Військова фізична підготовка на Запорізькій Січі 2

Вiйськова фiзична пiдготовка на Запорiзькiй Сiчi 2 Мiнiстерство освiти i науки України Педучилище Чернiвецького нацiонального Унiвеститету iм. Ю. Федьковича на тему: “Вiйськова фiзична пiдготовка на Запорiзькiй Сiчi” Фрощевiр Юрiй Юрiйович Чернiвцi 2001 рiк Змiст. І. Вступ 3 1. 1. Етап формування 3 ІІ. Соцiальнi та полiтичнi передумови формування українського козцтва 5 3. 1. Українське козацтво, як культурно-iсторичний феномен 9 3. 2. Виховання фiзичної i психофiзичної культури 11 IV . Формування i всановлення Запорiзько сiчi 14 4. 1. Початки сiчi 14 4. 3. Мiськi (реєстровi) козаки. Характеристика козака. 4. 4. Гетьмани Запорозької Сiчi 19 V . Система вiйськово-фiзичної пiготовки на Запорiзькiй Сiчi 24 5. 2. Одяг а озброєння VI . Висновки VII . Використана лiтература І. Вступ. Етап формування. Вiдтодi, як у 1240 роцi було зруйновано Київ, головною ареною подiй української iсторiї стали Галичина i Волинь. Проте, на кiнець XVIст. Центр подiй знову перемiщується на схiд Приднiпров‘я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрi тодi називали Україною, тобто землями на порубiжжi цивiлiзованого свiту, з новою гостротою розгорiлася давня боротьба мiж осiлим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянством християнства та iсламу. Гнут, що поширювався у заселених районах, породжував числених утiкачiв, якi надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед крiпатством. Внаслiдок цього з‘являється новий стан – козацтво, що селилося на побiжних землях. Спочатку козаки ставили собi за мету вiдбивати напади татар, сприяючи втакий спосiб освоєнню країн. Але в мiру того як козаки вдосконалювали свою вiйськову майстернiсть та органiзацiю здобуваючи щораз переконливiшi вимогинад татарами та їхнiми сюзереними – оттоманськими турками, українське суспiльство стало дивитися на них не менше як на борцiв проти мусульманської загрози, а й як на оборонцiв вiд нацiонального, релiгiного та суспiльно-економiчного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провiдне мiсце в українському суспiльствi, козаки стали брати дедалi активнiшу участь у розв‘язаннi цих ключових питань українського життя, на кiлька наступних столiть заберпечивши українське суспiльство тим проводом, який воно втратило в наслiдок колонiзацiї української знатi. ІІ. Соцiальнi та полiтимчнi передумови формування українського козацтва. 2. 1. Доба козаччини. способом, вона вийшла з суспiльних низiв, була вiд початку народним вiйськом. Першi козацькi ватаги складалися з людей рiзного походження, рiзних станiв, i навiть рiзних народiв: їх лучила разом тiльки охота до воячки, потреба переживатись, охота погуляти у степах, здобути собi здобичу i як скоро добути, так i скоро потратити. “Доки жита, доки бита” – була приповiдка цих добитчикiв. Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям i ненавистю, готовi були на найсмiливiшi i найрискованiшi походи, не жалувавши свого труду й крови та цим добували собi славу i любов усього громадянства. Та це, буйне, нестримне козацтво легко могло пiти на бездорiжжя та пропасти в нетрях анархiї. Але найшлися талановитi, iдейнi поводирi, такi як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зумiли опанувати небезпечну течiю й перетворити козацькi ватаги у правильне , дисциплiноване вiйсько. Вони очистили козацькi ряди вiд усякого шумовиння й анархiчних елементiв, до вiйська людей втягнули осiлих, зв‘язаних iз землею та хлiборобством, кинули мiж Козацьке вiйсько новi гасла й дали стану новi завдання. Козаччина почала прислуховуватися до змагань усiєї України, проганялася iдеєю оборони вiри й народу, зрозумiла необхiднiсть полiтичної органiзацiї, зацiкавилася культурою – почула себе частиною громадянства та його представником. Запорозьке вiйсько стало українським нацiональним вiйськом. Повстання Богдана Хмельницького ввело козаччину на ще ширшу арену. Запорозьке вiйсько опанувало цiлу Надднiпрянщину, завело тут свiй вiйськовий лад, перетворило соцiальнi вiдносини, добуло признання для козацької влади, - стало творцем нової української держави. Пiд запорозький прапор перейшли всi живi елементи українського громадянства, кожний уважав за честь належати до “козацької нацiї”. До вiйська вливається широкою рiкою мiщанство й селянство; українська шляхта вмiщує свої амбiцiї в державнiй службi, в органiзацiї країни, в широких полiтичних та дипломатичних змаганнях. В оборонi своїх надбань, в оборонi держави, козаччина зводить героїчнi бої з польською шляхтою та з Царською Москвою. Епопея воєн Хмельницького зробила вiдомим iм‘я України в цiлому свiтi. Полтава виявила, що Україна вже змагатиметься до волi. У цих вiйнах безнастанно розвивається i перетворюється саме вiйсько; Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Сiрко, Мазепа творять усе новi й новi формацiї; українська пiхота добуває собi признання всiх знавцiв воєнної справи. А потiм приходить сповола занепад. Українська державнiсть залишається тiльки на Лiвобережжi i з кожним десятилiттям стає слабша й бiльш обмежена. В мiру того, як вужчають полiтичнi цiлi, затiнюється i завмирає вiйсько. Правда, iснує ще вироблена, здисциплiнована армiя з цiлим вiйськовим апаратом iз характерним побутом, з добрим воєнним духом, але вона не має мiсця й нагоди виявити свою силу i боєздатнiсть. Завмирає Гетьманщина, та й буйне Запорожжя затрачує мету свого iснування. І в рештi-решт, залишається тiльки одна традицiя визвольних змагань, але ж традицiя така сильна i така живуча, що поколiння за поколiнням живуть нею, вони в нiй обновлюються та починають на нiй будувати своє нове життя... Пiдсумком формування на рiвнинах Приднiпров‘я нового суспiльства стала поява нового стану, що мiг народитися лише на порубiжнi, - стану козакiв. Тюркське за походженням слово “козак” означало вiльних, незалежних вiд пана людей, якi не мали чiтко визначеного мiсця в суспiльствi й населяли безлюднi окраїни. Вперше слов‘янськi козаки з‘явилися у 1480-х роках, але тiльки з поширенням козацтва в серединi ХVI ст. їхня чисельнiсть зросла. Спочатку основну масу козакiв становили селяни-втiкачi, бiли серед них також мiщани, позбавленi сану священики, шукачi пригод iз збiднiлої знатi. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, бiлоруси, росiяни, молдавани, ба навiть татари, все ж величезну бiльшiсть населення Приднiпров‘я становили українцi. Росiйський рiзновид козацтва розвинувся далi на схiд, на р. Дон. уходи, тобто мисливськi та рибальськi виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне пiд час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них виникають першi елементи органiзацiї. Вирушаючи у “Дике поле”, вони обирали своїми ватажками, або, як їх ще називали, отаманами, найбiльш досвiдчених, смiливих i винахiдливих, а щоб краще оборонятися вiд татар та взаємодiяти на ровах i в рибальствi, групувалися у тiсно зв‘язанi загони – ватаги. Згодом у степу заснувалися укрiпленi загони – Сiчi з невеликими цiлорiчними залогами, а для козакування перетворилося на постiйне заняття. Королiвськi старости на пограничних землях непокоїлися, спостерiгаючи, як зростає кiлькiсть озброєних незалежних козакiв, котрi часто виявляли неповагу до влади. Щоправда, старостi цi як члени магнатських родiв самi наважилися на ситуацiї та отримували чималi грошi, обладаючи великими поборами козакiв, що намагалися торгувати у мiстах рибою, шкурами тварин тощо. Однак важливiшим було те, що вони знайшли в козаках iдеальних оборонцiв вiд татрських наскокiв, а одним з найважливiших обов‘язкiв старостiв якраз i був захист кордонiв. зберегли численнi українськi народнi пiснi. ІІІ. Особливостi народної фiзичної культури українського народу в козацьку еру. 3. 