Історія виникнення адвокатури та поняття адвокатська таємниця

План 2. Адвокатська таємниця. 3. Охорона адвокатської таємниц: етика, деонтологiя, право. 4. Начерк iсторiї адвокатури 5. Основнi поняття, принципита органiзацiйнiформи дiяльностi адвокатуриї 6. Види адвокатської дiяльностi. 7. Вимоги, що пред’явлаються до адвоката. 8. Права та обов’язи адвоката. 9. Гарантiї адвокатської дiяльностi. 10. Оплата працi адвоката та його помiчника. 11. Закон України “Про адвокатську дiяльнiсть”. 1. Історiя виникнення та поняття “адвокатська ” Для того щоб обґрунтувати тi чи iншi позицiї; як в сферi адвокатури чи адвокатської дiяльностi й, зокрема, щодо Інституту адвокатської таємницi, звернемося до iсторiї права, iосновних прав i свобод людини та громадянина. 8 специфiчних умовах формується Інститут прав І свобод людини в Київський Русi (ІХ-ХІІст.)ще не було органiзацiйного оформлення та законодавчого закрiплення адвокатури як правового iнституту. Інститут захисту та писемне право розвивається в Київськiй Русi в особливих iсторичних умовах общинного спiвжиття, тобто захист, обвинувачення, покарання ставали функцiями общини. Суд, як соцiальний iнститут, з явився пiзнiше. 8 такому пiдходi судове представництво ще не конституюється, оскiльки функцiї представникiв визначаються на певному рiвнi вiдповiдного правового побуту, тобто звичаєвого права. Роль захисникiв, наприклад, виконували рiднi та приятелi сторiн, „послухи" та „видоки". Сутяжнi справи вирiшувались громадою в цiлому, тому, по сутi, всi ставали свiдками безпосередньої подiї) чи свiдками порядного життя обвинуваченого. Саме перших називали „видоками", а других „послухами". 6 той же час, поступово формуються процесуальнi вимоги, тобто закладаються основи сучасного права. Наприклад, йдеться про те, хто може бути свiдком, про їх обов язкову кiлькiсть. Холопи i закупи та деякi iншi категорiї членiв громад могли бути свiдками подiй i виступати в судi, однак не мали права виступати свiдками порядного життя, тобто не могли бути захисниками. Процесуальна змагальнiсть мала вiдкрити характер, тобто не Якщо якiсь факти приховувались, то такi дiї вважались умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритiсть чи неможливiсть виявити обставини справи, отже, вона ще не формується як правова необхiднiсть. Свiдченням вiдходу вiд звичаєвого права слiд вважати вiдмову вiд кровної помсти, замiну її тiлесним чи iншими вилами покарання, наприклад, штрафом. Іншими словами, йдеться про засади кримiнального процесу, подiлу на кримiнальний та цивiльний процеси, хоча тодi цей подiл лише намiчався. Для виявлення i порiвняння позитивних процесiв розвитку права перiоду Київської Русi звернемося до аналiзу вiдповiдного iсторичного перiоду римського права. Абстрагуючись вiл розриву в часi що роздiляє цi двi епохи, спiввiднесемо їх як тотожнi перiоди розвитку, права тощо. Розглядаючи формування Інституту захисту прав, розпочнемо дослiдження з Інституту представництва, оскiльки воно в iсторiї права найбiльш повно виражено саме в римському правi. Представник вже розглядається як сучасник судового процесу. До основних категорiй представникiв вiдносять когнiторiв та прокураторiв. Когнiтор повнiстю замiнював особу, яку представляв, i призначався особисто однiєю зi сторiн. Прокуратор мiг представляти iнтереси як за дорученням, так i без нього. Поступово значення, роль когнiторiв i прокураторiв зростала. Головною функцiєю представництва при формуваннi права є становлення iнституту захисту та природна неможливiсть багатьох осiб особисто захистити свої iнтереси. Формування держави призводить до визнання рiвностi громадян перед загальновизнаною нормою, отже, i до формування представництва. Ознакою i доказом є те, що представники могли призначитись i претором, тобто спостерiгаються елементи державної полiтики. Так, багато осiб не могли захищати свої iнтереси за станом здоров я, через свою вiдсутнiсть тощо. Право, по сутi, ставало формою органiзацiї суспiльного життя, тобто державною справою. Представництво ставало вимогою часу. Саме на рiвнi представництва, як процесуальна визначеної дiї] можна вести мову про таємницю як правову категорiю. Особиста участь сторiн, їх змагальнiсть базувались на особистому iнтересi тобто таємниця теж залишалась їх особистою справою i визначалась в її тривiальному розумiннi, тодi як саме представництво i закладало iнформацiйне обмеження i певне ставлення до самої iнформацiї. Іншими словами iсторiя закладало iсторико-правовий прецедент iнформацiйної вiдповiдальностi, формуючи, з одного боку, як права i свободи сторiн, так i права й свободи представникiв. 