Велика емiграцiя i нацiонально-визвольний рух у 30-40-х роках ХІХ ст. у Польщi
“В
елика
емiграцiя” i нацiонально-визвольний рух у 30-40-х роках ХІХ
ст.
у Польщi
Пiсля придушення повстання тисячi польських воякiв виїхали до Пруссiї i Австрiї. Емiгрували також члени Нацiонального уряду, депутати сейму, письменники, журналiсти, студенти, середня та дрiбна шляхта, ремiсники i селяни.
На вiдмiну вiд старої емiграцiї, переважно магнатсько-шляхетської, нова емiграцiя за своїм соцiальним складом була надзвичайно строкатою. Наприкiнцi 1831 р. Микола І оголосив амнiстiю, що дозволяла бiженцям повернутися на батькiвщину. Однак ця амнiстiя не поширювалася на полiтикiв, а також жителiв областей, що не входили до Королiвства Польського.
Прусськi й австрiйськi властi примусили багатьох рядових i пiдофiцерiв прийняти "царську ласку" й повернутися до Королiвства, де їх вiдразу забрали до росiйської армiї. Проте понад десять тисяч осiб — офiцерiв i солдатiв, а також полiтичних дiячiв — обрали для себе долю вигнанцiв. Емiграцiя пiсля поразки Листопадового повстання за її численнiсть i визначну роль у змаганнях за незалежнiсть, у розвитку культури й змiцненнi нацiонального духу дiстала назву Великої емiграцiї.
угруповання емiгрантiв пропагуватимуть революцiйнi iдеї, а тому намагались оселяти бiженцiв таким чином, щоб вони не утворювали занадто великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Францiї, Англiї та Бельгiї надавали польським емiгрантам, матерiальне становище бiльшостi з них було вкрай скрутним.
але роздiляли погляди на минуле i майбутнє рiдної країни, на причини поразки повстання й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього полiтичного устрою i соцiальних перетворень. У результатi суперечок виникло кiлька угруповань рiзної полiтичної спрямованостi.
"Готель Лямбер". Майбутня Польща уявлялася їм як конституцiйна монархiя в кордонах 1772 p., котра б гарантувала рiвнiсть усiх громадян перед законом, а полiтичнi права надавала лише заможним. Вони вважали, що змагання за незалежнiсть поновляться тiльки в разi вiйни захiдних країн з Росiєю i поразки царату в нiй. До початку такої вiйни слiд готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його прибiчники водночас визнавали необхiднiсть розкрiпачення селян i надiлення їх землею, яку вони обробляли.
Демократичний табiр очолював видатний польський iсторик i полiтичний дiяч Йоахiм Лелевель (1786—1861). У груднi 1831 р. вiн створив Польський нацiональний комiтет, програма якого передбачала вiдродження Польської держави як республiки.
Шлях до незалежностi, на його думку, пролягав через повстання в усiх трьох частинах Польщi. Лелевель виступав за скасування крiпацтва й демократичну владу народу. Його прихильники пiдтримували зв'язок з революцiйними органiзацiями iнших країн, i тому французька полiцiя розпустила комiтет, а самого Лелевеля примусила покинути Францiю. Вiн оселився в Брюсселi й надалi активної участi в полiтичнiй дiяльностi не брав.
Найчисленнiшим i найкраще органiзованим табором Великої емiграцiї було Польське демократичне товариство, що виникло в Парижi у 1832 р. Свою програму молодi демократи виклали в двох манiфестах. На їхню думку, за поразку повстання несла вiдповiдальнiсть шляхта, що нерозв'язала селянського питання.
Майбутня Польша мала стати демократичною республiкою, її незалежнiсть товариство сподiвалося вибороти шляхом народного повстання, основною рушiйною силою якого виступило б селянство. Товариство обiцяло передати селянам у власнiсть без викупу їхнi земельнi надiли. Щодо кордонiв майбутньої Польщi, то вимоги Польського демократичного товариства нiчим не вiдрiзнялись вiд вимог консерваторiв. Товариство в роки свого пiднесення налiчувало понад 4 тис. членiв i проiснувало до 1862 р.
"Люд польський", що виникла в Англiї в 1835р. пiд проводом С. Ворцеля i Т. Кремповецького.
