Реферат/сочинение: "Історія України. Соціально-політичні аспекти"

Історiя України. Соцiально-полiтичнi аспекти

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

ФАКУЛЬТЕТ СОЦІОЛОГІЇ

Зав. кафедрою Ковальський Б. П.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ.

Для студентiв бакалаврського циклу «НТУУ «КПІ»

на 2006-2007 н. р.

Програма розроблена

у вiдповiдностi з наказом

МОН України вiд 18. 02. 1994р.

№ 1/9-18 «Про розробку

освiтньо-професiйних

програм вищої освiти за

вiдповiдним професiйним

спрямуванням», наказом

по НТУУ «КПІ» вiд 01. 02. 2002р. № 1-15

«Про планування навчального

Історiя України. Соцiально-полiтичнi аспекти.

Навчальний посiбник для вищих закладiв освiти

ІІІ- ІV рiвнiв акредитацiї. 2006 рiк.

Загальна редакцiя Б. П. Ковальського

Колектив авторiв: професор КПІ, доц. Лебедєв І. К.,

доц. Горбань Т. Ю., к. i. н. Ховрич С. М.

У посiбнику розглядаються проблемивиникнення i функцiонування освiтнiх систем в Українi, зокрема становлення системи вищої освiти, розвитку науки i технiки в Українi у контекстi науково-технiчної революцiї, висвiтленi прiоритетнi напрямки освiтньої, наукової i технiко-промислової полiтики України пiсля проголошення її незалежностi.

Ó Кафедра iсторiї НТУУ “КПІ”

Вступ.

Історiя та iсторiографiя в еволюцiї, їх мiсце i роль в гуманiзацiї дiяльностi людини. Історiософськi концепцiї щодо формування та розвитку українського етносу.

незалежнiсть, дiяльнiсть в соцiально-полiтичнiй, iнших сферах життя з давнiх часiв до сьогодення. Еволюцiя концепцiй та iсторiографiї основних проблем курсу, його наукова перiодизацiя. Значення вивчення iсторiї України для пiдготовки майбутнiх спецiалiстiв, її мiсце i роль в гуманiзацiї дiяльностi людини. Оволодiння курсом дозволить молодому професiоналу спиратись на загальнолюдськi цiнностi, творчо опрацьовувати i критично переосмислювати багатство свiтового iсторичного досвiду та засвоювати його уроки, виробити на цiй основi власнi переконання, громадянську позицiю, здобути навички i вмiння, необхiднi для практичної дiяльностi.

Історiографiя проблеми генезису українського народу, становлення української нацiї. Початок людської цивiлiзацiї на територiї України. Пращури сучасних українцiв. Поняття народнiсть, народ, нацiя, етногенез. Наша передiсторiя: трипiльська доба, пiслятрипiльська доба, скiфо-сарматська доба, слов’янська доба.

Теорiї походження слов’ян та iсторiографiя проблеми генезису українського народу. Проблема “прабатькiвщини” слов’ян в iсторичнiй науцi. Український народ – автохтон на своїй землi. Основнi концепцiї, пiдходи щодо формування та розвитку українського етносу.

Основнi перiоди формування українського народу. Перша згадка назви “Україна”. Становлення української нацiї. Нацiя – вища форма розвитку етносу. Спiввiдношення народу i нацiї. Труднощi “вiдродження” i становлення української нацiї.

Модуль І. Етнополiтичний контекст української iсторiї.

Етнополiтика як наука i навчальний предмет, її взаємозв’язок з iсторiєю та їх взаємовплив. Основнi поняття та категорiї етнополiтики. Суб’єкт i об’єкт етнополiтики. Полiтична правосуб’єктнiсть як визначальний критерiй в етнополiтичних вiдносинах в iсторичнiй ретроспективi.

в iсторичному контекстi. Критерiї етнiчної приналежностi. Причини дезiнтегративних процесiв в українському суспiльствi та формування iсторико-етнографiчних регiонiв.

Обумовленiсть та форми проявiв етнокультурних особливостей українцiв в етнорегiональному вимiрi. Етнокультурнi регiони як об’єкти етнополiтики держав, у складi яких вони знаходились.

народу. Історичнi аспекти, найбiльш характернi риси спiлкування

мiж собою, в рамках держави чисельних етносiв в Українi.

Природно-географiчнi та iсторичнi умови формування етнiчної територiї української народностi в перiод феодалiзму. Проблеми етнiчного походження Київської Русi. Етнiчна структура Давньоруської держави. Концепцiї полi- та моноетнiчностi давньоруської народностi. Мiжетнiчна толерантнiсть в Київськiй Русi. Причини та суть етнополiтичного конфлiкту з єврейською общиною. Етнiчний фактор в суспiльно-полiтичному життi Галицько-Волинської держави. Етапи формування української народностi. Назви етнiчної територiї та населення України.

Особливостi литовської експансiї на українськi землi: етнополiтичнi вимiри. Мiжетнiчнi процеси в контекстi польсько-литовських унiй. Етнополiтика Речi Посполитої. Проблеми українсько-польських та українсько-єврейських стосункiв. Полонiзацiя української елiти. Релiгiйна унiя: взаємовплив релiгiйних та етнiчних процесiв.

iмперiї. Українсько-польська конфронтацiя. Нацiональнi процеси в середовищi українцiв Схiдної Галичини. Мiжетнiчнi стосунки на Буковинi та Закарпаттi.

Історичнi процеси в мiграцiйних та емiграцiйних явищах українцiв.

Емiграцiя як соцiально-економiчне i полiтичне явище. Причини емiграцiї. Початок емiграцiйних явищ в Українi. Першi українськi емiгранти. Схiдна емiграцiя – початок, розвиток. Розселення українцiв на територiї Росiйської iмперiї.

Емiграцiя українцiв до країн Захiдної Європи. Перша хвиля: емiграцiя українцiв до 1914 року. Друга хвиля: у мiжвоєнний перiод. Третя хвиля: друга свiтова вiйна та “перемiщенi особи”. Четверта хвиля: Україна в перiод незалежностi. Розселення українцiв в сучасному свiтi. Масова українська емiграцiя.

Внесок українцiв у полiтику, науку, культуру, мистецтво, господарське, церковне життя в державах, де вони проживають.

Українська дiаспора сьогоднi та Україна. Нацiональна програма “Закордонне українство” на перiод до 2005 року.

Етнополiтичнi аспекти української iсторiї новiтнього перiоду.

Нацiональна революцiя 1917-1918рр. Створення Центральної Ради, етнополiтичний фактор її дiяльностi. (І, ІІ, ІІІ та IV Унiверсали).

Етнополiтичнi аспекти внутрiшньої полiтики у часи гетьманату П. Скоропадського, Директорiї. Мiжетнiчнi конфлiкти у нацiонально-визвольному русi на Захiдноукраїнських землях у перiод 1918-1920рр. Етнiчний фактор у полiтицi радянської влади в Українi у 1917-1920рр.

Нацiонально-державне будiвництво в Українi. Входження УСРР до СРСР. Проблеми вирiшення взаємних стосункiв мiж рiзними етнiчними спiльнотами в роки коренiзацiї (українiзацiї). Обмеження нацiональних прав української республiки в 30-тi рр. в процесi створення адмiнiстративно-бюрократичної системи в СРСР. Захiдноукраїнськi землi в 20-30-х роках. Режим соцiального i нацiонального гноблення в Галичинi, Буковинi, Закарпаттi. Розвиток нацiонально-визвольного руху.

Етнополiтичнi проблеми в Українi перiоду Другої свiтової та Великої Вiтчизняної воєн. Боротьба українського народу за своє виживання та звiльнення.

Посилення русифiкацiї за часiв тоталiтарного режиму, роль дисидентства у нацiонально-визвольному русi в перiод кризи Радянської системи.

депортованих народiв та проблеми вiдродження їх культури. Нелегальна мiграцiя. Проблеми бiженцiв.

Модуль ІІ. Історичний поступ української держави.

Основнi закономiрностi, суть i наслiдки початкових етапiв процесу українського державотворення. Слов’янська держава Київська Русь. Козацько-гетьманська держава.

Концепцiї державностi в українськiй iсторико-полiтичнiй науцi. Історико-психологiчнi особливостi формування української державностi i права. Становлення i розвиток суспiльних зв’язкiв в Українi в додержавний перiод: родини, роду, племенi, полiсiв, союзiв полiсiв i племен. Полiсна органiзацiя суспiльства представникiв Трипiльської, Середньостогiвської та iнших культур. Виникнення першопочаткiв держави в Українi в ІV-І тисячолiттях до н. е.: характернi закономiрностi i особливостi. Вiйськова демократiя як особлива форма органiзацiї суспiльства.

Скiфо-сарматська держава: суспiльний i державний лад, полiтико-адмiнiстративний устрiй. Характернi риси i особливостi народiв скiфської держави. Грецькi i римськi впливи на розвиток української державностi в скiфський перiод. Мiграцiйнi процеси на територiї України в першiй половинi І тисячолiття н. е.

Слов’янський перiод розвитку української державностi. Держави антiв, дулiбiв, полян та iн. Особливостi їх суспiльного i державного ладу. Вiдродження вiйськової демократiї як переддержавного типу органiзацiї суспiльства. Утворення держави русiв i етапи її розвитку. Суспiльна i державна органiзацiя Київської Русi. Становлення феодальних вiдносин. Феодальна i полiтична роздробленiсть держави русiв. Утворення нових держав: Галицько-Волинського, Київського, Переяславського, Чернiгiвського та iнших князiвств. Завоювання українських земель татаро-монголами та їх вплив на державний лад українських князiвств у другiй половинi XIIIст.

Литовсько-польський перiод в українськiй iсторiї державотворення. Спiльна боротьба українського i литовського народiв проти татаро-монголiв. Включення земель Пiвденно-Захiдної Русi до складу Великого князiвства Литовського i Речi Посполитої Польської. Соцiально-полiтична органiзацiя українського суспiльства в XIV-XVIст. Полiтико-адмiнiстративна залежнiсть етнiчних українських територiй вiд ряду iнших європейських держав.

Боротьба українського народу проти поневолювачiв. Виникнення козацтва. Запорозька Сiч: суспiльно-полiтичний лад. Утворення української держави – Вiйська Запорозького пiд проводом Б. Хмельницького, її державно-полiтична i соцiально-економiчна органiзацiя. Занепад i лiквiдацiя козацько-гетьманської держави в другiй половинi XVIIIст. Причини i наслiдки для українського народу.

Історичнi особливостi пошуку оптимальних моделей будiвництва незалежної України. Еволюцiя українського державотворення

Лютнева революцiя в Українi. Розгортання нацiонально-визвольного руху. Створення i дiяльнiсть української Центральної Ради. Всеукраїнський Нацiональний Конгрес. Селянськi, вiйськовi та робiтничi рухи. Прийняття Центральною Радою І та ІІ Унiверсалiв.

Українська Народна Республiка. Жовтневi подiї в Українi. Проголошення УНР, дiяльнiсть її урядiв (листопад 1917-квiтень 1918рр.). Полiтика Центральної Ради: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов. Вiйни Радянської Росiї проти УНР. Встановлення Радянської влади в Українi. Проголошення незалежностi України. Брестська угода. Перебування нiмецько-австрiйських вiйськ в Українi. Лiквiдацiя УНР.

Українська Держава на чолi з Павлом Скоропадським (квiтень-грудень 1918р.) Державний переворот 29 квiтня 1918 року. Методи i стратегiя державного будiвництва, внутрiшня та зовнiшня полiтика Павла Скоропадського. Боротьба проти гетьманського режиму.

Боротьба за владу в Українi наприкiнцi 1918 – в 1919 роцi. Утворення i прихiд до влади Директорiї. Вiдновлення УНР, її державна система. Полiтика Директорiї. Акт соборностi України. Друга вiйна РСФРР проти УНР. УСРР i полiтика воєнного комунiзму. Боротьба проти армiї генерала Денiкiна.

Встановлення Радянської влади в Українi. Змiни в полiтицi бiльшовикiв. Становище УНР. Україна в радянсько-польськiй вiйнi. Розгром вiйськ Врангеля. Останнi спроби збройної боротьби проти бiльшовицької влади, їх поразка.

Захiдноукраїнськi землi в 1917-1918рр. Розвал Австро-Угорської iмперiї. Становище схiдної Галичини. Захiдноукраїнська Народна Республiка. ЗУНР пiсля Акту Злуки з УНР. Буковина, Закарпаття. Окупацiя захiдноукраїнських земель Польщею, лiквiдацiя державотворчих здобуткiв українцiв.

Державотворчi процеси в Українi в радянський перiод, їх iсторичне мiсце.

РСР та входження до нього України. Союзний договiр вiд 30 грудня 1922р., його полiтична оцiнка. Х. Раковський, Г. Петровський, М. Скрипник. Конституцiя СРСР вiд 31 сiчня 1924р., права i реальний стан нацiональних республiк. Утворення в жовтнi 1924р. в складi УСРР Молдавської автономiї.

Реформування адмiнiстративно-територiального устрою УСРР в другiй половинi 20-х – першiй половинi 30-х рокiв. Перенесення столицi з Харкова до Києва в сiчнi 1934р. Прийняття нової Конституцiї УРСР в 1937р. Вступ Червоної армiї на захiдноукраїнськi землi у вереснi 1939р. Їх возз’єднання з Радянською Україною.

Велика Вiтчизняна вiйна. Вимушенi змiни в державнiй системi СРСР. УРСР на першому етапi вiйни. Проголошення ОУН С. Бандери 30 червня 1941р. самостiйної України. Нiмецько-фашистський окупацiйний режим в Українi. Визволення України Червоною армiєю. Роль УРСР в остаточному розгромi фашистської Нiмеччини та її союзникiв. Українська РСР – один iз засновникiв ООН (26 червня 1945р.).

Подальше об’єднання етнiчних українських земель в складi УРСР. Радянсько-чехословацький договiр про входження Закарпаття до складу УРСР. Перехiд в лютому 1954р. Кримської областi iз складу РСФСР до України. Перебудова державних, партiйних органiв республiки у зв’язку з переходом до умов мирного часу. Дiяльнiсть М. Хрущова. Змiни в державницькому життi СРСР, УРСР пiсля смертi Й. Сталiна. Демократизацiя взаємин мiж союзними i республiканськими органами влади. Реформа систем управлiння 1957-1964рр.

Причини та суть кризових явищ в радянському суспiльствi 70-80-х рр. Конституцiя УРСР 1978р. Дiяльнiсть В. В. Щербицького. “Перебудова” в аспектах органiзацiї загальносоюзного та республiканського управлiння. Вибори до Рад УРСР в березнi 1990р. Спроби демократичного оновлення на ХХVІІІ з’їздi КП України. Прийняття Декларацiї про державний суверенiтет України.

України в умовах її суверенiтету (кiнець ХХ - початок ХХІ ст.)

Основнi проблеми нацiонально-державного вiдродження суверенної України на початку 90-х рокiв ХХ ст. Подiї серпня-вересня 1991р. Прийняття Верховною Радою 24 серпня 1991р. Акту проголошення незалежностi України. Референдум 1 грудня 1991р. та вибори президента України. Розбудова основ та структур української держави. Об’єктивнi умови i суб’єктивнi фактори iсторично значимого оновлення. Вiдновлення статусу Кримської АРСР 21. 02. 1991р.

Подальшi кроки в державному будiвництвi України. Завершення формування трьох гiлок влади в державi. Адмiнiстративно-управлiнська реформа. Прийняття 28 червня 1996р. Конституцiї України. Завершення в жовтнi 1996р. формування Конституцiйного суду.

Затвердження ВР України Гiмну, Прапора i малого Герба держави в сiчнi-лютому 1992р. Прийняття закону “Про мiсцеве самоврядування в Українi” (21. 05. 1997р.).

Проведення позачергових та чергових виборiв до ВР України та президента (1994, 1998, 1999, 2002рр.). Удосконалення системи та методiв дiяльностi законодавчої, виконавчої та судової гiлок влади на рубежi ХХ-ХХІ столiть.

i внутрiшня полiтика держави у спiввiдношеннi та взаємодiї.

Україна i свiт: геополiтичнi фактори,

зовнiшньополiтичнi орiєнтацiї в iсторичнiй ретроспективi.

Актуальнiсть проблематики. Основнi поняття i термiнологiя (геополiтика та її складовi, українська елiта, нацiональна iдея, нацiональнi iнтереси, суверенiтет тощо).

боротьби в Українi. Історична ритмiка української елiти. Головнi фактори i причини геополiтичних орiєнтацiй на рiзних етапах української державностi. Прiоритети зовнiшньої полiтики України в контекстi геополiтичного розвитку часiв Київської Русi та Галицько-Волинської держави.

Геополiтичнi тенденцiї стосовно України в ХІV-ХVІІІ столiттях.

Особливостi полiтичного становища українських земель у складi Великого князiвства Литовського. Мiсце та роль української шляхти в Речi Посполитiй. Українська геополiтика часiв козацько-гетьманської держави. Мiсце України в мiжнародних вiдносинах Європи перiоду правлiння Богдана Хмельницького. Польща i українськi землi. Україна i Росiя у другiй половинi ХVII-XVIII ст. Остаточна лiквiдацiя козацької державностi (1708-1783рр.).

Геополiтичне бачення України в програмних документах декабристiв та Кирило-Мефодiївського товариства. Вiдновлення Української держави в програмах українських полiтичних партiй кiнця ХІХ – поч. ХХ ст. Геополiтичне становище України на межi ХІХ-ХХ ст. Українське питання в Першiй свiтовiй вiйнi. Геополiтичнi змiни у пiслявоєнний перiод.

Українська революцiя 1917-1920рр.: здобутки i втрати в державотворчiй боротьбi. Аналiз головних факторiв та причини рiзної зовнiшньополiтичної орiєнтацiї українських полiтичних сил цього перiоду. Пiдсумок процесу перерозподiлу українських етнiчних земель у складi сусiднiх держав.

європейському iнтер’єрi кiнця ХХ ст.

Геополiтичне самовизначення України у 1991-2003рр.. Мiсце i роль України в свiтовому геополiтичному просторi. Вплив США i Росiї на українську зовнiшню полiтику в контекстi геополiтичної iнтеграцiї в Євразiї. Фактор сили в сучасному свiтi i його бачення Україною. Зовнiшньополiтична орiєнтацiя держави на початку ХХІ ст. Головнi проблеми України у сучасних геополiтичних перетвореннях. Українська дiаспора у процесi вiдновлення та змiцнення геополiтичного становища України на рiзних етапах вiтчизняної iсторiї.

Модуль ІІІ. Зародження iсторично української соцiальної системи, наявнiсть в нiй ознак мiжнародного впливу,

поєднання iсторичного i сучасного.

Соцiальнi структури i соцiальнi вiдносини в українському суспiльствi в iсторичному контекстi, їх роль в створеннi оригiнальної форми державностi (до ХІХ ст.)

Суспiльство кiммерiйцiв, скiфiв, сарматiв, його соцiальне розшарування та диференцiйованiсть. Грецькi мiста-полiси, Боспорське царство. Рабовласницькi системи на територiї Пiвнiчного Причорномор’я.

Київська Русь – ранньофеодальна держава, її соцiальна структура та соцiальнi вiдносини. Суспiльна органiзацiя Галицько-Волинського князiвства, його соцiальна структура.

Входження українських земель до складу Литовської держави та особливостi її соцiальної структури i соцiальних вiдносин. Польсько-литовськi унiї та їх наслiдки для соцiального розвитку України. Закабалення українського селянства, денацiоналiзацiя української шляхти, змiни у статусi українського мiщанства у зв’язку з наданням ряду мiст Магдебурзького права.

Причини i джерела виникнення козацтва, його соцiальна база i органiзацiйна структура першого перiоду iснування. Реєстровi та нереєстровi козаки. Запорозька Сiч – антипод феодально-станової Речi Посполитої.

Українська нацiональна революцiя середини XVII столiття. Роль i мiсце у визвольнiй боротьбi козацтва, селянства, мiщанства, української елiти. Досягнення влiтку 1652р. де-факто селянами i мiщанами визнання з боку українського уряду головнiших соцiально-економiчних завоювань, зокрема, лiквiдацiї всiх рiзновидностей феодальної залежностi й iснуючих форм експлуатацiї. Створення козацької держави i становлення української соцiальної структури, її стан з 1648 р. до кiнця ХVIII ст. Зростання феодального, старшинського та монастирського землеволодiння. Подальше закрiпачення селян. Селянськi повстання на Лiвобережжi та Слобожанщинi. Гайдамацький рух, Колiївщина, рух опришкiв. Церква та суспiльно-полiтичне життя в Українi XVIII-XIXст. Дiяльнiсть церковно-релiгiйних конфесiй: української православної, римо-католицької й греко-католицької як факторiв впливу на перебiг суспiльно-полiтичного життя завдяки їх духовному авторитету та економiчнiй могутностi.

Історiя формування та дiяльностi громадських, культурологiчних та полiтичних органiзацiй в українському суспiльствi.

Завершення промислової революцiї, перехiд до iндустрiалiзацiї. Якiснi змiни структури господарства, соцiальної сфери, науки, культури.

Початок українського нацiонального вiдродження. І. Котляревський. Кирило-Мефодiївське братство. Т. Шевченко. “Руська трiйця”. Український культурно-нацiональний рух. Москвофiли. Народовцi. Дiяльнiсть громад.

Активiзацiя нацiонального руху в Українi. Дiяльнiсть загальноукраїнських органiзацiй, В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Русов, Є. Чикаленко. Виникнення українських полiтичних товариств i партiй. І. Франко, М. Павлик. Утворення РУП, перша Програма партiї. Нацiональне i соцiально-полiтичне спрямування в революцiйному русi: визначення прiоритетiв Українськi партiї i громадськi органiзацiї у подiях революцiї 1905-1907рр. в Росiї. Необхiднiсть об’єднання української соцiал-демократiї в революцiйний мiжпартiйний блок. Нацiональне питання в програмах полiтичних партiй i рухiв. Перiод столипiнської реакцiї. Товариство українських поступовцiв. Українська думська громада у І i ІІ Державних думах. Намагання використати iдеї парламентаризму в розвитку українського питання. Стратегiя i тактика полiтичних органiзацiй в Першiй свiтовiй вiйнi. “Союз визволення України”. Головна українська Рада.

Культурне будiвництво, Л. Курбас, М. Хвильовий, полiтика українiзацiї, О. Шумський, М. Скрипник, державна полiтика щодо релiгiї. Становлення тоталiтарного режиму, полiтичнi процеси в кiнцi 20-х-30-тi роки, масовi репресiї.

Полiтичне i культурне життя в роки Другої свiтової вiйни. Двi течiї руху Опору в Українi як спосiб нацiонального, етнокультурного виживання.

Полiтико-iдеологiчнi i культурнi процеси в Українi в першi пiслявоєннi десятирiччя (1945-1964рр.), iдеологiчний наступ тоталiтарного режиму в кiнцi 40-х – на початку 50-х рокiв, “ждановщина”, лiквiдацiя УГКЦ, А. Шептицький, Й. Слiпий. Лiбералiзацiя полiтичного i культурного життя в перiод “хрущовської вiдлиги”, шестидесятники.

Полiтичний i духовний розвиток українського суспiльства в перiод загострення кризових явищ радянської системи (1965-1985рр.). Посилення тоталiтарних тенденцiй управлiння та надмiрна iдеологiзацiя суспiльної свiдомостi. П. Шелест, В. Щербицький. Три основнi течiї дисидентства: правозахисна, релiгiйна, нацiонально орiєнтована. Репресiї проти iнакомислячих. Стан української культури. Видатнi досягнення в галузi театру, кiно, спорту. Народна творчiсть.

Демократизацiя суспiльного життя в перiод “перебудови” (1985-1991рр.): спроби полiтичних реформ, зростання полiтичної активностi i нацiональної свiдомостi суспiльства. Виникнення неформальних органiзацiй, НРУ, утворення iнших полiтичних партiй. Нацiонально-культурне та релiгiйне вiдродження. Декларацiя про державний суверенiтет України як основа подальшого гуманiтарного поступу i духовного розвитку українського народу.

Україна на шляху суверенного розвитку: суспiльно-полiтичнi трансформацiї.

