в Рейнсько-Арденськiй зонi Захiдної Європи. Є четвертою знизу системою палеозою, включає три вiддiли; загальноприйнятий подiл на яруси iснує лише для верхнього вiддiлу девону. Характерними ознаками Д. с. є значне поширення червоноколiрних вiдкладень, значнi скупчення солей (ДДВ, Сибiр), строкатий лiтологiчний склад, у тому числi численнi вулканогенно-силiкатнi утворення. Д. був перiодом рiзкого скорочення морських площ (регресiя почалася ще наприкiнцi силуру), високої тектонiчної рухливостi, часом формування в Євразiї трансматерикової рифтової системи, активного каледонського орогенезу й розростання Палеотетiеа. Тваринний свiт характеризується розквiтом брахiоподiв i риб, гiгантських ракоподiбних. Рослинний свiт активно виходить на суходiл; значного поширення набувають псилофiти, з'являються папоротеподiбнi, плауновi, хвощовi. Фiксуються першi накопичення гумусових вугiль.
Докембрiй — стратиграфiчний та iсторико-геологiчний пiдроздiл, що включає архей i протерозой. Це найбiльш тривалий iнтервал геологiчної iсторiї й утворення, що становлять основу (фундамент) переважної бiльшостi материкових платформ i складчастих споруджень, складену переважно метаморфiчними й магматичними породами. Найважливiшою особливiстю Д. є вiдсутнiсть у його складi кiстякової фауни, що робить бiостратиграфiчний або палеонтологiчний метод вивчення вiдповiдних утворень надзвичайно залежним. Звiдси ще одна назва Д., що трактується як його синонiм, — криптозой, або час прихованого життя.
"розвиток", "розворот") — концепцiя, теорiя, учення, або система поглядiв, що передбачає провiдну роль поступових змiн у процесi розвитку земної кори й органiчного свiту. З позицiй Е. усi тектонiчнi структури й системи, типи магматизму, гiрськi породи й органiзми розвивалися в результатi тривалих змiн фiзико-географiчних умов, будови земної кори, типiв тектогенезу. У такому трактуваннi Е. протиставляється катастрофiзму, або градуалiзму, що передбачав певнi стрибки в еволюцiї. Імовiрно, думка про можливiсть еволюцiйного розвитку пiсля божественного створення вперше виникла в мiнералогiї, коли Ф. Русус (1566) припустив, що частина речей була створена в кiнцевому виглядi, а iншим було дано лише "початок" i вони вдосконалювалися пiд впливом "вторинних" причин. Першу теорiю еволюцiйного розвитку органiчного свiту виклав Ж. Б. Ламарк (1809) у книзi "Фiлософiя зоологiї". Основоположником еволюцiйного вчення про походження видiв шляхом природного добору був Ч. Р. Дарвiн (1842, 1859). Актуалiзм i розвиток застосував у геологiї Й. Вальтер. У XX ст. активно почала вивчатися еволюцiя геологiчних процесiв, її причини. Водночас iз передбачуваними поступовими змiнами формулювалися положення про еволюцiйнi бiологiчнi вибухи (розвиток граптолiтiв у силурi, кордаїтової флори в середньому карбонi й серединi пермi, розквiт покритонасiнних в адьбi, планктонний вибух у серединi пiзньої крейди). Деякi дослiдники стверджували, що прояв Е. зумовлений власне вiдповiдними катастрофами, якi прискорюють еволюцiю, що примиряло й узгоджувало це вчення з катастрофiзмом.
значеннями вiд 3,9-3,8 до 3,3-3,2 млрд рокiв тому). Органiчнi рештки вiдомi у вiдкладеннях з абсолютним вiком 3,7-3 млрд рокiв (бактерiї, нитки синьо-зелених водоростей i рештки спороморфних утворень) i в шарах з вiком 2,6-2,8 млрд рокiв (найдавнiшi строматолiти). Перше життя на Землi мало рослинну природу, видiляючи в процесi фотосинтезу вiльний кисень, чим пiдготувало умови для iснування тваринних органiзмiв. Слiди перших тваринних органiзмiв вiдомi лише з вiкового рiвня приблизно 2 млрд рокiв. У верхах протерозою вiдомi й першi кiстяковi рештки найпростiших тваринних органiзмiв — радiолярiй, що мають силiкатний кiстяк. З кембрiю вiдомi фосфатнi й карбонатнi кiстяки у тварин. Середнiй палеозой характеризувався збiльшенням розмаїтостi органiчного свiту, а, пiзнiй палеозой — появою на суходолi багатого рослинного покриву. У мезозої-кайнозої почався розквiт ссавцiв, птахiв, комах, покритонасiнних рослин. Е. ж. є складним i багатофакторним процесом, що зумовив розвиток на планетi потужної бiосфери.
