ЄВРАЗІЯ
Європа (грецьке Europe, вiд ассiр. ереб - захiд; у Древнiй Грецiї так iменувалися територiї, що лежать на захiд вiд Егейського моря), частина свiту, захiдна частина материка Євразiя.
Загальнi вiдомостi
На пiвночi Європа омивається Пiвнiчним Льодовитим океаном i його морями - Карським, Баренцовим, Бiлим, Норвезьким, на заходi i пiвднi - Атлантичним океаном i його морями - Балтiйським, Пiвнiчним, Ірландським, Середземним, Мармуровим, Чорним, Азовським; на сходi та пiвденному сходi кордон з Азiєю найчастiше проводиться по схiдному пiднiжжю Уралу, по рiчцi Емба до Каспiйського моря, piчок Кума i Манич до гирла Дону. Крайнi материковi точки Європи: на пiвночi - мис Нордкiн, 71° 08' пн. ш., на пiвднi - мис Марокi, 36° пн. ш., на заходi - мис Долi, 9° 34' зх. д., на сходi - схiдне пiднiжжя Полярного Уралу бiля Байдарацької губи, 67° 20' сх. д. До Європи вiдносяться острови й архiпелаги, найбiльшими з яких є: Нова Земля, Земля Франца-Йосипа (мис Флiгелi на островi Рудольфа - найпiвнiчнiша точка Європи, 81° 49' пн. ш.), Шпiцберген, Ісландiя, Британськi, Зеландiя, Балеарськi, Корсика, Сардинiя, Сицилiя, Крит.
Берегова лiнiя
вiдстань внутрiшнiх районiв Європи вiд моря 1600 км. Близько 25% площi Європи припадає на пiвострови: Канiн, Кольський, Скандинавський, Ютландiя, Бретань, Пiренейський, Апеннiнський, Балканський, Кримський. Переважають вирiвнянi акумулятивнi й абразiйнi береги, що формуються переважно хвильовими процесами моря: схiднi береги Бiлого i пiвденно-схiднi береги Баренцового морiв, пiвденного берега Балтiйського моря, захiдного берега Пiвнiчного моря, схiдного берега Бiскайської затоки, велика частина берегiв Середземного i Чорного морiв. Пiвденнi i пiвденно-схiднi береги Пiвнiчного моря, окремi дiлянки пiвденних берегiв Баренцового моря вiдносяться до ватного (маршового) типу, що формується в умовах низького узбережжя пiд впливом приливно-вiдливних рухiв моря.
В iнших районах переважають вiдносно високi, сильно розчленованi тектонiчнi береги: скиднi береги Кольського пiвострова, складчастi береги на пiвночi Пiренейського пiвострова, мiсцями обробленi стародавнiми льодовиками (Фiордовi i шхернi береги Норвезького моря, пiвнiчної частини Балтiйського моря, узбережжя Шотландiї й Ісландiї) або змiненi пiд впливом морської iнгресiї (рiаловi береги пiвостровiв Бретань, Уельс, захiдної Ірландiї, пiвнiчний захiд Пiренейського пiвострова; далматинськi береги на заходi Балканського пiвострова).
Основнi риси орографiї
За середньою (близько 300 м) i максимальною (4807 м, г. Монблан в Альпах) висотами Європа поступається iншим частинам свiту, крiм Австралiї. Близько 60% поверхнi Європи знаходиться на висотi менше 200 м (частково нижче рiвня моря: узбережжя Каспiйського моря - 28 м, деякi райони узбережжя Пiвнiчного i Балтiйського морiв), 24% - вiд 200 до 500 м, 10% - вiд 500 до 1000 м, 6% - понад 1000 м (у т. ч. 1,5% - вище 2000 м). Такий розподiл висот поверхнi вiдображає панування в Європi рiвнинного рельєфу. Майже всю Схiдну Європу i пiвнiчну частину Середньої Європи займають Схiдноєвропейська (Росiйська) рiвнина i її продовження на захiд - Середньоєвропейська рiвнина; значнi площi займають рiвнини у Фенноскандiї. В iнших районах рiвнини украпленi мiж горами (Середньодунайська, Нижньодунайська та iн.). На крайньому сходi простягаються гори Урал, на пiвнiчному заходi - Скандинавськi гори.
Смуга невеликих за площею i висотою гiр охоплює пiвденну частину Середньої Європи: Центральний французький масив, Вогези, Шварцвальд, Рейнськi Сланцевi гори та iн. З пiвдня ця смуга обрамлена найвищими горами Європи - Альпами, а також Карпатами. Гiрський рельєф переважає у Пiвденнiй Європi: Пiренеї, Андалузькi гори, Апеннiнськi гори, Стара-Планина, Дiнарськi гори, Родопи, Пiнд та iншi.
Європа вiдрiзняється великою складнiстю i високим ступенем вивченостi геологiчної будови. Великi простори розташованi в межах Схiдноєвропейської (Росiйської), або Європейської, платформи, що має складчастий фундамент докембрiйського вiку. На сходi, у межах Росiйської плити, де вiн глибоко занурений, i в схiднiй частинi Балтiйського щита, де вiн виступає на поверхню. На заходi (пiвдень Скандинавiї, Данiя i Великобританiя) широко розвинутi пiзньопротерозойськi метаморфiчнi породи. Пiсля консолiдацiї фундаменту протягом останнiх 1200-1600 млн. рокiв окремi частини платформи тривалий час занурювалися, покриваючись морями i лагунами. На пiвнiч вiд Схiдноєвропейської платформи, займаючи пiвнiчний шельф материка (вiд Землi Франца-Йосипа до Печорської низовини), простягається докембрiйська платформа Баренцового моря. Схожа на неї платформа (Ерiа) утворює край шельфу на пiвнiч вiд Британських островiв.
складчастої областi виникли своєрiднi западини, що характеризуються близьким до океанiчного типом будови земної кори (частково западина пiвденного Каспiю, Чорноморська, Тiрренська та iн.). Згiдно з даними геофiзичних дослiджень у них сильно скорочений (або повнiстю вiдсутнiй) "гранiтний" шар i земна кора в цiлому має товщину близько 20-30 км.
