УКООПСПІЛКА
Львiвська комерцiйна академiя
Кафедра iсторiї та полiтологiї
Реферат на тему:
“Історичнi коренi української нацiональної символiки”
Виконав студент:
191 групи
Беган Роман
Перевiрив:
ВдовичинІ. Я.
Львiв-2000
План:
2.Історичнi коренi тризуба
Хочемо ми цього чи нi, iнтерес до iсторiї того скажiмо, тризуба або жовто-блакитного прапора буде постiйно поглиблюватися. вiдтак виникатимуть конфлiкти навколо такого наболiлого питання, як використання цiєї символiки в повсякденному життi. І дивуватися цьому не слiд, оскiльки з часiв культу особи Сталiна i застою наша наукова лiтература пов'язувала походження тризуба i жовто-блакитного прапора в основному лише з буржуазно-нацiоналiстичною Центральною радою та петлюрiвською Директорiєю, тими кривавими подiями, якi вiдбувалися тодi на українськiй землi.
процесiв), розтлумачувалося нашими iдеологiчними iнстанцiями, позбавляючни дослiдникiв бодай ретроспективного погляду в наше минуле, боячись, певно,. того, аби народ не знав про корiння своєї нацiональної символiки, її iсторичну традицiю. А вона, задля iстини мусимо сказати, справдi глибока, багатовiкова. Тож дуже прикро, що й сьогоднi часто доводиться чути: нацiональною символiкoю не треба нiкого дратувати, бо це, мовляв, символiка Петлюри й Бандери. З огляду на такi пiдходи маємо своєчасно правдиво i квалiфiковано розтлумачити людям походження й традицiї нацiональної символiки з тим, аби вони самi вирiшували, що повинно залишатися в оновленому суспiльствi.
вiдзнаках у недоторканому виглядi подiбно тому, як у роду зберiгаються давнi традицiї i' герб». Нововведення в галузi гербових та iнших ознак державно-нацiонального характеру, продовжує Бєлiнський, позбавляють емблему i колiр iсторичної популярностi i надають їм характеру офiцiйного штемпеля, якими вони нiколи не повиннi бути
До речi, нацiональнi кольори, шанованi в багатьох країнах протягом столiть, за часiв нацiонально-визвольної чи буржуазно-демократичної революцiй об'єднуються, як правило, на прапорi нових державних формувань. Подiбнi факти мають мiсце в соцiалiстичних країнах. Так, державнi кольори сьогоднiшньої Польщi — червоний i бiлий — вiдомi ще з Х—XI столiть, а в 1918 p. саме вони утворили сучасний прапор цiєї країни. Угорський державний стяг за традицiєю, яка сягає XIII ст., має таке поєднання кольорiв — червоно-бiло-зелений; у сучасному виглядi прапор з'явився вперше ще на початку XVII ст. Головне знамено Румунiї несе в собi традицiю поєднання трьох кольорiв (синього, жовтого й червоного) з 1848 p. Таке глибоке iсторичне корiння має сьогоднiшня, державна символiка бiльшостi країн свiту. Це, природно, слiд врахувати нашим вiтчизняним дослiдникам, котрi беруть на себе вiдповiдальну мiсiю давати рекомендацiї щодо обгрунтування державної й права на iснування нацiональної символiки.
Як свiдчать iсторичнi джерела, схiднi слов'яни використовували символiчнi знаки ще в перiод родоплемiнного ладу на територiї України. Ними для вирiзнення роду чи пiзнiше—окремих знатних родин могли бути хрест, квадрат, ромб, коло, дещо пiзнiше—пiвмiсяць, зiрки, квiти, зброя геральдичнi звiрi та птахи, зокрема оленi, орли...
Це пояснювалося тим, що кожний рiд первiсних людей обожнював для себе якогось звiра, птаха чи явище природи, маючи його за символ. А зображення, наприклад сонця, служило родовим знаком. У тi часи цi знаки часто використовувалися для означення пасовищ, водоймищ, а також, що дуже важливо, для визначення територiальних меж певного роду.