Едiакарська фауна — своєрiдний комплекс безкiсткових решток докембрiю, що нараховує майже 1 000 екземплярiв. Зiбраний у кварцитах Паунд (Пiвденна Австралiя), на позначцi 200-230 м нижче вiд горизонту з типовими кембрiйськими палеонтологiчними рештками (брахiоподами, губками та iн.). Вiд бiльш молодої кембрiйської фауни Е. ф. вiдрiзняє вiдсутнiсть кiстякiв або черепашок. Крiм Австралiї (копальня Едiакара, за якою й було названо фауну) рештки едiакарського типу зiбранi в Пiвденно-Захiднiй Африцi, Англiї, Пiвнiчнiй Америцi, Схiдному Сибiру, на Схiдноєвропейськiй платформi. Бiльш повнi палеонтологiчнi збори Е. ф., приблизно одновiковi, зроблено у вендi.
циклу. У фанерозої виокремлюються такi Е. г.: альпiйська, мезозойськi (ларамiйська, кiммерiйська, iндоси-нiйська), герцинська, пiзньо- i ранньокаледонська, салаїрська; тривалiсть їх становить 75-80 млн рокiв. Гороутворення або супроводжується регiональною складчастiстю, або виявлене склепiнними здiйманнями (епiплатформенний орогенез). Е. г. докембрiю вивчено менш детально; їх видiляють кiлька десяткiв. Серед найбiльш вiдомих — авалонська, байкальська, бєлозерська, готська, грен-вiльська, карельська, iсєноранська, родезiйська. їхня тривалiсть визначається зазвичай у 150-250 млн рокiв i бiльше. Синонiми: Е. тектонiчна, тектогенезу, складчастостi, орогенезу (орогенiчна),
прийнято виокремлювати криптозой i фанерозой, роздiленi перехiдним часом, що отримав назву венда. Фанерозой подiляється на палеозой (ера давнього життя, етап розвитку риб i земноводних), мезозой (ера промiжного життя, етап розвитку плазунiв) i кайнозой — ера нового життя, етап розвитку ссавцiв i птахiв. Палеозой, крiм того, подiляють на таласозой i метазой. Етапи фанерозойського розвитку рослинного свiту не збiгаються з наведеною вище схемою подiлу iсторiї розвитку тваринного свiту. У його iсторiї видiляють талофiт (етап нижчих водних рослин, кембрiй-ордовик), псилофiт, або етап примiтивних наземних рослин, що припадає на силур i першу половину девону, палеофiт, або етап вищих спорових рослин i давнiх голонасiнних, мезофiт (етап справжнiх папоротей i голонасiнних, друга половина пермi-рання крейда) i кайнофiт, або етап покритонасiнних i хвойних, що вiдповiдає пiзнiй крейдi-кайнозою.
КМА, на Кольському п-овi, у районi озера Верхнього (США), на Лабрадорi (Канада), у Бразiлiї, Індiї, Пiвденнiй Африцi. У разi вмiсту залiза понад 25-30 % можуть бути промисловою рудою, що визначає високий ступiнь їх вивченостi. Останнiм часом розвиваються уявлення про однаковий вiк усiх цих утворень, що формувалися близько 2,3 млрд рокiв тому; подiя ця пов'язується з космiчним надходженням на поверхню Землi цього рудного матерiалу (залiзистих метеоритiв). Синонiм — залiзистi роговики, джеспiлiти.
Зледенiння — процес значного поширення континентальних материкових льодiв, зумовлений сильним глобальним похолоданням. Залежно вiд тривалостi його прояву розрiзняють льодовиковi ери (пiзньопротерозойська в iнтервалi 950-650 млн рокiв тому), льодовиковi перiоди в десятки мiльйонiв рокiв (ґондванське в пiзньому палеозої, можливо, ранньоконґолезьке), епохи — лапландська й антарктична (до ЗО млн рокiв), вiки (1-5 млн рокiв), а також окремi їхнi iмпульси, якi можна спостерiгати на прикладi четвертинного 3. За вiком вiдомi пiзньоархейське гуронське (Пiвнiчна Америка), пiзньопротерозойське, що включає три-чотири самостiйнi перiоди, палеозойськi (пiзньоордовицьке й пiзньопалеозой-ське) i кайнозойське. Головною причиною 3. є не загальне похолодання на Землi, як це нерiдко прийнято вважати (воно є лише наслiдком), а розмiщення великих материкових площ у полярних зонах Землi. Найбiльш виразними й повно вивченими були ґондванське, лапландське (варангерсьКе) у пiзньому докембрiї та четвертинне.