Кориснi копалини
До палеозойських i мезозойських вiдкладiв платформи вiдносять нафтовi i газовi родовища (Волго-Уральська нафтогазоносна область, Прикаспiйська область, Днiпровсько-Донецький авлакоген, родовища Польщi, ФРН, Нiдерландiв, Великобританiї, Паризького й Аквитанського басейнiв, пiдводнi родовища Пiвнiчного моря); ряд родовищ нафти належить до неогенових вiдкладiв передгiрних i мiжгiрних прогинiв Альпiйської (Румунiя, Югославiя, Угорщина, Болгарiя, Італiя та iн.). Розробляються родовища кам'яного i бурого вугiлля: в Українi - Донецький, Львiвсько-Волинський, у Росiї - Пiдмосковний, Печерський басейни; у Захiднiй Європi - Верхньосiлезький (у Польщi), басейни у ФРН (Рурський, Ахенський, Саарський), Бельгiї, Великобританiї (Уельський, Ньюкаслський та iншi).
Значнi поклади залiзних руд розробляються в Українi i Росiї на Уралi та Кольському пiвостровi, у Воронезькiй i Курськiй областях), у Захiднiй Європi велике значення мають родовища Швецiї, а також юрськi осадовi оолiтовi руди (Лотарингiйський басейн у Францiї i Люксембурзi). Велике родовище марганцевих руд розташоване у районi Нiкополя. Родовища бокситiв є на Уралi та в iнших районах Схiдноєвропейської платформи, в Угорщинi, Францiї, Югославiї, Італiї, Грецiї. Руди кольорових металiв (мiдi, нiкелю, кобальту, свинцю, срiбла й iн.) поширенi в основному у поясi герцинiд (у ФРН, Іспанiї, Югославiї, Болгарiї, у Верхньосiлезькому басейнi Польщi). Родовища кам'яної i калiйної солей поширенi серед девонських i пермських вiдкладiв України, Бiлорусi, Прикаспiю i Передуралля. Багатi родовища апатито-нефелiнових руд розробляються на Кольському пiвостровi. Великi соленоснi родовища пермського i трiасового вiку знаходяться на територiях Данiї, ФРН i Польщi. Велике значення мають родовища калiйних солей у ФРН, Францiї.
Походження i розвиток рельєфу
Вiтряний Пояс, Кейви), низькогiр'я i середньогiр'я (Ловозерськi тундри, Хiбiни) вiдповiдають зонам найбiльших тектонiчних пiдняттiв або виходам дуже щiльних порiд. При загальнiй рiвнiй поверхнi i невеликiй середнiй висотi (близько 170 м) характерне сполучення височин висотою до 300-400 м (Середньоросiйська, Валдайська, Приволзька, Верхньокамська, Бугульмiнсько-Белебеївська, Пiвнiчнi Ували) i низовин (Оксько-Донська рiвнина, Причорноморська, Печорська, Прикаспiйська низовини, низинне Заволжя, Середньоєвропейська рiвнина та iн.), що вiдображає тектонiчну неоднорiднiсть фундаменту платформи, рiзну спрямованiсть i розмах неотектонiчних рухiв. Ступiнь виразностi льодовикових форм зменшується в цiлому при просуваннi на пiвдень, до меж максимального (днiпровського) заледенiння.
Особливо добре зберiгся льодовиковий рельєф у районах останнього (валдайського) заледенiння. Для них характернi свiжi моренi пасма (Балтiйське, пасма Валдайської височини та iн.), пагорби основної морени, озерно-льодовиковi низини.
Рiзноманiтним рельєфом вiдрiзняється Альпiйська геосинклiнальна складчаста область, для гiрського рельєфу якої характернi складчастi альпiйськi середньовисотнi i високi лiнiйно витягнутi або дугоподiбно вигнутi хребти з чiтко вираженими вододiльними гребенями, добре розвинутими схилами i передгiр'ями. Найвищими з них є Альпи, орографiчним продовженням яких на пiвнiчному заходi служить Юра, на пiвнiчному сходi - Карпати, що переходять потiм у Стару Планину, на пiвденному сходi - Дiнарськi гори i Пинд, гори пiвострова Пелопоннес i о. Крит, на пiвднi - Апеннiнськi гори; до цього ж типу вiдносяться Пiренеї, Андалузькi, а також Кримськi гори. У формуваннi рельєфу згаданих гiр значну роль вiдiграли водна ерозiя, карстовi й iншi процеси, а у формуваннi найвищих гiр - кiлькаразове плейстоценове i (в Альпах) сучасне заледенiння. Карстовi форми найбiльш типовi для вапнякових районiв Альп, Юри, Дiнарських i Кримських гiр.
Другим характерним типом гiр областi є бриловi середньовисотнi i низькi хребти i нагiр'я, що вiдносяться до серединних масивiв палеозойського вiку, вони мають вирiвняну верхову поверхню, густу тектонiчну розчленованiсть, крутi схили (Родопи, Рила, гори Македонiї i схiдної Грецiї, Калабрiйськi Апеннiни, велика частина гiр Корсики i Сардинiї, Центральна Кордильєра Пiренейського пiвострова, Кантабрiйськi гори та iншi). Значнi територiї зайнятi пластовими й акумулятивними рiвнинами i плато мiжгiрних i передгiрних прогинiв з домiнуванням форм водної ерозiї та акумуляцiї (Середньодунайська, Нижньодунайська, Паданська, Андалузька, Португальська рiвнини, плато Нової i Старої Кастилiї) або карстового рельєфу (плато Карст, Добруджа). Своєрiдним рельєфом вiдрiзняється Ісландiя, де представлена серiя рiзновисоких базальтових плато з насадженими на них куполами i конусами погаслих i дiючих вулканiв, нерiдко похованих пiд льодовиками; поширенi форми льодовикового рельєфу.
