Антифашистський рух опору на Хмельниччинi в роки Другої свiтової вiйни
Антифашистський рух опору на Хмельниччинi в роки Другої свiтової вiйни
Змiст
1. Партизанський рух на пiвночi Хмельниччини......................................... 4
2. Боротьба народного пiдпiлля в центрi областi........................................ 7
3. Характеристика Руху антифашистського опору на пiвднi.................... 12
4. Дiяльнiсть пiдроздiлiв ОУН-УПА на територiї Хмельницької областi. 14
Висновки....................................................................................................... 19
Лiтература.................................................................................................... 21
Вступ
Керiвники колишнього вермахту пiсля вiйни у своїх спогадах вiдмiчали несподiваний для них розмах антифашистського руху, який вони зустрiли на окупованих територiях. Деякi з них, зокрема генерал-полковник Л. Рендулiч, надають цьому руховi вирiшального значення у причинах поразки Нiмеччини у Другiй свiтовiй вiйнi.
Особливо поширеним цей рух був на Бiлорусi i Українi – колишнiх республiках СРСР. Історiя свiдчить про iснування на їх територiях великих партизанських з’єднань, якi, переховуючись вiд нiмцiв в важко доступної мiсцевостi, наносили йому значної шкоди, вели запеклу озброєну боротьбу.
Говорячи в цiлому про масштаби партизанської боротьби i Рух опору, iсториками дуже мало придiляється уваги дослiдженню специфiки та особливостям ведення антифашистської боротьби в окремих мiсцевостях. Дана робота присвячена висвiтленню питань опору мiсцевого населення проти нiмецьких окупантiв на територiї Хмельниччини (колишня Кам’янець-Подiльська область).
Мiсцеве населення прийняло активну участь в справi перемоги над ворогом. Людей штовхало на протиборство проти набагато сильнiшого противника не тiльки iдейнi мотиви, а в бiльшiй мiрi – та окупацiйна полiтика, що велася нiмецькою владою на захоплених територiях. Якщо спочатку українцi ставилися насторожено до нової влади (бо ще свiжi були в пам’ятi сталiнськi репресiї), то пiсля наведення нiмцями “порядку” i проведення полiтики активного пограбування стало ясно: це – ворог, проти якого треба боротися всiма методами. Боротьба проти загарбникiв з кожним мiсяцем набувала все бiльшого та бiльшого масштабу.
Про особливостi цiєї боротьби в Хмельницькiй областi, а також в окремих її частинах (пiвнiчної, пiвденної i центрi) пiде мова у наданiй роботi. Пiд час написання роботи використовувалися джерела як радянського походження, так i сучаснi напрацювання.
Пiвнiч Хмельниччини на той час включала у себе Славутський, Берездiвський, Ізяславський, Шепетiвський, Грицiвський, Антонiнський райони. Ця мiсцевiсть пройшла суворе випробування початком вiйни. Через Берездiвський район пролягав один з основних напрямкiв удару нiмцiв на Київ – на пiвночi району проходила траса Львiв-Київ, вздовж якої наступали загарбники. Через Славуту йшла головна залiзнична артерiя, яка зв’язувала фронт з нiмецьким тилом. Також в цьому регiонi знаходився найважливiший транспортно-залiзничний вузол, який активно використовували нiмцi – Шепетiвка. Історiя свiдчiть про те, що на цих територiях започаткувався i з часом постав дуже широкомасштабний рух опору окупантам.
роботи. На територiї району нiмцi повнiстю спалили шiсть сiл. В мiстi були пограбованi усi заводи. В центрi Славути гiтлерiвцi створили гетто для єврейського населення, в якому було знищено бiльш як 13 тис. чоловiк з усього району. На територiї Славути знаходився концтабор “Гросслазарет” для вiйськовополонених червоноармiйцiв, в якому загинуло близько 200 тис. чоловiк.
Весь час жителi мiста вели боротьбу з окупантами. Вже в липнi 1941 р. в кiлькох кiлометрах вiд Славути вчитель Стриганської школи Одуха А. З. створив пiдпiльну групу з 12 чоловiк, до якої увiйшли вчителька Охман Г. Р., колишнi учнi школи брати Леонiд i Борис Троцькi, Олександр Гiпс, Вiталiй Кмитюк. У серпнi того ж року на квартирi Яворського А. Р. вiдбулося перше засiдання органiзаторiв славутського пiдпiлля. А через пiвроку на Славутчинi дiяло 19 пiдпiльних груп.
