Глобальні проблеми сучасності

Глобальнi проблеми сучасностi ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ Курсова робота ПЛАН Вступ Роздiл1. Суть i змiст глобальних проблем Роздiл 2. Сучасна екологiчна криза та об'єктивний змiст екологiчного iмперативу Лiтература ВСТУП Фiлософiя забезпечує культурi самопiзнання, а людському життю — смисловi орiєнтири. Справедливо вважається, що iстинна фiлософiя є духовним орiєнтиром епохи, живою душею культури. Звичайно, соцiальнi джерела i соцiальне значення фiлософських вчень залежать вiд тих соцiальних форм, що викликають їх до життя. Хоч всесвiтня фiлософiя, по сутi, обертається навколо "вiчних" проблем. До їх числа належать i глобальнi проблеми сучасностi, якi в нинiшнiй переломний момент людської iсторiї набули, на жаль, трагiчного звучання. Серед численних соцiально значущих проблем, що встали перед народами на порозi третього тисячолiття, головне мiсце зайняла проблема виживання Людства i всього живого на Землi. Людському буттю загрожує самознищення. Ця обставина, як i екологiчнi, науково-технiчнi i iншi моменти, неодноразово iнтерпретувалися мислителями самих рiзних свiтоглядних орiєнтацiй. Людина стала сама для себе ахiллесовою п’ятою, вона — точка вiдлiку, в нiй всi початки i кiнцi. гармонiзацiї. Чому мова повинна йти саме про гармонiю людини з природою, i недостатньо говорити, наприклад, тiльки про їх єднiсть? Справа в тому, що внаслiдок своєї об’єктивної дiалектичностi суперечлива єднiсть людини з природою має мiсце i на тих етапах їх взаємовiдносин, коли цi вiдносини загостренi, як, наприклад, в цей час. Разом з тим потреба виходу з справжнього кризового стану викликає необхiднiсть становлення особливої форми єдностi людини i природи, яка i забезпечила б це. водою i грунтом вони забезпеченi в достатку на всi часи. Протверезiння наступило лише декiлька десятирiч назад, коли в зв’язку з наростанням загрози екологiчної кризи став все гострiшим вiдчуватися дефiцит чистого повiтря, води i грунтiв. Сьогоднi всiм ясно, що здорове навколишнє середовище не менш значуще, нiж матерiальнi i духовнi потреби. Було б великою помилкою вважати, наче б з екологiчною кризою можна справитися за допомогою лише економiчних заходiв. Екологiчна криза зумовлена "стрiлками", що направляли рух нашої технократичної цивiлiзацiї до конкретних цiнностей i категорiй, без коректування яких не можна приступити до радикальних змiн. При переорiєнтацiї категорiй поняття природи повинне стати центральним, так що саме вiдношення людини до природи буде iнакшим, нiж було до цього. Важливо зрозумiти i прийняти новi цiннiснi орiєнтири, смисловi установки, створити новий образ людини — в противагу людиноспоживачу людини гуманної по вiдношенню до самого себе i природи. Метою даної роботи є розгляд глобальних проблем сучасностi, фiлософських аспектiв взаємовiдносин Людини i Природи в умовах екологiчної катастрофи, що насувається, шляхiв i можливостей формування тiєї нової системи цiнностей, за допомогою якої можна буде запобiгти сповзанню Людства до власної загибелi. Завданнями даної роботи є: 1. Розглянути глобальнi проблеми сучасностi i основнi вузли етично-фiлософських протирiч в них на етапi суспiльного розвитку. 2. Освiтити основнi шляхи виходу з глобальної кризи, що пропонувалися фiлософами i вченими XIX-XX ст. i їх реальне спiввiднесення з екологiчною ситуацiєю, що склалася. 3. Показати роль i мiсце екологiчного виховання в загальному контекстi екологiчної проблеми РОЗДІЛ 1 . "куля" (мається на увазi земна куля). Суть таких проблем органiчно поєднує в собi двi основнi сторони. По-перше, вони стосуються не окремих країн або континентiв, а всiєї планети. По-друге, саме тому розв'язуватися вони можуть лише об'єднаними зусиллями всього свiтового спiвтовариства; можливостi будь-якої окремої держави, навiть наймогутнiшої, у цьому випадку недостатнi. Саме такими є всi проблеми екологiї та виснаження природних ресурсiв. До глобальних належать також проблеми будь-якого iншого змiсту, якщо тiльки вони стосуються всiєї нашої планети, людства як єдиного цiлого, — проблема миру на Землi, оптимiзацiя демографiчних процесiв, подолання малорозвиненостi багатьох країн та регiонiв, гармонiйний розвиток свiтової економiки задля задоволення розумних потреб суспiльства, проблема iнформацiї тощо. Змiстова багатоманiтнiсть глобальних проблем дає пiдставу для певної їх класифiкацiї. За І. Т. Фроловим, вони подiляються на три основнi групи — iнтерсоцiальнi, антропосоцiальнi та природно-соцiальнi [17;97-98]. Перша група стосується взаємодiї рiзних соцiальних спiльнот у глобальному масштабi (проблеми миру та роззброєння, свiтового соцiально-економiчного розвитку, подолання розриву мiж найрозвиненiшими та найвiдсталiшими країнами, взаємин мiж народами, расами, релiгiйними та етнокультурними спiльнотами). Останнiм часом самостiйного значення набула проблема боротьби з мiжнародним тероризмом. Антропосоцiальнi проблеми характеризують вiдносини мiж людиною та суспiльством (проблеми культури й освiти, науково-технiчного поступу, демографiї, охорони здоров'я, бiосоцiальної адаптацiї людини до умов довкiлля тощо). Нарештi, глобальнi проблеми природно-соцiального характеру стосуються взаємодiї суспiльства з природою, як-от проблеми ресурсiв усiх видiв, природного довкiлля та iн. Водночас є перетин трьох наведених груп, наприклад, iнформацiйна проблема. Цiкаво, що задовго до того, як виникла назва "глобальнi проблеми", увагу до однiєї з них привернув І. Кант. Це проблема тривкого, надiйного миру мiж народами (розглянута у трактатi "Вiчний мир", який І. Кант написав 1795 р.). Однак переважна