Формування полiтичних партiй. “Партiя влади” та опозицiя, їх вплив на громадсько-полiтичне життя в Українi. Соцiальна полiтика в контекстi нових реалiй. Культура, освiта та наука в умовах функцiонування суверенної держави. Українська церква та проблеми духовного вiдродження нацiї.

Партiйне життя. Формування багатопартiйної системи. Заборона КПРС i вiдродження на її основi партiй лiвого та крайнього лiвого спрямування. Поява партiй демократично-центристської та правої орiєнтацiї.

Дiяльнiсть партiї влади. Популiстськi заяви та реальнi дiї. Необхiднiсть формування полiтично структурованого громадянського суспiльства.

Соцiальна полiтика. Розшарування суспiльства за майновим станом. Корупцiя та заходи щодо подолання цього явища. Формування середнього класу. Занепад державної системи медичного забезпечення. Спроби переходу до страхової медицини. Пенсiйна полiтика. Профспiлки.

Культура i спорт в Українi. Свобода творчостi i матерiально-фiнансовi проблеми культурологiчних галузей. Мовна ситуацiя. Труднощi утвердження української мови в усiх сферах суспiльного життя. Преса i книговидавнича справа. Кiно, телебачення, радiо, театр. Народна освiта та вища школа, їх реформування. Наука, українська i свiтова культура. Спiвпраця в галузi культури з українською дiаспорою.

Фiзична культура i спорт. Участь українських спортивних команд в Олiмпiйських iграх, в європейських та свiтових чемпiонатах. Професiоналiзацiя спортивного руху.

Духовне життя в Українi. Свобода вiросповiдання. Наявнiсть рiзних релiгiйних конфесiй та їх спiвiснування. Проблеми в українськiй православнiй церквi. Участь церкви в громадському життi держави.

Модуль IV Історiя формування та визначальнi тенденцiї

в розвитку освiти, науки, технiки як фундаментальних

Історичнi аспекти виникнення i функцiонування освiтнiх систем в Українi. Становлення системи вищої освiти в Українi.

Грецька колонiзацiя Пiвнiчного Причорномор’я та зародження шкiльної освiти в грецьких полiсах в другiй половинi І тис. до н. е.

Прийняття християнства у Київськiй Русi та розвиток пiд його впливом освiти.

Входження українських земель до складу Литви та Польщi. Стан освiти у другiй половинi ХІІІ – першiй половинi XVІІст. Люблiнська та Берестейська унiї та їх вплив на стан освiти. Дiяльнiсть Острозької школи. Братськi та єзуїтськi школи. Утворення та дiяльнiсть Київського колегiуму. Педагогiчнi погляди просвiтителiв.

Загальний стан освiти у ХІХст. Приходськi школи, повiтовi училища, приватнi пансiони. Професiйнi училища i школи. Середня освiта. Вища освiта. Лiцеї. Унiверситети. Освiта в Схiднiй Галичинi, Пiвнiчнiй Буковинi та Закарпаттi. Культурно-освiтнi установи.

Дiяльнiсть Генерального секретарства (Народного мiнiстерства) освiти за доби Центральної Ради. Розвиток системи освiти за часи Української Держави та Директорiї УНР. Освiта в радянськiй Українi в часи “воєнного комунiзму” та НЕПу. Лiквiдацiя неписьменностi. Освiта в перiод здiйснення полiтики коренiзацiї. Школа, заклади середньої та вищої освiти України у 1930-тi рр.

Освiтнi заклади України в роки Другої свiтової вiйни. Внесок науковцiв, педагогiв вищої школи УРСР у перемогу над фашизмом.

“Закон про мови в Українськiй РСР” 1989р. Прийняття Верховною Радою України закону “Про освiту” (1991р.). Вiдкриття нових українських шкiл та україномовних класiв. Поява лiцеїв, коледжiв, гiмназiй. Гуманiзацiя системи освiти. Реалiзацiя Нацiональної програми “Освiта” (“Україна – ХХІ столiття”).

Утворення Мiнiстерства освiти i науки України. Реорганiзацiя структури вищої i середньої спецiальної освiти. Триступенева пiдготовка. Створення недержавних навчальних закладiв. Акредитацiя вузiв на першому етапi створення i розвитку суверенної України.

Наука, технiка України як невiд’ємнi частини

науково-технiчної революцiї

Формування основ та iсторичний поступ науки в українськiй дiйсностi перiоду І-ХVІІІ столiть. Виробництво, ремесла та їх технiчна видозмiна. Науково-технiчний бум ХІХ столiття.

Новiтнi вiдкриття у природознавствi на початку ХХ ст. Розвиток науки i технiки в Українi.

Створення Нацiональної академiї наук України та розвиток науки у довоєнний перiод. В.І. Вернадський. Формування наукових шкiл у галузi фундаментальної науки. Вирiшення проблеми розщеплення атомного ядра.

Взаємодiя фундаментальних, прикладних i технiчних складових нацiональної науки. Прiоритетнi напрямки дослiджень науковцiв АН УРСР у 60-80-х роках та їх внесок у розвиток свiтової науково-технiчної думки.

Проблеми формування i здiйснення єдиної науково-технiчної полiтики. Посилення мiлiтаризацiї економiки в умовах гонки озброєнь.

соцiально-економiчного i духовного розвитку суспiльства

Освiта Українi на рубежi ХХ-ХХІст. Реформа освiти (середньої, професiйної, вищої). Закон про освiту 1996 р. Запровадження нової моделi освiти в Українi. Виникнення та розвиток приватної системи освiти. Прийняття ряду освiтнiх програм та спроба їх реалiзацiї. Новацiї i стандарти у вищiй, середнiй i професiйнiй освiтi, ефективнiсть їх дiяльностi. Освiтнє спiвробiтництво в рамках СНД.

шкiл. Вiдтiк наукової елiти за кордон. Розвиток фундаментальних наук як прiоритетний напрямок. Розвиток прикладної науки. Спiввiдношення розвитку прикладної та фундаментальної науки. Стан та розвиток гуманiтарних наук.

промислово-технiчної технологiї (комп’ютеризацiя, електронiка, обчислювальна технiка, авiакосмiчна, iнформацiйна технiка тощо) в Українi пiсля проголошення її незалежностi. Технiко-економiчна система як реальний аспект поступового зупинення виробничої кризи i вiдродження економiчного потенцiалу України.

Висновки та узагальнення по курсу.

освiти, науки, технiки як фундаментальних основ життя українського народу

Лекцiя І. Історичнi аспекти виникнення i функцiонування освiтнiх систем в Українi. Становлення системи вищої освiти в Українi

План

1. Виникнення та розвиток освiтнiх систем в українських землях в епоху Середньовiччя.

2. Систематизацiя освiти у ХІХ – на початку ХХ ст.

3. Нацiональна освiта в 1917-1919 рр. Дiяльнiсть української дiаспори в галузi освiти.

4. Розвиток освiти в Українi у радянський перiод.

вiдносин, тобто у дохристиянський перiод, про що свiдчать лiтературнi й археологiчнi джерела.

Пiктографiчне письмо (найдавнiший вид слов’янського письма) виникає приблизно у серединi І тис. н. е. Це були примiтивнi знаки (риски i зарубки) для датування термiнiв хлiборобської дiяльностi, язичницьких свят; знаки родовi, племiннi, особистi, знаки власностi тощо. Для запису складних текстiв вживали грецькi й латинськi букви, але без їх пристосування до особливостей фонетики слов’янської мови. Використання слов’янами такого письма пiдтверджує знайдена пiд час реставрацiйних робiт у Софiйському соборi Києва надряпана на стiнi так звана “софiйська абетка”, яка мiстить 27 букв, з яких 23 вiдповiдають грецькому алфавiту, а чотири (Б, Ж, Ш, Щ) – слов’янському мовленню. Це був перехiдний етап слов’янської писемностi, коли до грецької абетки почали додавати слов’янськi лiтери.

Потреби суспiльного розвитку, виникнення та становлення власної держави – Київської Русi – вимагали певного рiвня культури, писемностi, освiти. Цi процеси зумовили iсторичну необхiднiсть у лiтерно-звуковому письмi, що вiдповiдало природi та практицi слов’янського мовлення. Упорядкування слов’янського письма пов’язують з просвiтницькою дiяльнiстю Кирила i Мефодiя. Найдавнiшi слов’янськi абетки – глаголиця (на Русi пам’яток, написаних нею, не збереглося) й кирилиця. Протокирилiвська абетка стала офiцiйною на початку Х ст. i згодом, пройшовши шлях вдосконалення, отримала назву “кирилицi”. Кирилиця складалася з 43 лiтер, з грецького письма було запозичено 24 лiтери, iншi 19 вiдповiдали слов’янським звукам. На Русь вдосконалена кирилиця прийшла з Болгарiї, разом з монахами й богословськими книгами, пiсля прийняття Київською Руссю християнства у його схiдному варiантi як державної релiгiї (988 р.).

Розвиток освiти у Київськiй Русi ґрунтувався на власних традицiях та використаннi античного й болгаро-вiзантiйського досвiду шкiльного навчання. Шкiльна освiта за князювання Володимира Святославича та Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної та церковної полiтики Київської Русi. Київськi князi почали створювати школи, дбаючи про поширення писемностi серед пiдданих. У лiтописi пiд 988 р. вперше згадується про запровадження князем Володимиром шкiльного навчання на Русi, до якого в першу чергу були залученi дiти бояр i дружинникiв. Син Володимира Ярослав наказав створити школи й навчати грамотi 300 дiтей. Початковi школи iснували при великих монастирях. Так, Ганна Всеволодiвна, онука Ярослава Мудрого, з 1086 р. – монахиня Андрiївського монастиря у Києвi, заснувала при ньому школу для 300 дiвчаток, де навчали грамотi, спiву, шиттю та iншим ремеслам, що для середньовiчної Європи було незвичним явищем.

У Київськiй Русi iснувало три типи шкiл: палацова школа (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа “книжного вчення” (для пiдготовки священикiв); свiтська (приватна) школа домашнього навчання (переважно для купецького й ремiсничого населення мiст). Школи органiзовувалися за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, рахунку (арифметики), спiвiв, музику, поетику, риторику, iноземнi мови (передусiм грецьку й латинську).

iонiйська система рахунку, за якою лiтери грецького алфавiту з рiзними додатковими знаками (титлами) використовувались як цифри. Третiй ступiнь охоплював вивчення iноземних мов, насамперед грецької, що мало практичне значення завдяки стосункам з Вiзантiєю.

Абетку вивчали силабiчним методом, поширеним в античностi – спочатку назви букв, а потiм склади. Писали металевими й кiстяними загостреними стержнями для письма (стилем або писалом). Для письма використовували вкритi воском дерев’янi дощечки або бересту, для важливих документiв – пергамент.

азбуковники. Особливо популярними були псалми, зiбранi у Псалтирi – на той час найпоширенiшiй навчальнiй книзi в школах грамоти. Укладалися “Парамiйники” – лiтургiчно-учительськi збiрники (бiблiйнi тексти, вибранi зi Старого Заповiту), апракоснi Євангелiя (добiрки євангельських текстiв, розмiщених у порядку церковнослужебних читань).

Поняття “навчання грамоти” (тобто основи письма, читання, рахунку, хорового спiву) з’являється у пам’ятках давньоруської писемностi наприкiнцi ХІ – на початку ХІІ ст. Школи грамоти за обсягом знань прирiвнювалися до елементарної початкової освiти. Разом з тим, писемнi джерела розрiзняють звичайну грамотнiсть i “книжне навчання”, пiд яким малось на увазi проходження спецiального курсу середньовiчних наук, що складався головним чином з богословсько-фiлософських дисциплiн (фiлософiї, богослов’я, дiалектики, риторики, граматики, деяких вiдомостей з iсторiї). Вiнцем освiти вважалось освоєння ораторського мистецтва та вмiння створювати поетичнi твори.

Знання учнi отримували не тiльки вiд учителiв, але й з перекладної лiтератури. Важливе значення для поширення освiти на Русi мали переклади книг з iноземних мов, започаткованi Ярославом Мудрим. Цей процес був пiднятий князем до рiвня важливої державної справи й невдовзi призвiв до заснування при митрополiї у Києвi першого вiдомого на Русi книгосховища при Софiйському соборi. Дещо пiзнiше виникла бiблiотека при Києво-Печерському монастирi. Невдовзi були вiдкритi бiблiотеки у Новгородi, Чернiговi, Переяславi, Бiлгородi, Туровi, Галичi та iнших мiстах Русi. На середину ХІ ст. було зроблено значну кiлькiсть перекладiв з грецької на давньоруську. Бiльшiсть книжок прийшла у Київську Русь з Вiзантiї. Книжковий фонд домонгольської Русi нараховував близько 140 тис. томiв, що свiдчить про багатство давньоруської культури та високий загальний рiвень освiти. Були поширенi твори античних авторiв Аристотеля, Платона, Сократа, Демокрита, Епiкура, Плутарха, Софокла, Геродота та iн.

До освiчених верств давньоруського суспiльства належали представники князiвсько-боярської та церковної верхiвки, а також люди, безпосередньо причетнi до виготовлення книжок: переписувачi, укладачi, майстри книжкової справи, художники та iн. Важливими осередками освiти були монастирi й церкви, особливо з другої половини ХІ ст., коли Київська Русь вступає у перiод розпаду, зазнає кризи загальнодержавна шкiльна полiтика київських князiв i посилюється роль церкви в керiвництвi освiтою. Розпочинають виникати монастирськi школи. Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосiй у 1068 р. вперше запровадив для ченцiв обителi Студитський статут (складений 798 р. вiзантiйським богословом Федором Студитом), за яким передбачалося навчання монахiв грамоти.

людей було i серед представникiв нижчих верств населення – ремiсникiв, дружинникiв, мiщан.

дипломатичне листування.

Розвиток освiти в Українi, починаючи з ХІV ст., вiдбувався у складних соцiальних i нацiонально-культурних умовах. Включення українських земель до складу Великого князiвства Литовського спочатку не внесло суттєвих змiн у їх культурно-нацiональний розвиток. Тут продовжували дiяти православнi (монастирськi й церковноприходськi) школи, традицiї яких склались у перiод Київської Русi i викладання в яких велося церковнослов’янською мовою. Вони забезпечували основи грамотностi населення.

Але поступово, у процесi зближення Литовської держави з Польщею, у князiвствi посилюються польськi впливи. Пiсля заснування при Празькому (1397 р.) та Кракiвському (1409 р.) унiверситетах спецiальних iнтернатiв для студентiв з литовських та iнших сусiднiх земель литовськi й українськi магнати почали туди посилати своїх дiтей для отримання подальшої освiти. Як наслiдок навчання у чужiй школi у середовищi литовської й української магнатерiї та шляхти почалося культивування презирства до рiдної мови.

На українських землях давався взнаки кризовий стан шкiльної освiти, вiдсутнiсть власної вищої школи. Як правило, школи iснували при церквах i монастирях, де навчались переважно дiти мiщан, селян, дрiбної шляхти, якi мiцно трималися своєї нацiональностi й православної вiри. У ХVІ ст. в Українi з’являються мандрiвнi дяки та свiтськi вчителi, якi органiзовували своєрiдну пересувну школу. Першим пiдручником у школах був буквар, зразки якого не збереглися, першою читанкою – часослов. У 1491 р. Святополк Фiоль видав у Краковi “Часосолов”, якiй призначався для користування в українських землях i який став першою слов’янською книжкою, друкованою кирилицею.

В умовах посилення наступу католицизму на українськi землi з другої половини ХV ст. православна церква як один з головних чинникiв тогочасного культурного процесу намагалась зберегти нацiональний характер школи з навчанням слов’яноруською мовою. Але з розвитком продуктивних сил, поглибленням товарно-грошових вiдносин такi школи вже не вiдповiдали вимогам часу, у суспiльствi зростала потреба в освiчених людях. У той же час церква, яка володiла всiма освiтнiми закладами, не була зацiкавлена у поширеннi знань, освiти серед населення, а через те не прагнула до вдосконалення iснуючих шкiл.

З середини ХVІ ст. в українськi землi починають проникати iдеї руху Реформацiї, зокрема, звiльнення з-пiд влади Риму, демократизацiї церкви й наближення її до народу, переклад Бiблiї та богослужбових книг на нацiональнi мови, заснування шкiл. Реформаторство супроводжувалося могутнiм просвiтницьким рухом. В Українi наприкiнцi ХVІ – на початку ХVІІ ст. створюються протестантськi та соцiнiанськi школи, якi пропагують реформаторськi iдеї (у Хмельнику, Любарi, Киселинi, Панiвцях та iн.). Високий рiвень викладання, загальнодоступнiсть i вiротерпимiсть привертали до цих закладiв й iновiрцiв, а тому цi школи переслiдувалися католицькою церквою та урядом Речi Посполитої.

Католицька церква, занепокоєна поширенням реформаторських iдей, розпочала з ними боротьбу, у тому числi в галузi освiти. Важливим iнструментом у змiцненнi позицiй католицизму став орден єзуїтiв. У Польщi його дiяльнiсть була спрямована на посилення католицької експансiї, пiднесення рiвня католицьких шкiл, розширення їх мережi. В українських землях експансiя Ватикану особливо активiзується пiсля Люблiнської унiї (1569 р.) i утворення Речi Посполитої.

Єзуїти вiдкривали свої школи (елементарнi й середнi) та колегiї, якi мали два вiддiли: нижчий (гiмназiя, п’ять класiв) i вищий (де три роки вивчалась фiлософiя i чотири – богослов’я). Чiльне мiсце в них посiдала латинська мова, якою велося викладання. Навчальнi заклади органiзовувалися за зразком захiдноєвропейських. Випускники єзуїтських шкiл вiдзначалися вмiнням вести диспути з протестантами та православними. В Українi дiяли 23 єзуїтськi колегiї – у Ярославi (1575 р.), Львовi i Луцьку (1608 р.), Києвi (1647 р.) та iн. Система виховання в єзуїтських школах була спрямована на формування з молодих людей ревносних католикiв. Багато представникiв православної української шляхти пiсля закiнчення цих шкiл зрiкалися своєї нацiональностi й вiри, починали з неповагою ставитись до рiдної культури. Таким чином, католицькi школи стали одним iз засобiв полонiзацiї українського населення.

Цей процес денацiоналiзацiї, що охопив насамперед українськi шляхетськi кола, викликав в Українi наприкiнцi ХVІ – на початку ХVІІ ст. серйозний опiр. В умовах посилення боротьби за вплив на освiту з боку католицького, унiатського, протестантського вiровчень православна церква втрачає свою монополiю у галузi шкiльництва. З iнiцiативи окремих осiб або груп української шляхти, мiщанства, духовенства виникають новi або реорганiзуються старi школи.

Посилення впливу свiтських кiл, проникнення гуманiстичних i реформацiйних iдей обумовили вагомi змiни в українськiй освiтi у цей перiод, виникнення якiсно нової школи – греко-слов’яно-латинської. Вона ґрунтувалась на нацiональних традицiях, поєднуючи їх з передовими досягненнями захiдноєвропейської школи й науки. Такий рiзновид школи стає визначальним у розвитку освiти у схiднослов’янських землях впродовж тривалого часу. Першим навчальним закладом такого типу була школа в Острозi на Волинi, яка пiднесла систему освiти в Українi до рiвня вищих протестантських i католицьких шкiл.

i мецената української культури. Вiн зiбрав у м. Острозi людей з високою гуманiстичною освiтою. Першим ректором колегiї був письменник-полемiст Герасим Смотрицький, друкарню очолював Іван Федоров (1577-1582 рр.), викладали українськi ученi Дамiан Наливайко, Василь Сурозький. Наприкiнцi ХVІ ст. Острог перетворився на великий просвiтницький центр.

Навчання здiйснювалося за поширеною в Європi системою “семи вiльних мистецтв”, яка подiлялась на тривiум (граматика, риторика, дiалектика) та квадрiум (арифметика, геометрiя, астрономiя, музика). Острозька школа, як i бiльшiсть шкiл того часу, мала переважно гуманiтарну спрямованiсть. Нацiональнi культурно-освiтнi традицiї в Острозькiй школi зберiгались завдяки викладанню церковнослов’янської та грецької мов, якi були лiтературними й конфесiйними мовами даного регiону i вивчення яких було характерною особливiстю шкiл у схiднослов’янських землях ще з часiв Київської Русi. Крiм того, в умовах наступу католицизму церковнослов’янська мова виступала як засiб самозбереження нацiональної вiри й культури.

Разом з тим, навчання будувалось таким чином, щоб випускники школи за рiвнем освiти не поступались тим, хто закiнчив католицькi та протестантськi школи. У зв’язку з цим в Острозi значну увагу придiляли вивченню латини, яка була мовою захiдноєвропейської школи, науки, лiтератури. До того ж у Речi Посполитiй вона було також офiцiйною мовою адмiнiстративних та судових установ. Острозька школа стала фактично першою вищою школою в Українi. Пiсля смертi К. Острозького (1608 р.), нащадки якого прийняли католицтво, вона поступово занепадає. У 1624 р. єзуїти вiдкрили в Острозi свiй колегiум i припинили дiяльнiсть школи.

З другої половини 1580-х рр. значну роль у суспiльно-полiтичному i культурному життi починають вiдiгравати братства – громадсько-полiтичнi органiзацiї українського мiщанства, якi створювалися для захисту своїх станових i нацiонально-релiгiйних iнтересiв. Вони розпочинають боротьбу проти нацiонального i релiгiйного обмеження, за збереження православ’я та української культури, у тому числi у галузi освiти. Створення шкiл було одним з головних положень статутiв братств. Наприкiнцi ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Українi виникає близько 30 братських шкiл, першою з яких була школа при Львiвському Успенському братствi (1586 р.).

коло предметiв. Цим статутом було закладено принцип станової рiвностi освiти. З 1604 р. братство запросило на посаду ректора школи чудового знавця латинської та грецької мов Івана Борецького.

Школа готувала вчителiв i священикiв, а також намагалась зразково поставленим вихованням протидiяти антиукраїнським впливам єзуїтської школи. Визначним здобутком Львiвської школи було створення її студентами греко-слов’янської граматики “Адельфотес”, призначеної не лише для вивчення мов, а й для знайомства з дiалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрiєю, астрономiєю, медициною та богослов’ям.

а iнодi направляла й вчителiв. Пiд iдейним i педагогiчним впливом братських шкiл перебували монастирськi i парафiяльнi школи.

За навчання у братських школах батьки сплачували певнi кошти, дiти незаможних батькiв навчалися безкоштовно. За програмою навчання цi школи були закладами середнього типу. Найголовнiша увага придiлялась вивченню слов’янської та української книжної мов. Усi братськi школи у своєму розвитку пройшли два етапи: вони виникали як греко-слов’янськi, а згодом почали зближуватись з латино-польськими. Це дозволяло знайомитися з досягненнями захiдноєвропейської науки й лiтератури.

У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Одним з органiзаторiв школи й першим її ректором був Іван Борецький (пiзнiше – митрополит Іов), який переїхав зi Львова. У Київськiй братськiй школi, як i у Львiвськiй, викладались церковнослов’янська, грецька, латинська, книжкова українська мови, фiлософiя, риторика, поетика.

Викладання не у всiх школах було однаковим i визначалося можливостями братств. Але Львiвська, Луцька, Київська братськi школи за рiвнем викладання успiшно конкурували з єзуїтськими й протестантськими i вiдiграли важливу роль у розповсюдженнi освiти, розвитку наукових знань, боротьбi проти католицизму.

Дiяльнiсть українських освiтнiх закладiв проходила в умовах посилення нацiонально-релiгiйного тиску. Пiсля Берестейської унiї (1596 р.) розпочалось створення унiатських шкiл: у 1609 р. Іпатiй Потiй заснував унiатську школу у Володимирi, такi ж школи у Барi, Шаргородi, Холмi органiзував унiатський орден василiан. В унiатських школах вивчались латинська, польська, грецька, а iнодi й церковнослов’янська мови, але головним їх завданням було насадження унiатства. Королiвський унiверсал 1613 р. прирiвняв цi школи до католицьких.

