Биография Ивана Франка
Іван Франко
(1856 — 1916)
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у пiдгiрському виселку Нагуєвичi Дрогобицького повiту в родинi сiльського коваля.
Вчився вiн у сiльськiй школi, спочатку в Нагуєвичах, а потiм у Ясеницi Сiльнiй, у Губичах; з 1864 по 1867 рiк — у Дрогобицькiй школi василiян, а далi у гiмназiї, яку закiнчив 1875р.
Його батько, Якiв Іванович, помер, коли І. Франковi було лише близько одинадцяти рокiв. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свiй перший вiрш. Вiтчим добре поставився до свого пасинка i дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзi у молодого гiмназиста померла i мати (1872 року), яку вiн дуже любив i присвятив їй свої згадки у вiршi «Пiсня i праця» (1883р.), у поемi «Гадки на межi» (1881p.).
І пiсля смертi матерi Івана Франка вiтчим, одружившись вдруге, не змiнив свого ставлення до пасинка i допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Іван Франко закiнчує Дрогобицьку гiмназiю i одержує атестат зрiлостi.
Вже з дитячих рокiв «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В гiмназiї Франко глибоко цiкавиться i знайомиться з лiтературою польською, нiмецькою, французькою, з латинськими класиками.
Влiтку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостiйно по Пiдкарпаттю (Лолин, Тур'я, Волосенки i т. д.) i робить фольклорнi записи, а восени 1875 року вступає на фiлософський факультет Львiвського унiверситету.
Ще гiмназистом вiн друкує свої першi лiтературнi твори в студентському унiверситетському журналi у Львовi «Друг». Вступивши до студентського «Академiчного гуртка», Франко став активним працiвником i автором його органу «Друг»: вмiщує поезiї, переклади, друкує першу велику повiсть «Петрiї i Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з росiйською революцiйно-демократичною лiтературою, друкує в «Друзi» (1877р.) переклад роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вiршi Пушкiна «Ворон к ворону летит» та «Русалка», що ввiйшли в першу збiрку поезiй «Баляди i росказы» (1876р.).
Доноси галицьких реакцiонерiв спричинилися до першого арешту І. Франка та членiв редакцiї журналу «Друг». Пiсля звiльнення з тюрми (вiн просидiв у тюрмi майже 8 мiсяцiв до суду, а засуджений був на 6 тижнiв арешту) І. Франко, що був до того «соцiалiстом по симпатiї, як мужик», включається в соцiалiстичний i робiтничий рух Галичини, стає на шлях активної боротьби з австрiйською монархiєю, з носiями соцiального i нацiонального гнiту в нiй.
Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський друг», у якому друкує свої вiршi «Товаришам iз тюрми», нарис «Патрiотичнi пориви», початок повiстi «Boa constrictor». Коли ж полiцiя конфiскувала журнал (пiсля другого номера), назву журналу було змiнено на «Дзвiн». Тут Франко друкує свiй знаменитий програмний вiрш «Каменярi» та оповiдання «Моя стрiча з Олексою». Четвертий — останнiй номер журналу вийшов пiд назвою «Молот». В ньому закiнчив І. Франко друкування повiстi «Boa constrictor», сатиричний вiрш «Дума про Наума Безумовича», свою знамениту статтю «Лiтература, її завдання i найважнiшi цiхи». Вiн студiює працi К. Маркса i Ф. Енгельса, перекладає роздiл «Капiталу» та роздiли з «Анти-Дюрiнга» для видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур.
В кiнцi 1878 року І. Франко став редактором органу друкарiв «Praca» i перетворює його на орган всiх робiтникiв Львова. Вiн починає видавати «Дрiбну бiблiотеку», пише для вiденського «Слов'янського альманаха» ряд новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа», «Борислав смiється», працює над перекладами «Нiмеччина» Г. Гейне, «Фауст» Гете, «Каїн» Байрона i т. д., укладає «Катехiзис економiчного соцiалiзму...»
У березнi 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повiт. В дорозi письменника вдруге заарештовують у зв'язку з судовим процесом, що його вiв австрiйський уряд проти селян в Коломиї. Три мiсяцi просидiв І. Франко у тюрмi, пiсля чого його було вiдправлено у супроводi полiцая до Нагуєвичiв i ще раз по дорозi посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потiм І. Франко в оповiданнi «На днi».
опублiкував І. Франко свiй знаменитий вiрш «Гiмн» («Вiчний революцiонер»).