З початком розкладу роду, видiлення з нього общин i сiмей, у процесi переходу до общинної, а потiм i до приватнiй власностi родовi емблеми перетворюються спочатку в сiмейнi, а згодом — в особистi. Особливого поширення набувають знаки, якi ставляться для означення приватної власностi, скажiмо, на засоби працi, побутовi предмети. В першу чергу, їх вживають ремiсники й купцi. Останнi, зокрема, щоб вiдрiзнити свiй товар вiд товару iнших купцiв, ставили торговельнi знаки, наприклад на круги воску.
Це було щось на зразок тавра. Ними користувалися також ювелiри, гончарi та iншi ремiсники.
Знаки власностi широко використовуються для таврування худоби, рiзних знарядь працi, бджолиних вуликiв, бортних дерев тощо. А мисливцi ставлять свої тавра на шкурах звiрiв.
Цi знаки у виглядi «рубежiв», «курячих лап», «колiс» «вил» можна побачити на багатьох пам'ятках матерiальної культури нашого народу. Серед тих, що датованi першими столiттями нашої ери, бачимо iменнi знаки боспорських царiв (їхня держава знаходилася на Керченському пiвостровi), в основi яких триденс, або тризуб. Трохи пiзнiше— VI—VIII ст.—цей знак можна зустрiти серед археологiчних знахiдок Перещепинського городища на Полтавщинi та Мартинiвського — на Київщинi. Зображення тризубця давнiх поселень засвiдчують: задовго до Рюриковичiв вони були (як символи влади) знаками родових старiйшин чи племiнних вождiв.
Перша згадка про знаки в лiтописах належить до Х ст. Посли київського князя Ігоря (912—945 рр. при укладеннi договору з вiзантiйцями мали свої печатки (з вiдповiдними знаками), що служило символом їх повноважень. А його дружина Ольга, до речi, розставляла князiвськi знаки по всiй землi Київськiй — аж до Новгорода, про що збереглася згадка в «Повести временньїх лет».
Князiвський знак Київської Русi добре знали й за її межами. Так, на малюнку вiдомого болгарського рукопису «Хронiка Манасiї» (XIV ст.) зображенi дружинники великого князя київського Святослава пiд Доростолом з прапорами, держаки яких увiнчували тризубцi.
сьогоднi як знак Рюриковичiв. До речi, вперше його назвав так вiдомий росiйський iсторик М. Карамзiн.
Згодом цей знак карбується i на срiбних монетах великого князя київського Володимира Святославича (980— 1015 рр.). На них, зокрема, зображено з одного боку портрет володаря, а з iншого — тризуб i напис «Володимир на столi, а це його серебро».);
також на варязькому мечi, в гербi великого князя Ярослава Мудрого), на нагробнику святого Ерiка (Швецiя), що породичався з династiєю Володимира Святославича.
Існує близько сорока версiй, якi пояснюють походження тризуба. Зокрема, можна—погодитися з твердженням дослiдникiв зарубiжних українознавчих центрiв, що тризуб, як первiсне обожнювання рибальського знаряддя, а згодом вiднесення його до символу влади, мiг виникнути в рiзних народiв i в рiзнi часи незалежноИ це цiлком ймовiрно, оскiльки його слiди простежуються в Скандiнавiї, Вiзантiї, Грецiї. Крiм згаданих уже знахiдок на територiї України, тризуб знайшли i пiд час розкопок давнього городища бiля Новгорода.
До вищенаведеної версiї походження тризуба можна додати ще такi: це — уособлення трьох природних стихiй — повiтря, води й землi; зображення атакуючого сокола Академiк Б. О. Рибаков, наприклад, вважає, що пiдвiски з тризубом могли бути знаками князiвської адмiнiстрацiї (на зразок татарських).