про 1>т. р. формулювалися й обґрунтовувалися М. М. Тетяєвим (1934), В. В. Бєлоусовим (1938, 1948), В. Ю. Хаїним та iн. Багато дослiдникiв вiдзначають короткочаснiсть цiєї корiнної перебудови тектоно-магматичних i седиментацiйних режимiв, приуроченiсть до неї активного складкоутворення (прояв головної складчастостi), однаковий вiк iнверсiй у рiзних тектонiчних системах. Надалi уявлення про І. т. р. було поширено й на iншi випадки докорiнного перелому в iсторико-геологiчному розвитку: змiну орогенних режимiв на платформнi, закладення геосинклiналi, або просто рiзкi змiни умов осадконакопичення в окремих платформних депресiях. Данi про подiбнi iнверсiї покладено в основу вивчення структурно-геологiчних перебудов.
Історична геологiя — великий роздiл, або напрям, у науках про Землю, що вивчає iсторiю й закономiрностi розвитку земної кори та земної поверхнi вiд часу утворення до сьогоднi. Основними завданнями І. г. є вiдтворення фiзико-географiчних процесiв минулого (взаємодiя в часi лiтосфери, гiдросфери, атмосфери й бiосфери), вивчення iсторiї тектонiчних рухiв, осадконакопичення, маг-матизму, умов формування гiрських порiд, геологiчних тiл i структур. У складi її виокремилися як самостiйнi науки або науковi напрями — стратиграфiя, палеогеографiя, геохронологiя, iсторична геотектонiка, iсторична седиментологiя (лiтологiя), iсторична геоморфологiя/Вiдповiдно етапи розвитку І. г. як науки можуть включати стратиграфiчний (А. Смiт, Ж. Кюв'є, А.. Бро-ньяр), палеогеографiчний, тектонiчний (Е. Зюсс, Е. Ог, А. Вегенер, 0. 11. Карпiнський), лiтологiчний i сучасний, що ґрунтується на використаннi комплексу дослiджень. Методи І. г. є загальними для геотектонiки, лiтологiї, петрологiї та iнших наук, однак головна їх мета — установити взаємодiю всiх цих факторiв в еволюцiйному розвитку земної кори, виявити закономiрностi й умови прояву в просторi й у часi.
"нове життя") — стратиграфiчний пiдроздiл та iнтервал часу, упродовж якого вiн сформувався. Це третя й остання ера фанерозою, визначена Дж. Фiллiпсом (1841); вона триває й досi. Подiляється на три перiоди — палеогеновий, неогеновий i четвертинний. Тривалiсть К. є. — близько 66 млн рокiв. Це час iснування сучасних материкiв, мiсце розташування яких, утiм, змiнювалося. У К. лiквiдувався Те-тiс, на мiсцi якого сформувався Середземноморський складчастий пояс. Виявлено рiзнi типи магматизму, масштаби якого були порiвняно незначними. Для другої половини К. характерним є помiтне похолодання. Пiсля великого вимирання наприкiнцi крейди органiчний свiт зазнав iстотних змiн; це ера панування ссавцiв, птахiв, покритонасiнних рослин. З'явилися й почали розвиватися людиноподiбнi (гомiнiди). Стратиграфiчний подiл К., на вiдмiну вiд мезозою й палеозою, не має однозначного глобального розумiння, що вимагає використання регiональних схем подiлу. На вiдмiну вiд палеозою й мезозою, iсторико-геологiчний подiл К. не утвердився, хоча iнодi прийнято говорити про раннiй К. (до прояву пiренейської тектонiчної фази), середнiй i пiзнiй К.; останнiй розумiють як новiтнiй етап розвитку земної кори, що почався пiсля мiоценової структурно-геологiчної перебудови.