Погляди iдеологiв цього угруповання вирiзняли двi найважливiшi особливостi: визнання нерозривного зв'язку змагань за нацiональну незалежнiсть iз соцiальною революцiєю i вкрай негативне ставлення до шляхти i приватної власностi. Соцiальна програма "Люду польського" є найрадикальнiшою в польському визвольному русi того часу, але вплив самої органiзацiї був досить обмежений.
Всi полiтичнi угруповання емiгрантiв придiляли велику увагу постiйним зв'язкам зi спiввiтчизниками в усiх частинах Польщi, прагнучи знайти там пiдтримку своїм полiтичним концепцiям. На батькiвщину виряджалися емiсари, створювалися надiйнi канали для регулярного пересилання в Польщу надрукованих за кордоном журналiв, книг, брошур i листiвок, в яких викладалися новi iдеї i програми. У розповсюдженнi власних видань на польських теренах найбiльших успiхiв досягло Польське демократичне товариство.
Микола І разом iз новим намiсником у Варшавi i командувачем росiйськими вiйськами в Королiвствi Польському генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем запроваджували тут новий лад. Конституцiя 1815 р. була скасована, замiсть неї з'явився "Органiчний статут".
"Статут" передбачав збереження польських установ, але вiн так i не набув чинностi. Насправдi тривало цiлеспрямоване руйнування автономiї Королiвства Польського. Було лiквiдовано сейм, Державну раду й вищi судовi установи Королiвства, польську армiю. З 1834
р. в
країнi запроваджено воєнний стан, що давало змогу мiсцевiй владi заарештовувати кожного, хто викликав бодай найменшу пiдозру. Учасникiв повстання висилали до Сибiру, кидали до в'язниць, забирали до росiйської армiї, вiдправляючи служити в Сибiр або на Кавказ. Маєтки засуджених за участь у повстаннi пiдлягали конфiскацiї.
Запроваджувалася сувора цензура на твори А. Мiцкевича, Ю. Словацького, І. Лелевеля та iнших видатних польських дiячiв науки i культури. Закрито унiверситети у Варшавi й Вiльно, Кременецький лiцей. На територiю Королiвства поширилися загальноросiйська грошова система та система мiр i ваги. У Бiлорусi та Українi остаточно лiквiдовано унiатську церкву. Унiатiв почали насильно навертати у православ'я. Дрiбну шляхту позбавили станових привiлеїв, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росiї.
провiнцiї призначили Е. Флоттвелла, вiдомого своїми антипольськими поглядами. Утискiв зазнали не тiльки повстанцi, в яких реквiзували маєтки, а й уся люднiсть Великої Польщi. В установах i школах замiсть польської мови вводилася нiмецька. На князiвство поширилася прусська система мiр i ваги. У полякiв скуповували землi, на яких оселялись нiмецькi колонiсти. Таку саму полiтику стосовно польського населення проводила й Австрiя.
Поразка повстання й наступнi репресiї не зломили волi польського народу до змагань за нацiональну незалежнiсть.
Вiд середини 30-х рокiв пожвавiшала пiдпiльна полiтична дiяльнiсть у Королiвствi. Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедицiя полковника Ю. Залiвського, яку органiзували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. її учасники пробралися з Галичини на територiю Королiвства з метою пiдняти тут повстання, але через кiлька тижнiв вiдмовилися вiд свого намiру, оскiльки їхнi заклики не були пiдтриманi жодним iз соцiальних прошаркiв польського суспiльства. У соцiально-полiтичнiй програмi й тактицi органiзатори й учасники експедицiї Залiвського повторювали лозунги повстанцiв 1830-1831 pp.
— "Спiвдружнiсть польського народу" (1835—1838), Келецько-Люблiнська органiзацiя (1840—1844), яку очолював ксьондз П. Сцегенний, Органiзацiя 1848 р. тощо. У Великiй Польщi, Сiлезiї i на Помор 7 патрiоти створили "Союз плебеїв " пiд проводом книговидавця В. Стефанського. У Галичинi дiяла органiзацiя "Селянський союз".
Хоча в 1843-1844 pp. окремi таємнi товариства в Польщi зазнали погрому, боротьба за незалежнiсть не припинилася. Тi органiзацiї, що збереглися або вiдновили свою дiяльнiсть, установили тiсний контакт з польською емiграцiєю i спiльними зусиллями розпочали пiдготовку загальнопольського повстання. Його iнiцiатором виступило Польське демократичне товариство.