Дiяльнiсть славутських пiдпiльникiв активiзувалась у жовтнi 1941 року пiсля повернення до мiста лiкаря Михайлова Ф. М. Родом Федiр Михайлович був з Росiї, з Тули, але до вiйни пiсля отримання медичної освiти розпочав працювати разом з дружиною в Славутськiй лiкарнi, звiдки був призваний у армiю, коли розпочалася вiйна. Восени 1941 р. в районi Полтави вiн потрапив у оточення, пiсля якого йому вдалося повернутися до Славути. Знову влаштувавшись працювати у лiкарню, Михайлову вдалося увiйти у довiру до нiмцiв. Пiсля цього вiн органiзовує патрiотичну групу опору окупантам, в яку спочатку входили тiльки медичнi працiвники лiкарнi. З часом ця група об’єднала всi пiдпiльнi групи мiста, Славутського i Шепетiвського районiв i налiчувала близько 200 чоловiк.
Для керiвництва пiдпiллям було обрано мiжрайонний комiтет у складi Ф. М. Михайлова, О. А. Горбатюка, К. О. Захарова, А. З. Одухи, В. В. Яворського та iнших. Слiд пiдкреслити, що комiтет став досить впливовою силою не тiльки в Славутi, але й у Шепетiвцi, багатьох селах Грицiвського, Антонiнського, Ізяславського районiв, де також було створено пiдпiльнi органiзацiї. Були налагодженi також зв’язки з пiдпiльниками Житомира, Бердичева, Новоград-Волинського, Києва, Острога.
Спочатку пiдпiльники вели тiльки антифашистську пропаганду, але з часом з’явилися можливостi боротьби бiльш дiєвими способами. Були створенi бойовi групи, завданнями яких було проведення диверсiйних актiв. Групи були малочисельними та складалися в основному з вiйськовополонених, бiйцiв Червоної армiї, що переховувалися у лiсах пiд час вiдступу, а також тих мiсцевих жителiв, якi за рiзними причинами увiйшли в конфлiкт з новою владою.
був створений партизанський загiн Славутського району, який згодом перетворився на з’єднання. Командиром його став А. З. Одуха. На озброєннi партизан було 2 мiномета, декiлька кулеметiв, 87 гвинтiвок, пiстолети, вибухiвка. Восени 1942 року пiдпiлля Славути встановило зв’язок з Великою Землею, i через бiлоруських партизан було отримано радiостанцiю.
Загiн поповнювався як за рахунок мiсцевих жителiв, так i за рахунок вiйськовополонених з концтабору “Гросслазарет”, який знаходився на територiї мiста Славута. Пiдпiльники та партизани органiзовували втечi з цього табору полонених та формували з їх числа пiдроздiли загону. Вiдомим є факт, коли пiдпiльники 14 червня 1942 року органiзували втечу кiлькох десяткiв вiйськовополонених з табору. Крiм того, дуже частими були “уходи” з табору, якi органiзовував Михайлов (головний лiкар мiста) для хворих Гросслазарету. Вiн доповiдав нiмцям, що вони вмерли, пiдроблював вiдповiднi документи, а “мертвi душi” уходили у лiс, до партизан. В районi села Стригани пiдпiльники органiзували шпиталь для таких хворих, а також для поранених партизан. Усього за час окупацiї пiдпiльники разом з партизанами визволили з канцтаборiв Славути i Шепетiвки 2190 чоловiк.
Методи боротьби партизан Славути були в основному диверсiйними. Через Славуту йшла одна з основних залiзничних магiстралей, що зв’язувала нiмцiв з їх глибоким тилом. Партизанськi загони основнi свої зусилля спрямовували на ушкодження цiєї магiстралi, а також на пiдрив ворожих ешелонiв з живою силою та технiкою. Дуже частими були напади на ворожi гарнiзони, знищування полiцаїв.
Напади партизанiв стали настiльки дошкульними, що гiтлерiвське командування змушене було надiслати з Шепетiвки понад 3 тисячi солдат i офiцерiв, щоб блокувати славутськi лiси. Але це не дало дiєвого ефекту.
З кожним днем зростала мiць одухiвського з’єднання. В груднi 1943 р. воно мало у своєму складi 5 партизанських загонiв, у яких нараховувалося 1200 чоловiк. Поступово ця цифра зросла до 4000 тис. Бiйцi партизанського з’єднання iменi Михайлова (самого Ф. М. Михайлова нiмцi викрили i стратили у липнi 1942 року) дiяли на територiї не тiльки Кам’янець-Подiльської (колишня назва Хмельницької областi), а й Волинської, Рiвненської, Тернопiльської областi.