З початку ХVІІ ст. Київ стає провiдним культурним центром України, чому в значнiй мiрi сприяло зростання економiчного значення мiста. У 1631 р. митрополитом Київським став Петро Могила, який заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Вiд братської вона вiдрiзнялася тим, що в нiй вивчались “сiм вiльних мистецтв” i бiльше уваги придiлялось латинськiй мовi, а грецька мала другорядне значення. Вiдкриття школи у Лаврi викликало невдоволення Київського братства, яке не бажало передавати шкiльну освiту до рук архiмандрита Києво-Печерської лаври. У 1632 р. братчики примусили П. Могилу погодитись на об’єднання навчальних установ.

Однiєю з реформ, здiйснених П. Могилою, стало введення викладання у колегiї та багатьох братських школах латинською мовою, яка становила невiд’ємну ознаку освiченостi. Без її знання неможливо було вступити до вищих шкiл Захiдної Європи. У колегiї викладались також старослов’янська, книжкова українська, польська та грецька мови. Крiм того, у програму П. Могила ввiв викладання “семи вiльних мистецтв”. З часом у програму навчання почало входити вивчення нiмецької, французької, староєврейської мов, з 1751 р. введено курс росiйської мови i поезiї. Викладались також iсторiя, географiя, лiтература. Повний курс навчання тривав 12 рокiв.

учням не надавались ученi ступенi, не завжди читався курс богослов’я. Останнє було пов’язане з полiтикою польського уряду, який забороняв викладати у колегiї богословськi науки, iнакше заклад мав би права академiї. Все ж рiвень освiти, який отримували випускники Київськiй колегiї, був достатньо високим, що давало їм можливiсть продовжувати навчання за кордоном i вiдкривало шлях до європейської науки. Київська колегiя продовжувала залишатись центром українського культурного життя i у другiй половинi ХVІІ ст.

Хоча входження Лiвобережжя до складу Росiї пiсля нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Б. Хмельницького зумовило суперечливi тенденцiї у духовному розвитку України, на Лiвобережжi зберiгався багаторiчний досвiд органiзацiї шкiльної освiти. Продовжували iснувати приходськi школи при церквах, в яких вчителювали дяки та їх помiчники (“виростки”, “молодики”), у мiстах працювали школи для дiтей духовенства, ремiсникiв, купцiв. На Запорожжi функцiонували церковноприходськi та сiчова школи, якi велику увагу придiляли навчанню вiйськовiй справi i забезпечували освiченими людьми вiйськову канцелярiю Запорозької Сiчi. На Правобережжi продовжували дiяти братськi школи, але вони поступово втратили провiдну роль у галузi освiти. Натомiсть посилилась полiтика полонiзацiї, яку проводив уряд Речi Посполитої.

на введення росiйської вимови у церковну практику й обмеження друкування та розповсюдження книжок, написаних українським варiантом церковнослов’янської мови. З другої половини ХVІІІ ст. усi школи України поступово перейшли на росiйську мову. Іншою перешкодою розвитку нацiональної освiти були крiпосницькi вiдносини.

Початкова освiта на Лiвобережжi, Слобожанщинi та Запорожжi до останньої чвертi ХVІІІ ст. зосереджувалась у церковно-парафiяльних школах. Вони iснували майже у кожному селi, засновувалися сiльськими громадами й у них навчалися дiти старшини, козакiв, а також селян. У 1748 р. на територiї семи полкiв Гетьманщини було 866 шкiл, але розмiщення їх було нерiвномiрним. Так, у Нiжинському полку нараховувалося 217 шкiл, Лубенському – 172, тодi як у Миргородському – лише 37. На Слобожанщинi у 1730-х рр. налiчувалася 131 трирiчна церковно-парафiяльна школа. В наступнi роки кiлькiсть цих шкiл зменшилась, що пояснювалося дальшим розоренням i закрiпаченням селян i козакiв.

За свiдченням лубенського полковника І. Кулябки, освiчених людей не вистачало навiть для замiщення посад осавулiв i сотенних отаманiв. У 1768 р. з його iнiцiативи почалося навчання грамотi й вiйськовiй справi понад тисячi козацьких дiтей. Невдовзi досвiд Лубенського полку схвалила Генеральна канцелярiя, котра сприяла його поширенню у всiх полках. З другої половини ХVІІІ ст. для дiтей старшини створювалися закритi учбовi заклади – пансiони та iнтернати, в яких викладали переважно iноземцi. На Запорожжi у 1754-1758 р. iснувала Головна Сiчова школа для дiтей переважно заможних козакiв i старшини. За змiстом навчання вона прирiвнювалася до кращих братських шкiл, у нiй викладали пiїтику, риторику, математику, астрономiю, музику (велася пiдготовка кобзарiв, цимбалiстiв, сурмачiв, скрипалiв) та iн.

У ХVІІІ ст. розвиток вищої освiти в Українi був пов’язаний насамперед з дiяльнiстю Києво-Могилянської академiї, якiй указами Петра І вiд 1694 р. та 1701 р. було надано статус академiї, права самоуправлiння (як у вищих навчальних закладах Європи) й уперше дозволено викладати курс богослов’я. До середини ХVІІІ ст. Києво-Могилянська академiя вважалась одним з перших за значенням вищих навчальних закладiв Росiйської iмперiї. Серед її слухачiв було багато вихiдцiв з Правобережжя й захiдноукраїнських земель, уродженцiв центральних районiв Росiї, а також представникiв пригноблених Туреччиною та Австрiєю слов’янських народiв (сербiв, болгар, чорногорцiв та iн.). Хоча навчання в академiї значною мiрою мало церковно-богословський характер, її слухачi дiставали досить всебiчну освiту.

Головну масу студентiв становили дiти старшини, духовенства, заможних козакiв i мiщан; у реєстрi слухачiв за 1729 р. згадано представникiв майже всiх вiдомих тодi старшинських сiмей. Разом з тим, серед студентiв були й бiднi, що жили у бурсi (гуртожитку). Свою роль культурно-освiтнього центра академiя почала втрачати з кiнця ХVІІІ ст. й була закрита у 1817 р. Її функцiї перейняла Київська духовна академiя (1819 р.).

Українська старшина, не задовольняючись духовним характером академiї, яка з другої половини ХVІІІ ст. все бiльше перетворювалася у спецiальний церковний навчальний заклад, не раз ставила питання про вiдкриття у полкових мiстах Гетьманщини та Слобожанщини унiверситетiв. Навiть росiйськi адмiнiстратори П. Румянцев та Г. Потьомкiн неодноразово виступали з подiбною iдеєю. Царський уряд вiдкидав усi цi проекти, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освiти в Українi.

Важливе значення у розвитку освiти мали також колегiуми у Чернiговi (1700 р.), Харковi (1726 р.), Переяславi (1730 р.). Харкiвський колегiум став центром освiти Слобожанщини, у вiдкритих в 1768 р. додаткових класах викладались iнженернi науки, артилерiйська справа, геодезiя, географiя, французька та нiмецька мови, а з 1773 р. було вiдкрито клас вокальної та iнструментальної музики. Крiм того, наприкiнцi ХVІІІ ст. iснувало ще двi семiнарiї – у Полтавi та Новгород-Сiверському, якi були всестановими й загальноосвiтнiми школами.

Розвитковi нацiональної освiти на Правобережжi й захiдноукраїнських землях заважала полiтика полонiзацiї, яку проводив польський уряд. Шкiл на Правобережжi було дуже мало. Влада пiдтримувала лише єзуїтськi колегiї та унiатськi школи, навчання в яких мало яскраво виражений польсько-католицький характер. У мiстах Схiдної Галичини iснували трирiчнi школи, в яких навчалися дiти шляхти, мiщан, духовенства, а викладання здiйснювалося польською мовою. Важливим осередком освiти й науки на землях Захiдної України був Львiвський унiверситет (1661 р.), викладання в якому велося латинською мовою.

Пiсля першого подiлу Речi Посполитої (1772 р.) захiдноукраїнськi землi увiйшли до складу iмперiї Габсбургiв. Австрiйський уряд здiйснив реформи в галузi освiти. З 1774 р. було запроваджено три види шкiл: однокласнi “парафiяльнi” з викладанням рiдною мовою; трикласнi “тривiльнi”; чотирикласнi “нормальнi” з викладанням нiмецькою мовою. Як “рiдна мова” була допущена й українська (церковнослов’янська з українською вимовою). Львiвський унiверситет було перетворено на свiтський заклад, при ньому у 1787-1808 рр. дiяв “Руський iнститут” (“Studium Ruthenum”) – вiддiлення, де на фiлософському i богословському факультетах окремi предмети викладалися українською мовою.

Дуже низьким стан освiти був на Буковинi. За турецького панування тут майже не було шкiл. З встановленням австрiйської влади було вiдкрито кiлька шкiл, де викладання велося переважно румунською та нiмецькою мовою. Закарпаття перебувало у складi Угорського королiвства, що обумовило там полiтику латинiзацiї та мадяризацiї. Разом з тим, там iснувала невелика кiлькiсть церковно-унiатських шкiл з викладанням “руською” (як називалась там українська) мовою. Викладання слов’яно-руською мовою здiйснювалося також у Мукачiвськiй монастирськiй школi (з 1744 р. – духовнiй семiнарiї), яка стала основою для створення учительської семiнарiї. У 1776 р. вона була переведена до Ужгорода.

ХІХ ст. висунуло новi завдання перед суспiльством. З розвитком капiталiстичних вiдносин уряд Росiйської iмперiї розпочинає проводити державну полiтику керiвництва освiтою й вдається до реформ. Для управлiння освiтнiми закладами були створенi навчальнi округи. Дев’ять українських губернiй входили до трьох округiв – Київського, Одеського та Харкiвського. Навчальнi заклади було подiлено на чотири “розряди”: парафiяльнi школи – для “людей найнижчих станiв”; повiтовi училища – для дворян, службовцiв, купцiв, ремiсникiв; гiмназiї та лiцеї, а також унiверситети – головним чином для дiтей дворян.

Збереженню станового характеру освiти сприяли розпорядження мiнiстерства народної освiти 1813 р. та iмператорський указ вiд 1827 р., якi забороняли допуск у середнi та вищi навчальнi заклади вихiдцiв з селян-крiпакiв. У 1856 р. в українських губернiях дiяло 1320 парафiяльних i повiтових шкiл та училищ, в яких навчалось 67,1 тис. осiб – 1 учень на 188 жителiв. Лише чверть з них були вихiдцi з селян. Переважна бiльшiсть дiтей прирiкалася на неписьменнiсть. Розвиток початкової освiти гальмувався також нестачею педагогiчних кадрiв.

культуру й мову i стала на шлях органiзацiї недiльних шкiл для народу. Перша з них вiдкрилася у Києвi в 1859 р. У 1862 р. в Українi iснувало 111 таких шкiл. Т. Шевченко написав для них “Букварь южнорусскiй”, але цензура перешкоджала його розповсюдженню. Наприкiнцi 1850-х рр. 84 київських вчителi звернулися до влади iз заявою про запровадження навчання в початкових школах України рiдною мовою. З 1859 р. українська мова почала вводитись у недiльних, а потiм i у щоденних початкових школах Києва. Однак валуєвським циркуляром (1863 р.) викладання українською мовою в школах було заборонене, а недiльнi школи лiквiдованi.

У 60-х роках ХІХ ст. в галузi освiти було проведено низку реформ, зумовлених скасуванням крiпосного права (1861 р.). З 1864 р. всi типи початкових шкiл перетворювалися на загальноосвiтнi “початковi народнi училища” з єдиною програмою. У кожнiй губернiї створювалася посада попечителя народних училищ. Жiнки одержали дозвiл на вчителювання. У 1872 р. бiльшiсть повiтових початкових училищ було реорганiзовано у шестирiчнi мiськi училища.

шкiл, викладали в яких переважно священики. Кiлькiсть таких шкiл особливо зросла на Правобережжi. Всього на 1897 р. в Українi iснувало 16798 початкових шкiл усiх видiв, якi могли охопити навчанням лише третину дiтей шкiльного вiку. Крiм того, в мiстах iснували платнi приватнi пансiони для дiтей дворян, якi готували до вступу в гiмназiї, лiцеї, унiверситети та вiйськовi училища. Вони створювалися окремо для хлопцiв i дiвчат.

З початком ХХ ст. в українських губернiях, як i по всiй Росiйськiй iмперiї, вiдбувалося помiтне розширення шкiльної мережi, оскiльки капiталiстична економiка вимагала все бiльше освiчених людей та квалiфiкованих кадрiв спецiалiстiв. За 1897-1911 рр. кiлькiсть початкових шкiл зросла з 13570 до 18719. Однак система освiти в Росiї лишалася становою й не вiдповiдала зростаючим вимогам економiчного та духовного розвитку суспiльства. В українських губернiях це доповнювалося нацiональним гнобленням, що проявлялось у заборонi вести навчання у школi українською мовою.

iнтелiгенцiї, передусiм вчителi, наполягали на запровадженнi освiти рiдною мовою, брали активну участь у рiзних товариствах i комiтетах, у подiях революцiї 1905-1907 рр. За це чимало з них зазнало репресiй. Тiльки у Катеринославськiй губернiї 156 вчителiв було усунуто вiд роботи.

Хоч i повiльно, але з початку ХХ ст. зростала писемнiсть населення в українських губернiях (у 1913 р. – близько 25% писемних). Цьому сприяло запровадження з 1912 р. нового типу народних шкiл – вищих початкових училищ з 4-рiчним термiном навчання. На 1 сiчня 1916 р. в Українi їх налiчувалося вже понад 300. Але головну ставку в справi народної освiти уряд зробив на церковно-парафiяльнi школи, частка яких на 1911 р. становила 48%. Вiдповiдним було й фiнансування – 10 млн. крб. проти 4,8 млн. крб., якi одержали школи мiнiстерства народної освiти у 1904 р.

Проблеми початкової школи не могли компенсуватися зростанням кiлькостi недiльних шкiл, мережа яких розширювалася досить повiльно, й на сiчень 1917 р. їх налiчувалося 112. Забезпечення пiдручниками, примiщеннями, вчительськими кадрами цих шкiл було вкрай незадовiльним. Виняток становила лише Харкiвська жiноча недiльна школа, органiзатором i керiвником якої майже пiвстолiття була Х. Алчевська. Школа була учасницею мiжнародних виставок у Парижi, Чикаго, Брюсселi.

(1807 р.) училища, Херсонське училище торгiвельного мореплавства (1834 р.), яке готувало штурманiв, шкiперiв i суднобудiвникiв, Головне училище садiвництва в Одесi (1844 р.), Харкiвське землеробське училище (1851 р.), кiлька фельдшерських шкiл. З розвитком ринкових вiдносин зросла кiлькiсть спецiальних навчальних закладiв, якi пiдпорядковувались мiнiстерству народної освiти (вчительськi семiнарiї), земельних справ (ветеринарнi училища), вiйськовому вiдомству (кадетськi корпуси, вiйськовi училища i школи). Земства органiзовували спецiальнi ремiсничi училища, зокрема, Києво-Олександрiвське (1874 р.), де навчались шевському i шорному ремеслам. Наприкiнцi ХІХ ст. в Українi iснувало 26 ремiсничих земських училищ.

Реформою 1888 р. була створена система промислово-технiчної освiти. Всi промисловi училища були подiленi на ремiсничi, якi готували квалiфiкованих робiтникiв, нижчi (готували майстрiв) i середнi (технiкiв). В Українi нижчi технiчнi училища спецiалiзувалися переважно на залiзничнiй справi. Їх налiчувалося 10. До середнiх спецiальних закладiв належали комерцiйнi училища (всього – 17), учительськi семiнарiї, середнi технiчнi заклади (гiрниче у Горлiвцi, полiтехнiчне в Одесi, технiчне в Миколаєвi). В Одеському навчальному окрузi дiяло 11 морехiдних класiв (1884 р.), якi готували кадри для Чорноморського торгового флоту. У Глуховi було засновано учительський iнститут (1874 р.).

На початку ХХ ст. структура середньої та нижчої професiйної освiти в пiдросiйськiй Українi залишалася такою, як i в попереднi десятилiття. Зросла лише кiлькiсть професiй, якi можна було здобути вихiдцям з селян, робiтникiв i мiщан. Виникла також нова форма навчання робiтникiв, зайнятих на виробництвi – вечiрнi та недiльнi курси й класи, яких у мiстах нараховувалося понад десяток. Кадри вчителiв для всiх форм професiйної освiти готували 8 учительських iнститутiв.

та частково мiських прибуткiв. У гiмназiях вивчалася росiйська, латинська, грецька, французька мови, математика, iсторiя, географiя та iншi дисциплiни. Пiсля їх закiнчення юнаки дiставали право вступу до унiверситетiв або на державну службу, але тiльки вихiдцi з дворянства та чиновництва.

У 1864 р. був затверджений новий статут для гiмназiй. Створювалися повнi гiмназiї (семикласнi) i неповнi (чотирикласнi) двох типiв – класичнi й реальнi. Першi давали класичну освiту й готували випускникiв до вступу в унiверситет, другi – практичнi знання (фiзика, математика, хiмiя) та можливiсть навчання у вищих спецiальних закладах. Утворення реальних гiмназiй диктувалося необхiднiстю забезпечити освiченими кадрами пiдприємства. 1871 р. їх було перетворено на реальнi училища, введено 7-й додатковий клас, який давав право вступати до технiчних вузiв. У пореформену добу набула розвитку жiноча середня освiта. З 1860 р. розпочалося створення жiночих училищ з семирiчним термiном навчання. Першi жiночi гiмназiї в Українi були вiдкритi у Києвi (1850 р.) та Полтавi (1860 р.). З 1870 р. у жiночих гiмназiях було запроваджено 8-й клас, який призначався для пiдготовки учительок i виховательок.

можливостi вчитись у класичних гiмназiях. Крiм того, як пережиток феодальної доби iснували становi середнi навчальнi заклади закритого типу: iнститути шляхетних дiвчат, кадетськi корпуси, приватнi пансiони, де навчалися виключно дiти дворян.

Середня й професiональна освiта в українських губернiях Росiйської iмперiї на початку ХХ ст., вiдбиваючи вимоги часу, перебувала на пiднесеннi. У Київському учбовому окрузi кiлькiсть чоловiчих i жiночих гiмназiй та реальних училищ протягом 1901-1911 рр. зросла вдвiчi, а загальна кiлькiсть таких навчальних закладiв в Українi становила 385. Плата за навчання була дуже високою, що фактично зберiгало становий характер освiти. У 1911 р. у тому ж окрузi 80% гiмназистiв становили дiти дворян, чиновникiв, буржуазiї й духовенства.

У ХІХ ст. набула розвитку вища освiта. У 1805 р. було вiдкрито Харкiвський унiверситет, який стає центром нацiонального вiдродження. Його було засновано за приватною iнiцiативою, головним чином В. Каразiна, на кошти харкiвського дворянства й купецтва. 1834 р. було вiдкрито Унiверситет св. Володимира в Києвi, до складу якого входили фiлософський, юридичний, згодом медичний (1842) факультети. Його першим ректором став професор М. Максимович. 1863 р. унiверситети отримали автономiю. Але у 1884 р. її було скасовано, а унiверситети передано пiд контроль попечителiв навчальних округiв.

Інститут схiдних мов для пiдготовки перекладачiв (1828-1855 рр.), Гiмназiя вищих наук у Нiжинi (1820 р.), згодом перетворена у математичний (1832 р.), а потiм юридичний (1840 р.) лiцей. У 1865 р. на базi Рiшельєвського лiцею в Одесi був вiдкритий Новоросiйський унiверситет.

Економiчний i культурний розвиток країни прискорив появу спецiальних вищих навчальних закладiв: Нiжинського iсторико-фiлологiчного iнституту, Харкiвського ветеринарного iнституту (1873 р.). Першим вищим технiчним закладом в Українi став Пiвденноросiйський технологiчний iнститут у Харковi (1885 р.). У 1898 р. було створено Київський полiтехнiчний iнститут у складi хiмiчного, механiчного, iнженерного та сiльськогосподарського вiддiлень. Серед професорiв iнституту були вiдомi вченi М. Артем’єв, С. Реформаторський, В. Кирпичов, який став його першим ректором. 1899 р. у Катеринославi почало дiяти вище гiрниче училище.

Характерною рисою у розвитку вищої освiти в Українi на початку ХХ ст. було створення мережi вищих навчальних закладiв для жiнок. У 1903 р. в Одесi було вiдкрито Вищi жiночi педагогiчнi курси, якi з 1906 р. отримали iсторико-фiлологiчний та фiзико-математичний факультети; пiсля 17-рiчної перерви вiдновили дiяльнiсть Вищi жiночi курси у Києвi (1906 р.), створенi такi ж курси у Харковi (1907 р.), якi крiм двох традицiйних факультетiв мали юридичне вiддiлення.

Свої особливостi у ХІХ ст. мав розвиток освiти у Схiднiй Галичинi, Пiвнiчнiй Буковинi й Закарпаттi, якi перебували у складi Австрiйської iмперiї. Кiлькiсть шкiл постiйно зменшувалась, українська мова витiснялась нiмецькою та польською. На 1841 р. початковою освiтою у Галичинi було охоплено лише 14% дiтей. Подiбне становище було на Закарпаттi та в Пiвнiчнiй Буковинi. Пiд час революцiї 1848-1849 рр. у Галичинi дiяло 60 недiльних шкiл з українською мовою навчання, а на Закарпаттi – 9, але згодом вони пiдпали пiд вплив церкви.

У результатi реформи 1869 р. в iмперiї було запроваджено обов’язкове навчання для дiтей вiком вiд 6 до 14 рокiв, а школи були переданi пiд нагляд свiтських органiв. За шкiльним законом вiд 1895 р. початковi галицькi школи подiлялися на два типи: нижчий (сiльський) – трикласнi та вищий (мiський) – шестикласнi. Пiсля закiнчення нижчих шкiл не можна було здобути середню освiту.

На Закарпаттi австро-угорський уряд здiйснював полiтику мадяризацiї навчання, але й цими школами у 1890-х рр. було охоплено менше 50% дiтей шкiльного вiку. У Пiвнiчнiй Буковинi дiяло лише 305 початкових шкiл, а закон про загальнообов’язкове навчання практично не здiйснювався.

Тернополi та Чернiвцях – окремi гiмназичнi класи. На середину ХІХ ст. у Схiднiй Галичинi було 8 гiмназiй, на Буковинi – 1, на Закарпаттi – 9. Крiм того, iснували приватнi професiйнi школи.

Вища освiта в захiдноукраїнських землях зосереджувалася у Львiвському унiверситетi, Реальнiй (або торгiвельнiй, 1817 р.), Ветеринарнiй (1897 р.), Технiчнiй (1844 р.) академiях у Львовi (остання була згодом реорганiзована у полiтехнiчний iнститут), Чернiвецькому лiцеї. Львiвський унiверситет складався з фiлософського, теологiчного, юридичного та медичного факультетiв. Викладання провадилося латинською, нiмецькою та польською мовами. Австрiйський уряд не чинив перешкод для вступу українцям лише на богословський факультет, який готував сiльських священикiв.

Головною проблемою шкiльної освiти в Захiднiй Українi було її недостатнє фiнансування з боку цiсарського уряду. За бюджетними асигнуваннями у 1912 р. на одного жителя Галичини припадало коштiв вчетверо менше, нiж у центральних австрiйських провiнцiях. Друга освiтня проблема краю – це скорочення кiлькостi або повне закриття шкiл з українською мовою навчання й замiна викладання польською, румунською або нiмецькою мовами. Так, у Закарпаттi на 1907 р. всi українськi школи були закритi, кiлькiсть змiшаних шкiл, де викладання велося двома мовами – українською та нiмецькою або румунською – зменшилось з 306 у 1902 р. до 30 у 1914 р. Внаслiдок такої полiтики властей у краї був досить високий вiдсоток неписьменних – 70% (у Галичинi – 63%), хоча в цiлому на 1912 р. у тiй же Галичинi дiяло 5,8 тис. початкових шкiл.

На початку ХХ ст. кiлькiсть гiмназiй та реальних училищ у захiдноукраїнських землях впродовж 1900-1910 рр. подвоїлась. У Галичинi функцiонували 61 гiмназiя й 13 реальних училищ (5 гiмназiй з українською мовою навчання; 20% всiх гiмназистiв – українцi). З 13 гiмназiй та 1 реального училища Буковини у 1910 р. лише в однiй викладання велося українською мовою, а у двох – нiмецькою та українською. У всiх 3 гiмназiях Закарпаття викладання велося лише угорською мовою.