Слiд зазначити, тризуб, який зустрiчається на трапецiєподiбних пiдвiсках, знайдених при розкопках у Новгородi, в багатьох деталях спiвпадає iз зображенням знакiв срiбних монет князя Володимира. Крiм того, пiдвiски iз знаком тризуба i складним орнаментам (що може свiдчити про династичний знак) виявлено пiд час археологiчних робiт у Києвi, Бiлгородi, Новгородi.
Тризуб, як знак князiвської власностi Рюриковичiв, широко використовувався i в державному життi Київської Русi: на печатках, якими скрiплювали мiжнароднi договори, на князiвських товарах, що йшли на продаж за кордон. Крiм того, виконанi в бронзi чи срiблi тризуби прикрашали пояси дружинникiв князiвського вiйська, його зброю i знамена
Мстислава Хоробпрого
Цiкавий такий факт: знак влади у виглядi двозуба використовували син Ярослава Мудрого—Ізяслав (1054-1078 рр.) та його спадкоємцi — туровський князь Яропол» (помер 1087 p.), великий князь київський Святополк (1093— 1113 рр.), переяславський i київський великий князь Всево» лод Ярославич (1078—1093 рр.), чернiгiвськi княаi Олег «Гориславович» (помер 1115 p.), Всеволод Ольгович (по* мер 1146 p.), Микола Давидович (помер пiсля 1152 p.), ra< лицький князь Лев Данилович (1264—1301 рр.).
У цьому немає нiчого дивного, оскiльки археологiчнi розкопи вже згадуваного Мартинiвського та Хоцькiвського городищ на Київщинi засвiдчили наявнiсть подiбних знакiв, як-i тризубiв, на тогочасних предметах. А от i великий князь київський Володимир Мономах (1113—1125 рр.) перейняв собi знак тризуба Володимира Святославича. Подiбний знак мав на своїй печатцi. удiльний князь Данило Дмитрович (правнук Романа Даниловича—перша половина XIV ст.), який був родоначальником князiв Острозьких. Отже, в цьому неважко переконатися,— зображення тризуба було поширене на всiх землях Русi протягом багатьох столть^
У перiод феодального роздроблення Русi тризуб поступо-' во витiсняється з ужитку. На змiну приходять: на Київськiй землi—зображення святого архистратига Михаїла, а на захiдноукраїнських—лев, що дереться на скелю.
Доречi, золотий лев був геральдичним символом князя Юрiя Володимировича Долгорукого Суздальського, якого вигнав з Переяславля його брат Ярополк. Це зображення прикрашало герб польського мiста Ченстохови, монети князя Володислава Опольського, а в гербi мiста Володимира — колишнiй вотчинi спадкоємцiв Юрiя Долгорукого—зберiгся до XX ст. '.
Кiлька слiв про мiську геральдику. Зарубiжнi дослiдники вважають, що вже в першiй грамотi Вiтовта, дарованiй Києву, було зазначено, яким має бути герб мiста. Однак до нас цей документ не дiйшов. Очевидно, в тi часи за герб правило зображення так званої кушi—лук зi стрiлами в колi. Деяке пояснення цьому знаходимо у творах київського бiскупа Верещинського, датованих кiнцем XVI ст. Вiн пропонує подiлити мiсто на три частини, i кожнiй з них надати свою символiку, а в гербi старого Києва — Подола - вмiстити зображення руки (простягнутої з хмари), яка тримає королiвський скiпетр, замiсть «варварського лука зi стрiлами».
поряд iз мiською брамою, над якою обов'язково стримлять три вежi (що це— як не тризуб)
Черкаси i Чигирин.