За даними звiту партизанського з’єднання, яке побачило свiт пiсля визволення Славутського району вiд нiмцiв, партизани Славутчини провели 948 бойових та диверсiйних операцiй, влаштували 344 залiзничнi диверсiї, внаслiдок чого 287 ворожих ешелонiв пiшло пiд укiс. 18190 ворожих солдат i офiцерiв загинули пiд час вчинених партизанами диверсiй на залiзницi, а ще 2773 фашисти були знищенi у вiдкритих боях.
вiд нiмецьких загарбникiв) – партизансько-пiдпiльницький. Особливiстю його була можливiсть поповнювати свої лави за рахунок вiйськовополонених. Активностi дiям партизан Славути надавала наявнiсть лiсових масивiв, що були поширенi в Славутському, Шепетiвському, Ізяславському районах. Ще одним сприятливим фактором для розвитку партизанського руху на Славутчинi було вiдсутнiсть крупних збройних угрупувань нiмецьких вiйськ на територiї району i навколо нього, що значно пiдсилювало позицiї партизан.
2. Боротьба народного пiдпiлля в центрi областi
Іншим центром народного опору нiмецько-фашистським окупантам стало мiсто Проскурiв, а також найближчi до нього райони Кам’янець-Подiльської областi: Меджибозький, Чорноострiвський, Теофiпiльський i Старосинявський, Гвардiйський.
Через Проскурiв проходила ще одна залiзнична артерiя, що мала важливе вiйськове значення для нiмцiв. Мiсто Проскурiв на той час було достатньо розвинутим промисловим центром. Воно мало розгалужену iнфраструктуру, яку використовувало нiмецьке командування для дислокування та управлiння вiйськами. В Проскуровi знаходилися значнi угрупування ворога. Це свiдчило про те, що цей регiон мав для нiмцiв стратегiчне значення.
Нiмцi “залiзною” рукою наводили порядок в цiєї мiсцевостi. Смертю карався кожен, хто не виконував будь-яких розпоряджень нової влади. Жорстокостi фашистiв не лякали жителiв. Одна за одною виникали антифашистськi пiдпiльнi групи.
В першi днi окупацiї в Проскуровi сформувалися i розгорнули боротьбу з ворогом пiдпiльна група: на цукровому заводу, яку органiзував i очолив Г. М. Мацькiв; група на залiзничнiй станцiї Гречани (органiзатор i керiвник Л. А. Пiрковський); група проскурiвських залiзничникiв пiд керiвництвом В.І. Ручковської.
шпiталь. Пiсля окупацiї Проскурова нiмцями вони, захопивши з собою зброю, сховалися у лiсi неподалiк мiста. Основним їх завданням був контроль шосейних дорiг з Проскурiва до iнших населених пунктiв: Старокостянтинiв, Меджибiж, Летичiв, Чорний Острiв.
На початку вересня 1941 року в Проскуровi дiяло 9 пiдпiльних груп i органiзацiй. Завдання об’єднання Проскурiвського пiдпiлля виконав М. А. Храновський. На початку окупацiї вiн створив спочатку свою пiдпiльну групу, яка дислокувалася 20 км вiд Проскурова, та шукав способи встановити зв’язок з iншими органiзацiями. Поступово ним були об’єднанi 26 мiських та сiльських органiзацiй.
Також однiєю з перших була група, створена у жовтнi 1941 року вчителем М. С. Гандзишиним у селi Лiсовi Гринiвцi, що неподалiк Проскурiва. На початку свого iснування вона включала у себе 12 чоловiк. Самотужки була виготовлена радiостанцiя, за допомогою якої вони отримували iнформацiю про дiйсний стан воєнних дiй та розповсюджували цю iнформацiю серед мiсцевого населення. Група налагодила зв’язки з оточенцями з числа колишнiх бiйцiв Червоної армiї, якi переховувалися в лiсах, та передавали для них їжу, зброю, листiвки. Крiм цього, учасники групи здiйснювали i диверсiї: тричi перерiзали фронтовий телефонний зв’язок, псували обладнання на пiдприємствах, якi працювали на нiмцiв, зривали спроби вiдправити молодь на каторжнi роботи в Нiмеччину.
Пiсля того, як фашисти наприкiнцi 1941 року вистежили, а потiм розстрiляли М. С. Гандзишина, група на деякий час згорнула свою роботу, щоб уникнути цiлковитого розгрому.