1. Українське козацтво як культурно – iсторичний феномен. Нацiональна iдея є провiдною, об‘єднуючою в iсторичному буттi кожного народу, нацiї 9етносу0. українська нацiональна iдея проходить через всю педагогiчну спадщину минулих епох. Вона надихала поколiння освiтнiх дiячiв, педагогiв на вiрне служiння рiдному народу. Дослiдження витокiв, становлення i розвитку нацiональної системи виховання, вiтчизняної педагогiки є першорядною проблемою, вiд розв‘язання якої залежить вихiд незалежної української держави на сучасний рiвень свiтових стандартiв у галузi освiти i виховання. Творчий пiдхiд до iсторично-педагогiчної спадщини нашого народу дозволяє стверджувати , що чiльне мiсце в нiй належить могутньому освiтньо-виховному потенцiалу, який найдоцiльнiше назвати українською козацькою педагогiкою. Щоб розкрити її основнi ознаки, необхiдно насамперед з‘ясувати, що таке українське козацтво як культурно-iсторичний феномен. Козацький рух в Українi був однiєю з найяскравiших сторiнок лiтопису боротьби народу за полiтичну i державну незалежнiсть. У тому, що ми, українцi, сьогоднi є народом, нацiєю, провiдна роль належить козацтву, яке iз столiття в столiття було єдиним i могутнiм форпостом, що пильно стояв на сторожi свободи, гiдностi i честi України, як незалежної держави. Недарма iноземцi часто називали Україну “Козацькою республiкою”, “Країною козакiв”, а українцiв – “козацькою нацiєю”. духовний комплекс минулих поколiнь. Запорiзьке козацтво – гордiсть української нацiї. Його iдейно-моральний потенцiал – це ядро козацької духовностi, яка є невичерпною скарбницею громадського загартування пiдростаючих поколiнь. Про українське козацтво значна частина сучасної молодi має поверхове i спрощене уявлення. Насправдi воно було не тiльки вiйськовим, а й соцiальним, полiтичним, державним, педагогiчним, культурно-iсторичним явищем. Сила, велич i могутнiсть козацтва були настiльки впливовими, що кожен українець прагнув стати козаком. Епоха козацтва створила багатогранну глибоку духовнiсть, що стала гордiстю i окрасою української нацiональної культури. Її освiтньо-виховний, емоцiйно-естетичний потенцiал покладено в основу не лише козацької, а й усiєї української нацiональної теми виховання. Козацтво було в кращому розумiннi цих понять аристократiєю нацiонального руху, високоморальною елiтою своєї нацiї. Палкий український патрiотизм козакiв був могутнiм стимулом до державотворчого i незалежного життя. 3. 2. Виховання фiзичної i психофiзичної культури. Цiлiсна система козацького тiло виховання викристалiзувалася iдеями найвищого ступеня розвитку саме в запорозьких козакiв. Свiй етногенез вони вели вiд предкiв, яких представники зарубiжної iсторiографiї називали по-рiзному (анти, скiфи, руси та iн.). на ведмедя, ставали “на прю” в лiсових пущах з буй-турами, приборкували диких коней тощо. В умовах незгасаючих воєн, боротьби за збереження власного етносу, виживання в надзвичайно складних життєвих обставинах у змаганнях iз стихiйними силами природи гартували дух i тiло козакiв. Суворий час вимагав i суворої нерiдко залiзної дисциплiни в процесi пiдготовки молодi, формування в неї готовностi захищати рiдну землю. Вiдтак складалася спецiальна система фiзичного i психофiзичного загартування пiдлiткiв, юнакiв, що поступово набирали рельєфних i чiтких форм. Ще в епоху Київської Русi дiтей з семи рокiв навчали стрiльбi з лука, володiннi списом i арканом, їздi верхи, а з 12 рокiв – справжнiм вiйськовим хитрощам, тобто мистецтву бою. Традицiї фiзичного та психофiзичного загартування пiдростаючих поколiнь продовжувалися в козацьку епоху. Загартовуючи себе i готуючи органiзм до ускладнень випробувань долi, козаки влiтку стали просто зоряного неба уявою i думкою сягалив невiдомi свiти, прагнули проникнути в таємницi космосу. змагання на конях (скачки, перегони та iнше). Козаки любили своїх витривалих i прудконогих людей, це ставлення закрiплено у теплих зверненнях до своїх чотириногих друзiв (“брате мiй”, “товаришу мiй”), у прислiв‘ях (“козак без коня – не козак”). психологiчний комфорт завдяки тому, що вони турбувалися про свiй iнтелектуальний, моральний, духовний i фiзичний розвиток розвиток. Це створювало в них настрiй внутрiшнього задоволення , хорошого самопочуття, сприяло єдностi слова i дiла, думки i вчинку, гармонiї душi i тiла. Велике пiзнавальне й виховне значення, зокрема для сучасної молодi, має опанування нею мистецтва єдиноборства, яких було кiлька систем, найвiдомiша лягла в основу танцю гопака. У сучасному виглядi гопак втiлює в собi численнi специфiчнi прийоми, наприклад “повдунцi”, “голубцi”, “тинки”, “пiстоль”, “розпiжка”, “шулик” тощо, реалiзацiя яких вимагає гнучкостi всiх частин тiла, блискавичної реакцiї. Цiлi поколiння нашого народу оволодiли й iншою системою козацької боротьби – гой док. Вона була призначена в основному для розвiдникiв – пластунiв. Ще дуже мало ми знаємо про козацьку систему боротьби – спас. Вона мала не атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї характерне фiлiгранне, сурпульозне вiдпрацювання блокування дiї супротивника. Тiлесне i психофiзичне загартування козакiв було складовою частиною комплексної i цiлiсної системи iдейно-морального, емоцiйно-естетичного i вiйськово-спортивного виховання. Чимало компонентiв цiєї системи нна сьогоднi забуто. Висока ефективнiсть дiї козацької педагогiки втiлення нею найвищих досягнень нацiональної педагогiчної спадщини має забезпечити глибоку i всебiчну етнiзацiю пiдростаючого поколiння. Пiзнавально-виховний потенцiал козацької педагогiки сприяє створенню таких соцiальних ситуацiй, умов, якi найбiльше вiдповiдають сутностi української нацiї. І V Сильнiший розвиток козаччини почався тодi, коли козаки опанували простори нижче днiпрових порогiв, т. зв. Низ або Запорожжя. Днiпро плив тут низовиною, розливався широко, дiлився на багато рiчищ та малих островiв. На цих островах козаки знаходили для себе безмежний захист вiд татар. Бо доступ був важкий, найти дорогу серед лабiринтiв рiчок було не легко. Деякi острови заросли лном, можна було найти добре мiсце оселитися, до того ж було досить звiрят та риби. Козаки пробували тут не тiльки i лiтi, але частина з них залишалася тут на зиму, живучи по землянках та зимовниках. Їх почали називати низовими козаками. , запорожцi забезпечувалися засiками, фортифiкацiями з дерева. Вiд Сiчi пiшла назва сiчовi козаки, сiчовики. Першу Сiч чи власне городок на Запорiжжi збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан iз Волинi, мав значнi маєтки, але кинув спокiйне життя й цiлою душею прилiг до “козакування” i боротьби з татарами. В 1553 роцi Вишневецький зiбрав “роту” козакiв iз пограничних осель, бiльше нiж 300 людей, озброїв їх i пiшов на Днiпровi пороги. Там на островi Мала Хортиця побудував замок i почав iз вiдтiль воювати з татарами. Маючи опору у своїм замочку, вiн мiг татарам шкодити бiльше нiж дотеперiшнi козаки-уходники. замки скрiзь на Українi. цього Запорозького вiйська. Серед сiчових укрiплень стояли куренi для залоги, тут мала захист артилерiя, тут резидувала старшина. На вiчi збиралося вiйсько для походiв. 4. 2. Топографiя Запорiзького Краю. козацтва до рiки Бугу. З одного боку й уздовж правого берега рiчки калинки й до рiчки Кальмiусу, що тече в Азовське море, з другого. вiн iнодi вражав очi чудовою грою зеленi, iнколи здавався висушеним пекучим промiнням сонця”. Характерним явищем запорiзького краю був також брак лiсу: лiси тут росли лише в низинних мiсцях, найвологiших або найбiльш суглинистих чи супiщаних, тобто по берегаг рiк, озер, лиманiв, по рiчкових островах, схолах балок, ярiв пагорбiв. 4. 3. Мiськi (реєстровi) козаки. Характеристика козака. Багато козакiв проживало й у порубiжних мiстах. Зокрема населення Канева у 1600 роцi налiчувало 960 мешканцiв, що належали до стану мiщан, i понад 1300 козакiв з родинами. Як i сiчовi, так i мiськi козаки iгнорували урядову владу, визнаючи лише старшин. Розумiючи марнiсть будь яких спроб пiдпорядкувати далеку i непокiрну сiч, польський уряд, проте, сподiвався залучити до себе на службу мiське козацтво чи принаймнi його частину. В 1572 роцi король Сигiзмунд Август санкцiонував утворення загону з 300 оплачуваних козакiв на чолi з польським шляхтичем Садовським, який формально не пiдпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загiн незабаром розформували, його поява стала важливим прецендентом – уперше польський уряд визнав козацтво чи принаймнi його представникiв як окрему соцiальнц верству, що аналогiчно iншим мала право на самоврядування. Друга, бiльш вдала спроба створення санкцiонованого урядом козацького загону мала мiсце у 1578р., за правлiння короля Стефана Баторiя. Король становив плату шести сотням козакiв i дозволив їм розмiститися у мiстi Терехтамировi свiй арсенал шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старших призначених шляхтичiв та стримувалися вiд “самочинних