Коли 1878 p. у Києвi за проектом архiтектора О. Шiллє збудували нове примiщення мiської Думи, то її купол прикрасила велика статуя патрона мiста — архистратига Михаїла. Проте його постать не вiдповiдала тiй, що на гербi (на це справедливо вказала Л. Терещенко). Архангел зображений тут у динамiцi: вiн стоїть на золотiй кулi, у правицi — пiднятий меч, пiд ногами — змiй. На гербi його постать виконана з срiбла, на будинку Думи — iз золота. Вiн зображений на гербi без шолома, в панцирi римського легiонера, з трикутним щитом княжої доби XI—XII ст. та полум'яним мечем (донизу) в руцi. Зауважимо, що змiй не належить до iконографiї архистратига Михаїла. Скажiмо, на гривнi Володимира Мономаха, знайденiй 1821 p. на Чернiгiвщинi, цього символу немає. Пояснення такiй розбiжностi, на думку Л. Терещенко, в тому, що Дума споруджувалася невдовзi пiсля придушення польського повстання 1863 p., а отже, зображення змiя, кинутого пiд ноги архистратига, мало б символiзувати польський нацiоналiстичний рух, на який архангел Михаїл замахнувся мечем. Ця статуя на будинку мiської Думи стояла до середини 20-х рокiв, пiсля чого її замiнили на,червону зiрку.
Окремо хотiлося-б сказати про дослiдження з iсторiї української геральдики зарубiжного вченого Романа Климкевича, котрий визначив регiональнi герби наших земель, починаючи з часiв Київської Русi. Так, за його висновками, правильний опис герба для Полiсся має бути таким: у червоному полi й на срiбному конi з блакитною упряжжю лицар у блакитному уборi, який тримає у пiднятiй правицi срiбний меч, а на лiвому раменi — блакитний щит iз золотим двораменним хрестом.
Щодо гербового знаку Пiдляшшя, то висновок Климкевича такий: у срiбному полi й на червоному конi з блакитною упряжжю лицар у блакитному уборi з блакитним пiд-iнятим мечем у правицi та золотим двораменним хрестом у
-блакитному щитi на лiвому раменi. Їз запровадженням козацького реєстрового вiйська на Українi з'являється нова гербова символiка—лицар-козак з самопалом. Це зображення широко використовується на печатках запорозьких козакiв, у тому числi й на випадок укладення мiжнародних угод. Його бачимо на печатках, починаючи з 1596 p., коли старшим Вiйська Запорозького був Ігнат Васильович, а також у часи гетьманування Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрiя Хмельницького, Павла Тетерi, Петра Дорошенка, Дем'яна Многогрiшного, Івана Самойловича, Михайла Ханенка, Івана Скоропадського...
Коли в травнi 1848 p. на захiдноукраїнських землях у ходi революцiї в Австро-Угорщинi органiзовується Головна Руська Рада Львова i бере за свiй герб зображення золотого лева, тобто повертається до традицiї часiв князя Данила Галицького та його сина Лева Цей же знак беруть за свої кокарди i створенi з початком першої свiтової вiйни українськi сiчовi стрiльцi, що формувалися в складi австро-угорського вiйська з населення Буковини та Галичини. До речi, тризуб як кокарда також використовували частини Української Галицької Армiї, Червоної Української Галицької Армiї. Для УГА навiть було засновано орден «Золотий тризуб» чотирьох ступенiв.
Пiсля того, як улiтку 1917 p. Тимчасовий уряд визнав Центральну раду й Генеральний секретарiат як органи правлiння України, постало питання про вироблення символiки цiєї державної автономiї. 16 вересня голова Центральної ради М. Грушевський висловив у газетi «Народна воля» свою думку щодо гербових знакiв України. Великi подiї, зазначає вiн, йдуть своєю чергою, а поруч з ними буденне життя висуває свої питання, i вони, хоч часом i дрiбнi, таж домагаються свого вирiшення, бо з суми таких питань кiнець кiнцем складається життя людини чи народу. Одне з таких питань — це питання про те, що мусить вважатися гербом України.
Питання, продовжує автор, складне, «бо загально признаного, постiйного державного герба України не було. Були рiжнi знаки, якi бiльш-менш пiдходять пiд се поняття...». Зокрема, вiн вважав, що державним гербом може бути тризуб, лук або арбалет (його бачимо i на печатках київського магiстрату XVII—XVIII ст.), або зображення козака з мушкетом i шаблею — герб Вiйська Запорозького, яке з половини XVII ст. репрезентує українську державнiсть.