Географiчне положення визначає панування в Європi помiрного клiмату, а наявнiсть над нею захiдного переносу повiтря з Атлантичного океану призводить до переваги морських i перехiдних вiд морських до континентальних типiв клiмату. Середнi рiчнi величини радiацiйного балансу скрiзь позитивнi i збiльшуються з пiвночi на пiвдень: на островах Арктики вони становлять близько 10, бiля 50-ї паралелi близько 40, у пiвденних районах Європи до 250-290 кдж/см2 (60-70 ккал/см2). У сiчнi вся Європа, крiм Середземномор'я i бiльшої частини Францiї, має радiацiйний баланс вiд -17 до -4,2 кдж/см2 (вiд -4 до -1 ккал/см2); у липнi розходження мiж пiвнiчними i пiвденними районами стираються внаслiдок збiльшення тривалостi дня при просуваннi на пiвнiч, i радiацiйний баланс майже по всiй Європi близько 34 кдж/см2 (8 ккал/см2). Перемiщення повiтряних мас у системi загальної циркуляцiї атмосфери призводять до iстотного територiального перерозподiлу тепла, особливо взимку.
зимових мiсяцiв на бiльшiй частинi Європи над середнiми широтними температурами: позитивна аномалiя температур сiчня на Новiй Землi, Кольському пiвостровi, Шпiцбергенi, Британських островах становить вiд 8 до 18 °С, а на заходi Скандинавiї i в Ісландiї вiд 18 до 24 °С.
Радiацiйнi i циркуляцiйнi фактори формування клiмату Європи мають добре виражену сезонну змiну. У зимовий сезон найнижчий атмосферний тиск припадає на пiвнiч Атлантики, де розташована Ісландська депресiя. Звiдси тиск збiльшується на схiд i пiвденний схiд аж до Прикаспiю i пiвдня Уралу, куди заходить вiдрiг Азiатського антициклону. Над захiдною частиною Середземномор'я, що знаходиться у зонi впливу Азорського антициклону, досить iнтенсивний захiдний перенос. У його системi циклони, що виникають на атмосферних фронтах, перемiщуються iз заходу на схiд, вiдхиляючи до бiльш високих широт. Майже над всiєю Європою переважають полярнi повiтрянi маси; прориви арктичних повiтряних мас iз пiвночi можуть досягати Альп, Балканського пiвострова i Криму; у Середземномор'ї полярне повiтря iнодi змiнюється тропiчним. Найвищi середнi мiсячнi температури сiчня - у Середземномор'ї, вiд 10 до 12 °С, а також у приокеанiчних районах Європи, де iзотерма 0 °С доходить до 70° пн. ш.
Найнижчi середнi мiсячнi температури - у пiвнiчно-схiдних районах Європи, до -20 °С у басейнi р. Печори (тут зафiксований абсолютний мiнiмум температури в Європi -52 °С) i до -24 °С на Землi Франца-Йосипа. В цiлому у Захiднiй Європi зима м'яка, у Схiднiй - морозна, зi стiйким снiговим покривом, тривалiстю вiд 1 мiсяця на пiвднi, до 7-9 мiсяцiв на пiвночi.
Рiчна сума атмосферних опадiв в цiлому зменшується з заходу на схiд. У приатлантичних районах i на навiтряних схилах гiр вона становить 1000-2000 мм (на окремих станцiях приморських районiв Югославiї перевищує 4000 мм). У Схiднiй Європi, особливо на пiвденному сходi i пiвднi, сума опадiв знижується до 500-300 мм на рiк, а в Прикаспiї до 200 мм i менше, 300-400 мм випадає на бiльшiй частинi островiв Арктики i на пiвденному узбережжi Баренцового моря. У рiчному ходi опадiв у Середземномор'ї i на Пiвденному березi Криму виявляються чiтко вираженi максимуми в зимову половину року i мiнiмуми в лiтню. У приатлантичних районах Середньої i Пiвнiчної Європи опади розподiленi по сезонах досить рiвномiрно, але все-таки мають деякий максимум взимку: у внутрiшньоматерикових районах максимальнi опади припадають на лiто. На бiльшiй частинi Європи рiчна сума опадiв перевищує рiчну величину випаровуваностi, тому зволоження виявляється достатнiм або надлишковим.
нестача вологи влiтку. У цих районах майже повсюдно виникає необхiднiсть штучного зрошення.
зимою, частими штормами, буранами, коротким холодним лiтом (середня температура липня, як правило, не вище 5°С); опади випадають переважно у виглядi снiгу, випаровуванiсть мала. У субарктичному поясi (Ісландiя, Пн. Феноскандiя i Схiдноєвропейської рiвнини) лiто тривалiше i теплiше (до 10, 12 °С в липнi), зима в захiдних районах м'яка, у схiдних - морозна; опадiв близько 1000 мм на заходi, 400 мм на сходi: випаровуванiсть менша опадiв. У помiрному поясi (iншi райони Європи, крiм Середземномор'я i Пiвденного берега Криму) видiляється холоднiший, бореальний клiмат пiвнiчної частини поясу i бiльш теплий, субореальний - у пiвденнiй частинi.
в усi сезони, особливо взимку, достатнiм i надлишковим зволоженням. На сходi клiмат помiрно континентальний, з морозною снiжною зимою (крiм пiвденних районiв), прохолодним на пiвночi, теплим у центрi i спекотним на пiвднi лiтом, великою рiчною амплiтудою температур; рiчна сума опадiв бiльше випаровуваностi на пiвночi, майже дорiвнює їй у центрi i менше випаровуваностi на пiвднi. У субтропiчному поясi представлений середземноморський тип клiмату з м'якою, теплою, але дощовою зимою (температура сiчня вiд 4 до 12 °С) з перемiнною погодою i теплим лiтом.
в iнших районах цих пiвостровiв i на Пiвденному березi Криму - континентальний рiзновид.