(повiсть так i не була закiнчена в зв'язку iз закриттям журналу), тут же друкує свою вiдому статтю «Причинки до оцiнення поезiй Тараса Шевченка».
«Дiлi» та в «Зорi» — народовських органах. B цей перiод І. Франко публiкує в журналi «Зоря» iсторичну повiсть «Захар Беркут», велику статтю «Іван Сергiйович Тургенєв».
Мрiючи про видання власного журналу, письменник двiчi виїжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати вiд київської «Громади» матерiальну допомогу. Та київськi лiберали обiцянi грошi вiддали «Зорi», а не Франковi.
В 1886 роцi в Києвi, в колишнiй колегiї Галагана (тепер середня школа № 92) «у позиченому сурдутi» І. Франко обвiнчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською i повiз молоду дружину до Львова. Викинутий iз «Зорi», без всякого заробiтку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року Франко стає спiвробiтником прогресивної на той час польської газети «Кур'єр Львовський». Цього ж року виходить збiрка «З вершин i низин».
«правдян».
В серпнi 1889 року в Галичину приїхала група студентiв з Pociї. І. Франко вирушив з цiєю групою у туристську подорож. Австрiйська влада побачила в цьому намагання письменника вiдторгнути Галичину вiд Австрiї i приєднати її до Росiї. Заарештований разом з студентами, І. Франко знову просидiв у в'язницi десять тижнiв i був випущений без суду.
У 1890 роцi разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що став органом заснованої цього року «Української радикальної партiї». Тут письменник друкує такi вiдомi сатиричнi оповiдання, як «Свиня», «Як то згода дiм будувала». В цьому ж роцi вийшла збiрка оповiдань автора «В потi чола» з передмовою М. Драгоманова та автобiографiєю І. Франка.
І. Франко органiзував у Львовi «Наукову читальню», в якiй виступав i сам з питань теорiї наукового соцiалiзму, полiтекономiї, iсторiї революцiйної боротьби. Боротьбу І. Франко проводить i на науковiй дiлянцi. Вiн задумав написати докторську дисертацiю, обравши собi темою полiтичну поезiю Т. Г. Шевченка.
й там нiчого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Вiдень, слухає там лекцiї вiдомого славiста проф. Ягича i пише свою докторську дисертацiю «Варлаам i Йоасаф» — старохристиянський духовний роман i його лiтературна iсторiя». В червнi 1893 року йому присуджено науковий ступiнь доктора фiлософiї.
1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збiрки «З вершин i низин».
1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посiсти кафедру української лiтератури у Львiвському унiверситетi. З великим успiхом прочитав вiн пробну лекцiю, але до кафедри його не було допущено.
На останнє п’ятирiччя ХІХ ст. припадають три поетичних збiрки І. Франка: «Зiв’яле листя» (1896р.), «Мiй Ізмарагд» (1898р.) та «Із днiв журби» (1900р.).
у журналi І. Франко опублiкував свої повiстi «Основи суспiльностi» та «Для домашнього вогнища», драматичнi твори «Учитель», «Сон князя Святослава» та сатиричнi оповiдання «Чиста раса», «Опозицiя», переклади з сербської епiчної поезiї, переклад поеми М. Г. Чернишевського «Гiмн дiвi неба» та iншi. Журнал «Житє i слово» знайшов широкий вiдгук у тодiшнiй пресi. На його появу вiдгукнулось i росiйське «Этнографическое обозрение». В цей же перiод галичане тричi висували хлопського сина до австрiйського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслiдок рiзних виборчих махiнацiй, видатного письменника обрано не було.
Свiдченням високого авторитету письменника є святкування 25-рiчного ювiлею лiтературної дiяльностi І. Франка, влаштоване з iнiцiативи прогресивної молодi. На вiдзначення ювiлею було видано збiрник «Привiт д-ру Івану Франку в 25-лiтнiй ювiлей лiтературної його дiяльностi складають українсько-руськi письменники» (Львiв, 1898р.) та «Спис творiв Івана Франка за перше 25-лiття його лiтературної дiяльностi 1874 — 1898», зроблений М. Павликом. У збiрнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та iншi. На другий день пiсля свята, 31 жовтня 1898 року, у Львовi вiдзначався столiтнiй ювiлей І. П. Котляревського. Ювiлей розпочався читанням «Великих роковин» І. Франка i був нiби продовженням ювiлею його автора.
У ювiлейний рiк І. Франко видає збiрку поезiй «Мiй Ізмарагд». На цей же час припадає i написання ряду iнших великих поетичних творiв І. Франка, зокрема поеми «Похорон» (1899р.).
