Історiя географiчної науки
Географiя (у перекладi iз грецької - “опис землi ”) - наука, що зародилася на зорi розвитку людської цивiлiзацiї. Її джерела йдуть у глиб столiть набагато далi, нiж, наприклад, у фiзики, хiмiї, бiологiї, геологiї й багатьох iнших наук.
Але на рiзних етапах довгого iсторичного шляху змiст i мети географiї не залишалися незмiнними.
От чому ми говоримо, що географiя - наука древня й одночасно молода: нинi вона вирiшує зовсiм iншi завдання, чим у минулому.
Протягом багатьох столiть це була описово-пiзнавальна наука, завдання якої зводилися до вiдкриття й опису ранiше невiдомих країн i земель.
рiки, озера й т. д.
Довгий час географiя являла собою свого роду енциклопедичний звiд найрiзноманiтнiших вiдомостей i давала вiдповiдь на питання “де? ” i “що? ” - тобто вказувала мiсцезнаходження рiзних об'єктiв на поверхнi Землi.
Строго говорячи, вона ще не була наукою в повному розумiннi слова, тому що наука повинна вiдповiдати на питання “як? ” i “чому? ”. Справжня наука пояснює факти, формулює закони, має свою теорiю.
Не треба, звичайно, думати, що географи в минулому були тiльки збирачами фактiв, серед них минулого й видатних мислителiв.
Але загальний рiвень науки був таким, що вченi не могли експериментально дослiджувати спостережуванi явища i їм доводилося догадуватися про їхню сутнiсть i походження, покладаючись на свою iнтуїцiю або фантазiю.
Тiльки до кiнця минулого столiття географiя змогла обпертися на основнi закони фiзики, хiмiї й бiологiї, щоб приступитися до вивчення складних закономiрностей, якi дiють у тiсному переплетеннi природних явищ земної поверхнi.
Таким чином, тiльки протягом останнього сторiччя географiя початку перетворюватися з описової (“збiрної”) дисциплiни в науку теоретичну; по сутi, вона стала вiдроджуватися й здобувати новий змiст.
Сучасна географiя - це складна розгалужена система, або “родина" наук - природних (фiзико-географiчних) i суспiльних (економiко-географiчних), зв'язаних загальним походженням i загальними цiлями.
Одне з найважливiших завдань сучасної географiї - вивчення процесiв взаємодiї природи й суспiльства з метою наукового обґрунтування рацiонального використання природних ресурсiв i збереження сприятливих умов для життя людини на нашiй планетi.
Минуле географiї, якщо розглядати його як iсторiю iдей, а не тiльки подорожей, також не менш багато подiями, чим iсторiя будь-якої iншої науки. В iсторiї географiї чергуються перiоди зльоту й застою, крутi переломи й кризи.
Ця iсторiя повна гарячих суперечок, гострої iдейної боротьби й часом справжнього драматизму. Щоб вiдстояти новi iдеї, було потрiбно не менше смiливостi й героїзму, чим для того, щоб вiдправитися в плавання до невiдомих берегiв.
Кожний школяр знає iмена творцiв механiки, астрономiї, хiмiї й iнших наук. Хто не чув про Н. Коперника, І. Ньютона, Ч. Дарвiна, Д.І. Менделєєва, А. Ейнштейна? Але не всякiй освiченiй людинi вiдомi, наприклад, iмена одного з основоположникiв вiтчизняної теоретичної географiї В. Н. Татищева (1686-1750) або К.І. Арсеньєва (1789-1865), що стояв у джерел економiчної географiї в Росiї.
Зачатки географiчних знань з'явилися ще в первiсних людей, саме iснування яких залежало вiд здатностi орiєнтуватися в просторi й вiдшукувати природнi притулки, джерела води, мiсця для полювання, каменi для знарядь i т. д.
