Європа XIV-XV ст.

РЕФЕРАТ Європа XIV-XV ст. ст. ПЛАН 1. Економiчний розвиток країн Європи в XІV-XV ст. 2. Культура Європи XІV-XV ст. Список використаної лiтератури 1. Економiчний розвиток країн Європи в XІV-XV ст. Господарство епохи середньовiччя 14-15 ст. ст.. характеризується перш за все пануванням приватної власностi на землю. Основний дохiд, а вiдтак i можливiсть вижити, люди отримували вiд землi, яка вважалася головним багатством. Люди, якi нею володiли, як правило, панували в суспiльствi. Ієрархiчна структура земельної власностi, що грунтувалася на васальних зв'язках, призводила до протирiччя мiж великою власнiстю на землю i дрiбним селянським володiнням, яке зберiгалося. Селяни знаходилися в особистiй. поземельнiй, судово-адмiнiстративнiй i вiйськово-полiтичнiй залежностi вiд землевласникiв. Домiнувало натуральне господарство. Обмiн вiдiгравав другорядну роль. Майже всi багатства суспiльства створювалися ручною працею. Знаряддя працi були примiтивними. Енергiя вiтру i рiк, вугiлля i деревини почала використовуватися лише в пiзньому середньовiччi i спочатку дуже обмежено. Основними формами господарської дiяльностi були: сеньйорiя (феодальна садиба), ремiсничий цех, торгова гiльдiя. В цiлому, економiка була аграрно-ремiсницькою, що єднає її з господарством стародавнiх цивiлiзацiй i дає пiдставу називати цивiлiзацiю, яка iснувала до кiнця XV ст., аграрно-ремiсничою, а суспiльство — традицiйним. Генеза та розвиток нових господарських форм в середньовiчнiй Європi мали унiверсальнi ознаки. Вони формувалися в основному на соцiально-економiчнiй спадщинi Римської iмперiї та господарських досягненнях германських племен. З кiнця XI ст. зростанню i процвiтанню захiдноєвропейських мiст сприяли хрестовi походи. Особливо успiшно розвивалися середземноморськi мiста — цспiрii левантiйської торгiвлi. Вiд iнших людських поселень мiсто вiдрiзнялося тим, що в ньому був торг (ринок). Торги вiдбувалися в означенi днi тижня, а великi торги — кiлька разiв на рiк. У центрi мiста на ринковiй площi знаходилася ратуша — адмiнiстративний осередок. Вi д центральної площi на всi сторони розходилися головнi дороги. У мiстах жили ремiсники, купцi, люди вiльних професiй (художники, лiкарi, аптекарi). Значна частина мiського населення була зайнята у сiльськогосподарському виробництвi. Доступ до мiст був широко вiдкритий для нових громадян. Хто проживав у мiстi один рi к i оди н день, той мiг розраховувати на охорону з боку мiського уряду. Мiста стали осередками промисловостi. Найбiльш поширенi галузi мiського ре месла—текстильне виробництво (виготовлення вовняних, льняних i шовкових тканин), виплавка i обробка металiв. Серед галузей текстильного виробництва домiнувало виготовлення сукна i грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва в середньовiчнiй Європi були район Фландрi ї i Флоренцiя. Шовко-виробництво, запозичене в країнах Сходу, розвивалося в пiвнiчноiталiйських мiстах i деяких мiстах Францiї (Лiон). розвиток металургiї. Вiдбувся перехiд вiд вiдкритих горнi в до закритих печей, якi забезпечували високий температурний режим i дозволяли виготовляти залiзо iз тугоплавких руд. У XV ст. доменнi печi мала бiльшiсть захi дноєвропейських країн. особливо для потреб вiйська. Солянi копальнi були власнiстю держави i приносили великi прибутки. Характерною рисою середньовiчного ремесла була його цехова органiзацiя — об'є днання ремiсникiв однiє ї чи ряду професiй в межах мiста у спiлки — цехи. Таке об'є днання було обумовлене