6 такому пiдходi таємниця, як правова категорiя, i є ознакою формування нового правового побуту. Право, в свою чергу, формувало засади представництва, вiдображаючи соцiально-економiчнi, полiтичнi функцiї держави та її громадян. Римське право формувало непряме та повне представництво поряд з означеними вище формами представництва формується так зване законне представництво, коли представник отримував мандат, реєструвався, тобто представництво набирало ознак процесуальностi Наприклад, тутор був опiкуном над особою з обмеженою дiєздатнiстю (неповнолiтнi жiнки тощо). Куратор захищав майновi iнтереси осiб, якi самi були неспроможнi управляти майном. Одночасно з ускладненням правового процесу виникає ситуацiя, коли переписна людина стає нездатною сама себе захистити вже через вiдсутнiсть правових знань. Останнi ставали останнi ставали професiєю. Такi функцiї i почали виконувати адвокати, оратори, юрисконсульти Даний Інститут своїм корiнням сягає звичаєвого права, а з формуванням нового правового побуту, тобто на рiвнi представництва починає формуватись правовими засобами, тобто з допомогою законодавства. Дослiджуючи витоки адвокатури як iнституту визначено, що адвокати органiзовувались в становi групи, а їх дiяльнiсть оформилась як професiя. Першою iсторичною формою адвокатури визначено родину, коли функцiї адвокатiв виконували рiднi, друзi, сусiди. Наступним кроком її розвитку є формування останньої як професiйного iнституту. Саме на цьому етапi правозахист формується через представництво. Римська адвокатура формувала наступний етап її розвитку - iнститут патронату. На цьому етапi вже слiд вести мову про правовий Інститут, оскiльки вiдносини клiєнта i патрона (захисника вже не обмежуються родинними вiдносинами, а базується на взаємних послугах та їх оплатi. Законiв Xii таблиць. Хоча вони, по сутi, фiксували моральне право, процесуальнi норми ще залишалися таємними. один з одним, свiдчити один проти одного. Тобто, нарештi, вiднаходимо прецедент адвокатської таємницi як правової категорiї. Вважається що саме римська адвокатура заклала фундамент свiтової адвокатури. В той же час, слiд вiдмiтити той iсторичний момент, коли правозаступництво було вiддiлене вiд судового представництва. В Українi найбiльш суттєвим І систематизованим законом, за яким жила держава перiоду Литовське - Руської доби, стала третя редакцiя Литовського статуту, основним джерелом якого були Руська Правда та Магдебурзьке право. Литовський статут (редакцiї 529, 1566, i588 рр.) мав особливе значення для розвитку права в Українi, зокрема адвокатури.". Автори монографiї „Історiя адвокатури України" (992 р.] вiдзначають, що коли прокуратор намагався передати Інформацiю протилежнiй сторонi i стати її прокуратором, то вiн позбавлявся права адвокатської практики. " (1743 р.], оскiльки множиннiсть i суперечливiсть законодавчих актiв, якi дiяли на українських землях того перiоду, утруднювали розгляд кримiнальних І цивiльних справ. 6 цьому кодексi українського права вперше вживаються термiни „адвокат", „повiрений". В сьомому артикулi його дається визначення поняття „адвокат": „Адвокат, пленипотент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, котор ы й в чужом деле, с поручения чиего вместо его, в суде обстоюет, ответствует й расправляется". Поняття адвокатської таємницi перiоду появи „Прав, за якими судиться малоросiйський народ" є цiлком сформованим i стає загально поважним через розкриття його змiсту. Іншими словами, в згадуваному джерелi йдеться, по сутi, про адвокатську таємницю; „Поверенньїй... ежели, что-либо... вьiдаст противной его стороне или, к ней пристанеть, й в пользу ея, а во вред дела, то такого поверенного должно удалить от производства" (Собрание малороссийских прав i807г. -с. 303]. Правову регламентацiю Інститут адвокатури дiстав за Судовими статутами вiд 20 листопада i864 р. Присяжний повiрений не мiг дiяти в судi в ролi повiреного роти своїх батькiв, дружини, дiтей, рiдних братiв, сестер тощо. Вiн не мiг бути повiреним в один i той же час обох сторiн, якi сперечалися, i не мав права переходити в однiй І тiй же справi вiд однiєї сторони до Іншої! ЇГ. Це стосувалося І приватних повiрених, однак їх функцiї; на вiдмiну вiд присяжних повiрених, були дещо iншi. Подальший розвиток дослiджуваних Інститутiв вiдбувається для українського права в складних iсторичних умовах, якi визначаються особливостями формування права в Радянськiй Українi, Захiднiй Українi, Закарпаттi та Пiвнiчнiй Буковинi. Пiсля возз єднання українських земель з Радянською Україною дiяльнiсть адвокатури регулювалась єдиним законодавством СРСР. 8 з 2 жовтня i922 р. Дiяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. 