Аграрна реформа П. А. Столипіна

Нацiональний Авiацiйний Унiверситет РЕФЕРАТ Тема: АГРАРНА РЕФОРМА П. А. СТОЛИПІНА 1 курс, ФЕН Київ-2000 Змiст: 1. 2. Полiтична кар'єра Столипiна. 3. Столипiн i Дума. 4. Столипiнська реформа. b) Селянський банк d) Кооперативне рушення e) Агрокультурнi заходи 5. Результати реформи. 6. Причини невдачi аграрної реформи. Економiчне i полiтичне становище в Росiї в кiнцi 19 -початку 20 столiття. На рубежi 19 i 20 столiттясуспiльство вступило в нову фазу свого розвитку: капiталiзм став свiтовою системою. Росiя, що вступила на шлях капiталiстичного розвитку пiзнiше за країни заходу, попала у другу групу, куди входили такi країни як Японiя, Туреччина, Нiмеччина, США. На початку 90-х рр. 19 с. в Росiї почався промисловий пiдйом, який продовжувавсядекiлька рокiв i йшов дуже iнтенсивно. Особливо високими темпами розвивалася важка промисловiсть, яка до кiнця столiття давала майже половину всiєї промислової продукцiї в її вартiсному вираженнi. По загальному обсягу продукцiї важкої промисловостi Росiя увiйшла в число перших країн свiту. Промисловий пiдйом був пiдкрiплений хорошими урожаями протягом ряду рокiв. Пожвавлення в промисловостi супроводилося бурхливим залiзничним будiвництвом. Уряд вiрно оцiнив значення залiзниць для майбутньої економiки i не жалiв грошей для розширення їх мережi. Дороги зв'язали багатi сировиною околицi з промисловими центрами, iндустрiальнi мiста i землеробськi губернiї - з морськими портами. Головною причиною промислового пiдйому 90-х рр. з'явилася економiчна полiтика уряду, однiєюз складових частин якою стало встановлення митних зборiв на товари, що увозяться в Росiю i одночасно усунення перешкод на шляху проникнення в країну iноземний капiталiв. Цi заходи, за задумом їх iнiцiаторiв, повиннi були позбавити молоду вiтчизняну промисловiсть вiд згубної конкуренцiї i тим самим сприяти її розвитку, якому допомагали закордоннi грошi. У економiчнiй полiтицi царизму кiнця 19 - початку 20 столiття, було немало сильних сторiн. У тi роки Росiя упевнено завоювала позицiї на ринках Далекого i Середнього Сходу, витiсняючи там своїх суперникiв. Однак, ця полiтика залишалася внутрiшньо суперечливою. І не тiльки тому, що в нiй переважали адмiнiстративнi заходи i недооцiнювалося значення приватного пiдприємництва. Головне полягало в тому, що самому курсу уряду не вистачалосбалансованостi мiж потребами промисловостi i сiльського господарства. Незбалансованiсть господарства стала однiєю з причин економiчної кризи початку 20 столiття, яка потiм змiнилася тривалою "депресiєю" 1904-1908 рокiв. З 1909 по 1913 рiк починається економiчний пiдйом. Внаслiдок минулої кризи слабi, маленькi пiдприємства розорилися, прискорився процес концентрацiї промислового виробництва. У 80 - 90 роки тимчасовi пiдприємницькi об'єднання замiняються великими монополiями; картелями, синдикатами (Продвугiлля, Проднафта i т. д.). Одночасно з цим йде змiцнення банкiвської системи (Росiйсько-Азiатський, Петербурзький мiжнародний банки). На початку 20 столiття Росiя була середньо розвиненою країною. Нарiвнi з високо розвиненою iндустрiєю в економiцi країни велика питома вага належала ранньо - капiталiстичним i напiвфеодальним формам господарства - вiд мануфактурного до патрiархально-натурального. Росiйське село як в дзеркалi вiдображало пережитки феодалiзму: великi помiщицькi землеволодiння, вiдробляння, що виявляє собою прямий пережиток барщини. Селянське малоземелля, община з її передiлами гальмували модернiзацiю селянського господарства. Соцiально - класова структура країни вiдображала характер i рiвень її економiчного розвитку. Нарiвнi з формуванням класiв буржуазного суспiльства (буржуазiя, дрiбна буржуазiя, пролетарiат), в ньому продовжували iснувати i становi розподiлу - спадщина феодальної епохи. Буржуазiя займає ведучу роль в економiцi країни 20 столiття. До цього вона не грала якої-небудь самостiйної ролi в суспiльно-полiтичному життi країни, оскiльки вона була повнiстю залежна вiд самодержавства i залишалася аполiтичною i консервативною силою. Дворянство, яке зосередило бiльше за 60% всiх земель, було головною опорою самодержавства, хоч в соцiальному планi воно втрачало свою однорiднiсть, зближуючись з буржуазiєю. Селянство включало бiля 75% населення країни. Воно складалося з: кулакiв (20%), середнякiв (30%), бiднякiв (50%). І, природно, мiж ними виникали протирiччя. Найманi робiтники, на початку 20 столiття, складали бiля 17 млн. чоловiк. Цей клас був не однорiдний. Велика частина робiтникiв складалася з селян, що недавно прийшли в мiсто, що ще не втратили зв'язок iз землею. Ядром цього класу став фабрично-заводський пролетарiат, що нараховував бiльш трьох мiльйонiв чоловiк. Полiтичним устроєм в Росiї залишалася абсолютна монархiя. Хоч в 70-х роках 19 столiття був зроблений крок по шляху перетворення державного устрою в буржуазну монархiю, царизм зберiг всi атрибути абсолютизму. Закон свiдчив: "Імператор росiйський є монарх самодержавний i необмежений". Вищим судовим органом був сенат. Виконавча влада здiйснювалася двома мiнiстерствами, що контролюються комiтетом мiнiстрiв. Особливою проблемою в цi роки було нацiональне питання. Бiля 57 % населення Росiї були не росiйського походження, вони зазнавали всякого роду дискримiнацiї з боку росiйських чиновникiв. У цих вiдносинах Росiя не тiльки гнобила тi або iншi народи, але i зiштовхувала їх мiж собою. Багато хто пiд тиском росiйськомовного населення емiгрував в найближчi країни заходу, причому помiтну частину емiгрантiв складали люди, якi метою свого життя ставили боротьбу з царизмом. У цi ж роки Росiя втручається в боротьбу за передiл ринкiв збуту. Вiйна мiж Росiєю i Японiєю за панування на ринку збуту в Китаї, що закiнчилася поразкою Росiї, чiтко показала непiдготовленiсть росiйської армiї i слабiсть економiки. З поразкою у вiйнi в країнi наростає революцiйна ситуацiя ( 1905-1907 року ). Росiї були потрiбнi як полiтичнi, так i економiчнi реформи, якi змогли б укрiпити i оздоровити економiку. Ватажком цих реформ повинна була бути людина, для якої важлива була доля Росiї. Ним став Петро Аркадiйович Столипiн. Службовий шлях, пророблений Столипiним в провiнцiї, був звичайним, не вiдмiнним вiд кар'єри iнших чиновникiв, що стали губернаторами. Вiдбуваючись з старовинного дворянського роду, Столипiн, закiнчивши Вiленськую гiмназiю, поступає на фiзико-математичний факультет Петербурзького унiверситету. Пiсля його закiнчення служить в мiнiстерствi державного майна, але через рiк переводиться в МВС ватажком дворян в Ковенську губернiю. Такому призначенню Столипiн був радий. Багато спiлкуючись з селянами, вiн розумiв їх розмови: про землю, про господарювання. Його дочка писала: "Мiй батько любив сiльське господарство… ". Через 10 рокiв Столипiн призначається ковенским губернатором. У 1902 роцi - гроднецьким губернатором. У 1902 роцi Столипiн бере участь в нарадi про розвиток сiльськогосподарської промисловостi, де вiн висловився за знищення громадськоїмiжрядностi i розселення по хуторах. Ця позицiя була висловлена пiзнiше в 1906 роцi i в комбiнацiї