нападiв на татар”, що часто ускладнювали зовнiшнi стосунки Речi Посполитої. Завдання цих негайно вписаних до реєстру козакiв потягнуло полегшало в охоронi кордонiв , що не менш важливо, в контролi за перереєстрованими козаками. До 1589 р. реєстрових козакiв налiчувалось 3 тисячi. В основному це були вихiдцi з мiсцевих мешканцiв, що остаточно сформувалися як козаки й мали значну власнiсть. Так заповiт реєстрового козака на iм‘я Тимко Волович включав будинок зi ставками для риби, лiси й пасовиська, 120 вуликiв, 3 тис. золотих злиткiв. Характеристика козака. плечистi, ставнi, мiцнi i сильнi, на обличчя повнi, округлi, а вiд лiтньої спеки й степового повiтря смаглявi. З довгими вусами на верхнiй губi, з розкiшним оселедцем на тiм‘ї, у смушковiй гостроверхiй шапцi, вiчно з люлькою в зубах, справжнiй запорожець дивився якось похмуро, спiдлоба, стороннiх спочатку зустрiчав спочатку непривiтно, вельми неохоче вiдповiдав на питання, але згодом помаленьку лагiднiшав обличчя його пiд час розмови поступово веселiшало, живi проникливi очi засвiчувалися вогнем, i вся його постать дихала мужнiстю, молодецтвом, заразливою веселiстю й неповторним гумором. Запорожець не знав нi “соб”, нi “цабе”, тому був здоровим, вiльним вiд хвороб, умирав бiльше на вiйнi, нiж дома. Тепер народ слабкий i недовговiчний:як дев‘яносто рокiв прожив, то й стежки пiд собою не бачить, а в давнину у сто рокiв тiльки у силу вбивався, тому запорожцi жили довго й весело. А молодцi були: вiн сiв на коня – не струснувся, не здвигнувся. Торкнув ногами – i пiшов, i пiшов, i пiшов. І тiльки пилюка стовпом. Щодо столiтнiх людей запорiзькi козаки були завжди привiтними i гостинними. На вiйнi козак вiдзначався розумом, хитрiстю i умiнням. Для того щоб налякати ворога, запорожцi нерiдко самi поширювали на свою силу i непереможнiсть неймовiрну чутку, змушуючи й iнших вiрити в це. У вiльний вiд походiв час запорiзькi козаки любили лежати на животах потеревенити, послухати розповiдi iнших. Литовського, а третього – Руського. Києва: провiнцiйний же подiл землi був на воєводства i повiти, i Руських воєводств засновано тодi чотири: Київське, Брацлавське, Волинське та Чернiгiвське, сукупно з Сiверiєю, названою Сiверiю Дукату. Чини урядовi та самi Гетьмани з урядниками мiськими i земськими вибиралися з помiж лицарства вiльними голосами i стверджувалися королем i сенатом; а Сенаї складався з осiб, вибраних сеймом, або загальними зборами, якi складали Депутати, посланцi народу, що склався тодi з трьох класiв шляхетства, духовенства та поспiльства. з князiвських родин, упорядникiв по виборах i простих воїнiв званих Козаками з породи, якi видаючи з себе всi чини виборами i їх по виконанню урядiв в попереднє звання вертаючи творити один лицарський стан, споконвiку таким самим статутним правом затверджений, i вони мали вiчною власнiсттюсвоєю однi землi з угiддями, а поспiльством володiли по правах i рангах. Пiсля об‘єднання Малої Росiї з Державою Польською першими в нiй Гетьманами заставлено нащадкiв природних князiв Руських Вiтольдiв, Ольговичiв i Острозьких. По гетьмановi Ленцкоронському обрано на гетьмана Дмитра Вишневецького, i вiн, бувши Гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, вiдбудовував поруйнованi мiста “публiчнi будiвлi”, наглядав за правосуддям i правлiнням земських та городських упорядникiв, заохочував народ до трудолюбства, торгiвлi та господарських закладiв i всiляким способом допомагав йому одужати пiсля руйнiвних= воєн, за що був пошанований батьком народу. особливо у вiйськовiй, великих знань. Першим його заходом було провести а Малоросiї реформу вiйськову i влаштуванню його в iнший од каменного способу. Вiйська тiї за стародавнiм звичаєм рахувалися вжитлах своїх по околицях з одного селища i по куренях з кiлькох селиш об‘єднаних, i називалися всi мешканцi курiнною, або околичною шляхтою, служивi них – старi товариством, а молодi – Козаками, куренi i околицi управлялися обраними з них отаманами й товаришами, якi й маловажнi незгоди мiж ними розбирали та мирили їх; а по землських суперечках та назвах i по важливих справах розбиралися i судилися у повiтових та городських судилищах. По службi ж вiдомi були хорунжими повiтовими, якi чинили перегляди i описи козаками i їхнiй зброї, i у них зустрiчалися прапори, або хоругви повiтовi пiд сторожею товариською, на яких герби були – з одного боку повiтовий, а з другого – нацiональний. Та коли виникла потреба збиратися вiйську у походи, то вiд хорунжих оповiщали по куренях аби збиралося вiйсько на призначенi найвищим начальством збiрнi мiсця, якими часто були Бiловiж на Нiжином, та Крилов з Днiпром та iншi, де iз зiбраних козакiв складалися полки i сотнi i в них вибиралися вiльними голосами всi чиновники вищi i нижчi, якi в тих чинах вважалися лише в час служби або походу, а вернувшись додому, поверталися у попереднiй стан з назвою товаришiв, себто заслужених i з увагою в голосах, якими вiд iнших мали перевагу. По скону Гетьмана Ружинського року 1534-го вибрано Гетьманом iз Осавулiв Генеральних Венжика Хмельницького. Вiн, дiставши повелiння вiд короля Жиг мунда першого вiдбивати вiйськом велику Орду Татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабiї i пробивалася через Молдавiю та Волинь до Польщi на грабiж та її спустошення виступив з вiйськом своїм реєстровим на Волинь, а полки, розчленивши на багато ватаг розiслав для прикриття кордонiв з того боку, звiдки йшли татари, повелiвши їм нападати на татар в часи їхнiх походiв та нiчлiгiв i вiдходити вiд них, подаючись до головного вiйська , татари обуренi такими маневрами вважаючи всi вiйська, що нападали на них малозначущими, якi їм вiдбити i прогнати завжди можна йшли далi безпечно i посунулись на табiр гетьманський бiля мiста Засловля, татари враженi несподiваним нападом i будучи збитi сильнiм залтом, i оточенi з двох сторiн вiйськовими злякалися, замiшалися i розбiглися в розтiч полем. Пiсля смертi гетьмана Вижика Хмельницького гетьманом був вибраний iз воєвод князь Михайло Вишневецький. Гетьман з полками реєстрових козакiв вирушив у похiд з мiста Черкасу i йдучи походом приєднав до себе прокирдоннi охороннi вiйська i частину запорозьких козакiв, i з тими силами, перебираючись степами досяг мiста Астраханi, а там оглянувши табори турецькi i татарськi, що стояли нарiзно побiля мiста, розташував свiй табiр вище вiд ворожих над рiкою Волгою i укрiпивши його шанцями та артилерiєю звелiв робити наїзниками своїм частi мар мiцелi або перестрiлки, бiля таборiв ворожих, а сам тим часом сильним корпусом кiнноти кожен день наїздив на табiр турецький, i обходячи навколо з мушкетною перестрiлкою, до свого табору повертатися. Року 1579-го був вибраний Гетьманом з полковникiв Павло Пiдкова. Гетьман спорядивши сiм полкiв реєстрових козакiв i два охочекомонних, вирушив з ними на Валахiю. У двох битвах Малоросiйське вiйсько волохiв розбили. Але напали на Пiдкову зненацька в самому долi, вiдтяли йому сокирою голову, поклавши її на порiг, а з ним убили одного старшину i двох козакiв малоросiйських. Тiло пiдкови з головою поховали козаки з почестю в Канiвському монастирi. – Сагадачного i вiн перший почав писатися гетьманом Запорозьким, а по сьому i всi наступнi гетьмани в титулах своїх додавати вiйське запорозьке почали. 