6 ньому йшлося про колегiї оборонцiв, однак, визначення адвокатурi не дається ; поняття „адвокатура" та „колегiя оборонцiв" не розмежовуються, поняття „адвокатська таємниця" також не визначається. В той же час, поняття „оборонець" трактується ширше, нiж поняття „захисник-адвокат", оскiльки до оборони допускаються близькi родичi, представники пiдприємств, державних установ тощо. 20 жовтня i929 р. Набрав чинностi статут про колективнi форми роботи коленi оборонцiв в зв язку iз скасуванням приватної практики. Дiяльнiсть даної колегiї визначається як професiйна Поняття „адвокатура" не вживається, а поняття „адвокатська таємниця" не визначається. а визначення поняття „адвокатура" не дається. Колегiя адвокатiв ототожнюється з добровiльним об єднанням осiб, якi займаються адвокатською дiяльнiстю. В Положеннi йдеться (ст. 31(б]ст. 32: „Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи... коли вiн уданiй справi ранiше давав юридичну допомогу особi, iнтереси якої суперечать Інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати вiдомостi, якi йому стали вiдомi вiд довiрителя в зв язку з наданням юридичної" допомоги у данiй справi адвокат не може бути допитаний як свiдок про обставини справи, якi стали йому вiдомi у зв язку з виконанням обов язкiв захисника уданiй справi". В Законi „Про адвокатуру в СРСР" (1979 р.] поняття адвокатури дається на описовому рiвнi : "... сприяє охоронi прав i законних iнтересiв громадян І органiзацiй". В той же час, в ст. 2 цього Закону йдеться про органiзацiю та порядок дiяльностi, права та обо’ язки адвокатiв. Саме в цiй статтi i в цьому Законi неясно адвокатура як правовий iнститут. Стаття 7 його закладає струмку систему адвокатської таємницi : „Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли вiн у данiй справi надає або ранiше надавав юридичну допомогу особам, iнтереси яких суперечать Інтересам особи, що звернулась з проханням проведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, слiдчий, особа, що провадила дiзнання, експерт, спецiалiст, перекладач, свiдок або понятий, о також коли в розслiдуваннi або розглядi справи бере участь службова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках. Адвокат не має права розголошувати вiдомостi, переданнi йому довiрителем у зв язку з наданням юридичної допомоги". Положення про адвокатуру Української СРСР (1980 р^ повторює, в основному, Закон „Про адвокатуру в СРСР" (1979р.), тобто дає описове поняття „адвокатура" (ст. 1) то не ясно визначає Ії як правовий Інститут. " (7992 р.], на вiдмiну вiд Закону „Про адвокатуру в СРСР"(1979 р.) та Положення про адвокатуру української РСР (i980 р.], звужує поняття адвокатури та „добровiльного професiйного громадського об єднання" (ст. 1). Тобто, по сутi, в ньому йдеться лише про колегiї адвокатiв. Іншими словами, вказаний Закон є певним кроком назад у формуваннi поняття „адвокатура. Вiн регламентує лише професiйну дiяльнiсть об єднань адвокатiв, не визначаючи не поняття „адвокатура", нi її мiсця серед державна правових iнститутiв. Саме ж визначення поняття „адвокатська таємниця" в чинному Законi „Про адвокатуру" є явним (ст. 9): „Предметом адвокатської таємницi є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацiй, порад, роз’яснень та iнших вiдомостей, одержаних адвокатом при здiйсненнi своїх професiйних обов’язкiв. Данi попереднього слiдства якi стали вiдомi адвокату в зв’язку з виконанням ним своїх професiйних обов’язкiв, можуть бути розголошенi тiльки з дозволу слiдчого або прокурора. Адвокати, виннi у розголошеннi вiдомостей попереднього слiдства, несуть вiдповiдальнiсть згiдно з чинним законодавством". вiд адвоката... вiдомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитанi як свiдки...". Наведений аналiз свiдчить, що, починаючи з 1922 р. по i960 р., адвокатська таємниця, як правова категорiя, в сучасному її розумiннi, не iснувала. Таку ситуацiю, вважаю, можна пояснити як репресивним характером права того перiоду, так i вiдсутнiстю приватного права в його сучасному розумiннi. Іншими словами, принцип збитковостi мав обмежене застосування, а у випадку розкриття, наприклад, державної темницi покарання було, на мою думку, нерозмiрним, оскiльки громадянин не мiг вiдшкодувати завданнi збитки. В умовах формування ринкової економiки приватне право України, вважаю, по-новому специфiкує розумiння принципу збитковостi, а звiдси вiдшкодування збиткiв. Отже, нове розумiння розголошення таємницi адвокатом в сучасних економiчних умовах повинно бути вiдображено i в самих законодавчих актах. Адвокатська таємниця за своїм економiчним змiстом наближається до службової, тобто вимагає нового якiсного тлумачення. Необхiднiсть закрiплення таємницi в цiлому, як i адвокатської зокрема, в системi права України вимагає визначення нового правового статусу таємницi де визначальним повинен стати економiчний фактор. 