всiєю системою середньовiчних соцiально-економiчних вiдносин, феодально-становою структурою суспiльства. Серед основних причин їх виникнення слiд видiлити такi: необхiднiсть згуртування проти об'є днаного розбiйницького дворянства, потреба ремiсникiв у спiльних ринкових примiщеннях (ремiсники були одночасно й купцями), зростання конкуренцiї з боку сiльських ремiсникiв. В умовах полiтичної нестабiльностi i залежностi вiд сил природи ремiсничi корпорацiї створювали необхiднi умови для професiйної дiяльностi своїх членiв, забезпечували їм особисту свободу, права i вольностi, взаємодопомогу i захист, оберiгали майно. за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їх членами монопольного права на виготовлення i збут даного виду ремiсничих виробiв у межах мiста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькiстю ринку, обмеженiстю попиту на ремiсничi вироби. Ремiсничий цех як корпорацiя володiв звичайно сумою прав i привiлеїв, закрiплених у вiдповiдних документах: пожалуваннях, постановах мiських властей, статутах. Внутрiшнi правила ремiсничих об'єднань, у вiдповiдностi iз загальними принципами корпоративностi, були спрямованi на пiдтримання економiчної рiвностi серед їх членiв шляхом як о тримання збагачення, так i недопущення збiднiння окремих майстрiв. Збагаченню майстрiв перешкоджала регламентацiя виробництва (контроль за виконанням та обсягом робiт, кiлькiстю пiдмайстрiв та учнiв тощо). На недопущення крайнього збiднiння членiв цеху був спрямований механiзм взає модопомоги. Цех був вiйськовою органiзацiєю, що брала участь в охоронi й оборонi мiста i виступала окремою бойовою одиницею мiського ополчення. Вiн мав свою церкву, каплицю чи iкону в церквi, будучи своєрiдною релiгiйною органiзацiєю. Кожне ремiсниче об'єднання мало свою атрибутику й символiку: емблеми iз зображеннями знарядь працi, прапори, цехову печатку, скриньку, де зберiгалися документи й грошi. Соцiальна структура середньовiчного ремiсничого цеху характеризувалася феодальною iєрархiчнiстю. Цех подiлявся на соцiально-вiковi групи (учнi - пiдмайстри - майстри - старшi майстри). Кожна така група мала свої чiтко визначенi права i обов'язки, а також юридичний статус, зафiксованi в цеховому статутi. Членами цехiв офiцiйно вважалися лише майстри, якi також подiлялися на двi групи — власне майстрiв (молодших майстрiв) i старших майстрiв. Справами цехiв керували виборнi посадовi особи. На чолi об'єднання цехiв стояв цехмiстер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною. ремiсничої молодi. Згодом цехи стали стримувати р озвиток продуктивних сил. Зусилля цехiв увiковiчнити дрiбне виробництво, поставити всiх в однаковi умови гальмувало технiчний прогрес. Сувора регламентацiя виробництва i збуту призвела до застою у розвитку науки, технiки i, як наслiдок, до занепаду промисловостi. В ХІV-Х V ст. в країнах Європи iнтенсивно розвивалася торгiвля, чому сприяв розвиток ремесла та урбанiзацiя. Особливо жваво вона провадилася у могутнiх мiських республiках Пiвнiчної Італiї — Флоренцiї, Венецiї, Генуї та iнших. Пiвнiчноiталiйськi купцi витiснили з середземноморських торгових шляхiв вiзантiйцiв та арабiв. Генуезцi, венецiанцi, володiючи торговими i вiйськовими кораблями, будували свої торговi факторiї на схiдному узбережжi Середземного моря та в чорноморському басейнi, Генуезцi поступово закрiпилися в пониззях Дону i Днiпра, на узбережжi Криму i Кавказу. Важливими їх колонiями були: Кафа (Феодосiя) зii ринком рабiв, Балаклава, Солдайя (Судак) та деякi iншi. Не вi дставали вi д генуезцiв венецiанцi. Мiж гiiвнiчноiталiйськими мi стами-республiками йшла гостра конкурентна боротьба. Італiйськi купцi торгували в основному iз країнами Леванту (Сходу) , чому їхня торгiвля й отримала назву Левантiйської. Зi Сходу привозили передусiм пiвденнi овочi та фрукти (дактилi, фiги, помаранчi), а також пахуче корiння, лiки, перцiї, цукор та iншi. Великий попит у Захi днiй Європi мали дорогi тканини, склянi вироби, зброя, слонова кiстка, ювелiрнi прикраси. З країн Причорномор'я поступали риба, iкра, сiль, зерно, хутро, невiльники. У Єгиптi найбiльшим портом була Александрiя, яка здобула славу «торгу двох свiтiв»: з одного боку сюди приходили каравани з iндiйським крамом, а з другого — iталiйськi купцi. Європейцi торгували також iз Багдадом, з країнами Середньої Азiї, столицями монгольських ханiв. Сеною. Якщо левантiйська торгiвля займалася переважно продажем схiдних товарiв, то пiвнiчна — виробiв мiсцевої промисловостi, продуктiв сiльського господарства. Провiдна роль у пiвнiчнiй торгiвлi належала Гамбургу, Любску, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом вони об'єдналися у союз приморських мiст пiд назвою Ганза (об'єднання, спiлка). Свою дiяльнiсть союз розпочав у XII i дiяв до XVII ст. У ХІV-Х V ст. до Ганзейського союзу входило 160 мiст, у т. ч. Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керiвництво Ганзи знаходилося в Любеку. Ганз ейський союз охороняв своїх членiв вiд грабежiв та насильства з боку феодалiв, пiратiв, мiсцевих властей. Купцi союзу монополiзували торгiвлю Пiвнiчної Європи. великої шкоди безперервнi вiйни. У середнi вiки розвивалася i сухопутна торгiвля. На її перешкодi була вiдсутнiсть битих шляхiв, натуральний характер господарювання, хижацька поведiнка феодалiв-власникiв земель, через якi проходили торговельнi каравани, чиненi ними рiзнi обмеження, митнi побори. Значною перепоною були розбiйницькi ватаги. 2. Культура Європи XІV-XV ст. християнство. Цi традицiї засвоювалися пiд час боротьби римлян з варварами i активно впливали на власну культуру язичеського родоплемiнного життя франкiв, бриттiв, саксiв, ютiв i iнших племен Захiдної Європи, що представляє т. зв. «германський початок» середньовiчної культури. В результатi взаємодiї цих початкiв виникла напруга «дiалогу культур», що дало могутнiй iмпульс становленню i розвитку власне захiдноєвропейської середньовiчної культури. Середньовiчна культура формувалася в умовах панування натурального господарства замкнутого свiту сiльського маєтку, нерозвиненостi товарно-грошових вiдносин. Надалi соцiальною основою культури усе бiльш ставало i мiське середовище, бюргерство, ремiсниче цехове виробництво, торгiвля, грошове господарство. Пiсля XIII ст. намiтився свiтоглядний поворот, усе бiльш усвiдомлювалися домагання окремої особистостi на визнання. Цей процес йшов поступово, поетапно, почавши з усвiдомлення приналежностi людини не тiльки до християнського свiту, але i до свого стану, цехового колективу, де особистi характеристики були можливi остiльки, оскiльки вони прийнятi i схваленi своїм колективом. Людина ставала становою особистiстю (на вiдмiну вiд родової особистостi античного свiту). Наступний етап — виконання людиною своїх соцiальних ролей. Власне кажучи, у Зрiлому Середньовiччi людина виступала не стiльки як особистiсть, скiльки як її соцiальна роль (купець, рицар, ремiсник), коли життя людини є виконання своєї соцiальної ролi, що втiлюється в