Етапи розвитку земної кори
"приховане життя") — етап розвитку органiчного свiту, протягом якого його iснування було завуальовано вiдсутнiстю черепашкового кiстяка в органiзмiв, тобто найбiльш iнформативних палеонтологiчних решток. К. передує фанерозою й найчастiше приймається як синонiм термiна "докембрiй"; стратиграфiчно в цьому випадку його розумiють як одиницю, що вiдповiдає архею i протерозою.
середньому палеозої, коли вiдбулося закриття Япе-туса (Палеоатлантики). У пiзньому палеозої Л. була складовою Панґеї й лише в ранньому мезозої до початку формування Пiвнiчної Атлантики iснувала як самостiйний материк. Поняття про Л. було введено Дю Тойтом (1937), який не приймав положень А. Ве-генера про єдиний континент Панґею й обстоював погляди про iснування в серединi фанерозою двох — пiвнiчного й пiвденного — суперконтинентiв, роздiлених тетiчним басейном.
дiлянок, де вiдбувається переробка i формування нового типу земної кори. Найбiльш виразно уявлення про Л. п. формулював Дж. Т. Вiлсон (1965), що було пов'язане з розвитком iдей нової глобальної тектонiки, або плейттектонiки; ранiше для них пропонувалися iншi назви: "твердi блоки", "блоки Землi", "пластини" та iн. Межi колишнiх Л. п. у сучаснiй структурi континентiв вiдновлюються за наявнiстю офiолiтiв, складчастих поясiв i давнiх зсувiв, контрольованих iнодi вулкано-плутонiчними поясами. Прийнято виокремлювати три основнi типи їхнiх меж: 1) конвергентний, що передбачає сходження двох Л. п.; 2) дивергентний — пересування їх вiдбувалося в рiзнi боки вiд мiсця загального походження; 3) трансформний, або консервативний, що не вiдбиває яких-небудь принципових змiн i не завжди однозначно розумiється. Оскiльки термiн "плита" використовується у вiтчизнянiй лiтературi в iншому розумiннi, розглянута назва обов'язково має застосовуватися з пояснювальним словом "лiтосферна".
магми на глибинi. За схемою Г. Штiлле (1940), що вiдбиває iсторико-геологiчний розвиток рухливих структур i характер вулкано-плутонiчних процесiв, М. можна подiлити на геосинклiнальний (початковий, або iнiцiальний, виявлений переважно пiдводними виливами лав основного складу), орогенний, виявлений проникненням гранiтоїдних магм або виходом кислих лав на поверхню, i платформний (кiнцевий, фiнальний) — наземнi виливи основних лав. М. — важливий iсторико-геологiчний фактор та iндикатор тектонiчних режимiв, а також будови земної кори вiдповiдних площ, етапiв iсторiї. Результатом його дiяльностi є формування магматичних гiрських порiд i геологiчних тiл.
яку подiляють на трiас, юру та крейду, її тривалiсть становить близько 175 млн рокiв (240-66). Геологiчна iсторiя М. являє собою час активного розколу Панґеї на самостiйнi, сучаснi материки, а також початку формування сучасних океанiв. М. є. характеризувалася теплим клiматом, активним платформним вулканiзмом, у тому числi грандiозними виливами в Сибiру, Африцi, Пiвденнiй Америцi (сибiрськi й деканськi трапи) i орогенним магматизмом у Тихоокеанському поясi. Органiчний свiт М. iстотно вiдрiзняється вiд палеозойського й характеризується широким розвитком таких своєрiдних груп, як динозаври, амоноїдеї, белемнiти; з'являються птахи, покритонасiннi рослини.
Мiжнародна геологiчна кореляцiйна програма (МГКП) — програма рiзноманiтних дослiджень, розпочата в 1972 р. i виконувана впродовж майже двох десятилiть. Включала розробку рiзних проблем, важливих для iсторичної геологiї, — геотектонiчних, палеонтологiчних та iн.; супроводжувалася друкуванням великої кiлькостi збiрникiв наукових праць.