бiльшiсть завдань цього масштабу була усвiдомлена значно пiзнiше, уже в умовах поглиблення науково-технiчної революцiї, коли необмежене зростання виробництва i водночас посилюваний антропогенний, техногенний тиск на природу ставали дедалi очевиднiшими. Людство було змушене замислитися над наслiдками невпинної економiчної гонитви i над мiрою розумностi своїх потреб, до того ж в умовах демографiчного вибуху, Безпосереднє вiдношення до формування глобальних проблем мав той факт, що у другiй половинi XXст. поглибилось усвiдомлення єдностi людства та його iсторичної долi. Цьому сприяв швидкий прогрес (можна навiть сказати, прорив) у галузi засобiв зв'язку та транспорту, що єднають мiж собою країни та цiлi континенти. Навiть найглухiшi куточки планети стали досяжними для людини, не кажучи вже про iнформацiю, котра нинi практично не знає кордонiв. У результатi цього земна куля почала сприйматись як щось цiлiсне, єдине (цьому сприяли також космiчнi польоти — людина побачила, яка невелика наша планета у нескiнченному космосi). Усе це прокладало шлях формуванню поняття загальноземних, глобальних проблем, що стосуються життєво важливих сторiн розвитку людства та його космiчної домiвки. Починаючи з 1968 р. помiтну роль в усвiдомленнi цього класу проблем вiдiграла дiяльнiсть Римського клубу. Продовжуючи i розвиваючи гуманiстичнi традицiї європейської культури минулих епох, його органiзатор та багаторiчний керiвник Аурелiо Печчеї цiлком визначено пов'язував успiшнiсть розв'язання таких проблем з найкращими якостями людини [9]. Саме Римський клуб багато в чому сприяв широкiй мiжнароднiй популяризацiї наукового пошуку у сферi об'єктивних можливостей та обмежень подальшого розвитку людства, шляхiв оптимiзацiї цього процесу. суспiльства на нiй, планетарного соцiуму. У науковому планi глобалiстику слiд розумiти як мiждисциплiнарний i навiть загальнонауковий, глибоко iнтегративний за своєю суттю напрям дослiджень, що об'єднує методологiчнi засоби природознавства, суспiльних наук, медицини, математики, фiлософiї та iнших галузей знання. Водночас незаперечним є суто соцiальний аспект цього феномена, оскiльки всi без винятку глобальнi проблеми формуються, розвиваються, усвiдомлюються та так чи iнакше розв'язуються у певному соцiально-полiтичному контекстi, поза яким людство не може iснувати. Неважко бачити, що всi цi проблеми мають певний iнварiантний змiст, те, що об'єднує їх мiж собою. Цей iнварiант — людина. Ось чому саме проблема людини (в усьому її обсязi та багатогранностi) є фокусом усiх глобальних проблем. Лише стосовно людини, її сьогодення та перспектив розвитку людства проблеми ресурсiв, екологiї, вiйни i миру, боротьби з мiжнародним тероризмом, подолання малорозвиненостi, науково-технiчного поступу, iнформацiї тощо можуть бути осмисленi як глобальнi. Поза цим контекстом будь-яка з них набуває якiсно iншого вимiру, може розглядатися як суто спецiальна. Зрозумiло, що всi глобальнi проблеми є взаємозалежними, їх характеризує iманентна системна єднiсть. Важливим наслiдком цiєї системностi є, зокрема, те, що вiдсутнiсть належної уваги суспiльства до будь-якої з них неминуче спричиняє загострення всiх iнших. Саме це продемонструвала з усiєю наочнiстю друга половина XXст. Проблема людини в її глобальнiй формi об'єднує низку питань, що стосуються iндивiда, соцiуму, людства. До таких питань належать: людина як бiопсихосоцiальна iстота; природно-бiологiчне iснування людини та її соцiальна сутнiсть; iндивiдуальний та iсторичний розвиток людини; засвоєння та вiдтворення на iндивiдуальному рiвнi соцiокультурного досвiду людства; сутнiснi сили людини, суспiльнi умови та засоби їх реалiзацiї; сенс життя i таємницi щастя людини, її смертнiсть та проблема безсмертя; гранi духовного свiту людини та багатоманiтнiсть її дiяльностi; особистiсть як продукт соцiально-iсторичного розвитку; людина i людство в умовах виникнення та загострення глобальних проблем; природа людини i вади людської цивiлiзацiї; людина, соцiум i природне довкiлля; iсторичнi форми та основнi парадигми взаємодiї людини i природи; еволюцiя людини як бiологiчного виду; людський рiд та перспективи його майбуття; коеволюцiя людини та бiогеосфери; бiосоцiальна адаптацiя людини, основнi напрями та межi цього процесу; демографiчна динамiка людства та обмеженiсть природних ресурсiв його розвитку; соцiальна роль полярних тенденцiй у сучасних демографiчних процесах; майбутнє людини як iндивiда й особистостi; культура як унiверсум "другої природи", її роль у розвитку людини; суперечнiсть *двох культур" (Ч. П. Сноу) у сучаснiй цивiлiзацiї; моральнi обов'язки людини перед усiм живим на планетi; людина як "мiра всiх речей" (Протагор); в чому полягає справжнiй прогрес людини i людства? Як бачимо, проблема людини поєднує чимало традицiйних аспектiв (якi фiлософiя висунула для вивчення дуже давно) з новими, що виникли в процесi поглиблення НТР. Однак i вiчнi сторони цiєї проблеми набувають iстотно нового звучання нинi, в органiчнiй єдностi з нетрадицiйними її аспектами, у сплавi з iншими глобальними проблемами сучасностi. РОЗДІЛ 2 . СУЧАСНА ЕКОЛОГІЧНА КРИЗА ТА ОБ'ЄКТИВНИЙ ЗМІСТ ЕКОЛОГІЧНОГО ІМПЕРАТИВУ Великою мiрою формування глобалiстики було пов'язане з усвiдомленням та дослiдженням сучасної екологiчної кризи. Найважливiшими її ознаками є: • виснаження природних ресурсiв — мiнеральних, сировинних, енергетичних, продовольчих тощо; • скорочення площi родючих земель; • перенаселенiсть планети, її нездатнiсть задовольняти потреби людства в умовах демографiчного вибуху; • забруднення та зникнення природних водоймищ; • виснаження озонового шару атмосфери (а отже, зростання радiацiйної небезпеки для всього живого); • нагромадження несприятливих генетичних змiн в органiзмi людини та у генофондi соцiуму; • порушення енергетичного балансу планети; "парникового ефекту"), небезпека танення полярних вiчних льодiв i затоплення великих територiй суходолу; Лише у своїй системнiй єдностi всi цi сторони екологiчної кризи можуть досить повно характеризувати сучасний етап взаємодiї людини та природи. Корiння цiєї кризи простежуються вже в минулому, коли надмiрна iнтенсифiкацiя природокористування призводила до перевищення меж допустимої дiї людини на природнi комплекси. Негативнi екологiчнi наслiдки дiяльностi людей почали проявлятися ще в стародавнi часи, коли наступ цивiлiзацiї був причиною деградацiї природи в тому чи iншому регiонi. Вiдомо, наприклад, що саме пiд впливом суспiльства на мiсцi тропiчних лiсiв пiвночi Африки колись з'явилися пiски Сахари. Проте довго негативний вплив людей на природне довкiлля мав зазвичай локальний характер — це вiдповiдало обмеженим технологiчним можливостям людини. З розвитком промисловостi та поглибленням iндустрiалiзацiї обжитої частини планети стан справ докорiнно змiнювався. І природно, що апогеєм у цьому стала доба НТР. Погiршення стану бiльшостi екосистем бiосфери, значне зменшення бiопродуктивностi i бiорiзноманiття, катастрофiчне виснаження грунтiв i мiнеральних ресурсiв при одночасному небаченому зростаннi забруднення всiх геосфер пов’язанi з iнтенсивним зростанням населення Землi та розвитком науково-технiчної революцiї протягом останнiх 40-50 рр. До розвитку глобальної екологiчної та соцiально-економiчної кризи, яка сьогоднi загрожує iснуванню нашої цивiлiзацiї призвели кiлька "вибухiв": демографiчний, промислово-енерготехнiчний, вибух насильства над природою. Вчений Р. Маккамари припускав, що на початку ХХІ ст. населення планети щорiчно збiльшуватиметься на 100 млн., причому 90% з них – за рахунок країн, що розвиваються. У 1650 р. чисельнiсть населення свiту становила близько 500 млн. чоловiк, протягом наступних 200 р. вона збiльшилась вдвiчi, i ще раз удвоє зросла уже всього за 80 наступних рр.; у 1975 р. кiлькiсть населення Землi досягла 4 млрд. чоловiк. Протягом хвилини населення свiту збiльшується на 172 чол. Це означає, що кожного тижня до населення Землi додається 1,7 млн. людей – стiльки, скiльки мешкає сьогоднi в таких мiстах України, як Запорiжжя, Вiнниця, Житомир, разом узятих. населення становитиме » 9-13 млрд. чол., хоча для всiх цих людей природних ресурсiв i можливостей бiосфери для пiдтримки життя буде вже абсолютно недостатньо. Навiть при 7-8 млрд. будуть мати мiсце масовi вимирання вiд голоду й хвороб. На країни, що розвиваються, припадає 80% приросту населення, в розвинених країнах вiн не перевищуватиме i 1%. прибуткiв, взаємодопомоги, взаємо пiдтримки, i взаєморозумiння нацiй, ефективного використання загальнолюдського iнтелекту для забезпечення всiх людей планети, рацiонального, природокористування i охорони довкiлля. Нерегульоване примноження населення веде до зростання енерго- та промислового виробництва i як наслiдок – зростання забруднень довкiлля, утворення кислотних дощiв, озонових дiр, парникового ефекту, хвороби, зубожiння бiльшостi населення. Людина - володар, споживач, але який споживач? Рацiональний, розумний, дбайливий, накiнець? Якщо ти розумний споживач, то ти не тiльки будеш забирати щось, але й обовязково будеш це повертати, якось компенсувати витрачене, бо воно не бездонне. Старi люди знають, що нiколи не треба повнiстю вичерпувати колодязь. Треба залишити трохи води, i, з часом, колодязь знову стане повним. Природа працює за тим самим принципом. Але споживацька свiдомiсть сильнiша: треба вiдiбрати у природи усе, не зважаючи на негативнi наслiдки такого природокористування. Треба забезпечити себе сьогоднi, а про майбутнє подбають нащадки. Нема чого хвилюватися, бо ж природнi ресурси невичерпнi. Ось яка вона, людина сучасностi: нерацiональний та егоцентричний користувач, впевнений у нескiнченностi природних ресурсiв. Але вже зараз доведено, що всi ресурси вичерпнi, навiть тi, якi колись такими не вважалися. Тому й годi сподiватися, що людина з такою свiдомiстю буде замислюватися над негативними екологiчними наслiдками своєї дiяльностi. На жаль, будь-яка дiяльнiсть людини так чи iнакше пов’язана з забрудненням навколишнього середовища. Людство вже з початку свого iснування поступово нарощувало свiй антропогенний тиск на природу, а в останнi 80 - 100 рокiв цей тиск досяг максимуму. Суспiльство вже досить довго балансує на межi екологiчної катастрофи нечуваних масштабiв, лише якимось дивом уникаючи останньої. Навколишнє середовище, а особливо його головний компонент - геологiчне середовище (верхня частина лiтосфери, в межах якої формується мiнеральна основа бiосфери), iнтенсивно змiнюється. Техногенний тиск людини з часом все збiльшується i набуває все ширшого просторового дiапазону, вiд нижнього прошарку атмосфери до проникнення в лiтосферу на десятки кiлометрiв в глибину. Геологiчне середовище виступає в ролi "депо" забруднюючих речовин, а його складовi: грунти, породи зони аерацiї та мiнерального живлення рослин, доннi вiдклади, гiрськi породи, поверхневi та пiдземнi води накопичують забруднюючi речовини у рiзних формах i з часом фiксують антропогеннi змiни довкiлля. Зростаючий техногенний тиск дiяльностi людини викликає неухильне погiршення екологiчних параметрiв довкiлля. В першу чергу, це погiршення формується внаслiдок щорiчного надходження в атмосферу, поверхневi водойми, грунтовi води, грунти повiтряних викидiв промислових пiдприємств та теплових