Первiсна людина вiдрiзнялася гострою спостережливiстю й навiть умiнням робити малюнки мiсцевостi на шкiрах, берестi, деревi - прообрази географiчних карт. Примiтивна карта як спосiб передачi географiчної iнформацiї виникла, очевидно, задовго до виникнення письменностi. Уже на самих раннiх стадiях своєї господарської дiяльностi первiсна людина вступила в складнi взаємодiї з навколишнiм природним середовищем.
Дослiдження археологiв в останнi роки показали, що вже наприкiнцi палеолiту (древнього кам'яного вiку) людина знищила основну частину великих ссавцiв у межах помiрного пояса пiвнiчної пiвкулi, викликавши тим самим своєрiдну “перша екологiчну кризу" в iсторiї нашої планети, i змушений був вiд збирання й полювання перейти до землеробства.
Першi письмовi документи залишили нам землеробськi народи Древнього Сходу: Єгипту, Дворiччя (Ассирiя й Вавилон), Пiвнiчної Індiї й Китаю (IV-II тисячорiччя до н. е).
Так, у Єгиптi в епоху Древнього царства (до 2500 р. до н. е) проводилося межування земель, створювався земельний кадастр (головним чином для визначення розмiру податкiв). З метою визначення строкiв рiзних сiльськогосподарських робiт стали проводитися регулярнi астрономiчнi спостереження. Єгиптяни досить точно визначили тривалiсть року й увели сонячний календар. Древнiм єгиптянам i вавилонянам були вiдомi сонячний годинник.
Єгипетськi й вавилонськi жерцi, а також китайськi астрономи встановили закономiрностi повторення сонячних затьмарень i навчилися пророкувати їх. Із Двурiччя вiдбувається розподiл еклiптики на 12 знакiв зодiаку, року - на 12 мiсяцiв, доби - на 24 години, окружностi - на 360 градусiв; там же було уведене поняття “мiсячний тиждень". З Індiї бере початок сучасна числова нумерацiя.
Подання народiв Древнього Сходу про природу, хоча й мали у своїй основi реальний практичний досвiд, у теоретичному планi зберiгали мiфологiчний характер.
Ще в III тисячорiччi до н. е. шумери створили мiфи про створення миру, потопi й раї, якi виявилися надзвичайно живучими й вiдбилися в багатьох релiгiях.
Астрономiчнi спостереження в той час не привели до правильних поглядiв на будову Всесвiту. А от вiра в прямий вплив небесних свiтил на долi людей привела до виникнення астрологiї (особливо популярної вона була у Вавилонi).
Подання про Землю ґрунтувалися на безпосереднiм сприйняттi навколишнього свiту. Так, древнiм єгиптянам Земля представлялася у виглядi плоского витягнутого прямокутника, оточеного з усiх бокiв горами.
Вiдповiдно до вавилонського мiфу, бог Мардук створив Землю серед первинно суцiльного океану. В аналогiчної, хоча й бiльше поетичнiй формi, походження Землi рисується у священних книгах iндiйських брамiнiв - “Ведах”: Земля виникла з води й подiбна до квiтки лотоса, один з пелюсткiв якого утворить Індiя.
Серед географiчних iдей древнього миру, успадкованих сучасною географiєю, особливе значення мають погляди вчених античностi. Антична (греко-римська) географiя досягла свого розквiту в Древнiй Грецiї й Римi в перiод з XII в. до н. е. по 146 р. н. е.
У Древнiй Грецiї близько 500 р. до н. е. була вперше висловлена iдея про кулястiсть Землi (Парменид). Аристотель (IV в. до н. е) привiв першi достовiрнi докази на користь цiєї iдеї: круглу форму земної тiнi при мiсячних затьмареннях i змiна виду зоряного пiднебiння при пересуваннi з пiвночi на пiвдень.
Близько 165 р. до н. е. грецький учений Кратес iз Малли виготовив першу модель земної кулi - глобус. Аристарх Самосський (III в. до н. е) уперше приблизно визначив вiдстань вiд Землi до Сонця. Вiн першим почав учити, що Земля рухається навколо Сонця й навколо своєї осi (гелiоцентрична модель космосу).
II-I вв. до н. е) видiлив 9 географiчних поясiв (ми в цей час видiляємо 13 поясiв).