з iншими новинами була прийнята як "Столипiнська реформа". У березнi 1903 року П. А. Столипiна призначають губернатором в бiльш велику i важливу Саратовську губернiю. Тут i застала його перша революцiя, для придушення якої вiн застосував весь арсенал коштiв - вiд прямого звертання до народу до розправи за допомогою козакiв. У квiтнi 1906 року Столипiн призначається мiнiстром внутрiшнiх справ, хоч i не чекав такого призначення. Боротьба з революцiєю лягає на його плечi. А 24 серпня 1906 року опублiковується урядова програма, що мiстить двi частини: репресивну ( методи боротьби з революцiєю, аж до створення вiйськово-польових судiв ) i реформiстський, що є, по своїй сутi, аграрною реформою. Столипiн i Дума. зробивши ставку на селянство. "представництвом", тобто Думою. трудовики i селяни вiдкинули свiй власний проект 104-ий, змiст якого зводився до конфiскацiї помiщицькихземель i нацiоналiзацiї всiєї землi. Дума була приречена i 8 липня 1906 року була розпущена. Друга Дума почала свою роботу 20 лютого 1907 року, вже 6 березня Столипiн виступив перед нею з урядовою програмою реформ, i дав зрозумiти, що режим не збирається дiлитися своєю владою з "народним представництвом". 10 березня Столипiн виступив з викладом урядової концепцiї вирiшення аграрного питання. У цей час в Думi йшли дебати з двох питань: аграрна полiтика i вживання надзвичайних заходiв проти революцiонерiв. Уряд вимагав засудження революцiйного тероризму, але бiльшiсть депутатiв вiдмовилися це зробити. Бiльш того 17 травня Дума проголосувала проти "незаконних дiй полiцiї". Сумнiви не було, що друга Дума незабаром припинить своє iснування. Не було тiльки причини: її шукали i незабаромзнайшли. З допомогою двох провокаторiв було створене обвинувачення соцiал-демократичної фракцiї другої Думи в пiдготовцi її вiйськової змови. року, згiдно з якими жоден закон не мiг бути прийнятий без санкцiї Державної Думи. Позбувшись опозицiйної думи, Столипiн тепер мiг провести полiтику авторитарну i консервативну, засновану на твердiй рiшучостi оновити країну i укрiпити владу. Для цього грунт був пiдготовлений новим виборчим законом. Думський довiдник 1916 року показує таку картину: дворяни, що складають, по перепису 1897 року, менше за 1 % неселення, отримали в III думi 43 % вiд загального числа, тобто 66 мiсць, приблизно 15 % мiсць отримали помiщики. Обличчя лiберальних професiй 84 (бiля 20%), торговцi 36 (7,5%), священики i мiсiонери отримали 44 мiсця (бiля 10%) вiд загального числа. Робiтники i ремiсники отримали всього 11 мiсць. Новий виборчий закон, обнародуваний також 3 червня 1907 року, робив вiдверту ставку на помiщикiв i велику буржуазiю. З цiєю метою закон рiзко збiльшував вiд курiї землевласникiв, що отримали 50 % мiсць. Дуже спритний хiд був зроблений урядом проти кадетiв на користь октябристiв: мiська курiя була роздiлена на два розряди на основi майнового цензу. У третiй Державнiй Думi скупчилося двi бiльшостi. При голосуваннi за явно консервативнi проекти фракцiя октябристiв (154 депутати) голосувала разом з фракцiями правих i нацiоналiстiв (147 депутатiв), а при голосуваннi за проекти реформ буржуазного характеру тi ж октябристи об'єднувалися з кадетами i фракцiями, що примикали до них. Існування двох блокiв в Думi дозволяло Столипiну провести полiтику лавiрування мiж помiщиками i великою буржуазiєю. "селянська" перетворилася в Думу "панську". "реформи", а боротьба з революцiєю. "корiнною думкою теперiшнього уряду...". Столипiнська реформа . Завдань у реформи було декiлька: соцiально-полiтична - створити в селi мiцну опору для самодержавства з мiцних власникiв, вiдколовши їх вiд основної маси селянства i протиставивши їх їй; мiцнi господарства повиннi були стати перешкодою на шляху наростання революцiї в селi; соцiально-економiчна - зруйнувати общину, насадити приватне господарство у виглядi i хуторiв, а надлишок робочої сили направити в мiсто, де її поглине зростаюча промисловiсть; економiчна - забезпечити пiдйом сiльського господарства i подальшу iндустрiалiзацiю країни з тим, щоб лiквiдувати вiдставання вiд передових держав. Реформа 1861 року - перший етап переходу до iндивiдуалiзацiї землеволодiння i землекористування. Але скасування крiпацтва не привело до прогресу приватної власностi. У 80-90-тi роки уряд прагнув до насадження громадських структур в селi, що суперечило в майбутньому вiльнiй селянськiй власностi. Подолати данi труднощi могли реформи, початi П. А. Столипiним. Його концепцiя "пропонувала шлях розвитку змiшаної, багатоукладної економiки, де державнi форми господарства повиннi були конкурувати з колективними i приватними". Складовi елементи його програм - перехiд до хуторiв, використання кооперацiї, розвиток мелiорацiї, введення триступiнчатого сiльськогосподарського утворення, органiзацiї дешевого кредиту для селян, утворення землеробської партiї, котрi реально представляла iнтереси дрiбного землеволодiння. Столипiн висуває лiберальну доктрину управлiння сiльською общиною, усунення черезполосицi, розвитку приватної власностi на селi i досягнення на цiй основi економiчного зростання. По мiрi прогресу селянського господарства фермерського типу, зорiєнтованого на ринок, в ходi розвитку вiдносин купiвлi-продажу землi повинно статися природне скорочення помiщицького фонду землi. Майбутнiй аграрний лад Росiї представлявся прем'єру у виглядi системи дрiбних i середнiх фермерських господарств, об'єднаних мiсцевим самоврядуванням i нечисленними по розмiрах дворянськими садибами. На данiй основi повинна була статися iнтеграцiя двох культур - дворянської i селянської. "мiцних i сильних" селян. Однак вiн не вимагає повсюдної одноманiтностi, унiфiкацiї форм землеволодiння i землекористування. Там, де внаслiдок мiсцевих умов община економiчно життєздатна, "необхiдно самому селяниновi обрати той спосiб користування землею, який найбiльш його влаштовує". Аграрна реформа складалася з комплексу послiдовних i пов'язаних мiж собою заходiв, що проводяться. в землеволодiннi селян. Всi селяни дiставали право виходу зобщини, яка в цьому випадку видiляла землю, що вiдходить, у власне володiння. При цьому указ передбачав привiлеї для заможних селян з метою спонукати їх до виходу зобщини. Зокрема, тi, що вийшли зобщиниотримували "у власнiсть окремих домашнiх господарств" всi землi, що "перебувають в його постiйному користуваннi". Це означало, що вихiдцiзобщиниотримували i надлишки понад норму. При цьому, якщо в данiй общинi протягом останнiх 24 рокiв не робилися передiли, то надлишки домогосподарств отримувались безкоштовно, якщо ж передiли були, то вiн платив общинi за надлишки по викупних цiнах 1861 року. Оскiльки за 40 рокiв цiни виросли в декiлька разiв, то i це було вигiдно заможним вихiдцям. Разом з тим, здiйснювались заходи по забезпеченню мiцностi i стабiльностi трудових селянських господарств. Так, щоб уникнути спекуляцiї землею i концентрацiї власностi, в законодавчому порядку обмежувався граничний розмiр iндивiдуального землекористувння, був дозволений продаж землiне селянам. Закон 5 червня 1912 р. дозволив видачу позики пiд