професiї. Людина ототожнювалася зi своєю професiєю, а не займалася тiєю або iншою професiйною дiяльнiстю. Канонiчний тип особистостi почав вiдчувати соцiальну напругу пiд тиском розвитку форм спiлкування людей у процесi становлення буржуазних вiдносин. Вiдчуваючи свою зростаючу самостiйнiсть в економiчнiй сферi, особистiсть усе бiльш стала усвiдомлювати свою протиставленiсть колективу. Це висувало новi вимоги i до духовного свiту людини. Головною рисою духовної культури Середньовiччя є домiнування християнської релiгiї. Вона виступає як нова свiтоглядна опора свiдомостi, вираження претензiї на святе, чисте життя, що виникає в людини, стомленої плотським активiзмом пiзньої римської Античностi. Язичеськi релiгiї були не готовi до цьому, але i великi маси людей теж не були здатнi стати аскетами манiхейского типу. Християнство з'явилося свого роду «золотою серединою», компромiсом духу i плотi, тому що, при усiй своїй духовностi, Христос воскреє як тiлесна iстота, що має плоть i кров, яку можна помацати (Фома Невiруючий). Крiм того, один Бог краще зрозумiлий людинi, що має одного феодального хазяїна — сеньйора. Релiгiйнiсть як домiнанта духовного життя Середньовiччя обумовлює роль церкви як найважливiшого iнституту культури. Церква виступає i як свiтська сила, в особi папства, що прагне до панування над християнським свiтом. Задача церкви була досить складна: зберiгати культуру церква могла лише «обмирщаючись», а розвивати культуру можна було тiльки шляхом поглиблення її релiгiйностi. Тобто церква повинна була, розвиваючи своє «небесне» життя у вищих формах релiгiйностi, спуститися в свiт i, перетворюючи його в Град Божий, жити «земним» життям. Ця суперечливiсть була висловлена Августином в його роботi «Про Град Божий» (413), де вiн показав iсторiю людства як споконвiчну боротьбу двох спiльнот — Граду Земного (спiльностi, заснованої на мирськiй державностi, на любовi до себе, доведеної до презирства до Бога) i Граду Божого (духовної спiльностi, побудованої на любовi до Бога i доведеної до презирства до себе). Вся iсторiя середньовiчної культури — це iсторiя боротьби церкви i держави, їх злиття, уподiбнення церкви (папства) державi i реалiзацiї його божественних цiлей. Пiднесення державностi було необхiдне не тiльки свiтськiй владi, але i церквi як доказ реальностi сили християнства для будiвництва Граду Божого на Землi. Головним знаряддям пiднесення церкви стало рицарство, що дозволяє видiлити рицарську культуру як окреме явище середньовiчного життя. Яскравим проявом цих домагань церкви стали Хрестовi походи — спроба мечем об'єднати i розширити християнський свiт пiд владою папства, що грунтувалася на роздробленостi феодальної Європи, коли саме церква об'єднала християнський свiт, була опорою в боротьбi з мусульманським Сходом. Із змiцненням нацiональних держав панування релiгiйного розумiння життя все бiльше починає змiнюватися мирським. На змiну вiковим спробам створити релiгiйну єднiсть свiту в його перетвореннi приходять столiття пошукiв єдностi мирського, щоб через нього вже усвiдомити перетворювану, втiлювану в ньому високу релiгiйну єднiсть, i, тим самим, все-таки наблизитися до брам Граду Божого. Трагiчна велич середньовiчної духовної культури полягає в нездiйсненному прагненнi до всеосяжного синтезу Бога i людини, що не виходить нi на Землi, нi на Небi. З XIV ст. починається переможний шлях мирського, насамперед — мiського життя, в якому зрiють торгово-промисловi вiдносини, що розкладають прагнення до