Ідея змiн земної поверхнi також ставиться до найстарших досягнень античної думки (Гераклiт, 530-470 р. до н. е), а тим часом боротьба за неї закiнчилася тiльки через два з половиною тисячорiччя, на початку XIX в. н. е.
необхiднiсть в описах суши й морських берегiв. На рубежi VI в. до н. е. Гекатей з Милета склав опис Ойкумени - всiх країн, вiдомих у той час стародавнiм грекам. “Опис Землi" Гекатея став початком країнознавчого напрямку в географiї. В епоху “класичної Грецiї” найвизначнiшим представником країнознавства був iсторик Геродот з Галикарнаса (485-423 р. до н. е.).
у працi “Історiя в дев'яти книгах”. Такi подорожi не приводили до вiдкриття нових земель, але сприяли нагромадженню бiльше повних i безсумнiвних факт i розвитку описово-країнознавчого напрямку в науцi.
географiчнi явища на той час, узагальнене в “Метеорологiцi ” Аристотеля. Ця праця являє собою початку загального землезнавства, якi були видiленi Аристотелем з нерозчленованої географiчної науки.
До епохи еллiнiзму (330-146 р. до н. е) ставиться виникнення нового географiчного напрямку, що одержало згодом назву математичної географiї. Одним з перших представникiв цього напрямку був Ератосфен з Кирени (276-194 р. до н. е). Вiн уперше досить точно визначив розмiри окружностi земної кулi шляхом вимiру дуги меридiана (помилка вимiру склав не бiльше 10%).
Ератосфену належить велику працю, що вiн назвав “Географiчнi записки", уперше вживши термiн “географiя". У книзi дається опис Ойкумени, а також розглядаються питання математичної й фiзичної географiї (загального землезнавства). Таким чином, Ератосфен об'єднав всi три напрямки пiд єдиним найменуванням “географiя”, i його вважають щирим “батьком” географiчної науки.
Пiдсумки античної географiї були пiдведенi вже в епоху Римської iмперiї двома видатними вченими-греками - Страбоном (ок. 64 р. до н. е) i Клавдiєм Птоломеєм (90-168 р. н. е). Працi цих учених вiдбивають два рiзних погляди на змiст, завдання й значення географiї. Страбон представляв країнознавчий напрямок.
Вiн обмежував завдання географiї тiльки описом Ойкумени, надаючи з'ясування фiгури Землi i її вимiр математикам, а пояснення причин спостережуваних на Землi явищ - фiлософам. Його знаменита “Географiя” (в 17 книгах) - описовий твiр, коштовне джерело по iсторiї й фiзичнiй географiї античного миру, повнiстю до нас що дiйшов. К. Птоломей був останнiм i найвидатнiшим представником античної математичної географiї. Основне завдання географiї вiн бачив у створеннi карт.
Складене Птоломеєм “Посiбник з географiї" - це перелiк декiлькох тисяч пунктiв iз вказiвкою їхньої широти й довготи, якому подає виклад способiв побудови картографiчних проекцiй. Птоломеєм в II в. н. е. була складена найбiльш зроблена карта древнього миру, що неодноразово видавалася в середнi столiття.
Географiя середньовiччя
Навчання античних учених викорiнювалися християнською церквою як “язичеськi". Однак просторовий географiчний кругозiр європейцiв у середнi столiття почав стрiмко розширюватися, що привело до значних територiальних вiдкриттiв у рiзних куточках земної кулi.
Нормани (“пiвнiчнi люди”) спочатку плавали з Пiвденної Скандинавiї в Балтiйське й Чорного моря (“шлях з варяг у греки”), потiм у Середземне море. Близько 867 року вони колонiзували Ісландiю, в 982 р. на чолi з Лейвом Ериксоном вiдкрили схiдне узбережжя Пiвнiчної Америки, проникнувши до пiвдня до 45-40 (пiвнiч. ш)
Араби, просуваючись до заходу, в 711 р. проникнули на Пiренейський пiвострiв, на пiвднi - в Індiйський океан, аж до Мадагаскару (IX в), на сходi - у Китай, з пiвдня обiйшли навколо Азiї.