заставу будь-якої надiленої землi, що придбалась селянами. Розвиток рiзних форм кредиту - iпотечного, мелiоративного, агрокультурного, землевпорядного - сприяло iнтенсифiкацiї ринкових вiдносин в селi. Одночасно з виданням нових аграрних законiв уряд вживає заходiв до насильницького руйнування общини, не сподiваючисьповнiстю на дiю економiчних чинникiв. Вiдразу пiсля 9 листопада 1906 року весь державний апарат приводиться в дiю шляхом видання самих категоричних циркулярiв i наказiв, а так само шляхом репресiй проти тих, хто не дуже енергiйно проводить їх в життя. губернiях селяни негативновiдносилися до виходузобщини (89 негативних показникiв в анкетах проти 7 позитивних). до складання фiктивних вирокiв, вiд скасування рiшень сходу земським начальством, до винесення постанов повiтовими землерозпорядними комiсiями про видiлення домогосподарств, вiд застосування полiцейської сили для отримання "згоди" сходу до висилки противникiв роздiлу. У результатi, до 1916 року зобщин було видiлено 2478 тис. домогосподарств, або 26% общинникiв, заяви ж були поданi вiд 3374 тис., або вiд 35% общинникiв. Таким чином, уряду не вдалось досягнути своєї мети i видiлити зобщини хоч би бiльшiсть домогосподарств. Саме це i визначило крах столипiнської реформи. Селянський банк. У 1906 - 1907 року вказiвками царя частина державних i питомих земель була передана селянському банку для продажу селянам з метою ослаблення земельного дефiциту. Крiм того, з розмахом проводилася Банком купiвляземель з подальшим перепродажем їх селянам на пiльгових умовах, посередницькi операцiї по збiльшенню селянського землеволодiння. Вiн збiльшив кредит селянам i значно здешевив його, причому банк платив бiльший процент за своїми зобов'язаннями, чим платили йому селяни. Рiзниця в платежi покривалася за рахунок субсидiй з бюджету, склавши за перiод з 1906 по 1917 рiк 1457,5 млрд. карбованцiв. Банк активно впливав на форми землеволодiння: для селян, що купувализемлю в одноосiбну власнiсть, платежi знижувалися. У результатi, якщо до 1906 року основну масу покупцiв землiскладали селянськi колективи, то до 1913 року 79,7% покупцiв були одноосiбними селянами. Переселення селян . Уряд Столипiна провiв i серiю нових законiв про переселення селян на околицi. Можливостi широкого розвитку переселення були закладенi вже в законi 6 червня 1904 року. Цей закон вводив свободу переселення без пiльг, а уряду давалося право приймати рiшення про вiдкриття вiльного пiльгового переселення з окремих мiсцевостей iмперiї, "виселення з яких признавалося особливо бажаним". Уперше закон по пiльговому переселенню був застосований в 1905 роцi: уряд "вiдкрив" переселення з Полтавської i Харкiвської губернiй, де селянський рух був особливо широким. i суспiльнi потреби, на прокладку дорiг. У 1906-1913 роках за Урал переселилося 2792,8 тисяч чоловiк. Кiлькiсть селян, що не зумiли пристосуватися до нових умов i вимушених повернутися, становила 12% вiд загального числа переселенцiв. Пiдсумки переселенської компанiї були наступними. По-перше, за даний перiод був здiйснений величезний стрибок в економiчному i соцiальному розвитку Сибiру. Також населення даного регiону за роки колонiзацiї збiльшилося на 153 %. Якщо до переселення в сибiр вiдбувалося скорочення посiвних площ, то за 1906-1913 роки вони були розширенi на 80%, в той час як в європейськiй частинi Росiї на 6,2%. По темпах розвитку тваринництва Сибiр також обганяв європейську частину Росiї. адмiнiстративнi форми регулювання вiдносин дрiбного кредиту. Створюючи квалiфiкованi кадри