В цiлому ж, освiта в українських землях як Росiйської, так i Австро-Угорської iмперiй не задовольняла потреб суспiльства.

Новий етап у розвитку української освiти розпочався пiсля Лютневої революцiї 1917 р. Хоча полiтика Тимчасового уряду була гальмуючим елементом, велику роль у цей час вiдiграли українськi громадськi органiзацiї, яки утримували на власнi кошти українськi школи, друкували пiдручники, органiзовували лiтнi учительськi курси тощо. У березнi 1917 р. було вiдкрито двi українськi гiмназiї у Києвi, невдовзi – унiверситет у Катеринославi, консерваторiю у Харковi, сiльськогосподарський iнститут в Одесi. У жовтнi розпочав дiяльнiсть Український народний унiверситет (Київ) та Український учительський iнститут (Житомир). До початку навчального року вiдкрилось бiльше 50 українських середнiх шкiл, якi iснували на приватнi або громадськi кошти.

Велику роль у розвитку нацiональної освiти вiдiграла Центральна Рада, яка проголосила основним завданням освiтньої полiтики вiдродження рiдної мови i школи. У червнi 1917 р. було створено Генеральне секретарство освiти на чолi з І. Стешенком, яке взяло на себе функцiї керiвництва справою освiти в Українi. Влiтку 1917 р. секретарство почало призначати губернських i повiтових комiсарiв освiти, завданням яких було проведення українiзацiї школи. Пiсля проголошення УНР до секретарства перейшло управлiння всiма освiтнiми установами в Українi. Було скасовано шкiльнi округи i замiсть них утворено комiсарiати освiти. Нацiональним меншинам забезпечувався вiльний розвиток рiдної мови та освiти. Управлiння освiтою кожної нацiї здiйснювалося через вiддiли освiти при Генеральних секретарствах польських, єврейських, росiйських справ та нацiональнi ради освiти. У листопадi 1917 р. були вiдкритi Українська Педагогiчна Академiя та Українська академiя мистецтв у Києвi.

Уряд гетьмана П. Скоропадського продовжив освiтню полiтику, розпочату Центральною Радою. За часи Гетьманату у бiльшостi шкiл було введено українську мову, розпочалось навчання у 72 (з запланованих 150) українських гiмназiй, видано кiлька мiльйонiв примiрникiв пiдручникiв українською мовою для початкової школи. Всi українськi школи, утворенi у 1917-1918 рр. на приватнi та громадськi кошти, було переведено на державне фiнансування. У жовтнi 1918 р. у Кам’янцi-Подiльському вiдкрився український унiверситет, а Київський Український народний унiверситет було перетворено на державний.

про основи освiти (13 лютого 1919 р.) нацiональним меншинам надавалося право на школу рiдною мовою.

У мiжвоєнний перiод на захiдноукраїнських землях, де польський та румунський уряди проводили полiтику нацiонального й культурного гноблення, українськi школи закривалися. Закарпаття, що опинилося пiд владою Чехо-Словаччини, перебувало у кращому становищi. Уряд країни дозволяв українцям користуватися рiдною мовою.

розпочав дiяльнiсть Український вiльний унiверситет. Вiн проiснував до 1939 р., а пiсля Другої свiтової вiйни вiдновив свою дiяльнiсть у Мюнхенi. У 1922 р. була заснована Українська господарська академiя у Подебрадах (Чехiя) – приватний заклад вищої освiти полiтехнiчного типу у складi агрономiчно-лiсового, економiчно-кооперативного та iнженерного факультетiв. У 1932 р. академiя була реорганiзована у заочний технiчно-господарський iнститут. У Празi дiяв Український педагогiчний iнститут iм. М. Драгоманова (1922-1933), який готував вчителiв початкових шкiл та дошкiльних установ. Пiсля Другої свiтової вiйни центр науково-культурного життi української емiграцiї перемiщується до Канади та США. З 1945 р. у Саскатунському унiверситетi (Канада) було запроваджено викладання української мови, лiтератури, iсторiї. На кiнець ХХ ст. українознавчi програми запроваджено у 12 унiверситетах Канади.

радянська влада, замiсть старих адмiнiстративних органiв освiти створювались вiддiли й комiсарiати народної освiти, культурно-освiтнi комiсiї ревкомiв. Цi органи на початку 1918 р. зустрiлися з гострими кадровими проблемами, оскiльки абсолютна бiльшiсть адмiнiстрацiї й учителiв 480 гiмназiй та 356 неповних середнiх шкiл поставилися до них рiзко негативно й практично не брали участi у перших спробах запровадження обов’язкової та безкоштовної освiти.

25 сiчня 1919 р. було ухвалено Декрет Раднаркому УСРР про єдину трудову школу. Передбачалося створити єдиний тип навчальних закладiв – трудову школу, яка складалася з двох ступенiв: першого (5 класiв) i другого (4 класи) з безкоштовним навчанням та викладанням предметiв рiдною мовою. З метою якнайшвидшої пiдготовки спецiалiстiв для зруйнованої економiки України в 1920 р. державнi, громадськi й приватнi початковi i середнi школи були тимчасово лiквiдованi, а їх класи реорганiзованi у 7-рiчну школу. Молодь мала продовжувати освiту в професiйно-технiчних школах i технiкумах. Наприкiнцi 1920 р. в Українi нараховувалося 21887 шкiл.

Радянська влада вжила заходiв для лiквiдацiї станового характеру вищої освiти. З 1919 р. були запровадженi новi правила вступу до вищих навчальних закладiв, якi створювали пiльговi умови вихiдцям з робiтникiв i селян: не складались вступнi iспити, не вимагалося свiдоцтво про середню освiту, вiдкривались тримiсячнi пiдготовчi курси. Замiсть ректорiв i проректорiв призначались спецiальнi комiсари.

Київський полiтехнiчний iнститут, закритий у роки вiйни. Були вiдкритi iнститути народної освiти, мiжнародних вiдносин, зовнiшньої торгiвлi тощо. З урахуванням воєнного часу термiн навчання скорочувався, державнi iспити скасовувались, а складалися лише iспити з предметiв, якi вивчались на окремих факультетах. Наприкiнцi 1920 р. в Українi вже дiяло 38 iнститутiв, де навчались 57 тис. студентiв, а також 13 тис. робiтфакiв i 665 професiйних шкiл. Попит на освiту був дуже великий. Так, в Одеський iнститут народного господарства потрiбно було набрати кiлька сот студентiв, а заяви подали 13 тис. осiб.

Для його виконання у 1923 р. було створене товариство “Геть неписьменнiсть!” на чолi з головою ВУЦВК Г. Петровським. Вже наприкiнцi 1920-х рр. рiвень письменностi вирiс з 24% до 57%. Найбiльша кiлькiсть слухачiв у школах грамотностi в Українi навчалась 1934 р. (870 тис.). Згодом учнiв у них стає менше, й 1936 р. товариство припинило дiяльнiсть як таке, що виконало свої функцiї.

У роки непу вiдбувався подальший розвиток системи освiти. 1925 р. в Українi – першiй з союзних республiк – було запроваджено обов’язкове чотирирiчне навчання дiтей вiком 8-9 рокiв. На початку 1930-х рр. загальнообов’язковою початковою освiтою було охоплено 98% дiтей вiком до 10 рокiв, а 95% випускникiв початкових шкiл продовжували навчання у семирiчнiй школi.

Поширенню освiти сприяла полiтика коренiзацiї, що почала здiйснюватися в СРСР з весни 1923 р. Вона включала в себе українiзацiю та створення умов для всебiчного розвитку нацiональних меншин. Важливим чинником цiєї полiтики була органiзацiя мережi шкiл, вищих навчальних закладiв з навчанням українською мовою та мовами нацiональностей, якi мешкали в Українi. Ця полiтика розпочалась з декретiв ВУЦВК вiд 27 липня i 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалася рiвнiсть мов та необхiднiсть дерусифiкацiї. Питаннями коренiзацiї займався Раднарком України та Республiканська центральна комiсiя з питань українiзацiї. Помiтну роль у цьому процесi вiдiграли О. Шумський та М. Скрипник. Вже на 1930 р. 97% дiтей у початкових школах навчались українською мовою, а кiлькiсть студентiв-українцiв становила 57%. Полiтика українiзацiї була згорнута у 1930-х рр.

Велику увагу радянська влада придiляла пiдготовцi вчителiв. У 1920 р. було вiдкрито 48 педагогiчних технiкумiв i близько 100 учительських курсiв. Крiм того, вiдбувся поворот вчительської маси до радянської влади. За 1926-1932 рр. кiлькiсть педагогiчних iнститутiв зросла в республiцi з 12 до 46, а технiкумiв – з 59 до 84. Вдвоє було пiдвищено заробiтну плату вчителям початкової школи; на 80% – учителям старших класiв. Разом з тим, держава посилила адмiнiстративне керiвництво та iдеологiчний тиск на освiту. У травнi 1934 р. керiвництвом республiки приймається спецiальна постанова, яка ставила пiд жорсткий iдеологiчний контроль викладання iсторiї та географiї.

З 1931 р. вiдбувається вiдхiд вiд так званої комплексної системи освiти, яка не давала учням достатнього обсягу знань, i перехiд до поєднання полiтехнiчного навчання з ґрунтовним засвоєнням наук. З 25 серпня 1932 р. в СРСР запроваджувалася єдина загальноосвiтня школа з десятирiчним термiном навчання, а з 1934 р. – єдинi типи школи: початкова (І-ІV класи), неповна середня (І-VІІ класи) i середня (І-Х класи). Протягом 1930-х рр. значно зросла мережа неповних середнiх та середнiх шкiл при зменшеннi кiлькостi початкових шкiл. Всього в Українi на травень 1941 р. працювала 30881 загальноосвiтня денна школа, з яких 4435 були середнi (2264 – на селi).

Потреби економiки вимагали постiйного збiльшення кiлькостi закладiв професiйно-технiчної освiти. На початку 1920-х рр. були створенi школи фабрично-заводського учнiвства (ФЗУ), куди приймали пiдлiткiв з чотирикласною освiтою, та здiйснено перебудову спецiальної освiти. На базi колишнiх ремiсничих i реальних шкiл органiзованi професiйно-технiчнi школи для юнакiв з семирiчною освiтою для пiдготовки квалiфiкованих робiтникiв. Замiсть вчительських семiнарiй, iнститутiв i вiдповiдних факультетiв унiверситетiв створювались iнститути соцiального виховання або профосвiти; вiдкрито iнститут народного господарства, сiльськогосподарськi, зооветеринарнi iнститути; широкопрофiльнi медичнi iнститути (Київ, Харкiв, Одеса) та хiмiко-фармацевтичнi iнститути (Харкiв, Одеса). Зростала мережа робiтфакiв, якi готували робiтничу молодь до вступу в iнститути.

передавалися з Наркомату освiти галузевим наркоматам. Їх кiлькiсть зросла до 576 (1938 р.). Було створено галузевi вищi навчальнi заклади. З 1932 р. розпочалось укрупнення 203 вузiв України, з яких на 1938 р. залишилось 123. За рiшенням уряду УСРР вiд 10 березня 1933 р. в республiцi було вiдновлено унiверситетську освiту. Почали працювати унiверситети у Києвi, Харковi, Одесi, Днiпропетровську.

Пiсля включення захiдноукраїнських земель до складу УРСР освiту в краї було реорганiзовано вiдповiдно до дiючої в СРСР системи. Вона стала загальнообов’язковою. У серединi 1940 р. тут дiяло 6918 шкiл, у тому числi 6000 – з українською мовою навчання. Розгорнулася лiквiдацiя неписьменностi серед дорослого населення. Всi вищi й середнi навчальнi заклади перейшли на державне утримання. У 1940/41 навчальному роцi у захiдноукраїнських землях дiяло 15 вузiв (7 – у Львовi), 23 технiкуми i 2 робiтфаки.

Пiд час нiмецької окупацiї загарбники намагались прищепити українцям фашистську iдеологiю. Директива головного iдеолога третього рейху В. Розенберга передбачала для дiтей на окупованих територiях чотирикласну освiту. Гауляйтер України Е. Кох вважав достатнiм три класи. Кiлька вищих та середнiх спецiальних учбових закладiв, що дiяли в Українi на початку окупацiї, незабаром було закрито, а студентiв i учнiв вивезено як робочу силу до Нiмеччини.

вiдновили свою роботу. До навчання залучалась молодь, яка змушена була припинити його в зв’язку з вiйною. З вересня 1943 р. в Українi були створенi школи робiтничої молодi, а у вереснi 1944 р. – школи сiльської молодi з навчанням без вiдриву вiд виробництва.

Здiйснення заходiв, спрямованих на охоплення всiх дiтей навчанням у школi, створення й розширення мережi вечiрнiх та заочних шкiл сприяло розгортанню обов’язкової семирiчної освiти. До 1953 р. в основному було забезпечене загальне семирiчне навчання для дiтей шкiльного вiку, у другiй половинi 1950-х рр. майже всi учнi мали можливiсть закiнчити десятирiчку, адже у 1958 р. в Українi дiяли 11 тис. середнiх шкiл – у 2,5 рази бiльше, нiж у 1940 р.

З 1958 р. замiсть семирiчної обов’язкової було органiзовано восьмирiчну школу, яка давала учням загальноосвiтнi та технiчнi знання. Повну середню освiту молодь здобувала в школах робiтничої та сiльської молодi або в загальноосвiтнiй середнiй полiтехнiчнiй школi (9-10-тi класи). Наприкiнцi 1950-х рр. у країнi почалась органiзацiя шкiл-iнтернатiв, в яких навчалися сироти, дiти iнвалiдiв Великої Вiтчизняної вiйни та працi, малозабезпечених батькiв та одиноких матерiв. На кiнець 1950-х рр. в Українi дiяло понад 90 шкiл-iнтернатiв.

У 1960-1970-х рр. продовжувався розвиток i вдосконалення системи народної освiти. У 1960-тi рр. було запроваджене загальнообов’язкове восьмирiчне навчання, а в 1970-тi – завершений перехiд до загальної середньої освiти, яка запроваджувалася не тiльки через загальноосвiтню школу, але й через середню спецiальну освiту та систему професiйно-технiчного навчання. Водночас були внесенi змiни до структури школи. Навчання в початковiй школi тепер завершувалося за три роки замiсть чотирьох. У 1980-х рр. значно скоротилася кiлькiсть початкових i неповних шкiл i водночас зросла кiлькiсть середнiх, що становлять основну ланку шкiльної освiти.

На 1990/91 навчальний рiк в Українi налiчувалося 20819 шкiл, в яких навчалося 6,8 млн. учнiв. У 15316 школах (3,3 млн. учнiв) навчання здiйснювалося українською мовою. Росiйською мовою навчалися у 1303 школах республiки. Змiшаних українсько-росiйських шкiл у республiцi нараховувалося у цей перiод 981. У 93 школах України навчання здiйснювалося румунською мовою, в 59 – угорською, в 14 – молдавською, у двох – польською. Зате не iснувало жодної української школи за межами республiки.

Швидко зростаючий у повоєннi роки технiчний рiвень виробництва висував дедалi вищi вимоги для пiдготовки кадрiв працiвникiв для всiх галузей народного господарства. Досвiд показав, що однiєю з найефективнiших форм пiдготовки нового поповнення робiтничих лав є професiйно-технiчнi училища, якi поряд з професiєю дають молодим робiтникам i середню освiту. Крiм того, iснувала система виробничого навчання: виробничо-технiчнi курси, вечiрнi та заочнi школи, технiкуми, iнститути. На 1987 р. в Українi функцiонувало понад 1200 професiйно-технiчних училищ всiх видiв, де навчалося 710 тис. учнiв.

У повоєнне сорокарiччя розширювалася пiдготовка спецiалiстiв у системi вищої i середньої спецiальної освiти. У 1954 р. було здiйснене об’єднання дрiбних вузiв i спорiднених факультетiв, органiзовано ряд нових вищих навчальних закладiв i збiльшено прийом на iнженернi спецiальностi. На 1960 р. кiлькiсть вузiв в Українi скоротилася iз 160 до 135, але контингент студентiв збiльшився з 201 тис. до 417 тис. Значно розширилися заочнi та вечiрнi вiддiлення при унiверситетах та iнститутах. У 1960-1980-х рр. змiцнювалася матерiально-технiчна база вузiв, будувалися навчальнi корпуси, гуртожитки, спортивнi комплекси. На основi Донецького, Сiмферопольського й Запорiзького педiнститутiв були створенi унiверситети. У 1986/87 навчальному роцi в Українi працювали 146 вищих навчальних закладiв, де навчалося 850 тис. студентiв. У 1969 р. в рядi вузiв республiки були створенi пiдготовчi вiддiлення, слухачi яких пiсля складання iспитiв зараховувалися на І курс.

Розширилась пiдготовка спецiалiстiв iз середньою спецiальною освiтою. У 1986/87 навчальному роцi в Українi налiчувалося 733 середнiх спецiальних навчальних заклади, де навчалося 805 тис. учнiв, якi отримували 370 професiй.

Розвиток освiти у повоєнний перiод забезпечив високий освiтнiй рiвень жителiв України. На 1987 р. кiлькiсть населення з вищою та середньою (повною й неповною) освiтою становила 28 млн. чоловiк при загальнiй кiлькостi 52 млн. В цiлому, вища i середня спецiальна школи виконували покладенi на них завдання пiдготовки кадрiв для економiки, науки й культури. Але у цей перiод не обiйшлося без помилок i порушень у галузi освiти. Полiтика “злиття нацiй” призвела до того, що в Українi залишилося менше половини шкiл з українською мовою навчання, а в деяких великих мiстах вони зовсiм зникли. Вузи та середнi спецiальнi навчальнi заклади майже повнiстю перейшли на росiйську мову.

Разом з тим, попри всi негативнi явища радянська школа забезпечила всiм громадянам республiки доступ до освiти, дала змогу в iсторично короткий строк лiквiдувати масову неписьменнiсть й запровадити загальну середню освiту, створити значний науковий i культурний потенцiал. Але в умовах командно-адмiнiстративної системи нацiональної школи в Українi не iснувало, такої школи, де учням дають не тiльки знання, а й виховують їх патрiотами. При цьому за основу беруть рiдну мову, iсторiю, культуру свого народу. Процес створення такої школи розпочався в Українi пiсля здобуття незалежностi.

Лекцiя ІІ. Наука, технiка України як невiд’ємнi частини

науково-технiчної революцiї

План

2. Формування системи наукових установ i розвиток науки у першiй половинi ХХ ст.

Науковi знання прийшли на Русь з прийняттям християнства через переклад грецьких та iнших книг. На Русi знали твори античних авторiв – Арiстотеля, Платона, Сократа тощо. Науково-природничi знання знаходились пiд впливом середньовiчних трактатiв Козьми Індикоплова, “Шестоднева” Іоанна, екзарха болгарського.

Поряд з цим, на Русi iснували й практичнi знання, що з’явилися внаслiдок виробничої дiяльностi. Металургiя, ковальське й ювелiрне виробництво вимагали знань у галузi металознавства, а будiвельна справа – елементарних знань з математики. Виробництво скла, мозаїк, рiзнокольорових емалей, глазурi для керамiчного виробництва було неможливе без знання хiмiчних властивостей матерiалiв.

Головним центром розвитку наукових знань в Українi на початку ХVІІ ст. був Київський колегiум, навколо якого зосереджувались кращi науковi сили. Викладачi колегiуму в трактуваннi деяких питань вийшли далеко за межi теологiчного тлумачення свiту. Вони сприймали iдеалiстичнi погляди Арiстотеля, якi становили основу їхнiх фiлософських концепцiй, але в своїх спробах творчо переосмислити його спадщину звертались не до iнтерпретованих церквою творiв фiлософа, а безпосередньо до першоджерел. Разом з тим, у поглядах деяких викладачiв колегiуму простежувались елементи матерiалiстичного свiтосприйняття. Так, Йосип Кононович-Горбацький викладав у колегiумi фiлософiю. Його курс включав логiку, фiзику й метафiзику. Вiн вважав, що матерiя перебуває у постiйному русi й що саме рух є формою її iснування, та стверджував, що свiт iснує незалежно вiд людської свiдомостi.

Викладачi колегiуму були знайомi не лише з фiлософською системою Аристотеля. Їм були вiдомi матерiалiстичнi погляди старогрецьких фiлософiв. Так, М. Стрийковський у своїй “Хронiцi” виклав цi погляди на походження свiту.

та iншi. Київськi вченi зосереджували увагу на складних питаннях астрономiї, математики, географiї та iнших наук. Зокрема, І. Галятовський намагався розкрити причини таких явищ природи, як сонячне i мiсячне затемнення, хмарнiсть, блискавка. Передовi погляди у галузi астрономiї, що пов’язувалися з системою Коперника, проявили перекладачi “Космографiї” Є. Славинецький та А. Сатановський. У науковому середовищi Києва були знавцi математики, зокрема планiметрiї та стереометрiї.

У ХVІІІ ст. на розвиток i поширення наукових знань у Гетьманщинi, Слобожанщинi та iнших українських землях вплинуло створення Петербурзької Академiї наук та дiяльнiсть М. Ломоносова. Своїм вченням про поверхню землi вiн поклав початок розвитку геологiї, надавав великого значення використанню кам’яного вугiлля, яким багатi надра України. Науковi експедицiї Академiї наук мали велике значення для вивчення природи України. Їх маршрути пролягали через Київ, Глухiв, Бахмут та iншi мiста. На початку ХVІІІ ст. було вiдкрито поклади кам’яного вугiлля в Донбасi. Академiчнi комплекснi експедицiї на чолi з П. Палласом, В. Зуєвим та iншими вченими започаткували систематичнi геологiчнi дослiдження в Українi.

Щодо точних наук, то певних успiхiв було досягнуто в галузi математики. Складений Феофаном Прокоповичем у 1707-1708 рр. курс лекцiй з арифметики i геометрiї для студентiв Київської академiї мав переваги над тогочасними зарубiжними пiдручниками з математики. Пiдручник викладача математики Київської академiї І. Фальковського “Скорочення змiшаної математики” та книга “Теоретична астрономiя” були значним досягненням тогочасної науки.

поширення наукових знань в українських землях досягло помiтних успiхiв, хоч i гальмувалась феодальними вiдносинами i вiдсутнiстю власної державностi.

У науцi все бiльше наростала боротьба мiж матерiалiстичним та iдеалiстичним свiтоглядами.

Професор Харкiвського унiверситету Т. Осиповський у працi “Змiна Сонця” висловив ряд думок про природу свiтла. В астрономiї вiн був послiдовником Лапласа. Виданий у Петербурзi тритомний “Курс математики” за його авторством протягом кiлькох десятилiть служив основним вiтчизняним пiдручником з цiєї галузi науки. У Київському унiверситетi працював професор В. Федоров, дiяльнiсть якого сприяла вiдкриттю в унiверситетi обсерваторiї. Помiтне наукове значення мали працi з астрономiї професора Рiшельєвского лiцею В. Петровського, який вивчав космiчнi тiла та будову всесвiту. Професор Харкiвського унiверситету гiдрогеолог Н. Борисяк дослiджував геологiчну будову басейну рiчок Сiверського Дiнця, Днiпра i Дону, геологiю Донбасу.

Велику роль у розвитку природничих, фiзико-математичних та технiчних знань вiдiгравали науковi товариства, якi змiцнювали контакти мiж ученими та займалися пропагандою знань. Особливо видiлялися Харкiвське (1863), Київське (1899), Одеське (1870) товариства дослiдникiв природи. Перше математичне товариство в Українi виникло при Харкiвському унiверситетi у 1879 р. Київське фiзико-математичне товариство (1890) друкувало науковi працi у своїх “Звiтах” i “Протоколах”. Наприкiнцi 1860-х рр. розпочало роботу Київське вiддiлення Росiйського технiчного товариства. Згодом воно взяло активну участь у заснуваннi Київського полiтехнiчного iнституту.

На захiдноукраїнських землях у 1892 р. на базi Лiтературного товариства iм. Т. Шевченка було створено Накове товариство iм. Т. Шевченка, яке складалося з трьох секцiй: iсторико-фiлософської, фiлологiчної, математично-природничо-медичної та ряду комiсiй з окремих галузей науки. Товариство видавало науковi журнали, серiйнi видання.