За величиною стоку води (близько 295 мм) Європа посiдає друге мiсце серед частин свiту пiсля Пiвденної Америки, але через меншi розмiри сушi за обсягом стоку (близько 2850 км3 на рiк) вона випереджає тiльки Австралiю та Антарктиду. Розподiл стоку на територiї Європи нерiвномiрний. У вiдповiдностi зi ступенем зволоження стiк зменшується з заходу на схiд i з пiвночi на пiвдень. Бiльша частина Європи належить до басейну Атлантичного океану i його морiв, менша - до басейну Пiвнiчного Льодовитого океану i басейну внутрiшнього стоку - Каспiйського моря.
Рiки
й Ока). Наступнi за довжиною у Схiднiй Європi: Урал, Днiпро, Дон, Печора, Днiстер, Пiвнiчна Двiна. У Захiднiй Європi найбiльшими є Дунай (довжина 2850 км, площа басейну 817 тис. км2), Рейн, Ельба, Вiсла, Луара, Тахо, Одра. На рiвнинах Схiдної Європи переважають рiки зi спокiйною течiєю, якi мають широкi терасованi долини, снiгове i частково дощове живлення; основний стiк припадає на весну i початок лiта, а на рiках пiвнiчної частини рiвнин у зв'язку з пiзнiм таненням снiгу максимум стоку змiщується до лiта; взимку встановлюється крижаний покрив тривалiстю вiд 1,5-3 мiсяцiв на пiвднi до 7-7,5 мiсяцiв на пiвночi. Спорудження великих водоймищ на Волзi, Днiпрi, Дону та iнших рiках привело до вирiвнювання режиму їх стоку i збiльшення транспортного значення.
У Феноскандiї переважають короткi порожистi рiки зi слабко розробленими долинами, якi мають багато озероподiбних розширень. У рiвнинних районах тут живлення рiк переважно снiгове; максимальний стiк - навеснi, але внаслiдок регулюючої ролi озер i великих басейнiв воднiсть велика також влiтку i восени. У гiрських районах Феноскандiї рiки мають велике падiння. Тривалiсть крижаного покриву на рiках Феноскандiї вiд 2-3 мiсяцiв у середнiй частинi до 7-7,5 мiсяця на пiвночi. У рiвнинних районах Середньої Європи живлення рiк в основному дощове; рiки не замерзають або мають короткий хитливий льодостав. На рiках Францiї, Британських островiв, Бельгiї, Нiдерландiв, ФРН стiк рiвномiрний, з незначним збiльшенням взимку i зниженням влiтку. У бiльш схiдних рiвнинах Середньої Європи до основного дощового живлення навеснi приєднується снiгове; максимум стоку змiщається на весну, а лiтня межень стає бiльш тривалою i низькою. У середньовисотних горах (Карпати й iншi), вкритих взимку снiгом, рiки мають бурхливi веснянi повенi.
На рiках високогiрних районiв Альп (верхнi течiї Рейну, Рони, лiвих приток По, правих приток Дунаю) до снiгового i дощового живлення приєднується льодовикове; у лiтнi мiсяцi характернi високi повенi, взимку стiк дуже малий або зовсiм вiдсутнiй. Середземноморським рiкам властивi значнi пiдйоми рiвня води восени i взимку (мiсцями взимку i навеснi) i низька межень влiтку, коли невеликi рiки дуже мiлiють або пересихають. На деяких рiках зимовi витрати у кiлька десяткiв разiв перевищують лiтнi. У карстових районах Середземномор'я велику роль у живленнi рiк вiдiграють ґрунтовi води, тому стiк у них бiльш врегульований; деякi рiки тут мають дiлянки пiдземної течiї.
Розподiл озер по територiї Європи дуже нерiвномiрний. Найбiльш численнi скупчення озер на рiвнинах i в горах, що зазнавали плейстоценового заледенiння. Велика частина озер цих районiв вiдноситься до тектонiчних знижень (улоговини, грабени тощо), що облямованi льодовиками i частково пiдгаченi їх наносами; вони характеризуються сильно порiзаною береговою лiнiєю, значною глибиною, витягнутою по поздовжнiй осi тектонiчних знижень або у напрямку руху льодовикiв формою. До цього типу належать рiвниннi озера (Ладозьке, Онезьке, Венерн, Веттерн, Меларен, Імандра), а також озера передгiр'їв (Женевське, Лаго-Маджоре, Комо, Гарда й iн.). На морених рiвнинах поширенi вiдносно невеликi озера мiжморених знижень або розташованi у стародавнiх балках стоку льодовикових вод (особливо на рiвнинах Прибалтики, Польщi, ФРН, Фiнляндiї). В Альпах, горах Скандинавiї i Британських островiв, у найвищих районах Карпат, на пiвночi Уралу є невеликi "альпiйськi" озера в карових поглибленнях.
За межами льодовикових районiв значних скупчень озер немає. Найбiльш типовi: озера-старицi у заплавах рiвнинних рiк; дельтовi - у низов'ях Волги, Днiпра, Дунаю, По; лагуновi - по узбережжю Чорного й Азовського морiв; тектонiчнi - Шкодер (Скадарське), Охридське на Балканському пiвостровi, Балатон в Угорщинi й iн.; вулканiчнi - на Апеннiнському пiвостровi та в Ісландiї; карстовi - на сходi Схiдно-Європейської рiвнини, на Балканському й Апеннiнському пiвостровах. Бiльшiсть озер Європи вiдноситься до прiсних проточних водойм. В аридних пiвденно-схiдних районах є безстiчнi солонуватi i сильно мiнералiзованi озера (Ельтон, Баскунчак); тут на кордонi з Азiєю знаходиться найбiльше озеро свiту - Каспiйське море. Європа володiє значними гiдроенергетичними ресурсами. Досить багатi на них гiрськi райони Скандинавiї, Альпи, середньогiр'я Середньої Європи. Потужнi ГЕС спорудженi на великих рiках Схiдної Європи на Волзi, Камi, Днiпрi.