Водночас М. Грушевський зазначає: «Не має претензiї, вважатись гербовим знаком України лев —герб мiста Львова (не Галичини), ангел з спущеними мечами—польський герб Київського воєводства, ангел з огненним мечем — пiзнiший казьонний герб м. КиЇва». У листопадi 1917 p. Центральна рада проголосила Українську Народну Республiку. Питання про нацiональний герб постало з усiєю гостротою. Тодi ж за iнiцiативою Генерального секретарiату народної освiти в Києвi вiдбулася спецiальна нарада, в якiй узяли участь знавцi українського нацiонального мистецтва, старовини й гербознавцi. На нiй пропонувалися такi символи майбутнього герба України:
— архангел Михаїл;
— козак з самопалом;
— золотi зорi на синьому тлi (ЗО — за кiлькiстю iсторичних земель України);
— золота буква «У» (Україна або УНР—Українська Народна Республiка) на синьому тлi;
«символи трудящого народу» — жiнка з серпом з одного боку й робiтник з молотом — з iншого.
Однак пiсля прийняття 22 сiчня 1918 p. IV Унiверсалу Центральної ради про проголошення України самостiйною її голова М. Грушевський виступив з пропозицiєю взяти за герб УНР знак князiвської влади часiв Київської Русi — тризуб. Мотивував вiн тим, що «Українська народна республiка, ставши наново державою самостiйною, незалежною, мусiла вибирати собi й державний герб.., найбiльш натуральна рiч для неї звернутися до тих старих державних знакiв чи гербiв, якi вживалися нею за старих часiв». На думку М. Грушевського, найкращий такий знак—тризуб, що вживався на монетах Володимира Святославича та його нащадкiв. Так i було ухвалено. Проекти герба, пiдготовленi художником В. Кричевським, були затвердженi в березнi 1918р.
Ясна рiч, у такому рiшеннi вирiшальну роль вiдiграла концепцiя iсторика М. Грушевського, котрий вважав, що лише Українська Народна Республiка — «єдина спадкоємиця Русi» на право визнання знаку тризуба як «державного герба».
також на грошових знаках, що їх випускала Центральна рада.
Пiсля 22 сiчня 1919 p., коли об'єдналися УНР й ЗУНР, тризуб стає спiльним гербом для цiєї буржуазної державностi. Пiзнiше, в 20—40-х роках XX ст., тризуб, як символ, використовували рiзнi полiтичнi органiзацiї Захiдної України, Буковини; за наших часiв—емiгрантськi угруповання на Заходi
Прапор, як засiб сигналiзацiї, вiдомий з античних часiв. Першi, давньоруськi знамена, зазначав росiйський дослiдник Л. Яковлев, як i першi прапори iнших народiв древностi, були досить простими: довгi жердини, до вершкiв яких прикрiплювалося гiлля дерев, жмут трави, кiнськi хвости — у лiтописах вони Іменувалися «чолкою стяговою»: «Й бить сеча зла, й потяша стяговника нашего й чолку стяговую соторгоша со стяга».
не гострий наконечник, а хрест; замiсть однiєї—двi-три «чолки» рiзних кольорiв (з часом вони будуть замiненi великими клиноподiбними полотнищами яскравого кольору). Значення їх як святинi зростає—жодне вiйсько без прапора не вирушало в похiд i не вступало в бiй.
Слов'яни, за словами М. Карамзiна, обожнювали свої знамена й вiрили, що у воєнний час вони найсвятiшi вiд усiх iдолiв.!
Стяги спершу возили разом зi зброєю; перед боєм ставили на узвишшi, аби кожен ратник бачив їх. Лiтописи зберегли такi вирази: «наволочив стяги» —прикрiпити їх до держакiв i «поставиша стязи» чи «стоять стязи» — вiйсько стоїть готове до бою.
Збити стяги ворога —значить зiгнати його з поля, зни. щити. В одному випадку, розповiдає лiтопис, руськi князi непомiтно пiдiйшли до стану половцiв i «перебродити через реку Сулу, й кликнуша на них, половцi же ужасощась й не возмогоша ни стяга поставити, ни побегоша».