Помiтних успiхiв у другiй половинi ХІХ ст. досягла математика. З 1885 р. у Харкiвському унiверситетi працював видатний математик О. Ляпунов, якому належить провiдне мiсце в розробцi проблем стiйкостi й рiвноваги руху механiчних систем. Його праця “Загальна задача про сталiсть руху” не втратила свого наукового значення до наших днiв. Математики Київського унiверситету заклали фундамент нової алгебраїчної теоретичної школи. Праця М. Ващенка-Захарченка “Символiчне числення i застосування його до iнтегрування лiнiйних диференцiйних рiвнянь” стала вiдома у всiй Європi. Засновником математичної школи в Одесi став професор Є. Сабiнiн. Його учень С. Ярошенко в 1873 р. видав першу в математичнiй лiтературi працю, присвячену проекцiйнiй геометрiї, – “Початки нової геометрiї”.

ХІХ столiття в усьому свiтi було перiодом бурхливого розвитку фiзики. Новi вiдкриття – закон збереження i перетворення енергiї, явище електролiзу, електромагнiтнi явища – вимагали нових фiлософських узагальнень.

молекулярної фiзики займався М. Авенарiус. У Києвi 1884 р. виникла перша в Українi кафедра теоретичної фiзики, яку очолював М. Шiллер. У Харковi з 1880 р. фiзик М. Пильчиков розвивав теорiю магнiтних аномалiй i магнiтних вимiрiв, працював у галузi електротехнiки та електролiзу, став одним з пiонерiв рентгенографiї та рентгенологiї в Росiї. Пильчиков був дiйсним челеном багатьох вiтчизняних та закордонних наукових товариств.

який у 1899 р. увiв парцiальнi величини у термодинамiку розчинiв, випередивши цим вiдкриття Люїса.

Активна розробка корисних копалин зумовила пiднесення геологiчної науки. К. Феофiлактов заснував у Києвi школу геологiв, що поклала початок вивченню Українського кристалiчного щита та геологiї Приднiпров’я.

Значного розвитку досягла бiологiя. У 1867 р. І. Мечников був обраний доцентом Новоросiйського унiверситету. Вiн створив вчення про фагоцитоз та iмунiтет, яке знайшло визнання у свiтовiй науцi. У 1886 р. спiльно з мiкробiологом М. Гамалiєю вiн органiзував в Одесi першу в країнi бактерiологiчну станцiю.

членами секцiї стали математики В. Левицький i М. Зарицький. У галузi загальної хiмiї у Львовi з 1872 р. плiдно працював Б. Радзiшевський. Проблемами органiчної хiмiї у 60-70-х рр. ХІХ ст. займався керiвник кафедри хiмiї Е. Лiннеманн. Львiвськi вченi-геологи провели ряд ґрунтовних дослiджень з метою вивчення геологiї краю. Ю. Токарський розробляв лiтографiю i петрографiю вiдкладiв пiвденно-схiдної частини Карпат; виверження порiд вивчав основоположник мiкроскопiчної петрографiї Ф. Цiркель.

У 1881 р. уродженець України, iнженер М. Бенардос першим у свiтi винайшов i застосував у промисловiй практицi дугове електрозварювання металiв. Найбiльш економiчний для свого часу паровоз сконструював наприкiнцi ХІХ ст. київський iнженер О. Бородiн.

Початок ХХ ст. ознаменувався помiтною демократизацiєю науки, що знаходило свiй вияв насамперед у популяризацiї наукових знань, чому була присвячена дiяльнiсть О. Ляпунова, В. Стеклова, Д. Синцова, С. Реформатського та iн.

математичного товариства Д. Синцов. Професора Київського унiверситету, геолога М. Андрусова обрали членом Ради Мiжнародного геологiчного конгресу.

Помiтних успiхiв на початку ХХ ст. досягли математики України. Зокрема, викладачi київських вузiв В.Єрмаков, Б. Букрєєв, їх учнi Г. Пфейффер, П. Воронець з успiхом дослiджували рiзнi питання теорiї диференцiйних рiвнянь, варiацiйного числення, а також звернулись до нових проблем математики – теорiї поверхонь, алгебраїчних функцiй двох змiнних i теорiї груп. Викладач комерцiйного iнституту Є. Слуцький проводив дослiдження в галузi математичної статистики, розробив основи теорiї випадкових функцiй.

Професор Київського унiверситету Д. Граве створив алгебраїчну школу, з якої вийшли вiдомi вченi М. Чеботарьов, О. Шмiдт, Б. Делоне, М. Кравчук. Основним напрямом їхнiх дослiджень був один з найголовнiших вiддiлiв алгебри – теорiя груп. Математики Харкiвського унiверситету працювали в галузях математичної фiзики (В. Стеклов), геометрiї i геометричної теорiї диференцiйних рiвнянь (Д. Синцов), математичного аналiзу теорiї функцiй i теорiї ймовiрностей (С. Бернштейн).

Значних успiхiв досягли вченi в галузi фiзики. Представник київської фiзичної школи М. Авенарiуса Й. Косоногов провiв ряд дослiджень, присвячених вивченню електролiзу за допомогою ультрамiкроскопу, питанням оптичного резонансу, електричних коливань. Проблемами оптики займались професор Київського унiверситету i полiтехнiчного iнституту Г. Де-Метц та професор Харкiвського унiверситету Т. Кравець. Дослiдження останнього з питань поглинання свiтла в розчинах забарвлених речовин становили на той час одне з найвидатнiших досягнень у галузi оптики, а в сучаснiй науцi вони мають велике значення у зв’язку з висновками квантової теорiї.

Засновником харкiвської школи радiофiзикiв був Д. Рожанський, який своїми дослiдженнями коливного розряду в 1908 р. набагато випередив у цiй галузi зарубiжних вчених. Цiннi дослiдження з рiзних питань геофiзики, оптики, радiотехнiки та рентгенографiї провiв професор Харкiвського технологiчного iнституту М. Пильчиков.

У Львiвському унiверситетi М. Смолуховський займався розробкою проблем молекулярної фiзики i термодинамiки. Своїми працями вiн створив основу для молекулярно-кiнетичного обґрунтування другого начала термодинамiки.

Особливого значення в Українi на початку ХХ ст. у зв’язку з подальшим розвитком промисловостi набули технiчнi науки. Цей час пов’язаний з якiсно новим етапом у розвитку науки: вiднинi науковi дослiдження стали випереджати i визначати розвиток технiки, а не навпаки, як було до цього часу. Практичне застосування наукових iдей привело до кардинальних змiн у технiцi та технологiчних процесах.

– динамiки неголономних систем.

Видатним вченим-механiком був ректор Київського полiтехнiчного iнституту В. Кирпичов. Його дослiдження з рiзних питань фiзики, механiки, опору матерiалiв, варiацiйного числення не втратили свого значення i в наш час. Викладач цього ж iнституту з 1904 р. Є. Патон став вiдомим фахiвцем у галузi мостобудування. Йому належав ряд посiбникiв i монографiй з питань розрахунку i проектування мостiв, численнi проекти мостiв оригiнальних конструкцiй.

Професор Катеринославського вищого гiрничого училища О. Динник – засновник наукової школи з теорiї пружностi – працював у галузi проблем стiйкостi та дав визначення коефiцiєнтiв стiйкостi, вивчав питання гiрського тиску i мiцностi пiдйомних шахтних канатiв. Оригiнальнiстю i новизною вiдзначалися роботи професора того ж училища Я. Грдини в галузi динамiки живих органiзмiв з широким застосуванням методiв аналiтичної механiки, в яких уже в той час проступали риси сучасної бiокiбернетики.

та Б. Бокiй. Цiнний внесок у розвиток гiрничої науки зробили працi професора М. Протодяконова з проблем гiрського тиску i крiплення гiрничих виробок. Визначеним ним коефiцiєнтом мiцностi i класифiкацiєю гiрських порiд за мiцнiстю користуються i зараз при вiдповiдних розрахунках.

Серед технiчних наук широкого розвитку набуло вивчення металургiї, тiсно пов’язане з розвитком металургiйної промисловостi в Українi. Велике значення для розв’язання ряду проблем у галузi металознавства i термiчної обробки металiв мали працi вiдомого вченого-металурга, професора Київського полiтехнiчного iнституту В.Іжевського – автора проекту електроплавильної печi оригiнальної конструкцiї.

Чималий внесок у розвиток металургiйної справи зробили вченi Катеринославського вищого гiрничого училища, якi дослiджували процеси доменного виробництва, виробництва коксу, пiдготовки металургiйної сировини (П. Рубiн), вивчали природу i властивостi булату, смугасту структуру сталi, розробляли теорiю прокатки металiв (А. Виноградов), теорiю доменного процесу (М. Павлов). На початку ХХ ст. на металургiйних заводах України (Брянському, Марiупольському, Краматорському) працював визначний український металург-практик, конструктор доменних печей, один з засновникiв школи вiтчизняних доменщикiв М. Курако.

Рiзнi галузi електротехнiки збагатили своїми дослiдженнями професор Харкiвського технологiчного iнституту, автор перших вiтчизняних пiдручникiв з електротехнiки П. Копняєв, науковi працi якого присвяченi теорiї машин i електричної тяги; М. Артем’єв, який вивчав дiї струму високої напруги i розробив проекти електростанцiї та електромережi Харкова, електричного трамваю в Полтавi та iн.

Важливi дослiдження проводили вченi в рiзних галузях хiмiчної науки. Над проблемами органiчної хiмiї працював С. Реформатський, роботи якого стосувалися синтезiв за допомогою металоорганiчних сполук. Науковi пошуки І. Осипова – представника харкiвської хiмiчної школи М. Бекетова – та професора Новоросiйського унiверситету П. Павлова з питань термохiмiчних процесiв сприяли розвитку фiзичної хiмiї. Основоположником колоїдної хiмiї в Українi вважається А. Думанський, який з 1912 р. викладав у Київському унiверситетi курс колоїдної хiмiї i того ж року видав монографiю “Про колоїднi речовини”.

У Львiвському унiверситетi питання загальної i фармацевтичної хiмiї вивчав засновник наукової школи хiмiкiв у Львовi Б. Радзiшевський. Дослiдження в галузi фiзичної хiмiї тут проводили С. Толочко, В. Кемула.

Помiтний внесок у розвиток i демократизацiю науки, в справу популяризацiї наукових знань робили науковi товариства, багато з яких дiяли при унiверситетах. Так, при Київському унiверситетi налiчувалося десять наукових товариств, при Харкiвському – працювало вiсiм, у Новоросiйському – чотири.

Велике значення для розвитку технiчних знань в Українi мала дiяльнiсть фiлiалiв Росiйського технiчного товариства у Києвi, Одесi, Харковi та iнших мiстах. Найактивнiшим серед них було Київське вiддiлення Росiйського технiчного товариства, яке очолював професор унiверситету i полiтехнiчного iнституту Г. Де-Метц. До його складу в 1915 р. входило сiм вiддiлiв: архiтектурний, механiко-будiвельний, цукровий, фотографiчний, електротехнiчний, теплотехнiчний, борошномельний.

Помiтну роль у розвитку авiацiйної справи, теоретичну основу якої заклали М. Жуковський i К. Цiолковський, вiдiграли добровiльнi повiтроплавальнi товариства, гуртки i аероклуби. 1908 р. в Одесi було засновано аероклуб, у якому вже через два роки налiчувалося близько 140 членiв. Його вихованцями були пiонери повiтроплавання С. Уточкiн та М.Єфимов, який 8 березня 1910 р. здiйснив над Одесою перший у Росiї полiт на лiтаку.

1908 р. повiтроплавальний гурток органiзувався при Київському полiтехнiчному iнститутi, а через рiк виникло Київське товариство повiтроплавання. Невдовзi вони об’єдналися в єдине товариство. Його керiвником став професор полiтехнiчного iнституту М. Делоне. У товариствi успiшно працювали такi видатнi конструктори i льотчики, як Д. Григорович, І. Сiкорський, П. Нестеров, Ф. Андерс, професор полiтехнiчного iнституту О. Кудашев. І. Сiкорський уславився як конструктор перших у свiтi надпотужних багатомоторних лiтакiв “Росiйський витязь” та “Ілля Муромець”. Заслуга створення перших гiдролiтакiв типу “летючий човен” належить колишньому студенту КПІ Д. Григоровичу. Сконструйованi ним моделi гiдролiтакiв широко використовувались у бойових дiях пiд час Першої свiтової вiйни. Лише в Києвi протягом 1909-1912 рр. було створено близько 40 дослiдних лiтакiв рiзних типiв. 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києвi П. Нестеров вперше в iсторiї авiацiї здiйснив одну з найскладнiших фiгур вищого пiлотажу – “мертву петлю”, яка пiзнiше дiстала назву “петлi Нестерова”.

вчений, мiнералог, кристалограф, геохiмик В. Вернадський. УАН складалася з трьох вiддiлiв i нараховувала 12 членiв. 12 лютого 1919 р. в Києвi вiдбулись загальнi збори учених – засновникiв академiї. У постановi вiд 4 липня 1919 р. Раднарком УСРР зазначав, що утворення Академiї наук має першочергове значення для розвитку науки в Українi. Наприкiнцi 1920 р. у складi її трьох вiддiлiв працювали вже три iнститути, 26 кафедр, 15 наукових комiсiй та комiтетiв. Уряд взяв на себе фiнансування УАН.

у 1920 р. унiверситетiв наукова дiяльнiсть в УСРР зосереджувалась переважно в установах УАН. У червнi 1921 р. РНК УСРР схвалив постанову, згiдно з якою академiя визначалася найвищою науковою державною установою республiки. Пiсля укладення Ризького мирного договору у березнi 1921 р. УАН перейменували на перейменовано на Всеукраїнську Академiю наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намiр об’єднати в рамках однiєї органiзацiї наукову iнтелiгенцiю всiєї України. Вiдносини ВУАН з керiвництвом радянської України були напруженими. Зв’язки iз захiдними вченими швидко зiйшли нанiвець. Влада не визнала повноважень М. Василенка, i в березнi 1922 р. президентом обрали академiка О. Левицького, але у травнi 1922 р. пiсля його смертi президентом став В. Липський, який обiймав цю посаду до 1928 р.

У 20-тi рр. ХХ ст. розвиток науки спрямовувався в загальнодержавному масштабi. Для керiвництва дiяльнiстю наукових установ республiки при Народному комiсарiатi освiти було створено Головне управлiння наукових установ – Головнаука, а на ВУАН покладалося завдання координувати й органiзовувати дiяльнiсть наукових установ республiки та окремих учених, вивчати досягнення науки за кордоном, спрямовувати розвиток науки i технiки вiдповiдно до потреб народного господарства.

Основним науковим осередком стали науково-дослiднi кафедри при учбових закладах та ВУАН. При кафедрах налагоджувалося навчання аспiрантiв. Майже щорiчно проводились вибори в дiйснi члени, а з 1924 р. – у члени-кореспонденти ВУАН. Наприкiнцi 1920-х рр. у систему ВУАН входило близько 40 дослiдних наукових установ – iнститути, комiсiї, кабiнети, кафедри. Наукову роботу вели 37 дiйсних членiв ВУАН, 111 штатних i 275 позаштатних наукових працiвникiв.

планомiрне дослiдження Донецького вугiльного, Криворiзького залiзорудного та Нiкопольського марганцевого басейнiв. На базi радiологiчної лабораторiї 1925 р. в Одесi було створено хiмiко-радiологiчний iнститут. Помiтнi досягнення у 1920-тi рр. в Українi вiдбулися у розвитку радiофiзики. Пiд керiвництвом Д. Рожанського вперше в свiтi було створено магнетронний генератор, який пiзнiше став одним з основних елементiв радiолокацiйної апаратури.

Значних успiхiв було досягнуто в галузi математики й механiки. Дослiдження М. Крилова з теорiї нелiнiйних диференцiйних рiвнянь стали основою для формування київської школи нелiнiйної механiки. У галузi теорiї диференцiйних рiвнянь з частинними похiдними успiшно працював Г. Пфейффер.

Серед новообраних академiкiв були засновник електрозварювальної школи в Українi Є. Патон, хiмiк-технолог Є. Орлов. У 1930 р. президентом ВУАН став О. Богомолець.

З 1930 р. в системi Академiї наук основною науково-органiзацiйною ланкою став iнститут. В академiї було створено два вiддiли: природничо-технiчний (до нього, зокрема, входили математичнi, iндустрiально-технiчнi, фiзико-хiмiчнi науки) та соцiально-економiчний. З метою пiдготовки наукових кадрiв у 1930 р. в академiї було створено аспiрантуру.

промисловостi було створено науково-дослiднi iнститути металiв у Харковi (1928) та Днiпропетровську (1929). Розгорнулися дослiднi роботи у галузi машинобудування, енергетики, будiвельної технiки. 1929 р. Є. Патон заснував у Києвi електрозварювальну лабораторiю, на базi якої згодом був створений науково-дослiдний iнститут.

Успiшно розгорталися дослiдження в галузi фiзико-математичних наук. 1928 р. у Харковi було вiдкрито Український фiзико-технiчний iнститут (УФТІ). В iнститутi функцiонував прискорювач ядерних реакцiй. Використовуючи його, вченi розпочали дослiдження в галузi ядерної фiзики i вже у 1932 р. розщепили атом лiтiю. У той час в УФТІ працював І. Курчатов.

У математичнiй науцi в Українi, як i в попереднi роки, видатну роль вiдiгравали дослiдження М. Крилова та його учня М. Боголюбова. Вони заклали основи нової галузi математики – нелiнiйної механiки. 1927 р. з iнiцiативи Л. Писаржевського в Днiпропетровську на базi науково-дослiдної кафедри електронної хiмiї було засновано Інститут фiзичної хiмiї. Вченi iнституту розгорнули дослiдження зв’язку механiзму хiмiчних процесiв з хiмiчною будовою речовини.

та iн. Внаслiдок цих органiзацiйних заходiв в Академiї наук замiсть 164 невеликих iнститутiв, кафедр, комiсiй, лабораторiй було створено 36 структурних одиниць (науково-дослiднi iнститути та установи при Президiї). На травневiй сесiї ВУАН 1934 р. було обрано 9 дiйсних членiв та 18 членiв-кореспондентiв, у їх числi – О. Шмидт (математика), В. Яворський (органiчна хiмiя), О. Лейпенський (фiзика).

розроблялися новi технологiчнi процеси. Було розроблено загальну теорiю втомлюваностi, стiйкостi металу, теорiї динамiчної пружностi конструкцiй. 1934 р. було створено Інститут електрозварювання АН УСРР пiд керiвництвом академiка Є. Патона. Працюючи в тiсному контактi з пiдприємствами, iнститут розробив ефективний спосiб автоматичного зварювання пiд флюсом.

Успiшно дослiджувалися проблеми фiзико-математичних, хiмiчних i геологiчних наук. В Інститутi фiзичної хiмiї О. Бродський вперше в країнi на лабораторних установках здобув важку воду. Вченi України зробили значний внесок у розробку теоретичних основ фiзики плазми. В галузi кiнетичної теорiї плазми основоположною стала праця Л. Ландау “Кiнетичне рiвняння для випадку кулонiвської взаємодiї”, написана вченим у 1936 р. пiд час роботи в УФТІ. Висновки Л. Ландау випереджали наукову думку в цiй галузi на два десятилiття i пiзнiше знайшли застосування i розвиток у зв’язку з розгортанням дослiджень з термоядерного синтезу.

У нерозривному зв’язку з дiяльнiстю академiчних науково-дослiдних установ розгортали науковi дослiдження вченi на кафедрах i в лабораторiях унiверситетiв та iнститутiв республiки. Багато вiдомих учених України очолювали кафедри та вузiвськi лабораторiї. Вони зробили значний внесок у розвиток гiрничої справи, металургiї, зварювальної технiки, будiвельної механiки та iн. У Днiпропетровському гiрничому iнститутi пiд керiвництвом академiка О. Терпигорєва, а також Л. Шевякова склалася вiдома школа з гiрничої справи. У галузi металургiї багато зробив академiк М. Доброхотов, який з 1934 р. завiдував кафедрою металургiї сталi Днiпропетровського металургiйного iнституту.

1939 р. в АН УРСР вiдбулися черговi органiзацiйнi змiни. У березнi загальнi збори академiї ухвалили створити 4 вiддiли: суспiльних, фiзико-математичних, бiологiчних i технiчних наук. У складi Академiї наук УРСР почали працювати новi iнститути – чорної металургiї, енергетики, технологiї силiкатiв. У вiдання академiї перейшов УФТІ. Пiсля включення захiдноукраїнських земель до складу України в органiзацiї науки в республiцi вiдбулися певнi змiни. За постановою РНК УРСР вiд 2 сiчня 1940 р. у Львовi було органiзовано фiлiали установ АН УРСР. На 1 сiчня 1941 р. в Академiї наук УРСР нараховувалося 60 академiкiв, 66 членiв-кореспонденiв та 164 доктора наук.

На межi 30-40-х рр. ХХ ст. центральне мiсце в планах науково-дослiдної роботи вiдводилося використанню енергiї атомного ядра, виробництву високоякiсних сталей, електрозварюванню тощо. У передвоєннi роки Інститут електрозварювання розробив новий ефективний спосiб швидкiсного автоматичного зварювання. Працi Інституту будiвельної механiки у галузi теорiї механiчної мiцностi конструкцiй знайшли практичне застосування в авiацiйнiй, танковiй i машинобудiвнiй промисловостi. В Українi було розроблено технологiю одержання iндiю з напiвпродуктiв i вiдходiв та впроваджено у виробництво на Костянтинiвському цинковому заводi. У 1941 р. В.Ізбеков, Я. Фiалков та О. Нижник здобули перший кiлограм металевого iндiю.

Серйозної перебудови зазнала робота науково-дослiдних установ України з початком Великої Вiтчизняної вiйни. В плани їх роботи включалась переважно оборонна тематика. При Президiї Академiї наук УРСР було створено Науково-технiчний комiтет сприяння оборонi. До його складу входили провiднi вченi: П. Буднiков, А. Кiпрiанов, М. Луговцов та iн. Праця вчених сприяла виробництву високоякiсних металiв, вибухових речовин, появi нової вiйськової технiки та озброєння, пiдвищенню продуктивностi працi працiвникiв тилу. Так, працiвники Інституту електрозварювання АН УРСР пiд керiвництвом Є. Патона розробили та впровадили у виробництво методи електрозварювання для вiдновлення вiдпрацьованих деталей, створили установки для пiдводного зварювання i рiзання металiв, що в багато разiв прискорило ремонт кораблiв. Важливе значення мало автоматичне електрозварювання металiв, що стало широко застосовуватись у танковiй промисловостi та виробництвi iншої вiйськової технiки. Спiвробiтники Фiзико-технiчного iнституту виготовили перший зразок радiолокатора для визначення координат i швидкостi лiтакiв. Був створений також зразок локатора для кораблiв ВМФ. Вченi iнституту дали свої пропозицiї з виробництва хiмiчних запалювальних сумiшей, якi використовувалися для боротьби з танками противника, рiвнiв для мiнометних прицiлiв, приладiв для контролю стволiв гармат тощо.

У зв’язку з просуванням нiмецьких вiйськ в глиб України вiдбувалась евакуацiя науково-дослiдних установ та вузiв республiки у тиловi регiони. Наприкiнцi 1941 р. працiвники евакуйованих наукових установ та вузiв налогодили роботу на нових мiсцях. Бiльшiсть iнститутiв i Президiя АН УРСР знаходились в Уфi. Деякi iнститути, а також науково-дослiднi установи, пiдпорядкованi рiзним наркоматам i вiдомствам, працювали безпосередньо на базi пiдприємств у Казахстанi, на Пiвнiчному Уралi, в Сибiру.

Хоча кiлькiсть наукових спiвробiтникiв Академiї наук скоротилася у порiвняннi з довоєнним часом у 6 разiв, однак збереглось ядро найбiльш квалiфiкованих спецiалiстiв, якi забезпечували виконання основної наукової тематики.

У воєнний час кiлькiсть дослiджуваних проблем i тем в АН УРСР зменшилась майже вдвiчi, але їх актуальнiсть, темпи та якiсть розробки були на значно вищому рiвнi, нiж до вiйни. Дослiднi роботи провадились переважно комплексно, тобто одну тему розробляли вченi кiлькох iнститутiв. У 1942 р. АН УРСР мала тiснi науково-виробничi зв’язки бiльш нiж з 300 пiдприємствами.