електростанцiй, стокiв промислових вод. Потужним джерелом погiршення еколого-геохiмiчної обстановки є хiмiзацiя земель при сiльськогосподарськiй дiяльностi, що зумовлює надходження нiтритiв i пестицидiв навiть у пiдземнi води. Значнi змiни вiдбуваються пiд впливом площинних iнженерних систем, якими є промислово-мiськi агломерацiї та територiально-виробничi комплекси. Масштабне порушення рiвноваги верхнього шару порiд лiтосфери вiдбувається пiд впливом гiрничих робiт, промислової та мiської забудови, надлишкового зарегулювання поверхневого стоку. Утворення водосховищ промислових вод призводить до накопиченням величезних водних мас, що, в свою чергу активiзує розвиток таких екзогенних процесiв, як зсуви, осiдання i провали, пiдтоплення та iн. Таким чином, забруднення навколишнього середовища є результатом антропогенної дiяльностi людини i знаходиться в прямiй залежностi вiд розвитку певних галузей промисловостi та сiльського господарства країни. Вiйськова справа i виробництво зброї в розвинених країнах є найжадiбнiшим споживачем природних ресурсiв i одним iз найсерйознiших забруднювачiв довкiлля. Для задоволення своїх зростаючих потреб i збiльшення комфортностi iснування людство розвинуло до незвичайно високого рiвня енергетику, хiмiчну, нафтопереробну, металургiйну, гiрничо-видобувну, машинобудiвну i легку промисловiсть, транспорт i засоби зв’язку. Близько 500 млн. автомобiлiв щорiчно викидають в атмосферу Землi 400 млн. т. оксидiв вуглецю, понад 100 т. вуглеводiв, сотнi тисяч тонн свинцю. Промисловi пiдприємства, тепловi електростанцiї, засоби авто- i автотранспорту щорiчно спалюють понад 5 млрд. тон вугiлля, нафти i бiльше трильйона кубометрiв газу. А в природнi водойми щорiчно спускається близько 500 млрд. тон промислових i побутових стокiв, у тому числi кiлька млн. тонн нафти. Щорiчно в промисловому виробництвi утворюється 2100 млн. тонн твердих вiдходiв, iз них 338 млн. тонн потенцiйно небезпечнi. Вченi стверджують, що у наступнi 20-30 рокiв через змiни в навколишньому середовищi, спричиненi людською дiяльнiстю, свiт може втратити бiльше мiльйона видiв рослин i тварин. За даними ООН, близько 900 млн. чол. проживають у посушливих зонах нашої планети, землi яких зазнають негативного впливу явища опустелювання. дiр у атмосферi, тобто глобальнi негативнi клiматичнi й бiологiчнi змiни розвиваються пiд впливом неконтрольованої, неузгодженої з законами життя природи антропогенної дiяльностi. Чим активнiша ця дiяльнiсть, тим сильнiша зворотна реакцiя Природи, яка вiдплачує людям за їх бездумне втручання у вiками налагоджений ритм i режим життя бiосфери. Яскравим прикладом можуть бути регiони великих мiст промислових i енергетичних центрiв, де за комфорт iснування люди розплачуються хворобами, стресами, неповноцiнними дiтьми, скороченням тривалостi життя. Величезна кiлькiсть отруйних речовин виноситься поверхневими i ґрунтовими водами в рiки, звiдки – в моря й океани. До них додаються забруднювачi, що переносяться вiтрами. У результатi в багатьох прибережних районах Європи, Азiї, Америки, Африки за останнi 20 рокiв дуже погiршилися екологiчнi умови, зменшилась кiлькiсть риби, молюскiв, планктону, птахiв, збiльшилась кiлькiсть захворювань людей, почастiшали явища "червоних" припливiв, "цвiтiння" води, що приносить iз собою загибель усього живого вiд нестачi кисню i створюють все бiльшi "мертвi зони". риби. береться з природи близько 30 тонн речовини рiзних видiв, i лише 1 — 1,5% цiєї маси набирає форми споживаного продукту, решта ж — вiдходи, причому найчастiше — шкiдливi для природи, особливо для всього живого. Інакше кажучи, нинi людина виступає в ролi ненажерливого хижака, що безжалiсно та бездумно нищить природу, в якiй живе i є її невiд'ємною частинкою. Осмислення цiєї драматичної ситуацiї об'єктивно породило екологiчний iмператив сучасностi (вiд лат. imperativus — владний, наказовий): якщо людство хоче вижити, йому необхiдно докорiнно та негайно змiнити свiй спосiб життя, характер взаємодiї з природним довкiллям. Цей iсторичний, справдi доленосний наказ людству дає саме життя, адже альтернативою тут може бути лише загибель (свого роду самогубство свiтової спiльноти як наслiдок систематичного та успiшного "рубання гiлки, на якiй всi ми сидимо". Саме ж поняття екологiчного iмперативу (в його конкретнiй мовнiй оболонцi) є очевидним аналогом iншого, добре вiдомого у фiлософськiй теорiї категоричного Імперативу І. Канта, вiчного морального закону, наказу, що завжди звучить у людськiй душi, вимагаючи вiд людини дiяти певним чином, робити одне та не робити iншого. наповнення його сучасним екологiчним змiстом та вiдповiдною спрямованiстю думок i помислiв. З цим органiчно пов'язанi екологiчне виховання людей та цiлеспрямоване формування екологiчної свiдомостi як надзвичайно важливої нинi площини та форми iндивiдуальної i суспiльної свiдомостi. Проте сферою свiдомостi, духовним свiтом людей суть проблеми, безперечно, не вичерпується — необхiдна не лише певна спрямованiсть думок i прагнень, а й неодмiнно ще й практична дiяльнiсть iз втiлення цих думок i планiв у життя. Отже, на порядку денному сучасного етапу дiяльностi людства стоїть екологiзацiя соцiальної практики в усiх її можливих проявах. Усi цi масштабнi процеси неможливi без всебiчної та вiрогiдної екологiчної iнформацiї, яку суспiльству може надати лише наука. Тому цiлком закономiрно доба НТР та усвiдомлення глобальних проблем людства детермiнували формування нової галузi наукового знання — соцiальної екологiї. Вона суттєво вiдрiзняється вiд традицiйної екологiї як бiологiчної дисциплiни. "екологiя" (вiд грець. oikos — дiм, середовище, мiсце прожинання) вжив вiдомий нiмецький природодослiдник XIX ст. Е. Геккель; звiдси походить назва науки про живi органiзми "У себе вдома", у вiдповiдному природному середовищi. Екологiя (як бiологiчна галузь знання) вивчає екосистеми, що утворенi живими органiзмами та середовищем їх iснування. У XXст. саме у цьому контекстi виникла екологiя людини — як одного з бiологiчних видiв. Доба НТР переконливо довела, що можливостi соцiуму в його взаємодiї з природним довкiллям аж нiяк не обмежуються бiологiчною природою людини, i об'єктом дослiдження специфiчної, соцiальної екологiї стають соцiоекосистеми, якi органiчно об'єднують двi площини життя людини — суто природну та соцiальну. І саме ця обставина сприяла тому, що у сучасному суспiльствi слово "екологiя" добре вiдоме не тiльки вузькому колу вчених-бiологiв. Коли йдеться про екологiчну свiдомiсть, сучасний екологiчний iмператив або ж екологiзацiю свiтогляду i практики людства, цi важливi поняття слiд сприймати крiзь призму проблематики насамперед соцiальної екологiї, а не загальної, яка є її iсторичним фундаментом. Становлення соцiоекологiї як особливої галузi наукового знання вiдбувалося одночасно в рiзних країнах (хоч не завжди пiд однiєю назвою). Досить помiтним був внесок у цей процес учених України. У Львовi у жовтнi 1986 р. вiдбулася Перша всесоюзна конференцiя "Проблеми соцiальної екологiї", у жовтнi 1996 р. — Перша всеукраїнська конференцiя. Теоретичнi та прикладнi аспекти соцiоекологiї", органiзаторами якої, зокрема, були Львiвський державний унiверситет iм. Івана Франка та Український державний лiсотехнiчний унiверситет (до 1993 р. — iнститут). Обидва цi навчальнi заклади широко практикують викладання соцiоекологiї, готують пiдручники та навчальнi посiбники з цiєї дисциплiни. У системi сучасної науки соцiоекологiя активно взаємодiє з багатьма природничими, суспiльно-гуманiтарними, фiлософськими, математичними, технiчними галузями знання, використовує їх досягнення, нерiдко ставить перед ними новi специфiчнi завдання. Цей напрям дослiджень важливий для органiзму сучасної науки. Соцiальна екологiя iстотно змiнила наукове мислення, виробивши новi теоретичнi пiдходи та методологiчнi орiєнтацiї у представникiв рiзних наук, сприяючи формуванню нового екологiчного мислення [15;790]. Нагромадження науково-теоретичного потенцiалу соцiоекологiї було органiчно пов'язане (а не просто збiглося в часi) ще з одним процесом у науцi XXст. — з формуванням екологiчної етики, або етики довкiлля. Вiдомий американський еколог О. Леопольд назвав цю якiсно нову галузь етичного знання етикою землi. Обґрунтовуючи об'єктивну необхiднiсть розвитку цього напряму етичної думки, вiн писав: Ми не бережемо землю, тому що розглядаємо її як приналежне нам нерухоме майно. Коли ми усвiдомимо, що вона — спiвтовариство, до якого належимо й ми самi, можливо, почнемо користуватися нею з любов'ю та повагою. Лише за цiєї умови земля зможе витримати натиск механiзованої людини. Поняття про землю, як про спiвтовариство, становить основу екологiї, але любов та повага до землi належать етицi [18;16]. І далi: Охорона природи означає гармонiю мiж людиною та землею. До поняття "земля" входить також усе живе на нiй, над нею та в нiй. Гармонiя у вiдносинах з землею — це як гармонiя у взаєминах з другом: не можна нiжно погладжувати одну його руку i рубати iншу. Іншими словами, не можна любити дичину i ненавидiти хижакiв, не можна берегти гриби i витоптувати пагорбки, не можна вирощувати лiс та виснажувати ферму. Земля — єдиний органiзм, її органи, як i нашi, конкурують один з одним i спiвпрацюють один з одним. Конкуренцiя — така ж сама необхiдна частина спiльної дiяльностi, як i спiвпраця... Найбiльше вiдкриття XXстолiття — це не телебачення i не радiо, а визнання всiєї складностi органiзму землi [8;166]. Як бачимо, в поняття етики землi О. Леопольд вкладав вельми широкий i справдi екологiчний змiст. Це, по сутi, етика всього природного довкiлля. Згодом у вiдносно самостiйну її частину оформилася бiоетика, центральною iдеєю якої є шанобливе, бережне ставлення до всього живого, благоговiння перед життям як самоцiннiстю. Якiсно iнший характер має ще одна площина екологiчної етики, що йде вiд соцiально-економiчних засад життя людей, — етика землекористування, традицiї якої здавна мають рiзнi народи свiту. Це цiлком зрозумiло: як зазначав І. Франко, "земля, на якiй живе якийсь народ, являється пiдставою його життя, джерелом його добробуту, отже природна рiч, що кожний народ, дбалий про свою будущину, повинен поперед усього дбати про свою землю, про розумний та економiчний визиск, але не винищення її природних багатств, i про такий устрiй суспiльного загосподарювання, який давав би досить широку раму для помiщення всiх членiв народу, без спихання бiльшої або хоч би меншої частi в безодню пролетарiату..." [16;299]. Отже, екологiчна етика (етика землi за О. Леопольдом) є одним iз багатьох прикладiв дiалектичної єдностi диференцiацiї та iнтеграцiї в сучаснiй науцi, що вже стало спецiальним об'єктом фiлософсько-методологiчного дослiдження. Слiд також зазначити, що формування екологiчної етики з усiма можливими її компонентами вiдбиває значно ширшу тенденцiю в царинi етичного знання — поступове утворення окремих галузей прикладної етики, кожна з яких вiдповiдає певнiй сферi людської дiяльностi та суспiльного життя. Справдi, протягом останнiх столiть внутрiшня логiка розвитку етичного знання викликала появу в ньому низки спецiалiзованих вiдгалужень вiд загальної етики: утворилися такi вiдносно самостiйнi дисциплiни, як педагогiчна чи юридична етика, медична