вiн стояв нерухомо, «простирающеся яко облацьi»—знали: битва проходила успiшно, а якщо зникав з поля зору ратникiв, то це мало означати нiщо iнше, як поразку — «досекошася до стяга, й стяг подсекоша».
За давнiх часiв колiр набув свого державного значення в першу чергу на вiйськових знаменах-стягах, печатках ї Гербах на князiвських грамотах.
Форма, зображення на ньому колiр прапора не змiнювались, поки зберiгалася вiра в народi, оскiльки, на думку Д. Самоквасова, неможливо було волею окремих людей змiнювати народну святиню, якiй поклонялися з вiрою i сподiваннями на заступництво.
Миколи Чудотворця тощо. Цi образи вишивають золотом i срiблом на шовкових стрiчках, якi прикрiплюють до високих держакiв-дротикiв з наконечниками рiзної форми.
Історичнi джерела донесли до нас досить скупi вiдомостi про кольори прапорiв Київської Русi. Наприклад, «Слово о полку Ігоревiм» згадує «чрвлен стяг», «бела хоруговь», «чрвлена чолка». На думку зарубiжного iсторика Р. Клим-кевича, «стяг Руської землi (київської доби) червоний iз золотим тризубом чи двозубом того чи iншого князя».
Якi ж кольори найчастiше мали руськi знамена? У ходi дискусiї, яка розгорнулася на сторiнках тодiшнiх часописiв(1910р.), такi росiйськi видання, як «Россия», «Новое время», «Московские ведомости», у своїх публiкацiях визнали «в числе древних русских государственньїх цветов синий, голубой, лазоревьiй, оранжевьiй, желтьiй».
Як бачимо, поєднання жовто-блакитних кольорiв, якi були в широкому вжитку в народiв, що заселяли сучаснi українськi землi, має глибоке корiнняi За свiдченням хронiки Зiморовича (вiдома з середини XVII ст.), щойно заснованому мiсту Львову (1256 p.) надається герб, на якому зображується золотий лев на голубому тлi. Цi ж кольори поєднували на знаках Руського воєводства за часiв Речi Посполитої, а також на землях Закарпаття.
Принагiдно вiдзначимо, що прапори повсюдно виготовляються, як правило, вiдповiдно до кольорiв герба тiєї чи iншої землi, країни.
Загальновiдомий факт: у славнозвiснiй Грюнвальдськiй битвi 1410 p., в якiй об'єднанi сили слов'янства i прибалтiйських народiв розгромили нiмецьких псiв-рицарiв, активну участь брали й представники українського народу. Так-от, польський iсторик Ян Длугош, перераховуючи склад вiйська, зокрема зазначає, що корогва Львiвської землi «мала на прапорi жовтого лева, що нiби дереться на скелю, на лазуровому полi», Перемишльської землi «мала на прапорi жовтого орла з двома головами, оберненими однаково в рiзнi боки, на лазуровому полi», прапори Подiльської землi прикрашали зображення сонця на бiлому полi.
iсторик обмежився загальною фразою, що «на них на червоному полi були намальованi знаки, якими Вiтовт (литовський князь— В. С.) за звичаєм таврував своїх коней». Певно, йдеться про так званi «гедемiновї стовпи» (три бiлих стовпи на червоному полi).
Корогва—найбiльша святиня українського козацтва. Пiд нею запорожцi ходили через бурхливе Чорне море до стiн столицi отаманської Порти — Константинополя, переслiдували ординцiв, якi нападали на українськi землi, вiдвойовуючи у них ясир, пiднiмали трудовi маси на боротьбу проти польської шляхти. Побiля прапорiв розгорталися найзавзятiшi поєдинки, бо втрата прапора для запорожця, як i для його предкiв, давнiх русичiв,— поразка, ганьба.