2. Адвокатська таємниця Адвокатська таємниця як прийнято вважати, за якiсними ознаками є професiйною таємницею, змiст та поняття якої визначено в ст. 9 Закону України „Про адвокатуру". Основним змiстом поняття „адвокатська таємниця" є вiдомостi, одержанi адвокатом при здiйсненнi ним своїх професiйних обов язкiв, а саме; питання, з яких громадянин або юридична особа зверталась до адвоката, суть консультацiй, порад, роз яснень, даних попереднього слiдства тощо. адвокатський таємницi тобто вона набрала б державного статусу. В такому пiдходi в Законi „Про адвокатуру" не повною мiрою реалiзується Закон „Про iнформацiю". Зокрема ст. 39 останнього Закону визначає iнформацiю як товар, i йдеться, по сутi, про товарнi вiдносини. Вiн також визначає i об’єкт iнформацiйних вiдносин. Згiдно з ст. 8 ним є документована або публiчно оголошувана iнформацiя про подiї та явища в галузi полiтики, економiки, культури, а також у соцiальнiй, економiчнiй, мiжнароднiй та iнших сферах. На пiдставi аналiзу лише двох статей Закону „Про iнформацiю" " є неповним. Така ситуацiя може бути обґрунтована лише тим, що даний Закон є неповним та регламентує, по сутi, професiйну дiяльнiсть адвоката як члена громадського об єднання i аж нiяк не визначає принципи дiяльностi адвокатури. Виправдовує сказане i те, що функцiї адвокатури, як правового iнституту, регулює не тiльки Закон „Про адвокатуру" ,а й чинне законодавство. будь-якої iнформацiї; отриманої" адвокатом вiд клiєнта, а також про клiєнта або iнших осiб у процесi здiйснення адвокатської* дiяльностi ,є правом адвоката у вiдносинах з усiма суб’єктами права, якi можуть вимагати розголошення такої iнформацiї; та обов’язком щодо клiєнта i тих осiб ,кого ця iнформацiя стосується. Данi вимоги викладенi в Статтi 9 „Адвокатська таємниця" Закону „Про адвокатуру". Предметом адвокатської таємницi є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацiй, порад, роз’яснень та iнших вiдомостей, одержаних адвокатом при здiйсненнi своїх професiйних обов’язкiв. Конфiденцiйнiсть певної* iнформацiї; що охороняється правилами сг,4 Закону „Про адвокатуру" може бути скасована тiльки особою, заiнтересованою в 1Г додержаннi (або спадкоємцями такої фiзичної особи чи правонаступниками юридичної* особи], у письмовiй чи iншiй зафiксованiй формi. Проте, згiдно зi ст. 9 того ж закону, ланi попереднього слiдства, якi стали вiдомi адвокату у зв’язку з виконанням ним своїх професiйних обов’язкiв, можуть також бути розголошенi з дозволу слiдчого або прокурора. Адвокати, виннi у розголошеннi вiдомостей попереднього слiдства, несуть вiдповiдальнiсть згiдно з чинним законодавством. Іншими словами адвокату, помiчнику адвоката та посадовим особам адвокатських об єднань забороняється розголошувати вiдомостi, що становлять предмет адвокатської таємницi, i використовувати їх у своїх iнтересах третiх осiб. Адвокат не вiдповiдає за порушення цього принципу в разi допиту його у встановленому законом порядку як свiдка щодо обставин, якi виходять за межi предмета адвокатської таємницi, визначеного чинним законодавством, хоч i охоплюється предметом конфiденцiйної" iнформацiї. Розголошення вiдомостей, що становлять адвокатську таємницю, заборонено за будь-яких обставин, включаючи незаконнi спроби органiв дiзнання, попереднього слiдства й суду допитати адвоката про обставини, що є адвокатською таємницею. Про це свiдчить положення ст. 10 Закону „Про адвокатуру", а саме: документи, пов’язаннi з виконанням адвокатом доручення, не пiдлягають огляду, розголошенню чи вилученню без його згоди. Забороняється прослуховування телефонних розмов у адвокатiв у зв’язку з оперативно-розшуковою дiяльнiстю без санкцiї Генерального прокурора України, його заступникiв, прокурорiв Автономної Республiки Крим, областi, мiста Києва. i технiчних працiвникiв адвокатських об єднань вiдомостей що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути викликанi i допитанi як свiдки про обставини, що стали їм вiдомi в зв’язку ЗІ зверненням до них за юридичною допомогою або в зв’язку з « наданням. У законодавствi Нiмеччини аналогiчний медичнiй таємницi характер має i адвокатська таємниця. Адвокат, незалежно вiд волi клiєнта, зобов’язаний зберiгати її* протягом 5 рокiв пiсля закiнчення виконання доручення клiєнта, якого стосується така Інформацiя. В Українi закон покладає на адвоката обов’язок тримати в таємницi iнформацiю, що стала йому вiдома у зв’язку з виконанням ним своїх обов’язкiв, що стосується документованої Інформацiї) пов’язаної з виконанням адвокатом доручення (ч. 2. сг. В законi України „Про адвокатуру очевидно, власником якої є адвокат - вона пiдлягає оглядовi та розголошенню лише за згодою адвоката. Присягнувши бути завжди справедливим І принциповим, чесним І уважним до людей, суворо зберiгати адвокатську таємницю, всюди І завжди берегти чистоту звання адвоката, дана особа може нести вiдповiдальнiсть у разi їх порушення. Крiм того, розголошення отриманих вiдомостей не є естетичним i справедливим щодо особи яка їх надала. 