До кiнця 1941 року була створена пiдпiльна група в Чорному Островi. Органiзатором її був колишнiй редактор Михайлiвської районної газети “Ударник”, М. Р. Давидов. Її члени випустили 4500 листiвок, пустили пiд укiс нiмецький вiйськовий ешелон, в десяти селах знищили молотарки й таким чином зiрвали обмолот хлiба i вивезення його в Нiмеччину.
з партизанським загоном А. З. Одухи, для якого вона збирала данi про пересування нiмецьких вiйськ мiж Тернополем i Проскуровом. Пiдпiльники мали свою пiдпiльну друкарню, випускали листiвки, якi поширювалися серед населення.
Чимало достойних справ на рахунку пiдпiльних осередкiв сiл Крачки, Ходакiвцi, Шпичинцi. Малочисленi за своїм складом, вони, проте, зумiли роздобути кулемет, 18 гранат, 10 гвинтiвок, 5 наганiв, 2 карабiни.
вона псувала кабель, що зв’язував Проскурiв з Тернополем, двiчi – пiдземний кабель, прокладений до Нiмеччини.
У 1943 роцi сiльськi пiдпiльнi осередки об’єдналися в районну антифашистську групу. До її керiвного ядра входили О. Клименко, Романюк, Копитiн, І. Шуляк. Зв’язок мiж групами здiйснювали вчителi району С. Г. Вдовичак, Р.І. Барвiнська, К. Л. Корженiвська, колишнiй вiйськфельдшер В. М. Тисячна, житель с. Скаржинцi І. Мазяр, О. Шуляк. Серед пiдпiльникiв були колишнi вiйськовополоненi Я. Клюєв, І. Сiнченко, В. Степанов, М. Федоров та iн. у 1943 роцi пiдпiльники надавали допомогу радянським вiйськам пiд час їхнього наступу в ходi Проскурiвської операцiї., виконуючи роль розвiдникiв.
Не менш активним був антифашистський опiр на територiї Теофiпiльского району. Такий рух був обумовлений нелюдським ставленням окупантiв до мирних мешканцiв та майна, яке вони вiдбирали на свою користь. За перiод окупацiї району нiмцi розстрiляли понад 2070 жителiв, вивезли на каторжнi роботи до Нiмеччини 5665 юнакiв та дiвчат, з яких понад 500 чоловiк загинуло. Було пограбованi 68 колгоспiв, всi бiблiотеки i клуби, багато шкiл, пiдприємств i органiзацiй, вивезено понад 37 тис. голiв рiзної худоби.
району.
У квiтнi 1942 року виникає Теофiпольська антифашистська пiдпiльна органiзацiя, в якiй об’єдналися 42 бiйцi-антифашисти. Очолював її І. Овруцький. пiдпiльники дiстали радiоприймача, щоб слухати повiдомлення Радiнформбюро про подiї на фронтi. Завдяки їм люди довiдалися про розгром нiмцiв пiд Москвою. Вони обладнали друкарню i з допомогою патрiотiв-полiграфiстiв випускали листiвки. Перша листiвка з’явилася напередоднi 1 травня. Всього було випущено 7 листiвок, якi розробляв та опрацьовував журналiст М. Я. Царук. Пiдпiльники псували телефонний зв’язок, виводили з ладу молотарки i збиральнi машини, щоб хлiб не потрапив фашистам. 1942 роцi пiдпiльники перерiзали телефоннi проводи бiля села Коров’є.
Бiлогiрського) та Теофiпольського районiв. Цi групи переховувалися у лiсах Бiлогiрського району та були за своїм складом малочисельними.
напад на розташований тут нiмецький гарнiзон. В ходi бою у райцентрi згорiло понад 40 будинкiв, у яких знаходилися нiмцi та їх прислужники. Партизани виводили з ладу зв’язок, визволяли людей, яких окупанти вивозили до Нiмеччини.
Особливим об’єктом впливу партизан була залiзниця, що зв’язувала Шепетiвку i Тернопiль. Неодноразово партизанськi загони проводили акти диверсiй на цiєї залiзницi. На дiлянцi вiд Ямполя до Ізяслава пiдiрвали усi мости, на двох станцiях зруйнували усе шляхове господарство, знищили стрiлки, а залiзничникiв мобiлiзували в загiн.
Таким чином, з вищевикладеного матерiалу випливає, що рух опору iснував i в центрi Хмельницької областi. Вiн також був представлений як дiями пiдпiльникiв, якi, знаходячись на легальному положеннi, робили усе, щоб якомога бiльше шкоди нанести загарбникам, так i дiями партизанiв, якi в основному перебували в лiсах та iнших малодоступних для нiмцiв мiсцях.