Добре розумiючи це, шляхта завжди домагалася, аби козаки на знак перемир'я видавали вiйськову корогву. Так, знаючи про те, що запорожцi мають у своєму таборi на Солоницi прапор австрiйського iмператора «з кармазинового адамашку», гетьман польський Жолкевський пропонував мир за умови, коли козацький гетьман «розпустить свою купу та вiддасть корогву Максимiлiана й артилерiю». . д. v" На козацьких прапорах XVI—XVIII ст. зображувалися святi, сонце, мiсяць, зiрки, коло, оленi, зброя - все, що було на той час характерним для мотивiв українського народного образотворчого й декоративного мистецтва.
Треба додати: за свiдченням зарубiжного iсторика Михайла Антоновича, на корогвах, якi супроводжували запорожцiв у походах у Крим, Туреччину, Захiдну Європу, вишивали образ святої Покрови. Прапори з цим зображенням гордо майорiли над козацькими головами пiд час бойових походiв пiд проводом Ружинського, Косинського, Наливайка, Лободи, Сагайдачного... Проте найпоширенiшим було зображення козака, воно стало гербом Низового вiйська.
Поряд зi своїми, козаки користувалися корогвами володарiв, котрi брали їх на службу, наприклад, стягом iз зображенням чорного орла — австрiйського iмператора, з бiлим орлом — польського короля.
А ось яка картина з козацькими прапорами Київського полку перiоду визвольної вiйни 1648—1654 рр. (опис 14 з них зберiгся в тому ж фондi). З них чотири—мають поєднання блакитного й жовтого кольорiв. Скажiмо, бачимо на блакитному полотнищi жовтi хрест, мiсяць i зiрки. А ще на трьох —герб Києва —лук iз стрiлою в колi (куша): жовта корогва має блакитну полотняну лиштву, на якiй коло i лук — цеглистi. Ще на одному блакитному — коло, лук i стрiла жовтi, а лиштва також блакитна, полотняна. Тканина цеглистого забарвлення, а куша — жовтого, лиштва — синього. До речi, на думку iсторика Я. С. Ісаєвича, один iз цих прапорiв мiг належати й якомусь iз київських ремiсничих цехiв.
Так-от, -на київських прапорах того часу червоний колiр зустрiчається у 8 випадках, бiлий — 7, блакитний —6, жовтий—5, чорний—4 i лише одного разу—зелений. 3 XVIII ст. полковi i сотеннi козацькi прапори Вiйська Запорозького все частiше виготовляють з блакитного полотнища, на якi жовтою фарбою наносять хрести, зорi, зброю, постатi святих. Згодом — козак iз самопалом у золотому (жовтому) щитi на голубому фонi.
Подiбнi барви поширюються i на знамена козацьких полкiв Слобiдської України. Зокрема, прапор балаклiйськоi сотнi Ізюмського полку був таким: на жовтiй землi — червоний хрест, над ним — корона i блакитнi лаври.
Ще напередоднi Великої Вiтчизняної вiйни в Ермiтажi зберiгалося чимало козацьких знамен, на яких можна було побачити поєднання цих двох кольорiв; Наприклад, на одному з них — архистратиг Михаїл, одягнений у золоту кирею i блакитнi штани. Ще одна корогва, створена коштом останнього кошового Запорозької Сiчi Петра Калнишевського: продовгуватий прямокутник блакитного кольору, на якому яскравiли золотi герби.
Водночас традицiя поєднання жовтого i блакитного кольорiв поширюється i на герби тогочасних мiст України.
Крiм того, слiд зазначити, що герби восьми з одинадцяти повiтових мiст Київського намiсництва, обрамленi жовто-блакитними корогвами.
Пiзнiше, коли 1853 p. затверджувалися герби вже згаданих шести мiст Київської губернiї, то над обов'язковою верхньою частиною щита (що вiдтворювала в кольорах герб Києва) височiла п'ятикiнчаста золота вежа.