Велике значення для економiки країн Європи має транспортне i лiсосплавне використання рiк i створення каналiв, що з'єднали басейни багатьох рiк як у Схiднiй, так i в Захiднiй Європi, а також рiки з морями (Бiломорсько-Балтiйський канал, Волго-Донський судноплавний канал, Волго-Балтiйський, система каналiв Гета у Швецiї, Середньонiмецький та iн. канали у ФРН, Пiвденний канал у Францiї та iншi). Волга, Днiпро, Дунай, Вiсла, Рейн, Темза, Сена, Одра та iншi рiки перетворенi у великi транспортнi артерiї з напруженими транспортними i пасажирськими перевезеннями. Велика роль озер у водопостачаннi. Узбережжя багатьох озер використовуються для вiдпочинку i лiкування. В озерах Ельтон, Баскунчак - родовища мiнеральних солей.
Льодовики
горах, де переважають льодовики типу куполiв i щитiв, є також каровi i передгiрнi льодовики. Потужнiсть льоду нерiдко становить 400-600 м, сягаючи в окремих випадках 1000 м. Деякi льодовики островiв Арктики спускаються до моря i дають початок айсбергам. У материковiй частинi Європи льодовики є також в Альпах, на пiвночi Уралу, у Пiренеях, у горах Сьєрра-Невада (де розташований найбiльш пiвденний у Європi льодовик). Тут представленi головним чином каровi i долиннi льодовики.
Розподiл рiзних типiв ґрунтiв у Європi в цiлому має зональний характер. Видiляються 4 пояси ґрунтоутворення: арктичний (полярний), бореальний, суббореальний, субтропiчний. Найбiльшi площi займають ґрунти бореального i суббореального поясiв. За структурою ґрунтової зональностi i типами ґрунтiв райони з вологим океанiчним клiматом Захiдної Європи вiдрiзняються вiд районiв з континентальним клiматом Схiдної Європи. В арктичному поясi формуються арктичнi i тундровi ґрунти. Першi представленi на Шпiцбергенi, Землi Франца-Йосипа, на пiвночi Нової Землi, є дуже малопотужними ґрунтами зi слабкою диференцiацiєю генетичних ґрунтових горизонтiв. Тундровi ґрунти поширенi на пiвночi Феноскандiї, на пiвднi Нової Землi, на Схiдноєвропейськiй рiвнинi на пiвнiч вiд Пiвнiчного полярного кола. Це найчастiше перезволоженi ґрунти зi слабкою аерацiєю, дуже повiльним розкладанням органiчних залишкiв, переважно кислою реакцiєю, малопотужним гумусовим горизонтом, що переходить у глейовий горизонт сизого кольору.
У знижених слабко дренованих мiсцях (особливо у басейнi нижньої течiї р. Печора) тундровi ґрунти сполучаються з тундровими болотними ґрунтами. Бореальний пояс охоплює Ісландiю, велику частину Феноскандiї, Британських островiв, Середньоєвропейської рiвнини i Схiдної Європи на пiвнiч вiд лiнiї Львiв - Київ - Курськ - Перм - Свердловськ.
У районах з континентальним клiматом у цьому поясi послiдовно змiнюють одне одного: глейово-пiдзолистi ґрунти пiвнiчної тайги, для яких у зв'язку з перезволоженням поверхнi поряд з пiдзолоутворенням характернi процеси повiльного розкладання органiчних залишкiв; типовi пiдзолистi ґрунти середньої частини тайги з добре вираженим промивним режимом, що приводить до виносу з верхнiх шарiв значної частини продуктiв розпаду; дерново-пiдзолистi ґрунти пiвденної частини тайги i крислато-хвойних лiсiв, у яких поряд з пiдзолоутворювальним процесом розвинуте нагромадження гумусу; на самому пiвднi бореального поясу в Схiднiй Європi пiд широколистяними лiсами поширенi сiрi лiсовi ґрунти з активним дерновим процесом, добре вираженим гумусовим шаром i значним вмiстом гумусу (вiд 3 до 8%).
У районах бореального поясу з океанiчним клiматом представленi: дерново-торф'янистi ґрунти пiд субарктичними лугами i рiдколiссями Ісландiї, пiвнiчно-захiдної Скандинавiї, Фарерських i Гебридських островiв, що вiдрiзняються високим вмiстом грубого гумусу; сильно вилудженi дерново-палево-пiдзолистi ґрунти на пiвднi Скандинавiї i Фiнляндiї, на пiвночi Великобританiї, на Середньоєвропейськiй рiвнинi, що чергуються мiсцями з лiсовими кислими неопiдзолистими ґрунтами, що формуються на бiльш багатих материнських породах. З iнтразональних ґрунтiв для бореального поясу характернi: алювiальнi (у тому числi маршовi ґрунти плоского узбережжя); дерново-карбонатнi (рендзини), що вiдносяться до багатих на карбонати материнських порiд; дерново-глейовi, що розвиваються на слабко розчленованих рiвнинах пiд лугами тайгової зони при неглибокому заляганнi ґрунтових вод; торф'яно-болотнi ґрунти верещатникiв на пiсках при слабкому дренажi i близькому до поверхнi заляганнi глин.
У гiрських районах поясу розвинутi гiрсько-тундровi ґрунти, на Уралi також гiрськi дерново-пiдзолистi i гiрськi сiрi лiсовi, у Шотландiї i середньогiр'ях Скандинавiї - гiрськi пiдзолистi. У суббореальному поясi розходження у зональнiй структурi ґрунтового покриву мiж океанiчними i помiрно континентальними районами ще бiльше збiльшуються. У помiрно континентальних районах пiд степами на лiсових материнських породах сформувалися чорноземи i каштановi ґрунти.