Основною характеристикою, на мiй погляд, є невелика масовiсть та масштаб цього руху. Цифри матерiалiв, якi писали зi слiв очевидцiв тих подiй, говорять про невелику чисельнiсть складу як пiдпiльних груп так i партизанських загонiв.
Основними дiями учасникiв антифашистського руху були розповсюдження даних про реальний хiд подiй на фронтi, зрив вiдправки молодi в Нiмеччину, навмисне знищення обладнання, продовольства. Партизанськi загони, якi у центрi Хмельниччини були також малочисельними, дiяли в основному методом диверсiй – руйнували залiзницю, нищили лiнiї телефонного зв’язку. Реальний масштаб шкоди, яку наносили диверсiї нiмцям, практично маловизначений i маловивчений. У вiдкритий бiй партизани з нiмцями не вступали не тiльки по причинi слабкостi свого воєнного потенцiалу, а також по причинi неможливостi захистити мирне населення вiд каральних акцiй мiсцевого нiмецького командування, якi проводилися у випадку загибелi саме нiмецьких вiйськовослужбовцiв вiд рук партизан. В центрi Хмельницької областi були дуже сильними угрупування нiмецьких вiйськ, що знаходилися тут для охорони та передислокацiї. i котрi нiмецьке командування активно залучало для знищення партизанських загонiв в районi мiста Проскурiв.
В цiлому можна сказати, що партизанський рух в центрi Хмельниччини, був набагато слабшим, нiж на пiвночi областi. Пiдпiльний рух тут як i на Славутчинi був представлений у кожному населеному пунктi – всюди знаходилися люди з числа мiсцевих мешканцiв, якi брали на себе роль iнiцiаторiв i керiвникiв такого руху, об’єднували коло себе людей, якi мала яскраво визначену антифашистську спрямованiсть.
3. Характеристика Руху антифашистського опору на пiвднi
З перших днiв вiйни вiдбувалося створення пiдпiльних груп на пiвднi областi. За своїми механiзмами воно проходило подiбно до процесiв формування пiдпiлля по всiй областi – навколо поодиноких борцiв проти окупантiв гуртувалися iншi люди, а потiм цi невеличкi групи об’єднувались в бiльш крупнi пiдпiльнi органiзацiї.
В Кам’янцi-Подiльському протягом липня-вересня 1941 року сформувалося бiля десяти невеликих пiдпiльних груп. Такi органiзацiї дiяли в мiському театрi, лiкарнi, полiклiнiцi, заводах. В жовтнi 1941 року офiцер Радянський Армiї О. Павлюк , який попав на початку вiйни у оточення та залишився на окупованiй територiї, об’єднав їх в одну мiську пiдпiльну органiзацiю, яка встановила зв’язок i координувала свою роботу з пiдпiльниками пiвденних районiв областi. На той час була вiдома i молодiжна пiдпiльна органiзацiя мiста Кам’янець-Подiльський, яка також включала у себе молодь з навколишнiх сiл. Органiзаторами i керiвниками групи були студенти Вiлен Поворiн та Дмитро Мозолевський. Група налiчувала близько 40 юнакiв. Вони займалися в основному агiтацiєю проти окупацiйної влади, розкривали злочиннi намiри нiмцiв пiд час вiдправки молодi у Нiмеччину.
а з часом в них з’явилася можливiсть їх друкувати.
Поступово пiдпiльники перейшли до бiльш активних дiй проти окупантiв. Павлюкiвцi в листопадi 1941 року лiквiдували в районi залiзничного вокзалу великий склад з продовольством, знищили до двох десяткiв гiтлерiвцiв.
Активними стали диверсiйнi дiї пiдпiльникiв: вони неодноразово перерiзували кабель зв’язку, псували заводське обладнання пiдприємств, якi працювали в iнтересах нiмцiв, саботувало вiдправку молодi у Нiмеччину.
Чимало жителiв кам’янецьких сiл входили до складу пiдпiльної антифашистської органiзацiї О. Павлюка. Вiд неї розпочали свою дiяльнiсть пiдпiльнi органiзацiї, що створювались безпосередньо у селах. Так, у 1942 роцi в селi Нiгин була створена крупна пiдпiльна органiзацiя. Вона мала радiоприймач i розповсюджувала оперативнi зведення Радiнформбюро, закликала сiльчан не виконувати розпорядження окупацiйної влади. Наступного року нiгинськi пiдпiльники приєдналися до партизанського загону i разом брали участь у бойових операцiях.
