiд'ємного сальдо зовнiшньої торгiвлi. У 1998 р. Україна здiйснювала зовнiшньоторговельнi операцiї з партнерами iз 164 країн свiту. Вiд'ємне сальдо зовнiшньої торгiв­лi зменшилося майже на третину i становило 1 млрд. доларiв. Однак цi тенденцiї не набули сталого характеру. Зрушення, спричиненi їхньою дiєю, — це лише прориви в окремих еконо­мiчних сферах. Ситуацiя залишилась складною, що засвiдчуютьекономiчнi показники першої половини 1998 р. У цей час збит­кове працювала бiльша частина (51%) пiдприємств, що на 6% перевищила аналогiчнi показники попереднього року. Тiльки 101 iз 9,7 тис', обстежених пiдприємств здiйснювали комплексну ме­ханiзацiю та автоматизацiю виробничих процесiв. Нову конку­рентоспроможну продукцiю освоювали лише 9,2% промислових пiдприємств, нову технiку — всього 1%. За бартерними умовами пiдприємствами у першiй половинi 1998 р. було реалiзовано 41,7% продукцiї. На ринку працi посилилася тенденцiя зростання без­робiття — на липень 1998 р. кiлькiсть безробiтних порiвняно з початком року зросла на чверть. Вже восени 1998 р. пiд впливом руйнiвних процесiв на фi­нансових ринках Росiї та Пiвденно-Схiдної Азiї, якi активiзува­ли негативнi тенденцiї у вiтчизнянiй економiцi, знову розпо­чався спад промислового виробництва, що у вереснi сягнув 2,6%, розгорнулась iнтенсивна девальвацiя гривнi. Негаразди поси­лювались i значним зростанням заборгованостi держави з вип­лати зарплат i пенсiй (на 1 жовтня 1998 р. вона становила: iз зарплат — 3,2 млрд. грн., iз пенсiй — 1,1 млрд. грн.). Загострення проблем реформування економiки зумовленi не­достатнiм ступенем обґрунтованостi економiчних реформ; повiль­ним формуванням правової бази реформування; протистоянням мiж гiлками влади; опором реформам з боку опозицiйних сил; недосконалим механiзмом соцiальних компенсацiй; зовнiшньо­економiчними прорахунками тощо. економiчного сектора свiд­чить зменшення бюджетного дефiциту, певнi структурнi зру­шення, пожвавлення в лiтакобудiвнiй, суднобудiвнiй, автомобi­лебудiвнiй та електроннiй промисловостi, започаткування про­цесу повернення капiталу в Україну, зниження вiд'ємного саль­до зовнiшньої торгiвлi тощо. Водночас зберiгаються негативнi процеси — зростає кiлькiсть збиткових пiдприємств, значна кiль­кiсть продукцiї реалiзовується через бартернi угоди, невпинно збiльшується заборгованiсть держави iз виплат заробiтної пла­ти, зростає безробiття тощо. Висновок першого питання. Вийшовши на iсторичну сцену з походам Аскольда на Константинополь i нажахавши середньо­вiчний свiт середини IX ст., Київська Русь поступо­во перейшла вiд воєнних сутичок з сусiднiми країнами до рiвноправної участi в полiтичному життi Європи та Близького Сходу. Руськi володарi уклали мирнi й союзнi угоди з Вiзантiєю й Германською iмперiєю, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скрiп­люючи їх часом, що було нормою мiжнародних вiдносин середньовiччя, династичними шлюбами. Київська Русь вiдiграла вагому роль у мiждержавних вiдносинах, її втручання в той чи iнший конфлiкт бу­вало досить, щоб стримати його. Великий мiжнародний авторитет i вiйськова мiць Давньоруської держави поєднувалися звисоким рiвнем економiчного розвитку. Високопродуктивни­ми були землеробство i скотарство, ремесла i про­мисли, а енергiйнi й багатi руськi купцi були вiдомi мало не в усьому тогочасному свiтi. Руськi люди створили багату духовну й матерiальну культуру. Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русi. Перестала iснувати держава, загинули сотнi тисяч людей, у вогнi пожеж були знищенi мiста i се­ла, палаци i храми, книги й iкони. Та руський народ зумiв вистояти й вiдродити життя. Традицiї Київської Русi виявилися настiльки живучими й мiцними, що дiйшли до наших днiв, здобувши нове життя в ма­терiальнiй i духовнiй культурi українцiв, росiян i бiлорусiв. Висновок другого питання. 3 самого початку боротьба охопила "всю Русь" й спрямовувалася проти нацiонально-релiгiйного гноблення з боку Польщi. Українцi прагнули звiльни­ти вiд "ляхiв" "Руську землю" й домогтися "вiдокремлення Русi вiд Корони". З кiнця 50-х рр. Народнi маси розпочали також боротьбу проти колонiальної полiтики Росiї, уряд якої намагався звести нанiвець суверенiтет козацької України; вони також чинили спротив спробам Кримського ханства й Пор­ти пiдпорядкувати її своїм iнтересам. Невiд'ємною складовою революцiї була соцiаль­на боротьба. Незважаючи на виразно окресленi жорстокiсть та розбiйницький й грабiжницький ас­пекти, основний її змiст полягав у лiквiдацiї всiх рiзновидностей феодальної залежностi й iснуючих форм експлуатацiї, у виборенi особистої свободи i вiльної (фермерського типу) власностi на землю. Влiтку 1652 р. селяни i мiщани де-факто добилися визнання з боку українського уряду головнiших соцiально-економiчних завоювань. Отже, боротьба носила нацiонально-визвольний, релiгiйний та соцiальний характер, її головнiшi зав­дання полягали в тому, щоб добитися створення незалежної соборної держави i лiквiдувати iснуючу феодальну модель соцiально-економiчних вiдносин й утвердити нову, в основi якої лежала б дрiбна власнiсть фермерського типу. Наслiдки революцiї виявилися для української нацiї катастрофiчними: не вдалося нi створити держави в етнiчних межах України, нi вiдстояти незалежностi козацькiй Українi, хоча за свободу було заплачено неймовiрно високу цiну – втрати (вiд воєнних дiй, голодовок, епiдемiй, захоплення в ясир, переселень) становили близько 65-70% усiх українцiв (2,6 ( 3,2)-3(3,5) млн. осiб вiд близько 5 млн. мешканцiв етноукраїнських земель Речi Посполитої), а в Правобережнiй Українi близько 85-90% жителiв регiону; зазнали руйнувань майже всi мiста України. Що стосується третього питання то можна зробити висновок , що у переломнi моменти можна досягти суспiльної гармонiї лише тодi, коли паралельно з радикальними перетвореннями у полiтицi, економiцi, соцiальнiй сферi вiдбуваються адекватнi зрушення в культурi. Це засвiдчує iсторичний досвiд. Адже внаслiдок дiа­лектичної взаємодiї з суспiльством культура є, по-перше, iндика­тором суспiльного розвитку (вiдображає стан морального здоров'я суспiльства, рiвень економiчних i полiтичних свобод, характери­зує його духовний потенцiал); по-друге, синтезатором суспiльного досвiду (сягаючи корiнням у традицiї попереднiх поколiнь, орга­нiчно поєднує позитивний досвiд минулого з сучасним, враховує тенденцiї майбутнього); по-третє, стабiлiзатором суспiльних про­цесiв (перебуваючи пiд значним впливом пануючого типу сус­пiльних вiдносин, економiчного укладу полiтичного режиму, со­цiально-класової структури, етнiчних i нацiональних вiдносин, культура активно впливає на духовну архiтектонiку суспiльства, шляхом перiодичної радикалiзацiї або стабiлiзацiї громадської дум­ки активiзує або гальмує суспiльнi процеси у рiзних сферах жит­тя, намагаючись забезпечити суспiльну гармонiю при переходi до нових орiєнтирiв, прiоритетiв, шкали цiнностей); по-четверте, iнтегратором суспiльних сил (культура має здатнiсть об'єднувати людей незалежно вiд їхньої свiтоглядної та iдеологiчної орiєнта­цiї, нацiональної приналежностi у певнi соцiальнi спiльноти, а народи — у свiтову цивiлiзацiю.