В цей же перiод, за свiдченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав'язує листування з росiйськими соцiал-демократами, посилає свої твори для друкування в перекладах на росiйську мову в журнал «Жизнь», цiкавиться нелегальною марксистською лiтературою та нелегальними на той час творами росiйських письменникiв. В той же час вiдомо, що І. Франко шкодував за молоддю, що вiддала своє життя боротьбi з царизмом, а не боротьбi за нацiональне визволення України.
З 1898 року у Львовi починає виходити журнал «Лiтературно-науковий вiсник». І. Франко стає одним з найактивнiших спiвробiтникiв журналу, фактично його робочим редактором i друкує тут свої лiтературознавчi статтi «Із секретiв поетичної творчостi», «Леся Українка» та iншi.
На революцiю 1905 року в Росiї І. Франко вiдгукується своєю знаменитою поемою «Мойсей», вiршами iз збiрки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вiрш «Конкiстадори»), закликаючи «на все пiдле й гидке бистрiї стрiли пускать» («Стрiли», 1903р.).
В цей же час І. Франко пише статтю «Нова iсторiя росiйської лiтератури», яка являє собою рецензiю на книжку О. Брюкнера «Історiя росiйської лiтератури». Вiн виступає також з своєю знаменитою статтею «Ідеї» i «iдеали» галицької москвофiльської молодiжi», опублiкованою в «Лiтературно-науковому вiснику», в якiй викриває реакцiйнiсть галицьких москвофiлiв.
B 1904 роцi, влiтку, І. Франко викладає iсторiю української лiтератури на «Наукових курсах» у Львовi (вiсiмнадцятигодинний «Огляд української лiтератури вiд найдавнiших часiв до кiнця XIX вiку»), цього ж року пише статтю для росiйського словника Брокгауза i Єфрона «Южнорусская литература». Рiзке протистояння встановлюється мiж Франком та українськими нацiоналiстами, особливо Грушевським.
В 1907 роцi І. Франко знову пробував посiсти кафедру у Львiвському унiверситетi, але на свою заяву не одержав навiть вiдповiдi.
Моральну пiдтримку знаходить письменник у громадських колах Надднiпрянської України i Росiї. В 1906 роцi Харкiвський унiверситет присудив йому почесний ступiнь доктора росiйської словесностi, представники Росiйської Академiї наук пiдносили питання про обрання письменника членом цiєї академiї. М. М. Коцюбинський виступає в Чернiговi з рефератом «Іван Франко», у якому називає письменника людиною могучого голосу i дзвiнкого поетичного слова, реалiстом у кращому розумiннi цього слова.
В 1906 роцi виходить його збiрка поезiй «Semper tiro», в 1907 роцi — повiсть «Великий шум», в 1910 роцi — «Нарис iсторiї українсько-руської лiтератури до 1890p.». І. Франко пише i друкує статтi про О. Герцена (1911р.), О. Пушкiна (1914р.), Т. Шевченка i т. д.
В 1913 роцi розпочались ювiлейнi святкування сорокалiття лiтературної дiяльностi письменника, готувалися до видання ювiлейнi збiрники. Та перша iмперiалiстична вiйна обiрвала їх видання (збiрник «Привiт Івановi Франковi в сорокалiття його письменницької працi 1874 — 1916 pp.» вийшов у Львовi 1916p.).
Здоров'я письменника все гiршало. Вiн виїжджав на лiкування в Карпати, був у Києвi, в Одесi (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкiна «Борис Годунов» І. Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми «Євшан-зiлля», «Кончакова слава» i чимало поезiй.
За весь час своєї дiяльностi І. Франко видав сiм збiрок поезiй та цiлий ряд поем i величезну кiлькiсть перекладiв з свiтової лiтератури. Чимало його поетичних творiв не друкувалися у збiрках, а лише у перiодичнiй пресi або ж залишилися в рукописах.
бiблiотеку просив передати Науковому Товариству iменi Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навiки свої свiтлi стомленi очi. 31 травня 1916 року труна з тiлом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепi. Лише через десять лiт, 1926 року, останки Франковi були перенесенi на вiчний спочинок у могилу на Личакiвському кладовищi. На могилi письменника був споруджений пам'ятник: висiчену на каменi фiгуру робiтника-каменяра.
1964 року перед фронтоном Львiвського унiверситету iменi Івана Франка поставлено йому пам'ятник.
| 