полi золота голова бика з золотими рогами) та Лохвицi (в золотому полi кам'янi ворота, над якими три гострокiнчастi вежi з голубими флюгерами). «»
Поєднання жовтого i блакитного кольорiв бачимо i на знаменах ремiсничих цехiв. Наприклад, прапор ткачiв Чернiгова — голубий тафтяний, навколо обшитий жовтою гол-лю: на ньому зображення, поряд iз постатями святих, i ткацького човника. У кравцiв—червоний, золотим позментом обкладений, посерединi на голубому тлi: з одного боку—розп'яття Христове, а з iншого—пресвята Богородиця Троїцька Іллiнська Чернiгiвська i ножицi. Шевцi вiддавали перевагу червоному, синьому, срiбному, м'ясники— зеленому.
— червона; шевцiв — синiм з золотим хрестом, лиштва — червона.
Подiбнi прапори i поховальне сукно було i в ремiсникiв Нiжина, Прилук, Березини, Борзни. Виключно жовто-блакитний прапор належав цеху нiжинських ткачiв.
А ось якi поховальнi обряди були минулого столiття а Старокостянтинiвському повiтi Волинської губернiї (нинi — Хмельницька область). Дiвчат-покiйниць, скажiмо, тут одягали в ситцеву спiдницю синього, зеленого i жовтого кольорiв, якi вважалися жалобними. У спiдницю червоного кольору наряджати не можна було, оскiльки це, за давнiм повiр'ям, могло накликати велику бiду на весь рiд (вважалося, що всi молодi помруть цього ж року).
Козацькi поховальнi атрибути, як вiдомо, завжди супроводжував червоний колiр, що найбiльш повно передано в народному фольклорi. Тiло запорожцiв покривали червоною китайкою.
Жовтi та голубi кольори поєднувалися на одязi батальйону гiрських стрiльцiв, котрий зорганiзувався навеснi 1849 p. на Галичинi з дозволу австрiйського цiсаря Франца Иосифа І. ,
Але найбiльше поширення цi кольори набувають на захiдноукраїнських землях. Наприклад, про оздоблення зали, в якому товариство «Руських жiнок» Станiслава влаштувало вечiр пам'ятi Тараса Шевченка в березнi 1895 p., «Дiло» розповiдало: «На естрадi посеред екзотичних квiтiв i зеленi украшенйй синьо-жовтими фестонами пишався величавий бюст Шевченка».
Повсюдно цi кольори починають вживатися в 1911 p. з нагоди 50-рiччя смертi Тараса Шевченка. А готували тривалий час грунт для цього рiзнi просвiтянськi органiзацiї, якi дiяли на Галичинi з кiнця XIX ст., в тому числi й так званi «Соколи», що були вiдомi в усьому слов'янському свiтi єднанням у своїх лавах не лише бажаючих займатися спортом, а й вiдродженням нацiональної самосвiдомостi.v
Цiєю справою першими з кiнця XIX ст. займалися львiвськi «Соколи», що об'єднували спочатку лише iнтелiгенцiю. Згодом їхня дiяльнiсть поширюється на провiнцiйнi мiста й мiстечка Галичини. Тодi ж один iз провiдникiв радикальної партiї Кирило Трильовський виступив з пропозицiєю заснувати подiбну органiзацiю i для селян, додавши до суто спортивних занять i бiльш практичнi цiлi для сiльських жителiв, де б вони могли займатися не лише спортом, але й самоосвiтою. На вiдмiну вiд мiських, Трильовський запропонував назвати сiльськi органiзацiї «Сiчами». Невдовзi з 1900 p. вiн починає органiзовувати їх у селах Коломийського, Снятинського й Косiвського повiтiв, якi пiдпадали пiд безпосереднiй вплив його як парламентаря вiд цього округу. Перша «Сiч» створена в Заваллi на Снятинщинi, а влiтку 1910 p. їх на Галичинi було вже близько 600. У 1911 p. постало питання про затвердження спiльного прапора для «Сiчей» i «Соколiв». Пiдготовка до крайового зльоту цих органiзацiй у Львовi, на якому м'ало бути освячення їх спiльного стягу, дала поштовх дискусiї про кольори українських прапорiв.
|