7-го серпня року 1647-го на Запорiзьку сiч прибув Хмельницький, де знайшов готови i здатних до бою козакiв лише трохи бiльше як триста чоловiк, а решта розпорошенi були по їхнiх промислах ловитвах, рибних та звiрних. До них примикав i зiбрав Хмельницький режєтрових козакiв, котрi лишилися були вiд командування гетьмана та по зимiвниках запорозьких проживали, трит тисячi сто п‘ятнадцять чоловiк, яким i оголосив волю Королiвську, як дозвiл на оборону вiтчизни i закликав їх пiдняти зброю супроти полякiв, спiльних своїх супостатiв. На початку 1648 року мав Хмельницький готового при собi вiйська, добре озброєного сорок три тисячi сiмсот двадцять чоловiк, i в тому числi реєстрових козакiв 35 тисяч, очекомонних, або волонтерiв 4900 та запорозьких козакiв 3820 чоловiк. V Запорiзькi козаки, живучи в сiчi без жiнок i без нащадкiв i водночас щорiчно, а часом i щоденно зменшуючись у кiлькостi вiд вiйни, хвороб i старостi, всiляко намагалися поповнити свiй склад i збiльшити своє вiйсько. Отож зрозумiло, чому козаки приймали у своє товариство кожног, хто приходив до них i брав на себе певнi зобов‘язання, необхiднi для вступу в сiч. Люди, близькi до Запорозьких козакiв, у своїх спогадах одночасно свiдчать, що в Сiчi можна було зустрiти всякi народностi, вихiдцiв чи не з цiлого свiту – українцiв, литовцiв, полякiв, бiлорусiв, великоросiв, євреїв, нiмцiв, донцiв, болгар, волохiв, чорногорцiв, французiв, iталiйцiв, iспанцiв, англiйцiв. Але головний вiдсоток прибулих на Сiч давала, звичайно Україна. Яким чином складалося вiйсько запорiзьких низових козакiв, про це ми маємо кiлька достеменних свiдчень. “Народився я на українi, в самий день Івана Купала, котрого року не знаю; мiй батько, Сидiр Пересуньмо виховував мене до 9 рокiв, тобто вчив працювати та Богу молитися. Потiм взяли мене в Сiч, де я i при пановi кошовому був молодиком, а в 20 рокiв мене взяли i записали в у вiйсько. У вiйську мене назвали Журбою, бо я все мовчки працював, а пiсля того як на чатах не доглядiв як поляки нашу здобич вiднесли прозвали мене Іваном Прислiпкою”. Та кожному, ким би вiн не був, звiдки й коли не прийшов на Запорiжжя, доступ у Сiч був вiльним за п‘яти умов: - бути вiльною i незалежною людиною, - присягнути на вiрнiсть росiйському царевi, - сповiдати православну вiру, Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо вiн був не руським, забув свою рiдну мову й говорив козацькою, тобто українською, цю вимоги нiколи i нiхто не порушував. За третьою умовою прийняти в Сiч повинен був присягнути вiрно, незрадливо й до кiнця свого життя служити росiйському царевi, поклявшись в цьому, церквi перед пристолом Божим. За четвертою умовою вiн мусив неодмiнно сповiдати православну вiру, визнавати її догмати, дотримуватися постiв, знати символ вiри й молитви; якщо вiн був католиком, чи мусульманином, повинен був прийняти православiє. За п‘ятою умовою той, хто вступав до сiчi повинен був спочатку придивитися до вiйськових порядкiв, вивчити прийоми сiчового лицарства, а вже потiм записуватися в число випробуваних товаришiв, що могло бути не ранiше, як за сiм рокiв. Той, хто приймав цi п‘ять умов, був вiльним вiд будь-яких iнших вимог: у нього не питали нi посвiдки, нi квитка, нi поруки: “того нi батьки, нi вiтцi не знали, та й прадiди не чували”. Прийнятий до лав запорiзьких козакiв насамперед записувався в один iз 38 куренiв, а той, чи iнший з них залежно вiд власного вибору й тут же при записi в куренi, змiнював своє власне прiзвище на якесь нове прiзвисько котре дуже часто характеризувало його з зовнiшнього боку, котре дуже часто характеризувало його з зовнiшнього чи внутрiшнього боку, цю змiну прiзвища робили для того, щоб приховувати минуле право прийнятих у Сiч. Вступивши у Сiч, новачок ставав справжнiм козаком лише тодi, коли вивчав козацькi правила i вмiв коритися кошовому отамановi, старшинi й цьому товариству. У стосунках мiж козаками брався до уваги не вiк, а час вступу. 5. 2. Одяг та озброєння козакiв. Одяг запорiзьких козакiв початкове був надто простим: на початку свого iсторичного iснування запорiзькi козаки не могли поважно навiть думати про те, щоб займатися своєю зовнiшнiстю й виряджатися в дорогi «шати»; козак i злиднi тодi були синонiмами. До того часу цiлком можна вiдносити слова укра­їнської пiснi — «сидить козак на могилi та й штани латає», або слова козаць­кої вiршi: «козак — душа правдивая — сорочки не має». Ганяючись за звiром безкраїми степами, глибокими балками, непролазними лiсовими хащами, про­водячи ночi переважно пiд вiдкритим небом, висиджуючи по кiлька годин у грузькому болотi й густому очеретi, запорожцi були бiльше схожими на зли­денних голодранцiв, нiж на «славних лицарiв», iм'я яких уже'в раннi часи їх iс­нування гримiло в Європi. Та i в пiзнiй перiод запорiзької iсторiї, коли у коза­кiв уже ввiйшли в силу певнi звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу рiзних випадкiв на вiйнi чи у себе вдома, через бiднiсть i злиденнiсть, а часом навiть через особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто. Навiть у XVIII ст. багато запорожцiв усе ще вдягалися просто й часто потре­бували як кравцiв, так i шевцiв; так, 1749 р., з огляду на майбутнi переговори татарських депутатiв iз запорiзькими, майор Никифоров, представник росiй­ського уряду, просив останнiх «быть во всей готовносте й убранстве, дабы перед татарскими депутатами не гнусны могли быгь»; згодом, 1767 р., запорiзький Кiш вимагав вiд своїх депутатiв, котрi їздили до Петербурга, повернути шевця й кравця, взятих ними з Сiчi на власнi потреби, вважаючи, що вони вже пошили їм усе необхiдне. Початкове, за свiдченням українського лiтописця, одягом запорiзьких козакiв було одне чи двоє убрань, i лише потiм, коли вони звоювали турецьку й татарську землю, «очень одобычились й сделались богаты всяким достат­ком». У XVII ст. оршанський староста Филон Кмiта змальовує черкаських козакiв обiдранцями , а француз Дельбурку — жебраками. Сучасник Петра Великого розкольницький пiп Іван Лук'янов, їдучи з Москви до Єрусалима через Україну й побачивши бiля Фастова козацьку ватагу полковника Семена Па­лiя, зображає її у своєму щоденнику такими словами: «Городина то хорошая, красовито стоит на горе, острог деревянной круг жилья всего; вал земляной, по виду не крепок добре, да сидельцами крепок, а люди в нем, что звери. По земляному валу ворота частме; а во всех воротах копанн ямы, да солома посла­на в ямн; там Палеевщина лежит, человек по двадцати, по тридцати: голн, что бубньї, без рубах, нагие, страшим зело; а в воротех из сел проехать нельзя ни в чем; все рвут, что собаки: дрова, солому, сено, с чем ни проезжай... А того дня у них случилось много свадеб, так нас обступили, как єсть около медведя: все козаки, Палеевщина, й свадьбьi покинули; а все годудба безпорточная; а на ином й клока рубахи нет; страшим зело, черньї, что арапы, й лихи, что собаки: из рук рвут. Они на нас стоя дивятся, а мн им й втроє, что таких уродов отроду не видали: у нас на Москве й на Петровском кружале не скоро сьiщешь такова хочь одного». Такою ж мiрою й цiлком справедливо можна прикласти опис попа Лук'янова й до запорiзьких козакiв. Самi запорожцi казали про себе: «У нас проклята мате ма — нi сорочки, нi штанiв, одна проклята сiрома». «На них нi чобiт, нi штанiв, нi сорочки не було; а на iншому самi рубцi висять; мов той циган iде — п'ятами свiте». «Запорожець як надiв сорочку, так увесь год i не скида її, поки сама не спаде з плiч, а йде баниться, штанiв не скида: «не го­диться» — каже». Але з плином часу з одного боку вдалi вiйни, з другого й сам розвиток життя багато змiнили в поняттях i побутi запорiзьких козакiв: розбивши татар чи тур­кiв, пограбувавши панiв чи євреїв, козаки, повертаючись на Сiч, привозили з со­бою безлiч грошей, одягу й дорогих тканин. Данi, що дiйшли до нашого часу, свiдчать, що саме з одягу здобували собi запорiзькi козаки на вiйнi — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки, чоботи, чекменi, смушковi шкури тощо. Першi вiдомостi про одяг запорiзьких козакiв знаходимо в подорожнiх но­татках XVI ст. нiмецького посла Брiха Лясоти. Лясота каже, що у запорожцiв були у вжитку татарськi кобеняки або плащi, якi були їх голов­ним одягом, i тут же додає, що головний начальник козакiв, вiдпускаючи посла з Сiчi, подарував йому куничу шубу й хутряну шапку з чорних лисiв. У XVII ст. вiдомостi про одяг запорiзьких козакiв знаходимо в працi французького iнже­нера Боплана. Вiн пише про сорочки, шаровари й жупани, виготовленi з грубого сукна, якi становили повсякденний одяг козакiв. Але цi вiдомостi надто за­гальнi й невиразнi. У XVIII ст. польськi письменники вже докладнiше описують запорiзький одяг. За їх словами, запорiзькi козаки носили шаровари з широким золотим галуном замiсть блямiв, сукнянi напiвкунтушi з вiдкидними рукавами, бiлi жупани з шовкової тканини, шовковi пояси з золотими китицями й високi шапки зi смушковими околицями сiрого кольору й червоним шовковим вер­хом, що закiнчувався золотою китицею. Наприкiнцi того ж столiття сучасник запорiзьких козакiв, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожцiв називає жупан, черкеску, саєтовi яскравих барв шаровари, завширшки чотири аршини, сап'яновi кольоровi чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з рiчко­вого звiра кабарги чи виднихи або видри, оздоблену навхрест