У Старiй Ушицi пiдпiльну групу, що складалась iз 20 чоловiк, очолив колишнiй прикордонник С. Захаров. Група пiдтримувала постiйний зв’язок з партизанським загоном М. Мiносяна. В лютому 1944 р. пiдпiльники разом з партизанами спалили нафтобазу i вивели з ладу телефонну станцiю в селi Грушка, а в березнi знищили штаб фашистської вiйськової частини, що намагалася переправитись через Днiстер.
Широко вiдомим став партизанський загiн iменi Боженка. Вiн почав свiй шлях у червнi 1943 року в Орининi. Командиром загону став колишнiй офiцер Радянської Армiї майор П. Заплатинський, його заступником – С. Березовський. В цей загiн входило 22 чоловiка. Майже у кожному селi партизани загону мали надiйних людей, вiд яких одержували потрiбну iнформацiю, матерiальну допомогу. Боженкiвцi провели багато атак на нiмецькi гарнiзони, вiйськовi об’єкти.
Таким чином, ми бачимо, що мешканцi пiвдня Хмельницької областi також прийняли участь у антифашистському русi. Хоча партизанськi загони та пiдпiльнi органiзацiї були невеликими як за численнiстю так i за загальною кiлькiстю, але факт наявностi таких органiзацiй свiдчiть про iснування руху опору окупантам на Кам’янеччинi. Дiї пiдпiлля i партизан не дозволяли загарбникам спокiйно вiдчувати себе на українськiй землi.
4. Дiяльнiсть пiдроздiлiв ОУН-УПА на територiї Хмельницької областi
Данi щодо участi пiдроздiлiв ОУН-УПА в русi опору окупантiв пiд час вiйни не набули однозначного офiцiйного тлумачення. Наприклад, у Книзi Пам’ятi України, що пiдготувало до друку i випустило у свiт Хмельницьке видавництво “Подiлля” (1997 р.), немає жодного згадування про дiяльнiсть цих груп на територiї областi. А вже в Книзi Пам’ятi України, що надрукована та вийшла у Києвi, такi данi є. Дiям загонiв ОУН-УПА в нiй присвячений цiлий роздiл: “Нацiоналiстичнi збройнi формування”. Зокрема, в цьому роздiлi йдеться мова i про дiяльнiсть оунiвських загонiв на теренах Подiлля.
Про рух українцiв для отримання незалежностi взагалi не могло бути мови. Вся пропаганда бiльшовицького режиму на Хмельниччинi як i по всiй радянськiй Українi була спрямована на втiлення iдей пролетарського iнтернацiоналiзму, вiрностi завiтам Ленiна. Розгалужена мережа радянських i партiйних органiв ретельно контролювала будь-яке iнше мислення та жорстоко переслiдувало його.
Інший стан справ був на Захiднiй Українi. Хоча тут i мало мiсце протистояння мiж польською владою та корiнними мешканцями Галичини i Волинi, але демократичнi європейськi засади дозволили утворити нацiональнi полiтичнi органiзацiї для боротьби за незалежнiсть України, головною з яких була Органiзацiя українських нацiоналiстiв. Прибiчники iдеї самостiйництва iснували по всiєї територiї Захiдної України, тому тут, ще до нiмецького нападу на СРСР, були утворенi i iснували мiсцевi органiзацiї, якi готовi були вести рiшучу боротьбу проти поневолювачiв українського народу. Хмельничани навiть мали родичiв в селах, якi волею долi опинилися в iншiй державi, i могли при нагодi пiдтримувати мiж собою зв’язки.
виявлялося саме на територiї Хмельницької областi, де iдеологiчнi опоненти опинилися у тiсному контактi i могли впливати одне вiд одного не тiльки iдеями, а й безпосереднiм прикладом. Я вважаю, що Хмельниччина разом з iншими центральними областями в цьому планi були унiкальними регiонами, де рiзна iдеологiя пiд час вiйни iснувала поруч без усiляких кордонiв.
Історичнi джерела свiдчать про спроби проникнення пiд час вiйни представникiв одного протиборчого угрупування на територiю iншого. Причому, наскiльки я зрозумiла, кожне угрупування ретельно охороняло свою територiю вiд iнших.