3. Охорона адвокатської таємницi: етика, деонтологiя , право . Не вдаючись до аналiзу колiзiї моралi i права, обмежимося лише тим, що морально - етичнi принципи , як загальнолюдськi, дають опосередковано i можуть впливати чи виражати так звану ментальнiсть нацiональної культури. В сучасних умовах остання може тлумачитися на широкiй базi як дiї так i лише мотиву, намiру. Якщо, на погляд деяких вчених, росiйська ментальнiсть ґрунтується, насамперед, на авторитарностi то українську - слiд базувати на колегiальностi. В українськiй iстотко - правовiй культурi значне мiсце займали принципи особливої моральностi вони мали особистий характер. Г. С. Сковорода, наприклад, вважав, що „перемога" в судовому засiданнi є абсурдом, оскiльки „переможця" не iснує. Виникає вiдповiдна етимологiчна проблема: чи може бути поєднана морально-етична (екзистенцiй на] та правова сторони суспiльного життя? Зрозумiло , що українське право повинно мати i свою особливу фiлософiю права. Якщо визнати це, то воно вимагає i особливого методу, тобто вiдповiдної* логiки права. Поширюючи загальнi проблеми права на розумiння можна стверджувати, що остання не може розглядатися у вiдривi вiд соцiально-економiчних, полiтичних, духовних форм сучасного життя суспiльства. 6 той же час, в сучасному правi видiляються двi основнi тенденцiї", а саме; всi суспiльнi вiдносини регулювати через право: розмежовувати мораль i право. Розглядаючи професiйну дiяльнiсть адвоката, бачимо, що цi двi тенденцiї призводять i до рiзного розумiння адвокатської таємницi. Перша - намагається розширити розумiння її правових аспектiв до морально-етичних норм i, звiдси, вiдповiднi форми адвокатської* вiдповiдальностi, тодi як друга тенденцiя виявляється у намаганнi регламентувати будь-яку дiяльнiсть адвоката, передбачивши всi правовi наслiдки, що й складатиме сучасну адвокатську етику. Професiя адвоката І постає i постає такою, в якiй перехрещуються i морально-правовi аспекти, i чисто правовi. На цьому грунтi й формується професiйна етика адвокатiв. правом, дiяти вiльно i наполегливо вiдповiдно до закону й визнаних професiйних стандартiв та етичних норм. У кодексi поведiнки юристiв у Європейському спiвтовариствi, прийнятому у жовтнi i998р., пiдкреслено роль деонтологiчних правил для забезпечення виконання адвокатурою iї важливої й особливої ролi у суспiльствi. В преамбулi до цих правил зазначено, що адвокат у демократичному суспiльствi при виконаннi своїх професiйних обов’язкiв вступає в рiзноманiтнi вiдносини, що покладуть на нього вiдповiдальнi обов’язки перед клiєнтами, судом та iншими органами влади, адвокатською професiєю, iї окремими представниками, суспiльством. Адвокатська професiя стала суттєвою запорукою охорони прав людини у вiдносинах з державною владою. Це i формує особливi вимоги до юридичне) деонтологiї, iснування чiтких норм адвокатської" етики, якi вiдповiдають загальновизнаним мiжнародним стандартам, розглядається як необхiдна передумова без якої неможлива довiра до адвокатiв. Забезпечення права на захист вiл обвинувачення та палання правової допомоги пiд час вирiшення справ у судах та Інших державних органах реалiзується адвокатами в складнiй системi правовiдносин з рiзними суб’єктами яка, сама по собi може бути суперечливою. Тому гострою є потреба як правового Інституту, важливо, щоб система таких критерiв була єдиною для всiх адвокатiв, певною І передбачуваною. А це досягається закрiпленням таких орiєнтирiв у деонтологiчних кодексах або правилах, вироблених І прийнятих адвокатами. 6 бiльшостi країн вони є єдиними в нацiональному масштабi І вiдбивають загальноприйнятi мiжнароднi адвокатськi демонологiчнi стандарти. Закон України „Про адвокатуру" також передбачає дотримання правил адвокатської» етики як одного з основним обов’язкiв адвоката, якi вiн бере на себе, складаючи присягу адвоката України. Отже законодавець визначає І адвокатську етику" поведiнки адвоката, визначає межу його етичних обов язкiв, унеможливлює надмiрнi претензiї до адвоката, захисника захищаючи їх вiд необґрунтованого i непередбачуваного притягнення до дисциплiнарної вiдповiдальностi. В ст. 9 Правил адвокатської етики закрiплюється вимога про дотримання адвокатами принципу конфiденцiйностi, що є необхiдною i найважливiшою передумовою довiрчих вiдносин мiж адвокатом i клiєнтом, без