iнспекторiв дрiбного кредиту i асигнуючи значнi кредити через державнi банки на первиннi позики кредитним товариствам i на подальшi позики, уряд стимулював кооперативне рушення. На другому етапi сiльськi кредитнi товариства, нагромаджуючи власний капiтал, розвивалися самостiйно. У результатi була створена широка мережа iнститутiв дрiбного селянського кредиту, ссудозберiгальних банкiв i кредитних товариств, що обслуговували грошовий оборот селянських господарств. До 1 сiчня 1914 року кiлькiсть таких установ перевищило 13 тисяч. Кредитнi вiдносини дали сильний iмпульс розвитку виробничих, споживчих i збутових кооперативiв. Селяни на кооперативних началах створювали молочнi i масленi артiлi, сiльськогосподарськi товариства, споживчi лавки i навiть селянськi артiльнi молочнi заводи. Агрокультурнi заходи . Однiєюз головних перешкод на шляху економiчного прогресу села була низька культура землеробства i неписьменнiсть переважної бiльшостi виробникiв, звиклих працювати за загальному звичаєм. У роки реформи селянам надавалася широкомасштабна агроекономiчна допомога. Спецiально створювалися агропромисловi служби для селян, якi органiзовували учбовi курси по скотарству i молочному виробництву, впровадженню прогресивних форм сiльськогосподарського виробництва. Багато уваги придiлялося i прогресу системи позашкiльної сiльськогосподарської освiти. Якщо в 1905 роцi число слухачiв на сiльськогосподарських курсах становило 2 тисячi чоловiк, то в 1912 роцi - 58 тисяч, а на сiльськогосподарському читаннi - вiдповiдно 31,6 тисяч i 1046 тисяч чоловiк. У цей час склалася думка, що аграрнi реформи Столипiна привели до концентрацiї земельного фонду в руках нечисленного багатого прошарку внаслiдок обезземелювання основної маси селян. Дiйснiсть показала зворотнє - збiльшення питомої ваги "середнiх шарiв" в селянському землекористуваннi. Це добре видно з даних, приведених в таблицi. У перiод реформи селяни активно купували землю i збiльшували свiй земельний фонд щорiчно на 2 млн. десятини. Також селянське землекористування iстотно збiльшувалося за рахунок оренди помiщичих i казенних земель. Промiжок часу Маючi на чоловiчу душу населення Бiльше 3 десятин 1885-03 10,9 61,5 27,6 1906-12 16,3 68,4 13,3 Результати реформи. Результати реформи характеризуються швидким зростанням аграрного виробництва, збiльшенням ємкостi внутрiшнього ринку, зростанням експорту сiльськогосподарської продукцiї, причому торгiвельний баланс Росiї набував все бiльш активного характеру. У результатi вдалося не тiльки вивести сiльське господарство з кризи, але i перетворити його в домiнанту економiчного розвитку Росiї. Валовий прибуток усього сiльського господарства склав в 1913 роцi 52,6% вiд загальногоВП. Прибуток усього народного господарства завдяки збiльшенню вартостi, створеної в сiльському господарствi, зрiс в порiвняльних цiнах з 1900 по 1913 роки на 33,8%. Диференцiацiя видiв аграрного виробництва по районах привела до зростання товарностi сiльського господарства. Три чвертi всiєї переробленої iндустрiєю сировини поступало вiд сiльського господарства. Товарооборот сiльськогосподарської продукцiї збiльшився за перiод реформи на 46%. Ще бiльше, на 61% в порiвняннi з 1901-1905 роками, зрiс в передвоєннi роки експорт сiльськогосподарської продукцiї. Росiя була найбiльшим виробником i експортером хлiба i льону, ряду продуктiв тваринництва. Так, в 1910 роцi експорт росiйської пшеницi становив 36,4% загального свiтового експорту. капiталу в розмiрi 3900 карбованцiв, а в європейськiй Росiї основний капiтал середнього селянського господарства ледве досягав 900 карбованцiв. Нацiональний прибуток на душу сiльськогосподарського населення в Росiї складав приблизно 52 карбованцi в рiк, а в США – 262 карбованцi. 