Важливе значення мали працi учених для подальшого розвитку металургiйної промисловостi. Метод виплавки ферромарганцю на магнезiальних шлаках, розроблений Українським науково-дослiдним iнститутом металiв, був впроваджений на Кузнецькому металургiйному комбiнатi. Перебуваючи на Уралi, академiк М. Доброхотов розробив i впровадив у виробництво технологiю виплавки броневих сталей у мартенiвських печах, запропонував нову технологiю їх окислення та легiрування. Це дало змогу знизити брак з 42% до 2%.

Науковий колектив Інституту енергетики взяв участь у реконструкцiї енергогосподарства великих пiдприємств, у монтажi повiтряохолоджувального устаткування заводiв та шахт. Вугiльнi родовища Кузнецького басейну дослiджувались Українським вуглехiмiчним iнститутом. Внаслiдок цих робiт сировинна база коксування на Сходi була збiльшена на 2400-2500 тис. т. на рiк.

Особливу цiннiсть мали роботи вчених, спрямованi на пiдвищення боєздатностi армiї. Першочергове значення у забезпеченнi армiї танком Т-34 мали роботи колективу Інституту електрозварювання, евакуйованого до Нижнього Тагiлу. Інститут став першою органiзацiєю в країнi, яка проектувала автоматичнi зварювальнi установки, виготовляла у своїх майстернях апаратуру до них, монтувала цi установки на заводах, пускала їх в експлуатацiю, вдосконалювала технологiю автоматичного зварювання, готувала кадри зварювальникiв безпосередньо на пiдприємствах. За короткий термiн спiвробiтники iнституту створили необхiдну кiлькiсть апаратiв швидкiсного зварювання, пультiв управлiння апаратурою та iн. На березень 1943 р. внаслiдок рiчної працi колективу iнституту на двох танкових заводах Уралу швидкiсне зварювання зайняло провiдне мiсце у технологiчному процесi бронекорпусного виробництва. 28 автоматiв, якi працювали на цих заводах, вивiльнили декiлька сотень зварювальникiв для iнших робiт, пiдвищилась надiйнiсть зварних швiв.

Одночасно зi звiльненням України були розробленi заходи щодо вiдновлення дiяльностi вищих навчальних закладiв та науково-дослiдних установ республiки. Вiдновленню їх дiяльностi сприяла допомога, що надходила в Україну з тих регiонiв СРСР, якi не зазнали окупацiї. У березнi 1944 р. в Україну повернулась з евакуацiї Академiя наук у складi 29 науково-дослiдних установ. У липнi 1944 р. у Львовi вiдновила роботу фiлiя АН УРСР з вiддiлами, 13 iнститутiв академiї. У 1945 р. в УРСР працювали вже 267 науково-дослiдних установ, тобто 83% довоєнної кiлькостi.

Значну допомогу промисловим пiдприємствам у вiдбудовi енергетичної бази республiки надавали вченi Інституту енергетики АН УРСР, спiвробiтники кафедр вузiв Києва, Харкова, Одеси, Сталiно (Донецька), Днiпропетровська та iнших мiст. Науковцi Донецького iндустрiального iнституту без необхiдної лабораторної бази взялися за вiдповiдальне завдання по вiдкачуванню води з шахт, затоплених окупантами. Пiд час виконання цiєї роботи на кафедрi гiрничо-заводської механiки було розроблено й впроваджено у виробництво новий спосiб вiдкачки води за допомогою стиснутого повiтря. Вагомим був внесок вчених у вiдбудову металургiйних пiдприємств. Інститут чорної металургiї АН республiки розв’язав питання про типове обладнання, можливостi i характер використання старих машин i механiзмiв, про переобладнання пiдприємств металургiйної промисловостi на високому технiчному рiвнi.

У повоєннi роки було внесено ряд змiн в органiзацiю наукових дослiджень в УРСР. Зокрема, у 1952 р. з вiддiлу фiзико-хiмiчних i математичних наук АН УРСР видiлився вiддiл фiзико-математичних наук. У 1954 р. був утворений Кримський фiлiал академiї. Розширилася мережа науково-дослiдних установ в УРСР. Якщо у 1945 р. їх налiчувалося 267, то у 1950 р. – 462, у т. ч. бiльше 30 академiчних iнститутiв. Серед новостворених – харкiвськi iнститути радiофiзики та електронiки, фiзико-технiчний низьких температур, львiвськi iнститути – машинознавства та автоматики, геологiї, корисних копалин, київськi iнститути – металофiзики, металокерамiки i спецсплавiв та iн. Змiцнювалася, хоча i повiльно, матерiально-технiчна база науково-дослiдних установ, зростав кадровий потенцiал.

У серединi 1950-х рр. у складi академiї налiчувався 81 дiйсний член та 100 членiв-кореспондентiв. У 1946 р. пiсля смертi О. Богомольця президентом АН УРСР був обраний О. Палладiн, вiдомий учений-бiохiмик.

Зусилля учених України спрямовувалися передусiм на розв’язання актуальних проблем iндустрiального розвитку, створення нових видiв озброєнь i технiки, на реалiзацiю “плану перетворення природи”. Попри всi труднощi морально-психологiчного порядку, неквалiфiковане втручання у наукове життя партiйних i державних чиновникiв, репресiї, українськi ученi збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й вiдкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної технiки, космонавтики, використання атомної енергiї у вiйськових та мирних цiлях. Ученi України взяли активну участь у пiдготовцi до запуску першого штучного супутника Землi у жовтнi 1957 р., польоту в космос першої в свiтi людини. У 1956 р. генеральним конструктором будiвництва космiчних кораблiв в СРСР став виходець з Житомирщини, колишнiй студент КПІ С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунiв здобув академiк А. Люлька. Одним з творцiв атомної зброї був генерал-лейтенант М. Духов.

Значними були досягнення математичних наук. Пiд керiвництвом М. Лаврентьєва було створено новий напрям у теорiї функцiй – теорiю квазiконформних вiдображень, що мало велике значення для подальшого розвитку газо- та гiдродинамiки. Провадились дослiдження у галузi квантової теорiї поля, теорiї ймовiрностей, обчислювальної машинної технiки. 1947 р. в очолюванiй С. Лебедєвим лабораторiї моделювання та обчислювальної технiки Інституту електротехнiки АН УРСР розпочато дослiдження в галузi кiбернетики. У 1948-1951 рр. тут пiд його керiвництвом було створено першу в СРСР малу електронну обчислювальну машину “МЭВМ”. З 1949 р. в Інститутi фiзики пiд керiвництвом М. Пасiчника розгорнулися дослiдження в галузi фiзики атомного ядра. Проблеми атомної енергетики, ядерної фiзики надвисоких енергiй, ядерної фiзики середнiх енергiй, фiзики наднизьких температур, радiофiзики успiшно дослiджували науковцi Харкiвського фiзико-технiчного iнституту АН УРСР. З 1948 р. розгорнулися дослiдження в галузi порошкової металургiї.

В Інститутi електрозварювання АН УРСР, якому в 1945 р. було присвоєно iм’я його органiзатора академiка Є. Патона, дослiджувався i впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухiв доменних печей, суцiльнозварних мостiв, суден, нафтових та газових резервуарiв. Завдяки цьому методу стало можливим замiнити нерацiональнi великi суцiльнолитi i суцiльнокованi конструкцiї зварними з окремих, бiльш економiчних вiдливок, поковок та товстолистового прокату. Цей спосiб внiс докорiнну змiну у технологiю важкого машинобудування – вiдпала потреба в будiвництвi нових цехiв i заводiв iз складним устаткуванням. Син i учень Є. Патона Борис Патон створив теорiю автоматiв дугового зварювання, що допомогло розробити технологiї напiвавтоматичного зварювання пiд флюсом.

Розробленi Інститутом електрозварювання принципи будiвництва залiзничних i шляхових мостiв методом зварювання замiсть клепання знайшли застосування при спорудженнi у 1953 р. (разом з Днiпропетровським заводом металоконструкцiй та 1-м Мостозагоном) найбiльшого на той час у свiтi суцiльнозварного мосту через Днiпро у Києвi довжиною понад 1,5 км та сприяли значному поширенню електрозварювання в мостобудуваннi. З 1953 р. пiсля смертi батька i донинi Інститут електрозварювання очолює академiк Б. Патон, який з 1962 р. є також i Президентом Академiї наук України.

Українськi вченi продовжували дослiдження у рiзних галузях металургiї, зокрема сталеплавильного процесу. Група науковцiв пiд керiвництвом академiкiв АН УРСР М. Луговцева та М. Доброхотова розробила технологiю застосування кисню в мартенiвських печах. Цей метод сприяв пiдвищенню продуктивностi виробництва сталi. У промислових масштабах кисень було застосовано в мартенах у 1952 р. на “Запорiжсталi” та “Азовсталi”. У 1956 р. на Днiпропетровському металургiйному заводi iм. Г. Петровського вперше в промислових масштабах було впроваджено киснево-конверторний процес, який у наступнi роки став основним напрямом розвитку сталеплавильного виробництва.

Значнi результати були досягнутi в галузi хiмiчних наук. В Інститутi фiзичної хiмiї iм. Л. Писаржевського 1949 р. було вперше одержано важкий азот. Пiд керiвництвом директора iнституту О. Бродського було розроблено теорiю роздiлення iзотопiв, створено методи концентрування важкої води. Книга О. Бродського “Хiмiя iзотопiв” (1952) стала першим у свiтовiй науцi пiдсумковим дослiдженням у цiй галузi хiмiї.

i використання нових видiв енергiї, застосування нових конструкцiйних матерiалiв. Розширилася спецiалiзацiя наук, що зумовило їх подальшу диференцiацiю та появу нових галузей наукових знань. Водночас характерною особливiстю розвитку науки став процес взаємопроникнення окремих її галузей. У фундаментальних i прикладних науках часто виникали проблеми i завдання, що вимагали комплексного вирiшення, використання даних не тiльки сумiжних, а й досить вiддалених наук. Так, математичнi методи дослiджень все ширше знаходили застосування в економiцi, новi фiзичнi й хiмiчнi методи дослiджень застосовувались у сiльськогосподарськiй науцi та медицинi.

У зв’язку з цим виникла потреба привести рiвень органiзацiї науково-дослiдної роботи у вiдповiднiсть з тими завданнями, якi стояли перед технiчними та природничими науками, з рiвнем розвитку наукових знань, враховуючи появу нових галузей науки. Для розв’язання цих проблем було створено значну кiлькiсть науково-дослiдних iнститутiв, а також вiддiлiв i лабораторiй у вже iснуючих. АН УРСР поповнилася рядом нових установ – iнститутами радiофiзики i електронiки, хiмiї полiмерiв та мономерiв, металофiзики та iн.

р. у Фiзико-технiчному iнститутi АН УРСР був створений найбiльший на той час у свiтi прискорювач електронiв у 2 млрд електронвольт. Розширилася пошукова дiяльнiсть у галузi фiзики твердого тiла, матерiалознавства, астрофiзики i т. п.

Україна була одним з центрiв розвитку кiбернетики. За цикл праць iз теорiї цифрових автоматiв академiк В. Глушков у 1964 р. був удостоєний Ленiнської премiї. Українськi вченi й iнженери спроектували i створили цифрову машину “Київ” (1960), першу в СРСР машину управлiння широкого профiлю “Днiпро” (1961), машини “Промiнь” (1962), “Мир” (1964) та iн. Колектив українського Науково-дослiдного конструкторсько-технологiчного iнституту синтетичних надтвердих матерiалiв АН УРСР у 1961 р. одержав першi штучнi алмази.

Свiтове визнання одержали дослiдження українських вчених у сферi точних наук. Серед них – розробленi наприкiнцi 50-х рр. ХХ ст. академiком М. Боголюбовим новi методи квантової теорiї поля i статичної фiзики. Це дало можливiсть обґрунтувати теорiю надтекучостi i надпровiдностi.

каталiзу. В Українi почала розвиватися порiвняно молода на той час галузь хiмiчної науки – хiмiя високомолекулярних сполук. Такi високомолекулярнi сполуки як пластичнi маси, синтетичний каучук, штучне волокно, рiзнi лаки, почали широко використовуватися у виробництвi. Зокрема, пластичнi маси, що вiдзначаються малою питомою вагою, високою механiчною мiцнiстю, високими iзоляцiйними властивостями, почали широко використовуватись як замiнники кольорових металiв в авiапромисловостi, автомобiлебудуваннi, електропромисловостi та приладобудуваннi.

У 60-80-х рр. ХХ ст. щорiчно на науку асигнувалися десятки мiльярдiв карбованцiв. Основним науковим центром залишалася республiканська Академiя наук. Згiдно iз статутом 1963 р. вона пiдпорядковувалася Радi мiнiстрiв УРСР та Президiї АН СРСР. Науковi дослiдження здiйснювалися в академiчних установах, установах вiдомчого пiдпорядкування i вищих навчальних закладах.

науковий центр у складi 4 установ АН УРСР i Донецького унiверситету, у 1971 р. – цiла мережа центрiв: Пiвденно-Схiдний (Харкiв), Приднiпровський (Днiпропетровськ), Пiвденний (Одеса) i Захiдний (Львiв). Створення наукових центрiв сприяло зростанню потенцiалу вузiвської науки i її орiєнтацiї на вирiшення регiональних проблем.

У розвитку наукової дiяльностi дiяли тi ж самi закони i принципи, що панували в радянському суспiльствi. Екстенсивний розвиток економiки визначив такий же шлях розвитку науки. В складi АН УРСР утворювалися новi спецiалiзованi науковi установи, вiддiли та лабораторiї, виникали численнi пiдроздiли. Бiльшiсть з них займалися новими перспективними напрямами наукових дослiджень (iнститути напiвпровiдникiв, радiотехнiчних проблем, проблем мiцностi, металофiзики, геофiзики, хiмiї, високомолекулярних сполук, кiбернетики, ядерних дослiджень), але були й такi, що виникали на хвилi реорганiзацiї, кон’юнктури, без достатнiх на те об’єктивних пiдстав. Подiбнi рiшення призводили до розпорошення наукових сил, диспропорцiї наукового потенцiалу, нерацiонального його використання, не вiдповiдали вимогам пiдвищення ефективностi академiчної науки, що й обумовило їх перегляд, визнання як помилкових.

У 1970-тi рр. республiканська академiя складалася з трьох секцiй, що об’єднували 9 вiддiлiв. У наступнi роки були створенi ще три вiддiлення. Основнi напрями дослiдження визначалися секцiєю фiзико-технiчних i математичних наук та секцiєю хiмiко-технологiчних наук. В установах Академiї наук неухильно зростала кiлькiсть науковцiв. Якщо у 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис., то у 1985 р. – 15,3 тис. осiб. Кiлькiсть працiвникiв з науковими ступенями зросла за той же час у 5,5 рази. Значно зрiс науковий потенцiал вузiв – бiльш нiж половина всiх наукових працiвникiв республiки було зосереджено у вузах.

Останнє не могло не позначитися на ефективностi наукових розробок. Вiдкриття, якi не мали аналогiв у свiтi, були здiйсненi вченими-математиками. Головною органiзацiєю в СРСР iз створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кiбернетики, очолюваний академiком В. Глушковим, а потiм академiком В. Михалевичем. З 1966 р. у розпорядженнi українських вчених-фiзикiв для проведення дослiджень був найбiльший у Європi лiнiйний прискорювач електронiв.

У 70-тi рр. ХХ ст. однiєю з головних проблем, яку вирiшували вченi Академiї наук України, було скорочення термiнiв розв’язання проблеми у лабораторiї i застосування її на практицi. Академiчний iнститут перетворювався на науково-технiчний комплекс iз замкнутим циклом: науковий заклад – конструкторське бюро – експериментальне виробництво – дослiдний завод, що давало можливiсть науковiй продукцiї одразу перетворюватися на серiї готових приладiв i конструкцiй.

У серпнi 1971 р. в Українi вперше було створено науково-виробничий комплекс у складi Інституту проблем матерiалознавства, окремого конструкторсько-технологiчного бюро цього iнституту i Броварського заводу порошкової металургiї. У серединi 1970-х рр. в академiї iснувало вже 23 таких органiзацiї.

Однiєю з головних проблем, що розв’язувалася вченими республiки у цей перiод, було створення якiсно нових матерiалiв iз заданими властивостями. Принципово нову технологiю виготовлення залiзного та сталевого порошкiв i металокерамiчних виробiв з них розробив Інститут проблем матерiалознавства. На початок 1970-х рр. науковцями iнституту у промислове виробництво було впроваджено понад 100 винаходiв.

Інститутом кiбернетики велося багато спiльних розробок разом з галузевими науково-дослiдними iнститутами та великими пiдприємствами. Створення i впровадження у виробництво автоматизованих систем управлiння (АСУ) було одним з головних завдань, над яким працював цей iнститут у той час. Основою для створення типового проекту АСУ пiдприємством масового i великосерiйного виробництва стала система “Львiв”, розроблена iнститутом спiльно з Львiвським телевiзорним заводом.

Значнi науковi сили були зосередженi у вищих учбових закладах України. Вченi вузiв, проводячи фундаментальнi дослiдження, багато уваги придiляли поєднанню наукової творчостi з потребами виробництва. Вони розв’язували завдання, пов’язанi зi створенням й удосконаленням нових машин, апаратiв, приладiв, технологiчних процесiв. Лише у 1970 р. вченi вузiв України одержали 1059 авторських свiдоцтв. Зокрема, Харкiвський полiтехнiчний iнститут виконував науково-дослiднi роботи бiльш нiж для 300 пiдприємств країни. Важливi технiчнi вироби були розробленi й впровадженi у виробництво науковцями Київського, Одеського, Львiвського полiтехнiчних iнститутiв. На 1970 р. сума, одержана вiд впровадження результатiв наукових дослiджень вчених вузiв України у виробництво, в 3,3 рази перевищувала затрати на них.

Протягом 70-80-х рр. ХХ ст. понад десяти тисяч наукових розробок українських учених було впроваджено у виробництво. Однак гальмiвним чинником було те, що командно-адмiнiстративна економiка не була зорiєнтована на швидке впровадження наукових новацiй i прогресивних iдей у виробництво. Жорстке планування з постiйно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможнiсть економiки та суспiльства використовувати досягнення НТР, штовхало на пошук екстенсивних, а не iнтенсивних шляхiв розвитку. Науковi розробки впроваджувалися здебiльшого тим же методом адмiнiстративного тиску, наказу чи розпорядження. Велика кiлькiсть наукових досягнень, технологiй, винаходiв i розробок циркулювали лише у науковому середовищi, не знаходячи попиту в сферi виробництва, а якщо i знаходили, то швидше за кордонами СРСР. Винятки становили тiльки розробки в iнтересах вiйськово-промислового комплексу i великi науковi проекти загальновiйськового значення.

Лекцiя ІІІ. Прiоритетнi напрямки освiтньої, наукової i технiко-промислової полiтики України пiсля проголошення її незалежностi

План

1. Стан i перспективи освiтньої галузi в Українi на рубежi ХХ-ХХІ ст.

2. Становище у науковiй галузi та перспективи мiжнародного наукового спiвробiтництва.

3. Технiко-промислова полiтика України на шляху її суверенного розвитку.

Освiта, наука, технiка i виробництво – важливi складовi суспiльного буття. Взаємовплив та взаємозалежнiсть цих складових настiльки вагомi, що практично неможливо їх розмежувати, виокремити в окремi галузi. Ось чому важливо прослiдкувати й проаналiзувати основнi (прiоритетнi) шляхи розвитку освiтньої, науково-технiчної й виробничої сфер на сучасному етапi. Це дозволить видiлити перспективнi напрямки розвитку зазначених галузей, а вiдтак спроектувати в основних рисах головнi завдання щодо прискорення науково-технiчного й економiчного прогресу держави Україна.

З огляду на це доречно згадати i про тi зобов’язання, якi на себе взяла українська влада. Серед iнших пiдписання 19 травня 2005 р. у норвезькому мiстi Берген Болонської хартiї, що засвiдчило природне бажання України приєднатися до загальноєвропейської освiтньої системи високих стандартiв.

українцiв зближувало (i продовжує тепер зближувати) передусiм духовне буття – культура, традицiї та мова, натомiсть економiка є стратегiчним матерiальним фундаментом єдностi нацiї. Провiдна роль у єднаннi громадян належить вiтчизнянiй iнтелiгенцiї, котра сьогоднi має використати увесь арсенал свого впливу заради однiєї мети – єднання нацiї. Яскравим же прикладом невтомної роботи у цьому напрямку є, зокрема, творча робота освiтян.

Як вiдомо, державна влада незалежної України чiтко визначила прiоритетнiсть розбудови вiтчизняної системи пiдготовки висококвалiфiкованих кадрiв європейського рiвня. Ось чому навчальнi програми i плани усiх ланок освiти «пристосовуються» до визначених стандартiв. На наш погляд, цiнний досвiд, а також прорахунки минулого доцiльно врахувати i в сучасних умовах розвитку освiти, адже болонський (iнтеграцiйний) процес передбачає поширення кращих нацiонально-культурних й науково-технiчних надбань усiх європейських країн, в тому числi i України.

З розпадом СРСР кожнiй з новопосталих держав лишилася тiльки частка колишньої потужної освiтньої системи. Звичайно ж, iз своїми плюсами i мiнусами. Саме тому кожна з новоутворених країн намагалася звiльнитись вiд „минулих грiхiв”, вiдродити базовi елементи освiти, створити власну нацiональну систему освiти. Цими ж шляхами рухалась i Україна. В результатi послiдовних реформацiйних крокiв, основу яких склали вiдродження нацiональних освiтнiх традицiй та залучення освiтньо-наукових надбань передових країн свiту, частка освiтньої системи, що дiсталась у спадок вiд СРСР, перетворилась у досить збалансовану освiтню систему, яка загалом забезпечує пiзнавальнi та виховнi iнтереси суспiльства, держави i громадянина, загальноосвiтню i професiйну пiдготовку людини до життя, її виховання в дусi нацiональних iнтересiв та загальнолюдських цiнностей.

України у 2002 р.): кардинальна реконструкцiя системи освiти на основi демократизацiї i гуманiзацiї, направленостi на людину i її потреби. Одним з прiоритетних напрямкiв державної полiтики стала гуманiзацiя й гуманiтаризацiя iнженерної освiти, її безперервнiсть, варiативнiсть навчального процесу. Дiйсно, сучасний фахiвець будь-якого напрямку є уособленням всебiчно освiченої людини. Ось чому у навчальнiй програмi вищої технiчної школи має бути передбачений певний вiдсоток гуманiтарних предметiв.

Пiсля проголошення незалежностi освiта в Українi переходить на українську мову, розвивається в тiсному зв’язку з нашою iсторiєю i культурою, представлена рiзними закладами (як державними, так i недержавними), тут створено умови не тiльки для демократичного навчання, але i для демократичної роботи. В Українi вiдкрито й поновлено сотнi шкiл з українською мовою навчання. Нинi в Українi дiє 20,5 тисяч шкiл. У 2006 р. за парти сiли понад п’ять мiльйонiв школярiв, з яких 380 тисяч – першокласники. Майже чотири тисячi дiтей разом зi своїми педагогами вiдсвяткували новосiлля у 19 новеньких школах. До кiнця 2006 р. вiдкриють дверi ще 27 новобудов загальноосвiтнiх навчальних закладiв. За словами мiнiстра освiти С. Нiколаєнка, сьогоднi, на вiдмiну вiд попереднiх рокiв, у нас немає вчительських вакансiй, а також вперше школи повнiстю забезпеченi новими пiдручниками вiтчизняних авторiв, якi розробленi згiдно з вимогами державних стандартiв для шостого класу 12-рiчної школи.

За роки незалежностi освiтня система стала бiльш гнучкою та рiзноманiтною. З’явилася велика кiлькiсть лiцеїв, гiмназiй, коледжiв. Цi заклади урiзноманiтнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здiбностей учнiв i студентiв. З метою тiснiшого зв’язку мiж рiзними ланками освiти Мiнiстерство народної освiти та Мiнiстерство вищої i середньої спецiальної освiти були злитi в єдине Мiнiстерство освiти України (з 2000 р. – Мiнiстерство освiти i науки України). Скоротилися масштаби пiдготовки спецiалiстiв через заочну та вечiрню форми навчання.