Тiльки iз середини XIII в. просторовий кругозiр європейцiв став помiтно розширюватися (подорож Плано Карпини, Гийома Рубрука, Марко Поло й iнших).
частини Китаю й прикордоннi з ним областi.
Першим з європейцiв описав Китай, країни Передньої й Центральної Азiї в “Книзi Марко Поло". Характерно, що до її змiсту сучасники вiднесли з недовiрою, лише в другiй половинi XIV i в XV в. її стали цiнувати, i аж до XVI в. вона служила одним з основних джерел для складання карти Азiї.
До серiї подiбних подорожей варто вiднести й подорож росiйського купця Панаса Нiкiтiна. З торговельними цiлями вiн вiдправився в 1466 р. з м. Тверi по Волзi до Дербента, перетнув Каспiй i через Персiю досяг Індiї.
". Вони мiстять вiдомостi про населення, господарство, релiгiю, звичаях i природi Індiї.
Великi географiчнi вiдкриття
Вiдродження географiї починається в XV в., коли iталiйськi гуманiсти стали переводити працi античних географiв. Феодальнi вiдносини витиснулися бiльше прогресивними - капiталiстичними. У Захiднiй Європi ця змiна вiдбулася ранiше, у Росiї - пiзнiше.
теж придбала новi риси.
Подорожi збагачували науку фактами. За ними iшли узагальнення. Така послiдовнiсть, хоча й не вiдзначена абсолютно, характерна й для захiдноєвропейської, i для росiйської науки.
Епоха великих вiдкриттiв захiдних мореплавцiв. На рубежi XV i XVI сторiч за три десятилiття вiдбулися видатнi географiчнi подiї: плавання генуезца Х. Колумба до Багамських островiв, на Кубу, Гаїтi, до устя рiки Орiноко й на узбережжя Центральної Америки (1492-1504 р); португальцiв Васко да Гамо навколо Пiвденної Африки в Індостан - м. Калликут (1497-1498 р), Ф. Магеллана i його супутникiв (Хуан Себастьян Элькано, Антонио Пигафетта й iн) навколо Пiвденної Америки по Тихому океанi й навколо Пiвденної Африки (1519-1521 р) - перше кругосвiтнє плавання.
Три головних шляхи пошукiв - Колумба, Васко да Гамо й Магеллана - мали, в остаточному пiдсумку, одну мету: досягти морським шляхом найбагатшого простору миру - Пiвденної Азiї з Індiєю й Індонезiєю й iншими районами цього великого простору.
що варiанти зазначених свiтових шляхiв кругосвiтнiх плавань багаторазово використовувалися згодом росiйськими мореплавцями.
Епоха великих росiйських вiдкриттiв. Розквiт росiйських географiчних вiдкриттiв доводиться на XVI-XVIIст. Однак росiяни й набагато ранiше збирали географiчнi вiдомостi самi й через захiдних сусiдiв.
Географiчнi данi (з 852 р) мiстить перший росiйський лiтопис - “Повiсть минулих лiт" Нестора. Росiйськi мiста-держави, розвиваючись, шукали новi природнi джерела багатства й ринки збуту товарiв. Особливо багатiв Новгород. В XII в. новгородцi досягли Бiлого моря.
Почалися плавання на захiд у Скандинавiю, до пiвночi - на Грумант (Шпiцберген) i особливо до пiвнiчного сходу - на Таз, де росiяни заснували торговельне мiсто Мангазею (1601-1652 р). Трохи ранiше почався рух на схiд сухопутним шляхом, через Сибiр (Єрмак, 1581-1584).
Стрiмкий рух у глиб Сибiру й до Тихого океану - героїчний подвиг росiян землепроходцiв. Деяким бiльше пiвсторiччя треба було для того, щоб перетнути простiр вiд Обi до Берингове протоки. В 1632 р. заснований Якутський острог. В 1639 р. Іван Москвитiн досягає Тихого океану в Охотську.