89, а в Бельгiї - 168 пудiв. Економiчне зростання вiдбувалося не на основi iнтенсифiкацiї виробництва, а за рахунок пiдвищення iнтенсивностi ручної селянської працi. Але в дослiджуваний перiод були створенi соцiально-економiчнi умови для переходу до нового етапу аграрних перетворень - до перетворення сiльського господарства в капiталомiсткий, технологiчно прогресивний сектор економiки. Причини невдачi аграрної реформи. спокiйними. Однак не складнiсть перiоду i не смерть автора реформи, були причиною краху всього пiдприємства. Головнi цiлi далеко не були виконанi. Введення приватної подвiрної власностi на землю замiсть громадської вдалося ввести тiльки у чвертi общинникiв. Не вдалося i територiально вiдiрвати вiд "миру" заможних господарiв, так як на хуторських дiльницях поселялися менше за половину кулакiв. Переселення на околицi так само не вдалося органiзувати в таких розмiрах, якi змогли б iстотно вплинути на лiквiдацiю земельної тiсноти в центрi. Все це провiщало крах реформи ще до початку вiйни, хоч її вогнище продовжувало тлiти, що пiдтримується величезним чиновничим апаратом на чолi з енергiйним приємником Столипiна - головним керуючим землеустроєм i землеробством А. В. Кривошеїним. Причин краху реформ було декiлька: протидiя селянства, нестача коштiв, що видiляються на землеустрiй i переселення, погана органiзацiя землерозпоряднихробiт, пiдйом робочого зрушення в 1910-1914 рр. Але головною причиною був опiр селянства проведенню нової аграрної полiтики. Незважаючи на сприятливi економiчнi, iдеологiчнi i полiтичнi обставини, Столипiн здiйснив все ж ряд помилок, що поставили його реформи пiд загрозуневдачi. Першою помилкою Столипiна була вiдсутнiсть продуманої полiтики вiдносно робiтникiв. Як показав досвiд Пруссiї, для вдалого проведення консервативної полiтики необхiдно було поєднувати жорсткi репресiї по вiдношенню до революцiйних партiй з одночасними зусиллями в областi соцiального забезпечення робiтникiв. У Росiї ж, незважаючи на загальний економiчний пiдйом, за всi цi роки не тiльки життєвий рiвень робiтникiв нiскiльки не пiдвищився, але i соцiальне законодавство робило свої першi кроки. Закон 1906 р. про десятигодинний робочий день майже не застосовувався, рiвно як i закон 1903 р. про страхування робiтникiв, що отримали калiцтва на пiдприємствi. Дозволенi профспiлки знаходилися пiд пильним контролем полiцiї i не користувалися довiр'ям серед робiтникiв. Тим часом кiлькiсть робiтникiв постiйно i помiтно зростала. Нове поколiння виявилося вельми прихильним до сприйняття соцiалiстичних iдей. Очевидно, Столипiн не вiддавав собi звiту в значеннi робочого питання, яке з новою силою повстало в 1912 р. вiн рiзко вiдповiв польському депутату Дмовському, що шанує за "вище щастя бути пiдданим Росiї". Вiн вiдкрито проводив нацiоналiстичну великоросiйську полiтику i, природно, поставив проти себе i царського режиму всi нацiональнi меншини. Фiнляндiя стала притулком для багатьох опозицiонерiв. Столипiна обурювало, що сейм Фiнляндiї складався переважно з соцiалiстiв i лiбералiв. У 1908 р. вiн безуспiшно спробував обмежити повноваження сейму, двiчi розпускав його, а потiм знову ввiв в країнi колишнi диктаторськi методи. До 1914 р. неприязнь фiннiв до "росiйських окупантiв" стала повсюдною. Що стосується Польщi, там ситуацiя була складнiшою, оскiльки