карбонатного iлювiального шару; у бiльш сухих степових районах - мало- i середньогумуснi звичайнi i пiвденнi чорноземи (вмiст гумусу 4-8%) iз щiльним i високо карбонатним шаром; у Молдовi i сумiжних районах Румунiї, на сходi Приазовської низовини i на рiвнинах Криму на мергелях i вапняках - звичайнi i пiвденнi мiцелярно-карбонатнi мало- i середньогумуснi ґрунти з високим вмiстом карбонатiв по всьому профiлю; у найбiльш сухих степах пiвденної України, Нижнього Поволжя, Прикаспiю. У результатi значної розчленованостi поверхнi i лiтологiчної строкатостi бурi лiсовi ґрунти мають рiзний ступiнь лужностi й опiдзоленостi, нерiдко чергуються з пiдзолистими, дерново-карбонатними ґрунтами i бурими рендзинами.
на Придунайськi рiвнини; тут же, у зниженнях, зустрiчаються солончаки i солонцi. На бiльшiй частинi середньовисотних гiр розвинутi гiрськi бурi лiсовi ґрунти; у Карпатах, Пiренеях i Альпах, крiм того, вираженi гiрськi пiдзолистi (на висотi 1000-1600 м), що змiнюються вище гiрcько-луговими ґрунтами. У поясi субтропiчного ґрунтоутворення пiвденної Європи i Пiвденного берега Криму типовi коричневi ґрунти вiчнозелених ксерофiтних лiсiв i чагарникiв зi значним змiстом гумусу (4-7%), великою карбонатнiстю по всьому профiлю. У вологих районах цi ґрунти вилудженi, карбонати в них вимитi на велику глибину.
"терра росса" (продуктiв вивiтрювання карбонатних порiд) утворюються сильно карбонатнi червонi рендзини. У найбiльш сухих районах Середземномор'я у чагарникових формацiях представленi сiро-коричневi ґрунти. На мiжгiрних рiвнинах Балканського пiвострова на продуктах вивiтрювання основних кристалiчних порiд розвинутi дуже щiльнi, малогумуснi ґрунти смольники, пофарбованi у чорний колiр нерозчинними формами органiчних речовин. У горах Середземномор'я - гiрськi коричневi ґрунти, що змiнюються з висотою гiрськими бурими лiсовими. Ґрунти Європи використовуються у землеробствi. Найбiльшою розоранiстю вiдрiзняються райони чорноземних, бурих i сiрих лiсових, а також коричневих ґрунтiв. Дуже слабо в землеробствi використовуються тундровi, бурi напiвпустельнi, зовсiм не використовуються арктичнi ґрунти.
За флористичним складом рослиннiсть Європи вiдноситься до Голарктики. Завдяки стародавнiм i сучасним материковим зв'язкам у флорi Європи є велика кiлькiсть сiмейств, родiв i видiв, спiльних з Азiєю, Африкою i Пiвнiчною Америкою, i вiдносно невелика кiлькiсть ендемiкiв. На територiї Європи представленi наступнi типи рослинностi: тундровий, тайговий, неморальний, що включає широколистянi i хвойно-широколистянi лiси i пов'язанi з ними чагарниковi i трав'янi угруповання; степовий, пустельний, субтропiчний чагарниково-деревний. Найбiльш поширенi лiсовi типи рослинностi, найменш - тундровий i пустельний. В арктичних, субарктичних i тайгових широтах розходження у зональних типах рослинностi мiж районами з океанiчним i помiрно континентальним клiматом вираженi слабко.
змiнюються ксерофiльними вiчнозеленими i змiшаними вiчнозелено-листопадними лiсами i чагарниками; а в помiрно континентальних районах на пiвдень вiд тайги простягаються вузькi смуги крислато-хвойних i широколистяних лiсiв, що змiнюються в мiру просування на пiвдень та пiвденний схiд лiсостепами, степами, напiвпустелями i пустелями (на Пiвденному березi Криму є елементи субтропiчної рослинностi). На територiї Європи природнi ландшафти майже вiдсутнi, вони замiненi культурними ландшафтами. Найменших змiн зазнали ландшафти i фауна тундри i гiр. Знищення лiсiв почалося у Грецiї ще в V ст. до н. е., згодом набуло широкого розмаху в iнших районах Пiвденної i Середньої Європи. Систематичне знищення лiсового покриву, що спричиняло порушення цiлiсностi природних бiотопiв, призводило й до iнших наслiдкiв, згубних для природної фауни i флори. Арктичнi тундри i пустелi поширенi на Шпiцбергенi, Землi Франца-Йосипа, Новiй Землi. Рослиннiсть представлена лишайниками i мохами, деякими видами трав (ломикаменю, геранi та iн.) i чагарникiв (дрiада, полярна верба й iн.). Значнi площi складають не вкритi рослиннiстю кам'янистi поверхнi - арктичних пустель. Типовi тундри, розвинутi на пiвнiчному материковому узбережжi i по берегах Нової Землi, мають велику видову насиченiсть i бiльш зiмкнутий покрив. Видiляються: мохово-лишайниковi тундри з домiнуванням бурих i зелених мохiв, ягелю та iнших лишайникiв, з часткою деяких трав (крупка, вiвсяниця, маки, ломикаменi), чагарникiв (водяника, багна) i низькорослих чагарникiв (карликова береза, полярна i круглолистяна верба). У перезволожених зниженнях поверхнi серед типових тундр украпленi болота (переважно низиннi). У горах Ісландiї, Скандинавiї, на Уралi поширенi гiрськi тундри, що утворюють пояс рослинностi на висотi бiльше 300-500 м на пiвночi i 1000-1100 м на пiвднi.
лiсах добре розвинутi мохово-лишайниковий i чагарниковий яруси (брусниця, чорниця, мучниця, водяника). У горах подiбнi лiси утворюють пояс рослинностi на висотi вiд 300-400 м на пiвночi до 900-1000 м на пiвднi. В Ісландiї березовi рiдколiсся сполучаються з лугами i низинними болотами. Тундрова рослиннiсть мiсцями використовується для випасу оленiв. Тайгова рослиннiсть утворює широку смугу, що простягається на пiвдень приблизно до 57-58° сх. ш. Домiнують хвойнi лiси з перевагою на сходi ялицi сибiрської i модрини сибiрської (у Передураллi i в пiвнiчних районах зони аж до Скандинавiї - сибiрської кедрової сосни), на заходi - ялини європейської i сосни звичайної. У вологих районах у надгрунтовому покривi цих лiсiв переважають мохи, чорниця, брусниця, вереск, кислиця, у сухих - лишайники.