Мобiлiзм (вiд лат. "рухливий") — наукова течiя, або система поглядiв, в основу яких покладено уявлення про значнi перемiщення в горизонтальному напрямку великих дiлянок земної кори. Такi iдеї з'являлися протягом кiлькох останнiх столiть, але досить обґрунтованi положення запропонував лише А. Вегенер (1912), який припускав перемiщення материкiв базальтовим шаром Землi. Цiлковитої пiдтримки цi уявлення на той час не отримали, але й не були забутi. У 60-х рр. XX ст. з'явилися першi положення про перемiщення лiтосферних плит астеносферою (неомобiлiзм), якi наразi стали панiвними; на них ґрунтуються принципи нової глобальної тектонiки (НГТ). Значнi горизонтальнi перемiщення великих дiлянок земної кори доведенi геологiчними, геофiзичними й геодезичними методами й не можуть заперечуватися, незважаючи на окремi недолiки схем їх руху й гiпотез.
Неоген, неогенова система, Н. перiод — друга знизу система кайнозою; назва була запропонована М. Гернесом (1853). Подiляється на два вiддiли, що мають власнi назви — мiоцен i плiоцен. Загальноприйнятого ярусного подiлу немає. Тривалiсть Н. п. становить близько 22 млн рокiв (24-1,78). Це час iнверсiї режимiв — переходу вiд геосинклiнальної стадiї альпiйського циклу до ерогенного, початок iснування новiтнього, або неотектонiчного, етапу розвитку земної кори. У межах Середземноморського поясу оформляються найбiльшi на Землi гiрсько-складчастi спорудження (альпiди), а на заходi Тихоокеанського пояса виокремлюється система острiвних дуг i глибоководних жолобiв. Серед найбiльш виразних тектонiчних фаз — штирiйська (межа середнього й пiзнього мiоцену) та її вiковi аналоги в iнших районах Землi. Розвивається ерогенний магматизм у Середземноморському поясi, наземний базальтоїдний вулканiзм на материкових площах Євразiї та острiвно-дуговий — уздовж захiдних окраїн Тихого океану. Триває скорочення морських площ, у другiй половинi Н. почалися значнi похолодання. Вiдбуваються незначнi змiни у виглядi тваринного й рослинного свiту, що наблизили його до сучасного.
Неотектонiка — галузь геологiї й геотектонiки, що вивчає всi типи тектонiчних рухiв i динамiчнi процеси, що вiдбувалися протягом пiзнього кайнозою. Термiн був запропонований В. О. Обручевим (1948); положення Н. активно розроблялися М. І. Нiколаєвим (1948, 1962, 1988), С. С. Шульцем (1939, 1979), І. П. Герасимовим (1964) та iн. Процесами Н. створено обриси сучасного рельєфу, тому методи їх вивчення є специфiчними. Синонiмами Н. можна вважати поняття "новiтнятектонiка", "живатектонiка".
науцi промiжних їхнiх форм або груп. Бiологiчнi розрахунки свiдчать про те, що за всю iсторiю Землi мало iснувати 1,5 млрд видiв, а сучасна палеонтологiя нараховує лише 150 тисяч. Причиною Н. л. може бути неможливiсть збереження значної їх частини (несприятливi умови поховання або наступне знищення процесами денудацiї), недостатня їх вивченiсть (можливi подальшi знахiдки) тощо. Згодом це положення було сформульоване як самостiйний принцип палеонтологiї, стратиграфiї i навiть iсторичної геологiї, що пояснює неможливiсть спостережень у конкретних розрiзах або глобальному розвитку вiдбиткiв окремих або навiть багатьох загальних подiй i документiв, згодом знищених, а також поки що не знайдених. Вiдповiдно можна розрiзняти неповноту збереження i вивченостi. У палеонтологiї й геологiї Н. л. трактується iнодi як результат стрибкоподiбного розвитку певних явищ, геологiчних процесiв, органiчного свiту i навiть еволюцiї в цiлому.
найбiльш важливi подiї геологiчної iсторiї. Лiтосфернi плити перемiщаються астеносферою переважно в горизонтальному напрямку. Поблизу серединноокеанiчних хребтiв вiдбувається нарощування океанiчної кори за рахунок надходження речовини з надр; у зонах глибоководних жолобiв вiдбувається пiдсув океанiчної земної кори пiд материкову, яка поглинається мантiєю. В остаточнiй формi гiпотеза НГТ була запропонована американськими геологами Р. Дiтцем i Г. Хессом (1961-1962) i пiсля значного опору наразi приймається значною бiльшiстю дослiдникiв; у її розробцi брали участь також фiзики, математики, геофiзики, геодинамiки. Ле Пiшон (1968) показав, що тектонiка лiтосферних плит забезпечує отримання узгодженої кiнематичної картини в глобальному масштабi. її основними перевагами слiд вважати можливiсть використання кiлькiсних пiдрахункiв, давати пояснення багатьом тектонiчним та iсторико-геологiчним подiям (наприклад, одночасному iснуванню геосинклiнальних i орогенних режимiв), пропонувати нову схему розвитку геотектонiчних циклiв. НГТ може розглядатися як подальший розвиток уявлень А. Вегенера (1912), через що iнодi її називають неомобiлiзмом. Окремi положення НГТ потребують доопрацювання. Існує низка гiпотез, якi можна розглядати як альтернативнi їй (розшарування, геоблоки, пульсацiя Землi).. У цiлому НГТ трактується як революцiя в геологiї. Синонiми: тектонiка лiтосферних плит, плейттектонiка.