яких неможливе належне палання правової допомоги. Данi Правила не суперечать чинному законодавству І, зокрема, Закону „Про адвокатуру". Але, оскiльки йдеться про адвокатуру як громадське об єднання, то i конфiденцiйнiсть розглядається вимогами, якi пiдiймаються до рiвня дисциплiнарної вiдповiдальностi. Тодi як, на мою думку, вiдповiдальнiсть адвоката слiд звузити до суто правового рiвня, i лише в такому разi конфiденцiйнiсть можна розглядати як гарантiю захисту прав та свобод клiєнта. Інтереси клiєнта захищає ст. 23 Правил, оскiльки запроваджує дотримання принципу неприпустимостi представництва клiєнтiв з суперечливими Інтересами. Функцiю захисту адвокатської таємницi закладено І в змiсти статей; 25, 26, 57, 71 Правил. Особливо слiд звернути увагу на їх роздiл iX „Вiдповiдальнiсть за порушення правил адвокатської етики" (статтi 77-81). Тут може йтися про слину вiдповiдальнiсть -дисциплiнарну. Остання, на мою думку І виражає ту тенденцiю в розумiннi адвокатури, що i передбачає широку морально-етичну основу. Адвокатська етика може не збiгатися з поняттям „професiйна поведiнка адвоката", тому i не дивно, що вiдповiдний документ Американської правничої* асоцiацiї має назву „Типовi норми професiйної поведiнки правникiв", тобто йдеться саме про професiйну дiяльнiсть, а не загальну культуру професiйної етики. Але ж саме професiйна дiяльнiсть адвоката регламентується законом, тодi як порушення правил адвокатської етики передбачає вiдповiдальнiсть лише у виглядi дисциплiнарного стягнення. В цiлому, проблеми адвокатури можна було б розглядати І з боку правової реформи в Українi. " дiяльностi, тому етичнi деонтологiчнi, тобто проблеми честi адвоката, є похiдними. Таким чином, проблему адвокатської* таємницi необхiдно також переводити в русло правової" реформи. 8 той же час, слiд визнати, що адвокатськiй дiяльностi притаманнi й специфiчнi вiдносини с клiєнтами. Адвокат завжди виступає довiреною особою того, кому надає правову допомогу, тому i такою важливою стає саме довiра до нього. 6 нiй виражається правова природа вiдносин адвоката з особами, якi до нього звертаються, І, в той же час розкривається моральна сторона адвокатської" дiяльностi. Саме в такому пiдходi адвокатська таємниця формується І як правовий ,i як моральний обов’язок. Складною є й проблема зв’язку громадського i особистого обов’язку, тобто обов’язку й совiстi. позицiї клiєнта. Але, вже беручи участь у справi, адвокат зобов’язаний представляти iнтереси довiрителя, використовуючи всi передбаченi законом засоби i способи для встановлення обставин, якi є пiдставою вимог i заперечень клiєнта. Адвокат захищає тим самим права та iнтереси свого довiрителя i надає йому необхiдну юридичну допомогу. Проте, захищаючи будь - якi iнтереси свого довiрителя, вiн має виробляти i свою позицiю, що веде вже до встановлення законностi вимог клiєнта \, звiдси, виявляє моральну сторону спiрного iнтересу свого довiрителя. Володiючи таємницею, адвокат має сприяти створенню необхiдних умов для правильного вирiшення справи судом, або, iншими словами, позицiя його не повинна бути протиставлена здiйсненню правосуддя. Закон забороняє палання правової допомоги особам з протилежними Інтересами, якi беруть участь в однiй справi, моральнi норми не допускають можливостi участi адвоката як процесуального противника i щодо колишнiх довiрителiв, незалежно вiд тривалостi часу з моменту виконання доручення та його характеру. В той же час, на думку багатьох правознавцiв, палання правової допомоги iнформацiйно-довiдкового характеру, навiть можливому процесуальному противнику свого довiрителя, не може бути перешкодою для прийняття доручення. Недопустимо щоб адвокат брав участь як представник у спорах, вирiшення яких стосується його майнових І особистих iнтересiв (отримання майна за спадщиною, набуття права власностi за договором, обмiн жилої площi тощо. Але якщо попереднi питання отримають правову оцiнку, то, зокрема, правова позицiя щодо аналiзу деяких доказiв стає ускладненою. Наприклад, аналiз письмових доказiв, що стосуються особистої переписки i, особливо, тих осiб, що не беруть участi у справi, тобто, саме тут може бути порушена їх особиста таємниця, - тут i виникає дилема: використовувати чи не використовувати певнi факти. Вважається недопустимим повiдомлення тих чи iнших фактiв, навiть своїм колегам, при обговореннi спiрних або сумнiвних моментiв справи. Розгляд спiрної правової ситуацiї з вiдома чи за згодою клiєнта може бути прийнятним лише в iнтересах справи, що вимагає вiд адвоката особливої" вдумливостi, такту та обачливостi. Отже, такт, повага до осiб, якi беруть участь в цивiльному судочинствi, є не лише професiйним, а й моральним обов’язком