Крiм хвойних, нерiдкi березняки й осичняки, що найчастiше з'являються на мiсцi пожеж i вирубок; бiля пiвнiчних меж тайгових лiсiв у Феноскандiї є i корiннi березовi лiси. З iнших типiв рослинностi в тайговiй зонi поширенi заплавнi i суходiльнi луги, верхiвковi сфагновi болота з багном, морошкою, журавлиною, чорницею, трав'янi лiсовi болота. У Скандинавських горах i на Уралi тайговi лiси утворюють нижнiй пояс гiрської рослинностi.
хутра (бiлка, куниця, горностай, лисиця, заєць-бiляк та iншi), м'яса диких звiрiв i птахiв (лось, рябчик, тетерев, глухар та iншi), збирання плодiв дикоростучих рослин (брусниця, чорниця, смородина, горобина, черемшина) i грибiв; лугова рослиннiсть тайги використовується для випасу головним чином великої рогатої худоби. Змiшанi крислато-хвойнi лiси розташованi на пiвдень вiд тайги, простягаються з пiвдня Скандинавiї до Уралу; найбiльшої ширини сягають у Прибалтицi, Бiлорусi i на заходi України; на схiд вiд м. Нижнiй Новгород смуга лiсiв сильно звужується. Лiси складаються як з тайгових, так i з широколистяних видiв дерев (дуб, клен, липа). На пiщаних ґрунтах великi масиви утворюють сосновi лiси.
вiд Карпат смуга широколистяних лiсiв сильно звужується, майже виклинюючи у Передураллi, де пiвденна їхня межа проходить на широтi 53-54° сх. ш. Найбiльш поширений у цих лiсах дуб. У районах з океанiчним клiматом черешковий, скельний (на сходi доходить до р. Пiвденний Буг) та iншi види дуба утворюють або чистi насадження, або змiшанi з березою (Британськi острови, Бельгiя, Нiдерланди), грабом звичайним, липою, буком європейським (переважно у Захiднiй Європi). Чистi буковi лiси вiдносяться до схилiв пагорбiв i нижнього поясу гiр, де вiдносно тепла зима сполучається з високою вологiстю повiтря, але вiдсутнє перезволоження ґрунту. У пiвденних районах, головним чином Францiї, характернi лiси з каштана посiвного (їстiвного).
У пiдлiску широколистяних лiсiв приатлантичних районiв є вiчнозеленi види (падуб, самшит, характерна лiана - плющ).
На убогих пiщаних i щебенистих ґрунтах поширенi верещатники, трав'янi i трав'яно-моховi болота, а на узбережжi Пiвнiчного моря - засоленi луги маршiв. У мiжгiрних рiвнинах (Чехiя, Середньодунайська рiвнина) лiси сильно остепненi, зустрiчаються острови лугових степiв. У районах помiрно континентального клiмату Схiдної Європи каштановi i буковi лiси вiдсутнi (крiм гiрських лiсiв Криму з буком схiдним). Крiм дуба черешкового, тут звичайно ростуть липа, клен, ясен, в'яз, а в чагарниковому ярусi - лiщина, бересклети, жимолость. У горах рослиннiсть у нижньому поясi представлена гiрськими широколистяними i хвойними лiсами, що пiднiмаються до висоти 1600-2100 м, вище - поясом субальпiйських чагарникiв i лугiв, що у найвищих горах змiнюється альпiйським луговим поясом. На великих площах лiсова рослиннiсть зведена для збiльшення орних земель, розширення садiв, а в пiвденних районах i виноградникiв.
При лiсовiдновлювальних роботах нерiдко широколистянi (особливо бук) замiнюються хвойними (сосна, ялина) або швидкоростучими листяними (тополя) породами. Луки субальпiйського та альпiйського поясiв широко використовуються як лiтнi пасовища. У помiрно континентальних районах Європи на пiвдень вiд широколистяних лiсiв простягаються лiсостепи, у яких широколистянi лiси (переважно на вододiлах) сполучаються з луговими степами, де багато вологолюбного рiзнотрав'я (перстачу, таволги, хрестовика, вiтрогонки, шавлiї, горицвiту). Ще далi на пiвдень розвинутi типовi степи з переважанням дернинно-злакових (українська i вузьколистяна ковила, ковила Лессiнга, типчак). У найбiльш сухих мiсцях пiвденних типових степiв на пiвднi України, у пiвнiчному Криму, у Нижньому Поволжi представленi сухi (пiвденнi) степи з рiдким покривом з ополонок, ковили, тирси, типчака, пирiю. На крайньому пiвденному сходi Європи дуже розрiджена рослиннiсть полинових i солонцевих (сведа, бiюргун) напiвпустель i пустель.
Степова рослиннiсть майже повнiстю знищена в результатi оранки чорноземних i каштанових ґрунтiв, використовуваних для вирощування пшеницi, кукурудзи, цукрового буряка, соняшника та iнших культур. Природна рослиннiсть збереглася майже виключно в заповiдниках. Рослиннiсть зон напiвпустель i пустель використовується як пасовища, головним чином для овець. На рiвнинах i в нижньому поясi гiр субтропiчних районiв Європи поширенi ксерофiльнi вiчнозеленi лiси i чагарники, пристосованi до перенесення сухого лiтнього перiоду. Провiдну роль у лiсах вiдiграють кам'яний, кермесовий i корковий дуби, алепська, приморська й iталiйська сосни. Лiси свiтлi, з багатим чагарниковим пiдлiском i трав'яним покривом, що майже повнiстю вигоряє влiтку.