вiдношення полякiв до Росiї не було одностайним. Частина полякiв пiд керiвництвом Дмовського намагалася добитися для своєї країни бiльшої автономiї. Інша частина, керована Пiлсудським, вимагала повної незалежностi. Столипiн закрив польськомовнi школи, а в мiстах насадив мунiципальнi установи з переважанням росiян що служать. На Українi, де преса i вищi учбовi заклади зазнали насильницької русифiкацiї, росла нацiональна самосвiдомiсть української елiти, заснована на розумiннi економiчного могутностi краю, що стала житницею i iндустрiальним центром всiєї iмперiї. Царськi властi жорстоко переслiдували українських нацiоналiстiв, що органiзували Союз звiльнення України i притулки, що знайшли в Галiцiї, що входить до складу Австро-Угорщини. Австрiйськi властi охоче протегували українським нацiоналiстам, бажаючи всiляко перешкодити росiйськiй владi в помсту за пiдтримку в Богемiї i на Балканах антиавстрiйських настроїв малих слов'янських народiв. При тих же причинах тюркськi меншини на територiї Азербайджану, що об'єдналися в партiю "Муссават" ( "Рiвнiсть"), рiшуче пiшли на зближення з оновленою пiсля младотюркської революцiї Туреччиною. Частина мусульманської iнтелiгенцiї татарського походження, що проживає на територiї Криму i на Нижнiй Волзi, намагалася вiдродити тюрксько-татарську цивiлiзацiю, домагаючись її визнання нарiвнi з росiйською. Царський уряд, природно, не бажав йти на подiбнi поступки, вважаючи мусульманськi народи слаборозвиненими. Воно також заохочувало впровадження росiйських колонiзаторiв i переселенцiв в Середню Азiю не менш жорстко, нiж це робили iншi європейськi держави-завойовники по вiдношенню до країн Азiї i Африки. Столипiн здiйснив помилку i в питаннi про запровадженню земств в захiдних губернiях (1911 р.), внаслiдок чого вiн позбавився пiдтримки октябристiв. Справа в тому, що захiднi губернiї економiчно продовжували залежати вiд польської шляхти. Щоб укрiпити в них положення бiлоруського i росiйського населення, що складали бiльшiсть, Столипiн вирiшив заснувати там земську форму правлiння. Дума охоче його пiдтримала, однак державна рада зайняла зворотну позицiю - класовi почуття солiдарностi з шляхтою виявилася сильнiшими нацiональних. Столипiн звернувся з проханням до Миколи II перервати роботу обох палат на три днi, щоб за цей час уряд термiново ухвалив новий закон. Засiдання Думи били припиненi i закон прийнятий. Однак дана процедура, що продемонструвала зневагу державної влади до власних установ, привела до розколу мiж урядом i навiть самими помiрними лiбералами. Самодержавство поставило себе в iзоляцiю, вiдтепер його пiдтримували представники надто правих нацiоналiстичних кiл. Столипiн же втратив пiдтримку Миколи II, якому явно претило мати такого заповзятливого мiнiстра, звинуваченими надто правими противниками, що користуються впливом при дворi, в бажаннi "експропрiювати всiх помiщикiв взагалi" за допомогою аграрної реформи. 18 вересня 1911 р. Столипiн був убитий у Києвi одним з подвiйних агентiв, якими полiцiя наповнила революцiйнi органiзацiї. Його смерть означала поразку останньої спроби свiдомого i цiлеспрямованого оновлення полiтичної системи в країнi. Будучи консервативною, вона все ж була не позбавлена творчої думки. Використана лiтература: "Ковальченко И. Д. Столипiнська аграрна реформа"; "Історiя СРСР" N2 1992. 2. Глаголєв А. "Формування економiчної концепцiї П. А. Столипiна"; "Питання економiки" N10,1990. 3. Рум'янцєв М. "Столипiнська аграрна реформа: передумови, задачi i пiдсумки"; "Питання економiки" N10, 1990.