адвоката. характер вiдомостей, якi отримує адвокат, їх значення для справи, а також можливiсть отримання їх через суд. Адвокат не має права робити запити з метою отримання матерiалiв щодо протилежної* сторони, якщо вони за своїм змiстом ганьблять цю особу( вiдомостi про захворювання, факти iнтимного життя, якi процесуальний противник намагається приховати з тих чи iнших мiркувань. Питання про адвокатську таємницю, яке є одним зi складних питань адвокатської етики, в кримiнальному процесi вирiшується iнакше, нiж в цивiльному. Тут можливi декiлька варiант поведiнки адвоката. З етичної" точки зору бажано, щоб адвокат з початку бесiди з обвинуваченим чи iншими клiєнтами роз’яснював, що вiн не в правi розголошувати довiренi вiдомостi. Трапляються випадки, коли обвинувачений в бесiдi вiч-на-вiч з адвокатом повiдомляє, що вiн вчинив злочин, розповiдає подробицi, називає учасникiв, а на офiцiйних допитах свою вину заперечує. Адвокат потрапляє у складне становище: вiн має зберiгати таємницю, тодi як, з iншого боку, його можуть звинуватити в змовi з обвинуваченим. Останнє свiдчить, що адвокат вже не в змозi впливати на позицiю обвинуваченого, Ряд адвокатiв правознавцiв України визнає, що свою правову позицiю адвокат повинен узгоджувати з пiдзахисним, його показаннями, ставленням до пред’явленого обвинувачення. Тобто вiн не в правi iгнорувати думку пiдзахисного, не вiльний у виборi позицiй, але у вирiшеннi правових питань, вибору тактики i методики захисту вiн є незалежним. Адвокат висловлює суду свою думку про докази, їх обґрунтованiсть чи, навпаки, суперечнiсть, не перекручуючи факти. В цiй ситуацiї; вiн може порадити пiдзахисному щиросердно визнати свою вину. Однак, це лише порада, не бiльше. Вмовляти пiдзахисного чи схиляти його до цього адвокат не має права. Зiзнання, викладенi в приватнiй бесiдi пiдзахисним адвокатом, не повиннi братися до уваги такi причини: об’єктивно вина пiдзахисного не доведена; суб’єктивна заява обвинуваченого, який взяв вину на себе, може бути обманом, а перевiрити ГГ адвокат не має можливостi. Існує думка, що таке розходження позицiй пiдзахисного i захисника допустиме. Захисник i повинен спростувати обвинувачення, спираючись на показання пiдзахисного І , водночас, звернути увагу суду на обставини, що пом’якшують його вину i вiдповiдальнiсть. Дискусiя щодо позицiї адвоката в кримiнальному процесi триває i в даний час, але щодо адвокатської таємницi, її збереження, то саме вона i повинна визначити прикiнцевi принципи позицiї адвоката. Коли ж пiдзахисний заперечує свою вину, яка пiдтверджується матерiалами справи, а адвокату довiрительно розповiдає про вчинений ним злочин, то, треба повiдомити пiдзахисному, що захист буде спиратися на докази, зiбранi у данiй справi. Адвокатська таємниця i полягає в тому, що адвокат не вправi без згоди клiєнта скористатися отриманою iнформацiєю, вiн може шукати лише слабкi мiсця в обвинуваченнi й просити сул про винесення виправдального вироку. Адвокат на повинен Ігнорувати волю дiєздатної людини, яка заперечує проти розголошення адвокатом довiрених йому таємниць. Розголошення адвокатської" таємницi можливе лише в тому разi коли пiдзахисний повiдомив про можливий небезпечний злочин, вчинення якого можна попередити. Адвокат який отримав достовiрнi ланi про можливий тяжкий злочин, вступає в суперечнiсть зi своїм статусом громадянина. Вiдповiдальнiсть за розголошення адвокатської таємницi має покладатися й на iнших працiвникiв, якi працюють разом з адвокатом. Облiк, зберiгання матерiалiв справи повиннi виключати можливiсть доступу стороннiх осiб. Гарантiєю збереження адвокатської таємницi повинно бути притягнення до юридичної вiдповiдальностi службових осiб , що прагнуть нею заволодiти, чи яка iм внаслiдок виконання ними службових обов язкiв. час, особливим моральним обов’язком для адвоката стає неповiдомлення пiдзахисному тих вiдомостей, якими той мiг би скористатися, щоб ввести судi органи слiдства в оману. Отже адвокатська таємниця формується як морально-етична i правова категорiя. Правовий аспект стає домiнуючим, оскiльки в умовах змiнюється i правовий статус громадянина. Звернення до правил адвокатської етики при неврегульованостi проблем адвокатури може пiддати сумнiву iнститут захисту прав І свобод людини i громадянина. А це, викликає й нове ставлення до проблеми адвокатської таємницi, виявляючи її як морально-етичну проблему українського права в цiлому. 