За визнанням бiльшостi вчених, рiвень освiченостi сучасної української молодi постiйно зростає. Адже вона швидко оволодiває новими професiями (спецiальностями), творчо переосмислює цiнностi i, щонайголовнiше, поступово утверджується як суб’єкт нового способу життя i соцiального динамiзму.

практичнi змiни в освiтi: це i прийнятий українським урядом на початку 2004 р. Державний стандарт базової i вищої школи, i розробленi на його основi навчальнi плани, що забезпечать профiльне навчання старшокласникiв вiдповiдно до їхнiх природних здiбностей i життєвих планiв тощо. Позитивним також є те, що поступово, але неухильно здiйснюється перехiд вiд авторитарної педагогiки до педагогiки толерантностi, бо без формування самодостатньої особистостi неможливе нi стабiльне демократичне суспiльство, нi ефективна ринкова економiка.

Рiвень освiти населення України є одним з найвищих серед країн Центральної та Схiдної Європи. Валовий показник охоплення навчанням в нiй становить 79, 6 % (для порiвняння зазначимо, що середнiй свiтовий показник дорiвнює 65 %; у високорозвинених країнах – 94 %; в країнах Схiдної Європи та СНД – 77 %). Вiдбулися вiдчутнi змiни у ступенi „насиченостi” населення студентами та учнями. За останнi 10 рокiв в Українi кiлькiсть бажаючих отримати вищу освiту збiльшилася удвiчi. Згiдно iз статистичними даними, у 2004 р. на 10 000 населення припадало 512 студентiв (1995 р. – лише 297 осiб). У 2006 р. на перший курс вищих навчальних закладiв 1 – 2 рiвнiв акредитацiї зараховано 86 тис. осiб, 3 – 4 рiвнi – 132 тис., в профтехучилища – 225 тис. Отже, спостерiгається перспективне зростання кiлькостi студентiв. Освiтнi послуги у 2006 р. їм надавали 1009 вищих навчальних закладiв всiх рiвнiв акредитацiї: 819 з них – державнi, 188 – приватнi (339 – унiверситетського типу, 670 – професiйно-технiчного типу). З цього приводу наведемо цiкавi думки деяких вчених, полiтикiв. Так, голова Ради Європи з питань науки, освiти, культури, молодi та спорту А. Раханський вважає, що кiлькiсть бажаючих здобути вищу освiту зростає передусiм тому, що пiдвищується життєвий рiвень, поглиблюються контакти України зi свiтом, особливо з Європою. А вiдомий полiтолог К. Бондаренко стверджує: освiта стала бiльш доступною, демократичною. Якщо ранiше в школах агiтували всiх йти в робiтники, тепер це не актуально. Пiдростаюче поколiння розумiє: вища освiта – це шлях до нової, вищої якостi життя.

Слiд зазначити, що, не зважаючи на численнi труднощi, в останнi роки завдяки послiдовнiй позицiї Президента України, законодавчiй iнiцiативi Верховної Ради України, дiям Уряду позитивнi зрушення в сферi освiти все-таки вiдбулися. Це проявилося i в зростаннi заробiтної плати освiтянам i науковцям (лише у 2003 р. – на початку 2004 р. на 44 %), i в збiльшеннi вдвiчi з 1 липня 2004 р. стипендiї студентам та учням профтехосвiти тощо. Однiєю iз складовою модернiзацiї освiти є i широка комп’ютеризацiя навчальних закладiв. Сьогоднi у країнi комп’ютеризовано 54 % середнiх шкiл, з них сiльських – 45 %. Мiнiстерство освiти i науки України завершує розробку програми «Навчальне обладнання» задля налагодження виробництва i постачання в навчальнi заклади сучасних приладiв для вивчення природничо-математичних наук.

В той же час мають мiсце i численнi труднощi. Так, недостатня матерiально-фiнансова база освiти (успадкований вiд СРСР залишковий принцип її фiнансування), непослiдовнiсть i нерiшучiсть дiй верховної влади, економiчнi негаразди призвели до падiння престижу професiї вчителя i до загострення кадрової проблеми навчальних закладiв. Гостро стоїть житлова проблема. За словами проректора з наукової роботи НТУУ «КПІ» М. Ільченка: «Треба створити умови, щоб фахiвцi не виїжджали назавжди за кордон. Причин багато, i це не тiльки нiкчемна заробiтна плата... Щоб у країнi залишалися молодi фахiвцi, завтрашнi доценти, професори унiверситетiв, їм треба надати можливiсть отримати житло».

Не можна оминути i такої проблеми, як корупцiя. Один iз членiв правлiння Фулбрайтiвського товариства констатував: «Можна з прикрiстю констатувати, що нинi державна система вищої освiти i науки, за незначними винятками, є єдиною централiзованою системою корупцiї, у рамках якої професiоналiзм, висока якiсть та справжня наука перестали мати будь-яке значення». Окрiм того, щоб максимально наблизитися до європейських параметрiв, кiлькiсть випускникiв ВНЗ слiд подвоїти.

Офiцiйно Україна приєдналася до Болонського процесу 19 травня 2005 р., зобов’язавшись внести вiдповiднi змiни у нацiональну систему освiти та приєднатися до роботи над визначенням прiоритетiв у процесi створення єдиного європейського простору освiти до 2010 р. Як вiдомо, стратегiчною метою Болонського процесу є пiдвищення якостi освiти, надiйностi й конкурентноздатностi фахiвцiв, насамперед у європейському економiчному, полiтичному й соцiокультурному просторi. Важливою нормою Болонської спiвдружностi освiтян є пiдвищення мобiльностi викладачiв i студентiв, самостiйностi студентiв, рiвня їх самоорганiзацiї. Для нашої педагогiчної освiти це поняття є новим як за змiстом, так i за можливостями органiзацiї. Важливим завданням модернiзацiї освiти в Українi є: 1) проведення шкiльної реформи; 2) розробка навчальних програм у ВНЗ вiдповiдно до модульно-рейтингової технологiї; 3) упровадження двоступеневої системи навчання (бакалавр та магiстр). Ця модель для нас є також новою. Вона потребує розробки сучасних механiзмiв здiйснення навчального процесу, визначення результатiв якостi освiти, управлiння навчальним закладом.

Приймаючи цi та iншi iнновацiї, вступаючи в Болонський процес, українська освiта, без сумнiву, буде все бiльш помiтною i конкурентноздатною у європейському просторi. У майбутньому очiкується: 1) поглиблення мiжвузiвських зв’язкiв всерединi Європи (Україна розглядається як складова цих зв’язкiв); 2) вiдродження популярностi українського вченого i педагога; 3) українська освiта стане привабливою й все бiльш цiкавою для iноземного споживача та iнвестора.

Нинi вище керiвництво держави особливо зацiкавлене у прискореннi iнтеграцiйного або болонського процесу в межах вищої освiти. Така увага влади до цих процесiв була викликана насамперед необхiднiстю демократизувати усi сфери суспiльного життя, зокрема через реорганiзацiю освiтньої системи. За задумом українських прибiчникiв болонської iдеї, усталена європейська структура має бути доповнена цiнним нацiонально-культурним й науково-технiчним надбанням України, оскiльки остання не може перебувати поза “глобалiзацiї й унiверсалiзацiї”. Слiд звернути увагу, що Нацiональний технiчний унiверситет України "КПІ", один iз провiдних вiтчизняних ВНЗ, займає принципову позицiю у цьому питаннi. Ми переконанi, досвiд ґрунтовної пiдготовки iнженерних кадрiв “КПІ” може бути використаний i в поширеннi iдей Болонської декларацiї. З огляду на це, привертає увагу навчально-виховний процес в НТУУ «КПІ». Адже тут вдало використано i поєднано з нацiональними традицiями європейський досвiд пiдготовки висококвалiфiкованих iнженерiв.

та багато iнших новацiй. Інновацiї в педагогiцi пов’язанi iз загальними процесами у суспiльствi, глобальними проблемами, iнтеграцiєю знань i форм соцiального буття. Ознакою педагогiки нового часу є її iнновацiйнiсть. Особливостями iнновацiйного навчання є його вiдкритiсть, прогностичнiсть на основi постiйної переоцiнки цiнностей, налаштованiсть на конструктивнi дiї в оновлюваних ситуацiях. Інновацiйнi процеси в системi освiти засвiдчують якiсно новий етап взаємодiї й розвитку науково-педагогiчної та педагогiчної творчостi i процесiв застосування її результатiв. Нова система освiти надасть новi перспективи для студентiв i школярiв, а визнання українських випускникiв за кордоном сприятиме формуванню позитивного iмiджу України на свiтовiй аренi.

Наука – невiд’ємна частина буття людини. Вона розвивається нерiвномiрно – це досить складний процес, який характеризується наявнiстю протирiч, спадiв, пiдйомiв, повернень на новому рiвнi до старих, давно залишених чи забутих поглядiв, боротьби рiзних думок, гiпотез, теорiй, що рiдко виходять з цiєї боротьби у своєму первiсному виглядi, але майже завжди є непомiтно мiнливими i такими, що перетворюються, вбираючи у себе новi елементи.

У сучасних умовах глобалiзацiї економiчного життя розвинутi країни, де наука виконує роль головного економiко-вiдтворювального фактора, забезпечують свiй розвиток за рахунок вдосконалення iснуючих технологiй, технiки та використання принципово нових наукових досягнень.

сферi, слiд активно заохочувати бiзнес-структури до спiвробiтництва з науковою галуззю. А для цього необхiдно оперативно вдосконалити законодавчу базу i практичну роботу щодо страхування iнновацiйних ризикiв, пiльгового оподаткування, трансферу технологiй тощо.

Якщо простежити процес реформування науки в незалежнiй Українi, то можна легко виявити таку закономiрнiсть: кожний з урядiв свою дiяльнiсть у цiй сферi розпочинав з досить гучних кампанiй. Але не усi вони мали своє логiчне завершення i практичне значення. І все-таки певнi кроки були зробленi. Наприклад, створено Державний фонд фундаментальних дослiджень, який втiлює демократичну iдею конкурсного фiнансування дослiджень, та одного фонду для цiєї мети недостатньо. Необхiдно створити iншi фонди, наприклад, гуманiтарний науковий фонд, умови для функцiонування хоча б у майбутньому рiзних приватних фондiв тощо.

програм для вирiшення окремих завдань. Звiсно, розпорошення державних коштiв та державних замовлень, вiдсутнiсть єдиного координуючого центру призводить до систематичного недофiнансування програм, виконання програм не в повному обсязi i т. iн. Загострення економiчної кризи у 90-х рр. ХХ ст. в Українi негативно позначилося на науцi, а саме: збiльшився вiдплив учених та спецiалiстiв з наукових установ, що на сьогоднi стало нацiональною катастрофою (щороку виїжджає за кордон бiльше 10 тис. фахiвцiв). Так, у сiчнi – березнi 2006 р. в 1 322 наукових i науково-технiчних установах, органiзацiях i пiдприємствах України працювало 158,6 тис. осiб, що на 8,8 % менше, нiж у вiдповiдний перiод 2005 року. При цьому чисельнiсть безпосереднiх виконавцiв наукових i науково-технiчних робiт (науковцiв, дослiдникiв, технiкiв i допомiжного персоналу) становила 128, 2 тис. осiб. Розмiр капiтальних вкладень у науку за цей перiод зменшився на 30 %. Майже половина виконавцiв наукових та науково-технiчних робiт працювали в органiзацiях галузевого профiлю, бiльше третини – в академiчному секторi науки i лише близько 7% – в освiтянському i заводському секторах. Обсяг фiнансування витрат на виконання наукових i науково-технiчних робiт за рахунок державного бюджету збiльшився на 9, 6 % i склав майже третину вiд загального обсягу витрат. До того ж, чиновники не безпiдставно висловлюють стурбованiсть постiйним збiльшенням середнього вiку вчених. Ось чому здiйснюються певнi заходи щодо залучення молодi до наукової роботи.

було створено Вищу атестацiйну комiсiю.

є формами пiдготовки науково-педагогiчних та наукових кадрiв вищої квалiфiкацiї. Україна має у своєму розпорядженнi науковий потенцiал, потужний людський капiтал, великi ресурснi можливостi. Водночас за роки незалежностi втрачалися конкурентнi позицiї України в науковому свiтi, повернути якi з кожним роком стає все важче. Ця тенденцiя загрожує Українi небезпекою перетворення в iнтелектуально збiднiлу країну, якiй буде не пiд силу здiйснити технологiчне оновлення економiки, що є чи не головною передумовою її входження до свiтової спiльноти як рiвноправного партнера.

Слiд зазначити, що в Українi продовжується тенденцiя збiльшення частки фундаментальних дослiджень за рахунок зменшення частки прикладних i науково-технiчних розробок, що призводить до помiтної деформацiї у розподiлi обсягу робiт за видами: якщо в економiчно розвинених країнах спiввiдношення фундаментальних, прикладних дослiджень i науково-технiчних розробок становить 15:25:60, то в Українi – 26:16:58.

Центром фундаментальної науки в Українi традицiйно вважається НАН України, при якiй дiє велика кiлькiсть рiзноманiтних науково-дослiдних пiдроздiлiв. Вони виконують замовлення державного i приватного характеру. Внеском вчених НАН України у науково-технiчний прогрес є значнi результати фундаментальних i прикладних дослiджень свiтового рiвня. На їх рахунку понад 90% вiдкриттiв, зроблених в Українi, та ряд iнших досягнень, що знайшли широке використання в промисловостi, сiльському господарствi i культурi. Нацiональна академiя наук України стала всесвiтньо визнаним матерiалознавчим центром у напрямах електрозварювання, спецiальної електрометалургiї, надтвердих матерiалiв та виготовлення iнструментiв з них. Суттєвi змiни вiдбуваються в галузi гуманiтарних наук. Актуалiзується тематика дослiджень. Розпочата робота щодо написання фундаментальних праць з iсторiї українського народу, iсторiї української культури. Цi працi визнанi прiоритетними в НАН України.

Щоправда, НАН України не оминули загальнодержавнi труднощi. Так, пiсля 1991 р., в перiод економiчної кризи, вона бiльше 10 рокiв не отримувала з бюджету потрiбної кiлькостi коштiв на матерiали, устаткування, належну органiзацiю наукової роботи тощо. Але свiтовий досвiд переконує, що наука, насамперед фундаментальна, не може iснувати без достатнього бюджетного фiнансування, що у кожному цивiлiзованому суспiльствi вона є, по сутi, стратегiчним кредитуванням майбутнього. Перед державою постає завдання забезпечити неухильне вiдновлення й подальший розвиток наукового потенцiалу українського суспiльства.

для закупiвлi сучасного обладнання для НАН України. Однак усi цi дiї можна розглядати лише як першi кроки. В найближчi роки заплановано довести фiнансування науково-технiчної сфери до 1, 7 % ВВП для того, щоб наблизитися до країн ЄС, якi визначили на 2010 р. сумарне фiнансування науки за рахунок усiх джерел у розмiрi 3 % вiд ВВП. Сьогоднi задля iнтеграцiї освiти i науки, розвитку наукових дослiджень у сферi бiологiї, математики, механiки, фiзики, хiмiї Мiнiстерство освiти та науки працює над створенням мережi науково-освiтнiх центрiв на базi провiдних українських унiверситетiв, бiльше того, планується оголосити та провести конкурс на створення таких центрiв в Українi, а також залучити до цiєї справи iноземнi iнвестицiї.

Загалом в Українi iснує декiлька концепцiй прiоритетних напрямкiв розвитку науки i технiки. Привертають до себе увагу такi: 1) виробництво, переробка та збереження аграрної продукцiї; 2) екологiчно чиста енергетика та ресурсозберiгаючi технологiї; 3) перспективнi iнформацiйнi технологiї, прилади комплексної автоматизацiї, системи зв’язку.

Наука сучасної України представлена бiльш як 300 тис. науковцiв, з них 90 тис. – кандидати i доктори наук.

Серед найзначнiших досягнень української науки останнiх рокiв назвемо наступнi. Українськими вченими з Інституту кiбернетики iм. В. Глушкова НАНУ й Інституту кардiологiї iм. М. Стражеска АМНУ органiзована спецiальна лабораторiя – унiкальна магнiтокардiографiчна система. Вона може чутливо уловлювати найменшi змiни в роботi серця, причому на тiй стадiї, коли їх ще не може зафiксувати жоден iнший прилад.

Створено перший в Українi суперкомп’ютер iз швидкодiєю в сотнi мiльярдiв операцiй за секунду; георадар, який “бачить” на десятки метрiв пiд землею; нову ультразвукову апаратуру для виявлення дефектiв у трубопроводах та iнших великогабаритних об’єктах у процесi їх експлуатацiї.

якi здiйснюватимуть перевезення пасажирiв i вантажiв зi швидкостями близько 500 км/год.

вiдмiнну вiд традицiйно прийнятих радiальних схем для наших умов економiчно найбiльш доцiльною є кiльцева траса ВШНТ, яка зв’яже мiж собою бiльшiсть обласних центрiв України. У перспективi вона може зiстикуватися з мiжнародними трасами, що приведе до високошвидкiсних транспортних коридорiв. За рахунок ефекту стягання пасажиро- i вантажопотокiв до швидкiсних трас буде забезпечена їхня найбiльша завантаженiсть, яка зумовить рентабельнiсть будiвництва i експлуатацiї лiнiї ВШНТ.

кiлькiсть приватних i службових поїздок на легкових автомобiлях, знизяться вантажнi автомобiльнi перевезення на магiстральних напрямах. Такими є перспективи на майбутнє, якщо будуть втiленi вищезазначенi плани.

вiдповiдно до Закону “Про об’єднання громадян” для цiлеспрямованого розвитку аерокосмiчної науки, захисту фахових iнтересiв, взаємної координацiї науково-дослiдної роботи. До складу iнституту входять дiйснi члени i члени-кореспонденти Аерокосмiчної академiї України, професори i доктори наук тощо. Аналогiв такої установи серед науково-громадських установ на теренах СНД не iснує. Інститут об’єднує активних прогресивних вчених, науковцiв та громадських дiячiв, якi займаються творчою та науковою дiяльнiстю на нивi аерокосмiчних дослiджень.

Інститут, у рамках спiвпрацi з Нацiональним космiчним агентством України, бере участь у проведеннi державної та науково-технiчної полiтики з розвитку аерокосмiчної науки i технiки. Фахiвцi iнституту пiдготували та надали пропозицiї щодо дiяльностi Аерокосмiчного товариства України. Важливою складовою дiяльностi Інституту є участь в розробцi, вдосконаленнi й впровадженнi методiв та методик навчання, органiзацiї пiдвищення квалiфiкацiї спецiалiстiв промислових пiдприємств та викладачiв вищих навчальних закладiв. За матерiалами проведених дослiджень пiдготовленi та захищенi 2 докторськi та 15 кандидатських дисертацiй.

Вдало охарактеризував нинiшнiй стан науково-технiчного розвитку України перший заступник мiнiстра промислової полiтики, екс-керiвник Української державної iнновацiйної компанiї В. Рижов: «Окремою проблемою залишається низька затребуванiсть вiтчизняних наукових розробок у промисловостi країни здебiльшого через недовiру українських виробникiв до результатiв вiтчизняних розробок. Ця тенденцiя давалася взнаки ще за радянських часiв, проте сьогоднi мiж наукою i промисловiстю виникло провалля, яке важко лiквiдувати».

З iншого боку, про високий престиж i рiвень нашої науки говорить велика кiлькiсть спiльних проектiв з зарубiжними центрами i окремими науковцями (кiлькiсть угод за останнi роки зросла у 20 разiв). Сьогоднi НАН України пiдтримує широкi мiжнароднi зв’язки з багатьма країнами свiту (Францiя, Австрiя, Бразилiя, Італiя, Китай, Угорщина, США, Швецiя, Великобританiя тощо). Вiдчутну допомогу українським вченим надають iноземнi фонди, зокрема, Мiжнародний науковий фонд (Дж. Сорос), Асоцiацiя сприяння науцi нових незалежних держав (INTAS) i т. iн. У межах спiльної наукової програми з НАТО українськими науковцями отримано понад 480 грантiв, а за їхньою кiлькiстю Україна посiдає друге мiсце серед країн Ради євроатлантичного партнерства, поступаючись лише Росiї. Упродовж 1998 – 1999 рр. було профiнансовано участь 300 українських науковцiв у наукових форумах НАТО. Реалiзацiю iнновацiйного проекту з вирощування екологiчно чистої пшеницi розпочали у Мiжвiдомчому науково-технологiчному центрi "Агробiотех" Нацiональної академiї наук i Мiнiстерства освiти i науки України. Головна його перевага — обробка посiвiв новоствореними регуляторами росту, що є важливою складовою сучасних високих технологiй пiдвищення врожайностi та полiпшення якостi продукцiї рослинництва, овочiвництва, баштанництва, ягiдних та квiтково-декоративних культур. Вже проведенi випробування стимуляторiв для реєстрацiї у Бiлорусi, Молдовi, Росiї, Казахстанi, Китаї, Нiмеччинi та Ізраїлi.

Державна наукова програма надає важливого значення змiцненню обороноздатностi країни. Так, на базi Центру iмiтацiйного моделювання кафедри iнформатизацiї штабiв Нацiональної академiї оборони України (НАОУ) було проведене спiльне українсько-американське командно-штабне комп’ютерне навчання “Rapid Trident-2006” (“Стрiмкий тризуб – 2006”). Необхiдно зазначити, що сценарiй “Rapid Trident-2006”, який повнiстю пiдготували i розробили українськi фахiвцi Центру iмiтацiйного моделювання, був схожий до сценарiю проведеного у 2005 р. навчання “Щит миру-2005” з деякими доповненнями та змiнами. Це також є свiдченням успiшностi вiдродження наукового потенцiалу нашої держави.

Тiснiшає спiвробiтництво вiтчизняних науковцiв з українською дiаспорою, iнтелектуальнi сили якої тепер спрямованi на подальше змiцнення позицiй України у свiтi. Ряд її вiдомих дiячiв включилися безпосередньо у державне та культурне будiвництво в Українi. Це, зокрема, Б. Гаврилишин, О. Прiцак, Т. Гунчак та iн. На початку 1993 р. був пiдписаний договiр про спiвпрацю з секретарiатом Українського вiльного унiверситету в Мюнхенi, згiдно з яким Мiнiстерство освiти України визнало УВУ та його дипломи.

Загальновiдомо, що однiєю iз важливих характеристик, якi дозволяють оцiнити науковий рiвень вищої школи, є iснування в її межах наукових шкiл з притаманними їм специфiчними традицiями i зв’язками, серед яких прiоритетним є зв’язок з процесом навчання студентiв. Уже помiчено, що новi спецiальностi у ВНЗ виникають i успiшно розвиваються там, де функцiонують науковi школи. Отже, розвиток наукових шкiл не може вiдбуватися окремо вiд ВНЗ, особливо унiверситетiв – центрiв науки, культури i освiти. Саме науковi школи здатнi органiзувати поки що слабкий взаємозв’язок мiж унiверситетською освiтою i фундаментальною наукою, забезпечуючи тим самим єднiсть наукової i навчальної роботи. Існування наукових шкiл – одна iз умов прогресу науки, цiлеспрямованого формування творчих наукових кадрiв. Останнi забезпечують передачу вiд одного поколiння до iншого не тiльки концептуального i методичного апарату науки, професiйних знань, але й дослiдницьких умiнь, навикiв i засобiв дослiдницької роботи, норм комунiкацiйної поведiнки, а також шкали цiнностей в сферi наукової дiяльностi.

Таким чином, професорсько-викладацький склад ВНЗ, окрiм викладацької роботи, присвячує себе i науковiй дiяльностi. Їхнi роботи користуються авторитетом як серед вiтчизняних, так i серед закордонних вчених. Теми дослiджень працiвникiв ВНЗ рiзноплановi, охоплюють широке коло наукових проблем. Одним iз результатiв роботи українських вчених, на нашу думку, є утворення наукових шкiл, учнi яких зробили значний внесок у розвиток вiтчизняної науки i виробництва. На базi багатьох ВНЗ – унiверситетiв та iнститутiв Києва, Харкова, Львова, Одеси тощо – з’явилися i функцiонують вiдомi науковi школи науково-технiчного й соцiогуманiтарного характеру. Вони мають багатi традицiї i нинi виконують низку замовлень як вiтчизняних, так i iноземних державних та приватних структур.