палеозої, у результатi чого утворилися каледонiди. Районами типового його прояву були складчастi спорудження Скандинавiї, Англiї, Пiвнiчних Аппалачiв, Центрального Казахстану, Алтайсько-Саянської областi та iн. Щодо вiкових меж К. г. ц. немає єдиних думок. Середньопалеозойський орогенез цього циклу збiгався за часом з геосинклiнальними прогинаннями герцинського циклу, а орогенна й геосинклiнальна стадiї рiзко вiдрiзнялися за тривалiстю. Крiм того, з початкової стадiї К. г. ц. свого часу було виокремлено салаїрський цикл, обґрунтовувалася грампiанська й таконська складчастостi (орогенез) наприкiнцi ран-нього палеозою, якi також включалися в каледонський цикл, Виходом з такої ситуацiї став подiл каледонiд на раннi й пiзнi, а в схемi глобального спiввiдношення циклiв передбачено iснування двох взаємозалежних i рiзновiкових проявiв циклiчностi, двох каледон-ських ГТЦ — раннього й пiзнього.
У СІЛА К. с. подiляють на два самостiйнi — мiссiсiпiй i пенсiльванiй; подiбна ситуацiя склалася й у Захiднiй Європi, де спочатку видiлявся динант i силезiй. У нас прийнято подiляти К. с. на три вiддiли й сiм ярусiв. Тривалiсть К. п. становить 67 млн рокiв (iнтервал часу — 354-287). Характерною ознакою К. с. є значне поширення вугiль у середнiй її частинi, незначна кiлькiсть червоноколiрних вiдкладень, вiдсутнiсть солей. Упродовж вiзейського вiку раннього карбону виявлено велику трансгресiю ("велику вiзейську"), що змiнилася регресiєю в серпуховському вiцi, а потiм — у пiзньому карбонi. Характеризується високою тектонiчною рухливiстю, проявом низки виразних тектонiчних фаз (судетська, астурiйська та iн.), вiзейською структурно-геологiчною перебудовою. Серед мешканцiв моря розвиваються форамiнiфери (фузулiнiди), досягли розквiту моховатки, брахiоподи. На суходолi розвиваються земноводнi й деякi плазуни. З-помiж комах панують бабки, з'являються павукоподiбнi. Рослинний свiт характеризується розвитком гiгантських каламiтiв i плаунових, наприкiнцi перiоду з'являються першi хвойнi.
"переворот", "поворот", "руйнування", "кiнець", "загибель") — концепцiя, або теорiя, що пояснює перебiг геологiчної iсторiї або розвитку органiчного свiту як результат епiзодичного прояву рiзких i короткочасних змiн, катастроф, що змiнювали перiоди вiдносного спокою; упродовж останнiх процеси розвивалися в межах звичайних норм. К. у такому трактуваннi протиставлявся еволюцiонiзму, що передбачав лише поступовi накопичення i змiни без стрибкiв. XIX — перша половина XX ст. були часом рiзкого протистояння цих наукових течiй. Першi уявлення про К. формулювалися ще в XVII—XVIII ст. i ґрунтувалися або на космогонiчних теорiях, або на трактуваннi окремих геологiчних подiй. Засновником К., або теорiї К., вважається французький палеонтолог Ж. Кюв'є, який у своїй роботi "Мiркування про перевороти на земнiй поверхнi" (1812) сформулював положення про знищення в результатi катаклiзмiв органiзмiв, що iснували на Землi, яких згодом. замiнили новi. Причини таких явищ не обговорювалися, але побiчно допускалося втручання божественних сил. А. Д'Орбiньї нараховував до 27 таких катастроф i припускав цiлковите знищення всього живого в результатi їх прояву. У другiй половинi XIX — першiй половинi XX ст. iдеї К. активно розвивалися в теорiях про перебiг геологiчних процесiв (Е. де Бо-мон, М. Бертран, Г. Штiлле, Д. М. Соболєв), коли детально вивчалися кутовi розбiжностi й передбачалися iнтервали часу порiвняно спокiйного розвитку, що роздiляли їх. У другiй половинi XX ст., коли було кiлькiсно доведено вимирання в органiчному свiтi й показано можливi геологiчнi або космiчнi їх причини (регресiї, короткочасна активiзацiя вулканiзму, метеоритне бомбардування), а також обґрунтовано короткочаснiсть багатьох подiй (структурно-геологiчнi перебудови, тектонiчнi фази), К. перестав трактуватися як щось антинаукове i реакцiйне, став узгоджуватися з уявленнями про поступовий еволюцiйний розвиток. Навiть бiльше, з'явилися положення про те, що саме катастрофи прискорюють або зумовлюють еволюцiю.