позументом, i, врештi, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками вiльчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожцi носили вдома в Сiчi i в походах пiд час вiй­ни. Академiк Василь Зуєв, котрий жив у XVIII ст., каже, що обов'язковим одя­гом запорiзьких козакiв були сорочка i шаровари: цей одяг був у них звичним i вони носили його, не мiняючи, доки вiн не розпадався на клаптики, а щоб зба­витися вiд миття й комах, вони просочували його риб'ячим жиром i в'ялили на сонцi. Зрештою, крiм цього найнеобхiднiшого одягу, запорожцi, за словами то­го ж Зуєва, носили хороший сукняний одяг, оксамитовi шапки, шовковi пояси й сап'яновi чоботи 16. Свiдки, що жили значно пiзнiше за М. Коржа й В. Зуєва, описують запорiзький одяг так: «Жупани у них були синi й виготовлялися з такого хорошого сукна, що воно нiколи не линяло; вiдлоги на рукавах (їх звали «закаврашами») та пояс були червоними, шаровари синi китайчанi на очкурi. Саме такий жупан був у мого батька: темно-синiй, а закаврашi зеленi, запинав­ся вiн гапликами до самої гори, комiрчик у нього був тоненьким на два пальцi, а на комiрцi два гачечки та двi бабки; гаплички вiд гори жупана до самого пояса йшли так густо, що за ними не видно було й гачечкiв. Як у кого, пояс був зеле­ним чи якимось iншим, але мiй батько весь час носив червоний, i йому це дуже личило; свiй жупан вiн називав каптанком; рукави в ньому були вузенькi й на кiнцях защiпалися гачечками при самiй руцi. Точнiсiнько так одягався й дiд». двi iншi —запорiзьких козакiв; запорожцi одягнутi в широкi шаровари, довгi каптани, низькi шапки й кошлатi бурки. Двi iкони, одна в Одеському публiчному музеї старожитно-стей, iнша в церквi села Покровського, де колись була остання запорiзька Сiч: на першiй зображено групу запорожцiв, що моляться Богоматерi й одягнутi в червонi нижнi черкески й верхнi темно-зеленi каптани з вiдкидними рукавами, широкi, з низькими спусками, червонi шаровари, пiдперезанi кольоровими, з набором та без нього, поясами, i взутi у червонi гостроносi чоботи. На другiй iконi представлено двоє запорожцiв, котрi стоять на колiнах i вдягнутi в нижнi вузького крою черкески й верхнi, дуже широкi, жупани, схожi на киреї. Вели­кий вiйськовий прапор, що зберiгається в Ермiтажi, має зображення запорож­цiв у рiзнобарвних каптанах, нижнiх черкесках, шовкових поясах, рiзних шап­ках — низьких, притиснених, i високих з гострими кiнцями, зi смушковими околицями й сукняним чи шовковим верхом, у широких шароварах i неодмiнно з довгою хусткою'при поясi уздовж шароварiв. Цi портрети найточнiше зображають одяг запорiзьких козакiв. До їх опису можна додати лише те, що переховується у власному зiбраннi автора даної працi, та дещо з того, що є в iнших приватних колекцiях запорiзьких старожитностей iз одягу. Запорiзький одяг власного зiбрання складається з двох нижнiх уборiв, так званих черкесок, на людину бiльшого зросту й малого; одна з них буряково­го кольору, друга червоного, обидвi завдовжки трохи нижче колiн. Ззаду обидвi мають по два вуси, як каптани чи черкески кубанських козакiв, та шовковi бабки на коротеньких шовкових шнурках попереду. Обидвi мають на кiнцях рукавiв невеликi вiдлоги з темного оксамиту, прикрiпленi до рукава металевими гачка­ми; обидвi досить широкi в плечах i досить вузькi в попереку; нарештi обидвi пiдбитi картатою китайкою. Перевага крою цих черкесок в тому, що вони дозво­ляють людинi махати рукою вперед i назад, зовсiм не сковуючи рухiв. До цих черкесок є й пояси, витканi з перського шовку-сирцю, завширшки двi з полови­ною четвертi, завдовжки в одинадцять аршинiв, бурякового кольору, з позо­лоченими на три четвертi кiнцями, i з шовковими плетеними шнурками аршин­ної довжини, прикрiпленими до кожного з кiнцiв пояса. Другий такий самий, але завдовжки в сiм аршинiв, лiловий, з посрiбленими кiнцями. Третiй такої ж ширини й довжини, але без позолоти на кiнцях i витканий з чудової шовкової тканини з квiтами й вiзерунками, так званої шальової. Черкеска та два. першi пояси зберiгалися у внука запорожця з с. Лапинки Катеринославського пов. селянина Мокiя Лося i дiйшли до нас без жодної переробки, що засвiдчила вся громада села 25; тепер вони зберiгаються у приватному музеї збирача козацьких старожитностей Г. П. Алексєєва в Петербурзi. З усiх наведених свiдчень видно, що найдорожчий одяг запорiзьких козакiв виготовлявся з шовку, польського й англiйського сукна, кармазину й оксамиту. Вбрання з шовкової штофної тканини, схожої на тканину шалей, нази­валося у запорожцiв шалевим; вбрання з польського й англiйського сукна зва­лося саєтами, вiд польського слова «заiеiа» з тим же значенням; вбрання з чер­воного схiдного сукна звалося кармазинним вiд татарського слова «кирими-зи» — червоний; нарештi, вбрання з оксамиту називалося оксамитним; окса­мит — це дорога тканина, зроблена з шести ниток. Оксамит — золота чи срiбна тканина, щiльна, ворсиста, схожа на бархат, з травами, розводами й кольоровими вiзерунками, мов парча, шита золотими й срiбними петлями; оксамит здобували переважно у Вiзантiї й використовували давнi руси на церковнi убори, одяг для князiв та багатих бо­яр, а у запорожцiв переважно на нижнiй одяг, черкеску. або захопленням пiд час наїздiв, або купiвлею, або шляхом дарування з боку вищих татарських i турецьких властей запорiзьким козакам. Зi зброї у вжитку запорiзьких козакiв були гармати, рушницi, пiстолети, спи­си, шаблi, келепи, стрiли, сагайдаки, якiрцi, кинджали, ножi, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як i шаблями, запорiзьких козакiв пер­шим озброїв 1511 р. Якiв Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козакiв не користувався шаблями, але рушницi були у всiх. У тому ж столiттi про зброю козакiв пише Бо план: за його словами, у запорожцiв були у вжитку фальконети, ядра, по­рох, пищалi й шаблi; вирушаючи в похiд, кожен козак брав одну шаблю, двi пи­щалi, шiсть фунтiв пороху, причому важкi боєприпаси складав у човен, а легкi залишав при собi. Пищалi, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю ко­закiв, з якої вони дуже влучно стрiляли. 1648 р. запорiзькi козаки вiтали Бог­дана Хмельницького пострiлами з мушкетiв. У тому ж XVII ст. у актах, якi дiйшли до нас, є вказiвка, що запорiзькi козаки застосовували гармати й пи­щалi для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорiзьких козакiв згадує лiтопис Самовидця: за його словами, у запорожцiв були у вжитку самопали, шаблi, спи­си, стрiли й обухи, тобто келепи чи бойовi молотки. В серединi XVIII ст. пре зброю запорiзьких козакiв пише Митецький, вказуючи, що у запорiзькому вiй­ську, як у старого, так i у малого була вогниста зброя, рушницi або флiнти пiстолети, холодна зброя — списи й шаблi, а порох i свинець купували в Поль­щi й Українi — свiй хоч i робили, але вiн не вiдзначався доброю якiстю 45 Бiльшiсть цiєї зброї козаки здобували у полякiв, росiян i особливо у татар i тур­кiв 46. Головна маса пороху спочатку йшла вiд польського уряду, а згодом, пiсл> переходу запорiзьких козакiв у пiдданство росiйського царя, вiд росiйського з Москви у Сiч щороку надсилалося жалування запорiзьким козакам, а разом з ним росiйський уряд надсилав їм певну кiлькiсть пудiв пороху. Перевалена частина запорiзьких гармат, що дiйшли до нас, польського, ту­рецького й росiйського виробництва, деякi генуезького: «Гармат запорожцi в себе не мають, а використовують несподiвано захопленi на турецьких ко­раблях i галерах». В самiй Польщi гармати (мiднi) почали вiдли­вати не ранiше XV ст.; через те в першiй половинi XVI ст. вони були до­сить рiдкiсними як у самiй Речi Посполитiй, так i в запорiзьких краях. На ра­хунку була кожна гармата в кожнiй iз польських фортець i в кожнiй iз запорiзь­ких. В актах 1672 р. вказуються гармати мiднi, ломовi, польовi, затиннi мiднi пищалi, затиннi залiзнi пищалi, залiзнi городовi; в цей час у Чортомлицькiй Сiчi всiх гармат налiчувалося 17, а до них по 100 залiзних i свинцевих ядер для мiд­ної й ломової, по 200 для iнших, вагою по гривенцi й пiвгривенцi ядро, та кiлька десяткiв пудiв ґнота 60. Вiд росiйського царя запорожцi вперше отримали «пуш­ки ломовня, гранати, ракетьi, сипоши й трубн», здається, аж 1673 р. Гармати, що дiйшли до нас, чотирьох видiв: мортири, мiднi гармати, залiзнi кованi й ча­вуннi; зразки всiх цих видiв є у громадських та приватних музеях козацьких