деонтологiя, етика науки, етика бiзнесу тощо. Однiєю з таких специфiчних галузей теорiї моралi стає екологiчна етика, покликана висвiтлювати, обґрунтовувати, регулювати вiдносини людини та суспiльства з природним довкiллям. З iншого боку, цiлком зрозумiлим є її органiчний зв'язок iз соцiальною екологiєю. . КОНЦЕПЦІЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА В умовах невпинного загострення екологiчної кризи i глобальних проблем сучасностi закономiрно виникла iдея сталого розвитку людства, всiєї планети — як єдино можливої альтернативи небезпецi глобальної катастрофи. Необхiдна пiдготовча робота була проведена, насамперед, Римським клубом, про що вже йшлося вище. Сам термiн "сталий розвиток" вперше було вжито у доповiдi американських вчених "Стратегiя збереження свiту" (1980 р.). Дещо пiзнiше у доповiдi спецiальної комiсiї ООН "Наше спiльне майбутнє" (1987) сталий розвиток було визначено як такий, що задовольняє потреби сучасностi, але не ставить пiд загрозу здатнiсть майбутнiх поколiнь задовольняти їх потреби. Щоправда, згодом це визначення неодноразово пiддавалося критицi як недостатньо чiтке та таке, в якому немає згадки про життєву необхiднiсть збереження довкiлля (тобто про екологiчнi проблеми людства). Найпомiтнiшими кроками у розробцi концепцiї сталого розвитку сталиконференцiя ООН з проблем довкiлля та розвитку в Рiо-де-Жанейро (1992 р.) та XIXспецiальна сесiя Генеральної Асамблеї ООН з тих же питань за участi глав держав та урядiв (Нью-Йорк, 1997 р.). документiв — "Декларацiю Рiо з довкiлля та розвитку", "Порядок денний на XXIстолiття", "Клiматичну конвенцiю", "Конвенцiю з бiорiзноманiття", "Принципи щодо лiсiв". Найбiльший з цих документiв, вiдомий у свiтi як "Порядок денний на XXI столiття" (офiцiйна його назва — "Програма дiй щодо довкiлля та розвитку"), охоплює 40 роздiлiв, обсягом 500 сторiнок, i поняття сталого розвитку вiдiграє в ньому принципову роль. Тодi ж було створено спецiальну комiсiю ООН зi сталого розвитку. Хоч документи Рiо-92 (як скорочено називають цю конференцiю) не дали спецiального визначення поняття сталого розвитку, їх значення у розробцi та популяризацiї цiєї проблематики важко переоцiнити. У центрi уваги авторiв документiв Рiо-92 стояли такi гострi практичнi проблеми людства, як обмеженiсть природних ресурсiв Землi, складна демографiчна ситуацiя, що швидко погiршується, невпинне руйнування довкiлля, дедалi бiльша загроза здоров'ю та життю самої людини. Було запропоновано певнi кроки свiтового спiвтовариства на шляху глибшого, уважнiшого вивчення та практичного розв'язування цих проблем. Для науки Заходу (де переважно iнiцiювалися та проводилися вiдповiднi дослiдження) характерним стало абсолютне домiнування еколого-економiчних та демографiчних аспектiв суспiльного розвитку як визначальних щодо рiвня його сталостi. Чимало iнших сторiн реального розвитку соцiуму (наприклад, хронiчна соцiально-економiчна вiдсталiсть бiльшої частини народiв планети, проблеми вiйни, миру та диктату у мiжнародних взаєминах, численнiсть конфлiктiв, якi буквально роздирають сучасний свiт) при цьому, зазвичай, залишалися поза розглядом. Життя доводить, що такi аспекти сталостi також необхiдно брати до уваги, iнакше вимоги щодо сталостi розвитку стають дещо однобiчними. З метою компенсацiї зазначеного недолiку та конкретизацiї найбiльш загальних завдань свiтового масштабу для окремих країн на базi документiв Рiо-92 вже пiдготовлено низку нацiональних або навiть регiональних концепцiй сталого розвитку, зокрема, у США, Англiї, Нiдерландах, Росiї, Бiлорусiї, Казахстанi. В Українi пiдготовлено та подано на розгляд Верховної Ради проект такої концепцiї (1997 р.). Вiн був обговорений та схвалений на засiданнi Президiї Нацiональної академiї наук України, з 1998 р. на сторiнках " Вiсника НАН України" почалася публiкацiя низки матерiалiв щодо принципових засад нашої концепцiї сталого розвитку. У другому, доопрацьованому проектi цього документу (2000 р.) сталий розвиток визначено як процес розбудови держави на основi узгодження i гармонiзацiї соцiальної, економiчної та екологiчної складових з метою задоволення потреб сучасних i майбутнiх поколiнь" [6;3]. При цьому "основою сталого розвитку є паритетнiсть вiдносин у трiадi людина – господарство - природа. Сталий розвиток узагальнює в собi процес виживання i вiдтворення генофонду нацiї, активiзацiю ролi кожної окремої людини в суспiльствi, забезпечення її прав i свобод, збереження навколишнього природного середовища, формування умов для вiдновлення бiосфери та її локальних екосистем, орiєнтацiю на зниження рiвня антропогенного впливу на природне середовище й гармонiзацiю розвитку людини в природi [6]. Проектом передбачено здiйснити перехiд України до сталого розвитку протягом трьох етапiв, перший з яких (перехiдний) спрямований на подолання нинiшньої еколого-економiчної кризи. Досить докладно визначено цiлi, принципи та завдання сталого розвитку, нацiональнi прiоритети його, засоби реалiзацiї концепцiї, законодавче забезпечення та iнтегрованi iндикатори процесу, узгодженi з мiжнародними пiдходами. Стратегiчний сенс має думка про те, що основна мета сталого розвитку України — забезпечення динамiчного соцiально-економiчного зростання, збереження якостi навколишнього середовища i рацiональне використання природно-ресурсного потенцiалу, задоволення потреб сучасних i майбутнiх поколiнь через побудову високоефективної економiчної системи, що стимулює екологiчну сталiсть, продуктивну працю, науково-технiчний прогрес, а також має соцiальну спрямованiсть [6]. Вельми важливою прикметою української концепцiї сталого розвитку є вiдчутно