Василь Поярков в 1643-1646 р. пройшов вiд Лени до Яни й Індигiрки, першим з росiйських козакiв-землепроходцiв зробив плавання по Амурському лиманi й Сахалiнськiй затоцi Охотського моря. В 1647-48 р. Єрофiй Хабаров проходить Амур до Сунгари.
І нарештi, в 1648 р. Семен Дежнев обгинає з моря Чукотський пiвострiв, вiдкриває мис, що носить нинi його iм'я, i доводить, що Азiя вiд Пiвнiчної Америки вiддiлена протокою.
Поступово й елементи узагальнення здобувають велике значення в росiйської географiї. В 1675 р. у Китай направляється росiйський посол, утворений грек Спафарий (1675-1678 р) iз вказiвкою “зобразити всi землицы, мiста й шлях на креслення”. Креслення, тобто карти, минулого в Росiї документами державного значення.
Росiйська рання картографiя вiдома наступними чотирма своїми добутками.
". До нас Велике креслення не дiйшло, хоча вiдновлявся в 1627 р. Про реальнiсть його писав географ петровського часу В. Н. Татищев.
2. Книга Великого креслення - текст до креслення. Один з пiзнiх спискiв книги виданий Н. Новиковим в 1773 р.
3. Креслення Сибiрської землi складений в 1667 р. До нас дiйшов у копiї. Креслення супроводжує “Рукопис противу креслення”.
4. Креслярська книга Сибiру складена в 1701 р. за наказом Петра I у Тобольську С. У. Ремезовим iз синами. Це перший росiйський географiчний атлас iз 23 карт iз кресленнями окремих районiв i населених пунктiв.
Таким чином, i в Росiї метод узагальнень став ранiше всього картографiчним.
У першiй половинi XVIII в. тривали великi географiчнi описи, але зi збiльшенням значення географiчних узагальнень. Досить перелiчити головнi географiчнi подiї, щоб зрозумiти роль цього перiоду в розвитку вiтчизняної географiї.
По-перше, велике багаторiчне вивчення росiйського узбережжя Льодовитого океану загонами Великої Пiвнiчної експедицiї 1733-1743 р. i експедицiї Витуса Беринга й Олексiя Чирикова, якi пiд час Перших i Другий Камчатських експедицiй вiдкрили морський шлях вiд Камчатки до Пiвнiчної Америки (1741 р) i описали частина пiвнiчно-захiдного узбережжя цього материка й деякi з Алеутських островiв.
По-друге, в 1724 р. була заснована Росiйська Академiя наук з Географiчним департаментом у її складi (з 1739 р). Ця установа очолювали продовжувачi справ Петра I, першi росiяни вченi-географи В. Н. Татищев (1686-1750) i М. В. Ломоносов (1711-1765).
Вони стали органiзаторами детальних географiчних дослiджень територiї Росiї й самi внесли значний вклад у розвиток теоретичної географiї, виховали плеяду чудових географiв-дослiдникiв. В 1742 р. М. В. Ломоносовим написаний перший вiтчизняний твiр з теоретичним географiчним змiстом - “Про шари земнi". В 1755 р. виходять у свiтло двi класичнi країнознавчi монографiї: “Опис землi Камчатки” С. П. Крашенникова й “Оренбурзька топографiя” П. И. Ричкова. Почався ломоносiвський перiод у вiтчизнянiй географiї - час мiркувань i узагальнень.
1. Богучарков В. Т. История географии: Учебное пособие для вузов - М., 2006.
2. Голубчик М., Евдокимов С. История географии. - М., 2003.
3. Ананьева Е. Г., Мирнова С. С. Земля. Повна енциклопедiя - К., 2004.
4. Петрова Н. Н., Новенко Д. В. Настiльна книга вчителя географiї. 6-11 класи. - К., 2005.
5. Душина И. В., Таможня Е. А., ПятунинВ. Б. Методика и технология обучения географии в школе - М., 2006.
| 