старожитностей. Мiдна мортира має вигляд мiдної ступки завдовжки 10, завширшки 90 iз отвором 40 мм; мiдна гармата має ствол завдовжки 5, завтовш­ки 4 й отвiр 1 четверть, шпиль на пiвтори четвертi з глухої сторони; залiзна гар­мата має залiзну ковану трубу, скрiплену вiсьмома залiзними кiльцями й вiд­криту з обох кiнцiв. До одного з них (звiдки заряджають) прироблено залiз­нi дужки, в котрi вкладали залiзний зарядний ящик; довжина трубки 640 мм, са­мого ящика 240, отже, всiєї гармати 880 мм, ширина ящика з верхнього кiн­ця 175, з нижнього 110 мм, внутрiшнiй дiаметр труби 60 мм, товщина стiнок тру­би по 20 мм. Чавунна гармата складається з чавунного ствола з хвостом та пiд­ставкою для прицiлу; довжина ствола 640 , хвоста 120 мм, отже, всiєї гар­мати 760 мм, дiаметр при хвостi 160, при дулi — 125 мм, дiаметр отвору — 55 мм. Рушницi (правильнiше ручницi, вiд слова «рука»), або ж самопали, у запо­рiзьких козакiв були найрiзноманiтнiшi: бiльшiсть була з довгими стволами, оправлена срiблом з насiчками й черню на ложах, стрiляла завдяки покладено­му на полицю пороховi й припасованому до полицi й курка кременю. Так само виглядали й меншi за розмiрами, з «просторнмми» стволами пiстолети, званi запорiзькими козаками пiстолями; кожен козак мав при собi чотири пiстолети й носив два з них за поясом, а два у шкiряних кобурах (вiд татарського «ку-бур» — шкiряний чохол), причеплених ззовнi до шароварiв. Рушницями, пi­столетами й шаблями запорожцi особливо любили шикувати i звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великiй чистотi (через що й побутував вислiв «ясна зброя»): «зброя у них вся була прикрашена золотом та срiблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: то й не козак, коли в нього погана зброя»55; тiльки перед походами запорожцi змочували рушницi й пiстолети розсолом, щоб вони приiржавiли й не «грало враже око на яснiй зброї». Списи й ратища (вiд слова «рать») також широко використовували запорожцi: «козаковi без ратища, як дiвчинi без намиста». Зi списiв, що дiйшли до нашого часу, видно, що всi вони виготовлялися з тонкого й легкого дере­ва завдовжки в п'ять аршинiв, спiрально помальованого червоною й чорною фарбою. На кiнцi ратища був залiзний наконечник, а на нижньому двi невеличкi, одна пiд одною, дiрочки для ремiнної петлi, що одягалася на ногу. На де­яких ратищах робили ще залiзну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака i не зчепився знову битися зним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навiть кров не бризне, вiн цього навiть не помiчає, далi лiзучи в бiйку. Деякi списи робили з вiстрями на обох кiнцях, ними можна було класти ворогiв i сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замiсть мостiв при переходi через болота: дiйшов­ши до грузького мiсця, вони вiдразу кладуть один за одним два ряди списiв — в кожному ряду спис i вздовж та впоперек,— i переходять по них; коли перейдуть через один ряд, вiдразу стають на другий, а перший знiмуть i з нього мостять третiй, та так i перебираються. Шаблi використовували не надто кривi й не дуже довгi, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострi: «як рубоне кого, то так надвоє й розсiче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев'янi обшитi шкiрою чи обкладенi металом пiхви (вiд слова «пхати»), часто прикра­шенi на кiнцi, бiля рукiв'я, якимось вирiзаним iз дерева звiром чи птахом; на самих лезах часто робили золотi насiчки. Шаблi носили при лiвому боцi й при­в'язували за два кiльця, одне вгорi, а друге нижче середини, вузеньким ремiн­цем за пояс. Шабля була настiльки необхiдною запорiзьким козакам, що в їхнiх пiснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рiдненькою, панночкою молоденькою». наприклад, «бусур­манського народу», як татари, треба було дiяти «не шаблями, а нагаями» . Келепи, чи бойовi молотки, чекани — ручна зброя, що складалася з дерев'я­ної ручки, завдовжки з аршин, iз залiзним молотком, що мав з одного боку ту­пий обушок, а з другого гострий нiс. Як бойова зброя келепи використову­валися «воровскими» козаками Стеньки Разiна, й водночас турками в XVII ст. та запорiзькими козаками: «Сегож де, государь, числа (3 вересня 1658 р.) в но-чи пришли в село Крупец из Глухова черкасн пеши й его — драгуна Ваську Кондратова — били й мучили: бит он чеканом по голове й рука правая отшиблена» . В народних козацьких думах є двовiрш, у якому келеповi приписується значення бойової зброї: Якiрцi, чи рогульки, вiдомi ще пiд назвою залiзного чи троїцького часнику, також вважалися у запорiзьких козакiв частиною озброєння. Якiрцi нагаду­ють чотири товстi цвяхи, дуже загостренi на кiнцях i з'єднанi докупи в центрi; без сумнiву, татари i запорiзькi козаки, їх призначенням було поранення кiнських копит, тому за­порожцi розкидали їх у степу перед ворожою кiннотою, щоб сповiльнити її просування; як його не покладеш, один рiжок якiрця все одно буде стирчати вгору й неодмiнно встромиться у копито коня. Стрiли запорiзькi козаки використовували, мабуть, у дуже раннiй перiод їх­нього iсторичного iснування, запозичивши у татар i туркiв; вiдомий запорiзький кошовий i гетьман українських козакiв 1605—1622 рр. Петро Конашевич-Сагайдачний на старiй гравюрi XVII ст. зображений верхи на конi з булавою у руцi, сагайдаком при боцi й стрiлами в ньому за спиною. озброєння, їх зано­сили з вiддалених вiд запорiзьких вольностей земель i країн. Панцери, зокрема, носилися дуже небагатьма. Нарештi, до озброєння запорiзьких козакiв слiд вiднести також роги, ладiвницi й череси. Роги для пороху запорiзькi козаки ви­користовували в давнiшi часи; тому на вiйськовiй печатцi, наданiй козакам ще Сигiзмундом І i Стефаном Баторiєм, козака зображено з мушкетом, ратищем i рогом за поясом. Пiзнiше запорожцi почали носити готовi патрони в так званих ладiвницях. Ладiвницi у запорожцiв були рiзними: кiстяними, металевими, шкiряними, у виглядi гарбуза, серця, фляжки тощо; їх збереглося до нашого часу дуже багато по приватних музеях збирачiв козацьких старожитностей. Крiм того, запорожцi використовували ще широкi шкiрянi череси, котрi вони носили на грудях, заповнюючи у два чи в три ряди патронами з кулями й по­рохом, мов сучаснi патронташi. чапрак, по краях обшитий галуном, орчак4або кульбака, тобто сiдло на червоному оксамитi зi срiбним галуном, з пiдвiшеними по боках, на пряжках, пiдтебень-ками, тобто шкiряними полами чи лопатями, часом тисненими й розписани­ми; перед сiдлом чiпляли двi кобури для пiстолетiв, позаду прив'язували ре­мiннi тороки 77для закрiплення мiшка, суми чи в'юка для речей чи якихось вантажiв. Сам в'юк укривали червоним сап'яном. Загалом про озброєння запорiзьких козакiв слiд сказати, що все низове вiй­сько було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-пiхо-тинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кiнний козак мав мушкет, шаб­лю, ратище й чотири пiстолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурi бiля передньої луки сiдла; порох i кулi пiший носив у чересi навколо пояса, кiнний — у ладунцi через плече. До цього слiд додати кинджали, ятагани, ножi, сокири, стрiли й дротики, якi використовували тi й iншi. Уся маса запорiзького низового товариства, середньою чисельнiстю 10— 12 тисяч чоловiк, розподiлялася на три роди вiйська: пiхоту, кiнноту й арти­лерiю. Про iснування такого подiлу свiдчать джерела часiв запорiзьких козакiв. Так, Боплан, описуючи збройнi сили України напередоднi повстання Богдана Хмельницького, повiдомляє, що у запорожцiв було близько 5—6 тисяч козакiв пiхоти. Григорiй Грабянка, говорячи про бойовi засоби козакiв, свiдчить, що запорожцi мали як пiхоту, так i кiнноту. Лiтописець Самiйло Величко, розповiдаючи про прибуття Богдана Хмельницького з Криму в Сiч, передає, що на Запорiжжi зiбрано було 10 тисяч чоловiк пiхоти 3. Історик минулого столiття Симоновський, вказуючи також на iснування у запорожцiв пiхоти, визначає її кiлькiсть, як i Боплан. Запорiзька пiхота виконувала три функцiї: частина її складала гарнiзон Сiчi, адже ми знаємо, що коли у Сiч прибув Хмельницький, там було 300 чоловiк гарнiзону; частина займала пости на Днiп­рi (на човнах) i становила лiнiйну сторожу; частина або вела вiйни з турками, татарами й ляхами у воєнний час, або займалася рибальством та звiроловством у мирний час. Вважається, однак, що в запорiзькому