пiд час проходження Сонячною системою струмiнних потокiв Галактики й супроводжуються падiнням на Землю великих метеоритiв i комет, можливо близького проходження зiрок, якi змiнюють орбiту Сонця та її планет, їх ротацiйний режим. Перiодичнiсть, або навiть ритмiчнiсть, отримання квантiв енергiї вiдповiдає характеру проходження Сонячною системою струмiнних галактичних потокiв. Основним або найбiльш обґрунтованим пiдтвердженням К. п. г. можуть бути данi про структурно-геологiчнi перебудови, що вiдбуваються на Землi через 75-80 млн рокiв, а також бомбардування її великими космiчними тiлами з перiодичнiстю у 26 млн рокiв. Положення К. п. г. найбiльш повно формулювалися О. М. Павловим; вони не лише обговорюються в науцi, але й наводяться у навчальнiй лiтературi (Общая и полевая геологiя, 1991).
трилобiти), за знахiдками якої й проводиться його нижня межа. Тривалiсть К. —близько 70 млн рокiв, нижня вiкова межа зазвичай приймається в 570 млн рокiв. Це перша знизу система палеозою, що подiляється на три вiддiли. Загальноприйнятого подiлу його на яруси немає. К. п. характеризується iснуванням великих морських басейнiв на площах сучасних материкiв, першого значного накопичення солей (Сибiр, Близький Схiд), проявом салаїрського орогенезу в другiй половинi перiоду.
Кiммерiйський геотектонiчний цикл (вiд Кiммерiйських гiр у Криму) — сукупнiсть процесiв та iнтервал часу, виявленi геосинклiнальними прогинаннями в ранньому мезозої та формуванням гiрсько-складчастих споруджень у пiзнiй юрi-раннiй крейдi. Сформованi кiммерiди називають iнодi раннiми альпiдами або середнiми мезозоїдами. Хоча вперше прояв К. г. ц. було встановлено для Криму, найбiльш виразним вiн був на пiвнiчному сходi Азiї (Верхоянсько-Чукотська область), у Кордiльєрах (невадiди Пiвнiчної Америки); К. орогенез у Пiвденно-Схiднiй Азiї названо яньшанським.
Космiчне бомбардування Землi — iсторико-геологiчне явище, а також напрям дослiджень, що активно почало вивчатися останнiми десятилiттями. Аналiз вiку iмпактних структур дозволяє припускати чiткий ритм у падiннi на планету великих метеоритiв, який повторюється через 26 млн рокiв. На вiкових рiвнях 13±2, 39±2, 65±2, 167±2, 300+5, 350+5 млн рокiв та iн. доведено падiння трьох-п'яти великих космiчних тiл, що збiгається зi змiнами тектонiчних режимiв, часом прояву добре вiдомих i вивчених тектонiчних фаз. К. 6. 3. є однiєю з головних причин вимирань в органiч^ ному свiтi, у тому числi таких великих, що вiдомi на стику палеозою й мезозою, мезозою й кайнозою.
Крейда, крейдяна система, К. перiод (за значним поширенням у верхнiй його частинi порiд писальної крейди) — остання, або третя знизу, система мезозою, видiлена Омалiусом д'Аллуа (1822) у Паризькому басейнi. Подiляється на два вiддiли, що мiстять по шiсть ярусiв; iснує тенденцiя тричленного подiлу системи, хоча прийнятних пропозицiй поки що немає. Тривалiсть К. — 72 млн рокiв (138-66). Характеризується високою тектонiчною рухливiстю; упродовж К. п. виявлено австрiйську, середземноморську й ларамiйську фази складчастостi. Це час завершення кiммерiйського орогенезу й початку альпiйських геосинклiнальних прогинань. Для другої половини перiоду характерна найбiльша у фанерозої трансгресiя, що наприкiнцi його змiнилася регресiєю. К. п. вiдомий як час формування товщ писальної крейди, рiзкого зростання флiшенакопичення, активного вугленакопичення в першiй половинi перiоду, у тому числi формування найбiльшого у свiтi за запасами Ленського басейну. У Тихоокеанському поясi розвивається активний орогенний магматизм, статистичний максимум якого становить 100 млн рокiв. Пiсля цiєї подiї настав час панування покритонасiнних. З безхребетних особливого розквiту досягли амонiти й белемнiти; з-помiж хребетних запанували гiгантськi рептилiї. До кiнця К. п. бiльшiсть рептилiй, амонiтiв, усi белемнiти й ряд iнших груп вимерли.
|