виражена соцiально-гуманiтарна складова цього процесу — все, що орiєнтоване на гармонiйний розвиток людини. У нацiональному проектi концепцiї сталого розвитку лише намiчено певну диференцiацiю регiонiв України щодо конкретного змiсту специфiчних завдань та вiдповiдних засобiв, зокрема, згаданi Донбас, Приднiпров'я, Причорномор'я, Карпати, зона Чорнобильської аварiї, Крим. У деяких регiонах така робота вже почалася [18, с. 12-19]. Адже цiлком зрозумiло, що згаданi вище доповiдi "Стратегiя збереження свiту" та "Наше спiльне майбутнє", документи Рiо-92 або "Концепцiя сталого розвитку України" — не що iнше, як концентрованi результати аналiзу, висновки та пропозицiї вчених багатьох профiлiв та напрямкiв дослiдження. Я. Тiнбергена, Е. Ласло, Д. Габора, У. Коломбо, Б. Гаврилишина, О. Кiнга та iнших, якi представляли економiку, соцiологiю, фiлософiю, екологiю, математику (класичну та сучасну, прикладну), механiку, енергетику, мiкроелектронiку тощо. Окрiм цього, вони мали багато славетних попередникiв та однодумцiв у науцi — таких, наприклад, як Д. П. Марш, А. Швейцер, О. Леопольд, Ж. Дорст, К. Уатт, Д. Еренфелд, Б. Коммонер, Б. Уорд, Р. Дюбо, П. Ерлiх та iн. Згодом, коли почалися нелегкi пошуки ефективних практичних шляхiв розв'язання цих складних проблем людства, для проведення вiдповiдних дослiджень створювались потужнi науковi колективи. Цей процес не завершений i нинi. Саме так вимальовується науковий, аспект формування концепцiї сталого розвитку як стратегiї оптимiзацiї всiєї дiяльностi людства в його взаємодiї з довкiллям. Безперечно, є ще й iнший, суспiльно-полiтичний аспект, але у вiдривi вiд першого вiн мало чого вартий. РОЗДІЛ 4 . ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ "сфера розуму") у свiтовiй науцi, як вiдомо, пов'язане з iменами Е. Леруа, П. Тейяра де Шардена i, найбiльше, академiка В. Вернадського, першого президента Академiї наук України, чиї iдеї лягли в основу сучасної теорiї ноосфери. Наприкiнцi XXст. виникла потреба в уточненнi змiсту цього поняття. Якщо традицiйно ноосфера могла витлумачуватись як тонкий шар розумного життя, що виник у ходi еволюцiї живої природи на Землi, втiленням досягнень якого з часом стала наука як уособлення iнтегрального розуму людства, то тепер, з урахуванням сучасної екологiчної ситуацiї, не викликає сумнiву, що надiлена розумом людина насправдi далеко не завжди дiє розумно. І це означає, що справжню сферу розуму (як актуальний прояв розумностi) доводиться серйозно обмежувати порiвняно з ареалом проживання людства. Виявилося, що створення ноосфери є для людства непростим завданням майбутнього. Ноосферна концепцiя сталого розвитку базується на тому, що по сутi вся його проблематика безпосередньо стосується питання про те, наскiльки ж розумним є життя суспiльства? Розумнiсть (або, навпаки, нерозумнiсть, антирозумнiсть, iррацiональнiсть) змiсту дiяльностi людей починається на iндивiдуальному рiвнi i через низку опосередкувань пiднiмається до найвищих щаблiв соцiального розвитку. Останнє столiття було часом особливо швидкого нагромадження моментiв нерозумностi в життi соцiуму, i тепер людство поставлене перед об'єктивною необхiднiстю зробити рiшучий, вибiр на користь розуму, справжньої розбудови ноосфери, або ж загинути. Отже, реалiзацiя ноосферної моделi суспiльного розвитку є умовою виживання людства. Проте ноосферогенез не може бути процесом спонтанним, довiльним, вiн має плануватися i скеровуватися свiдомо, цiлеспрямовано, i саме в цьому сенс ноосферної стратегiї сталого розвитку, У розумiннi її творцiв сталий розвиток — це "стратегiя керованого, пiдтримуваного, регульованого розвитку, що не руйнує навколишню природу, забезпечує неперервний суспiльний прогрес" [12;36]. З метою координацiї зусиль учених та спецiалiстiв у дослiдженнi засад цього процесу та умов i шляхiв його оптимальної реалiзацiї було утворено Мiжнародну академiю ноосфери (сталого розвитку), президентом якої обрано академiка А. Урсула. Важливими характеристиками ноосферогенезу (i цим самим — забезпечення сталого розвитку людства) дослiдники цiєї проблеми визнають створення та функцiонування iнтегрального соцiального iнтелекту, поглиблення iнформатизацiї суспiльства на шляху до розбудови iнформацiйної цивiлiзацiї, де основним ресурсом суспiльного виробництва буде iнформацiя, а не речовинно-енергетичнi ресурси, як це було i є досi. І зрозумiло, що виробляти цю iнформацiю головно має наука: адже її соцiальна функцiя полягає в тому, щоб озброювати людину вiрогiдним знанням про свiт, яке може бути використане в суспiльнiй практицi. У цьому знаходить свою конкретизацiю вiдоме положення вчення В. Вернадського про особливу ноосферну роль науки як уособлення iнтегрального розуму людства. Саме ця обставина i визначає принципову незамiннiсть науки, зокрема, у справi вивчення та розв'язання глобальних проблем сучасностi, у поглибленнi концепцiї сталого розвитку та її ефективнiй реалiзацiї. Однiєю з основних причин цього є юридично необов'язковий характер вiдповiдних документiв. Щоб запобiгти цьому в майбутньому, вченi України висунули iдею розроблення та затвердження свiтовим спiвтовариством якiсно нового документа — Екологiчної Конституцiї Землi. За задумом авторiв iдеї, це мав би бути загальний для людства Закон збереження життя, "який, не загрожуючи суверенiтету жодної країни, її полiтичному устрою, нацiональним iнтересам, водночас забезпечував би кожнiй державi i свiтовому спiвтовариству в цiлому екологiчну безпеку, а окремiй людинi нормальнi для її життя природнi умови як нинi, так i у майбутньому... Цей документ повинен був би мiстити у собi положення обов'язкової