Безперечно, рiшучим дiям як партизанського руху Хмельниччини, так i оунiвським збройним формуванням, якi знаходилися поруч, у сусiдньої Рiвненської областi, в значнiй мiрi заважало те, що їм обидва приходилося дiяти у пiдпiллi вiд нiмцiв. Крiм того мали мiсце численнi збройнi сутички мiж цими рiзними представниками українського руху опору. Про факти таких збройних конфлiктiв широко йдеться у київської Книзi Пам’ятi. Разом з тим ця Книга не нагадує жодного факту участi озброєних пiдроздiлiв ОУН-УПА проти нiмецьких окупантiв на територiї Хмельницької областi.
нiмецько-фашистської окупацiї. Вони, в основному, вказують на Галичину, Волинь та Житомирщину як основнi райони дiяльностi нацiональних формувань. Хмельниччина залишилася осторонь вiд активної дiяльностi груп Бандери.
щодо стану справ на територiях, що захопленi. В цьому донесеннi, котре було написано наприкiнцi липня 1941 року, йдеться про поширення оунiвського руху, яке охопило не тiльки Волинь i Галичину, а й перекинулося на Подiлля. Вказуються мiста Чемiрiвцi i Кам’янець-Подiльський (пiвдень областi), де в цей час йшло широке розповсюдження листiвок вiд iменi руху Бандери з закликами виступати проти дiй нiмецьких окупантiв.
Інше згадування В. Косика щодо Подiлля вiдноситься до перiоду сiчня-квiтня 1943 року. Вiн пише, що за оцiнкою нiмецького командування, генеральна округа Волинь-Подiлля в значнiй мiрi була пiдвернена впливу антифашистського руху. У бiльшостi її районiв нiмецька адмiнiстрацiя iснувала лише в районних або окружних центрах, а сiльська мiсцевiсть була повнiстю у руках повстанцiв i частково (на пiвночi) в руках радянських партизанiв. Нiмцi оцiнювали пiвдень Подiлля як найбiльш стабiльний район: “…на пiвднi Подiлля було мало лiсiв i тому ситуацiя там була краща, так що в багатьох районах там ще трималася нiмецька влада”
Генеральний комiсар Волинь-Подiлля направив кiлька донесень про загальну ситуацiю у його генеральнiй окрузi. В одному з них вiн вказував на те, що “меншi банди, мабуть, українських нацiоналiстiв”, почали з’являтися i на Подiллi в районах Ярмолинцiв i Кам’янця-Подiльського.
Володимир Яцентюк, мешканець с. Крупець Славутського району Хмельницької областi попри дослiджень видатних iсторикiв свiдчить про наявнiсть нацiоналiстичної органiзацiї на територiї Славутського району (це – пiвнiч Хмельницької областi). Володимир Яцентюк – учасник цього руху, безпосереднiй свiдок тих подiй, що вiдбувалися пiд час вiйни на землях Хмельниччини. Його спогади, а також дослiдження мiсцевого журналiста Миколи Руцького були опублiкованi в Славутської районнiй газетi “Трудiвник Полiсся” (публiкацiї: “Істину не можна спаплюжити”, “Стрiльчику сiчовий, чого зажурився?”, “Поки жити, доти й боротися”).
За матерiалами цих статей, українське нацiоналiстичне пiдпiлля в Славутському районi почало iснувати з перших мiсяцiв вiйни. Мiсцевi пiдпiльники тримали зв’язок з оунiвцями сусiднiх районiв Рiвненської областi. Осiдками нацiоналiстичного руху на Славутчинi стали села Крупець, Киликиїв.
Органiзатором Крупецької пiдпiльної групи “За Україну” був мiсцевий житель учитель математики Іван Олiйник. Вiн згуртував навколо себе бiля 20 односiльчан. Спочатку вони проводили агiтацiйну роботу серед селян, в ходi якої провадили у життя iдеї незалежностi України – як без нiмцiв, так i без бiльшовикiв; спонукали розбирати колгоспну землю, реманент i худобу. Потiм їх методи стали бiльш активними: вони спасали євреїв вiд розстрiлiв, молодь – вiд робiт в Нiмеччинi, повiдомляли селян округи про нiмецькi облави (деякi з них служили в нiмецькiй управi i завжди мали найбiльш достовiрну iнформацiю щодо задумiв нiмецької влади). Маючи своїх людей на залiзницi пiдпiльники псували нiмецькi поїзди, збирали для майбутньої боротьби зброю. Внаслiдок активної протидiї нiмцiв нацiоналiстичному руховi Крупецька пiдпiльна органiзацiя “За Україну” перестала iснувати у травнi 1943 року. Рештки її членiв, в основному з вiйськовополонених, пiшли, хто в червонi партизани, хто в Червону Армiю.