пальми хамеропс; гарига з переважанням чагарникового кермесового дуба; томiллари - розрiдженi заростi сухих внутрiшнiх районiв Пiренейського пiвострова з тим'яну, лаванди й iнших багатих на ефiрнi олiї рослин. У гiрських районах Середземномор'я вище поясу вiчнозелених лiсiв i чагарникiв (з 300-400 м на пiвночi i 800-1000 м на пiвднi) виражений пояс листопадних широколистяних (дуб, бук, каштан) i хвойних лiсiв (ялина, ялиця, сосна, атлантичний кедр), над яким у найбiльш високих горах представлений вузький пояс субальпiйської i альпiйської рослинностi.
Велика частина лiсiв i чагарникiв Середземномор'я зведена людиною або знищена частими тут пожежами. На їх мiсцi ростуть пшениця, кукурудза, плантацiї цитрусових, маслинового дерева, коркового дуба, виноградники, сади, парки; на пiвденному сходi Пiренейського пiвострова єдинi в Європi плантацiї фiнiкової пальми. У зв'язку з випасом (кози, вiвцi) сильно змiнилася i рослиннiсть гiр.
Тваринний свiт
менший, нiж у рослинностi, оскiльки однi й тi самi комплекси тварин можуть бути присвяченi до рiзних, але екологiчно близьких типiв рослинного покриву. У результатi того, що процеси змiни бiотопiв у Європi вiдбувалися вiдносно повiльно, багато видiв тварин поступово пристосувалися до нових, змiнених людиною умов iснування i знаходили притулок у слабо освоєних районах. Для тундр у зв'язку з одноманiтнiстю мiсцеперебування, бiдним рослинним кормом i суворим клiматом характерна мала видова насиченiсть тваринного свiту. Переважають дрiбнi гризуни: норвезький, обський i копитний лемiнги, полiвка Мiдендорфа; характернi пiвнiчнi олень, песець, вовк, тюленi (звичайна нерпа, морський заєць).
З птахiв - тундрова курiпка, бiла сова, по берегах морiв - чайки, баклани, гусаки, тупики, гаги, кайри, чистики, якi нерiдко утворюють багатотисячнi гнiзда - пташинi базари i пташинi острови (Нова Земля). На Шпiцбергенi аклiматизований мускусний вiвцебик, завезений з Гренландiї. У тайзi в зв'язку з великою розмаїтiстю мiсцеперебувань i кормових ресурсiв видовий склад тварин багатший. Із ссавцiв характернi: лiсовi полiвки, бурундук (на сходi), лiсовий лемiнг, летяга (переважно на сходi), бiлка, заєць-бiляк, соболь, росомаха, горностай, ласка, бурий ведмiдь, вовк, лисиця, лось; iз птахiв - глухарi, рябчики, кедрiвки, неяситi, синицi, клести, снiгурi, омелюхи, яструби. Багато комах. На пiвдень вiд 60° сх. ш. на заходi i 55° сх. ш. на сходi зникають деякi характернi тайговi тварини, замiщуючись тваринами широколистяних i змiшаних лiсiв (особливо в Захiднiй Європi).
та iншi; у лiсах Бiловезької Пущi у Бiлорусi i Польщi, а також у Приоксько-Террасному i Хоперському заповiдниках у Прикарпаттi твариною, що охороняється, є зубр. Серед пернатих зменшується кiлькiсть водоплавних; у широколистяних лiсах живуть зелений i середнiй дятли, вальдшнеп, зозуля, сойка, зяблик, захiдний соловей, тетерев, сови, голуби, iволга, дрозди, синицi; у деяких країнах Захiдної Європи поширився аклiматизований тут фазан. Бiльше, нiж у тайзi, земноводних (у т. ч. єдина з деревних жаб - квакша).
Знищення лiсiв i поява вiдкритих просторiв сприяли проникненню в цю зону ряду степових тварин: звичайного хом'яка, звичайної полiвки, дрохв, сiрої курiпки, перепелiв. Кiлькiсть лiсових тварин значно скоротилася. Найбiльше з тварин постраждали великi ссавцi, екологiчнi потреби яких виявилися несумiсними з перетворенням бiотопiв. У Захiднiй Європi у першiй половинi ХVІІ ст. зник останнiй тур, на Балканському пiвостровi перестали водитися леви, скоротилися мiсцеперебування вовка. З птахiв зник європейський iбiс, рiзко скоротилася кiлькiсть орлiв. Тваринний свiт степових i напiвпустельних районiв Схiдної Європи характеризується поширенням гризунiв (червоний i малий ховрашки, зайцi, звичайний хом'як, бабак, великий тушканчик, слiпиш, полiвки). З iнших ссавцiв звичайнi: заєць-русак, степовий тхiр, лисиця; з водоймами пов'язане життя водяного пацюка, видри; у напiвпустелях Прикаспiю - сагайдак, лисичка-корсак, малий ховрашок, пiщанки.
качки, чаплi, баклани, кулики. Незважаючи на оранку степiв, багато тварин, особливо гризунiв, i птахiв, збереглося, маючи достатньо корму i мiсць укриття у полях культурної рослинностi. У фаунi Середземномор'я при вiдносно малiй видовiй насиченостi лiсовими тваринами характернi гiрськi форми тварин, бiльше, нiж у бiльшостi пiвнiчних районiв, представленi плазуючi i земноводнi. Серед ссавцiв: безоаровий i альпiйський козли, сарна, муфлон; на заходi - пiренейська хохуля, генетта, на Гiбралтарi - єдиний у Європi представник мавп магот, або безхвостий макак (iз сiмейства мавпоподiбних); на сходi - дикобраз, шакал.
Серед птахiв зустрiчаються: ягнятник, пiренейський i кам'яний горобцi, гiрська галка, блакитна сорока, стрижi, ластiвки, славки, стiнолаз; iз плазунiв - ящiрки, гекони, жовтопузик, гадюки, вужi, полози, черепахи; iз земноводних - жаби, саламандра, тритони, протей. Велика кiлькiсть комах: цикади, метелики, москiти та iншi.
|