релiгiйно-синтетичного освоєння всього свiту, що народжують настрої самостiйностi, окремостi, iндивiдуалiзму, приземленостi життя людини. Становлення буржуазних економiчних вiдносин i зв'язана з цим зростаюча приземленiсть свiтоглядних iнтересiв людини дають iмпульс розвитковi наукових знань. Середньовiчна наука виступає як осмислення авторитетних даних Бiблiї. На думку церковних iдеологiв, грiховним є всяке знання, якщо воно не має своєю метою пiзнання Бога. В схоластичному iдеалi середньовiчний розум нацiлений на розумiння божественного задуму. В так зрозумiлiй науцi вiдкриття якби i не передбачалися, тому що iстина в принципi була дана Богом в Бiблiї, конкретизована в працях отцiв церкви. Середньовiчна наука подiляється на нижчу, засновану на пiзнавальних здiбностях людини, i вищу — хранительку Божественного одкровення. Головним методом пiзнання в цих умовах є збагнення значення божественних символiв. Свiт в Середньовiччi розглядався як книга, написана Богом, яку треба сприйняти. Богословськi знання домiнували в свiтськiй освiтi (мiськi школи), а також в унiверситетах, що з'явилися в XI ст. Однак до XV ст., коли в Європi нараховувалося вже 65 унiверситетiв, в них крiм богослов'я вивчали право, медицину, мистецтво, а надалi — i природничi науки. В високiй лiтературi зростаюча увага до людини блискуче виражена Данте. В «Божественнiй комедiї» (поч. ХIV ст.) вiн показує грiшникiв як людей, що тужать про земне життя, виявляє цiкавiсть до людини, її пристрастей: «Ви створенi не для тваринної долi, але до доблестi i знання народженi». Основу музичної культури складав лiтургiйний спiв, що оспiвує Бога в наспiвах, а потiм i гiмнах, що з'єднують вiршований текст з пiсенною мелодiєю. Канонiзована музика — григорiанський хорал — мiстила в собi також спiви, призначенi для всiх служб церковного календаря. Інший шар музичної культури зв'язаний з iдеологiєю рицарства (куртуазна лiрика трубадурiв), а також творчiстю професiйних музикантiв-менестрелiв. iєрархiї. В творах мистецтва, насамперед в зодчествi, а також скульптурi, вiдбилася змiна основ культури людства. Первiсний хаос в матерiальнiй i духовнiй культурах змiнився стрункiстю в думках i уявленнях про навколишнiй свiт, заснованих на селянському способi життя. При цьому iєрархiя в суспiльному життi стала переноситися на уявлення про свiт взагалi, змiнилися погляди як на простiр, так i на час. Мистецтво Середньовiччя характеризується традицiоналiзмом, нерозвиненiстю особистого початку, але, разом з тим, воно показує, що середньовiчна культура виражає не застиглий назавжди стан людини i її свiту, а справжнiй, живий рух. Для культури Середнiх вiкiв характерний також догматизм, авторитарнiсть системи цiнностей, iдейна нетерпимiсть. Середньовiчна культура глибоко суперечлива, у нiй сполучаться роздробленiсть буття, коли кожен народ має свiй уклад життя, — i тяга до Всеєдностi (Град Божий на землi), прикрiпленiсть людини до землi, своєї общини, маєтку — i християнська унiверсальнiсть людини, далека iдеї етнiчної i станової обмеженостi; страждальницьке зречення вiд свiту — i тяга до насильницького всесвiтнього перетворення свiту (Хрестовi походи). Ця суперечливiсть виступала рушiйною силою розвитку культури, в ходi якого людина поступово починає звертатися до самої себе, а не тiльки до Бога. Список використаної лiтератури 1. Історiя свiтової культури. – К., 1993, 2. Історiя свiтової та української культури. – К., 2000. 3. Хейзинга И. Осень Средневековья. – М., 1988.