вiйську лише бiднi люди служили в пiхотi, а заможнi чи тi, хто несподiвано здобував коней на вiйнi, завжди переходили в кiнноту. Про iснування кiнноти у запорiзьких козакiв також є данi у джерелах за­порiзької iсторiї минулих столiть. З лiтопису Величка, зокрема, ми довiдуємося, що кожний «справний» козак мав по двоє коней, а коли запорожцi повертали­ся з перемогою, наприклад з-пiд Жовтих Вод чи Корсуня, то деякi з них мали навiть по п'ять коней. За словами вiце-адмiрала Корнелiя Крюйса, який пи­сав про запорожцiв 1699 р., запорiзькi козаки були переважно кiнним вiйськом, оскiльки завжди мали справу з татарами, якi «всi були вершниками на конях». У народних думах i пiснях козак без коня майже немислимий: козак i кiнь так само нерозлучнi мiж собою, як молодi чоловiк i жiнка, що кохають одне одного. Кращих коней запорожцi частково розводили у своїх власних степах, частково здобували в татар; витривалiсть, прудкiсть i порода запорiзьких коней вiдомiбули в Польщi, Росiї i навiть у Захiднiй Європi. Сам характер мiсцевостi, на якiй дiяли запорожцi, робив їх переважно кiнним вiйськом — це рiвний вiд­критий степ, на котрому кiнь так само необхiдний, як човен на рiцi. Лише верхи на конi можна було наздогнати такого невловимого i всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак. Артилерiя, безсумнiвно, також була у запорiзьких козакiв; за словами Боплана, в Сiчi завжди було безлiч гармат, якi зберiгалися запорожцями у най-захищенiших мiсцях. За точною вказiвкою Величка, в Сiчi постiйно було 50 гармат; тому Богдан Хмельницький, виступаючи з Сiчi проти полякiв, отримав 1648 р. вiд запорожцiв три польовi гармати з необхiдним для них запасом по­роху й куль. За словами iсторика Скальковського, жоден запорiзький кiнний загiн не виступав у похiд без артилерiї ". У Сiчi були особливi вiйськовi чини, так званi пушкарi, якi вiдали вiйськовою артилерiєю, а для самої артилерiї iснувало окреме примiщення, пушкарня. Звичайно, воюючи iз швидким i невтомним ворогом, переважно з татарами, запорiзькi козаки повиннi були завжди мати легку й рухливу артилерiю; тому ми й бачимо, що збереженi до нашого часу так званi запорiзькi армати рiдко важать бiльше 6—7 пудiв. Подiляючись на пiхоту, кiнноту й артилерiю, запорожцi, однак, не настiльки спецiалiзувалися, щоб пiхотинець мав силу лише будучи пiшим, а вершник ли­ше на конi. У запорожцiв часто практикувалося i спiшування кiнноти, i дiї пi­хоти з гарматами («водними арматками»), i дiї кiнноти в пiшому строю '2. Зрештою, такi методи використовували в той час i поляки; у битвах Богдана Хмельницького спiшену кiнноту часто зустрiчаємо як у козакiв, так i в поля­кiв. власна ручна зброя не виключала й привiзної. У приватних колекцiях запорiзької старовини є безлiч ручної зброї схiдного виробу, як i росiйської зброї з Тули, з клеймом iмператри­цi Катерини II. За свiдченнями багатьох письменникiв минулих столiть, кожен запорожець, iдучи в похiд, брав iз собою 5 чи 6 рушниць. Отже, якщо взяти середнiй запорiзький похiдний загiн чисельнiстю в 6 тисяч i найбiльший у 15 тисяч козакiв, то отримаємо 30 i 90 тисяч рушниць. Немало було в запорожцiв i рухомих гармат. Так, якщо запорожцi виступали в морський похiд середньою кiлькiстю в 60 i найбiльшою у 300 чайок, кожна з яких була озброєна 4—6 фаль­конетами, то отримаємо вiд 240 до 1800 залiзних пересувних фальконетiв. Слiд, зрештою, зауважити, що певну частину зброї спецiально присилали ко­закам з України в Запорiжжя перед спiльними походами гетьманських i запо­рiзьких козакiв проти ворога. власний, оскiльки був якiснiшим, нiж сiчовий. Армата, тобто гармати й мортири, у запорiзьких козакiв були виключно при­вiзними, оскiльки власного виробництва артилерiї у них, здається, зовсiм не було. Гармати козаки частково отримували, на знак особливої милостi, вiд польських королiв, наприклад Сигiзмунда І, Стефана Баторiя; частково як по­дарунки вiд українських гетьманiв, наприклад Богдана Хмельницького, який прислав у Сiч замiсть узятих там трьох гармат шiсть; частково вiд росiйських царiв, наприклад Олексiя Михайловича, але переважно здобували на вiйнi у полякiв, татар i туркiв. Щодо цього є кiлька iсторичних вказiвок. Так, 1556 р. вi­домий гетьман князь Дмитро Вишневецький, захопивши турецьке мiсто Іслам- Кермен, узяв у ньому гармати й перевiз їх на острiв Хортицю 5. Коли запорож­цi виходили на своїх чайках у вiдкрите море, зчiплювалися з турецькими галера­ми, то вони завжди намагалися судна потопити, а гармати захопити на свої чай­ки. Таким чином запорожцi якось перевезли в Сiч понад 100 мiдних гармат. що складався з 3—4 сотень. У XVII ст. кiлькiсть козакiв у полку була 500 чоловiк; а у XVIII ст., пiд час росiйсько-турецьких воєн, двотисячна команда запорiзьких козакiв, що була в авангардi генерала Зорича, дiлилася на 4 частини, кожну з яких очолював окремий полковник. на основi циф­рових даних про охорону запорiзьких кордонiв: 1767 р. кордон низових воль-ностей охороняло 3644 чоловiки простих, крiм старшин, козакiв; цi 3644 чоло­вiки роздiлялися на 20 постiв; отже, на кожному посту в середньому налiчува­лося 180 чоловiк. Взята тричi, ця цифра, тобто 540 чоловiк, становила один полк2'. Втiм, як справедливо зауважує той же Коховський, сама сотня мi­стила в собi значно бiльше буквального значення: в лiтописi Самiйла Велич-ка вiн знаходить свiдчення, що в декотрих сотнях гетьмана Богдана Хмель­ницького було по тисячi чоловiк. Розповсюдженим засобом захисту вiд неприятеля пiд час степових походiв був у запорiзьких козакiв так званий табiр. Табором рухалися запорожцi, пе­реслiдуючи ворога у вiдкритому степу; табором виходили вони на бiй i табором захищалися вiд натиску неприятеля. Мовою козакiв, табором звали чотири­кутний чи круглий ряд возiв, розташованих певним чином для захисту вiй­ська, яке було всерединi укрiплення; у нiмцiв цей спосiб захисту звався ваген-бургом. Щоб улаштувати табiр, козаки ставили кiлька возiв у ряд, скрiплювали їх колесо до колеса залiзними ланцюгами, пiднiмали вгору, мов списи, голоблi, а всерединi, мiж возами, робили так званi долки, тобто глибокi улоговини, по кутах ставили гармати i замкнувши таким укрiпленням пiхоту, а часом i кiн­ноту, стiйко й мужньо вiдстрiлювалися з нього, мов iз наймiцнiшої фортецi. Інодi навколо табору запорожцi робили ще рови, вали i вовчi ями, виходили на самi вали й звiдти влучно вражали своїх ворогiв 22. У влаштуваннi таких табо­рiв запорiзькi козаки, за свiдченням сучасника, були справдi неперевершени-ми майстрами 23. Вцiлiлi до нашого часу запорiзькi укрiплення хоча досить часто вiдзначаються нерегулярним характером спорудження, зате виявляють чудове вмiння козакiв пристосуватися до умов мiсцевостi, як це, зрештою, зав­жди буває там, де одиницям надається бiльшої самостiйностi, нiж масам. Щоб зробити свої похiднi вози бiльш рухомими на випадок несподiваного вiдступу перед неприятелем, запорожцi прикрiпляли до них спереду i ззаду по одному «вiйну», в котрий могли запрягати коней з одного чи з другого боку i потiм утi­кати вiд ворогiв у той чи в iнший бiк, не повертаючи возiв. За словами Боплана, для татар запорiзькi козаки в таборi були абсолютно непереможними: вiн бачив, як 500 кримчакiв не могли подолати 50 козакiв, замкнутих у таборi. Малодоступними в таборi були вони i для полякiв. «Дивувався не один iнженер працi й винахiдливостi грубого хлопа,— пише хронiст Симон Окольський, ог­лядаючи пiсля битви козакiв з поляками 1638 р. на Усть-Старцi вали, шанцi, батареї й куртини.