юридичної сили, якi стосуються безпосередньо вiдвернення кризових екологiчних явищ, що загрожують здоров'ю або життю людини. Водночас деякi його положення могли б мати рекомендацiйний характер" [3;12]. Пiдготовка такого документа, певна рiч, вимагатиме поєднання зусиль науковцiв рiзних напрямiв. цих завдань, без перебiльшення, залежить виживання людства. ВИСНОВКИ Сформулюємо тепер деякi основнi висновки, до яких можна прийти внаслiдок аналiзу вищевикладеного матерiалу. Головний з них полягає в тому, що подолання iснуючих екологiчних труднощiв в принципi можливе. Воно витiкає як з аналiзу iсторiї взаємовiдносин людини i природи, так i з потенцiй сучасного етапу цих взаємовiдносин, можливостей науки, технiки, культури в широкому значеннi цього слова. Однак, для подолання iснуючих екологiчних труднощiв — i це другий висновок — необхiднi iстотнi змiни в напрямках розвитку науки i технiки ( реформування iснуючих дисциплiн глобальної екологiї тощо, розробка нових методiв i пiдходiв до дослiдження взаємовiдносин людини i природи i т. п.), а також виробництва i управлiння. — позитивними, остiльки, оскiльки сама людина i суспiльство загалом є частиною природи в широкому значеннi слова. Завдання гармонiзацiї вiдноситься до тих ще далеких етапiв розвитку взаємодiї людини з природою, коли в противагу нинiшньому глибокому конфлiкту з природою буде створена реальна основа для єдностi людини з природою. Але ми не маємо права нехтувати навiть вiддаленою перспективою, залишати її без уваги заради невiдкладних сьогоднiшнiх проблем. І тут є що сказати фiлософу. Вiн, в противагу колишнiм iдеям "боротьби з природою" може висувати якщо не програми гармонiзацiї вiдносин з всiма живими iстотами на землi, то щонайменше продуманi iдеали етично зрiлих, духовно осмислених вiдносин зi свiтом; фiлософiя здатна внести чималий внесок в пiдготовку iнтелектуально — психологiчного клiмату для прийняття i втiлення таких iдеалiв, стимулювати творчий пошук безконфлiктних форм взаємодiї з природою i поступового пом’якшення iснуючих жорстких установок по вiдношенню до природи. Широта i рiзноплановiсть порушеної проблеми, а також обмеженiсть обсягу даної роботи не дозволили провести аналiз всiх її сторiн. Однак внаслiдок загального огляду рiзноманiтних позицiй i думок, якi прямо або непрямо зачiпають фiлософськi аспекти взаємовiдносин людини i природи, видно, що подальша розробка стратегiї розвитку вiдносин в данiй системi, визначення мiсця Людини у Всесвiтi є одним з найважливiших завдань сучасностi. І нiякими напiвзаходами це завдання вирiшити неможливо. Основнi принципи стабiльних вiдносин стосуються поведiнки людини i по своїй сутi не можуть бути нiчим iншим, крiм iмперативiв. Історiя свiтової цивiлiзацiї вчить, що вихiд з екологiчної кризи полягає в тому, щоб творчо вiдповiсти на виклик сучасної ситуацiї i докорiнно змiнити суспiльно-виробничу технологiю i основнi форми взаємовiдносин людини i природи. Основним свiтоглядним принципом взаємовiдносин людини i природи повинен стати принцип гармонiї людини i природи як двох вiдносно самостiйних частин єдиної системи, що розвиваються кожна по своїх законах, але якi в той же час внутрiшньо нерозривно пов’язанi. У фiлософському вiдношеннi майбутнє — це, зрештою, вразливе сьогодення, що розвивається. Отже, нинiшнi нестерпнi темпи розвитку є тим, що можна назвати своєрiдним "зловживанням, перенесеним в майбутнє", яке з подесятереною силою вiдiб’ється на наших нащадках. Тим же, хто виправдовує знищення природи необхiднiстю пiдвищення добробуту суспiльства, необхiдно пам’ятати, що вдосконалення особистостi неможливе за рахунок природи, а повинно супроводжуватись вдосконаленням самої природи. Визначаючи подальшу стратегiю розвитку людства i цивiлiзацiї, новi етично-фiлософськi прiоритети у взаємовiдносинах з природою, потрiбно пам’ятати, що бiосфера iснувала до появи на Землi людини, може iснувати i без неї. Але людина без бiосфери iснувати не може — це аксiома. Значить, виконання принципу спiльного розвитку вимагає вiд людини певної регламентацiї в своїх дiях, визначених обмежень. Чи буде здатне наше суспiльство поставити свiй розвиток в певнi рамки, пiдпорядкувати його тим чи iншим умовам "екологiчного iмператива"? Вiдповiдь на це питання зможе дати тiльки iсторiя. ЛІТЕРАТУРА 2. Булатов М. О., Малєєв К. С., Загороднюк В. П., Солонько Л. А Фiлософiя ноосфери. Фiлософський змiст i сучасний смисл феномена ноосфери. — К.: Наук, думка, 1995. 3. Василенко В., Туниця Ю. Не хлiбом єдиним. Про глобальну екологiчну iнiцiативу та права людини // Урядовий кур'єр. — 1999. — 24 квiтня. 4. Вернадский В. И. Биосфера й ноосфера. — М.: Наука, 1989. 5. Глобальные проблемы современности. — М.: Мысль, 1981. 6. Концепцiя сталого розвитку України. Проект. — К,, 2000. 10. Семенюк Е. П. Фiлософськi засади сталого розвитку. — Львiв: Афiша, 2002. 11. Туниця Ю. Ю. Екологiчна Конституцiя Землi. Ідея. Концепцiя. Проблеми. — Ч. 1. — Львiв: Видавн, центр ЛНУ iм. Івана Франка, 2002. "Ноосфера", 1998. 13. Урсул А. Д. Путь в ноосферу. (Концепция выживания и устойчивого развития цивилизации). — М.: Луч, 1993. 15. Философский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энцикл. 1983. 16. Франко І. Земельна власнiсть у Галичинi // Твори в 20 т. — К.: Держлiтвидав, 1956. — Т. 19. Фiлософськi, економiчнi та iсторичнi статтi. 17. Фролов И. Т. Перспективи человека. Опыт комплексной постановки проблемы, дискуссии, обобщения. — М.: Политиздат, 1983. 18. Шапар А. Вiд концепцiї — до практичних дiй. Науковi пiдходи до визначення показникiв сталого розвитку // Вiсн. Нац. акад. наук України. 1999. — № 4.