(1879). Як самостiйна система була виокремлена в 1960 р. Подiляється на три вiддiли, але межi мiж ними проводяться по-рiзному. Вiковий iнтервал — 504-438 млн рокiв, тривалiсть — 66 млн рокiв. Перша половина О. п. характеризується розростанням морських площ, а друга — їх скороченням (у зв'язку з таконським орогенезом); тодi ж вiдоме невелике за площею зледенiння. У межах Атлантичного й Урало-Монгольського поясiв (Казахстан, Тянь-Шань) широко виявлено вулканiчну дiяльнiсть. У тваринному свiтi найбiльшого розвитку набули брахiоподи, трилобiти, головоногi молюски, граптолiти, а наприкiнцi перiоду — корали. З'являються першi представники хребетних, iмовiрно, примiтивнi вищi рослини.
олiгоцен. Загальноприйнятого ярусного подiлу П. с. немає. Існують двi основнi шкали її ярусiв — Захiдної Європи та Кримсько-Кавказької областi. Тривалiсть 11. п. становить 41 млн рокiв (66-25). Це час завершення геосинклiнальної стадiї альпiйського циклу; серед найбiльш виразних слiд назвати пiренейську тектонiчну фазу (друга половина еоцену). П. п. характеризується подальшим скороченням морських площ i порiвняно невеликою трансгресiєю в серединi перiоду. Магматизм має локальний прояв. Пiсля великого вимирання наприкiнцi крейди органiчний свiт П. зазнав рiзкого вiдновлення. З-помiж морських органiзмiв з'явилися нумулiти (ранiше П. називали навiть нумулiтовою системою); iстотнi змiни вiдбулися й у складi форамiнiфер. Серед наземної фауни запанували ссавцi, а в рослинному свiтi — покритонасiннi.
Палеогеографiчнi перерозподiли — своєрiдне явище геологiчної iсторiї, що полягає в збiгу за часом трансгресiй, або наступi моря в одних районах з регресiями в iнших. Наприклад, початок формування в другiй половинi мезозою Атлантичного океану й трансгресiї в Захiдному Сибiру вiдповiдає часу лiквiдацiї морських басейнiв на пiвнiчному сходi (Верхоянсько-Чукотська область), що iснували досить тривалий час. Подiбнi П. п. найчастiше супроводжують структурно-геологiчнi перебудови, змiни тектонiчних режимiв.
Палеогеографiя — наука, що розвивається на стику геологiї й географiї, якi однаково вважають її "своєю", хоча i вкладають у неї рiзний змiст. У геологiї П. вивчає ландшафти й фiзико-географiчнi умови минулого: розподiл суходолу i моря, клiмати, формування рельєфу та iншi подiбнi режими та змiни в часi. Першi уявлення про П. виникли ще в XVIIст. (Стено та iн.); М. В. Ло-моносов (1763) уже використовував термiн "давня географiя". Термiн П. як такий використовували М. О. Головкiнський (1870), А„ Лаппаран (1885); А. Буе (1875) говорить про "палеогеологiчну географiю" або "геологiчну палеогеографiю". У XIX ст. П. розвивається як складова iсторичної геологiї (О. П. Карпiнський та iн.), а у XX ст. оформляється як самостiйна наука; з другої половини XX ст. з'являються першi пiдручники й широкi зведення. Важливiсть П. для iсторичної геологiї визначається тим, що уявлення про сучаснi ландшафти й фiзико-географiчнi процеси можуть використовуватися для розшифрування умов минулого (актуалiзм), виявлення просторово-часових закономiрностей розвитку текто-генезу.