— Хоча б коронне вiйсько i проникло за козацькi рови, вали, привалки й дубовi частоколи, але ще бiльших сил треба було б на те, щоб узяти козакiв приступом усерединi їхнiх окопiв». У походi запорожцi рiдко вдавалися до облоги мiст, оскiльки облога фор­тець була не для них, а вiдкритi сутички складали славу їхнiх воєнних подви­гiв. З двох видiв битв, кiнної й пiшої, запорожцi були майстернiшими в остан­нiй: аби кiннi козаки, як зауважує очевидець, вiдзначалися такою майстернiстю, як пiшi в таборi, то вони були б непереможними, оскiльки сотня їх у таборi не боялася нi тисячi ляхiв, нi кiлькох тисяч татар. Ставши навпроти неприятеля, запорiзькi козаки зазвичай не вiдразу всту­пали з ним у бiй: влаштувавши табiр, окопавши й увiйшовши в нього, козаки спочатку вiдкривали загальну канонаду по неприятельському табору, причому стрiльцi, що стояли у заднiх шеренгах, безперервно заряджали рушницi й пода­вали їх тим, хто стояв попереду, а тi постiйно приймали рушницi i безупинно стрiляли в неприятеля. Випустивши кiлька зарядiв i обстрiлявши ворога з усiх бокiв, козаки далi висилали зi свого табору найбiльш смiливих, спритних i гострих на язик вершникiв для так званих «герцiв» чи «гречi», або «татарських танцiв», тобто окремих поєдинкiв, молодецьких сутичок i верхових перестрi­лок. Кружляючи на своїх конях перед неприятелем, знущаючись над ним i пiд'юджуючи до битви в'їдливими словами, козаки вимахували в повiтрi своїми кривими шаблями, випускали кулi у ворожий стан i потiм блискавично кида­лися в табiр. Герцi давали козакам можливiсть роздивитися сили й розташу­вання неприятеля, ще не розпочинаючи справжньої битви,— це була лише пре­людiя до справжньої навальної баталiї. Якщо вiрити iсторику воєнного мистецт­ва у полякiв i козакiв Зеделлеру та iсториковi України Маркевичу, запорож­цям були вiдомi досить складнi бойовi прийоми: лава, або розгорнутий стрiй, тобто побудова у фронт; батовий, чи тришеренговий, стрiй для оборони; трiангула, тобто трикутник або стрiй гострою колоною; сакма, чи соганний хiд, тобто в колону марш. Битву мiшаного характеру, своїх i чужих, вони нази­вали галасом, битву окремими загонами, кожен на свiй розсуд, називали роз­гардiяшем; умовний клич для розпiзнання своїх i чужих, звали гаслом; парти­занська вiйна звалася у них загонами. i завдати їй такої чи iнакшої шкоди, запорiзькi козаки, вибравши темну нiч, пiдкрадалися до неприятеля i пускали помiж нього ракети, що давали водночас шiсть пост­рiлiв i звалися «блазнихами великого калiбру»; цi ракети з великим шумом пере­скакували з мiсця на мiсце, лякали неприятельських коней, викликаючи замi­шання серед вершникiв. У справжнiй ломовiй битвi запорiзькi козаки надавали перевагу атацi з флан­гiв i з тилу. З цiєю метою вони розподiляли своє вiйсько на чотири частини: одну залишали в таборi, другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Бiй розпочинали одночасно з усiх чотирьох сторiн, i якщо висланi ча­стини дiяли згiдно з головними силами, а вороги передчасно не зауважували ко­зацької хитростi, то досить часто, якщо не в бiльшостi випадкiв, доля битви ви­рiшувалася на користь запорожцiв. Такою була битва козакiв з поляками бiля Жовтих Вод i Княжого Байрака, розiграна ними за всiма правилами власного воєнного мистецтва, в якiй вони поклали на мiсцi майже всiх до єдиного ляхiв. Водночас з дiями в тил i на обидвi фланги неприятельського вiйська коза­ки скеровували свої сили i проти його фронту: тут дiяла козацька артилерiя. Стрiляючи безупинно протягом кiлькох годин, козаки врештi розривали перед­нi ряди ворожого табору, вiдразу припиняли гарматний вогонь i висилали в неприятельський стан свою пiхоту з ручною зброєю, а кiнноту висували проти ворожої кавалерiї. Вражаючи кiнних i пiших ворогiв, козаки водночас докла­дали зусиль, щоб перебити у неприятеля обозних коней, перепинити йому цим шлях до вiдступу й захопити у свої руки всi його продовольчi запаси. Якщо це вдавалося козакам, доля битви була вирiшена. Воєннi успiхи запорожцiв пояснюються значною мiрою, крiм особистої хо­робростi й постiйних занять вiйськовою справою, ще й досконалим знанням тiєї мiсцевостi, на якiй вони дiяли проти ворогiв. Що знанню мiсцевостi запо­рожцi надавали великого значення, видно зi слiв польського хронiста Симона Збройнi сили та бойовi засоби запорiзьких козакiв у сухому морi, не було нi дороги, нi стежини, нi слiду», запорожцi знали свої вольностi, як власну пазуху: вдень вони визначали дорогу за сонцем, високими могилами, «кряжами земляними», великими балками, скрутнями трави, одинокими деревами, що стримiли серед степу, а вночi «вухом та слухом», за течiєю рiк, розташуванням певних зiрок, наприклад Воза (Велика Ведмедиця), Волосожара (Плеяди). Єрусалим-дороги (Молочного шляху), врештi, за напрямом вiтру, який ко­заки, залежно звiдки вiн-дув, називали «москалем», «бусурменом», «донцем» чи «ляхом». Ховаючись, мов звiрi, по тернах та очеретах, вмiючи вити вовком, кричати перепелом, харчуючись усiм, що лише траплялося в дорозi, запорiзькi козаки пильно виглядали ворогiв, раптово нападали на них i з малими силами розбивали й перемагали безлiч неприятелiв. Гiдне уваги щодо характеру козацьких вiйн заувчження генерал-лейтенанта Всеволода Коховського. Вiн звертає увагу на ту обставину у воєнних прийо­мах козакiв, що вони намагалися впливати i на моральний стан неприятелiв, а саме: козаки завжди приховували частину своїх сил, i їх несподiвана поява згодом спантеличувала ворогiв. Справдi, не лише завдати поразки, а навiть налякати, нагнати страху вороговi вже славилося як подвиг «доброго» запо­рожця. Той же Коховський вiдзначає i слабке мiсце запорiзьких козакiв як воїнiв — незгоди, ворожнечу i навiть зрадництво у випадку невдачi воєнних дiй проти не'приятелiв. силами двад­цять перший раз. «Це — гiдра України, у котрої замiсть однiєї вiдрубаної голо­ви виростає кiлька нових»,— казали про них поляки. Запорожцi не дорожили своїми головами, знаючи лише одне, що «раз родила мати, раз i умирати». Не про голову думав козак, iдучи на вiйну, а про свою любу вiтчизну, яку вiн пристрасно любив, про свою предкiвську вiру, якiй вiн свято зберiгав вiрнiсть, ду­мав вiн i про те, щоб не заплямувати козацької слави, доброго iменi «лицаря». На вiйнi козаки були немилосердними: вони не шкодували нi ворога, нi його жiнок i дiтей, i в озлобленнi вигадували для них найлютiшу страту: проштри­кували розпеченим залiзом, саджали голими на розпеченi сковороди, засипали приску за халяви чобiт, душили дошками дiтей , палили католицькi костьоли, протикали списами, рубали сокирами i прострiлювали кулями iкони, топтали ногами святощi, шаткували перед вiвтарем ксьондзiв i ченцiв, заводили в костьоли коней i т. iн. І зi своєї точки зору, i з точки зору свого часу вони мали рацiю: на ворога Христової православної вiри вони дивилися, як на найбруднiшу тварину — «Жид, лях та собака — вiра однака». Тому й були безжальними до них. До того ж у тi часи скрiзь i всюди з поняттям вiйни поєднувалося поняття про грабунок, насильства й поголовне винищення ворогiв. Отже, у цьому розумiннi запорiзькi козаки були лише старанни­ми дiтьми свого вiку. Пiд час битви запорожцi вбивали незнатних, знатних намагалися захо­пити в полон, за що отримували згодом певний викуп; коней, рогату худобу, овець i верблюдiв вiдганяли у свiй табiр, зброю, одяг i грошi брали як здобич. Вiдступали з поля битви запорожцi рiдко, а якщо й вiдступали, то виконува­ли це з великим ладом i, завдяки своїм легким i жвавим коням, надзвичайно швидко. Щоб уникнути погонi, козаки нерiдко вдавалися до степових пожеж: дочекавшись зручного моменту, коли вiтер подує вороговi в лице, влаштову­вали такий «пал», вiд якого i люди, й конi падали в степу, мов мухи на морозi. Пiсля походiв запорожцi поверталися в Сiч i тут насамперед вiдправ­ляли вдячний молебен «Господовi-Вседержителю i пресвятiй Богородицi»; далi доручали своїм священикам служити сорокоусти по вбитих козаках, поране­них вмiщували у шпиталi, що iснували при монастирях i парафiяльних церк­вах, i вiддавали їх на лiкування цирульникам, якi замiнювали в Сiчi лiкарiв, завжди визначаючи лiкарям певну платню iз спiльного вiйськового скарбу. Врештi, пiсля всього цього роздiляли захоплену здобич спочатку на двi великi частини,— одну для храмiв божих, другу для себе, потiм дiлили мiж собою, а пiсля подiлу або ховали її на островах i в руслах рiк, вiдвiвши попередньо те­чiю води вбiк 38, або продавали купцям i дрiбним торговцям чи протринькували корчмарям та шинкарям. Полонених, захоплених на вiйнi, або вiдсилали в мiс­та України й Росiї, або ж за певний викуп вiдпускали на батькiвщину39. Здiйсненi ними воєннi подвиги оспiвували їхнi кобзарi, бандуристи й лiрники: «Оце, бувало, як повоювали, так i пiсню склали,— чи поб'ють турка, чи по­шарпають ляха, вiдразу ж i пiсню складуть про те». Використана лiтература: 1. “Історiя Русiв”, автор Георгiй Конискаго, Київ, 1991 рiк. 3. “Основи нацiонального виховання”. Мiнiстерство освiти України iнститут системних дослiджень освiти. За загальною редакцiєю: В. Г. Кузя, Ю. Д. Руденка, З. О. Сергiйчик. Київ, iнформацiйно-видавничий центр “Київ”, 1993 рiк.