Пiдготовка до повстання проводилася майже на всiх польських землях. Проте арешт його керiвникiв у прусськiй частинi, а також невдалi спроби збройного виступу в Королiвствi Польському обмежили повстання територiєю Кракiвської республiки. Бої у Краковi розгорнулися в нiч з 21 на 22 лютого 1846 р.
Незабаром австрiйськi вiйська покинули мiсто. Повстанцi сформували Нацiональний уряд, який проголосив манiфест.
У ньому мiстився заклик до населення брати участь у повстаннi, давалися обiцянки лiквiдувати станову нерiвнiсть i передати селянам землю без викупу.
Найвидатнiшим дiячем Кракiвського повстання був лiтературний критик i фiлософ, аристократ за походженням Е. Дембовський якi вiдкрили вогонь по учасниках процесiї. Пiд час сутички загинуло багато патрiотiв, у тому числi й Е. Дембовський.
Пiд час його остаточного придушення Кракiвську республiку окупували вiйська Росiї, Пруссiї i Австрiї.
Невдовзi представники трьох країн уклали спiльну угоду, згiдно з якою ця територiя передавалася Австрiї. Вона дiстала назву Великого князiвства Кракiвського.
Майже одночасно iз Кракiвським повстанням розпочалися стихiйнi антипомiщицькi виступи селян у Захiднiй Галичинi.
Повстанцi громили маєтки магнатiв, захоплювали їхнi землi. В цiлому пiд час цього виступу було знищено понад 450 маєткiв, загинуло близько 1 тис. осiб. Австрiйська влада вмiло скористалася з антипомiщицьких настроїв селянських мас, спрямувавши їх проти повстанських загонiв шляхти, що подекуди створювалися в Галичинi, а також проти Кракiвської республiки. Таким чином, селяни, самi того не усвiдомлюючи, сприяли поразцi повстання, а жертви з обох сторiн на тривалий час затримали налагодження взаємодiї мiж селянами i землевласниками. Протягом короткого часу австрiйський уряд шляхом незначних поступок лiквiдував селянський рух у Галичинi.
На територiях, пiдвладних Австрiї та Пруссiї, сталися збройнi виступи. У березнi 1848 p., коли у Вiднi вибухнула революцiя, iмператор Фердiнанд І оголосив амнiстiю i пообiцяв конституцiю. У вiдповiдь патрiотичнi манiфестацiї вiдбулись у Краковi, Львовi та деяких iнших галицьких мiстах. Однак, прагнучи змiцнити й розширити власнi права, польськi дiячi проiгнорували нацiональнi iнтереси українського населення Галичини. Як наслiдок — українсько-польськi суперечностi загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадiон. Навiть бiльше, дiзнавшись про намiри польських шляхтичiв оголосити акт розкрiпачення й таким чином привернути селян на свiй бiк, Ф. Стадiон вирiшив випередити їх i сам виявив iнiцiативу, пообiцявши звiльнити селян вiд панщини. Завдяки цiй акцiї, австрiйська влада завоювала прихильнiсть селян i перекреслила сподiвання керiвникiв польського руху залучити широкi народнi верстви до боротьби за незалежнiсть. Невдовзi польськi органи влади у Краковi та Львовi припинили свою дiяльнiсть.
20 березня 1848 р. в Познанi вiдбулася масова антиурядова демонстрацiя. Того ж дня сформовано Польський нацiональний комiтет, який мав домагатися надання широких повноважень Великому князiвству: вiдновлення польської мови в школах i установах, а також формування польського вiйськового корпусу.
Складна полiтична ситуацiя — тиск революцiйних сил i загроза конфлiкту з Росiєю — примусили прусський уряд погодитися на цi вимоги. У Великiй Польщi виникли польське самоврядування i збройнi загони пiд проводом Л. Мерославського. Незабаром полiтична ситуацiя змiнилася, а з нею зазнала змiн i позицiя прусського уряду. Прусськi властi запропонували подiлити Велику Польщу на двi частини — польську i нiмецьку, а також обмежити чисельнiсть польського вiйська. Пiсля вiдхилення поляками цiєї пропозицiї Пруссiя розпочала воєннi дiї. Незважаючи на перемоги повстанцiв у битвах пiд Милославом i Соколувом, перевага залишалася на боцi прусської армiї. Польськi офiцери не вiрили в успiх повстання, а Мерославський, вiдмовившись вiд командування, разом зi своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усi поступки полякам i жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революцiйних виступiв 1848— 1849 pp. польський нацiонально-визвольний рух пiшов на спад.
| 