Керiвником оунiвського пiдпiлля у Киликиєвi став А. Гамула. Ще в юнацькi роки вiн вступив в ряди ОУН на Рiвненщинi, куди втекла вiд радянського переслiдування заможна родина його батька. С початком вiйни вiн повернувся у рiдне село разом з похiдними групами ОУН. А. Гамула знайшов однодумцiв i органiзував в селi молодiжну групу з двох десяткiв киликиївцiв. Спочатку вони об’єдналися у боївку та таємно проходили бойовий вишкiл. Згодом стали ядром берездiвської сотнi, у яку влилася молодь з навколишнiх сiл. Перша збройна акцiя вiдбулася пiд осiнь 1943 року, в ходi якої вони роззброїли десяток нiмцiв, якi втiкали з села на Славуту.
Киликиївська боївка розгорнулася в сотню УПА уже на початку 1944 року. До неї влилася молодь багатьох сiл Славутського i Берездiвського районiв Хмельницької областi. З весни 1944 року сотня “Юренка”(Гамули) розгорнула запеклу боротьбу проти пiдроздiлiв Червоної Армiї, яка к тому часу повнiстю зайняла Хмельниччину. Ця боротьба тривала до 1949 року. Якщо у перiод панування нiмецько-фашистських окупантiв озброєнi мiсцевi нацiоналiстичнi пiдроздiли практично нiчого серйозного не робили проти нiмцiв, то в пiслявоєннi часи вони наносили значну шкоду вiдродженню радянської влади в Славутському районi.
Таким чином, можна сказати, що пiд час нiмецької окупацiї, на територiї Хмельницької областi дiї нацiоналiстичних формувань були малоактивнi та не наносили значної шкоди загарбникам. Центрами такого руху можна видiлити пiвнiч (Славутський, Берездiвський райони) i пiвдень (Кам’янець-Подiльський, Чемiровецький райони) Хмельницької областi. В будь-якому випадку рух опору ОУН-УПА не набув такого широкого розмаху як партизанський рух, органiзований пробiльшовицьким пiдпiллям.
Висновки
В роки Другої свiтової вiйни на теренах Хмельницької областi iснував антифашистський рух, який був складовою частиною загального Руху опору, що виник на захоплених нiмцями територiях європейських країн.
Хмельницький рух опору складався з двох основних частин: руху прорадянсько налаштованого населення областi i нацiоналiстичного руху.
Керiвниками прорадянського руху були активiсти, якi колись працювали в радянських державних та партiйних установах. В радянськi часи неодноразово робилися спроби акцентувати увагу на тому, що цей рух був заздалегiдь спланований i органiзовано проведений з перших днiв вiйни. але подiї, що вiдбувалися в нашiй мiсцевостi (яка вважається радянськими iсторiографами значним центром партизанської вiйни), свiдчать про те, що цей рух став дiйсно органiзованою боротьбою майже рiк по тому, як була окупована пiвнiч Хмельницької областi.
масштабу i став значним фактором допомоги Червоної Армiї у визволеннi областi вiд нiмецьких загарбникiв.
Основними осередками пiдпiльницько-партизанської боротьби мiсцевих жителiв стали Проскурiв, Кам’янець-Подiльський i Славута, де вiдмiчається найбiльш активна дiяльнiсть вищевказаних органiзацiй радянської орiєнтацiї.
Разом з тим на територiї областi iснував i нацiоналiстичний рух протидiї окупантам. Основними його центрами стали пiвнiч та пiвдень Хмельниччини. Але цей рух був ще менш за масштабами i в деяких iсторичних дослiдженнях його наслiдки для загальної боротьби з фашистським ярмом взагалi iгноруються.
Ще одним важливим наслiдком повинно стати розумiння того, що iсторiя перiоду Другої свiтової вiйни на землях України потребує бiльш об’єктивного та реального висвiтлення у офiцiйних джерелах.
Лiтература
1. Безсмертя. Книга Пам’ятi України: 1941-1945. – К., Пошуково-видавниче агенство “Книга Пам’ятi України”, – 942с.
2. Гуменюк С. К. Проскурiвське пiдпiлля. – Хмельницький, 1982, – 30с.
3. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1993. – 232с.
4. Історiя мiст i сiл УРСР. Хмельницька область. – К., 1971. – 706с.
5. Книга Пам’ятi України. Історико-меморiальне багатотомне видання. Хмельницька область. – Хмельницький, Подiлля, 1995.
7. Подiлля у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi 1941 – 1945 рокiв. Збiрник документiв i матерiалiв. – Львiв, Каменяр, 1969. – 416с.
| 