Технiчнi рiшення, запропонованi ВНЗ та академiчними установами України, можуть надихнути на створення нових конструкцiй, сприяти виникненню принципово нового пiдходу до розв’язання тiєї чи iншої науково-технiчної проблеми. Дослiдження наукових спiвробiтникiв є основою технiчного прогресу нашої країни.

Враховуючи вищесказане, можна зробити висновок: українськiй науцi потрiбне не слiпе копiювання захiдних стандартiв, а гармонiзацiя, адаптацiя тих принципiв Болонської декларацiї, якi для нас прийнятнi. Іншими словами, у системi перетворень, що ми їх проводимо у сферi науки та освiти в Українi, важливо не втратити свою самобутнiсть, не загубити надбання i потенцiал, накопиченi попереднiми десятилiттями й визнанi свiтовим науковим спiвтовариством. Створення привабливих умов для розвитку i використання творчого потенцiалу науковцiв – це найвiрнiший i найкоротший шлях для здiйснення позитивних змiн у науково-технологiчнiй та iнновацiйнiй сферах.

Ще у минулому сторiччi вiдомий англiйський теоретик Дж. Хешмi переконався: економiко-технiчне вiдставання Великої Британiї вiд деяких передових держав напряму пов’язане перш за все з недостатньою кiлькiстю iнженерних кадрiв у промисловостi. Розв’язання цiєї проблеми дослiдник вбачав у необхiдностi ефективного використання сучасної технологiї та збiльшення припливу в промисловiсть iнженерiв-виконавцiв з вищих навчальних закладiв. Англiйцi, французи, нiмцi й американцi проблему розв’язали; можливо, за сучасних обставин було б добре скористатися i Українi чужим (i передусiм власним) iсторичним досвiдом.

Фактори, якi сприяють впровадженню основних засад технiко-промислової полiтики, насамперед такi: розвиненicть транспортної мережi (залiзницi, порти, газо- i нафтопроводи тощо); великий морський i рiчковий флоти; здатнiсть промисловостi випускати великий асортимент продукцiї, ракети i космiчну технiку. Фактори, якi у минулому не сприяли впровадженню основних засад технiко-промислової полiтики: 80 % пiдприємств за радянської доби працювало на потреби вiйськово-промислового комплексу (ВПК); несформованiсть власної банкiвської i фiнансової системи; вiдсутнiсть законодавчо-нормативної бази для функцiонування економiки в умовах ринку; негативнi наслiдки невдалих економiчних реформ перiоду перебудови; вiдсутнiсть чiткої програми дiй щодо реформування економiки; хронiчна криза.

працездатне населення (трудовий потенцiал, економiчно активне населення держави). Його частка в Українi становить 55,7 вiдсоткiв. На перiод проголошення незалежностi чисельнiсть всiх зайнятих у народному господарствi складала 25 млн. чоловiк. При цьому, 72% працездатного населення були зайнятi у виробничiй сферi, близько 28 % – в невиробничiй. Ситуацiю, яка склалась у соцiально-економiчнiй сферi i на ринку працi в Українi, не можна не визнати надзвичайною. Українська людина – це людина працi. Працьовитiсть – ментальна характеристика українця. Вiд дiда i прадiда вона дiсталась i нинiшнiм поколiнням. Парадоксально, але факт: сучасна українська людина не має можливостi повною мiрою реалiзувати свiй виробничо-творчий потенцiал.

Аналiз сьогоднiшнього економiчного стану рiзних галузей промисловостi говорить про те, що вiрогiдним є поступове пiднесення технологiчного розвитку машинобудування, металургiї та хiмiчної промисловостi, де рiвень рентабельностi майже сталий, як i рiвень прибутку. До того ж, у цих галузях промисловостi найбiльша кiлькiсть пiдприємств впроваджує новi технологiчнi процеси та освоює випуск нових видiв продукцiї, що також пов’язано з удосконаленням технологiй.

Також з вiдносно сталою рентабельнiстю працюють хiмiко-фармацевтична, деревообробна та целюлозно-паперова галузi промисловостi.

що позначається на конкурентноспроможностi i рентабельностi бiльшостi вiтчизняних товарiв. Фiнансовий стан бiльшостi виробництв не дозволяє їм впроваджувати новi технологiї, утримувати висококвалiфiкованих фахiвцiв. За експертними оцiнками, через недовикористання сучасних досягнень науки i технологiї у виробництвi Україна втрачає щорiчно 10 млрд. доларiв США. Власне, ми вже тепер маємо суворi реалiї, якi пiдтверджують, що кiлькiсть промислових пiдприємств, котрi займаються iнновацiйною дiяльнiстю, зменшується i становить нинi всього 12–13%; а за випуском продукцiї третiй технологiчний уклад становить майже 58%, 4-й – 38%, 5-й – лише 4–5%.

В рамках спiвробiтництва Україна – ЄС започатковано три проекти технiчної допомоги „Твiннiнг”, якi мають на метi впровадження засад європейської транспортної полiтики, пiдвищення безпеки дорожнього руху та приєднання України до європейських авiацiйних правил.

Вагомою подiєю вiтчизняного виробництва стали випробування першого українського лiтака АН, а також «Мрiя». Вiйськово-транспортнi лiтаки отримали високу оцiнку українских й зарубiжних фахiвцiв. Україна стала 6-ю державою, яка може виготовляти гелiкоптери. Наявний потенцiал дозволяє випускати зазначенi машини серiйно. Творцi нового типу машин заявляють: жодна з країн свiту не виробляє лекгi гелiкоптери з двома гвинтами. Звiдси – конструктори, виробники потребують професiйного менеджменту, довготривалих iнвестицiй i продуманої урядової програми, де б прiоритетними визнавалися нацiональнi iнтереси.

Україна, володiючи значним науково-технологiчним потенцiалом, пропонує мiжнароднiй спiльнотi спiвпрацю в галузi авiакосмiчних технологiй (проект «Морський старт», спiльне виробництво лiтакiв АН-140, АН-70 тощо), ресурсо- та енергозбереження (економiчнi тепло-енергогенеруючi техногiї), розробки нових речовин та матерiалiв, захист природних екосистем та багато iншого.

Україна розвиває спiвробiтництво у космiчнiй галузi, зокрема iз Аргентиною, Казахстаном. Уряди України i Аргентини пiдписали угоду про спiвробiтництво у сферi використання космiчного простору у мирних цiлях. Ця угода дозволить українським фахiвцям взяти участь в реалiзацiї аргентинської космiчної програми, навчаючи i їхнiх спецiалiстiв. Також домовилися про те, що у 2009 р. український ракетоносiй виведе на орбiту аргентинський супутник. Пiд час україно-казахських переговорiв сторони висловили зацiкавленiсть у розвитку спiвробiтництва в галузi супутникової навiгацiї, визначили напрямки спiвробiтництва з пiдготовки та перепiдготовки фахiвцiв аерокосмiчного профiлю для Республiки Казахстан. Були пiдписанi домовленостi мiж Нацiональним космiчним агентством України i представниками Нацiонального центру космiчних дослiджень Францiї (CNES) i Мiжнародної асоцiацiї сприяння спiвпрацi з ученими з нових незалежних держав колишнього Радянського Союзу (INTAS) щодо реалiзацiї спiльних проектiв з розробки космiчних технологiй з використанням механiзмiв конкурсiв INTAS. Важливо пiдкреслити, що НКАУ внесло на розгляд INTAS пропозицiю про те, що в окремих проектах Україна може бути єдиним учасником консорцiуму зi сторони СНД у разi представлення необхiдного обґрунтування.

Державна полiтика спрямована i на розвиток iнформацiйно-телекомунiкацiйних технологiй. Так, на однiй iз офiцiйних зустрiчей екс-прем’єр-мiнiстр Ю. Єхануров наголосив, що Уряд перш за все зацiкавлений у налагодженнi дiалогу з представниками ІТ технологiй в Українi: „Тут сидить iнтелект нацiї, люди, якi можуть зробити так, щоб Україна увiйшла до золотого мiльярду. Ми прийшли сюди домовлятися, яким чином Україна може увiйти у сiмку лiдерiв iмпорту iнформацiйних технологiй”.

Одним з визначальних показникiв могутностi держави є стабiльний розвиток промисловостi. Вона є iнтегратором науково-технiчних досягнень, локомотивом трансформацiйних перетворень держави. Тiльки з допомогою промислових iнновацiй можна лiквiдувати iстотне вiдставання України з продуктивностi працi у промисловому виробництвi, сiльському господарствi, оновити транспортнi засоби та енергопотужностi. Новi технологiї дадуть нам змогу зменшити енерговитратнiсть та матерiалоємкiсть продукцiї, удосконалити засоби комунiкацiй, комунальну та побутову сфери.

здiйснення нових органiзацiйних форм дiяльностi, таких як технопарки, бiзнес-iнкубатори, проведення полiтики ресурсо- та енергозбереження.

Функцiонування промисловостi, розширення її можливостей здiйснюється шляхом дедалi тiснiшого поєднання з наукою та науковими технологiями. Це досягається завдяки формуванню цiлiсного промислово-науково-технологiчного комплексу, який здатен до саморозвитку i повнiстю забезпечує внутрiшнi потреби країни у промисловiй продукцiї та її експорт. Основними рисами такого комплексу є наука, як безпосередня продуктивна сила, конкурентноздатнiсть продукцiї, освоєння промисловiстю ринкiв збуту, об’єднання промислового, торгового, фiнансового капiталу, розвинена зовнiшня торгiвля, державна власнiсть на 50% промислових пiдприємств та їх ефективне використання, державний захист нацiонального товаровиробника тощо. Створення комплексу з такими визначальними характеристиками нинi є прiоритетом нашої промислової полiтики.

Але в першi роки незалежностi України розробка промислової полiтики базувалася на уявленнях про роль, мету i механiзм перетворень, характерних для стартового перiоду реформ. При їх формуваннi було враховано головнi умови та обставини того перiоду: потреби переходу до ринкової системи господарювання, забезпечення життєздатностi промислових виробництв в умовах фактичного розриву традицiйних кооперативних зв’язкiв та змiни мiсткостi i характеру ринкiв збуту, необхiднiсть протидiї кризовим явищам.

Для вирiшення цих завдань закладалась правова основа, зокрема, було прийнято закон “Про власнiсть”, а потiм Державна програма приватизацiї майна державних пiдприємств, яка протягом 12 рокiв змiнювалась та доповнювалась. Кожен з урядiв України, починаючи з 1991р. намагався реалiзувати пропоновану ним програму державного розвитку, визначав прiоритетнi напрямки своєї дiяльностi, основними з них були реструктуризацiя промисловостi разом з приватизацiєю. У посланнi Президента України до Верховної Ради України 2000р. “Україна: поступ у ХХІ ст. Стратегiя економiчного та соцiального розвитку на 2000-2004рр.” було пiдтверджено цей стратегiчний курс. Визначальними прiоритетами у 2000-2004 рр. була структурна перебудова промисловостi та розвиток iновацiйної моделi економiчного зростання, утвердження України як високотехнологiчної держави, її вихiд до 2010р. у число провiдних технологiчно розвинених країн свiту.

Результативнiсть зусиль влади за останнi роки виявилася у наступному. Позитивну динамiку у промисловостi (прирiст на 5,5% за сiчень-вересень 2006 р.) найбiльшою мiрою визначило зростання у машинобудуваннi (на 11,9%), металургiї та обробцi металу (на 8,6%), харчовiй промисловостi та переробцi сiльськогосподарської продукцiї (на 7,1%). Скажiмо, на Харкiвщинi у 2006 р. було забезпечене зростання обсягiв виробництва по 9 з 13 основних видiв промислової дiяльностi; особливо успiшно у цей перiод розвивалася металургiя i обробка металiв, легка промисловiсть, виробництво деревини i виробiв з неї. А ухiмiчнiй та нафтохiмiчнiй промисловостi прирiст продукцiї за перiод з початку 2006 р. становив 1,6%. Збiльшився випуск продукцiї на пiдприємствах з виробництва гумових та пластмасових виробiв вiдповiдно на 2,5% та 12,7%. Разом з тим у хiмiчному виробництвi зберiгалося вiдставання (на 0,5%) вiд обсягiв продукцiї сiчня-липня 2005 р. У виробництвi лакiв та фарб падiння становило 16,2%, штучних та синтетичних волокон – 11,9%. При цьому було забезпечено прирiст у фармацевтичному виробництвi (7,8%), виробництвi мила, парфумерної продукцiї, очищувальних i полiрувальних засобiв (1,2%), базової хiмiчної продукцiї (0,1%). Отже, спостерiгається неоднозначна динамiка розвитку окремих галузей промисловостi.

Зростанню обсягiв виробництва сприяло покращення кон’юнктури, у тому числi цiнової, на внутрiшньому i зовнiшньому ринках, а також проведення пiдприємствами бiльш виваженої маркетингової полiтики, зокрема технiчно-органiзацiйних заходiв щодо зменшення споживання енергоносiїв та виробництва конкурентоспроможної продукцiї.

2005 року), нафти разом iз газовим конденсатом — на 6,3%, природного газу — на 1%.

15,7 % (до 441, 81 гривнi). Згiдно з заявами посадовцiв, завдяки збалансованiй роботi пiдприємств паливно-енергетичного комплексу вдалося навiть погасити заборгованiсть iз заробiтної плати шахтарям.

науки, освiти з виробничим потенцiалом проблема подолання економiчної кризи практично не має перспективи вирiшення.

ринкових реформ. На вiдмiну вiд решти схiдноєвропейських країн, де вони проводилися у такiй послiдовностi: 1 – стабiлiзацiя, 2 – лiбералiзацiя, 3 – приватизацiя, в Українi ринковi трансформацiї почалися з поспiшної приватизацiї державної власностi без створення належних умов.

Наслiдками “шокового” реформування економiки та гiперiнфляцiї стало зубожiння переважної частини населення; вiдбулося багаторазове падiння промислового i сiльськогосподарського виробництва (до рiвня 60-х рр.).

Для виходу України iз кризового стану пропонується, враховуючи технологiчний, iнтелектуальний i виробничий потенцiал України, видiлити 7 стратегiчних напрямкiв проривiв у технологiях:

– лiтакобудування;

– бiотехнологiї;

– ракетоносiї;

– комп’ютернi системи;

– телекомунiкацiї;

– зв’язок;

Саме пiд них слiд створювати нацiональнi науково-технiчнi програми та надавати ресурси i пiльгове кредитування. Фiнансування цих науково-технiчних прiоритетiв не може бути побудоване лише на засадах комерцiйних ефектiв. Оскiльки вони є частиною системи стратегiчних ефектiв, де поряд з економiчними критерiями мають враховуватися також нацiонально-стратегiчнi, геоекономiчнi, культурологiчнi тощо.

Для забезпечення розвитку цих стратегiчних прiоритетiв державна промислова полiтика має бути спрямована на:

– подолання кризових явищу промисловому виробництвi, забезпечення життєздатностi промислових пiдприємств — “точок зростання” вiтчизняної промисловостi, розробку та поетапне впровадження конкретних заходiв, спрямованих на пiдвищення конкурентоспроможностi нацiонального виробництва;

– прискорення структурної перебудови промисловостi в цiлому, галузей та пiдгалузей, реструктуризацiї окремих виробничих комплексiв i пiдприємств, а також засобiв управлiння промисловiстю, децентралiзацiю i розвиток вертикальних та горизонтальнихпромислових зв'язкiв;

– подолання енергетичної кризи, всебiчнийрозвиток енергозаощаджувальних технологiй iз загальним зниженням енерго- та ресурсомiсткостi виробництва, в першу чергу в базових галузяхпромисловостi;

– переорiєнтацiю промислових пiдприємств на виробництво продукцiї з використанням власної ресурсної бази та наскрiзнихтехнологiчних ланцюжкiв;

– вивiд зайвих потужностей у базових галузях промисловостi, оновлення та модернiзацiю виробничих фондiв, впровадження нових технологiйзi сприйняттям свiтових науково-технiчних досягнень та виходом на сучасний мобiльний рiвень технологiчної культури тощо.

Цi завдання можуть бути вирiшенi за умов концентрацiї фiнансових ресурсiв i фондових активiв на найефективнiших напрямах промислового розвитку,якiзабезпечують або швидку окупнiсть вкладених коштiв, або можливiсть входження у свiтовi ринки.І першочерговим кроком має бути здiйсненнякомплексу заходiв зi стимулювання попиту внутрiшнього i зовнiшнього потенцiйного iнвестора, а також посилення ефективностi управлiннядержавним майном.

Проте змiнити ситуацiю та експортувати продукти кiнцевого споживання не дає змоги низька конкурентоспроможнiсть нацiонального виробника. Тому основним завданням промислової та зовнiшньоекономiчної полiтики України стала розробка заходiв i макроекономiчних умов щодо пiдвищення конкурентоспроможностi нацiональних промислових товарiв. З огляду на це, найважливiшими завданнями нової промислової полiтики є:

– регуляторна роль держави;

– iновацiйно-iнвестицiйний характер розвитку. Прiоритетний розвиток науки та iнтелекту;

– стабiлiзацiя i розвиток паливно-енергетичного, агропромислового комплексiв, високотехнологiчних галузей промисловостi тощо.

Реалiзуючи стратегiю пiдвищення конкурентоспроможностi нацiонального виробника, уряд вiдмовився вiд надання прямих та прихованих субсидiй збитковим пiдприємствам. Натомiсть намагається дбати про радикальне полiпшення регуляторного клiмату з метою створення сприятливого iнвестицiйного середовища. При розробцi стратегiї розвитку промислової полiтики уряд України орiєнтується на високорозвинутi країни, головними статтями експорту яких є високi технологiї, а не сировина. Така промислова полiтика має дати змогу отримувати набагато вищi прибутки на мiжнародних ринках, стимулювати iнновацiйну дiяльнiсть внутрiшнiх виробникiв та пiдвищувати добробут країни, використовуючи нацiональнi природнi ресурси для задоволення власних потреб.

Таким чином, прiоритетнi галузi одночасно перетворюються на експортнi, тому бiльшiсть агентiв української економiки мають переглянути своє ставлення до експортної дiяльностi. Тепер вона дуже часто розглядається як можливiсть швидко отримати доходи у грошовiй формi, адже кiлькiсть останнiх є надзвичайно обмеженою в реальному секторi, тому вивозиться саме та продукцiя виробництва, яка не потребує значних витрат на технологiчний цикл. Крiм того, експортери працюють за умов постiйної змiни правил гри i не можуть розраховуватина сталий рiвеньдоходу.

Необхiдно вiдмiтити, що, на жаль, розвиток промислово-технологiчної полiтики України бiльш нiж 10 рокiв вiдбувався хаотично, без дотримання державних прiоритетiв, за вiдсутностi або помилковостi промислової полiтики (сумнiвну полiтику проводить нинiшнiй склад Кабмiну).

– державнi гарантiї вiтчизняним та iноземним кредиторам;

– розбудова значущих для України промислових галузей з доведенням їх до свiтових рiвнiв;

– розвиток пiдприємництва, створення спiльних, малих i середнiх пiдприємств, оптимiзацiя спiввiдношень великих, середнiх i малих пiдприємств рiзних форм власностi;

– удосконалення мережi науково-технiчного та науково-технологiчного забезпечення i охорони iнтелектуальної власностi, пiдготовки та перепiдготовки кадрiв для нових укладiв у промисловостi;

– забезпечення обороноздатностi країни завдяки впровадженню нової технiки.

ринкової економiки, громадянського суспiльства. Натомiсть нинiшня система управлiння наукою та освiтою не спроможна реагувати на змiни, якi сталися протягом останнiх п’ятнадцяти рокiв.

Прiоритетними напрямками освiтньої, наукової сфери були трансформацiя в нову суспiльно-полiтичну систему захiдноєвропейського зразка, перебудова навчальних програм, засобiв, реструктуризацiя загальноосвiтньої, професiйно-технiчної середньої, середньо-технiчної, вищої школи, перехiд на 12-тибальну систему оцiнювання учнiв, на 12-рiчний термiн навчання у середнiй школi, на двоступеневу систему пiдготовки спецiалiстiв для народного господарства в нових iсторичних умовах. У кiнцi 90-х рр. ХХ ст. визнано прiоритетними фундаментальнi науки. Здiйснено перебудову наукової галузi, яка, незважаючи на економiчну нестабiльнiсть, все ж розвивалася i має вагомi досягнення.

Сутужнiше вiдбувалася реалiзацiя промислово-технiчної полiтики iз-за її наукової необгрунтованостi, спонтанностi, без державної регуляцiї. Проте, як переконують офiцiйнi джерела, в данiй сферi також є зрушення, зокрема у 2002 – 2003рр., де наочним прикладом є м. Київ. За умови збереження промислово-технiчної стабiлiзацiї i прориву в прiоритетних її сферах, у першу чергу енергетичному i кадровому забезпеченнi, бiотехнологiї, технологiях лiтакобудування, ракетокосмiчної галузi, телекомунiкацiї, зв’язку та створення нацiональних науково-технiчних програм, їх забезпечення фiнансовими ресурсами з рiзних джерел, продукцiя iз надписом “Зроблено в Українi” цiлком реально стане конкурентноспроможною на свiтових ринках. На державному рiвнi необхiдно, в першу чергу, розробити i впровадити комплекс заходiв, спрямованих на стимулювання розвитку високотехнологiчних секторiв економiки та створення дiйсно iнновацiйних пiдприємств.

й ефективну систему колективного подолання перешкод. Це i є той досвiд, котрий, переконанi, стане у нагодi нинiшнiм представникам нацiонально й патрiотично налаштованих громад у їхнiй практичнiй дiяльностi.

З м i с т

Модуль ІV. Історiя формування та визначальнi тенденцiї в розвитку освiти, науки, технiки як фундаментальних основ життя українського народу

Лекцiя І. Історичнi аспекти виникнення i функцiонування освiтнiх систем в Українi. Становлення системи вищої освiти в Українi.……………23

Лекцiя ІІІ. Прiоритетнi напрямки освiтньої, наукової i технiко-промислової полiтики України пiсля проголошення її незалежностi ………78

Історія України. Соціально-політичні аспекти

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

coding_js_asc("20CAC0D4C5C4D0C020B2D1D2CED0B2AF")

coding_js_asc("CFF0EEE3F0E0ECE020E7E0F2E2E5F0E4E6E5EDE020EAE0F4E5E4F0EEFE2069F1F2EEF069BF")

coding_js_asc("CFF0EEF2EEEAEEEB20B9203720E269E4203620E1E5F0E5E7EDFF203230303220F02E20")

Зав. кафедрою Ковальський Б. П.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ.

Для студентiв бакалаврського циклу «НТУУ «КПІ»

на 2006-2007 н. р.

Програма розроблена

у вiдповiдностi з наказом

coding_js_asc("C5F2EDEEEFEEEB69F2E8EAE020F2E020BFBF20EEF1EEE1EBE8E2EEF1F26920E220F069E7ED6920EFE5F069EEE4E820E6E8F2F2FF20F3EAF0E0BFEDF1FCEAEEE3EE")

народу. Історичнi аспекти, найбiльш характернi риси спiлкування

мiж собою, в рамках держави чисельних етносiв в Українi.

coding_js_asc("CCEEE4F3EBFC20B2562E")

coding_js_asc("B2F1F2EEF069FF20F4EEF0ECF3E2E0EDEDFF20F2E020E2E8E7EDE0F7E0EBFCED6920F2E5EDE4E5EDF669BF20E220F0EEE7E2E8F2EAF320")

освiти, науки, технiки як фундаментальних основ життя українського народу

coding_js_asc("CAF3F0F12093B2F1F2EEF069FF20D3EAF0E0BFEDE82028D1EEF669E0EBFCEDEE2DEFEEEB69F2E8F7ED6920E0F1EFE5EAF2E829948585858585852033")

Модуль ІV. Історiя формування та визначальнi тенденцiї в розвитку освiти, науки, технiки як фундаментальних основ життя українського народу