4. Начерк iсторiї адвокатури       6. Види адвокатської дiяльностi   7. Вимоги, що пред’являються до адвоката Квалiфiкацiйно-дисциплiнарнi комiсiї адвокатури Професiйнi права 9. Гарантiї адвокатської дiяльностi   10. Оплата працi адвоката та його помiчника   Висновок Адвокатська таємниця, як правова категорiя, виводить нас на широке розумiння фiлософiї права, принципу суспiльної справедливостi. Вона не може бути обмежена лише сферою професiйного виживання. Отже, адвокатська таємниця формується як морально-етична i правова категорiя. Правовий аспект стає домiнуючим, оскiльки в сучасних умовах змiнюється i правовий статус громадянина. Звернення до правил адвокатської етики при неврегульованостi проблем адвокатури може пiддати сумнiву iнститут захисту прав i свобод людини i громадянина. А це на мою думку, викликає й нове ставлення до проблеми адвокатської таємницi, виявляючи її як морально-етичну проблему українського права в цiлому. Отже, усвiдомлення тенденцiй i напрямiв реформування iнституту адвокатської таємницi безпосередньо пов’язане як з реформуванням системи прав України в цiлому, так i з судово-правовою реформою зокрема, головною метою яких є створення в державi умов для верховенства i свобод людини та громадянина. Подiбно тому як в прокурорi часто ми схильнi вбачати тiльки обвинувача (хоч, як переконались — це далеко не так), так i адвоката найчастiше уявляють собi лише в ролi захисника обвинувачених у вчиненнi злочинiв. Насправдi ж функцiя адво­ката i адвокатури як суспiльного iнституту (органiзацiї) знач­но ширша. Завдання адвокатури України згiдно з Конституцiєю та Законом «Про адвокатуру», прийнятим Верховною Вадою 19 грудня 1992 р., полягають у сприяннi захисту прав, свобод та законних iнтересiв громадян. На вiдмiну вiд iнших правоохоронних органiв, адвокатура є недержавною органiзацiєю. Це — добровiльне громадське об єднання, на яке держава покладає правозахисну функцiю i включає її в свою правозахисну систему. Адвокати сприяють усiм, хто до них звертається за допо­могою, у захистi прав, представляють законнi iнтереси людей та органiзацiй (юридичних осiб) у всiх державних та громадянських органах, у вiдносинах громадян мiж собою i не лише в Українi, а й за ЇЇ межами. Вони подають кожному, хто до них звертається, iншу необхiдну юридичну допомогу (поради, консультацiї, складають правовi документи тощо). Органiзацiйнi форми адвокатури є рiзнi. Адвокат може зай­матись адвокатською дiяльнiстю iндивiдуально, вiдкривши своє цим сприяють здiй­сненню їх прав i утвердженню законностi. Зi всiх завдань, якi стоять перед адвокатурою, одним з най­важливiших є здiйснення захисту обвинуваченого у кримiналь­ному судочинствi. Законом передбачено, що захисник (а це найчастiше є адвокат) допускається до участi у справi з мо­менту пред’явлення обвинувачення особi у вчиненнi нею зло­чину. А якщо її заарештовано до пред’явлення обвинувачен­ня — то з моменту арешту. Обвинувачений може не запрошу­вати собi захисника або вiдмовитись вiд нього. Це — його пра­во. Проте, коли обвинувачений є неповнолiтнiм або вiн має фi­зичнi чи психiчнi вади, що заважають йому себе захищати, та в рядi iнших випадкiв захисник обов’язково бере участь у справi. Адвокат у кримiнальному судочинствi надiлений широки­ми правами. Вiн, зокрема, має право на побачення з обвинува­ченим, знайомитись з матерiалами справи, подавати докази не­винностi або меншої вини обвинуваченого, заявляти клопо­тання, подавати скарги на дiї слiдчого, прокурора чи суду та iн. В судi адвокат-захисник проголошує пiсля виступу обви­нувача захисну промову. В нiй вiн має можливiсть спростову­вати обвинувачення або доводити меншу вину пiдзахисного. Важливим обов’язком адвоката є збереження адвокатської таємницi. Таємницею є питання, з якими громадянин або юридична особа зверталася до адвоката; суть його порад та консультацiй; iншi вiдомостi, одержанi адвокатом при здiй­сненнi своїх професiйних обов язкiв. Охороняючи професiйну таємницю адвоката, закон забороняє допитувати його про обставини справи, якi стали йому вiдомi в результатi вико­нання обов’язкiв захисника. Проте, виконуючи з високою вiдповiдальнiстю свої обов’яз­ки, адвокат захищає не будь-якi iнтереси свого пiдзахисного чи клiєнта, а тiльки законнi iнтереси. І не будь-якими засо­бами, а лише законними i моральними. Бути завжди справед­ливим i принциповим, чесним i уважним до людей, всюди i завжди берегти честь адвоката — це слова присяги адвоката України. Список використаної лiтератури 3) Кузєєв В. Гарантiх прав, i свобод та обов’язкiв людини i громадянина в Українi. 4) О. Д. Святоцький, В. В. Медведчук. Адвокатура: iсторiя i сучаснiсть. 6) Святоцький О. Д., Миккенко М. М., Адвокатура України. Навчальний посiбник для студентiв юридичних вищих навчальних закладiв i факультетiв. 8) Романець В. А. Історiя епохи Просвiтнецтва. 9) Горський В. С. Історiя Української фiлософiї. 10) Ватман Д. П. Адвокатська етика. 13) Закон України “Про адвокатуру”