його назва), що була видiлена А. Седжвiком (1838). До складу П. входить шiсть систем (знизу вверх): кембрiй, ордовик, силур, девон, карбон, перм. Крiм такого загально прийнятого стратиграфiчного, здiйснюється й iсторико-геологiчнийподiл П. на двi або три частини (раннiй, середнiй i пiзнiй П.). Тривалiсть П. — близько 330 млн рокiв (570-240). П. — час iснування материкiв Ґондвана, Лавразiя, Анґарiда, Панґея, а також океанiв Япетус, Палеотетiс i Урало-Монгольського, на мiсцi яких згодом сформувалися складчастi пояси. Органiчний свiт П. розвивався в морях, а в другiй його половинi почав активно виходити на суходiл; за цими ознаками його iнодi подiляють на талофiт, псилофiт i палеофiт.
рисей-раннiй венд, пiзнiй палеозой, пiзнiй кайнозой) i теплi ери, якими є пiзнiй венд-раннiй i середнiй палеозой, раннiй мезозой-раннiй кайнозой. Бiльш короткочасними були епохи й перiоди аридизацiї клiматiв (перша половина кембрiю, девон, середня перм-середнiй трiас, пiзня юра), коли переважав посушливий клiмат, або його гумiдизацiї в ранньому-середньому карбонi, пiзньому трiасi, середнiй юрi-першiй половинi крейди. У деяких випадках на Землi iснували епохи зi строкатою диференцiацiєю клiматiв (середина пермi, пiзнiй девон), упродовж яких водночас вiдбувалися найбiльшi накопичення солей в одних зонах i значне вугленакопичення в iнших. Такi чергування клiматiв минулого були результатом або перемiщення окремих континентiв у приполярнi зони, що спричиняло великi зледенiння (наприклад, ґондван-ське), або рiзкої диференцiацiї чи, навпаки, нiвелювання рельєфiв. Наслiдком великих трансгресiй було потеплiння клiматiв та їх гумi-дизацiя. Деякi дослiдники пов'язують потеплiння й похолодання на Землi з космiчними причинами, рухом нашої планети в рiзних зонах галактичної орбiти, що вимагає додаткового обґрунтування.
"наука про давнiх iстот") — напрям, що вивчає органiчний свiт минулого й геолого-iсторичнi закономiрностi його розвитку. Як наука бiологiчного профiлю П. розробляється головним чином геологiєю, оскiльки вивчення викопних решток органiзмiв i слiдiв життєдiяльностi використовується насамперед для визначення вiку вiдкладень, що мiстять їх, обґрунтування певних стратиграфiчних одиниць i з'ясування фiзико-географiчних обстановок минулого. Палеонтологiчний метод є основним у стратиграфiї фанерозою. У складi П. виокремлюється палеозоологiя, палеоботанiка, мiкропалеонтологiя, палi-нологiя. Основи палеонтологiчних знань з'явилися в XVI ст., коли "фiгурнi каменi" та iншi прояви "гри природи" почали трактуватися як палеонтологiчнi рештки (Леонардо да Вiнчi, К. Гезнер, Б. Палiссi, Д. Рей та їй;); Ж. Кюв'є (1796), який розробив метод реконструкцiї викопних органiзмiв за їхнiми рештками й зiбрав величезний фактичний матерiал, вважається одним iз засновникiв П. як самостiйної науки. Його учень Дюкроте де Блен-вiль (1822) увiв термiн "палеонтологiя"; незабаром цей курс з'явився в навчальних закладах. XIX ст. було часом формулювання основних принципiв i законiв П. (природний добiр Ч. Дарвiна, бiогенетичний закон Е. Геккеля, еволюцiйна П. В. О. Ковалевського, закон про необоротнiсть еволюцiї Л. Долло), з'явилися мiкроскопiчнi методи дослiдження в П. (X. І. Пандер, 1856). У XX ст. були сформульованi рiзноманiтнi й численнi гiпотези щодо походження життя, сформувалися новi уявлення про еволюцiю й катастрофи в розвитку органiчного свiту.
"загальна земля") — єдиний гiпотетичний материк, що включав у себе майже всi сучаснi материковi площi. Поняття про П. уперше було сформульовано А. Вегенером (1913), який розвивав уявлення про дрейф материкiв. Досить упевнено її iснування можна припускати в пiзньому палеозої, коли вона простягалася в субмеридiональному напрямку вiд Пiвденного полюса майже до пiвнiчних приполярних площ. Зi сходу в цей материк глибоко врiзався океанiчний басейн-затока Палєотетiс, що проникав до сучасного Кавказу, а подекуди — аж до Альп. За пiдрахунками Р. Дiца й Дж. Холдена (1974), ця П. займала близько 40 % поверхнi Землi, що дуже подiбно до сучасної картини. З кiнця Пермi в результатi активних рифтових процесiв, розколiв i розсування окремих дiлянок земної кори почався розпад II. Є теорiї про iснування подiбних II. i в пiзньому докембрiї (Панґея-П), а також у середньому протерозої, пiд час найбiльшої кратонiзацiї на Землi в iнтервалi 1,9-1,65 млрд рокiв (Панґея-І).
головним є принцип, що ґрунтується на проявi регiональних або глобальних геотектонiчних циклiв, якi супроводжуються регiональною складчастiстю, магматизмом, метаморфiзмом. Фанерозой подiляється на етапи розвитку органiчного свiту (палеозой, мезозой, кайнозой), а також за седиментацiйно-палеогеографiчними й тектоно-магматичними ознаками, якi не завжди збiгаються з бiотичними. Запропоновано чимало схем фанерозойської П., якi базуються на тектонiчному принципi (геотектонiчнi цикли), формацiйному (схеми М. А. У сова, М. К. Ко-ровiна), седиментацiйно-палеогеографiчному (С. В. Тiхомiров, Ю. М.. Малiновський), закономiрностях прояву циклiчностi (М. Ф. Балуховський, Ю. М. Карогодiн), палеомагнiтних змiнах (Е. А. Молостовський, А. Н. Храмов), структурно-геологiчних перебудовах (В. О. Соловйов). Вони, як правило, не узгодженi мiж собою й не набули загального визнання. Для четвертинного перiоду П. ґрунтується на використаннi палеоклiматичиого принципу (потеплiння й похолодання).
Перм, пермська система, П. перiод (за назвою Пермської губернiї) — верхня, шоста знизу система палеозою. Виокремлена Р. Мур-чiсоном (1841). Загальноприйнятого подiлу її на вiддiли та яруси немає. У нас П. с. подiляється на два вiддiли й сiм ярусiв, у Захiднiй Європi iснував тричленний її подiл (отен, саксонiй, тюрiнґiй), а в СЩА вона подiлялася на чотири самостiйнi стратиграфiчнi пiдроздiли. Тривалiсть П. п. становить близько 45 млн рокiв (287-240). Це час скорочення морських площ, широкого накопичення червоноколiрних вiдкладень i активного соленакопичення (Приуралля, Прикаспiй, ДДВ, Захiдна Європа) i, водночас, найбiльшого вугле-накопичення: загальнi запаси пермських вугiль становлять понад чверть свiтових, перевершуючи навiть такi кам'яновугiльної сис-> теми. Протягом П. п. тривало ґондванське зледенiння й герцин-ський орогенез, формувалися численнi наземнi вулканiчнi пояси та iснували геосинклiнальнi режими в Тихоокеанському поясi. Серед форамiнiфер переважали фузулiнiди, що вимерли наприкiнцi перiоду; досить численними й рiзноманiтними були брахiоподи* пишного розквiту досягли моховатки й комахи. Наприкiнцi П. остаточно вимерли трилобiти й гонiатити. Рослинний свiт фiксує складну клiматичну зональнiсть цього часу.
"первинне, або найдавнiше, життя" ) — найбiльший пiдроздiл загальної стратиграфiчної та геохронологiчної шкали докембрiю, що роздiляє архей i фанерозой, i найбiльш тривалий iнтервал часу докембрiйської iсторiї, вiковi межi якого зазвичай приймаються в iнтервалi часу 2,6-0,57 млрд рокiв. П. складений переважно метаморфiчними й магматичними породами; на вiдмiну вiд архею в П. зростає кiлькiсть червоноколiрних i карбонатних вiдкладень, досить широко розвиненi льодовиковi утворення; угору по розрiзупоступовозникають залiзисто-силiкатнi утворення. Органiчнi рештки представленi слiдами життєдiяльностi синьо-зелених водоростей i бактерiй (строматолiти, мiкрофi-толiти, мiкрофiтофосилiї); достовiрнi й досить численнi поки що безкiстковi форми вiдомi лише у верхах П. (венд). Єдиної схеми стратиграфiчного подiлу П. немає; вiн подiляється на двi, три або чотири частини, що зазвичай мають самостiйнi назви. У нас останнiм часом прийнято двочленний його подiл; у складi верхнього П. виокремлюються рифей i венд. Загалом П. розглядається як еонотема; нижнiй i верхнiй П. трактуються як ератеми.
|
